Служниця

Щодо обличчя — враження таке, ніби його опекло сонцем, а повіки

дуже набряклі. Але мені вже не здається, що я от просто зараз ґиґну.

Проте, авжеж, Енді все одно чекатиме, поки я буду в

презентабельнішому вигляді, перш ніж зголоситься випустити мене.

А це означає, що мені, можливо, доведеться провести тут ще одну

ніч. Але сподіватимемося все ж таки, що ні.

Вікно зараз не забите дошками, тому до кімнати принаймні

потрапляє природне освітлення. Лишень це і втримує мене на межі

божевілля. Я підходжу до вікна й визираю на заднє подвір’я. Як мені

кортить там опинитися!

Аж тоді розумію, що подвір’я не порожнє.

Там працює Ензо. Я задкую, але він зводить очі — саме вчасно, щоб

мене побачити. Дивиться просто на мене, і я, дарма що нас розділяють

три поверхи, бачу, як він супиться. Відтак стягає рукавиці та йде до

будинку.

Ой, ні. Це погано.

Не знаю, що Ензо збирається робити. Викличе поліцію? Я не

впевнена, на добре це вийде чи на зле. Енді завжди примудрявся якось

розв’язувати такі ситуації. Він завжди на крок попереду. Десь рік тому

я стала відкладати гроші, ховаючи їх в один зі своїх чобітків, котрі

стояли в гардеробі. Сподівалася накопичити достатньо, щоб утекти. А

тоді якось виявила, що гроші зникли, а наступного дня чоловік

примусив мене йти на горище.

За хвилину у двері гупають п’ястуком. Я задкую, притискаюся до

стіни.

— Ніно? — Це голос Ензо. — Ніно, я знаю, що ви тут!

Кашляю, прочищаючи горло.

— Зі мною все гаразд!

Смикається ручка дверей.

— Якщо з вами все гаразд, то відімкніть двері й дайте мені

пересвідчитися.

Цієї миті до мене раптом доходить, що Ензо каже те цілком

пристойною англійською. Мені здавалося, що він лишень трохи

розуміє мову, а говорити майже не вміє, але зараз його англійська

здається просто бездоганною. Навіть італійського акценту майже не

помітно.

— Я… я зайнята… — кажу неприродно тонким голосом. — Але зі

мною все гаразд. Просто треба дещо зробити.

— Ви сказали, що чоловік мордує вас і замикає на горищі.

Я рвучко втягую повітря. Я ж бо бевкнула це лише тому, що була

впевнена, буцімто він не зрозуміє! Але тепер уже цілком очевидно, що

садівник тоді зрозумів усе до останнього слова. І мені тепер треба

ліквідувати наслідки. Не можна змушувати Енді злоститися.

— Як ви взагалі потрапили в будинок?

Ензо видає якийсь роздратований звук.

— Ви залишаєте ключ під вазоном біля дверей. Так, а де лежить

ключ від цієї кімнати? Кажіть, де він?

— Ензо…

— Кажіть!

Я справді знаю, де ключ від кімнати на горищі. Користі мені з того

знання катма, коли тут сиджу. Але я можу скерувати садівника до того

сховку. Себто могла б, якби захотіла.

— Я знаю, ви намагаєтеся допомогти, але це не зарадить. Будь

ласка… будь ласка, не втручайтеся. Він мене випустить… трохи

згодом.

З того боку дверей западає довга тиша. Мабуть, Ензо розмірковує

зараз, чи варто втручатися в особисте життя клієнтки. Я не знаю, який

у нього імміграційний статус, але мені відомо, що народився він точно

не в Штатах. А ще я впевнена, що в Ендрю з батьками вистачить

грошви й влади, аби домогтися депортації нашого садівника, якщо їм

заманеться.

— Відійдіть, — наказує Ензо. — Я виламаю двері.

— Ні. Не можна! — На очі мені навертаються сльози. — Послухайте, ви не розумієте! Якщо я не робитиму все, що він накаже, то він заподіє

щось Сесілії! А мене запроторить до божевільні… він уже таке робив.

— Ні. Це все просто відмовки.

— Ні, не відмовки! — Моєю щокою вже збігає сльоза. — Ви просто

не розумієте, скільки в нього грошей. Не розумієте, що він може вам

заподіяти! Ви що, хочете, щоб вас депортували?

Ензо знову мовчить якийсь час.

— Це неправильно. Він вас кривдить!

— Зі мною все гаразд. Присягаюся.

Це можна вважати правдою. Ну, майже. Обличчя в мене досі пече, а

очі болять, але Ензо про це знати нема потреби. Ще день, і зі мною все

буде цілком і повністю гаразд. Наче нічого й не було. А відтак можна

буде повертатися до свого звичайного жалюгідного життя.

— Ви хочете, щоб я пішов, — каже садівник.

Я не хочу, щоб він ішов. Понад усе мені кортить, щоб він вибив ці

двері, але я знаю, як Енді все перекрутить. Лишень Бог відає, у чому

він нас обох тоді звинуватить. Я ніколи навіть припустити не могла, що він здатний запроторити мене до божевільні лише за спроби

розповісти правду. Я не хочу, щоб життя Ензо перетворилося на

жахіття. Енді довелося зрештою випустити мене з психушки. А Ензо

він може замкнути деінде до скону.

— Так, — запевняю я. — Будь ласка, йдіть.

Він довго, протяжливо видихає.

— Я піду. Але, якщо не побачу вас завтра вранці, я прийду сюди та

виб’ю ці двері. І викличу поліцію.

— Домовилися.

У мене все одно лишилася тільки одна пляшечка води, тому, якщо

Енді мене до ранку звідси не випустить, мені буде непереливки.

Чекаю, допоки не пролунає звук кроків, що віддаляються. Але не

чую цього звуку. Він досі стовбичить там, з того боку дверей.

— Ви не заслуговуєте на те, щоб до вас так ставилися, — каже

нарешті Ензо.

А тоді звук його кроків потроху віддаляється. По щоках у мене

струмлять сльози.

***

Енді випускає мене з карцеру ввечері. Коли нарешті отримую змогу

глянути на себе в дзеркало, мене вражає те, які набряклі маю повіки.

Шкіра обличчя яскраво-червона, наче в мене плюснули окропом. Але

вже наступного ранку вигляд маю майже нормальний. Тільки щоки

рожеві, наче напередодні я багато часу провела на осонні.

Ензо працює на головному подвір’ї, коли чоловік виїжджає з гаража.

На задньому сидінні його автівки сидить Сісі, пристебнута паском

безпеки. Він сьогодні сам відвезе її до школи, поки я відпочиватиму.

Зазвичай після того, як він випускає мене з горища, мій чоловік

протягом кількох днів дуже зі мною лагідний. Закладаюся, що сьогодні

ввечері він принесе мені квіти і, мабуть, якусь прикрасу. Наче це може

щось спокутувати.

З вікна дивлюся, як автівка Енді минає браму, як виїжджає на дорогу.

Коли вона зникає з очей, помічаю, що на мене дивиться Ензо. Зазвичай

не буває такого, щоб він працював у нас протягом двох днів поспіль.

Його сьогоднішній візит не має нічого спільного зі станом наших

клумб.

Виходжу з будинку та прямую до Ензо. Дивлюся на його садове

причандалля, і мені раптом спадає на думку, що садові ножиці дуже

гострі. Якщо він прохромить ними груди Енді, це покладе всьому край.

А взагалі, з його габаритами, Ензо не знадобилося б вдаватися до

якихось допоміжних інструментів. Ензо міг би вколошкати мого

чоловіка й голіруч.

— От, бачите? — Я видушую силувану усмішку. — Я ж бо казала

вам, що зі мною все гаразд.

Утім садівник не відповідає на мою усмішку.

— Серйозно, — наполягаю я.

Очі його такі темні, що райдужку не відрізнити від зіниці.

— Розкажіть мені правду.

— Ви не захочете цього знати.

— Розкажіть мені!

Протягом останніх п’яти років усі, кому я намагалася розповісти

правду про те, що чинить зі мною Енді, називали мене божевільною.

Поліціянти, лікарі, найліпша подруга — усі казали, що я марю. Я

загриміла до психушки, адже надумала розповісти про те, що він зі

мною робить. Але от зараз просто переді мною стоїть людина, котра

хоче дізнатися правду. Котра мені повірить.

Отже, просто там, на моріжку, того чудового сонячного дня я все

розповідаю Ензо. Розповідаю йому про кімнату на горищі. Розповідаю

про тортури, які вигадав для мене Енді — і то лишень про деякі з них.

Розповідаю про те, як побачила тоді у ванні непритомну Сесілію. То

було багато років тому, але я досі пам’ятаю її личко у воді, пам’ятаю

так чітко, наче то було вчора. Я розповідаю йому все, і обличчя його

хмарнішає просто на очах.

