Слід «Баракуди»

ЧОРНА МАСКА

Шторм не вщухав. Вітри шаленіли, мов навіжені, хоч нас і не залишала надія, що рано чи пізно вони стихнуть.

Проте ждати довелося довго.

Змагаючись із хвилями, ми вкрай виснажилися. Худі, змучені, стали схожими на скелети або вихідців із того світу. Очі запали, вилиці загострилися, ніби по них пройшовся різець.

Особливо схуд Альфред. Колись підпухлі, стулені бантиком губи геолога зробилися тонкими, аж до ясен оголивши щербаті зуби.

Я ненароком подумав, що вираз обличчя у нього вже не заячий, як був раніше, а вовчий. Втім — навіщо людині завдавати прикрощів! — змовчав, нікому про це не сказав.

Щось хиже з'явилося і в Альфредовому характері. Хлопець став задерикуватим, прискіпувався до кожної дрібниці. То я йому, мовляв, заважаю гребти, ліктем дістаючи до його всіяного виразками плеча; то надто широко розставляю ноги, через що він перечіпається і втрачає рівновагу на сидінні.

Не Заєць — варивода! І ці причіпки та роздратування перш за все дошкуляють мені, його напарникові: ми ж бо з ним на одній лаві.

— Ну й золотце! — кажу, вислухавши Альфредове бурчання.

— Золото чи залізо, — демонстративно повернувшись до мене боком, відказує він, — а тримаюся не гірше за інших.

Що йому відповісти? І я змовкаю.

Важко, звичайно, всім. Он і Кім Михайлович висох, як тріска. В Барарати загноїлася прострелена нога. Пересилюючи біль, тубілець стогне, повторюючи одне й те: «Акіо! Акіо!»

Лота пояснила, що в тутешніх краях так зветься акула-людожер, яка, почувши наближення чиєї-небудь кончини, невідступно супроводить човен.

А й справді ось уже кілька днів акула від нас не відстає. Двометрова переслідувачка пливе мало не впритул із лаканою. Пласка, кольору каламутної води голова раз у раз витикається з хвиль, то раптом зникає в примарній глибині. Невже акіо віщує лихо? Хіба нам мало й так напасті?

— Усі ці віщі знамення — безглуздя, — каже Кім Михайлович, кидаючи презирливий погляд на акулу. — Одначе…

І він наказує частіше міняти на Бараратиній нозі пов'язку.

Лота прикладає до рани потовчений у порошок панцир недавно пійманої каракатиці.

Присипка, твердить дівчина, швидше гоїть рани.

— Мафана-май,[8] — каже вона, торкнувшись почорнілої литки хворого й відвівши нараз — так, ніби її що обпекло, — руку.

Тубілець, погідливо киває головою, поправляє зсунуту до щиколотки пов'язку.

Лота й сама неабияк змарніла. Нігті на руках викришилися, солона вода роз'їла долоні — вони кровоточать.

Якоюсь неземною, зоряною красою сяють на смаглому обличчі великі чорні очі. Навіть виснажена, Лота залишилася вродливою. Крізь смуток в її голосі пробиваються нотки життєлюбства.

— Ох, Васка-Кваска, — зітхнула тяжко. — Де моя село — танана, мій Бонго Бе? Я хочу туди!

Бонго Бе… Ми намагалися потрапити на нього з самого початку, як тільки відчалили од Носі Мазави. І, якби не шторм, можливо б, досягли жаданого берега, а вже звідти подали б вістку у великий світ — на Батьківщину.

Тепер не знаємо, де той острів, у який бік нам пливти. Буря змішала все. Вона пом'яла боки лакані, лишивши на ній незагойні сліди.

Із днища, крізь шпарини, що з'явилися впродовж шпунтового пояса обшивки, безперестанку сочиться вода. Балер — вісь, на якій обертається перо стерна, заклинило. Та й саме перо — вертикальна, схожа на акулячий хвіст пластина, в яку вдаряються струмені води, — тріснуло й більше не працює. Човен без стерна і вітрил, як бувають човни, над якими промчить шалена буря.

«Бачки» — наповнені прісною водою ядра кокосових горіхів — під час штормового натиску, на щастя, вціліли. А от харч не зберігся. Копра Й в'ялена риба підмокли, стали гірко-солоні.

Їстівне коріння — ямс, батат, таро — взялося цвіллю, драглисте, мов кисіль. На скільки ж нам вистачить запасу цієї провізії? Невже голодна смерть?

