Сини Великої Ведмедиці

ШУКАЧІ ЗОЛОТА Й ІНДІЙЦІ

оле і пустельне плоскогір’я простяглося біля підніжжя Скелястих гір. Надходив вечір; розжарена сонячна куля вже сховалася на заході за далекі гори. З півночі повіяв різкий вітер. Він пробіг по низенькій убогій травичці, скуйовдив калюжі талої води і охолодив посірілий сніг, що відразу ж стужавів. На гребенях піщаних пагорбів догоряли останні відблиски сонячного проміння; в долинах густішали тіні.

Адамс підганяв свого гнідого. Він хотів ще завидна дістатися до блокгауза. Йому пояснили, якою дорогою добиратися туди. Зараз Адамс їхав долиною, що тяглася на південний захід прерій і повинна була привести його просто до броду на Ніобрарі. Біля броду, по той бік річки, мав стояти блокгауз Беззубого Бена.

Молодий вершник уважно, з цікавістю людини, що потрапила у дику місцевість, розглядався навкруги. На ньому був шкіряний одяг, на ногах високі чоботи, які звичайно носять прикордонники, на голові — високий капелюх з широкими крисами, що добре захищав від спеки, холоду й вітру суворої країни. За плечима на ремені висіла рушниця, за поясом стриміли ніж і револьвер. На своєму довгому шляху він не користувався зброєю, хіба тільки для того, щоб уполювати дрібну дичину.

Уже протягом багатьох годин величну глибоку тишу довкола порушував лише глухий тупіт його коня, що йшов риссю, і далеке завивання вовків. Та ось Адамс прислухався. До нього долинув шум річки. Певно, Ніобрара вже недалеко. Кінь також зачув воду і без спонукання побіг швидше. Пасма гір стали нижчими, і перед очима Адамса відкрився вид на річку, що широко розлилася; вода її була брудно-жовтого кольору, бо потоки талого снігу, збігаючи з скелястих вершин, несли з собою багато піску й мулу. Посеред річки виступали Дві обмілини, вказуючи брід. На протилежному березі виднівся старий блокгауз.

Адамс переїхав Ніобрару; річка навіть тепер, навесні, як і більшість річок у прерії, була мілководна; у місці броду вода сягала вершникові лише до кісточок.

Вибравшись на берег, Адамс попрямував до блокгауза. Перш ніж зайти у будинок, він пошукав очима надійне місце, де б поставити на ніч коня. Від південно-східного боку довгого будинку тяглася велика загорода, в якій паслося багато» коней; двоє з них одразу впали прибулому в око. На конях не було сідел і стремен, а самі тільки шкури; вуздечки без трензелів і мундштуків міцно прив'язані просто до нижньої щелепи. Біля цих двох напівдиких індійських коней, вороже поглядаючи на чужинця, сидів великий чорний вовкодав. Адамс привів і свого гнідого в загороду.

Після цього він навмисне повільно побрів уздовж передньої стіни будинку і підійшов до важких дерев'яних дверей. Будинок не мав вікон. У стінах було лише кілька бійниць, крізь які в темряву ночі пробивались смуги мерехтливого світла. Зсередини долинала гучна розмова, грубі вигуки і крики п'яних людей. Коли Адамс увійшов, ніхто не звернув на нього уваги. Але він сам пильно роздивлявся навкруги, шукаючи Червоного Лиса, з яким домовився зустрітись сьогодні ввечері в цьому будинку.

Та Червоного Лиса ще не було. Адамс не мав анінайменшої охоти сідати біля п'яних картярів. Він пішов у найвіддаленіший куток і, приставивши рушницю до стіни, примостився на краю лави під смолоскипом. Горілчаний дух і їдкий тютюновий дим викликали у нього огиду. Він сплюнув, утерся рукою і недовірливо поглянув на чорноволосого хазяїна, що саме підходив до нього. Хазяїн підніс Адамсові келих бренді. Хлопець одним духом вихилив горілку, хоч йому і не дуже хотілося пити.

— Ти чекаєш Червоного Лиса? — поцікавився хазяїн.

Адамс належав до людей, що неохоче розв'язують язик.

— М-м-м, — промимрив він замість відповіді.

— Скоро прийде. Завжди вірний своєму слову, — зауважив чорноволосий. Його грубий голос ніби застрявав між беззубими щелепами і скидався на рохкання.

— М-м-м, — знову пробурчав Адамс.

Проте хазяїна не бентежила небалакучість гостя.

— Його товариш, старий індієць, вже тут, — не вгавав він, — отой здоровенний червоношкірий за столом… Топ… Ти його знаєш?

— М-м-м… — Адамс усе ще уперто мовчав, хоч у ньому вже прокинулась цікавість. Індієць, про якого йшлося, сидів за другим столом; перед ним стояв порожній келих, у руках він тримав карти. Навіть сидячи, індієць здавався незвичайно великим. Його довге чорне волосся, в якому вже сріблилися сиві пасма, було, за індійським звичаєм, заплетене у коси, що спадали по обидва боки на груди. Він скинув куртку, оголивши бронзове тіло. Індієць горланив, прискав і, голосно лаючись, сперечався з, іншими гравцями.

Поки небалакучий гість розглядав червоношкірого, Бен приніс йому шматок засмаженого бізонячого ребра. Адамс узявся до нього і хутко з'їв, бо добре-таки зголоднів. Бізоняче м'ясо було ніжне і смачне. Доївши шматок, він кинув кістки собаці хазяїна. Тепер хлопець уже не був такий неприступний і Бен міг задовольнити свою цікавість.

— А хто отой, що там сидить? — почав Адамс, зневажливо скрививши рота.

— Ти, певно, з благородних панів? Ті й п'ють мало, і грають обережно! — Бен підсів до Адамса і прискалив око. — Коли ви гуртом знайдете золото, тоді й ти зможеш трохи ризикувати.

— Яке золото?

Бен хитро усміхнувся.

— Ти, певне, гадаєш, що тут є таємниця? Золото Топа.

— Нікому б і на думку не спало, що в цього старого червоношкірого голодранця є золото.

— А хіба червоношкірі вміють по-справжньому скористатися із золота? За це вже треба взятися нашому братові. Але, можеш повірити мені, цей старий знає дещо.

— Про мене. Я до цього не маю ніякого діла.

— Але коли ти чекаєш Червоного Лиса, то таки маєш, мій хлопче.

Адамс випив ще келих бренді.

— Чого це ти думаєш, що я чекаю Червоного Лиса?

— А хіба ні? Не Червоного Лиса? А мені здається, що саме його. Ти міссурійський щур, і ще вчора тебе тут не було. Ти ж прибув у цей проклятий степ казна-звідки, з зелених лук верхньої Міссурі і, скажу тобі по секрету, якраз проїжджав повз золото. Бо воно ж саме й лежить у Чорних горах.

— Але ж вони великі.

Бен високо скинув бровами.

— Отож-бо воно й є. В цьому й заковика. Ти влучив у самісіньку точку, славний хлопче. Чорні гори великі, і, коли щось хочеш знайти, з тобою мусить бути людина, яка знає ці місця. А старий Топ, о, йому знайомі ці гори!

— Можливо. Чи не він і казав тобі про це?

— Мені? Навіщо? Я не шукаю золота.

— Авжеж, ти не шукаєш золота в горах. Тобі зручніше добувати його з кишень.

Бен засміявся: його зовсім не образило таке зауваження.

— Аби тільки в них що-небудь лишилось, — докинув він. — Я радий, коли ви щось знаходите. Тоді й мені дещо перепадає.

— А ти можеш нам допомогти? Бен знизав плечима.

— Червоний Лис не з тих, що шукають допомоги. Я його вже давно знаю, і тільки одне скажу тобі: хай стережеться. Адже він веде небезпечну гру.

— Небезпечну? Я знаю дакотів. З ними можна ладнати.

— Може, ти з ними й ладнаєш. Ти схожий на сина фермера…

— А коли б я і справді ним був… то що тоді?

— Чого б то червоношкірі мали кривдити фермера? Адже ви їм заплатили за їхні землі?

— Так, у нас є купча. Дакоти завжди ставились до неї з повагою. Але ці кляті земельні компанії… вони ще гірші за червоношкірих. — Торкнувшись цієї теми, Адамс відчув, як від гніву кров ударила йому в обличчя.

— Ага, он звідки повіяв вітер. Можна вже собі уявити, завжди та ж сама стара пісня, з часів великого Данієля Буна й до сьогодні. Спершу ти обробиш землю, а потім тебе проженуть, бо якийсь заповзятливий спекулянт скупить усе і його зовсім не обходять дрібні господарі, коли вони йому ще раз добряче не заплатять… Та покинь її до дідька і візьми собі іншу ферму на основі закону про поселення… Це коштуватиме небагато, на такі гроші ти вже якось стягнешся.

— Воно-то так, але поговори з моїм старим. Він обробив цю землю і заплатив за неї дакотам, а тепер мусить забиратися геть або ще раз платити? Та він скоріше ладен повбивати отих бандитів…

— Яких бандитів?

— Та землемірів.

— Ну й що ж, хіба цим він знищить і земельні компанії?

— Ні, — з гіркотою сказав Адамс. — Вони були вчора, будуть і сьогодні, й завтра, а уряд ще й допомагає їм.

— От бачиш, тому треба з ними якось уживатись, все інше зовсім ні до чого. Я так само лютував на великі компанії, що скуповують хутро. Вони теж урізали мій заробіток. Та невже ти думаєш, що я більше нічого не заробляю, коли тепер на власний риск торгую бобровим хутром та бізонячими шкурами? Кілька галонів горілки червоношкірим —; і маєш цілу купу хутра, на якому можна неабияк заробити. То для чого ж зчиняти лемент? Торговельні компанії володіють великим капіталом, і в їхніх руках сила. Вони можуть збити ціни, коли їм заманеться, і розорити усю дрібноту. Наш брат мусить задовольнятися тим, що вони йому лишають від своїх прибутків. Я й досі торгую тільки з компаніями по скупівлі хутра, проте якось живу.

— Підлота лишається підлотою, — відказав Адамс таким тоном, з якого Бену відразу стало ясно, що розмову на цю тему закінчено. Адамс був незадоволений собою. Навіщо він розповів про свою долю хазяїнові — торговцю і шахраєві! Він мусить позбутися звички розкривати свою душу. Все одно Бен не дасть кредит бідному фермерові. Він знає куди вкласти свої гроші, щоб мати добрячий зиск.

— Отже, якщо ти з Червоним Лисом знайдеш золото, то буде все гаразд, — знову почав хазяїн. — Тоді ти зможеш заплатити земельній компанії і залишишся на своїй фермі. Бажаю тобі щастя. Але будь обережний з Топом…

— Чого ж саме мені боятися?

— Тсс, ти що, зовсім нічого не знаєш про цю історію? Про Топа і Гаррі?

— Щоправда, імена ці я наче колись чув. Але я думав, що то білі або метиси.

— Ні, це двоє з племені дакотів, батько і син. Батько онде за столом, а з сином ти ще познайомишся, до ночі він, напевне, повернеться.

— Коли й той такий самий безпросипний п'яниця, то навряд чи буде з цього діло!

— Мій любий, якби не існувало бренді, то вам, певно, ніколи не пощастило б здобути золото… Невже ти гадаєш, що червоношкірі розповідають про свої таємниці у тверезому стані?

Бен підвівся: йому треба було обслужити своїх численних відвідувачів.

Адамс нічого не мав проти того, що базіка пішов. З свого затишного кутка він міг знову спокійно спостерігати за мисливцями і шукачами золота, які завернули до Бена. Старий індієць дедалі більше привертав його увагу. Виходить, вони його споїли — і, мабуть, не вперше, — щоб вивідати таємницю золотоносних гір Дакоти. Та коли б пін і справді щось знав, то навряд чи був би в нього отакий вигляд. Адамс пильно вдивлявся в одутле обличчя індійця. У себе вдома він мав приятелів серед дакотів; це були горді, спокійні, сповнені гідності люди, вожді, що зважували кожне своє слово. Як вони не схожі на це занепале створіння! Може, колись і Топ був шанованою людиною; але для того, щоб Червоний Лис і Адамс знайшли золото, треба було зробити з нього гультяя, горластого, лайливого п'яницю і картяра. Хіба це не підлота?

Вигляд старого вождя і згадка про друзів-індійців на його «теперішній батьківщині біля Міссурі викликали в уяві Адамса інші картини. Він пригадав, як одного грудневого ранку вони з батьком підіймалися верхи на пагорб серед прерій, що звичайно правив за спостережний пункт для фермера. Звідти він стежив за стадами худоби, пильнував, чи не зірветься яка негода, чи не з'явиться де поблизу вовча зграя або грабіжники. Того ясного ранку старий фермер і його син зненацька помітили вдалині бараки. Один з них вже був готовий, інші ще будувались.

— Побий їх сила божа! — вигукнув старий, стиснувши кулаки. — Це торговці землею!

Потім почалися переговори, запеклі суперечки. Оті пройдисвіти піднімали на глум темного селянина, який справді вірив, що земля належить йому, бо він її купив за чесним договором у індійців за свої гірко зароблені гроші й обробив своїми власними руками. В бараках сиділи урядовці, які говорили про створення федерального штату на землях, що до цього часу нікому не належали. Право індійців на батьківщину для них, здавалося, так само не існувало, як і право старого фермера. Урядові представники перекинулися поглядами, що в них відбивалася цілковита згода з представниками земельної компанії, які сиділи проти них за вузьким столом, і батька Адамса узяв тоді сумнів, хто з них краще знається на лихварстві — спекулянти земельними ділянками чи урядовці — здавалося, ті й другі були майстрами цієї справи. Уряд за дешеву ціну виділив у розпорядження компанії, що мала солідні капітали, величезні земельні ділянки, тоді як фермер повинен був заплатити дуже дорого, якщо хотів залишитися на своїй землі. Подейкували також про будівництво залізниці, від чого ціна на землю мала неймовірно підскочити. Прийшли землеміри і, нікого не питаючи, тичками позначили на луках угіддя, де вже протягом чотирнадцяти років паслася худоба Адамсової родини. Старий Адамс прогнав їх тоді пострілами з рушниці. Але восени вони прийдуть знову, якщо фермер не заплатить. Тому молодий Адамс осідлав свого гнідого і подався геть. Він хотів знайти золото.

Поринувши у думи, хлопець і не помітив, як хтось тихенько сів біля нього на лаві. Лише ненароком ковзнув він поглядом по сусідові. Це був молодий індієць. Бен, хазяїн, зиркнув на нового відвідувача, як сокіл на польову мишу, і, підійшовши з келихом бренді, поставив його на лаву біля індійця. Червоношкірий заплатив за горілку, але тільки-но хазяїн відійшов, миттю вихлюпнув її і поставив біля себе порожній келих.

«Побий тебе грім», — здивувався Адамс і крадькома глипнув на молодого індійця. Одразу в око йому впала рукоятка ножа, що стриміла з оздоблених шкірою піхов, причеплених до пояса. Рукоятка була старанно і майстерно вирізьблена у формі пташиної голови. Рушницю, обгорнену шкірою, індієць поставив між колінами. Він не звертав ніякої уваги на Адамса, і хоч його чорні очі були розплющені, ніхто не міг би вгадати, куди він, власне, дивиться. «Чисто тобі їжак, що скрутився клубком! — подумав Адамс. — Самого не видно, лише голки стирчать. Точнісінько отак і червоношкірий увібрав всередину свою душу».

Адамсові незручно було довше витріщатися на індійця, він одвів погляд і тільки, вряди-годи нишком кидав на нього оком. Наближалась північ. Адамс випив ще два келихи горілки, а його сусіда теж заплатив ще за два і знову вилив. Аж ось скрипучі двері розчинились, і нарешті ввійшов той, на кого Адамс чекав уже кілька годин.

Це був великий на зріст, широкоплечий чоловік з рудуватим волоссям. Він одразу ж помітив Адамса, підійшов до нього, і вони привіталися, одночасно вигукнувши: «Ага, і ти тут!» Потім Червоний Лис став перед молодим індійцем.

— Гаррі, — промовив він з удаваною ввічливістю, — я вітаю свого червоношкірого брата!

Якусь мить індієць і Червоний Лис мовчки дивились один на одного, перш ніж молодий червоношкірий відповів на привітання. Адамс, пильно спостерігаючи за цією сценою, помітив зненависть у поглядах, якими вони зміряли один одного. Але це тривало лише коротку мить, і Адамс навіть вирішив, що то йому, певно, так здалося. Індієць відповів на привітання білого також статечно і чемно. З видимим полегшенням Червоний Лис відійшов і сів за першим столом біля своїх знайомих, що грали в карти. Там його зустріли голосними вигуками. Він поплескав по плечу старого сп'янілого індійця: «Топ! Гей! Топ!» Але старий не звернув на нього уваги, він пив і зосереджено дивився в карти. А ті раз по раз випадали на користь низенького бридкого чоловічка, що вже цілий вечір обдурював індійця.

Адамс знову поглянув на Гаррі, отого молодого червоношкірого, що виливав горілку, Мов брудну воду, і на п'яного старого — його батька. Які в них взаємини? Чи все між ними гаразд?

Поки Адамс отак розмірковував, серед картярів зненацька зчинився галас, і Адамс зрозумів, що в Топа більше немає доларів, щоб сплатити картярські борги. Низенький нечупара знову виграв, він кричав і вимагав гроші або коня й рушницю старого, але на таку плату Топ ніяк не міг погодитись, і низенький, розлютившись, хлюпнув в обличчя індійцеві горілкою. Червоношкірий змовчав. Здавалося, він справді визнавав картярські борги як' цілком справедливі. Раптом його ніби щось штовхнуло, і він закивав Гаррі, що сидів на лаві біля Адамса. Той, не поспішаючи, але разом з тим і не гаючись, підійшов до батька і кинув золоті монети на стіл. Не промовивши й слова, він повернувся і вийшов з блокгауза, тихо причинивши за собою важкі двері. За столом знову здійнявся гамір. Малий нечупара згріб долари, сховав у кишеню і заново перетасував карти. Старий Топ лаявся і пив, а потім витяг з-за пояса гаманець і поклав його в заставу, щоб мати право продовжувати гру.

Адамс був схвильований. Він утупився очима в гаманець. Чи приймуть гравці заставу, не перевіривши її? Е, ні, малий відкрив гаманець, зазирнув всередину, і Адамс добре бачив, як він поцупив звідти золоту крупинку й сховав у кишеню. Золоті крупинки! Гаманець золотих крупинок віддав Топ у заставу! Виходить, він таки знає, де родовище золота… Адамса аж жаром обсипало.

І коли хазяїн знову підсів до фермерового. сина, той був уже балакучіший і все розпитував його про обох індійців.

— Ти хочеш знати, звідки Топ родом? Я ж тобі казав, він з племені дакотів, — відповів хазяїн, цього разу вже й собі досить стримано.

— Та що ж я, маленький? — роздратовано промовив Адамс. — Дакотів я знаю. Але мене цікавить, до якого роду з семи вогнищ ради він належить, може, до оглали, як судити з тутешньої місцевості.

— Ти вгадав, мій юний друже. Оглала — дуже вже пасує ця назва до Топа, рід якого походить від «людей, що розтринькують своє майно».

— А ті належать до роду тетон — тобто Селище в прерії, серед них живе і Відпочиваючий Бізон.

— Головний підбурювач проти нас, білих, клятий жрець-чаклун. Авжеж, говорю тобі чисту правду. Ото, коли хочеш мати точні відомості від мене, то слухай: Топ, власне кажучи, зветься Маттотаупа — Чотири Ведмеді. Він колишній вождь Ведмежого братства, що загалом і було так назване за його ім'ям; Ведмеже братство належить до оглали, а оглала — до племені тетон-дакота, де й варить тепер своє чарівне зілля Відпочиваючий Бізон… Я боюсь, що він знову затіяв дуже небезпечну справу і, певно, скоро настане такий же кривавий рік, як шістдесят другий, коли я під час різанини у Міннесоті позбувся своїх чудових зубів.

— Все це воно, може, й так, але мене лише одне дивує: що Топ, який належить до племені ворожих білим тетонів, братається тут з нами!

— Мій любий, на що тільки не здатний Червоний Лис! Адже він і тебе заманив сюди, до Ніобрари, аж з верхньої Міссурі, за кілька сот кілометрів! Чи не так? То чого б йому не виманити й Топа з його племені? Він подався до великого мисливця і воїна Маттотаупи, звелів себе добре почастувати і сам не поскупився на барильце горілки.

Дакота швидко сп'янів, і що він тоді говорив, точно ніхто не знає, але Відпочиваючий Бізон і чаклун Ведмежого братства звинуватили його в тому, що він сп'яну виказав таємницю золотого родовища. Розповідають, він лютував, мов несамовитий, і присягався у своїй невинності, але це не допомогло. Маттотаупу вигнали з роду. Єдиний, хто повірив, що він не винуватий, був його син Гарка, якому тоді саме минуло дванадцять років і який наважився піти з своїм опальним батьком. Вже протягом десяти років Маттотаупа і Гарка, або Топ і Гаррі, як ми їх звемо, шукають нагоди помститися над родом за вигнання і образу. О, вони мстиві, ці червоношкірі, мстиві й жорстокі в своїй ненависті. Подейкують, що Гаррі в бою убив рідного брата.

— І що? Топ виказав таємницю чи ні? — поквапно спитав Адамс.

Бен криво усміхнувся.

— Мені здається, що ти хочеш з Червоним Лисом знайти золото в Чорних горах… Але одне я вам раджу — стережіться молодого! Глядіть, щоб він нічого не помітив. Червоний Лис затіяв страшенно небезпечну гру, це я тобі вже казав сьогодні. Я його теж не зовсім розумію. Або він уже довідався про родовище золота — тоді Топ йому більше не потрібний. Або він нічого не взнав. Ну, тоді, я думаю, він ні про що більше й не дізнається. Але кожний відає, що робить, і кожний має право рискувати власною шкурою. Я сказав своє «ху»! — Промовивши це слово, яким він хотів наслідувати індійців, Бен підвівся і знову пішов до картярів.

Адамс, глибоко замислений, теж устав і попрямував до дверей, бо вже не міг далі зносити ні тютюнового диму, ні горілчаного духу. Він вибіг на свіже повітря поглянути на свого коня, що мирно пасся в загороді, і пішов уздовж річки. Повертаючись назад, він раптом побачив Гаррі, або Гарку, як його звали по-індійському. Чорна нерухома тінь високого стрункого індійця застигла на тлі мерехтливого зоряного неба. Адамс пройшов повз нього і постеріг, що індієць теж рушив з місця і попрямував слідом за ним. Він ступав широко, м'якою, майже нечутною індійською ходою, що її ніколи не зміг би наслідувати білий у своєму важкому взутті. Індієць наздогнав Адамса, і, коли молодий син фермера саме відчиняв двері блокгауза, дакота підійшов до нього впритул і одночасно з ним зазирнув усередину.

Адамс здригнувся.

В блокгаузі, освітленому смолоскипами, панувала мертва тиша. Картярі стояли навколо столу, а всі інші юрмилися біля них. Центром напруженої уваги був старий п'яний індієць Маттотаупа. Він саме підвівся, і, нахилившись трохи вперед усією своєю величезною постаттю, схопив правою рукою гаманець, і під жадібними поглядами учасників гри витягнув два золотих самородки завбільшки з лісовий горіх, і поклав їх на стіл.

— Ось, — хрипко проказав він, — оцим Топ заплатить свій новий борг.

Низенький брудний чоловічок, що вже вкрав одну крупинку, схопив золото, наче хижак здобич, і пожадливо заховав до кишені.

— Граємо далі! — вигукнув він і підсунув до червоношкірого гральні карти.

— Ні, більше не будемо грати! — закричав раптом один з гурту. — Хлопці, браття, отепер ми попиячимо! У червоношкірого є золото, золото — розумієте, хлопці? Він має золото! Він знає, де воно! — горлав чоловік, мов божевільний.

І оскільки всі інші мовчали, до Адамса цілком ясно долинало кожне його слово.

— Червоний Лис, братухо, іди сюди, ти ж тепер багатий! Виходить, правда, що він тобі сказав, де лежить золото. Ти нас не обдурив…

Більше він нічого не встиг сказати, бо Червоний Лис ударом звалив на землю необережного горланя. Знову запала тиша. На якусь мить Адамсові здалося, що він чує позад себе дихання індійця, але це відчуття одразу зникло.

Адамс глянув на Топа. Старий індієць випростався, мов ведмідь перед нападом на ворога. Червоне від сп'яніння обличчя вмить зблідло, а очі застигли у якомусь страшному погляді.

— Червоний Лис, — промовив він, важко дихаючи, — Червоний Лис, ти знаєш мою таємницю… ти…

Він знову замовк, ніби ще не збагнувши усього. Ніхто не вимовив ні слова, всі лише вп'ялися очима в Червоного Лиса. Янкі, здавалося, зберігав крижаний спокій.

— Так, — відповів він, — хіба це для тебе новина, чи ти уже шкодуєш за цим?

Почувши ці слова, старий вождь відразу наче знесилів. Голова його схилилася, очі загорілися божевільним блиском.

— Так, — беззвучно повторив він, — так… отруйна гадино! — скрикнув він раптом і знову випростався. — Ти мене зрадив, зробивши зрадником. Отруїв ти мене своєю чародійною водою! Я виказав тобі таємницю моїх предків… Ти мусиш умерти! Твої очі згаснуть, перш ніж побачать золото…

Маттотаупа високо підняв палицю і хотів кинутися на Червоного Лиса. Але кілька рук схопило індійця і відтягло назад. Біля грудей старого блиснув ніж Червоного Лиса.

— Гарка! — закричав дакота.

Він вигукнув ще якесь слово, що його Адамс не зрозумів. І тоді ніж Червоного Лиса влучив старому в самісіньке серце. Маттотаупа похитнувся; його велика постать обм'якла. Ті, що тримали, пустили індійця, і тіло його глухо вдарилося об землю. Він був мертвий.

Червоний Лис, намагаючись уникнути поглядів Адамса і Гаррі, схилився над убитим. Інші стояли навколо розгублені. Нарешті Бен як хазяїн опам'ятався перший. Він відтягнув мертвого в куток, де перед цим сидів Адамс, і поклав його там. Певно, із страху перед сином він не наважився викинути вбитого з будинку.

Адамс озирнувся, шукаючи очима Гарку, але той зник, немов його поглинула ніч.

Молодий син фермера причинив двері і, пройшовши крізь групки людей, які про щось стиха перемовлялись, важкими кроками підступив просто до Червоного Лиса.

— Ну то як? — грубо спитав він рудоволосого. — Знаєш ти, де лежить золото, чи ні? І якщо ти знаєш про це вже десять років, то на біса було тобі тягати за собою оцих індійців?

— Ех ти, йолопе! — відповів Червоний Лис, ще не зовсім отямившись. — Топ розповів мені все, але його пояснення були дещо туманні й неповні. А тому я вирішив: візьму його з собою, і він, певно, скаже щось точніше. У всякому разі, — голос Червоного Лиса звучав дедалі впевненіше, — у всякому разі, досить з мене й того, що я знаю. Ми спокійно можемо вирушати на розшуки. Панове дакоти разом з Відпочиваючим Бізоном досі перепиняли мені шлях, мені одному, — але нам усім разом не забракне сміливості пробити собі дорогу.

— А син? — вигукнув один з гурту. — Гаррі? Не дуже приємно, якщо він ітиме слідом за нами. Ні, я не приєднуюсь до вас.

— Ну й сиди тут каменем, — з люттю відказав Червоний Лис, — нам і не потрібні такі нікчемні боягузи.

Бен зачинив двері. Деякі з мисливців прерій підійшли до бійниць і пильно почали вдивлятися в темряву ночі. Інші знову поволі зібралися за столами. Червоний Лис нахилився до вбитого і зняв скальп з його голови.

— Непогана здобич, — сказав він цинічно, коли інші з огидою відсахнулись. — Ви усі, наче ті полохливі цуцики, одразу підібгали хвости. Ви боїтесь Гаррі? — Він зловтішно засміявся: — Я ще і скальп Гаррі добуду! На згадку про дружбу. — Він сів. — Двісті років тому благочестиві панотці-паломники краще розумілися на таких справах, ніж ми, — патякав він далі. — Вони дорого платили за скальпи… О, то були добрі старі часи… Бен, мій друже, налий-но мені швидше!

Адамс знову сів на своє місце у кутку. Полум'я смолоскипа над ним повільно згасало, але хазяїн не звертав на це уваги. Син фермера дивився на вождя, що лежав у крові біля його ніг. Голова старого індійця, хоч і страшно знівечена Червоним Лисом, після смерті справляла благородне враження. Вже ні сп'яніння, ні пристрасті не спотворювали цього обличчя. Очі були розплющені, ніхто їх не закрив. І тільки тепер Адамс уперше розпізнав у Маттотаупі батька Гарки і не лише по імені, а й з вигляду. Червоний Лис не тільки фізично вбив Маттотаупу, він ще задовго до цього за допомогою бренді знівечив його дух і характер; але тепер, після смерті, знову постав справжній образ індійця. Цей високий чоловік з відкритими і гордими рисами обличчя був вождем Ведмежого братства. Його так любив син Гарка і так глибоко вірив йому, що пішов за ним у вигнання. Червоний Лис забив батька і змарнував десять років синового життя. Певна річ, Гарка шукатиме тепер найжорстокішої помсти.

Що ж може бути спільного в Адамса з убивцею? Чи йти йому з цим негідником в гори шукати золото? Чого іншого він може сподіватись, як не бути обдуреним, або, може, одного чудового дня й заколеним, коли Червоний Лис захоче загарбати собі все золото? Ні, на це він не піде. Але ж Адамс і Червоний Лис тепер в однаковій небезпеці, і йому вже не вирватись з цієї поганої компанії. Він потрапив у течію, і вона понесла його з собою. Помста Гарки загрожувала всім, хто був спільником Червоного Лиса, а до них належав і Адамс.

Молодий хлопець відвів погляд од мертвого, намагаючись прогнати думки, в яких однаково не знаходив виходу з становища. Він спостерігав, як Бен і Червоний Лис про щось радились. Потім вони заявили, що на решту ночі треба поставити коло бійниць кілька вартових. Інші відвідувачі, якщо хочуть, можуть загорнутися у ковдри і спати. Не знайшлося нікого, хто б зголосився вартувати біля коней. Ніхто не мав охоти покинути вночі будинок і стати жертвою помсти Гаррі.

Коли варту розставили, до Адамса підійшов Бен.

— От ускочив у халепу, — сказав він. — Червоний Лис, оцей йолоп, зіпсував мені увесь заробіток. Саме тепер, навесні, коли справи йдуть найкраще і в мене завжди повно людей в будинку. Тепер, навесні, коли приходять мисливці з зимовим хутром і збувають його… а також завертають і новачки, щоб позичити пастки на бобрів або податися на розшуки золота… Якраз перед війною з індійцями, коли я міг би за гарну ціну збути червоношкірим кілька старих крем'яних рушниць, перш ніж остаточно заборонять торгівлю зброєю. Скажу тобі, юначе, що вже протягом багатьох років справи мої йдуть дуже добре і з дакотами у мене теж була непогана дружба.

— Цілком імовірно, адже вони можуть купувати у тебе рушниці й порох, — пробурчав Адамс.

— Ну то й що? Червоношкірим теж треба жити! Як на нашого брата, трактирника або торговця, то нехай би всі люди жили — і білі, і червоношкірі…

— Головне, щоб вони платили гроші, — докинув Адамс ущипливо.

— Так, головне, щоб платили. І треба ж тобі отаке лихо. Може, ти гадаєш, я хоч на хвилину почуватиму себе безпечно в цій конурі? Ти не знаєш Гаррі, а я його знаю. Він так влучно стріляє, вір мені. Що він тепер накоїть? Можу тобі точно сказати, що він зробить. Він повернеться до свого племені, до Ведмежого братства, і вони покінчать зі мною і з моєю халупою. Нехай цю торгівлю дідько вхопить, а мені треба десь-інде вкласти свої гроші. Однаково завтра сюди має прийти військо. Я продам їм увесь цей мотлох, а сам тишком-нишком подамся звідси.

— А чи не хочеш ти вкласти гроші в мою ферму? — напрямки спитав Адамс. — Адже тобі все одно треба шукати чогось іншого?..

Бен глузливо кахикнув:

— Ні, мій любий, я не бажаю мати справу з сільським господарством. Для спекуляції землею потрібно далеко більше грошей, ніж є у мене, та й взагалі, я не здатний займатись землеробством. На ньому не розбагатієш, там усе Гіде так повільно. А я вже бачу, ти селянин, до самих кісток селянин, і нічого путнього з тебе не вийде. Звідкіля ти родом? Ти, мабуть, не так давно живеш у цих краях?

— З п'яти років, — сказав Адамс, сам не знаючи, чому взагалі відповів на це трактирникові. — Звідкіля я родом? А яке тобі до цього діло? З того боку Атлантичного океану, з бідної місцевості, де гори і кам'янистий грунт, де багато роботи й мало їжі, злидні і побої. Я селянин, ти маєш рацію, і мій старий теж селянин. Ви, торговці, — діоди іншої породи.

— Це вірно, ти скупий міссурійський щур. І все ж таки славний хлопець, і я хочу зробити тобі щось приємне. І І с треба мені платити за горілку, що ти випив, я частую тебе задарма і ще наллю кілька келихів на додачу. Але маю до тебе прохання: повартуй біля дверей ці три години, доки ще поночі. Адже ти найтверезіший з усіх.

Адамс не сказав на це нічого, мовчки узяв свою рушницю і ліг на землі біля дверей, мов сторожовий собака.

Години минали у моторошній тиші. Вартові втомлено прихилилися головами до бійниць, інші хропіли. Час від Часу Адамс намацував у кишені ключ від дверей, який йому довірив Бен. Він намагався і в темряві стежити за Червоним Лисом. Убивця ще раз пішов у куток до мертвого, потім ніби якось нерішуче повештався по довгому блокгаузу. Кінець кінцем він з брутальною лайкою розштовхав трьох мисливців, що лягли спати на тому місці, яке з незрозумілих причин раптом заманулося зайняти Червоному Лисові для себе і для Бена. Сварячись і буркочучи, ті троє підвелися і вмостилися в іншому місці.

Червоний Лис верховодив, як дужий пес у собачій зграї. Адамс постеріг ще, як Червоний Лис ліг і пальцем поманив до себе Беззубого Бена. Обоє полягали разом під одну ковдру, і Адамс подумав, що вони, певно, діють спільно у багатьох темних справах.

Але потім він полишив стежити за обома пройдисвітами, бо його увагу привернуло якесь шарудіння, що долинуло знадвору і зразу ж вщухло. Цілковита тиша поступово стомлювала і наганяла сон, хлопець над силу примушував себе бути насторожі.

Адамс навіть не усвідомив, чи спав він, коли його зненацька збудив якийсь шум. Йому видалося, нібито цей шум виник в самому будинку. Адамс підвівся і насамперед мимоволі глянув туди, де лежали заводіяки — Червоний Лис і Б єн. Місце було порожнє. Там валялась сама лише ковдра: вона була відкинута так, наче ті, що лежали під нею, поспіхом шугнули кудись. Шум долинув саме звідти, і Адамсові здалося, ніби дерево стукнуло об дерево. Він уважно роздивився навколо, але у темряві так ніде і не побачив зниклих. І все ж таки вони мусять іще бути тут, у будинку, бо двері, які охороняв Адамс, — єдиний вихід звідси. Хлопець підвівся і пошукав ще пильніше. Червоного Лиса і Бена ніде не було.

— Може, зняти тривогу? — порадився він з вартовим, що стояв біля бійниці поблизу дверей.

