ДНІ МНОГОТРУДНІ

— Кіме Михайловичу, Кіме Михайловичу! — хвилюючись, сипонув Заєць, коли ми повернулися з Сунуту. — Ви нічого не знаєте… Ой, тут таке було! Знову зчинилася магнітна буря. Багатьох звалила з ніг. Його Величність Ефо-Аліандро знепритомнів, ще й досі лежить без тями. Міністр Вина й Правопорядку розпорядився: завтра знову всім іти до жертовника (Матик-Матика послано вже ловити голубів). Будуть задобряти злих духів. Тубільці вважають, що то демони розгнівилися й наслали на них лихо.

— Знаємо, Альфреде, — відповів командир. — Знайома буря…

— Ми її теж відчули, — додав я.

Альфред був стривожений і засмучений.

— Ти якийсь сьогодні не такий, — звернувся до нього я. — Неприємність по службі чи вередують королівські дружини?

— Ні,— невпевнено відказав Міністр Двору. — Мене, Васько, збираються знімати з поста.

— А що ж таке? — перепитав я. — Ти, здається, сумлінно виконував обов'язки. Більшість дружин короля задоволені, діти — теж.

— От через них, капосних жінок, мені й неприємності! — розпачливо вигукнув він. — Вони ж мені вибили зуб, а без зубів міністр на Хібоко — не міністр.

Я засміявся так, як уже давно не сміявся.

— О-ох, Альфреде, — втираючи сльози, мовив. — Ну, чого ти, дурний, переживаєш? Будемо разом пасти кіз.

— Тобі, да Гама, цього не зрозуміти, — не перестаючи сумувати, сказав він. — Той, хто хоч раз був міністром, уже не може виконувати чорнової, не міністерської роботи. Ти кажеш: пасти кіз. А ти подумав, що це передовсім б'є по моєму самолюбству? Вчора я ще був міністром, а сьогодні — козопас. Ганьба!

— Та яка ж це ганьба? Отямся! — щиро обурився я. — Молоко пити так усі охочі, а як пасти кіз, то відразу в кущі? Ні, голубе, — перейшов я у наступ. — Ніяка праця на землі не ганебна, навіть якщо вона непримітна. І потім, ти ж сам ламався, як ячний пряник. «Та ми… та я…» — говорив, коли тебе призначали Міністром Двору.

— Звикаєш, Васько, ох звикаєш, і важко потім сходити з орбіти. Дійшло ж до того, друже, — він став напрочуд демократичним, — що з прилавків крамниці Його Величності наказали позабирати мої дерев'яні фігурки.

— Ось тобі батіг, хлопче, — подав я Альфредові знаряддя козопаса. — Бери мерщій і не скигли, бо поки люди п'ють молоко і їдять м'ясо, наша проста праця для них необхідна.

У Зайцевих зітханнях минула ніч. Благословилося на світ. І от…

Цілий божий день ганялися тубільці за злими духами. Ще звечора вулиці й хижки покропили святою тіртою. Так зветься свята вода. А коли розвиднилося, всі подалися до жертовника, де лежали смажені поросята, прикриті зверху дикими голубами.

Пролунали звуки кулкула — і люди кинулися врізнобіч. Кричали, били в бубни. Бігли стрімголов, зазираючи в кожну хижку, під кожне дерево, так ніби там насправді сховалися злі духи Була й Кала.

Ми за тими привидами ганятися не захотіли: Лота поралася в хижці по господарству, Барарата відпочивав. Заєць, убитий горем, лежав на циновках, уп'явшись поглядом у стелю та спостерігаючи, як там — це заспокоювало розсіпані міністерські нерви — повзають невеличкі, домашні ящірки.

А ми з Кімом Михайловичем пішли до Цвяхецького на радіостанцію. Він же запрошував послухати новини.

Паша ждав.

— Заходьте! — і його борода хитнулася, мов пальма од вітру.

— У тебе тут якийсь нелад, — глянув я на перевернуті стільці та зібгані циновки.

— Заглядали ж марновірні діти природи й сюди, шукали злих духів. Сам Міністр Вина й Правопорядку навідався.

— Ото я й бачу, що після міністра Правопорядку лишився такий безпорядок!

— Чебурашка — це її обов'язок — поприбирає. До речі, що ви п'єте о цій порі? — запитав він, підходячи до ящика, який був у нього замість бару. — Кокосове молоко чи воду?

— Воду.

— От і добре, — зрадів чорногорець, дістаючи кокосові черпаки та наповнюючи їх водою. — Пийте, братики, на здоров'я. Я теж покуштую туака, — і він присмоктався до пузатого горіха з пальмовим соком.

