Служниця

пишних персах, і дивиться, як Ендрю дибає вгору сходами — геть-чисто дитина, що її за якусь провину відрядили спати без вечері. Від

того, як Ніна ревнує, мені чомусь стає тривожно.

Зводжуся з канапи й вимикаю телевізор. Ніна досі стоїть внизу на

сходовому майданчику. Очі її прикипіли до моїх шортиків і майки. Я

впевнена, що відсутність бюстгальтера вона теж зауважила. Мені

знову спадає на думку, що на вигляд ця сцена конче двозначна. А проте

я справді вважала, що буду тут, унизу, сама.

— Міллі, — цідить нарешті Ніна. — На майбутнє маю вам дещо

сказати.

Сподіваюся,

ви

пристойно

вдягатиметеся,

коли

спускатиметеся зі свого горища.

— Перепрошую, — повторюю я. — Я просто не думала, що хтось

іще не спатиме.

— Серйозно? — форкає вона. — Ви що, отак-от тинятиметеся серед

ночі чужим будинком лишень через те, що вважатимете, наче нікого

немає?

Не знаю, що на це відповісти. Це ж бо не чужий будинок. Я, власне, тут живу, хай навіть і на горищі.

— Ні…

— Будь ласка, після того як настає час лягати спати, лишайтеся в

себе нагорі, — каже Ніна. — Решта будинку — це територія моєї

родини. Ви мене зрозуміли?

— Зрозуміла.

Вона хитає головою.

— Відверто кажучи, я вже не впевнена, що нам потрібна служниця.

Можливо, я припустилася помилки…

Йой, ні. Вона що, звільнить мене просто зараз, о першій ночі, через

те що я дивилася телевізор у вітальні? От халепа. До того ж хороших

рекомендацій Ніна мені точно не дасть. Та ну, вона радше зателефонує

кожному моєму потенційному майбутньому працедавцеві з розповіддю

про те, якою мірою мене ненавидить.

Треба виправляти ситуацію.

Стискаю п’ястучки, встромляючи нігті в долоні.

— Послухайте, Ніно, — починаю я. — Між мною та Ендрю нічого

такого не відбувалося…

Вона скидає голову й регоче. Цей моторошний хворобливий звук, щось середнє між сміхом і плачем.

— Ви що, думаєте, я через це переймаюся? Ми з Ендрю —

споріднені душі. У нас є дитина, а незабаром буде ще одна. Ви

вважаєте, я боюся, що мій чоловік може поставити на кін усе своє

життя заради якоїсь прислуги-гультяйки, котра живе на горищі?

Сковтую. Схоже, я зробила лишень гірше.

— Ні, звичайно.

— Певно, що ні. — Ніна дивиться мені просто в очі. — І ніколи про

це не забувайте.

Я стою, не зовсім розуміючи, що на таке відповісти. Нарешті Ніна

киває в бік кавового столика.

— І приберіть оцей розгардіяш. Просто зараз.

Відтак вона розвертається і йде нагору.

Жодного розгардіяшу на столику немає. Там просто стоїть склянка з

водою, яку залишив Ендрю. Щоки в мене пашіють від приниження.

Підходжу до столика й хапаю склянку. Нагорі з гуркотом захряскують

двері до спальні. Дивлюся на склянку в себе у руці.

А тоді, охоплена раптовим гнівом, жбурляю склянку на підлогу.

Вона мальовничо розбивається. Друзки розлітаються навсібіч. Я

задкую на крок. Скалка встромляється мені в ногу.

Дідько, це ж треба було утнути таку дурню.

Кліпаю на залиту водою і засипану скляним кришивом підлогу.

Треба прибрати, а перш за все — варто знайти якусь взуванку, щоб не

поранити ноги склом. Глибоко вдихаю, намагаючись уповільнити

дихання. Зараз приберу скло, і все буде добре. Ніна й не дізнається про

те, що тут сталося.

Але на майбутнє треба бути обачнішою.

12 Приблизно 38 градусів за Цельсієм.

13 Популярне в США телешоу, ведучим якого є комік Стів Гарві. Це вікторина, у якій дві родини-суперниці (по п’ять

гравців у кожній команді) повинні вгадати найпопулярніші, за результатами опитувань громадської думки, відповіді на

різноманітні запитання.

14 Одна миля дорівнює 1,609 кілометра.

РОЗДIЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

Цієї суботи по обіді Ніна влаштовує маленьке засідання членкинь

Асоціації батьків і вчителів на задньому подвір’ї будинку. На цій

зустрічі вони мають спланувати проведення заходу під назвою «День

просто неба», протягом якого діти кілька годин проведуть за містом.

Бозна-чому готуватися до цієї події потрібно кілька місяців поспіль.

Останнім часом Ніна тільки про неї і торочить без угаву. А ще вона

надіслала мені щонайменше десяток повідомлень з нагадуванням

заїхати до відділу кулінарії у крамниці — по перекуски.

Я вже починаю нервувати, тому що, коли прокинулася вранці, у

будинку як завжди була свинарня. Не знаю, як таке стається. Може, оті

свої ліки Ніна вживає від якогось психічного розладу, що змушує її

прокидатися серед глупої ночі та влаштовувати розгардіяш? Може, річ

саме в цьому?

От, наприклад, я не уявляю, як за ніч ванні кімнати можуть

опинитися в такому стані. Коли вранці приходжу прибирати до її

ванної, зазвичай на підлозі валяються щонайменше три або чотири

рушники, мокрі до рубця. На рукомийнику завжди засохла зубна паста, яку доводиться відшкрібати. А ще Ніні чомусь страшенно не до

вподоби вкидати брудну білизну в призначений для неї кошик, тому в

мене десять хвилин з гаком забирає те, щоб підібрати з підлоги її

бюстгальтер, спіднє, штани, колготки й усе інше. Хвалити бога, принаймні Ендрю мистецтво вкидання брудних речей до кошика

опанував. А ще ж є речі, які треба не прати, а віддавати до хімчистки, і

таких чимало. Ніна свій одяг не сортує, а якщо, боронь боже, я

припущуся помилки стосовно того, що вкидати до пральної машини, а

що відносити до чистки… Мене за це стратять, без варіантів.

І ще одне. Обгортки від смаколиків. Фантики від цукерок я вигрібаю

з кожної щілини Ніниних спальні й ванної. Мабуть, от воно, пояснення

того, що моя господиня тепер на п’ятдесят фунтів погладшала

порівняно з тим, якою була на світлинах, знятих тоді, коли вони з Енді

щойно познайомилися.

Коли будинок нарешті прибрано згори і донизу, речі відвезено до

хімчистки, решту одягу випрано й випрасувано, часу в мене лишається

зовсім обмаль. Нінині гості прийдуть за годину, а я ще не впоралася з

усіма дорученнями, отриманими від моєї господині. Зокрема, не

забрала з кулінарії закуски. Якщо спробую пояснити їй, у чому річ, вона мене достеменно не зрозуміє. Зважаючи на те, що Ніна мало не

звільнила мене минулого тижня, коли заскочила нас із Ендрю на

перегляді «Сімейної ворожнечі», права припуститися помилки в мене

тепер немає. Треба зробити все, щоб цей вечір минув гладесенько-рівнесенько.

Спускаюся на заднє подвір’я. У Вінчестерів воно чи не найгарніше в

усьому районі. Ензо доклав для цього максимум зусиль: живопліт

підстрижено так бездоганно рівнесенько, наче поралися над ним з

лінійкою. У кутках подвір’я клумби, що додають кольорів тутешньому

пейзажу. А моріжок такий зелений і трава там така соковита, що я

насилу долаю спокусу впасти на неї горілиць і повалятися досхочу.

Однак, вочевидь, мої господарі сюди не вчащають, бо всі меблі на

патіо встигли припасти щільним шаром пилу. І взагалі все тут укрито

щільним шаром пилу.