— Та нехай оті пройдисвіти ідуть собі до дідька, — сказав той. — Після такої пригоди нам тепер безпечніше без них.

— Але було б непогано довідатись, як можна потай вислизнути з цього будинку, — відповів Адамс.

— Для чого? — знехотя буркнув мисливець.

У Адамса було таке враження, що вартовий знав більше, ніж сказав. Може, він знав потайний хід і не хотів виказати його, а може, навіть допомагав обом втікачам? Так і облишив Адамс цю справу, нічого не з'ясувавши до пуття.

Коли почало розвиднятися, Адамс відчинив двері, щоб поглянути до коней. Будинок, як виявилося, стояв на плоскогір'ї високо серед Скелястих гір. Ранкове повітря було холодне, і наприкінці ночі, перед сходом сонця, дув різкий вітер. Тварини спокійно паслися в загороді біля південно-східного рогу будинку, і гнідий привітав Адамса. З першого ж погляду хлопець постеріг, що бракує чотирьох коней: трьох напівдиких мустангів індійців і Червоного Лиса та коня хазяїна. Виходить, Червоний Лис і Бен справді непомітно зникли. Дивно, що Гаррі не погнав усіх тварин у прерію. Він міг би легко зробити це, бо коні ніким не охоронялись. Якщо дакота відмовився від цього, то, певно, замишляє щось лихе. Може, Бен мав рацію, і Гаррі відразу ж поїхав до свого племені, щоб зняти там тривогу. Хазяїн, очевидно, вважав небезпеку дуже великою, інакше б не втік, пропустивши нагоду поживитись на продажі будинку військовим, про що говорив уночі.

Адамс побрів навколо старого почорнілого від негоди блокгауза, який вперше побачив увечері і в якому відтоді розігрались вирішальні для нього події. Несподівано один і мисливців сильно ляснув його по плечі.

— Над чим так замислився, бравий хлопче? Хоч, нам і га сором, ми поки що втратили усяку надію на золото, але знайдеться якась інша зачіпка. Кажуть, сьогодні прибуде сюди військо. Може, ми наймемося до них на службу раурайтерами[1] у гарнізон. Часи тепер небезпечні, і наші блакитні мундири шукають собі підкріплення. Їм потрібні моди, що знають Далекий Захід.

Адамс зневажливо скривив рота.

— Мій любий, краще синиця в жмені, ніж журавель у небі. Мені теж не до душі військова служба, блакитні мундири не що інше, як прокляті хвальки. Але тут не доводиться довго метикувати, бо і так зрозуміло, що лишилися ми ні з чим. Отож кинь лихом об землю і підморгни до сонця!

Адамс мимоволі глянув на залите сонячним сяйвом ранкове небо, що височіло над піщаним степом. Пагориста місцевість була зовсім не родюча, на ній росла лише жорстка низенька травичка. Широка й жовта текла Ніобрара.

Мисливці й шукачі золота зібрались на коротку нараду і обрали ватажками двох чоловіків, що їх Адамс знав так само мало, як і всіх інших. Їхнім першим заходом було поставити на навколишніх горбах варту. Запасу харчів лишилось ще доволі на торговій стоянці, і чоловіки з неабияким апетитом заходилися коло м'яса та горілки. Вони лежали на сонці і час від часу заводили балачки про те та про се.

Нікого вже не турбувало зникнення Бена і Червоного Лиса. Здавалося, всі навіть раділи, що серед них немає головних винуватців убивства. З будинку виволокли труп дакоти. Мисливці кинули його в річку.

Над полудень варта повідомила про наближення війська, на яке тут вже давно чекали. Та Адамс не звернув на те ніякої уваги, аж доки маленький загін не з'явився біля блокгауза. Загоном командував сивий майор на ім'я Сміт. Своїм Тридцяти драгунам і Десяти одягненим у шкіряний одяг раурайтерам він наказав спішитись, а ватажкам мисливців звелів коротко доповісти про ситуацію. Блокгауз оглянули і зайняли, коней поставили у загороді. Згодом мисливці й усі десять раурайтерів зійшлися, щоб викурити люльку.

Адамс також підсів до гурту. Тут можна було почути багато всіляких новин. Повстання дакотів, яких мали зігнати у резервації, поступово набували все більших розмірів, і кожний передбачав жорстоку, довготривалу боротьбу, поки не вдасться остаточно підкорити плем'я. Найнятись до війська — це значить і надалі заробляти на убогий, небезпечний, але усе-таки певний шматок хліба. І, крім того, це давало змогу лишатися поблизу «обітованої землі» — родовища золота в Чорних горах. Адамс глянув на майора, що в майбутньому мав стати його командиром. Сільський хлопець не звик коритися чужинцям, і навіть сама думка про це була йому неприємна. Але що ж він міг вдіяти? Він збирався найнятися убивати індійців, які за договором дали йому землю, і мав це робити за гроші для людей, що позбавили його цієї ж землі. Адамс намагався не думати більше про Гарку, бо соромно було, що він ступив на такий шлях: хлопець відчував себе худобиною, яку женуть дорогою, підганяючи киями.

Надвечір його таки завербували. Старий майор, сивий, ставний, поглянув своїми блакитними очима на Адамса. Офіцер викликав у хлопця якесь дивне почуття симпатії, змішаної з неприязню. 1 сам Сміт, здається, відчув до Адамса більше довіри, ніж до інших раурайтерів, і одразу ж дав йому важливе доручення. Адамс з індійським розвідником драгунів мав поїхати верхи до найближчого форту і доповісти, що військовий пост на Ніобрарі необхідно посилити і краще укріпити.

Вирушати у дорогу вирішили наступного ранку. Адамс узяв з собою трохи провіанту і, тільки-но почало сходити сонце, подався до загороди. Індійський розвідник уже чекав на нього. Це був височенний на зріст стрункий юнак з бронзовою шкірою і блискучим чорним волоссям, заплетеним у коси, за індійським звичаєм. Одягнений він був у нові штани з коричневого оксамиту та індійські розшиті мокасини; поверх сірої сорочки красувався строкатий в'язаний жилет. На його обличчі лежав вираз похмурої байдужості. Не відповівши на коротке привітання Адамса, итак скочив на рябого індійського коня і поїхав попереду, як і належало провідникові, Адамс рушив слідом за ним на своєму, хоч і прудкішому, але менш витривалому коні.

Тобіас, так звали індійського розвідника, весь день мовчав і не сповільнював швидкого темпу. Знову перейшли брід, через який напередодні перебрався Адамс, і година за годиною їхали пустельними преріями на північний 1 хід.

Навіть Адамс, що і сам не любив багато говорити, відчув себе просто-таки ображеним незвичайною небалакучістю індійця, зате, з іншого боку, йому було дуже приємно, що його бронзовошкірий провідник з біблійним ім'ям у винятковій мірі володів усіма якостями, необхідними у дикій місцевості. Хоча сам Адамс зовсім непогано їздив верхи і стріляв, але все ж таки він краще умів орати й сіяти. І тому не міг не дивуватися з гостроти зору і слуху, розвинутих у Тобіаса. Незважаючи на свою неприступність, Тобіас був найбільш підходящим супутником, якого тільки міг собі уявити Адамс. Коли протягом дня індієць побачив, що молодий син фермера не робить ніяких спроб заприятелювати з ним, він одразу змінив своє ставлення до нього і перестав його цуратись. Це дуже сподобалось Адамсові. Кінець кінцем, Тобіас таке ж безрідне, знедолене створіння, як і сам Адамс.

Заручившись обіцянкою, що передовий пост одержить матеріал і підкріплення солдатами, Адамс і Тобіас повернули назад до Ніобрари. Дакоти їх не турбували. Прерії, здавалося, вимерли. На вечірньому привалі Адамс ще раз докладно розповів Тобіасові історію про вбивство Маттогнупи. Той слухав його з похмурим виглядом.

— Червоний Лис даремно тікає, — промовив він. — Колись його таки спостигне помста.

— Ми теж були свідками вбивства, — сказав Адамс.

На це індієць не відповів нічого. Але погляд його був досить промовистий. Адамс знизав плечима.

Те, що з його сподівань — знайти золото в Чорних горах — нічого не вийшло, лежало таким важким тягарем на серці, що він ані самому собі, ані комусь іншому не хотів у цьому признатися. Адамсові треба було якнайшвидше розбагатіти, аби мати змогу сплатити потрібну суму земельній компанії і врятувати ферму батька. Не пізніш як за два роки треба внести усі гроші. Ціна, яку вимагали спекулянти, була для фермера неймовірною, фантастично високою. На такі гроші йому ніколи не стягтися на своєму господарстві.

РАУРАЙТЕР АДАМС

Минуло два роки. Знову розтанув сніг, знову зашуміли весняні струмки на високому степовому плоскогір'ї, знову виступила з берегів Ніобрара і хлюпалася аж біля частоколу, нещодавно поставленого навколо блокгауза. Адамс вартував на спостережній вишці, спорудженій з товстих колод. Сонце саме зійшло. Небо, залите його пурпуровим блиском, здіймалося золотим склепінням над безмежним простором, вкритим піском і жалюгідною травичкою. Адамсові завжди робилося сумно, коли він бачив під життєдайним сонцем таку пустельну землю. Ніде ні деревця, ні куща, ні колосочка. Нічого, крім сірої низенької трави. Для людей тут не було ніякої іншої поживи, крім бізонів, ще і ще раз бізонів. Адже ними тільки й харчувалися індійські братства, що, полюючи, бродили довкола. М'ясо вони з'їдали, а з шкур робили одяг і намети. «Яке злиденне життя», — подумав Адамс, син селянина, і йому пригадалися буйні соковиті луки, що зеленіли на родючих берегах Міссурі, червоні глиняні пагорби, пишний розквіт природи навесні, золотаві ниви улітку, сита худоба на батьковій фермі. Проте для індійців з племені тетон-дакота степ був такою ж батьківщиною, як для Адамса родючі землі Міссурі; і з такою ж пристрастю, з якою Адамс думав про ферму свого батька, вони захищали останній знайдений ними пустельний притулок, відступаючи під натиском білих. Саме сьогодні минає два роки, як Адамс вперше переступив поріг блокгауза на Ніобрарі. І тому юнак більше ніж будь-коли замислився над своїм становищем і дав волю своїм почуттям. За минулі два роки він нічого не досяг. Щоправда, син фермера завоював довір'я сивого майора Сміта і користувався повагою товаришів. Свою невеличку платню він заощаджував і зібрав трохи грошей. Але в порівнянні з тією спекулятивною сумою, яку батько вже найближчими тижнями мусив сплатити земельній компанії, вони нічого не були варті. Хоча Адамса і огортала туга за зеленими луками на Міссурі, проте він не мав ніякого бажання повернутись на ферму. Підбадьоривши батька всілякими обіцянками, він вирушив з дому з великою надією. Як же йому тепер вертати з порожніми руками? Його робочі руки були дуже потрібні вдома, і Адамс добре знав, як важко доводиться батькові без дорослого сина. Та юнак не хотів признатися собі у поразці. Йому не хотілося бачити на власні очі, як загине все, що дісталося важкою працею батька і що було для молодого Адамса рідною домівкою. Його охоплювало бажання стріляти у землемірів, але з цього однаково нічого путнього не вийде — Адамс все ще пам'ятав слова Беззубого Бена і тому вважав, що він точнісінько так же має Право за гроші стріляти в індійців і з гріхом пополам, чесно прожити своє життя.

Пурпурово-золотаве сяйво сонця, що сходило, вже чалило все яскравим весняним світлом. Адамс був стомлений від безсонної ночі і чекав на зміну. Внизу, на подвір'ї стоянки, брязкотіли миски: раурайтери і солдати вмивалися біля насоса. Вони сміялись, розмовляли і оббризкували один одного водою. Джіма, що мав заступити Адамса, серед них не було. Певно, ледар ще й досі спить. Адамс перевів погляд на двері темного низького блокгауза, що тепер одночасно був за спальню для команди і за стайню. Тупотіли коні. Тобіас саме виводив їх на подвір'я. Тепер їх не залишали на ніч у загороді, бо часи вже не були такі мирні, як два роки тому. Повстання дакотів проти білих завойовників набрало ширших розмірів і посилилось. Ішли навіть чутки, що передбачаються великі воєнні дії. Звістка про те, що два генерали мають виступити проти дакотів — наймогутнішого і найнезалежнішого племені сіу, докотилася навіть сюди, до самотнього віддаленого військового поста.

Джім, певно, знову напився і спить як убитий. Інакше пін би уже давно прийшов змінити Адамса. Навіть будинок коменданта, прибудований до сторожової вишки з південного боку старого блокгауза, вже ожив. Майор Сміт вийшов я дверей свого кабінету і, здається, віддавав якісь розпорядження. Обидва блокгаузи, старий і новий, а також сторожова вишка були обнесені високим частоколом. З західного боку частокіл з'єднували великі двостулкові ворота. Вони саме з скрипом відчинилися, бо Тобіас збирався вигнати у степ табун коней.

Мружачись, Адамс знову поглянув навколо. Час тягся так повільно, а поповнення і валка з патронами, що на них чекали у форті, ще й досі не прибули. Для старих крем'яних рушниць ще було дві повні бочки пороху і свинцю, але патронів лишилося зовсім мало. Непевна справа — захищати форт, коли доводиться рахувати патрони після кожного пострілу.

Думки молодого вартового раптом обірвалися, бо несподівано він помітив в одному з видолинків по той бік річки двох вершників у широких шкіряних капелюхах з відвислими крисами. Адамс не міг увесь час стежити за ними, бо вершники то виринали, то знову зникали серед пагорбів. Але було цілком ясно, що вони без упину гнали галопом, своїх, певно, вже потомлених коней, прямуючи до форту. На коні, що йшов попереду, сиділо двоє. Мабуть, у одного з них загинув кінь.

Адамс свистком подав тривожний сигнал. Нарешті в Джіма прокинулось сумління. Ніяково посміхаючись, він прожогом вискочив з старого блокгауза, перебіг подвір'я і піднявся сходами на вишку, щоб змінити Адамса. Аж тепер білявий хлопець міг залишити свій пост. З гуркотом спустився він униз, миттю вибіг крізь відчинені ворота, скочив на свого гнідого і понісся до броду назустріч незнайомим прибулим.

Коли обидва вершники переходили річку, Адамс упізнав їх. Здивований, він відчув одночасно і радість і гнів. Оце так несподіванка: перед ним були Томас і Тео — пастухи його батька. Як вони потрапили сюди? Які новини принесли з собою? Чого їм треба від нього? Він ніколи не подавав додому жодної звістки про себе. Звідки ж вони довідались, де його шукати? І в якому вигляді прибули! Забризкані кров'ю, на змилених конях! Ще з хлоп'ячих років Адамс дуже любив обох братів-близнюків — Томаса і Тео. Завжди веселі, з яструбиними носами, вони були разюче схожі один на одного і ще й нарочито підкреслювали цю схожість тим, що однаково одягались і їздили на однакових рябих конях. Радість побачення переважила в Адамса почуття досади. Він махнув рукою, обоє прибулих відповіли йому на привітання і радісно загукали своїми каркаючими голосами. Їхні коні перейшли вбрід річку.

Не менше здивувала Адамса і поява третьої особи, що сиділа на коні разом з Томасом. Це була дівчина, справжнісінька дівчина! Юнак уже давно не бачив жодної жінки, і образ цієї дівчини відразу ж заполонив його фантазію. Вона, безперечно, була вродлива: струнка, білява, але обличчя бліде як крейда, а одяг вкритий плямами крові. Та що це за одяг на ній! Майже до землі спадала довга широка спідниця, а стан був тісно затягнутий корсажем, — вона хоч і була гарненькою, але мала такий кумедний вигляд. Коли обидва вершники опинилися на південному березі, Адамс допоміг дівчині зійти з коня і, поставивши її на землю, обійняв своїх давніх приятелів — Томаса і Тео.

— Ви що це, з червоношкірими билися? — спитав він, показуючи на плями крові.

— Адамсе, хлопче, мало сказати — билися! Банда захопила увесь ваш транспорт з боєприпасами…

— Що? Що таке? — схвильовано вигукнув Адамс.

— Все пішло до дідька — вози, боєприпаси, люди, — усе пограбували, усіх повбивали, — живими лишилися тільки ми з цією молодою дамою… До речі, це дочка вашого майора…

Маленька група вже не була самотньою. З форту прийшов молодий елегантний лейтенант і клопотався біля дівчини, що плакала від утоми. Навколо юрмилися раурайтери і солдати; вони лаялися і зажадали, щоб їм усе докладно розповіли. Потім коло розступилося, і хтось гукнув:

— Швидше йдіть до майора і повідомте його про все!

Адамс повів обох друзів до коменданта, що сидів у своєму кабінеті. Це було довге, з голими стінами приміщення, більшу половину якого займав важкий дубовий стіл. Сидіти можна було тільки на лавах, що тяглися вздовж стін. У майора на столі лежало кілька розгорнутих карт, утиканих маленькими прапорцями. Насторожено, ніби очікуючи чогось, він поглядав на прибулих. Вікна кімнати виходили на захід, а двері на північну сторону подвір'я, тому сюди ніколи не заглядало сонце і завжди панували сірі сутінки. На Адамса, який ще з дому звик, щоб двері виходили на східну, захищену од вітру сонячну сторону, а кімнати містились у південно-східній частині будинку, ця кімната завжди справляла гнітюче враження: вона була ніби символом вояччини, до якої не лежало його серце. Ще тоді, коли споруджували будинок для коменданта, він не погоджувався з таким планом, але нічого не домігся, бо двері повинні були безпосередньо виходити на подвір'я і вести до старого блокгауза. З «військової точки зору» це вважалось цілком вірним.

— Що сталося? — запитав Сміт.

— Вночі на нас напали, — почав сухо розповідати Томас. — Нам лишилося проїхати останню ніч, щоб сьогодні принці дістатися з транспортом до форту. Але ще звечора червоношкіра наволоч зненацька напала на нас — зовсім неждано-негадано, бо вони завжди виходять тільки о другій або о третій годині ночі, якщо хочуть когось убити; а тут ще до півночі раптом ціла злива стріл, і, правду кажучи, вони таки влучно стріляли, дуже влучно, просто в самісінький транспорт, п'ять возів з боєприпасами і провіантом — все пішло під три чорти, і всі солдати убиті.

— Хто вів транспорт? — спитав комендант.

— Беззубий Бен, підозрілий тип. Він вирішив відвідати свою стару собачу конуру і поглянути, що в ній робиться і чи не вдасться йому знову оселитися там, де він раніше мав такий добрий заробіток…

Майор нетерпляче перебив:

— Як звали командира?

Томас знизав плечима:

— Здається, Міллер…

Розповідь було перервано. Елегантний молодий лейтенант увійшов до кімнати з юною дівчиною. Майор Сміт схопився з місця.

— Кет! Ти?

— Так, батьку, ти ж написав мені, що я можу приїхати на стоянку, як і інші офіцерські дами, які перебувають разом з усіма у фортах…

— Але не в такий час. Кет, ну яку ж ти зробила дурницю… Ти, певно, їхала з транспортом?

— Так.

— Дитино, як же воно тепер буде… Ходімо сюди, — Сміт подав дочці руку і повів її в сусідню кімнату.

Незабаром він знову повернувся і почав докладно розпитувати про нічну подію, що могла мати фатальні наслідки для форту. Молодий лейтенант теж залишився в кімнаті і уважно слухав повідомлення.

— Одне мені ясно, — зробив нарешті висновок Сміт, — цей напад підготовлений планомірно, просто-таки чудово. Червоношкірі негідники припустилися лише однієї помилки, а саме, що дали утекти вам, Томас і Тео. Коли б вони і вас укокошили, то ми б не мали ніякої звістки і, може б, лише за кілька днів довідались про цю пригоду. Але завдяки вам ми знаємо, в чому справа, і можемо негайно вжити заходів. Нам треба відбити у червоношкірих боєприпаси. Це найперше завдання. На мою думку, напад вчинили дакоти. З своєю здобиччю вони захочуть прорватися десь недалеко від форту у володіння своїх вільних племен на заході. Чи ви розгляділи кого-небудь з бандитів ближче або хоч запам'ятали якусь прикмету, що за нею можна низначити, до якого саме племені вони належать?

— Тікаючи, я у вранішніх сутінках запримітив одного, іцо промчав галопом повз мене, — пригадав Томас. — Мені впав у вічі жмут пофарбованої в червоне щетини.

— А! Тоді все зрозуміло! — вигукнув Сміт, і лейтенант відразу погодився з ним. — Це — союз Червоних Оленів! військовий союз клятого Ведмежого братства, що завдає нам стільки клопоту. Це знову Гаррі, або Токай-іхто, як вони, здається, його тепер називають…

Адамс ствердно кивнув. Майор підвівся:

— Отже, ми негайно вирушаємо… всі бійці… Лейтенанте Роуч, ви маєте щось сказати?

— Лише одне, майоре! Ми вчора ввечері послали в розвідку Тобіаса. За кілька годин він повернувся і повідомив, що не виявив нічого підозрілого навколо. Це повідомлення тепер здається мені дуже сумнівним. Великий загін індійців, про який ідеться, напевно, скакав із заходу або південного заходу недалеко від нашої стоянки назустріч транспорту з боєприпасами, і наш розвідник не міг його не помітити. Це зрада!

Сміт наказав Адамсові:

— Приведи сюди Тобіаса!

Коли той привів довгов'язого розвідника в кімнату коменданта, здавалося, він був єдиною людиною, що не виявляла анінайменших ознак хвилювання. На його обличчі, як завжди, не відбивалося нічого, крім байдужості, і воно мало якийсь безглуздий вигляд.

— Тобіасе! — почав Сміт. — Чому ти не попередив нас своєчасно? Дорогою на наш транспорт з боєприпасами вчинили напад і знищили його. Під час нічної розвідки верхи на коні ти не міг не помітити загону індійців, який, певно, був чималим, щоб зважитись на такий напад!

Розвідник нічого не відповів.

— Тобіасе!

Розвідник мовчав.

— Червоношкірий собако! — закричав лейтенант. — Ти насмілюєшся на таке зухвальство? Може, тобі треба особливе запрошення, щоб ти розтулив свою погану пащеку, га?

Тобіас не промовив ані слова.

— Накажіть його добре відшмагати, а тоді повісити! — підбурював лейтенант майора.

Сміт зробив останню спробу:

— Тобіасе, відповідай командирові!

Розвідник мовчав.

— Виведи його, Адамсе, — наказав майор. — Прив'яжи до стовпа і всип йому двадцять п'ять палиць. Потім нехай добре обміркує, чи зобов'язаний він відповідати своєму командирові.

Тобіас пішов сам, не чекаючи, чи йтиме Адамс слідом. Юнак побіг за ним і знайшов розвідника за будинком коменданта біля вкопаного в землю стовпа. До стовпа в половину людського зросту було прикріплене залізне кільце з ланцюгом. Тобіас уже тримав руки напоготові, і Адамс прив'язав його. Білявий хлопець не сказав розвідникові ані слова, бо знав, що від того не почує жодного звуку.

Поволі побрів Адамс назад до кімнати коменданта. Нехай хтось інший карає Тобіаса, а він нізащо не битиме його. Якщо червоношкірий — зрадник, тоді його слід негайно ж повісити, а якщо не винний, тоді він не заслуговує на кару.

Адамсові не довелося знову показуватись на очі Смітові, бо саме у цей час з дверей вийшли Томас і Тео.

— Швидше, — гукнули вони до Адамса, — скликай усіх по тривозі! Загін зараз же вирушає ловити грабіжників.

— Не все воно так легко робиться, як вам здається, — спокійно зауважив Адамс. — У форті, зрештою, теж повинен хтось залишитись. Майор знає про це так само добре, як і я.

— Але ти повинен…

— Так, так, я зараз же здійму тривогу. А все інше якось уже буде. — Адамс заходився свистіти і гукати.

Раурайтери і солдати привели своїх коней і з'юрмилися на подвір'ї, очікуючи дальших наказів майора. З'явився Сміт.

— Адамсе! — покликав він. Білявий раурайтер підійшов.

— Адамсе, ти залишишся тут! Тобі я довіряю форт. Але більше дванадцяти вершників, рахуючи і твоїх обох приятелів, я не можу тобі залишити. Дивись, щоб тут усе було як слід. Мені потрібні всі бійці, щоб відрізати шлях грабіжникам і покарати їх за такий зухвалий напад. Лёйтенант Роуч теж поїде зі мною. Свою доньку Кет я довіряю тобі разом з фортом. Вона ще надто молода і не має жодного уявлення про життя на Заході. Пильнуй же мені добре за дитиною!

— Все буде у порядку, пане майор!

— Гаразд. — Сміт сів на свою руду кобилу, і це було знаком для всіх сідати на коней. Вартовий широко розчинив обидві половини великих воріт. Але у цю мить з вишки пролунав застережливий свист. Адамс глянув угору.

— Гей, Джіме! Що там таке!

— До форту скаче червоношкірий вершник! — почулося з вишки.

— Вершник сюди — отак ні з того ні з сього?

— З доброго дива, як у мирні часи! — вигукнув Джім у відповідь.

— Ти певен, що він один?

— Цілком Певен!

— Чи дозволите мені, — звернувся Адамс до коменданта, — вирушити назустріч червоношкірому, поки він ще не дуже близько під'їхав до форту, і вивідати, чого йому треба?

— Гаразд, їдь. Але головне, щоб це нас не затримало і щоб хлопець не помітив, скільки нас тут і що ми збираємось вирушати. Пильнуй же добре, щоб у разі чого ти міг його прикінчити, Адже усі дакоти страшенно підступні.

Адамс вирушив на своєму гнідому. Він переїхав брід і пустився риссю в долину, знайому ось уже два роки, ще з часу його першої подорожі. Невдовзі Адамс побачив індійця, що наближався до нього легким галопом. Червоношкірий притримав коня і поїхав повільніше. Адамс зупинився і чекав. Дуже уважно, з напруженням, він розглядав незнайомця. Під індійцем був буланий кінь з темною гривою і темним хвостом: одна з тих тварин, що в дикому стані живуть у преріях великими табунами і яких індійці ловлять своїми ласо. Ці мустанги — менші, граціозніші, ніж коні, виведені білими, але зате вони не такі чутливі до всього, як породисті тварини, і відзначаються неабиякою силою і витривалістю. Буланий індійця був жеребець: дикість і велика сила виразно проступали в усіх його рухах і будові тулуба. Сам індієць, незважаючи на весняний холод, був одягнений в leggings — вузькі гамаші, оздоблені по боках бахромою; на ногах літні мокасини з м'якої шкіри. За індійським звичаєм, рушниця його була у шкіряному чохлі, що захищав її від вологи. Синьо-чорне волосся індійця було розділене проділом і заплетене в коси. Стрічка зі зміїної шкіри обхоплювала чоло і підтримувала на потилиці три орлині пера. Голі груди перетинали глибокі шрами. Індієць був високий на зріст і стрункий, як і всі його одноплемінники. Весь його вигляд говорив про приховану відчуженість і почуття переваги над білою людиною. Коли він зупинився перед Адамсом, того аж пересмикнуло від несподіванки. За поясом у індійця стримів ніж з рукояткою, майстерно і старанно вирізьбленою у формі пташиної голови. Адамс упізнав вершника.

Якби Адамса в оцю мить спитали, що він, власне, почуває, він навряд чи спромігся б відповісти на це. Протягом двох минулих років юнак не раз думав про дакоту, що зараз оце був перед ним. Гаррі, Токай-іхто, новий вождь Ведмежого братства, змусив чимало говорити про себе. Він зажив слави найкращої людини між річкою Платт і Чорними горами. У форті раурайтери, що разом з Адамсом були очевидцями вбивства Маттотаупи, завжди згадували про нього з великим острахом. Хоча в цей момент Адамс і не намагався відновити у своїй пам'яті всі окремі епізоди минулого, проте його скрізь невідступно переслідувала свідомість того, що на сьогодні з усіх його товаришів-раурайтерів тільки він один зостався живий. Останній загинув лише кілька днів тому, купаючись у Ніобрарі. Один не повернувся з полювання, другий пропав безвісти, пішовши у розвідку. Третій був убитий ворожою стрілою на вишці. Створювалось таке враження, що в усіх цих випадках існувала якась певна система. Вчора під час нападу на транспорт така ж доля спіткала Беззубого Бена. Гаррі, Токай-іхто, лишався непримиренним ворогом. Адамс не мав сумніву, що й він сам теж запам'ятався дакоті як співучасник Червоного Лиса. Адже того вечора він сидів з Гаррі на одній лаві!

Індієць зліз з коня; Адамс зробив те ж саме. Дакота дістав люльку, викресав вогонь і затягнувся. Адамс запалив цигарку-самокрутку. Хоча майор і наказав йому не затримуватись, але ж він не міг передбачити, що помічений індієць виявиться таким значним противником, як сам Токай-іхто, Спокій і ввічливість завжди дуже до речі, коли взагалі хочеш про щось дізнатися або чогось домогтись.

Адамс мовчав. Індієць прибув сюди і мусив заговорити першим.

— Моє вітання білій людині, — почав червоношкірий. Він розмовляв прикордонною говіркою, що являла собою суміш окремих ламаних англійських, французьких та індійських слів. — Я прибув, щоб спитати, чому білі люди оселилися на землях дакотів і везуть сюди зброю, з якої стріляють в нас.

Адамс провів по білявій чуприні.

— Хай йому чорт, що я маю відповісти тобі на «ще? Адже ми теж опинилися тут. Нас дуже багато, і вдома для нас, нужденних злидарів, немає місця. Ми голодували й поневірялись, а тоді сіли на великий корабель і поїхали у вільну країну — Америку. Ми гадали, що тут заживемо краще.

Червоношкірий курив. Його обличчя лишалось незворушне.

— Ви позбавляєте нас землі, — промовив він. — Чому ви хочете у нас усе відібрати?

— Бо ж ви ніякого ладу не можете дати на своїй землі, — відказав Адамс. — А як ви використовуєте прерії й ліси? Ніяк! Ви полюєте, садите ще, може, трохи маїсу там, де він й сам росте. А все інше залишається по-старому в дикому стані. Треба брати в руки плуг і обробити землю.

Вождь опустив очі.

— А ти робиш це? — спитав він Адамса. Хлопець почервонів.

— Я. мусив покинути рідну домівку, — сказав він.

— Хто прогнав тебе?

— Земельна компанія… це щось подібне до тих компаній, що скуповують хутро; ти познайомився з ними на кордоні. Вони обдурюють кожну маленьку людину.

— Звідки прийшли ці торговельні компанії? Це теж бідні, яким не було чого їсти вдома?

— Ні. Ти все хочеш про нас вивідати. Недарма ти прожив серед нас десять років. У торговельні компанії входять багаті люди, що мають силу золота. І вони можуть усіх нас зжерти, як акули маленьких рибок.

— І це справедливо?

— Ні. Але що вдієш? Проти цього немає ніякого зілля. Тому я й хочу знайти золото, аби заплатити за свою землю. — Останні слова якось мимохіть вихопилися в Адамса. Він одразу пошкодував про це, але було пізно. Обличчя дакоти зробилося схоже на темне дерево, що його вирізьбила сама зненависть. Він загасив люльку, сховав ЇЇ і скочив на коня. Адамс і собі сів, не промовивши ні слова.

— Я бажаю говорити з майором Смітом, — знову почав дакота холодним і гордовитим тоном. — Мені треба дещо сказати йому про транспорт, що був захоплений і знищений.

— Ти хочеш вести з Смітом переговори, Токай-іхто? — спитав Адамс, даремно намагаючись вгадати, що криється за гострим, проникливим поглядом індійця.

— Я бажаю говорити із Смітом.

— Ти даєш слово честі, що прибув сам і не скористаєшся з переговорів для того, щоб твої люди напали на нас?

— Можете бути в цьому певні.

— Гаразд. Тоді їдьмо у форт.

— Ти гарантуєш мені вільний вхід і вихід?

— Так.

Адамс ще з дому звик, що можна цілком покладатись на слово індійця, який веде вільне життя, але й самому також треба додержувати даного слова. Він повернув коня і поскакав до форту попереду індійця. Майор вже, певно, чекав на нього з нетерпінням. Вони знову перейшли брід. Ворота були відчинені. Тільки-но Адамс в'їхав із своїм-супутником, їх одразу ж зачинили.

Адамс зіскочив з коня і збирався доповісти про все комендантові, що стояв на подвір'ї біля рудої кобили. Сміт зморщив лоба і на першому ж слові обірвав молодого раурайтера:

— Адамсе, чому ти так забарився з цим червоношкірим? Ти, певно, ніколи не збагнеш, що таке наказ. Гречкосій ти, а не солдат. Зараз ти впустив сюди дакоту з незав'язаними очима, щоб дати йому змогу вивідати усе в нашому форті?

Раурайтер не розгубився…

— Майоре! Те, що дакота може побачити на подвір'ї, він уже бачив багато років тому. Йому не треба зав'язувати очей. Будете ви говорити з ним, чи мені відправити його?

До Сміта і Адамса підступив елегантний лейтенант.

— Що це за червоношкірий собака? — спитав він пошепки. — У цього типа є кінь. А втім, Адамс мусить знати, кого привів сюди.

Поки вони розмовляли, індієць сидів на коні, наче статуя. Тримаючись на деякій відстані, його з усіх боків обступили цікаві солдати.

Адамс завжди почував глибоку антипатію до лейтенанта Роуча.

— Авжеж, — сказав він зневажливо і неприязно, — я знаю, кого привів у форт.

— Хто ж це такий?

— Токай-іхто, вождь Ведмежого братства.

Сміт і Роуч аж здригнулися від несподіванки.

— Адамсе! — вигукнув Сміт. — Це, може, той червоношкірий собака, що напав на наш транспорт?!

— Саме він. Майоре, мені здається, що він хоче вести з вами переговори.

— Адамсе, я не чекав від тебе такої безглуздої сваволі! Що значить вести переговори? Мерзотник пограбував наші боєприпаси і знищив наших солдатів…

Сміт обернувся до індійця.

— Дакота! — почав він. — Ти напав на наш транспорт і повбивав наших солдатів та офіцерів. В наших очах ти розбійник і вбивця, з яким я ніяких переговорів вести не хочу. До того ж ти приїхав сюди з незав'язаними очима! Ти не солдат, а шпигун! За нашими законами шпигунів вішають!

Адамс похмуро глянув на майора. Що це означає? Може, він погрожує не всерйоз, а хоче тільки «викласти свою точку зору», як він любить говорити, щодо Адамса, який вчинив всупереч наказові, і щодо індійця, який повинен відчути усю безправність свого становища червоношкірого? В такому разі майор погано обізнаний з вдачею індійців та їхнім поняттям про честь. Для індійця слово честі є словом честі, а не забавкою. Бути повішеним вважається в індійців страшенною ганьбою. І взагалі говорити так з Токай-іхто було образою, що могла вкрай роздратувати вождя.

В очах дакоти спалахнули небезпечні вогники.

— Майоре Сміт! Я приїхав сюди не криючись. Один з ваших людей супроводив мене. Я залишу цей форт так само вільно, як і прийшов у нього, або ти ошуканець і нечесна людина.

Обличчя Сміта почервоніло від гніву, а жили на скронях налилися кров'ю.

— Червоношкірий собако! Ти не вартий того, щоб у відношенні до тебе дотримуватись правил офіцерської честі, і я вчиню так, як велить мені моя власна честь. Якщо Адамс гарантував тобі вільний вихід… Адамсе, ти зробив це?

— Так, звичайно, — уперто відповів хлопець.

— Тоді ти вийдеш звідси вільно, червоношкірий. Я не визнаю брехні й обману. Іди… Але тільки-но ти опинишся за ворітьми, цей закон втрачає свою силу.

