Слід «Баракуди»

ОКО БУРІ

Чого ж мені важко, боляче так? Болить голова, скроні ніби розпирає й стискує тугим обручем. Хоч би ковток повітря — задуха, млість.

Що зі мною? Де я?

Перед очима густішає пелена туману і в просвітах між ним — то хмари, то якісь вічнозелені ліси. Погойдуються, зволожують росою чоло.

Раптом за тими деревами напливає видиво, яко вже не раз приходило уві сні,— витикаються щогли «Садка».

Гущавина розступається, і корабель, прим'явши зелен-віть, тихо пливе поміж грядок капусти, лужком-бережком, повз моє рідне село Очеретяне.

…Пшениці схиляються обважнілим колосом додолу, і я чую, як, черкнувши об борт корабля, починають шуміти. Мов прибій або пасатний вітер: ш-ш-у-у… ш-ш-у-у… ш-ш-у-у.

…Зблиснуло плесо ставка. Млин. Закучерявлена вербами гатка, з якої я не раз серед літа стрибав у прохолодну ковбаню. Левади. Косогір. І — тубільна хижка, чи що? — під розлогою шовковицею край дороги моя, вшита соломою, батьківська хата.

…Мама порається на подвір'ї. Вона бачить, як у низині повз наш город пропливає в синю безвість «Садко». Простягши руки, кричить: «Синку!» І, не в змозі спинити корабля, падає в сльозах на поросле шпоришем осоння двору.

…Я плачу теж — мені боляче й гірко… Мама, як марево, тане; у мене на устах лишається присмак солоної сльози.

…Хто ж бо, крім неї, ще є на світі? Та, мабуть, нікого. Всі — і нікого. Мамо!.. — холоне мій голос.

…А степи, як були байдуже ласкавими, так і лишилися. І будуть такими вічно — пропливе в нікуди мій «Садко», подаленіє й згасне мамине життя, а вони, злеліяні її руками, зостануться прекрасними довіку… І село наше Очеретяне з журавлями над криницями щовесни колисатиме яблуневий цвіт. І хтось молодий та щасливий припаде устами до степового джерела й нап'ється, як і колись, цілющої, пропахлої чебрецем води.

Пропливає «Садко», як мої літа, без вороття, в безвість…

Я кричу, пориваюся встати.

— Де я?

— Лежи, Васка-Кваска, лежи, — тихо наказує Лота.

Крізь пасма туману, що сповиває тіло, мов повиток, розплющивши очі, бачу: високі пальми, бездонне небо, схилене й заплакане обличчя Лоти.

— Де я? — запитую знову. І тоді нараз пригадую все…

За останні дні ми подолали чималу відстань. Вода бурунилася, ніби кипіла. Це починалося розгалуження Екваторіальної протитечії. Потрапивши в її бурхливі струмені, наша лакана, перескакуючи з хвилі на хвилю, прудко мчала вперед.

Було душно. Дощі, яких очікували, не йшли. І знову, отже, почала допікати спрага.

— Води лишилося в кількох горіхах. Тому щоденна порція: два-три ковтки кожному — і ні краплі більше! — розпорядився Кім Михайлович.

Риба, навіть медузи, — вся живність зникла. Води, як і раніше, стали пустельними.

Спрямовуючи човна на взятий східний маршрут та, щоб не втрачати решти сил, ми здебільшого лежали, намагалися не рухатися.

Спека була нестерпна, небо — чисте. Надвечір далеко на заході, там, де сонце розпекло й позолотило вогнисту небесну баню, ніби хто кинув розчепірену пальмову віть, — з'явилися тонкі, довгасті смуги пір'їстих хмарин.

— Отже, знову на бурю, — розглядаючи ті штормові вісники, мовив командир.

І справді, невдовзі усе враз змінилося, так, ніби порушилася звична рівновага природи і в довколишньому середовищі щось надломилося.

Повіяв рвучкий стрічний вітер, захвилювалася вода, він її якось непомітно сплюснув, океанська поверхня стала дивовижно чистою й молодою, немов чоло, з якого раптово зникли глибокі зморшки.

Але так тривало недовго…

Мені здалося: чиясь всесильна рука розпрямляє туго стиснуту пружину. Вода дедалі більше бралася борозенками хвиль, аж поки й зовсім перетворилася на брижі.

Гунуло, помчало, понесло — зібгана пружина розпрямлялася й розпрямлялася. Струмені течії, що мчали нас на схід, не зрозуміло з чиєї волі звернули тепер у протилежний бік. Могутній вихор метляв їх як хотів: то закручував у спіраль, пускаючи по хиткій, ніби п'яній, орбіті, то підштовхував у круговерть, де хвилі вже заводили відьомський танок.

Як і тоді, під час тайфуну на кораловім атолі Туамако, коли ми з Наташею мало не загинули, стало тривожно й лячно — щось гнітило, серце прискорено билося в очікуванні страшної неминучості.

— Мені погано, — зізнався Альфред, прикладаючи руку до грудей. — Нічим дихати… моторошно.

У мене теж раз у раз паморочилася голова, терпло, наливаючись втомою, тіло.

