Симфонія хаосу

ХИБНИЙ КРОК

Непохитною руїною на землю впала ніч. Розтрощивши всі ілюзії, утративши контроль, він сидів і дивився удалину. Високий, стрункий, та за волею обставин зіщулився і став схожим на білого кролика. «Вона не прийде, — луною озвалося в голові, — вона ніколи не буде моєю...».

Темна кімната, стіл. Дві свічки, романтична вечеря та слід суму на його обличчі. Вона не сказала «Так», але й не відмовила йому в радості знову побути з ним наодинці. Вона завжди така. Загадкова, містична, тепла й водночас холодна, мов сніги на вершині Гімалаїв. Минула година... Дві...

Ні дзвінка. Ні іскорки. Ні звуку. Її телефон повідомив, що поза зоною досяжності перебуває не абонент, а серце жінки... Він знав, що вона не прийде. Але остання надія жевріла десь далеко всередині. Стук у двері? Ні, здалося. Доводиться лише чекати...

Гаряча ніч підпорядковувала собі зорі. Їй було тепло і так добре у його обіймах. Серце калатало, ліжко не розповіло б нікому їхню таємницю. Поштовх... Вона прокинулась, звільнилася з обіймів і раптом зрозуміла, що обіцяла Йому зустріч. Він сидить з вечерею і чекає на її «так». Втративши голову, захоплена полоном пристрасті, забула про свого «коханого». Та вона ж і не любила. Поважала, цінувала, але не любила.

Контрастний душ не змінив душевного стану. Алегорія та й годі. Кепсько почувалась, а зрадливе тіло відчувало насолоду. Це — мимолітна пристрасть, яка не мала захисту, та і як йому бути, коли все так швидко сталося і хвиля млості накрила її усю. Взяла таксі, похапцем одягнувшись і залишивши записку. Коротку: «Пробач. Це було помилкою. Мимолітністю. Моє серце порожнє... Нехай це буде нашою таємницею».

Третя година ночі. Неймовірна безнадія у його душі, та він не спав. Вона прийшла! О, яка втомлена, розгублена. Розлючена сама на себе.

«Пробач. Так загрузла в роботі, що не помітила часу». — Відвела очі, бо не звикла брехати. Він дуже зрадів і не помітив фальші. Ця ніч була чудовою для обох, бо саме тоді вони вирішили пов’язати своє життя шлюбом. Вона прокинулась у його обіймах і відчула, що понесла. Понесла не його дитину...

За п’ять років.

«Мамо, а чому всі в садочку кажуть, що я зовсім на вас не схожий, і очі у мене, як у дядька Олександра?»

«Не зважай, Сашку. То їм здалося...»

Сльози і невиплаканий біль були в ту ніч її супутниками. Бо один раз зробивши хибний крок — можна шкодувати усе життя.