Я ще не встигаю завершити своєї сповіді, коли Ензо вибухає довгою

італійською фразою.

Я не знаю цієї мови, але здатна відрізнити лайку на слух. Пальці його

стискають садові ножиці так, що аж кісточки побілішали.

— Я його вб’ю, — сичить садівник. — Уже сьогодні ввечері я його

вб’ю.

Я полотнішаю. Я відчула таке полегшення, коли все розповіла. Але

то було помилкою. Він просто нетямиться від люті.

— Ензо…

— Він чудовисько! — вибухає садівник. — Ви хіба не хочете, щоб я

його вбив?

Так, я мрію, щоб Енді загинув. Але не хочу потім розбиратися з

наслідками. А надто з тим листом, що його має отримати поліція, якщо

мій чоловік помре. Я хочу, щоб він ґиґнув, але ж хочу не такою мірою, щоб потім сидіти за ґратами до скону.

— Ви не можете цього зробити, — твердо хитаю головою. — Вас

запроторять до в’язниці. Ми обоє туди потрапимо. Ви що, цього

домагаєтеся?

Ензо ледь чутно бурмотить щось італійською.

— Гаразд. Тоді покиньте його.

— Я не можу.

— Можете. Я вам допоможу.

— Що ви можете зробити? — Питання не цілком риторичне.

Можливо, Ензо — підпільний мільйонер. Можливо, у нього є якісь

зв’язки з кримінальним світом, про які мені не відомо. — Можете

купити мені квиток на літак? Новий паспорт? Нову особистість?

— Ні. Але… — Він тре підборіддя. — Я знайду спосіб. Я знаю

декого. Я допоможу вам.

Мені так кортить йому повірити.

РОЗДIЛ СОРОК ВОСЬМИЙ

Крок сьомий. Як спробувати втекти

За тиждень ми зустрічаємося з Ензо, щоб скласти план.

Ми дуже обережні. Коли в мене у гостях подружки з Асоціації

батьків і вчителів, я влаштовую вистави й нарікаю на садівника —

мовляв, занапастив мої герані. А все це суто для того, щоб запобігти

появі будь-яких пліток. Я майже впевнена, що Енді встановив маячок

десь у моїй автівці, тому додому до Ензо їхати не можна. Натомість я

приїжджаю до ресторану швидкого харчування, залишаю свою автівку

на паркувальному майданчику й хутенько, поки ніхто не помітив, пересідаю в автомобіль садівника. Телефон із собою не беру.

Ризикувати не годиться.

Ензо живе в маленькій орендованій квартирі в підвальному

приміщенні. На щастя, в нього окремий вхід. Він заводить мене до

крихітної кухні, де стоїть круглий стіл і хирляві стільці. Коли

опускаюся на один з них, він загрозливо рипить піді мною. Я ніяковію

від того, якою мірою гарніший наш будинок за житло Ензо, але

наступної миті мені спадає на думку, що сам господар, схоже, не з тих

людей, які переймаються через такі дурниці.

Ензо підходить до холодильника. Витягає пляшку пива, озирається

до мене.

— Хочеш?

Спочатку збираюся відмовитися, аж тоді змінюю думку.

— Так, будь ласка.

Він повертається до столу з двома пляшками. За допомогою

відкривачки-брелока відкорковує їх і простягає одну мені. Я беру й

відчуваю холод конденсату під пальцями.

— Дякую, — кажу я.

Він знизує плечима.

— Це не таке вже й класне пиво.

— Я не про пиво.

Ензо хрускотить пальцями. Коли м’язи на його передпліччях

напружуються, важко не зважати на те, який просто-таки неймовірно

сексуальний цей хлопець. Якби хтось із жіноцтва нашого кварталу

дізнався, що я побувала в нього вдома, вони показилися б від

ревнощів. Вони, авжеж, вирішили б, що просто під час розмови

садівник заходився зривати з мене одяг, готуючись спокусити, — і

нетямилися б від люті через те, що він вибрав саме мене, а не когось із

сусідок, які, безперечно, значно вродливіші за мене. «Ензо міг би

вибрати когось кращого». Але насправді вони гадки ні про що не

мають. Ці припущення такі далекі від правди, що здаються майже

кумедними. Майже.

— Мені здається… — заговорює Ензо. — Мені здається, що твій

чоловік — погана людина.

Відпиваю довгий ковток пива з пляшки.

— Я навіть не знала, що ти розмовляєш англійською.

Ензо сміється. Він працює в нас уже два роки, але я вперше чую, як

він сміється.

— Коли вдаєш, буцімто не розумієш, значно легше. Бо інакше

жіночки-домогосподарки спокою не дають. Розумієш, про що я?

І я попри все й собі сміюся. Він має слушність.

— То ти родом з Італії?

— Із Сицилії.

— То… — Я гойдаю пиво в пляшці. — То що привело тебе сюди?

Він похнюплюється.

— Це паскудна історія.

— А моя тоді яка?

Ензо понурює очі на власну пляшку.

— Чоловік моєї сестри Антонії… Він був схожий на твого. Був

поганець. Багатий, можновладний поганець, який дуже полюбляв

гамселити дружину. Я вмовляв її поїхати, але вона відмовлялася. А

тоді якось він зіштовхнув її зі сходів, і в лікарні вона померла, так і не

опритомнівши. — Садівник підсмикує рукав футболки й демонструє

мені татуювання в сердечку, ім’я «Антонія». — Це єдине, що

лишилося мені на спомин про неї.

— Господи… — Притискаю долоню до рота. — Мені так шкода.

Його борлак смикається.

— Для таких людей, як він, справедливості не існує. Жодного

ув’язнення. Жодної покути за те, що він убив мою сестру. І я вирішив

покарати його. Самотужки.

Я згадую, як потемніли його очі, коли я сказала, що Енді мене

мордує. «Я його вб’ю».

— Ти його?..

— Ні. — Він знову хрускотить суглобами, і цей звук луною

розходиться в крихітній квартирі. — До цього не дійшло. І я шкодую

про це. Тому що, зрештою, життя моє ніц не варте. Niente[26] .

Довелося зібрати всі наявні кошти, аби вибратися звідти. — Він

відпиває пива з пляшки. — Якщо колись надумаю повернутися, мене

вб’ють ще до того, як вийду з будівлі аеропорту.

Я не знаю, що на це сказати.

— Тобі важко було поїхати?

— А тобі важко буде звідси поїхати?

Якусь мить я розмірковую про це, а тоді хитаю головою.

Я хочу поїхати. Я хочу, щоб мене від Ендрю Вінчестера відділяла

якнайбільша відстань. Якщо це означатиме, що доведеться податися до

Сибіру — я й туди подамся.

— Тобі знадобляться паспорти, для себе й для Сесілії. — Він починає

загинати пальці. — Ще водійські права. Свідоцтва про народження.

Достатня сума готівкою, аби протриматися, допоки знайдеш роботу. І

два квитки на літак.

Серце в мене калатає.

— Отже, мені потрібні гроші.

— У мене є трохи заощаджень, я їх тобі віддам, — каже він.

— Ензо, але я не можу…

Він лише відмахується, почувши мої заперечення.

— Утім цього все одно буде замало. Тобі знадобиться більше.

Зможеш дістати?

Доведеться.

***

За кілька днів я відвожу Сесілію до школи, як роблю це майже

щодня. Її золотаве волосся заплетене у дві бездоганні тонкі кіски, вбрана вона в одну зі своїх світлих пелехатих сукенок, через які донька

так вирізняється поміж однокласників. Мене мучить, що інші дітлахи

кпинитимуть з неї через таке вбрання, а ще Сесілія в ньому

почувається скуто й просто не може розважатися та бешкетувати. Але, якщо вона вдягатиме щось інше, Енді покарає за це мене.

Сісі неуважно тарабанить пальцями по віконцю, коли я завертаю на

вулицю, де розташована Віндзорська академія. Хоча донька ніколи не

влаштовувала мені вирвані роки, відмовляючись їхати до школи, мені

здається, що їй там не подобається. Мені б кортіло, щоб у Сесілії було

більше друзів. Я записала її до величезної кількості гуртків, аби вона

відволіклася й познайомилася з іншими дітлахами, але користі з того

мало.

Однак це більше не має значення. Незабаром усе зміниться.

Вже дуже скоро.

Коли заїжджаю на шкільний паркувальний майданчик, Сісі

втискається в сидіння автівки, суплячи світлі брови.

— Мене ж сьогодні забереш ти? Не тато?