Боже милий, та в мене ж замало часу на те, щоб навести тут лад!

— Міллі? З вами все гаразд?

За спиною в мене стоїть Ендрю, убраний вряди-годи не у свій

офіційний стрій. На ньому блакитна сорочка поло та слакси кольору

хакі. Але якимось чином у цьому вбранні він навіть привабливіший, ніж у дорогезному діловому костюмі.

— Усе гаразд, — бурмочу я.

Відверто кажучи, мені взагалі не варто з ним розмовляти.

— У вас такий вигляд, наче ви от-от розридаєтеся, — зауважує

Ендрю.

Тильним боком долоні зніяковіло витираю очі.

— Усе гаразд. Просто забагато роботи перед цим засіданням

Асоціації батьків і вчителів.

— Ой, ну це точно сліз не варте. — Він насмішкувато зламує брову.

— Ці жіночки з АБВ все одно знайдуть, до чого причепитися, хоч би

як ви тут увихалися. Вони справдешні мегери.

Щось звучить це не вельми обнадійливо.

— Слухайте, можливо, в мене є… — Він порпається в кишені й

видобуває звідти доволі пожужмлений паперовий носовичок. —

Повірити не можу, що в мене в кишені оця штука, але от.

Видушую усмішку й беру носовичок. Висякаюся та відчуваю запах

лосьйону, яким Ендрю користується після гоління.

— Отже, — каже він, — чим я можу вам допомогти?

Хитаю головою.

— Усе гаразд. Я впораюся.

— Але ж ви плачете. — Він спирається ногою на брудний стілець. —

Я серйозно. Не такий уже я нікчема, не думайте. Просто скажіть, що

мені зробити. — Я вагаюся, і він додає: — Послухайте, ми ж обоє

хочемо, щоб Ніна не засмучувалася, так? А це єдиний спосіб цьому

запобігти. Якщо я не втручатимуся і ви щось напартачите, вона

достеменно перейматиметься.

— Гаразд, — бурмочу я. — Ви мені дуже допоможете, якщо

привезете закуски з кулінарії.

— Прийнято до виконання.

Враження таке, що в мене здоровезна брила впала з плечей. У мене

пішло б хвилин двадцять на те, щоб дістатися до крамниці й усе

купити, а потім ще стільки само, щоб повернутися додому. А отже, на

прибирання в патіо в мене залишилося б лишень чверть години.

Уявляєте, що було б, якби Ніна опустилася на запилюжений стілець у

своєму білосніжному вбранні?

— Дякую, — кажу я. — Ви мені дуже допомогли. Дуже-дуже. Слово

честі.

Він усміхається.

— Слово честі?

— Слово честі, так.

Цієї миті на подвір’я вибігає Сесілія. Вона вбрана у світло-рожеву

сукенку з білими торочками. Так само, як її матінка, вона має просто

бездоганний вигляд.

— Татку! — вигукує вона.

Ендрю озирається до неї.

— Що сталося, Сісі?

— У мене комп’ютер не працює, — каже дитина. — Я не можу

виконати домашку. Полагодиш?

— Полагоджу, авжеж. — Він кладе руку їй на плече. — Але спершу

ми поїдемо на невеличку прогулянку. Це буде дуже весело, от

побачиш!

Вона із сумнівом кліпає, але Ендрю не зважає на її скепсис.

— Іди взувайся.

Мені б знадобилося пів доби на те, щоб умовити Сесілію зібратися.

Але, щойно почувши батьків наказ, дівчисько слухняно рушає до

будинку. Сесілія доволі мила дитина… за умови, що давати їй раду

маю не я.

— У вас із нею чудові стосунки, — зауважую.

— Дякую.

— Вона дуже на вас схожа.

Ендрю хитає головою.

— Та ні, не дуже. Вона схожа на Ніну.

— Ні, серйозно! — наполягаю я. — У неї волосся таке саме, як у

Ніни, колір обличчя теж… але ніс у неї ваш.

Він бгає край сорочки.

— Я не біологічний батько Сесілії. Отже, будь-яка схожість між

нами, як ви розумієте, просто випадкова.

Дідько, це ж хто мене за язика смикав?!

— Перепрошую, я не знала…

— Не переймайтеся. — Ендрю дивиться на задні двері будинку, очікуючи на повернення Сесілії. — Ми з Ніною познайомилися, коли

Сесілія була ще зовсім маленька. Тож я єдиний батько, якого вона знає.

І я вважаю її своєю донькою. Тож це не відіграє жодної ролі.

— Так, звісно.

Моя повага до Ендрю Вінчестера стрибає вгору одразу на декілька

пунктів. Він не лишень не підчепив якоїсь супермодельки, але й узяв

собі за дружину жінку, в якої вже була дитина, а тепер виховує цю

дитину як власну.

— У вас чудові стосунки, повторюся.

— Як на мене, діти — це просто диво. Я хотів би, щоб у нас їх був

десяток…

В Ендрю такий вигляд, наче збирається ще щось додати, але

натомість він підтискає губи. Згадую почуту від Ніни кілька тижнів

тому фразу про те, що вона намагається завагітніти. І той

закривавлений тампон, що його я знайшла згодом на підлозі ванної.

Цікаво, чи відтоді їхні зусилля в цьому напрямі мали якийсь успіх?

Судячи із сумовитого погляду Ендрю, схоже на те, що навряд чи.

Але я впевнена, що Ніна все одно завагітніє, якщо вони цього

прагнуть. Адже в них є всі засоби домогтися бажаного. Інша річ, що це

зовсім мене не обходить.

РОЗДIЛ ШIСТНАДЦЯТИЙ

Можна без перебільшення сказати, що я просто зненавиділа всіх

учасниць цих посиденьок.

Їх четверо, з Ніною включно. Імена я запам’ятала. Джилліанна (Джи-лі-ан-на), Патріс і Сюзанна (не плутати з Джилліанною). А

закарбувалися їхні імена в моїй пам’яті тому, що Ніна не дозволила

мені піти із заднього подвір’я. Вона змусила мене стовбичити в кутку й

чатувати на випадок, якщо гостям щось знадобиться.

Принаймні із закусками все гаразд. І Ніні невтямки, що по них

замість мене їздив Ендрю.

— Мене не влаштовує меню на «День просто неба». — Сюзанна

постукує ручкою по підборіддю. Я чула, як раніше Ніна називала була

Сюзанну своєю «найліпшою подругою», але, наскільки я можу судити, справжньої близькості між Ніною і будь-ким з її так званих подруг

немає. — Мені здається, однієї безглютенової страви достеменно

замало.

— Згодна, — підхоплює Джилліанна. — І навіть попри те що

веганська страва в меню є, вона не безглютенова. То що їстимуть

вегани, які дотримуються безглютенової дієти?

Ну, не знаю. Травичку щипатимуть? Мені ще ніколи не траплялося

бачити жінок, такою мірою поведених на тому глютені. Щоразу, коли я

приношу їм закуски, кожна з гостей починає розпитувати про вміст

глютену в черговій наїдці. Наче я знаю. Та я зеленого поняття не маю, що воно взагалі таке, той глютен!

День сьогодні страшенно спекотний. Я будь-що віддала б за

можливість повернутися в будинок, де працює кондиціонер. Дідько, та

й за бодай ковточок рожевого газованого лимонаду, який п’ють гості, так само! Щоразу, коли вони не дивляться на мене, я крадькома

витираю спітніле чоло. І страшенно переймаюся: а що, як під пахвами

в мене плями поту.

— Ці канапки з козячим сиром і чорницею слід було підігріти, —

зауважує Патріс, відкушуючи шматочок згаданої канапки. — Вони ж

бо ледь теплі!

— Так, знаю, — каже Ніна із жалем. — Я просила хатню працівницю

про це подбати, але ж ви знаєте, як воно зазвичай буває. Так важко

знайти хорошу прислугу!

