Слід «Баракуди»

ЩЕ ОДИН ШТОРМОВИЙ ДЕНЬ

Хтозна, кому зараз було гірше — Лоті й Барараті, які, безперестанку орудуючи черпаками, вихлюпували воду з лакани; Кіму Михайловичу біля верткого, неслухняного румпеля чи Зайцеві й мені на веслах.

Мабуть, таки всім погано. Хоч ми з Альфредом вважали (потай, звичайно), що нам — найтяжче.

— Чого ти така зла, Васка-Кваска? — спитала Лота, поправляючи в мене на чолі пасмо непокірного чуба, яке сповзало й засліплювало очі.

Я ні на мить не випускав весла — отже, руки в роботі, і дівчина намагалася мене причепурити.

— Ти помиляєшся, Лото, я і не думав злитися.

А в самого з очей іскри — такий я лютий. Причина мого гніву й невдоволення проста — до крові натерті мозолі.

— Усе буде добре, Васка-Кваска, соа-сенга! — ніби дитя, втішила мене тубілка.

Заєць не втримався — й собі встряв у розмову.

— Завидки беруть, коли бачиш, як до тебе липнуть дівчата. Худий, рудий, довготелесий. Тільки й того, що на витівки мастак. І що вони в тобі знаходять, ті красуні? — знизав він кістлявими плечима.

— Те, що в тобі мавпи, — гідно відповів я, натякаючи на Зайцеву дружбу з макакою.

Заєць також натер долоні, тому злий, як і я, на ввесь світ.

— Лота охрестила нашу лайбу «Рю де ля Пе», — перевів він розмову на інше. — Більшої насмішки важко й придумати!

— Чого ж? Назва гарна й загадкова.

— Ніякої загадковості! — каже Альфред. — Так зветься вулиця в Парижі. І, до речі, іменем її було названо славетний океанський лайнер.

— «Куїн Мері»?

— Ні, «Іль-де-Франс».

— О! — зрадів я, пригадавши дещо про те знамените трансокеанське судно. — Здається, його дорога пролягала й у цих водах?

— Точно! — примирливо докинув Заєць. — Коли «Іль-де-Франс» продали японському судновласнику, він назавжди залишив Європу й вирушив на Схід. Тоді-то в цих широтах його й уздрів один американський кінорежисер. Він домовився з японцем, і кілька фінальних сцен для фільму «Останній рейс» було знято на паризькій «вулиці в океані» — Іль-де-Франсі. У пресі повідомлялося, — зауважив Альфред, — що в масових сценах використовували тубільців острова Носі Мазави.

— Он звідки Лота знає про французький лайнер і чому лакану зве «Рю де ля Пе».

Альфред, налягаючи на весла, щось бурчав.

— Можна б назвати й інакше — так, як ви, матроси, звали головну палубу «Садка» — Дерібасівська, — нарешті вичавлює він. — Це хоч трохи нагадувало б наше колишнє щасливе життя.

— Не присікуйся й не скигли!

— І то правда, — погоджується геолог. — Я гадаю, — завів він розмову на улюблену тему, — що за нашу веслярську роботу й харч повинен бути інший — не такий жалюгідний, як цей.

— О-ох, Зайцю, Зайцю, — зітхнув я (теревені його мені обридли!). — Твоє щастя, що ти не на невільничій галері.

— Чого?

— А того, що галерним веслярам, аби вони менше базікали й більше працювали, кляпом затикали рот.

— Жорстокі були часи.

— Авжеж, — відповідаю. — Ти от, Альфреде, сидиш у човні як заманеться — можеш перейти на корму чи помінятися місцем зі мною або з Бараратою. А галерні раби були прикуті ланцюгами до борту, й над спиною висвистував канчук.

— Їх і годували погано, — пройнявся співчуттям до галерних гребців Заєць.

— Здоровшим давали рис, горох, кухоль вина і трохи м'яса, — кажу я.

— А слабшим? — запитує Альфред, від згадки про страву ковтаючи слину.

