Сини Великої Ведмедиці

СИНИ ВЕДМЕЖОГО БРАТСТВА УЗНАЮТЬ ПРАВДУ

снігопад припинився, вітер ущух. Темрява неохоче відступала перед світанком. Ранко-ний туман щільною пеленою повис над землею, заслоняючи усе довкола.

Але поступово густа імла ставала все прозорішою, і нарешті її пронизало яскраве золото першого ранкового проміння. Валка Ведмежого братства зупинилася, як і завжди «упинялася під час переходів племені в годину сходу сонця, і старий Гавандшіта від усіх звернувся до «святого незнайомця», просячи миру, як велося з давніх-давен, бо червоношкірі чоловіки і жінки любили мир більше, ніж війну. Ще змалечку хлопчикові Гапеді був знайомий цей урочистий момент, а сьогодні він переживав його з особливою серйозністю. Бо зараз вперше зійшло сонце над переселенцями, що мали здолати довгий і небезпечний шлях до нової батьківщини.

Коли валка рушила далі, туман уже зовсім розсіявся, і хлопчик, обернувшись назад, побачив кінець колони. Токай-іхто більше не очолював валку, його замінив Шеф де Лю, який теж добре знав цю місцевість. Вождь пішов у кінець палки, бо з тилу, з боку резервації, загрожувала найбільша небезпека і втікачам треба було триматись напоготові на випадок появи переслідувачів. Вождь і його воїни зняли л себе хутряні куртки і понатягали на голови й спини білі вовчі шкури. Вовчі морди стирчали над лобами, зовсім ховаючи чорне волосся. Біле хутро передніх лап закривало руки, а хутро задніх лап сягало до стегон. Опустившись на руки, чоловіки здалеку дійсно скидалися на справжніх вовків. Це було чудове маскування серед снігу.

За мирних часів переходи племені ніколи не розпочиналися в таких несприятливих умовах. Взимку жили у лісі й лише на початку весни вирушали у відкриту прерію. Тоді вони швидко просувалися вперед, бо витривалі в'ючні тварини і вправні ходаки без особливого напруження робили по п'ятдесят кілометрів за день. Але сьогодні по снігу валка рухалася повільно. Хоча снігопад і тривав лише кілька годин, земля вже була вкрита товстою білою ковдрою, бо незадовго перед сходом сонця знялася справжня хуртовина і враз навернула силу снігу. Слід валки, що тягся через кордон резервації, вже давно замело. Але на тому місці, де стояло селище, уатшітшун і поліцаї табору могли знайти єдиний намет, намет Шонки, в якому лежав зв'язаний він сам і три його посібники.

Час від часу тонка заслона туману проривалась, і з північного заходу втікачів вітали засніжені лісисті вершини Чорних гір; вони кликали їх до себе, бажаючи узяти під свій захисток. Нога Гапеди ще ніколи не ступала цими лісами, які здавна належали до головних володінь дакотів, і його бажання уникнути ворогів поєднувалося з допитливим прагненням пізнати все нове, що він міг би там побачити і пережити. В глибині гір, які здіймалися наче острів серед безмежного моря прерій, траплялися загадкові печери і жовте золото, що бентежило розум білих людей.

Над полудень дісталися до повитого туманом лісу біля підніжжя Чорних гір. Валка зупинилась. Гапеда почув удари сокир: чоловіки пробивали дорогу серед гілля і заростей. З прерії раптом показався Токай-іхто з своїми «білими вовками». Пригнувшись і тримаючи напоготові зброю, мовчки йшли чоловіки засніженою лощовиною недалеко від валки.

Коли настала черга Гапеди продиратися крізь зарості, він зліз з мустанга і повів його за повід. Спершу спускалися лісом вниз, де річка обвивалася, наче пояс, навколо гірського масиву; з дна долини доносився плескіт води. Валка пішла старою стежкою звірини, якою, певно, вже здавна користувались інші братства дакотів навколишньої місцевості. Але буря вночі навалила дерев, а сніг наламав суччя; тому, незважаючи на стежку, було дуже важко просуватися вперед.

На дні долини Гапеда побачив осяяну сонцем мілководу, але широку річку. Між великим засніженим камінням котилися по піску її прозорі хвилі. На воді, що сягала трохи вище кісточок, гойдалися тонкі крижинки. Посередині річка прорила собі глибше русло і без жодних перепон швидко неслася вниз. У цьому місці воїни, що йшли попереду, проклали з невеликих стовбурів тимчасовий місток, яким, ніби товстий черв'як, поповзла валка. Голова колони по той бік вже завернула ліворуч і пішла вверх долиною. Мандрівники йшли незліченними закрутами, що їх утворила річка, звиваючись навколо кам'яних брил гірських бескидів. Дерева в блискучих снігових шатах суцільною стіною височіли понад берегом. Просувалися все далі й далі.

Де ж подівся Часке?! Коли валка знову повернула вздовж одного з вигинів річки, Гапеда побачив її голову. Він також побачив Бобра, що накульгував, Шефа де Лю, Гавандшіту, а з ними й Унтшіду; стара вела буланого мустанга і чорного Огітіку. Але свого друга Часке хлопець ніде не запримітив. Часке був сиротою і мусив жити в наметі ненависного йому дядька Шонки. Родичам зв'язаних поліцаїв з табору надавалось право або вирушити з братством, або лишитись у резервації. Проте не могло бути й сумніву, що Часке пішов з ними. То де ж це він подівся?!

Нудно спливали години одна за одною. Нарешті сонце за річкою почало схилятися на захід і залило білі шпилі й гірські вершини ніжним червонуватим світлом. Долина потонула у вечірніх сутінках, потемніла бурхлива вода.

Гапеда зрадів, коли Гавандшіта наказав зупинитись. Хлопець, не спавши цілу ніч, нічого не ївши, протримався чотирнадцять годин верхи на коні й тепер почував страшенну втому. Він уже бачив місце, де мав розташуватися табір. Це буде захищена з півночі положиста звивина долини, яку ватажки походу вибрали для стоянки. Тут вже лежав під голими деревами сніг, але не такий глибокий, як у прерії. Коней розвантажили і повели у ліс. Гапеда також пустив свого мустанга пастися. А сам тим часом, важко ступаючи по снігу, побрів на розшуки. Під старим деревом з химерно переплетеним гіллям хлопець побачив свого батька; він лежав, загорнутий у ковдри, між корінням дерева. Мати принесла в шкіряному мішку води, і Гапеда з'їв одну з двох ворон, що їх Монгшонгша засмажила вчора увечері. Другу він сховав. А може, Часке не має чого їсти? А Четансапа і ріски не взяв у рот. «Поголодувати не завадить, аби швидше гоїлись рани», — повчав він сина.

Монгшонгша дала Гапеді ковдри. Наметів не ставили. Вісники обійшли усіх і оголосили, що через годину після півночі знову вирушать у дорогу. Отже, пора заснути.

Проте Гапеда сидів на шкіряній ковдрі з розплющеними очима і роздивлявся навкруги. Йому видалось, ніби на краю табору пробігла кремезна хлопчача постать Часке-Широконогого. Гапеда зліпив невелику тверду сніжку і, коли Часке знову крадькома пробирався крізь кущі, скочив і пошпурив нею в друга. Сніжка влучила. Хлопець враз обернувся, але про помсту він, здається, й не думав і зник за деревом.

Гапеда пильно дивився туди, де зник його друг. Він був дуже заклопотаний думкою про те, що йому зараз робити, і навіть не чув, як його хтось покликав. Лише пізніше до свідомості дійшло, що то батько стиха гукнув: «Гапедо!» Хлопець обернувся і уважно вислухав батька.

— Піди, Гапедо, забери Часке! Його дядько Шонка ніколи вже не прийде до наших наметів. Віднині він житиме у моєму тіпі.

Зраділий Гапеда вдячно кивнув і, схопившись, побіг по снігу густими заростями, обминаючи групи сплячих людей, до того місця, де він сніжкою поцілив у свого друга. Це було на краю табору, де лише зрідка траплялися сліди, і Гапеда відразу пізнав глибокі відбитки хлоп'ячих ніг. По цьому сліду він подався у ліс.

Відійшовши недалеко від табору, Гапеда наштовхнувся на скоцюрблену постать. Часке зарився в сніг, як собака. Коли хлопець зупинився перед ним, Часке сів, підібгавши ноги і обхопивши коліна руками, і втупив погляд кудись перед себе.

— Часке-Широконогий! Того місяця, коли достигають суниці, ми побраталися з тобою, а сьогодні мій батько сказав, що хоче бути й твоїм батьком. Ходімо!

Часке нічого не відповів. Він важко підвівся і пішов з Гапедою до табору. Часке був міцний, кремезний, але трохи нижчий, ніж стрункий г високий Гапеда. Він мав звичку стояти з широко розставленими ногами, через що його й прозвали Широконогим. Але в нього була не тільки своєрідна манера стояти міцно на землі, він умів бути також і спритним, і в швидкому бігу його переганяв лише Гапеда. Та сьогодні й швидкість, і сила його ніби кудись поділись. Хлопець ішов наче старий і нерішуче зупинився перед ложем Четансапи.

Воїн глянув на нього і промовив:

— Мій другий син!

Тоді Гапеда взяв свого брата за руку, і вони, загорнувшись у хутряні ковдри, лягли разом. Хлопці натягли хутро аж на голову. Вони відчули, як мати Монгшонгша накидає на. них сніг, щоб не померзли. Навіть без вогню й без намету тут було досить затишно, і сон вмить здолав обох.

Коли Бобер відкинув ковдру, хлопці схопились дивуючись, що вже, як їх запевнили, проспали аж три години. Їм давалося, що вони тільки-но задрімали. Але, певно, Бобер казав правду, бо місяць уже зійшов і в таборі стояв гамір. Жінки вели з лісу коней, ті йшли з великою неохотою.

— Чи не маєте бажання скупатись уночі? — спитав Бобер хлопців. — Бо не знаю, чи пощастить нам вранці. Ну, то як? Чи ви дуже змерзли і зголодніли?

Ні, вони з радістю пристали на таку пропозицію. І з воїном, що, незважаючи на кульгаву ногу, на диво швидко ходив, брати побігли до річки. Там багато вже було чоловіків і підлітків; освітлені місячним сяйвом, вони стрибали м крижану воду, що неслась по середньому руслу. Скинувши з себе ковдри, Гапеда й Часке помчали, здіймаючи цілу хмару бризок, по воді до глибокого місця і шубовснули, мов щуки, у холодний потік. Щулячись від холоду, вони трохи пропливли вниз за течією і вискочили на берег. З добре намащеного жиром тіла, виблискуючи, збігала вода. Хлопці потерли себе піском, щоб зняти бруд, а тоді, знову загорнувшись у ковдри, побігли мерзлим снігом назад до берега, біля якого розташувалась їхня родина, і там витерлись вже досуха. Монгшонгша поставила перед ними горщечок з ведмежим жиром, щоб після купання вони знову добре намастились. Потім хлопці нашвидку натягли на себе гамаші, кожна з яких окремо прикріплялась до пояса, обмотались набедреником, що спадав спереду і ззаду з пояса, і всунули ноги у підбиті хутром мокасини. Після цього натягли куртки, вивернуті хутром всередину, і відчули, як по всьому тілі гарячою хвилею розливається кров. На голови не одягли нічого, бо навіть у найсуворіші зими дакоти ходили без головних уборів. Їх густе, змащене жиром волосся добре захищало голову від холоду, снігу й вітру. Лисих в індійців не було, навіть і серед найстаріших чоловіків. Хлопцям Монгшонгша дозволила вибрати з вантажних коней, що перевозили важкий намет Чорного Сокола і його майно, тих, на яких вони з найбільшою охотою їздили. Гапеда облюбував собі молодого гнідого, що на ньому він біля Кінського потоку вже двічі виграв на перегонах, а Часке вискочив на надійного рябого.

Підготовку було закінчено, і нічний похід почався. Щербатий місяць, криво усміхаючись, заглядав у самотню лісову долину. Година за годиною збігали в одноманітній подорожі.

Лише опівдні зробили привал. На небі стояло зимове сонце. Сніг блищав, і тіні дерев іскрилися блакитнуватим сяйвом. Гапеда-Гребінник і Часке-Широконогий, як і інші, спішились і посідали на шкурі чорного ведмедя. Вночі Шеф де Лю вже встиг побувати на полюванні. Він привіз двох вовків і єнота. Здобич оббілували і розподілили. Вогню не можна було розпалювати, і зголоднілі чоловіки, жінки та діти попоїли сирого м'яса, яке й так здалося їм дуже смачним. Гапеді до того ж пощастило зловити кілька рибин; половину з них за угодою з своїм кревним братом Часке він великодушно подарував Грозовій Хмарі та Ящірці. Хлопці дуже раділи, дивлячись, з яким апетитом уминають рибу Молоді Ворони. Як приємно було тепер, після дванадцятигодинної їзди верхи, заснути під полудневим сонцем. З далеко меншою охотою встали вони, коли їх уже ввечері розбудили. Шеф де Лю дав хлопцям шматок солоної риби, яку він, певно, ще привіз з форту на Ніобрарі. Риба була гидка на смак. «Зовсім як у резервації», — подумав Гапеда. Він звик у батьковому наметі до несолоної їжі.

— Я навіть не можу собі уявити, щоб ми знову жили у резервації, — сказав він до Часке, — і ніколи туди не повернусь. Ніколи! Краще смерть.

— Хуг, — підтвердив Часке.

Наступної ночі валка рухалась такою ж одноманітною місцевістю. Хлопці куняли на конях. Коли почало розвиднятись, вони закліпали очима і стали уважніше роздивлятися навколо. Гапеда побачив, що й Часке підвів голову і до чогось прислухається.

Брати скоро здогадались, що означав шум, який невиразно долинав до їхніх ушей. Це бігли вверх по річці чоловіки з ар'єргарду, намагаючись наздогнати валку. Гапеда скоро впізнав Токай-іхто, вождя, що очолював невеликий загін. Воїни мовчки пронеслися вздовж валки до її голови, і з провідників походу теж ніхто не окликнув їх. Не хотіли зчиняти зайвого шуму. Незабаром після того, як Токай-іхто підбіг до Гавандшіти, пролунав сигнал зробити зупинку і спішитись. По тому Токай-іхто наказав напнути між деревами намети. При цьому він повідомив, що протягом усієї подорожі переслідувачі ще не показувались. Тому можна дозволити собі довший відпочинок.

Гапеда і Часке були дуже задоволені з цього. Вони тішилися, думаючи про сон, також про звірину, на яку можна буде пополювати у цих лісах. Хлопці раділи, що зможуть побродити по незнайомій місцевості, раділи, що як брати житимуть в одному наметі й що Токай-іхто знову повернувся до Ведмежого братства. Все тішило їх.

Жінки й дівчата почали ставити жердини і зв'язувати докупи їхні гостряки. Поки напнуть тіпі й можна буде лягти спати, ще мине немало часу. Хлопці вирішили скористатися з цієї затримки, щоб розвідати місцевість навколо нового табору. Їхню увагу насамперед привернуло височенне дерево; верхівка його могла правити за чудовий спостережний пункт. Але, зупинившись під деревом, вони побачили, що там уже примостився якийсь спостерігач. Та дарма, їм теж можна Вилізти до нього. Спритно підскочивши, хлопці вхопились за нижні товсті гілки і подерлися далі. Раптом згори пролунав різкий застережливий свист, і вони враз неначе заклякли на гілках. Запитливо глянувши на верхівку, хлопці впізнали наймолодшого Крука. Звісивши вниз голову, той лежав черевом на гілці, що гойдалася з боку на бік. У своїх світлих шкіряних штанях, з білим вовчим хутром на спині, він і сам нагадував засніжену гілку.

Хлопці очима спитали, чи повинні вони злізти. Але Крук нічого не вимагав. Тоді вони вмостилися там, куди встигли видряпатись, і почали оглядати усе навкруги. Звідти їм добре було видно і лісистий схил гори, і засніжену прерію на південь через долину річки. Над ними пронизливо закаркала зграя ворон. Їх щось сполохало на горі, і хлопці намагалися вгадати причину пташиної тривоги. Спостерігач над ними знову свиснув, цього разу зовсім тихо, і вони глянули в тому напрямку, куди він показав рукою. В русі його відчувалось нетерпіння, ніби він хотів їм сказати: «Що, ще й досі не бачите ви, йолопи? Чи ви посліпли?»

Раптом Часке міцно схопив свого брата Гапеду за руку.

— Ведмідь на дереві! Ти бачиш?!

Тоді й Гапеда помітив високо вгорі, на старому могутньому дереві, з якого щойно злетіли ворони, величезного чорного клишоногого. Нічого не відповівши Часке, він зараз же поліз униз; Часке спустився слідом за ним. З нижніх гілок хлопці плигнули просто у сніг, щодуху помчали в табір.

— Де Токай-іхто?

Він стояв внизу біля річки і розмовляв з Гавандшітою; там же були Шеф де Лю і Бобер. Хлопці підбігли до чоловіків. Вони надто добре володіли собою, щоб відразу розплескати про все. Але по їхніх блискучих очах і палаючих щоках вождь здогадався, що вони принесли якісь новини, на їхню думку, дуже важливі. Він подав їм знак говорити.

— Часке бачив ведмедя, його показав нам наймолодший Крук, і я тоді теж помітив клишоногого, — доповів Гапеда. — Ведмідь видряпався на дерево, отам нагорі, на відстані пострілу з лука.

Чоловіки уважно вислухали.

— Я візьму його, — сказав Токай-іхто. На ньому ще й досі була біла вовча шкура. Дивне враження справляла вовча паща над його виснаженим обличчям, на якому лише очі говорили про силу, що поверталась до нього. Хлопці пильно глянули на вождя.

— Біжи-но, Часке, — попросив вождь, — і принеси мені мій лук і стрілу. Уїнона дасть тобі їх.

Часке помчав щодуху. Незабаром він приніс коштовний, лук і сагайдак з шкіри видри, з якого стриміло чотири стріли. Токай-іхто взяв лук і одну стрілу, а сагайдак з рештою стріл повернув хлопцеві.

Вождь у супроводі воїнів пішов до великого дерева; хлопці й собі подалися за ним. Токай-іхто з розгону вчепився за гілля і поліз угору до розвідника, що застиг на верхівці дерева. Нагледівши звідти звіра, він вибрав товсту гілку, яка б не гойдалась під його вагою, і приціливсь. Але поки що не стріляв. Чорного ведмедя ще було видно, хоч, може, вже й не там, куди могла влучити стріла. А хлопці бачили його в тому місці, куди сягає постріл з лука, тобто на віддалі трьохсот метрів. Стріли, пущені з доброго лука, щоправда, могли залетіти так далеко, але влучити або вбити на такій відстані щастило лише в легендах.

Токай-іхто володів найкращим луком на все братство, луком з суцільного шматка кістки без єдиного шва. Таких дакоти не могли виготовляти, бо жодна з тварин прерії не давала для цього матеріалу. Ніхто не знав про походження цього лука. Він потрапив торговими стежками індійців з берега в глиб країни. Лук, близько дев'яноста сантиметрів завдовжки, був білий і блискучий, як слонова кістка, і для більшої гнучкості обмотаний бізонячими жилами. Гапеда і Часке з захопленням розглядали його, радіючи, що Уїнона зуміла заховати цю коштовну річ від головорізів Червоного Лиса.

Токай-іхто з надзвичайною силою натягнув лук. Тятива, відведена назад, задзижчала, і стріла полетіла. Потому і трілець почав спускатися вниз з гілки на гілку і з чималої висоти стрибнув просто у сніг.

— Я побіжу туди! Він ще не вбитий! — гукнув вождь до воїнів, що стояли біля дерева, і швидко став підніматися нагору. Бобер пішов за ним.

Решті довелося терпляче чекати, бо не враз пробіжиш гриста метрів вгору. Тим часом намети в таборі давно були поставлені.

Більшість жінок та дітей і деякі чоловіки вже полягали спати. Тільки дехто ще вештався довкола, і знайшлося кілька ровесників Гапеди й Часке, що виявили охоту ждати разом з ними. Нарешті почулися кроки тих, на кого чекали.

Між деревами показалися вождь і Бобер. Вони волокли чорного звіра, вагою, певно, близько двох центнерів. Усі хлопці збуджено й радісно закричали, побачивши здобич. Мисливець поклав ведмедя біля Гавандшіти і показав стрілу, яку витягнув з туші звіра. Шеф де Лю, запальний мисливець, зараз же оглянув рани ведмедя.

— Стріла ввійшла неглибоко, — зауважив він, — бо влучила вже з невеликого силою, і постріл цей не був смертельним. Удар ножа вбив ведмедя.

— Хуг, — підтвердив Токай-іхто.

Гавандшіта вирішив, що ведмеже м'ясо зараз же має бути розподілене між наметами, бо люди терплять великий голод. Вождь приволік ведмедя до табору і разом з Бобром здер з нього шкуру. Уїнона і Монгшонгша підійшли до воїнів, щоб оббілувати і розрізати звіра на шматки.

Гапеді й Часке відразу ж дістався кусень м'яса. Попоївши, вони пішли у намет і, вкрай стомлені, впали на приготовану для них постіль.

Прокинувшись, хлопці побачили перед собою усміхнене обличчя старої Унтшіди.

— Пора вже вам уставати, — кепкувала вона. — І так ви проспали увесь ведмежий танець.

— О-о-о-о, — пробуркотів Гапеда. Він завжди з великою охотою дивився на цей танець, що його улаштовували для умиротворення ведмежого духа. Видовище було сповнене таємничості, коли чоловіки у ведмежих шкурах удавали звірів з усіма їх характерними рухами і розмовляли при цьому «ведмежою мовою», тобто якнайточніше наслідували урчання ведмедя.

Хлопці, викупавшись у річці і зачесавшись, сіли біля старої Унтшіди — Бабусі — і свого батька. Вже схилялося на вечір, і в тіпі почали згущатися сутінки. Вогню не розпалювали. Вождь заборонив, бо дим на далекій відстані міг виказати ворогам місце табору. Унтшіда поклала біля себе купу дерева і вирізувала древка для стріл. Гапеда і Часке витягли свої ножі і заходилися допомагати їй. Кістяні наконечники виготовляли чоловіки. В мисливських стрілах наконечники міцно прикріплювалися до древка, щоб стрілу можна було витягти з убитого звіра і знову нею користуватись. А у стрілах, призначених для війни, наконечники кріпили злегка і до них ще приробляли гачки, щоб вони міцно застрягали в тілі ворога.

— Завтра порозставляйте сильця і наловіть ворон, — сказала стара, — нам потрібне пір'я для стріл.

Хлопці кивнули і старанно продовжували вирізувати.

— З оцими стрілами ви можете полювати на ведмедів, — кепкувала стара.

— Я не такий дурний, — промовив Гапеда, — ведмідь живучий, і без рушниці його не вб'єш. — Хлопець помітив, що батько розплющив очі і прислухався до розмови. — Певно, в цих лісистих горах водиться багато ведмедів, і воїни зможуть їх чимало убити.

— Ти так думаєш? — спитав Четансапа, прилаштовуючи до списа ратище, і навколо його очей зібралися тоненькі зморшки — ознака того, що в питанні ховалося щось більше, ніж сказали слова.

— Авжеж, так, — цілком упевнено відповів Гапеда. — В цьому лісі вони можуть знайти собі лігва для зимової сплячки.

— Але ж вони зовсім не сплять, а лазять по деревах! — і собі докинула Унтшіда.

— Ти справді гадаєш, що я маленька дівчинка і нічого не тямлю? — образився Гапеда. — Ведмідь спав, а тоді зголоднів, прокинувся і пішов шукати здобич. Певно, він нас почув і тому виліз на дерево, щоб роздивитись, бо ж вія розумний, як розвідник.

Гапеда глянув на батька. Четансапа, здавалося, був задоволений його поясненням.

— Може, він і спав угорі, в печері, — сказав хлопець.

— В якій печері? — спитала Унтшіда.

Гапеду здивувало її квапливе запитання.

— У печері, там далеко на горі, — повторив він. — Часке, хіба ти не бачив її з нашого дерева? Така темна нора її маленькій стрімкій скелі, порослій лісом.

— Звичайно, бачив. Вона майже зовсім заросла.

— Атож! Завтра ми підемо туди і подивимось, чи не знайдемо ведмежих слідів! Може, заліземо і в саму печеру!

Унтшіда піднесла руку до рота, начебто перелякалась.

— Тссс, тссс, це зачарована печера, і вам не можна іуди заходити!

Очі хлопців розширились.

— У ній живе злий чаклун? — Гапеда обережно відклав убік вже вирізану стрілу, немов не хотів зчиняти шуму.

— Поки він спить, він добрий, але коли прокинеться й вийде, дакотів спіткає велике лихо.

— Розкажи нам, будь ласка, про це, Унтшіда!

Стара схилила голову.

— Гаразд, але іншим разом, коли наші руки відпочиватимуть. Бо це давня й знаменна історія, і ви повинні її добре запам'ятати.

Хлопці продовжували працювати, а думки їхні цілком заполонила таємниця, що лишилась для них нерозгаданою. Коли стемніло, Унтшіда закінчила роботу і навела лад у наметі. Потім принесла їжу для дітей та для себе; це було хоч і тверде, але дуже смачне ведмеже м'ясо. Чорний Сокіл теж вперше трохи попоїв з ними.

Тільки-но хлопці доїли м'ясо і досуха витерли масні руки об волосся, біля намету почулися чиїсь кроки, і нэ землю гепнула важка ноша. Гапеда і Часке прожогом вибігли і привітали Шефа де Лю. Він убив великого оленя і сам його приволік.

Всі наступні дні зрання до смеркання хлопці мали стільки роботи, що ніколи було і вгору глянути, і вони ніяк не могли вибрати часу, щоб податися до печери, хоч думка про це не йшла їм з голови. В розставлені сильця хлопці наловили ворон, а після цього Унтшіда доручила їм покрити червоною фарбою стріли й луки. Часке пощастило забити яструба; його Гапеда помітив ще тоді, як валка увійшла в ліс; хижий птах полював на ворону, і, коли ринувся вниз, його наздогнала стріла хлопця-дакоти. Часке дуже пишався цим, і Монгшонгша вирішила зробити йому головний убір з яструбиних пер. Того ж дня брати вбили трьох зайців, цим самим вносячи і свою частку в харчування намету. Але все це було ніщо в порівнянні з полюванням на бізонів! Один розвідник виявив по той бік гір у прерії бізонячі сліди, і було вирішено, що наступної ночі вождь з кількома чоловіками піде на полювання. Доводилось полювати вночі, щоб лишатись непоміченими. Гапеді й Часке батько і Токай-іхто теж дозволили поїхати саньми, щоб допомогти привезти вбитих тварин. Хоч зовні брати намагались лишатися спокійними, але в їхніх серцях яскравим вогнем пломеніла радість. Уїнона налаштувала хлопцям сани. За полозки правили гладенько вискоблені бізонячі ребра, вправлені в розколений дерев'яний брусок. У сани запрягли Огітіку та ще одного сірого вовкодава і покотили в миготливому сяйві зірок по гладенькій поверхні снігу. Хлопцям доводилось стримувати свою запряжку, аби не від'їхати далеко від чоловіків, що йшли на лижах. Бізонячий слід скоро було знайдено. По ньому воїни визначили: тут пройшло не більше чотирьох бізонів. Тварини провалювалися глибоко в сніг і, поволі просуваючись вперед, не могли відійти далеко. За три години мисливці наздогнали бізонів і оточили місце їхньої ночівлі. Всіх охопило велике і радісне хвилювання, бо серед тварин знаходився білий бізон. Не встигли бізони навіть прокинутись, як їх швидко повбивали стрілами та списами. Воїни тут-таки оббілували здобич і порізали на шматки. Коли поверталися назад, на кожного з чоловіків припало не менш як по два центнери. Сани хлопці теж навантажили.

— Завтра ми ще будемо тут, — сказав вождь, коли вони впоралися з бізонами, — нашим жінкам і дочкам треба обробити туші і запакувати їх. Але коли сонце зайде вдруге, наші намети помандрують далі. Тепер нам вистачить мисливської зброї і м'яса аж до прерій біля Мулистої води.

Ранковий туман ще огортав засніжену землю, коли хлопці під'їхали саньми до узлісся. Під першими ж деревами Молоді Собаки радісними вигуками привітали своїх ватажків — Гапеду і Часке. Брати вивантажили м'ясо і звеліли друзям віднести його до тіпі. Тоді випрягли собак, взяли сани на голови і понесли лісом. Велика юрба хлопців уже помчала в табір, щоб сповістити про щасливе полювання і про вбитого білого бізона. Але Гапеда-Гребінник і Часке-Широконогий йшли слідом за ними розміреним кроком, як воїни-переможці.

Наблизившись до берега гомінкої річки, хлопці раптом так і прикипіли до місця.

Те, що вони побачили, було неймовірно жахливе.

У верболозі вниз по річці на них дивилося з імли двоє божевільних вирячених очей, а розчепірені пальці сухої руки вп'ялися в смертельно бліде обличчя. Ранковий туман клубочився навколо гілок верби, що злегка погойдувались, і привид то зникав за ними, то знову виринав.

— О-о, — здавлено вихопилося в Гапеди.

І враз хлопці, ніби змовившись, кинулися через високі кучугури снігу в напівзамерзлу мілку річку і великим сміливим стрибком перелетіли широке середнє русло. Вони не зупинились, поки не добігли до намету вождя. Тоді звалили сани на землю і, не звертаючи уваги на Уїнону і матір Монгшонгшу, що шкребли надворі свіжі шкури, хутко ввійшли до намету. Лиш опинившись у добре знайомому приміщенні, хлопці поступово заспокоїлись.

Вони посідали біля старої, що, як «свята чарівниця», користувалася великою повагою, і тремтячим від страху голосом розповіли про жахливу примару. Дакоти вбачали в людині, тварині й рослині могутню життєву силу, так звану «велику таємницю». Прояв цієї «великої таємниці» в окремій людині вони уявляли собі як особистого духа-охоронця, як тотем воїна; що був його життєвою силою і надією. Хвороби, причини яких індійці не могли збагнути, вони вважали за дію небезпечних, ворожих духів. В обох хлопчаків теж виховувалася віра в духів. Страх перед руйнівними силами природи, впливу яких особливо зазнавали люди у дикій місцевості, перетворився для них у страх перед духами.

Унтшіда припинила роботу.

— Піду подивлюся, — сказала вона і вийшла з намету.

Хлопці полегшено зітхнули і побігли до матері Монгшонгші, щоб сповістити її про полювання. Та радість Монгшонгші не була такою великою, як вони сподівались. На мить мати відірвалась од роботи і серйозно глянула на синів.

— Наші розвідники виявили ворожі сліди, — збентежено промовила вона. — По той бік гори, біля якої ми розташувалися, шукачі золота вбили одного ведмедя, а другого підстрелили. — Промовивши ці слова, Монгшонгша з тривогою подивилась крізь голі дерева кудись у засніжений простір. — Ми мусимо йти звідси, — додала вона, — і в снігу багато нас помре.

— Ми боротимемось і з снігом, і з уатшітшун, — рішуче заявили Гапеда і Часке. — Ніколи більше ми не повернемось у резервацію.

Хлопці знову шмигнули в намет. Тут вони були зовсім самі. Чорного Сокола теж не було на його постелі. Останніми днями поранений почував себе вже значно краще і, очевидно, спробував вийти на першу прогулянку. Брати нерухомо сиділи у сутінках намету. Жахливий привид в оповитому туманом верболозі і загрозливе повідомлення розвідника, про яке розповіла їм мати, зовсім приголомшили їх.

Знадвору раптом почувся голос Уїнони: «Грозова Хмаро! Ти куди?» У ту саму мить відкрився намет і стрілою влетіла мала.

Дівчинка опустила за собою запону і в замішанні зупинилася. Може, Грозова Хмара не сподівалася застати в наметі Гапеду й Часке. Вона почала зніяковіло смикати кінчики своїх довгих, товстих кіс. Врешті дівчинка підступила ближче до хлопців.

— Унтшіди тут немає? — спитала вона, все ще не відводячи очей від кінчиків кіс, які тепер обмотувала кругом пальця.

— Ні, — відповів Гапеда.

— Ох… — зітхнула Грозова Хмара, очевидно, засмучена тим, що не застала прабабки. — А тоді… — затинаючись, пробелькотіла, — тоді всі вони прийдуть… Я… О, це такий жах!

Обоє хлопців наставили вуха. Може, дівчинка теж бачила оте обличчя?

— Про що ти говориш? — спитав Гапеда.

Грозова Хмара полегшено зітхнула, переконавшись у тому, що худорлявий Гребінник не глузує з неї. Вона наважилась підійти ще ближче і схилилась над хлопцями, які стомлено сиділи на долівці.

— Моя стара мати бачила жахливий сон і говорила страшні речі, — прошепотіла дівчинка. — Я більше ніколи не повернуся у наш намет, я лишусь тепер тут, хоч би мені довелось просити навіть самого вождя, — додала вона з раптовим припливом мужності.

— А що ж казала Ряба Корова? — спитав Часке і кинув на Гапеду погляд німого взаєморозуміння. Певно, злий дух знову вселився р стару, і це саме вона стовбичила у верболозі.

— Атож, Ряба Корова. Ви не знаєте, як страшно, коли її мучить цей дух. — Дівчинка трусилася всім тілом. — І тоді вона теж говорила правду, коли я не хотіла їй вірити… І їм ж знаєте, вона провіщала, що уатшітшун переможуть… А тепер… вона знову бачила сон, і злий дух сказав їй, що завтра після півночі з печери вийде ведмідь… ведмідь… хіба ви не знаєте про це?

— Ні, — здивувалися брати.

Вони нічого не знали. Грозова Хмара, переконавшись, що ніхто з дорослих не збирається увійти до намету, розповіла далі.

— Там, високо на горі, є печера, в якій спить стара ведмедиця, велика чаклунка! Вона така стара, що навіть не можна собі уявити; з'явилася вона на світ ще тоді, коли моди й тварини жили між собою, як брати й сестри, і розмовляли тією самою мовою. Її сином був величезний ведмідь, наймогутніший між великими водами. Він жив у зачарованому наметі. Коли одного разу ввечері до нього прийшла гарна жінка, він на ранок обернувся людиною і став великим, сильним і розумним воїном та чаклуном, якого піхто не міг перемогти. Він і є предок Маттотаупи і Токай-іхто!

— Так, — ствердили Гапеда і Часке в один голос.

— Так, — повторила дівчинка. — Але ведмедиця ще й досі живе, стара-престара, і спатиме там, на горі в печері, доки наші вожді лишатимуться хоробрими й дужими. Коли ж вони зрадять предків, вона вийде і задушить їх своїми власними лапами… — Дитина затнулась, уявивши собі це моторошне видовище. — І тоді вже сама вмре. Так сказав дух моєї старої матері.

Грозова Хмара прислухалась. Знадвору долинув радісний гомін. Це в таборі вітали вождя і його воїнів. Невдовзі втомлені чоловіки увійшли до намету. Грозова Хмара стала «півоберта, ладна щохвилини вислизнути з тіпі.

— Вона образила Токай-іхто, і я хотіла б, щоб її забрала смерть, — збліднувши, майже у нестямі, швидко прошепотіла дівчинка до хлопців. — Вона сказала, що вождь зрадив велике плем'я дакотів і кидає край батьків і що він не вбив Червоного Лиса і не помстився за Маттотаупу. Тому прийде ведмедиця та задушить його, і тоді велике лихо спостигне нас усіх!

Гапеда зірвався з місця.

— Прикуси свого язика, — скрикнув він хрипким від гніву голосом, — щоб він ніколи більше не вимовляв цих слів!

— А якщо це правда?! — Дівчинка, похапцем прошепотівши ці слова, вибігла з тіпі.

Гапеда і Часке стиснули губи і похнюпилися. Де й поділася радість, що сповнювала їхні серця останніми днями. Здавалося, ніби ясне небо враз затяглося чорними хмарами. Токай-іхто досі не помстився Червоному Лисові за свого батька — це страшний докір. Як посміли ці жінки сказати таке!

Вдень надолужували втрачений нічний сон, відпочивали, їли. Бобер і Грозова Хмара теж довгенько гостювали у наметі Четансапи.

— Вона знову збожеволіла, — розповідав Чапа, вибачаючись за свою надокучливість. — Несила вже довше терпіти.

Токай-іхто пішов сам кудись з табору, озброєний лише кістяним луком. Вже настала ніч, а він все не повертався.

Огітіка ввійшов у тіпі. Оббіг намет, обнюхав носом долівку і, розчарований, знову подався геть. Вождь цього разу не взяв його з собою, як робив це звичайно. Вже стемніло; вогню не можна було палити, і обриси мешканців намету розпливалися невиразними тінями.

Тиша і чекання гнітили душу. Коли повернеться Токай-іхто? Хто пустив цю чутку, що спалахнула, наче іскра, поступово розгоряючись у полум'я? Безперечно, якась жінка.

Гапеда зрадів, коли з протилежного берега річки донісся шум, що привернув до себе його увагу і обірвав тривожні думки. Це задзявкотіли койоти. Їх принадив дух свіжого бізонячого м'яса. З диким виттям кинувся туди Огітіка і незабаром хлопці почули пронизливий виск і розлючене гарчання — Це внизу біля води зчепилися чотириногі. Огітіку підтримала собача зграя, але з лісу з'явилися великі білі вовки і люто накинулися на собак. Хлопці вибігли. Проте їм не довелося втручатись, бо Огітіка саме повертався переможцем з вовчою ногою в зубах. Він сів перед тіпі і почав зализувати на спині рану, ревно оберігаючи свою здобич між лапами. А біля річки собача зграя теж справляла банкет.

Тільки-но Гапеда і Часке знову хотіли були увійти до намету, Огітіка раптом нашорошив вуха. Вслід за цим він враз кинув вовчу лапу і подався до лісу. Його радісне вищання свідчило про те, що він зустрів свого хазяїна.

Хлопці в чеканні зупинились перед наметом. Гапеда схопив руку Часке і міцно вп'явся в неї пальцями. Досі він відчував якийсь непевний страх, що вождь не повернеться живим.

Токай-іхто вийшов з лісу, освітленого мерехтінням зірок та снігу, і наблизився до намету. Хлопці звели погляд на вождя. Він ніс лише ясний кістяний лук і розшитий сагайдак із стрілами — більше нічого. Ніякої здобичі. Незважаючи на тьмяне світло, вони помітили в загострених рисах його обличчя якийсь дивно похмурий, непроникний вираз. З похиленими головами брати тихо стояли перед наметом, у якому зник Токай-іхто. Огітіка ліг перед входом і з великим завзяттям заходився біля вовчої лапи. Кості лунко хрускотіли під його зубами.

Гапеда рушив з місця, і Часке, якого він усе ще міцно тримав за руку, пішов за ним. Хлопці не повернулися в намет. Вони знайшли собі місце в густому лісі й сіли почіпки у снігу. Звідти братам видно було намети, але мешканці табору навряд чи могли помітити за кущами їхні зіщулені постаті. Довгий час вони не промовили жодного слова.

— Цієї ночі прийде ведмедиця, — було перше, що вихопилося у Гапеди.

— Після півночі, — беззвучно підтвердив Часке.

— Після півночі, — повторив Гапеда. Він обмірковував, як почати розмову про те, що він відчував і що мав намір зробити. В голові його гуло, наче в кукурудзяному млинку.

— Ти чув, — раптом озвався Часке, і Гапеда зрадів його словам, — ти чув, що сказав ворожий дух у наметі Бобра. Але те, що він сказав, ніколи не повинно статися. Токай-іхто не повинен умерти.

— Так, це ніколи не повинно статися, — твердо промовив Гапеда.

— Ніхто не знає про це, крім нас і маленької дівчинки, — вів далі Часке.

— Так, ніхто, крім нас, цього не знає, — знову підтвердив Гапеда. — Тому ми мусимо вирішити, що нам робити.

— Хуг. Ми мусимо щось вчинити. Але скажи, що саме.

— Ти не знаєш?

— Знаю. Але я хочу почути, чи й ти те саме маєш на увазі.

— Гак, — сказав Гапеда. — Все ясно. Ведмедиця неодмінно прийде. Біля Кінського потоку цей дух теж сказав правду, і тому тепер я вірю йому. Але вона не повинна вбити Токай-іхто. Токай-іхто мусить перевести Ведмеже братство через Мулисту воду.

— Хуг. За нього повинен вмерти інший.

— Я теж такої думки. Вакантанка часто давав згоду на те, щоб один воїн добровільно жертвував своїм життям за іншого. І навіть коли ми ще малі хлопці, а він… вождь!

— Може, — з сумнівом зауважив Часке, — може, нам слід сказати про це Гавандшіті, чаклунові?..

Гапеда помітно перелякався. Його серце схвильовано застукотіло.

— Ні, — твердо відповів він, незважаючи на збудження. — І Гавандшіта не повинен знати про це. Він часто настроєний проти нашого вождя, ти ж добре знаєш це, Часке.

— Так, ти кажеш правду. Ми будемо діяти самі.

Хлопці встали і піднесли руку до рота, щоб промовити ці слова до «великої священної таємниці», якою уявлялась їм незвідана природа. Після цього побігли нагору в самотній нічний ліс. Було темно і моторошно, бо саме мав настати новий місяць.

Шугали сови; від морозу потріскували гілки. Чим вище піднімалися хлопці, тим стрімкішим ставав схил, а біля підніжжя гори шуміла вода, ніби кликала їх назад до затишних наметів. Та гомін її все віддалявся і слабшав. Хлопці ступали хрустким снігом, іноді під їхніми ногами ламалась гілка. Кущі й гілля дерев били їх по обличчю; шкіра тріскалась від холоду, а за шию сипався сніг. Вони ішли один за одним; поперемінно перед вів то стрункий Гапеда, то присадкуватий Часке. Це не жарт — опинитися вночі в дикому гірському лісі — навіть і для двох хлопців-дакотів. Згодом вони побігли так, що, незважаючи на холод зимової ночі, обливалися потом і серце мало не вискакувало їм з грудей. Пробігаючи повз дерево, з якого хлопці першого ранку помітили чорного ведмедя, вони огляділись навкруги і справді побачили в густому чагарнику покинуте ведмеже лігво. Довкола лежали молоді деревця і товсте гілля, серед якого вмостився був на зимову сплячку ведмідь, а в снігу ясно виднілися обмерзлі сліди лап.

Хлопці поповзли далі. Лісовий схил тепер здіймався майже прямовисно, і, щоб рухатись вперед, їм довелося пустити в хід і руки. Не те що розмовляти, навіть думати не було змоги. Гапеда лише мигцем згадав про те, що Токай-іхто і Боброві довелось тягти звідси важкого чорного ведмедя. Йому й Часке потрібно було мати майже втричі більше часу, щоб тільки видряпатися наверх. Вони дряпались усе вище й вище, поки, нарешті, засапавшись, не зупинилися перед зарослою стрімкою скелею, посеред якої темнів, наче зловісне чорне око, отвір печери.

Оскільки хлопці твердо вирішили врятувати вождя, вони тепер холоднокровно й діловито зважували кожний крок, який мали зробити.

На нижню частину стрімкої скелі, що виступала приблизно на десять метрів вище верхівок дерев, легко було піднятись. Але під входом до печери, майже на висоті у два людські зрости, скеля була гладенька і прямовисна.

— Спершу виліземо туди, — вирішив Гапеда, — а тоді я стану тобі на плечі. Ми мусимо увійти всередину, щоб вона нас знайшла і не могла обминути.

Гапеда сам з себе дивувався, що так спокійно вимовив ці слова. Він, не вагаючись, почав здійснювати свій намір і поповз уперед. Часке дряпався слідом за ним.

Виступи скелі і виткі рослини були достатньою опорою для спритних рук і ніг. Коли хлопці дісталися до місця, де скеля круто обривалася, Гапеда зупинився і пропустив поперед себе Часке. Той вибрав найзручніший виступ, і Гапеда відповз убік, щоб дати йому змогу міцно стати; потім виліз братові на плечі. Але й тепер він не міг дотягтися руками до краю печери, а нижче не було за що вхопитись.

— Я підсаджу тебе, — запропонував Часке.

Гапеда став йому на руки, і той підняв його вгору.

Гапеда знайшов опору десь край входу до печери і, міцно вчепившись за якийсь виступ, повис на руках; тоді брат видряпався наверх по його тілу. Таким чином Часке першим став на дно печери і хотів допомогти Гапеді підтягнутись вгору, але Гребінник був надто гордий, щоб скористатися з допомоги. Він зробив ривок, уперся руками і теж уповз у темряву. Вологе, задушне повітря ударило хлопцям в обличчя.

Зіщулившись, вони, сіли почіпки на краю печери. Тут була межа між освітленою зорями ніччю, де буяли рослини, жили тварини й люди, і непроглядним зловісним мороком, що зяяв їм назустріч, повний страшних таємниць.

Вони сиділи в мовчазному чеканні. Удари їхніх сердець стали повільнішими і спокійнішими, і хлопці почали уважніше придивлятися до печери. Скелясті стіни були мокрі, повітря тхнуло вологою. Тому що надворі було холодніше, печера дихала паром, наче людина. Дивовижним здавалося шерехате каміння, що росло ніби якимись опуклостями й гостряками. Хлопці помацали руками навколо себе. Потім Гапеда встав, ступив кілька кроків у темряву і виявив, що каміння росло не тільки знизу вверх, а й зверху донизу. Це було дуже дивно. Він сказав про це Часке, але голос його гучно залунав, немов чужий, аж він сам злякався його. Печера не тільки дихала, а й мала свій голос. Віддалений шум долинав з темряви, ніжний і звабливий, ніби чарівний голос страшного чудовиська, що заманює свою жертву.

— Може, це просто вода, — лунко рознісся голос Гапеди, хоч він промимрив ці слова собі під ніс.

Часке не відповів. Брати ще ближче присунулись один до одного, так що кожний відчував тіло другого. Так просиділи вони довго. Потім Гапеда відчув, що Часке підвівся.

— Тепер ходімо туди, вглиб. Я хочу дізнатись, чи є там вода, — прошепотів Часке. Він не хотів говорити голосно, щоб знову не розляглася така луна.

Гапеда теж підвівся. Взявшись за руки, щоб міцніше триматися на ногах, хлопці почали обережно, навпомацки пробиратись вперед. Дно печери поволі спускалось донизу. Вони все більше й більше заглиблювалися в середину гори. Коли брати трохи згодом озирнулись назад, вже не було видно виходу. Лише непроглядний морок стояв навколо. Дзвінкий шум посилювався. Він ставав усе гучнішим і гучнішим, так що кінець кінцем вони ледве чули свій власний голос. Хлопці ще міцніше стисли один одного за руки.

Нарешті їм здалося, що глибоко внизу вони вже досягли джерела звуку. Шум тут стояв неймовірний.

— Вода! — крикнув Часке, щоб Гапеда почув його. Хлопці зупинились і, нахилившись, торкнулися долонями бурхливої води. Вона, здається, текла в печеру з правого боку гори, а ліворуч знову зникала в невідомих глибинах. Брати сіли на скелястому березі підземного потоку. Наче змовившись, вони скинули хутряні куртки і опустили руки у воду, щоб перевірити глибину потоку. Зануривши руки лише по лікоть, хлопці наштовхнулись на тверде дно.

Отже, тепер ясно. Це просто вода. Гул доносився зліва, де невеличкий потік падав в бездонну глибину.

Що ж їм тепер робити? Повернутись до входу в печеру? Чи лишитися тут? Чи йти далі?

— Ходімо далі! — прокричав Гапеда над самим вухом Часке.

Хлопці надягли куртки, знову взялись за руки і, обережно ступаючи, зважились перейти бурхливий потік. На протилежному березі дно печери піднімалось вгору, і обоє сміливців подряпались наверх. Тепер вони вже не тримали один одного, бо їм потрібні були обидві руки. Темному ходові, здається, не було кінця. Куди він веде? Скільки часу вони ще можуть йти ним далі?

Підйом став похилішим, і рухатись вперед тепер було легше. Вода вже не шуміла так оглушливо, бо вони віддалились од неї. Часке перечепився і впав. Гапеда швидко підхопив його. А втім, у цьому й не було потреби, бо брат і сам легко звівся на ноги. Коли хлопці під час цієї незначної пригоди окликнули один одного, то виявилося, що говорити було легко і голос знову звучав майже цілком виразно. Очевидно, печера стала ширшою і глибшою.

Навіть кроки свої вони вже зараз чули, коли, пробираючись вперед, човгали ногами. Шум води долинав тепер, як далека музика. Хлопці вже чимало пройшли вглиб гори. Наскільки далеко? Цього вопи не знали.

Просуваючись обережно вперед, вони побачили, що опинились у величезній печері, з якої вело три ходи. Увійшовши в один з них, хлопці обігнули коло і знову потрапили в перший вхід, який впізнали по особливих обрисах скель.

— Ми лишимось тут, — тихо сказав Гапеда. — Тут, біля нашого входу до великої печери. Тут вона неодмінно пройде, коли захоче вийти.

— Авжеж. Хлопці посідали.

У тиші й пітьмі знову зробилося моторошно. Видиратись на скелі і обслідувати таємничу печеру в горі було легше, ніж нерухомо сидіти й чекати.

— А якщо вона зовсім не прийде? — трохи згодом спитав Часке.

Гапеда нічого не відповів.

Хлопці чекали й чекали. Гапеда вже ладен був повірити, що. Часке, може, й має рацію. А що, як вона зовсім не прийде? Мабуть, уже глибока ніч, і колись знову має настати день. Але тут, у печері, цього не побачиш!

Гапеда поступово звикся з думкою, що їх чекання даремне. Він так уже був переконаний у цьому, що перелякано здригнувся, наче його схопила рука ворога, коли до нього долинув якийсь дивний звук. Чи це йому причулося? Він став дослухатись і тієї миті відчув, що Часке поклав йому на плече руку.

— Вона йде.

Хлопці підвелись і стали перед виходом, що вів з печери. Тут вона не пройде. Гапеда відчув, що рука Часке була холодна.

З протилежного боку печери, в одному з ходів, що вели далі вглиб гори, щось, тихо зачалапало. Хлопцям було знайоме оце чалапання великих, м'яких ведмежих лап. Повільно, повільно воно наближалось. Раптом стало тихо. Потім знову зачовгало і зашурхотіло по вологих, шерехатих виступах скелі.

Вона йшла. В цьому не могло бути жодного сумніву.

Хлопці непорушно застигли.

Чалапання знову припинилось, і тихе, погрозливе, приглушене урчання донеслося з темряви. Це було грубе урчання, ще грубіше й гучніше, ніж урчання страшного сірого ведмедя, яке доводилося чути хлопцям під час ведмежих танків. Широко розплющеними очима вони намагались пронизати темряву. Але нічого не було видно. Тільки ще якийсь шум почули хлопці, але не могли його зрозуміти. Було таке враження, начебто щось, шкандибаючи, рухалося навколо ведмедиці.

Потім здалося, ніби величезна тварина посковзнулась і плюхнулась. Почулося страшне гарчання, що моторошно розляглось по печері багаторазовою луною. Поволі знову зашльопали лапи. Певно, вони були неймовірно великі. Пазури дряпали по камінню.

Хлопці знали, багато дечого про ведмедя. На свої лапи звір покладався, коли нападав. Він валив жертву, обхоплював її лапами, стискував і душив, а коли вона намагалася втекти, бив її лапами і гострими пазурами шматував тіло. Зуби його теж були жахливі.

Гапеда на мить заплющив очі, щоб зібратись з думками. Знепритомніти він не мав права. Це боягузтво. Він мусить бути стійким. Його рука, що лежала в долоні Часке, заціпеніла.

Страховисько начебто зупинилося; човгання лап стихло. Воно нюхом почуло хлопців і сердито та погрозливо заурчало. По звуку, що розлягався високо над ними, хлопці збагнули, що це, мабуть, величезний звір. Він був вищим за них, хоч, певно, ще стояв на всіх чотирьох і не підводився.

Це була велика ведмедиця.

Гапеду оповив якийсь дивний спокій. Виходить, злий дух казав правду, і добре, що вони з Часке прийшли сюди. Гапеда думав про вождя Токай-іхто. Його хлоп'яче серце було віддане йому всією силою любові і захоплення, на яке тільки було здатне. Він знав, що Часке-Широконогий почуває те саме. Отже, тут вони стоятимуть, поки ведмедиця не візьме їх у жертву. А Токай-іхто повинен жити, навіть не знаючи, що тут сталось.

Страховисько тепер зупинилося посеред печери. Хлопці не бачили його, вони тільки уявляли собі його величезну тушу. Знову почулося погрозливе, могутнє урчання.

Хлопці стояли мовчазно й нерухомо, мов скам'янілі. З жахом слухали вони, як великі кігті шкрябали скелю, ніби чудовисько їх гострило. І знову донісся якийсь інший, незрозумілий для них шум. Здавалось, ще якась істота рухалася поряд з чудовиськом.

У вологому, задушному повітрі, яким дихали хлопці, пахло ведмедем. Але не тільки ведмедем. Пахло також і кров'ю. Мабуть, страхіття недавно щось жерло, і з його морди ще капала кров.

Брати не рухалися з місця. Гапеда відчував, як по тілу збігали краплини поту, хоч ноги його в мокрих мокасинах заклякли. Він не знав, скільки часу вже простояв тут з Часке. Наче цілу вічність. Відчуття часу в цій печері не існувало. Тут не засяють зорі і не зійде сонце. Тут не почуєш щебетання птахів. Скільки годин минуло? Чи прокинулися вже чоловіки у таборі і ще вдосвіта, озброєні стрілами й луками, подалися на полювання? Чи стрибнули вже Молоді Собаки в шумливий потік і, сміючись, оббризкують одне одного? А Грозова Хмара, єдина, яка могла щось підозрівати, чи вона ще й досі спокійно спить, загорнувшись у теплу ковдру?

Гапеда відчув, тримаючи руку Часке, як по його кремезному тілу пробігло легке тремтіння. Вже не одну годину вони простояли тут на варті. Але ведмедиця не підходила ближче. Лише іноді чути було дряпання пазурів і хрипке урчання, схоже на стогін. Може, вона знала, що сьогодні вночі сама мусить умерти, коли вб'є Токай-іхто? Ведмедиця була старезна і мудра; звичайно, вона знала про це.

Урчання, що відлунювало од усіх стін, як неминуча погроза, стало гучнішим. На дні печери знову почулось чалапання. Страховище звелося на рівні. Гапеда випустив руку Часке і обійняв його за плечі. Часке зробив те саме, і так хлопці застигли, міцно притиснувшись, майже обхопивши один одного. Коли вона підійде, то нехай візьме обох, обох відразу, як одну людину. Хлопці випросталися, готові до всього, бо години чекання минули і нарешті настав вирішальний час.

Чудовисько підходило все ближче й ближче, потрясаючи тишу печери грізним, лютим пирханням. Чутливі вуха хлопців точно знали, на якій віддалі воно було від них, — ось їх розділяє п'ятнадцять кроків, десять, вісім… Вони вже чули дихання звіра. Якийсь незрозумілий дух ударив їм у ніс. Це, як і раніше, був дух ведмедя, але тепер все гостріше пахло кров'ю. Проте до цього домішався ще якийсь інший запах. У вологій млі печери раптом потягло гаром. Що за диво?

Велика ведмедиця знову зупинилась. Коли б тільки вони могли її побачити. В темряві так страшно.

Все сильніше пахло горілим, смаленою шкурою.

Раптом у темряві замиготіло слабке світло. У жовтих відблисках полум'я з мороку виринули, нагадуючи казкові істоти, вологі кам'яні брили. Хлопці побачили склепіння величезної печери, у протилежній стіні якої темніли дві діри; з одної з них виповз звір.

І в цьому невиразному півсвітлі з'явилася величезна ведмедиця.

Мороз пройшов у них поза шкірою. Хлопці з жахом втупили погляд у довгі жовті пазури. Кожний був завтовшки з два людські пальці; на кожній темній велетенській лапі по п'ять таких пазурів. Чудовисько було приголомшливої величини; широкі груди, здоровенна голова, така товстелезна шия, що Гапеда не міг би обхопити її навіть обома руками. Чудовисько з люттю нахилило голову. Хлопці побачили страшні зуби, вищирені з загостреної морди. На випнутому лобі дивно горіли очі. Звір почав переносити вагу свого тіла на задні лапи, розслабивши в суглобах передні. Він готувався до нападу. Враз печеру залило яскраве світло, а запах горілого став гострим і їдким.

Гапеда і Часке заплющили очі. Краще вже не бачити ведмедиці. Своїми хлоп'ячими тілами вони зовсім загородили вихід, і коли б вона захотіла вибратись з гори, то не змогла б пройти повз них.

Від легкого дотику до плеча Гапеда відсахнувся вбік. Його схопив хтось ззаду. Він розплющив очі, і знову його погляд, наче прикутий, зупинився на бурому правелетні, що, вороже пирхаючи, випростався перед ним і розтинав повітря темними лапами. У хлопця не було сили озирнутися назад.

Світло потьмяніло. Рука міцно схопила Гапеду і, втягнувши в середину ходу, повалила навзнак. З Часке сталося теж саме.

Ноги людини у легких мокасинах пройшли повз хлопців.

Коли вони підвелись, то побачили перед собою чоловіка, що стояв на самому вході до печери. У лівій руці він тримав палаючий смолоскип: товсте поліно, на кінці якого горіли защемлені шматки бізонячої шкури. Чоловік був стрункий і високий; в його чорному волоссі стриміло три орлиних пера.

Токай-іхто!

Гапеда сперся на вологу стіну ходу, щоб навпомацки просунутися вперед, але зачепився за камінь і знову впав.

Вождь рвонувся вперед і одним стрибком опинився у просторій скелястій печері, прослизнувши під кігтистими лапами випростаної ведмедиці. Тепер він стояв осторонь, тримаючи смолоскип у руці. Навіть з простягненими догори руками він не міг би зрівнятися із звіром, що набагато переважав його величезним, масивним тулубом. Сопучи і якось дивно стогнучи, ведмедиця обернулась, шукаючи свого ворога.