Енді — єдиний відомий їй тато. Вона не знає, що він зі мною робить, але вже зрозуміла: інколи, коли вона вчинить щось, що буде йому не до

вподоби, я зникаю на кілька днів. А коли я зникаю, зі школи її забирає

він. Це лякає доньку. Сесілія не каже цього вголос, але вона

ненавидить Енді.

— Тебе заберу я, — обіцяю донечці.

Маленьке личко світлішає. Так і кортить сказати їй: «Не бійся, сонечко. Ми незабаром звідси поїдемо. Він більше нас не скривдить!»

Але я наразі не можу цього пообіцяти. Не годиться аж так ризикувати.

Доведеться просто мовчки чекати того дня, коли я заберу її і ми вдвох

гайнемо простісінько до аеропорту.

Коли Сесілія виходить з автівки, я розвертаюся та їду додому. Чекати

ще тиждень. Тиждень до того, як візьму валізу, потім за півтори години

дістануся туди, де на мене чекає в банківському сейфі мій новий

паспорт, нові водійські права та велика сума готівки. Я

розплачуватимуся за квитки на літак готівкою, тому що востаннє, коли

спробувала була придбати їх заздалегідь, Енді чекав на мене біля

пункту виходу на посадку. Ензо допоміг мені спланувати все таким

чином, щоб мінімізувати ризик того, що Енді довідається. Принаймні

поки що він не в курсі.

Чи то пак я вважаю, що він не в курсі — аж допоки не заходжу до

вітальні. Енді сидить біля столу. Чекає на мене.

— Енді… — видихаю я. — Еммм, привіт.

— Привіт, Ніно.

Саме тоді я бачу, що саме лежить перед ним. Паспорт. Водійські

права. Стіс готівки.

Ой, ні.

— І що ж це в тебе за справи із цією… — Він опускає очі й

роздивляється водійські права. — Трейсі Ітон?

Мені бракує повітря. Ноги підтинаються, доводиться вхопитися за

стіну, щоб не впасти.

— Звідки це в тебе?

Енді зводиться.

— Ти що, досі не збагнула, що в тебе не може бути від мене жодних

таємниць?

Я задкую.

— Енді…

— Що ж, Ніно, — каже він. — Настав час іти нагору.

Ні. Ні, я не піду. Я не можу порушити обіцянку, яку дала донечці —

що зі школи її заберу я. Я не дозволю йому замкнути себе на кілька

днів — тепер, коли я вважала, що незабаром на мене чекає свобода. Я

не дозволю. Я більше не можу!

Перш ніж Енді ступає до мене ще крок, я вибігаю з будинку та

стрибаю в автівку. Виїжджаю з під’їзної алеї так швидко, що мало не

зношу браму.

Я зеленого поняття не маю, куди мені податися. Якась частина

прагне помчати до Сесілії, просто зараз забрати її. А тоді їхати, їхати

аж до канадського кордону. Але втекти від Енді без паспорта й

водійських прав буде дуже важко. Я впевнена, що він уже викликав

поліцію та розповідає зараз копам про те, що в його схибленої

дружини знову загострення.

У всій цій ситуації є лишень один плюс. Він знайшов тільки одну з

двох моїх банківських скриньок. Дві окремі скриньки — то була ідея

Ензо. Енді знайшов ту, де лежали паспорт і водійські права. Але є ще

друга, з головним запасом готівки.

Я їду, аж поки не дістаюся до району, де живе Ензо. Паркуюся за два

квартали від його квартири. Решту шляху долаю пішки. Він саме сідає

у свою вантажівку, коли я гукаю його й наддаю ходи.

— Ензо!

Почувши мій голос, він визирає з автівки. Обличчя його стає

стривоженим, коли він бачить, з яким виразом я на нього дивлюся.

— Що сталося?

— Він знайшов одну зі скриньок. — Я роблю паузу, відхекуючись. —

Все… все пропало. Я не зможу поїхати.

У мене затрусилися губи. До нашої першої розмови з Ензо я встигла

вже змиритися з тим, що тепер моє життя буде саме таким. Принаймні

до того часу, поки Сесілії виповниться вісімнадцять. Але зараз я вже не

впевнена, що витримаю. Я не можу так жити. Просто не можу.

— Ніно…

— Що мені робити? — квилю я.

Він розгортає мені обійми, і я горнуся до нього. Треба бути

обачнішими. Хтось може нас побачити. Що, як Енді вирішить, наче в

мене з Ензо роман?

До речі, роману в нас немає. Ані натяку на роман. Він сприймає мене

як Антонію — сестру, яку не зміг врятувати. Усі його доторки до мене

— цілком і повністю безневинно-братські. Якісь фіґлі-міґлі — це

останнє, що в нас на думці. Просто зараз я взагалі здатна думати лише

про те, що майбутнє, яке я собі вимріяла, зійшло на пси. І мені тепер

ще десять років жити із цим чудовиськом.

— Що мені робити? — знову питаю я.

— Все просто, — каже він. — Переходьмо до плану Б.

Я скидаю залите слізьми обличчя.

— Якого ще плану Б?

— Я вб’ю цього покидька.

Здригаюся, тому що погляд його темних очей недвозначно дає

зрозуміти: він це серйозно.

— Ензо…

— Я це зроблю. — Він відсторонюється від мене, щелепа напружена.

— Він заслуговує смерті. Це не може так тривати. Для тебе я зроблю

те, що не зробив для Антонії.

— І ми обоє вирушимо за ґрати?

— Ти не потрапиш за ґрати.

Я легенько даю штурханця йому в плече.

— Мене анітрохи не влаштовує те, що ти сам туди потрапиш.

— То що пропонуєш?

І раптом мені на думку спадає ідея. Така божевільно проста. Навіть

попри те, що я ненавиджу Енді, я дуже добре його знаю. Мій задум

спрацює.

26 Анічогісінько ( італ. ).

РОЗДIЛ СОРОК ДЕВ’ЯТИЙ

Крок восьмий. Як знайти собі заміну

Перша-ліпша дівка мені не підійде.

Насамперед вона має бути вродливою. Вродливішою за мене, що, зрештою, не проблема, адже протягом останніх кількох років я

зумисно себе занехаяла. Вона має бути молодшою за мене —

достатньо молодою, щоб народити Енді дітей, про яких він так мріє. Їй

має пасувати біле. Йому подобається цей колір.

А найголовніше — вона має бути в розпачі.

І тоді мені трапляється Вільгельміна Келловей. Живе втілення всіх

цих пунктів. Той убогий одяг, у якому вона з’являється на співбесіду, не спроможний приховати, яка вона молода й гарненька. Їй страшенно

кортить догодити мені. А коли я нашвидкуруч перевіряю її анкетні дані

та з’ясовую, що вона сиділа, до мене надходить усвідомлення, що мені

неабияк пощастило. Ця дівчина аж не тямитиметься — так їй кортить

отримати пристойну й високооплачувану роботу.

— Я на це не підпишуся, — каже мені Ензо, коли я виходжу на заднє

подвір’я, де він саме працює, щоб дізнатися, чи є в нього знайомі

приватні детективи. — Це неправильно.

Коли кілька тижнів тому я втаємничила його у свій план, садівник

був не в захваті. «Ти що, хочеш пожертвувати якоюсь іншою жінкою?»

Це було понад його розуміння.

— Енді контролює мене через Сісі, — пояснюю я. — А в цієї дівчини

немає дітей. Немає нікого, хто їй дорогий. Йому просто не буде чим її

шантажувати. Вона зможе втекти.

— Ти ж бо знаєш, що так не годиться, — бурчить Ензо.

— То ти мені допоможеш чи ні?

Він понурюється.

— Так. Ти знаєш, що допоможу.

Отже, я наймаю рекомендованого Ензо приватного детектива, скориставшись залишком заначки, яку мені вдалося сховати. І детектив

розповідає мені все, що мені потрібно знати про Вільгельміну

Келловей. Каже, що її звільнили з останнього місця роботи, ще й мало

не викликали копів. Розповідає, що живе вона у своїй автівці. Також

він утаємничує мене у ще одну деталь, яка все змінює. І, щойно

попрощавшись із детективом, я телефоную Міллі й пропоную їй

роботу.

Єдина проблема — Енді.

Він не захоче, щоб у нашому будинку постійно жила чужа людина.

Він знехочу дозволяв мені запрошувати найманих робітників, щоб

вони за кілька годин навели лад у будинку, але оце й усе. Чоловік

навіть не дозволяв нікому, за винятком своєї матері, допомагати мені із

Сесілією. Але все склалося дуже сприятливо для мене. Батько Енді

нещодавно вийшов на пенсію, і вони з дружиною вирішили переїхати

до Флориди після того, як він послизнувся на кризі й дуже невдало

впав. Я знаю, що Евелін від переїзду була не в захваті, тому вони

вирішили наразі залишити собі свій старий будинок, аби приїжджати

туди влітку. Втім більшість їхніх друзів уже перебралася до південної

Флориди, а мій свекор мріяв провести свої пізні літа, щодня граючи в

гольф із приятелями.

