Служниця

Вона невдоволено форкає.

— От завжди для тебе на першому місці твоя робота!

Він робить ображену гримаску. Не дивно, що його образило її

зауваження — наскільки я встигла зрозуміти, це обвинувачення геть не

відповідає істині. Навіть попри те що він успішний бізнесмен, Ендрю

щовечора повертається додому саме вчасно, щоб устигнути на вечерю.

Інколи справді працює на вихідних, але лишень цього місяця він

відвідав два виступи танцювальної студії своєї доньки, один концерт її

музичної студії, де вона вчиться гри на фортепіано, святковий ранок на

честь завершення четвертого класу, звітний виступ гуртка з карате…

Крім того, якось подружжя цілий вечір провело на якомусь артшоу, що

його влаштувало керівництво школи, де вчиться Сесілія.

— Вибач, — каже Ендрю попри все.

Ніна знову форкає й відвертається. Ендрю тягнеться до неї, хоче

взяти дружину за руку, але вона відсмикує долоню й повертається до

кухні, щоб забрати свою сумочку.

Він підхоплює важку валізу та йде до гаража. Кладе валізу в

багажник, прощається із Сесілією, яка влаштувалася в салоні

білосніжного Ніниного «лексуса». Мала вбрана в мережану білу

суконьку — найнедоречніша вдяганка для літнього табору. Але я, авжеж, ніц із цього приводу не кажу.

Два тижні без цього малого чудовиська! Мені кортить танцювати від

щастя. Але натомість натягую на обличчя журливий вираз.

— Без Сесілії в будинку буде сумно, — кажу, коли з кухні

повертається Ніна.

— Серйозно? — цікавиться вона сухо. — А я гадала, що ви терпіти її

не можете.

У мене падає щелепа. Ну, тобто так, щодо Сесілії вона справді має

слушність, ми з нею так і не заприязнилися. Але я не усвідомлювала, що Ніна помітила, як я насправді ставлюся до її доньки. До того ж…

цікаво, якщо вона це зрозуміла, то чи збагнула також, що й від неї

самої я геть не в захваті?

Ніна відсмикує білу блузку та знову йде до гаража. Щойно виходить

з кімнати, здається, ніби вимкнули потужне джерело напруги. Коли

Ніна поряд, я постійно почуваюся на межі. Враження таке, що їй не до

вподоби геть усе, що я роблю.

З гаража повертається Ендрю, мимохідь витираючи долоні об

джинси. На вихідних він завжди вбраний у футболку й джинси. Мені

це подобається. Мені подобається, яке скуйовджене в нього волосся

після фізичних вправ. Подобається, як він усміхається й підморгує

мені.

Цікаво, чи він так само відчуває полегшення, коли Ніни немає поряд.

— Отже, — починає він. — Тепер, коли Ніна поїхала… Маю вам де в

чому зізнатися.

— У чому саме?

Зізнатися? «Я шалено в тебе закохався. Я збираюся покинути Ніну та

втекти з тобою на Арубу».

Утім ні, малоймовірно.

— Я не зміг домовитися про відшкодування вартості тих квитків. —

Він похнюплюється. — Але мені не хотілося, щоб Ніна влаштувала

вам через це вирвані роки. Чи ще, борони боже, здумала вимагати від

вас гроші. Я впевнений, вона сама назвала вам хибну дату.

Повільно киваю.

— Так і є, але… Утім, хай там як, дякую вам. Величезне спасибі.

— Отже… Як на мене, ви повинні забрати ці квитки. Гайніть у місто

й подивіться виставу з якоюсь подругою. А переночувати зможете в

«Плазі».

Я заледве стримую вражений зойк.

— Це так щедро з вашого боку!

Він ледь смикає правим куточком вуст.

— Та годі вам, у нас же все одно є квитки. То що їм, пропадати?..

Розважтеся на повну!

— Так… — Я задумливо бгаю берег своєї футболки. Не уявляю, що

сказала б на це Ніна, якби довідалася. Але мушу визнати, що мене

охоплює радісне передчуття від самої думки про майбутні відвідини

театру. — Я вам дуже вдячна, проте боюся, що маю відмовитися.

— Та ви що! Це ж найкраща вистава останнього десятиліття! Чи вам

узагалі не подобаються вистави на Бродвеї?

Він жодного уявлення не має про моє життя. Про те, де для мене

минули ці останні десять років.

— Я жодного разу не була на Бродвеї.

— Тоді ви просто мусите поїхати! Я наполягаю!

— Так, але… — Глибоко вдихаю. — Річ у тім, що мені просто нема з

ким туди поїхати. А самій не хочеться. Тому, як я вже сказала, доведеться відмовитися.

Ендрю якусь мить дивиться на мене, задумливо потираючи пальцем

коротку щетину на підборідді.

Аж тоді раптом каже:

— З вами поїду я.

Скидаю брови.

— А чи ви впевнені, що це хороша ідея?

Він вагається.

— Я знаю, що Ніна трохи ревнива. Але ми не можемо дозволити, щоб квитки за грубі гроші отак-от просто змарнувалися. Крім того, те, що ви досі жодного разу не бачили вистави на Бродвеї, — це просто

злочин. Тож буде весело.

Еге ж, буде весело. От саме це мене й лякає, хай йому грець.

Уявляю собі цей вечір. Уявляю, як ми заїжджаємо на Мангеттен у

«БМВ» Ендрю, як сидимо в партері під час одного з найпопулярніших

шоу на Бродвеї, потім заходимо перекусити до одного з місцевих

ресторанів і замовляємо по келиху просеко. Як спілкуємося й не

переймаємося через те, що от-от вигулькне Ніна та злостиво

витріщиться на нас.

Просто-таки запаморочливо спокуслива перспектива.

— Так, авжеж, — кажу я. — Поїдьмо разом.

Обличчя Ендрю осяює усмішка.

— Чудово. Піду перевдягнуся. Спускайтеся десь за годинку, згода?

— Так, згода.

Підіймаючись до себе на горище, не можу позбутися важкого, тривожного відчуття. Хоч як мені кортить поїхати, усе одно поймають

погані передчуття. Мені здається, що, якщо поїду з Ендрю на виставу

сьогодні ввечері, станеться щось моторошне. Хіба не задосить того, що

я вже абсолютно обурливим чином закохалася в Ендрю? Провести з

ним цілий вечір — з ним наодинці… це просто-таки якась жахлива

спокуса.

Але це просто смішно, чорт забирай. Ми просто їдемо на Мангеттен

подивитися виставу.

Ми двоє дорослих людей, які здатні контролювати власні дії. Усе

буде добре.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

У джинсах і футболці виставу на Бродвеї не відвідують — це сто

відсотків. Лізу в інтернет. Офіційної інформації про якийсь дрескод

немає, але все одно в джинсах і футболці їхати не годиться. Ендрю он

сказав, що перевдягнеться. Тому й мені треба знайти якусь чепурну

вдяганку.

Проблема в тому, що жодної чепурної вдяганки в мене немає.

Ну, тобто теоретично вона в мене є. У мене цілий оберемок суконь, отриманих від Ніни. Я розвісила їх на плічках, щоб не пожмакалися, але жодну ще не вдягала. Переважно це ошатні сукні, у таких поратися

на господарстві не годиться. Якось дивно правувати пилососом у

вбранні, у якому хіба на бал.

Але сьогодні ввечері в мене таки буде слушна нагода вбратися по-святковому. Можливо, єдина нагода, що я її матиму найближчим

часом.

Найбільша проблема в тому, що всі ці сукні просто-таки засліпливо-білосніжні. Воно й не дивно, бо це улюблений Нінин колір. Але от у

мене він аж ніяк не улюблений. У мене, здається, взагалі немає

улюбленого кольору (та на це звання може претендувати будь-який, за

винятком помаранчевого!). Однак біле мені носити ніколи не

подобалося, бо такі речі дуже швидко брудняться. Доведеться сьогодні

ввечері бути дуже обережною. Та й уся в білому я не буду, бо білих

черевичків у мене все одно немає. Лишень чорні «човники» без

підборів, тому їх і доведеться взути.

Передивляюся сукні й намагаюся визначити, яка з них найбільше

пасуватиме до вечора. Усі вони чудові, усі просто-таки неймовірно

сексуальні. Я вибираю обтислу сукню-коктейль, що сягає мені колін, з

мережаним комірцем. Я вирішила: зважаючи на те, що Ніна значно

огрядніша за мене, це вбрання на мені не здаватиметься таким

обтислим. Але, схоже, моя господиня придбала сукню багато років

тому — вбрання сидить на мені просто бездоганно, наче просто на

мене його шили.

З макіяжем намагаюся не перестаратися. Просто трошки помади, легенька підводка, та й по всьому. Хай там що станеться сьогодні

ввечері, я буду обачною. Адже проблем мені не треба.

У мене немає жодних сумнівів: Ніна бодай запідозрить, що між мною

та її чоловіком щось є, то покладе собі за мету знищити мене.

