Слід «Баракуди»

ЯК ЗВІДСИ ВИБРАТИСЯ?

На другий день Кім Михайлович із Бараратою добрався до північного мису й особисто оглянув загадкові споруди.

— Усе так, як ви говорили, — сказав він. — То таки гіпербаричний комплекс. Щось, видно, перешкодило його будувати. Для нас небезпечно те, що янкі, мабуть, десь поблизу. Можливо, на сусідньому острові-вулкані або ж періодично навідуються сюди на кораблях. Ви, крім споруд, нічого не помітили? — запитав.

— Ні,— відповів Альфред.

— Хвилелом, секція тунелю, кабіни — от і все, — додав я.

— А ми з Бараратою побачили й інше. Дай-но, друже! — звернувся він до тубільця.

Той витяг із саморобного кошика іржаву консервну банку.

— Що це?

— Баночка, да Гама. З-під консервованого питва. А тепер — глянь, — і Кім Михайлович простяг мені «сувенір».

На банці були викарбувані якісь слова.

— US… US… — намагавсь і не міг прочитати я з'їденого іржею напису. — US… BI… BIR.

— Ну, гаразд! — узяв командир у мене із рук знахідку. — Ось що тут написано: «США. Пиво». Таке консервоване питво — в раціоні харчування командного складу американських військових кораблів. Аякже, — глумливо зауважив він, — адмірал Кроу[33] дбає, щоб у його головорізів не пересихала горлянка. Острів ми, хлопці, обійшли вздовж і впоперек, — жбурнувши банку, сказав Кім Михайлович. — Він безлюдний. А без сторонньої допомоги нам не обійтися. Доведеться шукати контактів із тубільцями. Ти запевняєш, Васько, що бачив над горами дим?

— Так.

— Я бачив теж, — підтвердив сказане мною Альфред.

— Ну, от і постараємося добратися до того гористого берега.

— Якось воно… теє… негаразд, — наважився Заєць висловити те, що йому, очевидно, муляло давно. — Невже відкритий нами острів із рятівним деревом так і лишиться безіменним?

— Ти пропонуєш його назвати?

— Звичайно, да Гама!

— А хто першим угледів? — запитав командир.

— Та ніби я… — несміло подав я голос.

— Він, Кіме Михайловичу, він! — кивнув головою Заєць. — Коли нас підняла ота велетенська хвиля і помчала вперед, Васько з переляку крикнув: «Земля!»

— Не з переляку, Альфреде, а від радості,— уточнив я, хоч уточняти було нічого: я таки заволав від страху.

— Так чого ж мудрувати? — здивувався Кім Михайлович. — Отже, — урочисто мовив він, глянувши на Барарату й Лоту: — Йдучи назустріч побажанню трудящих, віднині безіменний суходіл іменувати «Островом Василя Гайового».

— Та я… та ми… Та навіщо воно мені? — зніяковіло пробурмотів я щось недоладне.

— Помовч, да Гама! — прикрикнув командир. — Острів названо твоїм іменем. Віднині й довіку — якщо він, правда, не названий раніше, — хитро підморгнув Кім Михайлович, — острів носитиме ім'я хлопця з Очеретяного — Василя Петровича Гайового.

— Вітаю, да Гама, вітаю! — схопив мене за руку Заєць. — Є острів Суворова, Кутузова, інших наших славетних земляків, тепер до них прилучається й твоє ім'я. Ще раз вітаю і поздоровляю! — піднесено сказав.

— Нема за що, — мовби й не радий, скромно відповів я.

Лота й Барарата, не розуміючи цієї історичної миті, стояли мовчки. Та, побачивши, що Заєць мене вітає, й собі почали тиснути мою руку.

— Васка-Кваска карош… розумна голова, — щебетала дівчина.

А Барарата кинув, незрозуміло для чого, «амбо!», що мальгашською мовою означає: «високий». Може, це слово має й інше значення, але таких тонкощів, крім тубільців, ніхто з нас не знав.

Ось він, солодкий дурман несподіваної слави! Уявивши про себе казна-що, я мимоволі прошепотів:

Давній я відкрив храм серед піску,

Іменем моїм названо ріку.

Це були рядки вивченого колись вірша про першопрохідця-конкістадора. Так ніби і я був причетний до епохальних відкриттів.

«Сір, якщо Ваша Величність вважає за потрібне, я знову вирушу в нелегкі мандри…» — спали на думку слова відомого мореплавця, сказані ним своєму королю.