— Спасибі тобі, Пашо, за частування, — подякував Кім Михайлович. — Та ми прийшли з іншого приводу.

— Чи не для того, щоб я поклопотав перед королем за Альфреда? Якщо для того, то справа, скажу, безнадійна: зуби ж у Зайця вибиті і вже не виростуть. А король без дозволу бесалола не має права залишати беззубу людину на міністерському посту.

— А Міністра Моралі? — згадав я, що в того теж не було жодного зуба мудрості.

— Хе! — засміявся Паша. — Що ж ти рівняєш шило з милом? Він же як-не-як зять короля. Крім того, це — виняток. Отож доля вашого Зайця вирішена — портфель Міністра Двору не сьогодні-завтра в нього відберуть.

— Зате ніхто не відбере в нього батога козопаса. А Зайцеві я його вже вручив.

— Мудре, соломонове рішення! — погодився Цвяхецький. — Проста праця облагороджує..

— Пашо, — озвався Кім Михайлович. — Так ми прийшли не щодо Зайця — нумо, брате, настроюй свій радіоприймач. Послухаємо — вік не чули! — що діється у світі.

— Ти ж обіцяв.

— Обіцяв, Васько, обіцяв, — узяв він мене за плечі.— Хвилиночку, — і Цвяхецький підійшов до радіоапаратури.

Сів на високий стілець, як дзига, завертівся. Таке робив і радист «Садка» Максим Роскошний. «Їм що, радистам, усім муляє?» — подумав я.

Хижка сповнилася знайомим писком, ніби ми потрапили в інкубатор, де кишіло курчатами. Ефір був насичений голосами.

— Здається, Сідней. Ви знаєте англійську — слухайте! — подав він навушники Кімові Михайловичу.

Командир надів на голову дужку — і навушники, немов чудодійні крила, перенесли його з Хібоко в далекий, тривожний світ…

Ось чим жило людство в наші многотрудні дні на прекрасній планеті Земля. Повідомлення радіостанцій:

«Сан-Франціско. Виступаючи недавно з промовою, шеф Пентагону, міністр оборони США Каспар Уайнбергер наголосив на тому, щоб дедалі більше втягувати в орбіту американської політики Японію й Південну Корею, зміцнювати узи партнерства з Австралією і Новою Зеландією, підтримувати країни — членів АСЕАН.[62] Це означає,— сказав Уайнбергер, — що американська всепереможна сила прокладає собі дорогу далі й далі на просторах Великого океану та в країнах Південно-Східної Азії. Якщо так можна сказати: американському кораблю не страшні ніякі хвилі — він іде напролом».

«Москва. Закінчила роботу чергова сесія Спеціального комітету ООН з Індійського океану. Незважаючи на спроби США та їхніх союзників блокувати роботу комітету, делегати сесії почали розглядати порядок денний наступної міжнародної конференції з Індійського океану.

Форум, що його готують, не випадково привернув до себе увагу світової громадськості: питання про те, стане Індійський океан зоною миру й співробітництва чи напруженість у цьому регіоні зростатиме, — в останні роки перетворилося в одну з найскладніших проблем.

Головною ланкою ланцюга опорних пунктів США в басейні Індійського океану став архіпелаг Чагос, зокрема острів Дієго-Гарсія. В небезпечну гру втягуються й інші архіпелаги».

«Делі. Після гірського обвалу на скелі Голова Дракона (острів Носі Мазава, екваторіальна частина Індійського океану), де під виглядом нафторозвідників компанії «Шелл» орудують представники військового відомства США, з січня нинішнього року почалися відбудовчі роботи.

Американське інформаційне агентство ЮСІА, що представляє інтереси військово-промислового комплексу і є основним інструментом пропагандистських диверсій Білого дому проти Радянського Союзу та його союзників, передало, що цього разу на острові Носі Мазава та скелі Голова Дракона нафторозвідувальні роботи нібито ведуться тією ж компанією «Шелл» разом із фірмою «Марконі авіонік» (група під керівництвом інженера Томаса Моргана, яка розробляє технологію нафтодобування у відкритому морі) та спеціалістами англійської компанії «Брітіш петролеум».

За твердженням агентства ЮСІА, в районі острова Носі Мазава найближчим часом будуть випробувані підводні нафтодобувні установки, якими керують дистанційно з допомогою електрогідравлічних систем.

Що ж, нафтова криза змушує багато країн світу шукати нових нафтородовищ, переходити від розробок на континентальному шельфі у відкрите море. Але роботи, які ведуться американцями на островах Індійського океану, нічого спільного з нафтодобуванням не мають.