У мене падає щелепа. Ні про що вона мене не просила. До того ж…

вона хіба забула, що я тут, поряд стою?

— Так, дуже важко, твоя правда. — Джилліанна співчутливо киває.

— Знайти сумлінну дівчину — страшенна проблема. Працьовитість у

громадян цієї країни кульгає на обидві ноги. І хтось ще питатиме, чому

такі людці не можуть знайти жодної кращої роботи? А все через

лінощі, звичайнісінькі лінощі!

— Тому доводиться наймати іноземців, — докидає Сюзанна. — А

вони й двох слів по-нашому не зв’яжуть. От як Ензо.

— Ну, принаймні на нього приємно глянути! — сміється Патріс.

Інші й собі підсміюються та вигукують щось, а от Ніна якась

химерно мовчазна. Навряд чи вона задивлялася на сексуального

садівника, і це цілком зрозуміло — бо ж вона одружена з красенем

Ендрю! До того ж стосовно Ензо в неї, здається, якесь незрозуміле

упередження.

Мені страшенно кортить сказати щось ущипливе після того, як вони

мили мені кістки в мене за… Ні, вислів «у мене за спиною» тут не

пасує, бо я — от вона, стою за крок від них, як я вже згадувала. Але

мені треба довести цим жіночками, що я не ледащиця! Я ж бо гарую

тут що коняка… І жодного разу не поскаржилася.

— Ніно, — кажу, кашлянувши, — може, мені підігріти закуски?

Вона озирається до мене. Очі в неї так спалахують, що я аж задкую

на крок.

— Міллі, — каже дуже спокійно. — Ми розмовляємо. Будь ласка, не

втручайтеся. Це нечемно.

— Ой, я…

— А ще, — веде вона далі, — я була б дуже вдячна, якби ви не

зверталися до мене на ім’я. Я вам не подружка за пляшкою. — Вона

усміхається іншим жінкам. — Звертайтеся до мене «місис Вінчестер».

І зробіть так, щоб мені не довелося ще раз вам про це нагадувати.

Витріщаюся на неї, вражена до глибини душі. Адже під час нашої

першої зустрічі вона сама вимагала, щоб я зверталася до неї просто на

ім’я! Я кликала її «Ніною» протягом усього того часу, що працюю в

цьому будинку, і аж дотепер вона мені щодо цього ані пари з вуст не

пустила! А зараз поводиться так, ніби я забагато собі дозволила.

Утім найгірше, що інші жінки, здається, вважають Ніну просто-таки

героїнею через те, як вона мене вичитала. Патріс заходиться

розповідати історію про те, як прибиральниця мала зухвалість

розповісти їй, що в неї, мовляв, помер собака.

— Не хочу здатися стервом, — каже вона, — але що мені з того, що в

Хуаніти здох пес? А вона постійно про це згадувала. Слово честі, нестерпно.

— Річ у тім, що нам справді потрібна була допомога в господарстві.

— Ніна вкидає до рота ще один шматочок «неїстівної» канапки. Я за

нею стежила — вона сама втоптала половину смаколиків, а інші жінки

їли, що ті горобчики. — А надто з огляду на те, що в нас із Ендрю буде

ще одна дитина.

Інші жінки заходяться захопленими вигуками.

— Ніно, ти вагітна? — зойкає Сюзанна.

— Я знала, що ти не просто так їси вп’ятеро більше за нас усіх! —

вигукує Джилліанна переможно.

Ніна обдаровує її важким поглядом — а я насилу стримую смішок.

— Поки що я не вагітна. Але в нас із Енді призначено зустріч із

фахівцем-репродуктологом, про якого кажуть, що він творить дива.

От закладаюся, ще до кінця цього року в мене буде малюк.

— Чудово. — Патріс кладе руку Ніні на плече. — Я знаю, що ви двоє

вже довго мрієте про дитину. А Ендрю такий чудовий батько!..

Ніна киває. На мить їй на очі, здається, навертаються сльози. Вона

кашляє, прочищаючи горло.

— Перепрошую, жіноцтво. Я зараз повернуся.

Вона хутко йде до будинку. Я вагаюся, не знаючи, чи мені варто й

собі поквапитися за нею. Найпевніше, вона гайнула до туалету абощо.

Певна річ, можливо й таке, що тепер у перелік моїх обов’язків входить

супроводжувати Ніну до вбиральні, щоб потім рушничком витерти їй

руки, чи змити в туалеті, чи ще бозна-що.

Коли Ніна йде, інші жінки заходяться тихим сміхом.

— Боже милий! — форкає Джилліана. — Як незручно. Оце я

бевкнула! Я ж і справді вважала була, що вона вагітна! Ну, тобто в неї

вигляд такий, наче вона при надії!

— Вона вже із цей будинок завбільшки, — підхоплює Патріс. — Їй

давно вже час звернутися до фахівця зі здорового харчування та

скористатися послугами фітнес-тренера. До речі, ви помітили — у неї

волосся відросло й корені не пофарбовані?

Інші згідливо кивають. Хай навіть я не беру участі в цій розмові, але

теж помітила, що в Ніни відросли корені. Коли я приходила до неї на

співбесіду, її волосся мало просто-таки бездоганний вигляд. А зараз

видно принаймні сантиметр темних коренів. Як це вона до такого

докотилася?

— От кому як, а мені було б соромно в такому вигляді потикатися

межи люди, — зауважує Патріс. — Як лишень вона розраховує

втримати свого гарнюню чоловіченька?

— А надто зважаючи на те, що в них там такий шлюбний контракт, що просто гайки, — докидає Сюзанна. — Якщо розлучаться, вона

майже ніц не отримає. Навіть виплат на дитину. Ви ж бо знаєте, він

офіційно так і не вдочерив Сесілію.

— Шлюбний контракт! — вигукує Патріс. — Та що це на Ніну

найшло? Чому вона взагалі його підписала? Тепер їй варто всіляко

догоджати своєму благовірному, аби той лишень почувався

задоволеним і щасливим.

— Як собі знаєте, а я не збираюся казати, що їй уже час сідати на

дієту, — каже Джилліанна. — Боже милий, я не хочу, щоб її знову

запроторили до божевільні, а я виявилася в тому винною. Ви ж знаєте, у Ніни кебета набакир.

Я насилу стримую зойк. Коли ті жіночки в школі натякали, що Ніна, мовляв, божевільна, я сподівалася була, що вона божевільна, так би

мовити, у буденному сенсі цього слова. Ну, тобто відвідує

психотерапевта й іноді вживає курси заспокійливих. Але схоже на те,

що йдеться про щось серйозніше. Якщо вірити цим чорноротим

пліткаркам, вона лежала в психіатричній лікарні. Отже, вона серйозно

хвора.

Я відчуваю проштрик провини через те, що так лютилася, коли вона

мені давала помилкові вказівки чи в неї постійно стрибав сюди й туди

настрій. Це не її провина. У Ніни серйозні проблеми. Еге ж, тепер

багато чого стає зрозумілішим.

— От що я вам скажу… — Патріс стишує голос на кілька октав. Це, либонь, для того, щоб я не почула. Але ця жінка насправді гадки не

має, яка вона гримка. — На Ніниному місці я за жодних умов не

наймала б на роботу гарненьку молоду служницю, ще й із

проживанням. Та вона, мабуть, аж нетямиться від ревнощів.

Відводжу погляд, намагаючись не виказувати, що я чую кожне її

слово. Я ж бо робила все, аби Ніна не ревнувала. Я не хочу, щоб їй

навіть на думку спало, наче мене цікавить її чоловік. Не хочу, щоб вона

дізналася, що я вважаю його привабливим, чи запідозрила, що між

нами двома може щось бути.

Ну, тобто так, якби Ендрю холостякував, я справді ним зацікавилася

б. Але він одружений. І я тримаюся від нього якнайдалі. Ніні немає

про що перейматися.