Ендрю вже чекає на мене у вітальні, коли я спускаюся сходами. Він

вбраний у сірий діловий костюм і краватку в тон. Також він сходив у

душ і поголився. Вигляд у нього… Боже милий, вигляд у нього просто

неймовірний! Запаморочливо вродливий. Такий вродливий, що мені

кортить стиснути його в обіймах. Однак найдивовижніше те, що його

очі вражено розширюються, коли він бачить мене. Гучно вдихає. І

якусь мить ми обоє просто витріщаємося одне на одного.

— Божечки, Міллі. — Ледь тремтливою рукою він поправляє

краватку. — Та ви просто…

Він не завершує речення, і це, мабуть, на краще. Тому що він

дивиться на мене так, як не годиться чоловікові дивитися на жінку, яка

не є його дружиною.

Розтуляю губи, збираючись спитати, чи не передумав, бува, він. Чи

не варто нам скасувати поїздку. Але не можу примусити себе

промовити це вголос.

Ендрю вдається відірвати від мене погляд. Він дивиться на годинник.

— Краще нам уже вирушати. На Бродвеї буде важко знайти вільне

місце, щоб припаркуватися.

— Так, авжеж. Вирушаймо.

Шляху назад немає.

Почуваюся справдешньою кінозіркою, коли просковзую на обіп’яте

прохолодною шкірою сидіння «БМВ» Ендрю. Ця автівка нічого

спільного не має з моїм «ніссаном». Ендрю сідає за кермо, і саме тоді

помічаю, що берег сукні задерся значно вище колін. Коли я її щойно

вдягнула, сукня сягала мені до колін, а тепер радше до половини

стегна. Я намагаюся підсмикнути її, але вона вперто повзе вгору.

На щастя, його погляд прикипів до дороги — ми саме виїжджаємо за

браму. Він чудовий, вірний чоловік. І те, що вигляд у нього, коли він

побачив мене в цій сукні, був такий, наче він от-от зомліє, зовсім не

означає, що Ендрю не триматиме себе в руках.

— Я так хвилююся, — зізнаюся, поки ми їдемо Лонг-Айлендською

швидкісною автомагістраллю. — Повірити не можу, що побачу «Мить

істини».

Він киває.

— Кажуть, вистава просто неймовірна.

— Поки я збиралася, прослухала кілька пісень звідти на телефоні, —

зізнаюсь я.

Він сміється.

— Ви наче казали, що місця будуть у шостому ряду, чи не так?

— Так.

Ми не лишень побачимо найкращу виставу на Бродвеї, але

сидітимемо так близько, що майже зможемо торкнутися акторів. Якщо

вони надто горлатимуть, до нас навіть долітатимуть бризки їхньої

слини. Дивна річ, але огиди в мене це не викликає.

— Але послухайте…

Він зводить брови.

— Мені не по собі через те, що ви поїхали на виставу не з Ніною. —

Я знову підсмикую берег сукні, яка, здається, вирішила, що її місія —

продемонструвати мої трусики. — Вона ж так хотіла на неї потрапити.

Ендрю відмахується.

— Не переймайтеся щодо цього. За час нашого шлюбу Ніна

передивилася незліченну кількість вистав на Бродвеї. А ця вистава —

для вас. Вам сподобається. Я впевнений, вона хотіла б, щоб ви трохи

розважилися.

— Гм…

А от я цього зовсім не певна.

— Повірте мені, усе гаразд.

Він зупиняється на червоне світло світлофора. Тарабанить пальцями

по керму. Перехоплюю його погляд у дзеркалі заднього виду. І за мить

розумію, куди він дивиться.

Витріщається на мої ноги.

Очі мої розширюються, і Ендрю розуміє, що його заскочили. Щоки

його маковіють, він відводить очі.

Схрещую ноги. Гомзаюся на сидінні. Ніна достеменно буде не в

захваті, якщо дізнається… Але вона не дізнається. І, до речі, нічого

поганого ми не робимо. Ну, задивився Ендрю на мої ноги, що з того?

Це ж бо не злочин!

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Надворі чудовий червневий вечір. Я взяла із собою палантин, але

вечір такий теплий, що врешті-решт я залишаю його в салоні автівки.

Отже, коли ми підходимо до театрального входу, я в білій сукні та із

сумочкою не в тон.

Мимоволі захоплено зітхаю, коли заходимо в театр. Нічого навіть

приблизно схожого я в житті не бачила. Рядам у партері кінця-краю

немає, але коли скидаю голову, то бачу ще два яруси балконів. А

попереду — червона завіса, підсвічена знизу яскравим золотистим

світлом.

Коли нарешті відводжу погляд від видовища попереду, то помічаю, що в Ендрю ледь насмішкуватий вигляд.

— Що сталося? — питаю я.

— Просто задивився, — зізнається він. — У вас такий вираз

обличчя… Мені самому все це вже не в дивину, але подобається

дивитися на тутешні принади вашими очима.

— Просто зал такий величезний, — кажу зніяковіло.

Капельдинер вручає нам програмки й веде до наших місць. І це

справжнє диво: ми підходимо дедалі ближче до сцени. Коли нарешті

дістаємося наших місць, я просто повірити не можу, якою мірою

близько ми від сцени. Якби заманулося, я могла б торкнутися коліна

когось із акторів. Авжеж, я такого не робитиму, бо це достеменно буде

порушенням правил мого дострокового звільнення. Але таке можливо!

Сидячи біля Ендрю на найкращому місці дивовижного театру та

чекаючи на початок найпопулярнішої вистави, я почуваюся не

дівчиною, яка лишень нещодавно вийшла на волю з-за ґратів, не

людиною, яка не має ламаного шеляга за душею та увихається на

роботі, яку ненавидить. Я почуваюся особливою. Почуваюся людиною, яка заслуговує на те, щоб тут бути.

Кидаю погляд на Ендрю. Він сидить до мене у профіль. Усім цим я

завдячую саме йому. Він міг би піти на принцип, міг би вимагати від

мене грошей за квитки, міг би вирушити до театру з кимось зі своїх

приятелів. Він мав цілковите право так вчинити. Але не вчинив. Він

привів до театру мене. І я ніколи цього не забуду.

— Дякую, — кажу палко.

Він озирається на мене. Усміхається. Він неймовірно вродливий, коли усміхається.

— Прошу.

Звучить музика, глядачі квапливо займають місця. Дивом чую

дзижчання у власній сумочці. Мобільний. Витягаю його. На екрані —

повідомлення від Ніни.

Не забудьте винести сміття.

Сиджу, зціпивши зуби. Якщо існує щось, здатне швидко й ефективно

покласти край твоїм фантазіям про те, що ти щось більше за

звичайнісіньку служницю, то це повідомлення від господині, яка

нагадує про необхідність винести сміття. Ніна завжди нагадує мені, що

має приїхати сміттєвоз, щотижня вважає за потрібне на цьому

наголосити, навіть попри те, що я досі жодного разу не забула витягти

пакети зі сміттям попід браму. А найгірше те, що, дивлячись на

повідомлення, я усвідомлюю раптом: я сьогодні справді забула винести

мішки зі сміттям на узбіччя. Зазвичай я роблю це по обіді, а сьогодні

розклад зійшов на пси, тому це геть випало в мене з голови.

Утім нехай собі. Просто треба не забути зробити це ввечері, коли ми

повернемося. Коли автівка Ендрю перетвориться знову на гарбуз.

— З вами все гаразд?

Ендрю стривожено зсуває брови, дивлячись на мене. Помітив, що я

читаю повідомлення. Мої теплі почуття до нього трохи вщухають.

Ендрю не мій кавалер, який привів мене в театр. Він мій працедавець.

Він одружений. Він привів мене сюди, бо йому мене шкода через те, що я така неосвічена.

І не можна про це забувати.

***

Вистава просто дивовижна.

Я мало не підстрибую на сидінні у своєму шостому ряду, захоплено

роззявивши рота. Тепер я розумію, чому це шоу — одне з

найпопулярніших на Бродвеї. Музикальні партії закарбовуються в

пам’яті, танцювальні номери вишукано-складні, а актор, який грає

головну роль, — такий романтичний.

Утім я маю визнати, він усе одно й близько не такий красень, як

Ендрю.

Акторів тричі викликають на поклон. Нарешті виставу закінчено.

Глядачі прямують до виходів. Ендрю неквапом зводиться з місця й

потягується, розминаючи спину.

— То як щодо вечері?

Кладу програмку в сумочку. Зберігати її ризиковано, але мені

страшенно кортить залишити собі бодай щось на згадку про цей

дивовижний вечір.

— Звучить нівроку. Чи є у вас якісь міркування щодо того, де можна

повечеряти?

— За кілька кварталів звідси є чудовий французький ресторан. Вам

подобається французька кухня?

— Я ніколи ще її не куштувала, — зізнаюсь я. — Хоча картопля фрі

мені подобається.

Він сміється.

— Гадаю, вам буде до смаку. Авжеж, пригощаю я. Що скажете?

