Слід «Баракуди»

Із того, що розповіли друзі, стало ясно: ми на острові, цілком придатному для життя. На ньому є фруктові дерева — манго, банани, папайя. Правда, плодів обмаль, та й ті поки що зелені. Багато пальм, хоч горіхів не густо — очевидно, струсило в бурю.

Прісної води не знайшли. Проте — покіль є незрілі кокоси з їхнім прохолодним молоком, від спраги ми врятовані.

— Ну от на перший раз і все, — закінчив Заєць.

— Слідів людини не помітили. Та якщо б вони й були, після недавнього потопу їх не вгледиш, — додав Кім Михайлович.

А через кілька днів, одужавши, я, небожитель, спустився на землю теж.

— Здрастуй… — тихо мовив, торкнувшись ногою острівної тверді.

І земля ніби зрозуміла — відповіла ласкавим дотиком росяного листя.

Кім Михайлович із Бараратою лишилися в «гнізді» господарювати — треба було сплести канат, облущити принесені горіхи, — а ми втрьох подалися в мандри.

Навіть після тривалого плавання на' кораблі на березі непереливки — похитує. А ми ж бо скільки поневірялися в океані на вутлій лайбі!

Не встиг я ступити й кроку, як відразу впав. Підвівся, знову рушив. Нічого не виходить! Хитає, кидає з боку на бік. «Крен майже небезпечний — сімдесят градусів», — сказав би штурман Сакало.

— Одвик, — спостерігаючи за моєю «п'яною» ходою, розсміявся Альфред. — Ну, та нічого — мине. Таке й з нами було, коли ми вперше зійшли на землю.

— Давай, Васка-Кваска, моя тебе держати буде, — запропонувала Лота.

— Я сам, — відповів.

— Не комизься, да Гама! — владно наказав Заєць, беручи мене з другого боку за руку.

Отак попідруки друзі мене й повели.

Видовище не з приємних. Я був безпорадний. На душі від того тяжко й гірко. А тут ще й Лота — звичайно ж, із добрих намірів! — називає мене своїм французьким «Poulet» — курчатком. Справді що курча, тільки з обскубаним хвостом!

Вийшовши до лагуни, на рівне піщане узбережжя, Заєць весело сказав:

— Тепер іди сам, неборак!

І, моргнувши Лоті, щоб та мене відпустила, тихенько підштовхнув ззаду.

Розставивши для рівноваги руки — так, бачив я в цирку, роблять канатохідці,— і побоюючись, щоб не впасти, немов заведений, попрямував до лагуни.

Кілька кроків не дійшов, таки впав. І все ж, рачкуючи, під оглушливий сміх Зайця поповз до води.

Яка ласкава, приємна купіль!

— Далеко не запливай.

Альфред і Лота кинулися у воду теж.

Кілька днів тому товариші відвідали південну частину острова. Тепер треба було обстежити його північну околицю.

Розлігшись із півдня на північ кілометрів на десять уздовж, острів був неширокий. Того разу друзі встигли побувати ще й у східній та західній частині — біля лагуни й океану. А зараз ми хотіли пройти до крайнього північного мису.

Мангрова гущавина підступала впритул до води. І без того вузьке узбережжя дедалі вужчало, поки й зовсім зникло — його піщаний окраєць поглинула зелена повінь мангрів.

— Тут нам не пробитися, — сказав я, з власного досвіду знаючи, що таке гущавина болотистого коралового узбережжя. — Залишимо лагуну й майнімо на зовнішній бік острова, а вже звідти, уздовж океану, пройдімо далі.

Заєць погодився.

— Васка-Кваска розумний голова, — похвалила, скуйовдивши мого чуба, Лота.

— Свята простота! — заперечив їй Альфред. — Нейрофізіологи доводять, що в розумовій діяльності людини беруть участь не лише клітини головного мозку, його помережена звивинами сіра речовина.

— Виходить, не обов'язково думати головою?

— Мабуть, що так.

— А ти збираєшся захищати дисертацію! Чим же ти, безголовий Зайцю, думатимеш?

— Побачу…

І, простягши руку до кущистого мангра, він наважився було його розсунути, як раптом скрикнув, наляканий:

— О-йо-йой — жаби!

По листю щось гулко пролопотіло, так, ніби припустився дощ. Віялом посипалися зелені краплини.

Я розсміявся.

— Не бійся, Альфреде, — заспокоїв його. — То рибки-стрибунці. У них є зябра й легені. Тому можуть жити і у воді й на суходолі.

— Як риба з річки Амазонки — піраруку?

— І як ті нещасні, кому американські експериментатори приживляють зябра й перетворюють на людинориб.

Я згадав скелю Голова Дракона, лабораторію на ній, смерть нашого друга Чанга. Уявив, що б могло статися, якби ми не втекли, і мене охопив жах.

— Не будемо про це говорити.

— Гаразд, друже.

Ми мовчки попрямували до океану.

Крізь гущавину пробилися на протилежний бік. Вийшли до стрімкого, утвореного з базальтів, узбережжя.

Базальти — надійний сторожовий бар'єр, що захищає острів від нападу океану. Хвилі, наткнувшись спочатку на кораловий риф, який зубчастою торочкою зводиться над водою, розбивалися об високий базальтовий козирок, і, присмирілі, відступали назад. Так із року в рік, од віку до віку суходіл з океаном веде єдиноборство.

