Сини Великої Ведмедиці

_{ЛІЗЕЛОТТА ВЕЛЬСКОПФ-ГЕНРІХ ТА ЇЇ РОМАН «СИНИ ВЕЛИКОЇ ВЕДМЕДИЦІ»}

_{Лізелотта Вельскопф-Генріх народилася 15 вересня 1901 року в Мюнхені, в родині адвоката. Діставши у рідному місті вищу економічну й історико-філософську освіту, вона цілком присвячує себе літературній діяльності, яку розпочала ще у студентські роки. Та на перешкоді її широким творчим задумам став фашистський державний переворот 1933 року. Бути підспівувачем у гітлерівців письменниця не хотіла і стала на шлях активної політичної боротьби у лавах бійців руху Опору. Антифашистська діяльність її спочатку проходила в провінції, а з 1943 до 1945 року — у самому Берліні. Після розгрому фашизму Лізелотта Вельскопф-Генріх активно включилась в адміністративно-господарську та громадську роботу в Німецькій Демократичній Республіці.}

_{З 1949 року вона — науковий співробітник університету імені Гумбольдта, а з 1960 року — професор стародавньої історії того ж університету.}

_{Лізелотта Вельскопф внесла вагомий вклад у становлення нової літератури в Німецькій Демократичній Республіці. Першим визначним твором її був роман «Сини Великої Ведмедиці» (1951), широко відомий тепер не тільки на батьківщині письменниці, а й за межами Німеччини. Інтерес читачів до цієї книги пояснюється гарячою симпатією Вельскопф до справедливої боротьби індійців у Сполучених Штатах Америки проти колонізаторів. Увагу письменниці приваблювала також доля робітничого класу Німеччини у часи Веймарської буржуазно-демократичної республіки і в жорстокі часи фашизму. Цій темі Лізелотта Вельскопф присвятила трилогію «Двоє друзів» («Двоє друзів», «Шляхи розійшлися», «Побачення знову»). Це зворушлива історія життя двох інтелігентів протягом 1928–1945 років. Трилогія, написана в 1956 році, викликала чималий інтерес у німецьких читачів і була предметом досить великої дискусії в критиці Німецької Демократичної Республіки.}

_{Нашу увагу в даному разі привертає роман «Сини Великої Ведмедиці». Тема життя, побуту, довготривалої і запеклої боротьби американських індійців проти колонізаторів цікавила літературних діячів різних країн ще тоді, як європейці познайомилися з Америкою. Це питання вивчали філологи, етнографи, фольклористи. Отже, тепер наука досить переконливо довела, звідки походять американські індійці.}

_{Загальновживане слово «індійці» на означення первісного населення Америки помилкове. Помилка ця дуже давня, ще з кінця XV століття, з часу відкриття Америки Колумбом. Колумб, шукаючи нового шляху в Індію, поплив з Європи на захід. Він був упевнений, що приїде в Індію зі сходу, і не знав, що на його шляху лежить великий континент, доти невідомий. Тому й група Антільських островів, на яку натрапив Колумб, і досі зветься Вест-Індією, тобто Західною Індією. Відтоді первісні жителі Америки й стали зватися американськими індійцями, хоча вони нічого спільного не мають з індійцями, що населяють Індію — велику країну Азії. Згідно з останніми досить імовірними науковими гіпотезами, Америка з давніх-давен заселена вихідцями з Азії, які переселилися туди ще тоді, коли Америка з'єднувалася з Азією.}

_{Нині переважна більшість американських індійців живе в країнах Латинської Америки. Компактні групи їх живуть у Мексіці, Чілі; а в Гватемалі, Перу, Болівії й Еквадорі вони становлять основну частину населення. Історія свідчить, що саме територію Латинської Америки населяли племена індійців, які ще задовго до приходу європейських завойовників мали оригінальну і на той час високу культуру. Це племена ацтеків у сучасній Мексіці, інків у сучасному Перу, майя — на півострові Юкатан, у південно-східній Мексіці, Гватемалі й Гондурасі. Ацтеки та інки з часом були підкорені іспанськими конквістадорами. Фрідріх Енгельс у своїй праці «Походження сім'ї, приватної власності й держави» писав про згубність появи європейських колонізаторів для культури індійців; у ацтеків, як він зазначав, «іспанське завоювання обірвало всякий дальший самостійний розвиток»[20].}