Із цього випливало, що нам потрібна буде помічниця.

Найпроблемнішим було те, що поселити Міллі я планувала на

горищі. Енді достеменно це не сподобається. Але інакше було не

можна. Він має призвичаїтися до того, що вона перебуває в тій кімнаті, якщо я хочу, щоб він почав сприймати її як мою заміну. Це допоможе

прив’язати чоловіка до неї.

Я сумлінно розставляю декорації, перш ніж виводити її на сцену.

Прокидаючись щоранку, я скаржуся на мігрені, через які не можу ані

готувати, ані прибирати. Я старанно перетворюю будинок на

свинарню. Ще кілька днів — і він стане просто безнадійним. Нам

терміново потрібна допомога в господарстві. Просто-таки неймовірно

потрібна.

Утім Енді, щойно дізнається, що я найняла Міллі, влаштовує розбір

польотів, перехопивши мене, коли я виходжу з автівки. Пальці його

впиваються в моє передпліччя, і він щосили мене струшує.

— Що це з біса ти робиш, Ніно?

— Нам потрібна допомога. — Я виклично скидаю підборіддя. —

Твоя мати поїхала. Нам треба, щоб хтось наглядав за Сісі й допомагав

прибирати.

— Але ти поселила її на горищі! — сичить він. — Це твоя кімната!

Ти мала поселити її в гостьовій!

— А де житимуть твої батьки, коли приїдуть навідати нас? На

горищі? Чи, може, спатимуть на канапі у вітальні?

Я бачу, як у нього на щоках ходять жовна, коли він це обмірковує.

Евелін Вінчестер ніколи не зголоситься ночувати на канапі у вітальні.

— Хай вона поживе в нас два місяці, — кажу я. — До завершення

навчального року. А тоді в мене буде більше часу на прибирання. І твоя

мати повернеться з Флориди на літо.

— Забудь про це.

— Що ж, тоді звільни її, — безневинно кліпаю я. — Я ж не можу

тобі опиратися.

— Звільню, от побачиш.

От лишень він не звільняє її. Тому що, коли повертається ввечері

додому, в будинку вперше за довгий час прибрано. А вона подає

вечерю, і та вечеря не пригоріла. На додачу наша нова служниця

молода й вродлива.

Отже, Міллі лишається на горищі.

***

Спрацює все лишень за трьох умов.

По-перше, якщо Міллі й Енді відчують потяг одне до одного.

По-друге, якщо Міллі зненавидить мене достатньою мірою, щоб

переспати з моїм чоловіком.

По-третє, якщо вони дістануть нагоду переспати.

Щодо потягу — тут усе просто. Міллі дивовижна — навіть

вродливіша, ніж я замолоду. І, хоча Енді неабияк старший за неї, він

усе одно досі запаморочливий красень. Інколи Міллі дивиться на мене

так, наче не годна второпати, що це він узагалі в мені знайшов. Я

щосили намагаюся набрати вагу. Окрім того, оскільки Енді тепер не

має змоги замикати мене на горищі, я зважуюся пропустити відвідини

перукаря, тож волосся тепер світить темними відрослими коренями.

Але найголовніше — я нещадно мордую Міллі.

Мені важко так із нею поводитися. Адже в глибині душі я хороша

людина. Чи то пак принаймні була хорошою людиною, поки Енді мене

не скалічив. А тепер усі засоби згодяться. Міллі, можливо, на таке

ставлення не заслуговує, але я вже не годна цього терпіти. Мені треба

вирватися на волю.

Вона починає ненавидіти мене вже від першого ранку, проведеного в

нашому будинку. На вечір того дня в мене заплановано зустріч

Асоціації батьків і вчителів, тому вранці перше, що я роблю, —

спускаюся на кухню. Я протягом двох тижнів сумлінно захаращувала

її, а Міллі доклала зусиль і все прибрала. Вона дуже старанно

працювала. Все тут просто сяє.

Почуваюся справжнім чудовиськом. Слово честі, я не брешу. Але все

одно влаштовую на кухні неймовірний безлад. Витягаю всі тарілки й

чашки. Кидаю на підлогу каструлі й пательні. Коли заходить Міллі, я

саме патраю холодильник. Я з дитинства звикла до хатніх клопотів, тож тепер мені фізично боляче, коли доводиться жбурляти на підлогу

картонну упаковку з молоком, а те молоко розливається. Але я все одно

жбурляю. Усе заради мети.

Коли Міллі заходить у кухню, я озираюся й обвинувально гримаю:

— Де вони?!

— Про що… про що ви?

— Мої нотатки! — Я притискаю долоню до чола, наче от-от

знепритомнію від розпачу. — Учора ввечері я залишила всі свої

нотатки для зустрічі АБВ тут, на кухонній стійці. — І додаю

обвинувально: — Що ви з ними зробили?

У мене справді були нотатки, підготовані для зустрічі. Але вони

спокійнісінько лежать собі в мене на ноуті. Якого б це доброго дива я

залишала єдиний примірник серед розгардіяшу на кухонній стійці?

Просто дурість. Але я все одно правлю своєї. Міллі чудово розуміє, що

жодних нотаток я не залишала, але не здогадується, що й мені самій це

відомо.

Я горлаю досить голосно, щоб привернути увагу Енді. Йому стає її

шкода. Він відчуває прихильність до неї, адже я обвинувачую її в тому, чого (він знає це!) вона насправді не робила. Він відчуває прихильність

до неї, бо я перетворюю її на жертву.

Таку саму жертву, якою була я сама, коли на мене багато років тому

нагримали через те, що в мене протекло молоко.

— Мені дуже шкода, Ніно, — затинаючись, каже Міллі. — Якщо я

щось можу вдіяти…

Я роздивляюся розгардіяш, що тепер моїми зусиллями панує на

кухні.

— Можете навести лад і прибрати весь цей огидний безлад, що ви

його залишили в моїй кухні. А я тим часом намагатимуся ліквідувати

шкоду, яку ви спричинили…

Цієї миті я досягаю всіх трьох своїх завдань. По-перше, вони

відчувають взаємну симпатію. Вона в обтислих джинсах, така

природно вродлива. По-друге, Міллі мене ненавидить. По-третє, коли я

виходжу з кухні, вони мають нагоду побути вдвох.

Але цього не задосить. У мене є ще один туз у рукаві.

Енді мріє про дитину.

Зі мною шансів у нього обмаль — зважаючи на внутрішньоматкову

спіраль, яка затишно влаштована там, у моєму лоні. І Енді незабаром

дізнається, що я безплідна, адже той приватний детектив, що його для

мене знайшов Ензо, примудрився дістати кілька чудових світлин

фахівця-репродуктолога — зовсім не з його дружиною, з якою вони

побралися чверть століття тому, а з геть іншою жінкою. Усе, що

потрібно тепер від доброго доктора, — повідомити Енді: шансів на те, що я колись завагітнію, немає. От зробить він це — і світлини можна

буде викинути.

Напередодні нашого візиту до доктора Ґельмана я телефоную Евелін

у Флориду. Як завжди, вона від нашого спілкування не в захваті.

— Вітаю, Ніно, — озивається сухо. «Чого тобі?» — недвозначно

читаю в інтонаціях.

— Я просто хотіла, щоб ви дізналися першою, — кажу я. — У мене

затримка. Думаю, я вагітна.

— Овва. — Вона витримує паузу — либонь, розривається між

радістю від того, що в неї з’явиться нарешті перший рідний онук, і

розпачем від того, що матір’ю цього онука випало бути мені. — Як

чудово.

«Чудово». А подумки, певно, характеризує цю новину зовсім по-іншому.

— Сподіваюся, ти вживаєш мультивітаміни для вагітних, — додає

вона. — А ще тобі треба під час вагітності дотримуватися суворої

дієти. Для дитини не на користь уся та висококалорійна їжа, яку ти

зазвичай їси. Енді не робить тобі із цього приводу зауважень, проте

заради дитини ти маєш контролювати себе.

— Так, звісно, — мляво усміхаюсь я, щаслива, що Евелін ніколи не

буде бабусею моєї дитини. — Також я оце подумала… Було б просто

чудово, якби ви надіслали нам старі дитячі речі Енді. Він якось

згадував, що хотів би, щоб малюк отримав його придане. Зможете це

зробити?

— Так, я зараз зателефоную Роберто й попрошу надіслати вам

посилку.

— Як чудово.

