Служниця

Вириваюся до коридору, хапаючи повітря. Стою там якусь мить, поки вповільнюється оскаженіле серце. Мене ніхто не замикав. У Ніни

не було жодних лиховісних планів полонити мене тут. Двері просто

застрягли.

Але в мене ніяк не виходить позбутися його, цього мулького

відчуття.

Відчуття, що краще накивати звідси п’ятами, поки в мене ще є така

можливість.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Коли я вранці спускаюся на перший поверх, Ніна заповзято й

методично трощить кухню.

Вона повитягала всі каструлі й пательні із шафки над кухонною

стійкою. Поскидала всі тарілки, що стояли на сушарці над

рукомийником. Кілька з них, розбиті на друзки, валяються на підлозі.

А зараз вона порпається в холодильнику, гарячково викидаючи звідти

продукти просто на підлогу. Я вражено спостерігаю за тим, як вона

хапає з полиці холодильника пакет молока та жбурляє його собі під

ноги. Молоко негайно розливається, довкола каструль, пателень і

розбитих тарілок стрімко формується біла ріка.

— Ніно?.. — гукаю я обережно.

Вона завмирає, як була, з бейглем[6] у руках. Рвучко озирається.

— Де вони?!

— Про що… про що ви?

— Мої нотатки! — вигукує вона страдницьки. — Учора ввечері я

залишила всі свої нотатки для зустрічі АБВ тут, на кухонній стійці. Що

ви з ними зробили?

По-перше, з якого це доброго дива вона раптом вирішила, що її

нотатки можуть бути в холодильнику?!

По-друге, я впевнена, що нікуди її нотатки не ховала. Ну, тобто я

переконана в цьому на дев’яносто дев’ять відсотків. Адже існує все ж

таки крихітна ймовірність того, що на столі валявся якийсь зіжмаканий

папірець, який я зважила сміттям і викинула? Так. Цілком таку

можливість я не виключаю. Але під час прибирання я дуже ретельно

ставилася до того, щоб випадково не викинути чогось, що сміттям не є.

Відверто кажучи, непотребу тут були просто стоси.

— Нічого я з ними не робила, — відповідаю я.

Ніна стає руки в боки.

— То що, по-вашому, мої нотатки просто зіпнулися собі на рівні й

самі почимчикували геть?

— Я цього не казала… — ступаю до неї обережний крочок. Під

підошву моєї кросівки потрапляє скалка розбитої тарілки. Хрускіт.

Подумки занотовую собі, що босоніж до кухні зась. — Може, ви їх

деінде залишили?

— Не залишала я їх деінде! — гарчить вона. — Я залишила їх отут, от прямісінько на цьому місці! — Ніна плескає долонею по стільниці

так голосно, що я мимоволі здригаюся. — От просто на цій кухонній

стійці! А тепер їх немає! Вони зникли!

Галас нарешті привертає увагу Ендрю Вінчестера. Він заходить до

кухні, вбраний у темний костюм, у якому здається ще привабливішим, ніж був учора, якщо таке взагалі можливо. Ендрю, вочевидь, саме

зав’язував краватку, і, коли він бачить те, на що перетворилася підлога, рука його завмирає на півшляху.

— Ніно?..

Вона озирається до чоловіка, в очах її міняться сльози.

— Міллі викинула мої нотатки! Ті, що я зробила до засідання

Асоціації батьків і вчителів! Воно відбудеться вже сьогодні ввечері!

Розтуляю рота, щоб заперечити, але розумію, що робити це не має

жодного сенсу. Ніна впевнена: я викинула її нотатки, і, цілком

можливо, так воно і є. Ну, тобто… якщо то справді були аж такі

важливі записи, то якого дідька було залишати їх на кухонній стійці?

Зважаючи на те, у якому стані вчора була кухня, ті її нотатки справді

могла спіткати дуже сумна доля.

— Просто жахливо… — Енді розкриває їй обійми, і вона горнеться

до нього. — Але хіба в тебе на комп’ютері не залишився електронний

варіант?

Ніна шморгає носом, тицьнувшись обличчям у дорогезний костюм

свого благовірного. Вона достеменно замастить його шмарклями, але

Енді, схоже, до того байдуже.

— Дещо залишилося… Але багато чого доведеться робити наново.

Вирішую, що варто облишити спроби довести власну невинуватість.

Якщо Ніна такою мірою впевнена, що я викинула її нотатки, найліпший варіант — просто перепросити.

— Мені дуже шкода, Ніно, — кажу я. — Якщо я щось можу вдіяти…

Ніна понурює погляд на захаращену підлогу.

— Можете навести лад і прибрати весь цей огидний безлад, що ви

його залишили в моїй кухні. А я тим часом намагатимуся ліквідувати

шкоду, яку ви спричинили…

І, промовивши це, вона, важко тупцяючи, іде з кухні. Незабаром звук

кроків згасає на сходах. Розмірковую про те, як би то спромогтися

зібрати скалки розбитих тарілок, водночас не забрьохавшись розлитим

молоком і не роздушивши якихось із двох десятків виноградинок, які

розкотилися підлогою. На одну я вже наступила, і підошва мого

кросівка тепер бруднюща.

Ендрю чомусь не йде. Роздивляється, хитаючи головою.

Тепер, коли Ніна пішла, я відчуваю, що мушу щось пояснити.

— Послухайте, — починаю я. — Я нічого не…

— Я знаю, — уриває він, перш ніж я встигаю сказати, що нічим не

завинила. — Просто Ніна… вона дуже нервова. Але серце в неї золоте.

— Еге ж…

Він знімає темний піджак і заходиться засукувати рукави

напрасованої білої сорочки.

— Ну ж бо, я вам допоможу все прибрати.

— Ви не мусите.

— Так ми впораємося швидше.

Ендрю йде до комірчини біля кухні й повертається звідти зі шваброю

— ти ба, він справді знає, де вона! Він узагалі чомусь у курсі, де

лежить усе, що потрібно для прибирання. І тепер я розумію чому.

Схоже, Ніна утнула таке не вперше. Він просто вже звик ліквідовувати

вчинені нею погроми.

Але тепер у цьому будинку є служниця. І він не мусить робити того

самотужки.

— Я сама все приберу. — Беруся за руків’я швабри й забираю її в

нього. — Ви вже вбралися на вихід. До того ж це моя робота.

Ендрю випускає з рук швабру не одразу, але врешті-решт таки

дозволяє мені забрати її в нього.

— Що ж, гаразд. Дякую, Міллі. Я дуже вдячний вам за сумлінну

працю.

Що ж, принаймні хтось мені вдячний.

Коли беруся прибирати кухню, то згадую те фото на камінній полиці.

Ту давню світлину Ендрю й Ніни, зняту ще до їхнього весілля, до

народження Сесілії. Вони здавалися такими юними й щасливими!

Цілком очевидно, що Ендрю досі кохає Ніну до нестями, але щось між

ними змінилося. Я це відчуваю. Ніна вже геть не та, якою була раніше.

Але це не має значення. Мене це не обходить.

6 Виріб у формі кільця з дріжджового пшеничного тіста, приблизно з долоню завбільшки, який спочатку швидко

обварюють в окропі, а потім запікають.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ

Ніна викинула на підлогу приблизно половину вмісту холодильника, тож мені доводиться вирушити на закупи. Зважаючи на те, що, вочевидь, до моїх обов’язків відтепер входитиме куховарити для

родини Вінчестерів, я вибираю свіжину й спеції — достатню кількість, щоб вистачило на приготування кількох обідів чи вечер. Ніна

завантажила свою кредитку до мого телефона. Гроші за все, що

придбаю, автоматично спишуть з рахунку моїх наймачів.

У в’язниці вибір страв був не вельми. У меню змінювали одне одного

курятина, гамбургери, хот-доги, лазанья, бурито й котлети з невідомої

риби, від яких мене завжди нудило. До цього всього належалися

розварені кашуваті овочі. Я раніше часто мріяла, чим поласую, опинившись на волі, але, зважаючи на мої статки, доступні мені страви

не дуже відрізнялися від тутешнього раціону. Коштів мені вистачало

лише на те, щоб купувати продукти на розпродажі, а коли перебралася

жити до власної автівки, варіантів стало зовсім обмаль.

А от продукти для Вінчестерів — то геть інша справа. Я вибираю

найкращі стейки — треба буде глянути на ютубі, як їх готують. Я

колись смажила була стейки для батька, але то було дуже давно. Якщо

куплю найдорожчі продукти, то страви все одно вийдуть смачні, байдуже, що робитиму…

До будинку Вінчестерів повертаюся із чотирма напхом напханими

пакунками із супермаркету в багажнику автівки. У гаражі два місця, там стоять машини господарів, на під’їзній алеї Ніна мені паркуватися

заборонила, тому авто доводиться залишити на вулиці. Саме коли я

незугарно намагаюся витягти з багажника пакунки із закупами, із

сусідньої будівлі виходить садівник Ензо. В руках у нього якесь

моторошне на вигляд садове причандалля.

Помітивши мої страждання, він вагається якусь мить, а потім

квапливо підходить до моєї автівки. Зсуває брови.

— Я зробить, — каже зі своїм божевільним акцентом.