Вождь поглянув навколо, ніби щось зважуючи.

— Гаразд, — промовив він, — нехай буде так. Я залишу це місце так само вільно, як і вільно прийшов сюди. Коли я вже буду за ворітьми, ви можете робити зі мною, що хочете, можете навіть спробувати вбити мене. Я сказав усе. Хуг!

Усі присутні схвально поставились до такого рішення коменданта і до слів вождя. На їх думку, це був смертний вирок для індійця. Він лише замість мотузки вибрав собі кулю.

Адамс підійшов до коменданта.

— Майоре, — сказав він, — на вашу думку, я припустився помилки. Але те, що має статися зараз, — вбивство.

— Замовкни, раурайтере Адамс. У червоношкірого вистачить мужності: він знає, чого хоче. Він сам вирішив свою долю.

Юнак глянув на індійця, на обличчі того з'явився ледь вловимий глузливий вираз. На одну хвильку погляди білявого Адамса і дакоти зустрілися, й індієць майже непомітно ворухнув повіками. «Полиш справу на мене», — означало це.

Адамс одійшов убік.

В цю мить пролунало два постріли. Адамс обернувся. Він побачив у руці майора димучий пістолет. На відстані кількох метрів стояв лейтенант Роуч із скривавленою рукою. Він упустив пістолет, і один з солдатів саме підіймав його.

— Я запобіг порушенню обіцянки, — сказав сивий майор. — Лейтенант Роуч, ви ж знали, що червоношкірому гарантовано вільний вихід за ворота!

Пронісся приглушений гомін — усіх обурила поведінка молодого лейтенанта. Роуч з розлюченим обличчям відійшов геть і зник у будинку коменданта. Тільки тепер Адамс збагнув, що сталося. Роуч хотів підступно застрелити індійця, а Сміт пострілом вибив з його руки пістолет, бо інакше уже не міг відвернути цей ганебний вчинок. Адамс радів.

Старий все ж таки найчесніший з усіх, незважаючи на його чудернацькі погляди.

Сміт наказав відчинити ворота. Поволі розсунув вартовий важкі стулки. Більшість раурайтерів і солдатів з'юрмилися біля них. Дехто сів на коней, які були напохваті і виїхали за ворота, щоб на всякий випадок відрізати шлях індійцеві. Кілька чоловік стало біля бійниць в частоколі, але зробили це неохоче і лише за суворим наказом майора, бо думали, що з цих сторожових постів вони не зможуть взяти участь у стрілянині. Адже червоношкірий мав виїхати крізь ворота.

Вождь, певно, і собі підготувався, але так, що ніхто нічого не зрозумів. Рушницю у шкіряному чохлі він спробував прикріпити до волосяної петлі на загривку жеребця. Призначення цієї петлі Адамс знав дуже добре: індійці користувалися нею, вправляючись у мистецтві верхової їзди. Особливо вона полегшувала їм бокове звисання з коня. Жеребець, здається, не погодився з такими заходами вершника. Він неспокійно замотав головою, заграсував, забив непідкованими копитами у тверду землю і, зрештою, спробував вхопити рушницю зубами. Але це йому не вдалося, бо вуздечка рвонула його морду назад. Він здибився і став прямо, як свічка. Індієць і кінь являли собою видовище, що примусило забитись швидше серце кожного вершника. Мустанг вивернув очі і, сердито. блискаючи білками, прищулив вуха. Це не віщувало нічого доброго.

Гиканням і лайкою супроводили чоловіки це хвилююче й захоплююче видовище. Усі вони були добрими вершниками, і немало хто з них за мирного часу, ще пастухами, вмів об'їжджати диких коней і завойовував призи на великих змаганнях з верхової їзди. В них пробудився спортивний інтерес і почуття товариськості вершників прерій, коли вони побачили, як майстерно вправляється вождь з конем. Без стремен, лише міцно стиснувши ногами боки тварини, сидів він на своєму жеребці, що здибився і вишкірив зуби, наче розлючений тигр.

Біля самих воріт буланий раптом повалився на землю. Вершник спритно встиг одскочити. Увесь напружившись, він пригнувся, чекаючи моменту, коли підніметься вже зовсім оскаженілий жеребець, бо під час падіння його ударила прив'язана до загривка рушниця. Ось несамовитий диявол зірвався на ноги. Та тієї ж миті вершник уже сидів на його спині.

Солдати і раурайтери чекали, що дакота зараз же пронесеться крізь ворота, і прицілились. Але мустанг, мов вихор, помчав знову на задній двір і там, не знаходячи виходу, шалено закружляв по колу. Здавалося, вершник втратив над ним владу. Кінь поніс, і ніхто не сумнівався, що він спробує втекти крізь відчинені ворота в прерію. Раурайтери, збившись докупи, утворили щільну стіну, щоб на всяк випадок затримати індійця, коли той втікатиме. У Адамса майнула думка, що, певно, непокоїла й інших: видовище здибленого коня і спритного вершника, який намагався його приборкати і щойно впав перед очима у всіх, справді було лише хитрим маневром, з якого індієць хотів скористатися, щоб повним галопом прорватися крізь ворота.

Прищулившись, солдати прикипіли очима до прицілу і поклали палець на спуск курка.

З вишки почувся вигук, скоріше якийсь дивний звук, ніж слово. Що це — здивування, переляк, радість чи пересторога? Певно, на задньому дворі щось скоїлось. Тупотіння копит стихло. Може, кінь звалився разом з вершником? Вартові біля частоколу, яким було видно задній двір, в один голос скрикнули, і ту ж мить за будинком коменданта знову почувся шалений галоп. Показався жеребець без вершника. Мов вітер, вилетів він крізь ворота і, легко прорвавши загороджувальний цеп раурайтерів, понісся у вільні прерії. Вершники зараз же повернули коней і погналися за буланим. Оглушливо тупочучи, мчали вони за ним з розпущеними ласо. Але ні прокльони, ні ласо вже не могли наздогнати коня, що, не маючи на собі вершника, залишив далеко позаду своїх переслідувачів.

— Віслюки, — почувся каркаючий голос Томаса, і лише тепер Адамс помітив, що обидва брати стоять біля нього.

Знову пролунав крик з вишки, за ним постріл і знову крик. Джім перехилився з вишки, ніби хотів кинутись униз.

— Дивіться! — закричав він. — Індієць у воді. Через стовпи перескочив!

Солдати і раурайтери у дворі аж заревіли від несподіванки. Вартові біля частоколу прицілилися і дали кілька залпів у напрямі річки. За наказом майора переслідувачі мустанга повернулись назад і подалися на розшуки індійця в річці. Адамс прожогом кинувся сходами на вишку д Джіма.

— Чоловіче! — гукнув він до нього. — Що тут скоїлося? Як вдалося червоношкірому перескочити через частокіл?

Джім стріляв по річці і уривцем розповідав.

— Червоношкіра бестія! — обурювався він. — Ну хто міг гадати, що він отаке устругне? Він звалився на задньому дворі із своїм клятим конем… Ну, думаю, скрутив собі в'язи, і кричу, щоб ви стежили за конем… Ви його випустили з очей… Червоношкірий лежав на землі, мов мертвий… раптом зірвався на ноги… а то, бач, тільки прикидався, хитрун… розігнався в своїх м'яких черевиках, стрибнув на стовпи, не збагну і як… просто наче на крилах злетів… вхопився за вістря і перемахнув на той бік… Я ще не мав права стріляти через безглузді вигадки майора… І червоношкірий кинувся з частоколу просто у воду… Йому якраз пощастило, вода сягає зараз аж до самих стовпів. Але ж там неглибоко… Мені здається, що він однаково скрутив собі в'язи, коли й не шубовснув сторч головою… Проте я не дуже покладався на це… Я все одно стріляв…

— Не влучив?!

— Як я міг влучити, мій любий друже, коли червоношкірий так спритно пірнув біля самісінького частоколу? Де вже мені було звідси влучити в нього? Адже ще не винайшли рушниці, яка б стріляла з-за рогу. Може, йому влучили пострілом у ступню або в литку. Так мені здається.

Адамс кинув погляд на річку. В цю пору вода була холодна, як крига, бо з гір збігали потоки талого снігу, і в такій воді навіть дакота довго не витримає. Все одно йому доведеться вийти з річки, і це буде вирішальний момент. Та чи далеко вже встиг він запливти вверх або вниз за течією? Цього ніхто не знав. Індійці — чудові плавці й нирці. Адамс подумав, що солдати засіли по берегах на занадто короткій відстані, і краще б розтягтися далі в обох напрямках річки, щоб спостерігати за індійцем. Проте він не мав анінайменшого бажання давати майорові будь-які поради щодо цього. Хоч хлопець і був задоволений, що Сміт провчив лейтенанта Роуча, однак він гнівався і на самого Сміта. Старий мав непогану вдачу, але перебував у полоні невірних понять. Протягом двох минулих років Адамс щоразу стикався з цим, і завжди в ньому боролися два почуття — симпатія і антипатія до майора. Сьогодні Сміта з його так званими поглядами на честь пошили у дурні, і до того ж він без усякої потреби ще більше розлютив запеклого ворога, не завдавши йому ніякої шкоди. Адже червоношкірому, незважаючи на все, пощастило втекти. Адаме в душі радів. Хоча хлопець теж боявся цього супротивника, але він привів його у форт і почував себе відповідальним за життя вождя, що виявив довір'я до білих людей.

— Червоношкірий непогано нас обдурив, але так нам і треба, — коротко висловив Адамс Джімові свою думку.

По тому він спустився сходами вниз. Вони вели не просто у двір, а до кабінету коменданта. Коли Адамс зайшов туди через проміжні двері, приміщення вже не було порожнім. На лаві біля вікна сиділа Кет, дочка майора. Вона, видно, трохи заспокоїлась після нічного переляку, і на обличчі її грав легкий рум'янець. Кет їла суп з горохом, що його, певно, приніс якийсь уважний раурайтер. «Шкода такої нівроку здорової дівчини, — подумав Адамс. — Коли б вона тільки знала, який має кумедний вигляд в преріях у цій довгій спідниці!» Він не мав наміру ані привітатись, ані затримуватись біля неї, але дівчина сама заговорила до нього. Звичайно, їй хотілося знати, що сталося.

— Червоношкірий і його кінь утекли, — коротко сказав Адамс.

— Та не може бути, — промовила вона. — Невже червоношкірі здатні нас перехитрити?

— Іноді здається, що так, і в цих місцях ви мусите швидко звикнути до цього, бо вам доведеться пережити чимало несподіванок, які можуть завдати шкоди вашим нервам.

— Я невдовзі розмовляла з генералом Бентіном, — вела дівчина далі, думаючи, що це знайомство справить на юнака відповідне враження, — він вважає сіу найхоробрішими воїнами у світі.

— Це, мабуть, вірно, і Бентін ще матиме нагоду відчути це на собі. Оскільки мені відомо, він теж має взяти участь у війні проти сіу-дакота.

— Так, він командуватиме загоном.

— Звісно, командуватиме. Мені й на думку не спадало, що він, чого доброго, сам воюватиме. Хоча в прерії не можна передбачити, в яке становище потрапиш. І от раптом опинишся, як молода дама, в довгій спідниці серед червоношкірих мисливців за скальпами…

Кет засміялась.

— Вам не подобається моя довга спідниця? Я її теж не люблю. Але мені довелось тікати від тітоньки Бетті. Вона не дозволяла мені їхати сюди з транспортом. Можу виправдатися лише тим, що мене саме запросили на каву… я не могла вийти в амазонці, бо це б їй одразу впало в око… Тому й сиджу тут у довгій спідниці.

— Скажу вам лише, що ваша тітонька Бетті значно розсудливіша за вас, — коротко зауважив Адамс. Тільки цього ще йому бракувало — розважати балачками розпещену дівчину.

Кет пильно подивилась на нього.

— Я бачу, що затримую вас, — сказала вона, — але все ж таки попрошу вас відповісти ще на одне питання. Ви сказали: «Опинишся в довгій спідниці серед червоношкірих мисливців за скальпами». Невже індійці справді скальпують і жінок?

Адамс вагався.

Сказати їй правду? Звичайно, правду. Він був саме у відповідному настрої.

— Червоношкірі не скальпують жінок і дітей. Може, вони вас і вб'ють, коли трапиться нагода, але вам нічого боятися скальпування. Це, між іншим, безболісна процедура, бо шкіру знімають лише з мертвих. І якщо ви захочете коли-небудь поглянути на скальпи індійських дітей та жінок, то нехай ваш батько покаже вам. Він скуповує їх за добрі гроші.

Кет схопилася з місця.

— Хто ви такий?

— Мене звати Адамс.

— Адамсе, адже це неправда, що ви сказали. Мій батько християнин, — насилу промовила дівчина здавленим голосом.

— Саме від панотців-пілігрімів і походить цей «добрий» звичай. Індійці скальпують лише чоловіків заради слави. Ми скальпуємо всіх за гроші. Щоправда, не офіційно, а потай і на власний розсуд. Ваш батько ненавидить червоношкірих, він каже, що вони вбили його матір під час винищення дакотів чотирнадцять років тому, в 1862 році в Міннесоті. І він ніяк не може вгамувати жадобу помсти. Тому й платить, коли йому приносять скальпи. Ну, то тепер ви все знаєте. Бажаю вам смачного.

Адамс вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись, як того вимагала ввічливість. Кінець кінцем, дівчина не винна, що не розбирається в цьому. Так вже її виховали.

Надворі тим часом пролунав сигнал збору. Усі раурайтери і солдати знову зібралися. Майор Сміт, бажаючи здійснити свій попередній намір, віддав наказ виступати на переслідування грабіжників боєприпасів. Але дорогий час уже було згаяно. Токай-іхто домігся цього своєю відважною витівкою у форті. Як і раніш, Адамс одержав наказ залишитись з дванадцятьма чоловіками у форті. Про лейтенанта Роуча більше не згадували. У Адамса була підозра, що він забрався в комендантову спальню і уклався на єдине у форті зручне ліжко.

Коли загін під командою майора виступив і зник по той бік річки між пагорбами прерій, Адамс обійшов увесь форт. Він розставив вартових біля бійниць у частоколі, послав зміну Джімові і звелів Томасу і Тео зварити для всієї команди суп у великому казані на вогнищі біля насоса. Давши необхідні розпорядження і все оглянувши, а також знайшовши Роуча на комендантовому ліжку, Адамс знову подався до обох своїх підручних. Вони вже налили у казан води і приготували дрова.

— А що, м'яса немає? — запитав Томас невдоволено.

— Та в нас же є солонина.

— Е, це не те, що соковите бізоняче ребро!

— Безумовно, але ви самі зможете його роздобути, тільки-но з'являться бізони. Правда, вже давненько не видно жодного бізона. Мабуть, усіх розігнала Тихоокеанська залізниця.

Адамс запалив люльку. Всі довго мовчали. Ніхто не хотів перший починати розмову про те, що усіх трьох найбільше хвилювало, навіть значно більше, ніж небезпека, в якій опинився форт з таким незначним гарнізоном.

— Чи в тебе вже є досить грошей? — нарешті запитав Томас напрямки.

— Ні, — Адамс опустив очі в землю.

— Тоді буде запізно.

— Я знаю. Вас прислав батько?

— Ні, ми самі пішли, бо вже несила було на все це дивитись. Ми зустріли Червоного Лиса, і він нам сказав, що ти тут застряв.

— Он воно що, то ви його зустріли. Де ж він вештається?

— Скрізь і ніде. Але ці місця намагається обминати… Так він сам сказав.

— Ще б пак.

— У твого батька ніби розум потьмарився. Коли приходять землеміри, він хапається за рушницю. Чому ти не повернувся додому, Адамсе, Адамів сину?

— Навіщо про це говорити?

— Може, як дакотів цього літа розіб'ють і заженуть у резервацію, — промовив Тео, — то нам ще пощастить добути золото в Чорних горах.

— Побачимо. Коли треба заплатити гроші?

— До осені сімдесят процентів. Але ціна стала ще вищою, бо тепер остаточно вирішили прокладати дорогу.

Адамсова люлька погасла.

— Мені ще треба піти роздати боєприпаси, — сказав він і, вийнявши великого ключа, попрямував до старого блокгауза. Біля дверей зустрівся з Кет. Вона никала по подвір'ї, освітленому промінням пообіднього сонця. Дівчина, немов навмисне, стала на дорозі, заважаючи Адамсові пройти в будинок.

— Який старий будинок, — промовила вона, — певно, він має свою історію.

«Ото причепа, — подумав Адамс, — і як мені тільки відкараскатись од неї? Адже я й так був з нею досить нечемний. А може, дівчина багата? Судячи з її одягу, то, без сумніву, це так. Хоч, правда, Сміт не користується репутацією багатої людини, а навпаки. Та, може, у тітоньки Бетті є спадщина, і дівчина так необачно втратила такий шанс. Але у тітки теж, мабуть, серце не камінь? Хто одружиться з Кет, то напевне одружиться і з грішми. Вона ж гарненька… до того ще й молода».

Адамс спробував уявити, який він сам, власне, має вигляд. Не дуже високий на зріст, але й не малий. Міцний і кремезний. З білявою чуприною, з темно-блакитними очима на засмаглому обличчі, він кінець кінцем теж може сподобатись дівчині, в якої зараз немає іншого вибору. Але чи погодився б коли-небудь на це Сміт — то вже інша справа. Та хіба мало є дівчат, що всупереч всіляким перешкодам домагаються свого? Кет не схожа на дурненьку або розпещену. А коли вона стане дружиною, її можна буде відучити від зайвих вибаганок. Ну, а чому б і ні? Хіба він як тимчасовий комендант форту не зобов'язаний приділити трохи уваги дівчині? В своїх думках Адамс не вбачав нічого поганого. Хіба коли-небудь селянин одружувався без певних розрахунків?

Хлопець засміявся і помітив, що його сміх сподобався дівчині.

— Так, старий, — сказав він, відповідаючи на її запитання, — у нього страшна історія. Я вам її розповім коли-небудь увечері при світлі лампи, якщо матимемо час. В цьому будинку я вперше познайомився з індійцем, що його майстерною верховою їздою ви, певно, були сьогодні захоплені. Ви ж бачили його?

Кет кивнула головою.

— Він небезпечний противник?

— Так. Він — «найкраща людина» між річкою Платт і Чорними горами. Але не турбуйтесь. Удень червоношкірі не заподіють нам ніякого лиха. Можете зараз почувати себе як у бога за дверима.

— Приємна втіха, — іронічно зауважила Кет. — До ночі лишилось кілька годин, а тоді вже ви, здається, не можете ручитись за безпеку.

— Блокгаузи збудовані міцно, міс, особливо цей, старий. У нього витривалий шлунок, що перетравлює стріли. Навіть вогненними стрілами його не так легко підпалити. Тут ми, в усякому разі, зможемо довго протриматись, бо артилерії у червоношкірих немає. Не бійтесь, ми будемо захищатись, як леви, і охоронятимемо» вас, мов зіницю ока!

Адамс усміхнувся самими куточками очей.

— Це ваш обов'язок! — зухвало промовила Кет. — Мій батько залишив мене тут під вашою опікою. А втім, я не розумію, чому дакоти так вороже ставляться до нас. Ми ж виділили землі, де вони можуть оселитися. Але вони не хочуть взятися за розум.

— А чого це їм братися за розум, міс Кет? Адже вони тут живуть набагато краще. У такого вождя, якого ви сьогодні бачили, є своя велика держава, безмежні мисливські угіддя, він вільний, як орел у повітрі, і не тільки він, а всі його одноплемінники. Наймитів у них нема, як нема багатих і бідних; нікого там не тривожить наступний строк сплати; хоч вони іноді й голодують, коли довго не з'являються бізони, зате досхочу наїдаються, тільки-но приходять великі стада; я теж думав раніше, що вони ведуть жалюгідний спосіб життя. Але, по суті, вони живуть далеко краще, ніж наш брат. Мені б теж хотілося бути таким воїном або мисливцем, лежати на шкурі і користуватися послугами якоїсь там squaw[2].

— Хіба їм прислужують жінки?

— Не жінки, а червоношкірі баби.

Кет знову заспокоїлась. Та раптом вона здригнулася.

— Адамсе! Тут є щури?

— Чого це ви питаєте?

— В будинку щось ворушилось і шаруділо.

Адамс зазирнув крізь прочинені двері в напівтемне приміщення старого блокгауза. Столи стояли так само, як два роки тому за часів Бена. І на тому ж місці тулилася під стіною лава. На долівці безладно валялися ковдри, а на другій половині приміщення — в'язки сіна. До стін були пригвинчені кільця з ланцюгами, до яких, прив'язували коней. Прорізані в задній стіні двері вели до маленької нової прибудови — комори для боєприпасів і провіанту.

— Шаруділо? Певно, миші, міс. А єдиний щур тут — це я сам. Міссурійський щур…

— Так здалека ви прийшли сюди? Тоді ви багато дечого знаєте, і я з радістю уявляю собі вечір, коли ви мені про все розповісте. Але скажіть мені ще одне, будь ласка: хто той індієць, прив'язаний до стовпа, і чому його прив'язали?

— Тобіас? Його мають відшмагати.

— Відшмагати?

— Так. За погану розвідку. Він повинен був своєчасно попередити нас, бо виїздив саме тоді вночі, коли на вас напали.

— Ви думаєте, що він нас зрадив?

— Ні, я так не думаю, і майор теж ні, а то б цього бідолаху вже давно убили.

— Отже, виходить, що кожний добрий індієць є другом білих?

— Кожний добрий?.. Гм… хто вам більше сподобався: вождь, що всім наставив носа на своєму буланому, чи Тобіас, прив'язаний до ланцюга?

Кет здивовано глянула на Адамса.

— Чесно кажучи… цей вождь. Це, певно, надзвичайна людина. Він не був ні смішний, ні брудний, ні п'яний… Мене тішить думка, що колись-таки трапиться нагода, і ви зможете мені розповісти…

Адамс задоволено усміхнувся і пішов у темний будинок, щоб взяти з прибудови боєприпаси. Великим ключем, який він приніс з собою, відімкнув двері до комори, поклав ключа біля дверей на бочку з дьогтем і заходився шукати ящики з боєприпасами, щоб витягти їх звідти. У коморі без вікон було темно, але Адамс не хотів запалювати світла, бо там стояли бочки з порохом. Він знав це приміщення, як свої п'ять пальців, але останнього разу не він, а хтось інший видавав боєприпаси і так усе попереставляв, що Адамс не міг так швидко зорієнтуватися, як завжди. Нарешті він знайшов усе потрібне і хотів уже замкнути комору, як помітив, що Кет усе ще стоїть на дверях. «Вона чекає на мене! Це — дуже приємно». Адамс простягнув руку до бочки, але ключа там не було. Він усе поглядав на Кет, шукаючи ключа, але ніде не міг його знайти і занепокоївся. «Що за напасть!.. Я ж тут поклав… а може, я сунув його в кишеню?» Адамс обшукав кишені штанів і куртки — ключа не було ніде. Він обмацав інші бочки, а потім долівку. Але даремно. Ключ великий, його відразу побачиш і в напівтемряві.

— Що за чортовиння! — гукнув Адамс до Кет. — Ключ кудись зник!

— Може, його вкрали?

— Як це вкрали? Адже, крім нас, тут нікого не було!..

Адамс неабияк перелякався.

— Але перед тим тут щось так підозріло шаруділо.

— Підозріло? Я гадав, що то миші?! Міс Кет, якщо тут хтось сховався… тут увесь наш провіант, останні боєприпаси… Я зараз же здійму тривогу і звелю обшукати увесь будинок!

Із свистом і схвильованими вигуками Адамс кинувся у двір. Він побіг за будинок коменданта, щоб покликати вартових, які стояли біля бійниць. І в цю ж хвилину зненацька почувся пронизливий крик.

— Адамсе! Адамсе! Привид! — Це був дзвінкий голос Кет.

Одразу після того розлігся оглушливий вибух, і Адамса відкинуло повітряною хвилею. Підвівши голову, хлопець побачив, що лежить на траві серед піску і уламків дерева. Він поторгав руки й ноги, спробував, чи може ними ворушити, і відчув, що лише ступню трохи придушено розтрощеним стовпом. Адамс роздивився навкруги. Яке видовище постало перед його очима!

У форті бурхав вогонь. Це горів старий блокгауз, з якого високо вгору виривалися червоно-жовті язики полум'я. Чорний дим здіймався високо в небо, затьмарюючи ясний вечір. Пахло горілим. Іскри розліталися в усі боки, а з вогню гриміли залпи — рвалися ящики з патронами. Північний вітер гнав полум'я, і воно вже перекинулось на будинок коменданта і вишку. Адамс швидко підхопився і наштовхнувся на своїх товаришів, що, чорні від сажі й попелу, з прокльонами метушилися довкола. Один з них найшов десь пожежний гак і намагався розтягти охоплені полум'ям балки. Бочки з водою, що завжди стояли у форті, як на лихо, хтось поперекидав, насос не працював, кілька відер валялося десь далеко, інші лишилися в старому будинку.

Не можна було гаяти жодної секунди. Схопивши відра, Адамс і брати-близнюки кинулися гасити пожежу. Вони хотіли врятувати бодай частину будинку коменданта, яку ще не зачепив вогонь. Але вода тільки шипіла на жару. Як смолоскип, палала вишка. В обгорілій одежі, з розчервонілими обличчями, люди не припиняли боротьби з нещадною стихією. Щастя, що луки були мокрі від талої води і вогонь не перекинувся на прерії.

Нарешті, по довгому часі, вогонь сам собою почав поступово вщухати. Старий будинок і прибудова згоріли дотла, вишка і будинок коменданта значною мірою були знищені, частокіл розтрощило хвилею вибуху, уламки великих воріт валялись довкола на лузі. Коні геть усі порозбігалися, ніде їх не було видно. Навіть старий вірний гнідий Адамса забіг кудись безвісти.

Адамс перелічив своїх людей. Всі дванадцять були живі, хоч деякі й дістали незначні поранення. Лейтенант Роуч походжав по згарищу з глумливим виразом на обличчі. Біля річки на лузі сиділа німа й мовчазна Кет.

Коли Адамс підійшов до дівчини, лейтенант Роуч вже був там.

— Що, добре накомандував, добре усе зберіг! — глузливо звернувся він до білявого хлопця, підтримуючи лівою рукою перев'язану правицю. — Ото буде радість майорові, коли повернеться!

— Це моя справа, — грубо відказав Адамс.

— Ти, певно, курив люльку в комірчині для боєприпасів, раурайтере Адамсе? Ти ж останнім заходив до будинку… перед тим як вибухнули порохові бочки?

— Я не курив люльки. Це може підтвердити міс Кет.

— А чи не краще було б не вплутувати міс у цю справу? Раджу тобі це категорично і раз назавжди. Зрозумів?

— Зрозумів, та не погоджуюсь, — заперечив Адамс.

Кет ласкаво привіталась з ним, і від неї він не почув жодної скарги. Він приніс їй кілька уцілілих під час пожежі ковдр, а тоді ще раз обійшов зруйнований форт. Хлопець хотів побачити, що сталося з Тобіасом.

Але біля стовпа індійця не було. Тільки звисали розв'язані ланцюги.

— Шукаєш Тобіаса? — запитав Томас, що йшов слідом за Адамсом. — Я його відв'язав, щоб він побіг до майора і повідомив про те, що сталося. Адже червоношкірі й вночі добрі слідопити.

— І що ти видумав, — невдоволено сказав Адамс, — майор страшенно здивується.

— О, звісно, йому буде з чого дивуватись. Адже йдеться не про якусь там дурницю.

Адамс зітхнув і почухав потилицю.

— Все пішло під три чорти… форт… коні… шкода, що й мене разом з усім не вхопив дідько, щоб більше не треба було дивитись в очі майорові. І як це воно сталося, ніяк не втямлю. Мабуть, хтось прослизнув у будинок і запалив порохові бочки… Але хто? І ключа мого хтось украв.

— Украв? — вигукнули в один голос Томас і Тео, що саме підійшов до них. — Хто ж міг його украсти? У будинку, крім тебе, нікого не було. Ми можемо це підтвердити. Усі саме тоді ішли по суп.

Адамс знизав плечима.

— Зараз треба там, на горбі, поставити вартового, — сказав він. — Поклопочіться про це. Червоношкірі підійдуть аж до Чорних гір, аби пронюхати, що тут сталося. От халепа! І до того ж ще й маленька міс з нами, про яку теж треба піклуватись!

Адамс глянув убік Кет і побачив, як біля неї упадає лейтенант Роуч. Звичайно, лейтенант є лейтенант, він має більше шансів у дочки майора, ніж раурайтер, який до того ж дав згоріти цілому фортові. І Адамса знову охопила та сама малодушність, що її він відчував уже під час розмови з Томасом і Тео біля насоса. Він ні до чого не здатний, хіба що тільки дати вбити себе за мізерну плату. І для чого взагалі живуть на світі злидарі? Індійці мають цілковиту рацію, коли захищаються проти такого розбійницького содому. Може, перебігти до них і ні про що більше не думати? Але й це теж ні до чого. Адамс волів би знову ходити за плугом і доїти корів. Та де? Як? У кого? Наймитувати? О, це гірке життя. Перед ним був приклад Томаса і Тео, що до самої старості так ні на що й не стяглися.

Адамс рішуче відігнав марні думки і попрямував до Кет. Лейтенант Роуч навмисне став так, щоб хлопець не міг підійти близько до дівчини.

— Що тобі треба? — спитав лейтенант образливо-зневажливим тоном.

— З'ясувати те, що сталося, — відповів Адамс, насилу стримуючи себе. — Міс Кет — єдина людина, яка дещо про це знає. Мені треба поговорити з нею.

— Міс Кет для тебе взагалі не існує, затям це собі. Тут є міс Сміт, дочка майора.

— Облиште своє красномовство, Роуч, — раптом втрутилася Кет. — Мій батько був дуже незадоволений вами. Адамсе, про що ви хотіли мене запитати?

Адамс підступив ближче і відсторонив Роуча.

— Міс Кет! Пам'ятаєте, ви закричали: «Привид, привид!» Що ви тоді побачили?

— Я бачила привид! Великий привид, мов тінь, беззвучно шмигнув з комори у просторий блокгауз і зник там під землею.

— Привид… — протягом повторив Адамс. — Ви вірите у привиди?

— Від сьогодні… так! Адже людина не може рухатись так беззвучно. І взагалі — як може людина зненацька зникнути під землею?

— Для мене це теж загадка.

— Але загадки існують для того, щоб їх розгадувати, — в'їдливо зауважив Роуч. — Як міг привид опинитися у коморі для боєприпасів, якщо ти його туди не впускав? У тебе був ключ, і ніхто інший, крім тебе, не заходив до приміщення.

Адамс сполотнів.

— Про це ми матимемо змогу завтра з вами поговорити, лейтенанте Роуч. У вас є пістолет, і лівою рукою ви теж зможете спустити курок. Я з свого боку готовий до всього.

— Яке тобі діло до мене, раурайтере Адамс? Ти відповідатимеш там, де маєш відповісти.

— У всякому разі, не тобі, Роуч.

Запала гнітюча мовчанка.

Втамувавши гнів і хвилювання, Адамс знову звернувся до дівчини:

— Міс Кет, чи не могли б ви піти зі мною на згарище і показати місце, де привид зник під землею?

— Аякже, звичайно. Але я не певна, що знайду те місце тепер. Я була тоді дуже схвильована.

Дівчина пішла за Адамсом. Роуч поплентався за ними.

Коли Адамс і Кет зупинились перед купою обвуглених балок, що залишилися від блокгауза Беззубого Бена, то всі інші чоловіки враз зібралися біля них. Адамс привів дівчину до того місця, де раніше були двері, і вона спробувала зорієнтуватися.

— Це було праворуч, — сказала вона. — Праворуч, біля столів… біля другого стола, під самісінькою стіною, що виходить до річки… там він зник.

— Беззвучно зник?

— Майже беззвучно. Тільки щось ледве чутно стукнуло — неначе дерево ударилось об дерево.

Адамс насторожився. В його пам'яті ожив напівзабутий спогад. А чи не те ж саме причулося йому тоді, два роки тому, отут, у цьому самому блокгаузі, вночі після вбивства, коли непомітно зникли Червоний Лис і Бен? Так, то був той самий звук, наче дерево стукнулось об дерево. Адамс підбіг до Місця, яке вказала Кет, і за допомогою Томаса і Тео розгріб попіл і щебінь. Оглянувши утрьох долівку, вони знайшли місце, що мало форму кола і відлунювало звук, мов порожнеча.

Тео одгорнув попіл ще далі. Під ним була велика дерев'яна ляда…

Схвильовані чоловіки заходилися піднімати її. Ляда легко піддалася. Коли Тео відсунув її вбік, усі побачили яму, в якій виблискувала вода.

Вражено дивилися чоловіки і Кет на це відкриття.

— От свинство, що ми тільки тепер дізналися про це, — промовив Адамс.

— Ти гадаєш, що людина може пролізти крізь неї? І куди ж веде ця повнісінька води яма? — запитав один з неголеною бородою.

— Може, до річки… треба перевірити…

— До річки? — засумнівався Томас. — Слухайте, але ж до неї таки далеченько. Це нелегка робота прорити такий водопровід.

— Ну то й що? Чому б ї не прорити його? Така яма з водою може стати у великій пригоді, коли червоношкірі обстрілюють будинок вогняними стрілами або коли, наприклад, з бочок вже вибрано всю воду і ніхто не наважується вийти з будинку до насоса.

— А раніше тут стояв один блокгауз?

— Атож, і навкруги не було ніякого частоколу.

— Тоді це ще більше скидається на правду. Нехай би хтось пірнув туди і перевірив, куди веде яма.

— Так, нехай хтось… — Адамс окинув поглядом чоловіків, що з'юрмилися навколо. Проте ніхто не виявляв бажання пірнати у воду. Томас кудись побіг_і швидко повернувся з великим каменем, пов'язав його до свого ласо, занурив у яму з водою. Яма сягала майже три метри завглибшки.

— Гм.

Чоловіки стояли в нерішучості, коли вартовий із спостережного горба подав знак: «Повертається майор із загоном!»

Смеркалося. Від тіней Скелястих гір на західному обрії аж до темніючого сходу небо забарвилось фіолетовими відблисками. Річка сріблилася у вечірньому сяйві.

Вже здалеку було чути, як двигтить земля під могутнім тупотом копит великого кавалерійського загону… А невдовзі на протилежному березі річки з'явився і сам майор з драгунами і раурайтерами. Загін перейшов брід, і майор наказав спішитися біля зруйнованого форту. Солдатам аж дух перехопило від люті, коли вони побачили згарище, і лише присутність майора утримала їх від прокльонів, що ладні були зірватися з їхніх уст.

Сміт коротко запитав, що сталося, і Адамс, чоло якого аж потом вкрилося від замішання, доповів про все. Майор звелів показати йому яму з водою. Потім він кивком підкликав розвідника Тобіаса, що повернувся разом з загоном.

— Ось тут… Ми з'єднаємо кілька ласо і прив'яжемо тебе до кінця вірьовки. Ти пірнеш і дізнаєшся, куди веде ця діра; коли не зможеш просуватися далі — тричі сіпни за вірьовку, і ми тебе витягнемо.

Вершники зв'язали ласо, і Тобіас, не промовивши й слова, скорився. Сторчака кинувся він у яму і швидко зник. Лише безперервне посмикування ласо свідчило про те, що він рухався вперед. Але згодом посмикування припинилось, і Адамс, що разом з іншими тримав ласо, відчув, як воно тричі сіпнулося; це означало «тягніть назад!».

Спочатку показалися ноги Тобіаса, а потім з води вигулькнула вся його темна постать. Плечі індійця були подряпані, він кашляв і спльовував воду.