Як стало відомо, з Дієго-Гарсія на Носі Мазаву переправляється військове устаткування й техніка.

Англійська газета «Обсервер» добула достовірну інформацію про існування планів Пентагону по розгортанню американських крилатих ракет в Азії. Постає питання: чи не входить у ці плани начинення американською ядерною зброєю Світового океану і будівництво так званих «нафтодобувних» об'єктів на скелі Голова Дракона та острові Носі Мазава?»

«Коломбо. Вчені, які вивчають дивовижну улоговину, що тягнеться більш ніж на тисячу миль на південь від Індії, висловлюють припущення, що цей феномен засвідчує геологічна пониження — «русло», яким рухається в північному напрямку Індостанський півострів зі швидкістю шість цілих і три десятих сантиметра на рік.

Рівень моря в цьому районі більш як на дев'яносто метрів нижчий від загального рівня. Вчені пояснюють це явище так. По-перше, заглиблення в земній корі — результат величезного тиску внаслідок сповзання Індії до півночі. По-друге, дія так званого ефекту конвекції змушує земну мантію повільно вібрувати на шляху континенту. А це веде до утворення велетенської борозни і змушує опускатися дно й поверхню океану.

Таким чином, якщо й існував колись легендарний материк Гондвана, то він унаслідок зрушень, що відбувалися й відбуваються на океанському дні, зник безслідно. Але останнє слово з цього питання за дослідниками океану. Кораблі Міжнародної експедиції «Гондвана», незважаючи на загибель кількох підводних апаратів, зокрема «Оріона» та батискафа з чотирма радянськими акванавтами, ведуть,і далі пошукові роботи».

«Канберра. Так уже, мабуть, судилося, що Коралові острови атола Хібоко приміром раз у сімдесят років опиняються у центрі уваги всього світу. Вперше це трапилося тисяча вісімсот сорок четвертого року, під час так званих «опіумних» війн. Тоді британське адміралтейство вирішило створити на цьому архіпелазі базу для постачання бойових кораблів, які вирушали до берегів Китаю. Вдруге — і про острови уже довго не стихав поголос — у тисяча дев'ятсот чотирнадцятому році, коли тут було знищено німецький крейсер-пірат «Емден».

Третя епоха славетності далеких Коралових островів — рівно через сімдесят років — почалася в зв'язку з референдумом, у ході якого тубільці цих островів повинні були зробити вибір між незалежністю або ж остаточним приєднанням до Австралії. Річ у тому, що з листопада тисяча дев'ятсот п'ятдесят п'ятого року територія Коралових островів Організацією Об'єднаних Націй була передана під управління австралійського уряду. Площа архіпелагу невелика, сто тринадцять квадратних кілометрів, а тубільних жителів — кілька сотень.

Лише півгодини пішло на те, щоб підрахувати голоси виборців після референдуму, який відбувся під наглядом представників ООН. Отже, віднині Коралові острови атола Хібоко приєднані до Австралії».

«Джакарта. Бікіні — атол архіпелагу Маршаллових островів — перебуває під опікою США. Після другої світової війни Сполучені Штати провели там двадцять три випробування атомної і водневої зброї. В результаті цього багато жителів архіпелагу опромінилося, а Бікіні став мертвим і безлюдним островом. Більшість тубільців із нього переселили на острів Кілі, що знаходиться за сімсот кілометрів на південь. Спеціалісти з Комітету американських учених заявили, що атол можна повернути до життя — для цього треба замінити увесь заражений радіоактивними речовинами верхній шар коралового грунту. Проте нинішня адміністрація США на дезактивацію Бікіні не хоче відпускати жодного долара».

— Оце такі новини? — запитав я Кіма Михайловича.

— Такі, друже, — сумно відповів він. — Душогуби, як бачиш, не перестають копати людству могилу. Це — лише окремі повідомлення про те, що діється тут, в Азії. Я вже не став тобі переповідати європейських новин. Там теж американці каламутять воду, атомною та хімічною зброєю шантажуючи народи. Про експедицію «Гондвана» передають. Це — приємно, — вже веселіше сказав він. — Люди не забули про нас, хоч і вважають нас загиблими. А хіба це не новина, що Незалежне Коралове Королівство Його Величності приєднано до Австралії? Ось тобі й незалежність Хібоко! Ну, гаразд, Васько, я йду, а ти — як знаєш.

— Ночуйте, брачо, в мене. Чебурашка скоро вечерю принесе, — запропонував Цвяхецький.

