Сини Великої Ведмедиці

ТОКАЙ-ІХТО УСВІДОМЛЮЄ ПРАВДУ

айже чотири тижні збігло з того часу, як контрабанда зброєю, що нею займався Моніто, знайшла свій раптовий кінець. Шеф де Лю вже одужав і вирушив назад до форту. Він віз з собою листа, у якому повідомлялося, що Токай-іхто прибуде на військовий пост для переговорів з полковником Джекманом.

З тихим дзюрчанням текли води Кінського потоку до Північного плоскогір'я. У верболозі понад берегом щебетали пташки. Риби стрибали, плюскаючись у хвилях потоку. На середній течії річки, там, де вона, вигнувшись дугою, повертала на південний схід, усе ще стояли, всупереч мандрівним звичкам минулих років, намети, що належали родинам Ведмежого братства. Весняне сонце уже добре пригрівало, шкіряні стіни майже усі були підняті, відкриваючи очам середину жител. Жінкам, які прийшли до річки набрати води в шкіряні відра, видно було, що в тіпі чаклуна сидить сам старий Гавандшіта, а перед ним двоє хлопців — Гапеда і Часке — ватажки Молодих Собак. Стіни намету розмальовані блискавками — символом неба, — і зміями — символом землі — та багатьма іншими таємничими знаками. В тіпі чаклуна оживали старовинні легенди про мир між усіма людьми і про мир між людьми і тваринами. Гавандшіта знав ще від своїх предків сьомого коліна, що дакоти жили у родючих долинах річок і будували там собі селища, храми та глиняні вали; обробляли землю і сіяли на ній маїс та тютюн; що вони плавали річками, проходили тисячі миль драглистими стежками і навіть робили спроби дістатися на своїх кану через велику воду до батьківщини білих людей. Він знав, що чоловіків дакотів з їхніми жінками та дітьми зігнали з родючих земель біля річок та лісів, які захищали їх від негоди, спершу червоношкірі люди, що самі були вигнані уатшітшун, а потім білі люди. І тому дакоти знову змушені були податися в неродючі степи. Вони знову змушені були полювати й кочувати, як їхні прабатьки тисячі років тому.

Старезний Гавандшіта знав багато, дуже багато. Гапеда чув від нього розповіді про великих вождів і великі війни. Він чув про Понтіака, Річкову Видру, що за короткий час завоював десять фортів білих людей, всі за допомогою хитрощів і ціною невеликих втрат, але зазнав поразки біля десятого форту, який не зміг узяти через зраду однієї червоношкірої жінки. За голову Понтіака білі призначили винагороду, і знайшовся один, що заслужив її. На п'ятдесят великих сонць пізніше повстав Стрибаючий Гірський Лев і скликав усіх червоношкірих чоловіків на вирішальну боротьбу. Навіть сам Гавандшіта приєднався до нього, коли йому було двадцять зим. Але брат Гірського Лева — чаклун Тенскватава — надто рано розпочав боротьбу, і вирішальну битву було програно. Гірський Лев продовжував боротися і загинув. Сім років семіноли чинили опір; потім їх перемогли, але тільки після того, як довгі ножі під час переговорів по-зрадницькому захопили у полон їхнього вождя Оцеолу.

Гапеда зблід.

— Койоти… — промовив він тихо. — А сьогодні Токай-іхто, наш вождь, має їхати на переговори… — Хлопець запнувся і благально глянув на старого чаклуна. — Гавандшіта, наш великий чаклун, хіба ти не дозволиш нашому вождеві залишитися у наметах з воїнами? Хай краще бореться разом з нами і не їде у пастку до ворога.

Обличчя Гавандшіти застигло, наче маска, і хлопців охопив страх перед цією людиною, про яку вони думали, що вона може примусити танцювати вночі палаючі черепи бізонів і вміє розмовляти з духами.

Сухорлявий старик з соколиними очима довго мовчав.

— Не витрачайте марно слів, хлопці, — промовив він нарешті, — після того як рада старійшин вже висловила свою думку.

Гапеда й Часке не наважились більше й слова сказати. Вони обоє дивились у бік намету Токай-іхто.

Але намет молодого військового вождя був порожній. Тільки Унтшіда сиділа біля вогнища; її руки лежали на колінах, а мудрі очі були звернені вдалину, в якийсь другий світ, неприступний для інших.

А хто хотів побачити Уїнону, мусив би звернути з селища вверх по течії річки, до того місця, де вона трохи ширшала і була оточена чагарником і низенькими деревцями. Це було місце купання жінок та дівчат. Але сьогодні вже давно змовк гомін і зникла метушлива юрба купальниць, бо ж відразу після сходу сонця вони взялися до роботи.

Уїнона стояла саме на березі напроти селища, що сховалося за кущами. На ній було її найкраще вбрання, що м'якими складками спадало з плечей, її чорне з синім полиском волосся, скріплене лиш стрічкою на чолі, сягало аж до опушки одягу. Вона стояла випростана, опустивши руки і трохи підвівши голову, ніби на когось чекала. Погляд дівчини губився десь у пустельних просторах рідного степу.

З прибережних кущів вийшов Токай-іхто. Жодним звуком він не видав свого приходу і своєї присутності. Він зупинився перед сестрою, і вони мовчки дивилися одне на одного. Уїнона зробила ледве помітний рух, ніби хотіла міцно схопити брата і не відпускати од себе. Але ось уже знову її руки опустились, мов сковані, перш ніж вона ворухнула ними.

— Гарка! — промовила дівчина і уявила себе знову малою дитиною, а брата хлопчиком. Вже тоді ніхто не міг зрівнятися з ним; він був найпрудкіший у бігу, найвправніший у стрільбі, найспритніший у розвідці і у всьому неперевершений ватажок серед хлопців — гордість батька Маттотаупи. На мить Уїнона заплющила очі, немов згадавши роки, що настали після того. Але син вигнанця повернувся; вже два літа брат знову для неї охорона, опора й годувальник. Він — вождь племені! Уїнона поглянула на великі гарні орлині пера, що прикрашали його голову; вона сама пошила йому куртку з лосиної шкури і оздобила її багатою блакитною та червоною вишивкою. З шкіряних піхов виглядала вирізьблена у формі пташиної голови рукоятка ножа.

Токай-іхто не сказав нічого. Його риси, що на них наклало глибокий відбиток дике, повне злигоднів життя, лишались непорушними, але в очах з'явилось лагідне світло, якого ніколи не бачили сторонні. Мовчки дивився він на сестру, і, здавалося, йому сьогодні теж важко було «прощатися з нею.

Гучний гавкіт Огітіки Вивів брата і сестру із забуття. Великими стрибками вовкодав підскочив до хазяїна, і той, не промовивши й слова, повернувся і пішов.

Вождь попрямував до табуна коней, що паслися недалеко під наглядом хлопців. У табуні було не менше дюжини молодих і сильних тварин, спійманих ласо вождя. На спині буланого мустанга сидів пешока-дрізд, і в ранковому повітрі розливалась його солодка пісня. Зграйка його пернатих родичів стрибала у траві між кіньми і клювала корм. Жеребець підвів голову, потягнув роздутими ніздрями повітря і враз, сполошивши чорного дрозда, кількома пустотливими стрибками опинився біля Токай-іхто.

Вождь привітав свого мустанга і зачекав, поки підійдуть ще два воїни, два літніх чоловіки, що мали його супроводити і підтримувати під час переговорів. Тільки-но вони з'явились, Токай-іхто скочив на мустанга, обоє старих і Бобер теж сіли на своїх коней, і вони вирушили в дорогу.

На лузі праворуч і ліворуч гасали на конях хлопчаки та кілька юнаків і демонстрували відчайдушні трюки верхової їзди. Гапеда і його друг Часке навчилися на повному галопі обвиватися круг черева коня, тримаючись лише за волосяну петлю на загривку; вони пишалися, що двічі зуміли бездоганно виконати цей важкий маневр на очах у вождя. Адже від ватажків Молодих Собак і слід було чекати особливої вправності.

Незабаром група вершників виїхала з околиць селища у відкритий степ, полишивши позад себе хлопчаків та юнаків.

Токай-іхто, не вагаючись, показував дорогу своїм трьом супутникам. Кожний пагорок, кожний кущик, кожний струмочок, майже кожний жмуток трави були йому тут знайомі.

Лише як сонце почало сідати, вершники зупинились і отаборились на ніч. Коли Токай-іхто, маючи вартувати другу половину ночі, прокинувся, то по зірках визначив, що була година після півночі. Він підвівся і тихенько наблизився до Хитрого Бобра, який лежав на горбі і спостерігав за плоскогірною долиною.

— Зміна! — звернувся вождь до воїна, але той зовсім не збирався вставати: він не стомився.

— Залишимось удвох, — запропонував Бобер. — Я маю тобі щось сказати.

Токай-іхто ліг біля нього.

— Гарка! — назвав Бобер на ім'я свого товариша юних років, що прозвучало як далекий відгомін хлоп'ячої дружби. — Чого ти не настояв, щоб тебе супроводив великий загін воїнів? Адже у форті на тебе чатує Червоний Лис!

— Ти знаєш, де тепер потрібні наші чоловіки. Генерали Кастер і Бентін проходять з своїми довгими ножами через наші прерії, і ми повинні зустріти їх. Боротьба дакотів — остання боротьба червоношкірих. Якщо нас поб'ють, це буде перемога над усіма червоношкірими. Воїни дакотів зараз не можуть змінити свої плани, щоб оберігати сина вигнанця, мов маленьку полохливу дівчинку.

— Замовкни, твої слова бентежать мене. Чи не краще було б тобі боротися разом з нами біля Біггорна проти Кастера, аніж дати тут себе убити? Скажи мені принаймні, що я повинен робити, коли тебе зрадять довгі ножі?

— Не можу тобі нічого на це відповісти, бо теж не знаю, що станеться. Але дозволяю залишитися у прерії, поки я перебуватиму у форті.

— Добре, дуже добре! Ну, тепер я признаюсь тобі в чомусь, Токай-іхто.

— В чому?

— Я попросив Та, танку-йотанку дати мені двадцять воїнів і домовився з ними. Вони чекатимуть на мене по той бік Маніатанки, щоб допомогти мені й тобі… в разі потреби.

Якусь мить вождь помовчав.

— Ви не зможете напасти на блокгаузи, — сказав він по тому, і в голосі його забриніли якісь дивні нотки, ніби він чогось не договорював. — Блокгаузи тепер міцно укріплені. Якщо вже справді мене зрадять, то спробуй пробратися і потай звільнити мене.

— Хуг. І вбити Червоного Лиса!

Вождь нічого не відповів.

Нічна розмова на цьому закінчилась. Але Бобер не пішов спати. Він лишився з своїм вождем І другом дитинства вартувати до кінця ночі і тихо наспівував бойову пісню дакотів, що навіть перед смертю не кинули один одного:

Пісня завмерла в сутінках.

На світанку обоє друзів подалися назад до своїх супутників, і маленький загін вирушив далі. Другий і ще половину третього дня їхали індійці на своїх витривалих диких конях, поки не наблизились до форту.

Вершники зупинились за вигином річкової долини, де їх навряд чи могли помітити з військового поста. Вождь залишив тут Бобра, а сам виїхав з обома радниками на вершину пагорба, з якого вже добре було видно форт.

Токай-іхто побачив на власні очі те, що йому вже було відомо з донесень розвідників про відбудову форту. Білі люди швидко ліквідували шкоду, якої їм завдав одчайдушно-сміливий вчинок Токай-іхто. Обидва відбудовані блокгаузи стояли майже на тому самому місці, що й раніше, тільки ще більші й просторіші. Також і вишка стриміла знову, тільки тепер вона вже була відокремлена від будинку коменданта. Води річки більше не сягали до частоколу; вони повернулися назад у своє русло.

З форту доносився невиразний гамір, важкі кроки, тупіт копит, вигуки. Для посиленого гарнізону навряд чи могло знайтися місце всередині огорожі. Але, незважаючи на це, певно, вважали необхідним розмістити усіх людей і тварин у форті. Дакоті навіть здалося, що він почув, як заскрипів замок у воротах, що виходили на захід. З скреготом розчинилися ворота, і з двору виїхали вершники. Вождь дакотів навіть на віддалі одразу впізнав стрункого сивоволосого майора на його прудкій рудій кобилі; недалеко від нього їхали три офіцери; лише одного з них знав індієць: Антоні Роуча. На лейтенантові вже знову була нова, бездоганно підігнана уніформа.

Майор Сміт пустив свою руду кобилу легким галопом і виїхав з трьома супровідниками на вершину горба. Він привітав вождя.

— Ми прибули на запрошення довгих ножів, — повагом відповів дакота. — Майор Сміт знає про розмовляючий папір, який йому послала рада дакотів через розвідника Тобіаса. В ньому було одне питання.

Обличчя майора помітно почервоніло.

— Так, в ній було одне питання. Але я сподіваюсь, що Токай-іхто особисто не повертатиметься більше до цього питання. Це ж нечувана образа для нашої армії!

— Чи може майор поручитися своєю честю мужчини, що під час цієї зустрічі не вдаватимуться до жодних підступів? Чи зможуть Токай-іхто і воїни дакотів так само вільно піти, як прийшли, тоді, коли їм буде завгодно?

— Певна річ, за це ручуся я так само, як і всі інші.

— Тоді Токай-іхто і його воїни поїдуть з тобою у форт.

Обидві групи, офіцери та індійці, погнали коней вниз зі схилу і понеслися галопом до форту.

Тільки-но всі в'їхали, вартовий зачинив ворота і замкнув їх на важкий скрипучий замок. Зовні спокійно, але з недовірою в очах, дивилися індійці на велику кількість війська. Коли Сміт і його офіцери злізли з коней, вони теж легко зіскочили з своїх мустангів. Солдатам було наказано відвести коней.

Дикий жеребець Токай-іхто вхопив за руку солдата, що хотів його взяти за вуздечку. Той перелякано відсахнувся. Вождь оглядівся, ніби когось шукаючи.

— Де Тобіас, ваш розвідник? Тварина послухає його.

— Тобіасе! Гей! Тобіасе! — гучно закричав драгун на. все подвір'я.

Від гурту, що стояв у глибині двору біля частоколу, відокремилася довга постать розвідника і підійшла до індійців. На Тобіасові був подарований Токай-іхто шкіряний одяг, який шили Уїнона та Грозова Хмара, але голову його замість зміїної шкіри вже знову покривала зелена хустка. На обличчі його застиг давній вираз цілковитої байдужості. Не привітавшись з вождем, розвідник узяв за вуздечку буланого, що на спонукання Токай-іхто поволі почвалав за ним.

Майор Сміт попрямував з вождем у будинок коменданта, офіцери та індійці пішли слідом за ними.

На нижніх колодах будинку ще виднілися сліди пожежі. Зайшовши всередину, Токай-іхто окинув поглядом довге приміщення. В ньому було двоє дверей: одні з північного вузького боку, крізь які заходили знадвору, а другі, ліворуч, вели у суміжну кімнату. Третіх дверей не було, бо тепер вишка стояла окремо. Частина приміщення біля вхідних дверей була порожня; тільки. невеличка скринька з замком висіла на стіні. В задній половині, без дверей, займаючи мало не всю кімнату, стояв той самий дерев'яний стіл з обвугленим дубовим верхом. З трьох боків навколо столу попід стінами — лави. В приміщенні було лиш одне вікно, що виходило на захід; крізь нього падало світло на стіл і лави; крім того, в рублених стінах тепер попрорізували бійниці.

Кілька офіцерів сиділо на лаві спиною до вікна. Перед ними на столі лежала розгорнута карта. Коли індійці увійшли, вони підвелись. Токай-іхто впізнав серед них по уніформі полковника. За допомогою Сміта і Токай-іхто офіцери та індійські радники відрекомендувались один одному. Полковник Джекман статечно привітався з вождем і запропонував йому разом з воїнами сісти. Через те, що коло вікна вільного місця не було, дакоти посідали на лаві біля внутрішньої стіни. Напроти них, а також праворуч і ліворуч, крім Сміта і Джекмана, сіло ще шестеро офіцерів. Вождь непомітно вивчав зовнішність свого партнера в переговорах. Полковник був середній на зріст, голова його сиділа на короткій шиї, похмурі риси обличчя нібито свідчили про обмежений розум і невдоволене честолюбство. Його очі, ковзаючи повз дакотів, неспокійно бігали на всі боки, все зиркаючи на віддалені вхідні двері. Двері ще раз відчинилися, і, важко гупаючи незграбними чобітьми, у порожню половину приміщення увійшли один за одним раурайтери; вони були без капелюхів: біляві, русяві і чорноволосі. У декого з них волосся було довге, аж до плечей, як в індійців. З поясів стриміла звичайна зброя: ніж і револьвер. Раурайтери все заходили й заходили, товплячись у вузькому проході біля дверей. Токай-іхто нарахував чотирнадцять, коли ввійшов останній. Він міцно причинив за собою двері, замкнув їх і сховав ключ. Руки його були великі й дужі, як і вся постать. Заходячи, він мусив нахилитися в дверях. Тепер він випростався, підвів голову і провів рукою по випнутому лобі й рудуватій чуприні. Дакота впізнав свого ворога.

Фред Кларк розставив раурайтерів на варті вздовж стін і в порожній частині кімнати, а найбільше біля обох дверей; троє, в тому числі й він сам, підійшли до вільного вузького кінця столу і вишикувались там.

Джекман кивнув головою; його занепокоєння, здавалось, зникло. Він запропонував індійським гостям тютюну і набив свою люльку.

— Я радий, — казав він, пихкаючи люлькою, — що вожді дакотів прибули точно в умовлений час. Я вже підготував увесь матеріал для переговорів і сподіваюсь, що ми швидко домовимось. То, може, зараз і почнемо?

Токай-іхто схилив голову на знак згоди.

Джекман узяв якийсь запечатаний документ, що лежав на столі біля карти, і, відкривши, обережно розгорнув його.

— Послання Великого Білого Батька у Вашінгтоні до вождів дакотів, — пояснив він і почав виразно й повільно читати текст.

Токай-іхто уважно слухав. Після вступу, в якому йшла мова про мир, справедливість і доброзичливість, полковник перейшов до ділової частини. Вождь слухав, а очі його блукали по розгорнутій на столі карті і по проведених там чорних лініях. Коли Джекман закінчив, індієць не промовив ні слова.

Тоді полковникові здалось, що дакота не зрозумів його.

— Документ, зміст якого я щойно оголосив, визначає кордони резервації для дакотів, — почав пояснювати полковник. Він знову встромив у рот люльку, і вона погойдувалась у лівому кутку його безбарвних губів. Тому слова його набували носового призвуку. — Резервації і їхні кордони як такі не є предметом переговорів; вони визначені точно. Вожді дакотів своїми підписами ствердять, що взяли не до відома. Отже, на наших переговорах йтиметься лише про те, коли саме і якими шляхами відправляться окремі племена дакотів у призначені для них місця проживання. Чи вміє Токай-іхто читати карту?

— Так.

— Тоді прошу глянути сюди! — Джекман схилився над столом і провів пальцем по карті. — Чорні лінії окреслюють усі ті області, які Великий Батько у Вашінгтоні з своєї землі…

— З нашої землі, — виправив Токай-іхто.

Вождь свідомо зробив так усупереч суворим правилам поводження індійців, що забороняли перебивати співрозмовника.

Джекман вийняв люльку з рота.

— Великому Батькові у Вашінгтоні належить вся земля під Атлантичного до Великого океану, — зауважив він повчальним тоном. — Але Великий Батько готовий віддати кілька добрих ділянок цієї землі племені дакотів, якщо їхні вожді зобов'яжуться зберігати мир.

Токай-іхто теж відклав свою люльку набік.

— Полковник Джекман помиляється. Червоношкірим людям належить уся земля, починаючи від великої води, де сходить сонце, і до великої води, де заходить сонце. Але вони готові залишити Великому Батькові всі добрі шматки землі, на них тепер уже оселилися білі люди. Вони також готові — тому ми й прибули сюди — порадитись з білими людьми, чи потрібно і чи можливо передати Великому Батькові у Вашінгтоні, його народові ще трохи землі, аби він зміг прогодувати велику силу білих людей, жінок та дітей. Але вожді дакотів мусять домогтися того, щоб їхнім воїнам, жінкам і дітям теж лишилось досить землі і щоб вони змогли прожити і самостійно забезпечити свої намети усім необхідним. Настала пауза.

Джекман втупився очима в стіл. Потім схопив погаслу люльку, вибив її, поклав знову і нервово затарабанив пальцями по столу.

Нарешті він зібрався з думками.

— Те, що ти сказав, є дивна суміш бунтарства і тверезого розуму.

Полковник відхилився назад, із свистом пропустив повітря крізь зуби і подав знак раурайтерам. Двоє з них вийшли і швидко повернулися назад з кількома квартами горілки.

На столі розставили келихи, і Джекман сам налив усім, що сиділи круг столу.

— Один ковток, — сказав він, намагаючись надати своєму голосу невимушеного й інтимного відтінку, але така манера зовсім не личила похмурому чоловікові, і його слова лише справили неприємне враження. — Нам слід приступити до справи із спокійною душею. Давайте спершу трохи підкріпимось. Адже вогняна вода, як ви, червоношкірі, її називаєте, ще більше розм'якшує наші душі, ніж тютюн. З цією рідиною ви вже, напевно, непогано здружилися, чи не правда? У всякому разі, йдуть такі чутки.

Джекман уже взявся за келих, але затримався, чекаючи, поки Токай-іхто підніме свій.

— Назву «вогняна вода» вигадали не червоношкірі люди, — холодно відповів вождь. — Білі дали нам пізнати її смак. Воїни дакотів звичайно називають цю воду міні-вакен, що означає «свята вода».

Джекман і його офіцери зареготали. Майор Сміт залишився серйозним.

— Свята вода? — ухопився полковник за цю нитку розмови. — І як це вам спало на думку?

— Наші вуха чули, що білі люди п'ють таку воду у тих місцях, де служать Великому Духові.

— У церкві… ох, хай йому дідько, — це вони про вино так кажуть… — Джекман знітився. — Так-то воно так, але ж це зовсім не те саме, що бренді, хоч і вином можна впитися. Гаразд, отже, свята вода… і через те що ви справді благочестиві, то з охотою вип'єте з нами, чи не так?

— Я не знаю, що має на увазі білий вождь. Але оскільки ми не можемо похвалитись, що брали участь в перемозі над сильним духом, то нам і не личить бенкетувати разом з білими людьми.

— Так, але скажи-но мені лишень… — Джекман підніс келих, і, цокнувшись з офіцерами, випив і мовчки подивився на трьох індійців, що навіть не торкнулися своїх келихів. — Скажи-но мені… у вас, здається, якісь дивні уявлення про все. Що це за сильний дух, якого ми начебто перемогли?

— Той, якого люди замордували до смерті, бо він їм проповідував мир і любов до своїх братів. Білі люди звичайно показують зображення цієї людини на дибі, так само як і ми виставляємо напоказ скальпи своїх ворогів, і збираються перед ним, щоб пити чарівну воду і святкувати свою перемогу над ним. Фермери і торговці здалеку сходяться на це свято і домовляються ще менше платити червоношкірим людям за боброві хутра та бізонячі шкури.

— Всемогутній боже! — Джекман одним духом вихилив келих бренді. — В тебе зовсім невірне уявлення про це. Ми ж молимось цій «людині на дибі», як ти її називаєш. І ми… — полковник запнувся, — ну й ми, певна річ, любимо теж мир. Тому ми й зібралися сюди на переговори з вами, непокірними червоношкірими.

Дакота глянув на полковника, очікуючи, які ще диво-нижні речі він почує від нього. Але Джекман обережно ухилився вбік, ніби із заростів тернику, між які ненароком потрапив.

— Ні, тут не місце для проповіді, — промовив він. — Краще вип'ємо по одній. — Йому знову налили. — Ну! — вигукнув Джекман. — То-як же наші червоношкірі друзі? Чи одважаться вони нарешті хоч на один ковток?

— Ми не п'ємо, бо дали таку обітницю, але нехай полковника Джекмана це не турбує. Нам подобається дивитися, як ви п'єте.

— Це не годиться, щоб лише одна сторона пила. Ви незговірливий пан! А може, таки спробуєте?

— Дякуємо.

