Слід «Баракуди»

ПІВНЯЧІ ТУРНІРИ

Роботу на кокосовій плантації, куди ми щодня вирушаємо з тубільцями, цього разу закінчили рано. Так велів Ефо-Аліандро. І Павло Цвяхецький, звечора завітавши до нас у хижку, попередив:

— Не забудьте, що завтра за день.

— А що?

— Новий рік.

— Е, братику, Новий рік уже відзначали, — відповів Альфред. — Ти запізнився принаймні на два місяці.

— Не запізнився, — мовив чорногорець. — Літочислення на Хібоко ведеться не за григоріанським календарем, як у багатьох країнах світу, а за давньоіндійським, що зветься сака. І Новий рік припадає на березень. Хібокці святкують його тоді, коли місяць стоїть уже вповні.

— Так і є — зараз березень, і місяць у небі виповнився, як твоє, Зайцю, обличчя, — глянув я з хижки на королівське подвір'я, де над пальмами з-за димчатих гір витикалося повновиде, рожевощоке світило.

— Ну, от і домовились: снідаємо в мене — Іришка й Маришка частують голубиним паштетом, — а потім разом ідемо в резиденцію короля.

Одна з особливостей Незалежного Королівства та, що в ньому немає ні поліції, ні жандармів. Король особисто милує й карає. Батогом Ефо-Аліандро орудує не гірше від конюха, через що у багатьох підлеглих на спині рубці й попруги. Того ж, хто не кориться волі Його Величності, оголошують… мертвим. Це означає: у неслуха відбирають усе, що він мав, а його самого виганяють. Мов звір, скитається він у горах, аж поки й помре.

Незважаючи на те, що королівська влада нібито дається богом, королем бути важко. Навіть на такому невеликому атолі, як Хібоко, де остров'ян — жменька. Кожен вважає себе людиною, вимагає прав, хоче їсти — і кожного, отже, треба вдовольнити.

Щоб підлеглі менше мудрувала й не забивали голову дурницями, великодушний Ефо влаштовує для них популярні видовища — півнячі бої. На ті поєдинки сходяться всі. Особливо коли минав неджер і меліс.[53] Тоді перед остров'янами ворота відчинені і в королівську резиденцію.

На другий день, як і сказав чорногорець, ми завітали до нього в гості. Лайливої дружини Павла не впізнали — така вона була ввічлива й лагідна.

Не встигли переступити порога знайомої хижі, як Маришка враз заходилася нас частувати. Банани, варений рис, голубіший паштет, що танув на язиці. Маришка й біля чоловіка упадала. Поки старша дружина, Іришка, втихомирювала галасливих дітей, а ми, прибульці, снідали, молодша дружина розчісувала Павлові поріділий чуб і олією мастила скуйовджену бороду, зім'яту після сну. Волосинка за волосинкою — якесь чудодійство! І ось — борода готова. Вона вже не просто борода, не квач обворсаний, а чорний, у сріблястих прожилках, водоспад, який немовби тече з вузької, щербатої ущелини рота.

— Досить!

І радист, підвівшись із циновки та відкинувши назад голову, зухвало махнув своєю реставрованою бородою, — вона знову, як тоді, на вулиці, стала майже паралельно до землі.

— А тепер, браточки, і ви, жіночки мої,— ходімо!

Він узяв попідруки Маришку й Іришку (діти враз, як горобці, пурхнули врізнобіч), і ми пішли в резиденцію.

Там було людно.

В оточенні слуг, що тримали віяла, якими безперестанку махали, король сидів під навісом хижки-вантілан, навпроти неширокого рингу, де мав відбутися півнячий поєдинок.

— Хармара-мармара! — сказав Ефо-Аліандро, помітивши пас.

Ми привіталися теж. Піднявшись сходинами — вантілан стояв на помості,— сіли неподалік від арени за дерев'яною перегородкою.

Натовп, очікуючи побоїща, вирував. Люди з нетерпінням ждали, коли на арену винесуть крепе.[54] В одних народів популярний футбол, хокей чи регбі, а в хібокців — півнячі бої.