Скажу, що Ніна достеменно буде не в захваті, дізнавшись, що її

чоловік повіз мене на виставу, а на додачу ще й пригощав мене

вечерею в дорогезному французькому ресторані. Але хай йому грець!

Ми вже тут, і вона все одно казитиметься через виставу, тож згорів

сарай — гори і хата.

— Звучить чудово.

У своєму колишньому житті, до того як я почала працювати у

Вінчестерів, я ніколи не змогла б поткнутися до французького

ресторану на кшталт того, куди веде мене Ендрю. На дверях висить

меню, і я, кинувши погляд на ціни, розумію, що сама лише перекуска

перед основною стравою змусить мене на кілька тижнів покласти зуби

на полицю. Але, стоячи поруч із Ендрю, вбрана в Нінину білу сукню, я

не почуваюся тут забродою. Принаймні ніхто не намагається мене

витурити із закладу.

Ми заходимо в ресторан. Упевнена, всі присутні вважають нас

парою. Я кинула погляд на наше відображення і маю визнати, що

разом вигляд у нас направду нівроку. Якщо вже зовсім чесно, ми

більше схожі на закохану пару, аніж Ендрю з Ніною. Ніхто не звертає

уваги на те, що в нього є обручка, а в мене — нема. А от те, як він

ніжно кладе руку мені на талію, скеровуючи мене до нашого столика, а

потім відсуває для мене стілець, певна річ, кидається в очі.

— Ви дуже чемні, — зауважую я.

Він сміється.

— А за це треба подякувати моїй матінці. Це вона мене таким

виховала.

— І зробила це прекрасно.

Ендрю широко всміхається.

— Їй було б приємно це чути.

Певна річ, ці слова змушують мене згадати Сесілію. Те мале

розманіжене стерво, якому, здається, неабияк подобалося мною

попихати. Але ж Сесілії багато чого довелося пережити. Подумати

лишень, її ж намагалася вбити власна мати!

Підходить офіціант, щоб вислухати наші побажання стосовно напоїв.

Ендрю замовляє келих червоного вина, я так само. На ціни навіть не

дивлюся. Якщо гляну бодай краєм ока, мене достеменно знудить. До

того ж Ендрю вже сказав, що платитиме сам.

— Гадки не маю, що замовити, — зізнаюся я. Жодна з назв страв не

здається мені навіть приблизно знайомою; меню від першого до

останнього рядочка французькою. — Ви розумієте, що вони

пропонують?

— Oui[18], — озивається Ендрю.

Скидаю брови.

— Ви говорите французькою?

— Oui, mademoiselle[19], — підморгує він мені. — Я, власне кажучи, вільно нею володію. Юнаком рік провчився в паризькому коледжі.

— Вау!

А я не лише французької в коледжі не вивчала, я взагалі в коледжі не

вчилася. У мене є тільки атестат про неповну середню освіту.

— Якщо хочете, перекладу вам меню англійською.

Щоки мої маковіють.

— Ви не мусите. Просто оберіть щось таке, що, на вашу думку, може

мені сподобатися.

Моя відповідь, здається, його потішила.

— Гаразд, так і вчинімо.

Підходить офіціант з пляшкою вина й двома келихами. Дивлюся, як

він відкорковує пляшку і наповнює наші келихи по вінця. Ендрю

жестом наказує залишити пляшку на столі. Квапливо беру келих і

відпиваю довгий ковток.

Боже милий, яке смачне вино! Значно краще за те, що його я

купувала за п’ять баксів у місцевому горілчаному.

— А ви? — питає Ендрю. — Володієте якимись іншими мовами?

Хитаю головою.

— Мені пощастило, що я принаймні англійською володію.

Але мій жарт не змушує його усміхнутися.

— Ви не маєте себе отак-от знецінювати, Міллі. Ви працюєте в нас

уже кілька місяців. Ви дуже працьовита і вочевидь розумна. Я зеленого

поняття не маю, нащо вам узагалі припала ця робота. Хоча нам дуже

пощастило, що ви на неї зголосилися. У вас що, немає жодних інших

кар’єрних прагнень?

Термошу серветку, намагаючись не зустрічатися з ним очима. Він

анічогісінько про мене не знає. Якби знав, то зрозумів би.

— Я не хочу про це говорити.

Він вагається якусь мить, а тоді киває, узявши до уваги моє

прохання.

— Що ж… Хай там як, я радий, що ми з вами сьогодні тут.

Скидаю голову. Погляд його карих очей з того боку столу прикутий

до мене.

— І я теж дуже рада.

Вигляд у нього такий, наче він збирається щось додати, аж тоді

дзвонить його мобільний. Ендрю витягає телефон з кишені, кидає

погляд на екран. Я тим часом відпиваю ще один ковток вина. Воно

таке смачне, що мені кортить просто вихилити його одним махом. Але

це, мабуть, не найкраща ідея.

— Це Ніна. — Найпевніше, мені просто здається, але я ладна

заприсягтися, що на обличчі в Ендрю нещасний вираз. — Краще

відповісти, мабуть.

Я не можу розрізнити окремих слів, але добре чую Нінин

тремтливий голос. Здається, вона чимось засмучена. Ендрю відсуває

телефон десь на сантиметр від вуха, кривлячись від кожної нової

ремарки.

— Ніно… — каже він нарешті. — Послухай, я… Так, я не… Ніно, заспокойся, будь ласка. — Підтискає губи. — Я не можу просто зараз

це з тобою обговорювати. Поговорімо завтра, коли ти повернешся, гаразд?

Ендрю натискає відбій і рвучко кладе смартфон на стіл обіч. Нарешті

бере свій келих і вихиляє чи не половину.

— Усе гаразд? — обережно питаю я.

— Так. — Він стискає скроні. — Просто… Я кохаю Ніну, але іноді

просто добрати не можу, як це ми до такого докотилися. Нині

дев’яносто відсотків нашого спілкування зводиться до того, що вона на

мене горлає.

Не знаю, що на таке відповісти.

— Я… мені шкода. Якщо вам від того буде легше, зазначу, що до

того ж таки зводиться дев’яносто відсотків нашого з нею спілкування.

Він кривить губи.

— Що ж… це в нас із вами спільне.

— Отже, раніше вона була іншою?

— Зовсім іншою. — Він знову бере келих і допиває вино. — Коли ми

щойно зустрілися, вона була матір’ю-одиначкою, яка увихалася на

двох роботах. Я був від неї у захваті. У неї було важке життя, і мене

просто захопила її сила. А зараз… Вона ніц не робить, лишень

постійно скаржиться. Працювати їй не цікаво. Вона розпещує Сесілію.

А найгірше…

— Що?

Він бере пляшку вина й наново наповнює свій келих. Проводить

пучкою вказівця по обідку.

— Нічого. Викиньте з голови. Мені не варто було… — Він

роззирається. — Де там наш офіціант?

Мені страшенно кортить дізнатися, у чому саме Ендрю ладен був

мені зізнатися. Але до нас квапливо підходить офіціант, уже наперед

тішачись від тих гігантських чайових, які він достеменно отримає, коли ми поїмо, тож, схоже, слушну мить згаяно.

Ендрю робить замовлення для нас обох, як і обіцяв. Я навіть не

питаю його, що саме він замовив, — мені кортить, щоб це був

сюрприз. Окрім того, я впевнена, що страва буде просто неймовірна. А

от бездоганна французька вимова Ендрю мене глибоко вражає. Мені

завжди кортіло вміти розмовляти іноземною мовою. Але, мабуть, вчитися зараз уже пізно.

— Сподіваюся, вам сподобається те, що я для вас замовив, — каже

Ендрю майже ніяково.

— Я впевнена, що сподобається, — усміхаюся йому. — Адже у вас

чудовий смак. Ну, тобто, щоб це зрозуміти, достатньо глянути на ваш

будинок. Чи все в ньому облаштовувала Ніна?

Ендрю відпиває ще один ковток із наново наповненого келиха.

— Ні. Це мій будинок, більшість декорувальних робіт усередині вже

була виконана до нашого весілля. Власне, навіть не просто до весілля, а й до знайомства.

— Серйозно? Більшість чоловіків-бізнесменів надає перевагу

холостяцьким гніздечкам, перш ніж споважніти.

Він форкає.

— Ні, мене таке ніколи не цікавило. Я на ту мить уже був готовий

одружитися. Напередодні нашого знайомства з Ніною я був

заручений…

Напередодні знайомства з Ніною? Тобто? Він що, має на увазі, що

через Ніну розірвав заручини?

— Хай там як, — каже Ендрю, — мені тоді кортіло єдиного — стати

статечним дядьком, купити будинок, мати кількох малюків…

Промовивши останні кілька слів, він замовкає. Кутики вуст повзуть

донизу. Хай навіть Ендрю цього не каже, але я впевнена, що він досі

переймається через те, що Ніна не зможе народити йому дитину.

— Співчуваю… — Погойдую вино в келиху. — Ну, тобто співчуваю

через проблеми… у цій царині. Мабуть, для вас обох це страшенно

важко.