— Ну гаразд. — Джекман незадоволено відсунув свій келих. Він зрозумів, що його атака зазнала поразки. Токай-іхто нишком посміхнувся.

— Тоді ми мусимо порозумітись на суху! — Полковник поклав руки на стіл і нахилився вперед з привітною фамільярністю. — Тн перед цим висловив дуже цікаві думки про мир, братню любов і таке інше. Ми ж справді не якісь там нелюди. Все повинно уладнатися таким чином, щоб жодна сторона не була скривджена.

— У полковника Джекмана є якась пропозиція?

— У мене є безліч пропозицій, які можуть забезпечити мир. Але спершу треба було б знати, чого ти, власне, хочеш.

— Це вже сказав мій язик.

— Авжеж, звичайно. Ми ж не хочемо позбавляти вас життя. Ти надзвичайно здібна людина. Ми вже знаємо тебе з чуток. Про тебе тут розповідають щось неймовірне! Висадити у повітря увесь форт… Ясно, що ми вбачаємо в тобі партнера, до якого треба ставитись під час переговорів з усією серйозністю, хоч ти ще й дуже молодий. Твої люди, здається, тобі довіряють… Які, власне, у тебе повноваження? — Останні слова Джекман проказав швидко й разом з тим насторожено.

— Вони визначені в розмовляючому папері. Мої вуха готові вислухати пропозиції довгих ножів, і мій язик повторить їх вождям і старійшинам дакотів.

— Он як… гм. Отже, ти не маєш права від імені всіх дакотів підписати чи відхилити наші пропозиції?

— Ні.

— О, тоді ми тут даремно хвилюємось. Справді, у такому разі. немає ніякої рації обговорювати цю справу. Але я мушу… справді мушу зауважити, що це, м'яко кажучи, велике зухвальство прислати мені посередника без повноважень… Чи ви взагалі уявляєте собі, що таке полковник?

— Начальник довгих ножів, що за дорученням Великого Батька і його старійшин запросив сюди у форт Відпочиваючого Бізона і Токай-іхто. Білі люди покликали мене. Але коли їм не подобається моє обличчя, то я можу піти.

Абсолютно спокійний тон індійця роздратував Джекмана.

— Отже, на сьогодні досить нам сперечатись. Ми покликали тебе тому, що твоя слава і твій вплив серед дакотів начебто надзвичайно великі. Нам здається, що в тебе є здібності стати другим Понтіаком. Я вважаю страшенним безглуздям, що такій людині, як ти, вони не дали більших повноважень. Що ж до нас, ми були б дуже зацікавлені в тому, щоб укласти з тобою остаточний договір. Ти ж принаймні є вождем Ведмежого братства?

— Так, я військовий вождь Ведмежого братства.

— Гаразд, зараз іде війна, отже, ти — вождь. І хоча б від імені Ведмежого братства ти маєш право говорити?

— Так, разом з цими двома старими членами ради, що сидять поруч мене.

— Дуже добре. Таким шляхом ми можемо іти й далі. Ти й раніше досить ясно дав нам зрозуміти, що не наполягаєш на певних мисливських угіддях і ладен зробити поступки. Ви живете тепер біля Кінського потоку і довкола нього. Чи не могли б ви так само жити на Білій річці?

— Там стоять намети інших братств дакотів.

— Можливо. Але нехай це тебе не обходить. Ти ж сам сказав, що не можеш відповідати за них. Отже, зупинимось поки що на Ведмежому братстві… Ви могли б жити, наприклад, тут… ось тут, бачиш… і ми б платили тобі особисто за це пристойну ренту.

— Чи розуміє полковник Джекман, що зараз ображає Токай-іхто, чи він цього не розуміє? Нехай полковникові Джекману розповість його розвідник Фред Кларк, чи потрібна Токай-іхто ваша рента.

Полковник зніяковіло і якось неохоче зиркнув на згаданого, а уста дакоти скривились у глумливій посмішці, коли він помітив, який ненависний погляд кинув на нього Фред Кларк. Червоний Лис, певно, боявся, що Токай-іхто викриє його торгівлю зброєю. Але дакота більше нічого не сказав, і Джекман заговорив знову:

— Ага, ти відмовляєшся? Ти, здається, з благородного сорту тютюну, так би мовити? Однак ти не відмовишся забезпечити для своїх воїнів кілька хороших пасовиськ? Це ж не принизить твоєї гідності.

— Для яких воїнів?

— Для воїнів Ведмежого братства, про нього ж ми говоримо, коли ти не забув. Скільки ж вас там? Щось із тридцять? З жінками й дітьми близько сотні?

— Полковник Джекман уже, здається, і полічив нас?

— Більше вас не може бути. Жменя людей! Але й їх треба пристойно розмістити. Відшукай на карті місце, яке б тобі хотілося одержати для них! Тут між нашими чорними лініями є кілька цілком придатних шматків, що стануть вам у пригоді!

— Я не маю повноваження самостійно вибирати землю для себе і для людей Ведмежого братства.

— Повноваження! Повноваження! Тут ідеться не про юридичні дрібниці, а про факти. Чимало вождів з племені дакота вже поодинці уклали з нами…

— З ким?

— Не зі мною особисто, але я можу показати тобі підписи, якщо це тебе цікавить.

— Так.

Джекман відкрив папку, що лежала біля нього на лаві, і вийняв звідти кілька аркушів.

— Прошу! — Він простягнув їх Токай-іхто. — Мабуть, тобі знайомі тотеми твоїх колег, що не вміють писати?

Індієць узяв аркуші і прочитав їх один за одним. Він тихо переклав обом своїм супровідникам, що там було написано. Джекман не перебільшував. Там стояло вже півдесятка підписів під договорами про продаж землі дакотів, і серед них підпис верховного вождя про передачу значного шматка землі.

Полковник тріумфуючи посміхнувся:

— Ти переконався тепер, вождь Токай-іхто? Справа йде повним ходом. Ти повинен, не гаючись, домовитись з нами, коли хочеш, щоб тобі відрізали кращий наділ. Давай поговоримо відверто, як мужчина з мужчиною. Ваша справа програна! Ви мов потопаючі, яким слід хапатися і за соломинку. Вирішуй швидше! Я й для тебе приготував такий самий договір.

Токай-іхто все ще пильно вдивлявся в аркуші з підписами.

— Ці чоловіки напилися бренді, коли підписували, — промовив дакота, і очі його запалали зненавистю. Він розірвав аркуші, перш ніж хтось встиг йому перешкодити, і кинув клаптики на стіл.

Джекман підскочив, як ужалений. Його просто розпирало від люті.

— Червоношкірий собако! Як ти смієш!

— Я не допущу зради!

— Що значить — зради! Ці вельмишановні люди уклали з нами договори на цілком законних підставах. Те, що ти вчинив, не просто зухвальство, а справжній бунт, і я звелю покарати тебе як заколотника за нашими законами!

— Ми живемо у своїй власній країні, і білі люди не можуть нас судити, — спокійно відказав вождь. — Договори, які я розірвав, теж були незаконні. Зрадники, що їх підписали, за нашими звичаями, не мають права укладати такі договори, не погодивши з радою. І якщо полковник Джекман чесна людина, то він і сам мусить зневажати цих запроданців.

— Прикуси язика, червоношкірий! — Обличчя Джекмана налилося кров'ю. — Ось договір, що визначає ваші резервації і ренту навічно. Не розводь теревенів і намалюй свій тотем під ним. Я вимагаю, щоб ти зараз же підписав!

— Не підпишу! Глянь на свою карту! Ви нам хочете лишити у нашому просторому краї погані й неродючі землі, якими нехтують білі люди! Ми не підемо у хлів, у якому нас годуватимуть, наче спійманих кроликів, і з якого скоро знову переженуть у ще менший і ще гірший. Нам відомі «вічні» закони білих. Вони діють не довше кількох років. Я не маю повноваження підписати і не зроблю цього всупереч рішенню членів ради мого племені. Я сказав, хуг!

Джекман стиснув кулаки і весь затремтів.

— Ти не хочеш підписати, що ви підете у визначену для вас резервацію? Це розпорядження президента, і ви мусите підкоритись — інакше ми вважатимемо вас за бунтарів і злочинців! І тоді я поводитимусь з вами, як із злочинцями.

На чолі Токай-іхто залягла глибока зморшка.

— Що мають означати ці слова?

— Ти підпишеш, або… або ти — мій в'язень!

Вождь не відповів Джекману. Він звернув свій погляд на Сміта.

Сивий майор підвівся, підійшов до протилежного вузького краю столу, так, що Фред Кларк і ще двоє раурайтерів, що стояли там, мусили відступити на кілька кроків.

— Полковнику Джекман, дозвольте сказати. На запрошеннях, які одержали вожді дакотів, стоїть і моє ім'я. В цьому листі вождям запропонували прибути сюди на розмову, твердо пообіцявши, що вони вільно прийдуть і вільно підуть звідси, коли їм буде завгодно. Адже не була поставлено жодних умов або застережень…

— Майоре Сміт, я не питаю вашої думки. — Джекман був дуже роздратований. — Я не хочу вислуховувати ваші дальші пояснення. — Полковник знову звернувся до Токай-іхто. — Ну, то як? Ти вже зважився, просиш вибачення і підпишеш?

— Не підпишу! Мої воїни і я залишимо цей форт.

— Ви мої в'язні! Здайте зброю!

Тої ж миті погрозливі дула двадцяти револьверів і пістолетів спрямувались на індійців. Дакоти і не поворухнулись.

— Полковнику Джекман! — вигукнув Сміт. — Чи маєте ви право так чинити?

— Безумовно!

— Полковнику Джекман, те, що ви хочете зробити, суперечить гідності і совісті. Я поручився як мужчина і офіцер, що тут діятимуть по праву і честі, коли навіть йдеться про брудних індійців. Прошу вас, з поваги до самого себе, ще раз обміркувати усе!

— Замовкніть, майоре Сміт!

— Я не мовчатиму! — Майор зняв свою шаблю і кинув до ніг полковника. — Ось… якщо ви мені доводите, що ми негідники і зрадники.

Джекман зареготав.

— Все одно ви повинні віддати свою шаблю, майоре. Так чи інакше я змушений буду порушити проти вас карну справу. Одного разу ви вже випустили цього дакоту в подяку за те, що він напав на нашу колону з боєприпасами. Лейтенант Роуч про все доповів… Майоре… ви також мій в'язень!

Старий офіцер опустився на стілець і застиг непорушно, зігнувшись і затуливши обличчя руками.

Джекман ще хотів щось додати, але дакота кинув на нього такий погляд, що навіть цей безсовісний кар'єрист мимоволі замовк.

Не промовивши й слова, індійці почали викладати свою зброю на стіл. Токай-іхто зняв рушницю, поклав її поперек карти з чорними лініями; потім вийняв з-за пояса револьвер і наостанку ніж. Вождь не підводив очей, намагаючись стримати тремтіння рук. Джекман пильно й вороже стежив за ним. Раптом його водянисті очі з неприхованою цікавістю зупинилися на коштовній рукоятці кинджала. Він обережно узяв його і покрутив у руці.

— Стародавнє різьблення, — сказав він без усякого такту. — Оце так кинджал! Північно-західна культура? Як потрапила ця річ до рук дакоти? — Він кивнув своїм людям, і ті підступили до індійців з наручниками та ременями. Червоний Лис не відмовив собі в задоволенні власноручно накласти кайдани на Токай-іхто. Саме у цю хвилину сталося несподіване. Майор Сміт насилу підвівся із стільця і ступив кілька кроків уперед. Він тремтів; звивистими жилами на скронях прискорено пульсувала кров.

— Полковнику Джекман, — промовив старий, важко дихаючи, — покладіть край цій злочинній грі. Я бачу, ви силою хотіли залякати вождів, аби примусити їх підписати. Тепер я переконався, що саме це було вашим наміром. Але гра не вдалась; вожді не підкорились. Отже, облиште хитрощі і з усією серйозністю поверніться до наради без будь-якого примусу.

Джекман кинув кинджал Токай-іхто на стіл.

— Майоре Сміт! Ви що, збожеволіли? Прошу вас більше не говорити про таке, це тільки завдасть шкоди вашому здоров'ю… Та й на процесі, який незабаром відбудеться, навряд чи піде вам на користь те, що ви знову стали на бік індійців. Справу цілком закінчено.

— Поки я живий, я не потерплю такого! Це підле шахрайство! — Схвильований офіцер, знову випроставшись на весь зріст, підступив до Червоного Лиса, що саме замикав кайдани на зап'ясті Токай-іхто. — Пусти! — Він схопив янкі за руку так міцно, що той аж скрикнув. Тоді Червоний Лис випустив дакоту і штовхнув Сміта кулаком у груди.

Майор поточився. «Собако! Це ти…» його губи посиніли, очі закотились, і він знепритомнів.

Присутні офіцери підскочили, підхопили його і поклали на підлогу.

— Фельдшера! — гукнув хтось.

Один з раурайтерів, що стояв біля дверей, вибіг з кімнати, щоб покликати лікаря.

А Червоний Лис тим часом знову підійшов до вождя і наклав йому кайдани на руки й ноги. Обоє старих дакотів уже стояли зв'язані, тільки ноги у них були вільні. Їх одразу ж вивели. Востаннє подивились вони мовчки в очі своєму вождеві.

Токай-іхто залишили в кабінеті, що поступово спорожнів. Крім Червоного Лиса, тільки ще один раурайтер зостався в приміщенні. Він нахилився і підняв ляду в підлозі. Червоний Лис схопив скутого вождя і поволік до темної зяючої ями. Потім підняв його і кинув униз.

Льох був досить глибокий, і Токай-іхто боляче забився об суху, курну землю. Відразу ж випроставшись, він сів і розглядівся навколо. Льох, в якому він опинився, був великий. Крізь вузький душник, що виходив на північну сторону двору, пробивалося трохи світла. Крім того, через проріз у підлозі падали відблиски світла з кімнати коменданта.

Дакота глянув наверх.

— Драбину! — пролунав голос угорі, і чути було, як «відчинилися надвірні двері і, гупаючи важкими чобітьми, вийшов раурайтер. Однак Червоний Лис, здається, не бажав чекати, доки той повернеться з драбиною; він стрибнув у льох. З-під його ніг знялася курява і заклубочилась навколо каламутними хмарками.

— Ось де ти! — просичав він і, схопивши в'язня за руку, потягнув до східної стіни льоху. Тут до однієї з товстих балок залізним кільцем був прикріплений ланцюг. Янкі щільно обкрутив ним тіло дакоти і замкнув його, між стіною і в'язнем лишалось ще близько метра ланцюга. Рудоволосий ще раз якнайпильніше перевірив наручники і шкіряні пута на ногах. Все начебто було в порядку.

Токай-іхто сподівався, що Червоний Лис нарешті піде. Але той лишився. Широко розставивши ноги, янкі стояв перед індійцем.

— Ну, то як, Гаррі, — сказав він після довгої мовчанки. — Отже, це вже кінець. — Червоний Лис показав великим пальцем на душник угорі. — Якщо ти визирнеш крізь нього, то побачиш частину нового будинку. Я кажу про будинок, що тепер стоїть на тому місці, де колись побудувався Беззубий Бен. Там гигнув твій старий. Для тебе єдиною втіхою може бути те, що і ти вмреш на тому самому місці.

Токай-іхто втупив німий погляд кудись перед себе.

— Ну й упертий же ти, тобі цілком личить твоє ім'я: Токай-іхто! Тобто «камінь з рогами» чи щось подібне до цього! Камінь та ще й з рогами, оце-то так. — Червоний Лис продовжував глумитись. — Я вже усе обміркував і більше не робитиму тобі марних пропозицій, любий Гаррі. Але коли я ходитиму там, вгорі під сонцем, то матиму велику втіху від думки, що ти тут гибієш у темряві. Це не так просто, як тобі здається. Минуть дні, тижні й місяці, а коли ти будеш надто впертим, то і роки.

Червоний Лис зробив паузу і почекав. Від цих слів ворога в'язневі, що зовні лишався спокійним і байдужим, похололо всередині. Він уже окинув поглядом льох: холодний, порожній. Стіни збудовані з товстих колод, в сутінках можна було розгледіти сучки. Місяці… Роки… Дакота рішуче відігнав цю думку.

Червоний Лис знову заговорив; його тон змінився.

— Чи є в тебе гроші? — спитав він. — Вони мені знадобляться!

Він обшукав в'язня. Жодною рисою обличчя індієць не виказав, як страждає від цієї принизливої безпорадності.

— О! — Червоний Лис знайшов гаманець, повний золотих монет. Він вийняв блискучі долари і, побрязкуючи ними, пересипав їх з руки у руку. Потім сховав гроші н свою кишеню.

— На це можна буде добре хильнути! За твоє здоров'ячко, вождь дакотів!

Білий і не збирався дати в'язневі спокій.

— А що буде з твоїми перами? — глузливо продовжував він і зняв з голови скутого корону з орлиних пер.

Шкода, що ти не привіз отієї прикраси з китицями, вона була б тобі дуже до лиця. Чи заради нас ти не хотів завдавати собі клопоту? Ну, ми й цим задоволені. Це теж непогано. І де ти тільки познаходив усіх цих орлів? Чи, може, вони дісталися тобі в спадщину ще від батька й діда? Джекмаи полюбляє такі речі. Віднесу йому ці пера, він дуже зрадіє. Щоправда, він скупий, але на кілька доларів все ж таки розщедриться. Без мене полковник нізащо не впорався б з цією справою. Ти мусиш визнати, що я дав йому добру пораду. Я не такий дурний, як ти, — і коли хтось потрапить до моїх рук, йому вже не втекти.

З цих слів дакота зрозумів, що зрада була заздалегідь підготовлена, як він і, передбачав. І цілковита порожнеча и льосі також підтверджувала це. Адже ж не могло бути, щоб ним зовсім не користувались. Мабуть, перед цим з льоху все повиносили.

— Бувай здоров, і облиш свої надії назавжди, — попрощався янкі.

Саме у цю хвилину в льох спустили драбину з міцними березовими щаблями. Червоний Лис виліз нагору, витягнув драбину і закрив ляду.

Токай-іхто залишився на самоті.

Незважаючи на кайдани, він спритно випростався і обдивився стелю. На його думку, до неї можна дістатися, лише стрибнувши з простягненими руками. Токай-іхто виміряв довжину і ширину льоху, — він був просторий і, певно, проходив під обома кімнатами — кабінетом і спальнею коменданта. Душник знаходився під спальнею. Ще тільки-но звернуло за полудень, і світло скісним промінням падало на курну долівку льоху. Стіна старого блокгауза, що стояла напроти, була освітлена сонцем. Було чути, як на подвір'ї і вгорі в будинку сновигали туди й сюди люди. Дакота розрізняв голоси і метушню офіцерів, які ще й досі клопоталися з фельдшером біля Сміта. Кінець кінцем йому причулося, що непритомного віднесли в суміжне приміщення і, певно, поклали на похідне ліжко.

Крізь душник в'язень бачив чоботи солдатів, що пробігали повз будинок, до нього долинали вигуки, сповнені, гніву й зненависті. Здається, у форті панував поганий настрій. Стара команда майора дала волю своєму обуренню. Надвечір, коли проміння світла померхло, Токай-іхто чув, як запекло сперечалися солдати біля скрипучого насоса. Раптом пролунав чийсь владний голос, і вмить все стихло. Та ненадовго. Коли смерклось, в казармі зчинилася страшенна бійка. Стукіт і крики розлягалися на весь двір; одна група, здається, викидала другу. Зненацька пролунало два постріли. Вони, певно, злякали і трохи охолодили розпалені душі; шум послабшав, і поступово запала тиша. Вже стояла темна ніч.

Біля прорізу, що виходив у кабінет коменданта, щось заворушилось. Ляду підняли і спустили драбину. Важко загупали чоботи, і з'явилася тонка постать в уніформі. Соснова скіпка освітила бліде обличчя Антоні Роуча. Лейтенант підійшов ближче і, перш ніж заговорити з в'язнем, безцеремонно посвітив йому в обличчя.

— Ну? — спитав він. — Чи ти вже обміркував справу? Може, тепер таки підпишеш?

Токай-іхто не удостоїв Роуча відповіддю.

— Бач, який гордий! Добре подумай, дакота! Адже ви. однаково підете у резервацію. Коли ти підпишеш, то, може, ще й вийдеш живим з цієї нори. А коли ні — то пропадеш тут, мов Пацюк у пастці. Ну, то як? Ти не маєш нічого мені сказати?

— Нічого, опріч того, що я зневажаю тебе, Антоні Роуч.

— Уклінно дякую. Але це навряд чи пошкодить моїй кар'єрі. Джекман і так привіз мені чин капітана. І якщо ти ще схаменешся, то даси мені знати.

Вождь відвів очі від Роуча, ніби зовсім не помічаючи його присутності.

— Дурень! — пробурмотів лейтенант, нічого не домігшись, і подерся з льоху вверх по драбині.

Токай-іхто, зачекавши кілька годин і упевнившись, що вже за північ і гарнізон спить глибоким сном, скрутився, як їжак, і обмацав пута на ногах. Вони були дуже міцно затягнені, кров застоювалась, ноги набрякали все сильніше. Токай-іхто спробував закутими руками послабити вузли. — Вони начебто піддались. Він терпляче працював, поки пута вже не так боляче в'їдалися в ноги. Розв'язувати їх він не хотів, бо його зап'ястя були скуті залізними кайданами, від яких він все одно не зміг би звільнитись, так само, як і не був спроможний без сторонньої допомоги і спеціальних інструментів відімкнути ланцюг, що оперізував його тіло. Він мусить чекати, доки не почне діяти Бобер, а до того часу йому не хотілося викликати підозру. Не могло бути, щоб уже цієї ночі його вірний друг зважився на щось, бо обставини для звільнення зараз дуже несприятливі, а Бобер мусить усе точно розвідати і старанно підготувати. Це, можливо, триватиме й не один тиждень. Токай-іхто спробував заснути, бо хотів зберегти сили.

Було ще дуже рано, коли він прокинувся. Надворі вже світило сонце, але до нього воно не заглядало, бо душник виходив на північну сторону подвір'я. Від насоса долинав шум, чулись грубі жарти, хлюпання і плескіт води. Це вмивались раурайтери і солдати. Дакота, як і всі його одноплемінники, з дитинства звик щоранку стрибати у бистрий потік, пірнати і плавати. Йому так бракувало освіжаючої прохолоди і чистоти. Долівка була вкрита брудом і пилом: суха земля змішалась з попелом.

В обідній час ляда відкрилась, і незграбний раурайтер приніс воду й солонину.

— Тепер я мушу приходити щодня, — сказав він докірливо, і Токай-іхто побачив вираз постійного невдоволення, що викарбувався на його обличчі.

Поволі тяглися пообідні години. Вуха Токай-іхто прислухались до того, що відбувалося надворі. Гарнізон усе ще, мабуть, був численний, і частина його тепер, здається, розташувалась за межами форту. Завіси на західних воротах безперестану рипіли, люди увесь час виходили і заходили. Віддалений гомін і вигуки змішувалися з дзюркотінням річки. Чути було іржання великого табуна коней і приглушене тупотіння копит по м'якому луговому грунті: це загін вершників, розтягнувшись цепом, повертався назад.

Одного разу донеслися удари молотка й лунке ляскаюче лопотіння ще не напнутих стін намету. Яким знайомим індійцеві був увесь цей гамір табірного життя.

Коли стемніло, вождь, зробивши над собою зусилля, вгамував свої думи. Намагаючись не чути ні виття вовків, ні плескоту річки, він заснув. Минув перший день ув'язнення.

І так потяглися дні за днями, повільно й одноманітно. Тьмяне світло пробивалось у льох, насос верещав, рипіли солдатські чоботи, бряжчали в обідню годину ключі. Люди розмовляли, лаялись, перегукувались, наказували, співали. Принаймні до сорока з них індієць навчився розрізняти по ході й голосу. Найлегше було розпізнавати два голоси, що скидалися на пронизливе вороняче каркання; з нього дакота розібрав кілька слів і зрозумів, що ці люди на боці майора. Опівдні знову з'явився вайлуватий вартовий з похмурим обличчям і приніс солонину, від якої неприємно тхнуло. В'язень виміряв, скільки кроків дозволяв йому зробити у півколі ланцюг; виявилось, що ліворуч до душника він міг ступити десять кроків, а назад лише сім, бо міцно прикріплений ланцюг скорочував зворотний шлях. В'язень забігав туди й сюди, потім сів, скрутився в калачик, випроставсь і знову підвівся. Це були єдині рухи, які він мав можливість робити. Інакше він був би приречений на повну нерухомість. Мов великі сірі павуки, причаїлися на стінах льоху нудьга й безнадія і непорушно чатували, коли нарешті їхня жертва потрапить у липкі тенета.