_{Високу культуру розвинули й племена майя — найстійкіші з усіх тогочасних племен в обороні своєї незалежності. Завойовники не могли їх підкорити протягом півтораста років (1527–1697).}

_{За переписом 1947 року, індійців племені майя нараховується понад два мільйони чоловік. Якщо в Латинській Америці незначна кількість індійців ще збереглася, то в Сполучених Штатах і в Канаді європейська колонізація за чотири століття фактично майже повністю знищила їх. Це було або фізичне винищення зброєю, або вимирання від алкоголю і хвороб, занесених колонізаторами, або асиміляція індійців з іншими європейськими народами. Жалюгідні рештки їх (щось біля трьохсот тисяч чоловік) були загнані в так звані резервації, створені урядом Сполучених Штатів Америки на малопридатних для життя землях.}

_{Оскільки індійці чинили сильний опір намаганням колонізаторів повернути їх у рабство й примусити працювати на плантаціях, плантатори ще з XVI століття почали привозити в Америку негрів з різних країн Африки. Відомо, що вперше негрів привезли на острів Сан-Домінго в 1502 році. Винищувати рабів-негрів було явно невигідно для плантаторів. Зате вони повною мірою застосували геноцид до «червоношкірих», як називали американських індійців за червонястий відтінок шкіри. Це й призвело до того, що тепер загальна кількість індійців становить лише половину тієї, яка була наприкінці XV століття.}

_{Мільйони безземельних переселенців з Європи в Америку бачили там, як писав Карл Маркс, «обітовану землю». На цій «обітованій землі» панували колонізатори. Вони, вважаючи себе повними господарями, відтісняли корінне населення все далі й далі на захід, за так званий фронтир (кордон), або просто винищували. Це нагадує програму завоювання «життєвого простору», яку намагалися здійснити німецькі фашисти у середині нашого століття. То була програма колонізаторів, що нею керувалися урядові кола Сполучених Штатів Америки, хоч і лицемірно проголошували волелюбні, демократичні декларації.}

_{Великим лихом індійців була відсутність такої зброї, якою володіли завойовники, та відсутність єдності, хоч кількісно вони у перші часи після відкриття Америки переважали колонізаторів. Філологи нараховують понад сто двадцять груп індійських діалектів, а це означає, що не менше було й окремих племен. Ці племена часто ворогували поміж собою за володіння пасовищами та просторами для полювання, нерідко виступали на боці війська тієї чи іншої європейської країни-поневолювачки проти своїх же земляків. Отим розбратом, тією неорганізованістю і скористалися колонізатори на шкоду для всіх індійців. Це дуже стара тактика, відома ще з часів стародавнього Риму: «Divide et impera»[21]. Саме її застосовують сучасні імперіалісти у країнах, що або вже визволилися від колоніального ярма, або ще борються за свободу і повну незалежність.}

_{Інтерес до життя й побуту американських індійців виник у літературі ще у європейських поселенців в Америці в XVII столітті. Так, наприклад, капітан Джон Сміт опублікував у 1624 році книгу «Загальна історія Вірджінії й Нової Англії», де описує історію взаємовідносин білих з індійцями, посилаючись на особистий досвід і спостереження.}

_{В історичній послідовності слід згадати англійського письменника-просвітителя XVIII століття Данієля Дефо (1661–1731), що уперше в англійській і взагалі європейській літературі змалював образ американського індійця П'ятниці у пригодницькому романі «Робінзон Крузо» (1719) як об'єкт цивілізаторського впливу з боку європейця-колонізатора Робінзона Крузо.}

_{Трохи пізніше французький романтик Франсуа-Рене Шатобріан (1768–1848), побувавши в Америці, виступив з романтичними поемами у прозі — «Атала» (1801) і «Рене» (1802); пізніше він включив їх у повість «Натчези» (1826). Але Шатобріан віддав аж надто велику данину екзотиці та романтичному коханню героїв, отож у «Натчезах» читач мало побачив справжнього життя індійців з племені натчезів.}

_{Американські романтики першої половини XIX століття також шукали натхнення в цілинних лісах і преріях Америки, у вдачі та звичаях індійців, що ще довго залишалися «людьми в природі», як назвав їх Жан-Жак Руссо. Цим письменникам пощастило не тільки полонити читача романтизацією цієї американської цілини, а й досить критично показати зворотний бік насаджуваної серед індійців «цивілізації». Так, наприклад, Вашінгтон Ірвінг (1783–1859) у гумористичній «Історії Нью-Йорка» (1809) гостроіронічно оцінює згубну роль колонізаторів у житті й долі індійців. У книзі «Асторія» (1836) Ірвінг, торкаючись факту швидкого вимирання індійців, також суворо ганьбить хижацькі методи загарбання землі колонізаторами й їхнє жорстоке поводження з індійцями.}