— Так. — Він відводить очі від келиха з вином і раптом каже не сіло

не впало: — Після відвідин лікаря ми жодного разу не кохалися.

Я мало не впускаю келих від несподіванки. Цієї миті до столика

підходить офіціант із закусками. Це крихітні круглі скибочки хліба, намащені чимось рожевим. Але я навіть не годна зосередитися на них

після почутого від свого супутника одкровення.

— Mousse de saumon canapés[20], — каже Ендрю, коли офіціант іде.

— Тобто мус із вудженого лосося на багеті.

Дивлюся на нього.

— Вибачте. — Він зітхає. — Не варто було зачіпати цю тему. То було

нечемно з мого боку.

— Ем…

— Краще ми… — Ендрю жестом вказує на скибочки багета. —

Просто насолоджуймося вечерею. Будь ласка, забудьте, про що я

сказав. Ми з Ніною… У нас все добре. У всіх подружніх пар бувають

негаразди.

— Так, звісно.

Але намагатися забути його слова — марна річ.

18 Так ( фр. ).

19 Так, мадемуазель ( фр. ).

20 Канапе з лососевим мусом ( фр.).

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Вечеря таки минає пречудово. Ми не обговорюємо Ніну, розмова

наша тече невимушено, а надто після того, як ми замовляємо другу

пляшку вина. Я навіть пригадати не годна, коли востаннє в мене був

такий приємний вечір. Навіть шкода, що він добігає кінця.

— Дуже вам дякую, — кажу я Ендрю, коли йому приносять рахунок.

Боюся навіть краєм ока в той бік глянути. Та саме вино, мабуть, коштує цілі статки.

— Ні, це я вам дякую. — Обличчя його мало не сяє. — Я чудово

провів час. Так приємно в мене вечір не минав уже… — Він

затинається й зніяковіло кашляє. — Хай там як, усе було просто

дивовижно. Саме те, що треба.

Він підписує чек, зводиться, не надто впевнено тримаючись на ногах.

Ми сьогодні справді випили забагато. За інших умов це не було б

такою серйозною проблемою, але я раптом згадую, що Ендрю ще

везти нас назад, на Лонг-Айленд. Швидкісною автострадою.

Либонь, мій супутник розуміє, про що я думаю. Він важко

спирається на стіл, щоб міцніше триматися на ногах.

— За кермо мені не можна, — визнає він.

— Так, — киваю я. — Мабуть, справді не варто.

Ендрю розтирає обличчя долонями.

— Слухайте, у нас же номер заброньовано в «Плазі». Що скажете?

Власне, не треба бути генієм, щоб сказати, що це було б величезною

помилкою. Ми обоє напідпитку, його дружини немає в місті, а в Ендрю

вже певний час не було сексу. Ну, а в мене його не було ще довше.

Треба сказати «ні». Це просто не може завершитися нічим хорошим.

— Як на мене, це не найкраща ідея, — бурмочу я.

Ендрю притискає долоню до грудей.

— Богом клянуся, я поводитимуся як справжній джентльмен. Крім

того, це номер люкс. Там два окремі ліжка.

— Я знаю, але…

— Ви мені не довіряєте?

Я собі не довіряю. І це значно серйозніша проблема.

— Хай там як, за кермо мені сьогодні не можна. — Він опускає

погляд на свій «ролекс» на зап’ястку. — От що я вам скажу. Я

забронюю нам у «Плазі» два окремі номери.

— Боже милий, та це ж коштуватиме страшних грошей!

Він на те лишень відмахується.

— Облиште. Мені зроблять знижку, ми іноді селимо туди клієнтів.

Усе гаразд.

Ендрю справді забагато випив, щоб самому виконувати обов’язки

водія, і я, мабуть, теж. Та й не зважилася б я сісти за кермо його

розкішної автівки. Мабуть, можна було викликати таксі, проте він цю

ідею не пропонує.

— Гаразд, але тільки якщо в нас будуть окремі номери.

Він викликає таксі, щоб воно відвезло нас до «Плази». Коли сідаємо

на заднє сидіння жовтого автомобіля, моя біла сукня знову

відсмикується до середини стегон. Та що з нею не так, із цією бісовою

вдяганкою?! Я так намагаюся бути чемною дівчинкою, але ця сукня

просто не залишає мені такої можливості. Я підсмикую її, проте

встигаю помітити, що Ендрю на мене витріщається. І, завваживши, що

я це помітила, він широко усміхається.

— Що сталося? — питає він.

Лишенько, оце налигався!

— Ви дивитеся на мої ноги!

— І що з того? — Його усмішка стає ще ширшою. — У вас класні

ноги! І нічого з ними не буде, якщо я просто подивлюся!

Я легенько даю йому стусана, і він хапається за плече, вдаючи, ніби

йому страшенно боляче.

— У нас будуть окремі номери! Не забувайте!

Однак його карі очі не відриваються від моїх. На якусь мить забуваю

дихати. Ендрю хоче залишатися вірним Ніні. Я цього певна. Але вона

зараз в іншому штаті, він напідпитку, а ще в них проблеми і, мабуть, уже давно… Наскільки я розумію, вона жахливо поводилася з ним

увесь той час, що я в них працюю. Він заслуговує кращого.

— А ви на що витріщаєтеся? — питає він низьким голосом.

Сковтую клубок у горлі.

— Ні на що.

— Ви сьогодні дуже гарна, Міллі, — видихає він. — Не впевнений, чи вже казав вам це. Але ви мусите це знати.

— Ендрю…

— Я просто… — Його борлак смикається. — Я останнім часом

почуваюся так…

Перш ніж він встигає договорити, таксі рвучко смикається праворуч.

Я не пристебнулася, тому мене кидає на Ендрю. Він підхоплює мене, перш ніж я встигаю висадити довбешкою вікно. Наші тіла

притискаються одне до одного, на шиї я відчуваю його гаряче дихання.

— Міллі, — шепоче він.

А тоді цілує мене.

І, допоможи мені Боже, я відповідаю на поцілунок.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Можна навіть не згадувати, авжеж, що жодні два номери в «Плазі»

ми не замовляли.

Отже, це таки сталося — я переспала зі своїм одруженим

працедавцем.

Відколи він поцілував мене тоді, у таксі, шляху назад уже не

існувало. Ми мало не почали зривати одне з одного одяг просто там, у

автівці. Лишень коли Ендрю бронював номер на рецепції, ми змусили

себе розімкнути обійми. Але в ліфті знову почали пестити одне одного, наче двійко тінейджерів.

А потім, коли нарешті дісталися номера, у нас уже не було жодних

шансів зберегти здоровий глузд чи якось пригальмувати заради

збереження його шлюбу. Не знаю, коли Ендрю востаннє з кимось

кохався, але в моєму випадку це було цілу вічність тому. Так давно, аж

я, слово честі, боялася, що вже вся мохом і павутинням там поросла.

Відмовити йому я просто не могла. До того ж у сумочці в мене

лишилося двійко презервативів ще відтоді, як я вважала була, що в нас

вийде розважитися з Ензо.

Як це було добре! Ба ні, не просто добре. Це було запаморочливо, хай

йому грець. Це було саме те, чого я страшенно потребувала.

І от щойно зійшло сонце, промені заливають кімнату крізь величезне

панорамне вікно, що виходить на місто. Лежу в розкішному

гігантському ліжку в номері готелю «Плаза», а обіч мене спить Ендрю, ледь чутно посапуючи. Згадую те, що він виробляв зі мною цієї ночі, й

не можу стримати трем захвату. Якась частина мене прагне негайно

його розбудити й дізнатися, чи, бува, немає в нього бажання повторити

програму. Але більш поміркована частина мого «я» розуміє, що це

ніколи більше не повториться. Просто не може повторитися.

Адже Ендрю одружений. А я їхня служниця. Минулої ночі він був

напідпитку. Тож це була просто інтрижка.

Але зараз, дивлячись на вродливий профіль заснулого поряд

чоловіка, я на мить дозволяю собі зануритися у фантазії. Може,

прокинувшись, він вирішить, що Ніна і всі її комизи остаточно йому

остогидли. Може, він вирішить, що кохає мене, і прагнутиме, щоб я

жила з ним у цьому розкішному будинку за парканом. А тоді я

подарую йому дитину, про яку він так мріє, — ту саму дитину, яку не в

змозі народити Ніна. Згадую цих огидних жінок на зустрічі Асоціації

батьків і вчителів, які розводилися про те, що в Ніни з Ендрю, мовляв, просто пекельний шлюбний контракт. Отже, він може її покинути і

йому навіть не доведеться виплачувати компенсацію. Утім я впевнена, що грошей для неї він не шкодуватиме.

Яка дурість. Цього ніколи не станеться. Якщо він дізнається правду

про мене, то втече, не озираючись. Але ж помріяти можна!

Ендрю, стиха застогнавши, тре очі. Повертає голову, розплющується.

Принаймні добре вже те, що він не здається наляканим, коли бачить

мене обіч.

— Привіт, — каже він хрипко.