З днів склалися тижні, з тижнів перший місяць. Час минав, і в льох проникло перше літнє тепло. Річка спадала, все тихіше доносився її плеск і нарешті зовсім змовк.

Незграбний вартовий, щодня приносячи їжу, більше й словом не обізвався до в'язня, проте й не кривдив його. Та ось раптом він почав присікуватись до нього. Часом запізнювався з їжею, а деколи зовсім нічого не приносив і часто забував про воду. І ще рідше, ніж раніш, прибирав льох. Він бурчав і злостився, вигукував незліченні прокляття, що були у нього в запасі для виявлення поганого настрою, вивергав усякі лайки, якими білі звичайно ображали індійців. Він штурхав в'язня, копав його ногами й бив. Токай-іхто зносив усе, наче мертвий. Він не хотів, щоб білий втішався його марними спробами захищатися? Жорстоке поводження збудило в ньому надію. Мабуть, довгі ножі зазнали у війні поразки і зганяли тепер свою злість на тому, хто неспроможний чинити опір. Дакота спробував вивідати про все у цього мамули.

— Я знаю, — сказав він одного вечора, — чого ти б'єш мене. Бо воїни дакотів розбили генерала Кастера в бою.

— Ах ти ж, паршивий дворняго… Хто сказав тобі про це? Хто прокрадається в льох і розмовляє з тобою?!

— Ваш лейтенант Роуч розповів мені про все…

— Ото базіка… Але не сподівайся на нашу слабість ти, червоношкірий! Ми сторицею відплатимо вам за все! Ви підлі пронози, підступні хижі кішки! Мов повзучі змії у траві, нишпорите в лісах, щоб пристукнути чесного солдата. Це ви вмієте. Але запам'ятай, ви ще відчуєте, на що ми здатні…

Вайлуватий стояв перед в'язнем з загрозливо піднятою посудиною. Токай-іхто посміхнувся.

— Бий! — сказав він. — Цим горщиком! Не вмієте ви по-справжньому мордувати.

— Ти ще смієш так зухвало поводитись? Може, тобі закортіло, щоб тебе припекли розжареним залізом, як ви звичайно робите із своїми полоненими? Ах ти ж, собако, червоношкірий собако, коли я згадую, що твої розбійники вбили Кастера і його людей, то я б тобі зараз же перегриз горлянку…

— Полиш уже це на генерала Бентіна. Він, певно, скористається з цієї нагоди, коли тікатиме.

— Тікатиме… Побий тебе грім… Але й Роуч теж йолоп, яких мало. І надало ж йому розплескати про все паршивому червоношкірому койотові… Але не дуже-то радій, нікчемний боягузе, ти небагато виграєш на цьому. Перш ніж тебе хто-небудь спробує звільнити, ми прикінчимо тебе, можеш у цьому не сумніватись!

Вайлуватий ударив індійця горщиком, але з таким же успіхом він міг би ударити по дерев'яній колоді: Токай-іхто навіть не поворухнувся, лише іронічно усміхнувсь.

— У тебе небагато сили, — сказав він. За індійським звичаєм, полонений повинен був дражнити переможця, щоб довести йому свою безстрашність.

— Небагато? — розлючено закричав раурайтер. — Ти ще відчуєш мою силу. Наступного разу я приведу… приведу з собою…

— Довгого ножа Рено і його раурайтерів, що скоро шукатимуть у форті рятунку від воїнів дакоти.

Раурайтер так і застиг з розтуленим ротом.

— Щоб я луснув… Собака справді знає про все. Але у форт Рено не прийде, бо все сталося ще там, на пагорбі… біля Віггорна.

— Там і готувались зустріти його наші люди. Ти надто, пізно заговорив зі мною, а то б узнав ще багато дечого.

— Ох, мені аж дух забило… Такого зухвальства я ще ніколи не зустрічав. Ти наче нічого не боїшся. Що ти собі, власне, дозволяєш? Та я піділлю отрути до твоєї втіхи. — ? Поки що на добраніч, і приготуйся до завтрашнього дня.

Вайлуватий виліз. Токай-іхто полегшено зітхнув. Воєнні плани дакотів над усяке сподівання мали успіх. Він не страшився погроз цієї людини, і її лють лише тішила його, бо доводила, що дакоти були супротивниками, яких ще боялись і тому ненавиділи.

Настала ніч, і індієць вперше розпочав боротьбу з своїми кайданами. Він спробував зняти ланцюг через стегна або стягти його вверх по грудях. Щосили рвав він ланцюг наболілими скутими руками, незважаючи на те, що разом з одягом здирав і шкіру.

Тільки б звільнитись!

Індієць повторював цю спробу три ночі поспіль.

Коли минули ці три ночі, в рисах його обличчя сталась якась зміна. Тепер він переконався, що самотужки йому не звільнитись.

На обличчі його застиг вираз запеклого озлоблення, а навколо очей лягли глибокі тіні.

Літо було в розпалі. Трава в прерії вигоріла, річки висохли, дерев'яні будинки розпікались на сонці. Буря проносила над блокгаузами хмари піску. Більше не чути було щебетання птахів та іржання коней. Все дужче тхнуло від солонини, яка викликала у в'язня непереборну огиду. Більша частина гарнізону кудись виступила. Невже забув Бобер про свого вождя? Нагода для визволення тепер; була сприятливішою.

Знову настав задушливий день, та сама палюча спека, що сушила нещадно безлісий край аж до кінця літа. Дув гарячий вітер; повітря в льоху було затхле й важке і тягарем лягало на груди. Пахло горілим. Певно, десь у сухому степу бушував вогонь, і вітер приносив цей запах. Токай-іхто ще з дитинства знав пожежі в преріях. Йому був знайомий гарячий вихор, розбурхане полум'я, густий дим, сморід від горілого, що розносився на багато миль; він бачив, як тікали перелякані мустанги, неслися галопом охоплені жахом бізони, високо збиваючи копитами куряву; летіли птахи і врешті, знесилені, падали на землю. Він знав спокій червоношкірих людей, що звичайно запалювали зустрічний вогонь. Люди могли тоді перечекати на спалених луках, поки вгамується несамовита вогненна стихія на обвугленій поверхні.

Долівка льоху була вкрита шаром сухого пороху, що під кожного руху здіймався високо вгору, а потім, кружляючи й танцюючи, поволі осідав на стіни, на в'язня і на землю. Ось на подвір'ї, опираючись і не бажаючи коритись чужому вершникові, протупотів буланий мустанг. По тілу коня несамовито захльостав шкіряний гарапник. Дакота здригнувся і вп'явся руками у ланцюг. З прокльонами вершник звалився на землю, і його віднесли геть. Чоловік у м'яких мокасинах насилу відвів збудженого мустанга.

Вождь з розплющеними очима марив про вітер безмежної прерії, що хвилями гойдав траву, про полювання, на якому він зловив буланого мустанга. І червоношкірі люди мали шкіряні батоги. І вони бували жорстокими до своїх тварин, але не жорстокішими, ніж до самих себе за суворих умов життя в преріях. Червоношкірі знали душу тварини і розуміли її мову… Це було важке і незабутнє полювання, коли два літа тому Ведмеже братство переслідувало табун диких коней, яких вів вожак — буланий жеребець. Вожака не можна було зловити ласо, бо жоден кінь з вершником не міг угнатися за ним. Край лісу, біля підніжжя Скелястих гір, Токай-іхто з своїми людьми збудував загороду в кілька метрів заввишки. Хитрощами Ведмеже братство спрямувало дикий табун до лісу, аж поки одного дня з раптовим криком не оточило його і не загнало в загороду. Там тварин поодинці переловили ласо.

Молодих диких коней, що були їм не потрібні, Ведмеже братство випустило знову на волю. Токай-іхто вибрав собі ножака, хоча його воїни сумнівалися, чи вдасться вождеві коли-небудь приборкати цього жеребця з кремезним тулубом і мастю дикого коня. Але вигин шиї і форма його голови нагадували арабського скакуна, яких іспанці колись навезли до Америки. Токай-іхто сам спутав чудового жеребця. І вдень і вночі він гладив його, наспівуючи чарівних пісень, зрозумілих кінській душі. Тварина підкорилась дакоті, і він любив її, як друга.

Тепер кінь, як і його господар, був в'язнем, і його бив батіг білих людей, що й на коня дивились, як на свого раба.

Надвечір несподівано зірвалась буря. Вона хитала частокіл і блокгауз. Зненацька з оглушливим гуркотом на подвір'я звалився дощатий дах вишки. Почулися голоси, напіаприглушені ревом і свистом прерії. Ось уже залопотіли перші краплини дощу, а потім відразу, ніби розірвалися хмари, з неба ринули нестримні потоки води. Вмить усе подвір'я затопило водою. Крізь душник у льох прорвався струмінь води і змішався з курною землею, що не могла його ввібрати. Злива з ляском періщила по дахах і стінах наметів.

Як несподівано негода налетіла, так швидко і минула. Дощ ішов дві хвилини, а потім почав стихати і зовсім перестав; вітер ущух. З дахів у калюжі залитого подвір'я з мирним плюскотом закапотіла вода. Люди вийшли на свіже повітря, хлюпаючи чобітьми по воді, розбризкуючи її на всі боки. Вони голосно перемовлялись між собою про зірваний дах. Потім почали зносити докупи дошки; Токай-іхто зрозумів, що зараз же візьмуться лагодити дах.

Вода, здається, почала стікати з двору; струмінь, що лився в льох, потоншав, потім вода закрапала і нарешті зовсім зникла. Токай-іхто жадібно вдихав пахуче повітря, що живлючою прохолодою повіяло й сюди, вниз до нього, і відсвіжило його змучене кайданами тіло.

Перед смерком ляда льоху відчинилась. Хтось спустив березову драбину, і на щаблях показались ботфорти. Токай-іхто відразу постеріг, що це чоботи не вайлуватого незграби. В ньому несподівано спалахнула невиразна надія. Він не відводив погляду від чоловіка, що спускався вниз, поки не з'явилась голова з білим чубом. Дакота знав цього раурайтера, це був Адамс.

Юнак приніс воду і солонину.

— Нарешті мені таки пощастило, — сказав він. — Ми з Бобром уже про все домовились. Ось, — він витягнув з кишені якийсь інструмент, — ось тобі залізний напилок. Ключа ми. не змогли роздобути. Ти мусиш перепиляти одне кільце у ланцюзі, воно не товсте, і до півночі ти упораєшся з цим. Тоді будь напоготові. Люди Бобра розпочнуть удавану атаку зі сходу, щоб відвернути увагу вартових. Тим часом Бобер пробереться сам через західні ворота, а потім крізь душник у льоху допоможе вибратись і тобі. На вишці стоятиму на варті я, в передньому дворі коло воріт Тобіас, а біля коней вартуватимуть після півночі Томас і Тео. Мені здається, що нам пощастить. Схвалюєш наш план?

— Так… Що сталося з двома старійшинами, що прибули разом зі мною у форт?

— Їх убили того самого дня. Вони були настільки нерозсудливі, що чинили опір.

— Червоний Лис тут?

— Так. Він спить нагорі в будинку коменданта. Це єдина небезпека. Але я гадаю, що атака відверне його увагу. Отже, через дві години після півночі. Коли тікатимеш, захопи з собою напилок, він мій, і ніхто не повинен його потім знайти.

Токай-іхто допитливо подивився на білявого.

— Чому ти хочеш мені допомогти?

— Чому? Бо я більше не можу терпіти цієї підлоти.

— Сміт ще живий?

— Наполовину паралізований і майже не приходить до пам'яті. З ним стався удар. Яке жалюгідне існування. Він і опер на становищі в'язня, його дочка сидить біля нього. Тепер вона теж бездомна сирота. Пан лейтенант Роуч не цікавиться дівчиною без грошей. Але вона тримається хоробро. В ній закладено здорове зерно.

— Ти й досі шукаєш золота, Адамсе, Адамів сину?

Юнак почервонів од сорому.

— Ти ще не забув, що я тобі колись казав?

— Ні, не забув. Може, ти гадаєш, що Токай-іхто заплатить тобі за допомогу?

Адамс скипів.

— Не повторюй цього вдруге, дакото. Я не мерзотник.

— Гаразд. Але ти знаєш, що робиш? Ти зраджуєш білих людей, до яких належиш.

— Можеш назвати це, як завгодно.

— Ти зраджуєш їх і, однак, маєш намір залишитися разом з ними?

— Мабуть, що так. Можна виправити підлість і не тікаючи від своїх людей… Я ж не індієць.

— Хуг. Коли мені вдасться, я візьму твій напилок, аби не виказати тебе.

Адамс кивнув головою і виліз з льоху з ключем і кухлем у руках.

Кров в'язня запульсувала швидше. Він нерухомо просидів під рубленою стіною, поки зовсім не стемніло і не стихло все надворі. Тоді він вийняв напилок і почав працювати скутими руками. Було дуже важко, але справа все ж таки; посувалася вперед, і він мав багато часу, щоб здійснити; свій намір. Ще до півночі Токай-іхто встиг розпиляти ланцюг. А потім скрутився, як у першу ніч ув'язнення і розв'язав пута на ногах. Лише наручник він не міг скинути.

Токай-іхто чекав. Він був готовий. Рівно о другій годині після півночі надворі знялася тривога. Пролунав постріл з рушниці. Адамс з вишки пода тривожний сигнал. В'язень чув, як відчинилась казарма і звідти з лайкою вибігли солдати. Здається, ніхто до пуття не знав, чого треба остерігатись і що робити. У задньому дворі панувало загальне сум'яття. З будинку комендант теж протупотіли квапливі кроки, і Токай-іхто почув владний рев Червоного Лиса і різкий голос Роуча. З прерії донісся войовничий клич дакотів.

— Гі-їп-їп-їп-гі-яг! — пронизливо розітнув він темряву безмісячної, зоряної ночі. Пролунали далекі постріли і з криків у дворі Токай-іхто зрозумів, що дакоти пускали також і запалювальні стріли. Чути було, як тягнуть бочку з водою.

Токай-іхто став біля душника. Він спробував підстрибнути і вхопитися за нього скутими руками, але це йому н вдалося. Він мусив чекати на допомогу Бобра.

І вірний друг прийшов. Він насилу протиснувся до пояса крізь душник і випростав руки. Токай-іхто простягнув йому свої і весь подався вгору, щоб Боброві легше було його витягти. Але в цю хвилину у дворі сталася подія, яка все змінила.

По голосу і постаті він упізнав Червоного Лиса, що біг до них із заднього двору. Токай-іхто вмить випустив руки Бобра і скочив назад на дно льоху.

— Червоний Лис! — крикнув він Боброві, щоб звернути його увагу на небезпеку.

Чапа підхопився і ледве встиг випростатись перед ворогом, перш ніж той схопив його ззаду. Токай-іхто бачив ноги обох, що зчепились у боротьбі. Дакота знову спробував вибратись крізь душник, але він був надто високо і надто вузький. Незважаючи на все напруження і спритність, годі було й думати про те, щоб втекти таким чином із скутими руками. Червоний Лис щось прокричав надворі. Токай-іхто не розібрав слів, але відчув, що йшлося про нього. Ляда піднялась, і не встиг дакота отямитись, як у льох сплигнуло два чоловіки. Токай-іхто не міг чинити їм опір. Він знову сів під стіною, намагаючись приховати, що ланцюг розпиляний. Один з солдатів підняв приклад і з шаленою люттю вдарив в'язня. Токай-іхто більше вже нічого не пам'ятав.

Опритомнівши через кілька днів, вождь відчув біль у голові. Він хотів розплющити очі, але зліплені кров ю вії не слухались його. Мимоволі сіпнулися руки, щоб протерти очі, але натрапили на непереборну перешкоду. Свідомість того, що він не може рухати руками, вразила його, наче удар. Токай-іхто збагнув, що ув'язнений. Він скорчився і колінами обтер з очей закипілу кров, насилу підняв вії. Перед очима в нього все розпливалось, але, напруживши полю, він розібрав, де знаходиться. В льоху. На тому самому місці, де його звалив удар приклада. Крім болю, він відчув тягар нового важкого ланцюга, що стиснув його тіло. Руки були скуті на спині, а не спереду, як раніш, а в ноги міцно впивалися кайдани.

Дакота знову витягся і поклав голову на тверду курну землю. Він боровся проти нової непритомності і примушував свій мозок сприймати зовнішні враження. Крім шуму і стукоту, що їх викликав приплив крові в ушах, він чув знадвору гомін людських голосів, що то зростав, то знову с падав, розмови, вигуки, сміх та співи, і між тим човгання ніг і тупіт коней. Вождь зрозумів, що вершники і солдати її гарному настрої. Усвідомлення цього лягло важким каменем йому на груди, і він знову знепритомнів.

Руки, що клопоталися біля дакоти, розбудили його. Хтось обмацував його тіло.

— Вони тебе таки добре побили, — прокаркав чийсь голос. — Але ти усе ще живий. А ми повідомили Бобра, що ти помер.

Токай-іхто підняв повіки.

— Мене звати Томасом, — сказав чоловік, — я чередник і ферми Адамса. Адамс утік. Вони знайшли в тебе його напилок, і Червоний. Лис хотів убити хлопця. Ми мусимо теж іти звідси, ми обоє, Томас і Тео. Вони більше не довіряють нам. Зрештою, ми охоче підемо. На старості літ ми і. се одно не навчимося вбивати й обдурювати, а платня тут така ж мізерна, як і скрізь.

— А Тобіас? — спитав дакота.

— Він лишається тут. Хоча Червоний Лис уже двічі мало не до смерті побив його. Я не знаю, що він має проти нього. Але Тобіас живучий, мов кішка, і вкрався до Роуча в довір'я. От ви, червоношкірі, коли треба, вмієте бути і хитрими, і потайними. Ви краще знаєтесь на цьому, ніж ми. Тобіас лишається. Якщо можна буде щось зробити для тебе, він подбає про це. А Бобер поїхав із своїми людьми, йому й так пощастило, що він тієї ночі вирвався з пазурів Червоного Лиса.

Томас послабив в'язневі кайдани на ногах і приніс води.

Їсти Токай-іхто ще не міг нічого.

Лишившись сам, в'язень ліг на долівку і заплющив очі, бо й так над силу сидів. Наче уві сні почув він шум на подвір'ї і кроки нагорі в будинку коменданта… Години минали, і він сам не знав як. Нарешті крізь душник повіяло вечірньою прохолодою. Рублені стіни льоху потонули в темряві. Замовкли надворі солдатські теревені й співи, що мучили розбиту голову. В кабінеті коменданта теж стало тихо. З двору доносились лише розмірені кроки вартових. Десь вдалині вовки затягли свою нескінченну нічну пісню, і тихе дзюрчання річки долинуло до ушей в'язня. Незважаючи на тяжкі рани, Токай-іхто випростався і почав прислухатися до голосів вільних прерій. В цей час у вождя було таке відчуття, ніби слово «в'язень» вп'ялося невблаганними пазурами у горло і перехопило подих. Пойнятий безсилою люттю, він заздрив вовкам, що вили від голоду, але були вільні.

Коли відблиски ранкової зорі пробилися в льох, в'язень знову лежав без пам'яті.

Цього разу минуло шість днів, поки Токай-іхто опритомнів. За цей час він схуд, риси його загострились і щоки запали. Але болі зменшились і шум у вухах зник, йому було вже легше рухатись, наскільки дозволяли кайдани. Здорова кров сама відновлювала сили.

Навколо нього все лишалось без змін. І знову одноманітною низкою потяглися дні. Токай-іхто десять років прожив просто неба з своїм опальним батьком, і йому вже навіть здавалося чудним спати в наметі. Довге ув'язнення поглинало сили дакоти. День минав у якомусь напівсні. Годинами він не відривав очей від струменя світла, що падав крізь душник. Як він точно вивчив кожну смужечку на долівці, яку освітлював ясний промінь, завжди повторюючи той самий шлях. Нових звісток, що могли б відвернути його увагу, він більше не одержував. Вайлуватий вартовий, знову приходячи щодня, поводився з ним по-давньому — байдуже-недоброзичливо, але більше не зачіпав його. Токай-іхто з цього зробив висновок, що білі люди тепер, певно, мають успіх у війні, і це побоювання мучило його більше, ніж фізичний біль. Його гострі, проникливі очі втратили блиск, і в них з'явився вираз смутку й розгубленості. Лише коли темніло, в'язень начебто прокидався і починав бігати вперед і назад, вперед і назад, наскільки дозволяли кайдани на ногах і брязкотливий ланцюг. Він бігав, поки не падав знесилений. Тоді забував про розмірені кроки варти у дворі і чув лише тужливу пісню Маніатанки і протяжне виття вовків у вільних преріях. На світанку втомлено заплющував очі. До їжі дакота майже не торкався, викликаючи злість свого незграбного вартового.

Струмінь світла поблід; він пізніше з'являвся і раніше зникав. Надходив кінець літа. Щодня лютували холодні вітри, шалено накидаючись на частокіл і блокгауз. Більша частина гарнізону покинула форт. Лишилось тільки небагато солдатів, яких можна було зручно розташувати в будівлях.

Осінь змінилася зимою. Ночі ставали все довшими й довшими; рідше чулось пронизливе вищання насоса. Раурайтер з вічно невдоволеним обличчям закутався в кожух, а індійцеві приніс ковдру. Він розповів йому про остаточну поразку дакотів і про укладення миру, що незабаром мало відбутися. Вождь пересилив себе і спитав про Червоного Лиса, який тепер щось не показувався. Вайлуватий не відповів. Йому було наказано не давати в'язневі жодних відомостей.

У грудні, коли тріскається на деревах кора і настає час зимового сонцестояння, почалися сильні холоди. Вождь мерзнув і спробував нарешті загорнутись у стару тонку ковдру, на яку досі не звертав анінайменшої уваги. Але (кутими на спині руками він не міг впоратися з нею, і з втомленим і байдужим виглядом облишив цю спробу. Час повз повільніше, ніж слизький слимак. В'язень розглядав балки, що підпирали стіни льоху, дивився на діри від сучків, як це він робив уже сотні й тисячі разів. Він думав про свого мустанга і про свою зброю, про далекі прерії, які не охопити оком, про Відпочиваючого Бізона та про Уїнону. Він більше не сподівався побачити їх. Груди йому рвав глухий і глибокий кашель. Серце билося коротко й уривчасто, борючись з гарячкою.

Перший сніг цієї зими випав пізно. Цілу ніч стогнав і скиглив вітер. А коли ранкове світло залило небо й землю, в повітрі повільно закружляли перші маленькі зернинки снігу.

Кілька з них залетіли крізь душник до льоху і, сівши своїми кристальними гострячками на сіру землю, повільно розтанули.

Гарячково палаючі очі в'язня стежили за ними від початку польоту і до їхнього, зникнення. Це було щось нове в його самотності й занедбанні.

Над полудень сніг перестав іти. Індієць підвівся і зробив кілька кроків уперед. Непорушно застигнувши, як спійманий орел, він дивився вгору на душник, через який пробивалося каламутне світло дня. Крізь нього було видно лише клапоть двору і стіну протилежного блокгауза, збудованого на тому місці, де стояв будинок Беззубого Бена. Але ні неба, ні прерії він не бачив.

Брязкаючи ланцюгом, у напівтемряві дакота сів біля стіни. Байдужий до всього, він дивився згаслим поглядом перед себе. Індієць знав, що незабаром, як і кожного дня, відкриється вхід до льоху і з'явиться раурайтер із солониною, до якої він вже кілька днів навіть не торкався.

І коли піднялася ляда, в'язень й очима не повів. Загуркотіла драбина, заскрипіли щаблі. Спустившись, вартовий поставив на землю перед в'язнем миску, з якої тхнуло солоним м'ясом. Кухоль з водою він приніс пізніше і не випускав його з рук.

— Подумай добре, — пробурмотів він роздратовано і втягнув у плечі чотирикутну голову із скуйовдженим волоссям. — У всякому разі, хто не їсть, тому не треба й пити. Ну?