В руках вождь не мав ніякої зброї. Він навіть не вийняв ножа, різьблена рукоятка якого виглядала з шкіряних піхов. Вождь відступив на кілька кроків назад; це був рух, що суперечив усяким правилам полювання на ведмедя. Потім нахилився, не зводячи очей з чудовиська, що страшно пирхало, і встромив смолоскип у розколину скелі. Тоді знову випростався.

Ведмедиця спробувала піти слідом за ним. Важко перевалюючись, човгала вона на задніх лапах, а передніми махала в повітрі. Потім знову впала на всі чотири. Її слід був позначений кров'ю.

Вождь зупинився і непорушно закляк на місці. Крок за-кроком наближалося до нього величезне страховище, що й тепер сягало йому майже по плечі. Раптом посеред скелястої печери хлопці побачили те, що так загадково дибало-навколо ведмедиці: її маля. Таке ж буре, як і його мати., У розпачі зиркало ведмежа на всі боки. Йому, певно, було не більше двох місяців, і воно ще не звикло ходити за матір’ю.

Коли у ведмедиць з'являлось маля, їх ворожість до напасників ставала особливо нещадною. Люто переслідували вони тоді кожного, хто хотів врятуватися втечею, і доти нё відступали від жертви, поки не вбивали її.

Хлопці не наважилися ні крикнути, ні поворухнутись, Нехай уже станеться так, як хоче Великий Дух.

Вождь, освітлений смолоскипом, усе ще стояв на тому ж місці, а страховище наближалось до нього. Нахилившись уперед, він уп'явся в маленькі ведмежі очі і, не відводячи од них погляду, видав дивний звук. Ведмедиця відповіла сердитим і недовірливим урчанням. Певно, вона була важко поранена. Хлопці побачили калюжу крові на тому місці, де велика ведмедиця довго лежала з своїм малям.

Вождь звісив руки і захитав плечима, як ведмідь під час ходи; з його рота знову почали вилітати дивні звуки т— то таємничо-приглушені, то дзвінкі. Подібні звуки хлопцям іноді доводилось чути під час ведмежого танцю.

Ведмедиця заурчала тихіше і міцно вп'ялася кігтями у скелю. Вождь замовк, але не відводив погляду від очей величезного звіра. Незграбно рухаючись, як ведмідь, він сів, і звір підійшов до нього. Може, ведмедиця розмовляла з ним? З її пащі вирвався стогін. Токай-іхто відповів їй.

Вона зупинилася впритул біля нього. Її наполовину роззявлена паща майже упиралася в чоло вождя; одним-єдиним укусом вона могла розтрощити череп цій людині. Але ведмедиця не вкусила.

Вона застогнала так, що хлопців аж до самих кісток-пройняв холод. Що це за звук? Це плакала конаюча ведмедиця?

Вождь відповів тихим, глухим урчанням.

Тоді бура громадина повернулась і, стікаючи кров'ю, почалапала вологим скелястим дном, важко перевалюючись на своїх здоровенних лапах, до маляти, що безпорадно дибало серед скель. Ведмедиця почала штовхати його мордою і підпихати своїми могутніми лапами. Але ось сили, мабуть, зрадили її. Вона лягла і заходилася лизати своє дитя. Буре ведмежа обнюхувало все довкола. Мабуть, воно було голодне.

Гапеда і Часке зрушили з місця. Зараз у миготливих відблисках полум'я вони вперше помітили, що у великої ведмедиці гарна шкура; вона мінилась від ясного до темно-бурого кольору і злегка кучерявилась. Її шкура була зовсім не схожа на ті, які їм доводилось будь-коли бачити. Їм раптом захотілося погладити її.

Ведмедиця перестала лизати маля. Перехиливши голову набік, вона глянула на вождя, з грудей якого знову вирвалися тихі звуки, що нагадували ведмеже урчання. Велика ведмедиця поповзла і спробувала підвестись, але так і не змогла. Даремно упиралась вона своїми величезними лапами і, напружуючи останні сили, дряпала пазурами скелястий грунт. З її пащі збігала червона цівка.

Вождь підвівся і без найменшого страху підійшов до звіра. Великою силою волі і глибоким знанням ведмежої вдачі, яким навряд чи володіли білі й могли похвалитись далеко не всі червоношкірі чоловіки, він подолав ворожість звіра. Він сів навпочіпки, і ведмедиця притулилася до нього, ніби до свого друга. Хлопці побачили, як вождь уперся в один з виступів скелі, щоб не звалитись.

Ведмежа шкандибало навколо і, скиглячи, шукало молока. Мати вся шарпнулась і трохи підвелася, щоб відіпхнути його. Потім схопила зубами і підштовхнула до людини, яка розуміла її мову.

Кров знову побігла з її пащі. Невимовним поглядом згасаючих маленьких очей попрощалася вона з життям. Лапи її витяглись, величезна голова впала набік. Велика ведмедиця була мертва.

Хлопці ледве наважувалися дихати. Вождь сидів так само тихо, обличчя його зблідло.

Тільки після довгої урочистої мовчанки Гапеда і Часке. підвелись і, безшумно, обережно ступаючи, наблизилися до мертвого звіра. Як їм звеліло чуття, вони зупинилися на деякій віддалі і сіли на скелясте дно примарно освітленої печери. Навіть і тепер, коли звір лежав долі бездиханний, вони страшилися його величини і жахливих лап.

Вождь підвівся і, водячи рукою по м'якій шкурі звіра, намацав на боці, спині та грудях багато жмутків шерсті, зліплених кров'ю.

— П'ятнадцять куль влучило в неї, — стримано сказав він. і звук його голосу відбився глухою луною. — Це зробили шукачі волота. — Він випростався і показав на темну діру в протилежній стіні печери, з якої вийшла ведмедиця з своїм малям. — Цей хід тягнеться крізь усю гору, аж до її північного боку. Там живуть ті, що шукають золото. Вони стріляли в неї, і ведмедиця сховалася в горі, щоб врятувати маля.

Ведмежа лазило довкола мертвої матері. Вождь відв'язав свою люльку, за допомогою двох паличок і губчастого шматочка дерева викресав огонь і запалив тютюн. Запропонувавши люльку небу й землі, він закурив її, виконуючи цим необхідний ритуал священнодійства.

Викуривши люльку, Токай-іхто знову зустрівся поглядом з очима хлопців. Губи вождя були міцно стулені, а шкіра туго натягнена на запалих щоках.

— Ви. хотіли принести себе у жертву замість мене? Хлопцям кров ударила в голову. Вони намагались уникнути погляду вождя. Звідки дізнався Токай-іхто про їхню таємницю? Може, в селищі пішла чутка? Він знайшов їх у печері саме тоді, коли вони, беззахисні, рішуче перепинили шлях ведмедиці. Так, цілком імовірно, що він дізнався про все.

Вони не сказали нічого. Але їхнє мовчання підтвердило здогади вождя.

Токай-іхто підвівся, і хлопці встали слідом за ним. Він знаком покликав їх, і вони підійшли, щоб доторкнутися до мертвої ведмедиці.

Вождь пильно глянув хлопцям у вічі. Кожному з них здавалося, що він дивиться тільки на нього одного.

— Гапеда і Часке, ви вчинили, як справжні мужчини. Не кожний дорослий здатний на таке. Тому я хочу зараз довірити вам більше, ніж довірив би навіть самим чоловікам.

Токай-іхто знову сів з хлопцями біля мертвої ведмедиці. Він поманив ведмежа і взяв на руки звірятко, що з переляку дряпалося і опиналось.

— Ну, ось ми й сидимо, — сказав він, — біля початку нашого племені, праматір'ю якого була Велика Ведмедиця, і разом з тим біля його кінця. Ми, вигнанці, є свідками її смерті. Але померла лишила нам дитину, тобто нове життя. Чи ви розумієте мене?

— Хуг, — відповіли хлопці в один голос. Їхні серця сповнилися великим спокоєм і надією.

— Дайте мені відповідь на одне питання. Ведмеже братство мандрує з наметами в країну Півночі, Канаду. Як ми будемо там жити?

— Вільно, на нових мисливських угіддях. Ми будемо полювати, кочувати і битися, як ми це завжди робили з того часу, коли син Великої Ведмедиці породив наших вождів, — відказав Гапеда.

— Так думаєш ти, Гапеда-Гребінник. І так думають всі наші чоловіки, аж до самого розумного Чапи, і всі наші жінки, аж до самої Унтшіди і Уїнони. Але це неправда. Ми зможемо знову полювати й битись, може два, може п'ять, щонайдовше — десять великих сонць. А тоді знову великі натовпи білих людей прийдуть у країну Півночі, знову переможуть нас і заженуть у хлів, який вони називають резервацією.

Хлопці похнюпили голови. Гапеда здригнувся і до крові закусив губу. Знову в резервацію… Ні, більше ніколи — Часке і Гапеда заприсяглись у цьому.

— Скажіть-но мені, — знову заговорив вождь, і від великого хвилювання Гапеді здалося, ніби його голос доноситься здалека, — чого ми тоді взагалі йдемо звідси, незважаючи на труднощі й небезпеки, і кидаємо велике плем'я лакотів?

Хлопці мовчали, не знаючи, що відповісти, і, пригнічені, знову втупилися очима в мертву ведмедицю.

— Ваші думки наштовхнулись тепер на гору, яку ми мусимо пробити своїм же власним розумом. Насамперед скажіть мені, чому білі люди перемогли нас?

— Бо їх дуже багато… — промовив Часке.

— А чому ж нас не так багато, і чому в нас немає таємничого заліза? Я знаю, що на це ви мені не зможете відповісти, і я теж не можу дати вам точної відповіді на власне питання. У нас розуму не менше, ніж у білих людей, і наші руки не слабіші за їхні. Я випробував їх, коли жив серед білих, а також бачив їх у бою. Отже, чи зможемо ми навчитись того, що вже вміють білі люди?

— Бабська робота, — уперто і з презирством сказали обидва брати.

— Так, Гапедо-Гребінник, але ж бабською роботою нас перемогли білі люди. Ти спершу подумай, син Четансапи: чи ж варто зневажати жінок і тварин? Наші предки були про це іншої думки. Вони вірили, що праматір'ю мого роду була ведмедиця і велика чаклунка, яка знала загадки світу Унтшїда та Уїнона ще й тепер знаються на травах і вмію лікувати рани воїнів не гірше за Гавандшіту. Ви ж іще не забули, хто перший виявив мужність піти з резервації. Це наші жінки та дівчата.

Присоромлені хлопці похилили голови.

— Хоч як зневажайте і лайте роботу уатшітшун, вона від цього не» втратить свого значення. Білі люди вміють багато дечого, інакше вони б не перемогли нас. Вони роблять таємниче залізо: один викопує його, другий плавить, третій кує — і виготовляють із заліза плуги, якими глибоко зорюють тверду землю, так що вона дає добрий врожай І невеличкий клапоть її може прогодувати багато людей. Нам треба навчитись цього. Вони вміють розводити бізонів, і тому їм не треба полювати на них. Гапеда і Часке мовчали.

— Але ми хочемо навчитися і вміти ще більше, ніж білі люди.

Хлопці підвели голови.

— Скажіть мені, чого не вміють білі люди?

— Вони не вміють дотримувати клятви, вони не вміють говорити правду, вони не вміють спільно жити з мисливської здобичі і не вміють спільно обробляти поле. Вони не хочуть дати людям і тваринам спокій! — вигукнув Часке. — Вони, наче вовки, завжди нападають одне на одного, і сильніший серед них пожирає слабішого.

— Так, це правда, Часке. Очі твої широко відкриті, і ти дуже багато побачив за одне-єдине велике сонце[18]. Але ми завжди казатимемо правду, як завжди казали її наші батьки; ми завжди будемо дотримувати клятв, як дотримували їх наші батьки; ми спільно засіватимемо поле і збиратимемо врожай, як завжди спільно засівали й збирали його наші батьки і спільно полювали на священних бізонів. Але ми хочемо ще більшого, правда ж, хлоп'ята! З сином Великої Ведмедиці починається нове життя. Ми здобули нову силу і нову надію, що її нам дала Велика Таємниця. Ми хочемо відновити священний мир, що панував на початку життя і який ми ще й тепер зберігаємо на червоних горбах Міні-Сосе, де беруть глину для священних люльок миру і де жоден індієць не має права вбити іншого. Ми хочемо спочатку відновити мир з усіма червоношкірими людьми, а тоді і з білими…

— З уатшітшун! — вигукнули хлопці, коли вождь після цих слів навмисне зробив паузу.

— Так, вам слід ще добре поміркувати і над цим, Гапедо-Гребінник і Часке-Широконогий. Не всі білі — нам вороги. Там, далеко, у лісистих горах Канади, на нас чекає білий чоловік, що хоче нам допомогти. Його батька по-звірячому, несправедливо, вбили великі й сильні вовки з білих людей. Він прийде до нас як брат, і з ним прийде його дружина з сонячним волоссям; її батька вбив Червоний Лис.

— Так, так.

— Він буде нашим братом, а його дружина нашою сестрою. Але таких білих чоловіків і білих жінок багато. Всі вони можуть стати нашими братами та сестрами, і ми будемо разом з ними захищати мир і право проти злих і сильних вовків. Я усвідомив це, коли був ув'язнений і дізнався, що батька Адамса вбили уатшітшун!

— Твоя правда! — промовив Гапеда. Очі його знову заблищали.

— Нам, синам Ведмедиці, треба багато чого навчитись. Ми повинні тихо, уперто працювати і потай шукати собі братів та сестер, які допоможуть нам. Ми мусимо навчитись усього, що вміють білі, і навіть краще використовувати все це, щоб люди більше не обманювали одне одного і не воювали, а жили в мирі, як справжні брати. Йдучи таким шляхом разом з хорошими білими, такими, як Адамс, і хорошими чорношкірими людьми, яким був батько Чапи, ми переможемо сильних вовків. Старійшини з племені Семи вогнищ ради ніколи не питали, якого кольору шкіра в чоловіка — червона, біла чи чорна; вони завжди питали, чи хоробрий він, чи може бути нашим братом і чи допомагатиме здобувати їжу для наметів.

— Хуг! — Кревні брати вимовили це в один голос, як клятву.

— Жоден з сильних вовків поки що не повинен знати, що ми збираємось робити. Ми не можемо залишитись V резервації, бо там нас зраджують наші ж люди. Уатшітшун, що наглядають там за нами, не дозволяють нам сходитись з іншими білими людьми і читати їхні розмовляючі папери. Вони охороняють нас і наші думки, як в'язнів. Але ми хочемо бути вільними. Нам треба придбати трохи землі, щоб мати змогу прогодувати себе, вільно думати і вчитись. Тому ми йдемо до Канади. Ми укриємось там, працюватимемо й чекатимемо на той день, коли будуть переможені сильні вовки. Може, ми самі вже й не побачимо цього дня. Але ми знаємо, що він прийде. Ми також не забудемо своїх братів і сестер у резервації.

— Хуг!

— Але все, про що ми дізнались зараз один від одного, Гапедо і Часке, сини Чорного Сокола і ватажки Молодих Собак, все це уже бачили мудрі очі наших стариків і чаклунів, перш ніж ми самі пережили і збагнули таке. Ви, ще не забули історію про» Кам'яного хлопця?

— Ні, ми знаємо її, — із запалом відповіли хлопці. — Наш батько розповів нам про це. Ми все добре запам'ятали й можемо переказати. Це було так. Коли хлопець ще лежав на руках, своєї матері, то був уже такий важкий, як камінь, і тому його назвали Кам'яним хлопцем. Його тіло було таке тверде, Що жоден ведмідь не міг стромити в нього свої пазури, а жоден гірський лев не міг укусити його. Він жив у щасті й спокої з матір'ю і своїми дядьками. Багато полював і вбивав найбільших і найгордіших звірів. Він убивав усіх, які тільки траплялись йому, і далеко більше, ніж могли з'їсти в їхньому наметі. Мати застерігала сина і просила не робити злочинів, але Кам'яний хлопець лише сміявся і полював.

— Сміявся і полював, — повторив Токай-іхто.

— Та ось одного вечора Кам'яний хлопець тихенько прийшов додому і признався матері, що звірі змовилися вбити його самого та всіх його родичів. Кам'яний хлопець почав готуватись. Він володів сильними чарами і зачарував кам'яний намет, в якому жив із своєю матір'ю та дядьками, і кам'яні вали, і кам'яні мури. А мати та її брати виготовили зброю і припасли м'яса, коріння та ягід, щоб було на довгий час що їсти. Тоді прийшли звірі. Ринулись бізони, насунули ведмеді та вовки, і кожний із своїм найсильнішим вожаком. Але Кам'яний хлопець стріляв і убивав їх усіх поспіль. Туші їхні великими купами лежали навколо кам'яних валів. Звірі загинули, і Кам'яний хлопець думав, що переміг. Але по тому пішов великий дощ. Борсуки прорили ходи під кам'яними мурами, і мури почала розмивати вода. Бобри загатили усі річки й потоки. Почалася велика повідь. Вода підіймалась вище й вище; вона проникла під мури та вали, ринула поверх них і залила кам'яний намет. Дядьки Кам'яного хлопця загинули у хвилях. Його ж самого не можна було вбити, але він до половини вгруз у землю, так що й досі стоїть непорушно, мов гора, і не може зійти з місця і кого-небудь скривдити. Ось історія про Кам'яного хлопця.

— Тепер ви її добре зрозуміли? — спитав вождь.

— Ми тепер розуміємо її краще, як раніш, — промовив Часке. — Кам'яний хлопець — це великі вовки серед білих людей і всі ті, хто допомагає їм. Вони полюють на всіх — на людей, на звірів, що тільки трапляються на їхньому шляху. Вони безчинствують, користуючись своєю силою, і тому повинні знову втратити її. Їх здолають не сильні, а слабкі, в голові яких живе розум. Сильних вовків і Кам'яного хлопця не можна здолати тією самою силою, що нею володіють вони. Для цього потрібна зовсім інша сила. Вода перемагає камінь. Ми бачимо це скрізь, і це правда. Тверде каміння тоне у воді, а м'яка вода його точить, поки зовсім не знищить. Так правда і братерство, хоч вони поки що дуже слабкі, зруйнують камінь брехні й вбивства. Ми не повинні також забувати, що Кам'яного хлопця не можна було здолати, поки він був молодий і тільки починав полювати. Тоді проти нього не було ніякої зброї. Лише коли він виріс і зробив багато злочинів, його час минув, і найміцніші вали не могли захистити його. Наші батьки переможені, як табуни бізонів і ведмедів, хоч вони десятки, навіть сотні тисяч років були сильними воїнами. Але наші сини переможуть, як наполегливі і розумні борсуки й бобри, бо їх у боротьбі підтримуватиме Велика Таємниця. Та, добившись перемоги, вони не будуть лиходіяти, а житимуть у мирі. Хуг!

Вождь підвівся:

— Ходімо, Часке і Гапедо. Я піду і знову наберу золота, як уже зробив учора. В Канаді ми купимо стільки землі, «кільки нам буде потрібно, щоб прожити. Там оселилось уже багато дакотів, найкращих з нашого племені. Ви повинні знати, що п'ятнадцять великих сонць тому вже відбулася велика війна проти наших братств, які жили в Міннесоті, там, де сходить сонце. Але це, певно, вам відомо. Найхоробріші з них тоді теж не пішли у резервацію, а вирушили до Канади і живуть там до цього часу вільно. Тим, хто з них вміє мовчати, ми розповімо про свою таємницю. Ми не покинемо племені дакотів! Ми відродимо його заново!

— Так!

— Але ви, хлопці, повинні мені допомогти, як сьогодні вже хотіли це зробити. Бо наші чоловіки ще нічого не знають про цю таємницю і їм важко буде н зрозуміти. Чапа єдиний, хто приєднається до нас.

Вождь підвівся, але перш ніж іти, ще раз звернувся до ведмедиці.

— Вона належить Великій Таємниці, — промовив він. — Жодна людська рука не повинна торкнутися її. Сюди вона прийшла, щоб умерти, і тут спочиватиме, поки не зникне її прах.

Хлопчачі руки ще раз тихо й обережно погладили шкуру старої ведмедиці.

Токай-іхто взяв ведмежа. Коли поверталися назад, Гапеда із смолоскипом у руці йшов попереду. Він освітлював шлях у ході печери, що ним брати вже раз пробирались у темряві. Спускалися вниз до шумливої води. Гул усе посилювався, і нарешті Гапеда побачив у світлі смолоскипа бурхливі води підземного потоку, який вони перейшли вбрід, просуваючись в глиб гори. Праворуч вода витікала крізь велику розколину в скелі, і тільки тепер Гапеда побачив: одного хибного кроку було досить, щоб потік потягнув їх за собою в темне черево гори. Хлопець відчув, як вождь міцно схопив його за куртку і тримав, поки він переходив через воду.

Але ось Токай-іхто знову зупинився і посадив на дно печери неслухняне ведмежа. — Заждіть!

Хлопці здивовано стежили за вождем: він поліз у боковий хід над потоком, що бурхливо вривався в печеру, його гнучка постать пірнула в темряву, здавалося, він напам'ять знає тут кожний виступ і заглиблення. Скоро він зник з очей хлопців.

Коли вождь за якусь годину повернувся, одяг його був мокрий; при поясі в нього висів туго набитий мішечок. Він знову взяв на руки ведмежа.

— Ходімо!

Звідси дорога, крута й важка, пішла вгору між дивовижними наростами скель. Гапеда лівою рукою хапався за них, а в правій високо тримав смолоскип. Здавалось, печері не буде кінця. Шум води позаду поступово стихав і вже нагадував тихий спів.

Коли сяйво смолоскипа змішалося з першим проблиском денного світла, Гапеда вдихнув на повні груди, і йому здалося, що він уже відчуває запах свіжого морозного повітря. Ще кілька кроків — і ось троє людей вже стояли на виході з печери, що зяяв у стрімкій скелі над лісом. Гапеда загасив смолоскип.

Там, на просторі, здіймалося блакитне небо і зимове сонце світило над іскристим снігом. Дерева простягали свої віти у височінь. Пронизливо каркали ворони. Гапеда жадібно вдихав повітря. Темне царство гори лишилось позад нього; він знову стояв у світлі бадьорого, радісного зимового дня. Але таємницю гори хлопець поніс у своєму серці.

Вождь трохи відсторонив хлопців і якусь мить дивився на прямовисну скелю, на якій стояв. Потім розпустив ласо, сів і довгий сплетений ремінь закинув на плечі так, що обидва вільні кінці однакової довжини звисали із стрімкої стіни. За допомогою ласо хлопці швидко спустились униз. Потім вождь змотав ремінь, знову взяв ведмежа на руки і легко сплигнув із скелі. Він опинився на крутому лісовому схилі. То сповзаючи, то стрибаючи, він, нарешті, відчув тверду опору під ногами і став спускатися далі.

Хлопці стрибали і бігли щодуху, щоб встигнути за вождем. Кілька разів вони сторчака котилися в сніг і натикалися на стовбури дерев.

— Треба стрибати не ногами, а очима, — радив Токай-іхто, — ви повинні вивчити кожну найменшу нерівність, наскільки сягає ваше око, тоді ноги бігтимуть самі собою. Після цього справа пішла далеко краще. Коли між деревами привітно замайоріли перші намети, хлопцям здалося, що вони не були тут цілу вічність і тепер — повертаються сюди вже зрілими чоловіками. Та хоч як вони раділи з свого повернення, на серці в них було важко. Вони багато пережили, але не мали права й не могли нікому розповісти про це.

Трійку, що поверталася додому, вже давно помітили з табору, але не вітали гучними окликами. Мовчазні, з розширеними від здивування очима, стояли жінки, хлопці й дівчата між тіпі, а чоловіки, вийнявши люльки з рота, крадькома глипали на вождя і на дивне ведмежатко, яке пін ніс на руках. М'яка, трохи кучерява шерсть звіряти, що під голови до задніх лап відливала густим бурим кольором, і його великі лапи викликали в них, мабуть, чимало думок. Такого вони, безперечно, ще ніколи не бачили.

Перед тіпі Четансапи працювали Уїнона і Монгшонгша, Вони слідом за Токай-іхто і хлопцями увійшли до намету і насамперед поклопоталися про те, щоб їх нагодувати; Хлопці завзято заходилися біля їжі. Посеред намету, там-де звичайно містилось вогнище, сиділо троє нерозлучних друзів: Бобер, Чорний Сокіл і Шеф де Лю. Токай-іхто те сів біля них. Він боровся з невгамовним малям ведмедиці, що намагалося вп'ястися зубами в його теплу, м'яку шию-щоб ссати її. Коли він, напівроздратовано, напівсміючись розціпив зуби маленького ведмежати, на його шиї виступи ли сліди крові.

— Щось таки мусить статися, — промовив Шеф де Лю, і це були перші слова, що порушили мовчанку. — Чи вміє це чудовисько їсти?

— Ні, воно ще не бачило й трьох місяців. Але мусить навчитися їсти, якщо не хоче вмерти.

Уїнона підійшла з порошком, приготованим з розтертих ягід (його звичайно давали дітям до м'яса), і спробувала всунути ведмежаті в пельку, але така їжа йому зовсім не припала до смаку. Із злісною упертістю воно рвалося до шиї Токай-іхто і перелякано чіплялося за нього пазурами.

— Піди-но, Шеф де Лю, влови йому кілька рибин. Це саме те, чим живляться його родичі на своїй батьківщині.

— Його родичі? Хіба очі Токай-іхто вже коли-небудь бачили такого звіра?

— Так, на горі, в тому кінці світу, звідки віє північний вітер. Уатшітшун називають цю країну Аляскою. Вони кажуть, що за часів наших прабатьків скрізь водилися такі великі ведмеді і жили у печерах. Це ведмежа ми візьмемо з собою. Воно буде супроводити нас через Міні-Сосе. Ведмедиця, вмираючи, дала мені його. Її вбили стріляючі заліза шукачів золота.

Делавар підвівся. Він попросив в Уїнони трохи сирого м'яса і вийшов з намету. Гапеда і Часке подалися за ним щоб допомогти йому вудити рибу. Передусім вони скочили до коней, висмикнули по кілька волосин з хвостів і зв'язали з них тонку, але міцну волосінь. З довгих лозин, які легко було вирізати на березі річки, рибалки нашвидку зробили вудочки і закинули їх у річку. Першому пощастило Шеф де Лю. Також і Гапеда невдовзі міг похвалитися здобиччю, але Часке нічого не зловив. Для початку, мабуть, досить було і двох спійманих рибин; делавар і обоє хлопців повернулися до намету.

Вождь покришив рибу і пальцями, які його вихованець із завзяттям ссав, почав запихати їжу йому в пащу. Малюк проковтнув і зажадав ще. Гру було виграно.

Гапеда і Часке були настільки вражені і схвильовані подіями, що тільки після нагадування воїнів лягли спати. Вже перейшло за південь, а на вечір мали вирушати з табору. Тепер вирішили просуватися вперед тільки вночі, а вдень відпочивати де-небудь в укритті, щоб не потрапляти на очі розвідникам.

Ніби прочитавши думки брата, Гапеда пошепки спитав Часке:

— Разом?

І кревний брат відповів коротким «так». Потім обоє залізли під одну ковдру, щоб і цього дня спати вкупі.

Коли брати прокинулись, у наметі вже сутеніло. Вони знову відчували себе бадьорими й міцними. Зараз же згадали про ведмежа. Загорнуте в ковдру, воно лежало поблизу, сите й задоволене, і з цікавістю лупало оченятами на хлопців. Поки вони розглядали звірятко, їх постіль вже згорнули і спакували. Вони, не гаючись, вибігли, щоб на заході сонця ще раз скупатись у річці.

Коли брати повернулись, стіни тіпі вже вільно метлялись на вітрі, і видно було кістяк намету з жердин. Табір знімався з місця. Лише один-єдиний намет стояв незачепленим — намет Бобра. Перед ним нерішуче стояла маленька Грозова Хмара, ніби вагаючись, чи зайти їй всередину, чи лишитися зовні.

Часке перший помітив дівчинку, і обидва брати підійшли до неї.

— А, це ви, — розгублено проказала дівчинка. — Що мені робити? У наметі нікого немає. А я ж сама не можу його зняти.

— А де твої матері? І твої сестри? — спитав Гапеда здивовано.

— Не знаю.

— Не знаєш? — У душу хлопця раптом заповзла тривога. — Де ж вони поділися?

— Ох, я не знаю. Вранці після тієї жахливої ночі, коли вона кричала уві сні, я бачила її востаннє. Стара мати сиділа у верболозі біля річки, і Унтшіда пішла і привела її. Після цього вона пішла в ліс з усіма моїми матерями й сестрами. Я думала, вони йдуть шукати коріння або при нести здобич Бобра. З того часу я їх більше не бачила адже я спала у вас.

Брати перелякалися.

— Ти повинна сказати про це Боброві і вождеві! Бобер ще нічого не знає?

— Ні. Він теж після тієї ночі жив у наметі Четансапи.! Звідки ж йому знати?

Дівчина побігла шукати свого дядька, а хлопці поспішили до матері. Вони розповіли про щойно почуте і побачили, що ця звістка і в дорослих викликала неабиякий переляк.

Кинулися на розшуки, але матері й дочки з намету Бобра наче крізь землю провалились. Вождь скликав своїх розвідників. Один з них пригадав, що бачив у лісі шестеро жінок на чолі з Рябою Коровою; вони прямували на північ. Розвідник не запідозрив тоді нічого лихого. Оскільки за ними бігли собаки, він вирішив, що жінки йдуть по велику г мисливську здобич Бобра.

Чоловіків, що зібралися навколо Токай-іхто, охопив неспокій.

— Вони ненавидять мене, — промовив. вождь, — і подалися до ворога, щоб зрадити нас. Шукачі золота знаходяться поблизу. Рушайте слідом за ними, — наказав він Боброві і Шефу де Лю. — їхні сліди, певно, ще можна знайти на снігу. Вони випередили нас на два дні й одну ніч, але, можливо, ви ще наздоженете їх, поки вони не накоїли лиха.

Обидва воїни вирушили у дорогу.

Тільки-но зайшло сонце, табір тихо, в передчутті навислої небезпеки, довгим цепом рушив на захід.

Гапеді дозволили покласти ведмежа в мішок, який гніда кобила тягнула за собою на довгих жердинах. Часке з спини свого мустанга наглядав, чи звірятко спокійно поводить себе.

— Ось воно в них, глянь-но, отут, — сказала одна жінка до дівчини, порівнявшись з хлопцями. — У наших Ведмежих хлопців.

Гапеда озирнувся на Часке. Брати обмінялися люб'язними поглядами. Це непогано! Нове ім'я куди краще, ніж Гребінник і Широконогий, і вони носитимуть його разом, як справжні брати.

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО ІНДІЙЦІВ

Валка пізно ввечері вирушила з лісового табору. Мовчки мандрували люди в глибокій темряві. Кілька собак теж тягли свій вантаж, не гавкаючи.

Рухалися все ще на захід. Лише коли вершини Чорних гір відступили праворуч, Токай-іхто і Гавандшіта повернули на північний захід, на засніжене плоскогір'я, що простяглося між Чорними і Скелястими горами.

Ніч за ніччю прямували вони все далі й далі На північ. Майно тепер важко було везти, бо коні провалювались у глибокому снігу. Буланий вожак хоробро прокладав дорогу всій валці. Чоловіки й жінки йшли пішки. Також і діти, які були досить сильними, щоб витримати перехід однієї ночі, рухалися пішки. Найменших дітей матері несли в корзинах на спині; а більших, тих, що не могли самі йти, садовили в хутряні мішки. По два таких мішки, зв'язані ременями, звисали по обидва боки коней.

Нічні переходи відбувалися в непроглядній пітьмі. Ні шумлива річка, ні дерева не зупиняли походу. Вітер позносив сніг з гребенів і навалив його в долини, згладивши усі нерівності рельєфу; підвищення й западини тепер так само мало відрізнялися одна від одної під сніговим покровом, як морські хвилі. Низько нависло сіре небо, і тільки північний вітер вказував людям напрямок. Із свистом і голосінням проносився він по відкритій місцевості, скиглив у маленьких гайках і здіймав пухкий сніг мало не до самих хмар. Потім, осідаючи, вихори снігу запорошували людям очі, вуха й носи. Разом з вітром сніг пробивався під найтовщі хутряні куртки і жалив шкіру. Тупіт копит і хрускіт снігу під лижами заглушався пронизливим виттям вітру.

Хуга різала, наче ножем. Хлопці затуляли обличчя руками, бо їм аж дух забивало. Вітер, здавалось, зовсім оскаженів. Він пирхав і зойкав, штурляв хлопців у спину й обличчя. Жінки намагалися захистити від бурі дітей. Грозова Хмара вчепилася в спідницю Уїнони. Дівчинка ледве тямила, як вона взагалі ще переставляє ноги. Її щоки й ніс горіли на морозі, страшенно боліли руки. Ось знову завихрилися хмари снігу і несамовито накидались на людей і тварин. Раптом Уїнона з головою провалилась у сніг і потягла за собою Грозову Хмару.

Маленька дівчинка, отямившись, відчула, як її витягають із снігу. Віхола бушувала так, що люди майже не чули власних голосів. І все ж таки до них донісся свист вождя. Він подав знак зупинитися і заритись у сніг. Розпакували великі ковдри з бізонячої шкури, і кожний взяв собі в торбину жменю їжі. Тоді перш за все загорнули з головою в ковдри дітей, аби захистити їх від холоду. В темряві тушкувалися вони в своїх кублах. Грозова Хмара і Ящірка, міцно притулившись одна до одної, чули, як поруч вовтузяться Ведмежі хлопці з ведмежам, що потрапило з ними в одне кубло. Уїнона, Унтшіда і Монгшонгша зарилися в сніг біля них. Чоловіки не мали права зариватися. З міцно встромленими у сніг списами вони стояли на варті й чекали, поки не вщухне хуртовина. Коли вона втихомириться, чоловіки по списах розпізнають, де лежать зариті жінки й діти, бо завірюха хутко змінювала весь ландшафт.

Грозовій Хмарі та Ведмежим хлопцям було дуже тепло й затишно в захищеній од вітру схованці. Але вони думали про вождів та воїнів, що стояли на крижаному вітрі. Та хоч їх і непокоїла ця думка, проте очі мимоволі заплющились. Діти були такі стомлені, що відразу поснули у цілковитій тиші, яка огортала їх тепер серед снігу. Вони спали так міцно, що не знали, скільки часу проминуло, коли їх розсудили. Їх вирили з-під снігу, розгорнули ковдри, і дітлахи знову вдихнули холодне повітря. Кліпаючи очима, дивились вони на денне світло і ясно-сіре небо. Навколо них виникли нові снігові гори й долини. Собаки скавчали, теж видираючись з-під снігу. Чоловіки й жінки допомагали мустангам розгребти сніг і дістатися до трави, щоб не дати їм загинути від голоду. Але це була марна і важка робота.

Хто мав зіркі очі, той раптом побачив вдалині рухливі цятки: велику вовчу зграю. Втіхи у цьому було дуже мало, особливо проти ночі. Постійний табір ще міг боронитися від вовків, але мандрівна валка майже не мала змоги захищатися від хижих звірів. Діти спостерігали, як вождь дав наказ і його найкращі мисливці одразу ж вирушили, аби знищити небезпечну зграю. Шкода, що Шефа де Лю не було тут. Адже він зажив слави найспритнішого мисливця на вовків.

Діти трохи попоїли і відразу поснули знову. Вони повинні були використовувати кожну хвилину, щоб відновлювати сили, бо йшлося про життя і смерть. Хто не витримає цього переходу, той залишиться і вмре.

Кілька мустангів здохло від голоду. Мули, Що дісталися Ведмежому братству од контрабандної валки Бакеріко-Моніто, виявились більш витривалими і стійко зносили важкі умови переходу.

Крижаний холод і надмірне напруження походу вже до смерті виснажили деяких старих, знесилених чоловіків та жінок Ведмежого братства. Вони вчинили так, як з давніх-давен заведено було серед кочуючого мисливського народу: попрощалися з своїми, й ніякі умовляння не могли переконати їх відмовитись од цього рішення. Коли валка рушила далі, вони лишились у великій, самотній, сніговій пустелі. Поки тьмяні зорі проглядали між хмарами, лунала в повітрі пісня вмираючих і доносилася до тих, хто з стиснутими кулаками і міцно стуленими губами йшов далі й далі, геть з батьківщини, у чужу, далеку країну. Діти теж вмирали від голоду й злигоднів, і дехто нишком думав про слова вождя племені шагаптінів, які Токай-іхто переказав Ведмежому братству перед початком походу. Однак серця синів і дочок Великої Ведмедиці ще не відчували втоми, хоч і були засмучені. Щоночі мандрували вони далі й далі, голодували, щоб заощадити провіант, мерзли на вітрі й снігу, і все частіше й частіше чули виття вовків, які вночі підкрадалися до валки і вже роздерли двох мустангів. З собак зняли вантаж, щоб вони могли краще боротися з вовками. Скривавлений, покусаний, подряпаний, але завжди переможець, вів Огітіка-Жахливий свою зграю. Буланому теж вдалося вбити вовка копитом. Невтомно блукали воїни у темряві навколо мандрівної валки і полювали на хижих тварин.

Все далі й далі рухалися на північ безмежною прерією. Зима втомилася раніше, ніж мандрівники. Біле сліпуче покривало плоскогір'я почало танути й сіріти. У снігу з'явилися діри; підталі краї кучугур обвалювалися, відкриваючи старі сліди дичини. Опівдні, коли втомлені мандрівники відпочивали в своїх ковдрах, вони крізь сон почули тихе булькання — це земля поглинала розталий сніг. Але холодними, морозними ночами річки й струмки замерзали і мокрий сніг тужавів.

Одного дня після пронизливо-холодної ночі знову зійшло на небі березневе сонце, і його проміння зігріло закляклі на морозі дитячі рученята. Коней розвантажили, і вони паслися на березі невеличкого водоймища. Сокирами прорубали лід на струмку, і вода завирувала в ополонках. На голих гілках сливи сидів шешока — чорний дрізд. З його жовтого дзьоба лилися звуки першої ранкової пісні. Маленька дівчинка Грозова Хмара заклала руки за спину і уважно слухала. Ранок видався напрочуд гарний. Співучою стрілою, пурхаючи крилами, звився в небесну височінь жайворонок. Грозова Хмара була голодна і стомлена, але все одно раділа.

Довірливо сіла вона біля сестри вождя, що замінила осиротілій дівчині матір, і одержала з її рук сніданок — шматок оленини. Порізавши м'ясо власним ножем і з задоволенням з'ївши його, дівчина допитливо глянула навкруги.

— А де ми тепер? — поцікавилася вона, після того як, встромивши ніж у землю і почистивши, знову сховала його в піхви.

— Поблизу нижньої течії Порохової річки, що впадає в річку Жовтого Каменя, — пояснила сестра вождя. — А річка Жовтого Каменя тече у велику Мулисту воду.

— Ще далеко туди?

— Кілька ночей, якщо тільки ми зможемо пройти туди прямим шляхом.

— Невже Мулиста вода справді така бурхлива і підступна, що поглинає всі човни?

— Вона поглинула вже багато човнів, казав мені Токай-іхто, багато човнів не тільки червоношкірих, а й білих людей, так що навіть уатшітшун не хочуть плавати по ній на своїх великих човнах.

— А ми переправимось через неї?

— Спробуємо.

— А коли ми переправимось, то куди потрапимо і як там буде? — жваво спитала Грозова Хмара. Її думки полинули у майбутнє, що лежало перед нею, немов туманна далечінь, з якої могло виринути і прекрасне, і страшне.

— Коли ми переправимось через Міні-Сосе, то знову опинимось в широких преріях і лісах, де багато річок та озер.

— А що ти знаєш іще про цей край, Уїноно? Там теж є люди чи зовсім нікого немає?

— Два великі племені з славнозвісними вождями живуть по той бік Міні-Сосе. Це ассінібойни — «ті, що варять каміння», наші родичі, й чорноногі — наші вороги.

Грозова Хмара замислилась.

— Невже чорноногі такі ж паршиві койоти, як і пані? — спитала вона згодом.

Ведмеже братство жило на південному кордоні простоporo краю дакотів, і їхніми заклятими ворогами були меткі стрільці з лука — пані. Уїнона всміхнулась.

— Не знаю цього, Грозова Хмаро. Воїни чорноногих дужі й суворі, як і країна, де вони живуть, — так одного разу сказав мені Токай-іхто.

— Хіба Токай-іхто був у них?

— Авжеж. Одне літо й одну зиму з Маттотаупою, нашим батьком. Тоді, коли він ще був ворогом племені дакотів.

Грозова Хмара уважно подивилась на Уїнону.

— Прошу тебе, розкажи мені про все, що ти знаєш! Коли Токай-іхто жив одне літо й зиму у чорноногих, які подвиги він там звершив?

— То слухай уважно, Грозова Хмаро. Ти ніколи не замислювалася над тим, чого на грудях вождя повно рубців? Наші воїни думають, що він у чорноногих пройшов крізь сонячний танок.

— Он як! — захоплено сказала Грозова Хмара і глянула на вождя; він стояв неподалік з групою воїнів. — Рубці дуже глибокі. Поясни мені, що таке сонячний танок, Уїноно!

— Коли ти виростеш, Унтшіда краще розповість тобі про це, бо вона з усіх наших жінок знає найбільше про всілякі таємниці. Сонце на небі велике й могутнє, завдяки йому настає літо, росте трава і зріють плоди. Наші чаклуни, вчили воїнів приносити сонцю жертви. Це ти розумієш? Такі діти, як ти, теж приносять жертви таємничій життєдайній силі.

— А які жертви приносять юнаки і воїни сонцю? У Ведмежому братстві я ще ніколи не бачила цього.

— То правда, бо ти ще мала, а чоловіки не кожного року проходять крізь сонячний танок. Але зараз я тобі розповім, що сама знаю про це: тіло на грудях чоловіка проколюють ножами і крізь рани протягають довгі вірьовки, їх прив'язують до стовпа, і чоловік відхиляється назад, щоб вірьовки рвали тіло. Так стоїть він цілий день і дивиться на палаюче сонце. Не всі можуть витримати сонячний танок, щоб не зомліти. Увечері, коли сонце заходить, чоловік ще мусить мати силу шарпнути за вірьовки, щоб розірвати тіло і звільнитись. Тоді рани перев'язують і його самого добре доглядають, поки він знову не одужає. Витримати сонячний танок — велика слава.

— Так! Тепер я розумію, — сказала Грозова Хмара серйозно.

— Може, — розповідала далі Уїнона, — мій брат бачив у чорноногих нездоланного вождя Вапанану, і гордого Ніокскатаса, та молодого й сміливого Гірського Грома, і вродливу Сітопанакі, «ноги якої співають, коли вона йде».

— Ого, — вигукнула Грозова Хмара, — от аби нам перейти через Міні-Сосе! Мені так би хотілося побачити усіх цих воїнів та жінок!

— Ти не повинна забувати, маленька дівчинко, — Уїнона стала дуже серйозною, — що чорноногі — наші вороги і вони ненавидять дакотів. Часто вони зухвало переправлялися через Міні-Сосе, вдиралися в наші мисливські угіддя і стріляли нашу дичину. І саме тому, що Токай-іхто більше не ворог дакотів, а наш вождь, то вони і його самого, і нас усіх уб'ють, де тільки зустрінуть.

— Якщо зможуть, — обурено сказала Грозова Хмара.

Уїнона, нічого не відповівши, підвелася. Здавалося, її увагу привернула якась особлива подія. Грозова Хмара пильно подивилася у тому напрямі, куди був звернений погляд Уїнони. Кров похолола в жилах дитини.

Медова Квітка, старша сестра Грозової Хмари, знову тут!

Лихо насувалося швидкими кроками. А який у неї був. вигляд! Волосся розпатлане, щоки глибоко позападали, очі дивляться у землю Звичайно, їй соромно. Але хіба ж нема чого соромитись!

Грозову Хмару розгнівало, що сестра вождя привітно поставилась до цієї дівчини. Вона навіть винесла їй шматок м'яса. Не підводячи очей, утікачка з'їла шматок. А тим часом її й Грозову Хмару з усіх боків оточили жінки. Біля вождя Токай-іхто зупинились Бобер та Шеф де Лю і повідомляли його про наслідки розвідки.

— Звідки ти прийшла? — допитувалась Грозова Хмара у сестри.

— Ох, здалеку, — відказала Медова Квітка з покірливістю, зовсім їй не притаманною. — Все так страшно, а буде ще страшніше, — розповідала вона далі жінкам. — Ряба Корова вдень і вночі гнала нас лісом, як сова зябликів, і кінець кінцем ми прийшли до волосатих чоловіків. Ви й не уявляєте собі, яке у них волосся навколо рота, о-о-о — таке довге.;— Медова Квітка провела обома руками від рота аж до колін, і жінки вжахнулися. — У них немає ні дружин, ні дочок, і ми мусили на них працювати. Гучно вигукували вони слова, яких ми не розуміли, а вони реготалися з нас.

— То, виходить, ви їм нічого не могли розповісти, з полегшенням промовила Монгшонгша, що й собі підійшла до юрби жінок.

— Однак на мигах ми могли дещо пояснити одне одному. А Ряба Корова наговорила багато поганого: що Токай-іхто жадає помсти, що він хоче вбити, оскальпувати і замучити усіх білих чоловіків, спалити їхні хати і пограбувати худобу, жінок забрати у свій намет, а дітей повбивати…

— Брехуха й зрадниця, — промовила Уїнона беззвучно, — тоді мілаганська зараз же вирушать, щоб наздогнати нас!

— Вони вже й так вирушили і йдуть звідусіль, бо в них є така таємниця, за допомогою якої вони можуть говорити у далечінь! Знову все так, як на війні.

Жінки перезирнулись. Як на війні! Медова Квітка затулила обличчя руками.

— Ми ніколи не перейдемо через Міні-Сосе!

— У цьому ви винні, ви! — скрикнула Грозова Хмара в нестямі. — Але я не повернуся більше в резервацію! Краще вже вмерти! Гапеда і Часке теж говорили це саме — так, краще нам усім умерти!

Уїнона ласкаво подивилася на свою вихованку і відняла руки від обличчя заплаканої Медової Квітки.

— То чому ж ти знову до нас прийшла? — запитала вона дівчину.

Медова Квітка схлипнула і витерла сльози.

— Там був один волосатий, — відповіла вона, — він хотів зробити мене своєю дружиною; тоді я ввечері втекла. Бобер знайшов мене у лісі, я була дуже голодна. Я думала, що він уб'є мене, але він узяв мене з собою і сказав, що я можу знову повернутися до вас. — Останні слова Медова Квітка вимовила ледь чутно. Вона боялася ворожості жінок і відчувала на собі презирливий погляд своєї маленької сестри.

— Де ви взяли коней, на яких приїхали сюди? — спитала Монгшонгша в тиші, що раптом запала.

— Шеф де Лю викрав їх у білих чоловіків, які шукають золото. Він сказав, що нам потрібні коні.

— Хуг, — підтвердила Грозова Хмара серйозно. — В цьому він мав рацію.

— По конях видно, що ви добре їх загнали, — не вгавала Монгшонгша. — Хіба вороги вже так близько?

Медова Квітка ствердно кивнула.

— Так, ті, що йдуть з резервації від Ніобрари на схід, обминаючи Чорні гори, уже дуже близько. Може, на віддалі одного дня їзди верхи, каже Бобер. Ми безперестану били наших мустангів ногами у боки і їхали швидко, щоб встигнути вас попередити. Вороги мають добрих коней, і вони без жінок та наметів.

— Багато їх?

— П'ятдесят, — каже Бобер, — тридцять довгих ножів і двадцять з табірної поліції.

Грозова Хмара глибоко зітхнула і відійшла од. групи жінок та дівчат. Вона дивилась на вождя і його воїнів, які, радячись, сиділи гуртом, і зрозуміла, що нарада, очевидно, вже закінчилась, бо воїни підвелися, і вісник почав обходити всіх. Грозова Хмара чула, що він оголошував. Жінки й діти під захистом Токай-іхто і чоловіків мусили зараз же рушати далі. Тільки семеро воїнів з Четансапою на чолі повинні були лишитись і викрасти коней у переслідувачів.

Вмить валка знову зібралась і рушила в похід. А Чорний Сокіл з своїм загоном повернув і подався в маленький гайок.

— Мені треба знайти для себе гарне укриття, — звернувся Четансапа до делавара. — Я сховаюсь в ньому і чекатиму, поки прийдуть переслідувачі. Тут вони насамперед натраплять на наш слід і зупиняться.

Поки Чорний Сокіл говорив, Шеф де Лю вже роздивлявся довкола очима розвідника. Четансапа оглянув місце, що, на думку делавара, було цілком підхожим. Потік розмив берег під корінням кущів та дерев. Тепер, коли рівень води був низький, між льодом і берегом лишалась порожнеча, частково забита талим снігом і наполовину закрита обвислим корінням і торішньою травою. Чорний Сокіл посміхнувся.

— Добре! — сказав він. — Я лишусь тут, а ви рушайте далі, зробіть чималий гак і стежте за переслідувачами з тилу. Я гадаю, що вони ввечері отаборяться тут.

— Хуг.

Сухорлявий Чорний Сокіл заповз під навислий берег. Вкрите землею коріння спадало перед ним, як запона, а Шеф де Лю ще навалив перед схованкою напівзамерзлого снігу. Від повільного танення снігових брил швидко зрівняються усі сліди, і кучугура здаватиметься цілком природною на крижаній поверхні річки. Коли все було зроблено як слід, делавар з старим Круком, його обома синами, Бобром і ще двома воїнами вирушив у дорогу.

Четансапа лишився сам у своєму укритті. Він ще раз обмацав рушницю (її дав йому молодий Крук), чи добре, вона захищена від вологи, і зручніше простягнув ноги. Потім почав слухати переливи жайворонка і пісню чорного дрозда на сливі. Пташиний спів говорив про те, що навколо немає нічого тривожного і небезпечного. За повідомленням Бобра, вороги раніш вечора не могли прибути сюди.

Чорний Сокіл куняв — так нудно тяглися години чекання. Краще було б йому вилізти на дерево і звідти вести спостереження. Але сам він не зміг би так вдало спорудити собі схованку, як це зробив йому Шеф де Лю, і тому мусив сидіти наче прикутий в своїй холодній мокрій норі.

Сонце схилилося на захід, і нарешті почало смеркати. Четансапі здалось, що в землі вже віддається далекий тупіт копит. Дрижання усе посилювалось. Це загін! Вороги наближались. Дакота вже розрізняв тупіт коней, що йшли риссю, і удари копит легкого галопу. Мілаганська мали звичай скакати кількома шеренгами. А Шонка і його воїни неслися галопом один за одним. Тупотіння копит досягло гайка і обірвалось. Почулися тихі кроки і приглушені голоси. На лід струмка впала довга тінь людини з непокритою головою і довгим волоссям. Отже, це — індієць. Зовсім не чути було шуму кроків, він рухався беззвучно. Тінь його вказувала, що він сів на прибережний схил, спустив ноги вниз і сповз на лід. Низько нахилившись, індієць зазирнув праворуч і ліворуч під укіс. Чорний Сокіл поклав руку на ніж. Але пильні очі ковзнули мимо його схованки. Адже Шеф де Лю так вміло її замаскував. Після цього розвідник зник. Там, угорі, можна почувати себе безпечніше. Розляглося протяжне вовче виття, певно, сигнал для мілаганська, що шлях вільний.

Коли незабаром після цього прибули довгі ножі, зчинився великий гамір. Пролунали гучні накази спішитися, ботфорти захляпали по калюжах. Коней поставили між кущами й деревами, а намети, очевидно, напнули навколо гайка. Це було несприятливим для Четансапового плану викрадення коней.

Шум» табору поступово стих. Але над самою схованкою Чорного Сокола знову почулися кроки, і Четансапа розрізнив два голоси: один гаркавий, що вільно говорив по-англійському, а другий низький, що розмовляв прикордонною говіркою. Четансапа знав цей низький голос і слухав його, сповнений люті. Це — Шонка, зрадник.

— Зараз же замовкни, — промовив гаркавий. — Тут я наказую. Ми вже отаборилися, і ніяких розмов не може бути. Нема чого нам мчати далі на північ, щоб збитися з сліду. Токай-іхто хитрий собака. Він з своїм братством звернув убік і розташувався на південному заході, я певний у цьому. Та, зрештою, ми ж скоро одержимо повідомлення від розвідників.

— Він не розташується табором на південному заході й не розкладе вогнищ. Це інші люди, хай мені вже повірить капітан Роуч, — переконував низький голос. — Я послав обох своїх розвідників, але нам немає потреби на них чекати. Вони наздоженуть нас їдьмо далі, щоб не дати Токай-іхто ще більше шансів утекти!

— Заткни пельку! Вже досить говорили про це. Твоє діло слухатись.

Потім ці двоє пішли, голоси їхні завмерли. Четансапа жалкував, що розмова так швидко урвалась, бо тільки що дізнався про новину, яка дуже здивувала його, і з охотою довідався б про щось більше. На південному заході хтось розпалив табірні вогні? Може, це військові хитрощі його товаришів? Чи там справді розташувались якісь невідомі люди?

Табір, здавалось, поступово поринув у сон. Тільки чути було, як коні скубли траву та обгризали кущі. Одного разу Четансапі видалося, ніби хтось лізе на дерево. Тіло терлося об шерехату кору.

Це ще більше ускладнювало справу.

Коли північ минула, Четансапа змінив своє рішення. Найнебезпечніший момент був тоді, коли він мусив вийти із схованки, навіть не маючи уявлення про розташування табору.

Обережно висунувся він з-за наваленої Шефом де Лю снігової стіни. Простягшись під виступом берега, він на якусь мить застиг і прислухався. Усе було тихо навколо.

Тоді Четансапа обмотав голову травою і корінням й вийшов. Глянувши вгору, він помітив високо на тополі вартового. На його здивування, юнак сидів там угорі голий, лише з поясом на тілі. Довге волосся вільно спадало йому на спину. «От пихатий лось, — подумав Четансапа, — не може навіть заплести і підв'язати своє волосся! Коли б тільки хлопець не глянув униз на струмок, а пильно дивився, виконуючи свій обов'язок, лише у далечінь».

Швидко прошмигнув Чорний Сокіл між деревами і кіньми, не сполохавши жодну з тварин. Початок зроблено.

Дакота сховався в кущах. На гілках верби він запримітив циліндр і уніформу з блискучими ґудзиками. Певно, мундир заважав Татокано лізти на дерево, і тому він скинув його. Хоч сьогодні вночі ніби й не брало на мороз, але, мабуть, чванькуватому йолопові було не дуже тепло без одягу, та ще й на високій тополі. Четансапа поповз до підніжжя тополі.

Раптом у темряві ночі розляглись постріли, і весь табір вмить прокинувся.

Дакота замислився: хто б це міг стріляти? Чи розвідники Роуча зіткнулись з невідомими жителями табору, що, певно, розташувався на південний захід від тополевого гаю, чи наштовхнулись на Шефа де Лю та його воїнів? Коли це справді так, то делавар та його супутники у чомусь помилились, бо не повинні були допустити, щоб їх викрили. Стріляли, видно, не дуже далеко.

І не напружуючи слуху, дакота міг зрозуміти, що скоїлось у таборі. Від хвилювання там розмовляли досить голосно. Проте із слів він лише дізнався: ніхто до пуття не втямив, що сталось. Було схоже, начебто усі з'юрмилися на південному краю табору. Безладний гамір стояв навколо розвідників, що саме повернулись до загону. Потім гомін ущух, тільки чути було, як Роуч своїм гаркавим голосом давав накази. Чорний Сокіл, на свій великий подив, узнав, що всі солдати, крім кількох вартових, які лишалися біля наметів, провіанту і в'ючних тварин, вмить повинні вирушати з рушницями в руках на південний захід Там вони мали розгромити табір Токай-іхто.

Ця обставина цілком змінювала становище. Зараз вершники прийдуть у гай по коней. Чорний Сокіл уже не мав можливості поперерізувати прив'язі і погнати усіх або хоча б більшість тварин у прерію. Його план провалився.

Ось уже прийшли перші вершники, щоб забрати коней і сісти на них. Чорний Сокіл помітив, що вартовий зліз з тополі й теж розшукує свого мустанга. Раптом у голові худорлявого воїна майнула смілива думка. Він швидко схопив мундир та циліндр і натягнув їх. У темряві й загальному сум'ятті ніхто не звернув на нього уваги. Коли генерал підвів свого коня, дакота оглушив його ударом кулака. Приголомшений чепурун звалився, а Чорний Сокіл скочив на його коня.

Він пронісся між залишеними мулами, яких використовували тільки для перевезення вантажу, і наметами драгунів. Загін вишикувався на відкритому лузі, бо Роуч, здавалося, наказав своїм кавалеристам також їхати індійським строєм, і тому утворився довжелезний цеп — вершник за вершником. Четансапа під'їхав останнім. Перед ним сидів на коні дакота-поліцай. Ще з резервації він знав, що індійська поліція поки що не визначила для кожного вершника постійного місця в кавалерійському строю, як велося за традицією в загонах вільних племен. Отже, нікому не могло впасти в око, чи Генерал став у середині цепу, чи під'їхав до нього останнім. Тому Четансапа навмисне приєднався до загону, коли вершники вже пустили своїх коней. Тепер уже ніхто не звертав на нього уваги.

Скачучи галопом по нічній прерії, дакота з напруженням чекав, як далі розгортатимуться події цієї повної пригод ночі. Все сталося так несподівано. Адже й він сам опинивсь у незвичайному становищі — в загоні своїх ворогів, що їхали знищити невідомих противників. Пильнуючи переднього вершника, дакота нісся на своєму мустангові по твердому трав'янистому грунті і хрустких острівцях снігу, а думка його напружено працювала. Він був твердо переконаний, що цей табір, на який зараз хочуть напасти довгі ножі й Кривавий Томагавк, не є табором Токай-іхто. Але хто ж тоді розташувався біля вогнища загадкового табору і звідкіля прийшли ці люди? Адже розвідники Токай-іхто напередодні ніде нічого не помітили. Роуч, прийшовши на день пізніше, виявив їх, а Шонка послав розвідників, і ті змушені були вступити у перестрілку. Розвідники повідомили, що саме це і є табір Токай-іхто. Отже, мешканці його, у всякому разі, червоношкірі люди. Дакотів у цій місцевості більше не було. Може, упсароки спустилися із своїх сховищ на вершинах Скелястих гір, щоб пополювати в пустинних мисливських угіддях, або ассінібойни, чи чорноногі, цього року раніше, ніж завжди, учинили наскок на прикордонну область дакотів. Так, певно, це канадські ассінібойни, табори яких стояли поблизу. Вони належали до сіу і одягом та зачісками були найбільше схожі на дакотів. У темряві розвідники могли прийняти їх за людей Ведмежого братства.