_{Найширше життя індійців змалював Джемс-Фенімор Купер (1789–1851). Цій темі він присвятив відому серію романів про «Шкіряну панчоху», в яку входять: «Піонери» (1823), «Останній з могікан» (1826), «Прерія» (1827), «Слідопит» (1840) і «Звіробій» (1841). Сюжетна лінія цієї пенталогії розвивається, правда, в іншій послідовності, ніж хронологія їх виходу в світ, і охоплює п'ять періодів у житті центрального її героя Натанієля Бумпо протягом другої половини XVIII і початку XIX століття. Взявши собі за прототип реального мисливця Данієля Буна, друга індійців і хороброго вояка, Купер через його світосприймання піддає критиці буржуазну цивілізацію і заходи буржуазного суспільства, спрямовані на промислове, прозаїчне освоєння цілинної природи і підкорення волелюбних індійців. Купер зробив самого Натанієля Бумпо противником цих заходів, хоч той і належить до білих. Як вірно постеріг Оноре де Бальзак, у Купера Бумпо — «глибокомеланхолійний», «напівдикий, напівцивілізований». Купер торкається теми індійців і їхніх взаємин з білими і в трилогії на захист земельної ренти, написаній у формі родинної хроніки Літтлпейджа. Це романи: «Чортів палець» (1845), «Землемір» (1845) і «Червоношкірі» (1846). Купер, обороняючи природу Америки й індійців як дітей природи від наступу капіталізму, однак обстоює велику земельну власність як підставу цивілізації, в умовах якої він сам був вихований. Купер змальовує індійців з явною тенденційністю патріота Сполучених Штатів. Він ділить їх на союзників та противників янкі. До перших у нього симпатії, до других, які допомагають французьким колонізаторам, — явна неприязнь. Янкі у нього мудріші й гуманніші до індійців, аніж французи. Це, безперечно, характеризує слабку сторону романів Купера.}

_{Пізніший американський романтик Генрі-Уодсуорт Лонгфелло (1807–1882) хотів створити американський епос, відмінний од європейського. Змістом такого епосу, за його задумом, мав бути фольклор племені ірокезів. Найвидатнішим пам'ятником цього епосу стала його поема «Пісня про Гайавату» (1855). Лонгфелло, наслідуючи Ірокезький фольклор, ідилічним тоном розповідає про індійців перед та під час появи перших європейських колонізаторів на індійських землях. Поет-учений оспівує приєднання «ідолян-індійців» до «християнської цивілізації», яку несуть, мов великі святоші, білі гості. Напівлегендарний Гайавата, герой поеми, ірокез XV століття, закликає своїх земляків гостинно прийняти «старших білих братів». Наскільки «ідилічні» були відносини між колонізаторами та їхніми «молодшими братами» — індійцями, свідчить безстороння історія, небезпідставно звинувачуючи «старших братів» у добре організованому розбої й винищуванні майже беззбройних людей.}

_{Зовсім інші ноти звучать у романах англійського письменника Томаса-Майна Ріда (1818–1883), ірландця з походження й виразно окресленого ірландського патріота. Майна Ріда цілком справедливо можна вважати об'єктивним критиком американського колоніалізму і його практичної діяльності в індійському питанні. Як учасник американо-іспанської війни 1846–1848 років, письменник був свідком невпинної боротьби індійців з колонізаторами. Тому й присвятив він ряд своїх творів зображенню цього народу. Поруч з цікавими пригодами Майн Рід змалював у своїх романах («Мисливець за скальпами», «Білий вождь», «Квартеронка», «Оцеола, вождь семінолів», «Вершник без голови») чудові постаті волелюбних і сміливих індійців. Особливо треба відзначити роман «Оцеола, вождь семінолів». У ньому розповідається про події 30-х і початку 40-х років минулого століття на Флоріді, де Сполучені Штати Америки вели рішучий наступ на плем'я семінолів, на чолі якого тоді був вождь Оцеола. Зрада деяких старійшин племені, прийняття ними кабальних умов уряду США допомогли колонізаторам добитися успіхів. Але на ці умови не пристав Оцеола, вождь племені. Він продовжував боротьбу, і колонізатори перемогли лише тоді, коли їм пошпетило заманити Оцеолу для так званих «переговорів». Давши лицемірні гарантії особистої безпеки, вони схопили Оцеолу й кинули до в'язниці, де він і помер.}