— Привіт.

Він знову тре очі.

— Як ти? Усе гаразд?

Якщо не зважати на млосний страх, що нуртує в грудях, усе просто

чудово.

— Усе гаразд. А ти як?

Ендрю пробує сісти в ліжку, але намарно. Знову впускає голову на

подушку.

— Дідько, оце так похмілля. Боже милий, це ж скільки ми випили?!

Він випив значно більше за мене. Проте я легша, тому й на мене

алкоголь подіяв неабияк.

— Дві пляшки вина.

— Я… — Він супить брови. — А з нами все гаразд?

— Усе з нами чудово, — видушую усмішку. — Просто чудово. Слово

честі.

Ендрю вдруге намагається сісти, кривлячись від болю в голові. Цього

разу йому вдається.

— Мені так шкода, я не мав…

Жестом наказую йому припинити вибачатися.

— Не переймайся щодо цього. — Голос звучить якось аж надто

тонко. Кашляю, прочищаючи горло. — Я піду в душ. Мабуть, уже час

вирушати назад додому.

— Так… — Він придушує позіхання. — Ти ж нічого не розповіси

Ніні, так? Я маю на увазі, ми обоє були геть налигані, і…

Певна річ. Це все, що його хвилює.

— Не розповім.

— Дякую. Дуже тобі дякую.

Під ковдрою я гола-голісінька, і мені не хочеться, щоб він мене

такою бачив. Хапаю ковдру, загортаюся в неї. Вибираюся з ліжка, на

непевних ногах суну до ванної. Відчуваю, що Ендрю дивиться на мене, але не озираюся, щоб і собі глянути на нього. Це принизливо.

— Міллі?

Я все ще не можу примусити себе озирнутися.

— Що?

— Я ні про що не шкодую, — каже він. — Минулої ночі все було

чудово. Я не шкодую ні про що з того, що відбулося. І, сподіваюся, ти

також не шкодуєш.

Нарешті зважуюся на нього глянути. Ендрю досі в ліжку, прикритий

ковдрою до талії. Бачу його голі м’язисті груди.

— Ні, я ні про що не шкодую.

— Але… — Він знову придушує позіхання. — Такого більше не

повториться. Ти ж це розумієш, так?

Киваю.

— Так, я розумію.

Обличчя його набуває стривоженого виразу. Він пальцями

намагається пригладити скуйовджене темне волосся.

— Мені б хотілося, щоб усе було по-іншому.

— Я знаю.

— Мені шкода, що ми не зустрілися раніше, коли…

Речення завершувати йому потреби не має. Я знаю, про що він думає.

Якби ж то ми зустрілися тоді, коли він ще холостякував. Він-бо міг

заскочити до бару, де я була офіціанткою. Наші погляди могли

зустрітися, а тоді він попросив би мій номер телефону. І я дала б йому

номер. Але все по-іншому. Він одружений. У нього є дитина. Між нами

двома більше нічого ніколи не може статися.

— Знаю, — повторюю я.

Ендрю ще мить дивиться на мене, і в мене виникає химерне

враження, що він зараз поцікавиться, чи не можна йому, бува, приєднатися до мене в душі. Урешті-решт, ми ж бо вже осквернили цю

кімнату. Ну, станеться це ще раз, і що з того? Але він тримає себе в

руках. Відвертається від мене, вкривається ковдрою. А я простую під

холодний душ.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Протягом подорожі назад, на Лонг-Айленд, ми переважно мовчимо.

Ендрю вмикає радіо, ми слухаємо безугавну балаканину діджея. Я

раптом згадую, як він казав був, що в нього сьогодні ділова зустріч у

місті. Отже, йому доведеться повертатися невдовзі після того, як ми

дістанемося додому. Але не слід вважати, що додому Ендрю їде суто

заради того, щоб доправити до будинку мене. Він у тому самому

костюмі, що й учора, і я впевнена, що він хоче перевдягнутися, перш

ніж вирушати на ту свою зустріч.

— Майже на місці, — бурмотить він, коли ми з’їжджаємо з

автостради.

На Ендрю темні окуляри, тому виразу його очей не роздивитися.

— От і чудово.

Сукня моя знову повзе вгору. От саме через неї, цю бісову вдяганку, всі наші проблеми. Обсмикую її і, навіть попри окуляри помічаю, що

Ендрю знову на мене витріщається. Зводжу брови, а він нерішуче

всміхається.

— На коня, так би мовити.

Їдемо знайомими кварталами. Ендрю бере ліворуч, щоб об’їхати

сміттєвоз. Аж тоді мені спадає на думку дещо жахливе.

— Ендрю… — видихаю я. — Я ж учора забула винести сміття!

— Овва…

Він, здається, не добирає усієї серйозності ситуації.

— Ніна спеціально надіслала мені повідомлення, щоб я не забула

винести пакети на узбіччя! А я не винесла, бо ми вже були в театрі. Я

ж бо ніколи раніше не забувала! Якщо вона дізнається…

Він знімає окуляри. Очі в нього ледь запалені.

— Дідько. А ти не встигнеш іще винести те сміття?

Дивлюся, як сміттєвоз їде вже назад від нашого будинку.

— Навряд чи. Схоже, уже запізно. Сміттєвоз біля нас уже побував.

— Ну, ти ж можеш сказати, що просто забула, хіба ні?

— Гадаєш, Ніна на таке купиться?

— Дідько… — повторює він. Тарабанить пальцями по керму. —

Гаразд, я сам про це подбаю. Не хвилюйся.

Єдиний спосіб про це «подбати» — власноруч відтягти сміття на

сміттєзвалище. А я навіть не знаю, де воно розташоване, та й багажник

у моєму «ніссані» маленький, тому мені знадобиться їздити туди-не-знаю-куди й повертатися декілька разів. Дуже сподіваюся, що Ендрю, обіцяючи, наче сам про це подбає, не бреше.

Коли ми дістаємося будинку, Ендрю натискає якусь кнопку в машині, і брама автоматично прочиняється. На подвір’ї працює Ензо. Він

скидає голову, побачивши «БМВ», який звільна суне під’їзною

доріжкою. Доволі незвично бачити автівку, яка повертається додому о

такій порі — зазвичай вона в цей час їде, — тому його подив цілком

зрозумілий.

Мені варто було пригнутися, але запізно. Ензо завмирає, його темні

очі зустрічаються з моїми. Він хитає головою, точнісінько так, як тоді, першого дня.

А хай йому грець!

Ендрю теж помічає садівника, але просто скидає руку й махає йому, наче анічогісінько незвичайного немає в тому, що він повертається

додому о пів на десяту ранку в супроводі жінки, яка не є його

законною дружиною. Перш ніж заїхати до гаража, він на мить зупиняє

автівку.

— Дай-но я дізнаюся, чи Ензо, бува, не зможе вивезти сміття… —

каже Ендрю.

Я збираюся вже попросити його, щоб він цього не робив, але, перш

ніж устигаю розтулити губи, Ендрю вислизає з автівки, лишивши

дверцята напіввідчиненими. Ензо задкує на крок, наче прагнучи

уникнути цієї розмови.

— Ciao, Ензо.

Ендрю широко усміхається садівникові. Господи мій Боже, який же

він вродливий, коли усміхається! На мить заплющуюся і здригаюся, згадавши його руки, які цієї ночі пестили найпотаємніші куточки мого

тіла.

— Мені потрібна ваша допомога.

Ензо мовчить. Просто дивиться.

— У нас проблема зі сміттям. — Ендрю вказує на чотири напхом

напхані сміттєві пакети, що стоять біля будинку. — Ми напередодні

увечері забули їх виставити за браму, щоб сміттєвоз забрав. Як гадаєте, чи могли б ви відвезти мішки на звалище своєю вантажівкою? Я

заплачу п’ятдесят баксів.

Ензо дивиться на мішки зі сміттям. Потім знову зводить очі на

Ендрю. Мовчить.

— Сміття, — повторює Ендрю. — На звалище. На сміттєзвалище.

Capisci? [21]

Ензо хитає головою.

Зціпивши зуби, Ендрю витягає гаманець із задньої кишені.

— Будь ласка, вивезіть сміття. Я дам вам… — Він порпається в

гаманці. — Сотню баксів. — Витягнувши купюри, він змахує ними в

Ензо попід носом. — Вивезіть це сміття. У вас є вантажівка. Вивезіть

його на звалище.

Аж тоді Ензо нарешті розтуляє губи.

— Ні. Я зайнятий.

— Так, але це наше подвір’я, і… — Ендрю зітхає, і знову розстібає

гаманець. — Дві сотні баксів. За одну подорож до сміттєзвалища.

Допоможіть мені. Будь ласка.

Спочатку мені здається, що Ензо відмовиться. Але він простягає руку

й забирає в Ендрю купюри. Відтак іде до будинку, забирає мішки зі

сміттям. Усі одразу, хоча м’язи його під рукавами білої футболки

помітно напружуються.

— Так, — каже Ендрю. — На звалище.