Слава, що несправедливо минає одного й прилипає до іншого… Незаслужено привласнена Христофором Колумбом честь відкриття Америки… Нещасний матрос «Пінти» Родріго де Тріана, який, хоч і судився з Колумбом, все ж не зміг довести, що не Колумб, а він першовідкривач.

Слава, яка мені уявилася, немов вино, п'янила й затуманювала розум".

— Да Гама отак тишком-нишком, скоком-боком — і, дивись, протиснувся до когорти великих, — мовив Альфред.

— Розумна голова! — повторила Лота.

А мені — що зі мною? З яких це пір я почав клювати на легку приманку? — їхні слова, ніби бальзам на серце… І солодко так дурманиться голова. Всі мене вихваляють — і тут, на острові, й там, на «Садку», ба навіть у порту на рідному березі. Який я, мовляв, розумний, неповторно сміливий.

Хвилі тієї слави так лоскотали й приколисували, що здавалося: я не жива людина, а вже мрець, небіжчик, над яким — медвяні голоси! — співають ангели. Та й сам я вважав себе уже ангелом. Навіть потай за плечима помацав — чи не виросли крила.

— Якщо кого-небудь дев'ять разів назвати ангелом чи повторювати, що він порося, то на десятий у нього неодмінно виростуть крила або ж неборак захрюкає.

Ці слова мого дідуся про хвастунів та задавак згадалися неабияк доречно — міраж надумливої слави розвіявся. А Заєць, ніби розгадавши те, що мене п'янило, мовив:

— Якщо навіть станеш знаменитим, не забувай про нас, простих смертних.

— Ніколи! — з жаром відповів я, ніби й справді збирався ставати безсмертним.

— Ет, так часто говорять, — розчаровано сказав він. — Був у мене дружок. Парфуцієм звали. Ми з ним студентами не один пуд солі з'їли. В одній кімнаті й жили, на одному ліжку, можна сказати, й спали. Він захистив кандидатську дуже швидко, відразу по закінченні інституту. І знаєш, людину відразу ніби підмінили… Я попав в автомобільну катастрофу, понад рік пролежав у лікарні — він жодного разу не провідав, хоч знав, що зі мною трапилося. А то якось — уже пізніше — зустрічає випадково на вулиці, запитує, називаючи на «ви» (це — аби підкреслити, що між нами — прірва, ну і для дотримання належної дистанції, яка б не дозволила переходити на панібратство): «Як ваші справи? Що з дисертацією? Ще не закінчили?»

— І що ж ти йому відповів, тому Парфутію?

— Парфуцію, — поправив Альфред.

— Один чорт — Парфуцій чи Конфуцій, — зауважив я. — Коли в кого-небудь серце черствіє й стає глухим до чужого горя, то вже не людина! Ну, то все-таки — що ти тому Панфуті сказав?

— А нічого, — похмуро відповів Альфред. — Сказав, щоб вибачив, бо мені, мовляв, саме нема коли…

— Ти добре його відшив. Бо то вже не товариш, не друг — хто, засліплений удачею, забуває друзів. Уявляю пихатість того скороспеченого кандидата наук, коли він стане доктором!

— Цур йому! — махнув рукою Заєць.

— Авжеж. Нехай перебирає листочки в лавровому вінку, що прикрашає його голову. Перебирає й тішиться думкою про свою геніальність.

Розуміючи, що так чи інакше доведеться залишати названий моїм іменем острів, ми почали ладнатися в дорогу.

…Людина — всесильна. Вона багато чого може зробити, якщо забажає. Та для звершень, крім бажання, потрібне ще й здоров'я — фізичний гарт, сила. Ні в мене, ні в моїх товаришів сили тої, на жаль, зараз не було — плавання зжерло.

— Яка ти худа, Васка-Кваска, — розглядаючи мої висохлі руки, зітхала Лота. — Треба їсти багато-багато.

Ніхто з нас навіть не здогадувався, що Лота така вигадлива куховарка.

— От би мені таку дружину! — наминаючи приготовлений тубілкою обід, прицмокував язиком Заєць. — Ну, так смачно, ніби вона вчилася в кулінарному технікумі.

— Якщо ти, Альфреде, великий гурман,[34] — сказав я, — і дуже вболіваєш про власний шлунок, то, вернувшись додому, неодмінно знайдемо тобі дружину-кулінара. Я буду сватом!