Досі намагаюся витягти перший пакунок, але Ензо миттю підхоплює

всі чотири водночас своїми м’язистими ручиськами й несе їх до

парадного входу. Киває на двері, терпляче очікує, поки я відімкну їх. Я

роблю це якомога швидше, зважаючи на те, що в руках у нього торби із

закупами аж на вісімдесят фунтів. Ензо витирає черевики об килимок

біля дверей, несе продукти на кухню й ставить пакунки на кухонну

стійку.

— Gracias, — кажу я.

Кутики його вуст ледь стинаються.

— Ні, — виправляє він. — Grazie[7] .

— Grazie, — повторюю за ним я.

На мить він затримується на кухні. Брови досі зсунуті. Знову

зауважую, що Ензо зовні нівроку, він має якусь темну лиховісну вроду.

На обох передпліччях у нього татуювання, лишень почасти приховані

рукавами футболки. Я помічаю ім’я «Антонія» в сердечку, набите в

нього на правому біцепсі. Якщо йому западе в тямки, цими

кремезними ручиськами він мене завиграшки вколошкає, ба навіть не

спітніє. Але чомусь мені не здається, що цей чоловік хоче завдати мені

болю. Радше навпаки — схоже, він за мене переймається.

Згадую те слово, що він його пробурмотів, перш ніж Ніна відчинила

двері напередодні. Pericolo. «Небезпека». Що саме він намагався мені

сказати? Невже він вважає, що в цьому будинку мені загрожує

небезпека?

Можливо, варто завантажити на смартфон застосунок-перекладач.

Тоді Ензо міг би просто набрати повідомлення, і…

Думки мої уриває шум, який лунає з другого поверху. Ензо гучно

втягує повітря.

— Йду, — каже він і, розвернувшись, стрімко простує назад до

дверей.

— Але…

Кваплюся за ним, але садівник рухається значно швидше за мене. Я

ще не встигла вийти з кухні, а він уже зачиняє за собою вхідні двері.

Якусь мить стою посеред вітальні, розриваючись між бажанням іти

розбирати покупки й пориванням наздогнати садівника. Але дилему

розв’язано саму собою, коли сходами до вітальні спускається Ніна, вбрана в білий штанний костюм. Здається, я жодного разу не бачила її

в одязі якогось іншого кольору. Білий справді пасує до відтінку її

волосся, однак я сказилася б, якби довелося постійно стежити за тим, щоб одяг був чистісінький. Йой, це ж тепер прання теж ляже на мої

плечі… Подумки занотовую собі, що наступного разу, як потраплю до

супермаркету, треба буде купити відбілювач.

Побачивши мене, Ніна скидає брови так високо, що вони майже

торкаються лінії росту волосся на чолі.

— Міллі?

Я видушую усмішку.

— Так?

— Я почула якісь голоси. У вас були гості?

— Ні. Жодних гостей.

— Ви не маєте права запрошувати сторонніх до нашого будинку. —

Вона супить брови. — Якщо хочете запросити гостей, мусите

попередньо отримати наш дозвіл. А повідомити про відвідувачів треба

принаймні за два дні. Окрім того, я наполягаю, щоб ваші гості

перебували лишень у вашій кімнаті.

— То був садівник, — пояснюю я. — Він допоміг мені занести до

будинку пакунки з продуктами. Просто зайшов на мить.

Я сподівалася, що це пояснення задовольнить Ніну, але натомість очі

її темнішають. Під правим сіпається живчик.

— Садівник? Ензо? Він був тут?

— Ем… — чухаю потилицю. — Це так його звуть? Я не знала. Він

мені просто допоміг пакунки із закупами занести.

Ніна вдивляється в моє обличчя, наче намагається пересвідчитися, чи

я, бува, не брешу.

— Я вимагаю, щоб ноги його більше не було в цьому будинку. Адже

він бруднющий! А я стільки зусиль докладаю, щоб тут були лад і

чистота.

Навіть не знаю, що на це відповісти. Ензо витер ноги об килимок, перш ніж зайти. Жодного бруду черевиками він не заніс. Та якби якась

порошинка й упала, це годі було б порівнювати з тим розгардіяшем, який був тут учора.

— Ви зрозуміли мене, Міллі? — наполегливо питає Ніна.

— Так, — відповідаю швидко. — Так, зрозуміла.

Вона роздивляється мене від маківки до п’ят — так пильно, що я аж

ніяковію. Переступаю з ноги на ногу.

— До речі, а чому ви не носите окуляри?

Пальці мої мимоволі злітають до обличчя. От нащо я наділа ті бісові

окуляри тоді на співбесіду?.. Ліпше б я цього не робила. А коли вона

спитала мене про них учора, не варто було брехати.

— Власне…

Вона зламує брову.

— Я заходила до ванної кімнати на горищі. І жодного розчину для

лінз там не побачила. Не вважайте лишень, що я любителька пхати

носа до чужого проса. Просто рано чи пізно моя дитина опиниться у

вашій автівці, а ви будете за кермом. Я хочу бути впевнена, що у вас

немає проблем із зором.

— Так, усе правильно… — Витираю спітнілі долоні об джинси. Що

ж, треба зізнаватися. — Річ у тім, що насправді… — Кашляю, прочищаючи горло. — Насправді окуляри мені не потрібні. Ті, що я в

них була на співбесіді… вони мали…. ееее… типу, декоративну

функцію. Розумієте, про що я?

Вона облизує губи.

— Розумію. Отже, ви мені збрехали.

— Я не брехала. Це було просто… ну, для краси.

— Авжеж. — Погляд її блакитних очей крижаний. — Проте, коли я

згодом спитала вас про окуляри, ви сказали, що носите контактні

лінзи. Було таке?

— Ееее… — зчіпляю руки. — Власне, я… Так, того разу я збрехала.

Мабуть, просто почувалася ніяково через ті окуляри. Перепрошую, мені дуже шкода.

Кутики її вуст опускаються.

— Будь ласка, більше ніколи мені не брешіть.

— Слово честі, не брехатиму. Мені справді дуже шкода.

Ніна якусь мить дивиться на мене з якимось геть незрозумілим

виразом. Відтак вивчає вітальню — дуже пильно обдивляється все

навколо.

— І, будь ласка, приберіть у кімнаті. Я вам не за те плачу, щоб ви

пускали бісики садівникові.

Із цим Ніна йде, гучно захряснувши за собою вхідні двері.

7 Дякую ( італ. ).

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Сьогодні в Ніни засідання Асоціації батьків і вчителів — те саме, що

я його буцімто зіпсувала, викинувши її нотатки. Вони з іншими

батьками заїдуть кудись перекусити, а я маю приготувати вечерю для

Ендрю й Сесілії.

У будинку значно тихіше, коли в ньому немає Ніни. Не знаю навіть, як таке можливо, але її енергія ніби пронизує все це місце. Просто

зараз я на кухні самотою, підсмажую філе-міньйон на пательні, перш

ніж поставити в духовку. У маєтку Вінчестерів панує просто-таки

божественна тиша. Так класно! Якби не моя господиня, робота була б

просто ідеальна.

В Ендрю просто-таки неймовірна здатність з’являтися саме вчасно.

Він повертається додому точнісінько тієї миті, коли я виймаю стейки з

духовки й ставлю деко на кухонну стійку, щоб вони трохи дійшли до

кондиції. Нінин чоловік зазирає до кухні.

— І знову ці райські пахощі.

— Дякую. — Підсолюю товчену картоплю, до якої вже додала масло

й вершки. — Покличете Сесілію? Вона в себе нагорі. Я кликала її вже

двічі, але…

Власне, я кликала її тричі. Але мене так і не вшанували відповіддю.

Ендрю киває.

— Зараз.

Він іде до їдальні, гукаючи доньку. Чую стрімкі кроки на сходах. Он

воно як.

Ставлю поряд дві тарілки — на кожній стейк, товчена картопля й

трохи броколі. Порція Сесілії менша, і я не збираюся стояти в неї над

душею, щоб вона з’їла броколі. Якщо батько захоче, нехай цей процес

проконтролює самотужки. Але недбалістю (мовляв, чому в меню

відсутні овочі?) точно не буде кому мені дорікнути. Коли я була

маленька, мама обов’язково додавала до кожної вечері якісь овочі.

От закладаюся, вона досі сушить собі мізки над тим, де і як саме

схибила в моєму вихованні.

Сесілія знову вбрана в аж надміру ошатну й непрактично світлу

сукенку. Мені жодного разу не траплялося бачити її в нормальному

дитячому одязі, і це якось… дивно. У таких сукнях навіть не

пограєшся як слід — надто вже вони незручні та плямкі. Сесілія сідає

до столу, бере серветку, яку я поклала обіч, і вишуканим жестом кладе

її на коліна. На мить я відчуваю щось схоже на захват. А відтак

дівчисько розтуляє губи.

— А чому ти не налила мені води?

Я ставлю обіч її тарілки склянку з відфільтрованою водою, але мала

кривить носика.

— Я ж бо ненавиджу воду! Налий мені яблучного соку!

Якби я в дитинстві спробувала заговорити до когось таким тоном, мама дала б мені стусана в плече й заходилася б вимагати додати «будь

ласка». Але Сесілія не моя донька, і за той час, що я його провела в

цьому будинку, я ще не встигла завоювати її прихильність. Тому чемно

всміхаюся, прибираю склянку з водою і ставлю обіч її тарілки іншу

склянку, з яблучним соком.