***

Енді прикро вражений вердиктом доктора Ґельмана. Я спостерігаю

за ним, поки ми сидимо на прийомі — коли лунає вирок, схожий на

вибух бомби. «Боюся, Ніна не зможе виносити дитину». В очах Енді

міняться сльози. Якби на його місці був хтось інший, я, либонь, навіть

поспівчувала б небораці.

А увечері я підлаштовую сварку. І не просто сварку. Я нагадую йому, чому саме в нього ніколи не буде від мене дітей.

— Це моя провина! — Я змушую сльози замерехтіти в очах, пригадавши те, як він замкнув мене на горищі та ввімкнув на повну

потужність опалення, а тоді тримав мене там, допоки я відчула, що

ладна себе власноруч білувати живцем. — Якби ж то в тебе була

молодша жінка, то й дитинка б народилася! Це я в усьому винна!

Молодша жінка. Така, як Міллі. Не кажу цього вголос, але це

достеменно спадає йому на думку. Я ж бачу, як він на неї дивиться.

— Ніно… — Він тягнеться до мене, і погляд його сповнений

кохання. Досі. Я ненавиджу його за те, що він мене кохає. Чому він не

обрав якусь іншу жінку? — Ну ж бо, не треба, не кажи такого…

— Ні, моя!

Гнів закипає в мені, наче лава у вулкані, і я, не усвідомивши навіть, що роблю, вдаряю п’ястуком у крихітне туалетне дзеркальце. Дзенькіт

луною розходиться в кімнаті. За мить руку мені опікає біль, і я

помічаю кров, що цибенить пальцями.

— Боже милий… — Енді полотніє. — Давай-но я принесу тобі

паперові хусточки.

Він приносить мені хусточки з ванної, але я опираюся. Коли йому

вдається нарешті дістатися до моїх подряпин, руки його теж цілком у

крові. Відтак він іде до ванної вмитися, а я чую якийсь звук у коридорі.

Сесілія почула, що ми сваримося? Мене охоплює розпач від того, що

мій вибух емоцій міг її налякати.

Прочиняю двері. Але там, у коридорі, не моя донька. Це Міллі. І з

виразу її обличчя я розумію, що вона чула всю нашу сварку. Аж тоді

вона помічає мою закривавлену руку, і очі її перетворюються на

блюдця.

Вона вважає мене божевільною. Яке знайоме відчуття.

Міллі вважає мене схибленою. Енді вважає мене застарою. Треба

скористатися нагодою. Енді достеменно захоче придбати мені квитки

на «Мить істини», зважаючи на те, скільки я товкмачила про цю

виставу. Йому подобається робити щось, що мене тішить, —

подобається то тішити мене, то мордувати. Але на виставу з ним піде

Міллі — не я. Вистава… а потім ще й номер у готелі, де вони

проведуть ніч. Майже ідеально. А Сесілію я виведу з гри — відвезу до

табору, тому Енді не зможе використати її як зброю проти мене.

Коли маячок на телефоні Міллі сповіщає, що вона на Мангеттені, я

розумію, що перемогла. Я бачу, як потому вони дивляться одне на

одного. Ну от, я домоглася свого. Він у неї закоханий. Тепер він став її

проблемою.

Я вільна.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТИЙ

Ніколи знову. Він ніколи більше не змусить мене піднятися на

горище. Ніколи більше не казатиме сусідам, що я божевільна, тому

вони мають мене пильнувати. Ніколи знову мене не замкне.

Певна річ, навіть попри те, що він мене вигнав, я почуватимуся

цілковито упевненою у своїй безпеці лише після нашого розлучення. А

із цим треба бути дуже обережною. Саме Енді має стати ініціатором

розірвання шлюбу. Якщо він здогадається, що все це підлаштувала я, мені гайки.

Я лежу на величезному ліжку в готельному номері, обмірковуючи

свій наступний крок. Завтра поїду в табір і заберу Сесілію. А тоді ми

поїдемо… кудись. Не знаю ще, куди саме, але хочу розпочати все

спочатку. Хвалити бога, Енді так і не вдочерив малу. Він не має на неї

жодних прав. Я можу вивезти її куди мені заманеться. Навіть фальшиві

документи мені не потрібні, але я все одно домагатимуся повернення

свого дівочого прізвища. Щоб жодної згадки не залишилося про

присутність цього чоловіка в моєму житті.

Лунає стукіт у двері. На якусь жахливу мить я вирішую, що це Енді.

Уявляю, як він стоїть там, за дверима. «Ти що, справді вирішила, що

так просто мене спекаєшся, Ніно?.. Та ну! Прогуляйся-но тепер на

горище!»

— Хто там? — нашорошено питаю я.

— Це Ензо.

Мене накриває хвилею полегшення. Прочиняю двері. Бачу Ензо —

футболка, забрьохані землею джинси, насуплені брови.

— Що сталося? — питає він.

— Мені вдалося. Він мене вигнав.

Його погляд світлішає.

— Вигнав? Серйозно?

Я витираю вологі очі тильним боком долоні.

— Так.

— Це… це просто неможливо….

Глибоко зітхаю.

— Я маю тобі подякувати. Без тебе в мене нічого б не вийшло.

Він повільно киває.

— Я радий, що став тобі в пригоді, Ніно. Це був мій обов’язок. Я…

Якусь мить ми просто дивимося одне на одного. А тоді він подається

вперед і за мить уже мене цілує.

Я цього не очікувала. Ну, тобто так, я справді вважала Ензо

сексуальним. У мене ж бо є очі, врешті-решт! Але нас завжди поймала

лишень думка про одне — як урятувати мене від Енді. І, відверто

кажучи, після стількох років шлюбу із цим чудовиськом я вважала, що

всередині в мене все вмерло. Ми з Енді кохалися, так, тому що він

вимагав цього від мене, але то завжди був суто механічний процес —

на кшталт миття посуду чи прання. Я нічого не відчувала. Я взагалі не

вважала, що зможу відчути потяг бодай до когось — після всього. Я

перейшла в режим виживання.

Але зараз — зараз, коли я вижила всупереч усьому, — виявилося, що

там, усередині, я жива. Ще й яка жива.

Саме я тягну Ензо за футболку до величезного ліжка. Але блузку

мою розстібає він — і один з ґудзиків вириває з м’ясом. А подальше…

подальше — то вже результат наших спільних зусиль.

Так приємно. Не просто приємно. Дивовижно. Дивовижно бути з

чоловіком, якого я не ненавиджу до глибини душі. З чоловіком добрим

і лагідним. З чоловіком, який допоміг мені врятуватися. Навіть якщо це

триватиме лишень одну ніч.

А ще… Боже милий, як класно він цілується.

Коли все завершується, ми обоє мокрі від поту, щасливі й розімлілі.

Ензо обіймає мене, я горнуся до нього.

— Тобі добре? — питає він.

— Дуже добре. — Притискаюся щокою до його голих грудей. — Я й

гадки не мала, що ти щось до мене відчуваєш.

— Завжди відчував, — каже він. — Відколи вперше побачив. Але ж

намагався бути… ну, типу хорошим хлопцем.

— Я гадала, що ти ставишся до мене як до сестри.

— До сестри? — Він, схоже, шокований. — Ні! Точно не як до

сестри. Достеменно.

Вираз його обличчя змушує мене розсміятися. Але сміх мій швидко

стишується.

— Я завтра їду з міста. Ти ж бо це знаєш, так?

Він мовчить. Довго мовчить. Розмірковує, чи варто спробувати

переконати мене залишитися? Він мені не байдужий, так, але заради

нього я не залишуся. Немає такої людини, заради якої я залишилася б.

Він має розуміти це краще за будь-кого.

А може, він запропонує поїхати зі мною. Не знаю, що я відчуватиму

із цього приводу. Він дуже мені подобається. Але мені треба певний

час побути самій. Мине багато часу, перш ніж я зможу знову повірити

чоловікові. Навіть якщо взагалі існує на світі такий представник

сильної статі, якому я здатна повірити, і це саме Ензо. Він довів, що

вартий цього.

Проте він не просить мене залишитися. Не пропонує поїхати зі

мною. Він каже щось геть несподіване.

— Ми не можемо її покинути, Ніно.

— Ти про кого? — питаю я.

— Про Міллі. — Він дивиться просто мені в очі своїми темними

очима. — Ми не можемо полишити її йому на поталу. Це неправильно.

Я не можу цього допустити.

— Ти не можеш цього допустити? — луною відгукуюся я, відмовляючись вірити власним вухам. Відсуваюся від нього. Моя

щойна ейфорія, яка охопила мене після сексу, де й дівається. — Що ти

маєш на увазі?

— Я маю на увазі… — На щоках його ходять жовна. — Міллі не

заслуговує на таке. Не більше, ніж ти.

— Але ж вона злочинниця!

— Ти саму себе чуєш узагалі? Вона людина.