_{В романі «Оцеола, вождь семінолів» Майн Рід виступив не тільки як обвинувач Сполучених Штатів Америки, а й як ірландський патріот, обвинувач англійського уряду і його політики в Ірландії.}

_{Цій же події присвятив свій вірш «Оцеола» (1890) великий американський поет-демократ Уолт Уїтмен (1819–1892), який був щирим другом поневолених індійців і негрів.}

_{Можна було б назвати ще багато творів художньої літератури, присвячених темі американських індійців. Але тема ця ще далеко не вичерпана. Над нею працюють і письменники нашого часу.}

_{Лізелотта Вельскопф-Генріх у романі «Сини Великої Ведмедиці» поставила собі завдання по-новому висвітлити питання взаємин між американськими індійцями та білими колонізаторами й потомками тих і других. Письменниця прагне американського індійця «відкрити для нас, зрозуміти його сувору внутрішню й зовнішню боротьбу, простежити за нею». І це їй вдалося. З позицій марксизму, в популярній формі Лізелотта Вельскопф зображує події 1878 року. Її роман можна розглядати як до певної міри історичний, бо в ньому аналізуються важливі процеси епохи запеклої боротьби індійців за свободу в часи примусового поселення їх у резервації. Правда, з історичних осіб у романі лише епізодично згаданий індійський вождь Відпочиваючий Бізон, інші персонажі — результат творчого вимислу автора за аналогією до характерних історичних осіб тих часів. Розповідаючи про події 1878 року на території штатів Кентуккі та Міннесота, в басейні великих рік Міссісіпі та Міссурі, письменниця зосереджує увагу читачів навколо долі племені тетон-дакота, що змушене було посуватися під натиском інших племен, у свою чергу відтиснутих білими, далі на захід, на гірші землі, аж поки дакотів не поселили примусово в резервацію, звідки вони тікають у Канаду.}

_{Головне і часом єдине джерело існування індійців, полювання на бізонів, іноді спричинялось до воєн між окремими племенами, чим користувались колонізатори, які тіснили усіх індійців на пустельні землі американського Заходу. Індійці, що займалися землеробством, під натиском хижих колонізаторів також були змушені покинути свої землі, переселитись у західні прерії і там вести кочовий спосіб життя, полюючи на бізонів.}

_{Епоха грюндерства після закінчення громадянської війни 1861–1865 років викликала піднесення промисловості, побудову нових шляхів, більш удосконалених, ніж попередні. З'явилася Тихоокеанська залізниця, збудована коштом акціонерного товариства. На вимогу Тихоокеанського акціонерного товариства уряд змусив індійські племена, що жили поблизу залізниці, покинути обжиті ними землі. Крім того, як постеріг один з персонажів роману Адамс, «уже давненько не видно жодного бізона, бо, мабуть, усіх розігнала Тихоокеанська залізниця».}

_{Промисловий розвиток країни і в тому числі побудування цієї залізниці зачепили своїм економічним впливом також і частину білих землеробів, потомків піонерів. Вони раніше вільно займали собі родючі землі, вирубували ліси, орали степову цілину. Але їхні землі, добре оброблені й придатні для ведення культурного землеробства, конфіскував уряд, передавши їх акціонерному товариству. Трудівники-хлібороби потрапляли в кабальні умови землекористування, бо цілком залежали від цих товариств і змушені були нерідко зовсім залишати оброблену землю, не одержавши матеріальної компенсації. В романі це показано на прикладі недавнього фермера Адамса, доля якого була майже такою ж, як і доля червоношкірого, хоч батько його спершу вважав себе вищим за індійців і цілковито схвалював політику уряду, поки вона не торкнулась його самого. Він заплатив за землю дакотам, але після видання закону «Про поселення» повинен був купувати її ще раз, але вже у держави. Державу ж представляло акціонерне товариство, яке купило землю у держави й тепер перепродувало з надвишкою тим же фермерам, що досі володіли нею. Не маючи змоги заплатити за землю ще раз, Адамс покинув її й пішов шукати іншої роботи.}