РОЗДIЛ СIМНАДЦЯТИЙ

Сьогодні в Ендрю й Ніни зустріч з тим їхнім лікарем-репродуктологом.

Через це вони вже тиждень на нервах, місця собі не знаходять. Я

стала свідком їхньої вчорашньої розмови за вечерею. Виходить на те, що Ніна зробила цілу купу тестів на фертильність, і сьогодні вони з

тим фахівцем обговорюватимуть результати. Ніна вважає, що

доведеться вдатися до ЕКЗ. Процедура дорогезна, але ж у Вінчестерів

грошей хоч лопатою гати.

Попри Нінине вміння страшенно діяти мені на нерви те, як вони із

чоловіком обговорюють майбутню вагітність, здається мені дуже

зворушливим. Учора, припустімо, вони розмовляли про те, що кімнату

для гостей перероблять на дитячу. Не знаю, хто з них більше

хвилюється — Ніна чи Ендрю. Сподіваюся, з вагітністю все вдасться, і

то незабаром — так буде краще для них обох.

Поки їх немає, я маю наглядати за Сесілією. Давати раду

дев’ятирічній дівчинці — це теоретично не проблема. Але Сесілія, схоже, рішуче налаштована довести протилежне. Коли материна

подруга привозить її із чергового гуртка, хай там що в неї сьогодні за

розкладом (карате, балет, фортепіано, футбол, гімнастика — я вже

остаточно втратила їм лік), вона кидає один черевик в один бік, другий

— в другий, а наплічник — ще кудись. На щастя, на вулиці вже

занадто тепло, щоб ходити в куртці, інакше, я певна, ту теж вона

пожбурила б деінде.

— Сесіліє, — гукаю я терпеливо. — Постав, будь ласка, черевики на

поличку для взуття.

— Потім поставлю, — озивається дівчисько неуважно й падає на

канапу, перед тим, утім, охайно підсмикнувши спідничку блідо-жовтої

сукенки. Хапає пульт від телевізора. За мить вона вже дивиться якийсь

мультфільм, ввімкнувши його з абсолютно обурливою гучністю. На

екрані сперечаються помаранч із грушею.

— Я голодна.

Глибоко вдихаю, намагаючись опанувати себе.

— А що ти хотіла б поїсти?

Я готова до того, що вона зараз виголосить якусь божевільну

забаганку — головно заради того, щоб змусити мене увихатися на

кухні. Тому відповідь мене неабияк дивує.

— А можна мені канапку із шинкою?

Я відчуваю значне полегшення через те, що в будинку є всі

інгредієнти для канапки із шинкою, тож навіть не вимагаю від

дівчиська додати «будь ласка». Якщо Ніна не проти, щоб її донька

поводилася як мале стерво, хай собі. Виховувати її — то не мій

обов’язок.

Рушаю до кухні. Витягаю з набитого вщент холодильника хліб й

упаковку з яловичою шинкою. Я зеленого поняття не маю, чи Сесілія

полюбляє бутерброди з майонезом. Ба більше, я впевнена: хай би яким

шаром майонезу я намастила хліб, дівчисько все одно скаже, що їй

воно не слава богу — чи то шар затонкий, чи то навпаки. Тому

вирішую, що просто дам дитині слоїчок з майонезом і хай собі сама

мастить стільки, скільки зважить за потрібне. Отак маєш, Сесіліє, я все

ж таки розумніша за тебе!

Повертаюся у вітальню й ставлю готовий сандвіч і майонез на

кавовий столик перед Сесілією. Вона опускає погляд на канапку, супиться. Ретельно вивчає, а тоді кривиться з огидою.

— Фе! — вигукує мала. — Я такого не їстиму!

Богом присягаюся, я колись цю малу паршивку голіруч придушу!

— Ти сказала, що хочеш канапку із шинкою. Я тобі саме її і зробила.

— Я не казала, що хочу канапку із шинкою! — квилить вона. — Я

сказала — із ши!

Витріщаюся на неї, роззявивши рота.

— Ши? Канапка із ши? Що воно таке?

Сесілія роздратовано гарчить і жбурляє канапку на підлогу. Шинка

летить в один бік, хліб у другий. Єдиний плюс у тому, що майонезом я

хліб не мастила, тож принаймні не доведеться відчищати від килима

ще його на додачу.

Доста. Ця дівка мене допекла. Може, виховання Сесілії справді мене

не обходить, але дівчисько досить доросле, щоб знати: їжу на підлогу

не жбурляють. А надто якщо в будинку незабаром з’явиться малюк, Сесілії давно вже час навчитися поводитись, як годиться дитині її віку.

— Сесіліє… — починаю я крізь зуби.

Вона скидає ледь загострене підборіддя.

— Що?

Не знаю, що між нами двома сталося б, однак нашу сутичку уриває

звук ключа, який обертається в замковій шпарині. Мабуть, це Ендрю з

Ніною повернулися від свого репродуктолога. Відвертаюся від Сесілії, квапливо розтягую губи в усмішці. Впевнена, Ніна зараз страшенно

схвильована.

От лишень, коли вони заходять до вітальні, я бачу, що жоден з них не

всміхається.

Це ще м’яко сказано. Нінине біляве волосся скуйовджене, біла блузка

пожмакана. Очі почервонілі, повіки набряклі. В Ендрю теж вигляд не

вельми. Краватка наполовину розплутана, наче він уже почав був її

знімати, а потім щось його відволікло від процесу. І в нього теж очі

червоні.

Стискаю руки.

— У вас усе гаразд?

Дарма я розтулила губи. Промовчати — от що треба було зробити. Бо

Ніна скидає на мене очі, і її бліді щоки маковіють.

— Боже мій, Міллі, — гарчить вона. — Це ж треба пхати всюди свого

носа! Вас це не обходить, хай вам грець.

Сковтую.

— Перепрошую, Ніно.

Погляд її зісковзує на безлад на підлозі. Черевички Сесілії. Хліб і

шинка, які валяються обіч кавового столика. А самої Сесілії вже й

близько немає — вона останньої миті накивала п’ятами з вітальні.

Обличчя Ніни смикається.

— Я що, заради цього повернулася додому? Щоб побачити увесь цей

безлад? За що я вам плачу? Може, вам слід підшукати собі нову

роботу?!

Горло в мене перехоплює.

— Я… я саме збиралася все це прибрати…

— Заради мене не варто так себе утруднювати! — Вона кидає в бік

Ендрю зморений погляд. — Я піду приляжу. В мене голова

розколюється.

Ніна заходиться важко підійматися вгору сходами. Кожен її крок

схожий на постріл. Врешті захряскуються двері їхньої спальні. Щось

сталося, це очевидно. Утім зараз пробувати поговорити з нею марно.

Ендрю падає на обіп’яту шкірою канапу. Відкидає голову на спинку.

— От халепа…

Я закушую губу. Опускаюся з ним обіч, навіть попри те що відчуваю

— не варто цього робити.

— З вами все гаразд?

Пучками пальців він тре очі.

— Правду кажучи, ні.

— Може… може, хочете поговорити?

— Та ні… — Він на мить приплющується. Зітхає. — Нічого в нас не

вийде. Ніна не завагітніє.

Перша моя реакція — подив. Не сказати б, що я так уже в цьому

тямлю, але ж я вважала була, що в Ніни й Ендрю вистачить грошви, аби здолати проблему. От слово честі, я ж бо на власні очі бачила в

новинах той сюжет про шістдесятирічну при надії!

Проте казати цього Ендрю не варто. Вони щойно побували в одного з

провідних репродуктологів. Він достеменно знається на цьому краще

за мене. Якщо він сказав, що Ніна не завагітніє, так воно і є. Дитинки в

них не буде.

— Мені дуже шкода, Ендрю.

— Так… — Він запускає розчепірені пальці у волосся. — Я

намагаюся якось із цим примиритися, але, відверто кажучи, це мене

засмутило. Ну, тобто я люблю Сесілію як рідну, але… я хотів… тобто, я завжди мріяв…

Це найвідвертіша з наших розмов. Так приємно, що він зі мною

щирий.