Сідаю в ліжку, притискаючи ковдру до грудей. Ензо важко дихає, на

шиї набрякла вена. Мабуть, він має право почуватися роздратованим.

Але ж він нічого не знає!

— Ми маємо їй розповісти, — наполягає Ензо.

— Ні, ми цього не робитимемо.

— Я сам їй розповім. — Живчик смикається в нього на щоці. —

Якщо ти цього не зробиш, це зроблю я. Я її попереджу.

Очі мої наповнюються сльозами.

— Ти не посмієш…

— Ніно. — Він хитає головою. — Вибач, будь ласка. Я… я не хочу

завдавати тобі болю, але це неправильно. Ми не можемо так з нею

вчинити.

— Ти не розумієш, — кажу я.

— Я все чудово розумію.

— Ні, — повторюю я. — Ти нічогісінько не розумієш.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. МIЛЛI

— Ендрю? — вигукую я. — Ендрю?

Тиша у відповідь.

Знову хапаюся за холодну металеву ручку дверей і щосили

намагаюся її повернути, сподіваючись, що просто вже вкотре

заскочила клямка. Але намарно. Двері замкнені. Але… чому?

Єдине, що спадає мені на думку: можливо, коли Енді пішов з

кімнати, щоб виспатися у власному ліжку (і не годиться в цьому його

винуватити, зважаючи на те, що ця кушетка незручна навіть для однієї

людини, що вже казати про двох), він на автоматі замкнув двері, як

робив це ще за часів, коли в цьому приміщенні була комірка. Зважаючи

на те, що він був сонний, нічого дивного, мабуть, у такій помилці

немає.

А це означає, що доведеться зателефонувати йому. Я муситиму його

розбудити, щоб він мене звідси випустив. Будити Ендрю мені дуже не

хочеться, але, врешті-решт, це ж він тут мене замкнув! Я не сидітиму

тут цілу ніч під замком, надто зважаючи на те, що мені хочеться в

туалет.

Вмикаю світло. І аж тоді бачу три книги, що лежать посеред кімнати

просто на підлозі. Як дивно. Схиляюся над ними, роздивляюся назви

на корінцях.

«Путівник по американських в’язницях».

«Історія тортур».

І примірник телефонного довідника.

Цих книжок тут не було, коли напередодні ввечері я лягала спати. Це

що, Ендрю приніс їх сюди й залишив у кімнаті — розраховуючи, що

вранці я звідси переїду і він зможе знову перетворити цю кімнату на

комірку для речей? Це єдине вірогідне припущення.

Ногою посуваю важкі книжки зі свого шляху й заходжуся

намацувати телефон на комоді, куди я його поклала заряджатися

напередодні перед сном. Чи то принаймні мені так здавалося.

Телефона нема.

Що за чортівня?

Хапаю свої блакитні джинси, що їх залишила на підлозі, й заходжуся

обшукувати кишені. Телефон здимів без сліду. Куди він подівся?

Обшукую шухляди комода, шукаючи маленьку прямокутну

штукенцію, яка стала для мене єдиним зв’язком із зовнішнім світом.

Навіть відгортаю ковдри й простирадла з ліжка, припустивши, що він

міг кудись завалитися під час наших нічних розваг. Відтак стаю на всі

чотири й зазираю під ліжко.

Анічогісінько.

Мабуть, я таки залишила телефон унизу, хоча мені здавалося, що

минулого вечора я тримала його в руках, коли вже була тут, у кімнаті.

Але, мабуть, то я щось переплутала. Ото слушний час я вибрала, щоб

залишитися без телефона — коли замкнена на цьому дурному горищі й

мені так кортить у туалет.

Знову сідаю на ліжко, намагаючись не думати про свій переповнений

сечовий міхур. Не знаю, як мені вдасться заснути. Коли вранці Ендрю

прийде мене забирати, я йому влаштую незлецьку прочуханку за те, що він мене випадково тут замкнув.

***

— Міллі? Ти вже прокинулася?

Рвучко розплющуюся. Не знаю, як мені вдалося заснути, але якось

таки вдалося. Але зараз надворі ще ранній ранок. Маленька кімната

топиться в напівпотемку, крізь крихітне віконце сотаються поодинокі

промені світла.

— Ендрю. — Сідаю в ліжку, в животі тягне майже нестерпно.

Схоплююся з кушетки, дибаю до дверей. — Ти вночі мене випадково

замкнув!

З того боку дверей западає довга пауза. Я сподіваюся почути

вибачення й дзенькіт ключів, який свідчив би, що Ендрю намагається

знайти потрібний, щоб нарешті мене звільнити. Але нічого такого не

чую. Натомість там, за дверима, повна тиша.

— Ендрю, — кажу я. — У тебе ж є ключ?

— Так, звісно, у мене є ключ, — озивається він.

І от саме тоді в мене виникає паскудне передчуття. Вночі я

товкмачила була собі, що це просто випадковість. Це мала бути

випадковість. Аж раптом я вже не так цього певна. Зрештою, як таке

можливо: випадково замкнути свою дівчину на горищі й не збагнути

цього навіть за багато годин?

— Ендрю, відчини двері, будь ласка.

— Міллі. — Голос його звучить якось дивно. Незнайомо. —

Пам’ятаєш, ти вчора читала мої книжки, ті, що стояли в книжковій

шафі?

— Так.

— Ти взяла звідти кілька книжок, а потім просто залишила їх на

журнальному столику. То були мої книжки, а ти повелася з ними не

найкращим чином, еге ж?

Щось я не збагну, що він має на увазі. Так, я справді витягла кілька

книжок із шафи. Три, здається. А потім, мабуть, щось відтягнуло мою

увагу, тому назад я їх так і не поставила, забула. Але хіба ж це аж така

велика проблема? Чому в нього такий засмучений голос?

— Я… вибач, будь ласка.

— Гм… — Інтонації в нього досі дуже дивні. — Ти кажеш «вибач», але ж це мій будинок. Ти не можеш просто робити тут що тобі

заманеться цілком безкарно. Я вважав був, що ти в курсі — ну, ти ж

служниця й усе таке.

Мене пересмикує від того, як зневажливо звучить оце «служниця», але зараз я ладна на все, аби він заспокоївся.

— Вибач, будь ласка. Я не хотіла чинити розгардіяш. Я зараз усе

приберу.

— Я вже прибрав. Запізно.

— Послухай, ну ж бо, ти зараз відімкнеш двері, і ми це обговоримо.

— Я відімкну двері, — озивається він. — Але спершу ти маєш дещо

для мене зробити.

— Що саме?

— Бачиш ці три книжки, що їх я лишив на підлозі?

Книжки досі лежать посеред кімнати — ті самі книжки, через які я

мало не перечепилася сьогодні вночі. Вони лежать там, де він їх

поклав.

— Так.

— Я хочу, щоб ти лягла на підлогу кімнати й поклала їх на живіт.

— Тобто?

— Ти добре мене почула, — каже він. — Я хочу, щоб ти поклала ці

три книжки собі на живіт. І тримала їх так три години.

Я дивлюся на двері, уявляючи собі, як він усміхається там, у

коридорі.

— Ти ж бо жартуєш, еге ж?

— Жодних жартів.

Зеленого поняття не маю, нащо він це робить. Це не той Ендрю, у

якого я закохалася. Він наче грається зі мною в якусь химерну гру. Не

знаю, чи він розуміє, що зараз дуже мене засмучує.

— Послухай, Ендрю. Хай там що ти замислив, хай у яку гру вирішив

пограти, випусти мене, будь ласка, із цієї комірки й принаймні дай піти

в туалет.

— Мені що, дохідливіше пояснити? — Він цокає язиком. — Ти

недбало залишила мої книжки у вітальні, я мусив замість тебе

прибирати їх на належне місце. Тепер я хочу, щоб ти взяла ці книжки й

відчула їхню вагу.

— Я цього не робитиму.

— Хибне рішення. Бо ти не вийдеш із цієї кімнати, допоки не

виконаєш того, що я тобі наказав.

— Чудово. Тоді я попісяю в штани.

— Там, у шафі, є цебро, якщо тобі потрібно в туалет.

Коли я щойно переїхала сюди, то помітила блакитне відро, яке стояло

в кутку шафи. Там я його й залишила та весь цей час про нього навіть

не згадувала. Озираюся на шафу — воно так там і стоїть. Сечовий

міхур скручує спазм, я схрещую ноги.

— Ендрю, я серйозно. Мені дуже треба в туалет.

— Я щойно пояснив тобі, що треба зробити.

Він наполягає на своєму. Не розумію, що тут відбувається. Це ж Ніна

божевільна! А Ендрю — притомний, він урятував мене, коли Ніна

обвинувачувала в тому, що я буцімто поцупила її вбрання.