В'язень ніби й не помітив вартового. Байдуже втупившись у стіну, він міцно стулив рота, намагаючись стримати глухий кашель.

— Ну, то як хочеш! До останньої години ти лишаєшся гордим — що й казати!

Вартовий піднявся на кілька щаблів вище і поставив кухоль з водою вгорі. Потім він дістав ключі і виліз з льоху. Ляда з гуркотом зачинилась.

Байдуже чекаючи смерті, сидів в'язень нерухомо у своєму кутку.

Знову настала ніч.

Угорі, в кімнаті коменданта, почувся тихий шерех, наче хтось навпомацки ступав по підлозі. Рипнула дошка, потім знову все стихло.

Індієць підвів голову. В ньому з несподіваною силою прокинулася жадоба до життя, і він напружено прислухався. Його чутливе вухо знову вловило крок, а потім ще один.

Уявлення про людину, що вночі тихо пробирається там, угорі, раптом збудило в душі в'язня заглушену мрію про друга і визволителя. Потай крадеться хтось у порожньому кабінеті, потай — але невміло, у твердих чоботях уатшітшун. Під мокасинами Тобіаса підлога так би не рипіла. Хто ж був там, угорі? Що йому треба? Чи підніме він ляду?

Щось зашаруділо біля входу до льоху. Ляда трохи піднялася, знову впала, певно, була важкою для слабких рук, потім знову почала підніматись. Нарешті її відсунули вбік. Токай-іхто сидів далеко від отвору і не міг зазирнути у нього. Він побачив лише драбину, що тихо. сповзала и льох. І вслід за цим показались дві маленькі ноги у високих ботфортах, що, переступаючи з щабля на щабель, спускались донизу.

У відблисках місячного сяйва Токай-іхто розпізнав дівчину, а може, то була жінка? Вона стала на дно льоху і озирнулася довкола. Ніде ніхто не ворушився. Тоді вона підійшла до дакоти.

— Я — Кет, — сказала дівчина просто, — дочка Самуїла Сміта і дружина Адамса. Кілька днів тому мій батько номер. Тепер я теж йду звідси. Тобіас доручив мені сказати тобі дещо перед цим.

— Справді?

— Ти повинен їсти, вождь Токай-іхто. Війна закінчилась, і наказ про твоє звільнення вже десь у дорозі. Про це розповів Тобіасові Роуч.

— Чим закінчилась війна?

— Вашою поразкою, вождь. Щоправда, спочатку ви за планами Відпочиваючого Бізона здобули великі перемоги. Миші вожді Буйний Кінь і Червона Хмара знищили військо генерала Кастера, і він сам теж загинув. Врятувався лише один-єдиний розвідник з мулом. Генерала Бентіна і Рено ви теж розбили, і вони змушені були відступити. Але потім у твоїх людей кінчилися боєприпаси, вони не могли довше чинити опору, і їх загнали у резервацію.

— Де Червоний Лис?

— В агентстві резервації радником агентів!

— А що робить Адаме?

— Він їде в Канаду, бо не хоче лишатися в Штатах, де вбили його батька.

— Його батька вбили? Як це сталось?

— Вони відібрали у старого ферму, бо він не хотів ще раз платити за землю, яку купив у дакотів і обробив. Він сказав, що це обман, і взявся за рушницю, коли прийшли землеміри. Потім утік. Але вони його схопили і, за їхнім звичаєм, обмазали гарячою смолою, обкачали в пір'я і ганяли доти, поки він не вмер. Білі люди теж уміють катувати.

— Адамс знову купить собі землю?

— У нас немає грошей. Він хоче позичити пастки в хутряної компанії, щоб полювати на бобрів. Тепер Адамс буде вічним боржником великих компаній. Його доля така сама, як і доля червоношкірої людини, — вигнали його і скривдили.

— Його доля — наша доля, — повторив Токай-іхто, глибоко замислившись. — І все ж таки він не хотів би бути індійцем. Так він мені сказав.

Кет і собі замислилась.

— Він сказав тобі про це?

— Так, перед своєю втечею.

— З того часу сталося багато подій, про які ти вже чув від мене. Шкіра в Адамса біла, але тепер він був би вашим братом, коли б мав право жити з вами. Та нам це заборонено. Кордони резервації закриті для нас, білих.

— Тільки рушниці будуть йому на перешкоді, щоб прийти до нас.

— Це майже ті самі слова, які він сказав мені. —. Сказав? Він знаходиться ще десь поблизу?

— Так. Він чекає на мене. Я повинна була лишитися біля вмираючого батька. Але тепер ми поїдемо разом до Канади.

— Адамс перший уатшітшун, що сказав такі слова, які ти передала мені. Проте він нас, певно, зневажає, бо ми не ходимо за плугом і не обробляємо землю.

— Але ви навчитесь цього, — впевнено відповіла Кет. У дворі почулися кроки. Молода жінка поквапно кинулася до драбини. Кроки віддалились і затихли.

— Тепер іди! — рішуче сказав в'язень до Кет. — Стережися, щоб тебе не викрили. Ти й так виявила неабияку мужність.

— Я йду. Ти будеш нашим братом. Коли тебе звільнять, рушай у Канаду. Там тебе ніхто не переслідуватиме. Ми будемо біля кордону поблизу Лісистих гір.

— Ти теж?

— Так. Я знаю, що життя там важке, але хочу спробувати його разом з Адамсом. Та й де мені подітись? Я молода й здорова і хочу жити між чесними людьми. Прощай.

Кет взялася за драбину.

— Біла жінко… — В'язень у кайданах нахилився вперед, наче умираючий від спраги, якому показали воду. Нова думка заполонила його з такою силою, що він навіть забув про застереження, сказане Кет, і затримав її. — Біла жінко… Ти й Адамс, і Тео, і Томас готові жити разом з червоношкірими чоловіками й жінками.

— З такими червоношкірими, як ти й Чапа, звичайно. — Кет випустила драбину і ще раз наблизилась до в'язня.

— У Канаді ми будемо вільні?.. — Токай-іхто не чекав відповіді на своє запитання і говорив далі: —Так, я знаю, що в Канаді ми будемо вільні, не тільки Адамс і я, й багато червоношкірих чоловіків та жінок. Наші брати з Міннесоти теж живуть там з того часу, як їх чотирнадцять років тому прогнали з їхніх мисливських володінь. — Індієць говорив усе швидше, кваплячись, щоб використати ту коротку хвильку, що лишалась в його розпорядженні. — У Адамса немає золота, але в мене воно буде, як тільки и звільнюсь. Я куплю землю для нас і для вас. Ми працюватимемо разом. Ви повинні навчити нас усього і будете нашими сестрами й братами… Я не піду сам у Канаду. Разом зі мною вирушать чоловіки й жінки Ведмежого братства.

Кет схилила голову.

— їх загнали у резервацію.

— Але не закували, як мене. Полиш це вже на мене. Я знову хочу бути вільним. Скажи про це Тобіасові. І я і нову боротимусь за своє життя. Хуг. Тепер іди.

— Твої слова — велика надія для нас усіх, — промовила Кет, задихаючись від хвилювання. — Прощай. — Вона швидко піднялася по драбині. Ляду знову було опущено, і в'язень ще почув легкі обережні кроки. Потім все стихло.

Токай-іхто думав про звістку, яку принесла йому дружина Адамса. Поразка! Боротьбу закінчено, фортові не загрожує небезпека. Довгі ножі хотять звільнити Токай-іхто, бо їм нема чого більше його боятись.

Вождь ніяк не міг примиритися з остаточною поразкою свого мисливського народу.

Уатшітшун, яких він смертельно ненавидів, перемогли його.

Мозок вождя напружено працював. Йому не давала спокою думка про поразку дакотів і про долю Адамса, Кет та їхніх батьків. «Вигнаний і скривджений, як червоношкіра людина… — сказала вождеві молода біла дружина Адамса. — Ти наш брат». Ці слова, мов гачок вудки, міцно вп'ялися в свідомість Токай-іхто. І відтоді в самотності безсонних ночей думки індійця снувалися новим шляхом, якому не могли стати на перешкоді стіни льоху. Він мусив усвідомити, що боротьба — «єдиний шлях до свободи», як сказав він Шефові де Лю біля вогнища в наметі поблизу Кінського потоку, — остаточно програна. Цей останній шлях був також невірним. Кожний дакота міг убити п'ятдесят або сто довгих ножів, але замість них прийдуть двісті або п'ятсот. Дакоти не вміли обробляти залізо, не вміли виготовляти патрони і рушниці. Раніше чи пізніше вони все одно змушені були б припинити опір. Дакоти не вміють робити плугів і будувати міста; ніколи їх не було так багато, як білих людей, і вони приречені на загибель. Токай-іхто знав про це, завжди знав, навіть і тоді, коли боровся. Але він не бачив іншого шляху, іншої надії. І ось раптом розчинилися ворота. Не лише самі червоношкірі чоловіки були переможені. Були й інші люди, що зазнали поразки, як Адамс, Томас і Тео… Їх також прогнали і скривдили, хоча їхня шкіра біла. Хто проти кого боровся? Червоношкірі проти білих? Ні, також і білі люди між собою. Десять років прожив Токай-іхто під ім'ям Гаррі з білими, але ніколи не мав друга серед них. Він знав, що уатшітшун у вирішальний час діють завжди разом і завжди проти червоношкірих людей. Їхня дружба і прихильність завжди були брехливими і не витримували випробування в боротьбі. Але тепер він знайшов білу людину на ім'я Адамс, що став таким, як червоношкірі, бо його спіткала однакова з ним доля, і він зрозумів це. Адамс рискнув своїм життям заради Токай-іхто, він діяв проти довгих ножів, проти великих вовків серед білих людей, що вбили його батька. Адамс став його братом. Після довгих роздумів Токай-іхто зрозумів, що Адамс не єдиний. Було багато таких білих людей, як Адамс, Томас і Тео, і чорних людей, як батько Бобра, яких кривдили заради золота. Разом з ними зазнали великої поразки і червоношкірі люди. Але вони були не самотні. Скорені червоношкірі, і білі, і чорні можуть вчитися одне п одного. Коли вони так зроблять, то здобудуть нові сили і рушать новим шляхом, шляхом миру, що відкриється тільки перед відважними, розсудливими і спостережливими. Токай-іхто вирішив першим ступити на цей шлях. Завдяки цим новим думкам життя набуло для нього нової ціни. Він повинен зберегти своє життя не заради самого себе і любові до життя. Він більше його не любив. Надто багато довелося витерпіти йому з батьком у вигнанні і в самотньому ув'язненні серед брутальних, сп'янілих від перемоги людей. Він повинен зберегти своє життя, бо воно, ніби цінний лист, мало принести важливу і потрібну звістку червоношкірим, а також білим і чорним людям.

Хто були ці переможені? Чи всі вони скорились, люди без землі і права, раби великих уатшітшун?

Токай-іхто. намагався тепер силою волі перебороти кашель і гарячку. Він щодня знову ходив і робив рухи, які дозволяв йому ланцюг. На превелике здивування вартового, індієць знову їв, хоч їжа і не була смачною. Це нове переконання захопило його з такою силою, що він більше не помічав, як день змінювався ніччю, і не через байдужість, а внаслідок пристрасної роботи думки, бо спостереження за часом теж забирало б якусь частину його полі.

Одного похмурого зимового дня пополудні вайлуватий вартовий прийшов до в'язня раніше, ніж звичайно. Ще не настав час вечері, і в його руках не було нічого. Ставши перед дакотою, він, не поспішаючи, вийняв з кишені ключ і показав його в'язневі.

— Сьогодні ти повинен з'явитись до коменданта, — сказав він, — до капітана Роуча. Поводься там пристойно. Від цього залежить твоє життя.

Він відімкнув наручники і ланцюг. Токай-іхто відчув полегшення.

— Ну, — буркнув вайлуватий, — тепер лізь наверх по драбині. І щоб мені без мороки. Там, нагорі, вже стоять кілька чоловік з револьверами, щоб зустріти тебе.

Дакота мовчки виконав наказ.

Увійшовши до кабінету коменданта, він побачив на лаві під стіною капітана Роуча. Той, тримаючи в жовтих пальцях сигарету, відхилився трохи назад. На його обличчі відбилось усе, що відчуває зла, честолюбна людина в хвилину тріумфу. Він зморщив носа, коли Токай-іхто зупинився перед ним в забрудненому кров'ю й пилом одязі, на якому вже майже не видно було коштовної вишивки.

— Нащо ти привів мені цього брудного смердючого типа? — скрипучим голосом сказав він до незграбного раурайтера. — Йому слід було б спершу почиститись, а тоді вже з явитись до коменданта. Ну, давай, — звернувся він до дакоти, — якнайшвидше закінчимо цю справу. — Він розглядав індійця, як тварину, що продається на базарі. — Ти, здається, таки серйозно хворий, — зауважив він, — в тебе, мабуть, сухоти чи щось подібне. — Роуч навіть не старався приховати своє задоволення з цього приводу. — У всякому разі, на думку фельдшера, у тебе сухоти. — Токай-іхто згадав, що одного разу його оглядали. — Ніщо вже не стоїть на заваді твоєму звільненню, якщо ти схаменувся і згоден написати, що слухняно відправишся в резервацію. — Роуч вертів у руках якийсь папірець. — Ну, то як? Ти вже обміркував справу?

— Я маю підписати, що я сам відправлюсь у резервацію?

— Атож. За твоє плем'я тобі вже нема чого підписувати. Воно вже давно там.

— Я зобов'язуюсь не чинити опору і піти в резервацію.

— Чудово. Ач, що можуть зробити кілька місяців ув'язнення в льосі! Зовсім іншою людиною став! — Роуч підсунув дакоті документ. — Ось! Підпиши!

Токай-іхто трохи навчився читати за той час, коли разом з батьком жив серед білих. Тепер він старанно розбирав документ, який мусив підписати. Зміст його був справді такий, як сказав Роуч. Дакота стоячи підписав.

— Свою зброю ти, звичайно, не одержиш. Тепер ти з дикуна станеш цивілізованою людиною. Завтра вранці вирушиш у дорогу. Тобіасові треба відвезти кілька листів в агентство, і він візьме тебе з собою. Коня тобі віддадуть, все одно з цієї тварюки нема ніякої користі. І гляди мені, щоб забрав ще й того хижака, чорного вовка, що наганяє на всіх страх. Це, певно, твій собака?!

Токай-іхто знизав плечима. Роуч оглянувся.

— А де ж Тобіас? — спитав він драгуна, що був у кабінеті.

Відчинилися двері, і увійшов той, про кого саме йшла мова.

— А-а, Тобіас! Ось поклопочися про цього хлопця. Йому треба їхати у резервацію. Візьми його завтра з собою. Цю ніч хай переспить у тебе в казармі.

— Хуг.

Не промовивши більше й слова, обидва індійці вийшли з приміщення. Надворі вже сутеніло — надходив зимовий вечір. Солдати і раурайтери, що вешталися надворі, з неприхованою цікавістю дивилися на звільненого в'язня.

— Не штука, що тепер його випустили, — сказав один. — Кожному видно: цей довго не протягне.

Токай-іхто намагався затамувати глухий кашель.

Тобіас повів його в казарму. В заново спорудженій будівлі також не було вікон, а лише бійниці. Дві гасові лампи тьмяно освітлювали похмуре приміщення. Делавар порався в своїй постелі, що була в тому кутку, де колись сидів Адамс і спостерігав за картярами. Він хотів дати Токай-іхто куртку, пошиту колись Грозовою Хмарою, але дакота лишився в своєму старому одязі і накинув на себе тільки ковдру. Він попоїв з делаваром пемікану, що той привіз з собою ще навесні з селища біля Кінського потоку і довго зберігав. Коротка усмішка промайнула на обличчі Токай-іхто, коли Шеф де Лю простягнув йому люльку.

— Може, підемо до коней? — запропонував делавар.

Токай-іхто швидко підвівся. Обидва індійці вийшли з будинку, до якого, базікаючи, курячи й жартуючи, уже сходилась на вечерю вся команда. Варта на воротах безперешкодно пропустила Тобіаса та його супутника. Перед ворітьми у загороді на пожовклій зимовій траві паслося кілька коней. Тільки буланий жеребець стояв з похнюпленою головою і нічого не їв. Токай-іхто тихенько покликав його. Схудлий буланий, на шкурі якого видно було сліди жорстокого поводження, підвів голову, нашорошив вуха і кількома стрибками враз опинився біля свого хазяїна. Він поклав м'які ніздрі на обличчя Токай-іхто, і дакота погладив йому шию..

Індійцям досить було одного погляду, щоб порозумітися між собою. Тобіас відкрив загородку, і вони обоє вивели своїх коней і поскакали в прерію.

Коли вершники від'їхали від форту настільки, що їх вже не можна було ні побачити, ні почути звідти, вони зупинились. Токай-іхто міцно загнуздав буланого, бо той нестримно рвався на волю, в знайомі йому прерії на південному заході.

Легенькі сніжинки кружляли в повітрі, то спалахуючи мінливими самоцвітами, то знову гаснучи. На небі між хмарами мерехтіли далекі зорі, як тисячі й тисячі років тому. Місяць уповні, володар ночі, вийшов на небозвід. Урочисто плив він у темряві, освітлюючи все своїм зловісним червоним сяйвом. Навколо лежав пустельний край. Його синів, дакотів, прогнали, і жоден з нових господарів поки що не мав охоти оселитися в неродючій глухій місцевості. Погляд блукав по нескінченних піщаних горбах, порослих низенькими колючими чагарниками долинах і гірських хребтах. Від подиху зими похилилася мізерна трава на луках понад берегом річки.

Токай-іхто востаннє дивився на свою батьківщину. Наступного ранку він мусив вирушити в резервацію.

Вождь розтулив уста, стиха й глухо зазвучала його жалібна пісня про безмежний степ, змішуючись з суворим пронизливим співом крижаного вітру.

Довго й тужливо співав вождь, і безрідному делаварові вчувалася в цій пісні його власна жалоба.

Здавалось, ніби пісня індійця розбудила землю, що спала глибоким зимовим сном. З освітленого місяцем пагорба підвелась якась невідома тінь. Це був вовк, але не такий, як інші вовки, а більший і темніший. Виснажена тварина з роззявленою пащею і палаючими очима з'явилася мов привид, що ось-ось злетить і щезне в повітрі. Та привид не відривався від землі, а повільно, крок за кроком, наближався, немов його вабив журливий спів, що розповідав вовкам і вітрові про подвиги дакотів і їхню долю.

Вождь упізнав вовка, але не поворухнувся. Тихо співав він далі, і голос його приваблював звіра, наче могутні чари. З гарчанням, вищиривши зуби, чорний вовкодав підповзав усе ближче. Потім раптом почав гребти лапами траву, заскавчав і ліг на землю.

Коли вождь замовк, собака голосно загавкав, безперестану втягуючи повітря своїм чутливим носом.

— Огітіка!

Собака стрибнув на дакоту, мало не зваливши його з ніг, і голосно завищав. Буланий теж упізнав чорного вовкодава. Він зафоркав і почав скубти суху траву.

— Тепер він знову пасеться, — сказав делавар, стежачи за твариною.

Пізно повернулися індійці до форту. Вони не зайшли у двір, а лишились у загороді біля коней. Варта не звертала на них жодної уваги.

Делавар віддав Токай-іхто кинджал з різьбленою рукояткою.

— Ось, — сказав він, — єдина зброя, яку тобі дозволили носити. Я витяг його з речей Джекмана, коли той вже збирався виїхати з форту. Він, певно, помітив пропажу лише в гарнізоні і не міг розслідувати цієї справи.

Дакота мовчки встромив зброю у піхви.

У РЕЗЕРВАЦІЇ

Коли наступного ранку форт пробудився, індійців там уже не було. Ще удосвіта вони вирушили в дорогу. Пополудні вершники наблизились до південного кордону резервації. На обрії вже виднілися будівлі агентства, розташовані безпосередньо на самому кордоні. Багато готових і ще не закінчених дерев'яних будинків, огорожа, коні, люди, що сновигали туди й сюди, табір з наметів, розташований недалеко від будинків, — все справляло враження заклопотаної діяльності і незавершеності.

З північно-східного боку резервації виїхало сорок індійських вершників. За звичаєм індійців, вони рухалися довгим цепом один за одним. За часів вільного життя такий порядок для мисливців і воїнів завжди був найдоцільнішим, бо не тільки перешкоджав ворогові, що переслідував загін, визначити по слідах число вершників, а й давав змогу, на випадок бою, швидко перестроїтись для розгорнутої кавалерійської атаки. Ці аргументи тепер, звичайно, вже не мали ніякого значення, але за кілька місяців не можна було відмовитись од звички багатьох сторіч. Вершники під'їхали до агентства, спішилися і кілька з них зайшло в контору, тоді як інші подалися до наметів. Перед головною будівлею агентства стояло багато фургонів, легких возів, запряжених мулами. З них вивантажували і вносили в будинок мішки, ящики, бочки. За цією роботою наглядав один чоловік, височезний зріст і огрядність якого навіть здалеку впадали в око.

— Це Джонні, гладкий Джонні, — зауважив Шеф де Лю. — Ми згодом підемо до нього. Він знає багато дечого.

Очі Токай-іхто все ще стежили за індійцями, що приїхали верхи. Дехто з них підійшов до Джонні.

— Чи не обманюють мене мої очі? — спитав він делавара. — Ці люди озброєні?

— Так. Це табірна поліція. Уатшітшун за долари наймають червоношкірих вартових, що мають право носити зброю і охороняють власне плем'я. Кривавий Томагавк, новий головний вождь дакотів, є також головним начальником цієї поліції. Ти знав його раніше?

— Я бачив його двічі. Він не належав до нашого роду оглала.

Він здавався мені розсудливим і обачним.

— Так, він обачний, але часто буває зовсім нерозсудливий. Ще гірший за нього Шонка, чоловік з наметів Ведмежого братства.

— Шонка-Собака мав зв'язок з Червоним Лисом ще з того часу, як у наші намети принесли перше барильце горілки і зробили мого батька зрадником. Шонка завжди ненавидів мене. Чи знаєш ти що-небудь про інших чоловіків Ведмежого братства?

— Ні. Але, мабуть, у Джонні ми зможемо довідатись про них. Зачекаємо, поки скінчать вивантаження, і тоді зайдемо до його кімнати. При мені є лист, що стосується тебе, і я мушу віддати його в агентство. Там треба повідомити про тебе. Джонні порадить, як нам найкраще це зробити.

— Він твій друг?

— Він любить гроші, а я інколи одержую від Роуча долари.

Індійці спостерігали далі. Щось із двадцять наметів було знято і складено для перевезення. Худорляві мустанги вже стояли напоготові. Індіанки зв'язували по дві жердини гостряками докупи і клали вантажним коням на спину так, що товсті кінці волочилися по землі з обох боків тварини. Ці жердини скріплювалися поперечною палицею, і до цього пристрою прив'язувалися корзини або бізонячі шкури, в яких перевозили важке майно і дітей. Маленьке братство з жінками і дітьми, яке, здавалось, недавно прибуло до агентства, тепер знову лаштувалось у дорогу. Токай-іхто не знав цього роду.

— В резервації неспокійно, — пояснив Шеф де Лю, — бо дакоти голодують. Дичини тут немає, а грунт убогий і необроблений. І постачання злиденне. — Він показав Токай-іхто на худобу, що скубла мізерну травицю недалеко від агентства. Тварини були миршаві, виснажені, в жалюгідному стані. — Ось якими вони сюди прийшли, — сказав делавар. — Але тут худоба хоч трохи може пастись. А далі на північ починається Bad Lands — мертва земля, — ти знаєш її?

— Так. — Токай-іхто пильно подивився на обрій в напрямі Чорних гір. Він знав, який вигляд має мертва земля. Це пустеля, порізана скелястими хребтами. І тому, що він її знав, йому здавалося, що ось-ось вона вирине вдалині з імли каламутного зимового дня.

— Там стоять намети Ведмежого братства, — сказав Шеф де Лю. — Один день їзди звідси, якщо добре підганяти коня.

Вивантажені фургони від'їхали від агентства і зупинилися біля довгої низької будівлі. Там мулів випрягли, а вози стягли докупи. Джонні наглядав і за цим, а потім поволі побрів до контори і зник там.

— Тепер і нам час, — промовив делавар.