Четансапа скакав галопом у хвості цепу вершників, на ходу розплітаючи свої чорні коси, аби з розпущеним довгим волоссям ще більше скидатися на Генерала. Конем, на якому він сидів, було легко правити, але що то була за препогана, нікчемна шкапа, без сили й темпераменту.

За невисоким пагорбом, що відділяв загін од загадкового табору, всі зупинились, і попереду, в голові цепу, сигнальним свистком було дано наказ. Довгий цеп перешикувався в розгорнутий стрій. Четансапа теж примусив свого коня зробити півоберта. Вершник поряд не мав часу придивлятись до Генерала, бо відразу ж після цього пролунав наказ йти в атаку.

З ревом, відкривши шалений вогонь, великий загін ринувся вперед. Дакота на своєму нікчемному коні був одним з останніх вершників, що переїхали через пагорб. Інші вже з західного схилу спустились у рівнину, яку Четансапа тепер міг роздивитись згори. Він з'їхав схилом горба так далеко вниз», що не викликав анінайменшої підозри. Тоді зупинився і почав оглядати місце бою біля підніжжя горба.

Перед ним простяглась улоговина, з трьох боків оточена положистими підвищеннями, і тільки на заході вона злипалася з відкритою рівниною. Посеред рівнини мерехтіла крижана поверхня води. Низенький чагарник і силуети шести круглих гостроверхих наметів виднілися навколо ставка. Нічне небо було вкрите блискучими зорями, світло їх іскрилося в поодиноких латках снігу. І все ж таки, коли зайшов місяць, стало зовсім темно, і лише звиклі до пітьми очі жителя прерії могли ще розглядіти окремі деталі місцевості й усе, що діялося навколо. Четансапа побачив на пів-денно-східному боці ставу загороду; мустанги, що паслися в ній, тепер уже валялись перестріляні в траві, деякі один на одному. Жінок та дітей не було видно; мабуть, вони сховалися в наметах або у миршавому чагарнику на березі. Боротьбу, що зав'язалась на просторій рівнині навколо ставу, вела купка індійців проти загону вершників, що вже натискував звідусіль. Все змішалось — тупіт копит, рев вершників, тріскотіння пострілів і собачий гавкіт. Червоношкірі воїни, на яких напали несподівано, діяли розважливо. Їхній маленький загін, тримаючись щільно гурту, атакував на півдні вороже оточення. Не добравши на віддалі, як це сталося, Четансапа бачив, що кілька індійців прорвали потрійне кільце довгих ножів і дакотів, вирвались на волю і помчали прерією на південь.

Переслідувачі негайно погналися за ними.

Попереду всіх летів по слідах утікачів прудкий рябий жеребець; на ньому вершник, прикрашений орлиними перами. Шонка!

Приклад рушниці миттю опинився коло щоки Четансапи. Тої ж хвилини один з утікачів обернувся до переслідувачів, і мазаваки його й Четансапи вистрілили в одну й ту ж саму ціль.

Але вершник ухилився від куль.

Чорний Сокіл з люттю опустив рушницю, бо гнатися за ворогом на своїй нікчемній шкапі не міг. Він продовжував роздивлятися, що діялось навколо.

Нерівна боротьба наближалася до кінця. Пролунав гаркавий голос капітана: «Взяти полонених!» Здавалось, він уже хотів покласти край різанині. Після його наказу шум трохи ущух. Двоє мілаганська підскакали до дакоти у циліндрі.

— А-а-а, наш Генерал! — засміявся один і, порівнявшись з Четансапою, ляснув його по плечі. — Поїхали, мій друже! Вперед, до ставу, — ще раз гукнув він до воїна, коли той завагався. — Хіба ти не чув сигналу? Усім треба зібратись! Отже, поїхали! Дорогою розповіси мені, які подвиги звершив! Мабуть, ти ловив кулі оцим своїм горщиком на голові.

Четансапа зло покосився з-під крис циліндра на базіку.

— Слова білої людини образливі! — грубо відрізав він, мимоволі змушений підганяти свого гнідого. — Я не відповідатиму на питання білого воїна! Нехай він мені краще скаже, скільки сам убив паршивих койотів!

— Паршиві койоти! Паршиві койоти! Всі ви добрі, червоношкірі. Один одному не даєте жити. Можу тобі цілком точно сказати, скільки я перестріляв твоїх червоношкірих братів та сестер: одного чоловіка, трьох жінок і одного хлопчика. Досить з тебе?

— Але вождь утік від вас, — відказав Чорний Сокіл і пустив гнідого якомога повільніше.

— Еге ж, йому та кільком його поплічникам пощастило втекти. Гей, та підганяй же трохи швидше свою шкапу! Ти ж допіру чув? Там уже знову почалась стрілянина! Це наш Шонка, він ще не одній пташці переб'є крила! Та чи нам клопіт!

— Так, — сказав Чорний Сокіл, і в голосі його звучав гнів, причину якого цей надокучливий базіка, простий драгун, ніяк не міг розгадати. — Так, Шонка подався, щоб переловити пташок. Але Токай-іхто він все одно не знайшов. Чи, може, довгий ніж запевнятиме мене, що це табір Токай-іхто?

— Ні, пане Генерал, жодна людина, маючи голову на плечах, не скаже тобі такого. В цих наметах жили чорноногі, що нас зовсім не обходять.

Поки Чорний Сокіл розмовляв з драгуном, бій закінчився. Інші вершники також під'їхали до місця збору. Тільки Шонка та його супровідники, що погналися за вождем чорноногих, ще не повернулись назад. Над прерією знову запанувала нічна тиша. Чоловіки обійшли місце бою, щоб підібрати убитих і поранених; з землі доносився тихий стогін і зойк, іноді прокляття, а зрідка й втішне слово товариша товаришеві. Біля ставу вже виріс новий табір; звідти чулися накази Роуча. Четансапа збагнув, що капітан з своїми людьми не має наміру зараз повертатись до струмка й тополі, а решту ночі хоче перебути тут, біля ставу. Коні напилися з ополонок, прорубаних у кризі маленького водоймища, і, підвівши морди, з яких капотіла вода, покірно дали себе відвести назад. Довкола лежали тіла забитих індійців, на яких ніхто не звертав уваги, а у просторій загороді поблизу наметів Четансапа знову побачив трупи постріляних коней. Отак само було б і з табором Токай-іхто!

Дакота поволі їхав далі з балакучим драгуном і його мовчазним товаришем.

— Наші розвідники — справні хлопці, але цього разу вони помилились, — знову почав Чорний Сокіл, сподіваючись у розмові вивідати більше, ніж йому вже було відомо. — Лють на Токай-іхто засліпила їм очі.

— Е-е-е, що там, — зауважив драгун, — кожний може помилитись. Ви, червоношкірі, так схожі один на одного, як вівці в отарі. Тебе, мій благородний Генерале, ще хоч можна відрізнити по твоєму циліндрові. Наші розвідники заприсяглися всіма святими, що це був саме Тобіас, той негідник-втікач, з яким вони встряли у бійку, повертаючись до табору, бо він відкрив по них вогонь. А де Тобіас, там недалеко й Токай-іхто. Але як би там воно не було, ми нічого не втратили, крім кількох годин, які знову надолужимо. Ми повернемо на північ і завтра зловимо головних героїв. Будь певен, тоді там не лишиться жодної живої істоти — навіть собаки. Ми всі поклялися на цьому.

— Фред Кларк не зробив би такої дурниці, — спробував Четансапа вивідати далі у свого співрозмовника.

— А, Фредді. Ти, звичайно, маєш рацію. Адже він розуміється на цьому не так, як наш прегарний Антоні Роуч і всякі там Шонки з далеких прерій. Це особлива порода! Але ж тобі відомо, що він теж зараз не гуляє. Він давно випередив нас і вже, напевне, дістався до патрулів Північного форту, і вони женуть Токай-іхто назад, просто нам у руки! Ото вже буде облава! — Вершник задоволено свиснув крізь зуби. — З червоних собак і, дух вилетить!

— У цього Токай-іхто не більше як п'ятнадцять або двадцять воїнів. — Четансапа намагався говорити якомога недбалішим тоном. — Він у резервації не вбив жодної людини і не хоче нічого, крім того, щоб утекти в Канаду. І з якого доброго дива ви, довгі ножі, зчинили навколо нього такий галас і колотнечу!

— По-перше, ви, червоношкірі хлопці, зняли ще більший гамір, а по-друге, ти нічогісінько не тямиш у цій справі. Він страшенний одчаяка і хоче не тільки втекти; він замишляє криваву помсту, так розповідали жінки, і це цілком імовірно. Але не в цьому річ. Що нам за клопіт, коли б тридцять або шістдесят, а як на мене, то й сотня індійціз утекли в Канаду і дорогою захопили б з собою кілька скальпів. Про це хіба б тільки старі баби теревенили. Важливо зовсім інше, і цього ти, звичайно, не второпаєш. Роуч хоче стати майором, Кларк — агентом, а Шонка хотів би лишитись начальником поліції, і тому треба цю справу трохи роздути, зробити її небезпечною і визначною, щоб про неї заговорили навіть у газетах. Ось що важливо! Тому ми й кружляємо тут, у прерії, і б'ємося з оцими хлопцями, справжніми пройдисвітами. Сам Токай-іхто — небезпечний собака, і в його зграї є ще кілька таких бестій, як, наприклад, отой Четансапа, зарозумілий негідник! Він уже завдав нам чимало клопоту! Ви, червоношкірі, виросли у цій проклятій країні вітрів, ви знаєте тут усі схованки і лазівки, кожний кущик і травинку. А ми тут новаки і, крім коней та рушниць, нічого в нас немає; і не можемо ж ми виїжджати з артилерією проти такої жмені бліх, що порозплигуються на всі боки, перш ніж установлять гармату. Ось побачиш, як ми їх переловимо і передушимо. А тоді вже нам треба не ловити гав, щоб не тільки великі люди мали вигоду з цієї справи, а щоб і нашому братові дещо перепало. Аякже! — Драгун у запалі розмови притримав був свого коня, а тепер знову погнав його швидше в напрямі до табору. Четансапа хотів відстати од балакуна, але той не відпускав його. Він просто дав шкапі дакоти доброго плескача, і вона побігла швидше. Чорний Сокіл мусив скоритися. А може, це навіть потрібно було — спершу поїхати до ставу і подивитись, де там стоять коні.

Дакота ще здалеку побачив, що загін використав загороду, яку збудували чорноногі для своїх коней. Чорний Сокіл був здивований, що сітсікау, не шкодуючи праці, спорудили міцний частокіл. Видно, вони добре усвідомлювали, що знаходяться в чужих мисливських угіддях, і боялися конокрадства.

Загорода, в яку мали загнати щось із двадцять мустангів, була досить просторою, в ній могло вміститися далеко більше тварин. Майже всі вершники уже завели сюди коней. Вхід до загороди був з півдня, тому Четансапа і обидва його супровідники під'їхали до нього останніми. Недалеко від загороди стояв Антоні Роуч з гарапником у руці.

Капітан звернув увагу на трьох вершників, що саме зіскочили з коней і вели їх на поводі в загороду.

— Гей! — крикнув він гаркавим голосом. Четансапа і обидва драгуни насторожились.

— Гей, ти, в циліндрі, я до тебе звертаюсь! Та чи підійдеш ти нарешті?

Дакота послухався наказу. Тягнучи за собою шкапу, пін крадькома оглядав місцевість і зважував можливість втечі.

Роуч, розставивши ноги, чекав і міряв його очима з голови до п'ят. Коли погляд командира впав на штани, що були закороткі для довготелесого воїна, Четансапа відчув себе, як рак в окропі.

— Ти, виряджений фазане! Де ж ти, власне, був, коли ми бились? Га?!

Четансапа мовчав, як у рот води набрав.

— Зараз же скинь свого безглуздого циліндра і глянь мені у вічі.

Перш ніж Четансапа встиг виконати наказ, Роуч вже сам зірвав прикрасу з голови удаваного генерала. Дакота звісив голову на груди, щоб заховати обличчя, яке і без того важко було впізнати в темряві.

— Ач який! Одразу видно, що сумління в тебе нечисте! Нікчемний боягузе! Знай, що я все добре бачу! Будеш ти мені знати, молодче! їде собі з нами, як блазень у цирку, а коли вже нарешті надумався стріляти, то цілиться прямісінько у свого вождя Шонку, — отака дурна довбешка! Гей! Ти чув, що я сказав?

— Хуг, я чув слова великого білого чоловіка! — Четансапа говорив тихо, щоб голос не виказав його.

— Побережи своє красномовство! Я сам знаю, хто я, а що ти дурень, ледащо й боягуз — теж добре знаю. Але не думай, що тобі й надалі вдасться таке витворяти у мене! Коли ти вже не схотів битись, то стоятимеш на варті, зрозумів? А наступного разу дістанеш ще й канчуків. Охоронятимеш коней; вуха й очі в тебе є, до того ж навіть непогані, і розуму для цього не треба. Отже, марш вперед! Заводь свою нікчемну шкапу в загороду і лаштуйся. Вартуватимеш до кінця ночі. До компанії тобі призначу двох твоїх червоношкірих братів.

— Хуг, я йду вартувати. Але, може, великий білий чоловік, як на те його ласка, віддасть мені циліндр.

— Сто чортів, ану заткни свою пельку ти, червоношкіра жабо! Чи бачили таке! Ти не маєш навіть найменшого уявлення про повагу, яку зобов'язаний виявляти до свого командира, га? Ах ти ж, смердючий пес!

Четансапа намагався вирівняти циліндр, що, постраждавши від рушничної кулі і зазнавши грубого поводження в руках капітана, втратив належну форму. Вперше в житті до рук Четансапи потрапила така річ. Коли циліндр був розправлений, він старанно надів його, глибоко насадивши на лоба, і повагом пішов геть. З витягненою головою побрела за ним на поводі його шкапа.

Всередині загороди дакота відпустив тварину і налаштував жердини, що закривали вхід.

Роуч знову підійшов до загороди.

— Пильнуй мені добре і не спи, — ще раз звелів він удаваному генералові. — Ворог близько, і треба бути обережним.

Четансапа був такої ж думки.

Командир пішов, і дакота, нарешті, лишився сам. Своє вартування він розпочав з того, що вздовж і впоперек обійшов загороду і оглянув усіх коней, наскільки дозволяла темрява. На його здивування і радість, сивий кінь капітана теж був у загороді.

Четансапа обдивився, що йому було потрібно, а коні тим часом то спокійно паслись, то спали; трохи згодом з'явилися обидва дакоти із загону Шонки, яким наказано було вартувати у загороді разом з Генералом. Коли вони підходили, Чорний Сокіл навмисне став поблизу входу до загороди і сховався між кіньми так, щоб вартові, заходячи, побачили лише його циліндр. Один з них гукнув до удаваного генерала, щоб той лишався біля входу, а вони розташуються десь-інде. Так вони і зробили, і Четансапа зостався спереду загороди. Він обмірковував становище. Коли б він тільки знав, де зараз Шеф де Лю з своїми людьми. Він був переконаний, що хто-небудь з них переховується десь поблизу кінського табуна. Треба спробувати зв'язатися з ними. В думці Чорний Сокіл перебрав усі умовні сигнали. Тут, де він тепер опинився, до речі було б собаче гавкання. Зграя чорноногих усе одно ще не зовсім вгамувалась. Четансапа проповз між передніми кіньми і загавкав, як собака, що саме пробігав недалеко від загороди.

Тоді прихилився до частоколу і став чекати. Небагато минуло часу, як задзявкав койот. Собаки чорноногих люто завалували, але скоро заспокоїлися, бо койот більше не давав про себе знати. А запаху койота собаки теж не почують, подумав Четансапа, бо був певний, що від цього «койота» людським духом пахне.

Дакота підвівся, уперся в круп коня, що лежав тут, і легко перемахнув через загороду. Поволі побрів він у напрямі дзявкоту койота, удаючи, ніби стежить за чимсь підозрілим. Таку поведінку інші вартові могли б тільки схвалити, аби на віддалі помітили.

Відійшовши настільки, що нічна темрява вже зовсім заховала його від очей вартових, Чорний Сокіл зупинився. Ставши спиною до загороди та наметів, нахилився і підніс руки, потім витягнув кресало і викресав іскри; вони освітили його худорляве обличчя під крисами циліндра. Тепер друг, що потай підкрадається, мусить неодмінно розібрати, хто стоїть перед ним. Спалахнув пучок іскор, і Четансапа знову сховав кресало. Тоді зупинився в чеканні — може, хто де заворушиться.

Припущення Четансапи виявилося вірним. Якийсь чоловік підповз і простягся за два метри перед ним.

— Брат? — прошепотів Чорний Сокіл, ледве розтуливши губи.

— Шунктокеча! — почулась така сама тиха відповідь, і чоловік підповз зовсім близько до Чорного Сокола. — Шунктокеча і чотири воїни.

Шунктокеча — тобто вовк. Делавар уже звик називати своє ім'я мовою дакотів.

— Я там, у загороді, — прошепотів Чорний Сокіл. — Прослизнете туди за мною.

— Хуг.

Розмову було закінчено.

Четансапа побрів далі і, зробивши коло, поволі повернувся у загороду і став на своє місце між кіньми біля входу.

Незабаром зміями, сунучи рушниці поперед себе, поповзли по землі люди, помітні лише його окові. Чоловіки пролізли під загородою до коней. Натерті особливою пахучою травою, вони не сполохали тварин. Чорний Сокіл дав своїм друзям останні вказівки.

— Четверо — тут, біля входу. Коні добрі. Шунктокеча назад. Убити обох вартових. Потому тікаймо геть з усіма мустангами.

З північно-східного напрямку долинуло виразне тупотіння копит.

Четансапа пильно вдивлявся у прерію. Це повертався Шонка з своїми людьми, певно, вже облишивши переслідувати чорноногих. Переодягнений дакота біля загороди глянув на чоловіків, що наближались до табору. Троє вершників вели трьох коней, до яких були міцно прив'язані непритомні чи мертві індійці. Удаваний генерал своєчасно витягнув жердини, щоб відкрити вхід до загороди, перш ніж хто-небудь міг зблизька розглядіти його за цією роботою. Потім трохи зачекав, знову сховавшись між кіньми від пильних поглядів. Вершники спішились. Шонка та двоє його підлеглих зняли з коней трьох мертвих поліцаїв-дакотів і завели тварин до загону.

Генерал закрив загороду лише тоді, як його вороги, забравши з собою мертвих, подалися до наметів.

Тільки-но прибулі зникли з очей, Четансапа знову витягнув жердини. З кіньми треба було покінчити негайно. На східному обрії вже показалися перші зеленкуваті відблиски і освітили нічне небо, сяйво зірок трохи померкло.

Четансапа пройшов повз друзів, що причаїлися між кіньми.

— Де Бобер? — поспіхом запитав він.

— Біля тополі. Він хоче захопити там здобич. У таборі, який залишив Роуч, є мули, м'ясо й патрони.

— Гаразд. Будьте напоготові — я зараз свисну. Як тільки коні вибіжать, ви поженете їх повз тополі по слідах Токай-іхто уздовж річки Жовтого Каменя.

Давши вказівки, він побіг між кіньми у найвіддаленішу частину загороди до Шефа де Лю. Делавар уже чекав на нього.

Дакота ще раз пошепки роз'яснив йому свій намір. Тоді легко скочив на сиваша. В ту ж мить Шеф де Лю й собі злетів на рябого, що припав йому до вподоби. Різкий свист Четансапи прозвучав сигналом, і йому відповіло жахливе багатоголосе виття. Револьвери дакотів шалено заклацали в повітрі, шкіряні батоги хльостали й шмагали переляканих коней. Перші з них уже проскочили. Сиваш звівся на диби і почав хвицатись. Чорний Сокіл, що тримав водній руці револьвер, а в другій батіг, міцно вп'явся жилавими ногами у боки тварині. Він не переставав кричати, зчиняючи страшний галас. Переляканий табун, збившись докупи, напирав до виходу. Жердини з тріском обломилися, сполохані коні, вибігаючи із загороди, мчали у темний степ. Сиваш круто повернув, бо не зміг одразу пробитися крізь табун, що тиснувся біля входу, і навдивовижу легким стрибком перелетів через високу огорожу. Деякі відважні тварини наслідували його приклад і, опинившись на волі, шалено понеслись у прерію. Тим часом більша частина табуна вже вирвалася з південного боку загороди і вихором прогупотіла, гнана вершниками, що не переставали кричати і хльостати коней батогами.

Все це було справою кількох секунд.

Вершники почули позад себе розлючений гавкіт собачої зграї і рев обурення біля наметів. Залунали постріли, і навздогін вершникам задзижчали кулі. Але ті мчали повним галопом, і кулі не завдали їм ніякої шкоди. Усі коні порозбігалися. Деякі з них відстали від табуна, і пізніше, може, їх і зловлять хазяїни, але це були ні до чого не придатні поранені тварини. Тремтячи від безсилої люті, вороги мусили лишитися у таборі. Кавалерія мимоволі перетворилась на піхотний загін.

Знову пощастило викрасти коней — улюблений і часто практикований маневр індійців прерій під час ведення війни.

Рано-вранці після такої вдалої операції Четансапа, Шеф де Лю, Бобер і старий Крук з своїм молодшим сином сиділи у тополевому гаї, біля струмка, де Четансапа знайшов собі схованку. Старший син Крука виліз на найвищу тополю і вів спостереження, як напередодні вночі дурнуватий Татокано. Обидва інших воїни, що теж брали участь у нічній операції, вирушили з великим табуном коней до валки Токай-іхто. Верхові коні шести воїнів, що лишилися біля струмка, паслися в чагарнику. Чоловіки трохи попоїли, викурили люльку і тепер із задоволенням відпочивали на сонці. На чималій відстані од маленької групи на краю гайка лежав зв'язаний Татокано. Чорний Сокіл ще й досі не скинув мундира і бавився понівеченим циліндром. Його товариші, поглядаючи на нього, щоразу заходилися веселим реготом.

— Чи поясниш ти мені нарешті, найхитріший з усіх Бобрів, — почав Четансапа, коли вони уже обмінялися першими взаємними враженнями про пережиті нічні пригоди, — чи поясниш ти мені нарешті, чому мені ще не можна скинути оцей мундир і чого ти так далеко поклав нашого полоненого?

— Звичайно, поясню, найсухіша з усіх тополь, — відповів Чапа, усміхнувшись. — Але спочатку ти мені відкриєш таємницю, скільки часу ми ще збираємось тут пробути?

— Це я тобі скажу. Ми пробудемо тут цілий день, бо, цікаво дізнатись, що робитиме після такого переполоху. Роуч. Він, певно, згадав про долю Кастера і побоюється, що ми вб'ємо його разом з усім загоном. Тому він зараз окопується, як повідомив нас старший Крук, і сидітиме біля ставу за горбом, як безногий луговий песик. Якщо ж наважиться вийти звідти, то, певно, подасться назад на південь. Заради нього нам не варто було б затримуватись тут. Але небезпечнішим за нього є Шонка і його червоні койоти. Вони, звичайно, палають жадобою помсти і до того мають прудкі ноги червоношкірих. Тому нам треба лишитись тут, щоб стежити за ними. Коли настане ніч, ми ще раз об'їдемо навколо табору — зчинимо галас і стрілянину. Тоді Роуч накаже Шонці, щоб той залишився з ним і захищав його. Таким чином ми позбудемось і Шонки. Хуг.

— Хуг. Порада твоя мудра. Ми, семеро воїнів з трьома рушницями, відвернули од нашого сліду п'ятдесят воїнів, не втративши жодного. Токай-іхто буде дуже задоволений Четансапою. Але тепер і я, Хитрий Бобер, теж хочу дещо зробити. Ти знаєш, Чорний Соколе, що ми обоє завдали вождеві в резервації на «пустельній землі» великого клопоту. Тому ми повинні тепер спокутувати цю провину відважними подвигами на користь Ведмежого братства. Ти вже дечого досяг. Тепер черга за мною. Я допоміг тобі, а зараз ти повинен допомогти мені.

— Хуг, я готовий. Хіба не досить того, що я через тебе уже скільки годин при світлі ясного дня мушу душитися в цьому мундирі!

— Це лише початок. Зараз я поясню тобі свій план: ти сам сказав, що уатшітшун «говорили у далечінь» і що Червоний Лис вирушив до Північного форту, щоб оточити нас з усіх боків. Це велика небезпека. Нам треба якось уникнути її. Я хочу настрахати цих людей з Північного форту тим, що ми збираємось напасти на їхні форти на північному сході, в той час як вони шукають нас на північному заході біля Міссурі. Тоді вони повернуться на свої стоянки і дадуть нам спокій, бо ще не забулась пригода з блокгаузами на Ніобрарі, спаленими Токай-іхто.

— Гаразд. Але мені дуже цікаво, яким чином ти налякаєш їх і яке відношення має до цього мій мундир.

— Зараз почуєш. Ти тільки мусиш допомогти мені, оце й усе. — Чапа встав і привів полоненого Татокано, який не чув їхньої розмови.

Коли Чорний Сокіл побачив полоненого, в ньому завирували недобрі спогади. Цей зрадник був при тому, коли Шонка, наставивши револьвер, змусив раду Ведмежого братства виконати його волю і коли Четансапа був важко поранений. Обличчя воїна потемніло, наче хмара. Чапа підійшов до полоненого.

— Татокано, — почав він, — ти лежиш зв'язаний. Я можу тебе вбити і зроблю це. Я Кину тебе в огонь і засмажу, як ведмежу лапу! Ти зрадник і койот!

В очах хвалька не було страху, а лише безмежна тупість і лють.

— Зрозумів ти, смердючий пацюк?

— Так, — запопадливо відповів полонений, не підводячи голови. Він намагався не дивитись на вбраного в його мундир Четансапу, бо, мабуть, надто болісно переживав утрату своєї уніформи.

— Ти зрозумів, гаразд. А чи знаєш ти, що цілком заслужив цю кару?

Зрадник здивовано повів очима. Йому як полоненому дають право розмовляти? В його душі, здавалося, ожила надія, і самовпевненість знову заговорила в ньому.

— Я воїн Великого Батька у Вашінгтоні! — заявив він. — Довгі ножі сильні, й ніхто їх не переможе. Бобер і Четансапа вкрали мою уніформу! Нехай вони зараз же повернуть її мені й відпустять мене, а то мілаганська їх повісять! Якщо ж ви віддасте уніформу, я попрошу за вас, і довгі ножі платитимуть і вам десять доларів на місяць, коли ви воюватимете на їхньому боці.

— О, то за десять доларів на місяць ти зрадив нас, койоте! Я оббілую тебе і кину на поживу собакам, іншого ти не вартий, а собаки наші голодні! Чуєш?

Генерал не відповів. Мішенню його лютих поглядів був тепер Четансапа, що заплітав волосся і знічев'я грався ґудзиками мундира, ніби хотів їх повідривати.

— Ось, глянь-но сюди! — звелів Бобер Генералові. — Те саме буде й тобі, що цій уніформі. Позбудешся усіх своїх прикрас. Ти хочеш злякати нас білими людьми, але вони тепер далеко, а ми близько! — Бобер зробив паузу, щоб посилити враження від своїх слів. — Отож вибирай! — несподівано крикнув він просто в обличчя Генералові. — Або я здеру з тебе шкуру і засмажу, як ведмежу лапу… або ти перейдеш до нас і візьмеш дівчину Медову Квітку у свій намет! Чули це твої вуха?

Пропозиція Бобра відповідала індійським звичаям і законам. Суворе життя індійця прерій, нещасні випадки на полюванні й смерть у бою зменшували число чоловіків, що могли забезпечити необхідними харчами жінок та дітей. Отже, раз у раз не вистачало мисливців. І коли полонений згоджувавсь одружитися з якоюсь жінкою з племені, то переможеного ворога охоче приймали. Звичайно, при цьому йшлося про випробуваних і хоробрих чоловіків, від яких плем'я мало б користь, а. не про таке посміховисько, як Генерал. Тому в колі переможців з новою силою вибухнув регіт. Але Татокано по дурості своїй не міг поставитись до себе самокритично і збагнути причину веселощів. Він сприйняв пропозицію Бобра як щиру правду, проте довго не міг зважитись на відповідь.

— Твої думки рухаються повільно, мов слимак! — » напосідав Бобер.

Генерал утупився очима у воїна, що звертавсь до нього.

— Тоді ти віддаси мені мою уніформу?

— Якщо Токай-іхто дозволить, — відказав Бобер серйозно.

— Що? — вигукнув вражений Четансапа із жахом. — Чи не збираєшся ти, чого доброго, привести знову до наших наметів оце голе опудало?

— А чому б і ні? Він зовсім не такий полохливий. Щоправда, йому бракує розуму, і тому він потрапив у тенета до Шонки. Зате Ноги у нього такі прудкі, наче в антилопи. Адже раніш ми використовували його як бігуна, то чому тепер не можемо? Якщо тільки Токай-іхто дозволить!

Чорний Сокіл не відказав нічого. Він тільки сплюнув.

— Отже, Татокано повернеться до наших наметів і одружиться з дівчиною Медовою Квіткою! — ще раз запевнив Бобер полоненого. — Він боротиметься разом з нами проти довгих ножів!

Чепурун переполошився.

— Ні, цього я не можу! — Під його плескатим лобом, здавалося, йшла напружена робота.

— Чого ж ти не можеш, дірявий горщику, засмальцьований мокасине! Тоді я одягну в твою уніформу нашого маленького ведмедя, а з твоєї шкури зроблю бахрому для вбрання Медової Квітки!

Татокано благально подивився на Бобра.

— Але ж я хочу взяти її собі за жінку.

Шеф де Лю зловтішно посміхнувся.

— Ти ще набагато дурніший, ніж мені здавалось! — роздратовано вигукнув Бобер. — Чому ж ти говориш, що не можеш, коли все-таки згоден узяти її за жінку?

— Так, але я не можу лишитися у вас і битись. проти довгих ножів.

— Чому, ти, паршивий собако? Ти що, боїшся за свої десять доларів, смердюхо? Якщо я тебе засмажу, ти їх однаково не одержиш! Хоч ти й дурний, але це, мабуть, иізьмеш утямки?

— Так, але я присягнув. — Безглузде обличчя Татокано набрало бундючного виразу. Хоч він був дурний і чванливий, але основні поняття військової честі дакоти були ще і дитинства прищеплені навіть і цьому тупому створінню, і він не міг цілком позбутися їх.

— У чому ти присягнув? — спитав у нього сердито Бобер.

— Що воюватиму на боці білих людей.

— Дуже шкода, — звернувся Бобер до Шефа де Лю. — І іу, доведеться-таки його засмажити.

— Спитай свого полоненого, — зауважив делавар, готовий допомогти Боброві, — на який час він заприсягнувся. У білих людей присягають здебільшого лише на той час, на який одержують долари.

Бобер торкнув Генерала, що сидів засмучений, оточений ворогами.

— Ти чув? На скільки місяців ти присягнув?

— Я не знаю.

— Ти не знаєш!

— За який місяць ти останнього разу одержав долари? — спитав Шеф де Лю полоненого.

— За місяць лихих очей[19], який оце настав.

— Дуже добре, — промовив Шеф де Лю, — тоді ти підеш до довгих ножів і скажеш їм, що, як мине цей місяць, ти вже не служитимеш їм і не хочеш більше одержувати від них жодного долара. Тоді вони тебе відпустять.

— Але ж я не зможу сказати білим людям, що хочу піти від них, тому що Бобер ще раніше вб'є мене й оскальпує.

— Так! — вигукнув Бобер. — Так воно й буде! А як же Шеф де Лю це собі уявляє? Щоб я відпустив полоненого, а він піде до білих і розплескає їм про все, що ми тут говорили? Хіба його вуха не могли почути усього, хоча він і лежав край самого гаю? Його вуха завжди були дуже довгі, хоч розум — короткий. Він знає, що ми хочемо вдатись до військових хитрощів, він знає, що ми лише робимо вигляд, ніби збираємось вирушити на північний захід, щоб загони довгих ножів з Північного форту нас там шукали, а самі тим часом у них в тилу поскачемо до подорожніх фортів на північному сході і геть-чисто все там спалимо! Так, це чудовий план, дуже хитра вигадка, а цей зрадник побіжить і про все розповість довгим ножам? Щоб іще додатково отримати десять доларів? Ні, та я скоріше поріжу на смуги оцю барабанну шкуру, а уніформу Четансапа подарує Медовій Квітці! Хуг!

Зробивши люте обличчя, Бобер поволік полоненого назад у кущі.

— Пішли, — звернувся він по тому до своїх товаришів, — одійдемо трохи вбік. Надто вже смердить від цього стерва.

Підстава була не дуже переконлива, але Четансапа і делавар підвелися і пішли за Бобром. Треба, нарешті, з'ясувати, що він, власне, задумав.

Коли відійшли на таку відстань, що полонений вже не міг їх чути, кучерявий зупинився.

— Ну, тут ми можемо поговорити між собою напрямки. Якої ви про це думки?

Четансапа похитав головою, на якій усе ще красувався циліндр.

— Я так і не втямив твого плану.

— В найхудорлявіших воїнів, видно, іноді бувають і найубогіші думки. Все йде якнайкраще. Сьогодні вночі Шеф де Лю мусить потай звільнити Татокано.

— Я?! — вигукнув спантеличений делавар.

— Так, тобі він повірить, бо ти служив у довгих ножів. Він тоді побіжить до мілаганська Північного форту і під виглядом важливої таємниці, яку йому пощастило підслухати, повідомити їх про те, що я йому оце зараз розповів. Вони повірять йому і повернуться до своїх фортів, бо боятимуться, що ми на них там нападемо.

Четансапа зняв циліндр, ніби хотів освіжити собі голову, І провів рукою по волоссі.

— Ти розумний, — сказав він, — і маєш рацію. Варто спробувати.

— Хуг! — підтвердив Шеф де Лю.

Чоловіки повернулися назад до гаю і решту дня використали для того, щоб підкріпитися сном. Коли Четансапа розбудив інших, вже було поночі, і з неба сіялася дрібна мряка. Шеф де Лю, як було йому доручено, підкрався до Татокано і розв'язав ремені. При цьому делавар ще раз порадив йому якнайшвидше бігти до Північного форту і повідомити там, про що він тут дізнався; це єдиний можливий для нього рятунок. Спостерігач на дереві незабаром помітив втікача, що, проповзши невелику відстань, зірвався на ноги і, мов вітер, понісся на північ, швидко щезнувши у темряві.

ОСТАННЯ БРАТОВБИВЧА ВІЙНА

Вночі Четансапа і його друзі почали удавану атаку на розташований біля ставу табір капітана Роуча. На лузі затупотіли кінські копита. Болото з калюж забризкувало черево тваринам і ноги вершникам. Стояла непроглядна темрява, бо небо обклали дощові хмари; саме слушна ніч для справ, що не потребували світла, врозбрід оточили дакоти на своїх бистрих конях височину і ставок. Вони то наближались, то віддалялись. Знову й знову розлягалося навколо ворожого стану сповнене глуму «Гі-я-а!.», як клич невидимих нічних привидів. Постріли лунали то поблизу, то здалеку. Протяжно завивали біля ставу собаки. чорноногих. З боку горба і ставу відповідали лише поодинокі постріли. Певно, Роуч і його люди цієї ночі не раз потерпали від страху. Адже, як справедливо зазначив Четансапа, спогад про генерала Кастера, загін якого цілком знищили дакоти, був ще свіжий в пам'яті офіцерів та солдат. Не могло бути сумніву, що наступного дня Роуч і його загін разом з табірною поліцією вирушать назад, на південь. Хто знає, що там чекало на нього, але, безперечно, не чин майора. Бо ж і він був не менш укритий ганьбою, ніж Шонка, що дав беззбройному Ведмежому братству зв'язати себе, а до того ще й забрати коня!

Як було умовлено, Четансапа під час удаваної нічної атаки раз у раз зустрічався з Шефом де Лю. При цьому делавар запропонував, що, скориставшись з нічного мороку, пін нишком пробереться у ворожий табір і, може, там дещо вивідає. Четансапа згодився, але попросив делавара довго не затримуватись, бо незабаром треба вирушати на північ і повернутись до мандрівної валки. Теплий дощ йшов без упину, тому виникла небезпека, що річка Жовтого Каменя скресне і льодохід відріже вершникам шлях до Токай-іхто.

Поки Шеф де Лю виконував доручення, Четансапа з іншими спільниками подалися далі навколо табору. Раптом він помітив таке, що страшенно «здивувало його. На лузі стояв кінь без вершника і пасся. Хоча Чорний Сокіл уже кілька разів проїжджав повз це місце, досі він не помічав коня. Звідки він тут узявся? Може, утік із загороди і відбився од табуна. Це здавалося найімовірнішим. Четансапа вирішив забрати його з собою. Зайвий кінь не завадить. Він під'їхав ступою, щоб не сполохати тварину. Кінь перестав скубти траву і, зачувши наближення, вершника, підвів голову. Четансапа саме хотів схопити чужого коня за повід, але зненацька на нього хтось напав. Дужі руки ухопили його за ліву ногу «і ривком стягли з сиваша. Четансапа звалився. Зірвавшись на рівні, він почув галоп двох коней: його сиваш і чужий кінь мчали у темряву. Ось вони уже зовсім щезли з очей. Дакота кинувся шукати рушницю, яку випустив, падаючи з коня. Четансапа опинився сам посеред широких лук у глибокому мороці ночі. Чорний Сокіл затремтів од люті. Він трохи зачекав. Коли б тільки підлий злодій ще раз наважився з'явитись тут! Адже сам Четансапа не міг погнатися за ним, бо не помітив, куди зник у тумані й темряві його противник. Аж ось знову звідусіль почувся приглушений галоп і, опам'ятавшись від хвилювання, Четансапа згадав про своїх воїнів. Пролунав свист Шефа де Лю — сигнал, що він повернувся з розвідки у ворожому таборі. Треба було вирушати в дорогу до річки Жовтого Каменя, поки не пішла крига!

Четансапа відповів на сигнал. Воїни під'їхали до нього.

— Ви часом не зловили мого сиваша? — спитав він.

— Твого сиваша?!

— Виходить, він утік! — Четансапа був радий, що в темряві друзі не бачили його обличчя. — Дозволь мені сісти і мі коня разом з тобою! — звернувся він до Бобра. — Ми поїдемо через річку Жовтого Каменя до Токай-іхто.

Ніхто жодним словом не виявив» свого здивування. Невеличкий загін вирушив на північ; попереду йшов мустанг, на якому сидів кучерявий разом з своїм обуреним товаришем.

Од людей і тварин, змоклих до кісток від дощу та поту, йшов їдкий запах. Дощ лив як з відра, а з півдня, як на лихо, подув теплий вітер. У глибокій темряві коні без упину скакали бездоріжжям, несучи на собі кремезних вершників. Хлюпання дощу майже заглушало тупотіння копит. Коли вершники на хвильку дали перепочити коням, то здалеку почули шипіння і тріск. Вони знали, що це означає. Лід на річці Жовтого Каменя почав розколюватися. Вони нову погнали втомлених коней і помчали галопом у ніч. Що ближче вершники під'їжджали до річки, то все частіше долинали крізь шум зливи моторошні звуки. Але поки що не чути було гучного гуркоту льодоходу. Вони ще мали час.

Луки поступово знижувались. На похилій місцевості поїхали повільніше, бо коні ковзали і спотикались на мокрій траві. Четансапа зліз з коня і повів його за вуздечку, — так можна було рухатися швидше. Дощ начебто почав ущухати. Подув сильніший вітер і на якусь коротку мить з-за розірваних хмар визирнуло кілька зірок. Глибоко внизу, біля ніг вершників, замерехтіло тьмяне світло. Це між чорними берегами блиснула крижана поверхня річки.

Нарешті маленький загін дістався до прибережного і килу. Вершники злізли з коней і повели їх. З берега вони ступили на щільно зсунутий лід. Йти по ньому було важко. Великі крижини громадились одна на одній. Вони змерзлися докупи в якомусь дикому безладді гостряків, зазубрин, брил і площин. Лід був залитий дощовою водою. Четансапа радів кожному промінчику місяця, що хоч на хвильку освітлював підступну крижану поверхню. Він ішов попереду. всіх, а Бобер вів на поводі коня. Шеф де Лю, старий Крук і обидва його сини ішли слідом за ними з своїми кіньми. Здавалося, ніби крижана поверхня ховає під собою якесь страшне таємниче життя. Під ногами мандрівників гуркотіло й бушувало: річка рухалась. З оглушливим тріском, наче від пострілів, розколювалась крига. Чоловіки насилу тягли наполоханих коней вперед. Доводилося раз у раз заспокоювати тварин, тоді як і їхні власні ноги ледве знаходили опору. Ковзаючись і спотикаючись, просувалися вершники слизьким льодом. Усе сильніше лютувала річка під танучим масивом криги. Щось затріщало, засвистіло, й раптом на людей і коней ринула хвиля води. Усе захиталось навкруги; крига піднялася, коні злякались і стали диба. Напружуючи усі сили, воїни тримали повіддя. Четансапа разом з Бобром схопили свого коня. Давалося взнаки, що ведуть вони чужих, трофейних, а не власних коней, які виросли у преріях і вірили своїм господарям. Квапливо намагалися вони пробитись вперед, але в темряві й з переляканими кіньми усе ж рухались повільно. Нарешті, здавалося, досягли середини річки. Хвилі під кригою гнівно клекотали і намагалися вирватись наверх. Навіть Четансапа не міг затамувати почуття жаху, коли лід з тріском розколовся біля самих його ніг. Уперед, тепер тільки уперед, перш ніж їх поглинуть хвилі і розчавлять крижані брили. Він з силою шарпав Бобрового коня, що зовсім ошалів від страху і весь тремтів. Безперестану ковзаючись, спотикаючись і падаючи на коліна, люди й тварини йшли вперед. Як рятунок і життя, з'явився перед їхніми очима чорний північний берег. Тільки б швидше вибратись з цього моторошного пекла, що ось-ось затягне їх у мокрі лабети.

Пізніше воїни не могли уявити собі, як подолали оті кілька останніх метрів. Річка заревла і з оглушливим гуркотом розтрощила крижані брили. Потоки води ринули наверх; опора вислизла з-під ніг. Четансапа затримався і, пропустивши всіх уперед, схопив батька молодих Круків, що йшов останнім. Мов п'яні, хиталися люди й коні на ламкому льоду. Старий Крук опинився у воді; задихаючись, він учепивсь за руку Чорного Сокола і вибрався наверх.

Нарешті люди ступили на берег. Ще ніколи вони і такою радістю не відчували під собою цієї безпечної твердої землі, що не вислизала і не гойдалась, не клекотіла і не розколювалась. Непорушна і мовчазна, лежала вона п тримала на собі своїх врятованих синів.

Чоловіки вивели коней трохи вище на укіс і впали на землю. Тварини, усе ще тремтячи від жаху, покірно стали біля них.

На ранок вітер розігнав хмари, і засяяло сонце. Небо було таке блакитне, наче його добре вимили Лише кілька ясно-сірих округлених хмаринок самотньо пливли по його безмежному просторі, як згадка про нічну зливу. Четансапа і його люди, виспавшись, грілися на вологому південному схилі, залитому сонячним промінням. Десь віддалік, сховавшись у траві, лежав на варті Шеф де Лю. Біля ніг воїнів бушувала річка. Лід ішов повним ходом. Громадячись одна на одній, брили тріщали і гуркотіли; розбурхана стихія вирувала під білою мерехтливою лавиною потрощеного льоду. Чоловіки з жахом згадували, як вони перейшли через ці льодові завали. Зараз удень жодна людська душа вже не могла б перебратись через річку. Ніякі переслідувачі не загрожували їм тепер з півдня.

Четансапа, простягнувшись і заклавши руки за голову, лежав у своїх промоклих гамашах на ковдрі з бізонячої чкури. Кучерявий воїн і батько братів Круків сиділи навпочіпки біля свого ватажка; обидва молоді Круки примістилися між кіньми.

— Добре ми упоралися з цією справою, — схвально казав Бобер.

Чорний Сокіл нічого не відказав на це. Після того як небезпека переходу через річку лишилася позаду, думки його знову повернулись до останньої нічної пригоди. Він бездоганно виконав доручення вождя і відвернув ворогів від сліду Ведмежого братства. Але як же йому, переможцеві, під'їхати тепер до табору Токай-іхто без рушниці і в ролі другого сідока на коні Бобра? Чи таким мало бути славне повернення, про яке він мріяв? Та навіть Гапеда й Часке глузуватимуть з нього, а жінки й собі не пропустить нагоди кинути дотепи.

— Як ви гадаєте, — спитав Чорний Сокіл друзів, — хто, крім нас, сьогодні вночі гасав навколо ставу?

— Це не Шонка з своїми людьми, — висловив свою думку Шеф де Лю. — Вони всі були у таборі і готувалися вбити полонених чорноногих. Кількох вони таки вбили, а решта утекла. Я думаю, що вождь і воїни, яким пощастило вирватися з кільця, підкрались і звільнили своїх.

— То це, певно, якийсь чорноногий, що рятувався втечею, украв твого сиваша і рушницю, — сказав Бобер до Четансапи. — Він, мабуть, хоче відновити утрачену слав у власному племені тим, що приведе як здобич коня дакоти і принесе його рушницю. Сітсікау такі ж кусливі собаки, я і пані, й здавна є нашими ворогами.

Четансапа, безцільно дивлячись на льодохід, напружено думав про нічну пригоду. Льодові брили затиснули розколений стовбур дерева і розтрощили його. Крижини із старими слідами на них неслися вниз за течією. Певно, незадовго перед цим тут пройшов табун бізонів. Шкода, що вони не натрапили на нього. А. онде… видно кілька відтисків підків на рештках снігу й свіжі сліди непідкованих мустангів. Коні спотикалися і ковзали. Зграбний мокасин, теж лишив свій відбиток на снігу. Одним стрибком Чорний Сокіл опинився внизу, на березі.

— Дивіться! — гукнув він до своїх товаришів. — Хіба ви не бачите?!

— Мабуть, тут були чорноногі, яким пощастило втекти, — спокійно висловив припущення Бобер. — Зовсім не погані люди. Вони так само, як і ми, сьогодні вночі з жінками та дітьми наважились перейти через кригу.

Чорний Сокіл усе ще дивився на лід із слідами, щ поволі плив униз.

— Сьогодні вночі? — перепитав він. — Мені здається аж рано-вранці… Їм пощастило трохи далі знайти краще місце для переходу, ніж нам… гляньте-но! Вони вели з собою підкованого коня! — Четансапа випростався.

— Я піду вверх по річці, — заявив він. — Ці злодії повинні бути десь зовсім недалеко.

— Ми підемо з тобою!

Четансапа спочатку завагався.

— Гаразд, ходімо, — сказав він трохи згодом. — Тільки наші обидва молоді Круки зостануться тут вартувати біля коней.

Чоловіки пішли навпростець береговим схилом. Сонце щедро лило на них своє тепло. В траві дзюрчали струмки — вода стікала з калюж. Четансапа вів воїнів, нічого не остерігаючись. Адже зараз мали справу з червоношкірими ворогами, а не з уатшітшун. Хто йшов відкрито, того відкрито і зустрічали.

Небагато встигли вони пройти, як пролунав застережливий постріл. Стрілець лежав на одній з вершин горбів, розташованих на північному заході; з них було добре видно долину річки. Тріск пострілу викрив місце його схованки.

Дакоти зупинились. Четансапа підніс руку, як знак, що віи не має наміру починати боротьбу. Дакоти спокійно стояли на місці, чекаючи, що буде далі. Раптом, на їхнє здивування, на вершині схилу, біля якого вони йшли, мов з-під землі виріс індієць. Він стояв там, високий і гордий, на тлі далекого блакитного неба. Індієць був стрункий і прямий, як спис, і, незважаючи на молодість, сповнений гідності. Він також підніс неозброєну праву руку, а в лівій тримав рушницю Четансапи.

Чорний Сокіл і його супровідники, не поспішаючи, шли вгору. Зійшовши на вершину, вони зупинилися кроні за десять від чужинця і вп'ялися в нього очима. Цей чорноногий був перший, хто вийшов їм назустріч з просторів нової батьківщини, до якої вони прагнули.

Дакоти не знали мови чорноногих і певні були, що ворог теж не володіє ні їхньою мовою, ні мовою білих. Вони мусили порозумітися за допомогою загальновживаної серед індійців мови знаків. Четансапа показав на себе і на сітсікау, що стояв непорушно, як скеля, і цим жестом пояснив, що гг йдеться про справу, яка може бути залагоджена лише і ж ними обома. Чужинець коротким жестом показав, що розумів і згодний. Тоді дакота назвав своє ім'я: «Чорний Сокіл, син Сонячного Дощу», а противник відказав йому суворим тоном, супроводжуючи свої слова відповідними знаками: «Гірський Грім, син Палаючої Води».

Дакоти звикли глибоко приховувати свої почуття перед чужинцями і виявляти до всього цілковиту байдужість, це створило їм славу людей, які навіть не вміють сміятися. І зараз їхні бронзові обличчя лишалися непорушними, хоч яке сильне враження справило на них щойно почуте ім'я. Гірський Грім був молодий, але уже встиг прославитись на війні.

Четансапа зажадав від свого супротивника, щоб той віддав йому коня і рушницю. Але Гірський Грім відмовився і підніс томагавк, заявляючи про свою готовність до боротьби. Четансапа згодився на запропонований герць.

Чужинець пішов попереду, знаком звелівши дакотам іти слідом за ним. Він перетнув гребінь горба і, жодного разу не обернувшись, пройшов невеличку відстань уверх по річці, а тоді звернув праворуч у прерію. Почувся гавкіт. собак, і перед дакотами відкрився луговий видолинок, в якому вони побачили невеликий гурт чорноногих, що врятувалися втечею. Табори здебільшого ставилися біля води. Але чорноногі, певно, зупинилися у безводному видолинку саме тоді, коли вождь запримітив дакотів і пішов їм назустріч. Щось із десять чоловіків сиділо на порослій травою землі, дехто з них був поранений. Недалеко паслося двоє коней, і Чорний Сокіл побачив свого красеня сиваша. Гнів закипів у ньому. Він зупинився з своїми супровідниками посеред видолинка. Жінки і діти чорноногих мовчки відійшли трохи далі. Всі вони були добре одягнені в м'яку шкіру ясного кольору, оздоблену майстерною вишивкою. Погляд дакоти впав. на дівчину, що несла на руках мертвого хлопчика. Коли вона сіла і, сповнена скорботи, поклала хлопчика на коліна, він якусь мить не міг відірвати од неї очей. Чутки, що йшли про чорноногих, були правдиві. У них були не тільки хоробрі воїни, а й вродливі жінки.

Четансапа знову звернув увагу на противника, що підійшов до нього в супроводі двох воїнів. Похмуро і з ненавистю дивились сітсікау на дакотів. На чорноногих напали довгі ножі і дакоти — Шонка з поліцаями з резервації, і, звичайно, вони не мали жодного уявлення про ворожнечу між дакотами. Для чорноногих Шонка і Четансапа належали до того самого ворожого племені.

Вождь чорноногих зняв усю свою зброю, крім томагавка — сокири з сталевим лезом, що її виготовляли білі для індійців, добре наживаючись на цьому. Це була зброя, якою хотів битися Гірський Грім. Четансапа теж віддав усю свою зброю товаришам, залишивши собі тільки поширену серед дакотів палицю. Вона складалась з яйцеподібного каменя, вправленого в довгий пружний держак, зроблений із зігнутої вдвоє міцної гілки.

Чорноногий кроками відміряв у видолинку коло і пояснив знаком скальпування, що кожний, хто залишить це коло, — переможений і переходить в цілковиту владу противника.

Четансапа згодився. Він ладен був зараз же почати боротьбу і, не гаючи часу, ввійшов у коло, в якому мав перемогти або вмерти. Також і чорноногий без вагання вступив у відмежоване поле бою і став проти Четансапи. Інші чоловіки вже залишили коло.

Сонце світило зі сходу, і тому обидва воїни стали один проти одного з північного заходу, щоб в очі не било сліпуче проміння. Якусь мить воїни стояли непорушно.

Неподалік застигли друзі бійців — троє дакотів і двоє чорноногих. Вони згрупувалися на боці того, кому бажали Перемоги, і з розумінням справи стежили за поєдинком. Але Четансапа більше не думав про кучерявого друга дитинства з вірним серцем, а Гірський Грім забув, мабуть, Про своїх воїнів і про тих жінок і дітей, для яких він був єдиним охоронцем у їхній біді. Обоє, що стояли в колі, тепер нічого не бачили, крім ворога… Хто почне боротьбу? Чи чорноногий першим метне сокиру, чи дакота випробує удар? Тільки це важило зараз.

Жоден звук не зірвався з уст присутніх і не порушив загрозливої тиші. Лише гуркіт і оглушливий тріск льодоходу на річці долинали до місця боротьби.

Чорноногий почав перший і, поставивши усе на карту, кинув томагавк. Він не розмахувався широко і не дав своєму ворогові часу вгадати спосіб нападу, а метнув сокиру з опущеної донизу руки. Проте це був кидок великої сили, і зброя із свистом прошуміла на короткій віддалі од Четансапи. Дакота ледве встиг ухилитись. Лезо томагавка, промайнувши блискавкою, обдерло йому гамашу на лівій нозі і трохи зачепило шкіру. З ледве загальмованою силою сокира полетіла далі й упала на землю неподалік за колом. Це був хоч і майстерний, але хибний кидок. Він не досяг мети, і чорноногий втратив зброю.

Гірський Грім і оком не зморгнув.

Тепер Четансапа підняв палицю… і жбурнув камінь. За індійським поняттям честі, він відмовився од зброї, якої позбувся під час поєдинку противник.

— Ган! Ган! — пролунало з щирим захопленням із купин чорноногих, що спостерігали за цією сценою.

Противники кинулись один на одного і почали боротись. Четансапа скоро помітив свою перевагу, бо ліва рука противника, вражена ударом приклада в бою біля ставу, ослабла. Дакота спробував повалити противника, але Гірський Грім утримався на ногах.

Різкі вигуки спостерігачів запалювали обох воїнів до боротьби. Та ось Чорний Сокіл з холодним жахом відчув, що сили зраджують його. З рани на грудях потекла кров. Руки його випустили ворога. Хитаючись, дакота відійшов назад і впав на коліна на мокру траву. Запаморочення пройшло, і перед очима знову прояснилось. Він зняв з пояса порожні шкіряні піхви для ножа, притис їх до рани і знову натягнув зверху ликову пов'язку. Тепер Чорний Сокіл був упевнений, що руйнуюча сили кровотеча припиниться. Він добре знав, що чорноногий міг би використати цей час, напасти на нього. Але сітсікау теж був червоношкірим. Поєдинок між червоношкірими людьми не схожий на півнячий бій. Тільки коли Чорний Сокіл підвівся, чорноногий напав на нього. Але Четансапі вдалося схопити правицю противника і вивихнути її, і тоді його кулак міцно влучив чорноногого. Гірський Грім важко звалився в траву й непорушно лишився лежати горілиць. Четансапа нахилився і торкнувся безпорадного ворога на знак своєї перемоги.

Небо сяяло блакиттю. Виблискувала росяна трава. Земля парувала, а вітер, повернувши на північ, приносив з собою свіжу прохолоду.

Четансапа вимогливо простягнув руку і одержав назад усю свою зброю і зброю переможеного. Тоді підійшов до сиваша, розв'язав пута на передніх ногах і, взявши за повід, привів гарцюючого коня на середину видолинка. Потім видав різкий переможний клич, і друзі підхопили його.

Четансапа пильно дивився на гурт чорноногих, і його погляд знову впав на ту дівчину, що тримала на колінах мертву дитину. Вона посунула застигле тіло хлопчика, що, певно, був такого ж віку, як і Гапеда, до однієї жінки і встала. Дівчина йшла легко, і травинки охоче схилялися під її ногами, а тоді, непошкоджені, знову піднімалися. Чорний Сокіл, що взагалі не звик звертати уваги на жінок, мимоволі чекав, поки дівчина не наблизилась до нього. Смуток вбив у ній почуття страху. Вона глянула на ворога і показала своєю тендітною рукою на бойову сокиру переможеного, яку переможець застромив навскоси за пояс. Насупивши брови, воїн намагався прочитати на обличчі цієї чужої дівчини, чого їй треба. Вона стояла зараз зовсім тихо, як билинка в безвітря. Четансапа вийняв з-за пояса здобуту зброю і подав дівчині.

Вона стала на коліна, поклала ліву руку з двома простягнутими пальцями на землю і з силою вдарила сокирою. Кров бризнула з руки. Вона підвелась із скаліченою рукою і віддала дакоті зброю. Спокійно, як прийшла, так і повернулася дівчина до своїх. Четансапа тепер знав, хто вона. Не хто інший, як Сітопанакі. Свій смуток, що брата її переможено, дівчина виявила так, як велів звичай її племені.

Бобер підступив до вождя чорноногих, що непорушно лежав на землі.

— Ти йому дозволиш померти серед своїх? — спитав він Чорного Сокола. — Здається, в ньому ще жевріє життя.

Він нахилився і доторкнувся до непритомного, очевидно, для того, щоб переконатись, чи вірне його припущення. Але тоді хтось зненацька міцно схопив його за руку, і коли він випростався, щоб вирватись, то зустрівся з палаючими від ненависті очима чорноногого воїна. І одразу ж обидва чоловіки зчепилися в запеклій боротьбі.