Сьогодні вперше після буряних днів трохи випогодилося. Вітер стих, хвилі понижчали, і ми заходилися наводити лад.

— Нумо, хлопці, веселіше! — кинув Кім Михайлович, випроставшись над кормою. — Насамперед полагодимо стерно й зашпаклюємо щілини. Спускайтеся мерщій униз! — наказав мені й Зайцю. — А Лота нехай перебере підгнилий батат.

Хвилі влягалися. Лакану гойдало, але крену не було. Колишня загроза — опинитися догори дном — минула. Правда, якщо ми не заладнаємо щілин, то скоро сокирою підемо на дно.

Шабаш! Заєць і я витягли з кочетів весла. Як і годиться, вклали їх попід бортами, уздовж рубцюватого, потрощеного в кількох місцях планшира.

— Відмолотили! — буркнув Альфред. — Хоч тепер відпочинемо. У-ух, яка втома! — витер він правицею спітніле чоло.

— Ранувато думати про відпочинок, — зауважив я. — Ми ж іще так мало пройшли.

— А ти хіба збираєшся перепливати океан?

— Авжеж.

— Мені б твій оптимізм, да Гама, — примружив очі Заєць, і в них я помітив ледь вловиму іронію — кепкування зневіреної людини. Може, я дав Зайцеві привід для глузування? Адже хоч би скільки ми пливли, далеко не допливемо. Вітри, підступні течії несуть у безвість. У кращому разі, якщо стрінемо острів, висадимося на нього.

Задумавши останню втечу, з двох лих вибрали менше — штормовий океан. Я кажу: менше, бо на Носі Мазаві нас би неминуче чекала смерть: атомні маніяки живими звідти не випустили б. Ну, а тут… Побачимо, що буде.

Ми дістали з середини човна пожитки, перенесли їх на корму. Очистивши таким чином спід, добралися до днища, під банки, на яких сиділи з Альфредом.

— До поняття живучості судна, — повчав нас колись боцман, — входить не лише його плавучість, тобто здатність рухатися носом уперед і кормою назад, а й остійність.

На моє запитання, що воно таке — остійність, боцман відповів:

— Це, приміром, те саме, що, коли б тебе, Васько, хто-небудь тусонув, а ти, похитнувшись, все ж не впав. Точніше: здатність тіла, виведеного дією зовнішніх сил із рівноваги, вертатися в попереднє положення, — процитував він рядок з підручника «Морська практика».

Пам'ятаю, мій тезко, Окань, запитав:

— Слухайте, Андрійовичу, сюди! А якщо ви Гайового за його вибрики виведете із себе і він, огризнувшись, нарешті вгомониться, то це теж зветься остійність?

— Припинити балаканину! — відрубав боцман. — Я тобі покажу, сачок нещасний, де раки зимують! — І він послав Василя працювати в трюм.

Отже, що таке остійність і плавучість, Андрійович пояснив… Наша лакана сяк-так тримається на поверхні океану, та рухатися ні носом уперед, ні кормою назад, як було сказано, не може.

— Чому? — запитаєте ви.

А тому, що дно протікає. Обважніла, лакана дедалі більше наповнюється водою, хоч ми й вичерпуємо її весь час.

На деяких човнах, як і на кораблях, є внутрішнє дно — настил, що не дає воді, коли утворюється пробоїна, проникати всередину корпусу. Було таке друге дно й на цій арабській баггалі — лакані, як звуть її Барарата й Лота.

Зірвавши за допомогою дерев'яної підойми прикріплений до бімсів[9] настил, ми проникли в тісне міждоння.

Першим поклажу уздрів Заєць.

— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — заволав він, дістаючи з темного, покритого водою кутка схожий на рибальську вершу кошик. — Тут щось є.

— Покажи! — почувся над головою голос командира.

Коли він це сказав, Альфред простяг йому потемнілий від води бамбуковий кошик.

Я подумав, що менше, мабуть, радів аквалангіст Мак-Кі, натрапивши на скарб легендарного «Золотого флоту», ніж зраділи ми, побачивши, що було всередині того непримітного кошика.

— О! — схвильовано вигукнув Заєць. — Не доведи й помилуй — здається, ритуальне, жертовне причандалля.

— А таки справді химерія, — докинув я, розглядаючи вирізьблену з чорного дерева маску та якісь незрозумілі присадкуваті фігурки.

