Симфонія хаосу

ЛІРИКА

Його подих пахнув липовим варенням, ув очах — гроза, його дотик віяв домашнім затишком. Здавалось, небо мав у серці. Її губи були так близько, щоб зачерпнути частиночку тієї блакиті. Її волосся спадало йому на плечі, так близько була, не чуючи нікого, відчуваючи тільки трепет... Тіло, земне тіло тремтіло від солодкої жаги, а душа — твердо знала в обличчя щастя.

Вони любили один одного, наповнюючи все єство один великим подихом чуття, лоскочучи найтонші частинки своєї душі. Так тепло, просто і неймовірно м’яко лягали в рядки слова, що їй говорив. Не романтичний, і зовсім не поет. Він змінився для неї... Співав серенади, дарував квіти, носив на руках, був поруч. Але це було кілька годин тому. Зараз, тут і тепер бачила сонце у його золотих очах, відчувала безмежну ніжність і трепет, як мелодія, що йому стиха співала на вушко.

З нею він інший. Добрий. Милий. Лагідний. Неймовірний. Насолоджуючись теплом любові, слухали, як тихо палахкотить вогонь у старому п’єці. Пливли в ритмі тіл, милувались красою кохання. Втомившись одне одним, цілувалися так ніжно. Тихо-тихо... Щоб ніхто не зміг забрати ту мрію. Щоб щастя ще тривало хоча б мить. Хвилиночку. Навіть не вічність...

Його подих пахнув липовим варенням, ув очах — гроза, а в серці кохання, що єднає серця. Не будіть їх. Нехай світанок подарує ще одну мить, у якій вони — разом...