Дівчисько ретельно вивчає її. Бере до рук, роздивляється проти

світла, примруживши очі.

— Склянка брудна. Принеси іншу.

— Вона не брудна, — заперечую я. — Щойно з посудомийки.

— На ній плями! — Сесілія кривиться. — Я не питиму з неї!

Принеси мені іншу!

Я глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Не битимуся ж я з

маленькою дівчинкою, врешті-решт! Хоче вона іншу склянку — то й

нехай собі, принесу іншу.

Саме коли я приношу Сесілії іншу склянку, до столу спускається

Ендрю. Він зняв краватку й розщепив горішні ґудзики білосніжної

сорочки. Ледь видно волосся на грудях — і я квапливо відводжу очі.

Опинившись на волі, я маю опанувати багато речей. Зокрема, як

поводитися із чоловіками. Коли я кажу «поводитися», то маю на увазі

«уникати». На моєму передостанньому місці роботи, у тому барі, де я

була офіціанткою (власне, то була єдина робота, яку мені вдалося

отримати після звільнення), відвідувачі регулярно підбивали до мене

клинця й запрошували на побачення. Я завжди відмовлялася. Життя в

мене й без того в цілковитому розброді, тож таким штукам нині в

ньому просто немає місця. І, авжеж, ті чоловіки, котрі запрошували

мене на побачення, належали саме до тієї категорії представників

сильної статі, на здибанку з якими я ніколи не пішла б.

До в’язниці я потрапила в сімнадцять. Незайманкою не була, але

єдиним моїм досвідом в інтимній царині був неоковирний підлітковий

секс. Під час перебування за ґратами я інколи відчувала потяг до

привабливих чоловіків-охоронців. Інколи майже болісний потяг. І саме

стосунки із чоловіком — то було дещо з того, через що я так

нетерпеливо очікувала на звільнення. Та що там стосунки… Я мріяла

просто відчути, як чоловічі губи накривають цілунком мої власні. Мені

дуже цього кортить. Певна річ, що кортить.

Але не просто зараз. Колись… у майбутньому.

І все ж таки я, дивлячись на таких чоловіків, як Ендрю Вінчестер, мимоволі думаю про те, що навіть не торкалася мужчини протягом

десяти років. Принаймні в цьому сенсі не торкалася. Він зовсім не

схожий на тих покидьків у барі, де я працювала офіціанткою. Він саме

такий чоловік, якого я шукала відтоді, як звідти пішла. Точнісінько

такий. За винятком того, що одружений.

Мені раптом дещо спадає на думку. Якщо виникне бажання трохи

зняти стрес, у мене є гожий кандидат. Ензо! Так, він не говорить

англійською. Але ж то будуть стосунки лише на одну ніч, тому

жодного значення його лінгвістичні таланти не мають. Тим паче, що

вигляд у нього такий, наче він і без настанов знатиме, що робити. А

ще, на відміну від Ендрю, він не носить обручки — хоча мимоволі я

сушу собі мізки над тим, хто ж вона така, та Антонія, чиє ім’я

витатуйоване в нього на передпліччі.

Змушую себе відволіктися від фантазій про сексуального садівника.

Повертаюся до кухні, приношу тарілки з вечерею. Очі Ендрю радісно

спалахують, коли він бачить соковитий стейк, просмажений просто-таки ідеально. Я навіть пишаюся тим, як добре в мене вийшло м’ясо.

— На вигляд просто неймовірно, Міллі! — каже він.

— Дякую, — озиваюся.

Я озираюся на Сесілію. А от вона зовсім протилежної думки.

— Фееее! Це ж стейк.

Курінний Очевидько, теж мені.

— Стейк дуже смачний, Сісі, — звертається до доньки Ендрю. —

Скуштуй-но!

Сесілія дивиться на батька, відтак опускає очі на вміст своєї тарілки.

Обережно торкається стейка виделкою — так, наче боїться, що той

раптом зірветься з тарілки й застрибне їй просто до рота. Вираз

обличчя в дівчинки нещасний.

— Сісі… — починає Ендрю.

Дивлюся то на Сесілію, то на її батька, не зовсім розуміючи, що

робити. До мене раптом доходить, що, мабуть, не варто було готувати

стейк для дев’ятирічної дівчинки. Я просто чомусь вирішила, що в неї, зважаючи на оточення, у якому вона живе, має бути вишуканий смак.

— Ем… — белькочу я. — Може, я тоді?..

Ендрю відсуває стілець, зводиться й забирає тарілку в дівчиська.

— Гаразд, я приготую тобі курячі нагетси.

Слідом за Ендрю йду до кухні й починаю вибачатися. Він лишень

сміється.

— Не переймайтеся. Сесілія обожнює курятину. А надто курячі

нагетси. Навіть якщо ми вечерятимемо в найвишуканішому ресторані

на Лонг-Айленді, вона замовить саме їх.

Плечі мої трохи розпружуються.

— Ви не мусите цього робити. Я сама можу підсмажити для неї

нагетси.

Ендрю ставить тарілку на кухонну стійку та свариться на мене

вказівцем.

— Мушу. Якщо вже ви збираєтеся тут працювати, влаштую вам

майстер-клас.

— Гаразд.

Він розчахує дверцята морозилки й витягає величезний пакунок

дитячих нагетсів.

— От бачите, саме ці нагетси обожнює Сесілія. Інші торговельні

марки не купуйте, вона відмовлятиметься від них на відруб. — Він

відкриває вакуумне пакування й бере заморожений нагетс. — Також

нагетси обов’язково мусять бути у формі динозавра. От, бачите? Це

динозавр.

Мимоволі всміхаюся.

— Бачу. Так, я зрозуміла.

— А ще… — Він здіймає нагетс до очей. — Спершу треба оглянути

кожен з них, чи нема на ньому якихось пошкоджень. Наприклад, голови бракує, чи ноги, чи хвоста. Якщо в динозавра є каліцтва, ним

достеменно знехтують.

Він витягає тарілку з підвісної шафки над мікрохвилівкою. Кладе на

тарілку п’ять зовні бездоганних нагетсів.

— Одна порція — п’ять нагетсів. До мікрохвилівки ставите їх рівно

на дев’яносто секунд. Якщо виставити на таймері менший час, залишаться сирі. Якщо більший — будуть пересмажені. Тут треба

дотриматися ідеального балансу.

Серйозно киваю.

— Я зрозуміла.

Поки тарілка з нагетсами обертається в мікрохвилівці, Енді

роззирається. Кухня тут щонайменше вдвічі більша, ніж уся та

квартира, з якої мене виселили були.

— Я навіть до пуття не знаю, скільки грошей ми вгатили, щоб

зробити ремонт на цій кухні. А Сесілія все одно зголошується їсти

виключно те, що приготовано в мікрохвилівці.

«Розпещене мале стерво», — от що бринить у мене на самісінькому

кінчику язика. Але я втримуюся й не кажу цього вголос.

— Принаймні вона чітко знає, чого хоче.

— Це точно.

Мікрохвилівка пищить. Ендрю витягає тарілку з гарячезними, просто

із жару, курячими нагетсами.

— А ви? Ви вже поїли?

— Я візьму щось перекусити до себе в кімнату.

Він зводить брову.

— А до нас не хочете приєднатися?

Якась частина мене залюбки пристала б на його пропозицію. В

Ендрю Вінчестері є щось дуже привабливе, і я не годна опиратися

бажанню ближче з ним роззнайомитися. Але водночас розумію, що це

було б помилкою. Якщо Ніна увійде до кухні й побачить, як ми, сміючись і теревенячи, сидимо за столом, їй це достеменно не

сподобається. Крім того, у мене є передчуття, що Сесілія докладе

максимум зусиль, аби зіпсувати вечір.

— Я краще поїм у себе, — твердо кажу я.

Вигляд в Ендрю такий, наче він збирається заперечити, але потім

змінює свою думку.

— Вибачте, — каже він. — Просто в нас ніколи ще не було прислуги

з проживанням, тому я не дуже добре розуміюся на вимогах етикету в

цьому випадку.

— І я також, — зізнаюсь я. — Але мені здається, що Ніні не

сподобалося б, якби вона побачила, що я вечеряю тут, з вами.

Затамовую дух, міркуючи, чи, бува, не бевкнула зайвого, вказавши на

очевидне. Але Ендрю киває.

— Так, мабуть, маєте слушність.

— Хай там як… — Я скидаю голову, щоб зустрітися з ним очима. —

Дякую за майстер-клас щодо нагетсів.

Він широко всміхається.

— Звертайтеся, якщо виникнуть якісь питання.

Він забирає тарілку з нагетсами й повертається до їдальні. Коли він

іде, я, стоячи просто біля рукомийника, квапливо запихаюся стейком, від якого відмовилася Сесілія, а тоді йду до себе нагору.

РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ

Тиждень по тому я, спустившись до вітальні, бачу посеред кімнати

Ніну з напхом напханим мішком для сміття в руці. Перше, що спадає

мені на думку: «Боже милий, що цього разу?!»

Так, у будинку Вінчестерів я провела наразі лише тиждень, а

почуваюся так, наче вже тут кілька років. Ба ні, навіть кілька століть.