Півні народжуються задерикуватими. Та коли у них ще й виховують це почуття, стають особливо войовничі. І без того вузький, курячий кругозір, що не дає змоги усе як слід — добре це чи ні — зважити, робить їх тепер нестерпними. Вони, хоч би там що, прагнуть до сварки. І, настовбурчивши кров'ю налитий гребінь, рвуться в бій.

Побити іншого, утвердити своє куряче «я» — ось що їх штовхає на безумство. Бо як інакше назвати те, що, забачивши свого особливо слабшого співбрата, півень-задерика несамовито на нього нападає? І забиває до смерті.

Короля тішать ці побоїща.

Напередодні Нового року, в дні педжер, на Хібоко й понині приносять жертву богам: добрим — мечару — за те, що вони добрі, а демонам — чару — улещують, аби ті не коїли зла.

На інших островах це частування давно вже втратило своє первісне значення, стало умовним. Принісши, скажімо, до храму чи в святилище солодощі, фрукти, засмажених поросят, тубільці островів Суматри, Яви, Балі їдять їх згодом самі, а решту залишають богослужителям. І крові живої, як те вимагалося раніше, тепер у дні педжера, не проливають. А демонам, на знак своєї зневаги, підносять… дохлятину, гнилу рибу.

Хібокці ж, як і раніше, тремтять перед добрими й злими ідолами, і жертви приносять насправді. Звичайно, не людей, а овочі, тварин, фрукти.

Лилася на Хібоко два дні підряд жертовна кров. До неї сьогодні домішалася й куряча…

Кожен знатний остров'янин, у кого є півень, мріє про те, що хвостатий забіяка стане колись всехібокським лауреатом і, перемігши в турнірі інших, прокричить своєму господарю вдячне «кукуріку!». Ось чому півнів, претендентів на високе звання, тубільці оточують увагою і — не так, як решту курей — непомітно починають підгодовувати. Кращий рис і джерельна вода дістається горластим півникам. Змалку вони не в курнику, де тіснява й сморід, а в ажурних, виготовлених із пальмової кори клітках-гувунган. Це, вважається, мудро й цілком справедливо: замість того щоб витрачати рис та воду на звичайних півнів, які все одно потраплять у суп, доцільніше відгодовувати вибірково — одного, який потім стане окрасою й славою господаря.

Відвідавши недавно садибу хібокця Савва, з яким ми разом збирали горіхи, я був здивований, що серед численних півнів у нього кукурікав, надриваючи горло, лише один-єдиний півник. Його персональний гувунган погойдувався під тінистим навісом, осторонь перенаселеного комунального курника. Обранець долі, претендент на лауреата Ні на мить не вгавав. Уявивши себе пупом хібокської землі, він, надриваючи пупа, кричав. Фальшивив. Раз у раз, як мовиться, пускав «півня», а все ж, закотивши очі під лоба, самозакохано горланив. Решта курей, витріщивши очі, мовчала.

Кукурікати безперестанку й погрожувати дзьобом ще не означає бути знаменитим — кукурікання до уваги не береться, скільки б півень не дер горлянки. Треба, щоб він показав себе в поєдинку, на бойовищі і щоб його помітили, а вміння — визнали. Це й робить авторитетне жюрі, що засідає тут же, під навісом-вантілана.

— Кукуріку!

— Кукуріку! — почулося звідусюди.

У супроводі похмурого Курячого Міністра Ува, що доглядає королівських півнів, на арену винесли плетені кошики-крепе, з яких стирчали довгі барвисті хвости. І — натовп завмер.

Тишу пронизувало кукурікання. Та її раптом стривожив високий, пискливий голос:

— Мірамбур!

Я глянув на перегородку, де за сітчастим столом, закинувши ногу на ногу, сиділи поважні члени жюрі.

— Мірамбур! — знову пролупав високий голос.

То Голова жюрі (він же— Міністр Моралі), голомозий, схожий на буддійського монаха товстун, подавав знак, що лицедійство вважає відкритим.

Переступаючи через приземистий, з бамбукових лозин, бар'єр, на арену вибігли два тубільці. Кожен у руках тримав півня.