Четансапа збагнув, у чому справа. Чорноногий, мабуть, подумав, що Бобер хоче доторкнутись до його беззахисного вождя і нанести йому так званий «удар» — «соир» прикордонною мовою. Взагалі з цим були пов'язані особливі обставини. За стародавніми уявленнями, походження яких уже більше не було відоме навіть самим індійцям, дотик до загиблого вважався другою перемогою над ним. Під час кінних боїв степових племен кожна сторона намагалася ще раз «вдарити» списом полеглих або поранених суперників, а друзі докладали усі сили, щоб оборонити мертвого від цього дотику, і тоді боротьба з обох сторін ставала ще запеклішою. Червоношкірі чоловіки вбивали один одного наради безглуздих марних «подвигів слави». Чорноногі, певно, вирішили, що Бобер хоче нанести такий «удар», і тому відразу ж напали на нього. Четансапа нічого не міг пояснити сітсікау, бо вони не розуміли його мови, і зараз годі було сподіватись, що вони заспокояться і звернуть увагу на його знаки.

Новий бій був неминучий. Дакоти мали чисельну перевагу і були краще озброєні. Вчотирьох їм легко вдалося подолати трьох ще боєздатних сітсікау, обеззброїти їх і вв'язати. Але лише тоді, коли полонені вже лежали перед ними на траві, вони зрозуміли, що сталося під час бою: батько братів Круків лежав ниць з розтрощеним черепом. Сокира якогось сітсікау влучила в нього. Але Гірського Грома вже не було. Він скористався з цієї нагоди, щоб втекти, і здалека доносилось тупотіння його сірого Жеребця. Четансапа скочив на сиваша і погнався за втікачам: старий Крук довгий час був його товаришем по мисливству та бойовим братом; смерть цього чоловіка сповнила дакоту обуренням і люттю.

Втікач, здавалось, повернув на північ, його майже не було вже видно на пагористій місцевості. Четансапа, переслідуючи ворога, лише зрідка помічав то розмаяне на вітрі чорне волосся, то темну гриву сірого, крапчастого жеребця. Потім він вистрілив, сподіваючись, що обидва брати Круки біля коней почують його постріли і будуть насторожі.

У чорноногого був чудовий кінь. Раз у раз йому вдавалося уникнути переслідувача. Четансапа ввійшов у такий азарт, як мисливець, від якого тікає дичина, що її він уже вважав убитою. Він полював, забувши і про час, і про своїх супутників, і опам'ятався лише тоді, коли витратив усі патрони.

Сиваш його шкутильгав, а, поглянувши вгору, Чорний Сокіл побачив, що сонце, прагнучи спочинку, вже давно схилилося надвечір. Він спинився — навкруги тяглися нескінченні одноманітні пасма горбів. В роті йому пересохло, язик прилип до піднебіння. Чоло та шия були мокрі від поту, як і боки жеребця, що з тремтінням здіймались і опускались. Пов'язка сповзла з грудей. Важко дихаючи, Четансапа з напівзаплющеними очима безсило повис на коні. Зараз він ладен був вбити навіть дрозда за те, що той так легко і вільно виспівував свою вечірню пісню.

Добре, що ніхто не бачив його в такому стані. Він опанував собою і почав роздивлятися сліди ворога. Поміж травою була зрита свіжа земля. Безглуздо було б ще й далі їхати по цьому слідові — чорноногий втік.

Чорний Сокіл подався до ранкової стоянки на березі, де стерегли коней обидва брати Круки. Четансапа хотів сповістити їм про смерть їхнього батька.

Мовчки сприйняли брати звістку.

Разом з Чорним Соколом поїхали вони у видолинок, де відбувалася боротьба і де на них чекала решта супутників. Там же знайшли брати тіло свого загиблого батька. Вони підняли його, бо земля не повинна торкатись мертвого. Сини поклали на нього всю його зброю, загорнули небіжчика в ковдру і прив'язали до коня. Півколом сиділи жінки й діти чорноногих, безмовно і похмуро скорившись своїй долі.

Чорний Сокіл і Шеф де Лю оглянули прерію. Ніде не видно було нічого підозрілого. Тоді Четансапа оголосив, що, незважаючи на відсутність води, вони залишаться на ніч у видолинку. Річка була недалеко. Хто хотів, міг примести собі води у шкіряному мішку.

— Гірський Грім повернеться сюди, — звернувся Четансапа до своїх друзів. — Його жінки й діти у наших руках.

— Та не суши собі голови через того чорноногого, — промовив Бобер. — Обидві руки у нього скалічені. Поблизу немає ні його братів, ні батьків. Стерв'ятники все одно зжеруть його.

Четансапа на це не сказав нічого. Він ліг на луговий схил і втупився очима в сутінки наступаючої ночі. Інші теж мовчали, і в маленькому гурті запанував гнітючий, похмурий, як темрява, настрій.

Єдиним з усіх, хто ще думав про тілесні потреби, був Бобер. Він використав час, поки Четансапа марно переслідував ворога, і убив кілька лугових собачок. Нелегко було зловити цих маленьких вгодованих гризунів, що жили у лабіринті ходів під землею. І навіть коли вони виходили на пошуки їжі, то завжди були насторожі, і тільки-но один і них свистом подавав сигнал про небезпеку, як всі зараз же зникали у норах. Але Бобер перехитрив-таки кількох. Він здер шкуру з своєї здобичі і привів товстощоку вдову чорноногого, щоб довести справу до кінця. Жінка розшукала сухого гілля, яке тут взагалі важко було знайти, а тоді розіпнула на чотирьох вилоподібних палицях шкіряну ковдру і розпалила під нею вогонь. З-під ковдри дим розсіювався на всі боки, а вогонь було видно лише зблизька. Індійці часто користувалися цим запобіжним заходом для прикриття вогню, щоб маскуватися від розвідників. Коли тушки засмажились, Бобер розподілив їх. Найкращі дістались братам Крукам, а після них одержали свою пайку Четансапа і Шеф де Лю. Чапа, повечерявши останнім, простягнув ноги до вогню і з насолодою втішався теплом, якого був позбавлений протягом багатьох тижнів. Час від часу позирав він на свого худорлявого друга, але бачив, що той не має охоти розмовляти. На ньому, як на ватажкові маленького загону, лежала відповідальність за всіх, і він почував себе винним у смерті одного з найкращих людей Ведмежого братства.

Четансапа обіперся головою на руки і вдивлявся в світло й тіні місячної ночі. Йому видно було все як на долоні: місцевість, людей, тварин. Він навіть розрізняв кольори, так ясно світив з неба серп півмісяця. Кілька собак чорноногих злобно гарчало на койота, що, дзявкаючи, здалеку доводив свою хоробрість. Коні мостилися спати, тільки сиваш був ще голодний і пасся.

Чорний Сокіл чекав на вождя сітсікау. Він був переконаний, що чорноногий повернеться і спробує принаймні поговорити з своїми та дати їм деякі вказівки. Дакота помітив, що дівчина Сітопанакі відійшла в самий задній, найвіддаленіший від дакотів ряд своїх одноплемінників. Вона також сподівалася, що Гірський Грім прийде, і хотіла зробити усе, щоб братові легше було крадькома наблизитись до них. Поки місяць у небі, він не прийде. Але глибокої ночі, коли світило сховається, він, мабуть, наважиться підійти. Дівчина схилилася над мертвим хлопчиком, що лежав на її колінах. Вона могла б бути сестрою Уїнони.

Опівночі Бобер заступив на варті обох Круків. Молоді воїни прийшли і сіли біля коня, на якому лежав їх батько. Собаки чорноногих скрутилися і більше не брехали. Щільно збившись докупи, сиділи почіпки жінки й діти чорноногих, що з полону довгих ножів потрапили у полон до дакотів. Вони не наважувалися голосити над своїми померлими. Лише тихо линула похоронна пісня обох Круків.

У місячному сяйві Четансапа помітив чоловіка, що здалеку, з прерії, прямував до табору. Коли він зійшов на гребінь горба, його силует чітко вирізьбився на ясному тлі ночі, потім він знову зник у виярку. Спостерігач уже знав, що це за індієць. Він приклав до плеча рушницю. Чоловік у світлі місяця на невеликій відстані був гарною мішенню. Четансапа впізнав його.

Це прийшов Гірський Грім.

Він не ховався, тому Четансапа дав йому можливість підійти.

Собаки прокинулись і заскавчали. Вони почули хазяїна… В гурті жінок і дівчат, що, тісно збившись, сиділи купкою, пройшов рух, наче хвиля, яку збурив порив вітру. Але відразу ж після цього вони знову сіли покірно й байдуже, і тільки шепіт, яким вони заспокоювали розбуджених дітей, виказував, що вони не сплять.

Чорний Сокіл не рухався з місця. Він навіть і тоді не підвівся з трави, коли Гірський Грім ступив у видолинок. Ворог зупинився, немов очікуючи чогось.

«Хай собі стоїть і чекає», — подумав Четансапа.

Вночі Гірський Грім здавався ще вищим.

Скавучання собак перейшло в затихаючий дзявкіт. Чоловіки прокинулись і дивились на чужинця. Коні стривожились, підвели голови. Вгорі на вершині горба Четансапа побачив ствол рушниці, яку вартовий спрямував на вождя чорноногих.

Чорноногий стояв довго. І лише коли переконався, що ворог не вважає за потрібне вийти проти нього, зрушив з місця. Він обминув жінок і дітей, навіть не глянувши на них, і наблизився до зв'язаних воїнів. Тіла, обкручені ласо, лежали в траві між вогнищем і місцем, де заліг Четансапа. Дакота й голови не повернув, але очі його уважно стежили за кожним рухом ворога.

Гірський Грім зупинився. Вивихнутою рукою він подав і поїм знак. Шеф де Лю наставив револьвер.

Один хлопець з чорноногих устав і підійшов до вождя. Губи Гірського Грома заворушились; хлопець підвів очі, намагаючись зрозуміти його слова. Чорний Сокіл і сам не став, як це він може бездіяльно лежати і дозволяє робити таке. Все його тіло напружилось в якомусь непевному чеканні.

Вождь, мабуть, щось звелів малому сітсікау. Той заповз під ковдру, де дотлівав вогонь, і дістав пучок гілок. Потім роздмухав їх, і вони спалахнули червонуватим полум'ям. Гірський Грім тим часом сів, повернувшись спиною до обох полонених, а обличчям до Четансапи. Він поклав праву руку на ліву і застиг у цій позі зв'язаного, поки не прийшов хлопець і не поклав йому палаючі гілки на голі плечі.

Хлопець повернувся до жінок, а сітсікау непорушно сидів, начебто це не його власне тіло пік вогонь. Цим самим ній висловив чоловікам, які не розуміли його мови, що здасться в полон і хоче вмерти у муках смертю воїна. Тихо заспівав він свою похоронну пісню:

— Гі-є-гі-є-ге-і-йо…

Померти смертю, гідною вождя, — єдине, за що сітсікау був ще здатний боротись.

Четансапа подивився на вождя чорноногих. Ще восьмирічним хлопцем дакота, сидячи біля вогнища в наметі, клав собі на руку палаючі тріски, щоб навчитись зносити біль. Він зрозумів, що хоче витримати Гірський Грім. Жоден м'яз не здригнувся на обличчі цього чоловіка, шалена гордість якого долала виснаження і втому.

Четансапа підвівся і, поминувши зв'язаних воїнів, пішов до коней.

— Зараз ми поїдемо до Токай-іхто, — сказав він своїм товаришам. — Чого нам ще довше тут сидіти? Той, на кого ми чекали, з'явився. Чорноногих ми поженемо з собою. — Він сполошив жінок та дітей, і ті покірно підвелися.

Бобер зійшов з вершини горба і подав знак вдові чорноногого; вона загасила жар, зняла з вогнища ковдру і віднесла її до коня Бобра. Круки поклали полонених на коней і міцно прив'язали їх. З ніг коней зняли пута.

Гірський Грім стежив за лаштуванням в дорогу. Він устав і чекав, чи вб'є його дакота, чи зв'яже.

Але Четансапа вже сів на коня. Проїжджаючи повз свого противника, що був переможений і, однак, нескорений, він кивком звелів йому іти. І чужий вождь побрів за жінками та дітьми, його висока постать видавалася над ними усіма. Чорний Сокіл їхав ступою позаду ворога. Воїни його тримались праворуч і ліворуч, щоб наглядати за полоненими. Старший Крук вів на поводі коня, що ніс свого мертвого хазяїна. Дівчина Сітопанакі взяла на плечі тіло хлопця, з яким не хотіла розлучатись, і, зігнувшись під його вагою, йшла попереду своїх.

Невеличка юрба, перетнувши луки, натрапила на слід валки Ведмежого братства, що виразно тягся у місячному сяйві вверх по річці. Навіть великий дощ не зміг цілком зрівняти слід, і Четансапа пішов по ньому разом з друзями і полоненими. Те, що Токай-іхто повернув на захід, не віщувало нічого доброго. Він, певно, не вважав за можливе пробитись у північному напрямку.

Мовчки рухалися цілу довгу ніч, аж поки не зазоріло на світ. А коли зійшло сонце і сліди над річкою привели до колишнього місця привалу тих, що йшли попереду, Четансапа вперше наказав зупинитись. Відпочинок тривав лише кілька годин. Хоч тепло паркого весняного дня швидко втомлювало, люди вирушили в дорогу і потяглися далі вздовж бурхливої річки. Вкриті травою пагорби уже зазеленіли гостряками молодих стеблин, і під сонцем та дощем з явилися перші квіти. Все ще пахло вологою, і важко дихалось в повітрі, сповненому шумуванням пробуджених сил природи.

Шунктокеча дав дівчині, що несла мертвого хлопця, одну з військових ковдр, захоплених у таборі біля високої тополі. Тіло загорнули в ковдру, і товстощока, кремезна вдова допомагала молодій індіанці нести покійника. Не зупиняючись, година за годиною йшли жінки і діти, як здавна звикли, а дакоти байдуже їхали ступою слідом за ними.

Четансапа чекав, що його противник звалиться, але полонений, відчуваючи на собі пильний погляд ворога, стійко тримався на ногах.

Від початку походу Чорний Сокіл та його друзі навряд чи обмінялися хоч одним словом. Але Бобер кінець кінцем не витримав.

— Навіщо тобі так багато жінок? — спитав він і, коли Чорний Сокіл нічого не відповів, додав — Не думай, що я знову сімох з них візьму до свого намету, можеш усіх залишити собі. Чого ти не покинув їх там, де вони були?

— То що ж їм, з голоду помирати? Адже у них немає тепер ні воїнів, ні зброї.

Бобер здивовано глипнув збоку на друга.

— Ну… коли ти такої думки…

Чорний Сокіл уперто дивився перед собою. Він бачив, що Боброві вже давно кортить заговорити з ним про це, і злостився на нього, перш ніж той вимовив ці слова.

Дакоти по черзі відправлялися в розвідку. Старший Крук, повернувшись по обіді після такого виїзду, повідомив, Що зустрів дозорця Токай-іхто і що табір знаходиться на відстані кількох годин ходьби.

Надвечір підійшли до табору. Розвідник уже, напевне, повідомив про наближення воїнів, про смерть старого Крука і захоплення в полон чорноногих. Про перемогу Чорного Сокола та його людей над Роучем і Шонкою вже знали у братстві давно, бо коней і мулів ворожого загону пригнали іуди напередодні.

Вже двигтіла земля під копитами мустангів, та вітальні вигуки дзвінких хлоп'ячих голосів перекрили і цей усе наростаючий_тупіт копит і зловісне бушування річки:

— Гі-є-ге! Гі-є-ге!

Показалися бронзовошкірі хлопці. Вони скакали на трофейних конях. Між юними вершниками з гавкотом стрибало кілька вовкодавів. Хлопці рвонули коней вгору, круто повернули і, оточивши воїнів та полонених, попрямували з ними вгору уздовж річки в захований виярок, у якому рангом перед очима прибулих з'явилися намети.

Ось де стоять вони, рідні тіпі, домівка людей без батьківщини. У променях вечірнього сонця соковитими барвами виблискували на шкіряних стінах захисні магічні знаки. День видався теплий, тому жінки й дівчата відчепили од кілочків шкіряні запони й позакидали їх наверх. Вже воїнам було видно ковдри й хутра, миски й горщики. Недалеко від табору Чорний Сокіл зупинив жеребця. Його погляд ковзнув по розмальованому блискавками і зміями наметі чаклуна. З намету вийшов Гавандшіта. Чорний Сокіл і його люди зіскочили з коней і пішли назустріч сивоволосому чаклунові. Вони коротко повідомили його про те, що сталося, і показали на мертвого Крука й полонених.

— За смерть мстяться смертю, — жорстоко промовив старий чаклун і, витягнувши ножа, встромив у серце одному з трьох зв'язаних чорноногих. Убитий повалився на траву.

— Він належить братам Крукам, — вирікав далі нещадно Гавандшіта, — він, його скальп і його зброя. Його скальп і зброя повинні супроводити старого Крука у вічні мисливські угіддя. Ви дасте їх загиблому воїнові з собою.

Четансапа мовчки подав обом Крукам зброю, що належала вбитому чорноногому. Брати взяли її і понесли мертвого батька та вбитого Гавандшітою сітсікау до свого намету. Глухо зазвучав похоронний спів над загиблим Круком, за якого хоч і помстились, але не могли вже повернути до життя.

— Мустанги й мули Роуча та Шонки належать Ведмежому братству, і рада розподілить їх між наметами, — таким було рішення Гавандшіти, старійшини, відносно здобичі. — Живі чорноногі належать тобі, Четансапо, з усім їхнім майном, і ти можеш з ними робити, що хочеш.

— Я покажу полонених Токай-іхто, — коротко відповів Чорний Сокіл. При цьому він глянув на намет вождя, що, як і раніше, був збудований з соснових жердин Чорних гір. Намет стояв відкритий і порожній, бо вождь ще не прийшов з походу проти ворога, що наступав з півночі. — Як тільки Токай-іхто повернеться, — додав Чорний Сокіл.

Потім він розподілив жінок та дітей чорноногих між наметами, де потрібні були робочі руки, а небоєздатного Гірського Грома і ще двох зв'язаних бранців звелів привести у своє тіпі.

Переможці дакоти зібралися навколо ватажка. Він запросив їх, як і годилось, на вечерю.

Шунктокеча — Шеф де Лю, — що не мав ще власного намету, пішов з Чорним Соколом у його житло. Чоловіки жиром зняли з себе бруд. Четансапа звелів дбайливій Монгшонгші замінити новими скривавлені пов'язки, що сповзли з його рани. Грозова Хмара була в тіпі і допомагала по господарству. Вона розстелила рогожі і розставила на них миски. Монгшонгша розділила шматок бізонячого ребра. Її плечі розправились, і, радіючи поверненню чоловіка, вона ніби помолодшала і покращала.

Гапеда й Часке теж давно вже повернулися з вигону, де після вдалої операції Четансапи знову паслося багато копей та мулів. З своїх місць дивились вони, не зводячи очей, на полонених чорноногих. Обоє зв'язані ласо чоловіки і Гірський Грім знаходилися в наметі. Але та дівчина і вдова, що несли мертвого хлопчика, все ще тихо стояли перед входом. Монгшонгша вийшла, щоб допомогти їм. Вона дала жінкам міцні вилоподібні палиці, на які вони почепили ковдру, в котру був загорнутий небіжчик. Так він висів на ношах, не торкаючись землі. Жінку здивувало те, що й ворожі чужинці шанують їхні звичаї і вдачу, і вона вже привітніше іапросила їх увійти до намету. На знак Монгшонгші полонянки сіли осторонь від зв'язаних воїнів і свого вождя, що стояв з непорушно-застиглим поглядом.

Прибули гості Четансапи. Вони зустрілися надворі й увійшли до намету всі гуртом, щоб сісти біля гостинних мисок.

І Огітіка, сусідський собака, забіг до намету. Однак, на загальне здивування, він відмовився од кістки, якою його хотів почастувати Шеф де Лю і обережними кроками підійшов до Гірського Грома. Вождь не сідав у наметі ворога, випроставшись, стояв він біля стіни. Собака обнюхав його і, ніби очікуючи чогось, загавкав. Чоловіки стежили за поведінкою тварини.

— Ніби він його вже знає, — здивовано промовив Бобер.

Огітіка нашорошив вуха і відійшов од полоненого. Тоді зненацька прожогом кинувся з намету і, витягнувши шию, понісся з табору — тільки спина його гойдалась та миготіли ноги. Майже у той самий час чоловіки зачули здалеку клич; це дозорці вітали воїнів, що поверталися додому.

Чоловіки не мали анінайменшого сумніву, що це сам Токай-іхто з своїм загоном. Він наближався до табору із заходу, хоча повинен був шукати ворогів на півночі. І, мабуть, небезпідставно: так і пташка, повертаючись додому, не летить у своє заховане гніздо прямим шляхом.

Четансапа та його друзі зустріли вождя і бойових товаришів на березі. Здавалося, не бракувало жодного воїна, и також не було видно ні крові, ні ран.

Повільно пройшов Токай-іхто з друзями повз ряди наметів. Чоловіки на ходу обмінялися першими короткими повідомленнями.

— Може, Четансапа зайде до мого тіпі й доповість про все? — спитав вождь.

— Як тільки ти попоїси.

Чоловіки ненадовго попрощалися. Шеф де Лю і Бобер лишилися з Чорним Соколом в його житлі. Але незабаром зібралося більше коло друзів, бо із загону Токай-іхто раптом завітали воїни, що належали до союзу Червоного Оленя, і почали набивати люльки в наметі свого ватажка Четансапи.

— А що ви робили, поки ми відбивали коней у Роуча і Шонки? — почав Четансапа розпитувати одного літнього чоловіка. — Чи не порозбігалися довгі ножі од ваших страшних вигуків? По вас щось не видно, щоб ви билися!

— Бо цього й не було. Для нас це таємниця, якої ми не можемо розгадати. Довгі ножі виступили з Північного форту, а тоді несподівано поскакали геть.

Бобер уважно прислухався.

— Куди ж вони поїхали?

— На північний схід, наче хотіли повернутися до річки Жовтого Каменя. Ми сховалися між горбами, щоб напасти на них, перш ніж вони отямляться, але вони поїхали, і ми їх не наздоганяли. Наші розвідники ідуть по їхньому сліду.

— Яка блискавка вразила мозок цих койотів? Літній воїн, на ім'я Чотаика, усміхнувся.

— Блискавка мала довгі ноги і бігла, мов антилопа. Ми хотіли її зловити, але вона вислизнула з наших рук, як нестримний вітер.

— Татокано! Татокано! — Бобер заплескав себе по колінах.

— Татокано? Звідки, ж це тобі відомо? Ми не могли? Його впізнати, але справді… ніхто не бігає так швидко, як цей койот, що тепер служить Кривавому Томагавку і Шонці.

— Це був він! — Бобер зірвався з місця. — Татокано врятував нас! То знайте ж! Ми відпустили його і сказали, щоб він побіг через річку Жовтого Каменя до білих людей і служив їм до першого дня нового місяця. Тоді він може їх покинути і повернутись через Міні-Сосе до нас та одружитись з дівчиною Медовою Квіткою. Його уніформу я забрав з собою — тому він обов'язково прийде! А уатшітшун цей дурень запевнив, що ми поїдемо на схід до великого форту, бо я йому так сказав.

Чорний Сокіл провів рукою по волоссі Воїни, що повернулися з Токай-іхто, були дуже здивовані з того, що почули уривками, але ще не могли збагнути в'язку подій. Тоді Бобер докладно розповів їм про все, викликавши загальне схвалення і веселощі.

— Ти з певним правом носиш ім'я Хитрого, — промовили чоловіки. — Ти врятував нас від запеклого бою. Ми були між двома вогнями, але Четансапа і Бобер загасили їх. Довгий ніж Роуч сидить із Шонкою біля ставу по той бік льодяного потоку, а інші поїхали туди, де їм не знайти нас. Але довгі ножі з Північного форту, обдурені хитрощами Бобра, мабуть, скоро повернуться. Бо їх веде… — Чоловік запнувся на півслові.

— Хто веде їх? — спитав Чорний Сокіл.

— Ви всі знаєте його. Той, з рудим волоссям і жовтими зубами. Токай-іхто бачив його.

Чоловіки якусь мить помовчали.

— І не посмів убити, щоб вас не викрити?

— Так воно вже склалось.

Воїни посмоктували люльки.

— Якщо він тут, то не обійдеться без гарячої сутички, перш ніж ми перейдемо через Міні-Сосе, — сказав Чорний Сокіл.

Бобер заворушив пальцями на ногах.

— Чи ще далеко до Мулистої води?

Мисливські угіддя Ведмежого братства були розташовані на південному кордоні країни дакотів, і воїни не знали північних прерій.

— Три-чотири дні ходьби, — докинув літній чоловік з орлиним пером. — Нам лишилося перетнути горби, а потім перейти рівнину, де зовсім ніде сховатись.

— А тоді через Мулисту воду, де тепер тане лід, — продовжував Бобер. — Ось погляньте на річку Жовтого Каменя; там, угорі, на Міні-Сосе, теж не краще. Певно, крига зійде, поки ми дістанемося туди, і вода затопить берег.

— Тоді ти звелиш гребти отій вдові чорноногого, — промовив Четансапа.

— Авжеж, ти зможеш це зробити і тоді побачиш, чи інша до чого-небудь здатна, — втрутився Шеф де Лю. — Але що ви робитимете з цими зв'язаними чорноногими воїнами, коли ми вирушимо далі? Певно, Токай-іхто недовго дозволить нам байдикувати і курити люльку!

Всі помітили, що Четансапа був неприємно вражений, коли мова зайшла про чорноногих. Він підвівся.

— Куріть та простягніть ноги, поки знову не доведеться сідати на коней! — запропонував він гостям. — А я тим часом піду до вождя, розповім йому про все і послухаю, що він накаже.

Чорний Сокіл пішов.

Коли він виходив з намету, небо було ще ясне, але розжарена сонячна куля саме зникла за порослими травою західними горбами, і вечірні тіні лягли на виярок і табір. З намету чаклуна Гавандшіти линули моторошні — звуки. Старий розмовляв з духами. Тіпі Токай-іхто стояло трохи далі. Стіни його зараз були зовсім спущені й не пропускали всередину жодного погляду. Перед входом сидів Огітіка і довгим червоним язиком лизав чорну шерсть.

Воїн, просунувши свій худорлявий тулуб крізь проріз у наметі, опинився в цілковитій темряві. Раптом він відчув, що зайшов невчасно, але зараз уже пізно було відступати. Він опустив за собою шкіряну запону і зупинився, поки тінь перед його очима не перетворилась у постать і він не впізнав Токай-іхто.

Вождь стояв за погаслим вогнищем. Його вигляд здивував Четансапу. Він, здавалося, і не підводився, і не збирався сідати; по його оберненій до вогнища постаті не можна було також сказати, що він, ходячи туди й сюди по намету, враз зупинився. Вождь прибрав позу людини, що розмовляє з кимсь візаві, але проти нього нікого не було. Лише у глибині намету сиділи мовчазні Уїнона та Унтшіда. Біля ніг дівчини лежало буре ведмежа.

Чорного Сокола вразив відчужений, дивний погляд Токай-іхто. Воїн лиш один-єдиний раз бачив такі мінливі вогники в очах вождя. Це було тоді, коли вбивця Маттотаупи увійшов до намету сина. Тепер знову оцей сповнений гніву погляд, але він одразу ж згас, коли Токай-іхто, затамувавши свої почуття, із звичною ввічливістю пішов назустріч гостеві.

Він запропонував Четансапі сісти на ковдрах, але воїн попросив дозволу стоячи коротко доповісти про все.

З глибокою увагою, не перебиваючи ніякими запитаннями, вождь також стоячи вислухав повідомлення. Коли Четансапа закінчив, запала мовчанка.

Жодного слова не було промовлено про великий успіх Четансапи і жодного про помилки, яких він допустився. Жодного слова про смерть старого Крука.

Четансапа заходив туди й сюди по намету. Чи можна йому йти? Мовчання Токай-іхто гнітило його. Чорному Соколові було б легше, коли б Токай-іхто розгнівався.

— Коли ми вирушаємо? — хрипко запитав він вождя.

— Сьогодні вночі. Ми мусимо використати час, поки вороги йдуть по невірному сліду.

— Може, ти поглянеш перед цим на тих трьох полонених чорноногих, чи накажеш, щоб я їх зараз же вбив?

— Мій брат полонив цих воїнів. Він може з ними зробити, що йому забагнеться. Так само вирішив і Гавандшіта.

Четансапа міцно стиснув губи. Він сподівався, що його звільнять від вирішення долі полонених.

— Вони тягар для нас, — сказав він холодно. — Я їх зараз же вб'ю, коли ти вважаєш це за справедливе. Нам нема коли святкувати перемогу. Їхні скальпи ми можемо взяти і собою, а наші родичі, ассінібойни, з радістю приймуть нас на своїх мисливських угіддях, якщо ми принесемо їм шкіру і голови Гірського Грома і скажемо, що наші вуха чули його похоронну пісню. Цим ми заживемо собі доброї слави, — закінчив Чорний Сокіл з дивною упертістю. Адже він був хоробрий.

— Так. Більше Четансапа не має нічого мені сказати?

Сухорлявий намагався уникнути погляду вождя. Він соромився своїх нових думок, немов хлопча.

— Це було вночі, — стиха заговорив він, ходячи по намету. — Я чекав Гірського Грома і замислився: думки роєм завертілися в моїй голові. Я бачив довгих ножів, що напали на цих чорноногих і загрожували нам. Я не зв'язав його, сина Палаючої Води, і жінок та дітей його племені забрав а собою. Але, коли ти хочеш щоб я їх убив, я зроблю це.

— А коли я не хочу їх убивати?

Четансапа мовчав.

— Коли я не хочу вбивати чорноногого, — повторив Токай-іхто повільно, — то Чорний Сокіл готовий чоловікові, з яким бився, подати руку, як брат?

— Так, він не гірший за мене. Але тоді ми змушені будемо по той бік Міні-Сосе жити з чорноногими і вбивати наших братів, ассінібойнів?

— Ні, так ми не будемо чинити. Рука Токай-іхто не вбиватиме червоношкірих, крім тих, що зрадили нас і служать нашим ворогам за десять доларів на місяць. Я понесу люльку миру від вождів чорноногих до вождів ассінібойнів.

Четансапа глянув на Токай-іхто, його постать в темряві намету, не освітленого вогнищем, розпливалась у невиразну тінь.

— Ти зможеш зробити це, Токай-іхто. Чи давно вже твої думки пішли таким шляхом?

— Так. Але ти перша людина, яку я зустрів на цьому шляху.

Друзі подали один одному руку. Вони вийшли з намету і попрямували в місячному сяйві наступаючої ночі до тіпі Чорного Сокола. Нічний вітер погойдував трави і злегенька хитав ноші, в яких лежав мертвий хлопчик.

Токай-іхто на мить затримався перед маленькою труною з вовняної ковдри.

— Хто це?

— Не знаю. Якийсь хлопчик, мабуть, брат Гірського Грома і тієї дівчини, що не спускала очей з тіла покійника.

— Ти маєш на увазі Сітопанакі?

Обидва чоловіки зупинилися перед наметом.

— Еге ж, так, здається, називають оповіді її ім'я. Це правда, що Токай-іхто знає її?

— Я жив у наметі Палаючої Води і з Гірським Громом пройшов крізь сонячний танець у той день, коли ми в ним побратались, його сестра була тоді дитиною, а маленького брата мати ще носила на спині. Відтоді минуло шість великих сонць.

Вождь урвав мову, збираючись увійти до намету. Стіни, все ще були підняті, і місячне світло безперешкодно лилося між жердинами на долівку. Гості підвелися; вони, здавалося, не розмовляли між собою. Токай-іхто привітався і підійшов до Гірського Грома. Як скам'янілий, чужий вождь усе Ще стояв у глибині великого тіпі. Його обличчя було сховане в тіні, що падала від стін намету; від ран його тхнуло.

Навряд чи він взагалі ще здатний був помічати щось з того, що діялося навколо.

Токай-іхто взяв обома руками вивихнуту правицю полоненого, повернув її дужим ривком і у вірному положенні вправив назад у суглоб. Полонений не чинив опору.

Токай-іхто глянув йому просто у вічі: обидва вожді були майже однакові на зріст.

— Чи пам'ятає ще мій брат Гірський Грім Гаррі, сина Маттотаупи? — запитав дакота мовою чорноногих.

Чужинець прокинувся від заціпеніння.

— Хуг, так! Це ти?!

— То нехай мій брат дозволить перев'язати йому рани. А тоді вже ми поговоримо.

Полонений завагався.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ці рани кровоточитимуть доти, поки мої воїни лежатимуть зв'язані.

Токай-іхто мовчки нахилився до обох чоловіків, що лежали на долівці, і розв'язав ремені.

Тоді кивнув жінкам. Сітопанакі і Монгшонгша підійшли, щоб перев'язати рани звільнених воїнів і дати їм води.

Вождь дакотів тим часом наблизився до Четансапи та його гостей, що стоячи спостерігали дивну сцену. Оскільки нони не розуміли мови чорноногих, Токай-іхто коротко пояснив їм, про що йшла мова. Помітивши, що жінки вже упорались з своїм завданням біля чорноногих і відійшли у глиб намету, він знову звернувся до Гірського І'рома:

— Я прошу сина Палаючої Води до мого намету. Токай-іхто разом з чорноногим вийшов з тіпі й запропонував лише Четансапі та делаварові йти з ними.

Коли воїни увійшли до намету, господар звелів Уїноні та Унтщіді підняти стіни. Адже вогню не можна було розпалити, а вже зовсім стемніло.

Тепер місячне проміння освітлювало намет, і четверо чоловіків, що сиділи навпроти, могли розпізнати один одного. Токай-іхто чекав. Він бачив, як Четансапа і Гірський Грім перекинулись поглядами. Спотворена рубцями голова Четансапи здавалась у темряві ще гострішою і вужчою. Схудле обличчя чорноногого не вражало ані правильністю рис, ані вродою, але було якесь незвичайне, а гарне чоло свідчило про великий розум.

— Гірський Грім може запитувати, — почав розмову вождь дакотів. — Він дістане відповідь з моїх уст.

Коли Токай-іхто звернувся до чорноногого, той звів на нього погляд.

— Я радий, що знову бачу свого брата Гаррі, — сказав пін. — Язики наших чоловіків не втомлювалися розповідати про його подвиги. І ми від літа до літа чекали, що він знову повернеться до нас, але я бачу, що Гаррі, син Маттотаупи, пішов до наметів племені дакоти.

Гірський Грім говорив розважливо й спокійно, проте Токай-іхто відчув у його останніх словах запитливий докір.

Чорноногий ось уже шість великих сонць і гадки іншої не мав, як те, що вигнанці Маттотаупа і його син палали помстою до власного племені. Тепер він змушений був повірити, що Токай-іхто зрадив справу свого батька і повернувся до дакотів.

Поки Токай-іхто знайшов у собі силу відповісти, підійшов Огітіка і ліг на ковдру між обома чоловіками. Нашорошивши вуха, дивився він на чужинця. Той свиснув.

— Не забув ти ще його? — спитав Токай-іхто.

— Ні. — Чорноногий погладив уже здоровою правого рукою чорну шерсть собаки. — Коли я дав тобі його, він був малий і, мабуть, ще не їв м'яса. Це було в той день, коли ми разом пройшли крізь сонячний танець і стали кревними братами.

— Це так. Відтоді він став дужим і боровся за мене. Дивлячись на нього, я згадую про Гірського Грома.

— Я теж хотів би боротися за тебе, — сказав Гірський Грім, не приймаючи руки із спини собаки.

Токай-іхто поглянув у нічну темряву.

— З того часу сталось багато дечого, чого ти не знаєш, мій брате: Маттотаупи більш немає серед живих.

— Що ти кажеш! Він помер від руки ворога?

— Його вбив той, кого називають Червоний Лис.

— Я не знаю його. Це вождь дакотів?

— Він — біла людина.

Гірський Грім забрав руку з спини собаки.

— Біла людина? Є така біла людина, яку називають цим ім'ям, так, я чув про нього. Він, певно, великий воїн. Маттотаупа називав його в наших наметах братом.

— Так, він бувшим.

Чорноногий довго дивився на Токай-іхто, не наважуючись розпитувати далі.

— Я син зрадника, — поволі промовив вождь дакотів. — Маттотаупа був винний.

Чорноногий трохи помовчав, а тоді сказав:

— Він не знав про це. Він був сміливий і правдивий. Певно, на нього було наслано чари.

— Так, чари Червоного Лиса, що жили у келиху таємничої води. Тоді Маттотаупа, мій батько, виказав таємницю жовтого золота, і до нас прийшли білі люди, щоб забрати його. Вони захопили наші угіддя, а чоловіків дакотів з жінками та дітьми загнали на злиденні землі. Я втік з воїнами Ведмежого братства, і уатшітшун переслідують нас.

— То йди до нашого намету: мій батько з радістю прийме тебе! Справді! — Гірський Грім заговорив швидко, в голосі його відчувалося сильне хвилювання. — Прошу тебе, забери з собою наших жінок і дітей. Батько мій буде вдячний тобі за це, і ти станеш його сином. Так буде краще, бо я… — Сітсікау затнувся. — Я не можу повернутись.

— Чому?

Чорноногий не відповів. Його обличчя знову набрало суворого виразу, і він глянув на Четансапу. Токай-іхто також обернувся до свого воїна.

— Чи віддаси ти моєму братові зброю?

Чорний Сокіл підвівся і пішов, аби принести з свого намету здобуті ним трофеї. Повернувшись, він поклав перед Гірським Громом його зброю.

— Четансапа, син Сонячного Дощу, просив мене сказати тобі, що він хоче бути твоїм братом, — пояснив Токай-іхто чорноногому. — Наші руки не вб'ють більше жодного червоношкірого чоловіка.

Рука сина вождя сіпнулася і судорожно стислася в повітрі, перш ніж він взяв зброю, яку втратив в бою.

— Наші вороги недалеко, — вів далі Токай-іхто, — і ними командує вбивця Маттотаупи. Ти сказав, що хочеш битися за мене?

— Так, — відповів сітсікау і, не кваплячись, стриманим, ніби скованим рухом узяв зброю.

— Гаразд, — промовив Токай-іхто, — сокиру закопано, і люлька миру піде з уст до уст. — Вождь відкритим поглядом подивився на Гірського Грома, а тоді на Четансапу. — Чорний Сокіл тричі переміг. Він перехитрив довгого ножа Роуча, він довів чоловікам чорноногих, що воїн дакотів уміє тримати в руках зброю, і він переміг сам себе, давши згоду на те, щоб Гірський Грім став нашим братом. Його останній подвиг — найбільший, бо він подає нам приклад, за яким сини наші можуть почати нове життя. Чоловіки дакотів завжди з гордістю називатимуть ім'я Четансапи, і дух старого Крука теж примириться з цим. Його кров і кров принесеного в жертву помсті воїна сітсікау повинна бути останньою, що пролилася між Ведмежим братством і його червоношкірими братами. Хуг.

Воїн мовчки подякував вождеві.

Уїнона принесла священну люльку, і Токай-іхто шанобливо набив її. Потім запалив, і вона в цілковитому мовчанні почала переходити з рота до рота. Чотири чоловіки, які курили її, репрезентували собою три племені, могутніх і гордих за часів свободи великого краю: делазарів — з берега, де сходить сонце, дакотів — з прерій вечірнього сонця та сітсікау — з країни північного вітру.

Уїнона сховала люльку, і Гірський Грім почав розповідь, на яку чекали дакоти.

— Вас прогнали з ваших мисливських угідь, — сказав чорноногий, — а нас проганяють з наших. Білі люди вже й для нас, чорноногих, відміряли резервацію.

— І ви згодні піти туди? — стримано спитав Токай-іхто.

— Наші вожді й старійшини згодні, але нам, молодим, не до вподоби таке рішення ради. Тому я й вирушив на пошуки інших мисливських угідь.

Четансапа уривчасто й гірко розсміявся.

— Ви тікаєте до нас, а ми до вас. Кінець кінцем, жоден з індійців не сховається від довгих ножів. Марні зусилля. Чи не краще перебити якнайбільше довгих ножів і самим загинути у бою? Та це ми могли б зробити ще на Білій річці. Хіба я тоді не говорив про це, Токай-іхто?

— Так, ти казав мені про це, і порада твоя тоді була така ж погана, як і сьогодні.

— Ти знаєш якийсь інший вихід?

— Так. Великий розбійник з Вашінгтона тримає воїнів дакотів у резервації під вартою. Їх багато, і він боїться їх, поки вони на волі, навіть без зброї. Велика Мати, що править білими людьми по той бік моря, в Канаді (Токай-іхто мав на увазі англійську королеву), теж боїться могутніх племен сітсікау та ассінібойнів і хоче переловити їх, мов мустангів у загороду. А у Ведмежому братстві воїнів небагато. Велика Мати не знає нас і зовсім не помітить нашого зникнення. І коли кілька невідомих червоношкірих за добру пригорщу золота захочуть відкупити шматок пограбованої в них же землі, білі люди дадуть їм цю землю. Чи пригадуєш ти, Четансапо, про що ми з тобою говорили у моєму наметі отоді вночі, коли Моніто хотів дізнатися від нас про таємницю золота? Я син Маттотаупи. І ось тепер настав час за золото Маттотаупи виміняти шматок землі.

— Стільки землі, що ми зможемо на ній полювати? — спитав Четансапа недовірливо.

— Ні. Але стільки, що зможемо розводити рябих бізонів і вирощувати хліб.

— Як жінки і уатшітшун.

— Як батьки наших батьків і наші брати у Міннесоті. Нехай тобі Гавандшіта розповість про таємниці наших предків, що сіяли на родючій землі маїс та тютюн і навіть навчили білих людей розводити ці рослини. Як заповідали нам наші предки, ми будемо працювати і жити справедливіше, ніж білі. Подивись білим людям у вічі, в їхньому погляді таїться щось підступне, а в тому, що вони роблять, живе злий дух. Вони винищують ліс, вбивають тварин, кривдять нас і одне одного. Ми переможемо їх і без зброї. Всі чоловіки, якщо вони спільно працюють, спільно живуть і хочуть підтримувати мир.

— Мир? — Четансапа здивовано глянув на вождя. — Боротьбу проти уатшітшун ти теж вважаєш несправедливою?.

— Мені здається, що Четансапа і Гірський Грім уже й самі зрозуміли, якою великою помилкою була боротьба між хоробрими і справедливими червоношкірими. Але є також і білі люди, що хочуть іти разом з нами нашим шляхом. Як, наприклад, Адамс.

Гірський Грім дуже уважно слухав цю розмову і собі втрутився в неї:

— Токай-іхто говорить те, що говорив нам один з наших чаклунів. Він знайшов щось на землях резервацій, де ми повинні були оселитися. Це те, чим білі люди рухають свого вогненного коня, та багато інших таємниць. Воно називається вугілля. Чаклун хоче навчити нас добувати його. А білі люди не хочуть нам допомогти у цій роботі, та й ми не чекаємо на їхню поміч. Але наш чаклун уже винайшов два знаряддя. Я досі зневажав цю роботу і говорив чаклунові такі ж слова, які сказав Четансапа Токай-іхто. Але тепер я розумію його. Я хочу повернутись до свого племені і допомогти йому використовувати чорну таємницю та обробляти поле. Чи повернеться і Токай-іхто з Ведмежим братством до дакотів на Білій річці?

— Ні. Між чоловіками сітсікау панує єдність, якщо не брати до уваги кількох молодих воїнів, котрі не згодились і радою «старійшин. Сітсікау не вели ніякої війни. Їх найкращі чоловіки живуть і міркують тверезо. А дакоти вели війну, втратили своїх кращих воїнів і ненавидять одне одного, як голодні пси. Не тільки уатшітшун переслідували Ведмеже братство на Білій річці. Їхні червоношкірі брати і сестри також зраджують та зневажають їх. Тому ми мусили піти звідти до того часу, поки наші брати на Білій річці зрозуміють нас і ми зможемо передати їм наш досвід. А поки що ми житимемо разом з хоробрими сітсікау, ассінібойнами з племені сіу і дакотами на річці Сурі. Ми там теж будемо серед червоношкірих братів і сестер. Чоловіки погодились без вагань.

— Гавандшіта знає твою думку? — після короткої паузи запитав Четансапа вождя.

Токай-іхто напружив слух, прислухався. З намету чаклуна крізь важкі запони все ще линув якийсь невиразний гул.

— Гавандшіта ще не знає моєї думки, — відказав молодий вождь.

— Стережись його, Токай-іхто. Він іншої думки, ніж жрець чорноногих. Він сказав «так» про наш великий похід, але він скаже «ні», коли ми захочемо навчитись того, що вміють уатшітшун. Гавандшіта ніколи не був тобі другом.

— Я знаю.

Четансапа і делавар попрощалися.

— Опівночі ми вирушаємо, — попередив їх вождь. — А тим часом відпочиньмо.

Гості пішли.

Токай-іхто і Гірський Грім лягли на бізонячі шкури. Підійшов Огітіка і, перш ніж скрутитися в головах хазяїна, полизав чужинцеві руку.

Стін намету не опускали. Вітер надворі сильніше заколихав трави. Ревіння річки виповнило місячну ніч. Чути було тріск льоду; він мерехтів у тьмяному світлі серед брудних хвиль, що виривалися з росколин крижаних брил. Коні полишили берег і паслись біля наметів. З темряви виринули мовчазні людські постаті з похиленими головами. То вийшли з тіпі сини старого Крука та їхня мати. До них приєдналися Сітопанакі і вдова чорноногого, та, що допомагала дівчині нести мертвого брата. Тихо й моторошно, година за годиною, линуло в пітьмі голосіння за небіжчиками.

Коли місяць та зорі помандрували по небу і вже перейшло за північ, табір зник.

А далеко на північному сході ще довго тяглася валка нав'ючених тварин. Жінки й діти сиділи на конях та мулах позаду схрещених гостряків жердин, кінці яких обабіч волочилися по землі, а до середини були прилаштовані корзини і ковдри з майном. Перед валкою гасав на мустангах загін молодих воїнів, у хвості бігла риссю зграя собак. Коней тепер не бракувало, і ноша їхня була легка; валка швидко рухалася вперед порослою травами долиною. З вершин пагорбів лунали сигнали розвідників — совиний крик і дзявкіт койотів. Шлях поки що був вільний.

«ВИ НЕ СМІЄТЕ ВМЕРТИ!»

Цілу ніч дув південний вітер. Діти прерій вдихали свіжість талих вод, що збігали з гір, і напоєний вологою дух затоплених луків. По небу плили хмари, але зійшов місяць і розігнав чорні клапті. У височині замерехтів Чумацький Шлях, далекий і чистий.

Коли місяць зблід і почало світати, вітер ущух. Мертва тиша повисла над землею в непорушному повітрі, навіть пташки не співали. На східному обрії зажеврілось небо. Валка зупинилася, і Гавандшіта на очах у всіх підніс вгору священну люльку, його слова губились у ранковій тиші. Це були ті самі слова, що їх чоловіки дакотів промовляли щоразу, коли сходило сонце: «…І ми дякуємо тобі, священний незнайомцю, що ти нас вів, і просимо тебе, щоб ти й надалі вів нас і послав нам їжу та мир.

Священна люлька опустилась донизу.

Чоловіки й жінки позлазили з коней на короткий перепочинок.

Коні, такі схудлі, що аж ребра світили, зараз же почали пастися. Шкіряні мішки з водою передавалися з руку руки; жінки й діти вкинули по шматочку м'яса у рот, і довго й повільно жували його. Запаси кінчались, і до вечора їм уже більше не доведеться їсти.

Валка розташувалась у долині, розтягнувшись, мов довжелезна Змія, що гріється на сонці. Згодом вона рушила далі. Праворуч від валки, вишикувавшись у ряд, їхали ступою воїни на чолі з вождем. Почався спуск з горбів у рівнину, і ніхто не знав, звідки й коли з'явиться ворожий кавалерійський загін і змусить дакотів вступити в бій.

З височини попереду пролунав сигнал розвідника, що шлях вільний. Тоді Токай-іхто обігнув останній горб, і враз перед очима мандрівників відкрилася широка рівнина.

Воїни примружили очі, бо невідривно дивилися вперед на сліпуче сонце. Якщо вороги прийдуть, то чекати їх треба зі сходу. Розвідники на чолі з Шефом де Лю пустилися бігти і скоро зникли у прерії.

Все далі й далі йшла валка тихим краєм. Токай-іхто прислухався і приглядався, але довкола не було нічого підозрілого.

Опівдні він помітив, як щось замиготіло в траві, прямуючи до валки. Це був Шеф де Лю. Гапеда одразу ж поскакав йому назустріч і підвів розвідникові свого рябого жеребця; делавар сів на нього й поїхав поруч з вождем.

— Червоний Лис уже розгадав хитрість Бобра, — стиха сказав розвідник. — Він подався з мілаганська до найближчого форту і, коли переконався, що нас і близько немає, збагнув, що Бобер, обдуривши Татокано, обкрутив і його кругом пальця. Він намагався умовити мілаганська зараз же повернути коней, але ті почали лаятись і відмовились далі блукати у прерії. Вони лишилися у своєму форті. А там знаходиться торговельна стоянка компанії по скупівлі хутра. Туди посходилось, як завжди у цю пору року, багато мисливців; вони прийшли здати зимове хутро або ж узяти пастки на літо. Червоний Лис розповів їм, що за голову Токай-іхто призначено нагороду і що було б добре його вбити, бо він, охоплений жадобою помсти, вештається в прерії і загрожуватиме мисливцям під час полювання влітку. Багато мисливців вирішило йти за Червоним Лисом, аби переловити нас і влаштувати полювання за твоїм скальпом, вождь. І деякі червоношкірі розвідники теж беруть у цьому участь. Червоний Лис вирушив з ними до горбів на південному заході. Там я й натрапив на них.

Делавар побачив шкіряний мішок з водою, який простягнув йому Гапеда, і напився. З самого ранку він біг, як кінь, та й зараз ще не одну годину доведеться йому гасати у прерії.

Проминув полудень. Незважаючи на весняну пору, було вже душно, і сонце гаряче припікало. Часке дрімав на коні, але Гапеду сон не брав, бо все щойно почуте дуже схвилювало його.

Коли почало схилятися на вечір, Ведмежі хлопці знову помітили Шунктокечу, що повернувся з другої розвідки і саме доповідав вождеві.

Токай-іхто наказав іти не зупиняючись усю ніч і увесь наступний день. Менших хлопчиків та дівчаток посадили в хутряні мішки, бо вони від утоми падали з коней. Але Ведмежі хлопці трималися стійко.

Другий день уже кінчався. Переслідувачі ще не наздогнали Ведмеже братство.

Грозова Хмара сиділа з широко розплющеними очима на мустангу і метляла ногами над жердинами, що навскоки спадали не землю з спини коня. В млосному від задухи повітрі війнуло прохолодою. До ушей мандрівників долинув шум, і передчуття великої небезпеки сповнило серце дівчинки. Шум той був грізний і могутній. Він линув од великої Мулистої води. Змучені спрагою собаки вже побігли вперед, але, зупинившись на віддалі, підібгали хвости і заскавчали. Їм теж зробилося страшно.

Перед блукаючим поглядом переселенців відкрився вид на глибоку й широку річкову долину, що тяглася з заходу на схід. Вже виразно виднілися контури її берегів. У тому місці, куди прямувала валка, долина повертала на південь, утворюючи звивину. Над цією рогоподібною звивиною підносилася вершина пагорба, що закінчувався на південному заході видовженою височиною. Гребінь цієї височини і вершина вже були зайняті висланим уперед легким загоном; з трави виднілися чорні чуприни Гірського Грома та його супровідників. Над землею розіп'ялося залите фіолетово-зеленкуватим світлом небо; перші зорі спалахували над розбурханою, сповненою ревом долиною, до якої валка підходила все ближче і ближче. А над далекими Скелястими горами чатували грозові хмари.

На південному відрозі звивини, біля підніжжя горба, вождь наказав зупинитись. Грозова Хмара разом з іншими пустила свого коня на край улоговини. Це затишне місце було надійним захистом від ворогів. Валка на якийсь час збилася докупи, поки перші вершниці не спрямували свої? коней трохи нижче схилом улоговини, де вони і розташувались півколом на пологому лузі. Дівчина спустилася слідом за ними. Опинившись під прикриттям схилу, всі позлазили з коней. І люди, і тварини були страшенно виснажені більш як сорокагодинною подорожжю. Жердини зняли з мустангів і зігнали їх у табун на східному боці улоговини. Грозова Хмара, звільнивши свого коня від поклажі, й собі повела його в табун, дбайливо спутала йому передні ноги і пустила напитись води та попастись. Потім вийняла з мішка неспокійне ведмежа і нагодувала його. Лише виконавши усі свої обов'язки і склавши жердини біля Бобрового майна, вона впала на траву. Дівчинка була смертельно втомлена і дивилась затуманеним поглядом на дно улоговини, цілком затоплене брудно-жовтою, мулистою водою. На півночі, в напрямі головної долини, улоговина утворювала широкий відкритий вихід, в який одна по одній котилися хвилі. Верби й берези жалібно простягали з води свої тоненькі гілки і хилилися під ударами хвиль, що накидались на них. Бульки піни, наче гидкі жаб'ячі очі, плавали на поверхні каламутної води. Гойдаючись, неслись уламки дерева і збивалися біля виступаючого схилу берега. До ніг людей, що розташувалися на схилі, прибило роздутий труп гірської вівці.

Грозова Хмара заплющила повіки. Але вуха її прислухалися до всього: і до бурхання води, що прибувала з великої долини, і до тихих голосів Уїнони та Сітопанакі. Відчувши на лобі свіжу вологу, вона схопилася. Блідий серп місяця вже давно сяяв жовтогарячим блиском ночі.

Навколо дитини все вже ожило, все рухалось. Грозова Хмара побачила Ведмежих хлопців. Це вони бризнули їй на обличчя водою. Хлопці із сміхом збігли зі схилу і стрибнули у крижану воду, розсуваючи пригнані до берега шматки дерева. В зубах хлопці тримали ножі. Вони пірнули і на якусь мить зникли під водою. Уїнона сунула в рот Грозовій Хмарі невеличкий шматочок м'яса, і та, переборюючи втому, почала повільно жувати.

Аж ось Ведмежі хлопці, пирхаючи і відсапуючись, виринули з води. Довгими вербовими гілками, зрізаними під водою, замахали вони до Молодих Собак, для яких тепер теж настала черга пірнути і дістати гілки. Жінки вже розстелили бізонячі шкури — матеріал, з якого вони робили човни. Індійці, що жили у лісах, будували легкі кану з кори, або човни з цілого стовбура дерева. Але це вимагало важкої праці. Степові племена не мали човнів, бо мілководні річки й потоки прерій легко було перейти вбрід. Токай-іхто і Шеф де Лю, знаючи звичаї багатьох червоношкірих, і Гавандшіта, що прожив дитячі роки у лісах біля річок, навчили жінок робити човни. Деякі племена сіу ще з давніх-давен будували човни з бізонячих шкур і вербових гілок; з гілок робили кістяк і обтягали його шкурами. Такі човни мали форму великого круглого казана з плоским дном, і приводилися в рух маленькими веслами. І в безлісній місцевості їх також можна було легко й швидко збудувати. Вождь наказав негайно ж братися до роботи.

Дівчинці теж хотілося взяти участь у будуванні човнів і допомогти Уїноні, але біля неї тепер була її Сітопанакі; дівчинка підійшла до Монгшонгші. Крадькома поглядала вона на сестру вождя і чекала, що та її покличе. Уїнона ласкаво усміхнулася до неї і продовжувала спокійно й швидко працювати разом з чорноногою дівчиною. Самолюбство Грозової Хмари було вражене тим, що човен сестер вождів буде готовий раніше від інших. Сітопанакі все робила добре, Незважаючи на скалічену руку. Отже, Грозова Хмара вже, мабуть, не потрібна в наметі Уїнони. Та й справді, адже Сітопанакі і старша за неї, і краща, і до того ж вона — дочка славетного вождя. Грозова Хмара навіть не уявляла собі, який в неї був стомлений і який сердитий від дитячих ревнощів вигляд.

— Іди сюди, лягай спати, — покликала її Монгшонгша. — Коли треба буде їхати, я розбуджу тебе.

Грозова Хмара заперечливо похитала головою. Але нона нічого не встигла додати, бо, напівобернувшись, побачила вождя, Що саме спускався з височини. Освітлений місячним промінням, він здавався ще вищим і якимсь ніби чужим.

Токай-іхто підійшов до човна, зробленого Уїноною та Сітопанакі, і, взявши У руки, випробував його міцність. Лише зараз до свідомості Грозової Хмари дійшло, що поряд з вождем стоять Четансапа і розвідник Чорна Скеля. Токай-іхто випростався, і дівчина почула, як він сказав:

— Добрий човен. Зараз я випробую його з твоїми синами.

— Гаразд, — відповів Четансапа.

Грозова Хмара озирнулась, шукаючи очима Ведмежих хлопців. Але їх ніде не видно було. Раптом їхні голови виринули з темної каламутної затоки. З помітним напруженням просувалися вони вплав між прибитими до берега уламками дерев. Коли хлопці вийшли на схил, з їхніх чуприн стікала вода, а самі вони посиніли від холоду і трусилися, мов мокрі собаки. Жоден з них і словом не прохопився, що вони наважились запливти надто далеко і їх мало не потягло в головну долину. Хлопці все ще чхали, кашляли і спльовували воду. Віддаючи вербові гілки, не одразу помітили, що вождь дивиться на них.

— Мерщій! — гукнула до них Грозова Хмара. — Зараз ті поїдете з вождем через річку.

Хлопці здригнулися від несподіванки і підвели очі на вождя.

Токай-іхто всміхнувся.

— Так, — сказав він, бо, здається, почув слова дівчинки, хоч вони були звернені не до нього, — і ведмежа теж візьміть з собою. В долині прерії з'явилося багато ворожих вершників. Наші очі бачили їх з височини. Ми опинились між двома великими небезпеками — між бурхливою водою та Червоним Лисом — і з ними обома мусимо боротись. Гавандшіта порадив нам перевезти через річку маля Великої Ведмедиці і вас обох, щоб Ведмеже братство продовжувало свій рід, якщо навіть усі ми загинемо. Хуг. Ви знаєте, як ми повинні почати наше нове життя на тому боці. — Вождь знову звернувся до Четансапи і Чорної Скелі. — Ти порядкуватимеш там, — сказав він Чорному Соколу і показав поглядом на височину. — Ігасапа — Чорна Скеля — піде зі мною, він добре плаває. Якщо вдасться, то я повернусь назад.