— Колись це був добрий водопровід, — сказав він. — Веде до річки. Але тепер у ньому багато піску. Важко пролізти. Одне місце дуже вузьке. У вузькому місці ось що я знайшов. — Тобіас підніс у руці якусь річ.

— Що це таке? Покажи! — звелів Сміт.

Виявилось, що то клапоть шкіри від індійської штанини-гамаші з бахромою на швах.

— Штанина привида, — сказав Тобіас. — У вузькому місці вона в нього обдерлася.

— Привид! — повторив Сміт гнівно. — Щось дуже цей привид скидається на живу істоту! Чи не здається тобі, Тобіас, що якийсь індієць… ну, хто б це міг бути… чи не здається тобі, що тут проліз дакота? Коли йдеться про життя, то на все можна зважитись.

— Дакота пролізе. Він гнучкий і сильний. Може бути довго під водою. Токай-іхто з річки водопроводом пробрався в будинок, там сховався, запалив огонь і знову через водопровід пірнув у річку.

— Він пролізе! — вигукнув Сміт. — Він утече, і червоношкірі теж утекли з нашими боєприпасами, поки ми витріщалися на крутійські трюки їхнього вождя. Негідник точно знав, чого він ішов у наш форт і для чого морочив нас тут своїми витівками… Лише для того, щоб нас затримати, відвернути увагу від його людей, яким треба було прорватися з боєприпасами у свої мисливські володіння. Він утік, а ми стоїмо собі тут з порожніми руками перед зруйнованим фортом!

— Хуг, — пробурчав Тобіас, зустрівшись очима з розлюченим поглядом коменданта.

Лейтенант Роуч попросив дозволу висловити свою думку.

— Можна дещо запитати? — вкрадливо почав він. Комендант кивнув.

— Адамсе, — почав Роуч, — наскільки мені відомо, ти прибув у цей блокгауз ще перед тим, як сюди вступило військо?

— Так, за день раніш.

— Отже, у всякому разі, вже два роки. І ти нічого не знав про цю яму з водою? Чи тільки нам не сказав про неї?

Адамс відвернувся од Роуча і заговорив до Сміта:

— Майоре! Я нічого не знав про цю яму. Певно, до сьогоднішнього дня вона була добре замаскована землею. Але я пригадую, що вночі, перед тим, як ви зайняли блокгауз, з цього будинку зникло двоє людей — Бен і Червоний Лис. Для мене це було загадкою, і лише тепер я зрозумів, як це могло статися. Бен збудував собі на випадок утечі потаємний вихід, що одночасно правив і за водопровід. Мене тільки дивує, що дакота знав про нього. Бо тоді він міг би спіймати обох…

— А мене тільки дивує, що ми досі нічого не знали про це! — схвильовано вигукнув Сміт. — Адамсе, усе те, що ти зараз розповідаєш, лише збільшує твою провину! За ці два роки у тебе було досить часу подумати про те, як зникли оті хлопці. Протягом двох років ти спав на цій долівці і нічого не помічав?! Я вже тобі казав, що ти гречкосій, а не солдат! Дуже шкодую, що довірив тобі форт, і це вже востаннє я покладаюсь на тебе! Так недбало, так несумлінно поставитись до такої важливої справи! Ти винний у знищенні всього нашого форту.

— Тоді я можу йти звідси, — обурено кинув Адамс.

— Аби у тебе була хоч краплина честі, ти б сказав, що ладен віддати життя, щоб спокутувати свою провину! Але хіба здатна на це твоя холопська душа!

Адамс мовчав, а Роуч дивився на нього з тріумфуючою посмішкою.

Тим часом уже зовсім стемніло. Одна за одною спалахували мерехтливі зірки над пустельною, суворою країною. Гарнізон мусив подбати про підготовку до ночі. Далеко навколо поставили потрійну варту, і навіть у самому форті розставили пости. Після зруйнування блокгауза солдати вважали за краще спати біля коней. Для майора і Кет у колишньому кабінеті коменданта було влаштовано дві постелі а ковдр, які загін брав з собою в дорогу. Тут ще уціліли дубовий стіл з обвугленим, верхом і нижня частина зовнішньої стіни. Кет спочатку мала спати у льоху, розташованому під будинком коменданта: він лишився непошкодженим, і в ньому було найбезпечніше. Але дівчина нізащо не хотіла лишатись у задусі серед непроглядного мороку, і зрештою їй теж дозволили спати просто неба.

Стояла глибока ніч. Адамс разом з Томасом був на варті. Вже дві години вони мовчки лежали один біля одного на піщаному горбі з південного боку від форту.

— Ти мусиш покінчити з цією справою, — раптом сказав Томас.

— … Найкраще було б покінчити з усім, усе одно я ні на що не здатний, — з мукою вирвалось в Адамса.

Томас довго нічого не відповідав.

— Побачимо, — згодом почав він знову, — може, ми ще знайдемо золото? Ферма не йде мені з голови. Ми повинні заплатити.

— Замовкни, — грубо урвав Адамс, — ці мрії не варті жодного пенні.

— Ти мусиш повернутися до землі, Адамсе, і до худоби. Там твоє місце. Скільки живу на світі, не зустрічав кращого за тебе господаря на фермі.

— Але це аж нітрохи не обходить пройдисвітів із земельної компанії. На мені вони не матимуть ніякого зиску.

Чоловіки замовкли, бо щось раптом привернуло їхню увагу. На піщаній вершині, ще далі на південь, несподівано з'явився кінь. Він витягнув голову і голосно заіржав.

Адамс і Томас помітили, що на інших сторожових постах теж занепокоїлися: звідти гукали, щоб вони приготували ласо і підкралися до мустанга. Дехто повідв'язував від припони коней, щоб у разі потреби взяти участь у полюванні. Але не встигли вони приготуватись, як сталося таке, що звело нанівець усі їхні сподівання. Над луками промайнула тінь — ледве вловима для ока — і ось уже на жеребці сидів гнучкий вершник. Він рвонув коня угору, і здиблена тварина з піднятими передніми ногами застигла на вершині — саме тобі втілення сміливості. З глумом вершник підніс руку і помахав своїм ворогам блискучим томагавком. Потім усе зникло в нічній прерії, наче привид.

Близько десятка раурайтерів поскакали навздогін. Пролунали постріли, але кулі випускали навмання, і майор наказав негайно повернутися. Треба було берегти боєприпаси, бо ж ворог пограбував транспорт і під час вибуху знищив останній запас у форті.

Цієї ночі у всьому гарнізоні панував неспокій, гнітючий настрій. Ніхто не спав. Усі чекали якоїсь нової диявольської витівки вождя, котрому вдалося так хитро втекти. Адамс пригадав настрій, що панував у блокгаузі два роки тому після вбивства старого індійця. Тоді всі почували себе так само. Кожний чекав чогось, але нічого не сталося. Токай-іхто мав звичку завжди діяти так, щоб вороги нічого не могли передбачити. Година збігала за годиною. Адамс і Томас узяли на себе подвійну варту і лишалися на посту аж до ранку. Адамс ніяк не міг заспокоїтись, хоч і намагався зосередити увагу на місцевості, де в темряві кожної миті могло статись щось несподіване. Хлопець не міг позбутися дивного почуття, що з усієї ватаги він лишився останній і що на нього чатує помста і смерть. Останній?.. А сам Червоний Лис, убивця, певно, ще й досі живий. Але він, мабуть, перебуває в надійному місці. Тут, на Ніобрарі, Адамс був єдиним, хто уцілів із шукачів золота. І він мав необережність сказати Токай-іхто, що й досі не облишив наміру знайти золото. Тепер, звичайно, йому не буде пощади!

Адамс прислухався, намагаючись очима пронизати пітьму. Але так добре розпізнавати все в темряві, як Тобіас, він ще не вмів. Різниця полягала в тому, з двох чи з дванадцяти років починаєш вправлятися в цьому мистецтві.

Навкруги панувала непорушна тиша. Тільки трава погойдувалась на вітрі.

— Слухай-но, хіба не краще тобі повернутися на ферму, — раптом знову почав своєї Томас. — Ти ще не знаєш, що то за життя бути вічним наймитом або солдатом чи ставити пастки на звірів і ніколи не вилазити з боргів. Тео і я, ми скоштували цього життя. Саме здирство — от що це таке. Треба мати власну землю або гроші.

— Замовкни! — запально крикнув Адамс.

Але Томас і не збирався мовчати.

— Адамсе, Адамів сину, Після десяти років важкої праці на вашій фермі твій старий погнав нас, щоб ми тобі нарешті сказали правду. Він сказав, що більше не має чим платити і мусить продати худобу та все інше, і лише тоді, може, стягнеться на потрібну суму. Тому ми й прийшли до тебе. Тепер ти знаєш усе.

— Чим же я можу допомогти? Адже я такий самий злидар.

— Тоді звели нам прикусити язика і стріляти у червоношкірих, поки в нас самих не влучить якась куля.

Розмова урвалася. Адамс знову почав думати про Токай-іхто, якого всі боялися і через якого вони тут лежали на варті. Адамс теж боявся дакоти, однак зненависті до нього не почував. Що має робити юнак, коли батька його вбили і грабують в нього землю? Токай-іхто примусив блакитні мундири з повагою ставитись до себе, і це певною мірою навіть тішило Адамса. Ворожість індійця він сприймав, як цілком природну річ, і так само не міг його зневажати чи ненавидіти, як бурю або вогонь.

Нарешті настав ранок. Гарячого сніданку не було. Всі їстівні припаси загинули під час вибуху. Їсти хотілося страшенно, аж у шлунку буркотіло, а в розпорядженні команди були лише ті ранцеві запаси, що їх узяв з собою загін, вирушаючи в дорогу. Єдиний, хто добре попоїв, це Тобіас. Він наловив у річці риби. Кет здалека жадібно поглядала, як індієць смажив свою здобич у гарячому попелі. Але з Тобіаса був поганий кавалер. Він з'їв усе чисто сам аж до останньої рибинки.

Дівчина побрела далі, і Адамс, уважно стежачи за нею, побачив, що вона навмисне зустрілася з братами Томасом і Тео. Обидва носачі зраділи і зараз же зав'язали з Кет дуже бажану для неї розмову. Адамс прислухався, стягаючи докупи рештки балок і дощок для тимчасової будівлі. Він ще вдома навчився теслювати.

— Отже, у нас нема чого їсти? — звернулася Кет до Томаса. — Що ж ми тепер робитимемо? Проте індійці живуть же в цій місцевості. Виходить, є тут якась їжа?

— Справді, ви таки дещо розумієте, — промовив Томас, рихтуючи Адамсові балку. — Тут, у цій триклятій місцевості, є лише одне, чим можуть живитися люди: бізони!

— Отже, ви полюватимете на бізонів?

— Якщо тільки ми натрапимо на них… певна річ. Адже бізонів не покличеш, як курей… тю-тю-тю, і вони тобі при йдуть… Бізони, вони мають свій власний розум і свої влас шляхи. Здається, поблизу немає табунів.

— А Токай-іхто і Ведмеже братство? Чим вони харчуються?

— Але які ж бо ви настирливі з своїми запитаннями У них ще є зимовий запас: сушене і заморожене м'яс і коли вони його з'їдять, а бізони ще не з'являться…

— Тоді що?

— Тоді вони танцюватимуть танець бізонів з своїми жерцями-чаклунами: «Добрий дух, дай нам бізонів, бізонів, бізонів. Бізонів, бізонів, бізонів Дай нам, добрий дух». Це вони співають день і ніч і при цьому танцюють.

— Справді? Це ж просто дурниця.

— Невже? А хіба ви, міс Кет, ніколи не казали: хліб наш насущний дай нам днесь? Пробелькочете це ви собі абияк, бо ж ви не голодні. А індійці навесні терплять справжній голод.

— А якщо бізони все ж таки не приходять?

— Коли бізони не йдуть до індійців, то індійці мусять самі йти до бізонів. Тоді вони знімають свої намети і мандрують в іншу місцевість. Чоловіки, шукаючи табунів, гасають на своїх прудких мустангах… у межах власних мисливських угідь, а якщо там нічого не знаходять, то й у чужих… Тоді вже не обходяться без кровопролиття.

Кет, здається, замислилась.

— Нічого хорошого немає в такому житті, — сказала вона і поглянула на Адамса, але він дивився кудись убік. — Не мати навіть постійного будинку, бо завжди треба з наметами мандрувати слідом за бізонами… Взагалі тут не худоба залежить від людей, а люди від худоби… Але ми не можемо наслідувати їхній приклад і зараз вирушити кудись на пошуки бізонів, бо ми не гарантовані від нападу червоношкірих.

— Ні, міс Кет, цього ми не зробимо. Ми повинні якось інакше зарадити своєму лихові.

— Але як?

Томас зморщив лоба.

— Майор уже давно наказав Роучу відправитись з більшою частиною гарнізону до найближчого форту і вимагати гам новий провіант і нові боєприпаси… Ну й витріщать же вони очі, коли дізнаються, що в нас скоїлось. Тут зостанеться лише кілька чоловік, і для них залишать все наявне продовольство: його вистачить, поки прийде обоз. Ви поїдете з ними назад.

— Це вже не ваша справа, що мені робити, — гостро відказала Кет. — Я, звичайно, лишуся з своїм батьком.

— Якщо він вам дозволить! — посміхнувся Томас.

— Скажіть мені краще, чи немає серед вас кравця?

Тепер розреготались і Томас, і мовчазний Тео.

— Спитайте когось іншого, міс, ми ж не знаємо гарнізону. Ви хочете замовити собі амазонку?

— Звичайно. Викроїти є з чого. Ковдр вистачить. Я вже все обміркувала.

— Ага! Отже, ви справді вирішили тут залишитись? О, то ви хоробра дівчина!

— Не знаю. Але, у всякому разі, я не повернуся назад до тітоньки Бетті, якщо вже я втекла від неї.

— А що, вона гірша за індійців?

Кет спочатку засміялась, а потім знову стала серйозною.

— Так, де в чому вона таки гірша за них. Не думайте, Томасе, що я така дурна й легковажна, як вам здається. Минулої ночі я пережила разом з вами напад на наш транспорт і скажу вам відверто, що й досі тремчу на саму лише згадку про це. Але це зовсім інше. Це ж війна, і я можу при цьому загинути, хоч, звичайно, сподіваюсь, що саме в мене куля не влучить…

— Ви говорите, як бувалий солдат…

— Але тітонька Бетті не відкритий ворог. З ранку й до вечора це втілення злості в людській подобі. У нас, у Смітів, немає грошей, а в неї є гроші, дуже багато грошей, і вона поводиться зі мною, як з charity child — бідною родичкою, що потребує благодійності. Цілий день я мушу дякувати їй за добрість і лестити, бо ж вона, мовляв, тітка із спадщиною… Вона гадає, що я дозволю поводитися з собою, як з білим пінчером. Томас, я не можу терпіти цього, і мене більше там не побачать. Уявіть собі, як би це я повернулась назад до неї з каяттям… Ні, нехай мене краще десь застрелить дакота… а тітонька Бетті хай заповість свої гроші якійсь богадільні… Я ні в якому разі не заслуговую на них.

Щоки Кет зашарілися. Адамс, обіпершися на сокиру, дивився на неї, поки вона говорила. Отака-то вона, ця дівчина, з якою він хотів одружитися заради грошей. Який сором! Кет обернулася і помітила Роуча, що саме підійшов і, певно, чув її слова.

Вона вимушено засміялася і відійшла до коней.

Настав полудень. За цей час встигли розчистити чималу територію форту і почали будувати перший тимчасовий притулок. Роуч з більшою частиною гарнізону виступив з форту.

З Кет він попрощався дуже холодно й байдуже. Дівчина, що посварилася з багатою тіткою, не цікавила Роуча.

З майором лишилося всього десять чоловік, і серед них Тобіас, Адамс, Томас і Тео. Кет таки домоглася свого. Зараз дівчина стояла з якимсь щупленьким чоловічком перед розісланими ковдрами і обмірковувала викройку для костюма «Gowgirl»[3].

Майор поводився з Адамсом, начебто нічого не сталося.

Але син селянина не міг так скоро всього забути. Він відповідав лише на найнеобхідніші запитання і все своє честолюбство вкладав у те, щоб показати, що він краще вміє теслярувати й будувати, ніж блакитні мундири.

Надвечір спокійний хід життя маленької групи людей раптом порушився. Тобіас повідомив, що з південної сторони наближається вершник. Він точно описав його зовнішність: «Великий, кремезний, з рудим волоссям і жовтими зубами; мочки ушей внизу поприростали. Їде на рябому коні».

Почувши ці слова, Адамс перестав жувати.

— Томасе, — сказав він, — не може бути й сумніву — це Червоний Лис. Про вуха він каже вірно, по них його можна відразу впізнати. Чого треба тут цьому одчайдушному паливоді? Певно, в нього є якась особлива причина, коли він ще раз насміливсь з'явитись на Ніобрарі.

Томас і Тео кивнули, цілком погоджуючись з ним.

Щоки Адамса розчервонілись від внутрішнього збудження.

Передбачувана зустріч знову розворушила в ньому всі надії і розчарування двох останніх років.

Червоний Лис скакав галопом на своєму дебелому рябому коні. До його великого капелюха з відвислими крисами був пришпилений маленький білий прапорець — знак парламентера. Він зіскочив біля Адамса, навіть не привітавшись з ним, оглядівся довкола, шукаючи очима, хто б поклопотався про його коня. Коли ж такий послужливий хлопець знайшовся, він віддав йому повід, а сам нарочито недбалою ходою побрів до майора.

Сміт стояв на місці колишнього подвір'я посеред обвуглених решток блокгауза і наполовину споруджених нових будівель. Він саме оглядав результати роботи цілого дня і пильно подивився на незнайомця. Червоний Лис був на голову вищий за офіцера; вся його широкоплеча, кремезна постать ніби підкреслювала ту зневагу, що її виявляв одчайдушний бродяга до майора.

— Кларк, Фред Кларк, — відрекомендувався він Смітові.

Адамс з свого місця чув усе і уважно спостерігав цю маленьку сценку. Назвавши своє ім'я, Червоний Лис подав Смітові лист. Майор коротко кивнув, розпечатав лист і почав читати.

— Зміст мені відомий, — голосно сказав Червоний Лис, коли майор знову склав написане. — Запрошення Відпочиваючому Бізонові і Токай-іхто у цей форт на нараду з полковником Джекманом. Але як же бути? Тут тепер не підходяще місце для наради! — Глумливо вискаливши зуби, Червоний Лис поглянув на руїни. — Здається, тут попрацював мій друг Гаррі!

Майор, вагаючись, тримав у руці складеного листа.

— Зустріч має відбутись в іншому місці, — промовив він.

— Ні, — грубо заперечив Червоний Лис, нібито розмовляв з рівнею, — зустріч відбудеться саме тут. Форт мусить бути відбудований.

Сміт здивовано звів брови. Який тон дозволяє собі оцей Кларк? Проте у всій постаті Червоного Лиса було щось таке, що навіть сам майор відчув його зверхність над собою. Авторитет і свідомість власної гідності майора грунтувалися скоріш на його військовому званні, ніж на власній силі. А природна брутальність Червоного Лиса розбила всякі умовності, і Сміт відчув себе безпорадним. Адамс дивився на цю сценку водночас із співчуттям і зневагою.

— Скоро відбудувати форт неможливо, бо поблизу немає дерева, — вів далі Сміт, наче мав справу з якимсь начальником. Може, Червоний Лис став довіреною особою полковника Джекмана, і маленький майор, зважаючи на це, мусив остерігатися його?

— Зустріч і не відбудеться так скоро, — рішуче заявив Червоний Лис. — Вам здається, що це так просто об'їхати верхи на коні прерію і відшукати якогось там дакоту? Місцевість, можна сказати, чималенька.

— Токай-іхто і Відпочиваючий Бізон, — замислено бурмотів Сміт ніби сам до себе. — їх навряд чи знайдеш в якомусь певному місці. Може, справді доведеться шукати не один тиждень, щоб передати їм запрошення.

— Тепер розумієте? Гаразд. Я раджу одне: шукайте обох поблизу Чорних гір. Найімовірніше, що ви знайдете їх саме там.

— Я згоден. Фред Кларк? Так. То ти вирушиш завтра вранці далі, щоб передати їм це послання?

— Я? Хіба з глузду з'їхав, чи що? Крім того, полковник Джекман дав мені зовсім інші доручення. Пошліть Тобіаса, він знає мову дакотів і знайде дорогу.

— Червоношкірого? Це, здається мені, рисковано.

— То, може, ви обійдетесь тут без когось іншого? Це, здається, теж рисковано.

Сміт знову розгорнув лист.

— Дивне зіставлення, — сказав він. — Відпочиваючий Бізон і Токай-іхто? Наймогутніший чаклун-жрець на все плем'я тетон-дакота і молодий військовий вождь маленького братства. Чи не образить це Відпочиваючого Бізона? Хіба не можна було б замість цього ватажка розбійників Токай-іхто запросити впливову людину… Буйного Коня або Червону Хмару?

— Чи не надто високої думки стали ви про себе, сидячи отут, на цій купі попелу, — відповів Фред Кларк. — Може, ви справді вважаєте, що Відпочиваючий Бізон приїде до вас? Його ім'я лише прикраса на запрошенні, так би мовити, для більшої ваги. Токай-іхто повинен приїхати. Нам не потрібні великі вожді, від яких ми нічого не доб'ємось. За столом переговорів мусять бути маленькі вожді. Ми їх споїмо, щоб вони підписали договір про передачу землі. В руку не беруть поспіль десять палиць, щоб розламати. А трощать їх поодинці.

— Токай-іхто зажив собі слави непитущого.

— О, я, здається, краще за вас знаю червоношкірих! З Токай-іхто я сам упораюсь, можете цілком покластися на мене. Головне, щоб він приїхав.

Сміт сховав лист назад у конверт.

— В такому разі я приготую Тобіасові листи для вождів. Чи вміють Токай-іхто і Відпочиваючий Бізон читати?

— Ці листи ви мусите написати також ієрогліфами, Тобіас знає їх. Поки ви не одержите підкріплення, нехай він не вирушає в дорогу, бо тепер він вам потрібний як розвідник.

— Тоді справа затягнеться надовго.

— Дарма! Адже Джекман також зможе прибути сюди лише за кілька тижнів і, зрозуміло, тільки тоді, коли буде відбудовано форт. Чи, може, ви покладете полковника в попіл, мов смажену рибу?

— Полковник прибуде сам? — лише спитав Сміт, не звертаючи уваги на глузливе зауваження. — В листі… так, у листі, правда, зазначено, що він особисто хоче взяти участь у переговорах. В такому разі нам, певна річ, треба дуже поспішати з відбудовою форту.

— Гаразд. Отже, вирішено. Я їду далі.

То була якась дивна квапливість. Проте Адамса анітрохи це не здивувало. Він значно більше дивувався з того, що Червоний Лис взагалі наважився приїхати сюди. Здається, Лис покладався на прапорець парламентера як на захист від переслідування Токай-іхто… Та хіба це надовго?

Червоний Лис привів свого рябого, але не відразу сів на коня, а пішов з ним до того місця, де Адаме, Томас і Тео доїдали свою убогу вечерю.

— Добривечір, — привітався він. — Ти ще й досі тут? Чи не маєш охоти пошукати кращого заробітку?

Адамс якусь мить дивився на Червоного Лиса, потім відрізав собі ще скибку черствого хліба, відкусив і тоді знизав плечима.

— Для чого? — тільки сказав він. Навіщо Червоному Лисові знати, яка буря гніву й глибокої зненависті завирувала в його душі, коли він вдруге почув слова: «Чи не маєш охоти пошукати кращого заробітку?» Так, вдруге. Він ще надто ясно пригадує той вечір у форті П'єра, коли вперше побачив Червоного Лиса. Адамс хотів попросити у багатих торговців грошей в кредит, але нічого не вийшло, і коли він того вечора, роздратований невдачею, випив кілька келихів бренді, до нього раптом підсів Червоний Лис. «Чи не маєш охоти пошукати кращого заробітку?» — почув Адамс. Того ж вечора він домовився з Червоним Лисом і вирішив разом з його ватагою податися з Ніобрари у Чорні гори. Вбивство Маттотаупи поклало край цьому планові. З того часу Адамс немов утратив грунт під ногами. Земельні компанії і Червоний Лис стали господарями його долі, а він був ніби тріскою, яку підхопила й понесла течія.

— Для чого? — повторив Червоний Лис. — Бо мені здається, тобі потрібний добрий шефель доларів.

Адамс знову знизав плечима.

— Я маю тепер добру справу, — настирливо розповідав Червоний Лис, не звертаючи уваги на непривітність Адамса. — Певну справу. Але мені для цього треба ще кілька дужих хлопців. То що ти на це скажеш?

— Знову хочеш когось убити? Червоний Лис зайшовся бридким смішком.

— Що, це вплинуло на твої ніжні нерви? Якщо будеш таким чутливим, то далеко не підеш. Я маю намір почати торгівлю, дуже вигідну торгівлю. Пристаєш до мене в спілку?

— Чим же ти хочеш торгувати? На хутрі нічого не заробиш. Цю справу загарбали хутряні компанії.

— Дякую за довідку. Яка мудрість! Мені здається, що ти став якийсь повільний у своїх рішеннях. Бери коня, і їдьмо зі мною. Згода?

Адамс зміряв Червоного Лиса поглядом з голови до ніг.

— Ні, — відрізав він.

— Ну то й здихай отут денщиком. А в мене є далеко краща справа. Бувай!

Червоний Лис скочив на свого рябого і галопом понісся в прерію, що вже тонула у вечірніх сутінках. Незабаром він зник з очей.

Поки вечеряли і призначали на ніч вартових, десь подівся Тобіас. Він повернувся лише опівдні другого дня. Але в нього ніяк не можна було довідатись про те, що саме він робив у цей час.

— Певно, знову палиці закортіло, — сказав майор. — йому анітрохи не пішло на користь те, що після пожежі я відмінив призначену йому кару. — І він сам ударив індійця кийком по плечах.

Тобіас не промовив ані слова, і на обличчі його не здригнувся жоден м'яз. Коли гнів майора охолонув, індієць пішов до коней, загорнувся в ковдру і, здавалося, відразу ж заснув.

Адамса довго не брав сон. Випадок з Червоним Лисом не йшов йому з думки. Якщо бандит ще раз з'явився тут, то, певно, знову щось затіває, інакше не варто йому рискувати. Адамсові було цілком ясно, що в Червоного Лиса є дві мети: стати багатим та могутнім і вбити Гаррі, єдиного, кого він справді боявся. Може, він хоче здійснити те й те. Але чи вдасться йому заманити дакоту на переговори? І чим він збирається торгувати? Тепер найкраще можна заробити на контрабанді, на забороненій торгівлі зброєю, постачаючи її повсталим індійцям. Адже не випадково індійці стріляють з добрих рушниць. Не всі ж вони купили їх за мирного часу для полювання і не всі здобули шляхом грабунку. Отже, торговці знову заробляють і, мабуть, на одній-єдиній махінації мають більше, ніж коштує вся ферма Адамса. Може, і йому пристати до Червоного Лиса?

Юнак не знав, що його утримувало від цього. Але він ненавидів цю зухвалу брутальну людину, цього янкі з важким підборіддям. Думки його перенеслись на Токай-іхто. Він не міг не визнати, що індієць справив на нього незабутнє враження. Дев'ятнадцятирічним хлопцем залишив Адамс батьківську ферму, а тепер йому пішов двадцять другий рік. Гаррі було двадцять чотири, — підрахував він. У дванадцять років покинув він плем'я дакотів, десять років прожив з батьком у вигнанні і ось уже два роки як повернувся назад до своїх. Тепер він очолює Ведмеже братство у цій безнадійній війні. Незважаючи на всю хоробрість і обачність індійців, їхня поразка неминуча, і в них немає жодного виходу. Вони не вміють зробити ні плуга, ні рушниці: їхню долю вирішено.

Індійців так само, як Адамса, проженуть з рідних земель і примусять оселитись в якій-небудь резервації, де їх муштруватимуть переможці. Світ створений лише для Небагатьох могутніх, інші ж нехай радіють, що можуть якось животіти, аж доки помруть.

Адамс думав і про Токай-іхто, коли він відмовився йти з Червоним Лисом. Він не хотів знову бути спільником убивці Маттотаупи.

«МОЇ ОЧІ БАЧАТЬ БУРИХ БІЗОНІВ…»

З провіантом, боєприпасами і поповненням повернувся Роуч у спалений форт. Того ж самого ранку Тобіас з листами до Відпочиваючого Бізона і Токай-іхто, написаними літерами й ієрогліфами, вирушив у дорогу. Не попрощавшись, залишив він форт. Переїхав брід, пустив свого рябого галопом і скоро зник з очей всього гарнізону.

Мустанг розвідника йшов хутко. Він форкав і пирхав, бо скакати на світанку по росяній прерії було насолодою і для людини, і для тварини. Тільки вітер злегенька погойдував квіти і трави. Маленькі лугові собачки із скавчанням зникали у своїх норах, здалека з цікавістю дивилась на вершника антилопа. Нахилившись вперед, Тобіас припав до свого мустанга. Повід був попущений: за індійським звичаєм, ним користувались лише для того, щоб спиняти тварину, а правили конем, натискуючи на нього стегнами. Час від часу Тобіас пускав коня ступою, щоб дати йому відсапатись. Та й самому вершникові без стремен рись не приносила особливого задоволення.

Опівдні розвідник зробив привал. Навкруги панувала глибока тиша, жоден підозрілий звук не порушував її. Тобіас відкрив сумку з харчами і почав їсти.

За цілий день він їв зараз вперше і востаннє. Як і всі індійці, Тобіас вважав, що тільки жінкам личить їсти більше одного разу на добу. Попоївши, він запалив люльку і знову почав обмірковувати свої наміри. За порадою Червоного Лиса, він одержав від Сміта наказ дістатися до Чорних гір і пошукати там Відпочиваючого Бізона і Токай-іхто. У Тобіаса не питали його згоди, а він мовчав і нишком думав про своє. Червоний Лис не така людина, якій можна довіряти; Тобіас був переконаний, що за його порадами крилися якісь підступні заміри, і потай стежив за рудоволосим, коли той залишив форт. Спочатку Червоний Лис поскакав на північний схід, а потім, гадаючи, що за ним ніхто не стежить, переплив на своєму рябому назад на південний берег річки і повернув на південний захід. Він щось замишляв. Тобіас чув розмову між Червоним Лисом і Адамсом. Що там за торгівлю затіває цей янкі? Не звіряючись на поради Червоного Лиса, Тобіас вирішив робити те, що сам вважав за доцільне.

Звідки ж йому знати, де зараз вожді, яких йому Треба знайти, — адже прерії широкі, а мустанги прудкі. Скоріше можна здогадатись, де табір жінок і дітей. Ведмеже братство, на чолі якого тепер стоїть Токай-іхто, лише один людський вік тому відокремилось од більшої племінної парості тетон-оглала. Кілька родин пішли з своїми наметами за сміливим Маттотаупою і дуже старим впливовим жерцем-чаклуном і відтоді утворили свою власну невеличку групу, що відкололась од великого союзу племен. Їх мисливські угіддя простягались не дуже далеко від форту, в районі верхнього плато. Тобіас знав, що Ведмеже братство взимку шукає захисту в лісах передгір'я, а перший літній табір розбиває біля Кінського потоку — Horse-Creek[4], який протікав по суворому плоскогір'ю на віддалі трьох днів верхової їзди від форту. Раптова поява Токай-іхто і його воїнів цілком збігалася з припущеннями Тобіаса про місце розташування табору. Тобіас вирішив їхати до Кінського потоку і повернув на південний захід. Це був той самий напрям, у якому потай вирушив Червоний Лис.

Розвідник їхав, аж поки зовсім стемніло і на небі замиготіли зірки. Тоді він дозволив собі й своєму рябому заслужений відпочинок. Ніч була холодна. Тварина лягла на землю; Тобіас завернувся в ковдру і заснув, прихилившись до шиї коня. Біля ніг він розклав невеличке багаття, щоб відганяти вовків. А коли, воно й приверне увагу розвідників-дакотів — це не біда. Тобіаса захищало біле вовче хутро — його парламентерський прапор. А що він, як вісник миру, мав при собі зброю, нікого не могло здивувати, бо зброя потрібна йому для полювання, коли вийдуть харчі, і для захисту від ведмедів та вовків.

Після спокійного сну Тобіас ще до схід сонця рушив далі. Цього і наступного дня він без усяких перешкод продовжував свою подорож. Опівдні третього дня він уже був, за його підрахунками, на відстані кількох годин їзди від середньої течії Кінського потоку. На заході вже помітно наблизились обриси великих Скелястих гір. Тобіас знаходився тепер на кордоні володінь кількох племен. Тут полювали шайєни, дакоти і їхні споконвічні вороги — плем'я пані. В цих місцях слід бути обережним.

Тобіас ще раз оглянув навколишню місцевість. З височини йому видно було рівну долину, яка, перетинаючи пагористе плоскогір'я, тяглася на північ і на південь. Долиною протікав маленький струмок, що, певно, тільки в цю сприятливу пору року наповнювався водою. На дні долини Тобіас помітив сліди, які відразу привернули його увагу. Трохи далі трава була потолочена і з'їдена, піщаний грунт збитий. Розвідник пустив коня і, ховаючись за прикриттям, обережно під'їхав ближче до слідів. Тут він побачив великий табун бізонів, що, спокійно скубучи траву, мандрували уздовж струмка з півночі на південь старим шляхом бізонів. Навколо видно було безліч слідів. Тут, певно, пройшло не менш як тисяча бізонів. Відтоді, як у прерії з'явилися поселення і почалося будівництво залізниць, яке порушило мандрування бізонів, що колись без жодних перешкод ішли з Канади до Мексіки, на такий табун можна було натрапити дуже рідко.

Тобіас пильно подивився на північ. Там дно долини здавалося жовто-бурим, воно ніби рухалось, нагадуючи безперервною лавиною тіл хвилясте море. Окремі тварини вирізнялися серед суцільної бурої маси: високий загривок, темна грива, в якій майже ховалися роги. Наче віддалені перекати грому, розлягався рев, що ним тварини вітали одна одну. Самці і самиці, крім періоду тічки, звичайно паслися окремо. Перед очима вершника був саме табун самців. Після суворої зими тварини були худі, але на них ще було цінне зимове хутро. Тобіас поскакав до великої калюжі, в якій качалися бізони. У бізонячий купелі він побачив обриси спини велетенського бика. Ну й спина! Розвідник з неприємним почуттям пригадав, як три роки тому в нього була сутичка з бізоном, що поламав йому ребра. Але той бізон, який його так нещадно покалічив, здавався карликом у порівнянні з биком, що з насолодою борсався в калюжі. У Тобіаса вихопився тихий посвист поваги і задоволення. Риси його обличчя змінилися — в ньому прокинувся мисливський запал. Адже Тобіас був пристрасним мисливцем. У чотирнадцять років він убив першого бізона. Полювання — це єдине, що могло принести втіху безрідному індійцеві. Але розвідник добре знав, що під час воєн якнайсуворіше забороняється простягати руку на звірину певного племені. Навіть і за мирних часів між окремими племенами суворо визначались межі, що давали право на полювання. На бізонів можна було полювати тільки спільно, а того, хто нападав на них на власний риск і страх і цим самим розгонив тварин, карали. В'язниць індійці не знали, злочинцеві руйнували намет.

Та загроза покарання, хай би то навіть була й сама смерть, вже не могла загасити невтримної пристрасті до полювання, що спалахнула в душі розвідника. Але думка, що його страшенно лаятимуть, коли він через свою особисту пристрасть не виконає доручення, стримала його.