Вони торкнули коней і поїхали до агентства. Варта знала Тобіаса і безборонно їх пропустила. Прибулі завели своїх коней до табуна в загороді і попрямували до контори. Вони зайшли не середнім ходом, біля якого було велике пожвавлення, а маленькими боковими дверима і опинилися в просторому трактирі.

Обом чоловікам, які прийшли з холоду зимового дня, здалося, що в приміщенні дуже тепло. На одному з двох грубо збитих столів горіла тремтливим полум'ям гасова лампа. Надворі вже спадали ранні зимові сутінки, а єдине вікно кімнати було невеличке і впускало мало світла. На полицях уздовж стін були розставлені кухлі, миски, келихи і горщики. Праворуч у кутку — вмурована плита. Там, спиною до індійців, стояв здоровенний Джонні. Він не обернувся навіть тоді, коли прибулі грюкнули дверима. Біля плити приставлена до стіни рушниця. Це була велика, допотопна зброя.

Індійці попрямували до лави у протилежному кутку і сіли там. Огітіка заліз під лаву і сховався за ногами свого хазяїна.

Джонні, здається, сподобалася така поведінка його гостей. Він саме кинув ложкою велику грудку жиру на сковороду. Жир топився, з сердитим шкварчанням розпливаючись навколо м'яса. Індійці знічев'я спостерігали за Джонні. Він хоч і був дуже гладкий, але при його надзвичайному зрості, власне, не здавався товстим. Тільки на великому обличчі випиналися надуті, як подушки, щоки, посеред яких ховався шишкуватий ніс. Ріденьке волосся на круглому черепі, старанно зачесане і щедро змащене жиром, слухняно лежало при самій голові. Він скинув куртку, засукав брудні рукава сорочки, оголивши дужі, схожі на стовбури молодих дерев, руки.

Засмаживши на сковороді шматок ребра, Джонні озирнувся на індійців, що мовчки курили люльки. Тоді зняв з полиці три чисті дерев'яні миски і, взявши сковороду, підійшов до столу. З грюкотом розставив миски, примостив між ними на дошці закурену сковороду і сів на табуреті, що здавався надто малим для його масивної постаті. Вийняв гострого ножа і з чотирьох шматків, що лежали на сковороді, поклав по шматку в миски обом гостям.

— Це я засмажив для себе, — промовив він хрипким, пропитим голосом, — але ми можемо повечеряти разом.

Почали їсти. З м'ясом швидко впорались. Хазяїн прибрав посуд і приніс кухоль з горілкою. Спритно налив вщерть келихи і підсунув їх індійцям. Свій він спорожнив одним духом. Після горілки обличчя його пожвавішало.

— Ну, розповідай, Тобіасе!

— Мені здається, ти маєш якісь новини? — ухильно відказав делавар. — Чи все спокійно?

— Авжеж. Та й хитро ж ми спекалися їхнього підбурювача — Відпочиваючого Бізона.

— Вбили? — ніби між іншим поцікавився Тобіас.

— Ні, ні, не вбили, адже це не принесло б ніякого прибутку. Вони зробили значно хитріше. — Хазяїн оскірився. — Один мій знайомий, що бачив усю цю комедію, розповів мені про все. Вони сказали йому, що Великий Батько у Вашінгтоні хоче прийняти його особисто. Цю ідею подав один спритний розпорядник. Потім вони тягали його з міста до міста, адже він не розуміє жодного слова, крім своєї дакотської мови, і показували його в театрі, вимагаючи високу ціну за вхід від тих, хто хотів особисто побачити вбивцю генерала Кастера… — Хазяїн осушив другий келих. — Це махінація, друзі мої, добра махінація! Відпочиваючому Бізонові вони наплели щось про мітинги і конференції, а він повірив їм і щоразу виголошував промову. Від міста до міста… Вони ще з ним і досі десь їздять!

— А тут же як? Худоба виснажена.

Хазяїн налив собі втретє і одним духом вихилив усе до дна, роблячи великі ковтки, так що видно було, як рухається його кадик.

— Виснажена? Так, мій славний хлопче, виснажена. І консерви зіпсувались, не кажучи вже про те, що навіть половини не прибуло з того, що замовили. — Хазяїн перехилився через стіл до своїх гостей, обдавши їх смердючим горілчаним перегаром. — Це, скажу я вам, вигідна справа, дуже вигідна… з консервами — і цією справою займається Фредді! Адже цього разу було велике замовлення! Ну, вам я можу розповісти. Воно коштувало тисячі й тисячі… у книгах! А що прийшло? Кілька зіпсованих коробок. Аж шкода червоношкірих, що мусять жерти таке. Зате Фредді має неабиякий зиск. Йому вже більше не треба шукати золота, він заробить тут більше, ніж бідний шукач золота за цілий рік. Але мені він ще не перекинув жодного долара, брудний собака! Ви думаєте, я довго ще терпітиму таке?

— Ти повинен доповісти агентству, — підтримав його делавар.

— Отій паскуді, панові офіцеру, що одержує повне утримання і ніколи тут не буває? Ні, краще тримати язик за зубами, а то ще наживеш собі ворога! — На обличчі хазяїна з'явився вираз непевності. — Фредді, між нами кажучи, страшенний негідник, він спокійнісінько може заколоти вночі кого завгодно. Так, це дуже небезпечний хлопець. Я вже краще зачекаю. А тим часом і в мене гаманець трохи потовщає. Сюди з охотою завертає кожний, та й взимку взагалі більше п'ють і білі, і червоношкірі, бо холод їм таки добре дошкуляє.

— Але ж дакотам заборонено пити у резервації, — промовив делавар.

Хазяїн розкотисто зареготав.

— Тому ж вони й платять мені так добре! — пояснив він, витираючи сльози, що котилися від сміху по щоках.

Хазяїн продовжував пити. Поступово голова його схилилась на груди, і він задрімав. Але невдовзі Джонні знову прокинувся. Він, здавалось, не забув, про що йшла мова.

— Зараз вони якраз тут, Кривавий Томагавк і його посіпаки, — розповідав він далі. — Вони прийшли до Фредді, щоб поскаржитись на злиденне постачання. Хіба ви оце допіру не бачили тих сорок, що прибули сюди в повному параді — з усіма орлиними перами і бізонячими рогами — цвіт табірної поліції і самих панів начальників? Вони привезли скаргу, і Фредді навряд чи вдасться витурити їх так швидко, як минулого разу. Мабуть, таки доведеться йому вислухати кілька довжелезних промов.

— І Шонка теж з ними?

— Авжеж. Шонка завжди з ними. Фредді, мабуть, уже потурбувався про це, бо ж він тягне за ним руку.

— То поки що до Фредді не можна зайти?

— Ні, це не так легко зробити, а навіть коли ти й зайдеш до нього, то Фредді зробить усе наперекір тобі, бо він зараз у поганому настрої. А ти можеш звернутися до когось іншого? А яка, власне, у тебе справа?

— Мені треба доповісти про свого друга Гаррі. Хазяїн уважно подивився на Токай-іхто.

— Гаррі? — повторив він задумливо. — Той, що висадив у повітря форт?

— Так, — підтвердив Тобіас, усміхнувшись.

— І оце він так довго був ув'язнений! Хіба це така термінова справа? Тоді раджу тобі поставити кілька келихів секретареві. Він випадково сьогодні тут.

— Можна поставити. Ти, мабуть, найкраще влаштуєш цю справу.

— Гаразд, зроблю вже тобі таку послугу. Давай-но цей мотлох.

Тобіас видобув документ.

— Йому треба лише розписатись, що він бачив цей папірець і нічого не має проти того, щоб Гаррі відправився до свого роду — Ведмежого братства.

— Здається, це не важко зробити. — Хазяїн узяв документ і вийшов.

Незабаром Джонні повернувся.

— Шкода, — сказав він і з жалем здвигнув плечима. — Я не застав Чарлі на його робочому місці. Треба ще трохи зачекати.

Перед будинком почулися голоси. Двері розчинилися навстіж, і в приміщення ввірвалося холодне повітря. З півдюжини озброєних, одягнених у шуби чоловіків з яскравими шарфами на шиях ввалилися до кімнати.

— Хелло, Джонні! — гукнули вони до здоровенного хазяїна, що, не поспішаючи, із свідомістю власної гідності, підвівся їм назустріч. — Ану, дай чого ковтнути! А що в тебе можна попоїсти, ти, відгодований бик? — Чоловіки з гуркотом зачовгали по дощаній підлозі. Тепла кімната, горілчаний дух і пахощі смаженого м'яса благотворно вплинули на їхній настрій; вони затупотіли ногами в такт і, сміючись, почали хором наспівувати: «Швидше, Джонні, швидше, Джонні!»

Але хазяїн зберігав цілковитий спокій. Він дістав шість келихів, поставив їх рядком на столі біля лампи і наповнив, не проливши жодної краплини. Його м'ясисті ручиська були далеко спритніші і проворніші, ніж могло здатися на перший погляд. Чоловіки підступили до столу, взяли повні келихи і вихилили горілку.

Джонні приніс чотири великі копчені ведмежі окости. Два він ніс в оберемку, як малих дітей, а два тримав у руках за кістку.

— Гей, джентльмени! Скажіть, хіба я вас годую не краще, ніж Фредді своїх червоношкірих?

Чоловіки зареготали ще голосніше. Їхній начальник зняв і кинув у куток свою боброву шапку, відкривши довге чорне волосся.

— Жане, брате мій, — вигукнув він з незвичним французьким акцентом, — саме це ми й хотіли тобі порадити! А то б прийшов наш Пітт з куцим носом і зарізав та засмажив би тебе самого. І шкода було б тебе, Жане!

Окост порізали на шматки, і чоловіки налягли на їжу. Вдруге наповнили келихи. Хазяїн по-приятельському підсів до начальника і теж заходився уминати на всі заставки.

— Жане, брате мій, — говорив, жуючи, стрункий довговолосий хлопець, — сьогодні прощання! Розумієш? Ти повинен нас гарненько почастувати!

Обличчя хазяїна невдоволено зморщилось.

— Прощання? Що це значить?

— Ех, мій любий Жане, нас звільнили. Фредді — людина бездушна. Війна закінчилась, каже він, ми, rowdies[11], йому більше не потрібні. Він ліпше сам проп'є свої долари. Він нас відпроваджує, а в книгах ще стоїть наша платня. Ох, мій любий Жане, світ дуже поганий. Фредді гадає, що червоношкіра табірна поліція обійдеться дешевше. — Жвавий балакун відрізав собі ще шматок шинки. — Але я піду зараз звідси і подамся туди, де люди кращі! — Він почав насвистувати тужливу мелодію. — Жане, брате мій, ти не знаєш Канади?

— А що, там можна більше заробити, як тут?

— Жане, ти людина без палких прагнень, в тобі немає поезії, ти наче вгодована свиня біля повного корита. Але я не янкі і не англієць. Мій батько приїхав з Франції і оселився в Канаді. В Канаді хороше, ось де треба жити!

— Так, — докинув і своє слово мовчазний Шеф де Лю. — Канада ще вільна.

Начальник раурайтерів підніс свій келих. Він зрадів, що знайшов однодумця.

— Мій червоношкірий брате, ти знаєш Канаду, мою вітчизну? Мій батько був вояжером у Канаді і торгував всілякими хорошими речами. У нього був великий човен, на якому ми перепливали через grand lacs — великі озера, — коли я був enfant[12], ще зовсім маленьким. Мій батько співав, мати моя співала, ми були завжди веселі. Всі червоношкірі були нашими братами і ставились до нас дуже приязно. В Канаді гарно живеться. Я сам не знаю, чого прийшов сюди, але, mon dieu[13], це погано. Тепер я тут, але мені тут не до вподоби. Може, мені знову повернутися до Канади? Qui?[14] Фредді — це монстр, у нього нема серця, він звільнив мене після того, як я переміг для нього сіу — «зміїв». Але ж червоношкірі — мої брати, вони люблять свободу — і навіщо я в них стріляв? — Замовкнувши, юнак знову випив, щоб втопити в горілці своє горе.

Його товариші по чарці тим часом узялися до люльок. Утворилося дві групи, що, викрикуючи і грюкаючи по столу кулаками, грали у кості і в добре-таки засмальцьовані карти.

— Мене дивує, що ви більше не потрібні Фредді, — звернувся Шеф де Лю до начальника раурайтерів. — Адже кордони резервації майже не охороняються. А дакоти голодують і можуть повстати.

— О mon dieu, голод знесилює людей, мій червоношкірий брате, а сіу остаточно переможені. Кривавий Томагавк править ними за Допомогою револьвера, і вони тихенько сидять у своїх наметах, хоч, може, їхні серця й шлунки неспокійні. Відпочиваючого Бізона немає тут, хто ж їм допоможе, та й куди вони підуть? Отже, вони мусять коритися Фредді. Він знає це і відправляє своїх друзів, бо вони йому більше не потрібні. Він ingrat et vilain — невдячний і підлий.

Джонні відніс окости і більше не наливав. Його мало цікавили відвідувачі, що не збирались платити. Згодом він кивнув Шефові де Лю і вдруге подався з його документом.

— Тепер Чарлі, певно, вже на місці, — висловив він припущення.

Цього разу Джонні довго не було. Повернувся він не сам. Разом з ним з'явилися озброєні індійці. Поволі, з підкресленою гідністю у ході і поставі голови, пройшов перший з них у двері і сів на лаві за великим столом напроти Тобіаса і Токай-іхто. Голову чоловіка прикрашав убір з орлиних пер, низько насунутий на лоб. Риси обличчя були типовими для дакоти: бронзовий колір шкіри, орлиний ніс, випнуті вилиці. Його особиста прикмета — маленькі очі, якими він весь час кліпав, і широке низьке чоло. Токай-іхто знав цього індійця. Це був Кривавий Томагавк. Чи начальник поліції і собі впізнав Токай-іхто, чи виснажений ув'язненням і хворобою чоловік видався йому незнайомим — лишилося невідомим. Кривавий Томагавк лише коротко привітався з Токай-іхто.

Слідом за начальником поліції з'явилась якась дуже дивна постать. Це був молодий індієць, тонкий, довготелесий; риси його обличчя свідчили про повну відсутність ро-чуму. На ньому був циліндр і блакитна уніформа з золотими китицями й галунами. При боці висіла довга шабля, в руці він тримав гарапник із срібною голівкою, кумедно хизуючись ним. Він покрутився біля столу, думаючи, що «правив на всіх захоплююче враження, і перший розтулив рота, хоча, за індійськими звичаями, це вважалось великим зухвальством з боку такого юнака.

— Токай-іхто! — сказав він. — Як ти тут опинився? Ти теж уже почав пити бренді!

— Замовкни ти, зубоскале! — сердито гримнув Крива-ний Томагавк і вказав нечемному на другий стіл, за яким грали у карти вершники.

Тим часом увійшло ще чотири індійці, а серед них і Шонка. Тобіас, що бачив цю людину лише один-єдиний раз у житті за святковою вечерею в наметі Токай-іхто після полювання на бізонів, теж відразу впізнав його. Тоді він тільки крадькома кидав на Токай-іхто погляди, сповнені зненависті, а тепер дав повну волю своїм почуттям, не приховуючи своєї злоби. Він сів біля Кривавого Томагавка і невідривно, з викликом дивився на Токай-іхто. Але його погляд наштовхнувся на замкнутість дакоти, як на непроникну стіну.

Джонні віддав Тобіасові документ.

— Все в порядку.

Тобіас вдячно кивнув і підсунув йому два долар Джонні, здавалося, був задоволений.

— Отже, в супроводі табірної поліції він може відправитись до Ведмежого братства, — сказав хазяїн. — Про Чарлі написав внизу листа.

— Покажіть мені листа! — наказав Кривавий Томагавк, що зрозумів ці слова. — Я начальник табірної поліції.

Тобіас подав йому документ. Той розгорнув його і п~ просив Джонні прочитати вголос.

— Білий чоловік знову написав те, чого не мав прав писати, — ущипливо зауважив він. — Не білі, а червоношкірі вирішать, в якому наметі житиме Токай-іхто. Мій брат Шонка повідомив мене, що рада Ведмежого братства вже обговорила це і вирішила не приймати Токай-іхто до своїх наметів. Його тіпі зруйновано за наказом ради, і Червоний Лис має сказати, де у майбутньому житиме оцей молодий койот. До Ведмежого братства він не повернеться. Хуг.

Кривавий Томагавк говорив голосно. Не тільки за його столом, а й за столом картярів стало тихо, і всі дивилися на нього і на Токай-іхто.

Молодий вождь навіть не ворухнувся, не сказав ні слова. В ньому закипіло обурення, і він ледве стримував себе. Підлі зрадники — табірна поліція — мучили свій народ ще більше, ніж білі! Та невже можна повірити, що рада Ведмежого братства винесла рішення проти Токай-іхто? Тобіас згадав ту ніч, в яку колишній контрабандист зброєю Червоний Лис хотів підбурити раду проти Токай-іхто. Тоді він, певно, розраховував на підтримку Шонки і чаклуна Гавандшіти. Як же тепер могли прийняти таке несправедливе рішення?

— Підкоришся тепер? — глузливо спитав Шонка молодого вождя.

Токай-іхто мовчав. Всі чекали на небезпечну сутичку між давніми ворогами.

— Ні до чого ви так не добалакаєтесь, — промовив раптом Джонні в напруженій тиші. — Розмова на суху взагалі мало що варта. Спочатку перекинемо по одній, а тоді вже обговоримо цю морочливу справу. — Огрядний хазяїн моргнув, і Тобіас всунув йому в руку дві монети. Враз з'явилися перед поліцаями табору наповнені келихи. Шонка відвів очі від Токай-іхто і повернув голову до бренді. Кривавий Томагавк теж узявся за келих.

— О, що я бачу! — глузливо гукнув з-за другого стола канадець з довгим волоссям. — Містер агент заборонив племені сіу пити бренді. Але monsieur[15] старший поліцейський збирається випити чарку!

Шонка лише кинув на білого злобний погляд, але Кривавий Томагавк визнав за необхідне відповісти насмішникові офіціально.

— Кривавий Томагавк сам знає, що слід робити, а чого ні, — відказав він піднесеним, але разом з тим роздратованим тоном. — І не звільненим раурайтерам це вирішувати.

Тим часом Джонні, гукнувши своє «будьмо здорові!», опорожнив келих і, гучно вдаривши ним об стіл, поставив на місце. Начальник поліції, гадаючи таким самим способом підновити в колі присутніх свій престиж, теж підніс келих, цокнувся і вихилив горілку. Легкість, з якою він це зробив, свідчила про те, що Кривавий Томагавк сьогодні пив не вперше.

Франт в уніформі схвально глянув на свого начальника і вирішив враз наслідувати його приклад.

Але він захлинувся і, прискаючи, виплюнув алкоголь, поплямивши свій мундир. Всі присутні засміялись, а франт зашарівся від сорому.

— Джонні, принеси мені, будь ласка, зараз же якусь шматинку і воду, щоб я міг почистити мундир. Адже це генеральський мундир.

— Мій брат носить генеральську уніформу! — глузливо вигукнув канадець. — Хто ж її дав тобі? Ти, певно, виявив неабияку courage[16], і Великий Батько у Вашінгтоні нагородив тебе нею?

— Не нагородив! — розгнівався франт, якого Токай-іхто тепер остаточно впізнав. Це був Татокано, недоумкуватий бігун Ведмежого братства. — За сто бобрових шкурок я купив собі цю уніформу, — сказав він, — і навіть за них вони не хотіли мені її віддавати!

— О, Великий Батько продав цю генеральську уніформу моєму маленькому червоношкірому братові… і так дорого?

— Ой, сміхота, генеральська уніформа! — закричав один із звільнених раурайтерів, молодий хлопець із скаліченим носом. — Мій любий, знаєш, хто ти такий? Музикант, а не генерал! Хто ж це тебе так обдурив?

Губи франта затремтіли.

— Ти нічого не тямиш, — забелькотів він, одчайдушно намагаючись дати відсіч, хоча в його свідомість вже закрався невиразний сумнів і підказав йому, що курносий Пітт, певне, має рацію. — Це уніформа з Вашінгтона, і належала вона генералові з тридцять першого кавалерійського полку. У мене є документ!

Розлігся загальний регіт.

— Документ?! Покажи-но його!

Франт мало не плакав від люті.

— Ось! — Він витяг маленький папірець.

— Дай-но сюди! Це справді цікаво! — вигукнув канадець.

— Ні, не дам нікому. Білі чоловіки можуть прочитати його тільки з моїх рук. — Хвалько розправив документ на столі і знову підніс його вгору. — Тут написано…

— «31 січня 1876 року!» — загорлав Пітт. — І далі: «Хто високо літає, той низько сідає!» Це чудовий листочок з календаря!

— О, — важко зітхнув отетерілий франт.

Канадець поплескав його по плечі:

— Так, мій юний брате, це правда. Ти не можеш поскаржитись, що тебе обдурили. Усе це чистісінька правда!

— Але…

— Що там «але», — реготав Джонні так, що його гладке черево аж двигтіло, — ніяких «але»! Все чистісінька правда! Ти високо залетів і був зарозумілий? Авжеж, щойно опірений півнику! Ти дав маху? Авжеж, і сидиш тепер тут, наче мокра курка. Тебе обдурили? Ні. Отже, папірець каже правду. Хіба не так?

Франт приголомшений сидів на табуреті і хитав головою. Він не знав, що заперечити на такі логічні докази. Джонні підсунув зажуреному хлопцеві повний келих.

— Випий-но! Відразу полегшає! — проказав він з батьківською поблажливістю.

Знову перекинули по чарці.

— Так, так, — закінчив Джонні розмову про генеральську уніформу, — от які люди бувають. Ти заплатив сто бобрових шкурок, бо хотів бути тим, ким ти не є насправді, мій сину. А втім, нещодавно і в мене був один такий божевільний в окулярах і пропонував мені мало не стільки ж і дарів за справжню куртку вождя! Аби тільки вона була справжньою, і навіть без усяких там перлин, а лише з гарно старовинною вишивкою… Отака, як на тобі, Гаррі! — нирнувся хазяїн до Токай-іхто.

— Але ж ця куртка досить-таки брудна, — сказав франт.

— І до того ж не продається, — зауважив Токай-іхто іронічною посмішкою.

— Шкода, — промовив Джонні, — тому ці речі і ціняться так високо, що дуже рідко продаються. Може, ти ще подумаєш? Можу тобі дати за неї п'ятдесят доларів.

Кривавий Томагавк схилився над столом. Хміль ударив йому в голову, і думки його обважніли.

— Нам треба ж нарешті з'ясувати, що робити з Токай-іхто! — пробуркотів він похмуро до Шонки.

Шонка встав.

— Так. Спочатку ми повинні довідатись, чи має Токай-іхто ще якусь зброю, крім ножа!

— Ні, — сказав Шеф де Лю.

— Тебе не питають, Тобіасе! — гостро відрубав Шонка.

— Татокано! — гукнув він услід за цим. — Обшукай Гаррі! Гаррі, встань! І руки вгору! — наказав Шонка і вийняв револьвер.

Знову в кімнаті запала мертва тиша. Шеф де Лю глипнув на Токай-іхто, але той поглядом дав йому зрозуміти, що він не повинен втручатись.

Не поспішаючи вождь підвівся.

— Я розумію, що ви мене боїтесь, — сказав він і став просто перед револьвером Шонки. Він скинув брудну, оздоблену багатим вишиванням куртку, і всі побачили його виснажене тіло з глибокими рубцями на грудях.

— Дивіться… при мені немає нічого, крім ножа.

Франт, якого Токай-іхто, здавалось, зовсім не помічав, обмацав пояс дакоти.

Шонка засунув револьвер назад.

— Червоний Лис вирішить, чи ти маєш право носити ніж, — звернувся він до Токай-іхто.

Токай-іхто знову надягнув куртку. Він був блідий і здригався від кашлю, не маючи більше сили стримувати його.

— Шонка, — сказав він, коли знову зміг говорити, — ти розповідав Кривавому Томагавкові про збори ради Ведмежого братства, що ухвалили зруйнувати мій намет і більш мене не приймати. Я маю право дізнатись, на якій підставі збори прийняли таке рішення.

— Так, — промовив Шонка глузливо. — Ти маєш це право, і я відповім тобі. Ти син Маттотаупи.