Четансапа знову підійшов до синів і на якусь мить поклав їм руки на плечі. Невідомо, чи довгою буде ця розлука та й чи взагалі доведеться побачитись. Потому воїн, не озираючись, побіг на гору.

Гапеда і Часке підскочили до свого бурого чотириногого годованця, що, розлючений довгою подорожжю, лежав у траві, й схопили його. Опираючись, ведмежа урчало та борсалось, і своїми жовтими пазурами дряпонуло Часке по обличчю, аж кров побігла. Токай-іхто забрав у хлопців цю незручну і непокірливу ношу. Ведмежа, здавалося, хороше почувало себе у свого великого друга; воно міцно вчепилось за його плечі й лизало вождеві шию.

Токай-іхто вирушив у дорогу. Під прикриттям схилу він спустився західним берегом затоки у долину річки. Його супроводив молодий воїн Чорна Скеля; коло ніг вождя терся Огітіка. Ведмежі хлопці удвох підняли легкий човен, споруджений Уїноною та Сітопанакі, взяли по двоє коротких весел, повісили собі на плечі лук та сагайдак із — стрілами, а у піхви на шкіряному ремені позастромлялн ножі й побігли слідом за вождем.

Грозова Хмара стояла в нерішучості біля Монгшонгші.

— Можна мені до річки?

Уїнона підійшла до дівчинки і сунула їй в руки миску з м'ясом.

— Біжи поклади їм оце у човен. Миска стане у пригоді, щоб вичерпувати воду з човна.

Дівчинка задоволено кивнула і, побігши схилом навперейми, хутко наздогнала хлопців.

Недалеко від того місця, де затока зливалася з великою долиною, вождь зупинився. Хлопці пустили човен на воду і посідали в нього; Грозова Хмара подала їм миску з м’ясом. Вона міцно тримала човен веслом, аби він не поплив, поки вождь садовив у нього ведмежа. Воно хоч і тремтіло під страху, але покірливо дало посадити себе у схожу на казан споруду. Хлопці вмостилися біля нього і взяли з рук чоловіків лук, стрілу й ласо. Грозова Хмара подала Гапеді весло, і обидва брати відіпхнули човен. Якраз сюди знову котилася широка хвиля з головної долини; вона підхопила хиткий човен і понесла від берега. Хлопці взяли по веслу її почали гребти; два інших весла лишалися в запасі. Вождь і розвідник Чорна Скеля не сіли у човен, а кинулись у воду і попливли, б'ючи ногами й широко та сильно розмахуючи руками, так що їхні плечі раз у раз виринали з каламутної води. Вони стрілою підпливли до човна і стали штовхати його у відкрите гирло затоки. Легкі шкіряні човни на спокійних річках майже завжди управлялися плавцями. А тим більше сьогодні, коли треба було переправитись через могутню ріку, що виступила з берегів.

Грозова Хмара бігла за ними порослим травою схилом. Добігши до гирла затоки, вона сіла і з німим жахом дивилася на картину, що відкрилась перед нею. Неосяжний потік залив долину мулистою водою. Все зникло під нею: і положисті береги, і зелені височини, і червоні глинисті пагорби. На каламутних хвилях мчали уламки крижин; вони підхоплювали шматки дерева й дерну, і ці острівці пливли далі, поки їх не поглинав вир. Цілі дерева з гіллям і корінням неслися, наполовину занурені у воду, і раптово зникали. Потік повивертав їх на високих гірських схилах і в міжгір'ях, звідки сам брав початок; тепер він уже досхочу награвся і поховав їх. Трупи тварин — антилоп, овець, навіть одного бізона — то з'являлись на поверхні річки, то зникали. А над смертоносними водами простяглось зоряне небо. На тлі його невиразно мрів протилежний берег, такий далекий і недосяжний.

О Міні-Сосе, о Мулиста вода, яка ж ти жахлива! Човен уже виплив із затоки і, підхоплений течією, понісся водним простором. Грозова Хмара бачила, як плавці розрізали хвилі; їх чорні чуприни то зникали, то виринали знову. Човен від їхніх поштовхів перехилився набік. Мов стрибаюча риба, вождь стрілою ринувся з води і попхнув його далі. Човен закружляв і затанцював. Грозова Хмара ще могла розглядіти весла хлопців, але вони, певно, мало що допомагали.

Велике дерево, майже усе покрите мулом, підпливло до човна, і здавалось, ніби воно ось-ось зачепить його і потягне за собою. Але дерево пропливло далі. По тому воно вистромило вгору обліплене багном гіллясте коріння, а наступної миті лише круги та бульки на каламутній воді вказували те місце, де його проковтнула безодня. Мабуть, близько берега було дуже глибоко. Трохи далі від цього місця човен і плавці проминули вир.

Усе меншим і меншим ставав човен в очах Грозової Хмари. Його швидко відносило, і скоро він зовсім зник за поворотом долини.

Грозова Хмара вже не бачила Ведмежих хлопців. Нічого більше не було видно, крім зловісної освітленої місяцем водяної пустелі, що бушувала і ревла, аж дівчинці голова мало не розвалювалась.

Повільно підвелася Грозова Хмара і зажурена пішла до своїх. Вона свиснула до Огітіки, але собака не Побіг за нею.

Дівчинка, повертаючись, знайшла табір на схилі, а біля нього багато шкіряних човнів, що лежали догори дном у траві разом з прилаштованими до них веслами. Усе майно — намети, хутра, зброя і трофеї, миски та горщики — було старанно відібране і складене у окремі купи. Тихо і нерухомо тут же сиділи жінки й діти. Маленькі хлопчики й дівчатка спали у кубельцях, влаштованих дбайливими матерями. Між людьми, що розташувалися табором, паслися коні. Собаки лежали, скрутившись на землі, і позирали на дівчинку, деякі з них загарчали.

Грозова Хмара пробралась до Уїнони та Сітопанакі й сіла біля них.

Чимало минуло часу, поки дівчинка набралася духу і нарешті сказала:

— Я сиділа там, поки очі мої могли їх бачити. Там, у великій долині, дуже страшно. Навкруги вода, і не знати, де її кінець.

Тим часом Ведмежі хлопці і обидва плавці продовжували боротьбу з водяною стихією. Затоплена долина за вигином поширшала, і натиск води тут послабшав. Хоч покинутий берег був уже далеко, їм, однак, ще лишилося багато плисти, щоб досягти середини справжнього річища, де вода найглибша і рине з найбільшою силою. Хлопці уперлися ногами у м'яке хутро ведмежати і гребли щосили. Та й вождь дужими поштовхами направляв човен уперед, і молодий воїн Чорна Скеля допомагав йому. Хлопці уважно стежили за плавцями, які, зіщулившись, перекочувалися через хвилі, і бачили то їхні плечі, то чуприни, обвішані баговинням. Братам легше було від свідомості, що вони не самі, й, крім того, вони боялися зачепити плавців веслом, а тому не відводили від них погляду. Далі на розбурхану каламутну річку вони й не дивились, бо вигляд її сповнював хлопців жахом.

Враз Гапеда відчув на скроні щось гаряче, пекуче, але не звернув на це уваги. Його лише спантеличило те, що вождь застережливо махнув простягненою рукою, але значення цього руху хлопець не зрозумів. Що він наказував йому? Тим часом вода жбурнула човен на кілька метрів уперед, і Токай-іхто сильними поштовхами погнав його до середини річки. Мимоволі Гапеда упустив весло і схопився і а. голову. З неї текла кров.

Тепер хлопці почули крізь шум води тріск пострілів і південного берега. Червоний Лис з своїми мисливцями уже був там! Юний дакота потягнув свого друга Часке глибше у човен і сам нахилився. Мабуть, саме це й велів зробити, махнувши рукою, Токай-іхто. Хлопці зіщулилися біля переляканого ведмежати і, не перестаючи гребти, присіли якомога глибше. Тепер вони не могли визирнути через край і вже не бачили води, а саме лише нічне небо та зорі, що були для них єдиним дороговказом.

Гапеді потемніло в очах. Він раптом відчув слабість і байдужість до всього, що сталося. Його рука, притиснена до голови, зовсім змокріла… Біля м'якого ведмежатка було так добре лежати. Ой, що там таке, нехай Часке дасть йому спокій. Хтось похапцем і невміло обмотував його голову, та дарма, аби тільки дали йому заснути.

Часке сидів почіпки між ведмежам і своїм непритомним братом Гапедою, не знаючи, чи можна наважитись висунути голову з човна. Щоправда, берег був уже далеко, й вороги на такій відстані не могли влучити.

Човен жбурнуло в западину між хвилями — він здибився і мало не перекинувся. Навколо все шуміло, пінилось; човен, ледве торкаючись дном води, шубовснув униз, і брудні хвилі захлеснули його. Хлопець схопив миску і, висипавши шматки м'яса, заходився вичерпувати воду. Човен знову злетів угору і підстрибнув, мов його шпурнула чиясь дужа рука. Потім з плескотом ринувся вниз. Часке навіть не було коли відчути смертельний жах. Він схопив весло і щосили почав гребти.

Враз хлопець збагнув, що знаходиться на середині річки. Він занурив весло, але ніби якась невидима сила вирвала його з рук, і вмить воно щезло в глибині. Раптом Часке побачив, що з жовтої каламутної прірви виринуло обличчя вождя; широко розкритим ротом він, задихаючись, вхопив повітря, і відразу хвилі знову захлеснули його з головою.

Часке схопив запасне весло і, напружуючи усі сили, почав гребти, аби не дати човнові перекинутись. Його швиргало на всі боки у легкому шкіряному казані. Ведмежа зовсім заціпеніло від страху і покірно терпіло, коли хлопець раз по раз падав на нього. Часке зовсім втратив орієнтир. Здавалось, ніби зорі танцюють над його головою, а жовті хвилі бавляться ним, як нещадні пальці велетня. Хлопець не знав, де знаходиться.

Човен щось сильно штовхнуло, і він став. Часке хотів було зрушити його, але всі зусилля виявились марні: човен лишався на місці, він схилився назустріч хвилі, яка насувалась на нього. Часке випростався, бо йому здалось, що під ногами твердий грунт. Здивовано озирнувся хлопець навколо і несподівано побачив просто перед човном плоску вершину горба; вона трохи виступала з води. Зім'ята трава їм ній була щільно прибита до землі. Час від часу брудні хвилі, перекочуючись через зухвалу вершину, немов посилають їй привіт. Отже, він сів на мілину! Значить… середина річки лишилась далеко позаду. Бо горби, до яких можна пристати, не виростають у річищі; вони стримлять у долині, по берегах річки, затоплених зараз водою.

Що ж тепер робити?

Це повинен порадити Токай-іхто.

Але де ж він?

Часке наказав собі не лякатись. Він мусить уважно роздивитись навколо.

Адже плавці часто зникали під небезпечними хвилями і знову виринали. Щоправда, поблизу не помітно нічого, і в розбурханому, клекочучому вирі на середині річки… теж нічого.

Отже, треба чекати. Усією силою волі хлопець намагався вгамувати своє серце, ніби він тримав його у руці й міцно стискав, аби тільки воно отак шалено не калатало.

Він усе ще знаходився посеред неосяжної річки. Довкола — нічого, крім води, розбурханої стихії, а над нею — байдужий, глузливий місяць. Яка брудна й зловісна оця безмежна вода! Вона вирувала, нестримно неслася і бушувала, крутилася, клекотіла, шпурляла землею і кригою об човен. На острівці землі пропливла жива коза. Вона була така худа; Часке побачив широко роззявлену морду, застиглі під жаху очі тварини. Він не витримав і одвернувся, а коли знову глянув, уже нічого того не було. Все поглинув коловорот: землю, дерево, траву й козу. Лише кілька пінявих бульок кружляло над могилою, в якій усе щезло.

Вітер пробіг над талою водою, що стрімко котилася з гір. На заході, вверх по річці, з хмар блиснуло зубчастим вогнем око грозового птаха. Крізь бурхання води донісся ще якийсь глухий звук. Це кричав грозовий птах.

Часке у серці похололо, а поза шкірою пішов мороз. Він не може зрушити човен з мілини, не може гребти, отже, він не вибереться звідси!

Чекати — тяжке слово, коли насувається гроза, а ти сам-один серед водяної пустелі.

Хлопець озирнувся навколо.

— Токай-іхто! Токай-іхто! — в розпачі закричав він. — Токай-іхто!

Вода й вітер поглинули його голос.

Ніхто не озвався. Навкруги шумували й бурхали хвилі, нестримно ринучи усе вниз та вниз. Часке затулив очі руками. Коли вже згине усяка надія, він стрибне у потік — i кінець.

А поки що він мусить чекати, довго чекати, доки не висохне, як ота коза…

Часке ударив себе кулаком. Геть такі думки! Хлопець знову сів. Раптом страшенна втома охопила його, і він заревів. З середини минулої ночі Часке й ока не склепив та ще й сорок годин проїхав верхи. Але він утер очі і знову розплющив їх. Він мусить пильнувати човна, об який з плеском бився каламутний потік. З місячного світла і жовтої води на нього витріщалися козині очі.

— Токай-іхто! Токай-іхто!

Зненацька сталося чудо. З брудних хвиль, уся в баговинні і болоті, показалась голова.

— Токай-іхто!

Плавця знову потягло вниз. Чому він так невправно працює руками, неначе зв'язаний? Часке затамував подих. На коротку мить йому здалося, ніби вождь пливе стоячи. Та раптом картина змінилась. Голова вождя враз зникла у хвилях, але руками він почав розмашисто загрібати воду. Подаючись вперед то лівим, то правим плечем, він, переборюючи течію, наближався до острова Часке. Між хвилями, що безперестану здіймалися і спадали, хлопець побачив те, що заважало Токай-іхто плисти. Під головою вождя показалася друга голова. Вождь, здавалось, тримав людину в зубах і так тягнув її за собою. Враз він зовсім виринув з води. Під ногами у нього був твердий грунт. Мабуть, горб, на якому стояв Часке, простягався набагато далі, ніж уявляв собі хлопець. Часке захотілося закричати з радощів, але слова застряли йому в горлі, і з відкритого рота не вилетіло жодного звуку.

Ще по коліна у воді, вождь почав брести. На руках він ніс Чорну Скелю; той хрипів і важко дихав. Часке наготував ласо й кинув його вождеві. Одним кінцем Токай-іхто обв'язав тіло врятованого, а другий обмотав навколо своїх грудей. Мовчки поклав він напівнепритомного юнака на вершину горба, який час від часу заливало водою, і клопотався біля нього, аж поки у того не відновилося дихання. Чорна Скеля вхопився за вождя і, хитаючись, насилу підвівся; він почав блювати водою.

— Вир потягнув мене вниз — я вже не сподівався, що ти мене врятуєш, — сказав юнак трохи згодом, кашляючи і відсапуючись.

Вождь оглянув човен. Часке звів на нього очі, і з уваги хлопця не випало те, що з грудей вождя теж важко виривалося повітря, а кров у шийній артерії швидко пульсувала. Тіло плавців потемніло від довгого перебування в талій воді, шкіра зморщилася від холоду й вкрилася сиротами. Чорна Скеля увесь тремтів і дрібно цокотів зубами.

Але Токай-іхто, здавалось, не думав про відпочинок. За його знаком хлопець знову стрибнув у човен. Вождь почав штовхати шкіряне суденце, поки його не підхопили хвилі, а тоді сам кинувся у воду. Чорна Скеля поплив слідом за ним.

Знову затанцював човен над водяною безоднею, що загрожувала смертю. Подорож тривала ще довго. Але після того, що сталося, Часке усе здавалось легким і простим. Рука Токай-іхто штовхала і направляла човен по бурхливій воді; повз них пропливали дерева й крижини, десь далеко гуркотів грім і блискавка прорізувала небо. Човен хитався, кружляв. Часке намагався гребти і кидався на всі боки, пильнуючи, щоб човен не перекинуло. Згодом він помітив, що човен пішов тихше. Хлопець і незчувся, як перед ним з'явився високий берег. Заціпенівши, сидів він і дивився навкруги, коли човен уже опинився у маленькій затоці. Ось він ще раз піднявся, наче на спині здибленого коня, і, підхоплений невисокою хвилею, ковзнув по землі. Часке відчув, як човен загойдався, штовхнувшись об берег. Обидва плавці вже стояли на порослому травою схилі й підхопили човен. Токай-іхто знаком звелів Часке вийти на берег. Насилу переставляючи задерев'янілі ноги, хлопець послухався. Після того вождь вийняв з човна непритомного Гапеду, ведмежа, зброю й миску. Тоді витягнув човен наверх.

Схил пологий. Ще кілька кроків, і вже можна буде перепочити на ньому.

Часке сів на траві. З'їв шматок м'яса, як наказав вождь. Коли б він зараз був здатний спокійно обміркувати усе, то зрадів би, що Міні-Сосе переможено. Але думки в його голові безладно вирували, мов вода в долині. Він не міг ні радіти, ні відчувати страху.

Хлопець лише постеріг, що вождь знову підвівся і глянув на небо. Потім перекинув через плече ясний лук і сагайдак. Часке намагався простежити за поглядом вождя, і його очі зупинились на загрозливих хмарах, які нависли над долиною річки. Добре, що подорож закінчено.

Слідом за Токай-іхто він перевів очі на північ. Далеко простяглася поросла травою прерія, хвиляста й пустинна, якою вже здавна знав її Часке. Чорна тінь тяглася там, де небо зливалося з землею. Це, певно, були гори. Лісисті гори; може, такі самі, як і Чорні гори, звідки вони прийшли. Погляд Токай-іхто начебто зупинився на цих далеких Лісистих горах, але раптом вождь обернувся і так глипнув на хлопця, що тому аж лячно стало.

Що ж тепер робитиме Токай-іхто? На березі сиділи врятовані Часке, Чорна Скеля і Гапеда, але ж інші лишалися на тому березі з сухими човнами між загоном Червоного Лиса й жахливою водою, — мати, батько, Грозова Хмара й Уїнона…

— Я піду вверх по річці, — долинули до хлопця слова, з якими вождь звернувся до Чорної Скелі, що усе ще тремтів від холоду, — нас віднесло далеко вниз. Як тільки грозові птахи перестануть кричати і пройде дощ, а він ось-ось має початись, я попливу назад. Ти лишишся тут з хлопцями. Ідіть до Лісистих гір, що ген видніються на півночі. Біля цих гір кінчається край, яким править кулак Великого Батька у Вашінгтоні, і ви будете вільні.

Токай-іхто вирізав шматок шкіри і, надряпавши на ньому ножем якісь лінії, подав Чорній Скелі.

— Ассінібойни привітно зустрінуть вас, а ця шкіра з моїм тотемом зробить чорноногих вашими друзями. — Токай-іхто трохи помовчав. — Але насамперед ви повинні відшукати біля Лісистих гір білу людину на ім'я Адамс. Ось, — Токай-іхто простягнув мішечок, — віддайте йому це золото, і він купить вам землі, на якій ви зможете вільно жити.

Токай-іхто говорив і годував ведмежа, тримаючи його на колінах.

— Ви не повинні бути ледачими, — вів він далі, — яких треба годувати. Ви не повинні пити таємничої води і танцювати перед уатшітшун. Ви повинні стати чесними людьми і не забувати своїх батьків. Ви повинні спільно сіяти й збирати врожай, говорити лише правду, підтримувати мир і бути хоробрими. Ведмежі хлопці знають усе, що я маю ще сказати.

Токай-іхто перервав розмову. Потім відразу встав, повернувся і пішов. Часке дивився йому вслід палаючими очима.

Блискавка розколола небо і з гуркотом влучила в землю — з темряви блідим світлом виступила страшна жовта вода. Грозові птахи. кричали й били крилами. Далеко вверх по річці виднілась постать Токай-іхто, що, незважаючи ні на блискавку, ні на грім, безстрашно йшов далі й далі.

Часке притягнув до себе Гапеду, сам притулився до Чорної Скелі, а з другого боку до нього міцно притислося пройняте страхом ведмежа. Вітер свистів і шелестів у чагарнику.

Треба було знову й знову чекати.

У той час, як на північному березі Міні-Сосе знесилений Часке заснув на руках Чорної Скелі, а Токай-іхто вирушив назад до табору, з Бобром на південному березі Великої води сталась дивна пригода.

Воїна не було на тій височині, де розташувалась більшість чоловіків, щоб відбити ворожі атаки. Він лежав на передовому посту, на схилі берега, у виярку, затіненому від місячного світла. З важким почуттям поглядав він на грозові хмари, що затягли небо, і на перекати каламутних хвиль у долині. До ревіння потоку долучився шум дощу. Бобер більше нічого не бачив, але крізь бушування дощу іі вітру почув гуркіт залпів. Вгорі, на височині, точився бій. Червоний Лис хитрий; він скористався з туманної погоди, аби непомітно підкрастися зі своїми людьми. Ось пролунав постріл і поблизу Бобра — куля зачепила його чуприну. Ні, моя Лисичко, до цього ще не дійшло: скальп Бобра тримається міцно. Кучерявий схопив лук і стріли та й почав посилати у ворогів нещільно прилаштовані зубчасті кістяні гостряки. Він вийшов з своєї схованки і заходився стрибати довкола під прикриттям зливи: нехай вороги думають, що тут сила воїнів. З відстані п'ятдесяти чи ста метрів йому стріляли у відповідь, але Бобер лишався неушкодженим. А коли дощ послабшав, в нього вже вийшли майже усі стріли. Але, здавалося, й вороги втомились від стрілянини і відступили. З великою обережністю хитрун повернувся назад до виярка. Виярок був порожній, і Бобер вмостився в ньому.

Тільки-но дощ ущух і круглий місяць знову освітив безмежну прерію, Бобер пильно оглянув місцевість.

Що… та ні, хіба це можливо!

Бобер схопився за голову, бажаючи пересвідчитись, що не марить.

На відстані довжини кількох тулубів коней у траві сидів, схрестивши ноги, хлопець, що до кумедного скидався на роздягненого Генерала. Краплі дощу скочувалися з його причепуреного, розділеного проділом волосся і намащеної жиром шкіри. Невимовно дурним поглядом утупився він її освітлений місяцем ландшафт.

Чи мав хлопець при собі зброю? Рушниці або лука п нього, безперечно, не було, але ніж і сокира, здавалось, стирчали з піхов.

Крім нього, на відкритому, мокрому від дощу лузі і на стрімкому схилі берега не було нічого підозрілого. Молоді воїни, що лежали віддалік, жодним звуком не виказували себе. Чи й вони побачили Генерала?

Бобер вирішив зараз же дізнатись, у чому справа. Тихенько почав він просуватись вперед, щоб підкрастися до хлопця ззаду. Щільно притискаючись до землі, він повз на всіх чотирьох і сунув рушницю поперед себе. Поки він так підкрадався за всіма правилами військового мистецтва, йому робилось то смішно, то моторошно.

Бобер досяг уже мети і лежав так близько позад юнака, що відразу міг би схопити його рукою. Та, може, десь поблизу засіли вороги і стежать за цим усім, і він зараз же викаже себе, тільки-но поворухнеться. Проте не може ж він з доброго дива дозволити сидіти отут цьому хвалькуватому лосеві.

Прикритий спиною юнака, Бобер трохи підвівся, міцно схопив правицею хлопця за шию; а той ні про що й гадки не мав. Бобер повільно перекинув Генерала навзнак. Той і не збирався оборонятись. Він і ногами не дриґав, і за зброю не хапався, а ліг собі слухняно на траву, скорившись міцній руці, і уважно дивився на Бобра.

— Ніколи у житті не бачив такого йолопа, як ти, — сказав Бобер, вкрай роздратований поведінкою недоумкуватого бігуна. Він випустив свого полоненого і простягся на траві поряд з ним. — Чого ж ти стирчиш тут, як кущ терну, що прагне вирости на дощі?

— Я чекав на тебе, — весело відповів Генерал.

— На мене?

— Еге ж, — підтвердив Татокано. — Ти ж говорив, що я можу прийти. Чи ти зберіг мою уніформу?

Бобер тихо зітхнув. Йому раптом спало на думку, що цей пес у циліндрі міг би зустріти вождя Токай-іхто.

— Знаєш що, — розлютився він, — ти таки несусвітенний дурень. До твоєї уніформи ще справа не дійшла, до того ще далеко. Краще скажи мені, як ти потрапив сюди!

— Під дощем прибіг. Фредді Кларк, Червоний Лис, точно пояснив мені, де я маю сісти. Він сказав, що ти тут і я мушу на тебе чекати.

Бобер витріщив очі.

— Так. Отже, Червоний Лис був серед стрільців і бачив мене?

— Атож. Він сказав, що ти хоробрий воїн і для мене велика честь одружитись з дівчиною з твого намету.

Бобер зневажливо сплюнув, що не так просто було зробити, лежачи горілиць.

— Так. Ну, й тоді він послав тебе сюди?

— Авжеж. Він сказав, що я можу залишитись у вас.

— Це справа Токай-іхто, а не Червоного Лиса, вирішувати, чи ти можеш лишитися у нас, зрозуміло?!

Генерал помітно занепокоївся.

— Ти ж мені обіцяв!

Бобра почало злегка нудити.

— Так, — промовив він обачливо, — ти повинен прийти до нас на той бік Міні-Сосе у новому місяці, коли твоя присяга довгим ножам утратить силу. А зараз чого ти хочеш од нас? Іди і поглянь на долину. Може, маєш охоту сьогодні вночі переплисти на той бік?

— Ні, я не попливу на той бік. — Генерал усміхнувся.

— Нарешті я чую від тебе розумне слово, колишній власнику уніформи! Можу тобі лише сказати, що навіть самому Токай-іхто довелось витримати боротьбу із цими водами.

— О! То він уже на тому боці?

— Звичайно, він уже там! Вам його вже не спіймати!

Генерал пожував губами і вибалушив очі.

— Однак це боягузтво, — додав він по тому. — Першому переправитись на той бік, а вас покинути тут!

Бобер близько присунувся до чепуруна.

— Ще одне таке слово — і воно буде твоїм останнім.

Татокано остаточно збився з пантелику.

— Ми думали, що він тут. Тоді ти міг би з ним поговорити.

— Я ще багато й довго говоритиму з Токай-іхто, якщо тільки ми-дістанемося на той бік.

— Але ви не переправитесь на той бік, бо ж Фредді Кларк не захоче цього.

Чепурун затнувся. Очевидно, він намагався пригадати, що йому велено було говорити.

— Ну, це ми ще побачимо. Ви не залякаєте нас своїми рушницями.

— Нас дуже багато! — погрозливо сказав Генерал. — З нами прийшли ще фермери і пастухи, яким довелося втекти з долини від поводі. Вони бояться, що Токай-іхто вб'є їхніх жінок та дітей і покраде рябих бізонів. Вони знають, що Токай-іхто жадає помсти, мов поранений ведмідь.

— То він і має на це підстави, ти, мерзенна жабо. Ви це знаєте і тому боїтесь його.

— Так, але до вас вони не почувають зненависті. — Генерал заговорив швидше, ніби ввійшов у свою роль. — Ви нікому не заподіяли лиха і можете повернутись у резервацію або втекти до Канади. Фредді це байдуже. Він великий воїн. Йому нічого не треба, крім скальпа Токай-іхто.

Обличчя Бобра враз пересмикнулось; це не віщувало нічого доброго. Генерал того не помітив і невимушеним тоном теревенив далі:

— Отакі-то справи. Правда, ви украли у довгого ножа Роуча багато мустангів, але все це уладнається, якщо ви їх повернете назад. Тоді ви зможете йти собі, куди захочете.

— Без Токай-іхто?

— Так. — Генерал ставав усе балакучішим. — Хитрий Бобер має великий розум, і тому Червоний Лис вирішив, що він повинен поговорити з Токай-іхто. Ви усі боїтесь Токай-іхто. — Хлопець стишив голос. — Але хто його не страшиться, тому він підкориться. Знаєш ти це?

Бобер похмуро мовчав.

— Він вам не розповідав про це? Ще б пак! Шонка сказав йому, що він син зрадника. Тоді він замовк і покірно дав себе обшукати. Я теж доторкнувся до нього…

Дотик до воїна вважається в червоношкірих за перемогу над ним.

В світлі місячної ночі Татокано не бачив, яке враження справляють його слова на Бобра, і безтурботно продовжував базікати:

— Якщо його не боятимуться, він утратить владу. Ти повинен примусити його здатись нам. Тоді всі ви будете вільні й станете нашими братами.

Бобер усе ще не промовив жодного слова.

— Тепер ти розумієш? Я зможу повернутись до ваших наметів лише тоді, коли Токай-іхто там не буде. Він же цього не потерпить, бо не забув, що я бачив його зовсім безсилим. А якщо його не буде… Медова Квітка стане моєю дружиною!

В руці Бобра опинилася палиця.

— Ось! Бачиш оце: ти вмреш!

Татокано хотів підхопитись і втекти. Але Боброва рука міцно тримала його, і чванливий зрадник розпрощався з життям.

Воїн поволік мертвого по траві і скинув його зі схилу у стрімку річку. Плюхнувши у воду, тіло зникло.

Тоді Бобер знову заповз у свій виярок і почав стежити за ворогом.

В той час як з Бобром сталася ця дивна і неприємна пригода, Чорний Сокіл стояв недалеко від табору на західному краю затоки і дивився на вируючу повінь. Річка анітрохи не втихомирилась і не полагіднішала. Година за годиною бурхливо ринула вона вниз між високими берегами долини.

Позаду тихо й сумно бринів похоронний спів Ведмежого братства над рідними, що загинули від нападу білих людей під час великого дощу. Огітіка підібгав хвоста і вив, задерши голову. Він усе ще сидів на тому місці, звідки Ведмежі хлопці відпливли човном.

Четаксапа раніше за собаку запримітив плавця, що повертався до берега. Усмішка промайнула на його обличчі. Адже цей плавець був не хто інший, як Токай-іхто.

Тепер і Огітіка помітив його. Зрадівши, він несамовито закружляв на місці, а тоді подався вниз і, наважившись плигнути у воду, поплив до хазяїна. Лише коли собака відчув, що течія зразу ж почала відносити його, він, гавкаючи і обтріпуючись, виплигнув з води.

Токай-іхто ступив на твердий грунт і вийшов на берег. Вода струмками збігала з нього. Він згріб рукою мул з волосся та з плечей і кинув його у воду.

Повільно пішли обидва чоловіки до табору, і Чорний Сокіл доповів вождеві про все, що сталося за цей час. На березі стояло кілька хлопців і стариків, серед них і Гавандшіта. Жінки й діти не спали: всі вони дивилися на вождя, що живий і здоровий повертався до табору. Грозова Хмара теж виплуталась із своєї ковдри і стала на схилі поруч Уїнони та Сітопанакі. Ошалілий Огітіка мокрими лапами намагався передати дівчинці частину своєї радості. Вона сердито прогнала його, бо боялася пропустити хоча б слово з того, що Четансапа зараз говорив Монгшонгші.

— Гапеда і Часке вже на тому березі! — вигукнув він.

Монгшонгша випросталася, мов трава після посухи, напоєна дощем. Грозова Хмара швидко затулила обличчя руками і відвернулась. Вона соромилась виказати свою радість і побігла геть. До ушей Чорного Сокола донеслось, як маленька дівчинка гукнула на свою товаришку Ящірку, аби сповістити її про щойно почуте. По обличчю воїна ковзнула легенька усмішка; він сів і підняв коліна худорлявих ніг. Чорний Сокіл згадав, як одного разу біля Кінського потоку він крадькома стежив за Грозовою Хмарою, Ящіркою, Гапедою і Часке, коли вони усі четверо були ще зовсім малі. Дівчатка ліпили з мокрої глини маленьких бізонів і виставляли їх у стадо. А більшенькі хлопці стояли біля них і з мудрим виглядом розмовляли про полювання та пригоди, які їм кортіло пережити. Тепер у них було досить пригод, і вони непогано трималися, обидва його сини. Він був від усього серця вдячний вождеві, що той перевіз обох хлопців, але це справа, про яку не випадало говорити. Четансапа чекав, дивлячись, як Токай-іхто накинув на себе шкіряну ковдру і досуха витирався. Уїнона наготувала миску з м'ясом. Якщо Чорний Сокіл не помилявся, в ній був шматок ведмежої лапи, Холодної погоди вона збереглася свіжою, а тепер злегка тхнула, і в ній, може, завелись уже робачки. Цей ласий шматок, запропонований вождеві, був останній, що лишився з часу чудових мирних днів, прожитих біля Чорних гір; надалі ж доведеться задовольнитись тільки кінським м'ясом.

Токай-іхто, не гаючись, взявся до їжі. Миску він повернув Сітопанакі. Четансапа спостерігав, як чорнонога дівчина виконувала цю нескладну роботу. В кожному її жесті таїлася гордість і неприхована покора. Чи Токай-іхто постеріг, що вона таки справжня квітка прерії? Вождь знову підвівся. Він хотів узяти свою рушницю, але йому сказали, що Шеф де Лю вистріляв останні патрони.

Не промовивши ні слова, він узяв лук та стріли і разом з Четансапою попрямував до височини, щоб зверху перевірити становище.

День минав у гнітючій тиші. Навкруги — нічого, сама лиш мулиста вода, зеленіючі луки і блакитне небо. Мустанги паслися. Жінки мовчали у тривожному чеканні.

Коли почало вечоріти, Уїнона підійшла до Грозової Хмари і дала їй пакуночок з м'ясом, наказавши, як добре смеркне, крадькома пробратися берегом униз вздовж річки і віддати ці харчі Хитрому Боброві.

Грозова Хмара зачекала, поки зайшло сонце і вечірній присмерк перейшов у ніч. Тоді вона прудко побігла вниз понад річкою, що бушувала і заливала прибережні трави, до схованки свого дядька. Бобер ще з одним воїном поглибили виярок, зробивши з нього яму, але тепер він сидів у ній сам; товариш подався, мабуть, кудись далі у розвідку. Бобер ласкаво подивився на дівчинку і втягнув її в яму.

— Що ти принесла? Стару шкапу?

В цьому жарті Грозова Хмара вловила смуток і відчула, що дядько її зараз зовсім байдужий до їжі. Бобер розгорнув пакуночок, понюхав принесене йому м'ясо, тоді знову загорнув його, сунув у куток і присипав землею.

— Нехай вже тоді, коли прийде Шеф де Лю, — сказав він.

Грозова Хмара могла б уже йти, та, скориставшись з того, що була з дядьком сама, благально глянула на нього. Може, він скаже їй хоч слово.

— Що ти, власне, знаєш нового? — спитав дядько, ведучи спостереження крізь прориту в землі щілину.

Луг був яскраво освітлений місяцем, але в ямі стояла суцільна пітьма.

— Я знаю, що уатшітшун більше не стріляють. Гірський Грім був у них і вів переговори, а Токай-іхто…

— До завтрашнього вечора триватиме перемир'я, — сказав Бобер, дивлячись у щілину. — Якщо ми до того часу не видамо Токай-іхто Червоному Лисові, уатшітшун знову стрілятимуть.

— Але ви ж на цей раз не зрадите вождя, — промовила Грозова Хмара рішуче і майже погрозливо.

— Ні, ми не покинемо його в біді. — В голосі Бобра прозвучало щось таке, від чого дівчині стало моторошно.

— Дай-но мені теж визирнути, — попросила вона.

Дядько поставив її поперед себе і низько нахилився.

Грозова Хмара зіп'ялась навшпиньки і почала дивитись. На півдні вона помітила кілька гуртів коней. Вершників не видно було: вони, мабуть, лежали у траві.

— Та й багато ж їх, — сказала дівчинка. — Вони весь час були так близько? — Грозовій Хмарі здавалось, що коні стоять близько, бо їх можна було розпізнати ясної, місячної ночі й, отже, цілитись у них, хоч вони виднілися вдалині крихітними цятками.

— Ні, раніше вони стояли трохи далі. Але відтоді, як рушниці замовкли, койоти дуже розхрабрились і підійшли ближче до нас.

Грозова Хмара знову поступилася місцем дядькові.

— Звідки зійшлось так багато білих людей?

— Так багато? — повторив Бобер її слова, відновивши-спостереження. — Зараз весна. Одні набили звіра і принесли хутро на торговельну стоянку уатшітшун, аби віддати борг за пастки, які вони позичали в хутряної компанії. Інші збираються полювати й ставити пастки влітку і були на стоянці, укладали договори. Червоний Лис пообіцяв їм полота за скальп Токай-іхто. Тому вони й пішли за ним. До них ще приєдналися деякі фермери, які втекли від поводі і бояться, що ми у них покрадемо худобу.

— Так, — промовила Грозова Хмара, — тоді ми неодмінно будемо битись, і якщо не зможемо перемогти, то вмремо. Я лише маленька дівчинка, але кажу тобі, що зовсім не відчуваю страху. Адже Ведмежі хлопці вже на тому боці.

Бобер рвучко повернув голову і глянув на свою небогу.

— Це добре.

Грозова Хмара вилізла з ями і хутко майнула назад до табору.

Збігла і ця ніч. Як розвиднілось, Грозова Хмара знову подумала про те, що настав день, коли кінчається перемир'я.

Дівчинка дбайливо склала свою ковдру й пішла з іншими жінками та дівчатами трохи вниз понад затокою, щоб причепуритись. І сьогодні вона також гладенько й охайно заплітала коси, дивлячись при цьому у воду. Вода спала на ширину долоні. Показалась напівзогнила трава, до якої начіплялася прибита течією земля і галуззя. Смерділо падлом. Коли з долини вривалася хвиля, Мулиста вода підходила до свого колишнього рівня і знову хилила вербове гілля, що вже піднялося з неї.

Жінки повернулись і посідали на свої звичні місця між човнами. Одноманітно лунав спів Гавандшіти, звернений до бурхливої води. Він співав таємничу пісню, і Грозова Хмара з тугою в серці слухала її. Це була старовинна Ведмежа пісня, яку вона відразу впізнала. Мабуть, Велика Ведмедиця навчила цієї пісні свого сина, що обернувся в людину. Гавандшіта заклинав її дух. Вона віддала Ведмежому братству своє дитя як запоруку життя, і Токай-іхто переправив його через му чисту смерть на кращий берег. Дух Ведмедиці мусив допомогти.

Грозова Хмара слухала і міркувала нишком про себе. Для того, щоб допомогла Велика Ведмедиця, треба бути правдивим і хоробрим.

Дівчинка підвелась і попрямувала до Ящірки. Подруга теж встала і пішла їй назустріч. Діти пробігли невелику віддаль вниз схилом і зупинились, коли їх вже зовсім не стало видно.

Вони глянули одна на одну і дали обітницю завжди говорити правду своїм братам та сестрам і протягом одного дня нічого не їсти. Тоді взялися за руки і повернулись до табору. Чаклунська пісня Гавандшіти усе ще лунала в досвітніх сутінках.

Діти посідали удвох біля Унтшіди. Унтшіда була мудрою і також уміла розмовляти з ведмедями. Біля неї відчуваєш себе в цілковитій безпеці. Обличчя бабуні мінилося тьмяним блиском: вона натерла його попелом, бо саме постила. Грозова Хмара і Ящірка теж попросили попелу. Вони дістали його у вогненосця, що ніс невгасимий вогонь у дуплистому березовому стовбурі від самого Кінського потоку через резервацію аж до великої Мулистої води. Дівчатка знову примостилися біля Унтшіди і, затуливши рота рукою, потай звернулись до Великого Духа. Всі думки мусили тепер плинути одним шляхом. Тоді їм, може, пощастить подолати злого ворога.

Час збігав швидко, як текуча вода.

Коли настав полудень і коні перестали пастись, табором пройшов Бобер. Здавалось, він накульгував сильніше, ніж завжди. Він попрямував до мустангів. Гнідий, на якому воїн звичайно їздив, встав, побачивши свого хазяїна. Бобер притулився до коня, пестячи його чорну гриву. Воїн начебто чогось очікував.

Ніби нічого й не сталося, але незрозуміла тривога охопила табір. Гавандшіта замовк і пильно дивився на височину, на якій, заховавшись у траві, чатували воїни. Там раптом показався Четансапа, а з боку долини наближався Шеф де Лю. Він ішов не поспішаючи, і в його обличчі й поставі було щось таке непоясниме і гнітюче, що не допускало жодних розпитувань.

Здавалось, саме повітря затремтіло у дрібній лихоманці, коли нарешті з'явились Токай-іхто і Гірський Грім. На вождях були лише шкіряні гамаші, а голі груди й спину вони розмалювали червоною фарбою, кольором крові. Колір крові не означав, що ці чоловіки мали на думці когось убивати або самі вмерти; червона кров ще з первісних часів існування людства була символом сильного життя, що прагнуло перемогти смерть. В бою чоловікам перш за все потрібна така життєдайна сила, і звичай фарбувати шкіру в символічний червоний колір був поширений серед багатьох племен, — а тому індійці й дістали назву — червоні або червоношкірі.

Коли вожді підійшли до старого чаклуна, біля нього вже стояли Чорний Сокіл, Шунктокеча і Бобер.

Голос Токай-іхто зазвучав спокійно і приглушено.

— Я наказав покликати вас, — зачула Грозова Хмара його слова, — щоб ви дізнались про моє рішення. Ви знаєте, що із заходом сонця кінчається перемир'я і тоді знову заговорять таємничі заліза уатшітшун. Хіба що Токай-іхто, син Маттотаупи, віддасть себе у руки Червоного Лиса. — Вождь зробив коротку паузу. — Я звелів передати Фреду Кларку, — продовжував він, — що згоден поговорити и ним. Коли він теж готовий на це, то нехай повідомить мене протягом години пополудні, його посланець був тут. Ви бачили, як він прийшов і пішов.

— Краще бачити, як він іде геть, ніж приходить, — зауважив Четансапа.

Вождь «ніби не розчув цього.

— Фред Кларк поїде до південного підніжжя височини, тільки-но побачить, що я теж прямую туди. Я хочу вислухати його і дати йому відповідь. Зараз я й вирушаю. Ви будете супроводити мене. — Слова вождя звучали так, ніби йшлося про зовсім сторонню справу. Він закінчив тоном, що не допускав жодних заперечень. Настала цілковита мовчанка, але ця тиша не означала згоди. Очі Четансапи спалахнули вогнем. Але вождь обірвав його, перш ніж той промовив хоч слово.

— Ви будете супроводити мене і слухати. Такий мій наказ.

Ніхто не відповів. Токай-іхто підвівся.

— Але коли хтось з вас гадає, що військовий вождь Ведмежого братства діє проти честі, нехай скаже про це зараз.

Воїни мовчали.

Вождь шанобливо попрощався з Гавандшітою і в супроводі Гірського Грома рушив схилом до кінського табуна. Четансапа, Шунктокеча і Чапа теж підвелися, але поки що не рухались з місця.

Вожді пройшли повз жінок та дітей і обминули човни, що лежали напоготові. Грозова Хмара дивилась у землю. Вона бачила ноги вождя в мокасинах, які вишила Уїнона. Вождь сповільнив крок і зупинився перед дівчинкою.

— Грозова Хмаро! — промовив він і махнув рукою до трьох воїнів, що саме підходили. — Ось запитайте маленьку дівчинку, чи вона теж боїться, що Токай-іхто стане перед вбивцею Маттотаупи!

Кров ударила дівчинці в обличчя, аж щоки запалали вогнем. Перед нею стояли два вожді і підходило троє воїнів. Певно, вона мусить щось відповісти. Але у роті пересохло, і язик не слухався її.

— Грозова Хмара боїться? — запитав вождь.

— Ні, — промовила дівчинка твердо і з несподіваною для неї самої впевненістю. — Токай-іхто, вождь Ведмежого братства, примусить убивцю Маттотаупи битися з ним. Він уб'є його, бо ця смерть — справедлива. Він переведе нас через Мулисту воду до нового життя.

Дівчинка не вагалась і не затиналась. Цілком виразно вимовляла вона кожне слово, аж самій було дивно. Вождь і воїни теж, певно, дивувалися з цього, бо уважно й серйозно дивилися на Грозову Хмару. Останні вагання враз зникли в їхній душі.

Вони всі пішли за вождем до коней. Грозова Хмара знову тихенько сіла на своє місце і дивилася вслід чоловікам. Унтшіда ніжно погладила дівчинку по голові й стиха промовила:

— Грозова Хмара сказала розумні слова.

Дівчинка аж злякалась, що на неї всі звернули увагу, і зніяковіло перебирала в руках траву. Вона зраділа, коли її подруга Ящірка близенько присунулася до неї, і вони, притулившись одна до одної, разом спостерігали за воїнами, що, сівши на коней, піднялися на схил і звернули у вільну прерію.

Сонце світило з півдня і било своїм миготливим промінням просто у вічі вершникам. Шеф де Лю відчував під собою свого рябого, що, даючи розрядку накопиченій за кілька днів силі, з іржанням скакав за буланим вожаком. Делаварові кортіло обігнати буланого. Але Шеф де Лю обрав Токай-іхто своїм вождем і мав коритися його наказам. Коні, ледве торкаючись землі, скакали галопом, і вершники хутко промчали повз довгасту височину. Вона здавалась мирною і безлюдною. Тільки очі воїнів, що знали, де розташувалися товариші, побачили їхні потайні схованки. На півдні, вдалині, делавар скоро запримітив ворожих вершників, серед яких виник раптовий рух. Від них відокремилось три цятки. Швидко ростучи перед очима, вони їхали назустріч дакотам.

Шеф де Лю намагався, обминаючи поглядом передніх вершників, не спускати очей з ворожої групи, що швидко наближалась. Він уже упізнав широкий ватажків капелюх а відвислими крисами. Червоний Лис сидів на гнідому коні. Шунктокеча впізнав коня: на ньому колись їздив майор Сміт.

Вбивця таки наважився під'їхати. Галоп мустангів здолав останню відстань між вершниками, що неслися назустріч один одному.

Коней круто осадили, і вони стали. Обидва ватажки якнайточніше розрахували напрямок і зупинилися безпосередньо один проти одного. Лише здалеку доносився шум річки, а над квітами безтурботно бриніла бджола; всі чули її, бо ніхто ні привітанням, ні жодним словом не порушив тиші.

В цей самий момент супровідники обох запеклих ворогів, наче змовившись, направили коней ліворуч і праворуч, щоб стати по обидва боки ватажків. Через те, що Чорний Сокіл і Гірський Грім повернули ліворуч, Шеф де Лю і Хитрий Бобер пустили своїх коней праворуч від Токай-іхто. Делавар міг тепер без перешкоди спостерігати ворогів: посередині — Червоного Лиса в капелюсі з обвислими крисами; праворуч від нього — Шонку, якого ненависть і ганьба все-таки погнали через річку Жовтого Каменя з пливучими крижинами; ліворуч — худорлявого, довготелесого мисливця прерій. Делавар знав цього мисливця ще з тих часів, коли служив на канадському кордоні розвідником у білих людей. Його прозивали Карлом Великим. Багато зарубок на стертому рушничному ложі мисливця розповідали, кому на користь служили його сутички з чорноногими, кам'яноварами і сімома вогнищами ради.

Досі ніхто не промовив ані слова. Шеф де Лю дивився на Токай-іхто. Вся постать вождя виражала спокій, який, здавалось, міг тривати не те що години, а цілі дні. Кров його мов застигла уві сні й більше не пульсувала в жилах на шиї і скронях. Руки злегка притримували рушницю, що лежала впоперек спини коня. На зап'ястях були ще помітні знаки від ланцюгів, які він довго носив. Хвилини збігали. Делавар знав, що кипуча нетерплячка білого чоловіка прорве тишу на другому боці.

Червоний Лис зіскочив з коня. Чоботи його важко гупнули — це був перший звук, що порушив напружену тишу. Янкі зірвав з голови капелюх, відкривши масивний череп з вогненно-червоним волоссям, і ступив три кроки до вождя дакотів. Токай-іхто залишився на коні й дивився зверху на свого противника. Його права рука натягнула повід, бо буланий жеребець нюхом почув ненависного ворога і, прищуливши вуха, чекав нагоди схопити його зубами.

Червоний Лис засміявся хрипко й силувано, вищиривши жовті зуби.

— А, сто чортів, — сказав він, — гриваста тварюка не забула мене. Ми не могли терпіти одне одного… — Він зневажливо махнув рукою. — Було колись таке. — Червоний Лис стулив губи і опустив повіки, аби не кинути жодного необдуманого слова і неприхованого погляду. — Гей! — надто голосно вигукнув він серед загальної тиші. — Це ти, Гаррі, ну гаразд! Я цього й чекав. Ти знаєш, як стоять справи?

— Ні. — Голос Токай-іхто прозвучав відчужено і трохи глумливо.

— Ні? Хіба твій обмотаний ликом посланець, — Червоний Лис показав на чорноногого, — хіба він не наважився повідомити тебе? Тоді я скажу тобі, що тут відбувається.

Червоний Лис усе ще говорив голосно, майже кричачи:

— Ви хочете перейти Міссурі! Ти ж не сліпий і бачив її. Вся долина — це суцільна річка. Раніш як за десять днів вода не спаде. Десять днів — довгий строк. Мені його вистачить. У нас є кулі, у вас — жодної. До того ж жінки й діти обтяжують вас. Усе ясно. Варто мені захотіти, і від вас залишиться лише купка трупів. Але цього я не хочу, лише ти мені потрібний. Отже, йди сюди, мій друже! Сьогодні ми поквитаємось, і справу між нами буде закінчено.

Токай-іхто не відповідав.

— Ще досі не віриш? — З рота янкі покотилася слина, мов у собаки. — Ще й досі — ні? Але я не дорікну тобі, якщо ти трохи, й загаєшся з рішенням, мій любий. Тобі, певно, страшнувато?

Вождь мовчав.

— На мовчанці далеко не поїдеш. Хоча це й справляє хороше, повне гідності враження, адже ти й сам гідний вождь і, як мені відомо, син непоганих батьків. Також і Топ, твій старий, мав у собі щось таке, коли бував тверезим. Не ображайся! Коли я бачу тебе, то завжди згадую про минулі часи. Незважаючи на все, вони були найкращі. Ми могли б іноді про це погомоніти там, у резервації, коли б ти поїхав туди зі мною, розумієш?

Вождь мовчав.

— Ну, зараз я тобі поясню. — Червоний Лис розстебнув шкіряну куртку. Шеф де Лю при цьому звернув увагу на ііого руки, оці міцні кістляві лапи. Вони розстебнули куртку і вийняли з нагрудної кишені лист. — Ось, — промовив янкі, — візьми і прочитай.

Токай-іхто не поворухнувся. Його рука все ще тримала туго натягнений повід.

— Що? Ти не хочеш? — Червоний Лис знову сховав лист, поволі й дбайливо застебнув куртку, ніби замкнув браму фортеці. — Може, ти ще проситимеш мене дати тобі прочитати його, але тоді буде запізно.

Коли пальці з грубими пазурами застебнули останній ґудзик, очі ворога спалахнули зеленкуватим вогнем.

— Собако! — заревів він, і обличчя його раптом налилося кров'ю. — Ти нічого не чув про те, що я доручив твоєму прилизаному спільникові переказати тобі? Ти можеш повернутись, вельмишановний Токай-іхто, і стати верховним вождем у резервації. В той день, коли я приставлю тебе, я стану агентом; ми разом облагоджуватимемо там справи! Не кажи знову «ні», раджу тобі! Ти вже раз відповів мені «ні» — й поплатився за це! Не роби цього вдруге! Ніхто не сховається від моєї кари! — Недолюдок засміявся гидким уривчастим сміхом. — Ось поглянь на мою кобилу, пам'ятаєш її? Вона належала твоєму покровителю, твоєму другові з сивим волоссям. Він також намагався боротися проти мене! Та дзуськи! Він мертвий! У холодній землі лежить він; усі річки розбушувались зараз, то, може, і його кості вирили: від цього не врятують ні хрест, ні шабля. — Янкі знову зареготав. — Блазень!

З уст Токай-іхто не злетіло жодного звуку. Та й навряд чи він взагалі слухав.

Делавар пильно дивився на кобилу, що стояла позаду Червоного Лиса. Вона належала колись майорові і була чудовою, винятково благородною твариною з жвавими очима. Її пахи були забризкані кров'ю, і з несамовитим гнівом Шеф де Лю глипнув на важкі шпори її теперішнього хазяїна. «Собака, — подумав делавар. — Убивця…» Він не відводив погляду від коня, якого часто годував. Кобила підвела голову і нашорошила вуха. Чи вона теж упізнала розвідника?

— Ти, уперта червона шкуро! — знову крикнув Фред Кларк на мовчазного вождя. — Чи тобі язик відібрало? — Червоний Лис вищирився злобно і єхидно. — З німим погана розмова. Але, здається, справу між нами уже й так закінчено. — Він одвернувся од Токай-іхто і підступив до Бобра і Шефа де Лю. — Я нічого не маю до вас, — сказав він хрипко. — Ви можете або повернутись назад у резервацію, або втекти через Міссурі у свою Канаду. Тільки оцього, — він через плече показав великим пальцем на Токай-іхто, — оцього ви не візьмете з собою на той бік. Він піде на шибеницю.

Делавар хотів ударити мерзотника в обличчя, але рука того з неймовірною силою обхопила його зап'ястя. Червоний Лис стиснув йому пальці, мов залізними лещатами, і глузливо оскалився. Це був мовчазний короткий поєдинок двох рук.

Делавар з безсилою люттю відчув свою слабість; піт залив йому обличчя.

Червоний Лис випустив руку.

— Та ми порозуміємось! Подумайте над цим. За цей скальп, — Червоний Лис ще раз безсоромним жестом руки показав на Токай-іхто, наче на свою власність, — за цей скальп добре заплатять. Хто мені його принесе — поїде у Вашінгтон і дістане двісті доларів. Даю строк до завтрашнього ранку. Але краще вам не гаятись, бо мої мисливці теж знають ціну грошам!

Янкі обернувся і знову підступив до Токай-іхто.

— І ти також поміркуй над цим востаннє! Невже усі вони мусять загинути через тебе, боягузе? Адже колись Понтіак, великий вождь, переможений білими, безстрашно прийняв смерть від червоношкірого брата…

Червоний Лис пішов до свого коня.

— За це йому тоді теж непогано заплатили, — сказав пін мимохідь до Шефа де Лю. — Заради золота тобі нема чого лишатися з ним. Ти його одержиш тепер і в нас.

Делавар більше не міг дивитись на цього чоловіка.

Ворог скочив на коня, стиснув його шпорами, аж той став диба. Лівою рукою Червоний Лис натягнув повід, у праній зібгав крислатий шкіряний капелюх. Поривом вітру, що раптом знявся, скуйовдило йому непокрите вогняне колосся.

— Падлюка! — загорлав Червоний Лис на Токай-іхто і аж запінився од люті. — Чого ти прийшов? Що я тобі, миша, з якою ти гратимешся, ти, смердючий червоношкірий? Чого ти приїхав сюди і крадеш у мене час, коли не хочеш розмовляти?

Червоний Лис пустив коня. Мабуть, щось промайнуло на обличчі вождя, чого не бачили воїни, але що привернуло увагу ворога. Негідник знову під'їхав.

— Гаррі?

— Я у вашому розпорядженні.

Вершник на гнідій кобилі видав напівсвистячий звук.

— Гаррі… — Приголомшений, він непевним рухом насунув крислатий капелюх на голову. — То ходімо.

— За шість днів, коли мої воїни з жінками та дітьми переправляться через річку. Я чекатиму на тебе біля цієї височини. Із зброєю. Хуг.

Червоний Лис утупився очима у вождя.

— Ти що, з глузду з'їхав? Ти думаєш, я збираюсь битися з тобою?

— Ти будеш зі мною битися. Зі мною і моїми воїнами або зі мною одним. Вибирай!

Червоний Лис спробував засміятись, але з його рота вирвався лише якийсь гавкаючий звук.

— Ти що, збираєшся наказувати мені, мій хлопче?

— Я сказав.

— Ну тоді як хочеш, ти, койоте, з'являйся із зброєю! Я приймаю виклик! Я приймаю! За шість днів! Я буду тут! — Червоний Лис зареготав. Він зареготав цього разу голосно й різко. — Гей, мій хлопче, я приймаю виклик! У твоїй сумці більше немає патронів. А твого ножика і стріл я не боюсь. Приходь, я теж прийду, і теж сам! Твій скальп належить мені. Згода?

— Так.

— Гаразд, мій Гаррі!

Червоний Лис високо піднявся на стременах і, впевнений у перемозі, глумливо помахав капелюхом. Тоді круто повернув коня і понісся на південь у безмежну прерію.

Обидва супровідники, здавалось, були спантеличені його раптовим від'їздом. Якусь мить вони недовірливо й вороже дивилися на дакотів, а тоді й собі повернули коней і поїхали за своїм повелителем та хазяїном.

Делавар чув глухі удари копит і бачив розтріпані на вітрі довгі кінські хвости. Вершники неслися галопом і ставали усе меншими й меншими. Нарешті вони під'їхали до далекої шеренги свого загону. Шеф де Лю ще розгледів, як три вершники спішились і тоді зовсім щезли з-перед його гострих очей.

Токай-іхто все ще непорушно стояв на місці. Він теж, здавалось, дивився вслід зниклим вершникам. Лише по тому він повернув буланого, і довгий погляд його чорних очей зупинився на друзях.

— Ви чули усе, — промовив він.

— Так, — відповів Четансапа, — і тепер ми порадимось з тобою, що нам робити.

Вождь насупив брови.

— Нема про що радитись. Ви переправитесь з наметами через річку, — ніхто не нападе на вас. А я лишусь тут, аби помститись за Маттотаупу і відвернути на себе ворогів, поки ви по той бік кордону не дістанетесь до Лісистих гір.