Настрій у Ніни змінюється з лячною непередбачуваністю. От вона

мене обіймає і щебече, що дуже цінує мою допомогу. А наступної миті

вже шпетить за те, що я не виконала її доручення… якого вона мені не

давала. М’яко кажучи, жінка вона з норовом. А Сесілія — мале стерво, і моя присутність дівчисько страшенно дратує. Були б у мене інші

варіанти працевлаштування, я вже звільнилася б.

Але варіантів немає, тому не звільняюся.

Єдиний із членів цієї родини, який не доводить мене до сказу, — це

Ендрю. Ми з ним нечасто перетинаємося, але наші кілька розмов були

такі… нормальні. А мене наразі приваблює нормальність. Відверто

кажучи, Ендрю мені іноді шкода. Мати Ніну за дружину — те ще

завданнячко.

Завмираю біля дверей до вітальні, намагаючись зрозуміти, нащо Ніні

придався пакет для сміття. Може, вона вирішила, що я відтепер маю

сортувати його за кольором і смородом? Чи я купила мішки для сміття

якоїсь забороненої торговельної марки, тож тепер вміст доведеться

перепаковувати?..

Відверто кажучи, в мене жодних ідей.

— Міллі! — гукає вона.

Щось у мене в животі стискається. Здається, зараз я дізнаюся, що

мені доведеться робити з тим сміттям.

— Так?..

Вона жестом наказує мені підійти. Намагаюся рухатись так, щоб це

не скидалося на ходу засудженого до страти, який простує до ешафоту.

Виходить не дуже.

— Щось сталося? — питаю я.

Ніна піднімає важкий мішок для сміття й кидає його на свою

розкішну, обіп’яту шкірою канапу. Кривлюся, розтуляю рота, щоб

попередити її: не варто розкидати сміття по дорогезній шкірі.

— Я тут передивлялася речі у себе в гардеробі, — каже вона. —

Уявіть, яка прикрість — кілька суконь стали для мене трішечки

затісними. Я їх усі склала в цей пакет. Зробіть ласку, віднесіть, будь

ласочка, до скриньки для пожертв.

Оце й усе? Не так уже й паскудно.

— Певна річ, віднесу. Жодних проблем.

— А взагалі… — Ніна задкує на крок, роздивляючись мене. — Який

у вас розмір одягу?

— Емм…. Шостий, здається.

Обличчя її осяює усмішка.

— Просто чудово! Усі ці сукні — шостого й восьмого розміру.

Шостого й восьмого? На позір здається, що Ніна зараз носить

чотирнадцятий[8]. Либонь, вона вже дуже довго не проводила ревізію

у своєму гардеробі.

— Власне…

— Забирайте їх, — наказує вона. — У вас-бо немає хорошого одягу.

Мене від цієї заяви пересмикує, але, по правді, вона має рацію.

Хорошого одягу в мене справді немає.

— Я не впевнена, що мені варто…

— Певно, що варто! — Ніна підштовхує до мене пакунок з речами.

— Вам вони дуже личитимуть! Я наполягаю!

Я поступаюся, беру мішок і розкриваю. Нагорі лежить маленька біла

сукня, я витягаю її назовні. Вона здається неймовірно дорогою. А

тканина яка м’якесенька! У цю сукню просто кортить пірнути з

головою. Ніна має слушність. Ці речі мені пасуватимуть… Власне, вони кожній жінці пасували б. Якщо зважуся все ж таки піти на

побачення, пристойне вбрання мені не завадить. Навіть якщо воно

біле.

— Гаразд, — поступаюсь я. — Дуже дякую. Це надзвичайно щедро з

вашого боку.

— Прошу! Сподіваюся, сукні вам сподобаються.

— Якщо вирішите, що хочете отримати їх назад, просто скажіть.

Вона сміється, закинувши голову, подвійне підборіддя коливається.

— Не думаю, що найближчим часом я схудну. Тим паче, що в нас із

Енді буде дитина.

У мене падає щелепа.

— Ви вагітні?

Не знаю, хороша це новина чи погана. Хоча принаймні це пояснило б

її зміни настрою. Але Ніна хитає головою.

— Ще ні. Ми вже якийсь час працюємо в цьому напрямі, але наразі

безрезультатно. Проте ми обоє дуже хочемо дитину, і незабаром у нас

призначено консультацію у фахівців. Тому, гадаю, уже наступного року

в цьому будинку з’явиться немовля.

Я не впевнена, якої відповіді від мене чекають.

— Еммм… вітаю.

— Дякую. — Вона широко всміхається. — Хай там як, сукні ваші, Міллі. І в мене є для вас ще дещо.

Ніна порпається в білій сумочці й витягає ключ.

— Ви ж наче хотіли отримати ключ від своєї кімнати, так?

— Дякую.

Опісля тієї першої ночі в цьому будинку, коли я злякалася до

напівсмерті, вирішивши, що мене замкнули в кімнаті, про замок на

дверях я майже не згадувала. Я ж бо зрозуміла, що двері трохи

затинаються, що насправді ніхто не підкрався до моєї кімнати, не

спробував був мене в ній замкнути. Та й чим би зарадив мені ключ, якби мене справді замкнули всередині?..

Але все одно ключ я беру. Можна буде замикати кімнату, коли я

звідти йду. Ніна схожа на ту людину, яка не погребує шпигувати за

мною. Також зараз слушна нагода, щоб обговорити ще одне нагальне

питання.

— І ще дещо. У моїй кімнаті не відчиняється вікно. Здається, шари

фарби просто заблокували раму.

— Серйозно?

Голос Ніни звучить так, наче їй це геть нецікаво.

— Вікно, яке не відчиняється, — додаткове джерело небезпеки, якщо

станеться пожежа.

Вона роздивляється власні нігті. Супить брови, помітивши, що білий

лак на одному трохи облущився.

— Мені так не здається.

— Узагалі я не впевнена, але… Просто, на мою думку, в кімнаті має

бути вікно, яке прочиняється. Там буває страшенно задушливо.

Власне, там жодної задухи, горищем гуляє протяг. Але заради того, щоб вікно відремонтували, я не проти й прибрехати трохи. Мені

страшенно не подобається, що єдине в кімнаті вікно не відчиняється.

— Тоді я відряджу для вас майстра, — каже Ніна, але якось так, що

стає одразу зрозуміло: жодного майстра відряджати вона не

збирається, тож справного вікна мені не отримати поки віку.

Моя господиня дивиться на пакунок із сукнями.

— Міллі, я залюбки віддала вам свій одяг, проте, будь ласка, не

залишайте цей пакет посеред вітальні. Це нечемно.

— Перепрошую, — бурмочу я.

Вона зітхає, наче в неї через мене просто руки опускаються.

8 Шостий, восьмий і чотирнадцятий розміри в США — це, відповідно, розміри 44, 46 і 52 в Україні.

РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— Міллі! — голос Ніни в слухавці звучить трохи істерично. — Мені

треба, щоб ви забрали Сесілію зі школи!

У мене в руках — чималий стіс випраної білизни, телефон

затиснутий між плечем і вухом. Я завжди негайно приймаю виклик, коли телефонує Ніна, байдуже, чим наразі зайнята. Бо, якщо цього не

зроблю, вона телефонуватиме знову і знову, поки я не візьму слухавки.

— Так, звісно, — кажу я.

— Ой, дякую! — вигукує Ніна палко. — Ви просто цяця, Міллі!

Заберіть її з Вінтерської академії за чверть третя! Міллі, ви найкраща у

світі!

І Ніна кладе слухавку, перш ніж я встигаю поставити кілька запитань

— наприклад, поцікавитися, де Сесілія на мене чекатиме чи за якою

адресою розташована ця Вінтерська академія. Узявши телефон до рук, я відчуваю проштрик паніки, коли бачу, котра вже година. У мене

менше п’ятнадцяти хвилин, щоб дізнатися, де ця школа, й забрати

доньку моєї господині. Білизні доведеться зачекати.

Збігаючи сходами, на ходу вбиваю назву школи до гугл-пошуковика.

Результатів жодних. Найближча школа з такою назвою — у Вісконсині.

Авжеж, Ніна іноді дає мені дивні доручення, але щось я сумніваюся, що вона відрядила б мене аж до Вісконсину по доньку, давши на все

про все чверть години. Набираю її номер, але вона, авжеж, не бере

слухавки. Набираю Енді — він теж не відповідає.

Просто чудово.

Колую кухнею, намагаючись зрозуміти, що робити. Аж тоді раптом

помічаю клаптик паперу, магнітом прикріплений до дверцят

холодильника. Розклад шкільних канікул. Розклад шкільних канікул у

Віндзорській академії.

А вона ж сказала «Вінтерська»! Вона назвала Вінтерську академію!

Я цього певна.

Адже вона саме це сказала, так?

Утім на те, щоб сушити собі мізки над тим, чи Ніна зумисно назвала

мені хибну назву, а чи вона не знає, де вчиться її донька і де вона сама

очолює Асоціацію батьків і вчителів, у мене немає часу. На щастя, на

флаєрі є адреса, тому я тепер знаю, куди треба їхати. І в мене, щоб

дістатися до місця, лишилося десять хвилин.