Вони що, обоє хворі на голову? І вдвох підлаштували оце все?

— Чудово, — кажу я. Треба покінчити із цим. Сідаю на підлогу, беру

одну з книжок, намагаючись видавати якомога більше шуму. — Все, я

поклала на себе книжки. Випусти мене.

— Не поклала.

— Поклала.

— Не бреши.

Я роздратовано форкаю.

— Звідки тобі знати, брешу я чи ні?

— Бо я тебе бачу.

Мій хребет наче розтікається рідиною. Він мене бачить? Дивлюся то

на одну стіну, то на іншу, видивляючись вічко камери. Скільки вже він

спостерігає за мною? Він що, стежив за мною увесь час, поки я тут

жила?

— Ти її не знайдеш, — каже Ендрю. — Камера добре прихована. І не

переймайся, увесь цей час я за тобою не стежив. Почав лише кілька

тижнів тому.

Спинаюся на ноги.

— Дідько, та що з тобою таке? Випусти мене просто зараз!

— Розумієш, у чому річ, — повільно каже Ендрю. — Як на мене, ти

не в тому становищі, щоб висувати вимоги.

Кидаюся до дверей. Навалююся на них, гамселю п’ястуками по

дереву, і шкіра на руках миттю червоніє.

— Богом клянуся, якщо ти мене звідси не випустиш… Це не смішно!

— Агов! Агов, кажу! — спокійний голос Ендрю уриває мій рейвах.

— Заспокойся-но. Я тебе випущу. Обіцяю.

Руки мої знесилено падають. П’ястуки скімлять.

— Дуже дякую.

— Але трохи згодом.

Щоки в мене пашіють.

— Ендрю!..

— Я пояснив тобі, що ти маєш зробити, щоб звідси вийти, — каже

він. — Це цілком і повністю справедливе покарання за те, що ти

накоїла.

Підтискаю губи, надто розлючена, щоб йому відповідати.

— Мабуть, я дам тобі трохи часу поміркувати про це, Міллі.

Повернуся згодом.

Присягаюся богом, я досі певна, що він жартує. Аж тоді звук його

кроків віддаляється коридором.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДРУГИЙ. МIЛЛI

Минула вже година, відколи Ендрю пішов.

Я таки скористалася тим відром. І ні, я не хочу про це говорити. Але

я терпіла до останнього, мало не усюсялася. Досвід вийшов, м’яко

кажучи, цікавий.

Коли цю проблему я розв’язала, у животі забурчало. Я зазирнула в

крихітний холодильник, де зазвичай у мене стояли якісь перекуски —

йогурт і таке інше. Але чомусь останні кілька днів у мене він

порожнював. Єдине, що залишилося, — ті три крихітні пляшки води.

Я вихлебтала дві з них — і негайно про це пожалкувала. Що, як Ендрю

змусить мене просидіти тут ще кілька годин? Чи днів? Мені ж іще

може знадобитися вода.

Вдягаю джинси й свіжу футболку, відтак передивляюся книжки, які

лежать на підлозі. Ендрю сказав, що хоче, аби я поклала їх собі на

живіт і тримала три години, і тоді він мене випустить з кімнати. Я не

зовсім розумію, яка мета цієї божевільної гри, але, мабуть, варто

просто це зробити. А тоді він мене випустить, і я зможу забратися

звідси світ поза очі раз і назавше.

Лягаю на голу, без килима, підлогу. Нині початок літа, на горищі

нестерпно задушливо, але підлога поки що прохолодна. Кладу голову

на мостини, беру книжку про в’язниці. Вона грубенька — певно, важить кілька фунтів. Опускаю її собі на живіт.

Вона тисне, але не сказати б, що спричиняє аж такий нестерпний

дискомфорт. Якби я зробила це до того, як сходила в туалет, зараз я

точно напудила б у штанці. Але тепер — тепер нічого катастрофічного.

Беру другу книжку.

Ця друга — про тортури. Либонь, він спеціально вибирав книжку

саме з такою назвою. А може, й ні. Хтозна?

Опускаю собі на живіт і другу книжку. Тепер тиск стає

дошкульнішим. Книжки важкі. Лопатки й куприк притиснуті до

жорсткої, не застеленої килимом підлоги. Неприємно, але витримати

можна.

Але ж він хотів, щоб я поклала всі три книжки.

Беру останню — телефонний довідник. Він не тільки важкий, але й

грубезний. Його важко навіть підняти, зважаючи на ці дві книжки, що

вже лежать у мене на животі. Далеко не з першої спроби мені вдається-таки покласти книжку собі на живіт. І вага цього стосу мало не

вибиває з мене дух. Дві — то ще так-сяк, а три — просто жах. Мені

страшенно, жахливо незручно. Важко дихати. Корінець нижньої

книжки крає мені ребра.

Ні, я не можу. Не можу.

Зіштовхую із себе книжковий стіс. Плечі мої здіймаються, коли

жадібно хапаю повітря. А Ендрю не може всерйоз вимагати, щоб я

тримала в себе на животі всі три книжки, ще й кілька годин поспіль.

Адже не може?

Спинаюся на ноги й колую кімнатою. Не знаю, що за гру веде

Ендрю, але не збираюся брати в ній участь. Він має мене звідси

випустити. Інакше я сама знайду спосіб опинитися на волі. Має

існувати якийсь спосіб вирватися звідси. Це ж бо не в’язниця.

Можливо, у мене вийде відкрутити вереї. Чи ґвинти на дверній ручці.

В Ендрю є скринька з інструментами внизу, в гаражі, і я що завгодно

віддала б, аби зараз вона опинилася в мене. Але ж і в мене самої, либонь, можна знайти щось корисне в шухлядах комода. Може, щось із

тих речей можна буде використати як саморобну викрутку.

— Міллі?

Це знову голос Енді. Полишаю пошук інструментів і кваплюся до

дверей.

— Я поклала на себе книжки. Будь ласка, випусти мене.

— Я казав, що ти маєш тримати їх три години. А ти протримала

лишень хвилину.

Ні, досить з мене цього лайна.

— Випусти. Мене. Звідси. Негайно!

— Або що? — Він сміється. — Я ж бо вже пояснив тобі, що ти маєш

зробити!

— Я цього не робитиму.

— Чудово. То залишайся під замком.

Хитаю головою.

— Ти що, дозволиш мені тут померти?

— Ти не помреш. Коли завершиться запас води, ти усвідомиш

нарешті, що мусиш зробити, щоб звідси вийти.

Цього разу кроків його я навіть майже не чую — їх заглушують мої

власні крики.

***

Я тримаю три книжки в себе на животі вже протягом двох годин і

п’ятдесяти хвилин.

Ендрю мав слушність. Коли спорожніла третя пляшка води, моє

прагнення вирватися із цієї кімнати стало ще нестерпнішим. Коли

перед очима в мене замайоріли видива водоспаду, я зрозуміла, що

доведеться виконати його вимогу. Авжеж, жодної гарантії, що тоді він

мене випустить, у мене не було, але я сподівалася, що він виконає

обіцянку.

Книжки справді дуже важкі, не брехатиму. Інколи мені здається, що я

більше й секунди не витримаю, що їхня вага в прямому сенсі цього

слова от-от розтрощить мені клубову кістку. Аж тоді вдихаю — ну, тобто якщо це можна так назвати, — і тримаюся. Ще трішечки.

А коли я звідси вийду…

Минає три години, і я зіштовхую стіс книжок із живота. Полегшення

неймовірне. Але, коли я намагаюся сісти, живіт штрикає таким болем, аж на очі нагортаються сльози. Точно залишаться синці. Менше з тим, я примушую себе звестися та знову гамселю у двері.

— Агов! Я все зробила! — горлаю я. — Усе! Випускай мене!

Але, певна річ, Ендрю на мій заклик не з’являється. Можливо, він

справді здатний спостерігати за мною, але я навіть не уявляю, де він.

Удома? На роботі? Він може бути де завгодно. Йому добре відомо, де

зараз я, а от я позбавлена можливості знати, де носить його.

Покидьок.

Приблизно за годину я чую кроки під дверима. Мені хочеться

розридатися від полегшення. Я ніколи раніше не скаржилася на

клаустрофобію, утім пережитий досвід мене змінив. Не впевнена, що

після такого навіть до ліфта зважуся увійти.

— Міллі?

— Я все зробила, мерзото ти така, — кажу з огидою. — Випускай

мене.

— Гм… — Від цього байдужого тону мені кортить вчепитися йому в

горлянку й щосили стиснути руки. — Боюся, я не можу тебе

випустити.

— Але ти ж обіцяв! Ти сказав, якщо я протримаю книги на животі

протягом трьох годин, ти мене випустиш!