— Розумію, — бурмочу я. — Це, мабуть, так важко… для вас обох.

Він понурює очі.

— Маю бути сильним заради Ніни. Ця звістка її просто спустошила.

— Я можу чимось допомогти?

Він якусь мить мовчить, водячи пальцями по шву на облямівці

канапи.

— Ніна хоче побувати на виставі… Вона про неї неодноразово

згадувала. «Мить істини», так вона називається. Якби нам вдалося

дістати квитки, це дуже її потішило б. Може, ви могли б спитати її, на

яку дату вона хоче піти, а тоді забронювали б місця в партері. Це було

б просто чудово.

— Добре, я зроблю це, — кажу я.

Терпіти не можу Ніну, на це є достолиха причин, але не уявляю, як

воно, отримати такі новини. У мене аж серце за неї скімлить.

Він знову тре почервонілі очі.

— Дякую, Міллі. Відверто кажучи, я не уявляю, що ми без вас

робили б. Вибачте за те, як Ніна іноді з вами поводиться. Вона просто

трохи запальна. Але ви справді їй до вподоби, вона дуже цінує вашу

допомогу.

Я не впевнена, що це правда, але сперечатися з ним із цього приводу

не збираюся. Мені треба працювати тут, допоки не вийде зібрати

пристойну суму. І я докладатиму максимум зусиль, щоб Ніна була

задоволена моєю працею.

РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

Уночі я прокидаюся від криків.

Узагалі на горищі напрочуд хороша звукоізоляція, тому розмов там, унизу, я не чую. Проте зараз гучні голоси лунають просто з кімнати, розташованої попід моєю. Чоловічий і жіночий голоси.

Ендрю й Ніна.

А тоді я чую звук удару.

Інстинктивно скочуюся з ліжка. Можливо, це мене не обходить, але

там, унизу, щось відбувається. Треба принаймні пересвідчитися, що

все гаразд.

Беруся за ручку дверей. Вона не повертається. Власне, я вже звикла

до того, що вона раз у раз заскочує. Але часом мене через те все одно

поймає паніка. Урешті-решт ручка піддається, і я виходжу в коридор.

Рушаю рипкими сходами на другий поверх. Тепер, коли спустилася з

горища, голоси чути ще виразніше. Вони лунають зі спальні моїх

господарів. Ніна кричить на Ендрю. Голос її звучить майже істерично.

— Це несправедливо! — вигукує вона. — Я ж зробила все, що могла, і…

— Ніно, — каже він. — Це не твоя провина.

— Це моя провина! Якби ж то в тебе була молодша жінка, то й

дитинка народилася б! Це я в усьому винна!

— Ніно…

— Тобі буде краще без мене!

— Ну ж бо, не треба, не кажи такого…

— Але це правда!

Зауважую, що голос її не здається засмученим. Він радше

розлючений.

— Ти хочеш, щоб я померла!

— Ніно, припини це!

Лунає ще один звук удару. А тоді знову. Я задкую на крок, розриваючись між бажанням постукати у двері, аби пересвідчитися, що все гаразд, і пориванням чкурнути назад до своєї кімнати, щоб

сховатися. Кілька секунд стою, паралізована власною нерішучістю. Аж

тоді двері рвучко розчахуються.

На Ніні та сама сніжно-біла нічна сорочка, що й тієї ночі, коли вона

заскочила нас із Ендрю у вітальні. Але зараз я помічаю червону смугу

на світлій тканині — на стегні й аж до самісінького берега сорочки.

— Міллі! — вигукує вона. — Що ви тут робите?

Дивлюся на її руки. Уся правиця теж зашмарована червоним.

— Я…

— Ви що, шпигуєте за нами? — Вона зводить брови. —

Підслуховуєте нашу розмову?

— Ні! — Задкую ще на крок. — Я просто почула шум і злякалася…

Хотіла пересвідчитися, що все гаразд.

Вона перехоплює мій погляд, спрямований на… я майже впевнена, що на сорочці в неї кров. І, здається, моя реакція її тішить.

— Я порізала долоню. Немає приводів для хвилювання. Ваша

допомога мені достоту не потрібна.

Що в них тут відбувалося? Це через порізану долоню в неї сорочка в

крові? І де Ендрю?

А що, як вона його вбила? Що, як він лежить зараз мертвий отам, посеред спальні? Чи ще гірше — просто зараз спливає кров’ю? Може, у мене є ще шанс його врятувати? Можливо, я в житті припустилася

багатьох помилок, але я не дозволю, щоб Ніні так просто минулося

вбивство.

— Де Ендрю? — питаю я.

На щоках її спалахують червоні плями.

— Перепрошую?

— Я просто… — Переступаю з ноги на ногу, лише зараз згадавши, що босоніж. — Я чула якийсь гуркіт. Чи з ним усе гаразд?

Ніна розлючено дивиться на мене.

— Та як ви смієте? У чому ви мене звинувачуєте?

Мені спадає на думку, що Ендрю — високий, сильний чоловік. Якщо

Ніна його укоцала, то хіба в мене є проти неї бодай найменший шанс?

Але я не годна зрушити з місця. Мені треба пересвідчитися, що з

Ендрю все добре.

— Повертайтеся до своєї кімнати, — наказує моя господиня.

Сковтую клубок у горлі.

— Ні.

— Повертайтеся до своєї кімнати! Інакше можете вважати, що вас

звільнено.

І вона це серйозно. От в очах її бачу, що серйозно. Але я не годна

зрушити з місця. Знову беруся заперечувати, аж тоді чую якийсь звук.

Звук крана, який повертають у ванній, суміжній з їхньою спальнею.

З Ендрю все гаразд. Він у ванній.

Хвалити бога.

— То що, задоволені? — Ті світло-блакитні очі — наче дві крижинки, але я бачу в них якийсь химерний вираз. Натяк на втіху. Їй подобається

мене лякати. — Мій чоловік живий і здоровий.

Опускаю голову.

— Гаразд. Я просто хотіла… Перепрошую, що потурбувала.

Відвертаюся і йду коридором. Відчуваю, що Ніна дивиться мені в

спину. Я вже біля сходів, коли за спиною лунає її голос.

— Міллі?

Озираюся. Біла нічна сорочка мерехтить у місячному промінні, яке

заливає коридор. Ніна в ній схожа на янгола. От якби ще не кров…

Помічаю калюжку червоної рідини на підлозі саме під її пораненою

правицею.

— Так?

— Уночі залишайтеся на горищі. — Ніна пильно дивиться на мене.

— Ви мене зрозуміли?

Двічі повторювати їй не доведеться. Та я тепер з того горища довіку

б не спускалася!

РОЗДIЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

Наступного ранку Ніна знову — сама лагідність. Схоже, все, що

відбувалося вночі, випало в неї з голови. Я й сама зважила б, що то все

був просто жасний сон, якби не бинт, що ним перев’язано правицю

моєї господині. Білий бинт у червоних цятках.

Утім, хоча зі мною Ніна чемна, схоже, вона таки нервує. Везучи

Сесілію до школи, вона зрушує автівку з місця так рвучко, що шини

вискають бруківкою. Повернувшись, на мить завмирає посеред

вітальні, втупившись у стіну, аж допоки я не виходжу з кухні й не

цікавлюся, чи все з нею гаразд.

— Так, зі мною все добре. — Вона термосить комірець білої блузки.

Той пожужмлений, хоча я впевнена, що бездоганно випрасувала була

його. — Будь ласка, чи не могли б ви приготувати мені сніданок, Міллі? Як завжди.

— Певна річ, — кажу я.