— Нічого химерного немає,— заперечив Кім Михайлович, висипаючи все жужмом на палубу.

Почувши наші запальні голоси, Барарата підвівся й вигулькнув із носового відсіку, де він лежав, витягнувши поранену ногу. Вгледів і, розгублений, зойкнув:

— Фаді майнті маті![10] Фаді, фаді…

В його розширених зіницях відбився такий же панічний жах, як і тоді, коли ми з ним уперше опинилися на тубільному кладовищі.

— Заспокойся, Барарата Або,[11] — взяла земляка за руку Лота, назвавши його пестливо Високою Тростиною.

— Фаді, фаді…— не переставало злітати лякливе з уст Барарати.

Слово це, знали ми, означає «священний» і водночас — «заборонений», «потойбічний».

Хлопець злякався недаремно — йому, остров'янину, було чого жахатися: носімазавці вірили, що той, хто побачить маску священного чорного небіжчика, приречений померти.

Лота, глянувши на ритуальне збіжжя, перелякалася теж. Та, видно було, переборола страх, опанувала себе.

Щоб заспокоїти тубільця, Кім Михайлович велів йому лягти й не натруджувати хворої ноги. Барарата, змовкнувши, слухняно опустився на лаву.

А тим часом ми заходилися розглядати знайдені речі.

Це була звичайна тубільна маска. Такі не раз доводилося бачити на віддалених островах Малайського архіпелагу, коли туди підходив «Садко» і ми висаджувалися на берег.

Маска як маска. З суцільної коряги чорного дерева якийсь умілець вирізав вилицювате обличчя, широкі, з ледь вловимою посмішкою, губи; розкосі — кісточки айви та й годі! — очі; під навислими кучерями окраєць чола, сплюснутий ніс.

Такі ж невигадливі були й дерев'яні фігурки, крихітні чоловічки, обличчям схожі на жертовну маску. Лише ніс довгий, як у Буратіно.

— І через це бідолашний Барарата отак розхвилювався! — дивуючись, знизав я плечима.

— Тубільці в надприродне вірять так само, як і в реальне, може, навіть більше, — відповів Заєць. — Людина взагалі повинна у щось вірити, — глибокодумно додав він. — Інакше б життя стало нецікавим і прісним.

— Я згоден з тобою, що треба вірити, але не в таку чортівню, як оця чорна маска чорного небіжчика. Хоч маска, треба сказати, сама по собі — витвір мистецтва.

— Да Гама, ти, може, й естет,[12] але філософ нікудишній, — зауважив Альфред. — Бо вірять навіть у чортівню, — вів далі він, — якщо та чортівня окрилює душу. Ну, і, звісно, пробуджує в людині добре начало.

— Не бачу взаємозв'язку між вірою Барарати в магічну силу маски і світлим началом його душі.

— А зв'язок є,— спокійно відповів Альфред.

— Поясни.

— Будь ласка! По-перше, — загнув Альфред мізинець: — Жертовна маска нагадує тубільцю про швидкоплинність життя… Була людина. Раділа сонцю. Працювала. Сміялася. Тужила — і ось її немає. І ніколи не буде! Вік людський такий короткий. А тому — не лінуйся: поки не пізно, роби добро. Це — раз. По-друге, — загнув він ще один палець, — віра в недоторканість будь-кого (а Барарата переконаний, що душа померлого лишається серед живих), вселяє впевненість: кожен із нас на цій землі чогось та вартий. Той завжди сильний і окрилений, хто не знає примусу й наруги; живі, як і мертві, Васько, повинні бути під охороною людської Совісті: вчинками своїми ми — цивілізовані й ті, кого вважають дітьми природи, — відповідаємо за людей.

— Ти, Альфреде, так мудро говориш, ніби щойно читав «Короткий філософський словник». Василь Окань, як тільки прочитував ту чи іншу книжку, відразу сипав із неї цитатами.

— Не треба кощунствувати, да Гама! — образився Заєць. — Блюзнірство ще нікого не прикрашало.

Я народився гостроязиким — завжди комусь, хоч і нехотя, дошкуляю. Стало соромно за пащекування, тим паче, що Альфред правду казав. І я вирішив більше його не чіпати.

Оглянувши маску й фігурки, ми взялися до решти трофеїв.