Вінчестери живуть у місті, де розташовані найкращі державні

безкоштовні школи країни, але Сесілія відвідує приватну школу.

Нічого дивного в цьому немає. Віндзорська академія — величезна

вишукана будівля, з великою кількістю колон зі слонячої кістки, стінами з темно-брунатного каменю й прочитаном, який оповиває їх,

— усе це створює враження, що забиратиму я Сесілію з Гоґвортсу чи

ще якогось вигаданого закладу. А ще непогано було б, якби Ніна

попередила мене, які там проблеми з парковкою о порі, коли по дітей

приїжджають батьки. Це просто жах якийсь. Мені доводиться колувати

на автівці районом кілька хвилин, перш ніж знаходжу місце, де можна

припаркуватися. Урешті-решт моя автівка опиняється затиснутою між

«мерседесом» і «роллс-ройсом». Трохи лячне сусідство — адже хтось

може викликати моєму «ніссанові» евакуатор просто з принципу.

Зважаючи на те, що часу на дорогу в мене було обмаль, до будівлі я

дістаюся геть захекана. І, певна річ, виявляю, що вхід тут не один, їх

цілих п’ять, усі окремі. То з якого з’явиться Сесілія? Жодних здогадів

щодо того, куди мені йти. Знову намагаюсь додзвонитися до Ніни, але

мене перемикають на автовідповідач. Та де ж вона?! Авжеж, мене це

не обходить, але ця жінка не працює, а все господарство на мені. Чим

вона зайнята, як збуває день?

Розпитавши кількох роздратованих батьків, я нарешті з’ясовую, що

Сесілію слід чекати біля останнього праворуч входу.

Але я твердо поклала собі, що ніде не напартачу, тому підступаюся

до двох бездоганно вбраних жінок, які, поринувши в розмову, стоять

під цими дверима, і питаю:

— Перепрошую, чи це тут вихід для четвертого класу?

— Так. — Стрункіша зі співрозмовниць, чорнявка з

найбездоганнішими бровами, які мені випадало бачити, роздивляється

мене від маківки до п’ят. — А кого ви шукаєте?

Під цим пильним поглядом я знічуюся.

— Сесілію Вінчестер.

Жінки обмінюються тямущими поглядами.

— То ви, мабуть, та нова служниця, яку взяла на роботу Ніна, —

каже руденька жіночка, трохи нижча від подруги.

— Хатня помічниця, — виправляю її я, сама не знаючи до пуття

нащо. Адже Ніна може називати мою посаду як заманеться.

Чорнявка форкає, але ніц не каже.

— Ну, то як працюється?

Вона, авжеж, чекає на якесь сенсаційне одкровення. Але не

дочекається — принаймні від мене.

— Усе чудово.

Жінки знову ззираються.

— То Ніна вам не дошкуляє? — питає руда.

— Що ви маєте на увазі? — питаю я у відповідь обережно.

Пліткувати із цими гарпіями в мене немає жодного бажання, але їхнє

ставлення до Ніни викликає в мене цікавість.

— Ніна трохи… нервова, — каже чорнявка.

— Ніна схиблена, — навпростець стрілить руда. — У прямому сенсі

цього слова.

Рвучко втягую в себе повітря.

— Прошу?..

Чорнявка ліктем копає руду в бік так, що тій аж дух забиває.

— Та ні, пусте. Це вона жартує.

Тієї миті двері школи розчахуються і звідти рине потік дітлашні.

Якщо в мене й була нагода отримати більше інформації від цих двох, то тепер вона загула — обидві вони квапляться назустріч своїм

чотирикласникам. Але викинути з голови почуте я не в змозі.

Помічаю біля входу біляву маківку Сесілії. Навіть попри те, що

більшість дітлахів вбрана в джинси й футболки, на ній знову сукенка з

мереживом, цього разу блідого відтінку кольору морської хвилі. У

натовпі вона вирізняється — біла ворона та й годі, — але саме завдяки

цьому я достеменно не загублю її в натовпі. Рушаю назустріч.

— Сесіліє! — гукаю я, коли відстань між нами скорочується, і махаю

рукою. — Я по тебе!

Сесілія дивиться на мене таким поглядом, який яскраво свідчить: перспектива опинитися в якомусь лиховісному фургоні, викраденою

бороданями-безхатьками, здається їй привабливішою, ніж дорога

додому в моєму супроводі. Вона хитає головою та відвертається.

— Сесіліє! — гукаю я вже наполегливіше. — Ходімо! Твоя мама

сказала, що я мушу тебе забрати!

Дівчисько озирається на мене. «Ну ти й дурепа!» — читаю в її

погляді.

— Ні, не мусиш. Мене забере мама Софії і відвезе на карате.

Перш ніж встигаю заперечити, жінка трохи за сорок, убрана в штани

для йоги й светр, підходить до Сесілії.

— Ну, то що, їдьмо на карате, дівчата? — питає вона, поклавши руку

Сесілії на плече.

Роздивляюся незнайомку. На потенційну викрадачку дітей не схожа.

Проте, авжеж, тут якесь непорозуміння. Ніна ж бо зателефонувала мені

й доручила забрати Сесілію. Вона дуже чітко висловилася. Якщо не

зважати на те, що згадала хибну назву школи. Але решта її вказівок

були чіткі й зрозумілі.

— Перепрошую, — звертаюся до жінки. — Я працюю у Вінчестерів, і Ніна попросила мене сьогодні забрати Сесілію.

Жінка зводить брови. Роздивляється мене. Спершись рукою зі

свіжим манікюром у стегно.

— Навряд чи. Я забираю Сесілію щосереди й везу її на карате. Ніна

не казала мені, що на сьогодні плани в неї змінилися. Можливо, ви

щось не так зрозуміли.

— Я все зрозуміла правильно, — наполягаю я, але голос мій

тремтить.

Жінка відкриває сумочку від Гуччі й витягає телефон.

— То спитаймо тоді в самої Ніни, гаразд?

Дивлюся, як жінка натискає кнопку на мобільному. Тарабанить

довгими нігтями вільної руки по сумочці, очікуючи, поки Ніна візьме

слухавку.

— Ніно? Привіт. Це Рейчел. — Вона витримує паузу. — Слухай, тут

якась дівчина каже, що ти буцімто доручила їй забрати Сесілію. Я вже

пояснила, що забираю дівчинку щосереди й везу її на заняття з

карате… — Знову довга пауза. Аж тоді Рейчел киває. — Так, я саме це

їй і сказала. Добре, що я вирішила все з’ясувати в тебе напряму. — І

знову пауза, аж тоді Рейчел сміється. — Так, я дуже тебе розумію.

Зараз так важко знайти сумлінну прислугу!

Зате мені геть не важко зрозуміти, що каже Ніна співрозмовниці.

— Отже, — мовить Рейчел. — Так я й думала. Ніна каже, що ви все

переплутали. А зараз я відвезу Сесілію на карате.

І (вишенькою на тортику!) та сама Сесілія переможно висолоплює

язика. Хоча, з іншого боку, в цій ситуації є вагомий плюс: мені не

доведеться везти її додому.

Витягаю телефон: може, Ніна написала мені повідомлення, скасовуючи своє доручення забрати Сесілію?.. Ні, повідомлень

жодних. Пишу їй сама.

Жінка на ім’я Рейчел щойно говорила з вами і сказала, що ви попросили її відвезти

Сесілію на заняття з карате. Отже, я повертаюся додому?

Відповідь від Ніни надходить буквально за мить.

Звісно. З якого дива ви взагалі вирішили, що мусите забрати Сесілію зі школи?

Та тому що ти сама мені це доручила!

Багато чого кортить сказати… Але не можна. Просто Ніна отака-от. І

взагалі, у роботі на неї є чимало переваг. (Чи то пак у роботі в неї, еге

ж…) Вона просто трохи з норовом. Трохи дивакувата.

«Ніна схиблена. У прямому сенсі цього слова».

Мимоволі в пам’яті знову зринає почуте від тієї рудої пронози. Що

вона мала на увазі? Що Ніна не просто вимоглива й дивакувата

господиня? І насправді йдеться про щось більше?..

Мабуть, краще мені цього не знати.

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Навіть попри те що я поклала собі, що можливі Нінині проблеми з

психікою мене не обходять, усе одно трохи цікаво. Урешті-решт, я ж бо

працюю на цю жінку. Я живу з нею під одним дахом.

Дивакуватостей у неї справді чимало. От, наприклад, цього ранку, коли я прибирала в їхній ванній кімнаті, мені спало на думку, що

людина при здоровому глузді просто не спроможна влаштувати вдома

таку свинарню. Пожмакані рушники, кинуті на підлогу, вичавлена з

тюбика зубна паста попід рукомийником… Так, мені відомо, що люди, які потерпають від депресивного розладу, просто не мають сили

примусити себе прибирати. Але в Ніни сили достатньо, щоб щодня

кудись вештатися.

А ще ж ота гидота — використаний тампон, який я знайшла на

підлозі кілька днів тому. Використаний, закривавлений тампон. Мене

мало не знудило.

Поки я відшкрябувала плями пасти з підлоги й поклади розсипаної

пудри з рукомийника, погляд мій знову й знову повертався до аптечної

шафки. Якщо Ніна справді «схиблена», то, мабуть, вживає якісь ліки, адже так? Але, хай там як, не можу ж я взяти і з доброго дива сунути

носа до її аптечки! Цим я зраджу її довіру.