«Сніданок як завжди» для Ніни — це скрембл з трьох яєць, величезної кількості масла й пармезану, чотири шматочки бекону й

булочка також з маслом. Мимоволі згадую зауваження жіночок з її

Асоціації батьків і вчителів щодо Ніниної ваги — ті кпини, на які вони

її взяли поза очі. Утім мені радше до вподоби, що, на відміну від тих

пліткарок, Ніна не рахує маніакально кожну калорію, яка потрапляє до

рота. І не дотримується ані безглютенової, ані веганської дієти.

Наскільки я розуміла, їсть вона все, ні в чому собі не відмовляючи.

Навіть пізно увечері може щось згелемзати — про це свідчать брудні

тарілки, які вона залишає на кухонній стійці, щоб уранці я їх вимила.

Сама вона жодного разу навіть у посудомийку їх не ставила.

Подаю сніданок, ставлю обіч склянку з помаранчевим соком. Ніна

пильно вивчає вміст тарілки. Можливо, вже «ввімкнулася» та, інша

версія моєї господині — і вона зараз стане нарікати, що, мовляв, скрембл несмачний, а чи стверджуватиме, що взагалі не просила

приготувати сніданок? Натомість Ніна мені лагідно усміхається.

— Дякую, Міллі.

— Прошу, — вагаюся, зупинившись побіля столу. — До речі, Ендрю

попросив мене купити для вас два квитки на виставу «Мить істини» на

Бродвеї.

Погляд її лагіднішає.

— Ой, він у мене такий дбайливий. Звісно, було б справді непогано.

— На який день купити квитки?

Вона вкидає до рота трохи скремблу. Задумливо жує.

— Починаючи із цієї неділі, я десь тиждень буду вільна.

— Так, зрозуміла. А за Сесілією я нагляну.

Ніна вкидає до рота чергову порцію скремблу. Шматочок яйця падає

на білу блузку. Вона, здається, навіть цього не помічає. Підчіпляє

виделкою наступну порцію. Кладе до рота.

— Дякую вам, Міллі. — Вона змовницьки підморгує мені. — От

слово честі, не знаю, що б ми без вас робили.

Їй до вподоби мені це повторювати. Це, а ще те, що вона мене от-от

звільнить. Дві її улюблені теми.

Однак, мабуть, то не її провина. У Ніни достеменно емоційні

проблеми, як і казали її подруги. Я постійно згадую про те, що вона, за

їхніми словами, лежала в психіатричній лікарні. А до цього закладу

отак-от просто, з доброго дива, не потрапляють. Мабуть, сталося щось

справді жахливе, і якійсь частині мене страшенно кортить дізнатися, що саме. У неї самої, певна річ, не спитаєш. А мої спроби витягти

якусь інформацію в Ензо ганебно провалилися.

Тарілка в Ніни тим часом уже майже спорожніла. Менше ніж за п’ять

хвилин вона втоптала скрембл, бекон і булочку. Саме цієї миті збігає

сходами Ендрю. Я трохи переймалася за нього після подій цієї ночі, хай навіть почула тоді плюскіт води у ванній. Авжеж, це

малоймовірно, але… Ну, не знаю — може, у Ніни там кран з

автоматичним таймером, який вмикається сам по собі, тож він

ввімкнувся отак-от минулої ночі, щоб здавалося, що Ендрю живий і

здоровий. Так, малоймовірно, повторюся, але можливо! Хай там як, а я

відчуваю полегшення, коли бачу чоловіка своєї господині. У мене на

мить перехоплює дух — такий він запаморочливо гарний у темно-сірому костюмі й світло-блакитній сорочці.

Ніна відсуває спорожнілу тарілку. Зводиться, поправляє біляве

волосся — воно сьогодні не таке блискуче, як зазвичай, а темні

відрослі корені стали ще помітнішими.

— Привіт, Енді. — Вона обдаровує чоловіка сяйливою усмішкою. —

Як настрій?

Він розтуляє губи, щоб відповісти, — аж тоді бачить шматочок

омлету, який прилип до її блузки. Смикає куточком вуст.

— Ніно, у тебе яйце на блузці.

— Ой! — Щоки в неї маковіють, вона заходиться відтирати ляпку.

Проте минуло вже кілька хвилин, тож на ніжній білій тканині

залишається пляма. — Я… Вибач!

— Усе гаразд — ти в мене все одно красуня. — Він обіймає її за

плечі й пригортає. Цілує. Я помічаю, як вона мліє в його обіймах, і

придушую проштрик ревнощів. — Мені вже час бігти, побачимося

ввечері.

— Я тебе проведу, коханий.

Як, чорт забирай, Ніні поталанило. У неї є геть усе. Так, вона справді

лежала в психушці, але психушка — то не в’язниця! А тепер має цей

дивовижний будинок, силу-силенну грошви й чоловіка —

добросердого, дотепного, заможного, врівноваженого… Словом, просто фантастичного!

Я на мить приплющуюся, уявляючи, як воно було б: опинитися на

Ніниному місці. Бути жінкою, яка є власницею цього маєтку. Мати

дороге вбрання, вишукане взуття, круту тачку. Як воно було б: винайняти служницю, якою можна попихати досхочу, примушувати її

готувати й прибирати, а на додачу відрядити її жити в комірці на

горищі… Поки я сама ніжитимуся в просторій спальні, у величезному

ліжку з безліччю ковдр. Але найголовніше — як воно було б мати

такого чоловіка, як Ендрю. Уявляю, як він цілував би мене — так само, як цілує її. Уявляю тепло його тіла обіч із моїм…

Боже милий, треба негайно викинути ті думки з голови. Просто

зараз! На своє виправдання можу зауважити лишень, що дуже довго

була самотня. Я десять років провела у в’язниці, мріяла про ідеального

хлопця, якого зустріну, коли опинюся нарешті на волі. Хлопця, який

врятує мене від усього. А натомість…

То що, можливо, усе ще попереду. Можливо, у мене ще все буде

добре.

Підіймаюся на другий поверх і стаю до роботи — застилаю ліжка, прибираю у спальнях. Завершивши із цим, саме збираюся спуститися, коли лунає дзвоник у двері. Квапливо біжу відчиняти. На мій подив, це

Ензо, який стискає в руках величезну картонну коробку.

— Ciao, — кажу я, згадавши, як він навчив мене вітатися.

На обличчі його на мить з’являється потішений вираз.

— Ciao. Це… для тобі.

Я негайно розумію, що, найімовірніше, сталося. Інколи кур’єри

вдають, буцімто не розуміють, що можна зайти на подвір’я, а тому

лишають важкий вантаж просто зовні попід брамою, і мені доводиться

власноруч тягти його до будинку. Мабуть, Ензо побачив кур’єра, який

залишив посилку, і вирішив зробити мені послугу, доправивши

коробку власноруч.

— Grazie, — кажу я.

Він зводить брову.

— Хотіти, я?..

За мить розумію, що саме він має на увазі.

— А… так, звісно. Поставте її на обідній стіл.

Вказую на стіл, і він слухняно несе туди коробку. Згадую, як

розлютилася Ніна, коли дізналась, що Ензо побував у будинку. Утім

зараз її вдома немає, а коробка на вигляд дуже важка, я її не підніму.

Коли садівник ставить вантаж на стіл, я кидаю погляд на адресу

відправника.

Евелін Вінчестер.

Мабуть, хтось із родичів Ендрю.

— Grazie, — повторюю я.

Ензо киває. На ньому сьогодні біла футболка й джинси. І вигляд у

нього нівроку. Багато хто з тутешніх заможних жіночок безсоромно

витріщається на нього, коли він, геть спітнілий, порається в саду десь

у них по сусідству. Відверто кажучи, мені самій зовні більше до

вподоби Ендрю. А ще ж цей мовний бар’єр. Проте, можливо, таки

варто трохи розважитися з Ензо, це піде мені на користь. Дасть змогу

трохи скинути напруження і, можливо, нарешті викинути з голови ці

недоречні фантазії про чоловіка моєї працедавиці.