Для нас це був справжній скарб. Із перламутрових скойок та свинячих іклів хтось виготовив риболовецькі гачки; невеликий, вигнутий, як серп, ніж-мачете; сокиру, кокосовий черпак, дерев'яний круг із позначками зірок і сузір'їв екваторіальних широт.

От тобі й «дикуни», а як — не гірше від астронома — склали карту зоряного неба!

Я давно не бачив навігаційного наочного приладдя. Цей, чиєюсь рукою вирізьблений круг із знаками зодіаку, воскресив у пам'яті минуле, і я, немов на крилах, полинув морем спогадів… Ніч. Ходова рубка. Ми з Куксою заступаємо на вахту.

— Кук, до стерна! — кидає Мегерович! — Курс дев'яносто градусів. — І, звернувшись до мене, наказує: — А ти, да Гама, йди-но сюди.

У ходовій рубці темно. Я навпомацки переступаю поріг до бокової каюти. Це — штурманська «Садка».

На перетинці тьмяно відсвічує кружало морського годинника. Невеликий, так званий палубний, годинник лежить у прозорому футлярі на столі. Мегерович за ним звіряє точний час.

Лоції. Карти. Глобус зоряного неба…

Збираючись на обсервацію,[13] штурман хоче доручити мені виміряти швидкість і напрямок вітру. Та поки він, із лінійкою в руці схилившись над картою, щось підраховує. І я наближаюся до глобуса, роздивляюсь на його лобатих боках екзотичні сузір'я.

Туманності, перемінні, навігаційні зірки — все позначено до дрібниць. Кожне по-своєму. Наприклад, туманності Трикутника й Андромеди — заштриховані (схожі на ступню людини) цятки; перемінні зірки — ну, хоч би й сузір'я Гідри та Скорпіона — обведені колом масні крапки. Вони нагадують зіниці Мегеровича, коли той гнівається.

Біля навігаційних зірок стоїть ще й літера «а». Тут же, на глобусі, накреслено орбіти планет із цілим виводком їхніх супутників. У крислатому «капелюсі» — схожа на кавун голова нашого кока — Юпітер. Уран. Нептун, інші планети, на яких я зараз зупинився подумки.

— Катай, Васько, нагору! Та не барись.

Голос штурмана, зруйнувавши крихкий дивосвіт моїх ілюзій, повертає мене з далеких планет до дійсності. Я беру анемометр і співучими сходинами йду на капітанський місток.

Піднімаю руку. Немов ворожбит, ловлю невидимий подув пасату.

Як мені радісно! Серце переповнене щастям.

Піщинка у Всесвіті, я злитий з ним воєдино. Моє тіло відчуває щонайменший дотик вітровію, губи ловлять солону прохолоду бризок, що летять від форштевня.

З молодим завзяттям пульсує кров, очі пожадливо всотують відблиск далеких світів… Пронизавши темряву ночі, зоряне сяйво виткало сріблясту пряжу, ніжною габою сповило океан. Вода спалахнула, переливисто горить, міниться — від білопінного кипіння не відвести погляду.

Екваторіальні води, в яких пливе наш «Садко», здебільшого тихі. І нині тут майже штиль. Лише дрібні брижі, мов косяк іскристої макрелі, обступають судно, хвостами ляскають по його ковзких бортах.

У такт із хвилями порипують щогли. Голос їх, злившись із гулом суднових двигунів, стає найчарівнішою музикою, вином, яке одвічно п'янить мореходів.

У повітрі розлито пахощі водоростей — райкова свіжість росянистої городини… Сиза імла. Поміж хмар жевріє скалка місяця.

Напруживши уяву, на незнайомому березі можна побачити смугу коралового піску, плесо лагуни, схилені до води пальми, під якими — хатка на курячих лапках — притулилася бамбукова хижка.

Солодкий сон у тій хатині серед дрімучих джунглів, і стеблинка трави, прилипнувши до розтатуйованої щоки тубільної красуні, лишає на ній ще одну звивисту прожилку.

Я, мрійник, бачу і бамбукову хижку, і дівчину з прим'ятою квіткою в розпущених по долівці косах. А тільки та дівчина не тубілка — моя Наташа, моя незабутня Наталка, від якої я вчора одержав радіограму.

Вісточка од Наташі, від матері… Тому-то й радісно так.

Де б не був, під якими б зорями не плавав, рідний берег зі мною — я про нього ніколи не забуваю. Та й він мене, бач, пам'ятає.