— Авжеж! — вибухнув Четансапа. — Лишити тебе тут нп вбивство тому набродові уатшітшун, що жадають нагороди за твій скальп. Ти гадаєш, Чорний Сокіл розсядеться на бізонячій шкурі й дивитиметься, як тебе убиватимуть пі лі, наче зграя вовків, що напали на бізона? Ти хочеш вчинити так, щоб укрити честю своє ім'я, а нас ганьбою! І о знай — я не покину тебе!

— Хуг, і я не покину тебе! — гаряче підтримав його Бобер. — Накажи зруйнувати намети, жінкам вмерти, а нам загинути, як личить чоловікам! До цього ми всі готові! Краще вмерти, ніж ще раз зрадити Токай-іхто.

— Я не покину тебе! — вигукнув і Шеф де Лю. Але наступної ж миті розкаявся в своїй упертості. Він побачив, як змінилося обличчя Токай-іхто.

— Я додержу свого слова, і ви не станете мені на перешкоді, — сказав вождь. — Я закликав вас і ваші намети перейти через Мулисту воду у вільну країну. Я вів вас, і ви дістанетесь туди разом з жінками та дітьми. Я хочу цього. — Очі Токай-іхто перехопили погляд Четансапи. — Ти присягнешся мені священною люлькою, Чорний Соколе, син Сонячного Дощу, що переправиш наших на той бік і не повернешся назад. Якщо ж ти маєш намір діяти проти мене і моїх слів, то скажи. Тоді я сам себе уб'ю. Я син зрадника, ти сказав мені про це на Білій річці. Моє життя не варте нічого. Але ви не смієте вмерти.

— Якщо ми тебе не послухаємося, ти сам себе уб'єш? — промовив Четансапа збентежено й запально. — Ні, Токай-іхто, якщо ми послухаємось тебе, то це означатиме твою смерть. Ти й сам не віриш, що зможеш уникнути такої сили білих койотів, коли лишишся з ними наодинці, щоб відтягти їх на себе, поки ми дістанемось до Лісистих гір. Те, що ти говориш, — просто слова, в яких немає правди.

— Четансапо, я кажу правду. Я врятуюсь від тієї зграї білих койотів, тільки-но намети перейдуть через кордон. Так, я хочу цього, бо знаю: я вам потрібний. Я зроблю псе, що зможу, аби тільки повернутися до вас.

— А хто повідомить нас про те, що станеться з тобою?

— Гірський Грім, сітсікау, залишиться по цей бік річки на варті й принесе вам звістку про мене.

Четансапа важко дихав.

— Ти силуєш мене, вождь. Ти забрав мене з «пустельної землі», коли я умирав. Моє життя належить тобі. Візьми до цього ще й честь мого імені. Я присягаюсь тобі, що переправлю наші намети. Чоловіки похилили голови.

— Хай буде так, як хоче Таємнича Сила, — закінчив вождь. — В мужності Четансапи жоден воїн ніколи не мав сумніву.

Він попустив повід, і буланий побіг назад до великої Мулистої води. За ним ішов сірий жеребець Гірського Грома, а по його сліду бігли сиваш, рябий і гнідий з своїми вершниками.

Повернувшись до табору, чоловіки пустили мустангів у табун, а самі разом з Токай-іхто пішли до Гавандшіти. Уїнона принесла люльку для присяги. Її дим на Білій річці підкріпив рішення воїнів піти на чужину: тепер вона перед небом і землею мала ствердити слова вождя і покору його воїнів.

Люлька задиміла в руках. Шефа де Лю, що покурив її останнім і віддав на збереження Уїноні. Потім він обернувся і пішов слідом за Токай-іхто, який, залишивши старого чаклуна, почав підніматися схилом. Позаду вождя з похиленою головою ступав Шунктокеча. Ще ніколи не здавався йому схил таким стрімким і ніколи так нестерпно не пекло сліпуче полудневе сонце. Він у розпалі бою вистріляв останні патрони Токай-іхто, коли той перепливав річку, і тепер з його вини вождь мусив стати під кулі Червоного Лиса з самими лише стрілами.

Він не підводив очей на товаришів, а дивився в землю і побачив усе ще сухі шкіряні човни, що марно чекали на воду, і між ними двох дівчаток з натертими сажею обличчями. Вони сиділи, тісно притулившись одна до одної, і не насмілилися підвести очі на вождя, коли той пройшов повз них.

Минуло чимало часу, поки настав вечір і закінчився піст для дітей. Ящірка пішла до своєї матері, а Грозова Хмара присунулась ближче до Уїнони. Сестра вождя взяла дівчинку до себе у ковдру. Грозовій Хмарі було там тепло холодної ночі, і вона заснула глибоким сном.

Ранком дівчина підрахувала, що з шести ночей вже проминула одна і тепер вони вирушать на п'яту ніч.

Грозова Хмара і Ящірка були ще малі, але вони навчились годинами й днями тихо сидіти й чекати, як дорослі дівчата та жінки. Ось і зараз сиділи подруги і терпляче чекали. Вода спадала з дня на день і навіть з години на годину. З річки виступили луки і чітко окреслилися форми дна затоки. Мокра і зотліла, жовта торішня трава своїм бридким виглядом різко відрізнялася од квітучого лугу за межами спустошення. Прибиті течією, лежали понад берегом вивернуті дерева. Кілька жінок відтягли вбік розкладені трупи затонулих диких тварин. Шум бурхливої річки у головній долині усе віддалявся і слабшав. Коли Грозова Хмара одного дня побігла вниз до краю затоки, то побачила, що у великій долині з води вже виступили вершини горбів, які тяглися вздовж справжнього річища. Але яке неприємне видовище являла собою долина, повна мулу і жовтої води. Ще лишилося два дні до переправи.

Грозова Хмара знову сиділа в таборі і чекала. Їй так хотілося поговорити з Сітопанакі і попросити, щоб та розповіла про край, що лежить по той бік річки. Але дочка чужого вождя була така тиха й зажурена і не розуміла мови дакотів. Грозова Хмара іноді кидала погляд на цю дівчину, яку вона ще кілька днів тому ненавиділа, ревнуючи до Уїнони. Але тепер вона полюбила чужинку і дивилася на неї все частіше, правда крадькома, так що чорнонога дівчина не могла цього помітити. Сітопанакі була дуже гарна і сумна, як сама смерть. Може, вона любила вождя?

Якось уночі — останньої ночі перед переправою через річку — Грозова Хмара крізь сон почула тихий звук, немов вітер співав у траві. Він бринів, як невідома пісня, і пісня ця була така чарівна й ніжна, що маленька дівчинка не хотіла прокидатись, а воліла б тільки слухати спів. Вона слухала і марила. Їй снилася дівчина-дакотка, яка виїхала човном на озеро шукати свого коханого. Але вона знайшла лише його сагайдак з стрілами, що плавав на блискучій поверхні води. Тоді вона віддала свого човна на поталу хвилям і загинула в озері.

Коли Грозова Хмара удосвіта, раніше, ніж звичайно, розплющила очі, у небі мерехтів лише перший відблиск світанку. Місяць і зорі вже поблідли на його тлі. Вода шуміла в долині. Ще всі спали; навіть собаки лежали, скрутившись і уткнувши морди у шерсть. Лише одна тонка постать підвелася: вона стояла на колінах у траві й заплітала своє довге важке волосся. Тоді внизу, на краю затоки, виринула з імли світанку ще одна тінь і почала поволі наближатись. Дівчина, що стояла навколішки, нібито злякалась. Вона нахилилася ще нижче і сховала обличчя. Тінь чоловіка безшумно пройшла повз неї і майнула уверх схилом до вершини, гнучка, мов гірський лев, що готується до стрибка.

Грозова Хмара знову заплющила очі й терпляче чекала, поки її розбудять. Ніхто не повинен знати, що вона вже не спить.

Останній день теж збіг у тиші й бездіяльності. Грозова Хмара і Ящірка знову сиділи біля Унтшіди. Стара сказала дівчатам, що наступної ночі табір вирушить.

— Коли сонце піде спати, — сказала вона, — ми переправимось через річку. Ви обидві поїдете верхи на трофейних конях, які подарував Ведмежим хлопцям їхній батько Четансапа. Ці коні великі, а ви малі, але сором був би вам, якби ви впали з них.

— Авжеж, сором, і Ведмежі хлопці глузували б з нас, — відповіла Грозова Хмара. — Та ми не такі дурні.

Унтшіда усміхнулась і встала, щоб сказати і решті жінок, що вони мають робити.

День поволі згас. Коли сонце у червоній заграві зникло за обрієм і дрозди заспівали свою вечірню пісню, в таборі все ще не було помітно ніякого руху і пожвавлення. Коні паслися, собаки шастали довкола. Сіра вовкодавиця лизала свій приплід — чотирьох щенят. Грозова Хмара вже уподобала одне чорненьке, яке хотіла взяти собі. Уїнона пообіцяла його дівчинці, якщо дозволить Токай-іхто.

Маленька дівчинка зітхнула і погладила цуценя. Замиготіли перші зорі шостої ночі.»

З річкової долини потягло вітром, і шум води у темряві залунав гучніше.

Унтшіда підвелася з свого місця. Це було знаком усім готуватися. Ніхто не промовив жодного слова. Жінки й дівчата, яким було звелено перенести човни, легко підняли їх і раніш від інших почали спускатися довгим ланцюжком у долину. Інші пішли з дітьми до коней. Собаки з гавкотом гасали навкруги, бо вдалині, в прерії, і внизу, в долині річки, зухвало задзявкало кілька койотів. Грозова Хмара і Ящірка знали: ці койоти — розвідники племені, що подавали сигнали. Дівчатка привели двох великих драгунських коней і без сторонньої допомоги вилізли на них. Їхні дитячі руки упевнено тримали повід; коні слухняно йшли довгим цепом вниз до затоки.

Копита хлюпали по калюжах, залишених спадаючою повіддю. Шлях ішов незліченними звивинами навколо прибитих водою дерев, гілля і коріння та навколо чагарника, що ріс на березі. Верби хитали вітами від легкого подиху нічного вітру. Було дуже темно. Собаки не переставали валувати; шум річки усе наближався й наближався.

На дні головної долини ще стояла глибока вода. Жінки, що пішли попереду, вже спустили човни на повільно текучу поду, поклали на них вантаж і почали гребти, обминаючи горби. Вершники ще лишались на конях; вода сягала їм до ніг. Собаки замовкли і пустилися вплав.

Але ось вода, виграючи мінливими переливами, стрімко понеслась — почалося справжнє річище. Грозова Хмара і Ящірка розпізнали у темряві на конях групу воїнів, а між ними Четансапу на його трофейному сиваші. Воїни зупинилися на затопленому березі річки. Друга половина загону стояла в бойовій готовності вгорі біля височини на краю прерії. Але ворога не було видно.

Грозова Хмара і Ящірка їхали у кінці валки. Уїнона в своєму шкіряному човні повернула назад, щоб забрати обох дівчаток. Вони спритно ковзнули з коней у шкіряний казан і заходилися гребти. З води виринуло обличчя, що, певно, належало Хитрому Боброві. На тому боці усе ще скакав на сиваші Четансапа, заганяючи в річку останніх драгунських коней.

Коли човен Уїнони з дітьми, перепливши річище, знову опинився в майже стоячій воді і без труднощів проплив між горбами, що стриміли з річки, серце Грозової Хмари забилось сильно і лунко. Вона ще раз озирнулася на покинутий південний берег. Ось готові до бою вершники ураз повернули коней і теж поскакали вслід за іншими у долину річки. Але один-єдиний зостався на місці. Він стояв чорною тінню на тлі чорної ночі.

Човен підганяли легкі удари весла, і він нісся вперед. Покинутий берег відступав усе далі й далі. Тінь самотнього вершника все більше зливалася з темрявою. Токай-іхто залишився сам.

Діти ступили на північний високий берег річки, досягти якого було їхньою заповітною мрією. Вони допомогли Уїноні витягти човен на берег і вилізли на мокрих коней. Довга валка вже вишикувалась і, облита таємничим світлом місяця, потяглася на північ прерії. Вдалині протрюхав вовк. Похитуючи головами, йшли в'ючні коні і присадкуваті мули. «Перед вів сиваш Четансапи; його ясна шкура вилискувала в нічному світлі. Діти прислухались. Позаду них шуміла річка. Але ще досі не пролунав жодний постріл.

По той бік, на покинутому березі, вороги лише тоді нападуть на вождя, коли жодне вухо не почує цього і жодне палке серце не зможе повернути коня.

БОРОТЬБА ІЗ ЗАЧАРОВАНИМ БІЗОНОМ

Ведмежі хлопці й розвідник Чорна Скеля не сиділи без діла на протилежному березі Мулистої води. Перш за все вони зняли шкуру з лозового кістяка човна, щоб використати її замість ковдри. Добре загорнувшись у неї, індійці перебули зливу і змокли не більше ніж тоді, коли переправлялися через річку. Великі переходи останніх днів зовсім зморили хлопців, тому Чорна Скеля наказав їм цієї ночі спати і сам вартував у найнебезпечніші години перед світанком.

Коли розвиднілось, вони попоїли трохи із своїх запасів і потім порадились, що їм робити далі.

— Перш за все, — сказав Чорна Скеля, — давайте почнемо вести спостереження з горба, чи не помітимо чого важливого для нас. Адамс говорив, що він буде триматися поблизу Лісистих гір біля річки Міні-Сосе. Може, нам пощастить знайти його.

Хлопці погодились з цим планом, і всі троє вирушили в дорогу. Кістяк човна індійці покинули, оскільки він був їм не потрібний. Але шкуру, що правила їм замість ковдри, а також могла згодитися для будування намету, вони взяли з собою. Чорна Скеля недаремно вже протягом багатьох років виконував обов'язки розвідника у Ведмежому братстві. Він бігом повів хлопців навпростець долинами до того горба, з якого виднілася уся місцевість навкруги. Це найкращий із спостережних пунктів, який тільки могли тут знайти троє молодих індійців. Трава тут була зелена та висока; вона буйно росла на родючому глинистому грунті, і трьом юнакам з Ведмежого братства дуже легко було у ній сховатися. Самі невидимі, вони могли спостерігати місцевість наскільки сягало око. Але чого хлопці не могли бачити — це своїх одноплемінників, що лишилися на протилежному березі. Затока у вигляді рогу була закрита від їхніх поглядів.

Вранішнє сонце пригрівало в спину, навколо квітів снували комахи. Вдалині пасся табун антилоп. Гапеда і Часке помітили стадо тої самої хвилини, що й Чорна Скеля.

— Можна підкрастися і влучити стрілою в антилопу, — сказав Ігасапа.

Молоді індійці раділи нагоді пополювати більше, ніж свіжій печені.

Раптом вони вгледіли, що антилопи перестали пастися, попіднімали голови і швидко, мов вітер, помчали лугом. Бігли вони в північному напрямку.

— О! — вигукнув Часке.

— О! — повторив Ігасапа. — Що ти на це скажеш, Часке-Широконогий, Ведмежий сину?

— Що нам не доведеться їсти печені з антилопи, — з жалем констатував Часке. — У нас немає коней, а пішки жодна людина не наздожене антилопу. Ми зробимо інше. Поміркуємо над тим, чому антилопи втекли.

— Ну? — зацікавився Ігасапа.

— Ясно, як день. Навряд чи антилопи тікали від вовків. Певно, вони почули мисливців. Оскільки табун побіг на північ, то небезпека, якої він злякався, має бути десь поблизу річки.

— Вірно, Часке, і якщо ти хочеш дізнатися ще більше, приклади вухо до землі. — Ігасапа вже дослухався, припавши до трави головою.

Хлопці наслідували його приклад.

— Так! — вигукнули вони в один голос. — Загін вершників. Вершники їдуть риссю. Це уатшітшун!

— Хуг! Уатшітшун, що мчать прямісінько на нас. Ми повинні стежити за ними.

Усі троє напружено чекали. У них був гострий слух,і навколо глибока тиша, тому вони почули вершників уже здалека. Минуло чимало часу, перш ніж загін з'явився серед зелених пагорбів.

— Мілаганська! — прошепотіли хлопці. Йшлося про невеличкий передовий загін драгунів.

Драгуни також виїхали на горб, аби краще роздивитись місцевість, й індійці добре бачили, як вони вийняли біноклі й оглядали протилежний берег. Двоє з них, очевидно ватажки, розмахували руками. До них приєднався чоловік у шкіряному одязі і щось їм гаряче доводив. Ранок стояв ясний, сонячний, і тому індійцям було видно геть усе, що відбувалось на горбі. Вони розуміли навіть деякі жести чоловіка в шкіряному одязі, тому що він мимоволі доповнював свої слова тією мовою знаків, з допомогою якої розуміються між собою прикордонники й індійці, а також індійці з різних племен. По знаках дакоти здогадалися, що йшлося про Ведмеже братство і що драгуни шукають їх. Чоловік у шкіряному одязі намагався пояснити мілаганська, що Ведмеже братство ще на тому березі, а тому треба зачекати, поки спаде вода; під час переправи через річку зручно буде у них стріляти.

Драгуни, здавалось, ще не вирішили, як їм діяти. Перш за все вони позлазили з коней, посідали на траву й почали підобідувати. Чоловік у шкіряному одязі залишився на горбі вартувати.

— Ви усе збагнули? — запитав Ігасапа.

— Так.

— Що ж нам тепер робити?

— Убити цих мілаганська ми не можемо: їх дуже багато, — відповів Часке, нишком зітхнувши.

— Але ми не можемо дозволити їм залишатися тут і вартувати, — рішуче сказав Гапеда. — А разом з тим нам. треба зробити все, щоб вони поїхали і не вернулися, тільки-но спаде вода.

— Так-то воно так, — посміхнувся Чорна Скеля. — Але як нам домогтися цього?

— Хитрістю, — упевнено відказав Гапеда.

— І ти знаєш таку хитрість?

— Так! — На худорлявому дитячому обличчі Гапеди промайнула розумна посмішка.

— Тоді давай обміркуємо твою хитрість.

Гапеда схопився за пов'язку на голові, помацав свої тонкі руки, а потім щоки і скроні, що запали від недоїдання та напруження.

— Адже у мене вигляд голодного й виснаженого, чи не так? — промовив він задоволено.

— В очах білої людини — так, — ствердив Ігасапа.

–: Тоді я можу йти. Я побіжу до мілаганська і попрошу в них їсти. Вони спитають, звідки я прийшов, а я їм розповім, що Ведмеже братство потонуло в річці, коли наші чоловіки й жінки хотіли переправитись на цей берег. Якщо тільки…

— Що? — спитав Часке схвильовано. — Чому ти знову замислився?

— У мілаганська є довгі очі. — Гапеда мав на увазі бінокль. — Чи можна ними бачити крізь горби?

:— Ні, — заспокоїв його Ігасапа, — не можна. Ними можна бачити лише на далеку відстань.

— Гаразд. Значить, вони так само, як і ми, не бачать воїнів і жінок з Ведмежого братства. І я можу перехитрити їх!

— Звісно, можеш. Спробуй: мілаганська — де велика небезпека для наших.

Гапеда вирушив у дорогу. Він спустився з горба тим схилом, якого не видно було драгунам, попрямував у долину й тоді майнув непомітно вздовж річки. Пробігши деяку відстань, він зупинився, ліг і залишив після себе слід, так, ніби він тут лагодився спати. Далі знову встав і почав блукати по горбастій місцевості. Нарешті піднявся на височину поблизу загону, ліг на самому її гребені й трохи згодом підняв голову. Помітивши, що чоловік у шкіряному одязі звернув на нього увагу, Гапеда встав на весь зріст і кивнув йому.

Той у відповідь подав знак, що Гапеда може наблизитись.

Хлопець щодуху побіг на горб до драгунів. Солдати, зручно розташувавшись у траві, їли, курили і про щось балакали. Коли підійшов малий індієць, розмова урвалась, і всі з цікавістю почали розглядати його. Чоловік у шкіряному одязі, очевидно, скаут, як говорять у цих місцях, тобто слідопит, відразу ж почав розпитувати чужого хлопця:

— Звідки ти прийшов? Гапеда зрозумів знаки.

— З того боку, — сказав він.

— Як же ти переправився сюди? Невже через воду?!

— Саме так, — запевнив дакотський хлопець. — Оце зараз через воду. У шкіряному човні. Всі інші потонули. — На його обличчі відбився глибокий сум.

— Хто це «інші»?

— Воїни, жінки і діти Ведмежого братства з великого племені дакотів.

— Чорт… Ведмежого… а підійди-но ближче, сядь ось тут. Нам конче потрібно про це дізнатися! — Скаут переклав розмову молодому офіцерові, начальникові загону.

Того ніби наелектризували. Він почав давати скауту різні вказівки, значення яких Гапеда не зрозумів. Але скаут розтлумачив йому, що наказував офіцер.

— Ти залишишся у нас, — пояснив він хлопцеві знаками. — Тобі нічого боятися. Ми даватимемо їсти, а згодом ти ходитимеш до школи. Ми візьмемо тебе у наш великий форт. Там ти розповіси комендантові про Ведмеже братство, про Токай-іхто, і про все, що з ними сталось. Зрозуміло?

— Так, — відповів Гапеда перелякано. — Але я не хочу залишатися у вас. Я тільки хотів би, щоб ви мене нагодували. Я йду до родичів у Канаду.

— Ти ще малий і мусиш робити, що тобі велять. І не розводь теревенів. Тут ти будеш їсти разом з нами, а то он який худий. У нас тобі буде добре, ти скоро погладшаєш.

Гапеда замовк. Він вирішив утекти. Але не знав, коли трапиться нагода. Зараз, серед білого дня, це неможливо. Він поїв те, що йому дали (їжа видалась Гапеді зовсім несмачною), потім ліг на сонці, вдаючи, що спить. Але насправді думки його напружено працювали, і він раз по раз злегка розплющував очі: крадькома стежив за ворогами.

Драгуни дозволили собі відпочинок на цілу годину. Коли молодий офіцер наказав виступати, був уже полудень. Скаут посадив Гапеду перед собою на коня. Він вів загін і тому їхав попереду. Гапеда, як гострозорий сокіл, роздивлявся навкруги. Він зразу ж примітив, що їдуть вони не на схід, а на захід, його хочуть завезти у далекий форт, де міститься їхній гарнізон. Він мусить удавати, ніби задоволений з цього. Лише коли недовір'я ворогів зовсім розвіється, з'явиться надія на втечу.

Місцевість потроху змінювалась. Гапеду на цьому невідомому шляху супроводжували на заході — блакитні обриси Скелястих гір, довкола — квітучі зелені пагорби, а з півдня — шумлива, жовта від мулу повінь. Ігасапи і Часке він не бачив, вони також не подавали йому ніякого знака. Але Гапеда був певен, що друзі постерегли його вимушений від'їзд і потай ідуть слідом. Можливо, коли посутеніє, він матиме нагоду зв'язатися з ними. Спокійно і, здавалося, байдуже, як личить дорослому воїнові, зносив дакотський хлопець свій полон. Головне було досягнуто: мілаганська і скаут, мабуть, повірили йому, що Ведмеже братство загинуло у водах річки, яка вийшла з берегів.

Вечоріло, сонце схилилося на захід, і луки мерехтіли в його останніх променях. Драгуни розташувалися на ніч на бівуак. Вони розіклали багаття, підігріли консерви і перекидалися непристойними жартами. Гапеда хоч і не зовсім розумів двозначність цього пустослів'я, але про зміст догадувався з рухів і сміху, якими драгуни супроводили його.

Хлопець зневажав оцих чоловіків з бородами, що поводили себе так негідно і безсоромно.

Скаут підкликав Гапеду і знову почав докладно розпитувати. Гапеда розповів про переслідування, що його загнало Ведмеже братство від Червоного Лиса, і про страшну переправу, тут хлопцеві не треба було нічого вигадувати, бо він таки пережив увесь той жах. Розповідь його звучала переконливо.

— А що то за родичі в Канаді, до яких ти хотів тікати? — запитав нарешті білий.

— Дакоти на річці Сурі, — коротко відповів Гапеда.

— Он воно як, так оце оті, з Міннесоти, що втекли туди! Але навіщо тобі здалися ці недоумкуваті дикуни! Полюванню на бізонів все одно скоро буде покладено край. Іди до нас, служи нам вірою-правдою і матимеш змогу стати славнозвісним розвідником, як Шеф де Лю. Нам потрібні такі кмітливі хлопці, як ти.

— Так, я хочу стати таким, як Шеф де Лю, — підтвердив хлопець. Скаутові й на думку не спало, що означають ці слова в устах Гапеди.

Поки скаут розмовляв з, Гапедою, жарти і сміх не вгавали. Та ось драгуни загукали до скаута:

— Гей, ти, старий! Ми ще не хочемо додому! У форті так нудно! Тут так хороше! Нам не вистачає лише гарної свіжої печені, а більше нічого й не треба солдатові. Хіба що кілька дівчат з білявими, довгими косами! Добудь їх нам! Де той табун волів і хоробра дівчина-ковбой, про яку ти нам розповідав?

Скаут, літній, бородатий чоловік, тільки посміювався.

— Але доведеться зробити чималий гак, — говорив пін. — Про це вже домовляйтесь з лейтенантом. Як на мене — я згоден.

— Ну, за цим у нас діло не стане. То де ж худоба й дівчина?

— Три фермери з рештками свого табуна втекли від поводі, а з ними й мисливець на бобрів, що вештався в цій місцевості. Та є ще кілька ковбоїв і жінки.

— Отже, домовились. Лейтенанта ми вже примусимо «годитись, а ти нас поведеш туди. Нам кортить печені л яловичини і танців навколо багаття.

— Але не забувайте про людей, — застеріг скаут. — Якщо хочете зібрати врожай там, де ви не сіяли, — це не так просто. У них, звичайно, теж є гвинтівки і ножі, якими вони досить вправно орудують. Драгуни засміялися.

— Але ж нас більше! Такого ще не бувало, щоб драгунові не дали вола на печеню. Якщо вони мають намір відмовити нам, то ми їх перестріляємо без зайвих балачок.

Гапеда втямив з розмови лише те, що скаут, за звичкою, підкреслював жестами. Але й цього було цілком досить для кмітливого малого бранця. Фермери, пастухи, мисливець на бобрів з дружиною… Може, це Адамс? Адже він чекав на них десь поблизу. Отже, йому загрожує небезпека з боку мілаганська. Треба будь-що попередити його.

Вже зовсім стемніло. Для лейтенанта солдати нап'яли намет, а самі полягали на ковдрах просто на лузі. Коней, навіть не розсідлавши, поставили докупи й охороняли. Гапеда загорнувся у власну шкіряну ковдру і, не викликаючи анінайменшої підозри, ліг між солдатами. Він точно запам'ятав, як було розподілене вартування. Після півночі протягом чотирьох годин вартуватиме скаут. У цей час не варто нічого розпочинати. Якщо ж втекти раніше, скаут помітить його відсутність, тільки-но стане на варту. Отже, для здійснення задуму Гапеді лишався короткий проміжок часу між четвертою годиною ранку і сходом сонця.

— Хлопець заплющив очі і примусив себе заснути. Йому потрібні сили. Гапеда був певен, що прокинеться вчасно. Він навчився прокидатися тоді, коли хотів. Білі люди здебільшого гадають, що малі індійці зовсім не вчаться. Вони дуже помиляються. Індійські діти також проходять ґрунтовну і сувору школу! Гапеда вчився не з шести, а з чотирьох років. Він вчився їздити верхи, стріляти, вистежувати дичину й ворога, завжди володіти собою, зносити голод і спеку. Він навчився говорити правду, якою б гіркою вона не була для нього, й знав історію племені дакотів. Він розумів мову знаків, умів читати й писати ієрогліфи. Він знав, як вирізати стрілу, побудувати намет, зорієнтуватись в незнайомій місцевості. Ще кілька років, і він стане воїном… Подумавши про це у напівсні, Гапеда злякався. Ні, він ніколи не стане воїном, бо ж Ведмеже братство тепер розводитиме плямистих бізонів і житиме мирно з усіма червоношкірими і з усіма хорошими білими людьми. З усіма хорошими… так, але ж серед білих людей є багато сильних і лютих вовків, і їм Гапеда повинен довести свою мужність, мужність, хоч він уже й не вирізуватиме стріл. Мілаганська, до яких він потрапив, — союзники цих лютих і сильних вовків. Він мусить перехитрити їх і розбити їхні плани. А щоб бути спроможним зробити це, йому треба зараз спати. Гапеда навчився володіти собою, і він заснув, бо ж хотів того.

Прокинувшись, хлопець по зорях визначив, що після півночі минуло вже близько двох годин. Скаут з двома драгунами вартував біля коней. Гапеда і взнаки не давав, що вже не спить. Він спокійно лежав, і очі його, здавалося, були заплющені. А насправді хлопець протягом цих двох годин перед утечею пильно стежив за всім.

Нарешті бородатий, одягнутий у шкіру скаут уклався спати. Він знайшов собі зручне, затишне місце біля намету лейтенанта, закутався і скоро заснув, про що свідчили його храп і рівномірне дихання. Гапеда зачекав ще трохи, тому що зміна вартових могла декого збудити. На варту заступило двоє молодих драгунів, очевидно, недосвідчених і легковажних. Вони посідали біля коней і стиха про щось балакали. Хлопець удав, ніби йому стало погано. Він підвівся і пішов за намет у протилежну сторону від місця, де спав скаут і сиділи вартові. Сховавшись там, Гапеда ліг на землю. Тепер починалось найважче з його задуму. Він мусив відповзти травою так, щоб його не помітили вартові.

Гапеда багато вчився повзти непомітно, і тепер з величезною обережністю мав застосовувати свою майстерність. Цьому сприяла і висока весняна трава, і його тонка, худа постать. Він, мов змія, посувався лугом. Було ще зовсім поночі. Позад нього — жодного руху. Вартові, певно, й уваги не звернули на те, що Гапеда не повернувся з-за намету на своє місце. Вони сиділи поряд, вдивлялися в темряву й точили ляси про речі, які їх, видно, дуже цікавили. Серед німої тиші нічних прерій Гапеда ще довго чув їхню приглушену розмову.

Відповзши на таку відстань, що його вже не можна було бачити з бівуаку», хлопець перевів подих. Чи Ігасапа й Часке десь поблизу і чи здогадуються вони про його втечу? Гапеда видерся на горб і задзявкав койотом. У Ведмежому братстві це був умовний сигнал розвідників, який знали навіть діти, а Гапеда навчився у свого батька Четансапи чудово наслідувати його. Згодом у відповідь долинув такий самий дзявкіт.

Гапеда завмер на місці, чекаючи: з'явився Ігасапа. Хлопець коротко розповів йому, що хитрість удалася і що драгуни мають намір наступного дня вчинити щось погане трьом фермерам, що втекли з худобою, мисливцеві на бобрів та його дружині.

— А де знаходяться ці уатшітшун з своїми плямистими бізонами? — зацікавився Чорна Скеля.

— Я втямив тільки, що десь на північ від нас.

— Значить, це ті самі, яких ми з Часке уже бачили. Біжімо швидше.

Підійшов і Часке. Ігасапа з обома друзями, не гаючи ані хвилини, щодуху помчали у північному напрямку. У всіх дакотів прудкі ноги, хоч і не всі вони такі спритні, як підлий зрадник Татокано: Але, коли потрібно, кожен з них пробіжить за день не менше, ніж кінь.

Сонце зійшло. Вже не одну годину бігли три індійці. Недарма вони постійно ще змалку особливо старанно тренували ноги, натирали маззю, робили різні вправи. Увесь тягар свого тіла хлопці переносили на носки ніг, як це звичайно роблять під час швидкого бігу. В повітрі ще віяло ранковою прохолодою, коли до них долинуло здалеку ревіння плямистих бізонів. Воно було зовсім не схоже на рев диких бізонів. Гапеда і Часке раптом відчули, як у них од хвилювання закалатало серце. У майбутньому їм теж доведеться розводити плямистих бізонів. Чи ж вони такі жалюгідні, як оті виснажені, напівголодні бики й корови, що дісталися індійцям у резерваціях?

Трьом дакотам тепер уже не треба було додержувати особливої обережності. Вони, не ховаючись, побігли просто до табуна. Сокиру. війни закопано, і ніхто й не запідозрить, що ці хлопці належать до Ведмежого братства, усе ще переслідуваного ворогами. А коли там і Адамс, як вони того сподівалися, то, впізнавши хлопців, він, без сумніву, дружньо прийме їх.

Дакотів помітили, і назустріч їм вирушив вершник. Це був білий. Він їхав на рябому коні й одягнений був, як ковбой: у світлій шкіряній куртці, на шиї — строката хустка з довгими китицями, а на голові — високий крислатий капелюх. Обличчя — худе і засмагле, аж бронзове. Вік його важко було визначити, бо ж ніхто не міг певно сказати, чи безліч отих зморщок на його чолі викарбувана роками, чи злигоднями. Вершник під'їхав галопом і, як індієць, раптово осадивши коня, зупинився перед хлопцями.

Троє з Ведмежого братства теж стали.

— Вітаю моїх юних червоношкірих братів! — сказав білий мовою дакотів. Його вимова, власне, діалект мови дакотів, була трохи незвична для індійців з Ведмежого братства. Проте вони добре розуміли його і зраділи, що білий в цій далекій місцевості вітає їх рідною мовою.

— Вітаємо нашого білого брата! — відказав поважно Ігасапа. — Ми шукаємо людину на ім'я Адамс.

— Зараз ви його тут знайдете! Ходімо! — Вершник повернув коня і риссю поїхав до табуна, що пасся на лузі. Індійці пішли за ним. Гапеда і Часке з цікавістю розглядали корів, биків і бугая. Хоч ці тварини після зимівлі були худішими, ніж дикі бізони, але вони жваво і з задоволенням паслися, а не стояли напівмертві, з похнюпленими головами, як та худоба, що її пригнали у резервацію уатшітшун. Бугай сопів, довгі батоги пастухів голосно ляскали.

Дакоти побачили групу вершників. Один з них — викапаний той, що привітав їх. Троє сивих чоловіків і дві жінки похилого віку менше цікавили хлопців. Це, певно, фермери, що їх прогнала повідь, як розповідав скаут.

Але серед них був ще один вершник: білявий, молодий, з блакитними очима; риси його обличчя були суворі, а в куточках рота заліг глибокий сум. Поруч нього молода жінка: волосся у неї було світле, як сонце, а очі — як вранішнє небо. Вона вправно їхала верхи. Проте юні дакоти, які, можна сказати, виросли на конях, зразу ж побачили, що ця жінка не сиділа, як вони, з чотирьох років, день у день у сідлі. Вона, видно, з недавнього часу у прерії, хоча і намагалась бути схожою на справжню пастушку.

Білі зупинились, зійшли з коней і запросили індійців до себе. Гапеда і Часке були приємно вражені таким ввічливим і пристойним поводженням уатшітшун. Вони знали лише Червоного Лиса, солдатів та найманців, що заганяли людей Ведмежого братства до резервації і убивали їх, уже обеззброєних. Їхньою мовою завжди були лише кулі і груба лайка. Тому індійці так здивувалися тепер.

Гапеда розповів білим, про що він довідався в передовому загоні драгунів. Ті уважно вислухали, але не промовили жодного слова, тільки посмоктали свої люльки, багатозначно похитали головами і замислились. Вони поводилися майже так само, як і червоношкірі чоловіки, і довір'я хлопців до них ще більше зросло.

— Як же ви дісталися сюди? — поцікавивсь нарешті Адамс.

Ігасапа розповів йому всю правду.

— І що ж ви думаєте тепер робити?

— Токай-іхто просить білого чоловіка на ім я Адамс купити для Ведмежого братства плямистих бізонів і землі, де ми б могли з цими бізонами жити.

Адамс здивовано глянув на нього.

— Скільки ж вас? — запитав він.

— Коли ми посадили хлопців у човен, нас ще лишилось чотирнадцять воїнів і п'ятдесят стариків, жінок і дітей, — відповів Ігасапа. — Але під час грози Червоний Лис знову; напав на Ведмеже братство, і, певно, ще декого з наших убито. Скільки, зрештою, переправиться через річку, ми не знаємо.

Адамс якусь мить помовчав.

— Багатьох вам доводиться оплакувати, — сказав він нарешті. — Для того десятка чоловік, що залишились, ви легко знайдете і землю, і худобу. Але чим же ви будете платити?

— Золотом. Токай-іхто дав нам золота!

На обличчях трьох старих фермерів відбилась цікавість. Вони присунулися ближче і стали прислухатися уважніше ніж досі.

— А чи вмієте ви скотарювати? — знову запитав дакотів Адамс.

— Ні. Але Токай-іхто сказав, що ти хочеш стати нашим братом. Ти навчиш нас розводити плямистих бізонів.

Адамс усміхнувся.

— Це було б непогано. Я залюбки допоможу вам. То, може, зараз і купівлю зробимо?

— Чоловіче, — вигукнув один із старих фермерів, — купи у нас худобу, ми ситі по саму зав'язку цим здирством і мріємо податися на схід. Є в індійців золото?

— Заспокойтесь, — сказав Адамс. У ньому прокинулась чисто селянська ощадливість. — Ми порахуємо й оглянемо худобу.

— І будемо тут товктись, поки не прийдуть драгуни і не накоять лиха? Ти забув про цю банду грабіжників? Чув, що розповідав хлопець?

— Саме тому рисковано зараз купувати худобу.

— Адамсе, не торгуйся довго. Ти й так купиш усе мало не задарма. Поговори з індійцями, щоб дали нам золото, і можеш негайно ж перегнати худобу через канадський кордон. Драгуни не наважаться його перейти!

— Це правда. — Адамс не втрачав спокою. Троє дакотів спостерігали, як він разом з іншими білими чоловіками й жінками ходив поміж худобою, лічив, обмацував, знизував плечима, зрідка щось зауважував. Нарешті він підійшов до індійців.

— Скільки у вас золота? — стиха запитав він. — Трудність у тому, що тут, звичайно, ніде дістати терезів для золота. Все треба приймати на віру. Але це чесні люди. Монет у вас немає?

— Ні, лише зернята. — Ігасапа розв'язав торбинку і показав дві зернини золота.

— Та чи знаєте ви, яке це багатство? — запитав Адамс. Він був приголомшений.

Індійці дивились на нього широко розкритими очима. Вони не могли навіть уявити, що за купку золотих зернинок можна виміняти худобу для всього братства.

— Не показуй усього капшука, а то вони збожеволіють, — застеріг Адамс. — Дай-но сюди частину і звірся на. мене. Ми зараз же переженемо худобу через кордон.

Дакоти повірили своєму білому братові. Незабаром справу було закінчено. Обличчя Адамса сяяло радістю.

— Все! — вигукнув він. — Томасе, Тео, вперед, худобу через кордон! Покажіть, чого вартий ковбой! А ви, мої юні, сміливі брати з племені дакотів, беріть собі коней там, біля худоби, та, глядіть, добре загнуздайте їх! Ми купили усю цю худобу і повинні зберегти те, що нам належить!

— Усіх оцих плямистих бізонів? — вигукнув схвильовано Гапеда.

— Так, усіх, що ти тут бачиш, хлопче. Ти не уявляєш собі, чого варте твоє золото!

Хлопці, не гаючи часу, побігли разом з Ігасапою до коней, що неосідлані паслися поблизу, накинули на них ласо, які їм дали Адамс, Томас і Тео, і посідали верхи. Поки пастухи, ляскаючи довгими батогами, повертали худобу на північ, троє дакотів швидко впоралися з кіньми. З радісними вигуками вони приєдналися до тих, що переганяли худобу. Хлопцям було дуже приємно, що молода дружина Адамса дивувалась з їхніх шалених витівок на чужих конях.

Для стада й коней, що мчали галопом, кордон виявився недалеко. Адамс гукнув дакотам, що до вечора вони будуть уже поза небезпекою. Чи ж гнатимуться за ними драгуни? Навряд чи треба цього боятися: драгуни мріяли використати кілька днів для відпочинку й розваг, а не для шаленої погоні. Проте невідомість увесь час тримала втікачів у напрузі й гнала все далі й далі. Гапеда й Часке відчували радість і впевненість у собі од самої лише думки про те, як вони з Адамсом вітатимуть Токай-іхто і своїх одноплемінників — власників великого стада. Коли б тільки вони переправились, скоріше переправились… А чи взагалі пощастить переправитись. Адже Ведмеже братство все. ще знаходиться між бурхливою водою і рушницями Червоного Лиса.

Сонце вже заходило, коли мокрі від поту, втомлені, охриплі вершники з худобою дісталися до прерій, де Адамс, Томас, Тео й Адамсова дружина Кет вирішили зупинитись. Індійці також спішились, розгнуздали коней.

— Ми перейшли кордон, — сказав Адамс.

Ігасапа й обоє його друзів довго Мовчки роздивлялися довкола. «Кордону» не було видно. Без кінця й краю простяглася навкруги зелена рівнина. Лише темний гірський масив, здавалось, присунувсь ближче.

Втікачі зупинилися на відпочинок. Худоба напилась і почала пастись. Хлопці назбирали хмизу, розіклали багаття, обережно прикривши його. Кожен попоїв із своїх запасів, потім чоловіки закурили. Кет була смертельно втомлена. Вона відразу ж загорнулась у ковдру і лягла спати.

Говорити нікому не хотілося: всі сиділи в тихій задумі. Так минуло з півгодини. Адамс розставив на ніч варту, яку хлопці зголосилися нести нарівні з усіма.

— Так, — раптом проказав Томас, — тепер ви, молоді індійці, — заможні люди. Тепер ви будете перед іншими кирпу гнути.

Спочатку йому ніхто не відповів, але трохи згодом Гапеда заперечив:

— Так само, як і ви, Томасе і Тео.

— Ти глузуєш з мене, малий Ведмежий сину?

— Ні, я не думаю глузувати з свого великого білого брата Томаса. Чому це йому таке спало на думку?

— Тому, що ми з братом Тео найбідніші в світі.

— Я не знаю, — відповів Гапеда повільно і ніби щось обмірковуючи, — я не знаю, чи мати плямистих бізонів — значить бути багатим. Томас і Тео також мають плямистих бізонів.

— Де ж вони? — Томас подивився в темряву. Гапеда розгублено знизав плечима.

— Я тебе не розумію. Тут же пасуться наші бізони.

— Наші? Твої… чи ваші… не знаю, як там між вами ведеться. Власне, вони належать Токай-іхто, якщо тільки він переправиться живим через річку. А якщо ні? Хто його спадкоємець? Певне, ви користувались у нього великим довір'ям, коли він так просто поклав своє золото у ваш гаманець. Це мене також не обходить. Але, зрештою, я хочу «знати, хто мені платитиме за роботу. Повітрям ситий не будеш.

— Але ж ви їсте з нами. Ви ж наші брати.

— Так просто їсти не кожен має право.

— Чому ні? — здивовано запитав Гапеда.

— Ви жартівники, малі червоношкірі. Тому, що худоба належить не кожному.

— Худоба належить нам усім: і Токай-іхто, і Ведмежому братству, і нашим білим братам — Томасові, Тео й Адамсові, й нашій білій сестрі — Кет.

— Ти ще дитина, тому й говориш таке, — похмуро й недовірливо пробурчав Тео.

— Ні, — втрутився Ігасапа, — Гапеда, хлопець з Ведмежого братства, говорить, як доросла червоношкіра людина. Ми, червоношкірі, завжди разом обробляли землю і разом полювали на бізонів. Ми хочемо й надалі жити за своїми власними звичаями, тому ми й вирішили, незважаючи на великі труднощі, переселитись у країну Півночі.

— Якщо вдасться… — буркнув Томас.

— А чому б це не вдалося? — гордо вигукнув Гапеда. — Ми жили так з давніх-давен, і завжди все у нас ішло добре.

— Ви й справді такої думки? — спитав, затинаючись від хвилювання, Томас. — І ми на старість станемо разом з вами фермерами?

— Так, неодмінно станете, — підтвердили Ігасапа, Часке й Гапеда.

Томас і Тео довго не могли слова промовити.

— Ну, хай буде так, — сказав, нарешті, Томас. — Тоді я зараз же почну вчити вас доїти корів. Це видасться вам набагато важчим, ніж гонити стадо, малі червоношкірі шибеники.

У пастухів була одна-однісінька дійниця. Худобу розводили не заради молока, а на м'ясо. Корів пастухи доїли лише для себе.

Гапеда і Часке з цікавістю спостерігали, як Томас витискав молоко з вим'я корови, що спокійно стояла і помахувала хвостом. Але носи вони затулили, і коли Томас, сміючись, дав їм покуштувати молока, з відразою виплюнули незвичайне питво.

— Не смакує? Чи ти ба! Де ж ваша індійська витримка?

Часке й Гапеда пересилили себе і судорожно почали пити. На їхню думку, молоко огидно тхнуло й було таке ж огидне на смак. Проте вони понад силу ковтали його. Потім крадькома відійшли убік і виблювали. Нове життя не так уже й просто почати!

Але хлопці хотіли бути мужніми.

Коли вони загорнулись у ковдри, щоб поспати, поки настане їх черга нести варту, Тео знову заговорив з ними.

— Я досі ніяк не можу взяти до тями, — сказав він, — чи це правда, що Адамс також стане фермером?

— Авжеж, правда! Тео протер очі.

— Адамс знову стане фермером! Ви, Ведмежі сини, будете жити з людиною, кращої за яку вам не знайти! Ви йому віддаєте усе, що багаті білі негідники пограбували у нього, хай і в інший спосіб, ніж це можна було собі уявити. Так, ми, злидарі, повинні триматись разом, тоді можна чогось досягти.

Хлопці поснули. От якби тільки Токай-іхто залишився живий, вони б йому про все це розповіли!

Ніч минула мирно і спокійно. Сонячного ранку худоба повільно рушила далі до Лісистих гір.

Біля підніжжя, на просторих луках, за якими починався ліс, нові скотарі зупинилися разом із своїм великим табуном. Це були землі, ніким ще не займані. Тут можна оселитись і кочувати із своєю худобою, де тільки заманеться. Перше місце для стоянки вони вибрали біля маленького прозорого струмка, що вибігав з лісу і вився серед лук. Тут було дуже гарно. Худоба мала воду й чудову пашу, люди — луки й ліс для теплих та холодних днів; дров було досить, — потік кишів рибою, а ліс — дичиною.

З дня на день, з години на годину чекали Ведмежі хлопці та Ігасапа на своїх. Завжди один з них сидів на верхівці найвищого дерева і. дивився на далеку Міссурі. Нарешті дочекались. Радісний крик Часке дзвінко і переможно пролунав у тихих вечірніх сутінках. Коли хлопець зліз із дерена, біля нього вже стояли Гапеда та Ігасапа з кіньми. Усі троє скочили на них і, мов вітер, помчали прерією назустріч своїм одноплемінникам. — Гі-йє-ге! Гі-йє-ге!

Валку, що нагадувала довгу темну змію, було ледь тільки видно в преріях. Навіть окремі постаті ще не можна було розрізнити. Але хлопці галопом помчали до пасма горбів, виїхали наверх, звели коней диба і радісно закричали. Потім якусь мить постояли, вдивляючись у сутінки.

Вони бачили, як воїни на мустангах кружляли навколо валки. Четансапа, їхній батько, їхав на здобутому в бою сиваші, Шеф де Лю був серед них на своєму рябому, а Чапа на гнідому коні. За невеличким загоном воїнів на чолі валки йшов пішки Гавандшіта. За давнім звичаєм, він ніс у руках довгий спис. Його спина і потилиця не рухались, і здавалося, ніби вони заклякли, а худі ноги наче самі по собі йшли хуткою ходою, якою вони ось уже близько століття мандрували луками й лісами. За ним ступали коні, везучи на собі жінок, дітей і вантажі. Останніми бігли друзі Гапеди й Часке — Молоді Собаки, а за ними коні драгунів, яких не використовували ні для верхової їзди, ні для перевезення вантажів.

— Гі-йє-ге!

Чи ж є на світі щось прекрасніше, ніж свідомість того, що Ведмеже братство закінчило свій довгий, тяжкий шлях і досягло вільних прерій, де панує повна свобода?

Ведмежі хлопці, звісно, помітили, що Токай-іхто, Унтшіди і чорноногого Гірського Грома нема в поході. Може, вожді йдуть в ар'єргарді? А де ж Унтшіда, чи жива вона?

Ведмежі хлопці та Ігасапа мчали назустріч одноплемінникам. Вони під'їхали просто до Четансапи, що зупинився, помітивши їхнє наближення. Уся валка також зупинилась.

Ігасапа розповів про все.

Четансапа глибоко зітхнув.

— Ви надто поспішили з купівлею, — сказав він. — Наші чоловіки говоритимуть, що плямисті бізони смердять.

— Це правда, а від їхнього молока людина блює, — підтвердив Часке. — Але ж ми не повинні через це боятися бізонів?

— Веди нас. Ми подивимося на них, — : вирішив Четансапа. Потім він під'їхав до Гавандшіти і прошепотів йому кілька слів. Хлопці і Чорна Скеля нічого не почули, бо Четансапа говорив дуже тихо. Але те, як Гавандшіта підвівся і пильно глянув на них, не віщувало нічого доброго. Хлопці та Ігасапа злякалися. Хіба Токай-іхто не казав Гавандшіті про свій план? І де Токай-іхто? Четансапа й словом не згадав про нього.

Валка знову рушила. Ігасапа й обидва хлопці їхали попереду, показуючи дорогу, Тепер вони посувалися поволі, так, як Причепи, що їх вантажні коні тягли за собою, і трималися при цьому ближче до Бобра. Четансапі не було коли говорити з ними, він як вождь мусив стежити за всією валкою. Шеф де Лю мав дуже засмучений, похмурий і неприступний вигляд, тому хлопці не наважувалися звернутись до нього. У Бобра також був не такий радісний вираз обличчя, який хлопці сподівалися побачити при зустрічі.

— Де Токай-іхто? — спитав Гапеда у Бобра, і серце його схвильовано застукотіло.

Він показав назад, на Міссурі.

— Там, — відповів він приглушеним голосом. — Він залишився битись з Червоним Лисом. Тому ми й мали змогу зняти намети і переправитись.

— І… — Гапеда не міг більше вимовити й слова. В горлі йому стисло.

— І Гірський Грім, з братства чорноногих, залишився там, аби стежити за боєм і сповістити нас, чи… — Бобер також запнувся. — Тепер ми повинні чекати, — додав він. — Дістанемось до Лісистих гір і там чекатимемо.

— Так.

Хлопцям було вже не до радісних вигуків. Токай-іхто не прийшов! Вони зціпили зуби. Тим сміливіше належить їм тепер захищати його волю.

Нарешті валка досягла струмка, на східному березі якого паслося стадо. Гавандшіта зупинився і, спершись на спис, довго дивився на плямистих бізонів. Потім повернувся, перевів людей через мілкий струмок і пішов далі вздовж берега. Четансапа їхав за крок від нього. Ведмежі хлопці залишилися на місці. Вони подалися до стада, яке пас Адамс, з глибоким хвилюванням відчуваючи, що зараз настає вирішальна хвилина.

Індійці розмістилися на західному березі струмка. Гавандшіта ходив і визначав місця для наметів. Четансапа сидів на своєму сиваші й лише спостерігав. Він, як і завжди, не втручався в розпорядження Гавандшіти. Біля Четансапи трималися Шеф де Лю і Чапа. Жінки розвантажували жердини. Лише Уїнона і Монгшонгша не займали своїх причепів.

Четансапа покликав розвідника Чорну Скелю і підвів його до старого чаклуна. Хлопці стежили за їх розмовою, але не все зрозуміли з того, про що говорилось. Вони лише збагнули з жестів, що там виникла сварка. Четансапа звелів Чорній Скелі ще раз розповісти про все і заявив, що Ведмеже братство повинне розташуватися біля стада. Гавандшіта ж, навпаки, наказав триматись якнайдалі від плямистих бізонів. Чоловіки послухались Гавандшіти і напнули намети на протилежному березі.

Смеркало. Ліс перетворився в темну тінь. Нагодована худоба лежала, ремиґаючи, в траві. Струмок, що правив тепер за демаркаційну лінію, тихо дзюрчав у густих сутінках. Його вода виблискувала навколо порослих мохом каменів, що визирали з хвиль, мов голови карликів.

Гапеда і Часке сиділи на березі й радились.

— Треба подати Токай-іхто якийсь знак, — сказав Часке. — Він мусить знати, що ми тут. І треба, щоб цей знак було видно аж на Міні-Сосе.

— Хуг, — погодився Гапеда, і хлопці побігли через струмок до батька. Четансапа не пішов до свого тіпі. Він стояв з Хитрим Бобром і ще з одним стариком, що носив у волоссі орлині пера, біля намету чаклуна, на якому були намальовані громові птахи і змії. З намету долинали глухі, моторошні звуки. Гавандшіта розмовляв з духами.

— Ми повинні подати знак Токай-іхто, — сказав Гапеда.

Четансапа згодився.

— Так, це вірно. Токай-іхто оточений ворогами. Він мусить знати, що ми перейшли кордон і що йому необхідно тікати від ворога й поспішати до нас, коли… — Четансапа замовк. Ніхто не хотів і думати про те, що Токай-іхто можуть убити вороги.

— Принесіть дров, якомога більше дров, — наказав Четансапа.

Гапеда і Часке покликали усіх хлопців із союзу Молодих Собак, Грозову Хмару, її подругу Ящірку та інших малих дівчат. Усім їм загадали носити й ламати дрова.

Навіть воїни не вважали нижчим за свою гідність допомагати дітям. Сигнал для Токай-іхто — цей лозунг об'єднав усіх.

Непомітно всі перейшли, перестрибнули на протилежний берег струмка; ніхто більше не дбав про те, щоб триматись від нього якнайдалі. В лісі зацюкали сокири, люди стягали сухий хмиз. Адаме, Томас і Тео також взяли участь у роботі, коли довідалися про її мету. Адамс своєю теслярською сокирою нарубав найбільше — накидав цілу купу полін. І коли усі побачили, що дров досить, Четансапа підпалив їх. Полум'я, роздмухане тихим нічним вітром, незабаром охопило всі дрова. Це було величне багаття, вогонь радості врятованих, поклик до вождя. Червоно-жовте полум'я освітило нічну темряву, різкіше подув вітер, заворушилась худоба. Яскраве світло вогню відбивалося в струмку.

Гапеда і Часке стояли з друзями із союзу Молодих Собак і дивилися в темряву на південь — на Міні-Сосе. Вони думали про Токай-іхто, сподівалися, що вождь у цей час також думає про своїх.

Тут зібрались усі — воїни, жінки і діти. Не було лише Гавандшіти. Як і раніше, з його намету на тому березі долинали глухі й моторошні звуки — це він продовжував розмову з духами. Поки збирали дрова і яскраво палав вогонь для Токай-іхто, на ці звуки ніхто не звертав уваги. Але коли вогонь погас і нічні тіні лягли на гарячу купу попелу, люди одне по одному почали прислухатись — плечі їхні опустились, а хлопці й дівчата прикрили рукою роти. Вони знову боязко і презирливо поглядали на плямистих бізонів і переходили одне за одним на західний берег мілкого струмка.

Ведмежі хлопці з Ігасапою і білими людьми знову залишилися самі. Зовсім самі?

Ні, не зовсім. Кілька коней до цього часу стояли не-розвантажені, й тепер їх перевели через струмок на східний берег.

Монгшонгша, Уїнона, Медова Квітка та Грозова Хмара перенесли майно Четансапи, Бобра і Токай-іхто, а також жердини і шкури з їхніх наметів та перевели вантажних коней до Ведмежих хлопців і Адамса. Хлопці полегшено зітхнули. Чоловіки й жінки, що прийшли до них, були поважними і сильними членами братства. Сам Четансапа і Чапа, Хитрий Бобер, привіталися з білими братами Адамсом, Томасом і Тео. За ними повільно йшов Шеф де Лю. Ведмежі хлопці подумали, що людині, яка з чотирнадцяти років жила неспокійним життям розвідника, особливо важко буде стати осідлим фермером і скотарем. Але виявилось, що його вагання мало іншу причину, про яку хлопці навіть і не здогадувались.

Тільки-но Шеф де Лю перейшов струмок, сталося щось несподіване і страшне. На протилежному березі відкрився чаклунський намет, і з нього вискочив Гавандшіта. Хоча чоловіки й хлопці вже й раніше бачили чаклуна під час танцю духів, проте сьогодні їм здалось, ніби вони бачать його уперше, так дико й погрозливо металась у темряві його обвішана різними чудодійними знаками постать. Про те, що це людина, говорили лише тіні його ніг. Ведмежа шкура і ведмежий череп висіли у нього на голові й на плечах. Зверху було ще поначіплювано безліч зміїних шкурок, пер, ляльок. Все це метлялося і брязкотіло. Цей танець своїми швидкими рухами і глухими незрозумілими звуками майже примушував глядачів забути, що перед ними людина, і викликав моторошний страх перед невідомим, перед якимось незбагненним тваринним началом. Чаклун танцював по колу, провіщаючи нещастя, про яке його сповістили у наметі духи. Лихо загрожувало Ведмежим синам. Глибоке, жахливе мовчання запанувало навкруги. У купі попелу згасли останні іскри, і темрява остаточно поглинула все довкола. Худоба неспокійно підвелася, перелякана гортанними звуками чаклуна, що час від часу переривались різкими вигуками. Чаклун, танцюючи, усе ближче підступав до струмка. Шеф де Лю, ніби скам'янілий, стояв біля самого берега, сам-один, за кілька метрів від Четансапи, Бобра, Ведмежих хлопців та Ігасапи. Здавалося, чаклун вбачає нещастя в делаварові. Раз по раз чарівницький жезл в руці Гавандшіти вказував на Шефа де Лю, поки, врешті, старий зупинився біля самого струмочка, напроти воїна, і протяжно вигукнув його ім'я.

Шеф де Лю наче застиг на місці.

Чаклун теж не рухався, погрозливо простягнувши уперед жезл. Лише вітер коливав зміїні шкурки, жмутки пер і ляльки.

Немов зачарований, делавар ступив три кроки уперед І зупинився на самому краєчку берега. Вода хлюпала об його мокасини. На протилежному березі стояв чаклун.

Ведмежі хлопці напружено спостерігали цю сцену.

Раптом чаклун різко скрикнув, зірвав з себе ведмежу шкуру, відкривши виснажене обличчя і біле як сніг волосся, що блищало в темряві. Він підняв розчепірені руки, ніби відганяючи якусь страшну небезпеку.