Ензо якусь мить дивиться на нього, а потім, з мішками в руках, іде

повз господаря будинку. Не сказавши ані слова, вкидає мішки до своєї

вантажівки і їде. Отже, схоже, до нього нарешті дійшло, що від нього

вимагають.

Ендрю повертається до автівки й сідає за кермо.

— Ну от, усе гаразд. Але подумати лишень, який він гівнюк!

— Здається, спочатку він просто тебе не зрозумів.

— Еге ж, не зрозумів він, — заводить Ендрю очі. — Цей хлоп

розуміє значно більше, ніж вдає. Він просто сподівався вициганити

якомога більше грошви.

Так, Ензо справді не виявляв надмірного бажання забирати сміття, але навряд чи через те, що хотів отримати більше грошей.

— Цей чувак мені не подобається, — бурмотить Ендрю. — Він

працює в усіх тутешніх будинках, але третину часу все одно товчеться

в нас. Він завжди тут, у нас на подвір’ї! Я зеленого поняття не маю, що

тут можна стільки часу робити!

— Але ж у вас направду найбільший будинок у цьому районі! —

зауважую я. — І найбільший моріжок.

— Так, але… — Ендрю проводжає очима вантажівку садівника, яка

їде вулицею. — Не знаю, словом. Я казав Ніні, щоб вона випровадила

його та найняла іншого садівника, але вона каже, що його послугами

користуються всі тутешні й він тут типу «найкращий».

Певна річ, від Ензо я не в захваті відтоді, як він не дуже чемно мене

відшив, але непокоюсь не через це. Я все ніяк не можу викинути з

голови те, як він тоді італійською просичав «небезпека» — того, першого мого робочого дня. А ще він боїться розгнівати Ніну, хай

навіть з його габаритами він міг би одним пальцем її роздушити. Чи

Ендрю в курсі, що Ензо недолюблює його дружину?

Ну, хай там як, я йому про це точно не розповідатиму.

21 Ви мене розумієте? ( італ. )

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Ніна, яка відвозила Сесілію до табору, повертається додому близько

другої дня. Вона привозить чотири величезні пакети із закупами —

дорогою додому влаштувала імпровізований набіг на крамниці.

Пакунки вона без зайвих церемоній вивантажує на підлогу у вітальні.

— Я знайшла таку дивовижну крамничку! — каже вона мені. — І

просто не змогла втриматися.

— Чудово! — озиваюся з ентузіазмом, якого не відчуваю.

У Ніни пашать щоки, під пахвами темні плями, біляве волосся

куйовдиться. Вона так і не вдіяла нічого з відрослими коренями, а в

куточку правого ока в неї темна плямка від попливлої туші. От

дивлюся я не неї — і не можу добрати, що ж це Ендрю в ній знайшов.

— Віднесіть, будьте ласкаві, ці пакунки нагору, гаразд, Міллі? —

Вона важко опускається на обіп’яту шкірою канапу та витягає

смартфон. — Дуже вам дякую.

Я беру один з пакунків. Дідько, та він же важезний! Це в якій

крамничці вона була? Заскочила за гантелями у відділ спортивного

інвентарю? Відносити її закупи доведеться двічі — я не Ензо, підняти

все це гамузом не подужаю.

— Важкенькі, — зауважую я.

— Серйозно? — сміється вона. — А мені так не здається. Можливо, вам уже час відвідувати спортзал, Міллі? Щось ви наче погладшали…

У мене пашать щоки. Це я погладшала?! У Ніни такий вигляд, наче

м’язів у неї немає геть ніяких. Вона до залу не ходить, наскільки мені

відомо. Ба більше, я навіть у кросівках її жодного разу не бачила!

Поки я звільна, насилу дибаю вгору сходами, з двома пакунками

напереваги, Ніна знову мене гукає.

— Міллі, до речі…

Стискаю зуби.

— Так?

Вона вмощується на канапі так, щоб мене бачити.

— Я минулого вечора телефонувала додому. Чому ніхто не взяв

слухавки?

Завмираю. Руки в мене тремтять від ваги пакунків.

— Прошу?

— Я минулого вечора телефонувала додому, — повторює повільніше

вона. — Приблизно об одинадцятій годині. Відповідати на дзвінки —

це один з ваших обов’язків. Але ані ви, ані Ендрю слухавки не взяли.

— Емм… — На мить ставлю пакунки на підлогу. Тру підборіддя, наче розмірковуючи. — Мабуть, я вже спала, а телефон дзвонить не

дуже голосно, у моїй кімнаті його не чути. Тому я не прокинулася. А

Ендрю, можливо, кудись виходив?

Ніна зводить брову.

— Ендрю кудись виходив об одинадцятій вечора в неділю? З ким це?

Знизую плечима.

— Гадки не маю. А на мобільний ви йому телефонували?

Я достоту знаю, що не телефонувала. Адже об одинадцятій я була

поруч із Ендрю. Ми вдвох були в ліжку.

— Не телефонувала, — каже Ніна коротко.

Кашляю, прочищаючи горло.

— Ну, я ж казала, я була в себе в кімнаті. Гадки не маю, що він

робив.

— Гммм… — Її блідо-блакитні очі темнішають. Вона пильно

дивиться на мене зі своєї канапи. — Мабуть, маєте слушність.

Доведеться його розпитати.

Киваю, відчуваючи полегшення через те, що вона вирішила далі на

мене не напосідатися. Вона не знає, що сталося. Вона не уявляє, що ми

вдвох поїхали до міста, що подивилися виставу, яку вона мала

дивитися з ним, що потім провели удвох ніч у номері готелю «Плаза».

Лишень Богу відомо, що вона зробила б зі мною, якби про це

довідалася.

Але вона не знає.

Хапаю її торби із закупами й тягну їх угору. Залишаю пакунки в

спальні Вінчестерів, потім розтираю руки, які аж затерпли від

напруження. Роздивляюся спальню, у якій прибирала сьогодні вранці

— хоча, зважаючи на те, що Ніни не було вдома, тут було незвично

чисто. Заходжу до ванної, суміжної зі спальнею. Вона завбільшки з

мою кімнату на горищі, ванна порцелянова, повнорозмірна. Доволі

висока — вища, ніж більшість таких ванн, її бортик десь на рівні моїх

колін.

Суплюся, роздивляючись ванну. Уявляю собі те, що тут сталося

багато років тому. Маленьку Сесілію у ванні, яка повільно

наповнюється водою. І Ніну, яка хапає доньку, силоміць занурює попід

воду й дивиться, як та захлинається…

Заплющую очі. Відвертаюся від ванни. Я просто не годна про це

думати. Але не можна забувати про те, що Ніна дуже емоційно

нестабільна. У жодному разі не можна, щоб вона довідалася про те, що

минулої ночі сталося між мною та Ендрю. Це її просто знищить. А тоді

вона знищить мене.

Тому витягаю мобільний з кишені. І надсилаю Ендрю повідомлення.

Просто попередження: Ніна напередодні ввечері телефонувала додому.

Він знатиме, як діяти. Він завжди все знає.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТИЙ

Відколи Сесілія поїхала, у маєтку Вінчестерів стало значно тихіше.

Хай навіть переважну більшість часу вона проводила у себе в

кімнаті, будинок все одно був просто-таки пронизаний її енергією.

Відколи дитина поїхала, мені здається, ніби маєток оповила тиша. І, на

мій подив, Ніна тепер переважно в доброму гуморі. Хвалити бога, тему з телефонним дзвінком того вечора, коли ми їздили на виставу, вона порушувати не стала.

Ми з Ендрю ретельно уникаємо одне одного, а це важкенько, коли

живеш під одним дахом. Якщо стикаємося, то обоє ховаємо погляди.

Сподіваюся, якось воно та й буде, бо втрачати роботу мені не хочеться.

Паскудно вже те, що в мене — жодних шансів завести стосунки з

першим хлопцем, до якого я прикипіла за останні десять років.

Сьогодні я квапливо готую вечерю, щоб накрити на стіл до того, як

повернеться додому Ендрю. Але коли я заношу до їдальні келихи з

водою, то просто-таки врізаюся в Ніниного чоловіка. У прямому сенсі

цього слова врізаюся. Один з келихів вислизає в мене з рук, падає і

розбивається.

— Дідько! — вигукую я.

Квапливо кидаю погляд на Ендрю. На ньому темно-синій костюм, темна краватка, і він здається просто-таки нестерпно вродливим.

Сьогодні чоловік цілий день був на роботі, на підборідді в нього —

натяк на щетину, яка робить його лишень сексуальнішим. Очі наші на

мить зустрічаються, і я мимоволі відчуваю, як мене до нього тягне.

Зіниці Ендрю розширюються — я впевнена, він відчуває те саме.

— Я допоможу вам прибрати, — каже Ендрю.

— Ви не мусите.