А над головою (уже не на глобусі — в небі) палахкотять, квітнуть сузір'я. Піщинка у всесвіті, я почуваю себе його володарем. Бо в мені злито високе й земне, трепет серця й стрімкі помисли, жадоба пізнання й відкриттів — усе те, що робить нас окриленими й дужими.

І поки я думками витав казна-де, Кім Михайлович, Альфред і Лота, ніби малайські крамарі на «Малай-базарі», розклали знайдені речі на сидіннях лакани.

Круг із знаками зодіаку лишався у мене в руках. Я його уважно розглядав. Розглядав, не перестаючи дивуватися майстерності й умінню незнайомого астронома-навігатора.

Стародавні люди вміли читати карту зоряного неба, орієнтувалися в просторі за світилами… Із сивої давнини дійшли до нас висічені на кам'яних брилах астрономічні календарі народу майя, клинописні таблички шумерів, начерк руху планет, про які, отже, тоді вже знали чимало корисного.

Мореплавці сонячного сходу полінезійці-маорі, долаючи багатотисячні відстані, теж звіряли свій шлях за зірками.

І цей дерев'яний круг із знаками зодіаку, що його я зараз тримав, не що інше, як навігаційне наочне приладдя остров'ян Носі Мазави. От тільки невідомо, чи користуються ним сьогочасні тубільні мореплавці. Принаймні розташування навігаційних зірок на ньому чітке. Нанесені вони точно, отож тому, хто вирушає в далеку морську мандрівку, можуть бути надійним дороговказом.

Серед безлічі інших зірок я впізнав Скорпіона, Орла, Єдинорога.

— Вовк, Гідра, Рись, Змієносець, — водячи пальцем по дерев'яних пуп'янках на крузі, називав я.

— А Зайця там нема? — глузливо запитав Альфред.

— Чого ж нема — є,— відповів йому. — Ось, поглянь!

І я підсунув Альфредові навігаційний прилад тубільців.

Знизу, в правому секторі неба, біля сузір'я Великого Пса, була вирізана одна велика — здається, першої величини — і кілька менших зірок.

— Оце і є твій небесний тезко — сузір'я Зайця, — знаюче сказав я. Муштра, яку мені довелося пройти під началом штурмана Meгeровича, марно не минула — дечого з навігації навчився.

— Зро-зу-мі-ло… — вислухавши мене, якось загадково мовив Альфред і відразу додав: — Видно, нашому братові, зайцю, так уже на роду написано — на землі й на небі жити в оточенні вовків, гідр та великих псів.

— Ти що — вважаєш нас, своїх друзів, хижаками?

— Я цього не сказав. Просто названі тобою сузір'я викликали деякі роздуми, — почав він виправдовуватися.

— Філософів-базік тепер хоч греблю гати, — осудливо поставився до нашої розмови Кім Михайлович. — А ви, хлопці, менше мудруйте та більше робіть, — кинув він сердитий погляд на Альфреда, який сидів звісивши ноги у воду.

— Золоті слова! — не зрозумівши докору на свою адресу, відказав Заєць. — Їх слід би викарбувати на нашій лакані. «Менше мудруйте — більше робіть!»— проголосив він піднесено. — Це, скажу я вам, чудовий девіз і стимул.

— Особливо для таких торохтіїв, як ти, — не втримався я.

— Годі!

Розуміючи, що йдеться до сварки, Кім Михайлович урвав наші теревені. І, переводячи розмову на інше, сказав:

— Це таки, друзі, ритуальне майно. Хоронячи небіжчика, остров'яни, які вірять у потойбічне життя, поклали йому в човен усе необхідне. Так, до речі, робили й наші далекі пращури, скіфи-степовики: коли помирав воїн, у могилу клали стріли й меч, хліборобові — серп чи косу, а вершникові — збрую.

— Істинно так! — підтвердив командирові слова Заєць. — Прочитай, да Гама, книжку археолога Мозолевського «Скіфський степ». Ти, неук, знайдеш у ній багато цікавого про свої степи.

Альфред знає, що я степовик, і я йому вдячний за пораду.

Хтозна, чи скористався б на тому світі покладеними у човен речами тубільний небіжчик, а от нам вони стали в пригоді. Маючи риболовецькі снасті, ми певні, що з голоду не помремо, хоч би скільки довелося блукати в океані.

Того ж таки дня полагодили кермо та зашпаклювали днище, хоч і намучилися страх. Адже щілини утворилися на стиках пазів, були непомітні, і це ускладнило роботу…