Циновки, наші надійні вітрила й затінок — «заячий холодок», як ми їх жартома називали, — згорнули в сувої й поклали в човен.

— А тепер ось що… — перекрикуючи ревище вітру, наказав Кім Михайлович. — Кожному прив'язатися й надіти нагрудники!

Ще в штильову погоду з порожніх кокосових горіхів гуртом виготовили рятівні пояси: горіхи не гірше корка утримують людину на воді. Рештки ліанової линви, що збереглися після акулячих «гонок», пішли на прив'язні паски, якими зараз кожен із нас кріпився до човна.

Рішення Кіма Михайловича слушне: хвиля, навіть якщо й перекине човен, не зможе нас змити в океан. Ну, а вже коли лакану не врятуємо і опинимося на воді,— кокосові нагрудники допоможуть триматися на плаву й не тонути.

— Прив'язалися? — пересвідчився командир.

— Так.

— Ну от і добре.

Ось як ми, за нашим штормовим розкладом, розмістилися в лакані. Лота згорнулася клубочком у носовій частині, Кім Михайлович залишився біля румпеля — стерновий. Барарата і я сиділи на банках коло весел, а Заєць — для підмоги! — поруч, припнувши себе вірьовкою до споду човна.

— Тепер ми справді приковані ланцюгами галерні раби, — посміхнувсь я невесело.

Та було не до сміху.

Вітер завивав. На воді почалося сум'яття. Лакану так тусало, жбурляючи врізнобіч, ніби горох на решеті. А під днищем, здавалося, ворушаться, підкидаючи його вгору, якісь горбоспинні, неповороткі потвори.

Так нас стрічала буря.

Там, де ще звечора, ніби грайливі й легкі штрихи, розчепірювалась пальмова віть — пір'їсті хмарини, зараз, на вранішньому небі, вже клубочилися кучугури грозових хмар. Набубнявілі вологою, вони важко плинули над океаном, і в глибоких розривах між ними вогнистим оком — оком химери — посміхалося сонце.

Із тих обважнілих кучугур несподівано гунула вода — стіна небесної зливи.

— Вода!.. Вода!.. Вода!.. — підставляючи обличчя потоку і від радості не тямлячи себе, кричали ми.

— Вода! Вода!

Напилися.

Але злива, втамувавши спрагу, принесла холод. Вологий, липкий, насичений випарами океану холод, хоч температура і впала лише на кілька градусів.

— Не сидіть, друзі, склавши руки, — почувся голос командира. — Розтирайте хутчій спину, груди, зігрівайтеся потроху — ми ж не звикли до такої температури. Застудитися — легше легшого.

Але злива як почалася несподівано, так несподівано і вщухла.

Я глянув на небо: хмари, звільнившись від дощу, полегшали. Гнані високим піднебесним вітром, мчали і мчали в сіру далеч.

Рух купчастих хмар, згадав я синоптичне застереження мореплавцям, завжди свідчить про напрямок центру тропічного циклону: якщо повернути обличчя назустріч рухові хмар, то центр циклону — ліворуч.

Я підвів голову, стежачи за мінливістю хмар. А, он воно що! Циклон від нас правобіч.

Потім ні хмар, ні вітру не стало — під синім, синьо-ласкавим небом, під сліпуче палким сонцем вирувала сама вода.

— Ура! Буря минула. Налякала нас і вгомонилася.

Я ж знав, що це не так — тайфун над Туамако мене дечого навчив.

— Альфреде, не радій передчасно, — сказав геологу. — Таке затишшя і спокій буває перед найгіршим — шаленою навалою вітру. Ми попали в око бурі.

— Оце воно таке, око бурі? — здивувався Заєць.

— Як бачиш.

Неподалік від нас, ніби перепиняючи вітер, що намагався проникнути в раптове затишшя, звелася стіна грозових хмар.

То був мур, високий циліндричний мур довкола глибочезного колодязя. На дні його пагорбились хвилі та, ніби впущена кимось баддя, гойдалася з боку на бік наша лакана. А вгорі колодязь прикривала ляда — шмат синього-синього неба з іскристим сонцем посередині.

Потім той мур упав. Сонце погасло. Неба не стало. Вітер косою, боляче й гостро, різонув, ударив по обличчю. Гунула вода — згори. А хвилі піднялися знизу.

Куди нас мчало, скільки часу — не пам'ятаю. Лише — мов сон — пригадую: ревище бурі… спінені хвилі-вали, за якими раптом майнула, притиснута якимись високими деревами до води, смуга коралового берега.

Вітер гнав лакану в обійми смерті.

Високий-превисокий вал. Сувої води женуть лакану до лукомор'я, просто на гущавину зелені… Стовбури. Верховіття дерев. Удар! Морок. Забуття — я більше нічого не пам'ятаю.

— …Васю, Васильку, да Гама.

Це голос Кіма Михайловича.

— Він живий! — каже Лота.

— Живий, живий! — репетує від радості Заєць.

— Де я? Що зі мною? — розплющивши очі, запитую.

— Потім… потім, Васка-Кваска. Не рухайся — лежи, — і чиясь рука ніжно дотикається до мого обличчя.