— Так. Це знають всі дакоти…

— Маттотаупа за келихом чарівної води зламав присягу і видав таємницю золота наших гір. Він винний у тому, що до нас прийшли білі люди і забрали наші мисливські угіддя. Правду говорить мій язик?

Молодий вождь мовчав.

— Кажи! — звелів Шонка. — Чи мужність вже зрадили тебе?

Токай-іхто зміряв свого ворога довгим поглядом.

— Це правда.

— Ти син зрадника! Твоя рука десять зим і десять літ обагрялася кров'ю братів твоїх з племені дакота. Це правда?

— Так.

Обидва чоловіки стояли один проти одного.

Шонка розмовляв прикордонною мовою. Він хотів, щоб білі люди стали свідками приниження Токай-іхто. А вождь відповідав йому мовою дакотів, якої ніхто, крім людей цього племені і Шефа де Лю, не розумів.

— Ти повернувся до наших наметів, — вів далі Шонка. — Татанка-йотанка наказав нам прийняти тебе. Старійшини і вожді довірили тобі долі дакотів. Ти поїхав до білого чоловіка на ім'я Джекман і розмовляв з ним. Ти чув, що Великий Батько добровільно хотів дати Ведмежому братству хорошу землю в резервації. Тепер, коли через твоє безрозсудство пролилася кров наших батьків і братів, ми змушені були оселитись на найгіршій землі. Наче зарозумілий хлопчисько, ти сказав «ні» і розірвав тотеми мудрих вождів. Це правда?

— Джекман пропонував мені самому ренту, а Ведмежому братству шматки хорошої землі, якщо б я підписав те, чого не мав права підписати від імені усього племені дакотів всупереч рішенню наших старійшин.

— Через тебе Ведмеже братство позбавили доброї землі, і через тебе воно змушене тепер голодувати! Ми зруйнували твій намет, і ти до нас ніколи не повернешся.

— Ви не мали права таке вчинити, не вислухавши мене. Я вимагаю, щоб ти поїхав зі мною до наметів Ведмежого братства, як дозволили білі люди, і щоб там скликали збори старійшин, а я їм розповім про все.

— Що ти взагалі можеш вимагати! Наші старійшини уже винесли ухвалу, і ти мусиш їй підкоритися. Ти залишишся тут, доки в нас не буде нагоди знову поговорити і Червоним Лисом. Він вирішить, що робити з тобою далі.

— Я піду до наметів Ведмежого братства.

— Яке тобі діло до наших наметів? — просичав Шонка злобно. — Ти хворий. Ти хочеш принести в наші тіпі злий дух твоєї хвороби? Тобі, мабуть, добре відомо, що за життя наших батьків кожна друга людина нашого племені померла од віспи. Дух твоєї хвороби не менш небезпечний. Чи ти хочеш нас убити?

Токай-іхто мовчки перевів подих.

— Збори старійшин вирішать мою долю, — наполягав він. — Я знаю, що уатшітшун більше вбили червоношкірих воїнів отрутою хвороби, ніж зброєю.

— Збори більше нічого не вирішуватимуть, вони вже вирішили! — вигукнув Шонка погрозливо. — Якщо ти не підкоришся, то я тебе примушу! Сідай і чекай на Червоного Лиса.

Токай-іхто продовжував стояти.

Делавар не відривав очей від молодого вождя. Невже можна так підло, як цей Шонка, зустріти людину, що хворою вирвалася з кайданів і льоху? Ще два покоління тому це було б неймовірним серед дакотів. Але білі люди своїм бренді розкололи плем'я, вбили почуття гідності у вільних людей, вдаючись до різних підкупів, щоб зробити їх зрадниками. Що ж буде тепер, чим скінчиться ця сцена? Чи є межі самовладанню Токай-іхто? Якщо він не послухається, йому загрожує загибель.

Здоровенний Джонні знову втрутився у справу. Він підступив до розгніваного табірного поліцая і вагою свого масивного тіла просто відтиснув його назад, примусивши сісти на стілець, що стояв поруч. Це було дивним. Певно, в того були важливі причини не сваритись з хазяїном. Очевидно, він уже частенько прикладався до забороненої горілки і тому залежав від Джонні.

— Чого це ти так злостишся, Шонка! — хрипким пропитим голосом заспокоював його Джонні. — Давай вип'ємо ще по одній, а тоді поговоримо! Я не допущу в себе ніяких півнячих боїв.

Зненацька до хазяїна підскочив звільнений раурайтер із скаліченим носом.

— Ніяких півнячих боїв?! — крикнув він. — Що це ти забрав собі в голову, пузате опудало? Щоб нас та й не почастувати? Щоб навіть на прощання не дати нам пожерти і випити досхочу? І заборонити нам те, на що має право кожний вільний громадянин? Якщо Піттові вже заманулося побитись, то так воно й буде, затям це собі… Ніщо мене не втримає. І не ставай мені на дорозі, а то познайомишся з моїм ножем… А він у мене меткий і гострий! — В руці Пітта блиснув клинок.

Джонні відступив од розлюченого солдата.

— Закрий пащеку, Пітте, — сказав він, — ти вже позбувся носа, то ще хочеш рискнути й оком?

«Півнячий бій» — це був прикордонний звичай, бій, під час якого дозволялися будь-які прийоми і всілякі грубості. Скалічені носи, вичавлені очі свідчили про такі мерзоти.

Жадоба випити розпалила лють Пітта, і його вже не можна було стримати.

— Ах ти, зухвалий червоношкірий собако! — загорлав він і ринувся до Токай-іхто. — Зараз я тебе провчу! Коли добре оплачувана табірна поліція надто полохлива, то я вже візьмусь за тебе, і нехай тоді Фредді дізнається, хто тут дбає про порядок — чи його п'яниці-поліцаї, чи звільнений раурайтер!

Пітт кинувся на молодого вождя. Але вмить Токай-іхто відбив його удар. Він схопив правицю Пітта і так крутнув, що той одразу випустив ножа. На диво швидко індієць підхопив ножа і кинув Шефові де Лю, який спритно його зловив. Потім, умить випроставшись, розмахнувся і наніс коротконосому такий удар, що той відразу звалився і простягся під стіною на підлозі в напівнепритомному стані.

Він качався по підлозі, не маючи сили звестись на ноги. Індієць підійшов до нього і зневажливо торкнув ногою, не дозволяючи собі, однак, жодної з тих жорстокостей, на які йому як переможцеві давав право півнячий бій. Свій ніж Токай-іхто знову встромив у піхви. Він ударив Пітта не клинком, а лише рукояткою.

Мовчки сів він по тому на своє місце на лаві під стіною біля Шефа де Лю.

— Sacre nom![17] — вигукнув чорноволосий канадець. — Як несподівано все це сталося.

Ніхто не втручавсь, ніхто не клопотався тепер про Пітта. Нехай уже сам прочумається. Півнячий бій був особистою справою кожного, а коротконосий і в табірної поліції не користувався симпатією, бо образив її, зачепивши найдошкульніше місце — пристрасть до забороненого алкоголю.

— Джонні! — сказав делавар. — Ти виявив себе справжнім скнарою. Ось тобі ще один долар. Налий-но хлопцям, що хотять погуляти на прощання!

Хазяїн дуже швидко приніс бажане, і раурайтери випили за здоров'я Тобіаса. Шонка також вихилив ще келих. Пітт лежав під стіною, бурчав і стогнав.

Джонні підсів до Шонки.

— Адже перед цим ви всі були у Червоного Лиса? — спитав він. — І тепер більше вже не. можете зайти? Чи в нього хтось є? Бо ти ж, здається, сказав, що вам треба зачекати тут із справою Гаррі?

Шонка нічого не відповів, він був у поганому настрої. Але Кривавий Томагавк підвів важку голову і подивився на хазяїна набряклими сумними очима.

— Червоний Лис, брате мій, Червоний Лис обійшовся з нами дуже погано. Я виклав йому усі скарги — про охлялу худобу, смердюче м'ясо в коробках, про голодні шлунки наших чоловіків, жінок і дітей. Але він наче вовк, що сам хоче все з'їсти. Я довго й лагідно промовляв до нього, а він нас вигнав, як собак. Я більше не піду до нього, він нам сказав, що до завтрашнього ранку нікого не хоче бачити. Потім Червоний Лис захлопнув перед нами двері, бо був дуже розгніваний.

— Мовчи! — зашипів розлютовано Шонка на свого начальника. Він ще був не такий п'яний, як Томагавк, і соромивсь того, про що тут розповідалось.

Тобіас всунув хазяїну ще один долар. Джонні хитро посміхнувся і знову наповнив кухоль горілкою.

— Так, так, — кивав він головою, — Тобіас, цей уже доведе справу до кінця.

Пили далі й курили. Раурайтери знову взялися за карти й кості. Тхнуло горілкою, і тютюновий дим виповнив приміщення, як колись у блокгаузі Беззубого Бена. Токай-іхто кашляв від задушливого повітря. Як кожен індієць, що виріс в умовах первісних звичаїв і душа якого ще не була зіпсована, він зневажав пияцтво і гамір.

Минали години. Певно, вже була глибока ніч. Раурайтери горлали пісень, а сп'янілі червоношкірі поліцаї підспівували їм. Джонні позачиняв двері, щоб зненацька не нагрянули непрошені гості. Кривавий Томагавк вже напився до нестями і тихенько плакав. Франт виблював, і його блакитна уніформа була геть-чисто забруднена. Шонка тримався найдовше, але зараз і він уже хропів під столом. Джонні бігав і обслуговував останніх відвідувачів, які ще спроможні були тримати в руках келих. Краплини поту рясніли на його лобі.

Тобіас кивнув йому.

— Ну, як справи? Чи немає в тебе іншої кімнати, де Гаррі міг би поспати?

— Аякже, є. Ходімо! — Хазяїн повів обох до комірчини, що мала внутрішні і надвірні двері. На підлозі лежало кілька солом'яних матраців. — Це для виключних випадків. Ви можете перебути тут сьогоднішню ніч.

Тобіас спробував, чи відчиняються надвірні двері, але вони були замкнені. Тоді Джонні попорпався в своїх бездонних кишенях і витягнув звідти ключа.

— Ось… візьміть. На випадок, якщо вам зробиться погано.

Тобіас впритул підійшов до Токай-іхто.

— Чи мені залишитися тут з тобою? — прошепотів він мовою дакотів, щоб хазяїн не міг зрозуміти його. — Чи, може, краще буде, коли я й далі стежитиму за Томагавком і Шонкою?

— Іди туди й наглядай за ними, — відповів Токай-іхто. — А я лишусь тут, ніби для того, щоб поспати, а насправді скоро вирушу в дорогу і поїду до наметів Ведмежого братства! Де вони стоять?

Тобіас пояснив йому, як міг, на підставі описів, почутих ним від інших, де розташувалося Ведмеже братство.

— Чи побачимось ми ще коли-небудь? — спитав дакота.

— Якщо схочеш — звичайно. Я приїду до наметів Ведмежого братства, тільки-но матиму для тебе якусь звістку.

— Гаразд.

Тобіас обернувся до хазяїна.

— Я знову піду з тобою в трактир, — сказав він йому. — А Гаррі залишиться тут, щоб поспати.

— Він саме цього й потребує, — погодився Джонні. Тобіас, його гість, що дуже добре платив, хотів продовжувати в такому ж дусі, а Гаррі, особа якого лише давала привід до суперечок, вийшов з компанії.

Здоровенний хазяїн і делавар вийшли з комірчини.

Токай-іхто зостався в темряві. Він підійшов до надвірних дверей, «трохи прочинив їх і глянув у нічний морок. Надворі було страшенно холодно, і мерзла земля лежала гола, без снігу. Дув північний вітер. Сухоребра худоба збилася докупи і ревла від холоду. Біля коней чути було тихе шамотіння. Варта втомлено прихилилася до загороди. А більш ніде ані душі.

Дакоту почало трусити. Після півночі гарячка припинилася, та наступила слабість, і все тіло його обважніло. Все почало розпливатися перед очима, і, спершись об одвірок, кін відчув, що, незважаючи на все напруження волі, йому несила довше триматися на ногах. Його пронизував сильний біль. Навпомацки, щоб не впасти, Токай-іхто підійшов до одного з матраців і опустився на нього. Він поринув у забуття, і його стан скоріше нагадував непритомність, ніж сон.

Опам'ятавшись, Токай-іхто підповз до дверей і глянув на зорі. Він пролежав три години. Скоро почне світати. Ця думка вразила його з надзвичайною силою. Він стрепенувся, схопився на ноги і пішов нетвердим кроком просто до загороди. Огітіка привітав його радісним скавчанням, і Токай-іхто згадав, що останнім часом не помічав собаки у трактирі. Він побіг до буланого жеребця.

Варта, здавалось, не вбачала нічого підозрілого в тому, що дакота вивів свого коня. Він прибув сюди вільно, то вільно може й піти. Токай-іхто скочив на буланого і відразу погнав його галопом по твердій землі в сутінках зимової ночі. Огітіка подавсь слідом.

Поперемінно то галопом, то ступою поганяв дакота жеребця дорогою на північний захід. Прерія в межах резервації нічим не відрізнялась од вільної землі. Місяць уповні лив з неба своє сріблясте світло на заснулий степ. Вершник проїхав уже чимало, коли темрява почала розсіюватись. В долині він помітив кілька стоянок, але обминув їх, бо тут аж ніяк не міг бути розташований табір Ведмежого братства.

Токай-іхто скакав видолинками, намагаючись не відхилятись від обраного напрямку, іноді перетинав гребені горбів, а навколо нього у світлі зимового сонця, що почало вже сходити, тяглися буро-сірі рівнини, які дедалі ставали голіші й убогіші. Він наближався до Bad Lands — пустельного краю на південний схід від Чорних гір. Тут земля вже була кам'янистою. Токай-іхто їхав далі й далі. Опівдні він дав коневі перепочити. Тварина вгамувала спрагу і трохи попаслась, а Токай-іхто з'їв останню жменьку пемікану, що дав йому з свого запасу Шеф де Лю. Раптом він знову відчув наближення гарячки. Він ненавидів її, ненавидів свою хворобу, наче ніж, якого ворог встромив йому в тіло, і всіма силами намагався її перебороти.

Пополудні самотній вершник досяг голої місцевості, на якій бовваніли круті бескиди. Очі дакоти шукали обриси скель, що за описом Шефа де Лю мали вказати йому на близькість табору Ведмежого братства. Він побачив велику розколену стрімку скелю і зупинився. Мета його подорожі вже, певно, недалеко. Він мусив оглянути місцевість. Найкраще було вилізти на цей шпиль.

Дакота погнав буланого до підніжжя стрімкої скелі, залишив його там з Огітікою, а сам видерся на її вершину, спритно використовуючи ледве помітні виступи і заглиблення. Діставшись до гребеня, він спинився і почав роздивлятися навкруги. Хоч він і був у незручному положенні, проте на всі боки перед ним відкривалася чудова перспектива.

Поблизу Токай-іхто помітив серед пустельної рівнини мілке водоймище, мабуть, залишки висохлого потоку. Подекуди воно затяглося тоненькою кригою. Навколо води тулилося кілька наметів, на східному боці стояв табун коней. У цілковитій тиші, що панувала навкруги, чулося виття голодних собак у селищі. Він побачив поодинокі постаті чоловіків, жінок та дітей, але не міг їх впізнати. Вони вешталися туди й сюди; дехто носив воду, інші ніби чогось виглядали.

Це, певно, було селище Ведмежого братства. Між скелею, на вершину якої видряпався Токай-іхто, і наметами простяглось невисоке підвищення. Дакота вирішив використати його як ближчий спостережний пункт. Він залишив коня і собаку за скелею, а сам крадькома поповз далі. На гребені пагорба ліг у пісок і почав пильніше спостерігати за селищем.

Він знову побачив чотирьох дітей, яких помітив ще раніше. Це були дві дівчини і два хлопчики. Вони вовтузились біля купи консервних коробок. Північний вітер доніс до Токай-іхто сморід: тхнуло від коробок. У них було зіпсоване м'ясо. Діти збудували з коробок три піраміди, і саме так, що кожний, хто приходив з півдня, тобто з боку агентства, неодмінно повинен був побачити ці коробки і відчути сморід. Це було привітання табірній поліції або іншим уповноваженим Червоного Лиса.

Недалеко від дітей працював самотній чоловік. Він збирав каміння на клапті землі і зносив його на купу. Робота була важка, і їй не було видно кінця-краю, бо сама земля тут, здається, складалася лише з піску й каміння. Біля одного з наметів на південному боці маленького водоймища лежала купка деревини. І не дрова, і не хмиз. Токай-іхто намагався розглядіти, що б воно могло бути. На цій купі начебто лежало зняте з воза колесо.

Собаки з виттям і гарчанням сперечались за рештки кількох трупів здохлої худоби. Ніде не було чути пісні, звуків флейти, ударів бубна. Мертва тиша панувала в селищі голоду й поневолення.

Токай-іхто зачекав ще трохи. Він упізнав чоловіка, що збирав каміння. Волосся його кучерявилось, атлетична постать помітно схудла; чоловік шкутильгав. Це був Хитрий Бобер, його вірний друг, що відважився на марну спробу звільнити свого вождя. І дітей впізнав Токай-іхто: обох ватажків Молодих Собак Гапеду і Часке і подружок Грозову Хмару та Ящірку. Токай-іхто ще почекав. І коли довгий час більше ніхто не з'являвся біля наметів, він закричав по-воронячому.

Бобер глянув угору, шукаючи очима птаха, діти теж підвели голови. Хоч вони і здивувались, не побачивши ніде ворони, проте не здогадались, що цей крик — лише наслідування. За колишнього вільного життя вони б, напевне, виявили більше обережності, але тепер на них найшло отупіння.

Запона на одному з наметів одхилилася. Це був намет Четансапи. Звідти вийшла дівчина. Її волосся, коротко підрізане на знак жалоби, сягало лише до плечей. Дівчина прислухалась. Невже вона почула крик? Мабуть, почула і зрозуміла його. Як упевнено пішла вона на південь від наметів, у напрямі до пагорба, на якому лежав Токай-іхто. Він уже виразно бачив її риси. На Уїнону голод теж наклав свій відбиток. Ще більшими, ніж звичайно, здавалися її очі на змарнілому обличчі. Але постава дівчини лишалась гордою і прямою, як і раніше, і виражала скорботу, що не потребувала жалісного співчуття.

Вона піднялася на гребінь пагорба. Вітер обвівав її.

Токай-іхто підвівся і ступив до сестри. Мовчазним, як і прощання, було побачення дітей Маттотаупи.

Поволі спускалися вони удвох схилом до селища. Це була коротка і разом з тим довга дорога. В очах Уїнони блищали сльози — перші сльози від часу розлуки з братом.

Обоє підійшли до Бобра; він припинив свою роботу і глянув на них.

— Токай-іхто! — Чапа провів рукою по очах, ніби хотів упевнитись, що це не сон.

— Ходи сюди, у намет Четансапи.

Безмовно дивилися діти услід маленькій групі, що зникла в наметі Чорного Сокола.

Токай-іхто, увійшовши з Чапою та Уїноною у велике тіпі, почав зараз же шукати очима в сутінках Чорного Сокола. Але його там не було. Молодий вождь упізнав лише Монгшонгшу, дружину Чорного Сокола. Вона сиділа в глибині намету з скорботним, застиглим виразом обличчя і безперестану гладила рукою дитячу колиску, повну чорного пір'я… На ободі, припасованому в головах колиски для захисту дитячої голівки, ще висіли забавки, якими гралися дитячі рученята. Чорне пір'я означало, що дитина Монгшонгші вмерла.

Токай-іхто і Бобер примостилися біля вогнища. Уїнона підійшла до Монгшонгші і сіла поруч в глибині намету.

— Ось ти й повернувся, — сказав Чапа і глибоко зітхнув.

Настала довга мовчанка.

Уїнона принесла братові торбинку з ягодами, які вона вирила з нори хом'яка. Він з'їв їх.

— Ви ще не порізали всіх своїх мустангів, — промовив, нарешті, вождь.

— Ні. Гавандшіта не дозволяє, — з гіркотою відповів Чапа. — Спершу ми самі повинні вмерти з голоду, а тоді мустанги.

— Ви збираєтесь вмирати тут з голоду?

— Нащо ти питаєш? А що ж ми маємо робити? — Бобер втомлено махнув рукою. — Голод поганий на смак, особливо коли він ще приправлений тугою, без стріл і куль, що можуть мріяти про бізонів. Ми сидимо тут, мов жінки, і чекаємо, поки нас нагодують. А Червоний Лис годує нас дуже скупо. Хіба може бути інакше?

— Ти зносиш каміння?

— Атож. Коли прийде весна, нам треба буде сіяти.

— Тобі ніхто не допомагає?

— Це моє поле.

— Частина нашого поля, з якого ти повинен внести каміння?

— Ні, це моє власне поле. Ми мусили розділити землю. Так наказали уатшітшун.

— І ви послухались?

— Револьвери табірної поліції… так. — Він вимовляв слова голосно, ніби тим самим хотів заглушити в собі почуття сорому.

— Ви вирішили зруйнувати намет Токай-іхто і більше не приймати його до своїх тіпі?

— Хто сказав тобі про це?

— Шонка.

— Зрадники прийшли із зброєю в руках і зруйнували твій намет. Потім вони скликали раду, наставили на нас револьвери і заявили, що твій намет зруйновано і що ти більше не маєш права повернутися до Ведмежого братства.

— А ви?

Бобер мовчав, опустивши очі.

— Скільки ж було озброєних?

— Троє — Шонка, Татокано і Червоне Крило.

— А вас?

— Вісім радників без зброї. Інші радники загинули на війні, а молодих чоловіків не покликали на нараду. Гавандшіта, старий чаклун, теж покинув нас напризволяще і сховався у своєму наметі.

— Що ж ви, вісім чоловік, відповіли Шонці?

— Ми мовчали. О Токай-іхто… Ми думали, що ти вже давно помер. Адже тебе зрадили.

— Всі мовчали?

— Ні. Четансапа заступився за тебе. Поліцаї напали на нього і тяжко поранили. Але Четансапа також поранив Червоне Крило і змушений був тікати.

— Де він? Чи маєте ви звістку про нього?

— Він переховується недалеко звідси. Сьогодні ввечері ти зможеш його побачити. Він приходить кожної третьої ночі. Рани його гнояться. Він голодує. Незабаром він мусить умерти або здатися ворогам.

— Є в наших наметах чоловіки, що стали на бік Шонки?

— Ні. Було лише три зрадники: Шонка, Червоне Крило і Татокано. Вони всі подалися в табірну поліцію.

— Тоді піди до Гавандшіти і попроси його зараз ж скликати раду. Я хочу розповісти чоловікам Ведмежог братства, що сталося в блокгаузах на Маніатанка-вакпала.

— Хуг. — Бобер підвівся і пошкандибав з намету.

Токай-іхто тихо сидів біля вогню і непомітно спостерігав за сестрою. Уїнона шила куртку з бізонячої шкури, хутром усередину, як мали звичай їх носити дакоти взимку Легко і впевнено миготіло в її руках вирізьблене з кістки шило, і, здавалось, вона була цілком заглиблена в роботу Зробивши останні стібки, дівчина закріпила кінець жили що правила їй за нитку, витягла шило і сховала його у ви шиту кишеню при поясі. Тоді обома руками піднесла куртку вгору і пильно оглянула свою роботу. Все наче було гаразд. Уїнона встала, розгорнула величезну ведмежу шкуру, що лежала на долівці, і серед багатьох речей, схованих у ній дістала пару підбитих хутром мокасинів. Вона принесла братові куртку й черевики, опріч того, ще горщечок з ведмежим жиром і клапоть шкіри, щоб він звичним способом міг очиститись від бруду і переодягтись. Він подякував їй поглядом і переодягнувся. А Уїнона тим часом вийняла вигнуту у формі лиж дерев'яну раму і почала переплітати і вздовж і впоперек жилами. Цими ракетками із загнутим догори гостряками дакоти користувались замість лиж. Сам настала пора кінчати Уїноні цю роботу, бо небо посіріло, повітря стало важким і вологим, як перед наближенням снігопаду.