— Так. Але є одна проблема. Ти зняла їх на хвилину раніше. Боюся, доведеться виконати це завдання наново.

Вирячую очі. Якусь мить мені здається, що я зараз перетворюся на

Неймовірного Галка та зірву ці бісові двері з верей.

— Та ти жартуєш!

— Мені дуже шкода. Але такі правила.

— Але… — Я затинаюся. — У мене не залишилося ані краплини

води!

— Дуже прикро, — зітхає він. — Наступного разу ти обачніше

ставитимешся до запасів води.

— Наступного разу? — Я копаю двері. — Ти здурів? Ніякого

наступного разу не буде!

— Власне, я впевнений, що буде, — задумливо каже він. — Ти ж на

умовно-достроковому звільненні, чи не так? Якщо поцупиш у нас

щось — а я впевнений, що Ніна охоче це засвідчить, — як гадаєш, де

ти опинишся? Одне порушення — і загримиш назад до в’язниці. Тобі

просто доведеться проводити в цій кімнаті добу чи дві час від часу, коли погано поводитимешся. Як на мене, це значно кращий варіант, хіба ні?

Гаразд, на Неймовірного Галка я маю перетворитися просто зараз.

— Отже, — каже він, — на твоєму місці я взявся б до виконання

завдання. Бо незабаром ти потерпатимеш від спраги.

***

Цього разу я вичікую три години й десять хвилин. Мені не хочеться

давати Ендрю бодай найменшу підставу вимагати повторити все

втретє. Це мене достеменно вб’є.

Живіт у мене болить так, наче мене протягом кількох останніх годин

гамселили. Так сильно скімлить, навіть сісти не можу. Доводиться

перекотитися на бік і вже із цієї позиції, відштовхнувшись руками, сісти. А ще в мене страшенно болить голова через зневоднення.

Доводиться поповзом дістатися кушетки та залізти на неї. Сиджу й

чекаю, поки повернеться Ендрю.

Ще за пів години чую голос за дверима.

— Міллі?

— Я все зробила, — кажу, хоча власний голос не голосніший від

пошепту.

У мене навіть сили звестися нема.

— Я бачив. — Голос його звучить поблажливо. — Чудова робота.

А тоді я чую найпрекрасніший у світі звук. Це звук дверей, які

відмикають. І відчуття, що поймають мене, навіть приємніші, аніж

коли я вийшла з в’язниці.

Ендрю ступає до кімнати, стискаючи склянку з водою. Віддає її, і на

мить мені спадає на думку, що він міг підсипати туди якусь гидоту. Але

байдуже. Я вихиляю склянку одним махом. До самісінького денця.

Він сідає на кушетку обіч мене. Кладе руку мені на талію, і я

здригаюся.

— Ну, як ти?

— Живіт болить.

Ендрю схиляє голову.

— Мені дуже прикро.

— Серйозно?

— Ти маєш засвоїти науку, коли припускаєшся якогось переступу, —

це єдиний можливий спосіб виховання… — Губи його здригаються. —

Якби ти все зробила як слід тоді, першого разу, не довелося б

переробляти.

Я скидаю очі й роздивляюся його вродливе обличчя. Як я лише могла

закохатися в цього чоловіка? Він здається нормальним, лагідним, просто дивовижним. Я й не здогадувалася, яке він насправді

чудовисько. Його справжня мета не взяти мене за дружину, а

перетворити на свою полонянку.

— Як ти знаєш, скільки точно часу минуло? — питаю я. — Це ж

неможливо!

— Ще й як можливо.

Він витягає телефон з кишені й запускає якийсь застосунок. На

екрані я бачу чітке кольорове зображення кімнати. Бачу нас двох, сидимо поруч на кушетці. Чіткість зображення вражає. Зауважую, яка

я бліда й похнюплена, зі скуйовдженим волоссям.

— Чудова якість зображення, еге ж? Наче в кіно.

Який покидьок. Він спостерігав за тим, як я цілий день тут

мучилася… І збирається повторити це знову. Хіба що наступного разу

тортури триватимуть довше. І лише бог відає, що ще йому спаде на

думку заподіяти мені. Я вже колись сиділа під замком, більше цього не

станеться. Без варіантів.

Отже, я занурюю руку в кишеню джинсів.

І витягаю перцевий балончик, який знайшла в блакитному відрі.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ТРЕТIЙ. НIНА

Коли я найняла того приватного детектива, щоб він з’ясував усе про

минуле Вільгельміни Келловей, мені вдалося дізнатися дещо дуже

цікаве.

Я вважала була, що Міллі потрапила за ґрати через наркоту чи, можливо, за якусь крадіжку. Але ні. Міллі Келловей опинилася у

в’язниці геть з іншого приводу. Вона сиділа за вбивство.

Коли її заарештували, дівчині було лише шістнадцять років. У

в’язниці вона опинилася в сімнадцять, тож детективові довелося

докласти чимало зусиль, щоб отримати інформацію. Міллі вчилася в

інтернаті. Але ні, не у звичайному інтернаті. В інтернаті для дітей з

поведінковими проблемами.

Якось уночі Міллі й одна з її подружок нишком вирушили на вечірку

до хлопчачого гуртожитку. Згодом Міллі почула, як за дверима однієї з

тамтешніх кімнат кричить і гукає її подруга. Вона увійшла до темної

кімнати й побачила, що один з їхніх однокласників — футболіст

завважки двісті фунтів — намагається зґвалтувати дівчину.

Отже, Міллі схопила прес-пап’є зі столу та вгатила хлопця по

довбешці. Ще й кілька разів поспіль. Ґвалтівник помер дорогою до

шпиталю.

Мій приватний детектив дістав світлини. Адвокат Міллі тоді

наполягав, що вона захищала подругу, яка стала жертвою нападу. Але, якщо глянути на ті світлини, повірити в те, що вона не збиралася його

вбивати, вельми проблематично. Череп того небораки просто-таки

розтрощений.

Урешті-решт Міллі визнала себе винною у вбивстві, хоча

обвинувачення було перекваліфіковано на менш тяжке, зважаючи на її

вік та обставини події. Родина вбитого пішла на угоду зі слідством —

так, вони прагнули відомсти за його смерть, але дуже не хотіли, щоб в

інтернеті його затаврували ґвалтівником.

Міллі погодилася визнати себе винною, бо були ще інші нюанси.

Історії, які неодмінно спливли б, якби справа дійшла до суду.

З початкової школи Міллі вигнали після того, як вона побилася з

однокласником, який її обзивав: вона зіштовхнула хлопчика з турніка, і

він зламав руку.

У середній школі порізала шини автівки вчителя математики, коли

той поставив їй погану оцінку. Невдовзі її запроторили до інтернату.

Ба більше, навіть потім, після того як вона відбула покарання, прикрі

інциденти тривали. Міллі не просто так звільнили з роботи, коли вона

працювала офіціанткою. Їй вказали на двері після того, як вона

розбила ніс одному зі співробітників.

Але ж Міллі здається такою милою. Саме це, зовнішню оболонку, бачить у ній Ендрю. Він не порпатиметься в її минулому, як це зробила

я. Він не здогадується навіть, на що вона здатна.

То от вам щира правда.

Спочатку я справді планувала найняти хатню помічницю, сподіваючись, що вона стане моєю заміною — що Ендрю закохається в

неї та нарешті мене відпустить. Але Міллі я вибрала не тому. Не тому я

дала їй дублікат ключа від кімнати. Не тому я залишила перцевий

балончик у блакитному відрі в шафі.

Я найняла її, щоб вона його вбила.

Вона ще просто цього не знає.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТИЙ. МIЛЛI

Ендрю скрикує, коли струмінь з перцевого балончика влучає йому в

очі.

Форсунка лишень за три дюйми від його обличчя, тому в очі він

отримує добряче. А тоді я ще натискаю на кнопку вдруге, для певності.

Авжеж, перед тим відвернувшись і замружившись. Останнє, що мені

зараз треба, — щоб речовина потрапила мені в очі, хоча якась дрібка

аерозолю все одно достеменно мені дістанеться.

Розплющившись, я бачу, як Ендрю вчепився у власне побуряковіле

обличчя. Телефон випав із його рук на підлогу — я піднімаю його

дуже обережно, намагаючись нічого іншого не торкатися. Наступні

двадцять секунд — час, коли я не маю права на похибку. Я витратила

шість годин, щоб скласти план, — всі ті шість годин, що їх пролежала

зі стосом книжок на пузі.

Ноги в мене підтинаються, коли зводжуся нарешті, але все одно так-сяк тримають. Ендрю досі корчиться на кушетці, і я, перш ніж він

устигає протерти очі, хутко вислизаю з кімнати й зачиняю за собою

двері. Тоді беру ключ, який залишила мені Ніна, і вставляю його в