Я не зовсім розумію, на якій конячці до нього під’їхати, зважаючи на

те, що англійською, схоже, садівник ні бе ні ме ні кукуріку. Але ж мова

кохання універсальна!

— Води? — пропоную я, міркуючи, як би то підступитися із цим до

італійця.

Він киває.

— Si.

Швидко йду в кухню, квапливо витягаю склянку з креденса.

Наполовину наповнюю її водою, несу йому. Він вдячно її приймає.

— Grazie.

Він п’є воду, а я дивлюся, як випинаються під футболкою його

біцепси. Тіло в нього справді напрочуд гарне. Цікаво, який він у ліжку.

Мабуть, просто неймовірний.

Зчіпляю руки, дивлячись, як він п’є.

— То… ееее... Ви зараз… зайняті?

Він опускає склянку. Спантеличено дивиться на мене.

— Га?

— Емм… — кашляю, прочищаючи горло. — Ну, тобто… Чи у вас

багато роботи?

— Робота. — Він киває, зачувши знайоме слово. Серйозно, у мене це

просто в голові не вкладається. Він працює тут три роки — і попри це

геть не розуміє англійської? — Si. Molto occupato[15].

— Ага.

Щось воно якось наче не клеїться. Можливо, варто одразу перейти до

справи замість ходити околяса?

— Послухай, — кажу я, підступаючись до нього. — Я просто

подумала… не хочеш влаштувати… ну, маленьку перерву?

Темні очі вивчають моє обличчя. Очі в нього справді дуже гарні.

— Я… не розуміти.

Я впораюся. Мова кохання універсальна, кажу ж.

— Перерва, — тягнуся до нього, кладу руку йому на груди. Заклично

зводжу брови. — Ти розумієш, про що я.

Я розраховувала, що він, зачувши це, широко усміхнеться, підхопить

мене на руки та потягне на горище. А там уже розбещуватиме мене

годинами поспіль. От чого я не сподівалася, то це того, що погляд його

потемнішає.

Ензо відсахується від мене так, наче в мене раптом зайнялася голова.

Відтак починає стріляти в мене залпом якихось роздратованих

італійських фраз. Я гадки не маю, що він каже — знаю лишень, що це

достеменно не «привіт» і не «дякую».

— Я… вибач, — белькочу безпорадно.

— Sei pazzo! [16] — вигукує він. Куйовдить п’ятірнею чорне волосся.

— Che cavolo! [17]

Як незручно вийшло. Мені кортить крізь землю провалитися. Ну, тобто, авжеж, можливість того, що він відкине мою пропозицію, була, але я не очікувала, що він це зробить так… запально.

— Я… я не хотіла…

Він майже налякано озирається на сходи. Потім знову дивиться на

мене.

— Я… йти. Зараз.

— Так, — киваю я. — Звісно. Я… Мені шкода. Я просто по-дружньому. Я не хотіла…

Він дивиться на мене таким поглядом, наче розуміє, що всі мої

вибачення ніц не варті. Мабуть, певні речі таки є спільними для всіх

мов.

— Вибач, — кажу я вже втретє, коли він рушає до виходу. — І…

Дякую, що приніс коробку. Grazie.

Ензо на мить затримується біля дверей. Темні очі зустрічаються з

моїми.

— Ти… їхати, Міллі, — каже своєю ламаною англійською. — Це…

— підтискає губи, а тоді промовляє таки з помітним зусиллям слово, яке вже казав того, першого дня, але цього разу вже англійською: —

Небезпечно.

Знову стривожено озирається на сходи. Відтак хитає головою і, перш

ніж я встигаю зупинити його, аби розпитати, що саме він мав на увазі, квапливо виходить з будинку.

15 Багато роботи ( італ. ).

16 Божевільна! ( італ. )

17 Якого біса! ( італ. )

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТИЙ

Господи, яке приниження!

Чекаючи, поки в Сесілії завершаться заняття з чечітки, я досі

перетравлюю принизливе усвідомлення того, що Ензо дав мені

відкоша. Голова в мене розколюється, а злагоджений тупіт маленьких

ніжок, який лунає з класу, жодним чином не покращує ситуації.

Роззираюся: невже нікому цей звук не здається таким дошкульним, як

мені? Що, серйозно, жодній живій душі? Тільки мене він дратує?

Жінка, яка сидить у сусідньому кріслі, співчутливо дивиться на мене.

Судячи з її природно гладенької шкіри, без жодних слідів підтяжок чи

ботоксу, ми з нею приблизно одного віку. А отже, дитина, яку вона

прийшла забирати, найімовірніше, теж не її власна. Вона теж прислуга, як я.

— Може, вам адвіл дати? — пропонує вона.

Мабуть, якимось шостим чуттям угадала, що мені недобре. Чи, можливо, я надто промовисто зітхала.

Вагаюся, тоді киваю. Болезаспокійливе не позбавить мене відчуття

приниження через те, що сексуальний садівник мене відшив, але

принаймні полегшить головний біль.

Дівчина порпається в місткій чорній сумочці й витягає слоїчок.

Вичікувально зводить брови. Я простягаю долоню, і вона витрушує дві

маленькі червоні пігулки. Вкидаю їх до рота, ковтаю на суху. Цікаво, чи швидко вони подіють.

— До речі, мене звати Аманда, — каже вона. — Я ваша офіційна

розповсюджувачка наркоти в кімнаті очікування дитячого гуртка із

чечітки.

Мимоволі сміюся.

— По кого ви прийшли?

Вона перекидає через плече каштанове волосся, зібране в кінський

хвіст.

— По двійнят Бернштейнів. Чули б ви, як вони вдвох вибивають ту

чечітку. Годі витримати — а надто якщо голова болить. А ви по кого?

— По Сесілію Вінчестер.

Аманда стиха присвистує.

— Ви працюєте у Вінчестерів? Ну, то щасти вам.

Підтискаю коліна.

— Що ви маєте на увазі?

Вона знизує плечима.

— Ніна Вінчестер. Ви ж бо розумієте, про що я. Вона… — Аманда

виконує той самий універсальний жест, покрутивши пальцем біля

скроні. — Розумієте?

— Звідки ви знаєте?

— Та ну, про це всі знають. — Вона кидає на мене задумливий

погляд. — А ще в мене таке відчуття, що Ніна — ще та ревнивиця. А

чоловік у неї дуже нівроку, еге ж?

Відводжу очі.

— Ну… нормальний.

Аманда знову порпається в сумочці. Я облизую губи. Ось вона, та

нагода, на яку я так довго чекала. Ось вона, та людина, з якої я можу

витрусити інформацію про Ніну!

— Отже… — починаю я. — Чого це люди кажуть, що Ніна

божевільна?

Аманда скидає очі. Я встигаю злякатися, адже на мить мені здається, що її образить таке відверте розпитування. Проте жінка широко

всміхається.

— Ви ж у курсі, що вона лежала в психушці, так? Про це всі

говорять.

Мене пересмикує від словиська «психушка». Упевнена, ця дівчина

може оперувати не менш мальовничими визначеннями й стосовно того

місця, де минули останні десять років мого власного життя. Але мені

треба все з’ясувати. Серце в мене калатає, воно звучить тепер в унісон

з гупанням маленьких ніжок у сусідній кімнаті.

— Та ніби щось таке чула…

Аманда цокає язиком.

— Сесілія тоді була зовсім крихіткою. Бідолашна — якби поліціянти

приїхали бодай на мить пізніше…

— Тобто?

Аманда стишує голос. Роззирається.

— Ви ж бо в курсі, що Ніна втнула, чи не так?

Мовчки хитаю головою.

— Йой, це такий жах… — Аманда глибоко вдихає. — Вона

намагалася втопити Сесілію у ванній!

Затискаю собі рота долонею.

— Вона… що вона намагалася?!

Моя співрозмовниця з похмурим виглядом киває.

— Ніна приспала її, поклала малу до ванни, ввімкнула воду, а тоді

сама зжерла жменю пігулок.