Дакоти не могли бути далеко від того місця, де паслися бізони. Де ж ховалися мисливці — розвідники і наглядачі, що мали стримувати деяких нетерплячих від передчасних пострілів, доки не почнеться спільне полювання?

Несподівано з-за піщаного пасма горбів, що закривали від Тобіаса вид на південь, піднеслася коричнева рука і почала робити знаки, щоб Тобіас не рухався з місця. Розвідник міцно натягнув повіддя. До нього донісся тупіт копит. З заходу наближався галопом великий загін. Тобіас визначив на око, що там близько ста вершників. В голові він приблизно підрахував можливу кількість воїнів у наметах Ведмежого братства. Більш як двадцять п'ять — тридцять там не могло бути. Певно, для полювання на великий табун об'єдналося кілька братств.

Ось уже показався перший вершник. Він вибрався на своєму неосідланому коні на пагорб, а інші довгою низкою подалися за ним. Тобіасові зручно було їх рахувати — він долічив до ста п'ятнадцяти.

За старим звичаєм, мисливців на бізонів прикривали лише пояси. Коричневі тіла, здавалось, зрослися з мустангами — «бізонячими кіньми», що були вимуштрувані для полювання і ніколи не використовувались для перевезення вантажів. Воїни були озброєні луками та стрілами, а дехто й списами. Тобіас упізнав Токай-іхто і його буланого коня. Молодий вождь тримав у руках з півдюжини стріл і світлий кістяний лук; на спині його висів сагайдак із запасними стрілами.

Дакоти помітили розвідника і подали йому знак відступити. Тобіас хотів погнати свого рябого, що вже не міг спокійно встояти на місці, схилом у східному напрямку, але кінь не слухав його. Він став дибки і круто повернувся. В цей час поблизу вождя поніс кінь якогось дакоту. Спину їм вже більше не було. З шумом помчала вся ватага на північ до табуна бізонів, потягнувши за собою і Тобіаса. Повз нього бурею пролетів буланий вождя. Тобіас опинився серед вершників, що нестримно скакали вперед. Попустивши повіддя, він запустив руку в сумку для куль і поклав кілька штук у рот, щоб потім швидше заряджати. Щоправда, Адамс дав йому нікудишню рушницю, що заряджалась з дула, і тому ця процедура була досить-таки загайною. Та дарма — адже починається полювання на бізонів. Це не тільки небезпечна справа, але й національна розвага, якої з великою пристрастю жадав індієць прерій. Кожний з червоношкірих заради цього ладен був рискнути життям.

У Тобіаса виникло відчуття, ніби це вже не облава, а шалені перегони з бізонами не на життя, а на смерть. Його серце співало пісню бізонів, яку він вивчив колись у чорноногих індійців канадських прерій:

Бізони раптом перестали ревти і прислухались. Вони повертали свої величезні голови, і дивилися на вершників, що галопом неслися на них. Позаду табуна йшов здоровенний бугай. Його шкура була вкрита мулом; мабуть, це і був той, що качався в бізонячій купелі. Тварина з сопінням опустила роги, а тоді, повернувшись, кинулась наздоганяти табун, що перелякано тікав галопом. За ним стрілою мчав рябий кінь розвідника. Він спритно проскакав Повз небезпечного бугая і, влетівши у хмару склубоченої куряви, опинився в самій гущі стривожених тварин, що в сум'ятті напирали одна на одну. Тобіас не бачив інших мисливців і сам ледве тямив, де знаходиться. Навколо нього в хмарах пилу з гулом тупотів табун. Вода маленького струмка» хлюпала під копитами. Рябий нісся разом з бізонами, інакше б його розтоптали. Тобіас взяв рушницю напоготів. У куряві, що застилала очі, серед штовханини і сум'яття нестримно тікаючих бізонів Тобіас помітив просто перед собою молодого бика і прицілився. Мабуть, добре видресируваний мустанг промчав повз нього. Куля пройшла тварині крізь плече у саме серце. Тобіас навіть не встиг побачити, як вона звалилась. Полювання було в повному розпалі — бізони тікали щодуху, мисливці наздоганяли їх. Шалено скачучи вперед, Тобіас заряджав рушницю. Він вистрілив удруге і вийняв ще одну кулю з рота. Перед ним тряслися спини тварин, що, охоплені смертельним жахом, намагалися врятуватися втечею. Крики мисливців глухо доносилися до нього крізь оглушливе тупотіння копит. Тобіас прицілився і випалив утретє.

Потім йому здалося, що гул поступово почав стихати: табун, певно, розбігся і розділився. Курява трохи розвіялась. Тобіас спробував зорієнтуватися. Він ще й досі мчав галопом посеред стада з тридцяти чи сорока бізонів. Він хотів вибратися з цього сум'яття. Рябий втомився. Два молодих бики, шалено несучись поряд з ним, напирали на нього і штовхали своїми маленькими гострими рогами. Тобіас вирішив визволити свого мустанга і самого себе від напасників і хотів, зарядити рушницю, та раптом побачив, що сумка для куль розв'язана і все звідти висипалось. Він вихопив пістолет, але цього разу погано поцілив і тим самим ще більше роздратував молодих бізонів. Кінь зовсім знесилився і впав, 3 блискавичною швидкістю Тобіас зірвався на ноги і помчав поміж бізонами, рятуючи своє життя. Поки м'язисті ноги розвідника швидко несли його вперед, він намагався зберегти спокій і обміркувати становище. Його оточувало стадо дужих і прудких тварин. Далеко попереду індієць помітив величезного бугая, отого, виваляного в землі, вожака, що випередив усе стадо і тепер біг уже трохи повільніше. Стадо ось-ось мало наздогнати його.

Нарешті Тобіас вирвався на волю. Він перевів дух після шаленого бігу і оглянувся. Табун і мисливці, що його безупинно переслідували, розсіялись далеко на всі боки. Окремі бізони і невелике стадо бігли без певного напряму. Тобіас чув їхнє тупотіння. Перед очима то з'являлися бізони і мисливці з натягненими луками, то знову зникали за пагорками. Повз нього пронісся підстрелений бик; якийсь дакота схопив його за хвоста і хотів затримати. Тобіас мимоволі розсміявся, дивлячись на шалені цапині стрибки мисливця. В цю мить він збагнув, що й для нього полювання ще не закінчене. Стадо, наздогнавши вожака, зупинилось і обернулося. Злісно дивилось воно на індійця. Бізон — полохлива тварина, що тікає від вовків та мисливців, але, коли його розлютити, він стає небезпечним і може сам нападати. Тобіас хотів заховатися у високій траві на пологому схилі. Адже він позбувся свого коня і тепер, загубивши рушницю і пістолет, був зовсім беззахисний. Із страхом він побачив, що вожак помітив його і в несамовитій люті, очевидно, збирається кинутись на нього. Високо задерши хвоста, тварина стрибнула просто на Тобіаса. Він миттю підхопився і, напруживши усі сили, метнув томагавк і влучив бикові в лоб, але той струснув зброю, мов настирливу муху. Розвідникові не лишалось нічого іншого, як шукати порятунку у втечі, хоч він наперед знав, що це справа безнадійна. Бізони бігають ще швидше, ніж мустанги. Не оглядаючись, Тобіас помчав схилом. Позад себе він чув стрибки бика, що ось-ось мав наздогнати його. Груди Тобіасові розпирало, він уже ледве переводив подих, серце шалено калатало, а в боку щось боляче штрикало, наче ножем. Він кидався то в один, то в другий бік, а потім круто повернув і знову помчав униз.

Але бізон постеріг цей виверт і понісся слідом за ним. Тобіас втратив останній шанс. А поблизу, як на лихо, ні дерева, ні кущика, за яким можна було б сховатися. Зробивши ще кілька відчайдушних стрибків, індієць повалився, широко розкинувши задерев'янілі руки й ноги, неначе до смерті зацькований заєць.

Бик ніби збагнув, що тепер йому нема чого поспішати. Риючи рогами землю, що аж курява здіймалась хмарою, бик перейшов на рись, і, коли він зупинився перед Тобіасом, щоб проштрикнути його рогами й розтоптати, у індійця ще вистачило самовладання накинути на очі тварини жилет: небезпечні роги вистромились крізь проріз рукавів.

Осліплений бик шалено кинувся вперед і штовхнув індійця в спину. Тобіас відчув гострий біль. Він майже не міг поворухнутися і з ножем у руці чекав смерті. З дакотів, що розсіялись навколо, гасаючи за бізонами, здається, ніхто не звертав на нього уваги. Та ось…

Раптом пролунав дикий мисливський клич дакотів, що нагадував рев бізона. Бик остовпів і нібито завагався, вражений ворожим звуком. На мить Тобіас відвів од нього погляд і пошукав очима несподіваного рятівника. Схилом горба на своєму буланому жеребці спускався Токай-іхто. Він ще раз глухо крикнув, і цей крик сполошив бика й затримав його напад на Тобіаса.

Тварина розшматувала жилет і, облишивши свою першу жертву, люто вирячила очі на нового ворога. Дакота наближався; жеребець його заноровився і став дибки, злякавшись погрозливих рогів. А бик став так, щоб відразу простромити ними і вершника, й коня. Від смертельного жаху кінь наче знавіснів і знову високо звився в повітря. Але воля і спритність вершника змусили тремтячу від страху тварину скоритись. Тобіас невідривно дивився на вождя і, вражений тим, що відбувалося, забув про власну небезпеку. Кінь, віддавши свою долю в руки вершника, корився найменшому його рухові. Боязкими, танцюючими кроками наближався він до страховиська, що мотало головою, наміряючись напасти на них. Дакота хотів зайти збоку і всадити у нього смертоносну стрілу. Та бик відчув свою перевагу і з несподіваною раптовістю кинувся вперед, щоб звалити коня і вершника. Але мустанг зробив сміливий стрибок і перемахнув через голову бика. Вождь відразу обернувся і націлився. Тобіас глянув на сагайдак — він був порожній: стріла, яку Токай-іхто тримав у руці, була останньою. Бик теж повернувся, і противники зітнулися знову. Дакота випустив _ стрілу, але йому не пощастило влучити між лопатки. Стріла застрягла у величезному тулубі бика. Той дико заревів. Вождь залишився без зброї. Люто рикаючи від болю, бізон кинувся на свого ворога. Кінь і вершник, здається, були приречені на жахливу смерть.

— Тікай, тікай! — закричав Тобіас, уже не думаючи про себе.

Проте одчайдушний дакота не втік. З коротким войовничим кличем він зіскочив на землю і пустив мустанга, що понісся галопом геть. Далі події відбувалися з такою швидкістю, що Тобіас ледве міг усвідомити їх. Бик ринувся вперед. Зненацька на його спині, обличчям до рогів, опинився дакота. Бик, здавалось, враз скам'янів, — якусь мить він постояв спокійно, не ворухнувши жодним м'язом. Вождь зіскочив. В руці він тримав довгий ніж. Колос повалився на землю. Удар у потилицю був смертельний.

— Перемога! — загорлав Тобіас хрипким від збудження голосом. — Вождь племені дакотів — найкращий мисливець прерії і Скелястих гір!

Виявилось, що за цією сценою полювання спостерігав не лише Тобіас. Навкруги залунали гучні радісні вигуки, і звідусіль галопом понеслися сюди мисливці. Коли б Тобіас не був так добре обізнаний з мистецтвом верхової їзди індійців, він би злякався, що його розтопчуть. Та хоч копита проносились небезпечно близько, проте й разу не зачепили його. Крики тріумфу й радості знову й знову розляглися в повітрі, і нарешті мисливці шарпнули коней вгору і зупинилися, зімкнувшись колом біля вбитого бика.

Один з індійців, високий, худорлявий чоловік, волосся в якого так само, як і у вождя, було прикрашене орлиними перами і пофарбоване у червоне жмутком щетини з оленячого хвоста, зіскочив із свого змиленого коня. Він оглянув рану в потилиці бика, обмацав роги. Токай-іхто підійшов до пораненого розвідника. Тобіас спробував підвестися. Та марно! Молодий військовий вождь допоміг йому з ввічливістю, притаманною всім вільним індійцям. Він посадив Тобіаса, віддав йому томагавк, який, певно, підібрав десь на дорозі, і схилився над розвідником.

Тобіас подякував жестом і чекав, що зараз спитають його ім'я і поцікавляться метою його подорожі. Але вийшло зовсім інакше.

Токай-іхто сам відрекомендував розвідника воїнам.

— Це Тобіас. Червоношкірі називають його Вовчим Вождем, а на мові білих це ім'я звучить так — chef de loup![5]

Тобіас здивовано підвів очі. «Звідки знає вождь племені дакотів ім'я, яке він прибрав далеко звідси, на канадському кордоні?»

Токай-іхто відповів рухом руки.

— Ім'я Шеф де Лю досить відоме усім червоношкірим воїнам між Міссурі і Скелястими горами. Адже ти завдав чималої шкоди червоношкірим.

— Моє ім'я Тобіас! Я люблю червоношкірих, люблю й білих і бажаю, щоб між моїми червоношкірими і білими братами був мир. Так само думає великий білий вождь довгих ножів на ім'я Джекман, що його листи до Відпочиваючого Бізона і Токай-іхто я привіз з собою.

Токай-іхто, здається, вважав розмову на цьому закінченою. Він підвівся і почав білувати бика. Воїни вибили люльки і заходилися допомагати йому. Коли шкуру здобичі здерли, вождь призначив кількох юнаків вартувати біля здобичі, а сам почав лаштуватися в дорогу. За його знаком до Тобіаса підійшов воїн з орлиним пером і запропонував йому сісти разом з ним на коня. Розвідник втратив свого рябого й тепер змушений був скористатися з цього запрошення. Хоч допомога худорлявого була для Тобіаса не дуже приємна, та в нього не було іншого виходу, і він силкувався якомога спритніше вибратися на рябого мустанга дакоти.

Він сидів позаду воїна, що тримав у руках повіддя, і мусив міцно вхопитися за нього, бо ноги не слухались його.

Шлях ішов через порослий травою пагорб на південний захід, певно, до табору. До загону вершників вождя скоро почали приєднуватись й інші воїни, що під'їжджали з різних боків, поки їх знову не набралось біля сотні. П'ятнадцятеро, очевидно, лишилось на варті.

Місцевість, якою їхали вершники поперемінно то галопом, то риссю, була досить одноманітна. Полудневе сонце ласкаво пригрівало, але раптом налетів холодний північний вітер. Відчувалась близькість гір; та й це плоскогір'я вже лежало на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.

СЕЛИЩЕ У ПРЕРІЇ

Сонце схилилося за Скелясті гори, що виступили на обрії, а подорож усе ще тривала. Під серпанком нічного зоряного неба загін нарешті наблизився до Кінського потоку. Береги річки були майже зовсім голі, і тільки за вигином знайшли собі притулок верби і маленький гайок. Це було гарне місце для табору. Біля річки стояло багато наметів. З табору назустріч мисливцям виїхала група вершників ї привітала загін пронизливими криками.

Гучний гамір порушив нічну тишу, до мисливців приєднувались усе нові й нові вершники, щоб супроводити їх додому. Біля потоку розташувався табір не тільки Ведмежого братства. Тут, певно, зібралося кілька сотень червоношкірих воїнів. Шум голосів усе наростав. Звідусіль лунали гомін і нестримні вигуки радості.

Загін мисливців об'їхав намети. Уважно споглядав розвідник дужих, добре озброєних і добре одягнених воїнів і стриманих жінок та дівчат. Шеф де Лю знав захирілих від недугів та пороків, напівцивілізованих індійців, що жили біля кордону. Свобода формувала зовсім інших людей, ніж неволя і горілка.

Річка широкою дугою огинала табірну стоянку і повертала на південний схід. В завороті, близько берега, розташувалися найбільші намети. Перед входами на високих жердинах стиха погойдувались на нічному вітрі трофеї. Час від часу ворушилися коні, припнуті до конов'язей біля наметів; голосно вили напівдикі собаки. Перед найбільшими з тіпі — так називали дакоти круглі, загострені доверху шкіряні намети — була простора утрамбована площа. Певно, об'єднані загони воїнів улаштовували тут танці та різні урочисті обряди. Три вогнища палахкотіли на площі і освітлювали тих, що зібралися навколо, червонуватим відблиском.

За старим індійським звичаєм, мисливців, що поверталися додому, зустрічала біля вогнищ рада старійшин та чаклуни, і кожен мисливець повинен був звітувати про свою здобич. Тобіас побачив високоповажних людей племені, древніх стариків у багатому вбранні. Вони розпливались у нього перед очима у мерехтливому світлі полум'я: Тобіас почував себе зовсім знесиленим, і гострота його зору ослабла. Проте він помітив, з якою великою радістю і нетерпінням чекають усі вождя на буланому коні.

Вершники зупинилися.

Токай-іхто підніс руку на знак того, що хоче говорити, і запанувала тиша.

— Вожді й воїни племені дакотів! Добрий дух послав нам бізонів; наша зброя була щасливою. Убито двісті бізонів. Завтра, коли зійде сонце, наші жінки і дівчата перевезуть м'ясо до наметів. Тепер нам уже не доведеться терпіти нужду.

Розвідник також не міг утриматись від бурхливої радості, що охопила всіх, і приєднався до загального гулу, голосів. Учасники полювання відокремились од гурту. Дехто поскакав до своїх наметів, інші повели тварин на пасовиська, що простяглися вище табору біля річки. Підскочило кілька хлопчаків, щоб відвести вільних коней, а рябого, на якому сидів Тобіас, узяв за уздечку стрункий, мускулистий юнак. Тобіас повільно зліз з коня. Він хитався, ледве тримаючись на ногах, хоч і напружував усі сили, щоб не звалитися на землю.

Біля вогнища групи старійшин розділилися. Вождь Токай-іхто повернувся назад. Тобіас здригнувся від несподіванки, коли дакота заговорив з ним і з вишуканою ввічливістю запросив бути гостем його намету. Звичайно, розвідник прийняв запрошення. Токай-іхто подав пораненому руку і повів до наметів, розташованих між берегом річки і площею для свят. Вхід до всіх наметів був із східного боку. Тіпі, до якого попрямував вождь із своїм гостем, стояв у центрі найкращих жилих наметів поблизу великого намету для нарад. На шкіряних стінах тіпі вождя були намальовані великі чотирикутники — захисні магічні знаки. Чорний вовкодав перед входом обнюхав Тобіаса, і розвідник, відхиливши запону, зайшов з дакотою в житло, радіючи, що нарешті позбувся цікавих поглядів юрби. Тобіас опинився у великому напівтемному приміщенні. Шум табору і ритмічний спів чоловіків та хлопців приглушено долинали крізь важкий покрив намету. По тілу розвідника, якого проймав холод морозної весняної ночі, розлилося приємне тепло. Ступаючи по долівці, вкритій м'якими ковдрами і шкурами, вони пройшли повз вогнище, і недалеко від нього Тобіас скоріше впав, ніж сів. Під голову і спину йому підсунули підпірку; Тобіас відкинувся назад і заплющив очі.

Не розкриваючи очей, він почув хрускіт, що доносився від вогнища. Це гуготіли і потріскували добре висушені дрова, і Тобіас згадав, що, проходячи наметом, він бачив викопане в землі кругле плоске заглиблення, в якому горів вогонь. Він одночасно обігрівав і освітлював житло, а також на ньому готували їжу. Спокусливий дух ударив в ніс розвідникові, і в ньому знову поволі почали пробуджуватися життєві сили. Пахло жирним собачим м'ясом. Втомлений мисливець, глянувши крізь примружені очі, побачив блискучий, як дзеркало, казан, що висів над вогнем на схрещених жердинах.

Вождь накинув на себе ковдру з бізонячої шкури і вийшов з намету. Він пішов викупатися після гарячого полювання. Річка протікала біля самого намету. Її дзюрчання і плескіт викликали в уяві хвилі, що змивають пил і бруд з тіла. Шеф де Лю раптом відчув на своїй шкірі їдку куряву і пошкодував, що йому несила, за прикладом вождя, стрибнути у потік. Адже він був поранений і не міг обійтися без сторонньої допомоги.

Чекаючи на повернення вождя, Тобіас тим часом оглядав намет. Він, як звичайно, мав круглу форму. Прямі соснові жердини, поставлені колом, сходились вгорі докупи, утворюючи гостряк намету. Ці жердини були старі і, певно бачили, як ріс Токай-іхто і його батько, а може й дід. На жердинах — напнуте важке покриття з бізонячих шкур. Нижній кінець їх прикріплений до вбитих у землю кілків, і тому шкури туго натягнені. Міцна бізоняча шкура, що протягом двох років важкої праці старанно вичинювалась, не дубіла навіть від вологи і добре захищала у негоду. До гостряка намету тяглися тоненькі пасма диму й пари з казана. Вітряний клапан, прив'язаний знадвору до двох стовпів, запобігав скупченню диму, і повітря в наметі було свіже й чисте. Спина й голова розвідника спирались на м'яку лозову плетінку, що звисала з триніжка. Нею звичайно користувались під час сну, і Тобіасові, що протягом багатьох років спав на голій землі, цей пристрій здавався особливо зручним у його безпорадному становищі.

Тобіасову увагу знову привернуло до себе вогнище. Крім собачого м'яса в казані, там смажилися настромлені на рожна шматки бізонячого ребра. На вечерю готувалась сила-силенна м'яса.

Хоча сини прерій головним чином харчувалися м'ясом і могли за один раз з'їсти його дуже багато, така сила м'яса не могла призначатися для нечисленних жителів намету. Тобіас нікого не бачив у тіпі, крім старої та молодої індіанок. Стара єдиний раз підійшла до вогню, а потім обидві знову тихенько сиділи у глибині намету. За звичаєм, жінки їли окремо від чоловіків. Отже, лишалось тільки припустити, що вождь чекав гостей. Це не було чимсь несподіваним у наметі вождя, який, за старими звичаями, мав бути центром гостинності в селищі. Тому цілком зрозуміло, що Токай-іхто, ватажок полювання, на завершення такого щасливого дня запросив до свого тіпі інших вождів і знатних воїнів. Правда, для Тобіаса ця думка була не зовсім приємна. Він соромився свого брудного й подертого одягу, який в наметі вождя, до найменшої дрібниці обладнаному з великою дбайливістю і смаком, видався йому вельми жалюгідним. Це був одяг Тобіаса… а не Вовчого Вождя. Згадка про колишнє ім'я збудила в душі розвідника вже, здавалося, давно забуті почуття.

Запона в наметі відхилилась. Токай-іхто повернувся з купання і зараз же з великою увагою заходився піклуватись про здоров'я свого гостя. Розвідник не звик, щоб хто-небудь дбав про нього, і, здивований і вдячний, дозволяв робити з собою все. Токай-іхто допоміг йому скинути подерту сорочку та старі коричневі оксамитові штани і звелів жінкам принести трохи ведмежого жиру, що очищає від пилу й поту. Вождь обережно оглянув рану гостя.

— Загоїться, — сказав він, — але Шеф де Лю не менш як півмісяця повинен відпочивати у наметі. Може, він бажає вже зараз лягти спати?

Розвідник зробив заперечливий жест; він був занадто гордий, щоб признатися у своїй слабості.

— Тоді прошу Шефа де Лю взяти участь у вечері, на яку я запросив кількох гостей.

Тобіас не міг не погодитись. Вождь допоміг йому сісти біля вогню, а тоді взяв яскраво і майстерно розмальовану бізонячу шкуру і обгорнув нею Тобіаса так, сцо вона спадала з лівого плеча, залишаючи вільною праву руку. Шкура була скроєна на зразок накидки і добре прилягала до тіла.» Шеф де Лю якийсь час уважно розглядав на ній малюнки. Здається, вони зображали мисливські та воєнні подвиги Токай-іхто. Через те, що пораненому важко було підіймати руки, вождь причепурив його волосся. Щіткою з щетини дикобраза він пригладив чорні пасма, щоб вони не спадали на чоло, а замість зеленої хустки пов'язав йому стьожки із зміїної шкіри.

Коли потім Токай-іхто відступив у глибину намету, щоб теж одягти святкове вбрання, до вогнища підійшла молода індіанка, і полум'я освітило її. На дівчині був довгий шкіряний одяг, схожий на кімоно з круглим вирізом на шиї. Рукава і спідниця були облямовані довгою бахромою. На поясі в неї висіли вигаптувані торбинки, в яких зберігалися найрізноманітніші дрібнички. Замість панчіх на індіанці були шкіряні вишиті шаровари, які спускалися до елегантних мокасинів. З плечей її спадали блискучі, мов шовк, смолисто-чорні коси. Проділ — пофарбований кіновар'ю в яскраво-червоний колір. Шеф де Лю спробував відшукати родинну схожість між Уїноною — так звали дівчину — та її братом; однак м'які, повиті прихованим смутком риси молодої індіанки, здавалося, не мали нічого спільного з мужнім обличчям вождя. Але в поведінці обох молодих людей таїлась якась неприступна гордість, що ріднила їх одне з одним. Протягом десяти років вони зазнали важкої долі як діти вигнанця і тому в дитинстві та за юнацьких літ, коли найпалкіше прив'язуєшся до інших, змушені були триматися на певній відстані від людей, серед яких жили.

Дівчина принесла строкаті плетені рогожі і спритними рухами безшумно розіслала їх навколо вогнища. Гість крадькома спостерігав за дівчиною. З чуток він знав, що в Токай-іхто є сестра надзвичайної вроди. Вона ще надто молода, щоб бути одруженою, і Шеф де Лю не дуже дивувався з того, що й сам вождь, здається, ще не мав дружини. За звичаєм вільних дакотів, рідко який воїн раніше двадцяти трьох років починав обирати серед дівчат господиню для свого намету.

Розстеливши узористі рогожі, молода індіанка принесла одну за одною три стоси мисок з глини і темного твердого дерева, і розставила їх по три на рогожах. До кожних двох мисок вона поклала гарні ложки, вирізьблені з рогу гірської кози. Таким чином, для кожного гостя дівчина приготувала столовий прибор. Потім знову з'явилася стара індіанка, обличчя якої було порізане тисячею зморщок. Одну з дерев'яних посудин прибору вона наповнювала жовтуватим жиром, певно, як здогадувався Шеф де Лю, шпиком з бізонячих кісток, а другу — темним порошком: це було добре висушене і дрібно розмелене бізоняче м'ясо, що мало назву пемікан. Третя череп'яна миска лишалась порожньою. Молода дівчина принесла ще десять шкіряних кисетів, у кожному з яких був тютюн і ще по грудці бобрового жиру для кращого смаку тютюну. Дев'ять кисетів вона розіклала біля кожної миски, а десятий поклала окремо. Потому дівчина зникла, як і стара жінка, в глибині намету і сіла там тихо й нерухомо, чекаючи наказів господаря намету.

Тобіас знав про ці звичаї панування чоловіків у племенах, витіснених у неродючі прерії і змушених жити виключно з полювання, що було чоловічою справою. В індійських народів, які колись, населяючи родючі долини й ліси сходу, обробляли землю, займались скотарством і торгівлею, жінка була вільна й рівноправна.

Токай-іхто одягнув мокасини з козлової шкіри, облямовані по швах бахромою, гамаші і багато розшиту довгу куртку з лосиної шкіри. Із зброї він лишив при собі тільки ніж з різьбленою рукояткою. Потім підніс обома руками корону з орлиних пер з довгими китицями з таких самих пер і надів на голову. На цьому головному уборі вождя не було жодного пера, що б не мало певного значення і не розповідало б про подвиги їхнього власника. Маленькі пучки червоного пуху на самому вершечку корони означали вбитих ворогів. Надрізи на кінчиках пер і червоні малюнки говорили знавцеві, скільки Токай-іхто поранив славетних ворогів і скільки разів сам був поранений. Пера з хвоста рідкісного «військового орла», якого взагалі дуже важко вбити, вирізнялись своєю красою і були всі» однакового розміру. Оправа корони була оздоблена білим горностаєвим хутром.

Коли Токай-іхто наблизився до вогню, Тобіас із захопленням підвів на нього очі. Він бачив цю людину на тлі трофеїв, що висіли у наметі на жердинах і свідчили про мисливські та бойові подвиги самого Токай-іхто та його батьків: бізонячі черепи й роги, величезна шкура сірого ведмедя з головою, разки з ведмежих кігтів та зубів, палиці з гнучкими держаками, луки, коштовні, майстерно вирізьблені сагайдаки, списи, товсті круглі щити із складеної всемеро шкури з шиї бізона, що відбивали навіть рушничні кулі і захищали від багатьох небезпек. Вогнестрільної зброї не було видно. Здобуту зброю вождь, певно, розподілив між воїнами, а свою власну, яку він не брав на полювання, мабуть, десь добре сховав.

Коли намет і сам хазяїн були готові до прийому, Токай-іхто пішов, щоб особисто запросити гостей, що користувалися особливою пошаною. Трохи згодом він привів під руку старика, в якого під тягарем років уже зігнулася спина і хилилася донизу голова. Білий як сніг старий був чаклуном селища; до нього ставились із забобонним страхом, а на раді вождів він не тільки був рівний всім, а навіть більш впливовим, ніж вожді. Поряд старого виступала якась показна постать. Високе чоло, твердий погляд свідчили про неабияку силу волі і розум. На цьому чоловікові також була накидка з розмальованої шкури, на голові прикраса з бізонячих рогів, оздоблена орлиними перами, якою удостоювали небагатьох воїнів і вождів, що однаково відзначалися і під час ради, і в бою. Вкорочені і старанно відшліфовані бізонячі роги, розміщені залежно від розміру, були вільно прикріплені до низенького вінця з горностаєвого хутра і погойдувалися від кожного поруху голови. З потилиці звисала китиця з орлиних пер, теж прикріплена до горностаєвого вінця.

Шеф де Лю і без пояснень Токай-іхто відразу здогадався, хто був перед ним: Відпочиваючий Бізон — на той час один з найвпливовіших чаклунів племені дакотів. Отже, і він тимчасово перебував тут, а не в Чорних горах, як думали у форті. З прихованою і тому ще сильнішою цікавістю розглядав розвідник людину, чиє ім'я було відоме від Атлантичного до Тихого океану. Так, це небезпечний супротивник!

Токай-іхто провів обох найзнатніших гостей на почесні місця. За ними до намету ввійшли й інші запрошені і посідали біля вогнища; серед них був посланець від племені пані, на маківці його, геть-чисто виголеного, вилискуючого черепа задерикувато погойдувався пучок волосся, і багато вбраний упсарока: у цього на голові не було ніяких прикрас, а красиве густе волосся, штучно подовжене прив'язаними пасмами, спадало аж до ніг.

Господар урочистої вечері сів у колі своїх гостей. Стара жінка принесла йому довгу люльку з вирізьбленими різними фігурками на голівці. Токай-іхто набив люльку тютюном з червоної верби, додавши туди трохи бобрового жиру і щіпку сушеного бізонячого кізяка. Цей жалюгідний сурогат заміняв жителям прерій тютюн, який вони колись вирощували на родючих землях, давно загарбаних білою людиною. Щоб запалити люльку, вождь не скористався полум'ям з вогнища, а, як велів звичай, узяв кресало. Воно являло собою два маленькі шматочки дерева, твердого і м'якого; в одному з них було видовбане заглиблення, і туди насипано трохи товченої кори. Тручи дерево об дерево в заглибленні, вправні руки індійця висікали іскри так само швидко, як це робили білі за допомогою кременю, сталі й трута. Бізонячий кізяк, що легко займався, відразу почав горіти. Зробивши дві глибокі затяжки, вождь передав люльку далі, і вона, обійшовши усіх по колу, знову повернулась до нього. Можна було починати вечерю.

Токай-іхто кинув у вогонь шматок м'яса в жертву духам, і це було знаком до початку вечері. Господар зняв з рожна підсмажені бізонячі ребра і власноручно розподілив їх між гостями. Гості поклали великі шматки у поставлені біля кожного череп'яні миски, вийняли власні ножі і почали різати та їсти м'ясо. Шеф де Лю також із задоволенням заходився біля гарячої їжі, якої не бачив уже протягом багатьох днів. М'ясо заїдали, замість хліба та картоплі, бізонячим шпиком і сушеним м'ясом, якими були наповнені дві дерев'яні миски кожного гостя. Отже, їжа складалася тільки з м'яса, хоч приготованого по-різному. Піщаний грунт плоскогір'я, де бушували північні та південні вітри, не давав ніякого іншого харчу.

Токай-іхто, за індійським звичаєм, нічого не їв. Всю свою увагу він приділяв гостям. Коли бізонячі ребра були з'їдені, настав кульмінаційний момент вечері — жирне собаче м'ясо, що ним частували гостей в особливо урочистих випадках.

Поки гості їли, Токай-іхто знову набив і запалив люльку, і на завершення трапези вона ще раз обійшла по колу. Після цього, кожний узяв приготований для нього кисет і закурив власну люльку. Гості при цьому влаштувались якнайзручніше і попростягали ноги до вогню. Жінки прибрали миски, і між чоловіками зав'язалася розмова.

В центрі були події сьогоднішнього полювання на бізонів. Всі з напруженням чекали розповіді Токай-іхто про пригоду з вожаком бізонячого стада. Але молодий вождь спершу дав слово Тобіасові і попросив його розповісти про все. Оповідач не утаїв, що втікав від бика. Коли ж мова дійшла до енергійного втручання Токай-іхто, він пожвавішав і з запалом описав незвичайну боротьбу та її переможний кінець. Прихильність до оповідача при цьому помітно зросла.

Після Тобіаса почали розповідати інші гості. В пам'яті оживало безліч спогадів про полювання, що давали привід для нових оповідей про сміливі подвиги і веселі пригоди. Червоношкірі з не меншим задоволенням, ніж білі, слухали веселі й захопливі мисливські історії. Різниця, яка особливо впадала в очі слухачеві, полягала лише в тому, що білі, розповідаючи такі історії, частенько були не від того, щоб прибрехати, тоді як червоношкірі любили правду, хоч би вона була й не на їхню користь. Один з молодших гостей на ім'я Хитрий Бобер, як виявилося, був добрим оповідачем. Він одразу став улюбленцем гостей і всіх їх розвеселив. Сміх не вгавав, коли Хитрий Бобер розповідав, як у нього кінчилися стріли і він схопив підстреленого бика за хвіст. Стрибки, що ними супроводив свою розповідь Бобер, були не менш шаленими, ніж брикання оскаженілого бика. Шеф де Лю ясно уявляв їх собі. Десять разів, кружляючи по долині, бик протягнув за собою мисливця, який за витримку свою таки дістав винагороду: він лишився переможцем і привів здобич додому.

Поступово розмова звернула на серйозні справи, і Шеф де Лю постеріг, що Відпочиваючий Бізон дедалі частіше кидає на нього погляди. Нарешті чаклун, після особливо довгої затяжки з люльки, звернувся до посланця білих:

— Мій молодший брат приніс розмовляючі папери?

Розвідник зрозумів з цього запитання, що Токай-іхто вже повідомив про це Відпочиваючого Бізона; в той же час із шанобливого звертання «молодший брат» він зробив висновок, що найвпливовіша людина племені дакотів згодна вести про це розмову. Слова «батько», «брат», «син» — були у рамках індійських суспільних звичаїв стародавніми звертаннями. Ще здавна тут міцно підтримувалися родові взаємини, і люди однакового віку іменували одне одного братами й сестрами; молодші називали старших батьком і матір'ю, старші молодших — синами й дочками, незважаючи на те, до якої родини належав кожний з них.

Повага, виявлена до Тобіаса, піднесла його у власних очах, і він відповів:

— Мої очі щасливі бачити вождів сміливого племені дакотів. Я прошу вождів вислухати послання від білих людей.