— Токай-іхто помре! — вигукнув він. — Цієї ж години! Тихий багатоголосий зойк розітнув ніч.

— Помре через тебе, делаваре!

Ведмежі хлопці відчули, що серце у них ніби обірвалось і щось стиснуло груди. Шеф де Лю стояв нерухомо, немов приречений.

— Говори, делаваре! — волав чаклун. — Хто вистріляв кулі з рушниці Токай-іхто? Хто змусив його стати з самими лише стрілами під вогонь рушниці Червоного Лиса?

Якусь мить тривала мертва фатальна тиша. Ніхто навіть не поворухнувся.

Тоді плечі делавара опустились, він повільно зняв усю свою зброю і поклав її на траву — ніж, сокиру, револьвер і рушницю.

Хлопці благально дивилися на свого батька Четансапу, поглядом прохаючи його промовити хоч слово.

— Так, він справді зробив це, — прошепотів десь біля Четансапи Бобер. — Він завжди був вправним, але надто квапливим стрільцем. Коли Червоний Лис під час грози напав на наших жінок та дітей і у нас не вистачало куль, Шеф де Лю взяв рушницю вождя і стріляв з неї. Це правда, що через нього Токай-іхто мусить стрілами відбиватись од рушниці Червоного Лиса. Горе нам, якщо Токай-іхто…

Бобер замовк.

Хлопці опустили очі в землю. Вони не могли тепер дивитися на Шефа де Лю. Делавар вчинив погано. Він не мав права торкатись рушниці вождя, не повинен був вдаватися до надто поспішних дій, втрачати самовладання. Це найгірше, що можна закинути воїнові.

Шеф де Лю поклав свою зброю на лузі й пішов. Ніхто його не зупинив. Ніхто ні слова не промовив до нього і ніхто не сказав жодного слова про нього. Шеф де Лю повільно покрокував до лісу.

Чаклун біля струмка опустив свій жезл. Він знову накинув ведмежу шкуру на голову й на плечі і закрив нею обличчя. Потім знову почав танцювати. Але тепер він танцював по-іншому: не випростовуючись, не загрожуючи, а повільно, водячи жезлом по землі. Зміїні шкурки, жмути пер і ляльки волочились по траві. Він спочатку танцював по колу, а тоді по прямій. Потім, залишив табір на узліссі іі побіг лугом, а чоловіки, жінки й діти, перелякані, схвильовані, пішли на деякій відстані за ним. Токай-іхто мусить умерти, так сказали духи! Яка темна ніч!

Чаклун знову почав глухо й протяжно вигукувати. Він бігав по лузі, як прудкий нічний дух; жезл, що його він гримав тепер високо, розтинав повітря, чарівницькі знаки гойдалися навколо нього. Нарешті Гавандшіта жезлом наказав чоловікам, жінкам і дітям, що супроводили його, зупинитись.

Всі враз ніби завмерли. Кожен зупинився там, де застав його наказ.

Ніхто не знав, що зараз на думці у чаклуна. Мов темна тінь, витанцьовував він у своєму химерному одязі по нічному лузі. А коли нарешті він зупинився, нахиливсь, потім знову випростався, чоловіки, жінки й діти нараз відсахнулись від того, що зненацька побачили на відстані: на лузі спалахнув, ніби охоплений вогнем, череп бізона. Він світився в темряві якимось зеленкуватим таємничим, загрозливим світлом. Найменші дітлахи з лементом побігли назад, до наметів. Чаклун знову заходився танцювати навколо палаючого черепа, який то з'являвсь, то знову щезав за його чорною тінню.

Гапеда й Часке схопили один одного за руки, як тоді, у ведмежій печері. Холодний піт пройняв їх. Коли Гапеда ненароком ворухнув правою долонею, він відчув чиюсь тонку руку: біля нього стояла Грозова Хмара. Дівчинка вся тремтіла, зуби її цокотіли.

— Як страшно, — над силу прошепотіла вона. — Череп прийшов.

Один з юнаків, що стояв попереду, скрикнув з переляку і, наче дикий звір, якого переслідують, кинувся до лісу.

— Ми повинні полювати на бізонів, на диких бізонів! — раптом закричав чаклун і, замахнувшись жезлом, кинув його на Чапу. Жезл уткнувся вістрям у землю біля самих ніг воїна, але той не рушив з місця.

— Убийте цих плямистих смердючих тварин, чоловіки племені дакотів! Той, хто п'є біле зачароване молоко уатшітшун і охороняє їх плямистих тварин, мусить померти! Дух дикого бізона прийде і вб'є його! Горе йому!

Багато індійців утекло слідом за юнаком. Вони так само відбігли далеко назад, аби сховатися від «дикого бізона».

У Гапеди перехопило подих. Він стиснув з одного боку правицю Часке. а з другого — худеньку дитячу ручку Грозової Хмари. Хлопець знав лише одне: він не піде звідси і не допустить, щоб убили плямистих бізонів. Він, хлопчик, мусить протистояти могутньому чаклунові й найстаршому в братстві.

Всі, хто стояв позаду дітей, відступили, навіть Четансапа і Чапа. Тільки Уїнона не відчувала страху. Вона взяла Грозову Хмару за руку і залишилась на місці. З падаючого черепа вихопилося зеленаво-червоне полум'я. Воно з шипінням здіймалось у нічне небо, і вогняний дощ спадав на луг.

Гапеда почув позаду себе голосні вигуки, повні жаху й перестороги.

— Убити плямистих бізонів, щоб нас минуло лихо!

Він збагнув: має статися щось таке, що б розвіяло чари, інакше усе пропало. Певно, у нього б не вистачило мужності, коли б поруч не було Уїнони. Але сестрі Токай-іхто він вірив.

— Умри, як хочуть цього духи! — закричав чаклун, вирвав жезл з кам'яним наконечником із землі, де він і досі стирчав, і високо здійняв його під вогняним дощем, погрожуючи Уїноні. Чаклунський спис, здавалося, також запалав.

— Це неправда! — Голосно вигукнув Гапеда. — Це неправда! Ти брешеш разом із своїми духами!

Знову посипався вогненний дощ. Гапеда заплющив очі, та не відступив. Він відчував, що Часке і Грозова Хмара теж залишилися біля нього.

Поволі Гапеда знову розплющив очі. Нічого не видно, крім чорної ночі, зоряного нёба і широкого лугу. Палаючий череп, вогненний дощ, танцюючий чаклун де й поділись.

Обережно, ще несміливо, Гапеда повернув голову спочатку до Часке, що неушкоджений стояв біля нього, а тоді в другу сторону, до Грозової Хмари та Уїнони. Усі троє, як і Гапеда, залишилися живими.

Поволі Гапеда розтулив кулак, в якому міцно стискав пальці Грозової Хмари, і дівчинка також ледь ворухнулась. Підійшов якийсь воїн. Гапеда впізнав батька. Той поклав руку синові на голову лише на мить, як тоді, коли хлопці мали плисти човном через річку. Потім пішов далі. В траві лежало якесь людське тіло. Це був чаклун. Але Четансапа навіть не доторкнувся до нього, — він, здавалось, шукав щось інше.

Діти отямились і огляділись навкруги. Вони побачили, що чоловіки, жінки й діти з Ведмежого братства, які втекли до лісу, тепер поволі поверталися до місця страшного чарівницького танцю, стиха про щось перемовляючись.

— Вони ще живі, — ці слова лунали найчастіше. Гапеда, що звинуватив чаклуна у брехні, Уїнона, якій той загрожував палаючим списом і вогненним дощем, — живі. Це справило на всіх глибоке, незабутнє враження. Ніхто не займав плямистих бізонів.

— Череп лежить там, у траві, — сказав Четансапа, повернувшись до Уїнони і дітей. — Він ще й досі трохи світиться зеленкуватим світлом.

Четансапа назбирав на лузі чимало різних обгорілих предметів; вони видались усім дуже загадковими.

Він попрямував до Адамса, що сидів у своєму напівзбудованому дерев'яному будиночку на узліссі, і показав йому знайдені речі. Діти та Уїнона супроводили Четансапу.

— Те, що старий робив, — просто красивий фейєрверк, — сказала біла людина. — Де тільки він набрав фейєрверочних фігур? Часто він вам показував «вогненний дощ»?

— Ні, — відповів Четансапа.

Підійшов Бобер і попросив Адамса знову все пояснити.

— Виходить, Шеф де Лю… — Бобер не наважувався продовжувати.

— Говори, — схвильовано, уривчасто наказав Четансапа.

— Шеф де Лю мав страшну підозру на Гавандшіту, — промовив Чапа. — Він якось почав був про це, та я не звернув уваги, бо вважав його докази невірогідними. Шеф де Лю побоювався, що Гавандшіта веде подвійну гру. Він був найстаршим у нашому братстві і вождем у мирний час, він був запеклий ворог уатшітшун. Але він був також чаклун і хотів залякати нас. Шеф де Лю в наметі Токай-іхто біля Ведмежого потоку чув із уст Червоного Лиса, що той мав дати Гавандшіті «вогненний дощ». За це Гавандшіта повинен був стати його спільником у боротьбі проти Токай-іхто. Але тоді з цього нічого не вийшло. Однак ви усі знаєте, що Гавандшіта не підтримав нас під час ради у резервації, коли Шонка примусив нас вигнати Токай-іхто з намету. Щоправда, Гавандшіта перейшов з нами через Міні-Сосе, проте хотів зруйнувати наше нове життя. Мені здається: він боїться Шефа де Лю так само, як і Токай-іхто, тому що вони бували між уатшітшун і більше не вірять у таємниці Гавандшіти. Тому Гавандшіта і прогнав тепер Шефа де Лю. Він дуже хитро використав його провину… Певно, чаклун одержав «вогненний дощ» у резервації через Шонку від Червоного Лиса…

Вислухавши це, Четансапа трохи помовчав.

— Він обдурив нас востаннє, — сказав він по тому похмуро.

В цей час на лузі знявся якийсь рух. Викритий чаклун підвівся і повільно, хитаючись, поплентався геть. Найдивовижніше для хлопців було те, що знесилений старий побрів східним берегом струмка, на якому пасся табун. Тепер вони згадали, що і під час свого шаленого танцю чаклун кілька разів переходив струмок, очевидно, не помічаючи цього. Зараз він теж не звертав на це ніякої уваги. Згорблений, заточуючись наче п'яний, ішов він поміж плямистими бізонами, яких так ненавидів, а куди йшов — ніхто не знав, в усякому разі, не до чарівницького намету, де звичайно зникав після своїх танців.

Кілька чоловіків, що стояли біля Адамса, напружено стежили за ним.

На східному березі струмка лежала купа попелу — рештки від багаття, що його полум'я було сигналом для Токай-іхто. Там Гавандшіта зупинився.

Четансапа підійшов до нього. Серед глибокої нічної тиші виразно чути було кожне його слово.

— Ти обдурив нас, — суворо сказав Четансапа. — Червоний Лис дав тобі «вогненний дощ».

Хлопці побачили, що старий скинув свій химерний одяг, і тепер постать його маячила, мов тінь, біля купи попелу. Він не промовив жодного слова, тільки ще більше зіщулився.

Але Четансапа був невблаганний. Він просвистів умовний сигнал, і люди з усього табору збіглися до нього. Великим колом оточили вони купу попелу. Хлопці та Уїнона також підійшли.

— Ви всі бачили «вогненний дощ»;— голосно промовив Четансапа. — Вміння робити такий дощ є однією з таємниць уатшітшун. Адамс теж знає її. А Гавандшіта одержав цей вогонь від Червоного Лиса в резервації і за допомогою його щойно обдурив нас.

Гавандшіта мовчав. Мовчали і чоловіки, жінки й діти, пройняті жахом перед зрадою людини, якій вони так вірили.

— Назбирайте для мене дров, — вимовив нарешті старий.

Чоловіки і жінки знову наносили купу дров. Не кажучи ні слова, Гавандшіта виліз на неї, загорнув обличчя в ковдру і став чекати диму і полум'я, що вже здіймалось навколо нього. Ніхто за ним не заплакав. Він сам засудив себе, і всі мовчки чекали, доки згасне полум'я. Від чаклуна залишився самий попіл.

А коли настав ранок і сонце залило землю золотистим промінням, кожен узявся до своєї роботи. Струмок перестав бути кордоном. Його прозора вода текла тихо і мирно з лісу на луки і полоскала ноги індійців, що тепер раз по раз переходили через струмок. Адамс навмисне перегнав табун на західний берег, де бики й корови безборонно ходили поміж наметами. Багато хто ще морщив носа, бо запах домашньої худоби був для дакотів незвичним, але ніхто нічого не казав. Щоправда, ніхто не виявляв бажання доглядати бізонів, крім хлопців, Ігасапи і Хитрого Бобра. Чоловіки взяли луки та стріли і пішли на полювання в Лісисті гори. Деякі хлопці поробили собі вудки з вербових гілок та кінського волосу і ловили рибу в струмку, там, де глибші місця.

Ведмежі хлопці трималися біля Томаса й Тео і просили вчити їх скотарству. Часке вмостився з дійницею біля рябої корови так, ніби ця справа вже давно була йому знайома. Дарма, що корова весь час била його хвостом по голові і по обличчю; коли він був малим і сидів на причепі, довгий кінський хвіст шмагав його цілісінький день і це було далеко неприємніше. Гапеда мовчки дивувався з брата. Його самого корови ще брикали.

Хлопці не посоромились принести «смердючого» молока в намет вождя для Уїнони. Вони прийшли туди з повною дійницею, і сестра вождя показала їм на чистий казанок над вогнищем, куди можна було вилити це молоко. В наметі сиділи також білява Кет і Сітопанакі. Уїнона попросила Кет показати, як кип'ятять молоко.

Ведмежі хлопці побігли по табору, розшукуючи своїх друзів із союзу Молодих Собак, — у них вже назбиралася сила новин. Вони зустріли їх біля відкритого тіпі Бобра.

Один з хлопців ніс м'яча — великого, м'якого шкіряного м’яча, наповненого кінським волосом.

— Гратимете з нами? — спитали усі троє, коли Ведмежі хлопці зупинились перед ними.

— Ми вже не малята, — заперечив Гапеда. — Я більше не бавитимусь удень великим нічним м'ячем. Чи немає у вас маленького?

— Ним грати набагато важче. Він такий твердий.

— Зате ви занадто ніжні. Навіть палиць не узяли з собою.

— У нас їх немає. Але ж у твого батька Четансапи; в наметі є палиці. Можна їх узяти?

— Ні. Доки Токай-іхто не повернеться, ми взагалі не! гратимемо. Нам треба вирізувати стріли, об'їжджати коней, полювати на дрібну дичину, а до того ще й навчитись доїти плямистих бізонів.

— Ти лише базікаєш, а сам ще не вмієш цього.

— Але ж я вчитимусь. А ви йдіть собі і вирізуйте палиці для м'яча, бо ви ще малі. Ясенів тут вистачить.

— Поки ми їх зігнемо і висушимо, мине велике сонце, ти ж знаєш. — Хлопець підкинув м'яча у повітря і знову впіймав його.

Гапеда і Часке стояли вичікуючи. Вони не знали, чи приєднатися їм до гравців, чи піти геть. У цей час щось зашурхотіло позаду них, і вони почули шепіт і хихотіння з намету Бобра. Це Ящірка прослизнула до своєї подруги Грозової Хмари.

— Покуштуй-но ягід, — почули хлопці її дзвінкий голос.

Ледь скосивши очі, Гапеда і Часке могли так само добре, як і їхні друзі, бачити, що відбувається в наметі. Ящірка принесла маленький, вичищений і висушений шкіряний пузир, повний солодких ягід. Вона ласувала ними і припрошувала Грозову Хмару. Але Боброва небога саме розпочала роботу і не хотіла її кидати.

— Я тільки руки ними замащу, — сказала вона. — Їж сама! Де ти їх узяла?

— Знаєш де? Одна жінка з братства чорноногих подарувала. Вона знайшла нору хом'яка і вибрала з неї ягоди. Ти не хочеш навіть покуштувати? А вони такі смачні! Такі солодкі!

— Але ж мені треба вишивати!

— Ну то й що? Вишивати ти ще довго зможеш. А ягід скоро не буде! — Ящірка проковтнула півпригорщі ягід.

— Я не можу гаятись з вишиванням, мені треба швидко скінчити роботу. Що ти одягнеш, коли прийде велике свято?

Ящірка витріщила очі.

— Яке свято?

— А ти не знаєш?

Ящірка засоромилась.

— У мене також є гарний одяг, — голосно похвалилась вона. — Мати вишила старовинними, красивими візерунками.

— То ти до цього часу дозволяєш матері вишивати тобі одяг! Я давно вже вишиваю сама.

— Ти це одягнеш на велике свято? — Ящірка розглядала розпочату роботу, що її Грозова Хмара тримала в руках. — Покажи-но! Так, дуже гарно. Але тут ще треба вишити місяць, — її обличчя нараз зробилося дуже серйозним.

— Ти говориш так упевнено, — сказала вона нарешті. — А якщо нам доведеться не святкувати, а оплакувати смерть Токай-іхто?

Грозова Хмара перестала вишивати, поклала роботу в пелену і подивилась крізь відкритий намет на південь.

— Я вірю в те, що Токай-іхто переможе, і Уїнона також вірить у це, — промовила вона урочисто. — Ми будемо готуватись не до похорону, а до свята. Вчора вночі Токай-іхто неодмінно мав побачити наш вогонь. Тепер він може залишити південний берег Міні-Сосе, бо ж наші намети уже у безпеці. За два дні Токай-іхто буде тут, якщо він не поранений.

Хлопці й дівчата глибоко зітхнули. Через два дні вони знатимуть щось певне принаймні від гінця. Гірський Грім повинен принести вістку.

— Так! — вигукнув хлопець з м'ячем. — Будемо сподіватись, що Токай-іхто живий і повернеться до нас! Будемо готуватись до великого свята, аби показати хлопцям з інших племен, чого ми варті! Ви, Гапеда і Часке, вже багато чого навчились, тому повинні змагатись з ватажками хлопців з племені чорноногих і кам'яноварів. У скачках на конях їх переможе Гапеда. Часке найспрйтніше кидає каміння, а я найкраще граю в м'яча. Ви знаєте, що вправи з м'ячем у наметі мені ще не досить добре вдаються. Але до осені я опаную й цю справу. Коли прийде вождь…

— Гаразд! — вигукнув Гапеда. — Наш обов'язок дуже добре боротися на змаганнях і показати, що ми вміємо розводити плямистих бізонів і можемо пити молоко. Тоді хлопці з племені чорноногих також будуть учитись цього. Скоро вони вже умітимуть навіть добувати із землі чорну таємницю, за допомогою якої уатшітшун примушують бігати вогняного коня! їхній чаклун навчає їх цьому.

— Значить, у них є ще більший чаклун, ніж був Гавандшіта, — здивувалися хлопці.

— Так, є. Він допомагає вождям.

Гапеда і Часке взяли з собою трьох своїх друзів і повели їх до Томаса й Тео, щоб познайомити їх. Адамса ніде не було видно.

— Він шукає Шефа де Лю, — сказав Томас. — Блукає лісом. Але я не вірю, що він знайде його, коли червоношкірий сам того не захоче. Сліди мокасинів у лісі важко помітити.

Гапеда і Часке похнюпились. Відсутність будь-яких відомостей про долю Токай-іхто і відчуття провини перед делаваром тяжко гнітили їхню свідомість.

Опівдні повернувся Адамс. Пошуки його виявились марні.

— Проклятий чаклун! — роздратовано сказав він. — Цю справу повинен був вирішити сам Токай-іхто, адже вона тільки його стосувалась. А старий прогнав одного з кращих наших людей.

Адамс вхопив сокиру і знову заходився працювати у своїй хатині. Гапеда і Часке мовчки, з подивом стежили за теслярем. Цієї роботи вони також мріяли навчитись.

День минув без особливих подій. Ігасапа і обидва молоді Круки, що по черзі вели спостереження з найвищого дерева, не повідомляли нічого.

Намети залишились там, де були напнуті спочатку: намети Токай-іхто, Четансапи і Чапи на східному, а решта на західному березі струмка. Тепер Четансапа наказав, щоб великий намет для нарад напнули біля його тіпі, і жінки тут-таки взялися до роботи. Чоловіки звернули на це увагу. Скидалося на те, що скликатимуть раду.

Минув і наступний день, і знову — жодної вістки. Чим ближче підходила вирішальна хвилина, тим з більшим напруженням і таємним хвилюванням чекали усі відомостей. Все робилося абияк, кожен весь час поглядав на південь. Звідти мав прийти Токай-іхто або його посланець.

Четансапа зібрався на пошуки Шефа де Лю, щоб, коли вернеться Токай-іхто, можна було принаймні сказати, що сталося з делаваром.

Адамс працював уже на покрівлі своєї хатини. Хлопців дивували його дужі, спритні руки. Дакоти мали жилаві міцні ноги, але руки у них були не такі розвинуті, як у білих людей.

З дерева пролунав вигук спостерігача. Та це був не той крик, який мав сповістити про повернення Токай-іхто. Це було застереження, що наближається хтось чужий. Хлопці кинулися до дерева і саме встигли перейняти молодшого Крука, який поспішав доповісти про наслідки своїх спостережень.

— Наближається підлий понка! — гукнув він, пробігаючи повз хлопців. — Понки усі зрадники і служать уатшітшун. Горе, якщо він несе лиху звістку.

Четансапи не було, і найстаріший чоловік у таборі, з орлиним пером на голові, на ім'я Чотанка, виконував обов'язки найстаршого і вождя табору. Молодий Крук побіг до нього. Тим часом хлопці помчали на луг поглянути на пришельця, якого побачив розвідник. Довго чекати не довелося, тому що понка весь час біг. Ще молодий, з волоссям, зачесаним докупи і заплетеним у косу, він не мав на собі нічого, крім гамаш, а із зброї стриміла в нього за плечима лише рушниця.

Підбігши до наметів, він зупинився, очікуючи, поки до нього звернуться. Молодий Крук підійшов до незнайомця і повів його в намет Чотанки.

Ведмежі хлопці схвильовано чекали.

Невдовзі запона в наметі піднялася, і звідти вийшов молодий Крук. Хлопці підбігли ближче, щоб довідатись, у чім справа. Розвідник рушив до намету Чапи.

Дорогою він роздратовано кинув хлопцям:

— Брехлива сорока, як і всі понки. Він разом з мисливцями за скальпами бився проти Токай-іхто. Ми його зв'язали. Каже, що завтра із сходом сонця Токай-іхто буде тут. Ніч продержимо його зв'язаним, а якщо вранці Токай-іхто не прийде, уб'ємо цього койота. Тотема Токай-іхто в нього немає.

Молодий Крук зник у наметі Чапи.

Ведмежим хлопцям здавалось, що години повзли, мов слимаки, так поволі темніло. Цієї ночі вони не могли склепити очей. Прийде Токай-іхто із сходом сонця чи понка збрехав? Хлопці не пішли до батькового намету, а сиділи на узліссі під деревом, на якому в цей час вартував Ira-, сапа. Тихо ніс свою воду з лісу на луки струмок; маленька хвиля, що вирувала навколо каменя, ловила» промені зірок. Тут, на березі струмка, стояв колись Шеф де Лю, засуджений Гавандшітою. Четансапа пішов на пошуки, але й досі; не повернувся. Нарешті він з'явився і підійшов до спостережного дерева. Побачивши хлопців, він затримався н мить і спитав у них, що сталось і про що сповістив понка. Хлопці не хотіли розпитувати, але Четансапа сам розповів, що знайшов делавара. За звичаєм червоношкірих, Шеф де Лю заподіяв собі страшну рану і нерухомо стояв біля дерева в лісі, аби довести людям племені дакота, що він знову володіє собою.

Хлопці мовчали.

Четансапа пішов до тіпі Чотанки. Він хотів на власні вуха почути, про що розповідав понка.

Раптом пролунав вигук розвідника. Ігасапа миттю зліз із дерева і, надзвичайно збуджений, крикнув:

— Буланий кінь! Буланий кінь Токай-іхто! Без вершника!

Враз відкрилися всі намети. З'явився Четансапа. Він подав сигнал, і всі чоловіки кинулися до коней, сіли на них і навальним галопом помчали у нічні прерії.

Гапеда і Часке також скочили на своїх коней і разом із загоном чоловіків понеслися лугом.

Недовго вони проїхали, як побачили те, про що сповіщав Ігасапа. На горбі стояв гордовитий жеребець і сердито поводив очима. Вершники закружляли навколо нього. Раптом з'явився ще один кінь без вершника. Цей був набагато боязкіший. Вершники усе ближче під'їжджали до коней, що стояли посеред лугу. Нарешті вони зімкнулися в щільне коло, щоб захопити з собою цих коней, і з голосними вигуками помчали до табору.

Але буланий лишився на місці, а другий кінь — це була кобила — притиснувся до жеребця, ніби просячи в нього захисту.

Хитрість вершників не вдалася.

Вони повернулись і розсипались по лузі. Хлопці побачили на сиваші свого батька. Він під'їхав до буланого, і — дивно — буланий не втік. Кінь підпустив сиваша зовсім близько. Один чорногривий, другий — білий, стояли вони поруч, виразно відрізняючись один від одного у темряві.

Чи вхопив Четансапа мустанга за повід? Ні, не вхопив.

Сиваш помчав із своїм вершником далі. Знову воїни зімкнулись колом і поскакали до табору, але знову вони мусили розімкнути коло, і буланий сам лишився на горбі. Кобилу цього разу вершники повели за собою. На ній була вуздечка, яку полюбляють чіпляти своїм коням білі люди.

Під'їхавши до табору, Четансапа зліз з коня і подав знак, що погоню закінчено. Гапеда і Часке взяли сиваша за повід. Батько наказав:

— Ніхто не повинен чіпати буланого. Він поранений. Може, він сам прийде до води і до табуна. А та кобила — коняка Червоного Лиса.

Всі були приголомшені. Кобила Червоного Лиса і жеребець Токай-іхто… без вершників… жеребець тяжко поранений…

Ведмежі хлопці відвели своїх коней і батькового сиваша, тоді знову посідали на узліссі біля дерева. Вони сиділи там і чекали, поки, нарешті, мине ніч. Повільно, дуже повільно пересувались на небі сузір'я. Холоднішало. Втома налягала на людей і тварин. Але Ведмежі хлопці не спали. Вони чекали ранку, коли мав прийти Токай-іхто. Боротьба була, мабуть, дуже важкою. Чи правду казав понка, чи дурив їх?

На сході з'явився перший проблиск дня. Але посланець сонця мало що говорив про ту пишноту, що ось-ось мала з’явитися слідом за ним. Все навкруги було ще затягнуто сірим туманом. Вовки ховались у свої лігва, гасли зорі. Вітер куйовдив траву, що гойдалася під його холодним подихом. Гапеда і Часке присунулися близенько один до одного, намагаючись зігрітися. Худоба підводилась з ревінням і починала пастись. Нарешті в імлі мерехтливого світла показалося з-за обрію сонце. Гриф описав коло на тлі блакитного неба і зник десь у південному напрямку: мабуть, побачив добру поживу!

Луки зеленіли на сонці, тихо шелестів ліс, і маленький струмок збігав своїм кам'янистим руслом. Гапеда і Часке допомогли подоїти корів і перегнати табун трохи далі. Жінки набрали у шкіряні мішки води, нагодували дітей.

Жоден з воїнів не пішов на полювання. Всі чоловіки залишилися в таборі і чекали. Чи правду сказав понка? Чи прийде Токай-іхто?

Сонце підіймалося все вище, минали години. В таборі панувала моторошна тиша. Буланий повільно підійшов до коней і став на чолі табуна — він звик бути вожаком. Незважаючи на рану, жеребець своїми гострими зубами відігнав геть усіх суперників. Якби він міг ще й говорити! Що знає він про долю свого хазяїна, який не прибув разом з ним?

Минув день. Токай-іхто не повернувся.

— Понка мусить вмерти! — гнівно сказав Четансапа. — Мені він нічого не відповів, а Чотанці збрехав. На дерево його!

ВЕЛИКЕ РІШЕННЯ

Тієї ночі, коли Ведмеже братство перейшло Міссурі, Токай-іхто залишився на південному березі річки. Ще до того він обрав собі місце, з якого було видно далеко навкруги: і затоку, де так довго стояло табором Ведмеже братство, і пасмо горбів, що тяглося на південний захід у прерії. Звідти його могли побачити вороги, але й він мав змогу стежити за кожним їхнім рухом на відкритій місцевості. На самій вершині горба була глибока улоговина, така, ніби якийсь велетень видавив її великим пальцем. Вона була глиняста, мокра та гола; тут, коли зійшов сніг, качалися бізони і залишили слід від свого «купання». Вождь добре знав цю улоговину, вміло поглиблену чиєюсь людською рукою. Лише по краях її росли квіти та висока трава; на західному боці лежав стовбур дерева з рештками листя. Його принесли сюди чоловіки Ведмежого братства з берега річки, щоб улаштувати собі надійне прикриття.

Незадовго до півночі на небо виплив на чверть урізаний місяць, провівши чітку межу між світлом і тінями. Весь західний бік пасма горбів і північні схили долини, в якій протікала річка, а також затока тонули у непроглядній темряві. Але валка, що віддалялась, на протилежному боці широкої долини була вся залита ніжним місячним сяйвом. Токай-іхто стежив за нею поглядом, аж поки вона зовсім не зникла з його очей.

Вождь дістав люльку, набив її тютюном і запалив. За його розрахунками, він мав ще досить часу, щоб покурити перед битвою. Шостий день, про який він говорив Фредові Кларку, саме настав, коли вважати початком дня північ, як це роблять білі. Домовляючись з Токай-іхто, Фред Кларк мав на увазі, мабуть, індійський день прерій, що починається зі сходом сонця, і це було його помилкою. Хай не дорікає, якщо дакоти у розмові з уатшітшун дотримуються їхнього рахунку. Токай-іхто з першої ж години дня чекав сам-один на вершині. Він додержав слова.

Фред Кларк і його товариші також дотримували свого слова, бо це було їм дуже вигідно. Ніхто не робив спроб напасти на валку. Дакота бачив лише із своєї схованки, як розвідники шастали по долині. Деякі з них попливли через річку; досвідчене око могло помітити їхній рух на воді, що виблискувала в світлі місяця. Цим розвідникам, очевидно, наказано було податися слідом за Ведмежим братством і впевнитись, що ніхто з них не повернувся. Декого з розвідників Токай-іхто невдовзі помітив на порослих травою пагорках внизу в головній долині; вони, здавалося, навмисне не квапилися заховатись, щоб вождь побачив їх. Він мусить знати, що з цього боку шлях до втечі теж йому відрізаний.

Токай-іхто замислено ковтав дим люльки.

Довгі ряди вершників наближалися кроком з південного боку височини. На певній відстані од вершини, де чекав Токай-іхто, вони розділились. Ліве й праве крило розійшлися і стали обабіч на схід і захід від височини, двома нескінченними ланцюгами аж до стрімкого берега річки.

Самого Фреда Кларка ніде не було видно. Можливо, мін думав розпочати бій лише після сходу сонця, бо денне світло давало їм ще більшу перевагу. Токай-іхто не мав наміру довго спостерігати приготування ворогів. Якщо Фред Кларк не з'явиться до кінця ночі, він сам прискорить сутичку удаваною спробою втекти.

Від південного ряду відділилися п'ять вершників і поскакали до височини. Вони мчали галопом один за одним; їхні тіні летіли слідом за ними, копита гупали по лугу. Перший вершник їхав за десяток кроків попереду. Навіть гострі іі звиклі до нічної темряви очі Токай-іхто не могли як слід розглядіти його. Проте він знав, хто цей вершник.

То прибув Червоний Лис.

Разом з своїми супутниками він, здавалось, мав намір досягти найвіддаленішого од Токай-іхто південного краю височини. Діставшись до підніжжя горба, Червоний Лис разом з чотирма іншими вершниками зник з поля зору Токай-іхто. Але вождь не зводив очей з. того місця, де міг знову з явитися ворог, коли він буде підійматись на височину. Коли…

Червоного Лиса ніщо не примушувало згодитись н небезпечний поєдинок. Проте вождь розраховував на ненависть, що світилася в очах Фреда Кларка під час останньої зустрічі, ненависть злочинця. Червоний Лис не боявся суду білих людей. Тепер він хотів позбутись тієї єдиної людини, яка могла покарати його за негідні вчинки і яка вирішила це зробити: червоношкірого Токай-іхто, сина Маттотаупи.

Фред Кларк досяг на своєму коні вершини. Криси його капелюха одночасно з кінськими вухами показались над краєчком пасма горбів; його могутня, широкоплеча постать дюйм за дюймом вимальовувалася на тлі неба. Вождеві здалось, що він побачив, як той підняв у правій руці нагайку і ляснув у повітрі. Чутливий кінь злякано рвонувся вперед і галопом помчав хребтом височини. Вершник знову причепив нагайку до пояса і попустив уздечку, намагаючись прикласти рушницю до щоки. Тоді він трохи відхилився назад і звів угору ствол. У нічній тиші різко пролунав постріл. Це — вітання ворога.

У дакоти не було рушниці. Всі його патрони вистріляли, коли він перевозив човном через річку Ведмежих хлопців.

Тепер наслідок майбутнього бою в першу чергу залежав від того, чи вдасться Токай-іхто випередити ворога й влучити у нього на далекій відстані з якої-небудь іншої зброї, перш ніж той поцілить кулею. Вождь поклав біля себе свій оспіваний у легендах лук і сагайдак з великим пучком стріл. Цілком покладаючись на свою зброю, свій гострий зір і надійні руки, він навіть при місячному світлі міг влучити у ціль з досить далекої відстані. Але ж рушниця Червоного Лиса стріляє далі. Чи вона також і влучає далі? За той час, коли вони їздили разом, дакота добре вивчив здібності свого супротивника і оцінив їх.

Червоний Лис наближався галопом уздовж хребта. Трохи не доїхавши до того місця, де його могла вже дістати стріла, він зупинив коня і закричав. Цей його виклик на бій глухо долинув до Токай-іхто. Дакота не відповів.

Віддалеки за Червоним Лисом з'явилися чотири вершники. Вони й собі виїхали на південний край височини, спішились, примусили коней лягти і влаштувались в укритті за ними. Лежачи отак, на краю хребта, вони могли прострілювати навкруги усю прерію. З усіх спільників Червоного Лиса ці були для дакоти найнебезпечніші. Токай-іхто чекав.

Фред Кларк прицілився, спустив курок; тріснув постріл, і Токай-іхто почув, як біля нього просвистіла куля. Потім друга, третя, четверта, п'ята… У Фреда Кларка рушниця була з магазином. Постріли лунали один за одним, поки не вийшов увесь заряд. Кулі пролітали тепер на волосинку від вождя. Червоний Лис — чудовий стрілець, і всі н преріях знали, що від його кулі важко втекти. Вершники, під'юджуючи свого ватажка, пускали глузливі дотепи. Червоний Лис цілився тільки у дакоту. Він не мав наміру вбивати коня.

Але вождь навіть не поворухнувся. Людина і кінь стояли на місці, мов жива мішень. Буланий низько похилив голову, ніби збирався пастись. Токай-іхто взяв круглий щит, зроблений з усемеро складеної шкіри бізона, поставив його навскоси, і кулі, що летіли з великої відстані, лише ковзали по ньому. Це був старовинний шедевр індійської бойової техніки, і червоношкірі дуже пишались ним. Але Червоний Лис не знав про це і не міг збагнути, чому супротивник не падає. Йому зробилося моторошно від того, що Токай-іхто не рухається. Це вже занадто — стріляти у вершника, а його, як здавалось забобонному мисливцеві, й кулі не брали, ніби він зачарований.

Червоний Лис знову почав стріляти, але цілився уже гірше. Рука його втратила впевненість. Кулі пролітали тепер десь за вершок від цілі.

Враз дакота звів жеребця на диби.

— Гі-іп-іп-гі-я! — різко пролунав серед пострілів клич війни. Жеребець, як вихор, понісся вперед. Становище змінилось блискавично, і ворог змушений був так само швидко змінити тактику Ще якусь мить Фред Кларк стріляв, сидячи у сідлі, але тепер він мав рахуватися з тим, що дакота може влучити у нього стрілою. Токай-іхто бачив, як Червоний Лис звісився з сідла і щосили погнав свою гніду кобилу до затіненого західного схилу височини. Він використовував її як прикриття, а з-за сідла продовжував стріляти.

Віддаль між супротивниками швидко зменшувалась. Вождь не торкався стріл, а взяв у руку сокиру. Він також перехилився з мустанга і висів майже під його животом. Тепер він навіть міг би натягти лука і вбити коня янкі. Але тоді ворог заховався б за його тілом і стріляв би з укриття.

А в такому положенні до хорошого стрільця не підступити; сутичка тільки б відтягнулась на радість друзям Червоного Лиса. Токай-іхто мав інший план. Він вирішив спонукати супротивника до нападу і, коли той буде уже зовсім недалеко, відняти у нього рушницю і якнайшвидше закінчити боротьбу. Це можна було здійснити лише одчайдушно сміливим вчинком.

Отож Токай-іхто наблизився до Червоного Лиса на достатню відстань і миттю щосили кинув на нього сокирою з-за спини коня. Це був не томагавк, яким його уявляють білі люди, а дерев'яна бойова сокира з камінним наконечником. Вона пролетіла, перекрутившись кілька разів у повітрі. Почувся тріск дерева, що розлетілось на друзки, і цей тріск злився із звуком пострілу.

Сокира влучила в ложе рушниці. Токай-іхто встиг ще помітити це; та зненацька його мустанг упав і тільки тому не придавив свого хазяїна, що той вчасно відскочив.

Жеребець качався по землі: певно, він був поранений, бо не міг звестися на ноги. Токай-іхто кинувся в траву, стежачи за ворогом. Дакота чекав, що робитиме Фред Кларк. Удар сокири не збив янкі: він усе ще висів на коні, що також стояв неушкоджений. Лише рушниця з розтрощеним ложем валялась на землі. Червоний Лис вилаявся, кинув непотрібну тепер зброю і щосили погнав коня навпростець західним схилом у низовину. Після того, як він позбувся вогнестрільної зброї, що її кулі сягали так далеко, його найпалкішим бажанням стало втекти від стріл Токай-іхто і якнайшвидше дістатись до рівного лугу, де його гніда могла мчати на всю швидкість. Вона була тепер його єдиною перевагою — дакота ж лишився без коня. Буланий жеребець ще раз спробував підвестися, але спіткнувся і впав.

Фред Кларк тим часом скакав щодуху звідти. Він мчав, як індієць, і ще старанніше, ніж досі, ховався за тулубом своєї кобили. Лише товсту шкіряну підошву важкого ботфорта видно було з-за спини коня. Токай-іхто, щоб ввести ворога в оману, пустив кілька стріл, і їхні кістяні наконечники застрягли у підошві ботфорта. Цим дакота примусив білого утриматись від спроби визирнути: янкі боявся вистромити голову, щоб у неї також не влучила стріла. За дакотою ніхто не стежив. Він скористався цим, миттю звівся на ноги і, низько пригнувшись, м'якими, ледве чутними стрибками, захищений затінком горба, побіг за вершником. Вождь був уже зовсім близько від Червоного Лиса, коли той. досяг підніжжя і виїхав на рівну прерію, де вже на повну швидкість міг гнати свою гніду. Дакота знав, що коротку відстань він пробіжить не гірше за свого мустанга,іле лише коротку відстань. Він мусить якнайскоріше наздогнати ворога. Відважним стрибком він подолав останній підрізок схилу і опинився на рівнині. Саме у цю мить Червоний Лис помітив переслідувача. Його ласо звилось у повітрі. Широка петля майнула над молодим вождем. Токай-іхто не ухилився і не кинувсь на землю. Він не зробив жодного руху, що дав би ворогові можливість ще хоч трохи випередити його. Петля опустилась, і вождь стрибнув просто у неї. Він міцно ухопив ремінь перед петлею, щоб вона не затягнулась. Ласо смикнулось. Фред Кларк знову випростався в сідлі і всю увагу зосередив на коневі, ще не досить привченому тягти за собою ласо. Токай-іхто впав, ніби справді потрапив у петлю.

Ворог з вигуками тріумфу помчав галопом. Повернувшись спиною до індійця, якого вважав захопленим петлею, Червоний Лис потяг удавану жертву за собою, аби розбити її на смерть. Дакота, не гаючись, почав діяти. Він підвівся, плигнув з петлі і великими стрибками подався за вершником, натягуючи ласо. Супротивники хутко вибігли із затінку височини на освітлену місяцем рівнину. Червоний Лис нічого не підозрював, бо ж ласо було натягнуте; він звівся на коні, щоб пустити його галопом. Але тепер уже супутники Червоного Лиса побачили, що сталося. Схвильованими жестами вони намагались застерегти Фреда Кларка, а дехто навіть почав стріляти у дакоту. Та вождь зараз був під захистом ворогового коня, і кулі не влучали в нього.

Галас, зчинений друзями, Червоний Лис спочатку сприйняв як радість перемоги, але потім насторожився і недовірливо оглянувся.

За кілька метрів позад себе він побачив індійця.

Червоний Лис занімів, нагайка випала з його руки.

Він вихопив револьвер, повернувся в сідлі і, витягнувши руку, прицілився в індійця. Янкі спустив курок. Токай-іхто відскочив, і куля пролетіла, ледь торкнувшись його, яле індієць майже не відчув того. Наче вовк, одним стрибком вождь опинився на коні позад ворога. Правою рукою він так стиснув йому руку з револьвером, що пальці самі розтулились, а лівою заніс кинджал.

Червоний Лис хотів упасти з коня, аби уникнути удару в спину. Та у ту мить, коли він намагався витягти ноги з стремен, це уже стало зайвим.

Клинок проткнув його спину. Могутнє тіло захиталось, і голова у крислатому капелюсі відкинулась назад.

Але Токай-іхто не мав часу тішитись перемогою, бо був оточений ворогами. Щоб обдурити мисливців за скальпами, вождь обхопив мертвого ворога руками, ніби борючись з ним. Потім ліг поперек сідла перед убитим, наче сам був трупом або тяжко пораненим. Переляканий кінь здибився, але Токай-іхто лівою рукою схопив повід і змусив його підкоритись; правою рукою він міцно тримав тіло ворога, ноги якого все ще стирчали у стременах, і не давав йому впасти. Здалеку при місячному світлі могло здатись, що не Токай-іхто переміг Червоного Лиса, а навпаки — Червоний Лис, хоч сам був поранений, здолав індійця.

Радісні вигуки з прерії і з височини підтвердили, що там повірили цьому.

Вершники, що стояли на заході загороджувальним цепом, залишили свої пости і галопом помчали до уявного переможця — Червоного Лиса. Але тепер Токай-іхто знову мав найкращого коня. Крім того, він бачив, що вершники уповільнили галоп, чекаючи, очевидно, якогось сигналу від свого ватажка, що хитався в сідлі на всі боки. Тим часом гніда з подвійною ношею побігла схилом назад. На гребні горбів дакота бачив уже дві постаті, що у захваті підскакували, кричали і вимахували зброєю. Це були ті двоє вартових, що їх Червоний Лис залишив на південній вершині: один бородатий білий, а другий — індієць.

Хитрість не могла довго лишатись нерозгаданою. Один з тих, що стояли на горбі, індійський поліцай в легких мокасинах, помчав назустріч. Ноги його, певно, були звичні до швидкого бігу. Раптом індієць сіпнувся всією постаттю; в цю мить Токай-іхто впізнав його: Шонка!

Вождь зупинився на схилі в затінку. Він облишив Червоного Лиса, випустив повід, зліз з коня, зняв з плеча лук і вийняв з сагайдака дві стріли. Тятива співуче забриніла, і стріли полетіли у напівтемряву місячної ночі. Обидва бігуни немов спіткнулись, змахнули руками і впали у траву. Токай-іхто підбіг і миттю забрав вогнестрільну зброю переможених та їхні патронташі. Потім зловив кобилу, що вже хотіла тікати, посадив на неї Червоного Лиса і погнав її до того місця, де лежала його сокира і рушниця Червоного Лиса з розбитим прикладом. Цю зброю він також заорав з собою. Тепер вождь поспішав дістатися до вершини, звідки почав боротьбу з ворогом.

Знову мчали вершники, але коли вони відкрили вогонь по переможцеві, якого нарешті впізнали, Токай-іхто був уже недалеко від надійної улоговини. Ухиляючись від пострілів, він звісився з коня. В той час, як кулі свистіли вже вздовж височини, гніда кількома швидкими стрибками досягла вершини над затокою.

Всі ці події відбулись надзвичайно швидко, і в цій швидкості полягав секрет успіху Токай-іхто. Він зіскочив з коня і кинувся в глинисту улоговину. Умовлянням і силою дакота примусив кобилу лягти, потім відв'язав ласо, яке Червоний Лис прикріпив у себе на спині, а труп поклав на північному краю улоговини. Потому він подивився вниз; лук і стріли лежали у нього напоготові. Як виявилось, поки що досить було прикладу й двох забитих бігунів, щоб налякати інших. Коли хто-небудь з них і наважувався зробити кілька пострілів з рушниці, під'їхавши на своєму прудкому мустангові, то одразу ж знову круто повертав і квапливо від'їжджав на безпечну віддаль.

Вождь лежав у глинистій улоговині й спостерігав. Вуї знаходився тепер у хорошій схованці: звідси навіть при місячному світлі добре видно було усе навкруги. Улоговина була надзвичайно зручна для захисту. Вороги допустилися великої помилки, не захопивши її, поки Токай-іхто боровся з Червоним Лисом. Але ж вони всі були надто впевнені в перемозі свого ватажка. А тепер хай спробують підступити до індійця по відкритій місцевості. Доки вони не здогадаються зійти з коней і крадькома оточити вершину з усіх боків, йому не загрожує ніяка небезпека. У нього в сагайдаці сотні стріл, до того ж він має здобуту в бою вогнестрільну зброю і патрони. У нього є кінь, якого він може забити і їсти його м'ясо, а кров пити. Є ще про запас також два мішки з водою і харчі. Ніч стояла місячна. Токай-іхто вважав, що мисливці не насміляться так скоро напасти на нього. Вони зовсім перестали стріляти. Індієць спостерігав, як вони збиралися групками. Ватажки їхні, Червоний Лис і Шонка, були вбиті, і вони, мабуть, радились, що їм тепер робити.

Токай-іхто особливо пильно стежив за схилом, що вів до затоки. Це — єдиний шлях, де вороги мали якесь укриття. В затоці скупчилось багато дерева, пригнаного повінню, росли верби та кущі, що за ними можна було сховатися. Гострі очі Токай-іхто постерегли якийсь рух. З-за куща обережно вийшов мисливець і, ховаючись у траві, рушив угору. Він дорого заплатив за цю спробу. Стріла індійця влучила йому просто в потилицю. Навіть не зойкнувши, він випростався і лишився на місці.

Тепер дакота мав вільний час, і він використав його, щоб якнайзручніше розташуватися в улоговині. Старанно випробувавши трофейні рушниці й перелічивши патрони й кулі, він поклав це все поряд, аби якомога менше витрачати часу на постріли. Навкруги панував спокій; із затоки теж поки що ніхто більше не наважувався підійти. Десь глибоко внизу, у великій долині, одноманітно плюскотіла вода.

Місяць світив тепер з південного заходу. Над землею висіло високе склепіння блискучих зірок. Вітер ледве повівав і доносив запах гнилі й вогкості, що здіймався з залитих повіддю луків. З своєї височини Токай-іхто бачив, як глибоко внизу мерехтіла річка. Там, на північному березі, простерлася безлюдна прерія. Валка й розвідники, що пішли слідом за нею, давно уже зникли у далечині..

Індієць лежав в улоговині й спостерігав. З прерії линув у ніч індійський ритмічний спів. Токай-іхто прислухався. Це був спів дакотів — монотонний, гордий, нескінченний. Вождь упізнав цей голос. Мати Маттотаупи, Унтшіда, залишилась на цьому березі річки і співала синові свого сина, що перебував у кільці ворогів. Токай-іхто впізнав силует її високої постаті. Ніхто з білих не заважав їй. Білі чоловіки запевняють, що нібито високо шанують жінок, і лають індійців за те, що ті примушують своїх жінок працювати, як рабинь. А насправді білі чоловіки дуже часто глузують із старих і погано говорять про молодих жінок. Червоношкірі воїни так не роблять. Хоч мисливське життя і спричинилося до того, що чоловіки завжди в дорозі з стрілою і луком, а жінка мусить виконувати роботу в наметі, хоч жінки і повинні сидіти у задній частині намету й мовчати, проте червоношкірі чоловіки ніколи не забувають, що жінка також може мати гострий розум і мужність. Вони поважають усіх старих однаково — як чоловіків, так і жінок. Токай-іхто дивувався з мужності Унтшіди, що співала, не звертаючи уваги на ворогів, пісню про життя Токай-іхто і Ведмежого братства. Вона була невтомна. Випроставшись на весь свій зріст, стояла стара серед ночі, й голос її рівномірно лунав у темряві. Навіть брутальних спільників Червоного Лиса вона примусила поважати себе.

Година спливала за годиною. Місяць помандрував далі, і зорі зблідли. Перед світанком стало дуже холодно. Безшумно пролетіла сова, несучи у пазурах спійману здобич.

Токай-іхто відкрив сумку Червоного Лиса і вийняв з неї скальп Маттотаупи з чорним, посрібленим сивиною волоссям. Він ніжно погладив волосся рукою і заховав його в себе. Потім узяв ножа, яким Червоний Лис убив його батька. Це був не широкий скальповий ніж, а кинджал. По тому вождь знову продовжував свою варту.

Внизу, серед ворогів, не помітно було жодного руху. Згасли зорі. Розвіялася сіра пелена передсвітанкових сутінків. Сонячне світло здолало її. Дакота зігрівся в його ранковому промінні. Він уважно поглянув униз, на затоку, і побачив двох вартових, які прокралися туди. Вони дуже обачливо вибрали собі укриття. Токай-іхто помітив лише краєчок жовтого ботфорта, що ледве вирізнявся на тлі мокрого дерева. Другого вартового зрадив ствол рушниці: дуло його виблискувало з-за кущів. Індієць поклав зброю, що мав при собі під рукою, на край улоговини.

Постріл розітнув ранкову тишу. Птахи сполохано знялися і полетіли геть. Ствол рушниці, що виглядав з кущів, зник, невидимий стрілок голосно вилаявся. Другий вартовий вистрілив, куля просвистіла над улоговиною. Токай-іхто відповів. Жовтий ботфорт смикнувсь і спробував надійніше заховатися за дерево. Дакота зразу ж послав ще одну кулю. У відповідь із схованки у затоці почувся тихий стогін, і зливою посипались безладні постріли.

Навіть ці два мисливці, що сиділи у відносно непоганому укритті, в порівнянні з дакотою потрапили у невигідну ситуацію. Токай-іхто легше було спостерігати їх з висоти, ніж їм його. Тепер вони поводилися цілком спокійно. Серед білого дня жоден з них не міг залишити своєї, уже відомої ворогові, схованки, не ставши жертвою його куль, а допомогти їм ніхто не наважувався. Становище їх було досить скрутне.

Вождь чекав. Сонце повертало уже на полудень. Вороги не виявляли ніякого бажання встрявати вдень у сутичку з метким стрільцем, що займав найвигіднішу на всій місцевості позицію. Але вождь додержувався свого плану — він затримував супротивників. Токай-іхто не відчував при цьому ніякого особливого тріумфу, але був задоволений, що білим мисливцям за скальпами та індійським зрадникам так важко «полоснути червоношкірого собаку».

Вождь обернувся і поглянув на південь, на безмежну прерію, що простяглася до самого неба. Дакота ще й зараз бачив темну смужку — слід, залишений на траві валкою багато днів тому. Він тягся з туманної далини, від Кінського потоку, од чорних горбів і берега річки Жовтого Каменя аж до Мулистої води. Слід вів з неозорого краю, який належав дакотам… Потім він ішов через річку на чужину. Токай-іхто знав цю нову країну. Ще одна ніч, потім день і знову ніч, і швидкі коні з своїми тряскими причепами будуть уже на кордоні, перейдуть у вільні прерії під захисток лісу. Йому, вождеві, необхідно триматися до того часу й відтягувати на себе ворогів. А тоді вже і сам він повинен вислизнути від них.

Унтшіда співала про те, що Токай-іхто мусить утекти від ворогів. Він не сміє померти. Ведмеже братство чекає свого вождя. Він їм потрібний.

В Унтшіди була торбинка ягід і маленький мішечок з водою. Цього їй вистачить, аби якось протриматись. Вона безперервно співала свою пісню.

Від затоки знову долинув стогін: Токай-іхто поранив мисливцеві обидві ноги. Колода, за якою той ховався, заворушилась, і Токай-іхто побачив, як ворог почав розкидати мокре гілля — біль заважав йому тверезо обмірковувати свою поведінку. Дакота приклав до плеча рушницю і вистрілив у нього — просто з жалю.

Коли сонце стояло вже на вечірньому прузі й кидало від себе скісне проміння, вождь помітив, що його поранений мустанг знову силкується встати. Коневі було дуже важко, він увесь тремтів, але все ж таки, врешті, звівся на рівні й зашкутильгав на вершину до свого хазяїна.

Вороги не стріляли у коня. Вони бачили, що той ледве тримається на ногах і що влучним пострілом вони лише забезпечать його хазяїна м'ясом.

Жеребець добрався до улоговини. Він обнюхав кобилу, здавалось, погодився на її присутність і скубнув кілька стеблинок трави. Токай-іхто відкрив мішок з водою і дав тварині напитися. Здалека з прерії просвистіло кілька куль і, не завдавши ніякої шкоди, впало в траву. Токай-іхто закрив мішок, узяв рушницю і відповів на постріли. Вороги зараз же кинулись назад. Вождь посміхнувся. Він подумав про сьогоднішній бій, який породжував у серцях противників страх і водночас надію на цінний скальп. Якби вони знали, що в улоговині лежить ще й мішечок із золотом, то стали б, певно, іще завзятішими. Може, білі чоловіки й здогадувалися про це багатство індійця. Історія Маттотаупи була відома, і в усіх прикордонних фортах знали, що Гаррі, або Токай-іхто, за все платить добре і не інакше, як дзвінкою монетою. Вождь безперервно і з неослабною увагою стежив за всіма підступами до вершини. Скрізь було тихо. Мисливці, оті, що там, унизу, боролися не за свій народ і не за його новий шлях, як дакота, а за винагороду, якою ніхто не хотів поступитись для іншого і заради якої вони воліли якомога менше ризикувати. До того ж чекання збільшувало їхні шанси, тому що боєздатність дакоти, позбавленого сну, повинна ж кінець кінцем вичерпатись. Вони можуть чекати і до того часу, коли Ведмеже братство вже досягне вільної країни.

Токай-іхто знову глянув на затоку і постеріг, що вартовий без рушниці зник — він потай відступив.

Сонце вже стало лагідним, мов старенька бабуся, — його промені тепер слалися низько по землі, вкритій соковитою зеленою травою, і його мерехтливе золото почало червоніти.

Дакота зняв з голови три орлині пера, нарвав трави і за допомогою зміїної шкури, якою було пов'язане його волосся, сплів трав'яну корону. Та мить, коли він підводив голову, щоб прицілитись, була для нього найнебезпечніша, і він хотів якнайкраще замаскувати чоло й волосся. Глянувши униз, вождь побачив, що більшість ворожих вершників позлазила з коней. Вже стало надто темно, щоб неозброєним оком розрізнити, хто з них ховається у траві, але Токай-іхто був певний, що вчасно помітить їх, коли вони почнуть наближатися.

Вовки перестали вити. Вони беззвучно кралися в пошуках здобичі. Але вони відчували людей, яких боялися і на яких нападали лише тоді, коли їх мучив голод.

Усю ніч линула в темряві пісня Унтшіди. Це була пісня червоношкірої людини, пісня мужності.

Знову настав день.

Токай-іхто чатував з неослабною увагою. Він був вихований для полювання і для боротьби, і звичка постійно спостерігати місцевість ввійшла йому в плоть і кров; йому навіть важко було не робити цього. Підлітком Токай-іхто завжди супроводив свого всіма шанованого батька і дуже добре почував себе на самоті з рушницею і мустангом. Правда, тепер його дуже непокоїло те, що жеребець у тяжкому стані.

Дакоті хотілося, щоб скоріше скінчився цей день цілковитої бездіяльності. Години минали, а його погляд знову і знову звертався до сліду, залишеного втікачами на півдні. Там, вдалині, серед піщаної рівнини, порослої травою, біжить Кінський потік. Над Білою річкою сидять його брати й сестри з племені дакотів, нерухомі, стомлені. Лише невелика частина втекла, щоб розпочати нове життя. Вождь узяв сиве волосся батька, сховане у нього в поясі. Він повинен втекти з ним від уатшітшун, він прагне цього. Якщо Ведмеже братство рухалось швидко, воно в цей час уже перейшло кордон.

Сонце знову закінчило на заході свій шлях, сховалося за обрієм, і сутінки оповили землю. Горби і западини, велика долина, в якій блищала вода, були огорнуті темрявою. В ці перші години ночі, коли місяць ще не зійшов, Токай-іхто з особливою увагою стежив, щоб ворог не підкрався зненацька, і лише несвідомо сприймав усе те, що оточувало його. Вночі буланий зовсім скидався на дику тварину. Він бачив, що його господар не спить, і тому й сам непокоївся. Раз по раз він набирав повний рот трави і пережовував її своїми міцними зубами. Потім ступив кілька кроків і став біля спутаної кобили.

На північному краю улоговини лежав труп Червоного Лиса.