Тепер я зблизька розгледів забіяк. Півні як півні — нічого особливого. В одного навіть обскубаний хвіст, у другого, як і в Міністра Моралі, лисніло голомозе тім'я. Але, як видно, справа була не в пір'ї і не в тім'ї. Мені ніколи не доводилося бачити такого злого, вбивчого погляду! Банькаті півнячі очі метали іскри. Гребінь над головою, як пилка, розсікав повітря, а шия вигиналася й тряслася, ніби гумова.

Півні були вгодовані. На міцних, кігтистих ногах, мов статуя на підпорах, трималася м'ясиста, неначе відлита з бронзи, статура. Крила — так мовби півень збирався в орлиний політ, — у напрузі, міцно притиснуті до боків; голова задерта, а воло з шиї перемістилося кудись у шлунок.

Із того, як вони самовпевнено трималися, можна було зрозуміти, що жилося їм добре. Вигляд такий, ніби майбутні лауреати промовляли: «От ми — живі півні, і водночас ми вже бронзові статуї».

Змалку всі кури однакові. І те, що деякі згодом стають зарозумілими, винні самі хібокці. Ось і зараз: тубільці, що вийшли на арену з півнями, криками заохочували півнів до сварки, розпалювали в них войовничість.

Витягнувши шиї, півні кукурікали, намагалися кинутись один на одного.

Голова жюрі, Міністр Моралі, зиркнув на короля. Той махнув зятю рукою: можна починати.

— Хампарампа! — вигукнув міністр.

Тубільці, ніби віник, затиснувши в себе між колінами галасливих півнів, почали до ніг їм щось кріпити. Ножі! Блискучі, з вигнутим лезом ножі. Їх прив'язували туди, де в півнів і так звисали шпори.

Навіщо? Для чого? Аж пізніше стало зрозуміло: удар суперникові завдається ножами. Не дзьобом, не крилами, як думалося, а ножами.

Звичайно, це — варварство і з точки зору моралі негуманно. Та Міністр Моралі, помітивши, як я стрепенувся, лише посміхнувся: дивак, мовляв! Щоб стати півнячим лауреатом, не обов'язково мати голову на плечах — аби були ноги та гострий ніж.

І почалося. Дресировані півні, як і вчили їх господарі, ставши один проти одного та прихилившись майже до землі — так, ніби вони антеї й земля для цього побоїща повинна дати силу, — кинулися в атаку.

— Ой! — жахнулася Лота.

— Спокійно, — тихо мовив Цвяхецький. — Битва тільки починається.

Удар шпор — блискавичний. Справді-бо: не треба мати голови. Були б тільки ноги. І ось уже полетіло півняче пір'я.

— Ой!

Тепер уже жахнувсь я — в півня, який стояв ліворуч, із голови текла кров і було пошкоджене око.

Півні билися, стояли на смерть. Тубільці були задоволені — вони забули на мить про злигодні й несправедливість. Щастя посміхалося їм.

Півень, той, що стояв ліворуч, із пошкодженим оком, хитнувшись, упав. Як через ганчірку, переступив через нього переможець і, змахнувши крилами й радісно прокукурікавши, пішов назустріч господарю.

Міністр Моралі, Голова жюрі кинув у миску з водою половинку кокосового горіха. Той черпак почав тонути, аж поки й зовсім опустився на дно.

Пролупили вдари кемонга.[55] Міністр оголосив ім'я нового лауреата. Півні, які сиділи в крепе, чекаючи, коли їх випустять на арену, заздрісним поглядом проводжали переможця.

Хтозна, чи поталанить їм і чи дістануться лаври лауреата. А може, навпаки — разом із лавровим листям доведеться кипіти в каструлі? Все в руках Шіви та його дружини Дурги.

Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе, — здавалося, благали вони, — відведи й від нас напасті…

Претенденти на переможця очікували, кожен сподівався на краще. А півень-лауреат уже спочивав на лаврах.

Павло Цвяхецький сказав, що хібокські дотепники подейкують: мовляв, якщо такий півнячий лауреат знесе тепер навіть просте яйце, все одно його вважатимуть золотим.

Турнір затягся аж до вечора — летіло пір'я, й лилася безневинна кров.