— Вожді дакотів завтра в наметі для нарад оголосять послання воїнам, — промовив Відпочиваючий Бізон з властивою йому гідністю і взяв лист з рук Тобіаса.

— До якого племені належать батьки Вовчого Вождя? — спитав розвідника великий чаклун.

— Мої батьки й брати належать до племені ленапів; білі називають нас делаварами.

— Де живе велике й могутнє плем'я ленапів? Наші найстаріші чоловіки з уст своїх батьків, а ті ще від своїх батьків чули, що хоробре плем'я ленапів живе на березі великої води, там, де сходить сонце. Один дуже мудрий вождь ленапів на ім'я Таменунд уклав навіки договір з білими людьми.

— Це правда. Ми уклали договір з білим вождем, і він, і його люди додержували слова.

Делавар глибоко затягнувся з своєї люльки.

— Але потім дедалі більше й більше приходило іноземців, які нічого не хотіли знати про цей договір, і вожді ленапів мусили укладати усе нові й нові договори. І тоді мої батьки помандрували від річки Делавар до річки Саскуїханни, а від річки Саскуїханни — в Алеганські гори, а з гір Алеганських — до річки Огайо, а від річки Огайо — до Іллінойса, а від Іллінойса — до Міссісіпі, а з Міссісіпі їх зрештою прогнали на Міссурі. Вони мусили мандрувати та й мандрувати і влітку, і взимку. Наші жінки й діти вмирали від холоду й голоду. Мої батьки пішли за вождем Текумзег. Він скликав воїнів усіх племен, і до нього також приєдналися найхоробріші з дакотів. Вони брали участь у великій битві під Тіппекану і на власні очі бачили, як ми набивали мертвим білим людям рота землею, щоб вони нарешті досхочу наїлися її в нашій країні. Але вони не наїлися досита. Наші чоловіки, наші жінки й діти мандрували і вмирали, а ті, хто зостався серед живих, пили чарівну воду білих людей, щоб забути своє горе. Але дехто з них оселився у резерваціях. Там Білий Батько та чорношкірі стражники, що пішли на службу до нього, наказують їм, як треба жити, аби стати такими, як білі люди.

Із здивуванням і мовчазною шанобливістю слухали зворушені гості делавара, що говорив з усе більшим запалом. І коли він раптом урвав мову, якийсь час панувала глибока тиша. Всі мовчали, ніби віддаючи цим шану відчайдушній, але марній боротьбі великого і благородного народу.

— Наш брат Шеф де Лю сам належить до синів ленапів, що народилися в резервації? — спитав Відпочиваючий Бізон приглушеним голосом.

— Так. У чотирнадцять років я втік звідти і найнявся на службу до мілаганська — довгих ножів, — бо я люблю вільні прерії.

— Шеф де Лю утік з резервації. Може, він радить племені дакотів скоритися наказам уатшітшун[6] і піти у резервацію?

Обличчя делавара знову стало замкнутим.

— Я не можу давати великим вождям дакотів ніяких порад, бо навіть не знаю, що порадити людям власного племені. Ми нездатні перемогти білих.

— Уатшітшун також зазнають великих втрат, коли б'ються з нами. У війні проти семінолів вони за кожного червоношкірого чоловіка втратили сто довгих ножів і воювали сім зим і сім літ.

— Татанка-йотанка хоче війни? — Шеф де Лю навмисне розмовляв з Відпочиваючим Бізоном мовою дакотів.

— Ми не хочемо нічого, крім прерій і нашого права.

— Білі вожді готові розпочати переговори з Відпочиваючим Бізоном і Токай-іхто.

— Хто вестиме з ними переговори?

— Полковник Джекман у будинку Самуїла Сміта на річці Маніатанка-вакпала[7].

— Певно, Великий Батько з Вашінгтона не прибуде сам, щоб говорити з Татанка-йотанка?

— Ні, цього він не зробить.

— В такому разі, — в голосі Відпочиваючого Бізона звучав неприхований глум, — і чаклун Відпочиваючий Бізон не вважатиме для себе можливим переступити поріг будинку довгих ножів. Чому два вожді дакотів повинні радитись з одним вождем довгих ножів? Полковник Джекман приїде, гаразд — тоді прибуде й один вождь дакотів…

Відпочиваючий Бізон ніби навмисне трохи розтягнув останнє слово і глянув на Токай-іхто, що мовчки слухав його. Сивоволосий старик із своїми колючими очима і Шеф де Лю втупили погляд у молодого військового вождя.

Токай-іхто вагався.

— Від цих довгих ножів можна чекати зради, — після тривалої паузи приглушено прозвучав його голос. — Бували випадки, коли вони під час переговорів полонили вождів.

Делавар опустив очі і подумав у цю хвилину про Червоного Лиса, що привіз у блокгауз лист від Джекмана. Чи передчував Токай-іхто щось недобре? Тобіас навмисне відразу не відповів на підозру, висловлену молодим вождем. Його очі перебігали з одного вождя на другого. В душі чоловіків, здавалось, тривала мовчазна боротьба, і Шеф де Лю з напруженням чекав, чим вона закінчиться. Відпочиваючий Бізон був загальновизнаним повелителем племені. Він прогнав батька Токай-іхто, і він же силою свого впливу примусив Ведмеже братство і його старійшину Гавандшіту після смерті Маттотаупи знову прийняти до племені його сина, незважаючи на колишні криваві чвари.

Токай-іхто з'явився в племені, наче грім серед ясного неба. Ще недавно чужий і смертельно ненависний усім, він раптом опинився в їхньому середовищі, викликаючи загальний подив і разом з тим страх своїми нечуваними військовими подвигами і розумними порадами. Слава Відпочиваючого Бізона й повага до нього вкоренилися міцно, як дерево. Молодий Токай-іхто — військовий вождь маленького братства — з кожним днем заново відстоював свою гідність, і нікому навіть на мить не повинно було видатися, що сила або відвага сина вигнанця може ослабнути. Бо скрізь чатувала затаєна ненависть до того, від чийого ножа загинув власний брат і багато хоробрих воїнів. Шеф де Лю спостерігав за одним з мовчазних гостей, відрекомендованих йому під ім'ям Шонка, і злякався сповненого ненависті погляду, що його цей гість час від часу крадькома кидав на вождя. Вираз обличчя старого Гавандшіти був також не дуже приязним.

Гнітюча мовчанка знатних гостей тривала довго.

— Отже, Токай-іхто не бажає, — знову почав Відпочиваючий Бізон, поволі вимовляючи слова, — не бажає їхати на переговори у будинок вождя Самуїла Сміта? Вожді і воїни дакотів вважають доцільним перед сокирою війни спробувати домовитись на словах. Вони також готові звіритись на розум і спритність Токай-іхто, який хоч молодий роками, але має досвід старої людини.

Військовий вождь запитливо глянув на сивоголового чаклуна свого селища. Але той похмуро мовчав.

— Токай-іхто Готовий зробити те, що вирішить рада вождів і старійшин, — коротко і глухо відповів вождь.

Здавалося, Токай-іхто не мав охоти продовжувати цю розмову, і Відпочиваючий Бізон взяв це до уваги.

Було вже за північ, коли гості попрощалися і залишили тіпі. Найзнатніша людина Ведмежого братства старий чаклун Гавандшіта разом з Токай-іхто повів Відпочиваючого Бізона і посланців до свого намету, гостями якого вони були.

Тим часом вхід до намету Токай-іхто лишався відкритим. Дівчина і стара жінка вийшли з глибини і прибрали кисети та рогожі. Надворі з'явився чорний собака і почав принюхуватись. Янтарно-жовті очі вовкодава пожадливо виблискували, коли молода дівчина кинула йому об'їдені бізонячі ребра. Кості затріщали між його вовчими зубами, і вмить він їх розгриз і проковтнув. Після цього собака поважно увійшов до намету і ліг біля вогнища. Дівчина знову настромила на один з рожнів шматок м'яса, що, очевидно, призначався для самого Токай-іхто.

Коли вождь повернувся, він застав у своєму наметі, крім Шефа де Лю і жінок, ще Хитрого Бобра і того худорлявого воїна, що дорогою додому узяв делавара на свого коня. Делавар помітив, як повеселіло обличчя вождя, коли він побачив цих воїнів. Токай-іхто підійшов до Бобра і поклав йому руку на плече.

— Як справи мого брата, найхитрішого з племені дакотів? Чи стало в мене їжі, щоб досхочу наповнити його шлунок і щоб він міг би знову перетерпіти голодні дні, які змушений переживати через жінок свого намету?

Насмішкуватий худорлявий воїн зареготав, а Бобер скривився.

— Товаришу моїх хлоп'ячих років, — відповів він вождеві, — чому після такого приємного частування ти хочеш встромити списа в моє серце і дозволяєш своєму язикові говорити про тих жінок, що є лихом мого життя?

— Це дивує мене! — втрутився Шеф де Лю, що був ще неодружений. — Чому хитрий воїн привів у свій намет жінок, які йому не подобаються? Адже він може їх знову відпровадити геть!

Худорлявий на це усміхнувся, а Бобер подивився на делавара очима вмираючого оленя.

— Привів у свій намет? О Шеф де Лю, я взагалі ще ні одної жінки не привів у свій намет, хоч мої очі вже бачили двадцять чотири зими. Усіх цих жінок я застав у своєму наметі: мати моєї матері, три дочки моїх батьків, чоловіки яких загинули в бою, і три дочки цих дочок, яких ще жоден воїн не побажав узяти за дружину.

— Отже, в наметі Бобра є багато роботящих рук! Бобер недовірливо глянув на Шефа де Лю.

— Може, Шеф де Лю хоче придбати собі роботящу жінку? Я можу дати йому таку!

Делавар, що ненавидів жінок, заперечливо похитав головою.

— Я б і сам не радив цього вождеві делаварів, — чесно висловив свою думку Бобер. — Бойова сокира Токай-іхто гостра, але ще гостріші язики, що верховодять у моєму наметі!

Вождь звелів своїй сестрі подати миску з чимсь червонуватим і підніс її Боброві.

— Ось, — сказав він, — покута за те, щ© я нагадав своєму гостеві про смуток його життя!

Очі Бобра заблищали.

— О-о! Собача печінка! Яка чудова їжа! Великий Токай-іхто! Можна мені самому все це з'їсти?

— Тобі одному, товаришу моїх хлоп'ячих років!

— Якщо тільки ти зможеш, — двозначно зауважив худорлявий.

— Чи зможу? З'їсти дві собачі печінки? Я? Ох ти, суха тополе!

Бобра неабияк образив сумнів щодо витривалості його шлунка. Їсти сиру собачу печінку було для червоношкірих чимсь подібним до спорту; вони влаштовували випробування, хто спроможний з'їсти найбільше — звичай, який до певної міри нагадував змагання білих споювати одне одного до нестями.

— З'їсти дві собачі печінки! — знову заговорив Бобер, що ніяк не міг заспокоїтись. — Чи ти забув, мій сухорлявий брате,» адже я переміг усіх під час останнього собачого танку? Я з'їв п'ятнадцять печінок і почував себе чудово, тоді як інші воїни у найжалюгіднішому стані змушені були залишити місце змагань і сховатися в кущі!

— Було таке! — підтвердив худорлявий серйозним тоном. — Але тепер побачимо, чи пощастить тобі і з оцими двома печінками.

— Чому ж не пощастить? У чім справа? Чи вони не добрі, не крихкі?

— Мені здається, добрі, — промовив Токай-іхто, розглядаючи печінки у відблисках вогню.

— Тоді ви зараз побачите, як швидко… — Бобер запустив руки в миску і, тримаючи в кожній руці по печінці, підніс їх вгору, роззявив рота і навмисне кумедно, ніби з пожадливістю, вирячив очі, —… як швидко я упораюсь з ними! — закінчив він і вп'явся зубами в печінку.

Але тут сталося несподіване. Чорний пес високо підплигнув, і не встиг Бобер озирнутись, як розбійник ухопив обидві печінки і, прищуливши вуха, прожогом вилетів з намету. Знадвору почулося коротке пожадливе чавкання — щасливчик без жодних докорів сумління знищував рештки свого вгодованого родича.

Бобер, отетерів. Він усе ще стояв з піднесеними руками, тримаючи шматок печінки в зубах…

Усі зайшлися реготом, до якого щиро приєднався і сам Бобер.

— Нема! — сказав він Г знову почав сміятися з своєї; невдачі. — Пропало! Таки справді я не зміг її з'їсти!

Сестра Токай-іхто кинула на худорлявого докірливий погляд господині: вона, як і Шеф де Лю, постерегла, що той подав знак величезному вовкодавові.

На кивок вождя Уїнона зняла з рожна буйволяче ребро, розрізала його і половину піднесла в мисці Боброві. Хитрун відразу ж відділив м'ясо від кісток, щоб безпечно відправити його в надійне місце — у власний шлунок.

— О, — промовив він, уминаючи м'ясо, — Токай-іхто був і залишається великим вождем.

Господар намету цілком задовольнив не тільки старих і шановних, а й гостя з неабияким апетитом.

Обоє друзів, Бобер і Чорний Сокіл, останніми пішли з тіпі. Вони разюче відрізнялись один від одного не тільки вдачею, а й зовнішнім виглядом. Худорлявий Чорний Сокіл був зростом понад два метри, вузькоплечий і мускулистий, а риси його обличчя говорили про сувору і насмішкувату вдачу. Бобер справляв серед дакотів дивне враження. Кремезний і високий, він вирізнявся з-поміж інших атлетичною будовою тіла. Його чорне волосся кучерявилось, коричнева шкіра була трохи темніша, ніж в інших, без бронзового полиску. На обличчі його грали, безперестану змінюючись, хитрість і гумор. Шеф де Лю часто чув розповіді про обох друзів. Чорний Сокіл — Четансапа на мові дакотів — був ватажком союзу Червоних Оленів, і делавар вже не раз стикався з ним на тропах війни. Бобер — Чапа — був сином раба-негра, що після повної небезпек утечі знайшов гостинний притулок у дакотів. Він одружився в наметі Ведмежого братства, годувальник якого загинув від нещасного випадку на полюванні. Дакоти охоче приймали до себе хоробрих чоловіків, навіть коли ті мали інший колір шкіри.

Коли після цього Токай-іхто теж наївся, жінки загасили вогонь і приготували постелі. Шеф де Лю, розбитий і втомлений, опустився на ковдри і хутра, постелені сестрою вождя на підвищенні для сну. Цілий вечір він був у напруженому стані, і рана на спині ще більше розболілась. Жінки полягали спати разом. Ложе Токай-іхто лишилося порожнім. Вождь загорнувся в стару витерту бізонячу ковдру і ліг перед входом до намету. Запона, підперта схожою на вила жердиною, була відкинута вгору, і всередину лилося пронизливо-холодне повітря. Огітіка, вовкодав, повернувся до намету. Скрутившись клубком, він правив своєму хазяїнові за подушку.

Делавар подивився на сплячого вождя. Він розгледів лише темну тінь, навіть дихання його не було чути. Надворі шуміла річка. У весняному повітрі звучали дві самотні флейти, виливаючи свою тугу в простій мелодії, що знову й знову повторювалась. Це була пісня кохання молодих воїнів, до якої лишалась байдужою Уїнона, вродлива сестра вождя. Чудова пісня, як і чудові весняні квіти у суворому степу, знаходила відгук у серці делавара. Тобіас, похмурий розвідник, вже давно не звертав уваги на жодну жінку. Але ім'я Вовчий Вождь і спогади про горде плем'я делаварів розворушили і в ньому людські почуття, і його також схвилювала чарівна краса справжньої дочки прерій. Почуття до дівчини, в яких делавар навіть самому собі не хотів признатись, мимоволі перетворювались у приховану дружбу до її брата, що врятував йому життя. Шеф де Лю в душі був обурений насильством, яке чинили чаклуни над молодим вождем. Вони хотіли послати його на переговори до білих людей, до яких Токай-іхто, очевидно, ставився з великим недовір'ям. Делавар сподівався, що наступного дня збори ради приймуть якесь інше рішення.

Цієї ночі Шеф де Лю так і не зміг заснути. Перші відблиски світанку, що пробились до намету, застали його з розплющеними очима. Токай-іхто вже встав і, за звичкою, подався на ранкове купання. Делавар здалека чув голоси і сміх плавців. Червоношкірі любили веселощі, і коли білі цього не знали, то причина полягала лише в тому, що вони давали своїм червоношкірим братам дуже мало приводу до радощів і дуже багато підстав для смутку і ворожнечі. Жінки прибрали намет і на сніданок поставили гостеві пемікан. Уїнона скликала понад десяток собак: чорних і рудих, білих і рябих, великих і малих. За допомогою старої, яку вона називала Унтшіда, тобто бабуня, дівчина мотузками з бізонячих кишок поприв'язувала до їхніх спин шкури. Індійці користувалися собаками як в'ючними тваринами. І цього разу жінки повинні були допомогти перенести здобич минулого дня. Привели коней, і на площі зібралося багато жінок та дівчат. Вони посідали на коней і на чолі з сестрою вождя вирушили у дорогу. Жінки мали розпотрошити та порізати вбитих бізонів і привезти в селище м'ясо, кістки та шкури.

Шеф де Лю дивився вслід вершницям, поки вони не зникли з очей. Тоді запону в наметі опустили, і Тобіас втомлено заплющив очі. Вже звечоріло, коли він прокинувсь. Токай-іхто саме повернувся до намету, і делавар довідався, що старійшини цілий день радились і кінець кінцем вирішили, на підставі запрошення, послати вождя у форт. Як підтвердження на шкурі вже був написаний індійськими ієрогліфами лист-відповідь, і вождь подав пораненому делаварові цей документ. Вперше Шеф де Лю зрадів рані, що йому заподіяв бізон. Ні за яких обставин він не міг зараз вирушити у форт з листом, і ні він сам, ні Токай-іхто не були зацікавлені в тому, щоб відправити іншого посланця.

Якщо минулої ночі Шеф де Лю не спав через внутрішній неспокій, то тепер йому заважали зовнішні причини. Із заходом сонця почався від'їзд великих загонів, що не належали до Ведмежого братства і лише тимчасово зібралися в його наметах. Коні тупотіли, лунали голоси, — гавкали собаки, а тоді нараз усе стихло. Але невдовзі, коли на нічному небі вже мерехтіли зірки, повернулися вершниці з мисливською здобиччю. На площі позвалювали тюки з м'ясом, неочищені шкури, кістки, кишки і приставили охорону, щоб їх не порозтягали пожадливі собаки.

Наступного ранку жінки, а з ними й Уїнона та Унтшіда, працювали на площі. Бізонячі шкури очищали від решток м'яса й розпинали для просушування; частину м'яса щільно загортали у шкури, щоб закопати в холодну землю; другу частину різали тоненькими смужками і розвішували на довгих мотузках з бізонячих кишок, щоб висушити на вітрі. Багата здобич завдала роботи усім. Збереження м'яса, розподіл шкур для виготовлення одягу, щитів і будування наметів, а також використання кісток — все це провадилось за рішенням учасників ради. Малу дичину кожний міг споживати в своєму наметі, як йому завгодно, хоча й про неї він повинен був повідомити раду племені. А бізони, священні тварини і життєва основа мисливського племені, споживались за загальною ухвалою; до того ж індійці, що вели незалежний спосіб життя, ніколи не вбивали більше, ніж було потрібно для племені.

Поки замислений Шеф де Лю в думці порівнював життя червоношкірих і білих, його несподівано відвідала маленька дівчинка. Тендітному створінню, на плечі якого сиділа приручена білочка, певно, було близько восьми років, і скоро мав настати кінець його дитинству. Дівчинка не була гарною, але очі її світилися розумом. Не звернувши на делавара жодної уваги, вона, ніби у себе вдома, почала виймати із згортка викроєні для мисливської куртки шматки шкури, потім заходилася старанно й проворно шити. Хутко миготіло в її руках кістяне шило з довгою жилою замість нитки. Лише коли надворі з'явився хлопець з луком і стрілою в руці, дівчина відірвалась од роботи.

— Гапеда-Гребінник — син Чорного Сокола! — гукнула вона. — Добре влучали твої стріли? Чи, може, Молоді Собаки посміялися з тебе?

Хлопець зупинився і зазирнув у намет.

— Мої стріли завжди влучають добре. Молоді Собаки обрали Часке й мене своїми ватажками! — одказав він хвастовито, проте вирішив увійти у тіпі.

Делавар відразу ж збагнув, кого хлопець мав на увазі. У всіх індійських племенах існували різні союзи: військові, як, наприклад, вже згадуваний союз Червоних Оленів, союзи чаклунів, жіночі, дівочі та хлоп'ячі союзи. Не могло бути й сумніву, що Гапеда належав до союзу Молодих Собак і вважав за велику честь для себе бути обраним його ватажком.

Слово «собака» не означає в індійців чогось образливого. Цього значення надають йому тільки білі.

Пролунали постріли. Одразу урвалась розмова між жінками, що працювали на площі. Всі прислухалися. Шеф де Лю і двоє дітей також напружили слух. Глибока тиша вмить запанувала в таборі, і тим сильнішим було враження, коли загуркотів залп.

— Далеко звідси, — спокійно промовив делавар і звернувся до хлопця, якого дівчинка назвала Гапедою, сином Чорного Сокола:

— Чи можеш ти сказати, хто стріляв?

— Так, звичайно, — почулась упевнена відповідь одинадцятирічного хлопчика. — Стріляли білі люди, що шукають золота. Сьогодні вранці Токай-іхто з нашими воїнами вирушив проти них. Там десять білих людей, і вуха Вовчого Вождя з племені делаварів, певно, теж почули, що відразу пролунало близько десяти пострілів. Це мазаваки[8] білих. Куль Ведмежого братства шкода для цих брудних пацюків. Ми проженемо їх стрілами.

— Хуг! — вигукнула маленька дівчинка. — Авжеж, наших куль шкода для них, і хоч би Моніто приніс нам сто таємничих залізяк, то й тоді ми не стрілятимемо з них у цих койотів.

Шеф де Лю прислухався. Моніто? Так звали знаменитого контрабандиста, що постачав зброю. і якого навряд чи хто й бачив, хоч з ім'ям його були пов'язані розповіді про найсміливіші контрабандистські махінації.

— Замовкни, — суворо наказав Гапеда малій. — Що ти верзеш? Ти ж з намету зрадниць! — Хлопець вийшов.

Дівчинка низько схилила голову; вона знову почала шити, але в її очах блищали приховані сльози. Чи взяла вона так близько до серця докір, що розбовкала у присутності чужинця про зв'язок Ведмежого братства з контрабандистом? Чи за докором Гапеди крилось щось більше? Що означали слова «з намету зрадниць?» Шеф де Лю уважніше поглянув на дівчинку. Йому здалося, що між нею і Хитрим Бобром є якась родинна схожість. Чи вона часом не з намету семи жінок Чапи?

— Ти не зрадниця, — втішив Шеф де Лю дівчинку. — Мій язик мовчатиме.

Дівчинка з полегшенням підвела очі.

— Цю куртку я шию для Шефа де Лю, — сказала вона. — Я хочу пошити її дуже гарно, аби жінки уатшітшун не могли сказати, що дівчата дакотів нічого не вміють. Мене звати Грозова Хмара.

— Куди братися білим дівчатам до червоношкірих! — переконливо сказав делавар і при цьому подумав про Кет, яка більше, ніж удвічі старша за Грозову Хмару і не вміє пошити собі сукню. — В уатшітшун є воїни, що шиють спіднички для маленьких дівчаток, — повідомив він.

Грозова Хмара дзвінко розсміялась.

— Білі взагалі дуже чудні люди, — зауважила вона, — Мій дядько, Хитрий Бобер, розповідав мені, що вони носять на головах перевернуті горщики і вішають над головою вогонь. — Грозова Хмара, певно, мала на увазі капелюхи і лампи.

— Так, це правда. Хитрий Бобер — брат матері Грозової Хмари? В такому разі, в тебе дуже хоробрий дядько.

— Він хоробрий, і я його дуже люблю. Тому я часто журюся, що ворожий дух, який оселився в матері моєї матері, завдає йому багато лиха. Чи вміє Шеф де Лю розмовляти з духами?

— Ні.

Грозова Хмара зітхнула. Здається, вона відчувала велике довір'я до гостя, і Шеф де Лю радів з цього. Хоч у маленької дівчинки він заслужив визнання.

— Гавандшіта, наш великий чаклун, теж не може приборкати злий дух, що оселився в нашому наметі, — виливала свою душу Грозова Хмара. — Цей дух багато бреше, він завжди каже, що дакотів буде переможено. Але це неправда. Брехливий дух вже бив мене, коли я суперечила йому. Хоч ти, певно, добре знаєш, що з жодним хлопцем чи дівчинкою дакотів ніколи не траплялось, щоб їх били.

Шеф де Лю відчув пекучий сором, бо подумав про побої, яких йому доводилось зазнавати від білих людей. Йому стало шкода Грозової Хмари. Тепер він зрозумів, чому Гапеда говорив про «намет зрадниць». Хоч делавар і був переконаний, що песимістично настроєна бабуня з намету Бобра вірніше провіщала кінець війни, ніж гостроокий Гавандшіта, проте Боброві і його маленькій небозі, певно, важко жити поряд з душевнохворою. Всі прояви божевілля та інших важких нервових недуг індійці вважали за діяння особливих духів і обходилися з такими хворими з винятковим терпінням.

Грозова Хмара мовчки шила далі. Стіни намету були підняті, і Шеф де Лю бачив над вершинами Скелястих гір вечірнє сонце. Жінки на площі вже скінчили роботу. Сестра вождя і стара Унтшіда повернулися в намет. Делавару і подали чудову вечерю з бізонячого мозку та нирок. Обоє верхових коней, яких пригнали з пасовиська і припнули біля намету, ніжно поклали голови на шию один одному. Своєрідний ритмічний спів індійців знову залунав у селищі і по всій прерії.

Токай-іхто ще не повернувся, і Уїнона та Унтшіда не лягали спати. З прихованим острахом чекали вони кінця бою і повернення вождя.

Вже зовсім стемніло. Цілковита тиша запала в таборі, коли нарешті здалеку долинув гучний переможний клич. Жінки вибігли надвір, собаки заскавчали. Незабаром до селища повернулись Токай-іхто і Чорний Сокіл з своїм маленьким загоном.

Четансапа вів. коня без вершника, а Бобер віз на своєму мустангові важкопораненого. Делавар не міг устежити за всіма подробицями наступних подій. Він бачив, як звідусіль збіглися чоловіки й жінки і з'юрмилися навколо воїнів, чув вигуки помсти та жалібні зойки, коли селище впізнало-в смертельно пораненому хороброго молодого воїна племені. Глухі звуки почулися в нічній тиші; вони неслись з намету чаклуна. Селище чекало, що Гавандшіта, чаклун, зробить, чудо і врятує від смерті воїна, що зійшов кров'ю. Із чаклунського намету вийшла закутана постать. Делаварові лише час від часу крізь щільне коло жителів селища вдавалось розпізнати танцюючу тінь. Гучна стукотнява, незрозумілі звуки супроводили таємниче дійство. Здавалося, неначе Гавандшіта шарпав умираючого на всі боки, а тоді тінь старого чаклуна з сивим, навіть вночі вилискуючим волоссям знову зникла в «зачарованому наметі».

Молодий воїн помер. Загорнутого в ковдру, його поклали на ноші: за індійським звичаєм, земля не повинна торкатися мерця. Перед наметом його батька друзі й родичі почали тужливий жалібний спів. Він мав тривати цілу ніч.

У супроводі собаки, що заливався радісним гавкотом, Токай-іхто увійшов до свого намету. На ньому також було знати сліди важкого бою. Скуйовджене чорне волосся спадало вождеві на голі плечі, а сам він був геть вкритий пилом, забризканий кров'ю, з рани на лівому плечі сочилася кров.

Вождь зараз же наблизився до свого гостя, привітав його і з розважливою ввічливістю спитав про самопочуття. Лише тоді він дозволив Уїноні потурбуватись про його власну рану.

— Перев'яжи, та й годі, — сказав він, — це випадкова куля застряла в м'ясі. Я вирізав її.

Дівчина приготувала широку ликову повязку і, змочивши її, наклала на руку. Висихаючи, ці пов'язки щільно прилягають до рани і не сповзають. Коли перев'язку було зроблено, Токай-іхто ведмежим жиром стер з себе пил і кров і надів нові гамаші. Поки Уїнона настромляла на рожен шматок бізонячого м'яса, він сів біля вогню і набив люльку.

Шеф де Лю вивчав обличчя дакоти. Незважаючи на поранення і напруження сьогоднішнього дня, на цій людині не було знати жодних слідів утоми.

Поки м'ясо смажилося, вождь коротко розповів гостеві про події. В кінному бою він відрізав шукачам золота» дорогу до Скелястих гір і до табору, розсіяв їх, розігнав, а кількох убив.

— Здобич непогана, — закінчив Токай-іхто свою скупу розповідь. — Рушниці, револьвери та боєприпаси.

Вождь проковтнув дим люльки, і обличчя його враз похмурніло.

— Цих уатшітшун прогнали, — сказав він. — Коли ж прийдуть інші?

— Інші? Цього я не можу сказати, — відповів Шеф де Лю здавленим голосом. — Але я знаю одне: скільки б Токай-іхто не проганяв білу людину, щоразу знайдеться інша, яка знову прийде… Їх безліч, і боротьба з ними марна навіть і для такого великого вождя, як Токай-іхто. Навіть чарівна сила Татанка-йотанка не переможе білих людей. Гавандшіта помиляється, духи обманюють його. Дакоти не переможуть.

— Я знаю це, — сказав дакота.

— Чому ж тоді воює Токай-іхто?

— Гавандшіта сказав нашим людям, що вони переможуть, і збори ради вирішили, що Ведмеже братство разом з нашим великим вождем Тасунке-вітко і Червоною Хмарою розпочне боротьбу, якій допомагатиме своїми таїнствами Татанка-йотанка. Один дакота легко вб'є п'ятдесят довгих ножів, коли вистежить їх у преріях або в лісах. Нашим воїнам важко збагнути, чому вони не можуть знову прогнати уатшітшун з країни своїх батьків.

— Але Токай-іхто знає уатшітшун, їхню кількість і зброю. Чому він не порадить укласти мир?

Військовий вождь подивився на делавара довгим і проникливим поглядом. Спершу здалося, що цим мовчазним поглядом він хоче відповісти на питання, але згодом Токай-іхто знову заговорив.

— Чому воює Шеф де Лю? Чому воює він на боці людей, які завжди переслідували його плем'я і виганяли звідусіль? — В цьому питанні не відчувалось глуму або докору, в ньому звучала лише допитлива серйозність.

— Я служу довгим ножам, бо боротьба є для мене єдиним засобом, щоб бути вільним і жити по-своєму, — виправдувався делавар перед дакотою і перед самим собою.

— Але й червоношкірі приймають до себе червоношкірих як бойових братів. І для дакотів боротьба є єдиним шляхом до волі. Ще ніколи не був червоношкірий слугою червоношкірого, а тепер ми мусимо стати слугами білих людей? Шеф де Лю не служив би нам. Він був би нашим братом.

Делавар опустив очі.

— Я присягнув на вірність Самуїлу Сміту.

Вираз обличчя вождя враз змінився. Розмова обірвалась. Токай-іхто почав їсти свій пемікан. Після тривалої мовчанки Шеф де Лю знову заговорив, згадавши сьогоднішню розповідь дакоти.

— У вождя Ведмежого братства багато таємничого заліза, він може забезпечити ним воїнів інших братств дакотів, і це принесе йому нову славу. Сімдесят рушниць він забрав у нас, кілька в гамбузінос[9], а скільки ще привезе йому чародій Моніто!

— Моніто? — повторив вождь. — Наші очі побачать його, він прийде у цей намет. Що думає про це Шеф де Лю? Його язик вміє мовчати?

Делавар добре зрозумів питання дакоти. Шеф де Лю служив білим. Очевидно, Токай-іхто мав намір домовитись у своєму наметі про закупку значної партії контрабандної Зброї, про що, звичайно, його вороги не повинні були нічого Знати.

— Язик Шефа де Лю мовчатиме. Тобіас і Шеф де Лю — різні люди. Вони не розмовляють один з одним.

— Гаразд, тоді Шеф де Лю побачить у моєму наметі Моніто.

Біля входу в намет з'явився Четансапа.

— Прийшов наш розвідник Татокано, — доповів він. — Чи хоче Токай-іхто говорити з ним? Він має дещо повідомити про Моніто.

Вождь кивнув на знак згоди, і Чорний Сокіл зник. Незабаром до намету увійшов молодий воїн.

— Моніто, певно, прибуде завтра вночі, — повідомив він. — З ним ідуть п'ятнадцять чоловіків і тридцять мулів. Він високий і кремезний, його обличчя закриває шкіра, в якій прорізано дві щілинки для очей. Один з його людей, маленький на зріст, поскакав ще з якимсь другим вперед, щоб швидше дістатися до наших наметів. Вони ще сьогодні вночі мають прибути до нас.

— Нехай гінців Моніто приведуть до мене, тільки-но вони приїдуть. Чужинці не повинні бачити, що в наших наметах так мало воїнів. Вони не знають їх, і нехай кожний воїн якомога частіше заходить до намету, щоб увести їх в оману.

Одержавши накази від вождя, молодий розвідник пішов.

Токай-іхто, попоївши, взяв люльку і сів біля вогню, очікуючи гостей, про яких йому щойно сповістили. Уїнона вже знову готувала їжу.

Шеф де Лю то куняв на своєму ложі, то думав про новину, принесену розвідниками; він знав, що, можливо, ще довго доведеться чекати, і намагався згаяти час, розглядаючи трофеї вождя, розвішані на жердинах. Найбільше приваблювала до себе фантазію запального мисливця-делавара шкура ведмедя грізлі. В уявленнях індійців ведмідь відігравав особливу роль. Для червоношкірої людини він був істотою, наділеною мало не людським розумом, навколо якої виникало безліч легенд та міфів. Шеф де Лю знав, що, за уявленням Ведмежого братства, їхній рід вождів походить від таємничої ведмедиці первісних часів. Батько Токай-іхто Маттотаупа вважав ведмедя своїм особистим тотемом, своїм духом-охоронцем, символом життя і, за звичаями дакотів, завжди носив на грудях у шкіряному мішечку маленькі препаровані шматочки тіла цієї тварини. Це був його талісман, його таємниця і надія.

У минулі роки біля табірних вогнищ багато розповідали про вдале полювання Маттотаупи на ведмедя; шкура на жердині намету свідчила про його наслідки.

Токай-іхто помітив, що погляд його гостя прикутий до цього трофея.

— Цей ведмідь був, певно, величезним звіром, якого мені ще ніколи не доводилося зустрічати! — промовив делавар, відірвавшись од своїх думок.

— Найбільший ведмідь з усіх, що мені теж будь-коли траплялись! — підтвердив вождь. — Дванадцять років тому, коли я був ще хлопцем, він близько підійшов до наших наметів, і Маттотаупа вбив його.

По очах Шефа де Лю видно було, що йому хотілось почути з уст самого Токай-іхто історію полювання, про яке ходило стільки чуток. Молодий вождь повагом продовжував розповідати:

— Зима тоді стояла сувора й довга, і сніг ще не зовсім розтав, коли ведмеді попрокидалися після зимової сплячки. Вони наважувались підходити близько до наших тіпі й до коней. Трьох мустангів розірвав і зжер ведмідь, а потім напав на брата мого батька і роздер його. Тоді пішов на нього мій батько. Він заприсягнувся вбити звіра списом загиблого брата. Ніякої іншої зброї він не взяв з собою.

— Це сміливо, дуже сміливо. Адже сірий ведмідь най небезпечний хижак прерій і Скелястих гір.