Ми опинилися на зламі острова, звідки як до південного, так і до північного мисів була майже однакова відстань.

Звивиста лінія узбережжя, його лиснючий, ніби спина морської химери, мур. Угорі, за кілька кроків од води, нахилені до океану пальми — знайома тому, хто побував на атолах, картина.

Не стану оповідати про обриси острова, бухточки, затоки, підступи до них, де в часи відпливу з-під води вишкірюються гострозубі коралові рифи. Вам це ні про що не скаже. Та й не гідрограф я. А крім того (хоч і для службового користування) існують лоції, в яких острівні узбережжя докладно описані. Описані, якщо, звичайно, острів нанесено на карту. А коли він — терра інкогніта, тобто невідома земля?.. Це вже потім ми довідалися, що назва атола — Хібоко. Поки ж нічого цього не знали.

Мета нашого походу така: довідатися, чи немає де-небудь джерела з прісною водою. В кораловому грунті таких джерел, як правило, не буває. Але трапляються самою природою вимуровані ковбані, в яких після дощів збирається чимало води. Вона й рятує тубільців на випадок посухи.

Води, скільки і йшли, не було. Кокосові гаї стояли обчухрані. Подекуди на місці пальм стирчали потрощені штормом стовбури.

І все ж це була надійна твердь, далеко серед океану загублена цятка коралового суходолу.

Мабуть, такі землі мав на увазі шведський натураліст Антон Серлін,[31] коли писав, що в Індійському океані, мовляв, є безліч островів, яких, завдяки їх віддаленості од Америки, ще не торкнувся американський спосіб життя. Вони лежать осторонь від морських шляхів, і до них причалюють тільки всюдисущі арабські вітрильники та індійські бриги. Літаки ніколи не порушують тутешньої первісної тиші; лише м'яко шумить прибій, б'ючись об прибережні рифи, та вітер шелестить кронами пальм. І якщо взагалі можна говорити про тропічну ідилію, то шукати її слід тут.

Наївний швед! Втім, писалося це кілька десятиліть тому, коли Індійський океан ще не став, як він стає зараз, американським озером… Бо ні на Носі Мазаві, ні тут, на Хібоко, про що я розповім потім, тропічного раю ми не зустріли…

Берегова лінія була звивиста, але затоки в суходіл врізалися не глибоко. Обходячи їх, торочкою берега вийшли до північного мису.

Лота нахилялася раз у раз над водою й виколупувала серед брил якісь черепашки. Альфред гасав у кущах, сподіваючись знайти що-небудь їстівне. Я, не відхиляючись од курсу, випередив їх і прямував далі. Тому-то мис побачив першим. І, вражений, зупинився.

— Сюди! Мерщій сюди! — гукнув.

Заєць і Лота прибігли.

— Що це?! — ніби оціпенів геолог.

— Ото і я думаю — що?

— Матка боска! — загорлав Альфред. — Та це ж діяння людських рук — якісь величні споруди.

— Може, рештки Гондвани?

— О, ні…

Мабуть, не так здивувався Шліман,[32] уздрівши руїни Трої, як нині здивувалися ми. Та й було чого дивуватися! Під розлогими деревами на піщаному мисі, що носато уткнувся у воду, лежали, щільно пригнані одна до одної, велетенські базальтові брили. Вони нагадували хвилелом, який споруджують у портах, щоб захистити берег від руйнівного прибою.

Посередині цього плечистого бар'єра, спадаючи до води — шия з відтятою головою! — сіріла циліндрична споруда.

— Не інакше — частина підводного тунелю. Як ти гадаєш, Васько?

— Схоже.

— А ось і вхід, — і Заєць метнувся до чудернацького циліндра.

Ми з Лотою підійшли теж.

— Впізнаєш? — запитав геолог.

— Ще б не впізнати!

Коли душогуби перевели нас із підводних об'єктів «Мурена» й «Баракуда» на острів, вони помістили нас для компресіювання в розташований на одному з мисів Носі Мазави гіпербаричний комплекс. Такі ж квадрати внутрішніх кабін-камер, як і там. Вузька паща люка. Стрімкі сходини, що ведуть у похмурі глибини океану.

Десь унизу, набігаючи, плескотіли хвилі, відлунювали по тунелю. Здавалося: там хтось тяжко зітхає.

От тобі й риба-стрибунець, і південно-американська піраруку, й гомо-акватікус.

Похмура споруда над мисом. Тунель. Кабіни… На всьому лежало тавро забуття й недовершеності. Кораловий мул потроху засмоктував кабіни знизу, а з берега на павучих ногах уже підступали чіпкі мангри.

За кілька миль од мису, на протилежному боці протоки, білів кораловий берег сусіднього острова. Над гущавиною його міжгір'я зміїлися смуги сизого диму. Чи, може, то пливли пасма туману?

Отже, там хтось є, острів не безлюдний. Але те, що ми побачили тут, викликало сумні здогади: капосні янкі простягли свої щупальці й сюди! Невже ж і на цьому атолі лишився слід «Баракуди»? Невже ми знову потрапимо в тенета? Від них думок голова йшла обертом. Похмуро вертались «додому». Засмучені й невеселі.