Симфонія хаосу

Я ЛЮБЛЮ МІНІМАЛІЗМ

Я люблю мінімалізм.

Коли одяг пасує твоєму стилю, а очі змінюють колір у залежності від підібраного вбрання. Коли сонце одним променем освічує силует, а поруч... Пітьма й пуантилізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли декорована кімната має лише канапу, стіл, кілька стільців, декілька подарованих речей, рамочок із фотографіями, ваз, наповнених квітами і фортепіано. Ба, навіть тонкокрилий рояль з його 95 клавішами, побудований обертонами в мінімально зручному розміщенні, що сприймається у досить складному ракурсі, беручи до уваги ударний механізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли у почуттях ти знаєш, що потрібен одній мінімальній людині. Одній і крапка. Коли мінімальними поцілунками вкрите все тіло, не пропущена ні одна міні-клітинка. І маленька смачна чашечка кави зранку з мінімально калорійним поцілунком. З міні-макіяжем, щоб підкреслити кінчики вій. Щоб ледь-ледь розплющені зіниці у півранковій свободі в міні-напівтіні бачили твій такий солодкий образ. І щоб маленькі губи відчували міні-туше твоїх м’яких подушечок, утрачаючи відчуття часу і банальний реалізм.

Я люблю мінімалізм.

Щоб день пройшов швидко, день, що втомлює тебе, а коли поруч людина, без якої неможливе життя — розтягнувся на міні-частини. А ще я люблю маленьку душу. Коротку, лаконічну, закриту для загалу та чужого сприйняття, але в найменшому кутику — щедру й теплу, як ясне сонце. Щоб жила у кінчиках пальців, а енергія струмом била із очей, натякаючи на легкий комізм.

Я люблю мінімалізм.

І маленькі бісики, що пускаєш ти із своїх зіниць.

— Маленька, — скажеш. — Годі вигадувати. Йди до мене!

Хочу заперечити:

— Я люблю мі... — а ти закриваєш мої вуста своїм маленьким поцілунком...