— Таких, як ти, — незлобливо відповідаю, — годували лише сухарями та смердючою бурдою. Ну, і для бадьорості, коли обставини вимагали чимдуж налягати на весла, давали намочений у вині хліб.

— Жах! — каже Заєць, однією рукою хапаючись за чубату голову. — Втім, чого ж іще ждати від рабовласників? Дай мені, Васько, шматочок копри, — ніби між іншим, просить він. — Погризу трохи, може, втамую голод.

Я намацую під лавою половинку кокосового горіха, простягаю Альфреду.

— Ти що — знову обідаєш? — дивується Кім Михайлович, помітивши, як Заєць набиває м'якушем рот.

— Підо-обідую… — зашарівшись, шамкотить він.

— Ми не знаємо, друзі, скільки нам ще блукати в океані,— насуплює брови командир. — Тому віднині раціон води й харчів доведеться врізати до краю.

Шмат копри, що його жує Заєць, — це остання продуктова «розкіш». Далі все пішло, як і велів Кім Михайлович: берегли кожен грам їстівного й кожну краплю прісної води.

А океан вирував, вітер майже не слабшав, і ми просувалися навмання, намагаючись утримувати човен на плаву. Це поглинало весь час, усі наші сили.

Особливо діставалося Кіму Михайловичу. Стерно щомиті треба було перекладати так, щоб хвилі не били в борт. Приземистий, вайлуватий, командир став ще нижчий і, здавалося, зрісся з румпелем, вчепірившись у нього обома руками.

— Поглянь, да Гама, — крадькома показав на Кіма Михайловича Заєць. — Обличчя нашого командира, загострившись, стало схожим на румпель.

Кім Михайлович сидить на кормі боком. Нам видно його чіткий, ніби вирізьблений профіль.

Як він змарнів, наш ватаг! Широкі плечі незвично опущені, мовби їх щось притиснуло. Колись хвиляста, кольору половіючого жита чуприна, злиплася, стала схожою на жмут обворсаної манільської пряжі. Губи запеклися, пошерхли. Лише очі — два невгасні сіро-зелені вогники, — як і раніше, сповнені живого блиску й гостроти.

Кім Михайлович — керманич. Наше благополуччя й життя — у нього в руках. А тому, хто відповідає за інших, завжди важко.

— Побий мене грім, — не вгаває Альфред, — у профілі нашого шефа є щось величне, як в адмірала Нельсона.

— А таки є,— пристаю на його думку. — Високе чоло, над чуттєвими губами стрімкий ніс, наполегливість і рішучість у виразі обличчя.

— Такий величний образ легендарного Нельсона — адмірала з орденами й медалями на вишитому золотом мундирі — увічнили портретисти минулого століття. А насправді грізний англійський флотоводець був, — пояснює Заєць, — непримітний, щуплий — без руки й без ока, ще й з викришеними передніми зубами.

— Ти так упевнено про це говориш, ніби сам заглядав адміралові в зуби.

— Не заглядав, а читав про них.

— Особисто мене, — зізнаюсь, — дратує, коли в книжках про великих людей натрапляєш на подібні сцени. «Петро Перший, — продекламував я, — слабував на розлад шлунка. Наполеона в останні роки допікали запори. Адмірал Нельсон мав гнилі зуби…» Тьху! — з огидою плюнув я за борт.

— Але ж про це для чогось пишуть? — не вгавав Заєць.

— Пишуть, щоб удовольнити нездорову цікавість таких, як ти.

— Да Гама, — вкидає він мені ґедзика, — коли ти подорослішаєш, у тебе, очевидно, виробиться непоганий художній смак.

— Не турбуйся! Смак у мене й зараз гарний, — самовпевнено заявляю, щоб поставити базіку на місце.

— Ого!

— Ось тобі й ого, майбутній бакалавре[7] мінералогічно-грунторийних наук!

Веслувати мовчки, помітив я, гірше, ніж тоді, коли перемовляєшся з напарником. За жартами-дотепами швидше минає час.

І він відшаленів — ще один день над зораною вітром водою.