Токай-іхто з дитинства вчили, що дух ворога і після смерті сповнений ненависті. Червоношкірі пильно спостерігають людей, тварин, вітер, воду й рослини і знають про них набагато більше, ніж білі, але вони нездатні упорядкувати свої знання і знайти між ними взаємозв'язок. Тому всі свої відчуття вони ставлять у залежності од віри у духів і чарівні сили. Жінки мусять в нічний час при світлі вогню танцювати навколо здобутого скальпа, аби заклясти і заспокоїти дух ворога. Хлопчик Гарка часто бачив ці танці, коли Ведмеже братство приносило в свої намети скальпи пані. Білі чоловіки глумилися з такого звичаю або жахалися його. Син Топа дізнався про це. Він убив багато людей і бачив чимало мертвих, але дивився на них не інакше, як на стовбур дерева, зрубаний сокирою. Вождь знімав скальпи, яких ніхто не заклинав і які ніколи не заважали його спокоєві. Та з Червоним Лисом справа стояла інакше. Обидва чоловіки довго й страшенно ненавиділи один одного, і для дакоти Червоний Лис був втіленням злої сили уатшітшун, які обманювали, убивали і переслідували червоношкірих. Індійцеві здавалось, що ворожий дух Червоного Лиса, мов туман, підстерігає його в траві; він гасав у темряві і дзявкав з долини, коли кричав койот. Сила уатшітшун іще й досі стояла між Токай-іхто і Ведмежим братством.

Із затоки пролунав постріл. Дакота, відчув сильний удар в голову, іскри посипались йому з очей, а навкруги враз потемніло. Напруживши усю свою волю, він зсунувся глибше в улоговину. Рука його намацала рушницю, і він натиснув курок, хоч і не міг визначити, куди стріляє. Внизу не повинні знати, що він хоч мить лишався небоєздатним. Інакше він загине, і скальп його, буде в руках ворогів.

На постріл дакоти відповіли одразу, але куля не влучила. Поранений схопив ликовий бинт, механічним рухом намацав рану і спробував її перев'язати. Рука змокріла від крові, але йому вдалось міцно обв'язати голову ликом. Потім рука його опустилась, і він нерухомо застиг. Знизу більше не стріляли. Чи вони уже повзуть угору? Токай-іхто знав, що допустився помилки. Частину його голови було видно у місячному світлі. По звуку пострілу він уявив, де знаходиться ворог, — за найвищою вербою в затоці. Він ще тоді здогадувався про це, але потім думки його перескочили на щось інше.

З затоки знову пролунав постріл. Чітко мислити вождь ще не міг, але руки його схопили рушницю. Рухатись тепер було трохи легше. Перед очима щось яскраво миготіло, і предмети розпливались. Поранений намацав приклад, потім спуск, і йому пощастило вистрілити. Звук пострілу біля самого вуха ніби розбудив його, і він знову побачив навколишню місцевість. Вождь збагнув, що вистрілив зовсім не туди, куди слід, бо в затоці голосно реготали. Токай-іхто опанував себе. Вдруге він вистрілив з-за тіла мертвого Червоного Лиса. Внизу більше не реготали.

Щось шерехате, мокре торкнулось його спини. Буланий лизав свого господаря.

— Так. Іди. — Токай-іхто говорив тихо і довірливо. Кінь, здавалося, зрозумів його. Він пройшов повз кобилу і вийшов з улоговини.

Вождь міцніше обв'язав лико навколо голови. Рана була легка, а найбільша небезпека, перше оглушення, уже пройшло.

На ввесь голос, підбадьорююче і застережливо лунала з прерії пісня Унтшіди.

— Стережися ворогів, Токай-іхто, син Маттотаупи! Вернись до свого намету. Він зараз далеко і в безпеці! Вернись, і хай велика Мулиста вода проляже між тобою і твоїми ворогами!

Токай-іхто здавалось, що він помітив десь далеко на півночі тліючу цятку. Тьмяне світло мерехтіло дуже далеко. Може, це вогонь? Сигнал Ведмежого братства, що воно перейшло рятівний кордон і досягло Лісистих гір? Значить, вони їхали швидко. Четансапа, син Сонячного Дощу, змушував їх посуватись якнайшвидше. Тоді все гаразд.

Значить, Токай-іхто тепер може й мусить утекти від ворогів.

Навкруги, у темряві, почався якийсь рух. Токай-іхто приклав вухо до землі, проте нічого не почув. Та його гострі очі помітили тіні коней без вершників, які групою віддалялися від кола ворогів, що оточували вождя. Коні йшли повільно і організовано, певно, їх вели. Куди? Поки що це важко було визначити. Згодом вони зникли у мороці. А їхні вершники широким кільцем залягли, заховавшись у траві, й здавалось, кільце поволі звужується.

Якщо всі коні відведені, значить вороги мають певний план, який хочуть здійснити пішки. Але вони знаходились далеко, і їх було погано видно. Люди повзли по землі без жодного звуку, здавалось, що сама земля поволі пересувається разом з травою. Та ось вони наблизились, і їх стало вже краще видно. Майнула якась тінь — може, то хитнувся шолом? Глибоко в затоці без вітру нахилилась вербова гілка. Буланий підняв голову — він занепокоївся.

Вороги наближались. В цьому вже не могло бути ніякого сумніву. Як тільки настала ніч, вони почали підкрадатись з усіх боків — з затоки, з хребта і знизу з прерії. Можливо, декому з них доведеться розпрощатися з життям, зате інші зможуть штурмом захопити вершину… І зняти скальп з дакоти. Такі їхні сподівання.

Токай-іхто зняв з кобили пута, схопив лук і стріли. Віддаль у темряві була такою малою, що стріла досягала цілі. Токай-іхто міг за хвилину послати двадцять стріл.

Вождь напружено придивлявся і прислухався. Ще й досі не пролунало жодного пострілу. Мисливці задумали щільно оточити Токай-іхто, перш ніж той виявить їхню присутність.

З затоки пролунав різкий свист. Мабуть, це був сигнал, що вороги не повинні більше баритися. Постаті відірвались од землі, просунулись трохи і знову пригнулися. Затріщали постріли. Важкі ботфорти і легкі індійські мокасини глухо тупотіли по м'якому грунті схилу, по прерії і по хребту, що тягся в далечінь. Лунали ворожі бойові вигуки. Ніч виповнилась загрозою і неспокоєм.

Токай-іхто послав кілька стріл у ворогів, що наближались до нього по хребту. Він знав, що всіх їх йому не затримати, і відповідно до цього будував свою тактику. Вже заклацали перші револьвери. Незабаром дакота опиниться під ворожими пострілами. Токай-іхто продовжував стріляти, але лише поодинокими стрілами, і ці рідкі постріли вже не лякали нападаючих, а скоріше вселяли в них впевненість.

Ворожа куля зачепила кобилу. Вона перелякано підскочила і помчала вниз схилом. Це на мить викликало замішання серед ворогів. Вони, мабуть, боялися, що дакота спробує втекти. Може, він висить на коневі, що втікає? Токай-іхто помітив, як окремі постаті підвелися і спробували схопити коня або накинути на нього ласо, інші почали стріляти. Знявся крик. Дакота побачив, що навколо стало менше ворогів. Він знову вистрілив у тих, що наступали по хребту. Стріла влучила одного з передніх. Але загрозливі тіні навкруги швидко збільшувались і вже досягли вершини. Ось вони вже тут.

Вождь в останній момент підповз під стовбур дерева. Він уже не стріляв, і його противники, мабуть, гадають, що він убитий. А побачити його не міг ніхто з них, поки не ступить в улоговину. Вождь лежав, наполовину підлізши під стовбур дерева, що прикривав йому спину. Він чув різноголосе ревіння ворогів, які звідусіль штурмували останні метри. Вождь побачив, що буланий зник. Він риссю побіг геть, та на нього, здавалось, ніхто навіть уваги не звернув.

На край улоговини виповзли перші тіні. Крислаті капелюхи і довге волосся, бороди і вузькі обличчя. Широко відкриті роти хрипло кричали, приклади свистіли у повітрі й глухо вдарялись об щось, безнастанно тріскотіли рушниці й револьвери. Токай-іхто відповів. Барабан йог револьвера повернувся, з короткого дула гримнув постріл. Один з нападаючих поточився і впав в улоговину.

Вождь перестав стріляти, одсунувся від дерева і втиснувся між двома забитими. Він лежав так, що один з мертвих індійців майже цілком закрив його. Свою корону з трави Токай-іхто зірвав і відкинув ясний кістяний лук, що його не так легко було впізнати.

З усіх боків уже натискувала юрба мисливців за скальпами. Знову з'явились живі тіні й утворили щільну стіну.

В той час, коли ті, що надходили, ще галасували, передні замовкли. Четверо чи п'ятеро нахилились і почали нишпорити поміж мертвими. Деякі, лаючись, підбирали безладно кинуту зброю. Передні — ті, що шукали, і ті, що підбирали здобич, — відштовхували ногами й ліктями свої товаришів, які без упину лізли уперед.

Десь далеко чувся стукіт копит кобили, що тікала, і тупіт переслідувачів. Буланий зник.

— Хто знайшов його, мусить сказати! — раптом сердито крикнув хтось у темряві. — Той негідник, який украв скальп, повинен зізнатись!

— Спокійно! — наказав інший. — Всі назад! Геть з ями! Ви топчетесь тут, наче табун ослів! Двоє залишіться, ми обшукаємо мертвих!

Токай-іхто видно було лише тінь того, хто говорив. Ц був високий чоловік з вузькою головою, з чітко окресленим носом і гострою борідкою. Він знаходився ще далеченько від вождя. Проте той обережно сховав колодочку ножа, зроблену у формі пташиної голівки. Чоловік з гострою борідкою, можливо, упізнав би цю зброю, бо він бачив Токай-іхто під час переговорів з Червоним Лисом.; Тепер, коли обшукувати мали усіх по черзі, дакота швидко і рішуче обміркував своє становище. Він не втратив спокою і вирішив діяти так, щоб у залежності від обставин; і від поведінки ворога домогтися успіху.

Один з супротивників нахилився, і вождь побачив свою прикрасу, яку той підніс високо вгору.

— Ми тут знімемо ще який-небудь чорний скальп! — вигукнув мисливець, що знайшов річ. — Обов'язково!

Він, здавалось, хотів одразу ж здійснити свій намір. Токай-іхто відчув, що його схопили за волосся.

— Ти зовсім мертвий, мій червоношкірий брате? — запитав хтось дружелюбно.

— Ні, — відповів вождь так, ніби він був індійський розвідник на службі у білих, поранений під час нападу. — Хай мій білий брат зараз же відпустить моє волосся, інакше я проколю йому руку. Токай-іхто уже тут немає… Він утік!

— Sacre mon! — Карл Великий знову повернув свою цапину борідку. — Sacre mon! Може, він і справді не мертвий… прослизнув униз до затоки, у кущі, засів там між вербами, бачить, як ми отут стоїмо вгорі, і стріляє… Каналія!

Із схилу, що вів до затоки, гримнув рушничний постріл. Карл Великий упав. Він був смертельно поранений.

Якусь мить після цього пострілу, що пролунав десь зблизька, запала тиша. Юрба мисливців за скальпами немов остовпіла. Та незабаром зчинився оглушливий лемент. Мисливці думали, що то стріляв Токай-іхто, утікаючи. Вони миттю помчали униз до затоки, щоб схопити зухвалого стрільця. З їхніх вигуків можна було зрозуміти, що вони гнались за індійцем, який тікав від них. Ніби стадо бізонів, з тупотом скакали вони схилом. Крики і прокляття заглушили тихе дзюрчання води. Дехто нахилявся і, здавалось, підбирав дорогою зброю убитих. Інші перечіплювались і падали або перескакували через супутників і бігли далі. Тріщало гілля, хлюпали калюжі на дні затоки. Юрба на вершині зовсім розсіялась. Останні подалися праворуч і ліворуч вниз у прерію, щоб там безперешкодно мчати вперед. Чим далі відбігали переслідувачі, тим помітнішою ставала різниця в швидкості їхнього бігу. Діставшись до затоки, мисливці за скальпами розсіялись і, нарешті, пірнули у туман, що стелився понад долиною річки.

Дакота лишився вгорі, де стало зовсім тихо й пусто, і звідти прислухався до погоні. Може, було б доцільніше побігти вниз по схилу разом з юрбою своїх переслідувачів і там, у долині, зникнути з їхніх очей? Але ноги зробилися млявими, як обвисла шкура бізона, і обриси вершини зливались в очах. Пов'язка наполовину зсунулася з голови, і з рани знову почала текти кров. Він сів, поправляючи ликовий бинт. Чи ж він тепер тут сам? Чи усі побігли вниз у долину? Справді всі?

Всі, крім одного. Вождь раптом помітив у темряві якусь тінь. Він не міг сказати, чи вона виросла з землі, чи прийшла десь збоку. Це змусило його знову напружити увагу, і він став здивовано і разом з тим недоброзичливо розглядати тінь. Постать чужака була худа й висока. Це був юнак, простоволосий і голий до пояса; в руці він тримав рушницю. Заплетене волосся звисало аж на спину.

Здавалось, він не звертав уваги на Токай-іхто, а лише пильно стежив за своїми супутниками. Тупіт ніг тих, що поспішали в долину, тепер майже затих і злився з рівномірним шумом ріки. Вождь помітив, що молодий воїн обернувся і глянув на нього. Токай-іхто відповів мовчазним поглядом і чекав, що той робитиме далі.

Молодий воїн заговорив.

— Вони всі дурні, — сказав він приємним голосом. — Один лише я пізнав тебе і хочу битися з тобою, щоб причепити твій скальп до свого пояса. Ти — Токай-іхто. Твій ніж виказав тебе.

— Ну що ж, — відповів вождь так само спокійно. — Спробуй напасти на мене. Але коли я переможу, тоді ти повинен будеш оженитися на дівчині на ім'я Медова Квітка.

— О! — вражено сказав молодий воїн. — Моє ім'я Шудегатша, я з племені понка, і я не бажаю женитися на твоїй дочці. Я хочу лише мати твій скальп, вождь дакотів!

— Ти можеш зняти його, Шудегатша. Він знаходиться на моїй голові і досить міцно приріс до неї. Ти надріжеш і потім здереш його.

— Авжеж! — роздратовано вигукнув молодий індієць. — Я так і зроблю! Чого ти глузуєш з мене? Ти гадаєш, лезо мого томагавка затупилось?

— Ні, я цього не думаю. Сокира твоя гостра, і міркуєш ти розумно. Тепер ти дістанеш скальп Токай-іхто. Токай-іхто поранений і, мабуть, не має вже сили боротись. Спробуй. Якщо ти знімеш мій скальп, вони дадуть тобі двісті доларів, і ти матимеш змогу поїхати у Вашінгтон, один лише ти, тому що твої білі й червоношкірі брати повтікали геть. Ти недаремно зробиш такий сміливий вчинок, Шудегатша, тобі добре заплатять, синові понки, так само, як тому зрадникові, що вбив Понтіака.

Молодий воїн зневажливо свиснув.

— Я не поїду у Вашінгтон, Токай-іхто, сину Маттотаупи, і мені не потрібні двісті доларів. Я не біла людина, що має борги у хутряній компанії і хоче їх заплатити твоїм волоссям. Я також і не червоношкірий, який п'є таємничу воду і потребує грошей для цього. Я зніму скальп з Токай-іхто, аби прославити своє ім'я у своїх таборах. Твої батьки вбивали моїх батьків. Ви, дакоти, переслідували нас, доки були сильними, як вовки дичину.

— Люди з племені понка вдирались в наші мисливські угіддя, ти знаєш це, Шудегатша!

— Хуг, я знаю це. Стада бізонів покинули наші прерії багато літ і зим тому, і наші жінки й діти голодували. Ми змушені були шукати бізонів на ваших мисливських угіддях.

— А хто ж примусив воїнів племені дакота і воїнів племені понка лише полювати на бізонів, хто забрав у нас іншу їжу — дичину в лісі і землю, на якій росте маїс?

Понка якусь мить помовчав.

— Це були білі люди, — нарешті сказав він. — Але ти хочеш виправдатися білими людьми, Токай-іхто? Ти боїшся боротися зі мною?

Токай-іхто підійшов до понки. Поранений вождь не мав сили бігти вниз до затоки, щоб утекти. Але тепер він виступив уперед. Токай-іхто був вищий від свого противника на ширину лоба. Як тільки останнє слово злетіло з уст понки, кулак вождя опустився на нього. Понка впав на землю. Токай-іхто став на нього коліньми і зв'язав його. Але не вбив.

Тим часом рушничні постріли внизу, в долині припинились. Далекий стукіт копит долинав на вершину крізь шум води. Якщо Токай-іхто не помилявся, великий кінний загін мчав галопом вздовж річки. Мисливці за скальпами побігли до своїх коней, яких заховали звечора в долині, посідали на них і помчали геть. Кого вони шукали біля річки? Ще й досі того невідомого, який стріляв у вирішальний момент і відтягнув переслідувачів од Токай-іхто на себе?

Вождь став шукати рушниці, з яких стріляв, револьвери і свій лук, але нічого не знайшов. Мисливці забрали усю його зброю.

З долини повівало вогкою прохолодою. Пораненого мучила спрага. Вода з його мішків витекла. Він залишив улоговину і поповз униз, так обережно, ніби там був ворог, що стежив за ним. Запах води все сильніше вабив його до себе, а інстинкт прискорював рухи. Коли дакота відчув вологу, рот його жадібно потягнувся до неї, і він довгими ковтками почав пити каламутну воду. В голові в нього знову запаморочилось. Рана була тяжчою, ніж він гадав.

Він протиснувся поміж верби і лишився лежати біля калюжі.

Звідси йому було видно вгору аж до вершини.

Внизу, в долині, безперервно шуміла річка.

Дакота відчув воду і мокру землю, вітер охолоджував його обличчя. Він попив ще трохи. Більше він не міг боротись з утомою. Його очі заплющились, і він заснув між вербами.

Коли до вождя знову повернулась свідомість, він відчув ясне мерехтіння. Токай-іхто примусив себе розтулити повіки і побачив, що зійшов місяць. За звичкою, дакота зразу спробував визначити, де він знаходиться. Він лежав у затінку, між «кущем і принесеним повіддю деревом; схованка, вибрана ним кілька годин тому, була непогана. Вождь поступово усвідомив, що мусить повзти на висоту. Адже там, на вершині, залишився полонений!

Дакота висунувся з-за куща і поліз схилом на вершину повз те місце, де раніше був табір для жінок і дітей. Він видряпався на височину до «бізонячої купелі», де пробув два дні й три ночі. Зв'язаний понка лежав на тому самому місці. Токай-іхто пильно дивився вдалину. Навкруги було самотньо й тихо. Скоро вийдуть на пошуки їжі вовки і налетять коршаки, і жодного сліду не лишиться від того, що тут відбувалось. Токай-іхто побачив біля себе в улоговині рушницю Червоного Лиса з розбитим прикладом і взяв її. Ложе він прилаштує дома в наметі.

Вождь продовжував оглядати місцевість. Його буланого і гнідої кобили ніде не було видно. Але Токай-іхто чекав ще на щось, вірніше на когось. Чи стрілець, що вистрілив із затоки у Карла Великого, став жертвою мисливців за скальпами, чи йому пощастило втекти? Якщо він живий, він мусить з'явитись.

Токай-іхто знав, хто цей стрілець. Його кревний брат Гірський Грім, сітсікау. Йому доручили спостерігати боротьбу Токай-іхто і сповістити про все Ведмеже братство.

Коли небо почало світлішати, з трави на хребті звелась постать індійця, що, не криючись, крокував до вершини. Він був високий і прямий, як спис, вранішній вітер розвівав його волосся.

Токай-іхто також підвівся, і побратими обнялися.

— Білі гадають, що ти — Токай-іхто, — сказав вождь Гірському Громові. — Знають вони, що ти залишився живий?

— Не знають. Вони думають, що я смертельно поранений. Я плигнув у Мулисту воду, потім нишком виліз із неї і стежив за білими. Вони узяли з собою твої прикраси і скальп червоношкірого розвідника, якого я застрелив, коли вороги гнались за мною. Тепер вони цей скальп разом з прикрасами продадуть як твій. Вони поїхали задоволені.

— Тут, — Токай-іхто показав на полоненого понку, — тут єдиний наш ворог, який знає, що Токай-іхто ще живий. Він не повинен виказати мене. Для уатшітшун Токай-іхто мертвий і таким мусить залишитись.

— Треба, щоб він став німим?

— У нього є вибір: або померти, або жити з Ведмежим братством.

Дакота глянув у вічі полоненому. На обличчі молодого індійця відбивались різні почуття, що боролися в ньому: то впертість і ненависть, то роздум.

— Ти прийшов з своїх наметів чи служиш у мілаганська? — запитав його Токай-іхто.

— Наметів понки більше немає, — з гіркотою відповів молодий індієць. — Дух хвороби, що його принесли нам білі люди, голод, а також стріли та кулі дакотів знищили наших воїнів. Ті, що не загинули, пішли у резервацію. Я сам залишився в прерії і разом з одним білим полював на бобрів.

— Хочеш піти до табору Ведмежого братства й разом з нами розводити плямистих бізонів і вирощувати зерно?

— Маїс?

— Так, може, й маїс.

— У резервації?

— Ні, на власній землі. Тут грунт родючий. — Токай-іхто поглянув на луки, порослі соковитою травою, і на червоні глинясті пагорби. — Нам більше не доведеться голодувати і вбивати один одного.

— Це непогано, я згоден.

— Понка належить до великого племені сіу, до якого належать і дакоти. Ми завжди були братами, ми й зараз є ними. Хуг. Мій молодий брат побіжить до Лісистих гір і повідомить, що Токай-іхто і Гірський Грім скоро будуть у таборі.

Шудегатшу-Дим розв'язали, і він одразу ж вирушив у дорогу. З дивовижною швидкістю помчав він униз, у долину, і вождям на вершині було видно, як понка переплив річку і досяг північної прерії.

Токай-іхто дивився йому вслід. По той бік долини, в якій клубочився вранішній туман, за широкою горбистою прерією здіймався на обрії гірський масив. Він здавався темним, тому що гори були вкриті лісом. Токай-іхто знав ці гори. Туди він і мав прямувати, щоб досягти своїх наметів. Тіпі Ведмежого братства стояли тепер там, десь між луками й лісом, над чистим струмком: посередині, як завжди, великі тіпі Токай-іхто і Четансапи, а також чарівний намет Гавандшіти. Уже напнуті шкіряні стіни, палає вогонь, і на ньому гріється сніданок. Коні пасуться, навколо нишпорять голодні собаки.

На обличчі Токай-іхто з'явився проблиск радості повернення до рідних. Жодний ворог не стоїть більше між ним і Ведмежим братством. Жодний з уатшітшун не турбуватиме більше маленьку купку людей. Скінчиться влада Великого Батька з Вашингтона над їхнім життям і долею, а по той бік Міссурі ніхто й не знатиме, що ця влада існувала. Сховавшись від усіх, Токай-іхто разом із своїми одноплемінниками зможе почати нове життя, а не витрачати свої сили у марній боротьбі. Ще в ніч поразки і втечі його народу йому вже було ясно, що настане новий день.

Рішуче і сміливо лунала пісня Унтшіди, справжньої матері, що могла тепер вирушити з вождями в путь до рідних наметів.

Рівнина далеко простяглася перед ними, вони йшли невтомно разом з сонцем, з ранку до вечора, і з вечора до ранку. Знову настала та година, коли сонце мало з'явитись на небі й глянути у вічі людям і тваринам Північної Америки.

Коли світло залляло землю, люди також повиходили з своїх жител. Спершу відкрився намет Четансапи, і з-під шкіряної покрівлі до виходу прослизнуло двоє хлопців. Худіший з них зняв сьогодні ликову пов'язку, і на його чолі видно було шрам. Обидва пішли до струмка, викупались і натерли мазями своє тіло, особливо ноги, потім привели до ладу волосся.

Сонце тепер яскраво палало на небі, інші намети також почали відкриватись. Собаки гавкали, худоба ревла і сердито наставляла роги, коли до неї наближались напівголодні собаки. Огітіки сьогодні у зграї не було, це одразу помітили Ведмежі хлопці.

З намету Чотанки витягли зв'язаного молодого індійця і прив'язали його до дерева на узліссі.

Гапеда і Часке дивилися на нього. Юнак наморщив лоба І кусав губи. Коли полонений лишився сам біля дерева, хлопці підійшли до понки.

— Шудегатша з племені понка, — сказав Гапеда, — ми хочемо сказати, що віримо тобі. Ми не воїни, ми лише діти, а ти, мабуть, не відповіси нам так само, як не відповів нічого нашому батькові Четансапі. Було б краще, якби ти заговорив з ним. Але твоя гордість велить тобі мовчати. Тепер тебе хочуть убити. Чоловіки з племені дакота кажуть, що ти збрехав, бо Токай-іхто не повернувся до нас. Але я і Часке й досі віримо, що ти сказав правду і що Токай-іхто живий. Ми будемо висівати насіння і розводити плямистих бізонів. Ти допомагатимеш нам і повинен стати нашим братом. Розкажи про все нашому батькові Четансапі.

— Молоді койоти з племені брехливих дакотів, — відповів полонений, — я попався у вашу пастку, і ви вб'єте мене, як убили моїх батьків і братів. Але ви даремно чекаєте, що я проситиму вас і скиглитиму.

Хлопці трохи помовчали. Потім Гапеда потяг брата Часке у ліс, звідки долинав стукіт Адамсової сокири. Вони знайшли білого на галявині, де той працював. Адамс привітався, кивнувши головою, і заходивсь обрубувати дерево, яке щойно звалив.

— Адамсе! — сказав Гапеда.

Білий відчув, що хлопці мають повідомити йому щось важливе, перестав працювати і чекав, тримаючи в руках сокиру.

— Адамсе, що нам робити? — спитав Гапеда. — Ведмеже братство держить у полоні посланця Токай-іхто, на ім'я Шудегатша, і хоче його сьогодні вбити. Наші люди думають, що він бреше. Токай-іхто не повернувся вчора зі сходом сонця. Але ми обидва віримо, що, незважаючи на це, Шудегатша говорить правду. Ми не хочемо, щоб він помер. Це по-перше. Але є ще одне важливе питання. Наші розвідники вистежили бізонів, і воїни збираються полювати на них.

— Нехай собі полюють. Я теж не від того, щоб роздобути печені, — відповів Адамс і знову почав працювати.

— Це зовсім інша справа, — заперечив Гапеда. — Чому б це білій людині Адамсові, який уміє орати землю, доїти корів і будувати дім, не полювати час від часу на бізонів? Але чоловіки з Ведмежого братства, що гуртуються навколо Чотанки, хочуть довести цим полюванням, що краще забивати диких бізонів, ніж розводити приручених. Ось у чім справа.

— Вам слід поговорити про це з батьком. Я ж іще не прийнятий радою Ведмежого братства до племені.

— Значить, Адамс вважає, що ми мусимо самі собі давати раду? — сказав Часке. — Адже наш батько не дуже балакучий, а чоловіки не хочуть зважати на те, що вії каже їм про полювання на бізонів.

— Отож, здається, не так легко полишити свій промисел. Чи, може, у мене невірне уявлення про те, що ж ви, власне, втратили, крім небезпеки і голодних днів навесні. Але перш за все потурбуйтесь про Шефа де Лю. Інакше він загине.

— Ми носили йому їсти, — повідомив Часке.

— Це ж просто божевілля… Якби тільки повернувся Токай-іхто. Я теж скоро втрачу останню надію. Чи послали розвідника на Міссурі?

— Авжеж, послали. Але Токай-іхто там уже немає.

Хлопці пішли від Адамса, так і не одержавши слушної поради. Тут було важко чимось допомогти.

Найважливішим тепер було те, що Молоді Собаки знайшли правильне рішення, і Гапеда та Часке мали відповідати за його виконання.

— Ми скличемо Молодих Собак! — прийшли до висновку обидва ватажки.

Коли вони повернулись у табір, там панував неспокій. Кілька чоловік стояли біля понки, прив'язаного до дерева, і жорстоко глумилися з нього. Інші порались біля мисливських коней і чекали, що Четансапа нарешті дасть наказ вирушати, бо кожен з них знав, що розвідники сповістили про стадо диких бізонів. Хлопці також трималися поблизу коней і полоненого, очікуючи, що буде далі. Гапеді й Часке не довелось довго шукати друзів.

Вони свиснули, як малі вожді, й побігли до гурту.

Дуже обережно вони скликали всіх на вільне місце перед деревом, до котрого був прив'язаний полонений понка. Хлопці хотіли одвернути від нього увагу чоловіків і скерувати її на свої збори. Це були не звичайні збори. Те, що Гапеда і Часке мали сказати, їм самим здавалось нечуваним, і їм треба було зібрати усю свою мужність.

Але вони мали завдання від Токай-іхто. «Ви, діти, повинні допомогти мені», — сказав вождь у Ведмежій печері.

Тепер Токай-іхто далеко і хлопці мусили відстоювати його рішення, і не раз, а щогодини.

Молоді Собаки збіглися і стали в коло.

Гапеда і Часке вийшли наперед. Вони користувалися серед підлітків дуже великою повагою від того часу, як перемогли фальшивих духів Гавандшіти.

Спочатку говорив Часке. Спершу його слухали лише хлопці, та згодом стали уважно прислухатись і чоловіки, бо ж сказане ним було чимось новим. І те, що Часке-Широконогий виголошував промову, теж було новиною. Червоношкірі чоловіки схильні до красномовства, і хоч вони в особистих розмовах не витрачають зайвих слів, проте високо цінують хороших промовців на радах за їх уміння доходити загальних висновків. Тим-то червоношкірі і полюбляють хороші промови. Але Часке, розумний Часке, з його стійкою вдачею, до цього часу не виявляв особливих здібностей в цій галузі. Він уперше наважився так багато і так докладно промовляти. Хлопець, певно, дуже близько приймав до серця справу, про яку говорив.

— Хлопці дакотів із союзу Молодих Собак! — почав він. — За старих часів, коли вождем Ведмежого братства був син Великої Ведмедиці, червоношкірим належала вся країна, починаючи від великого. моря, з-за якого сходить сонце, і до великого моря, за яким воно заходить. Після смерті Великої Ведмедиці країна більше не належить червоношкірим, її забрали білі люди. Ведмеже братство було замкнуте уатшітшун у резервації. Але воно втекло і здолало важкий шлях. Старий Крук мертвий. Гавандшіта також. Татанка-йотанку зрадили. Багато наших батьків, матерів і дітей померли у снігу. Та не здались. Ми боролися і перемогли. Ми мусимо битись, але зброя наша погана. Ми будемо боротись і далі, але з допомогою іншої, кращої зброї.

Часке зробив паузу. Молоді Собаки схвалювали його слова, дорослі теж не йшли зі зборів і поглядали на нього без презирства. Вони, здавалось, були здивовані, що Часке не лише добре впорядкував свої думки, а й упевнено і ясно висловлює їх. Деякі жінки також підійшли до дерева, де був прив'язаний понка, зайняли вільні місця і стали слухати промовця. Між ними була й Уїнона, біля неї стояла Сітопанакі, а трохи далі Грозова Хмара і Ящірка з подругами. Навіть Монгшонгша вийшла з намету, побачивши, що обидва її сини привернули увагу всього табору.

— Чоловіки з племені дакота багато тисяч років жили однаково, — знову почав Часке. — Тому старі воїни мали завжди найбільший досвід. Тепер ми повинні почати нове життя, якого ще ніхто з нас не знає. Тому навіть хлопець мусить сам міркувати й говорити. Ви всі бачили наше ведмежа, що його Велика Ведмедиця віддала Токай-іхто. Воно; ще дуже мале і мусить учитися робити перші кроки. Так само й ми повинні вчитися робити перші, нові кроки, здобувати нову їжу, вести нову боротьбу в нашій країні. Токай-іхто як великий чаклун буде навчати усіх нас. Так само, як ми завжди складали план полювання на бізонів, план наших воєн і план розташування наших наметів, так будемо, ми складати план наших нових дій, і не повинні бігати той-туди, де доїться корова, а той туди, де полюють на бізонів, не зустрівшись перед цим на раді й не прийнявши загального рішення. Ми мусимо спільно навчитись тому, що вміють білі люди, запам'ятати і вивчити те, чого вони не вміють!

Часке знову зробив паузу. Навколо панувала цілковита мовчанка.

— Я хочу сказати вам… — мовив хлопець далі, й навкруги запала така очікувальна тиша, що в Часке перехопило дух. Він вдихнув повітря, і колишня невпевненість раптом знову охопила його. — Я хочу, щоб Гапеда розповів вам, що саме ми повинні вивчати і як ми будемо це робити.

Часке відступив назад, а замість нього став говорити Гапеда.

— Хлопці з союзу Молодих Собак! — сказав він. — Ми повинні навчитись читати розмовляючі папери білих людей і писати. Міс Кет, що залишилася з нами, навчатиме нас. Нам також потрібно вміти вирощувати плоди. Наші брати й сестри з племені дакота, які втекли сюди п'ятнадцять великих сонць тому, вже вміють це, і наші предки також вміли. Цього нічого соромитись. Ми мусимо також навчитись пити біле молоко плямистих корів.

Дехто з хлопців і чоловіків нишком, а то навіть й відверто сплюнули.

— Боягузи! — гнівно вигукнув Гапеда і подав умовний знак Томасу і Тео. Пастухи підійшли і поставили перед Гапедою дійницю з молоком.

— Ось! — вигукнув хлопець. — Хіба мало дакотів під час «танцю собачих печінок» змагались, хто більше з'їсть печінок? А тепер вони втечуть від дійниці з молоком? Ганьба тим, хто щойно плювався.

Гапеда взяв миску, налив молока і, не відриваючись, випив.

— Хіба ви не можете перебороти себе так само, як я? Посоромтесь малих дівчат — Грозової Хмари і Ящірки. Вони уже кілька днів п'ють молоко, хоч спершу їх нудило так само, як і нас з Часке!

Вибухнув сміх, доброзичливий, співчутливий, але дещо глузливий. Часке знову змінив Гапеду.

— Ми повинні заснувати нові союзи! — сміливо заговорив він. — їх у червоношкірих завжди було багато. Ми більше не хочемо мати такого союзу, щоб убивати інших людей… І ми також не хочемо, щоб убили нашого брата з племені понка, якого тут прив'язано до дерева.

Тепер голови здивовано піднялись, і чоловіки підійшли ближче до дітей, що стояли колом. Що ці хлопці забрали собі в голову? Порушують питання, яке вирішив вождь Четансапа, їх батько, і яке змінити могла тільки рада? Часке помітив, яке здивування викликали його слова, але це не збило хлопця з пантелику.

— Чому дакоти і понки повинні убивати одне одного? Тому, що вони внаслідок грабіжництва білих не мають вдосталь угідь для полювання. Ми всі повинні розводити бізонів, тоді нам вистачить їжі й можна буде жити між собою в злагоді й мирі. Понка приніс добру і правдиву звістку від Токай-іхто, коли сказав, що ми повинні обробляти поля, як наші предки. З цієї звістки ми довідались, що він таки говорив з Токай-іхто і бачив його живим! Тому що це заповідь Токай-іхто: він довірив нам її у Ведмежій печері! Ми не хочемо більше вбивати чесного червоношкірого і жодної хорошої білої людини! Ми залишимо наш союз Тих, Що Говорять Правду, і він повинен стати союзом миру, союзом наших найхоробріших і наймудріших чоловіків. А союз Молодих Собак стане союзом Розмовляючих Паперів. До нього приєднаються всі ті, хто хоче вчитись писати і читати розмовляючі папери, як уатшітшун. У цих паперах записані всі таємниці уатшітшун! Ми володітимемо ними і навчимося краще застосовувати їх. Хто збагнув у моїх словах заповіт Великої Ведмедиці, той зараз вийде і вип'є молока. Це буде знак, що він хоче пересилити себе!

Останні слова Часке викликали неспокій, але уже зовсім інший. Хлопці й чоловіки спрямували погляд до лісу, жінки також повернули туди голови, на всіх обличчях засяяла велика радість, і здивованому Часке довелось прикласти чимало зусиль, щоб закінчити промову. Він не думав, що ця радість викликана кого словами. Отже, на узліссі мусить бути щось зовсім особливе. Часке не міг глянути туди до кінця своєї важливої промови. Закінчивши, він обернувся і лише тепер побачив те, на що дивились усі.

З-за дерев вийшов чоловік, високий і стрункий. Від нього пахло скипілою кров'ю і потом, а в руках він тримав рушницю з розтрощеним прикладом. Повискуючи від радості, Огітіка терся біля його колін.

Хлопці хотіли крикнути, але неспроможні були вимовити й слова, так само, як і інші жителі табору.

Токай-іхто повагом попрямував лугом до хлопців, і тепер слідом за ним вийшли з лісу Гірський Грім — сітсікау і Унтшіда — мати Маттотаупи.

Вождь зупинився біля Гапеди і Часке, по обличчю його промайнула усмішка.

— Мене мучить спрага, — сказав він. — Ми дуже швидко бігли.

Він узяв миску, з якої пив Гапеда, зачерпнув молока й випив. Потім дав миску Гірському Громові, що також напився.

Діти, чоловіки і жінки стояли навкруги здивовані, занімілі.

— Чоловіки, жінки, діти! — пролунав голос Токай-іхто серед урочистої мовчанки. — Часке і Гапеда дуже добре говорили, але ви ще не можете збагнути усього того, що вони вам сказали. Тепер ми звільнимо цього юнака з племені понка, адже ви бачите, що він сказав правду: я живий.

Токай-іхто підійшов і розв'язав вірьовку на полоненому, потім знову ступив у коло своїх одноплемінників.

— Червоний Лис мертвий, я помстився за Маттотаупу! — сказав він і підняв угору рушницю з розтрощеним прикладом.

Залунали радісні вигуки.

Найповажніші чоловіки і друзі Токай-іхто підійшли до нього, а хлопці не зводили з вождя очей. Він знову з ними!

Адамс також підійшов ближче, і вождь по-дружньому і шанобливо привітався з ним. Білий лишився разом з іншими стояти біля Токай-іхто, і всім стало ясно, що тепер він є рівноправним членом Ведмежого братства. Адамс перший у час цієї радісної зустрічі згадав про Шефа де Лю. Він назвав його ім'я, і Четансапа коротко розповів вождеві про все, що сталося тієї страшної ночі. — Я приведу його, — вирішив Токай-іхто. Четансапа мовчки кивнув і разом з вождем пішов стежкою в ліс. Ведмежі хлопці дуже зраділи, бо ж вони бачили Шефа де Лю, коли носили йому їсти, і знали, що він помирав від суму і самокатування. Єдиним, хто міг повернути його до життя, був сам Токай-іхто.

Залишившись на деякий час знову без вождя, чоловіки, з Ведмежого братства зійшлися докупи і почали розмовляти. Звільнений понка сидів під деревом, до якого був раніше прив'язаний, і уважно спостерігав своїми чорними очима за всім, що відбувалося. Молоді Собаки підходили один по одному до дійниці й пили молоко. Токай-іхто також пив, і вони хотіли показати, що можуть володіти собою не гірше за нього. Хлопці тепер більше, ніж будь-коли, пишалися своїми ватажками. Часке і Гапеда добре говорили. Це слова Токай-іхто, що переміг Червоного Лиса і помстився за Маттотаупу.

Та Гапеду й Часке непокоїло тепер інше, чого вони ніяк не могли зрозуміти. Понка розраховував, що Токай-іхто прибуде на день раніше. Але Токай-іхто сказав, що він з Гірським Громом і Унтшідою бігли дуже швидко. Значить, вони зробили коло. Навіщо? Куди?

Невідома також думка Токай-іхто про полювання на бізонів, якого чекала більшість чоловіків, хоч не усі відверто говорили про це.

Минула майже година, поки повернулись Токай-іхто з Четансапою. Вони вдвох вели делавара, підтримуючи його, щоб він тримався прямо, незважаючи на виснаження і рану, яку сам собі заподіяв. Шеф де Лю ні на кого не дивився — погляд його був спрямований в далечінь. Токай-іхто повів його у своє тіпі, і делавар, мабуть, згадав про той вечір біля Кінського потоку, коли вождь уперше запросив його як гостя до свого намету. Він видужав там, і відтоді почалася його дружба з вождем. Тепер знову, як і тоді, Уїнона та Унтшіда послали постіль пораненому, а дружба з Токай-іхто лишилася, як і раніше, міцною і надійною.

Вождь знову вийшов з намету до одноплемінників, і ті зустріли його поглядами, сповненими чекання. Четансапа, мабуть, уже розповів Токай-іхто про повідомлення розвідників. Вождь, певно, вже знав, що час вирушати на полювання! На його губах грала усмішка, значення якої неважко було зрозуміти.

— Бізони! — сказав він лише одне слово, але воно висловило думку усіх присутніх. — Лаштуйтеся в дорогу! Будемо полювати! А по закінченні цього полювання скличемо велику раду. Це буде найважливіша і найсерйозніша рада з усіх, які скликали дакоти протягом багатьох сотень великих сонць.

Залунали радісні вигуки.

За мить чоловіки були вже на своїх мисливських конях. Гапеда й Часке знаходились також поміж мисливців, і їх ніхто не проганяв звідти. Коли вершники, вишикувавшись в ряд, понеслись галопом під керівництвом Токай-іхто, багато хто з них згадав останнє велике полювання на бізонів біля Кінського, потоку. Тоді за вождем мчало близько сотні мисливців. Тепер їх було не більше десятка. Раз по раз глухо лунали мисливські вигуки дакотів, як і раніше, радісні й войовничі. Здавалось, що з глибини горлянки велетенських бізонів здіймалося ревіння. Це був звук, що роздирав вуха і стрясав тепле повітря. У Гапеди і Часке у думці жевріло неясне, але вірне відчуття, що вони розгадали увесь план вождя. Токай-іхто біг швидко і зробив коло. Може, він уже бачив стадо, про яке сповістили розвідники?

Вони галопом скакали вперед, вітер обвівав голі плечі. Індійці були мов сп'янілі. Їхали уже довго, але бізони ще далеко — не чути було шуму, що звичайно виникає в такому великому стаді.

Через луг простягся ряд пагорбів. Вони виднілись здалеку, а поблизу них, за повідомленням розвідників, з'юрмилося стадо бізонів. Як шалені, мчали індійці, що вже давно не посилали у бізона стріл і давно не їли соковитої бізонячої поребрини. Неслися, як завжди у минулі весни, після голодних зимових місяців. Так само, як мчали завжди після того, що днями і тижнями танцювали танець бізонів і просили удачі в полюванні у добрих духів. Це було велике щастя, що стадо не вистежило якесь інше плем'я. Вони боялися кожної хвилини запізнення, щоб їх, бува, хтось не випередив, а в душі повставали проти Четансапи, що не дав одразу ж наказ виїжджати на полювання. Проте після того як духи висловились проти Гавандшіти за Четансапу і його синів, не послухати його вони не посміли. Але тепер дакоти ніби вирвались з полону. Їх вів на полювання сам Токай-іхто; великий мисливець, непереможний вождь, який убив Червоного Лиса і втік від ворогів. Бізони! Бізони! Бізони!

Загін досяг пагорбів. Щоб вибратись на них, мустанги змушені були перейти на повільну ходу. Довгий ряд вершників дерся крутим схилом, і кожний сподівався побачити з вершини стадо. Але й досі не було чути ревіння бізонів. Тварини, мабуть, відійшли далі, бо ж минув час, відтоді як про них сповістили розвідники.

Нарешті мисливці досягли вершини. Вони глянули згори на рівнинні луки і на маленьку річечку, обличчя їхні застигли.

Унизу лежали забиті бізони — один біля одного, з жовтим хутром, з довгими чорними гривами і короткими рогами. Вони були розкидані скрізь, ніби на полі бою.

З деяких уже знята шкура. Вовки, що гасали поміж ними, кинулись навтікача; вони вже наїлись досхочу. Дрібні койоти задзявкали, підібгали хвости і також побігли геть. Чоловіки з Ведмежого братства довго стояли мовчки. Що сталось з цими бізонами? Хто полював на них? Хто лишив м'ясо без охорони? Хіба це можливо вбити зразу так багато бізонів на такій малій території? Де сліди мисливців? А коли дакоти найшли їх, то визначили, що навколо стада проїхало не більше трьох коней. Чапа спішився і уважно розглянув найближчий слід — він був залишений підкованим мустангом. Полювали тут білі люди.

Токай-іхто зіскочив з коня, підійшов до вбитого бізона і розкрив йому рота. Язик був вирізаний. Вождь кивнув і вказав на це мисливцям, що швидко йшли слідом за ним.

— Облава, — пояснив він. — Облава з вогнестрільною зброєю. Вони забирають лише шкури і язики — їх легко перевозити, і за них можна одержати чималі гроші. Все інше лишають гнити. Скоро в прерії не лишиться жодного бізона. Закон про бізонів, який зараз діє, призвів до винищення чотирьох тисяч голів.

Мисливці розбрелись по полю, обстежуючи забитих тварин. Потім знову вернулися до Токай-іхто, що мовчки чекав на них.

— Що ж робити? — спитав Четансапа. — Чи можна безперешкодно забрати м'ясо?

— Можна, Чорний Соколе, син Сонячного Дощу. Нам можна взяти те, що не потрібне «сильним вовкам» з білих людей, бо за це мало платять. Ми можемо використати те, що вони залишили пропадати. Нам вистачить м'яса на кілька місяців, Білі покинули також купу шкур, які вони, встигли уже здерти. Вони втекли, побачивши нас з Гірським Громом. Ми наштовхнулися на них, коли бігли від Міссурі до своїх наметів. Почувши постріли, ми поспішили сюди.

Токай-іхто і Четансапа дивились на трьох воїнів, що метрів за сто від них оглядали шкури, про які йшла мова.

— Завтра вранці жінки перетаскають здобич до наметів, — вів далі Токай-іхто. — Ми не будемо переносити табір, бо місце на узліссі дуже вигідне. Коли ми переправимо здобич туди, нам ніхто не стане на заваді. А тепер тут треба залишити кілька вартових, щоб відганяли вовків.

— Хуг. Я бачу, скоро всі дикі бізони будуть забиті білими. Часке і Гапеда говорили правду. Нам треба навчатись розводити плямистих бізонів. Це тепер зрозуміє кожний, навіть Чотанка, що й досі тримає намет на протилежному березі струмка.

Чотанка, про якого йшла мова, поволі наближався до них. Він попросив Токай-іхто пояснити, у чім справа, похмуро глянув навкруги і сказав:

— Тепер я бачу, що дух дикого бізона, якого закликав Гавандшіта, не має вже ніякої сили. Уатшітшун перемогли дикого бізона. Він помер. Якщо ми також не хочемо померти, то мусимо вчитись чогось нового.

Три вожді спільно обрали вартових.

Мисливці вертались до табору протверезілі, закусивши; губи. Звістка про вбивство бізонів швидко облетіла весь табір. Мовчки, не чекаючи розпорядження, Чотанка і всі, хто напнув намети на тому березі струмка, перенесли їх, і таким чином утворився спільний табір, як це велося здавна. Не нап'яли тільки чарівного намету із зміями ї, громовими птахами — у ньому не було господаря.

Токай-іхто запросив друзів на маленький бенкет.

Як колись на Кінському потоці, Уїнона й Унтшіда поставили миски і розклали рогожі. В гості прийшли Четансапа, Чапа, й Чотанка, були тут також і молоді Круки, Ігасапа та Шеф де Лю. Згодом з'явився Гірський Грім.

Поруч Уїнони сиділа її сестра Сітопанакі, біля ніг якої лежало ведмежа. Ввійшли у намет Адаме, Томас і Тео й, нарешті, прослизнули Гапеда, Часке та Грозова Хмара. Їжі вистачило усім: Уїнона закип'ятила великий горщик молока; його розливали тепер у череп'яні миски, як колись суп із бізонячого м'яса, і гості їли з них роговими ложками. Після молока подали печеню з бізонячого м'яса. Гості аж засміялися від задоволення, такою смачною вона їм здалась. Після обіду чоловіки з насолодою запалили люльки. Бобер сів коло понки.

— То як, — запитав він, — хочеш залишитись у нас і оженитись на дівчині, яку звуть Медова Квітка? Ти можеш збудувати собі намет. Дерева в лісі досить, а ми тобі дамо бізонячих шкур. Ми сьогодні чимало їх привезли.

Шудегатша погодився. Всі раділи, що турботи хороброго Хитрого Бобра про жінок з його намету зрештою так вдало кінчились.

— Щоправда, ви погано повелися зі мною, — сказав понка. — Я гадав, ви дуже зрадієте, коли до вас прийде посланець Токай-іхто.

Вождь зачув ці слова і обернувся до молодого воїна.

— Ти мене швидше зрозумів, понка, ніж дехто з моїх воїнів, це робить тобі честь. Але зваж на те, що я не доручав тобі переказувати Ведмежому братству, коли я прийду, або розповідати про вирощування маїсу. Ти мав лише повідомити, що я живий.

Шудегатша опустив очі.

— Це правда, я багато плескав язиком. Тобі, певно, не потрібні такі балакуни.

— Ти залишишся в нас, як я обіцяв тобі на Міні-Сосе. Ще не раз трапиться нагода випробувати твою мужність і витриманість, мій молодший брате. Ти припав до серця мені й моїм людям.

— Хуг! — вигукнув Бобер, і інші приєдналися до нього. — Але, — продовжував він, — але мені теж треба підшукати якусь жінку для свого намету. Не можу ж я завжди сам кип'ятити молоко!

Всі присутні вибухнули реготом, і сам Бобер теж розсміявся.

— Так, — вів він далі, — я, певно, візьму собі оту кирпату вдову чорноногого. Вона хазяйновита жінка і завжди в доброму гуморі.

Воїн, здавалось, знову замислився.

— В чому справа? — запитав Четансапа, якого ця розмова, очевидно, тішила.

Бобер наморщив носа.

— Однієї жінки замало в наметі.

— Візьми двох, — порадив Шеф де Лю, що досі мовчав. — Може, тобі подобається котрась із ассінібсіїнів! У наших наметах тепер досить їжі, й немає потреби хвилюватись, чи прийде стадо бізонів. Ми тепер маємо власне стадо біля наметів.

Бобер добродушно пробурмотів:

— Це ще побачимо!

Перед наметом Огітіка трощив бізонячі ребра.

Коли гості вийшли з вождевого тіпі, вже сутеніло.

Цього вечора Ведмеже братство скликало раду, найважливішу з усіх, які пам'ятали його члени. Великий намет ради був відкритий. Всупереч звичаю, вождь через герольда запрошував на раду всіх членів братства, всіх, хто згодився на втечу з резервації, всіх, хто пройшов цей важкий шлях, всіх, хто хоче почати тепер нове життя і сміливо боротись за нього. Всіх запросили послухати слово вождя — чоловіків, жінок і дітей.

Адаме, Тео, Томас і Кет також прийшли. Плямистих бізонів у цей час охороняв лише хтось із хлоп'ят.

Токай-іхто виступив перед одноплемінниками, прикрашений орлиними перами.

— Чоловіки, жінки, хлопці й дівчата! — почав вождь. — Як Велика Ведмедиця є матір'ю молодого ведмежати, що супроводжувало нас через Міні-Сосе, так стародавнє велике плем'я дакотів і стародавнє Ведмеже братство є нашою матір'ю. А молодий ведмідь — це вже нове життя, так само і ми — нове покоління. До нього належать сини й дочки Ведмежого братства, а також Адамс, Томас, Тео, Кет, Шудегатша й Чапа, син Георга. Ми — червоношкірі, чорношкірі й білі люди, ми хочемо добувати собі їжу в інший спосіб, ніж досі. Адамс виміняв нам плямистих бізонів. Вони такі ж корисні, як і дикі бізони, хоч і мають інший запах. У них є шкура, у них є м'ясо, у них є жили, у них є кістки — це ясно для всіх нас. Нас перемогли, бо ми не знали таємниць білих. Ми тепер вивчимо їх. Але ми не забудемо і таємниць наших червоношкірих предків і станемо сильнішими від великих вовків серед уатшітшун. Ми будемо спільно володіти землею, спільно пасти на ній бізонів, а згодом спільно сіяти і збирати врожай. Жоден червоношкірий не був ніколи слугою іншого червоношкірого. Ми теж не будемо вчитись у них поневолювати одне одного. Ми завжди були братами й сестрами і завжди ними залишимось. Ми мусили щоранку вимолювати у Великої Таємниці миру і їжі. Ми знаємо тепер, як здобувати мир і їжу та як захищати їх. І ми робитимемо це самовіддано й мужньо.

Декілька сот великих сонць тому в Америку приїхало одне-однісіньке судно, повне білих людей, а сотні тисяч червоношкірих воїнів і гадки не мали про це. Незважаючи на таку потайність, чи, може, саме через неї, білі перемогли. Хоч нас було більше, ми не вигнали їх, і тому вони мали змогу перевозити сюди силу-силенну білих з того боку великої води, з далеких країв.

Сьогодні серед червоношкірих чоловіків і жінок є мало таких, хто хоче починати нове життя. Білі про нас нічого не знають. Вони думають, що ми п'ємо таємничу воду, танцюємо й помираємо або стаємо в їхніх школах білими людьми. Багато наших червоношкірих братів потомились від такого життя. А червоношкірі зрадники дали осліпити себе доларами уатшітшун. Вони не бачать світанку майбутнього дня. Тому ми повинні працювати потай. У нас буде великий досвід, який ми передамо нашим червоношкірим братам і сестрам і хорошим білим людям. Ми не самі в оточенні ворогів. У наших братів з племені сітсікау є також великий план. Вони добувають із землі чорну таємницю уатшітшун, за допомогою якої ті примушують бігти вогненного коня, і винайшли уже знаряддя для цього. Сміливі нараї на Півдні хочуть спільно розводити овець і коней та обробляти свою суху землю; вони також хочуть залишитись червоношкірими. Ми повинні показати, що й наші думки сягають далеко і наші руки не менш спритні. Наш брат Адамс розповів, що поміж бідними білими людьми існують таємні союзи, які хочуть миру і справедливості. Настане день, коли ми зійдемось з ними. Ми змушені будемо довго і вперто боротись за свою їжу і мир. Коли наші діти або діти наших дітей об'єднаються в один великий загін з червоношкірими і з білими, які хочуть того ж, що й ми, тоді ми переможемо. Але ми не можемо вбити усіх наших ворогів, як думав Гавандшіта. Духи обманули старого чаклуна, а він обманув нас. Він мусив зрозуміти, що чоловіки і жінки з племені дакотів повинні залишити мисливські угіддя. Спокутуючи свою провину, Гавандшіта добровільно помер на вогнищі. Коли наші сини й дочки переможуть, молоді чоловіки не вестимуть воєн заради здобичі, як це робили чоловіки Червоного Оленя, бо ж вони відчуватимуть себе сильними і ситими. Наші сини і дочки здобудуть їжу й переможуть голод, вони казатимуть правду і переможуть брехню; вони здобудуть мир, і жодна чесна людина не буде більше вбивати іншу. Наше життя міцне, як життя молодого ведмедя, а надія наша могутня. Тварини — також наші брати, і ми не розучимось розмовляти з пилком квітів на світанку, з дощовим вітром і з ставками на зелених луках. Для сильних вовків з білих людей вся країна — лише золото й влада. Ми ж її любимо, як сестру. Ми завжди любитимемо свою країну, тварин і всіх мирних братів і завжди будемо готові віддати за них свою кров. Наші діди вчили нас, що громовий птах, птах неба, не народжується і не помирає, його життя не має ні початку, ні кінця. Життя сильніше від смерті. Ми йдемо в це життя з нашою новою таємницею. Хуг.

Чоловіки, жінки й діти своїм «так» схвалили слова вождя і стали радитись про те, що кожен з них робитиме у майбутньому. Токай-іхто, який досі був воєнним вождем, обрали мирним.

Коли опівночі намет ради спорожнів, Адамс і Кет пішли до своєї дерев'яної хатини. Зорі мерехтіли у нічному небі.

— Хочеш жити так, як вони житимуть? — запитав Адамс свою молоду дружину.

— Так, Адамсе, ми житимемо тут. Тому що тепер ми не самі. Тепер ми знайшли людей, які хочуть жити мирно, як брати. Все скінчилось добре, Адамсе.

— Так, це правда, але це тільки початок.

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО

Це було влітку 1926 року. П'ятдесят років минуло з того часу, коли дакоти, зазнавши поразки через нестачу боєприпасів, були загнані до резервації і лише окремі відважні далекозорі сім'ї перейшли жити у Канаду. Останні сили опору в резервації були розбиті під час спроб повстати у 1890 році, коли розгорнувся рух так званого танцю духів, а Відпочиваючий Бізон був убитий п'яними індійськими поліцаями при таборі. Дакоти, що втекли у Канаду, зникли з поля зору політики й ділового світу.

У червні 1926 року, напередодні п'ятдесятої річниці битви під Литл Біггорн, останньої великої битви індійців, на колишньому полі бою було влаштовано свято примирення між білими й червоношкірими. Були запрошені вчені-історики й вожді дакотів з резервації. На залізницях усім роздавали Недорогі «квитки генерала Кастера». З Канади на свято запросили також онука Відпочиваючого Бізона. Відпочиваючий Бізон особисто не брав участі в битві, але був душею руху опору. Якийсь професор історії виголосив промову перед білими і прикрашеними орлиними перами вождями дакотів з резервації, що з'явилися на свято. Він зазначив, що найцікавіше було б, коли б внук Відпочиваючого Бізона розповів деякі подробиці битви, про які дакоти вперто мовчать до сьогодні.

Потім на трибуну зійшов дакота з Канади. Спритні розпорядники непомітно підсунули внукові Відпочиваючого Бізона купку доларів. Вони думали, що грошима можна схилити індійця до примирення.

Дакота поклав долари на трибуну і сказав:

— Білі люди, що запросили мене сюди, запропонували мені сказати кілька слів примирення. Але вони повинні зрозуміти, що долари, які лежать тут, ображають мене і що за гроші я не буду говорити жодного слова примирення. Я б заплямував цим пам'ять мого діда. Я повертаю гроші назад. Ось вони лежать. Хто хоче, може їх взяти. Так говорить вільний дакота, що живе у Канаді і власними руками заробляє собі на прожиття. Хуг!

На цьому промова дакоти закінчилась.

Повідомлення про цю подію було надруковано у «Фелькіше цейтунг» в 1926 році в Берліні. Свято примирення закінчилось катастрофою для тих, хто гадав мати з нього зиск, але не зламало волі до справжнього примирення між червоношкірими і білими.