А проте, ніхто ж не дізнається, якщо я справді туди зазирну. Просто

гляну краєм ока — та й по всьому.

Визираю з ванної. У спальні нікого. Кидаю погляд про всяк випадок і

в коридор. Я тут сама. Відтак повертаюся до ванної кімнати і, трохи

провагавшись, розчахую дверцята аптечної шафки.

Овва, скільки там ліків!

Беру один з помаранчевих слоїчків з пігулками. На наличці напис:

«Ніна Вінчестер». Знаходжу назву препарату. Галоперидол. Гадки не

маю, що воно таке.

Беру другий слоїчок, аж тоді з коридору раптом лунає голос:

— Міллі? Ви там?

Йой, ні!

Квапливо ставлю слоїчок назад до шафки і захряскую дверцята.

Серце в мене заходиться, долоні липкі від холодного поту. Квапливо

розтягую губи в усмішці — саме вчасно, бо до спальні стрімко

заходить Ніна, вбрана в білу блузку без рукавів і такі самі білосніжні

джинси. Вгледівши мене на порозі ванної, вона рвучко зупиняється.

— Що це ви тут робите? — питає вона.

— Прибираю у ванній, — відповідаю я.

Еге ж, прибираю у ванній, а зовсім не вивчаю вміст твоєї аптечки.

Ніна ледь примружує очі. На якусь мить мені здається, що от просто

зараз мене обвинуватять у тому, що я порпалася в аптечній шафці.

Брехати я не вмію зовсім, тому, певна річ, вона достеменно витрусить

із мене правду. Аж тоді погляд моєї господині падає на рукомийник.

— Чим ви чистили рукомийник? — питає вона.

— Ем… — Я демонструю їй пляшку з рідиною. — От, купила засіб

для чищення.

— Він органічний?

— Я… — Дивлюся на пляшку, що її минулого тижня придбала в

супермаркеті. — Ні. Ні, він не органічний.

Обличчя Ніни набуває нещасного виразу.

— Я надаю перевагу органічним засобам для чищення, Міллі. У них

менше хімічних речовин. Ви розумієте мене?

— Так, звісно…

Уголос я думки свої не озвучую. А думаю я про те, що жінка, яка

сидить на такій кількості пігулок, просто не має підстав перейматися

через дещицю хімічних речовин у засобі для чищення. Ну, тобто так, звісно, тим засобом чистять рукомийник… але ж вона його не ковтає!

До кровотоку їй ті речовини не потрапляють!

— Просто в мене складається таке враження… — Вона супить

брови. — Таке враження, що ви неякісно чистите рукомийник. Ви не

проти, якщо я простежу за тим, як ви це робите? Хочу побачити, де ви

недопрацьовуєте.

Вона хоче подивитися, як я чищу її рукомийник?

— Звісно, що я не проти.

Розпиляю ще трохи рідини для чищення та налощую порцеляну, аж

допоки повністю не зникають сліди від зубної пасти. Озираюся на

Ніну, яка задумливо киває.

— Так, нівроку, — підсумовує вона. — Але питання в тому, як ви

чистите, коли мене немає поблизу.

— Еммм… взагалі-то, так само.

— Відверто кажучи, дуже сумніваюся. — Вона заводить очі. — Хай

там як, у мене немає часу, щоб стежити за тим, як ви прибираєте.

Просто дуже постарайтеся.

— Так, — бурмочу я. — Так, звісно.

Ніна виходить зі спальні й відбуває до спа, обідати з подругами чи

куди там ще з біса вона ходить, щоб згаяти час, адже вона не працює.

Дивлюся на рукомийник, тепер бездоганно чистісінький. Мене раптом

поймає нестримне бажання занурити Нінину зубну щітку в унітаз.

Авжеж, я цього не роблю. Натомість витягаю телефон і забиваю в

пошуковик слово «галоперидол».

За мить на екрані з’являються результати пошуку. Галоперидол —

антипсихотичний препарат, його використовують для лікування

шизофренії, біполярного розладу, делірію, нападів психомоторного

збудження й гострого психозу.

А це ж лишень один з майже дюжини слоїчків пігулок! І сам Бог

відає, що за ліки в тих, інших. Якась частина мене зараз помирає від

сорому через те, що я взагалі полізла до Ніниної шафки. А інша

частина наперед боїться того, що ще я можу там знайти.

РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Я саме пилосошу у вітальні, коли повз вікна проминає якась тінь.

Підходжу глянути і, авжеж, бачу Ензо, який гарує на задньому

подвір’ї. Наскільки я зрозуміла, він працює щодня в іншому будинку, виконуючи ландшафтні й садові роботи. Просто зараз він перекопує

клумбу.

Беру на кухні порожню склянку, наливаю холодної води і йду на

подвір’я.

Сама до пуття не знаю, на що саме я сподіваюся. Але відколи ті двоє

жіночок заявили, що Ніна схиблена («у прямому сенсі цього слова»), я

не можу викинути почуте з голови. А ще цей антипсихотичний

препарат, що його я знайшла в її аптечній шафці… Боронь боже, я не

засуджую Ніну через те, що в неї психологічні проблеми (у в’язниці

мені траплялося бачити чимало жінок, які мали проблеми з психікою!), але ця інформація може бути для мене корисною. Може, я зумію їй

чимось допомогти, якщо краще розумітиму, що з нею коїться.

Тоді, першого мого дня в цьому будинку, Ензо намагався про щось

мене попередити. Зараз Ніни вдома немає, Ендрю на роботі, Сесілія в

школі, отже, саме слушна нагода розпитати садівника. Є лишень одна

проблема — те, що він заледве здатний два слова зв’язати по-нашому.

Але спиток не збиток. Крім того, він достеменно потерпає він спраги

й залюбки ковтне води.

Коли я виходжу з будинку, Ензо копає якусь яму. Він, здається, цілком і повністю зосередився на своєму занятті. Голосно кашляю, намагаючись привернути його увагу. І ще раз.

Нарешті махаю йому й вигукую:

— Hola! [9]

Дідько, це, здається, знову іспанською, а не італійською.

Ензо зводить на мене очі. Губи його розтягуються в усмішці.

— Ciao! [10] — каже він.

— Ciao! — виправляюсь я, подумки пообіцявши собі, що наступного

разу не схиблю.

На футболці в нього плями поту, тканина липне до шкіри, підкреслюючи рельєф м’язів. Вони в нього не такі, як у культуриста —

ні, це міцні м’язи людини, яка заробляє собі на життя фізичною

працею.

Так, я витріщаюся. Розіпніть мене за це.

Знову кашляю.

— Я принесла вам… еммм… води. Як воно?..

— Acqua, — підказує він.

Квапливо киваю.

— Так. Саме так.

От, бачите? У нас вийшло. Ми спілкуємося. Усе чудово.

Ензо підходить до мене й із вдячним виразом бере склянку води.

Одним ковтком вихиляє половину. Зітхає та витирає губи тильним

боком долоні.

— Grazie.

— Прошу, — усміхаюся я. — Отже, ви… Ееее… Чи ви довго

працюєте у Вінчестерів?

Він невиразно блимає на мене.

— Ну, тобто… Ви працюєте тут… багато років?

Він відпиває ще ковток води. Склянка вже спорожніла майже на три

чверті. От зараз доп’є і знову стане до праці. Отже, часу в мене обмаль.

— Tre anni[11], — каже він нарешті. А відтак додає зі своїм

неймовірним акцентом: — Три рік.

— І… — Я стискаю руки. — Ніна Вінчестер… Чи ви…

Він супиться. Але цей погляд аж ніяк не назвеш невиразним

поглядом людини, яка не розуміє, про що їй торочать. Він дивиться на

мене, ніби очікуючи, що я йому скажу. Може, на слух англійську він

розуміє непогано, просто говорити не навчився до пуття?

— Ви…. — знову починаю я. — Чи вам не здається, що Ніна

Вінчестер… Ну, тобто, чи вона вам подобається?

Ензо примружується, дивлячись на мене. Відпиває ще один великий

коток зі склянки, відтак тицяє її мені до рук. І, не сказавши більше ані

слова, знову повертається до своєї ями. Бере лопату й починає копати.

Розтуляю губи, щоб зробити ще одну спробу… але вирішую, що не

варто. Коли я щойно сюди приїхала, Ензо намагався про щось мене

попередити. Але Ніна саме прочинила двері, і він не встиг ніц мені

сказати. А тепер, вочевидь, передумав. Хай там що Ензо відомо, ділитися своїми здогадами чи знаннями зі мною він не збирається.

Принаймні поки що не збирається.

9 Привіт! ( ісп. )

10 Привіт! ( італ. )

11 Три роки ( італ. ).

РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Я живу у Вінчестерів вже близько трьох тижнів, коли настає день

моєї першої за цей час зустрічі з інспекторкою з нагляду за умовно-достроково звільненими. Я зумисно підлаштувала все так, щоб він

припав на мій вихідний, бо не хочу, щоб Ніна й Ендрю довідалися, куди я поїду.