Монгшонгша, Гнучка Верба, не працювала. Мовчазна й зажурена, немов збожеволівши від горя, сиділа вона в сутінках і без упину гладила порожню дитячу колиску. Сьогодні знову настане вечір, коли вона побачить свого голодного, з гнійними ранами, чоловіка. Монгшонгша була родом не з дакотів, а з племені понка, і Четансапа привів її з собою з воєнного походу. В неї була лагідна, надломлена страхом і горем душа.

Спритні руки Уїнони закінчили переплітати лижі, перш ніж повернувся Бобер, його дуже довго не було.

Токай-іхто підійшов до ведмежої шкури, і Уїнона показала йому, що в ній лишилось. Збереглася велика священна люлька для нарад, свисток, яким військовий вождь подавав різкий сигнал для наступу і приглушений для відступу, і ще кілька особливо цінних старих речей. Уїнона відтягла шкуру трохи вбік, підняла шкіряну ковдру і показала братові шматок зрізаного дерну, що виймався з землі. Під ним лежав схований згорток із зброєю Токай-іхто, яку він, вирушаючи до форту, не взяв з собою, а залишив у селищі. Тут був його білий кістяний лук, гнучка палиця і бойова сокира — зброя, заборонена тепер у резервації. Уїнона знову дбайливо заховала її.

— Вони вже не раз шукали в цьому наметі, Шонка і його спільники. Коли вони приходять у селище, то завжди обшукують це тіпі, — розповідала дівчина.

Токай-іхто побачив, що на землі валяється важке покриття його власного намету. Соснові жердини, які бачили сто зим і літ у вільних преріях, були зламані: Шонка і його посібники потрощили їх.

Молодий вождь знову сів до вогнища. На його щоках горіли червоні плями. Зараз добре було б попаритись у лазні, але він не мав для цього часу. Чому ж це досі не повертається Бобер? Може, Гавандшіта став на перешкоді?

Нарешті запона в наметі відхилилася і з'явився той, кого очікували. Вираз його обличчя був нерадісний. Він знову сів проти Токай-іхто, відв'язав свою люльку, але не напалив її.

Минуло немало часу, поки Бобер наважився заговорити.

— Гавандшіта сказав, що скличе раду, — промовив він Нарешті, — лише тоді, коли про неї повідомлять Четансапу і він візьме в ній участь. Дехто не погодився з ним. Четансапа втік, в очах табірної поліції та її агентів він — убивця, бо поліцай Червоне Крило помер від удару його ножа. Якщо Четансапа візьме участь у цих. зборах, то їх вважатимуть за збори бунтівників. Але наші люди не можуть піднімати повстання. У нас немає ніякої зброї, крім ножів, н вони надто короткі, щоб стати проти рушниць ворогів.

— Коли має прийти Четансапа?

— Приблизно за годину.

— То давай вислухаємо його самого.

— Це не так легко зробити. Бо Шонка та його посібники теж приїдуть сьогодні в наше селище. Якщо вони знайдуть Четансапу, то вб'ють його. Ми й так дивуємося, що кусливих койотів ще досі тут немає.

— Вони випили надто багато бренді.

Бобер зневажливо скривив губи.

— Ти знаєш, — спитав він згодом, — що Шонка носить твою рушницю?

— Ні, не знаю. Рушниця в нього в шкіряному чохлі.

— Хто ж міг дати йому твою рушницю?

— Червоний Лис… хто ж інший? Він приятелює з ним. У форті мене примусили віддати зброю. Джекман узяв мій ніж, а Червоний Лис, певно, украв рушницю і подарував Шонці.

Бобер запалив люльку і кілька разів затягнувся. Погляд його став замріяним, наче він хотів прогнати невтішні думки про теперішнє життя.

— Ти не забув, — спитав він, — ти ще не забув, як придбав собі рушницю?

— Ні, не забув.

— Так, наш сухорлявий брат Четансапа теж був тоді з нами. — Бобер з охотою поринув у спогади. — Це була перша подорож, в яку ми вирушили разом… Татанка-йотанка знову прийняв тебе до наших наметів. — Тінь пробігла по обличчю воїна, коли він промовив ім'я великого чаклуна. Але Бобер зусиллям волі відігнав од себе похмуру дійсність. — Перша подорож, — почав він знову, — Чорний Сокіл був разом з нами і добре вчинив, бо ж він хвалився, що бачив на п'ять зим дальше, ніж ми, і вчив нас ще малими хлоп'ятами їздити і стріляти. Але вже й тоді ти все робив краще за нього! — Бобер знову посмоктав люльку. — Коли ми дісталися нагору в Сен-П'єр, що стоїть на Мулистій воді, всі очей з тебе не зводили; чи ти помітив це тоді? Вони цікавились тобою, бо язики біля табірних вогнів довше могли розповідати про твої подвиги, ніж тяглася ціла ніч. Так, вождь «Зоря, що сходить над горою» нишком більше позирав на тебе, ніж на хутра, які привіз з своїми воїнами на продаж і мало не віддав задешево білим людям, бо зовсім не звергав на них уваги.

Бобер урвав свою розповідь. Він, мабуть, сам відчув, що вождь слухає його з німим запитанням: «Чого ти розводишся про це все? Чого розповідаєш мені про минуле, коли сучасні справи не терплять зволікання?» Бобер відповів на запитливий погляд Токай-іхто:

— Тебе дивує, вождю, що я розповідаю про минуле у той час, як Шонка вже, мабуть, їде до наших наметів. Життя наше тут таке, Токай-іхто: вдень я збираю каміння, хоч і знаю, що під кожним каменем лежить інший камінь і моїй роботі ніколи не буде кінця. А ввечері ми згадуємо про минулі часи вільного життя. Хіба то було не чудове літо, коли ми їхали до форту Сен-П'єр? Хіба не добрий був той уатшітшун, що керував тією торговою стоянкою? Він не обдурив жодного дакоту. Чи ти пам'ятаєш, як ми стояли в будинку і ти вимагав нову рушницю? У крамниці також був уатшітшун, маленький і хитрий; він хотів дати тобі стару рушницю, зовсім стару, отой лис, що продавав зброю. Ти не промовив ані слова і з півгодини стояв і мовчки дивився на нього, спершу пояснивши йому, що саме тобі потрібно. Він базікав без упину і приносив багато рушниць, одну старішу за другу. Та коли ти й далі продовжував дивитися, він злякавсь тебе, як теля вовка, і, простоявши отак з півгодини, ти одержав свою «двоствольну рушницю з нарізним стволом». Вона, власне кажучи, була замовлена для чоловіка, якому належав форт, але ти заплатив золотом, і годі він віддав її тобі. Так, у той час, три великих сонця тому, сокира війни була ще закопана і червоношкірі чоловіки могли купувати стільки зброї для полювання, скільки хотіли. — Бобер усміхнувся, заглиблений у спогади. Але поволі веселий вираз зник з його обличчя. Важко зітхнувши, ній сказав — А тепер ця зброя дісталась Шонці, паршивому койотові, і нею він примусів нас зрадити Токай-іхто. Мабуть, ти інакше уявляв собі повернення. до нас, мій вождю. Погано ми тебе зустріли. Токай-іхто мовчки курив.

— Ми змушені будемо переховувати тебе, як переховуємо Четансапу, — промовив Бобер, — бо нам заборонено приймати тебе.

Бобер зробив безпорадний рух, і очі його забігали по пінах намету, ніби він шукав виходу і не знаходив його.

— О Токай-іхто! Твоя нога ступила в намети Ведмежого братства, щоб знову їх покинути.

— Ні, Чапо. Я не покину ваших наметів. Я заберу їх з собою. Ми підемо геть з резервації.

Бобер витріщився на вождя.

— Що ти кажеш? Мої вуха, мабуть, погано розчули твої слова.

Токай-іхто вийняв люльку з рота.

— Ні, вуха Бобра почули добре. Сьогодні вночі ви знімете свої намети і заберете з собою своїх жінок та дітей. Кордон не охороняється. Червоний Лис звільнив своїх раурайтерів. Ми підемо звідси у Канаду — нашу нову батьківщину, де ми зможемо жити, як вільні люди. Хуг.

Бобер глянув спершу на вогонь, а потім на Токай-іхто.

— Це ти кажеш з гарячки!

— Кров ударила в обличчя Токай-іхто.

— Чапо, зважуй свої слова, перш ніж давати волю язикові! Перед тобою не маленька дівчинка. Твій вождь говорить до тебе!

Чапа встав і неспокійно заходив по намету.

— Токай-іхто, ти не брав участі в цій війні. Ти не знаєш, як вони зігнали нас сюди! Мов безпорадну отару, б в нас вже більше не було куль. Щоправда, дехто думав так як ти, і хотів ще раз вирити сокиру війни. Томагавк і його табірна поліція вбили їх, і вони вб'ють тебе і всіх нас, якщо ми не будемо коритись. Тому ми прийняли люльку миру, яку нам принесли.

— Кривавий Томагавк напився чарівної води, він тільки рюмсає і сьогодні нездатний буде убити навіть мишу. Але завтра він разом з своїми людьми не знайде більше нікого, кого б зміг убити, Бо Токай-іхто і намети Ведмежого братства на той час сховаються в лісах Чорних гір, і хай їх там шукає.

Бобер зупинився.

— Шонка, мабуть, ще сьогодні прийде в наші намети, — кинув він потім.

— Чоловіки Ведмежого братства бояться Шонки і двох чи трьох його озброєних людей? Вам нема чого боятись. Полишіть Шонку і його воїнів на мене. — В голосі Токай-іхто звучав глум. — Я не хочу піднімати повстання. Ти знаєш, я ніколи не вірив у те, що ми зможемо перемогти уатшітшун. Ми не маємо наміру боротись. Ми підемо звідси і почнемо нове життя.

— Ми не можемо піти звідси! Адже ми знаходимось перед самим кордоном резервації! Дорога до Канади далека. Поза межами резервації стоять довгі ножі і зустрінуть нас рушницями.

— Ні, ти помиляєшся. Довгі ножі або ще не стоять за межами резервації, або вже пішли звідти. Сокира війни зарита, і скоро випаде сніг. Вони поховались у своїх фортах, як хом'яки в норах. Прерії лежать пустельні і самотні. Коли ми рушимо в дорогу, нас мало хто переслідуватиме.

Бобер знову заходив туди й сюди по вкритій ковдрами долівці.

— Ні, це неможливо. Ти хочеш, щоб вони знову стріляли в наших жінок і дітей?

— Чому Чапа каже «знову»?

— Хіба ти й цього ще не знаєш? Вони зігнали нас усіх разом з жінками та дітьми, коли хотіли забрати в нас аброю. Ми віддали зброю, — воїн затнувся, наче його щось здушило за горло, — ми віддали їм зброю. Тільки остання рушниця, сама остання — якось випадково вистрілила. Тоді вони оточили нас з усіх боків і почали стріляти в нас, беззбройних, у наших дітей та жінок. — Бобер показав на порожню колиску, біля якої сумувала Монгшонгша, а тоді ляснув себе рукою по нозі, на яку він тепер накульгував. — Крім ножового удару Червоного Лиса, їй дісталась ще й куля. Війна і це кровопролиття… Нас тепер менше, ніж було тоді біля Кінського потоку. — Воїн стиснув кулаки, і на бронзовій шкірі його проступила блідість. — Скажи мені, чи був я коли-небудь боягузом! Ніколи! Ти це знаєш. Але… ми не можемо зважитись на те, чого ти вимагаєш. Ми переможені. Ми повинні мовчати, сидіти тихенько і збирати каміння. Поспитай членів ради в усіх наметах дакотів. Їхні язики скажуть тобі те ж саме.

Токай-іхто підвівся. Він підійшов впритул до Бобра і глянув йому в очі.

— Чапо! Я не можу сказати тобі більше, ніж уже чули твої вуха. Також не маю часу об'їхати всі наші селища і протягом годин, ба й днів курити там люльку ради. Шонка знає, що я поспішатиму до ваших наметів. У нас лишилось обмаль часу, треба діяти швидко і, не гаючись, вирушати и далеку дорогу. Ходімо!

— Вождь Токай-іхто, Ведмеже братство не має права утекти від великого племені дакотів. — Бобер говорив запально. — Тут ми в неволі, але всі разом. За межами резервації Ведмеже братство буде схоже на маленьку зграю дичини, яку швидко перестріляють. Ми мусимо спершу поговорити з Татанка-йотанкою.

— Татанка-йотанку перехитрили білі люди, і його нема в резервації. Ти не знайдеш його ніде. Отже, рушаймо. Це не втеча. Там, угорі, на річці Сурі, ми зустрінемось з найхоробрішими дакотами з Міннесоти, які ще чотирнадцять зим тому шукали і знайшли там нову батьківщину.

— Але чи надовго? Уатшітшун прийдуть і туди й знову поневолять нас. Ніколи ми вже не полюватимемо на білонів, мій вождь!

— Ти маєш рацію. Нам треба піти новим шляхом, якого ще не знають уатшітшун. Ти збираєш тут каміння з поганого поля. Ніхто тобі не допомагає, бо це твоє власне поле. Хіба не краще нам володіти спільно добрим шматком; землі, навчитись разом обробляти поле, сіяти і разом збирати врожай? Червоношкірі люди ніколи інакше не робили, але це буде вірним і в майбутньому.

Бобер відповів не зразу. Він мовчки щось обмірковував. В його очах з'явився інший вираз, ніби він побачив перед собою якусь далеку мету.

— Що ти кажеш — це добре, — нарешті повагом промовив він. — Дуже добре. Але рушниці уатшітшун стоять; між тобою і твоїм хорошим планом. Уатшітшун забороняють нам разом сіяти і збирати врожай.

— Тому ми й мусимо залишити резервацію, щоб бути знову вільними.

В очах Бобра стояли ледве стримувані сльози.

— Ми переможені, Токай-іхто. Червоношкірим людям живеться тепер так само, як чорношкірим. Усі ми раби.

— Ходімо! — Вождь міцно схопив за плече свого товариша. — Ми довго мандрували з тобою. І сьогодні ти не покинеш мене, Чапо.

Чоловік судорожно стиснув кулаки.

— Що ти кажеш, — це добре, — пробурмотів він ще раз, — але в нас більше немає сили. — Він захитався, ніби втративши опору, розтулив руки і випростав їх, мов у смертній агонії. — Токай-іхто, те, про що ти кажеш, нам треба було зробити раніше, поки ще був час. План дуже хороший…

Бобер поволі відходив од вождя, поки не наштовхнувся на стіну намету. Він притулився чолом до соснової жердини. Обличчя його болісно скривилось, а великі чорні очі з невимовною тугою дивилися з-під гніту поневолення на ілюзію свободи.

Токай-іхто стояв біля вогнища. Спалахуючи, шугали вгору язики полум'я. Він дивився на свого товариша, що все ще стояв спиною до нього.

Вождь сів до вогнища і взяв у рот люльку. Уїнона відчула, як від збудження її кинуло в жар. Геть з рабства, сказав її брат, геть із жалюгідного притулку до нового житла!

Токай-іхто чекав. Незабаром має прокрастися до свого намету Чорний Сокіл Настала ніч. Навкруги було темно й тихо. Тільки десь вив голодний собака.

Уїнона вийшла. Мабуть, вона хотіла подати Чорному Соколові якийсь умовний знак, що він може ввійти. Незабаром вона повернулась і знову сіла під стіною намету біля Монгшонгші.

— Він відповів на мій знак, — сказала дівчина. — Зараз він буде тут.

Усі чекали. За кілька хвилин показався Четансапа; довга, страшенно схудла постать його вповзла з-під запони в намет. Ще не підводячись з долівки, він обвів палаючими від гарячки очима намет і всіх присутніх. Потім насилу встав і наблизився до вогнища. Токай-іхто побачив на його грудях ликову пов'язку і дві відкриті гнійні рани. Вузький череп перетинав шрам від удару шаблею. Ненависть і голод були відбиті на обличчі Четансапи; він ще раз оглянувся, наче його хтось переслідував. Та враз дика бурхлива радість охопила Чорного Сокола і освітила його обличчя.

Він не сідав. Токай-іхто підвівся.

— Вождь, — поспішно сказав Чорний Сокіл, — добре, що ти тут. З мого намету койоти не зможуть тебе вигнати.

— Я знаю, Четансапа, що ти заступився за мене.

Четансапа відмахнувся.

— Ти ж мене теж не зрадиш. Чи Шонка здогадується, що ти тут?

— Як тільки хміль вийде йому з голови, він кинеться шукати мене тут. Може, він уже скоро з'явиться.

Монгшонгша підвелася і очікувально стояла поблизу обох чоловіків. В руці вона тримала дві худі засмажені ворони, які приготувала своєму чоловікові.

З грудей Четансапи вирвався звук, що означав сміх.

— З'їж сама цих ворон, — відповів він на німий жест Монгшонгші, — або віддай їх Гапеді. Мені вже не треба м'яса. — Він знову обернувся до Токай-іхто.

Монгшонгша, похиливши плечі, пішла назад на своє місце в глибині намету.

— Я вже не маю більше сил, — пояснив він своєму вождю. — Рани не гояться. Я вмру, і це мене мало турбує. Я не хочу більше жити ховаючись і вночі крадькома пробиратись у свій намет, щоб забирати їжу в Гапеди. Я вмру, але вмру не сам.

— Не треба тобі вмирати, Четансапа.

Здавалось, він не почув цих слів. Його думки нестримно линули далі з якоюсь розпачливою силою. Він схопив вождя за руку.

— Ти чуєш, Токай-іхто? Я вмру, але ти мусиш помститися за мене. Склич наших людей. Вони повинні взятись до зброї і боротись. Ми загинемо із славою. Вирийте сокиру війни і боріться. Тут ми не будемо жити. Ти чуєш, Токай-іхто!

Чорний Сокіл тремтів від хвилювання. З горла його полилася кров, і він заточився.

— Токай-іхто!

— Ми не будемо тут жити, — відповів вождь, — це правда. Ми підемо звідси ще сьогодні вночі. Кордон охороняється погано. Ми підемо і візьмемо тебе з собою.

Четансапа хотів сісти, але ноги його підломились, і він упав. Токай-іхто підскочив до хворого і поклав його на ковдри та хутра. Воїн важко дихав. Запала довга тиша.

— Що ти сказав? — спитав він згодом. — Ви не повинні йти звідси. За межами резервації Ведмеже братство буде самотнє і зможе вбити лише небагатьох ворогів. Ви мусите лишитись тут, скликати всіх чоловіків дакоти, і тисячі воїнів повинні вбити за одну ніч тисячі ворогів. Гавандшіта розмовляв з духами. Ми переможемо уатшітшун, і вся земля аж до великої води знову належатиме нам.

— Гавандшіта вже одного разу казав про це і помилився, — відповів Токай-іхто.

— Ти надто довго був в уатшітшун! — вигукнув Четансапа. — Ти більше не віриш духам червоношкірих людей?! Ми не будемо тут жити. Ви повинні помститись за мене, і якщо не зможете перемогти, то вмріть усі із славою.

— Ми хочемо жити, Четансапа.

Чорний Сокіл, здавалось, заціпенів від цих слів. Потім його обличчя скривилось.

— Татанка-йотанка втік від нас, — промовив він з глибокою гіркотою, — і Токай-іхто йде до боягузів, він хоче жити. — Четансапа відвернувся. — Для чого, ти визволився з неволі, Токай-іхто? Лише для того, щоб тепер утекти, як койот? йди геть з мого намету! — Поранений насилу говорив, але його хвилювання було таким великим, що з грудей нестримно виривалися все нові й нові слова. — Скажи мені зараз же, Токай-іхто, ти будеш боротися чи ні? Ганьба тобі, коли ти не візьмешся до зброї! Не за боягуза заступався я в раді!

— Четансапо! — гостро відказав Токай-іхто. — Ми боротимемось, але іншим шляхом, ніж ти собі уявляєш. Наші чаклуни завжди казали нам, що уатшітшун володіють таємницею, яка надає їм сили. Я знаю тепер таємниці уатшітшун, але білі люди не знають моєї таємниці, яку я розгадав, сидячи у льосі форту. Ти підеш разом з нами. Ти потрібний нам.

Чорний Сокіл глянув на Токай-іхто. Здавалося, лише тепер він намагався збагнути зміст неясних слів або принаймні повірити їм, але в ньому знову прорвалось озлоблення переможеної, переслідуваної і зацькованої людини, в якої було лише одне бажання — втопити себе самого і всіх інших у кривавій, смертельній боротьбі.

— Токай-іхто, — сказав він, трохи підвівшись, — ти завжди був моїм молодшим братом, ти знаєш це. Три великі сонця тому я в раді подав голос, щоб ти, син Маттотаупи, міг повернутись до наших наметів, і тепер я теж захищав тебе, тоді як інші язики мовчали. Але коли ти так розм'якнув… мені соромно за тебе. Я скажу тобі слова, які примусять тебе знову стати воїном.

— Ти не можеш примусити мене, Четансапо. Я піду своїм шляхом і візьму з собою намети Ведмежого братства, навіть коли мені доведеться змусити їх до цього зброєю. Хуг.

— Токай-іхто, ти син зрадника. Ми втратили свою землю, бо твій батько зрадив нас. Якщо ти хочеш бути воїном і вождем, то борись, коли ж ти не хочеш боротись…

Токай-іхто встав.

— Ти розмовляєш зі мною так, — сказав він, — як розмовляв Шонка. Я син зрадника, і ти можеш вбити мене тоді, коли я вже зроблю те, що мушу зробити для чоловіків, жінок і дітей Ведмежого братства. Але не раніше. Токай-іхто не можна примусити.

Четансапа й собі спробував було підвестися, але впав.

— Токай-іхто! — хрипко сказав він. — Ти сам не знаєш, чого хочеш. Десять зим і літ ти прожив з Маттотаупою у вигнанні і не жалкував за тим. Прерії були тоді ще вільні. Тепер уатшітшун є нашими володарями, і ти мусиш ховатися, як загнаний звір. Ти хочеш переховуватися з жінками та дітьми, шукаючи притулку в печерах і скелях, поки вони не перестріляють усіх вас. Тепер я знаю це життя. Я не хочу більше жити, а проте лишаюсь воїном. Те, що ти кажеш, — мрія, і вона не гідна вождя. Ось глянь на мої гнійні рани, на мою кров. Сьогодні прийдуть сюди койоти, які вбили мене. Убий їх і склич наших чоловіків! Або йди геть з мого намету! Для боягузів тут нема місця.

— Це вирішить рада.

— Рада! Зрадники, які допустили, щоб зруйнували твій намет! А втім, поклич їх, щоб познайомитися з ними! Поклич! Якщо ти не підеш добровільно, то вони самі покажуть тобі дорогу звідси. Але Гавандшіта розмовляв з духами. Він скличе на боротьбу наших молодих воїнів! — Четансапа відвернув голову. З його рота збігала червона цівка.

Токай-іхто подав знак Монгшонгші та Уїноні. Вони підійшли до постелі Четансапи і заходились лікувати його цілющими травами та перев'язувати рани.

Коли про хворого подбали, Монгшонгша, що вся тремтіла, не відходила від постелі чоловіка.

— Він мусить іти геть, — сказала вона тихо, — якщо прийде Шонка, то зараз же вб'ють його. Ми повинні віднести його назад у скелі.

— Четансапа залишиться в наметі, — рішуче заперечила Уїнона. — Без допомоги він умре ще сьогодні вночі. Він прийшов і сам сказав, що більше не ховатиметься.

— Геть, — повторила Гнучка Верба, раптом розпалившись від страху. — Шонка погрожував мені, що вони вб'ють не тільки його, а вб'ють і Гапеду, мого єдиного сина, коли знайдуть тут Четансапу.

Токай-іхто підійшов до жінок.

— Поки я тут, Шонка не вб'є жодної дитини. Уїнона має рацію. Четансапа залишиться, як і сам хотів. Хуг.

Поранений кинув на вождя короткий похмурий погляд, та не сказав нічого.

Токай-іхто пішов до вогнища, але не сів. Гарячка палила його, і йому було важко зберігати ясність думки. Здавалось, він і сам ось-ось звалиться, як Четансапа. Вороги Ведмежого братства домоглися свого: Токай-іхто і Четансапа, двоє безстрашних воїнів, були тепер наче підбита дичина. Чапа, наймудріший з усіх, втомлено прихилився до жердини намету, поринувши в безнадійні мрії. І серед інших чоловіків, сповнених страху перед зброєю Шонки, теж не було єдності. Хто ж їх скличе? Часу лишалось дуже мало. Скоро, певно, прийде Шонка. Хто ж зрозуміє задум і план Токай-іхто, коли навіть найближчі друзі покинули його?