— Це було справді сміливо. Маттотаупа вважався най кращим мисливцем, якого я будь-коли зустрічав.

— Крім Токай-іхто, вождя племені дакотів.

Вождь якось дивно усміхнувся.

— Не знаю. Мої руки не задушили ще жодного грізлі.

— Не задушили?

— Так, не задушили.

Повторивши ці слова, вождь, здавалось, вагався, чи варто розповідати далі. Шеф де Лю не насмілювався наполягати, але підвів голову і очікуюче дивився на дакоту, щ сидів біля вогню.

— Я б розреготався, коли б почув од білих людей, що вони убили ведмедя грізлі без зброї. Але Токай-іхто червоношкірий, він не брехатиме.

— Шеф де Лю теж знає уатшітшун! — сказав вождь. — Вони брешуть залюбки.

— Це правда.

— У воїнів Ведмежого братства існує союз, що каже лише правду. До нього належать наші старі й поважні чоловіки, і мій батько казав, що вони можуть чарами убити брехливу людину. Але на уатшітшун ці чари, мабуть, зовсім не діють. Вони брешуть і зраджують; вони обдурили мого батька, і мені здається, що й цього разу вони не додержать свого слова і посадять мене у в'язницю, коли я прибуду до них у форт.

— Ти мусиш триматися Самуїла Сміта, — порадив розвідник.

— Так, він справляє враження щирої людини, хоч і не навидить червоношкірих. Він прострелив руку підступному Роучу.

Відхилившись від попередньої теми, вождь мимохіть порушив дуже важливе для нього питання, а тоді знов зібрався з думками і продовжив розповідь про полювання на ведмедя:

— Маттотаупа задушив ведмедя. Я бачив цей подвиг на власні очі.

— Коли Токай-іхто був ще хлопцем?

— Хлопцем дванадцяти років, як я вже казав. Вождь вів далі:

— Ми пішли разом з батьком. Маттотаупа хотів мене дечого навчити і взяв з собою. Ведмідь вже відійшов о табору, і ми шукали його сліди. Одного ранку ми знайшли його. Він заховався в чагарнику на березі Bear-Creek[10] і жер труп дикого коня.

Вождь перейшов з діалекту дакотів на прикордонну мову, якою Шеф де Лю володів краще. А сам Токай-іхто досить довго жив біля кордону і знав цю мову, як свою рідну.

— Адже в чагарнику Маттотаупа із списом не міг підступити до звіра!

— Батько звелів мені побігти вздовж струмка і назбирати камінців. Я мав шпурляти ними у ведмедя, щоб роздратувати його і виманити з кущів.

— Батько Токай-іхто забагато вимагав від дванадцятирічного хлопця. Дратування ведмедя — це справа дорослих чоловіків.

— Це змушений був визнати і сам Маттотаупа, бо я допустився помилки під час свого першого полювання на грізлі. Коли я почав шпурляти камінці в кущі, ведмідь не звернув на це жодної уваги. Я підійшов ближче, щоб краще поцілити.

— Хлопець не може кинути далеко!

— Ні. Я підійшов до чагарника на відстань тридцяти кроків. З-за гілок чувся хрускіт — сірий трощив кінські кістки. Крізь кущі було видно його спину і гостру морду. Мені стало соромно, що я так довго не можу роздратувати його, і тоді я замірився найбільшим камінцем в морду. Я влучив, ведмідь кинув їсти і трохи проповз уперед на кінському трупі, так що з-за кущів виткнулася його голова і передні лапи. Кілька гілок зломилося під його вагою, і він сердито заурчав. Я збагнув, що треба примусити ведмедя звестися на лапи, інакше мій батько не зможе влучити йому і» серце. Але мужність трохи зрадила мене, і я оглянувся, щоб переконатись, чи Маттотаупа далеко від мене.

— Твій батько сховався?

— Він лежав, розпластавшись у траві, за маленьким пагорком. Ведмідь ще не помітив його. Я відразу посмілішав, коли побачив батька так близько біля себе, і шпурнув у голову ведмедя усі камінці, що були в мене. Він знову заурчав і запирхав.

— І вийшов?

— Ні, він чекав, чи й далі я жбурлятиму камінці і заважатиму йому, але, побачивши, що я стою з порожніми руками, він перестав звертати на мене увагу і знову заходився їсти.

— Спокійна й розумна душа жила в цій тварині, душа великого воїна. Що ж ти зробив?

— Я витягнув ніж і пішов на нього.

— Всі добрі духи охороняли тебе, коли ти сидиш тепер живий у своєму наметі.

Вождь усміхнувся і кивнув головою.

— Я зважився на більше, аніж дозволяли мої сили. Коли я кинувся на ведмедя, він підвівся далеко швидше, ніж я сподівався, і пішов назустріч, щоб звалити мене лапою. Я був малий, і тому він видався мені дуже великим, і його гарчання страшенно злякало мене.

— Ти втік?

— Так, мушу признатися одверто. Я кинув у нього ножем, але тільки злегка поранив і, повернувшись, кинувся тікати до батька. Але поранений розлючений звір перетяв мені шлях. Мій батько зірвався на рівні й заревів, аби відвернути увагу ведмедя, і, як він пізніше мені розповідав, також метнув свого списа, але ведмідь зламав його.

— Тобі вдалося сховатись?

— Ні. Та я більше і не хотів цього робити. Почувши батьків голос, я став проти ведмедя, що звівся на задні лапи. Я не сягав і до половини здоровенного звіра, але вдарив томагавком по лапі, яку він заніс над моєю головою, і поранив її. Коли він замірився на мене другою лапою, його ззаду схопили дві руки.

— Маттотаупи!

— Так, мого батька. Він кинувся, ще не усвідомлюючи, як зможе допомогти мені без зброї. Він вп'явся обома руками в шию могутнього звіра і притис його до голих грудей. Хоча Маттотаупа був велетнем, проте ведмідь був вищий за нього. Почалася страшна боротьба. Ведмідь тупав і пирхав, дряпався і бив непораненою лапою, намагаючись повалити мого батька. М'язи Маттотаупи надулися тугими вузлами, жили набрякли, очі налилися кров'ю, а з рота бризкала піна. Мені перехопило подих від цього видовища, і я знову замахнувся, щоб ударити ведмедя сокирою, але Маттотаупа заборонив мені. Здавалося, боротьба триватиме без кінця. Тварина і вождь шарпали одне одного на всі боки, сопіли, і з мого батька струмками лився піт. Що міцніше стискалися його руки навколо горлянки ведмедя, то більше той скаженів. Ти ж знаєш, що грізлі сильний і витривалий.

— Певно, навіть сильніший і витриваліший за бика. Розповідай далі, вождь!

— Боротьба наближається до кінця. Лапи ведмедя забили млявіше, маленькі очиці закотилися, товстий і довгий язик вивалився з пащі, і, зрештою, звір грюкнувся на землю. Мій батько упав разом з ним і лежав у траві. Сили його вичерпалися, і я вже подумав, що він мертвий. Але коли я став біля нього навколішки, він схопив мене за руку, а незабаром уже звівся на ноги і сміявся, хоча кров ще неспокійно пульсувала в його жилах і текла з ран. Він не дорікав мені, а навіть похвалив за те, що я томагавком покалічив ведмедеві лапу. Коли мій батько покурив і напився з потоку, ми потягли грізлі до табору. Це була остання здобич, яку приніс Маттотаупа додому. Повернувшись до наметів, він застав у своєму тіпі гостя, якого звали Червоний Лис, і той привітав його чарівною водою…

Оповідач урвав мову. Він перевів погляд з Шефа де Лю на мерехтливе полум'я, і в очах його спалахнула смертельна ненависть.

— Настане день, коли я його задушу, — стиха промовив він.

Делавар відчув похмурий настрій вождя і замовк.

Тільки вогонь потріскував у наметі, кидаючи миготливі відблиски на високі шкіряні стіни і звисаючу ведмежу шкуру.

В ЗГУБНИХ ЛАБЕТАХ ЛИХВАРСТВА

В наметі стояла німа тиша. Вождь ніби забув про свого гостя. Жінки мовчки вийшли з глибини намету, щоб повернути рожна над вогнищем І підкласти у полум'я дрова. Шеф де Лю поринув у свої думки. Йому здавалося, що цього вечора Уїнона була ще сумнішою і відлюднішою, ніж звичайно. Розповідь вождя розворушила спогади про день, який став причиною нещастя і ганьби, що ціле десятиліття тяжіли над гордим родом.

Язики полум'я лизали рожна в тому самому наметі, н якому Маттотаупа колись звелів засмажити ведмежі лапи для себе і для гостя, що привіз йому багато чарівної води.

Шеф де Лю здригнувся. Знадвору долинув шум. Вхід до намету широко розкрився, і знову з'явився Чорний Сокіл.

— Ха! — зареготав він, коли Токай-іхто подав йому знак говорити.

— Ми привели цього чоловіка… цього чоловіка… але Токай-іхто сам побачить. Це гонець Моніто. Якщо Моніто схожий на нього — ну, то нехай продає нам усю свою зброю, бо він однаково не зможе користуватись нею! Чи прийме вождь біля свого вогнища цю рибину, що прибилась до нашого берега? Та навряд чи гідна вона намету вождя!

Токай-іхто на мить замислився.

— Чи знає він що-небудь?

— Можливо!

— Тоді веди його сюди.

Чорний Сокіл пішов і зараз же повернувся з надзвичайно дивним створінням. Шеф де Лю ще ніколи не бачив нічого подібного в преріях і здивовано позирав з свого ложа на нового гостя.

Чоловік, якого привели, був зовсім маленький, наче карлик. Його строкатий брудний одяг являв собою дивне поєднання скнарості й марнотратства і різко контрастував з сірою блідістю химерного обличчя. Голова в нього була велика з випнутим далеко назад черепом. Просто з великого опуклого лоба стирчав гострий ніс, що низько звисав над, маленьким ротом. Очиці чоловічка неспокійно бігали довкола.

Четансапа підвів створіння до вогнища і знаком запропонував йому там сісти. Розцяцькований карлик, тремтячи усім тілом від холоду, сів навпочіпки біля вогню.

— Яка жахлива ця прерія! — вигукнув він. — Просто жахлива! Три тижні ми в дорозі. Три тижні! Ми їхали з півдня! І все-таки було холодно. Я весь час мерзнув. А потім блював! Від мене лишилась тільки половина. Я не розумію, як тільки тут живуть люди. А мій кінь — це справжній диявол!

— Співчуваю, — холодно відказав Токай-іхто.

— Білій людині рідко траплялась така смирна кобила, на якій вона приїхала до нашого табору? — поцікавився Чорний Сокіл.

— О боже! Смирна кобила! — скрикнув малий. — Я ненавиджу її! Спереду вона кусається, ззаду хвицається, а посередині слизька! Не знаю, як і всидіти на ній! І як це вам, власне, вдається завжди триматися зверху на своїх диких жеребцях?

Токай-іхто всміхнувся.

— Не знаю, — щиро сказав він. — Я не міг би впасти з коня. І моїм воїнам це було б у дивовижу.

— Отож-бо й є! — скиглив малий, усе ще тремтячи від холоду. — Ви народилися разом із своїми чотириногими дияволами. А я? А я? І чого це надало мені їхати сюди верхи? Верхи! Мушу тобі сказати, вождь Токай, чи як ти там звешся, що є в світі кращі речі, ніж верхова їзда і стрілянина.

Дакота, певне, був про це іншої думки, але чемність не дозволяла йому суперечити своєму гостеві.

— Отже, з людей, які стріляють, немає ніякої користі, якщо вони й мають намір купувати зброю в Моніто? — лише спитав він.

— Моніто? — гнівно вигукнув малий. — Стережися, червоношкірий, обзивати людину, що привезе тобі зброю, «Мавпочкою». Пако Бакеріко приїде до тебе, розумієш?! Пако Бакеріко!

Токай-іхто тим часом набив маленьку люльку, запалив її і подав гостеві. Певно, вождь не мав бажання покурити з ним на знак привітання з одної люльки.

Карлик заперечливо махнув рукою з довгими сухими пальцями.

— Я не курю! І не їстиму нічого! Нічого! Нічого! Мені дуже погано. Я поїхав уперед, щоб врешті знайти спокій і тепло.

Він витягнув хутро, на якому сидів, і загорнувся в нього.

— Пако Бакеріко із зброєю та мулами знаходиться ще далеко звідси? — почав розпитувати його вождь.

— Бакеріко? Хіба ти не знаєш, червоношкірий, що Бакеріко — це я? Я!

Обличчя вождя спалахнуло гнівом. Він глянув на Че-тансапу.

— Я не вірив, що ця напіврозчавлена жаба Бакеріко-Моніто, — гостро відказав той. — За донесенням нашого розвідника Татокано, біля мулів розпоряджалась інша людина — з маскою на обличчі.

— О! — скрикнув карлик. — Розпоряджався інший! Так, цей брутальний падлюка, цей степовий вовк — бодай би роздерли його ведмеді й зжерли шуліки! Це виродок прерій — він потягнув мене сюди, і навіщо тільки я йому повірив! Я знаю, він хоче мене вбити! Ой, як мені погано! — Малий ухопився обома руками за живіт, відкинув хутро, в яке встиг загорнутись, і прожогом вибіг з намету. Чорний Сокіл глузливо зареготав.

— Моніто! — сказав він. — Мавпочка, на яку чекало плем'я дакотів! Справді, цей чоловік добре робив, що до сьогодні нікому не показувався на очі. Може, зброя його виявиться трохи кращою, ніж він сам!

Токай-іхто не сміявся. Він дивився на вогонь, де смажилось бізоняче м’ясо, від якого відмовився Моніто.

— Що думає про це Шеф де Лю? — спитав він. — Шеф де Лю теж знає уатшітшун.

Делавар зморщив лоба.

— Мене не дивує, що цей чоловік, якого звуть Бакеріко-Моніто, досі жив по містах і ховався від людей. Мене дивує лише те, що він тепер приїхав сюди, і це, мабуть, дивує і самого Мавпочку. Той інший, у масці, умовив його. Хто ця людина? Слід було б довідатись про те!

— Так, хто ця людина? — звертаючись до Четансапи, повторив вождь питання делавара.

Воїн знизав плечима.

— Біла людина, дуже висока на зріст і кремезна. Татокано гадав, що це і є Моніто.

— То нехай Чорний Сокіл сам зараз сідає на мустанга і скаче назустріч вигаданому Бакеріко, що супроводить мулів із зброєю, і все розвідає про нього.

Молодший вождь відразу скорився наказові.

Трохи згодом знову з'явився кумедно вдягнений чоловік. Він скоріше вповз, ніж увійшов, ліг на своє місце біля вогню і загорнувся в хутра.

— Холодно! — бурмотів він, трясучись. — Який же я дурень! Дурень!

Він кілька разів ляснув себе долонею по лобі.

— Авжеж, дурень, — підтвердив Токай-іхто. — Чому Бакеріко і цю справу не обладнав так само, як і всі попередні? Чому він не лишився вдома і не послав своїх уповноважених?

Малий начебто не розчув того, що сказав вождь.

— Дурень! Дурень! — лише повторював він. — Я багатий, чого мені тут шукать? Проклятий пес! Він хоче мене вбити!

— У наметі Токай-іхто нікого не вбивають, — гостро зауважив вождь. — Я даю слово Пако Бакеріко, що ні його самого, ні його людей тут і пальцем ніхто не зачепить.

— Ох! Яка мені буде користь з твого слова, коли я вмру! Ти нічого не знаєш. Усе моє тіло корчиться, ноги корчаться, плечі корчаться, навіть волосся корчиться від болю. В тебе ніколи не фолів живіт? Ні? Тоді ти нічого не знаєш! Я вмру тут. Так, я хочу вмерти. Ти, може, гадаєш, що я ще раз поїду на цій кобилі назад через прерії? Ні, о ні. Краще вже я тут помру!

— А чи не відкриєш ти мені перед смертю таємницю, якою принадою цей чортів пес заманив тебе у прерії і чому він хоче тебе вбити?

Моніто застогнав, а тоді рвучко підвів голову, зиркнув на вождя дивним поглядом і якось дивно мекнув.

— Ні, — захихотів він, — ні, цього я тобі не скажу. Нехай він сам побачить, чого доможеться, — нехай він сам подивиться! — І малий знову захихотів і тихенько замекав, так що кінчик його довгого носа затрусився над ротом.

Делавар відчув справжню відразу, дивлячись, як оте огидне створіння, хихочучи, знову відкинуло набік хутро, підійшло до вождя і фамільярно поплескало його по плечу своїми довгими пальцями.

Вождь вийняв люльку з рота і глянув на причепу, як на павука, немов вагаючись, чи розтоптати його, чи жбурнути геть.

— По правді кажучи, йому зовсім не хотілося бачити мене тут! — прошепотів Мавпочка до дакоти. — Він збирався сам обладнати і цю справу. Двісті гвинтівок ти хотів мати, вождь? Я можу дати тобі триста, триста нових армійських гвинтівок, і вдосталь патронів до них, розумієш? Моє ім'я Бакеріко! «Триста, — сказав клятий пес, — дай йому триста, він добре заплатить! Я перевезу сам, — сказав клятий пес, — заплачу тобі готівкою і перевезу, увесь риск беру на себе, але дай йому триста!» Чого я маю давати триста. Клятий пес хитрий, але Бакеріко ще хитріший. «Триста, — сказав я, — гаразд, нехай буде триста, але тоді я сам поїду із зброєю, навіть коли там одубію. Я хочу знати, скільки заплатять за них. Гаразд. Я поїду», — сказав я — і поїхав. Але тоді, не тямлячи себе від люті, він зник і покинув мене самого. Лише чотири дні тому він раптом знову об'явився і поводився так, ніби зброя і прерії належать йому. Чортяка він — от хто!..

Вождь підвівся, звільнившись від павучих пальців, що торкались його.

— Триста, гаразд. Яку ціну ти вимагаєш? Малий пронизливо засміявся.

— Ти ще почуєш про це, червоношкірий!

В душі Шефа де Лю все перевернулось. Звичайна лихварська гра! Індійці, що не вміли самі виробляти вогнепальної зброї, змушені були у воєнний час вдаватися до грабунку або контрабанди. Під час війни з індійцями уряд якнайсуворіше забороняв продавати їм зброю. Але, незважаючи на заборону, торговці набивали собі кишені, збуваючи індійцям за лихварську ціну стару, почасти непридатну зброю. Але триста нових армійських гвинтівок? Або це величезне шахрайство, — подумав Шеф де Лю, — або нечувана махінація? Яку ж ціну захоче цей павук виссати з своєї жертви?

Малий знову заойкав, ухопився за живіт і вдруге вибіг з намету. Огітіка, великий чорний пес, люто загавкав на нього, вважаючи справжнім неподобством поведінку нового мешканця намету.

Моніто повернувся назад після своєї нічної прогулянки: кінчик його носа аж позеленів від холоду. На знак вождя до нього підійшла стара Унтшіда. Вона загорнула чоловічка в ковдри і хутра і, мов оберемок, з якого лише стирчала кумедна голова, підсунула ближче до вогню.

Вождь мовчки курив і, здавалось, не мав бажання повертатись до перерваної розмови. Моніто теж більше не проказав ні слова, він був заклопотаний лише тим, щоб найщільиіше натягти на себе ковдри та хутра. Нарешті вождь подав знак усім лягать спати; він, певно, був дуже стомлений, хоч і намагався це приховати.

Вогонь знову пригасили і приготували постелі. Моніто теж дали триніжок, з якого, замість подушок, звисали лозяні плетінки.

Шеф де Лю куняв у темряві з розплющеними очима. Пролежавши цілий день, він не відчував втоми. В його уяві поставали питання, викликані прибуттям кумедного і разом з тим страшного Мавпочки та звісткою про людину в масці. Про останнього можна було почути щось певніше лише наступного вечора від Чорного Сокола, бо він, за повідомленням розвідника, ще знаходився далеко звідси. То був великий на зріст, дужий чоловік, що лише чотири дні тому повернувся до контрабандистів.

Поки делавар роздумував над цим, а інші мешканці намету рівномірним диханням доводили, що спокійно сплять, в темряві раптом пролунав писк: «Ой, гей!»

— Що сталося? — запитав Шеф де Лю карлика, не бажаючи, щоб той порушував спокій пораненого Токай-іхто.

— Тут протяг! — почулося з ковдр.

— Ти ж загорнутий, мов тюк бізонячого м'яса, — нелюб'язно відказав делавар. — Даси ти нам врешті спокій?

— Варвар! — прокаркало з ковдр. — Коли вже не вмієте ставити будинків, то чому принаймні вночі не закриваєте своїх наметів? Тягне, наче десятеро коней!

— Коли б тебе вже витягло звідси десятеро коней! їхня розмова розбудила інших мешканців.

Знову з'явилася одягнена Унтшіда.

— Опусти запону! — спокійно сказав Токай-іхто. Стара зробила, як було звелено.

— Моя білочко, — пробурмотіла вона тихенько на діалекті дакотів, — маленький щурячий хвостику! Спи спокійно і більше не ворушись.

— Що вона сказала? — гукнув Моніто до делавара.

— Щоб ти стулив свій яструбиний дзьоб!

— Яструбиний дзьоб? Ах ви ж, безсоромні! Хто, власне, збирається продати триста гвинтівок: я чи ви?

— Що він говорить? — лагідно спитала Унтшіда.

— Він шкодує, — переклав Шеф де Лю, — що заважає нам усім.

Стара тихенько погладжувала велику, вкриту ріденьким волоссям голову Моніто.

— Моя степова курочко, — промовила вона, — що маю я зробити, аби ти заснув?

— А тепер що вона каже? — допитувався Моніто.

— Вона любить тебе і хоче заколисати!

— А! Нарешті знайшлась хоч одна людська душа в цій прерії! Скажи їй, нехай вона посидить біля мене. Тут така нестерпна темрява, а я звик спати вночі при світлі! Чи не можна трохи більше роздмухати вогонь? Тут дуже холодно!

— Він просить, щоб ти роздмухала вогонь і гладила йому лисину, — переклав делавар.

Унтшіда розворушила пригаслий вогонь, подбавши, однак, про те, щоб у наметі було темно. Потім знову сіла біля невгомонного порушника спокою і почала терпляче гладити його по голові.

— Мій цуцику, — тихо заколисувала вона, — мій маленький полохливий койотику! Заспокойся, засни! Аби я могла, я б тебе отруїла, та не маю права! Ти можеш бути цілком спокійний!

— Вона говорить так лагідно, — пробурмотів Моніто з полегшенням. — Так приємно! Коли б я тільки міг усе це зрозуміти.

— Вона б посоромилась повторити тобі все, що каже зараз, коли б ти її розумів, — запевнив Шеф де Лю.

— Ти паршиве вовченя з гострими зубами, — промовляла далі Унтшіда тим же заколисуючим голосом, — чи закриєш ти нарешті свою смердючу пащеку, щоб ми могли заснути? Коли б я тільки могла встромити тобі в рота кляп! Та ба, вождь не дозволить мені це зробити! Ти важиш триста гвинтівок! Моя стрибаюча блішко! Я знаю, що мушу бути з тобою ласкава, як бізониха, що лиже своє теля. Заплющ очі, моє телятко, я оберігатиму твій сон, поки ми нарешті не здихаємось тебе!

Лагідний, заколисуючий голос Унтшіди, здавалось, справді вплинув на Мавпочку. Він замовк, і по деякому часі почулось його рівномірне дихання. Але це тривало недовго, бо малий почав хропти.

— Мій горщечку з салом, моя кулько з шпику! — зітхала Унтшіда. — Чи не піднімеш ти догори свої гострі щелепи, щоб у нашому наметі настав спокій?

Вона підсунула ближче триніжок, намагаючись підняти трохи вище голову карлика і припинити його хропіння. Але і це потривожило сон Моніто.

— Що ти робиш! — гнівно закаркав він. — Ну от, я й знову прокинувся! Ой, у мене знову заболів живіт! — сердито забурмотів Моніто.

— Що він каже! — боязко спитала Унтшіда делавара. — Що я маю зробити?

— В нього болить живіт! Унтшіда метнулась до Уїнони.

— Одягнись, моя дочко, — сказала вона, — н нагрій цій плішивій собаці камінь!

— Що вона говорить? — спитав Моніто.

— Вона принесе камінь, і якщо ти зараз не втихомиришся, розіб'є тобі ним голову! — неприязно відказав делавар.

— А-а-а! — заволав Моніто і з спритністю, якої не можна було чекати від нього, виплутався з ковдр, зірвався на ноги і, репетуючи, прожогом вибіг з намету. — Вбивають! — лементував він. — Рятуйте! Вбивають!

Для Огітіки, собаки, що вже кілька разів починав сердито гарчати, цього вже було занадто. Він теж скочив і кинувся слідом за карликом.

— Що сталося! — закричала нещасна Унтшіда і побігла з піднесеними руками слідом за Моніто і собакою. — Який сором! Шум у наметі вождя!

Огітіка враз сполошив усіх собак селища. Жахливий, схожий на вовче виття, гавкіт напівдиких собак змішався з пронизливим дискантом дрібних дзявкунів. У валування собачої зграї вривалося пройняте смертельним жахом благання Моніто про допомогу.

Шеф де Лю спробував підвестись, але Токай-іхто випередив його. Він миттю відкинув убік ковдру, швидко вибіг з намету, і знадвору почувся його владний голос:

— Спокійно!

Собача зграя теж начебто впізнала цей голос. Нічна симфонія чотириногих одразу стихла.

І лемент Моніто теж поступово вщух. Невдовзі Шеф де Лю побачив, що вхід до намету знову відкрився. Увійшла Унтшіда. Вона зловила втікача і несла його на своїх м'язистих худих руках, ніби добрий сторож, що заносить мавпу назад до клітки.

— Лягай, моя мізерна билинко, — шепотіла вона, знову загортаючи у хутра малого, що голосно стогнав.

Уїнона тим часом заходилася роздмухувати вогонь, так що мешканці намету вже могли розпізнати одне одного. Делавар, почуваючи свою провину, гулькнув під ковдру. Токай-іхто не кваплячись наблизився до Моніто.

— Ніхто не проб'є тобі голову, — пояснив він йому. — Тобі дадуть гарячий камінь, що грітиме тебе, і ти зможеш заснути. Хуг.

Нічим не виказуючи незадоволення, вождь повернувся до своєї постелі, де вже знову опинився Огітіка.

Уїнона вийшла разом з бабунею. Вона мала піти на берег у лазню і принести один з каменів, що лежали там. Незабаром дівчина повернулась з невеликим каменем і поклала його у вогнище.

— Ох! — зітхнув Моніто і по самі плечі натягнув хутряну ковдру. — Це божевільна країна з божевільними людьми і скаженими тваринами! Я думав, що пси вже розірвуть мене! Жах, просто жах! І жінки тут такі самісінькі, як і скрізь, справжні гадюки! Єдиний, хто має розум, це ти — вождь Токайєр! Гарячий камінь! Це винахід золотої душі. Дякую тобі! З тобою можна буде домовитись і про гвинтівки. Ти справжня людина!

— Що хочеш ти за свій товар? — спитав вождь начебто між іншим, звівши очі догори.

Малий захихотів.

— Нічого, крім можливості брати участь у справі. Я влаштую вам концесію.

Ці слова здалися делаварові, який знову визирнув з-під ковдри, загадковими, але вождь більше ні про що не питав, і ця розмова так і лишилась без пояснення.

Уїнона наглядала за каменем, і, коли він нагрівся, вийняла його, і, загорнувши, поклала біля довгоносого Моніто.

Мавпочка із задоволенням скрутився біля нього.

— Спи, мій яструбиний дзьобику, спи! — мурмотіла бабуня.

Цього разу умовляння, здається, вплинули, і в наметі вождя настав довгожданий спокій.

Наступний день минув для всіх у бездіяльності і душевній тривозі. Опівдні ще раз надійшла звістка, що валку контрабандистів слід чекати надвечір. Про людину в масці розвідник і тепер не міг повідомити нічого певного. А Чорний Сокіл ще не повернувся.

Шеф де Лю спробував було більше рухатись, але цим тільки завдав собі великого болю і облишив свій намір. Приречений на вимушене байдикування, він, покурюючи люльку, коротав час у всіляких марних думках і вирішив переконати Моніто, що не вилазив з ковдр біля вогнища, викупатись у лазні.

Малий уважно прислухався, зачувши слово — цілюще купання, бо взагалі для нього мало величезне значення все, що було пов'язане з його тілесним благополуччям. Лазня тут, У ЦІЙ варварській глушині. Це, певно, лише злий жарт бронзовошкірої людини з французьким ім'ям? Шеф де Лю запевнив його, що каже щиру правду; адже він і сам зараз слабує, а тому глибоко співчуває хворому і бажає йому швидкого одужання. Індійська лазня чудово обладнана, і він сам з охотою скористується нею, тільки-но матиме змогу.

— То це правда? — допитувався Моніто. — А як же обладнана ця лазня?

— Дуже зручно. Пако Бакеріко внесуть у корзині в паровий намет і разом з корзиною підвісять над розпеченими каменями. Гарячі камені поливатимуть водою, догори здійматиметься пара, і Бакеріко буде пітніти. Це дуже корисно для здоров'я. Червоношкірі приймають таку парову купель, коли їм доводиться довго пролежати під час полювання або на війні на холодній або вологій землі й усе тіло у них починає боліти. Моніто замислився.

— А після цього що? — спитав він нарешті. — Коли я вже спітнію? Чи добре мене обсушать ці гадюки у жіночій подобі?

— Це не потрібно. Бакеріко стрибне з парового намету в річку…

— О всемогутній! Ні! На таке я не згоден.

— Тоді тебе вкинуть…

— Щоб утопити і заморозити! Я ж не вмію плавати! І не можу терпіти холоду! Це не що інше, як новий план убивства!

Малий повернувся спиною до Шефа де Лю і ще довго мимрив собі під ніс щось невиразне.

Делавар дедалі більше дивувався з Мавпочки. В ньому начебто жило два духи — боязкий і пожадливий, і, коли він мав щось вирішити, перемагала пожадливість. Як же інакше можна було пояснити те, що він зважився на таку важку подорож у ненависні прерії?

Шефа де Лю спантеличило, що зброю відправили раніш, ніж домовились про ціну. Це суперечило всяким правилам у подібних справах, за якими від червоношкірих завжди вимагали гроші наперед. Що замишляють торговці?

Пополудні надійшло ще одне повідомлення розвідника, яке підтверджувало наближення ватаги контрабандистів. Токай-іхто наказав, щоб контрабандисти, коли прибудуть, склали вантаж у великому наметі для рад і самі там розмістились; лише чоловіка в масці вождь зажадав прийняти у власному тіпі. Охорону контрабандистів з волі вождя мав взяти на себе Хитрий Бобер; слово честі вождя було запорукою їхнього життя й безпеки. Воїн мав стежити і за тим, щоб чужинці не вривались у намети до жінок і дітей.

Коли нарешті настав вечір, напруження делавара дійшло до найвищої точки. Уїнона і Унтшіда знову поралися біля вогню — смажили бізоняче м'ясо, щоб почастувати очікуваного гостя, тільки-но він прибуде. Розстелили рогожі, кисети наповнили тютюном і розставили миски. Токай-іхто, пересвідчившись, що в селищі було вжито запобіжних заходів, повернувся до намету. Коли запона над входом у намет піднялась, Шеф де Лю побачив, що присмерк надворі вже змінився темрявою. На площі селища спалахнули невеличкі вогнища.

— Скоро вони будуть тут, — сказав вождь.

— Чорний Сокіл уже повернувся? — запитав Шеф де Лю.

— Ні.

Почулося тупотіння коня, що галопом примчав до табору, а потім нараз усе стихло.

Намет вождя відкрився, і в нього прослизнув Четансапа. Хоч зовні він ніби лишався спокійним, але в його палаючих очах крізь збудження проглядало якесь збентеження. Він прошепотів вождеві кілька слів; Шеф де Лю розібрав їх, та не відразу збагнув їхню суть і значення. Невже це справді можливо?

Вождь цілком володів собою. Тільки непомітний рух пальців, якими він міцніше стиснув люльку, виказав, що звістка вразила його.

Чорний Сокіл нервово смикав держак своєї страшної бойової палиці.

Токай-іхто заперечливо похитав головою. — Я не знаю його, — промовив він підкреслено. — Моніто заручився моїм словом; він і його люди вільно й безборонно прийдуть сюди й підуть звідси.

Чорний Сокіл, здавалось, затамував у собі крик люті й вийшов з намету.

У нічному таборі зчинився шум. Виходячи, Четансапа відкинув запону намету, і Шеф де Лю розгледів на великій площі мешканців табору і вершників, що саме в'їжджали у селище. Зійшов місяць і залив своїм блідим сяйвом навколишню. місцевість і маленькі миготливі вогнища. По землі рухалися, гойдаючись, довгі примарні тіні людей, тварин, наметів.

З півдня наближалася валка контрабандистів. Мули і їх погоничі цепом підходили до площі. Видно було, як Чорний Сокіл перемовлявся з погоничами і вказував їм на великий намет для нарад. Чоловіки у крислатих шкіряних капелюхах знімали з тварин ящики й мішки і тягли їх до намету.

Токай-іхто сидів біля Шефа де Лю і теж спостерігав за всім, що відбувалося.

Мулів розвантажили, ношу знесли у великий намет. Більшість людей подалася в намет разом з контрабандним товаром; кілька чоловік лишилося біля втомлених тварин і, здавалося, домовлялися з Чорним Соколом, де їх поставити. Ватажка в масці поки що не видно було. Але раптом на протилежному кінці площі в бік намету обернувся широкоплечий довгоногий чоловік і голосно гукнув через усю площу, трохи піднявши маску над обличчям.

— А де Моніто?

Шеф де Лю здригнувся. Цей голос він знав. Це був Фред Кларк.

Видно було, як Четансапа підійшов до широкоплечого і, певно, пояснив йому, де можна знайти Мавпочку.

Шеф де Лю подався вперед, так що голова його зсунулась з підпірки, випростався і натягнув ковдри на голову, лишивши тільки невеличку щілину. Він хотів, зостаючись невпізнаним, стежити за всіма дальшими подіями. Йому страшенно кортіло дізнатись, чи справді Фред Кларк, так званий Червоний Лис, розвідник на службі в армії, принагідно збуває ворогові триста гвинтівок.

Токай-іхто стояв тепер позаду вогнища, проти входу. На ліве плече він накинув ковдру з бізонячої шкури, щоб прикрити рану на руці. Чоловік у шкіряному одязі, в суцільній, з прорізами для очей, шкіряній масці на обличчі, довгими кроками перетнув майдан і без церемонії увійшов до намету. Перед вогнищем, якраз проти дакоти, він зупинився; біля його ніг, закутаний у ковдри, сидів зіщулившись коло нагрітого каменя Бакеріко.

Незнайомець зірвав з голови капелюх з широкими крисами і шкіряну маску, що закривала обличчя, і, розтягнувши рота в кривій посмішці, показав жовті, випнуті вперед зуби.

— А, Гаррі! Моє шанування! Впізнаєш ти мене, давній друже?

Індієць не поворухнувся і не промовив ні слова. Він стояв наче вирізьблений з каменю, очі його теж непорушно застигли.

— Здорово, Гаррі! — голосно повторив чужинець. — Ти що, остовпів від подиву? Ти не сподівався знову побачити мене живим і здоровим у своєму власному наметі, га? Побачення приносить радість, мій хлопче! Я, як добрий дядечко, привіз тобі щось гарне — триста гвинтівочок — люб'язно з мого боку, чи не так? Отже, без зайвої балаканини, як ведеться серед давніх друзів, — чужинець сів на ковдри, — без зайвих слів: що ти заплатиш?