— Ні, Пашо, я піду. — І Кім Михайлович залишив радіостанцію.

Ми з чорногорцем зосталися удвох.

— Витягай свій талмуд! — звернувсь я до нього.

— Що — знову лонтар?

— Ну, звичайно, ми ж тоді не дочитали.

— Ти мене замучиш, братику!

Але пальмову книгу таки дістав. До речі, витяг із шухляди ще одну — величезний сувій пальмових сторінок.

— Це — лонтар-бергамбар, — мовив.

І ми поринули в давноминулі часи та недавню історію Незалежного Коралового Королівства.

…Отже, як засвідчують тубільні письмена — лонтарі, атол Хібоко — власність родини Аліандро на віки вічні, бо відкрив його Великий Чампака-Аліандро.

Коли човни переселенців із Зондського архіпелагу причалили до невідомого острова, він був безлюдний. Поступово жменька людей розрослася. З сусідніх архіпелагів чоловіки брали собі за дружин роботящих малайок, мрійливооких індійок. Кровозмішання позначилося на наступних поколіннях. Од вихідців із Зондських островів дітям і онукам дісталася відвага та волелюбство, а матері, уродженки Малайї й Індії, дали їм беручкі руки й чарівну вроду.

Хібокці минулих часів — стрункі, кремезні, з трохи вилицюватим обличчям.

Та в наступні десятиліття втрачено зв'язки з навколишнім світом: жителі Хібоко нікуди не плавали і до них ніхто не прибував.

Ця відмежованість та міжродові шлюби — родичі одружувалися з родичами — далися взнаки: остров'яни здрібніли, рано почали повніти, тавро виродження лягло на їхні обличчя.

З діда-прадіда хібокські королі, далекі внуки Чампака-Аліандро, по всьому атолу — на Паоні, Лаланзі та Бунуті (Бунут теж колись був заселений) — мали нешлюбних дітей. Не відставали од короля й міністри.

І ось коло замкнулося: панівна верхівка почала поповнюватися з представників королівської фамілії та міністерських родин. Нешлюбні діти від малайок здебільшого працювали наглядачами на плантаціях і хатньою прислугою короля. Втім, за останні роки вони домоглися доступу до вищої влади, ставали навіть міністрами.

Король — єдиний і повноправний Володар Королівства — розпоряджався життям і долею підлеглих. Ще прапрадід Ефо-Аліандро запровадив на атолі кару для неслухів: двісті вдарів канчука по спині або ж привселюдне оголошення мертвим. Людину, яка не корилася Володарю, проклявши, виганяли геть. Вона дичавіла й аж до смерті самітньо жила в горах.

Трапилося так, що кільком хібокцям, яких король оголосив мертвими, вдалося переправитися з Коралового Королівства і потрапити в Австралію. Тоді-то і з'явилися під крикливими заголовками в тамтешніх газетах «Остреліан», «Сідней морнінг геральд», «Канберра», ба навіть в американській «Вашінгтон Пост» та японській «Ніхон Кейдзай» репортажі й інтерв'ю з утікачами, в яких розповідалося про феодальні порядки на Хібоко.

І — почалося. Чутки про далекий атол, який невідомо кому належав — королю Ефо-Аліандро чи Австралії,— дійшли до Організації Об'єднаних Націй. На Хібоко виїхала спеціальна комісія.

Ефо-Аліандро наполягав: атол його, бо дістався в спадок від прадіда — Чампака. Представник австралійського уряду твердив протилежне: Хібоко відкрив ще в сиву давнину один англійський мореплавець. А оскільки Англія на початку нинішнього століття надала Австралії самоврядування, то й колишні англійські володіння, в тому числі Хібоко, стали власністю Австралії. Отже… Нинішнього короля Ефо-Аліандро вмовили — і змусили! — Коралове Королівство продати. Остаточна ціна — тридцять сім мільйонів доларів, які підуть у кишеню Ефо-Аліандро. А підлеглі королівства, тубільці Хібоко? Що ж, кожен рятується, як може…

Ось що прочитав мені чорногорець, гортаючи сторінки пальмових книг.

— Чого ж ти, Павле, не говорив про це раніше?

— А що говорити? — відповів він. — До останнього часу ніхто не знав, як усе складеться. Тепер відомо. Про приєднання Хібоко до Австралії радіо передавало ще на тому тижні.

— Так, значить, ми на проданих островах?

— Виходить, що так.

Як і тубільцям, радисту-чорногорцю тепер треба теж думати, куди діватися з сім'єю.

Загрузка...