Але він наполягає. Я змітаю великі скалки, він тримає совок і

викидає скло в кошик для сміття на кухні. Ніна ніколи не стала б мені

допомагати, проте Ендрю в цьому геть на неї не схожий. Коли він

забирає в мене віник, наші пальці на мить торкаються. І погляди

зустрічаються, та цього разу ми не спроможні ігнорувати іскру, яка

спалахнула між нами. Мені просто-таки фізично боляче, що я не можу

бути із цим чоловіком.

— Міллі… — видихає хрипким пошептом він.

Горло в мене пересохло. Він стоїть лишень за фут до мене. Якби я

подалася вперед, він мене поцілував би. Я достоту знаю, що поцілував

би.

— Ой, ні! Що тут сталося?

Зачувши Нінин голос, ми з Ендрю відстрибуємо одне від одного, наче опікшись. Я стискаю віник так міцно, що в мене аж кісточки

пальців білішають.

— Я впустила келих, — белькочу я. — Ну, й оце… словом, прибирала.

Ніна дивиться на підлогу, де у світлі лампи виблискують маленькі

скляні скалки.

— Оце так, Міллі, — зітхає вона. — Будь ласка, обережніше

наступного разу.

Я працюю тут уже кілька місяців і жодного разу нічого не впустила й

не розбила. Ну, хіба за винятком тієї ночі, як вона заскочила нас із

Ендрю, коли ми дивилися «Сімейну ворожнечу». Але вона про той

випадок не знає.

— Так, звісно. Перепрошую. Я зараз принесу пилосос.

Ендрю проводить мене поглядом, коли йду до комірки з

господарським причандаллям (яка трохи більша за мою спальню

нагорі), відношу туди віник і приношу натомість пилосос. На обличчі в

нього зболений вираз. Хай там що він хотів сказати мені хвилину тому, йому досі кортить це промовити. Але він не може цього зробити —

адже Ніна поряд.

Чи може?

— Поговорімо згодом, — видихає він мені на вухо й слідом за Ніною

йде до вітальні, де вони чекають, поки я приберу. — Гаразд?

Киваю. Я не знаю, про що він хоче зі мною говорити, але, як на мене, це добрий знак. Ми ж домовилися були більше ніколи не згадувати

того, що сталося вночі в готелі «Плаза». Якщо він хоче переглянути це

рішення…

Але наперед сподіватися не варто.

За десять хвилин я все прибираю і кличу Ендрю з Ніною, які чекали

у вітальні. Вони обоє сидять на канапі, тільки в різних її кутах. Обоє

втупилися в телефони, навіть не намагаючись поговорити одне з

одним. Я вже помітила, що всі вечері в них тепер минають так само.

Слідом за мною вони повертаються до їдальні. Ніна сідає за стіл

навпроти Ендрю. Вона дивиться на тарілку зі свинячим товчеником під

яблучним соусом і броколіні. Усміхається мені, і саме тоді я помічаю, що її яскраво-червона помада трохи розмазалася. Через це вона

скидається на того лиховісного клоуна із жахачок.

— На вигляд просто дивовижно, Міллі.

— Дякую.

— А пахне як чудово, еге ж, Енді? — питає вона.

— Мммм. — Чоловік береться за виделку. — Дуже приємно, так.

— Я впевнена, — веде далі Ніна, — що у в’язниці ви такого не

куштували, еге ж, Міллі?

Драстуйте-приїхали.

Ніна лагідно осміхається мені цими своїми лиховісними червоними

губиськами. Ендрю, який сидить навпроти неї, вражено витріщився на

мене. Цілком очевидно, що він не знав.

— Гм… — видушую я.

— Чим вас там годували? — з притиском питає Ніна. — Мене

завжди цікавило, яке меню за ґратами. Чим годують у в’язниці?

Не знаю, що на це відповісти. Заперечувати немає сенсу. Їй усе

відомо про моє минуле.

— Нормальне там меню.

— Що ж, я сподіваюся, ви, готуючи нам, не надихаєтеся тамтешніми

смаколиками, — сміється вона. — Хай воно так і буде надалі. Ви

розумничка.

— Дякую, — бурмочу я.

В Ендрю обличчя геть пополотніле. Певна річ, він гадки не мав, що я

була у в’язниці. А мені на думку не спадало в це його втаємничити.

Якимось чином, коли я була поруч із ним, цей період мого життя

здавався подіями з далекого минулого — наче з якоїсь іншої

реальності. Але для більшості людей це не так. Більшість людей

охарактеризує мене одним-єдиним поняттям. Колишня ув’язнена.

А Ніна хоче пересвідчитися, що я знаю своє місце.

Просто зараз мені страшенно кортить опинитися якнайдалі, аби не

бачити враженого обличчя Ендрю. Я розвертаюся, збираючись вийти з

кімнати. І вже дістаюся сходів, коли Ніна гукає мене.

— Міллі?

Зупиняюся, завмираю. Мені потрібна вся моя стриманість, щоб не

гримнути на неї, коли я озираюся. Повільно повертаюся до їдальні, натягнувши на обличчя нещиру посмішку.

— Так, Ніно?

Вона супить брови.

— Ви забули поставити на стіл сільницю й перчанку. І, хоч як прикро

це визнавати, товченик недосолений. Наступного разу не шкодуйте

приправ.

— Так, авжеж, я зрозуміла.

Іду на кухню, беру сільницю й перчанку з креденса. Від Ніниного

стільця в сусідній кімнаті до них — насилу шість футів. Приношу їх до

їдальні та попри свої спроби тримати себе в руках з гуркотом ставлю їх

на стіл. Коли дивлюся на Ніну, кутики вуст у неї ледь смикаються.

— Дуже вам дякую, Міллі, — каже вона. — Будь ласка, наступного

разу не забувайте про це.

Сподіваюся, вона наступить на якусь скалку.

На Ендрю навіть не дивлюся. Бог знає, що він тепер про мене думає.

Повірити не можу, що я всерйоз розмірковувала була, буцімто в нас

може бути якесь спільне майбутнє. Ні, не розмірковувала, авжеж…

хіба уявила на хвильку. Урешті-решт, чого лишень у світі не буває. Але

це зараз уже не актуально. Він здавався таким нажаханим, коли Ніна

сказала, що я була у в’язниці. Якби ж то я могла пояснити…

Цього разу мені вдається потрапити нагору без Ніниних вимог

негайно повернутися і… не знаю, принести їй масло з іншого краю

столу чи щось на кшталт. Опиняюся на другому поверсі, потім

простую темними, вузькими сходами, які ведуть до моєї спальні.

Захряскую за собою двері, уже не вперше шкодуючи, що не можу

замкнути їх зсередини.

Опускаюся на ліжко, щосили стримуючи сльози. Цікаво, відколи це

Ніні відомо про моє минуле? Чи вона дізналася про все нещодавно, а

чи таки про все довідалася, перш ніж найняти мене? Можливо, їй

припала до душі ідея взяти на роботу колишню ув’язнену. Когось, ким

можна буде досхочу попихати. Інша людина звільнилася б уже кілька

місяців тому.

Поки сиджу на ліжку, жаліючи себе, увагу мою привертає дещо, що

лежить на тумбочці обіч.

Це програмка з вистави «Мить істини».

Спантеличена, беру її з тумбочки. Як вона тут опинилася? Я сховала

її в сумочку після вистави й вирішила зберегти як згадку про той

чарівний вечір. Сумочка моя стоїть на підлозі, біля гардероба. То яким

чином програмка опинилася на тумбочці? Я достеменно її туди не

клала. Я цього певна цілком і повністю.

Мабуть, її туди поклав хтось інший. Я замикала двері до кімнати, але

ключ є не лишень у мене!

У животі в мене починає крутити. Я нарешті розумію, чого це Ніна

вирішила розбевкати про моє минуле за ґратами. Вона знає, що я

ходила на виставу з Ендрю. Вона знає, що ми удвох були на

Мангеттені. Він і я. Я не впевнена, чи вона знає, що ми провели ніч у

«Плазі», але вона достоту в курсі, що об одинадцятій годині вечора нас

не було вдома. І я впевнена: якщо вона достатньо розумна, то

перевірить, чи реєструвалися ми в готелі.

Ніні все відомо.

У мене з’явився небезпечний ворог.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

У межах подальшого вдосконалення переліку тортур, крізь які я

мушу проходити щодня, Ніна вирішила максимально ускладнити для

мене процес закупів.

Отже, перш ніж я вирушаю до крамниці, вона тепер укладає перелік

продуктів, які треба придбати. І дуже детально вказує, що саме їй

потрібно. Наприклад, у тому переліку зазначено не просто «молоко», а

«органічне молоко від компанії “Квінсленд фарм”». Якщо в продажу

немає замовленого нею товару, я маю написати повідомлення про це, а

тоді надіслати їй світлини всіх продуктів, що їх можна купити

натомість. А з відповіддю вона зазвичай не квапиться, тож доводиться

бозна-скільки стовбичити в тому бісовому відділі й чекати.

Зараз я застрягла в хлібному відділі. Надсилаю Ніні повідомлення: Хліба на заквасці з «Нантакету» в них немає. От що можна купити натомість.