Вирушаю на зустріч зі своєю інспекторкою Пем. Це присадиста

жінка середнього віку з масивною нижньою щелепою. Одразу після

звільнення я мешкала в притулку, проживання в якому оплачувала

в’язниця, але, коли Пем допомогла мені знайти місце офіціантки, я

переїхала звідти до власної квартири. А потім, випавши з офіціанток, я

не розповіла про це Пем. Ані про це, ані про те, що мене виселили з

квартири. Під час нашої останньої зустрічі, що відбулася трохи більше

ніж місяць тому, я щось збрехала їй крізь зуби.

Брехати своїй інспекторці — це порушення засад умовно-дострокового звільнення. Відсутність даху над головою та проживання

у власній автівці — теж. Брехати мені не подобається, але я зовсім не

хочу, щоб наказ про моє умовно-дострокове звільнення скасували, а

мене відрядили назад за ґрати, відбувати ще п’ять років мого терміну.

Я просто не можу дозволити, щоб таке сталося.

Але тепер усе змінилося. Тепер я можу бути чесною з Пем. Ну, тобто

майже чесною.

Хоча надворі прохолодний весняний день, у маленькому кабінеті Пем

десь під сотню градусів[12]. Пів року в її кабінеті справжня сауна, а ще

пів року — льодовик. Жодної золотої середини. Маленьке вікно

розчахнуте навстіж, струмінь повітря з вентилятора ганяє стільницею

десятки якихось аркушів і аркушиків. Їй постійно доводиться

притримувати їх, щоб вони не пурхнули зі столу геть.

— Міллі… — посміхається Пем, побачивши мене. Вона мила і, здається, щиро хоче мені допомогти. От саме через це на душі в мене

так паскудно, адже я їй збрехала. — Рада тебе бачити! Як ся маєш?

Опускаюся на один з дерев’яних стільців, що стоять перед її столом.

— Чудово! — Так, це не зовсім правда. Але ж справи в мене справді

нівроку. Цілком пристойно. — Жодних приключок.

Пем передивляється папери на столі.

— Я отримала твоє повідомлення про зміну адреси проживання. То

ти тепер працюєш хатньою помічницею в родині, яка живе на Лонг-Айленді?

— Саме так.

— Що, в Чарлі тобі не сподобалося?

Закушую губу.

— Не дуже.

І знову брехня. Адже я розповіла, що сама, з власної волі, звільнилася з бару «У Чарлі». А насправді мене звільнили. І то цілком і

повністю несправедливо!

Однак принаймні дуже пощастило, що мені просто дали копняка по-тихому й не стали залучати до справи поліцію. То була частина нашої

домовленості: я без галасу звільняюся, а вони не викликають копів.

Вибору в мене не було. Якби вони звернулися в поліцію і розповіли, що сталося, мене негайно запроторили б назад за ґрати.

Отже, Пем я не розповіла, що мене звільнили. Бо, якби я її про це

повідомила, вона б зателефонувала їм і заходилася питати, що сталося.

А згодом я ще й без квартири залишилася. Про це їй теж не можна

було розповідати.

Утім нині вже все добре. У мене є нова робота, є дах над головою. І

повернення до буцегарні мені не загрожує. Під час моєї попередньої

зустрічі з Пем я дуже нервувала, але зараз почуваюся геть по-іншому.

— Я тобою пишаюся, Міллі, — каже інспекторка. — Інколи людям, які потрапили за ґрати підлітками, потім дуже важко адаптуватися на

волі. Але ти просто чудово тримаєшся!

— Дякую.

Ні, їй достеменно не треба знати про той місяць, протягом якого я

жила у себе в автівці.

— То як тобі ця твоя нова робота? — питає Пем. — Як до тебе

ставляться?

— Ем… — Тру коліна. — Усе гаразд. Жінка, на яку я працюю, трохи… ееее… дивакувата. Але я просто в неї прибираю. Тож це не

має значення.

І знову я прибріхую. Не хочеться розповідати інспекторці, що Ніна

Вінчестер викликає в мене все більшу тривогу. Я навіть шукала в

інтернеті відомості про неї. Не знайшла анічогісінько, але то було так, лишень поверхова перевірка. Хай там як, Ніна достатньо заможна, щоб

підчистити всі сумнівні факти власної біографії.

— Що ж, чудово, — каже Пем. — А як з особистим життям?

Власне, це не та царина, про яку годиться розпитувати інспекторці, але ми з Пем наче заприязнилися, тому я не проти відповісти на це

запитання.

— Його немає як такого.

Вона сміється, закинувши голову, — так щиро, що я навіть бачу, як

тріпоче її горло.

— Я розумію, що ти ще не готова до побачень, Міллі. Але тобі варто

знайти друзів.

— Так, — кажу я, навіть попри те що жодних друзів заводити не

збираюся.

— А коли ти підеш на побачення, — веде далі вона, — не прикипай

одразу до першого-ліпшого хлопця. Не вважай, що маєш зустрічатися з

якимось придурком, бо, мовляв, хороший хлопець на колишню

ув’язнену й не гляне. Ти заслуговуєш на людину, яка ставитиметься до

тебе як годиться.

— Еммм…

На мить я дозволяю собі замислитися про можливість того, що

колись я піду на побачення. Заплющуюся, намагаючись уявити, яким

той чоловік буде зовні. І негайно непроханим гостем в уяві моїй зринає

образ Ендрю Вінчестера — з його непереборною чарівливістю й

спокусливою усмішкою.

Рвучко розплющуюся.

Йой, ні.

Без варіантів.

Я про це навіть не думатиму.

— А ще, — веде далі Пем, — ти дуже вродлива. Тому не слід діяти за

принципом «Аби було».

Мало не регочу. Я ж бо докладаю максимум зусиль, щоб здаватися

якомога менш показною. Ношу лантухуватий одяг. Волосся затягую у

вузол чи у хвостик і взагалі не користуюся косметикою. Але Ніна все

одно зизує на мене оком так, наче я справдешня рокова жінка.

— Я просто не готова наразі про це замислюватися, — кажу я.

— Це нормально, — заспокоює мене Пем. — Втім пам’ятай: робота

й дах над головою важливі, але спілкування й особисті зв’язки ще

важливіші.

Може, вона має слушність, але просто я до цього поки що не готова.

Мені треба зосередитися на тому, щоб підтримувати бездоганну

репутацію. Останнє, чого мені кортить, — знову потрапити за ґрати.

Решта не має значення.

***

Вночі мені важко заснути.

У в’язниці ти спиш дуже чуйно й навіть уві сні завжди залишаєшся

напоготові, бо маєш знати, що відбувається довкола. І тепер, коли я

вже на волі, ця звичка мене не полишає. Щойно потрапила до

справжнього ліжка, я кілька ночей проспала дуже міцно, але тепер до

мене повернулося моє старе прокляття — безсоння.

Перша моя зарплатня вже надійшла на банківський рахунок, і я, щойно буде нагода, куплю собі маленький телевізор. Умикатиму його, лягаючи в ліжко, і хай собі бубонить — може, так мені легше бути

засинати. Можливо, жебоніння телевізора замінюватиме мені звичні

нічні звуки в’язничної камери і я швидше засну.

Аж дотепер я не зважувалася користуватись телевізором Вінчестерів.

Авжеж, я маю на увазі не той велетенський кінотеатр, а «звичайний»

телевізор у вітальні. Власне, зважаючи на те, що Ніна й Ендрю

лягають рано, жодних проблем із цим не виникло б. Усі вечори в

подружжя Вінчестерів узагалі минають за тим самим розкладом.

Рівно о пів на дев’яту Ніна йде нагору, щоб вкласти до ліжечка

Сесілію. Я чую, як вона читає доньці казку на добраніч, потім співає

колискову. Це завжди та сама пісня. «Десь над веселкою» із

«Чарівника країни Оз». Схоже, мистецтва співу Ніна не вчилася, але в

тому, як вона співає для Сесілії, усе одно є щось химерне, щось

моторошно-заворожливе.

По тому, як Сесілія засинає, Ніна читає або дивиться телевізор у

спальні. Уже незабаром Ендрю й собі піднімається нагору. Зазвичай, якщо я спускалася на перший поверх після десятої вечора, там було

зовсім порожньо.

І цього вечора я вирішила скористатися нагодою.

Отже, влаштувавшись на канапі, я дивлюся випуск «Сімейної

ворожнечі»[13]. Уже майже перша ночі, тому наснага учасників

здається мені трохи химерною. Стів Гарві розважає їх жартами, і я

навіть попри страшенну втому голосно сміюся, коли один з

конкурсантів зводиться, щоб продемонструвати вміння танцювати

чечітку. Я дивилася це шоу маленькою і завжди уявляла, що колись

сама братиму в ньому участь. От лишень не знала, кого запрошу

долучитися до моєї команди. Батьки і я — це лише троє. А ще двоє?..

— Це що, «Сімейна ворожнеча»?

Рвучко озираюся. Незважаючи на пізню годину, за спиною в мене

стоїть Ендрю Вінчестер. Так само бадьорий, як і герої програми на

екрані.

Дідько. От знала ж я, що краще було носа з власної кімнати не

потикати.

— Йой… — кажу я. — Я… Тобто… Перепрошую. Я не хотіла…

Він зводить брову.

— За що ви вибачаєтеся? Ви тут живете. А отже, маєте повне право

теж дивитися телевізор.