_{Лізелотта Вельскопф-Генріх зачепила ту ж тему землі, якій Купер присвятив романи «Чортів палець», «Землемір» і «Червоношкірі». Але вона на прикладі долі Адамса змалювала зовсім іншу сторону справи. Купер обстоював велику земельну власність, а Вельскопф-Генріх пише про фермерів-трудівників, яким несила було змагатись з капіталістами-акулами. Адже останні мали вплив на державну політику в земельній справі. Письменниця доводить свого героя до усвідомлення того факту, що доля його однакова з долею індійдів, хоч він і білий. Тому Адамс у ході оповідання стає другом індійців і їхнього вождя Токай-іхто. Разом з ними він покидав Сполучені Штати Америки, шукаючи щастя в Канаді. Письменниця, правда, не сказала, чи знайде він щастя в Канаді, чи знайдуть його Токай-іхто та інші втікачі з резервації.}

_{На землях американського Заходу в середині минулого століття знайдено було золото. Це викликало ажіотаж у шукачів легкої наживи, для яких золото — мета життя. Вони йшли на все, аби дізнатися про місця, де його можна знайти. Вони споювали індійців «вогненною водою» (горілкою), вдавалися до підкупів індійських вождів, не спинялись навіть перед відвертими убивствами. У романі показаний один з таких хижих золотошукачів в особі Фреда Кларка, прозваного серед індійців Червоним Лисом. Він грає в романі якусь демонічну роль. Це жорстокий і хижий бандит, хоч і вважав себе джентльменом. Він споїв вождя племені дакотів Маттотаупу, дискредитував його серед племені й врешті убив, як підлий бандит. Ніхто не переслідує злочинця, бо ж він урядовий агент. Над ним, правда, помстився Гаррі, син убитого, прозваний Токай-іхто.}

_{Токай-іхто — послідовний і безкомпромісний оборонець народу, спритний у володінні зброєю, вправний у верховій їзді, обдарований фізичною силою й мудрістю. Тому-то його обирають вождем племені. Про дивовижні й просто неймовірні, майже фантастичні, подвиги молодого Токай-іхто захоплено розповідала письменниця. Токай-іхто від імені свого племені веде переговори з полковником Джекманом, представником військової влади. Ці переговори були лише короткою й жорстокою розправою з тими, хто не бажав коритися диктатові безсовісних шахраїв і грабіжників. Уповноважених, обраних від племені для ведення переговорів, просто вбили при спробі чинити опір брутальному насильству. А Токай-іхто, впливу якого на плем'я боялись колонізатори і не наважились його вбити, ув'язнили в кайданах у сирому льоху. Його звільнили через довгий час тільки тоді, коли плем'я дакота, позбавлене керівництва, переможене великою військовою силою (щось біля дванадцяти тисяч чоловік регулярного війська), змушене було здатися білим на їхніх умовах капітуляції й переселитися в резервацію під нагляд поліції, навербованої, до речі, з нестійких і просто продажних елементів індійського походження. Таким був, наприклад, Шонка.}

_{У боротьбі проти індійців та їх волелюбних прагнень колонізатори не гребували послугами провокаторів з індійців. У такій ролі в романі «Сини Великої Ведмедиці» зображений поліцай Шонка і ще в більшій мірі — чаклун Гавандшіта. Гавандшіта спочатку має репутацію противника колонізаторів, а далі, підкуплений Червоним Лисом, став провокатором і ворогом Токай-іхто. Але марні були надії Червоного Лиса на авторитет Гавандшіти серед забобонних людей: свідоміша від стариків молодь, керована вождем Токай-іхто, викрила махінації чаклуна й зовсім ізолювала його; він змушений був сам себе спалити.}

_{У романі зображені різні типи колонізаторів. Якщо Фред Кларк — спритний шахрай і бандит, то лейтенант Роуч — користолюбивий кар’єрист. Заради кар'єри дискредитує майора Сміта в очах представників військової влади, хоча не так давно мріяв одружитись з його дочкою Кет. Жорстокий колонізатор змальований в образі полковника Джекмана, своєрідного дипломата в переговорах з індійцями, здатного блискавично міняти тон дипломата на тон ката й поневолювача. В особі майора Сміта зображений сумлінний виконавець урядових наказів. Він не здатний на підступні й лицемірні вчинки, як його начальник Джекман. Він морально вищий від своїх колег, але це мало впливає на адміністрацію колонізаторів. Залишаються в пам'яті читача образи молоді, що самовіддано підтримує всього вождя Токай-іхто, вірить у свої сили в боротьбі з ворогами, з надією дивиться в майбутнє.}

_{К. С. Забарило}