Надсилаю їй світлини всіх хлібин на заквасці з тутешнього

асортименту. Тепер доведеться чекати, поки вона перегляне отримані

фото. За кілька хвилин від моєї господині надходить нове

повідомлення.

А якісь бріоші в них є?

Тепер я маю надіслати їй світлини всіх різновидів бріошів. Слово

честі, мабуть, я застрелюся, так і не завершивши закупи! Вона ж

зумисне з мене знущається! Але, правді бути: яке їхало, таке й здибало

— адже я переспала з її чоловіком.

Роблячи світлини булочок, помічаю кремезного сивого чолов’ягу, який спостерігає за мною з іншого кінця відділу. Спостерігає, навіть не

намагаючись це приховати. Кидаю на нього нищівний погляд, і він іде, хвалити бога. Ще мені якогось збоченця зустріти бракувало

вишенькою на торті.

Чекаючи, поки Ніна здобудеться на рішення, дозволяю собі трохи

відволіктися. А відволіктися для мене — то, як завше, почати думати

про Ендрю Вінчестера. Після того Ніниного одкровення стосовно того, що я сиділа, Ендрю навіть не спробував був зі мною «поговорити». А

обіцяв! Новина надійно його відлякала. І я його за це не засуджую.

Мені подобається Ендрю. Ні, він не просто мені подобається. Я

закохалася в нього. Постійно про нього думаю, мені боляче жити з ним

під одним дахом і не мати змоги продемонструвати власні почуття. Ба

більше, він заслуговує на кращу жінку, ніж Ніна. Я могла б зробити

його щасливим. Я могла б навіть народити йому дитину, про яку він

так мріє. І, погляньмо правді у вічі, узагалі будь-яка жінка краща за неї.

Утім навіть попри те, що він теж відчуває зв’язок, який між нами

існує, ніколи нічого не станеться. Йому відомо тепер, що я сиділа. Він

не хоче мати нічого спільного з колишньою ув’язненою і збирається

далі скніти в товаристві цієї своєї відьми, цілком можливо, що аж до

скону.

Телефон знову дзижчить.

А французький хліб є?

Це забирає ще десять хвилин, але врешті-решт мені вдається знайти

буханець, який відповідає Ніниним запитам. З візком іду до каси — і

знову помічаю того кремезного хлопа. Він достеменно на мене

витріщається. На додачу, а це вже значно гірше, я помічаю, що візка в

нього немає. То що йому тут треба?

Розраховуюся на касі якомога швидше. Завантажую паперові

пакунки, напхом напхані продуктами, назад до візка, щоб виїхати з

ним на паркувальний майданчик, де на мене чекає «ніссан». Але

щойно підходжу до виходу, як на плече мені лягає чиясь рука. Скидаю

голову й бачу того самого здорованя.

— Перепрошую! — Я намагаюся вивільнитися, але він міцно тримає

мене за плече. Моя правиця стискається в п’ястук. Нас бачить ціла

купа людей, тож принаймні свідки в мене будуть. — Що ви собі

дозволяєте?

Він тицяє в бейджик, що причеплений до комірця блакитної сорочки.

Раніше я той бейджик не помітила була.

— Охорона супермаркету. Пройдіть, будь ласка, зі мною, міс.

Мене починає нудити. Наче замало того, що я півтори години згаяла

в супермаркеті, затарюючись товарами за Ніниним переліком, так

тепер мене ще й затримують? За віщо?

— Що сталося? — белькочу я.

Довкола нас уже збираються витріщаки. Я помічаю двійко жіночок, з

якими стикалася тоді, коли приходила забирати Сесілію зі школи.

Слово честі, це ж вони залюбки розкажуть Ніні історію про те, як її

служницю затримала охорона в супермаркеті.

— Будь ласка, пройдіть зі мною, — повторює чоловік.

Візок забираю із собою, бо залишати його боюся. Там продуктів на

дві сотні баксів, і я впевнена: якщо вони десь подінуться чи, наприклад, їх поцуплять, Ніна примусить мене компенсувати їхню

вартість. Слідом за чолов’ягою заходжу до маленького кабінету. Тут

стоїть стіл з дерев’яною подряпаною стільницею і два пластикові

стільці. Чоловік жестом наказує мені сідати. Опускаюся на стілець, який загрозливо рипить під моєю вагою.

— Це, мабуть, якась помилка. — Кидаю погляд на його бейджик.

Пол Дорсі. — Що відбувається, містере Дорсі?

Він супить варгате обличчя.

— Одна з клієнток попередила мене про те, що ви цупите товари.

Вражено видихаю.

— Та я б ніколи такого не вчинила!

— Можливо… — Він стоїть, запхавши палюхи за пояс штанів. —

Але я маю все перевірити. Можна ваш чек, міс?

— Келловей. — Порпаюся в сумочці й нарешті видобуваю

зіжмаканий папірець. — От.

— Маю одразу попередити, — зауважує він. — Крадіжка товарів із

супермаркету є злочином.

Сиджу на пластиковому стільці, щоки в мене пашать. Охоронець

ретельно передивляється всі мої закупи, порівнюючи перелік у чеку і

вміст візка. У животі в мене крутить від думки про те, що, можливо,

продавчиня десь схибила, не пробила як годиться котрийсь із товарів, і

тепер охоронець вирішить, що я його вкрала. А що тоді? Він

підкреслив був, що крадіжка товарів із супермаркету є злочином. Це

означає, що викличуть поліцію. А отже, вважатимуть, що я порушила

умови мого дострокового звільнення.

Аж раптом мені спадає на думку, що Ніні це було б навіть дуже на

руку. Вона позбулася б мене, а сама залишилася б чистенькою, бо їй не

довелося б мене звільняти. Крім того, це було б просто зразковою

помстою за те, що я переспала була з її чоловіченьком. Певна річ, відряджати іншу людину до буцегарні за стрибання в гречку — наче

трохи занадто, але чогось мені здається, що Ніна так не вважає.

Але цього не станеться. Я ж бо нічого не поцупила з магазину.

Охоронець не знайде в моєму візочку нічого такого, чого немає в чеку.

Адже не знайде?

Дивлюся, як він прискіпливо вивчає папірець. Упаковка з

фісташковим морозивом у візку вже, мабуть, геть розтанула. Серце в

мене заходиться, я насилу можу дихати. Я не хочу назад у в’язницю.

Не хочу. Я не можу знову туди потрапити. Та я краще власноруч віку

собі вкорочу.

— Ну, що ж, — каже охоронець нарешті. — Схоже, все збігається.

Я ладна розридатися.

— Ще б пак. Певно, що збігається.

Він мимрить щось собі під ніс.

— Перепрошую, що завдав вам такого стресу, міс Келловей. Але

злодюжки створюють нам багато проблем, тому доводиться ставитися

до ситуації серйозно. Крім того, мені надійшов телефонний дзвінок

про те, що покупчиня, яка за описом дуже схожа на вас, планує

здійснити крадіжку.

Телефонний дзвінок?! Це ж хто здатен зателефонувати до

супермаркету, описати мене та сказати, буцімто я планую щось

поцупити? Кому таке на думку спаде?

Я знаю лише одну людину, здатну втнути щось на кшталт цього.

— Хай там як, — каже він, — дякую вам за терплячість. Можете йти.

Ці два слова — найпрекрасніше, що мені траплялося чути. «Можете

йти». Я можу піти із цього супермаркету без кайданок, зі своїм візком з

продуктами.

Можу повернутися додому.

Еге ж. Цього разу.

Однак у мене є жахливе передчуття, що це ще далеко не кінець. У

Ніни ще наготовано для мене чимало сюрпризів.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Заснути не виходить.

Минуло три дні, відколи мене мало не заарештували в супермаркеті.

Не знаю, що мені тепер робити. Ніна відтоді зі мною доволі люб’язна, отже, можливо, вона вважає, що урок засвоєно і я зарубала собі на

носі, хто в цьому будинку головний? Може, вона вже не

намагатиметься відрядити мене до в’язниці.

Але гомзаюся в ліжку я з іншої причини.

По правді, мені не йде з голови Ендрю. Та ніч, що ми її провели

разом. Те, як я почувалася з ним поруч. Я нічого схожого ніколи досі

не відчувала. І аж допоки Ніна не виголосила тієї сенсаційної новини

про моє минуле, він відчував до мене те саме, що і я до нього. Я цього

певна.

Але тепер усе змінилося. Тепер він вважає мене звичайнісінькою

злочинницею.

Скидаю ковдру. У кімнаті страшенно спекотно, навіть уночі.

Якби ж то в мене була змога відчинити те бісове вікно! Утім щось я

сумніваюся, що Ніна зголоситься зробити бодай щось, аби мені тут

було затишніше.

Зрештою спускаюся до кухні. У моїй кімнаті є отой крихітний

холодильничок, але в ньому власне продуктів немає. Він занадто

маленький, щоб там щось зберігати. Оті три пляшечки з водою, що їх

залишила мені Ніна, — це практично все, що там є.

Спустившись на кухню, я помічаю, що на задньому ґанку горить