— Токай-іхто! — Уїнона стала перед братом. Вона простягла йому маленьку торбинку із запашним зіллям. — Поїж цього зілля, воно подолає дух твоєї хвороби. І дозволь мені сказати про мій намір. Ти, як вождь, можеш схвалити або заперечити його.

— Що ти збираєшся робити?

— Люди в усіх наметах повинні скласти майно, щоб ще сьогодні вночі вирушити з резервації. Я обійду всі намети і дам знати жінкам. Ми підемо за тобою, ти маєш рацію, і ми зробимо так, як ти сказав.

— Іди, Уїнона. Ти допоможеш Ведмежому братству прокласти шлях до нового життя. В тобі живе мудрий дух. Ти розумієш більше, ніж воїни.

Дівчина, не гаючись, вийшла з намету.

— Де Гапеда? — стиха пробурмотіла Монгшонгша. — Вже настала ніч. Де він подівся?

Токай-іхто почув її слова. Його й самого дивувало, що хлопець досі не повернувся до батьківського намету, хоча дакоти не мали звички увечері шукати хлопців його віку. Хто прожив одинадцять зим, той сам знає, де йому спати, — в батьківському тіпі чи в сусіда. Але до схід сонця хлопець, свіжий і бадьорий, мусив обов'язково повернутись додому. Та сьогодні здавалося дивним, що хлопець не виявляв цікавості до повернення Токай-іхто і не показувався в наметі. Адже ж він бачив, як вождь повернувся до табору і разом з Уїноною та Бобром увійшов до тіпі Четансапи.

Токай-іхто швидко розгорнув велику шкуру грізлі і взяв убір з орлиних пер, який йому показувала Уїнона. Він надів його на голову разом з довгими китицями з таких самих орлиних пер. Це була прикраса, на яку зазіхали Червоний Лис і Джекман, але вона не потрапила до їхніх рук. Токай-іхто вирішив з'явитися перед чоловіками Ведмежого братства в уборі вождя.

Чапа випустив жердину і з похиленою головою поволі підійшов до вогнища.

— Токай-іхто, — почав він, затинаючись. — Уїнона хоче відвідати усі намети. Отже, також і мій намет. В матері, моїй матері, живе злий дух, що дедалі все більше й більше шаленіє. Я боюсь, щоб цей дух не накинувся на Уїнону.

— Це може статись. Але Уїнона не боїться.

— Я піду і спробую допомогти їй у моєму наметі.

— Якщо хочеш допомогти, то ти потрібніший мені тут. Лишайся.

Присоромлений Чапа замовк. Потім нахилився над Чорним Соколом і прислухався до його дихання.

— Він ще живий, — сказав Чапа і, зніяковівши від власних зайвих слів, пішов назад у глибину намету і зупинився там у нерішучості.

Через запону намету прослизнув хлопець. Його голова нагадувала обтягнутий шкірою череп мертвяка. Гапеда! Він зараз же підбіг до Токай-іхто, і той дозволив йому говорити.

— Я лежав на варті з Часке, — швидко й схвильовано доповів хлопець. — Сьогодні має приїхати Шонка. Я хотів повідомити про його наближення, щоб він зненацька не застукав вас у наметі. Його ще нема. Але Шеф де Лю тут, біля скель, де стоїть буланий. Він сказав мені, що Шонка з трьома озброєними людьми уже вирушив у дорогу і цієї ж ночі прибуде сюди. Це Шеф де Лю доручив тобі переказати, Токай-іхто. І він хоче знати, чи йому самому прийти в намет, чи й далі вести розвідку.

— Нехай він поїде до найближчого кордону в напрямі Чорних гір і розвідає, чи вільна там дорога. На своєму рябому за дві години він обернеться туди й назад. І щоб тоді негайно повідомив мене про наслідки розвідки.

— Гаразд. — Хлопець відразу зник.

А Токай-іхто вийшов з напівтемного тіпі в чорну ніч. Важкі хмари заслонили місяць і зорі. Жодного проблиску навколо, тільки ледь помітне миготіння на крижаній поверхні ставу. Вітер послабшав. Певно, скоро почне падати сніг. Усе ще вило кілька собак. Їх було, може, п'ять чи шість. Голодні люди порізали і поїли майже всіх.

Токай-іхто прислухався і вдивлявся в темряву. Він постеріг, як від намету до намету шастають поодинокі постаті. Вони щезали в тіпі і знову виходили, щоб відразу ж пірнути в інший намет. Незважаючи на темряву, вождь упізнав Уїнону. З нею були дві дівчинки. Коли одна з них пробігала поблизу вождя, він гукнув її:

— Грозова Хмаро!

Мала хутенько підбігла до нього.

— Що чути в наметах?

— Жінки всі хотять іти, бо їхні діти тут голодують. Ті, що знають про твій план, уже лаштуються в дорогу.

— А чоловіки мовчать?

— Дехто ще мовчить і чекає, що вирішить Гавандшіта, чаклун. Але три Круки вже одважились. Вони не такі розумні, як Бобер, і тому не передбачають всіх небезпек, і не такі горді, як Четансапа, і тому не хотять братися до зброї. Вони зрадили тебе, вождю, але тепер, коли ти вказуєш їм шлях і надію, вони хочуть бути з тобою.

— Це сказала Уїнона?

— Так, це її слова.

— Біжи далі. Зараз ви почуєте мій сигнал. Тоді нехай всі сходяться, і жінки теж. Хуг. З Гавандшітою я поговорю сам.

Токай-іхто підніс свисток до рота, і пролунав різкий звук — сигнал до нападу.

Наче від помаху чарівного жезла, навколо в темряві повідкривалися намети. Звук військового свистка був з дитинства добре знайомий кожному дакоті, і ще хлопцями вони вправлялися в тому, щоб прокидатись і враз підхоплюватись, почувши цей сигнал. Хто під час свисту ще протирав очі, з того всі сміялись і глузували, бо він нездатний був протистояти ворогові. Тіло майже саме підсвідомо корилося цьому пронизливому сигналу. Так було в дні вільного життя, і тоді ніхто навіть не міг собі уявити, щоб воїни за хвилину після сигналу не були біля свого вождя. Сьогодні ніхто не знав, як вчинять інші, бо непорушна єдність дакотів, що існувала в дні свободи, була тепер зламана. Але коли чоловіки повиходили з наметів і кожний побачив, що інші теж поспішають, всіх охопило велике хвилювання. Старий Крук і його сини першими стали перед вождем. Та вже й інші підходили. За воїнами поспішали жінки, дівчата й діти. Вони юрмилися перед входом до намету. Вогонь роздмухали, і його полум'я освітило Токай-іхто в уборі з орлиних пер.

— Токай-іхто? — вигукнуло багато голосів ім'я вождя, дехто з радістю, дехто здивовано.

Але молодий вождь мовчав. Його погляд блукав у темряві, шукаючи когось. Одного ще не було тут, Гавандшіти — чаклуна, лікаря і старійшини, вождя Ведмежого братства за мирних часів. Всі чекали на його прихід. Бо, за старим звичаєм, він повинен дати згоду на те, до чого закликав братство вождь. Щоправда, воїни й досі гнівались на старого за те, що війну було програно, і звеліли йому відсторонитись від усього і добре поміркувати, щоб краще розуміти своїх духів і не вводити людей в оману провіщанням перемоги, коли очевидна поразка. Гавандшіта після цього довго й уперто мовчав, наганяючи на всіх страх своїм чаклунством і моторошними танцями, але останні два місяці він знову почав пророкувати повстання і перемогу, і деякі з чоловіків та жінок, охоплені розпачем, повірили йому і сподівались, як і Четансапа, що червоношкірі воїни скинуть у море білих гнобителів.

Чи прийде зараз Гавандшіта? Г що скаже старий, який ніколи не був другом Токай-іхто, про план молодого вождя? Четансапа, на вимогу чаклуна, був тут, хоч і не міг ні говорити, ні підвестись. Але чоловіки не цурались більше того, кого переслідував закон. Вони дозволили йому лежати в наметі і більше не виганяли в пустелю. Прийшов Гавандшіта.

Як велів звичай, Токай-іхто пішов назустріч старому чаклунові і, наблизившись до нього, подав йому руку і повів у тіпі Чорного Сокола. Запони ніхто не опустив, і вхід лишався відкритим, так що людям, які стояли довкола, було видно Токай-іхто і похмурого старика. Вождь підвів Гавандшіту до вогнища, і старий поволі сів.

Токай-іхто сів навпроти нього і кивнув до Уїнони, що саме повернулась в намет. Дівчина знала, що їй треба зробити. Вона дістала якусь дбайливо загорнуту річ, зняла шкіряний чохол, і всі побачили тоді священну люльку. Дівчина піднесла її вождеві разом з розшитою торбинкою тютюну.

Токай-іхто взяв довгу люльку. Чубук її, зроблений з ясеневого дерева, був до половини обплетений пофарбованою в червоне щетиною дикобраза і оздоблений горностаєвим хутром та шерстю з хвоста рідкісного білого бізона. Головка люльки була виліплена з червоної глини, що залягала на берегах Міссурі. З тими священними горбами на берегах Міссурі, звідки походив цей глинозем, дакотів зв'язували особливі обставини. Постійний мир тривав у тих місцях, і жоден червоношкірий чоловік не вбив там свого червоношкірого брата. За повір'ям індійців, так учив людей таємничий грозовий птах, що ніколи не народжувався і ніколи не вмирав, і це було спогадом про те, що колись, за дуже давніх часів, між людьми, а також між людьми й тваринами панував мир. І тепер, коли сходило сонце, сини й дочки дакотів мали звичай просити про мир вакантанку — велику таємничу життєдайну силу. Але й до цього часу мир не повертався, і сьогодні також треба було курити люльку миру й наради, щоб підготуватись до важкого походу. Токай-іхто заговорив до старика і до воїнів, і, хоча голос вождя був не гучний і мова його переривалась кашлем, його, однак, в нічній тиші розуміли всі з селища Ведмежого братства.

— Чоловіки дакоти! Токай-іхто, син Маттотаупи, повернувся, після того як його зрадили і ув'язнили Червоний Лис і довгий ніж Джекман. Він прийшов до вас, але Шонка хоче знову вигнати його з ваших наметів. Токай-іхто піде. Так. Але він піде не сам. — Він прийшов, щоб вас усіх разом з наметами вивести з резервації на далекі луки та ліси, куди не сягає кулак великого розбійника з Вашінгтона.

Молодий вождь зробив коротку паузу. Він відчув, що в його слухачів прокинулася велика надія. І застигле обличчя Гавандшіти теж ніби трохи ожило.

— Але раніш ніж ви зробите зі мною перший крок, — вів далі Токай-іхто, — я хочу вам сказати правду про життя тут, на мертвій землі, і про шлях, яким я хочу вас повести. Мужність, на яку чекають великі випробування, мусить знати правду. Тому я не збираюсь вас обманювати, як уатшітшун, а хочу говорити з вами щиро, як червоношкіра людина.

— Хуг! — вигукнув старий Крук з натовпу, що уважно слухав вождя.

— Я знаю, що ви голодуєте і що Червоний Лис обдурює вас, — знову заговорив вождь. — Але і Червоний Лис колись помре, і вуха у Вашінгтоні почують про його шахрайство, і ви, або ваші діти, коли-небудь одержите рябих бізонів і коробки з м'ясом, які вам належать. Дуже багато з нас помре під голоду і хвороб, а дехто, може, потім погладшає та наїдатиметься досхочу і танцюватиме перед білими людьми, щоб їх розважати.

Вождь поглянув на юрбу. Ніхто не ворухнувся.

— Невже ми перетворимося на вгодованих собак і дозволимо уатшітшун топтати нас ногами? — спитав один старий член ради.

— Може, уатшітшун більше й не топтатимуть вас ногами, — відповів вождь. — Але ви повинні будете відрізати своє волосся, бо так накажуть білі люди. Ви не матимете права розмовляти з своїми червоношкірими братами з інших племен, бо цього не захочуть уатшітшун. Ніколи ви самі не зможете добувати досить їжі, щоб забезпечити свої намети, а завжди змушені будете терпіти від голоду або чекати подачки. Землю, яка вам належить, вас змусять розділити на маленькі клаптики, бо уатшітшун не дозволять вам спільно сіяти і збирати врожай. Вони думають, що разом з землею розколеться також і наше плем'я. Ви завжди змушені будете робити те, що вам наказуватимуть білі, й ваші діти мають вчитися так, як уатшітшун. Але уатшітшун думають не добре, а погано. Якщо ж ви відмовитесь жити по-їхньому, вони знову переслідуватимуть вас, поки не знищать.

— Веди нас звідси! — вигукнуло багато голосів.

Але Гавандшіта все ще мовчав.

— Тому я хочу повести вас у край, — говорив далі вождь, — на родючих землях якого ми зможемо жити за своїми власними звичаями і думками. Шлях туди дуже довгий і взимку дуже важкий. Деякі хоробрі червоношкірі люди вже пройшли його або намагались пройти. Щоб ви могли уявити собі небезпеку, яка нас чекає, я перекажу вам промову вождя Гінматон-ялаткіта до свого племені шагаптінів. Коли плем'я шагаптінів опинилося в такому ж становищі, як ми, і не могло більше жити на своїх старих мисливських угіддях, воно взимку вирушило в далеку дорогу до вільної країни Канади, ведучи безперервну боротьбу з білими переслідувачами. Та коли воно дісталося до кордону вільної країни, чоловіки, жінки й діти були такі знесилені, а білих переслідувачів була така безліч, що хоробрі шагаптіни мусили здатись їм за один крок до кордону вільних прерій. Тоді вождь Гінматон-ялаткіт звернувся з такими словами до своїх людей: «Я втомився від боротьби. Наші вожді вбиті. Зряче Скло мертвий, Тоогульгульсате мертвий. Старі чоловіки всі мертві. Лишились тільки молоді, які здатні сказати лише так або ні. Той, хто очолював молодих воїнів, мертвий. Зараз зима, а в нас немає ковдр. Малі діти замерзають. Багато хто з мого народу втік у гори, але в них немає ні їжі, ні ковдр. Ніхто не знає, що з ними… може вони замерзли. Як би мені хотілося пошукати своїх дітей і побачити, скількох я зможу знайти. Може, я їх знайду серед мертвих. Чуєте ви, вожді, я втомився. Моє серце хворе і сповнене суму. Сонце заходить. Я більше ніколи не боротимусь». Так сказав вождь, коли, пройшовши шлях у тисячу миль, він за кілька кроків від кордону вільної країни здався в руки військових. Але ми теж хочемо пройти шлях, що буде так само довгим і холодним. Ми будемо мерзнути і голодувати, і нас теж, може, переслідуватимуть уатшітшун. Коли ж наша воля буде досить сильною, ми все-таки дійдемо до вільної країни. Наше серце не повинне відчувати втоми й смутку. Ще цієї ночі ми маємо вирушати. Ми підемо звідси. Я сказав. Хуг.

Закінчивши, Токай-іхто запалив люльку своїм власним кресалом, — і ось настав момент, якого всі чекали з затамованим напруженням. За звичаєм індійців, вождь перед початком якогось великого заходу пропонував чаклунові покурити священну люльку. Якщо жрець брав і курив її, то цим висловлював свою готовність супроводити вождя. Якщо ж не брав — то відхиляв захід.

Токай-іхто запалив люльку і подав її старому, чиї очі вже бачили сто зим та літ і появу та зникнення багатьох вождів дакотів. В кінці ряду тих, які з'являлись і зникали, останнім був Токай-іхто, син Маттотаупи, що хотів повести чоловіків з племені дакотів до нової батьківщини.

Старий підніс руку і взяв люльку. Цієї хвилини довкола запанувала глибока тиша. Якби зараз пролунало хоч одне-єдине слово, то Гавандшіта мусив би віддати люльку і її не можна було б більше курити.

Старий підвівся і з благоговінням. затягнувся шість разів: до неба, до землі і на всі чотири сторони — на схід і на захід, південь і північ. Потім він знову сів і подав люльку молодому вождеві, який теж зробив шість затяжок. Затягнувшись востаннє і випустивши дим, вождь віддав люльку Уїноні, і вона сховала її.

Гавандшіта встав, і вождь повів гостя до тіпі. Тихо чекали всі Токай-іхто. Він ще раз звернувся до них:

— Чоловіки дакоти! Гавандшіта зважився. Чи зважуєтесь також і ви?

Вождь чекав на відповідь. З давніх-давен покора, яку виявляли до вождя, була добровільною.

Бобер стяв близько біля Токай-іхто. Він був перший, хто виступив наперед і прийняв маленьку військову люльку, яку за звичаєм вождь запалив тепер для воїнів.

— Я піду з тобою, Токай-іхто! Ти сказав нам правду. Я тепер знаю, що ти нас ведеш в небезпечну дорогу не наосліп, а з ясним поглядом і твердим серцем. Тому я йду я тобою. Хуг.

Коли після чаклуна погодився і воїн, якого вважали за найрозумнішого у раді, інші теж більше на вагались. Люлька пішла по колу, і кожний, хто робив затяжку, заявляв цим про свою готовність іти за вождем.

Поки люлька передавалася з рук в руки, почали пролітати перші сніжинки. Всі знали, що почнеться великий снігопад. Жінки й діти повернулися до наметів, щоб закінчити лаштування в дорогу. Токай-іхто закликав усіх воїнів у намет Четансапи.

— Шонка з своїми трьома озброєними посібниками може щохвилини прибути, — сказав він. — Нам треба вирішити, що з ними робити. Ми їх не будемо вбивати, бо це тільки розпалить жагу помсти уатшітшун. Але ми їх обеззброїмо, зв'яжемо і покинемо тут, у наметі Шонки. Коли ми вирушимо звідси, вони скоро одержать допомогу своїх білих покровителів. Чоловіки згодились.

— Як поводяться Шонка та його посібники, коли приходять до наших наметів? — спитав вождь.

— Вони завжди по двоє йдуть від намету до намету, — повідомив Старий Крук. — Насамперед вони перевіряють намети Четансапи і Бобра. Звідти йдуть далі.

— Цього разу вони теж так зроблять, бо, певно, підозріватимуть, що я в тіпі Чорного Сокола або Бобра. Шонка прибуде з трьома своїми людьми, які, розділившись тут на дві групи, підуть по наметах. Я пропоную нам теж розділитись. Три воїни лишаться зі мною тут, у наметі Четансапи. Троє підуть з Бобром до його намету. Інші розійдуться по своїх тіпі. Тільки-но Шонка з кимсь із своїх людей увійде до намету, треба напасти на них у темряві, обеззброїти і зв'язати. Хуг.

— Хуг! — вигукнули воїни.

Вони попрощалися з вождем і пішли готуватися до виконання його плану. Троє Круків лишилися з Токай-іхто в наметі Четансапи. Вождь відчував, що цілюща трава, яку йому дала Уїнона, благотворно вплинула на нього, його серце билося рівніше, хоча він ще відчував біль, втому й озноб. Але він уже не боявся, що незабаром сили зовсім залишать його. Зробивши ще кілька розпоряджень, він пірнув у темряву зимової ночі, щоб глянути на свого буланого і собаку. Шонці не можна їх бачити.

Підійшовши до стрімкої скелі, він помітив угорі, на її гребені, хлоп'ят Гапеду і Часке. Вони стояли на варті.

— Коли з'являться вороги, закричіть совою, але тільки один раз, щоб не викликати в Шонки підозри! — гукнув він наверх до хоробрих хлопчаків. Вони знаком підтвердили, що зрозуміли його.

Токай-іхто забрав коня й собаку. Він повів їх не до табуна біля селища, а значно далі на захід і наказав там стояти на місці. Після цього обережно повернувся до табору. «Сова» на скелі поки що не кричала.

Але невдовзі пролунав крик. Уїнона майже загасила полум'я в наметі Четансапи, лишивши кілька тліючих вуглин у круглому заглибленні посеред намету. Четансапа лежав у глибині намету, вкритий ковдрами. Монгшонгша нерухомо сиділа біля чоловіка, судорожно обхопивши жалобну колиску. Уїнона приготувала собі постіль, але не лягала спати.

Біля самого входу до намету лежали на землі Токай-іхто та троє Круків і чатували. Вони вже чули тупіт копит. Шонка і його поліцаї галопом наближались до селища. Вони під'їжджали відкрито, без всякої обережності. За короткий час влади над своїми беззбройними одноплемінниками ці люди, що мали зброю, засвоїли вже звички білих: вони були певні, що їх бояться, і покладались на цей страх більше, ніж на свою силу. Хіба рада не мовчала, коли вони зганьбили Токай-іхто, і хіба не сам Токай-іхто дав обшукати себе у трактирі? Шонка більше не боявся нападу.

Тупіт копит стих. Четверо вершників зупинились недалеко від селища. Токай-іхто і Круки почули голоси і зрозуміли, що поліцаї спершу збираються відвести своїх коней и табун на край селища. На це не могло піти багато часу. Коли четверо поліцаїв знову зібрались, про що свідчив приглушений гомін їхніх голосів, Шонка дав новий наказ. Ті, що причаїлися в наметі, не розібрали наказу, але швидко зрозуміли його зміст.

Двоє людей легкою ходою наближались до намету Четансапи. Впритул один за одним, наче одна людина, увійшли озброєні поліцаї до намету Чорного Сокола. Токай-іхто свиснув.

Тієї ж миті він сам і троє Круків зірвалися на ноги i повалили обох поліцаїв. Старий Крук і Токай-іхто побороли їх, а молоді Круки вирвали в лиходіїв зброю: спершу рушниці, потім револьвери і ножі за-за пояса. Пута лежали напоготові, і за кілька секунд уповноваженим Червоного Лиса зв'язали руки й ноги. Опам'ятавшись від переляку, вони почали кричати і погрожувати.

Як було умовлено, обоє молодих Круків взяли полонених на плечі і зараз же віднесли геть, перш ніж вороги втямили, що боролися з Токай-іхто і що Четансапа у своєму наметі. Не важко було вгадати, що сталося і з обома іншими зрадниками племені. Такий самий безсилий крик та лайка, які виривалися в тіпі Четансапи з горла Шонки й Татокано, доносилися із намету Бобра. Молоді Круки зустріли дорогою до намету Шонки Бобра і ще одного юнака: вони вже віднесли своїх полонених. В темряві сніжної ночі гучно лунали радісні вигуки беззбройних переможців. Вже залопотіла на північному вітрі, наче сигнальний прапор, перша шкура, знята з намету Гавандшіти. Після зруйнування намету Токай-іхто Ундшіту прийняв до себе чаклун, і вона, як було заведено здавна, першою подала жінкам знак знімати намети й лаштуватися в дорогу. Як часто чули чоловіки й жінки Ведмежого братства це лунке тріпотіння, першого покрову, що кликав їх навесні і влітку до мандрівок за табунами бізонів. Тепер він кликав їх в останній великий похід.

Умить всі намети було знято. Дівчата та діти подряпалися вгору по жердинах і порозв'язували скріплення. Інші вже підводили коней і ставали у звичайному порядку.

Були прилаштовані причепи, що заміняли індійцям вози; туди було навантажено майно, посаджені діти. Снігопад усе посилювався; з засніженим волоссям і плечима зустрілися люди біля вишикуваної довгої валки. Тепер всі були задоволені, що старий Гавандшіта, незважаючи на голод, заборонив різати мустангів. Без них такий перехід узимку навряд чи був би можливим. Бракувало тільки собак, бо ж вони теж завжди несли важку поклажу.

Воїни їхали на найкращих з своїх мустангів. Жінки сиділи на вантажних конях і правили ними. На чолі походу йшли Токай-іхто і Гавандшіта. Вождь знову був у повному озброєнні: з своєю власною рушницею, яку він одібрав у Шонки, з револьвером і палицею. Зброю інших поліцаїв він віддав Боброві й Крукам, що йшли для захисту походу в ар'єргарді. Четансапу, загорнутого в хутра, теж везли з собою.

Коли зроблено було перші кроки на довгому шляху, на заході раптом виринув вершник і подав умовний знак — завив койотом. Це був Шеф де Лю.

— Кордон вільний! — крикнув він. — Не видно жодного уатшітшун, жодного поліцая з табору.

У заметіль Ведмеже братство непомітно покинуло резервацію.