Поспішливо хапаю подушку з канапи, щоб хоч якось прикрити нею

тоненькі спортивні шортики, які правлять мені за піжамні штани. А на

додачу згадую, що на мені зараз немає бюстгальтера.

— Я збираюся купити телевізор собі в кімнату, і…

— Ви можете без проблем користуватися нашим телевізором, Міллі.

У вас там, нагорі, мабуть і сигналу до пуття не буде. — Білки його очей

блищать, відбиваючи світло телевізійного екрана. — Я вам не

надокучатиму. Просто спустився налити собі склянку води.

Сиджу на канапі, притискаючи подушку до грудей. Гарячково

розмірковую, що робити. Повертатися до себе нагору? Я не засну, тому

що серце калатає як навіжене. Ендрю сказав, що просто спустився

попити, тому, мабуть, можна залишитися. Дивлюся, як він простує на

кухню. Чую, як вмикає кран.

За мить Ендрю повертається до вітальні, на ходу сьорбаючи воду зі

склянки. Саме тоді я помічаю, що на ньому лише біла майка й боксери.

Ну, принаймні він не з голим торсом.

— А чому ви п’єте воду просто з крана? — не втримуюсь я.

Ендрю опускається обіч мене на канапу — лишенько, саме цього я й

боялася.

— Що ви маєте на увазі?

Просто зараз схопитися з канапи буде нечемно, тому я натомість

відсуваюся якнайдалі. Найменше у світі мені кортить, щоб зараз до

вітальні увійшла Ніна й побачила, як ми любесенько теревенимо, влаштувавшись на канапі в самій білизні.

— Ну, чому не з фільтра, що в холодильнику?

Він сміється.

— Не знаю. Я завжди пив просто з-під крана. А вода там що, якась

отруйна чи що?

— Не знаю. Просто думала, що в ній можуть бути якісь хімічні

сполуки.

Ендрю куйовдить темне волосся, і те стає сторч.

— Щось я зголоднів. Слухайте, а в холодильнику, бува, не

залишилося якихось рештків від сьогоднішньої вечері?

— Здається, ні.

— Гммм… — Він тре собі черево. — Як гадаєте, чи це буде

страшенним порушенням етикету, якщо я поласую арахісовим маслом

просто зі слоїка?

Від самої згадки про арахісове масло мене пересмикує.

— Тільки не на очах у Сесілії.

Він схиляє голову до плеча.

— Чому це?

— Ви й самі знаєте чому. Бо в неї алергія.

Щось у цьому будинку без належного пієтету ставляться до

смертельно небезпечної алергії, від якої потерпає мала.

Аж тут, на мій подив, Ендрю сміється.

— Немає в неї ніякої алергії.

— Помиляєтеся. Вона мені сама сказала. У мій перший робочий

день.

— Гм… Мабуть, якби в моєї доньки була алергія на арахіс, я про це

знав би, — форкає Нінин чоловік. — І взагалі, ви що, всерйоз

вважаєте, що ми тримали б у креденсі здоровенний слоїк з арахісовим

маслом, якби в Сесілії була алергія?

От саме про це я й подумала, коли дівчисько заявило мені про свою

алергію. То що, виходить, вона просто вигадала це, аби мене

помучити? А що, з неї б сталося… Ендрю цілком слушно зауважив: той факт, що в креденсі стоїть собі величезний слоїк з арахісовим

маслом, вказує, що алергії на арахіс немає в жодного з мешканців

цього будинку.

— Чорниця, — каже раптом Ендрю.

Спантеличено зсуваю брови.

— Здається, чорниці в холодильнику немає.

— Ні. — Він кивком голови вказує на екран телевізора, де

розпочався другий раунд «Сімейної ворожнечі». — Вони опитали

сотню людей і попросили назвати фрукт, який можна цілком покласти

до рота.

Учасник шоу називає чорницю. Це найпопулярніша відповідь.

Ендрю переможно скидає п’ястук.

— От бачите? Я знав. Та я б у цьому шоу переміг!

— Найпопулярнішу відповідь дати легко, — зауважую я. — Складно

знайти якусь менш очевидну, ту, що входить у топ.

— Гаразд, розумако, — шкіриться він. — Назвіть-но мені фрукт, який можна цілком покласти до рота.

— Ем… — задумливо тарабаню пальцем по підборіддю. —

Виноград.

Авжеж, наступний учасник називає «виноград» — і має слушність.

— Доведеться визнати, що у вас теж нівроку виходить, — зауважує

Ендрю. — Гаразд, а як щодо полуниці?

— Мабуть, це теж одна з відповідей, — кажу я. — Хоча навряд чи

комусь захочеться пхати полуницю цілком до рота, тому що там же ще

плодоніжка і все таке.

Учасники називають полуницю й вишню. Але на останньому слові з

топ-п’ятірки садовини застрягають. Один з учасників називає персик, і

Ендрю не витримує.

— Персик! — вигукує він. — Та хто ж подужає цілком запхати собі

персик до рота! Це ж щелепу вивихнути можна!

Сміюся.

— Ну, принаймні не кавун.

— От закладаюся, кавун, мабуть, — це і є правильна відповідь.

Утім останнє слово — слива. Ендрю хитає головою.

— Щось сумніваюся… Хотілося б мені побачити того респондента, який заявив, що може запхати собі цілу сливу до рота.

— Можна було б улаштувати наочну демонстрацію власних

тверджень як частину шоу, — зауважую я. — Не просто опитати сотню

людей, а змусити їх продемонструвати на практиці те, про що вони

заявляють.

— Вам варто написати до редакції «Сімейної ворожнечі» й

запропонувати це, — серйозно говорить Ендрю. — Це буде

справжньою революцією для цієї програми.

Знову сміюся. Коли я вперше побачила Ендрю, то вирішила, що він

просто заможний нудьга. Але насправді він зовсім не такий. Ніні

клепки бракує, а Ендрю дуже милий. Простий і дотепний. А ще, схоже, він дуже хороший тато для Сесілії.

Відверто кажучи, інколи мені його трохи шкода.

Однак не годиться про це думати. Ніна — моя працедавиця. Вона

мені платить, завдяки їй у мене є дах над головою. Я маю бути їй

віддана. Але менше з тим… менше з тим, вона просто жахлива. Вона

нечупара, у неї сім п’ятниць на тижні, вона може бути просто

неймовірно жорстокою. Навіть Ензо, ця гора міцних м’язів завважки

дві сотні фунтів, здається, її побоюється.

Певна річ, я про це навіть і не думала б, якби Ендрю не був аж такий

привабливий. Навіть попри те що я відсунулася від нього якнайдалі, так далеко, що мало не падаю, бо сиджу тепер на самісінькому краєчку

канапи, мене не полишають думки про те, що він у самій білизні. Що

він у тих бісових боксерах. А тканина майки достатньо тонка, щоб я

побачила обриси дуже сексуальних м’язів. Ендрю значно

привабливіший за свою благовірну.

Цікаво, чи він у курсі щодо цього.

І от коли я щойно трохи розпружуюся, коли присутність Ендрю

починає навіть тішити, мене раптом вириває із задуми верескливий

голос:

— Боже милий, це що ж вас обох так насмішило?

Рвучко озираюся.

Біля узніжжя сходів стоїть Ніна й дивиться просто на нас. Коли вона

в черевичках на підборах, кроки її чути мало не за милю[14], але

босоніж моя господиня пересувається напрочуд тихо. Вона в білому

халатику до колін. Стовбичить біля сходів, схрестивши руки на грудях.

— Ніно. — Ендрю позіхає й зводиться з канапи. — Ти що тут

робиш?

Ніна розлючено дивиться на нас. Не уявляю, як йому вдається не

запанікувати. Я від переляку мало в штанці не напудила. Утім Ендрю, як на мене, байдуже до того, що його дружина оце щойно заскочила

нас на самоті у вітальні, надворі перша година ночі, а ми в самій

білизні. Авжеж, нічого такого ми не робили, але все ж таки.

— Це я маю спитати в тебе те саме, — відсварюється Ніна. — Схоже, ви двоє тут непогано розважаєтеся. То що такого смішного?

Ендрю знизує плечима.

— Оце спустився попити, а Міллі дивиться телевізор. Ну, я й собі

глянув. Це «Сімейна ворожнеча».

— Міллі, — перемикається на мене Ніна. — Чому ви не купите собі

власний телевізор і не поставите його у себе в кімнаті? Вітальня — це

наша територія.

— Перепрошую, — кажу швидко. — Я куплю телевізор за першої-ліпшої нагоди.

— Агов. — Ендрю здивовано зводить брови. — Ну, подивиться Міллі

трохи телевізор у вітальні… Що тут такого? Усе одно ж тут зараз

нікого немає!

— Тут є ти.

— Вона мені не заважала.

— Здається, вранці у тебе призначена ділова зустріч? — Ніна не

зводить з нього очей. — І напередодні цієї зустрічі ти о першій ночі, замість спати, дивишся телевізор?

Він зітхає. Я затамовую дух, на якусь мить у мене спалахує надія, що

Ендрю заперечить дружині.

— Маєш слушність, Ніно. Піду краще спати.

Ніна не зрушує з місця. Так і стовбичить, схрестивши руки на