Індієць зміряв людину з рудуватим волоссям і важким підборіддям непроникним поглядом.

— Біла людина помиляється, — сказав він спокійно. — Тут немає ніякого воїна на ім'я Гаррі. Білий чоловік знаходиться в наметі Токай-іхто, вождя племені дакотів!

— Овва! Який гордовитий! Отже, ти більш не хочеш знатися зі мною. Твій старий був зговірливіший, і, якщо я не помиляюсь, у цьому самому наметі ми розпили з ним першу чарку, — тут мені все таке знайоме… Та облишмо це. Нехай і так. Тобі ясно, що разом з людьми благородного Моніто ти й мені пообіцяв вільний вхід і вихід?

Дакота нічого не відповів.

Чужинець дивився на нього з викликом, а тоді ніби почав втрачати самовпевненість.

— Отже, як хочеш, мій друже. Коли тут всі такі благородні, то й мені треба якось пристосовуватись. То-кай-іх-то! Звучить непогано! Отже-е-е, — чужинець навмисне розтягнув слово, щоб раптом змінити тон розмови, — отже, я прийшов у намет вождя, перебуваючи на службі в Моніто, домовитись з ним про зброю, яку ми можемо йому продати. Триста гвинтівок і достатня кількість патронів до них. Ми не обдурюємо! Токай-іхто може оглянути і випробувати зброю!

— Тоді ходімо подивимось на неї!

— Так швидко? Хоч ти й завжди поспішав, але це вже занадто. Дай-но мені раніш з'їсти шматок цього бізонячого стегна, його чудовий дух лоскоче мені ніздрі! Чемність за чемність. Я ж гість вождя племені дакотів? Чи, може, я не так зрозумів?

— Ти в наметі Токай-іхто, — відповів індієць крижаним тоном, — але я не сказав, що ти мій гість.

— То, може, з твоєї ласки, я маю тут вмерти з голоду? Але це вже зовсім суперечило б умові — вільно і безперешкодно… і таке інше. Отже, ти дозволиш?

Білий витягнув ножа, — ножа, — подумав, здригнувшись від жаху, Шеф де Лю, — яким колись проколов серце Маттотаупи, — і відрізав собі чималий шматок м'яса. З великим апетитом і глузливою посмішкою заходився він їсти. Вождь не сідав, а все стояв нерухомо, мов скам'янілий. Навіть повіки його не ворушились.

Чулося плямкання незваного гостя, що вгамовував перший голод. Потім він обернувся до Моніто, який сидів біля нього навпочіпки з виглядом єхидної мавпочки. Прізвисько було дуже влучне.

— Ну? — спитав Червоний Лис малого. — Що, вбив я тебе? Я звелів приставити тебе у цей намет цілим і неушкодженим. Ну ж і мороки я мав з тобою! Просто жах! Це остання подорож, мій любий, в яку я вирушив з тобою верхи на конях. Більше ніколи не зроблю цього!

— Більше ніколи! — пронизливо верескнув карлик. — Ні! Ніколи більше, недолюдку ти!

Червоний Лис засміявся своїм гидким сміхом, що справляв дуже неприємне враження.

— Ну й закутався ти, мій золотий жуче! Хто ж це так потурбувався про тебе? Гарна молода леді? Чи стара брава бабуня? Га? А онде висить ще велика ведмежа шкура, чи не хотів би ти і в неї загорнутися! — Рудоволосий затнувся і затулив рота рукою. — Не ображайся, Гаррі, Токай-іхто! — сказав він. — Балакаю, як умію. Але я постараюсь більше не ображати твоїх ніжних почуттів! А твоє бізоняче стегно, між іншим, дуже смачне. Ти завжди був чудовим мисливцем. Взагалі ти молодець! І якби не твоя підступна вдача, ми з тобою вже давно б дечого домоглися!

Фред Кларк знову взявся до їжі і на якийсь час припинив своє базікання. Шеф де Лю відчув, що йому зробилося гаряче. Зухвальство цього негідника, здається, не мало меж. Чим усе це скінчиться? Невже Токай-іхто справді безборонно випустить убивцю свого батька та ще й заплатить йому лихварську ціну за зброю?

Фред Кларк їв доти, доки не ум'яв з рожна усе бізоняче м'ясо.

— Гарне! — знову похвалив він. — І досхочу. Щоправда, ти ніколи не скупився. Завжди, як справжній джентльмен! Це вже, мабуть, у тебе в крові. Ну, то як же тепер буде? Чи зможу я тут переспати одну ніч? А тоді вже завтра й домовимось?

— Ні, — відповів індієць, — ми домовимось зараз, і ти залишиш мій намет.

Червоний Лис гостро зиркнув на дакоту.

— Відверто кажучи, ти не вельми люб'язний! Ти, певно, гадаєш, що доб'єшся вигоди, якщо змусиш мене вести переговори, коли я втомлений, як собака. Помиляєшся! Я поки що не зовсім розкис, як цей Мавпочка, і ще при своєму розумі! — Він повернувся до Моніто: —Що ти на це скажеш? Погодитись нам з ним і відразу ж уладнати справу?

Здається, слово честі цього індійця діятиме не дуже довго! Як же бути! Але тоді ми хоч принаймні знатимемо, що маємо на руках!

З малим враз сталася зміна. Кров ударила йому в жовте як віск обличчя; риси витяглися; очі блиснули, мов гостре лезо, а павучі пальці почали описувати в повітрі кола, ніби він щось хотів пояснити. Нарешті в ньому проступило щось таке, що нагадало могутнього короля контрабандистів.

— Ще сьогодні? — спитав він своїм пронизливим голосом. — Так! Ще сьогодні! Я вже відпочив! І хочу знати, що я одержу — чи не обдурив ти мене, негіднику!

— Ха-ха, мій любий, що це значить — обдурив? Ти ж сидиш тут і сам знатимеш, як обернеться справа. Ну, гаразд! — Червоний Лис знову повернув голову до свого смертельного ворога Токай-іхто і підвівся. — Ти хочеш спершу оглянути зброю! Гаразд! Нам нема з чим критись. Ходім!

Індієць мовчки попрямував до виходу. Червоний Лис пішов за ним. Важко гупали його високі, на товстих підошвах, шкіряні чоботи.

Коли обоє зникли, Шеф де Лю почув якийсь тихий звук. Уїнона, схиливши голову на плече Унтшіди, плакала. Стара індіанка легенько гладила дівчину по голові.

— Ходімо зі мною. — І вона вивела сестру вождя з намету.

Шеф де Лю залишився з Моніто і собакою Огітікою. Він відкинув ковдру, що закривала його, і глибоко вдихнув повітря. Моніто сидів, як і до цього, зіщулившись біля вогню, і розмовляв сам з собою.

— Вони добрі, — мимрив він собі під ніс. — Добрі вони, нові. Нехай подивиться. Він захоче придбати їх. Неодмінно. Ніхто не продасть йому таких, як я. Він мусить заплатити.

Малий зловтішно захихикав. Він був жовтий як віск; руки його тремтіли.

Згодом Токай-іхто з Червоним Лисом повернулися до намету.

— Ну? — визивно спитав білий, заходячи до тіпі.

Токай-іхто пішов на своє звичне місце біля вогнища, якраз напроти входу. Не кваплячись, він старанно набив люльку і почекав, поки його ворог запалить свою.

— Пако Бакеріко не збрехав, — сказав він стримано. — Зброя нова, патрони добрі. Я готовий купити їх. Яку ціну править малий білий чоловік?

— Ми додержали слова, — відповів Червоний Лис замість Моніто. — А Токай-іхто теж додержить свого? Вождь обіцяв нам, що ми зможемо вільно й безперешкодно поїхати звідси з усіма провідниками, мулами і товарами, якщо не дійдемо згоди.

— Я вже сказав про це, хуг.

— Гаразд. Яку ціну пропонує вождь дакотів? — Очі Червоного Лиса вп'ялися в індійця, і карлик теж вистромив носа з ковдри.

— За гвинтівки і патрони Токай-іхто заплатить, скільки платить армія Великого Батька у Вашінгтоні. За небезпеку і дорогу Токай-іхто заплатить ще раз таку саму суму.

— Гм. Що значить — суму? Отже, ти не збираєшся платити бобровими хутрами та бізонячими шкурами?

— Бакеріко може одержати плату і хутрами.

— Ні, я не хочу! Ні в якому разі! — закричав малий з свого вузла. — Коли я привезу стільки хутра, то ціна на кордоні впаде і я зазнаю збитків. Може, Токай-іхто справді гадає, що Бакеріко їхав верхи преріями, аби дістати боброві хутра? Адже Токай-іхто розуміє, що це не звичайна справа! Бакеріко багатий і не має потреби торгувати хутром. Бакеріко живе добре, і йому нема чого рискувати головою заради кількох бобрових шкурок. Чи знає Токайєр, що тепер карають на смерть кожного, хто продає зброю повсталим індійцям?

Моніто сів на свої ковдри і вп'явся в дакоту блискучими очима.

Вождь байдуже кивнув головою.

— Чи розуміє Токай-іхто, що Бакеріко прийшов, незважаючи на це?

— Так.

— Так?! Тоді ми швидко домовимось. Отже, Токай-іхто знає… чим він платитиме!

— Так. — Вождь підвівся і виніс з глибини намету кілька маленьких мішечків, розв'язав їх — і відблиски полум'я заграли на круглих золотих монетах, якими були виповнені мішечки. Він одну по одній перелічував монети, споруджуючи біля вогнища ряд маленьких стовпчиків, що дедалі ставали вищими.

— Половина ціни золотом, — рішуче сказав він.

Гендляр, здавалося, заціпенів, потім зайшовся реготом, начебто глузуючи з Токай-іхто і з самого себе.

— Токай-іхто! — нарешті сказав він, поваливши при цьому своїми пальцями, які нагадували пазури, стовпчики золотих монет, так що вони розкотилися по долівці на всі боки. — Токай-іхто! Більше ти не маєш чого мені запропонувати?

— Я вже кілька разів просив білу людину назвати свою ціну. То нехай вона нарешті зробить це.

— Токай-іхто! Токай-іхто, ти знаєш так само добре, як і я, про що йдеться, — заговорив Червоний Лис і грубо відсунув убік вузол з карликом. — Ти знаєш, в чому річ… Ми як чоловіки можемо відверто говорити один з одним! Цю війну буде програно чи виграно, перш ніж вона почнеться. Один воїн-дакота, якщо тільки він матиме рушницю і патрони, вартий у прерії п'ятдесяти або й ста наших йолопів в уніформі. А без рушниці він не вартий і мідного шеляга. Із зброєю в руках ти переможеш. Якщо ж завтра ми вирушимо звідси і продамо цю зброю армії…

— Цього Пако Бакеріко не зможе зробити, — перебив вождь Червоного Лиса, не давши йому договорити до кінця. — Це крадена зброя. Бакеріко не зможе відвезти її назад і одержати за неї гроші. Невже йому краще вкинути її у воду і тоді ще раз проїхати верхи прерію, ніж взяти гроші, які на його очах відлічив йому вождь дакотів.

— Невже ти не розумієш, дакота, що я так собі знічев'я не тягнув би цю зброю в прерії, навіть не домовившись з тобою про ціну. Хто так робить? Я привіз її тобі, я, Бакеріко, щоб ти міг подивитись на неї і усвідомити, що саме ти втрачаєш, коли не; заплатиш! Ти повинен назвати мені вищу ціну, червоношкірий! А як ні, то я ліпше вкину цю зброю в річку. Я можу прожити і без цього гендля, а от ти не зможеш! Кажи свою ціну, червоношкірий…

Моніто, очевидно, хотів сказати «червоношкірий собако», але в останню мить проковтнув образливе слово.

— Гаразд. Токай-іхто ще прикине на додачу сто бізонячих шкур.

Делаварові так і хотілося плюнути на старого. Подарувати лихвареві половину здобичі такого вдалого полювання! Червоний Лис голосно зареготав.

— Токай-іхто, здається, все ще має мене й Моніто за звичайних торговців. Ти заплатиш нам те, що ми вимагаємо, або завтра мулів знову навантажать і ми подамося звідси. А тоді обмірковуй з своїми воїнами, вождь, чи стала б їм ця зброя у пригоді.

— Що ж ти хочеш? — Вождь насилу стримував себе.

Червоний Лис підвівся. Токай-іхто і собі встав і мимоволі, мов від гадини, відсахнувся од янкі, що наблизився до нього.

— Токай-іхто! Ти син Маттотаупи! Невже ти гадаєш, що тобі так легко відкараскатись від мене?

Шеф де Лю побачив, як вождь сполотнів, почувши ім'я Маттотаупи, і його виразно окреслені уста міцно стулились від гніву.

— Токай-іхто! Невже ти не розумієш? — вів далі Червоний Лис і раптом сам так схвилювався, що голос мало не зрадив його. — Протягом тринадцяти років я женуся за цією мрією, за цим золотом. Я був першим, хто прийшов туди. Мене не могли залякати ані злигодні, ані небезпека — я був сміливий, одчайдушний! Я пішов до дакотів — десять років я тинявся з тобою і з твоїм батьком, — ти сам знаєш, які то були часи. Протягом двох років мене переслідуєш ти, твоя жага помсти! А тепер приходять ці волоцюги, ці блідолиці, щоб під захистом війська знайти золото, моє золото! Я ненавиджу їх більше, ніж ти сам! Давай підемо разом, давній друже й враже, ми, двоє бувалих покорителів прерій, проти цих молокососів, цих смішних жалюгідних овець! Ти відважний хлопець — я знаю це, — та й я не гірший за тебе, як ти вже мав нагоду переконатися в цьому. Удвох ми вже дечого доможемось. Тринадцять років я полював за цим золотом, Токай-іхто, тринадцять років — і я не відступлюсь від нього! Це заповітна мрія мого життя! Ти скажеш мені, де лежить золото… — Червоний Лис пригнувся і вп'явся застиглим поглядом у чорні очі вождя. — Так, ти скажеш мені!

Вождь коротко й поривчасто зітхнув і широко закрокував по намету.

— Токай-іхто, я не обдурю тебе. Ти ж досить розумний і знаєш це. Золоті родовища великі. Ти можеш разом зі мною взяти участь у цій справі. Моніто багатий і має знайомства. Він улаштує нам концесію. Адже ми дійшли у наших преріях до того, що вже повинні мати концесію.

Вождь стиха свиснув.

— Не зводь мене з розуму, Гаррі! Ти не думай, що довго ще зможеш зберігати свою таємницю. Коли ми не зробимо цього, зроблять інші. Але я не дозволю їм. Ми здобудемо золото, станемо великими панами і плюватимемо на голови тих, що зневажають нас і називають брудними бродягами прерій. Всі вони тоді плазуватимуть перед нами, а ми збудуємо собі розкішні будинки і матимемо красивих жінок. Коли ж ти захочеш задовольнити своє благородство, то матимеш змогу допомогти грішми своїм брудним червоношкірим. Але ти не слухаєш мене! Та схаменись же нарешті! Ти був серед нас. Ти знаєш довгих ножів, знаєш, скільки їх і яка в них зброя. Знаєш, що ви — дакоти — програєте цю війну. Невже ти погодишся на життя бідного переможеного вождя в резервації і живитимешся покидьками, ніби якийсь кролик?

— Червоний Лис, убивця Маттотаупи, може бути певний, що Токай-іхто ніколи не житиме у резервації на становищі переможеного вождя і ніколи не живитиметься покидьками. Нехай це його не турбує.

Рудоволосий скривився.

— Гаразд, коли ти гадаєш, що виграєш боротьбу, то своєчасно придбай зброю для своїх воїнів. А за це ти мусиш виказати мені таємницю золота…

— Виказати! — повторив Токай-іхто. — Червоний Лис знайшов вірне слово. — Дакота гордо випростався. — Я не зроблю цього.

— Чого опинаєшся ти, Гаррі, син Топа! — скрикнув янкі, аж запінившись від люті. — Хіба ти є чимсь більшим, ніж син зрадника? Таємниця поширюється…

Вождь підійшов впритул до Червоного Лиса.

— Замовкни, — сказав він тихо. — Я обіцяв зберегти тобі життя, коли ти повертатимешся, лише у межах моїх мисливських угідь, але не назавжди і не скрізь.

— Я не боюсь твоєї помсти, дакота! — Очі Фреда Клерка заблищали, наче в справді божевільного. Він хрипко засміявся. — Золото! Або ця зброя належить армії! Чуєш! Це моє останнє слово!

Сказавши це, Червоний Лис уп'явся у вождя тим хижим поглядом, яким дика кішка вистежує свою жертву. Він побачив, що Токай-іхто зблід і кров короткими ривками запульсувала в його жилах. Ковдра з бізонячої шкури сповзла з плеча вождя, і з руки тоненькою цівкою сочилася кров: рана, здається, знову роз'ятрилася. Він відійшов у глиб намету і обперся простягненою правою рукою на соснову жердину. Очі вождя дивилися кудись повз ворога, і погляд його ніби губився вдалині.

— Ні, — повторив він з незвичайним спокоєм.

Ніздрі янкі затремтіли. Охоплений шаленою люттю, він тішився муками людини, що не хотіла йому підкоритися.

— Гаррі! — сказав Червоний Лис приглушено після. глибокої мовчанки. Шеф де Лю чув, як стукотіло його власне серце. — Гаррі, я з радістю бачу, що твоє самовладання теж має межі. Вперше в житті я помічаю це, мій сину, в ми ж зналися десять років. Ти зблід, мій друже, і твоя кров зраджує тебе. Я не такий нетерплячий, як ти; я можу почекати. Цю ніч, ще одну ніч, багато ночей. Можеш приготуватися до цих ночей; ти матимеш від них таке саме задоволення, як від диби, до якої ти б з охотою прив'язав свого давнього друга Червоного Лиса. Що поробиш? Я потурбуюсь, мій любий, про те, щоб твої воїни довідались, що заради самої лише безрозсудної впертості ти хочеш позбавити їх трьохсот армійських гвинтівок, які вже приставлені сюди. Але це все твій власний клопіт, і ти його сам собі завдаєш!

Токай-іхто відірвав руку від жердини, — адже ворогові могло здатися, що він потребує опори. Він нахилився, підняв ковдру з бізонячої шкури і знову накинув її на плечі, прикривши рану, потому підійшов до вогнища. Супротивники стояли близько один проти одного, лицем в лице. Токай-іхто мовчав.

Янкі важко дихав.

— Гаррі, ти ще не знаєш мене. Я вбив твого батька, це правда, і скажу тобі, що й тебе знищу, коли ти не підкоришся мені. Золото повинно бути моїм… Моїм буде золото!

— Моїм! — пронизливо скрикнув карлик. — Моє воно, ти, собако…

Червоний Лис грубо штовхнув Моніто ногою. Карлик скрикнув від болю, зіщулився і затих.

— Так, — сказав янкі, — його ми поки що спекались. Гаррі, тепер йдеться лише про нас обох. Але я не хочу більше з тобою домовлятися, розумієш? Через свою нерозсудливість ти втратив цю нагоду. Ти, мабуть, гадаєш, я дурна біла людина, що зовсім не знається на ваших звичаях, і тобі легко вдасться мене обдурити. Це марні сподівання. Я знаю так само добре, як і ти, — військовий вождь дакотів не може робити те, що йому забагнеться, — таку важливу справу, як купівля великої партії зброї, повинна вирішити рада воїнів. Твої «ні» нічого не варті, Токай-іхто! Важливіший голос, ніж ти, має Гавандшіта, старий чаклун, і рада воїнів. Я не маленький і знаю ваших. Ти син зрадника, і тебе з ласки знову прийняли до племені, ти будеш змушений підкорятися тому, що тобі накаже рада твоїх людей. Якщо ти завтра відразу ж не звелиш скликати раду, то я вже сам поклопочусь, щоб її скликали. Там зламають твою впертість і примусять викрити таємницю золотого родовища в обмін на зброю.

Почувши цю погрозу, Шеф де Лю подумав про Шонку-Собаку, котрий під час вечері кидав на вождя повні зненависті погляди. Цілком можливо, що Червоний Лис має тут зв'язки! Від хвилювання делавара аж у жар кинуло.

— Коли ти завтра збираєшся радитись, то лягай зараз спати, — відказав Токай-іхто своєму ворогові. Вождь цілком оволодів собою. Лише тремтливі нотки, які проривались в його похмурому голосі, свідчили про те, що діялось, в його душі. — Весь намет до твоїх послуг.

Токай-іхто свиснув на собаку і поволі вийшов з тіпі. Ніхто не знав, що в нього на думці. Червоний Лис недовірливо подивився йому вслід. Потім кілька разів оббіг кругом вогнища, штовхнув непорушного Моніто і стиха вилаявся. Шефа де Лю він, очевидно, зовсім не помітив.

— Проклятий хлопець, — бурмотів він сам до себе, — зараз він оббігає все селище і постарається всіх нацькувати на мене. Даремно я відкрив йому свій найсильніший козир. Якби я знав, де стоїть намет Шонки… — Вимовивши це ім'я, Червоний Лис полегшено зітхнув. — Шонка мені неодмінно допоможе. Старий чаклун теж, власне, терпіти не може Токай-іхто… Так що це повинно вдатися. От і прийде кінець Токай-іхто з його витівками. Він уже потрапив у пастку, і йому не вибратись з неї. Зараз я піду до своїх людей, цього він не може мені заборонити. Там стоїть варта, від них я довідаюсь, де живе Шонка… А потім до чаклуна! За допомогою трьохсот армійських гвинтівок і кількох ракет, що ними він показуватиме червоношкірим свої фокуси, я, безперечно, переманю його на свій бік. Справа напевне вигорить…

Червоний Лис попрямував до виходу, але саме у цю мить вихід розкрився і з темряви виринула атлетична постать Хитрого Бобра.

— Фред Кларк? — посміхаючись, спитав хитрун.

— Так. Ви вже й про це якось довідались, — відповів Червоний Лис роздратовано і витер піт з лоба. — Чого тобі треба? Хіба ти не мусиш вартувати біля зброї у великому наметі? Я сам хотів іти до тебе.

— Краще ми поговоримо тут, — Хитрий Бобер примостився біля вогню.

Червоний Лис допитливо глянув на нього і сів неподалік.

— Ну, то кажи зараз…

— Ти привіз нам дуже гарну зброю. Тому я хочу застерегти тебе, як брата.

— Що, Токай-іхто вештається нишком по селищу і підбурює людей проти мене?

— Так. Але не в цьому небезпека, адже ти можеш вільно піти від нас. Тут зовсім інше… Чи можуть довгі ножі дізнатись, що ти привіз нам зброю?

— Сто чортів, що це за питання? Нічого вони не повинні знати, нічого, і взагалі якщо хочете коли-небудь щось мати від мене, то тримайте язик за зубами.

— Та ми мовчатимемо. Але чи можеш ти покластися на Шефа де Лю… я маю на увазі розвідника Тобіаса?

— Чого це ти раптом згадав про нього? Він же в Чорних горах.

— Він у селищі.

— Де він? — скрикнув Червоний Лис.

— Тут, у нашому селищі.

— Прокляття! Чи знає він щось?

— Поки що він не знає нічого. Він був у мене і хотів вивідати. Але я не виказав тебе.

Шеф де Лю під ковдрою напружено прислухався до розмови. Бобер — розумний.

Червоний Лис взявся руками в боки.

— Я хочу тобі щось сказати… Як тебе звати?

— Бобер.

— Отже, я хочу тобі щось сказати… Наче нечиста сила все заворожила тут. От клятий проноза, червоношкірий собака, оцей Тобіас… я ж сам дав йому доручення… Він ніби послухався, сів на коня і поїхав… Коли я знову буду у форті, то вже подбаю про те, щоб його добре відлупцювали, все одно за що… То він розпитував тебе?

— Еге ж.

Від люті Червоний Лис аж ногами затупотів.

— Усе загинуло, вся справа… Як умовити мені так швидко Токай-іхто?.. Так швидко нічого не вийде… Я мушу їхати, негайно їхати, перш ніж Тобіас про що-небудь здогадається… і навіть без оплати… Бодай би все провалилось. Найвигідніша справа, що будь-коли мені траплялась, пішла нанівець…

Бобер посміхнувся дружелюбно і співчутливо.

Червоний Лис зблід, шалена лють враз змінилася малодушністю. Потім він знову скипів і, схопивши долари, що валялися довкола, в нестямі почав жбурляти цими у стіни намету.

— Хай йому чорт! Але червоношкірий собака ще поплатиться за це!

Він стрімголов вибіг з намету.

Шеф де Лю приклав вухо до землі. Невдовзі він почув тупіт коня, що галопом скакав у прерію… Делавар відкинув ковдри.

— Це ти добре придумав! — схвально сказав він Боброві. — Червоний Лис утік.

Хитрун кивнув головою і зауважив:

— Але він тепер зненавидів тебе. Шеф де Лю зневажливо махнув рукою.

— Я радітиму, коли білі люди жорстоко покарають мене, бо хоч принаймні знатиму за що.

— Гаразд. Зараз мені треба покликати інших. А тобі нема чого більше ховатися. — Бобер підійшов до Моніто.

— Диви! — вигукнув він. — Моніто знову розплющив очі. Це добре. Тепер ми зможемо з ним домовитись.

Хитрун вийшов з намету, але за кілька хвилин повернувся з двома бородатими контрабандистами. Обидва, старий і молодий, у своїх шкіряних куртках мали вигляд справжніх мисливців прерій. Обличчя їхні задубіли од вітру і сонця, мов кора, куртки були старі й полатані, але стволи рушниць яскраво виблискували.

— Отже, — почав Бобер, — поговоріть з Бакеріко. Онде він сидить.

Обидва бородані підійшли до Бакеріко.

— Ну, скажи нам ще раз, — вимогливо звернувся старший до Мавпочки, — скажи ще раз, скільки ти нам збираєшся заплатити, а також скажи, скільки ти сам заробиш на цій махінації. Тільки не бреши ти, кровопивце, бо ми усе знаємо.

Бакеріко втупився в них очима.

— Собаки! — пронизливо заверещав він. — Я ж вам сказав, коли діло вдасться, кожний одержить по десять доларів. Але нічого з цього не вийшло. Тому й вам я нічого не дам… нічого, нічого, розбійники ви й ледарі!

— Тобі не треба нам щось давати, ти, жалюгідна мавпо! — вигукнули разом розгнівані чоловіки. — Ми вже візьмемо самі, що нам належить.

І вони почали збирати долари, що розкотилися по долівці.

Бакеріко підхопився і підніс стиснуті кулаки.

— Не руште, злодюги ви! Я вам скручу в'язи, ви… ви…

— Замовкни, Моніто, а то ми тобі скрутимо в'язи. Ми з прерії… І тут ми господарі, а не ти! Запам'ятай це! Зброя належить нам, і ми домовились про ціну з оцим червоношкірим чи негром, чи хто він там такий… В усякому разі, хлопець непоганий, і він нам усе сказав. А тепер пірнай під ковдру і заткни свою пельку, а то буде тобі зле!

— Зрада! — заволав Бакеріко. — Вбивство! Грабунок! Рятуйте!

Але ніхто не чув його, ніхто не прийшов, ніхто не допоміг.

— Тобі справді краще замовкнути, — порадив йому Хитрий Бобер. — Роздивись-но краще навколо себе. Он там лежить Тобіас. Коли ти не замовкнеш, він викаже тебе, і, як тільки ти повернешся в місто, тебе повісять…

Лють і страх спотворили обличчя Бакеріко.

— Але й їх… — простогнав він. — їх теж, цих розбійників, цих грабіжників!

— Ні, — зареготали обидва бородані, — нас ні, бо ми зовсім не збираємось повертатися до міста, ми залишимось у прерії, де до нас нікому нема діла. Але ти, мій друже… ти, певно, не маєш жодного бажання лишатися тут, і тобі доведеться повернутись назад, просто на шибеницю, якщо ти нас ще й далі дратуватимеш…

Бакеріко раптом зіщулився. Руки його скорчилися, він закашлявся, і з рота виступила піна. Голова безсило впала на груди. В згасаючих очах відбились жадоба й зненависть. За мить серце лихваря перестало битись.

Бобер накрив померлого ковдрою.

Обидва контрабандисти ледве кинули зневажливий погляд на тіло того, чий підступний дух довго визискував і обдурював їх, користуючись своєю владою.

Вони позбирали монети і вийшли разом з Бобром, щоб у сусідньому наметі для нарад розділити гроші між товаришами.

Невдовзі Бобер знову з'явився в наметі вождя. Глибоко зітхнувши, він сів біля вогню і запалив люльку. Знадвору долинав затихаючий галоп ватаги вершників.

— Поїхали вже, — повідомив хитрун, — а зброя і мули залишились нам. Ми перемогли.

Повернувшись у свій намет, вождь спершу мовчки сів напроти Бобра.

— Ти вимагав від мене, — сказав він трохи згодом, і його голос звучав ще нетвердо, — дати тобі повну волю робити те, що ти вважав за потрібне. Тепер розкажи мені, що ти зробив і що тут сталось? Чого ці люди поїхали і покинули нам зброю?

Бобер розповів.

— Я купив зброю, купив за гроші Токай-іхто, — закінчив він, — це була чесна торгівля. І я не винний, що ці люди так поспішали і лишили тут кілька золотих монет. — Він показав на дві купки доларів, які позбирав між ковдрами. — Нехай Токай-іхто візьме їх собі.

— Залиш їх собі, Бобер. Ти зробив дуже велику послугу своєму племені.

— Навіщо мені золото? Воно мені не потрібне. Хай краще Токай-іхто подарує мені шматок найніжнішого бізонячого стегна, щоб я міг підкріпитись для боротьби проти духа, що оселився в матері моєї матері і хоче примусити мене їсти у своєму наметі м'ясо старого бика.

— Я тобі з охотою дам цілого молодого бізона! — На обличчі Токай-іхто промайнула ледь помітна усмішка.

Покликали Уїнону та Унтшіду. І Чорний Сокіл тут як уродився. Ще довго після того, як в інших наметах усі вже поринули в сон, біля вогнища вождя не вгавала розмова.

— Ти вже побачив різницю між червоношкірими і білими людьми, — почав Токай-іхто, звертаючись до Шефа де Лю. — Чапа не бере золота, яке я йому хочу подарувати, а біла людина вже понад тринадцять років ризикує своїм життям, щоб здобути його.

— Я хотів би знати, для чого! — вигукнув Бобер, хоча зверталися не до нього. — Навіщо потрібне золото уатшітшун? Його не можна їсти, з нього не збудуєш намету, не зробиш ніякої зброї. Воно блищить, і жінки можуть носити його на шиї. Та й по всьому! Що роблять уатшітшун із золотом? Цього я ніяк не можу збагнути.

— Вони обмінюються ним, — пояснив делавар, — вони вимінюють за нього все, що їм потрібно.

— Це якась дивна таємниця.

— Отож-бо й є. Але нехай Бобер згадає про те, що червоношкірі люди раніш також обмінювались черепашками. Вони теж були ні до чого не придатні.

— Ти маєш рацію, — втрутився Четансапа. — Та ось недавно я чув, що білі люди складають тисячі й тисячі золотих зерен, щоб ними володіти… Але хіба можна обміняти так багато золота? Жодній червоношкірій людині ніколи б не спало на думку набити свій намет доверху черепашками.

— Білим людям доводиться вимінювати більше, ніж нам, і тому їм потрібно більше золота, ніж індійцям черепашок, — висловив свою думку делавар. — У нас намети, а в них будинки; ми їмо м'ясо, а вони їдять м'ясо, й рибу, й цукор, і молоко, й борошно, і овочі, і ще багато дечого; на нас одна одежина, а на них щонайменше три — одна на одній; у нас один вогонь у наметі, що разом обігріває, варить м'ясо і освітлює тіпі, а в білих людей для цього три різні вогні. Мені треба б було говорити дні й ночі, щоб розповісти вам, що мають білі люди. І всім, що мають, вони обмінюються між собою.

Чапа, хитаючи головою, їв бізоняче стегно.

— Це дуже дивне плем'я, плем'я білих. Але я й досі не можу збагнути, навіщо людині так багато золота. Чого ж він та його жінки ще можуть потребувати, крім їжі, житла та одежі?

— Проте вони прагнуть ще дечого, — і собі докинув Токай-іхто, — і це справжня таємниця золота в уатшітшун. Хто має золото, може не тільки їсти й жити, він може купувати землю, дуже багато землі. Він може також купувати або наймати чоловіків, жінок та дітей, що самі не мають землі і змушені працювати на нього. Хто в білих людей має золото, не тільки добре живе, а й є вождем серед інших.

— Атож, це правда, — підтвердив Бобер. — Мій батько розповідав мені про це. Його теж купив за золото один білий чоловік. Він мусив тяжко працювати на полі, що належало білому; його часто били.

Четансапа підняв з долівки одну з шкіряних ковдр і помацав рукою піщаний грунт прерії.

— Землю купують? — спитав він недовірливо. — І людей купують? — Він похитав головою.

— Це справді так, — знову почав Шеф де Лю. — В блокгаузі на Ніобрарі є один молодий вершник з волоссям світлим, як маїс. Він не міг заплатити за землю, на якій сіяв хліб його батько, могутнім білим людям, що мають золото, і тому мусив покинути свою землю і продати себе. Він лише тому стріляє в червоношкірих, що продав себе довгим ножам, а не тому, що ненавидить червоношкірих.

— Це погано, — вирішив Четансапа. — Але я все ж таки не розумію, чому білі люди повинні купувати землю. Хіба наші брати з племені дакотів теж не сіяли маїсу? Землі було вдосталь. Жінки вкидали в неї насіння, і воно росло.

— Але білі люди не можуть спільно сіяти маїс, як це завжди робили червоношкірі, — сказав Токай-іхто. — Вони ділять землю, мов шматок шкури, кожний бере звідти клапоть для себе, кожний купує собі насіння і велить його сіяти людям, що за золото мусять працювати на його полі.

— Отже, білі грабують не тільки червоношкірих, вони грабують також одне одного.

Бобер, здавалося, глибоко замислився і провів рукою по своєму кучерявому волоссі.

— А втім, уатшітшун розумніші, ніж ми. Вони знають, що робити з золотом, а в нас є золото, і ми не знаємо, що з ним робити. Чого ми боремось за свої мисливські угіддя? Давайте дамо за них уатшітшун золота і житимемо в мирі!

Токай-іхто довгим похмурим поглядом дивився на свого бронзовошкірого друга.

— Виходить, Чапа поділив би золото Маттотаупи з Пако Бакеріко? — запитав він якимось непевним голосом.

— Чому поділив би? — здивувався кучерявий.

— Щоб його з дозволу Великого Батька у Вашінгтоні добути з землі для Бакеріко і для червоношкірих людей.

— Ні… ні, ні, я не бажаю мати справу з Мавпочкою і Червоним Лисом, і я нічого не хочу з ними ділити, бо вони вміють тільки обдурювати. Але признаюсь тобі, мій вождь, що над цим мені ще треба поміркувати. Чи ж дозволить Великий Батько у Вашінгтоні червоношкірим людям мати стільки землі, скільки вони можуть дати золота?

— Ні, — сказав делавар, — не дозволить, хоча й має на це право. Але він зробить інакше. Він пограбує золото і вижене червоношкірих людей з їхньої землі. І тоді матиме те й те, а червоношкірі не матимуть нічого. Ви змушені будете піти у резервацію і дякуватимете Великому Батькові, якщо він не моритиме вас голодом.

— Тоді нехай рушниці й стріли вирішать, чи мав право великий розбійник з Вашінгтона вчинити так з племенем тетон-дакота, хуг!

Кучерявий зняв з рожна ще шматок стегна і з'їв його в сутінках. У делавара було таке враження, ніби думки в голові хитруна не переставали пожвавлено снуватися.