— Сватові перша чарка. І — перша палка, — докинув Альфред.

— Битимеш мене, коли дружина не догодить. Але я вірю — ми знайдемо випускницю кулінарного технікуму, в якої диплом із відзнакою.

— Аби-то, — мовив геолог замріяно.

— Не журися — все буде гаразд. Я ще потанцюю на твоєму кулінарному весіллі,— згадавши, що Заєць недавно патякав про Наталку й про мене, віддячив йому дошкульною реплікою. Ще один характерний для моєї вдачі штрих: я ніколи нічого не забуваю. Ні добра, яке мені зробили, ні зла. І — на добро відповідаю добром, а… Я не злий, не злопам'ятний, проте образ не забуваю.

Наташа, розкусивши цю особливість моєї вдачі, говорила:

— У тебе, Васильку, пам'ятливість, як у слоненяти, якого один чоловік побив… Минули літа, слоненя підросло, набралося сил. І, уздрівши свого кривдника, згадало йому наругу — й так турсонуло хоботом, що той з переляку ледве накивав п'ятами.

— Я сам ніколи нікого не кривджу, то нехай не чіпають і мене.

— Атож, — відповіла Наташа. — Але своїм язиком інколи зачіпаєш і ти.

Щоранку Лота прокидається вдосвіта і, як дбайлива господиня, порається на «кухні». Поки ми спимо, дівчина, схилившись на кормі над сидінням, де лежать принесені нами фрукти, готує сніданок.

Виявляється, лише з копри можна приготувати безліч страв: смачний мус, деруни, салат, крем-брюле, форшмак, пампушки. А з дрібно покришеними бананами та з кокосовим молоком та ж таки копра заміняє десерт.

— Хлопчики! — навчившись трохи говорити по-нашому, гукає куховарка. — Роззувайте своя оча. Кушайла, кушайла будемо.

Альфред першим сідає до «столу» — за широку лаву посеред лакани.

— Смакота! — наминаючи кокосовий фаршмак, вихваляє він. — Антрекот Антрекотович, красуне, тобі в підметки не годиться.

— Що є — Антрекот Антрекотович?

— О, то є,— облизуючи масні від почавленої копри губи, говорить він, — один хитромудрий чоловік.

— Везо?[35]

— Не розумію, — глянув на мене Заєць.

— Лота запитує, чи не моряк той чоловік, про якого ти говориш, — пояснюю йому.

— О, так, везо, везо! — притакує Альфред. — Везо, якому ніколи ні в чому не возе, — сміючись, додає він.

Минуло небагато часу, і на Лотиних харчах ми окріпли.

— Тепер, хлопці, напружимо сили, — сказав Кім Михайлович, — для основного — переїзду на сусідній острів, з якого, гадаю, дорога проляже і на Батьківщину.

Вплив протоку, що роз'єднує наш і сусідній острів-вулкан, не подолати — стрімкі течії, акули. Отже, потрібен човен.

Наша лакана розсохлася. Та і як її з такої височини спустити, щоб не пошкодити?

Ми дружно заходилися шпаклювати щілини в бортах і днищі, лагодити стерно, весла. А Барарата сплів нові циновки-вітрила.

Невдовзі лакана була відремонтована. Вона стояла на міцних гіллястих підпорах, немов корабель на стапелях у сухому доку. Лишалося одне — спустити її на землю, те, чого, мабуть, і не зможемо зробити.

— Так-то так, а з хати як?

— Що ти лепечиш, Васько? — поцікавився Заєць.

— Я згадав, — сміхотливо зиркнув я на нього, — як один дядько задумав майструвати сани. Приніс він у хату колоди, дошки. Тесав, збивав — і ось сани готові. Лише тоді дружина його запитала: «Чоловіче, так-то так, а з хати як?»

— Недоречна притча! — насупив брови Альфред.

— Але про нас, — заступився за мене Кім Михайлович. — Я справді, друзі, не знаю, як зробити, щоб спустити на землю цей ковчег!

Довго ми мудрували, сушили голову над, здається, простою річчю — як, не пошкодивши, спустити лакану. З ліан сплели довжелезні канати, виготовили дерев'яні качалки-рейки. Зв'язавши їх докупи, поставили майже прямовисно — від підніжжя дерева до вершини, де було наше гніздо.

— Ну що ж — завтра спробуємо на землю.

Але спустити лакани не довелося…