Розтуляю губи, але всі слова десь поділися. Я очікувала почути якусь

історію на кшталт того, що Ніна… ну, не знаю… побилася з іншою

матусею з балетного гуртка через колір пачок, а тоді в неї стався

нервовий зрив. Чи, можливо, що її улюблена манікюрниця припинила

приймати клієнток, і Ніна через те зірвалася. Але це… це ж геть інша

річ! Ця жінка намагалася вбити власну дитину! Та нічого жахливішого

на світі немає.

— А сам Ендрю Вінчестер тоді, здається, був у своєму офісі, — веде

далі Аманда. — Зателефонував дружині, слухавку ніхто не взяв, він

стривожився. Хвалити бога, що він звернувся до поліції.

Попри пігулки голова в мене болить щомиті дедалі дужче. Здається, мене от-от знудить.

Ніна намагалася вбити доньку.

Намагалася вкоротити собі віку.

Боже милий, це ж недарма вона сидить на антипсихотичних

препаратах.

Усе це здається мені якоюсь нісенітницею. Про Ніну багато чого

можна розповісти, утім вона достеменно любить Сесілію, дуже

любить. Вдавати таку любов не вийде. Але попри це я вірю Аманді —

адже до мене вже не вперше долинають чутки про Нінине божевілля.

Неможливо ж таке, щоб усеньке місто помилялося.

Ніна справді намагалася вбити власну доньку.

А проте, знову ж таки, я не в курсі всіх обставин. Я чула про

післяпологову депресію, про те, як вона здатна затьмарювати розум.

Може, вона не розуміла, що коїть. Адже ніхто не стверджує, буцімто

Ніна спланувала вбивство власної доньки заздалегідь! Якби було так, вона нині скніла б за ґратами. Їй присудили б довічне ув’язнення.

Утім… Хай стан Ніниної психіки мене справді тривожить, але аж

дотепер мені не вірилося, що моя господиня здатна на справжнє

насильство. Виходить, що я її недооцінила.

Уперше, відколи Ензо дав мені відкоша, я згадую ту паніку в його

очах і те, як квапливо він подався до дверей.

«Ти… їхати, Міллі. Це небезпечно».

Він боїться за мене.

Він боїться Ніни Вінчестер.

Якби ж то він говорив англійською! Якби ж то він говорив

англійською, то я, мабуть, уже справді накивала б звідти п’ятами.

Але що мені тепер робити? Вінчестери платять мені нівроку, а проте

не аж так нівроку, щоб я, звільнившись просто зараз, без проблем

утрималася на плаву. Ні, до цього наразі далеко. Крім того, якщо я

звільнюся отак-от раптово, пристойну рекомендацію мені не отримати.

Доведеться знову передивлятися оголошення й чути відмову за

відмовою, щойно потенційні працедавці дізнаються, що я колишня

ув’язнена.

Треба протриматися у Вінчестерів іще трохи. І докласти максимум

зусиль, щоб не розлютити Ніну Вінчестер. Можливо, від цього

залежить моє життя.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

Уже вечір, а картонна коробка, яку заніс до будинку Ензо, досі

стовбичить на столі. Невдовзі вечеря, мені треба накривати на стіл, тому пробую посунути коробку, проте вона справді дуже важка — те, з

якою легкістю ніс її садівник, ввело мене в оману. Боюся, якщо

спробую підняти, то просто впущу. А всередині, цілком можливо, якась безцінна ваза династії Мінь чи щось таке крихке й коштовне.

Знову вивчаю адресу відправника. Евелін Вінчестер. Цікаво, хто це

така. Почерк сягнистий, із закрутками. Обережно струшую коробку, не

піднімаючи — і чую, як там, усередині, щось шурхотить.

— Що, вже отримуєте подарунки на Різдво?

Скидаю погляд. Це Ендрю. Мабуть, зайшов до будинку через гараж.

Він дивиться на мене, усміхаючись кутиком губ, краватка на шиї

розслаблена. Як добре, що сьогодні він у ліпшому гуморі, ніж був

учора! Мені після того їхнього візиту до репродуктолога здалося було, що Ендрю на межі. А потім ще та їхня сварка, коли я запідозрила, що

Ніна його вбила… Певна річ, тепер, коли я знаю, з якої причини вона

потрапила до психіатричної клініки, те моє припущення вже не

здається мені таким божевільним.

— Зараз тільки червень, — нагадую я.

Він цокає язиком.

— Отримувати різдвяні подарунки ніколи не буває зарано!

Ендрю обходить стіл, щоб глянути на адресу на коробці. Він стоїть

лишень за кілька дюймів від мене, я відчуваю аромат його лосьйону

після гоління. У нього такий запах… приємний. Дорогий.

«Припини, Міллі. Припини принюхуватися до свого господаря».

— Та це ж від моєї матінки, — вигукує він.

Усміхаюся.

— Мати досі надсилає вам гуманітарну допомогу?

Ендрю сміється.

— Власне, раніше надсилала. А надто коли Ніна… хворіла.

Хворіла. Файний евфемізм для позначення того, що його Ніна

утнула. У мене це досі просто в голові не вкладається.

— Мабуть, це якийсь подарунок для Сісі, — каже Ендрю. — Мамі

подобається її тішити. Вона завжди каже, що, оскільки в Сісі лишень

одна бабуся, вона вважає своїм обов’язком розпещувати малу.

— А як же Нінині батьки?

Якусь мить Ендрю мовчить, поклавши долоню на коробку.

— У Ніни батьки померли. Ще коли вона була зовсім юною. Я ніколи

їх не бачив.

Ніна намагалася вкоротити собі віку. Намагалася закатрупити власну

доньку. А тепер виявляється, що в неї ще й мертві батьки на рахунку.

Сподіваюся, служниця — не наступний пункт цього переліку?

Ні. Треба викинути ці думки з голови. Швидше за все, Нінині батьки

померли від раку чи, припустімо, від проблем із серцем.

Хай там що в Ніни відбувається в голові, з лікарні її відпустили, отже

зважили, що вона може перебувати межи людьми. Презумпцію

невинуватості ніхто не скасовував…

— Хай там як, — Ендрю виструнчується, — дайте-но я відкрию це

коробисько.

Він квапливо йде до кухні й повертається звідти за мить з

канцелярським ножем. Розрізає верхівку коробки й підіймає накривку.

Мене поймає цікавість. Я ж бо витріщалася на коробку цілий день, міркуючи, що там усередині. Хай там що воно є, ця річ достеменно

дуже коштовна.

Вичікувально скидаю бровами. А сам Енді дивиться на коробку, і

обличчя його полотнішає просто на очах.

— Ендрю? — питаю стривожено. — З вами все гаразд?

Він не відповідає. Натомість важко опускається на стілець і сидить, увіп’явшись пальцями собі в скроні. Я квапливо підходжу, щоб

заспокоїти його, — але мимоволі таки кидаю погляд на вміст коробки.

І одразу розумію, чому він такий засмучений.

Коробка напхом напхана речами для малечі. Маленькі білі дитячі

ковдрочки, брязкальця, іграшки. Стосик крихітних білих чоловічків.

Ніна ж розводилася всім і кожному про те, що в них незабаром буде

дитина. Певна річ, матері Ендрю вона теж про це розповіла. Та

вирішила прислати невістці придане. І надто із цим поквапилася, хоч

як це прикро.

Очі Ендрю підозріло блищать.

— З вами все гаразд? — знову питаю я.

Він кліпає, наче лишень тепер помітив, що в кімнаті не сам. Видушує

благеньку посмішку.

— Усе нормально. Слово честі. Я просто… Просто очі б мої того вік

не бачили.

Опускаюся на стілець обіч із ним.

— Може, лікар помилився?

У глибині душі я все одно не годна збагнути, з якого дива він узагалі

мріє про дитину від Ніни. А надто з огляду на те, що вона мало не

заподіяла Сесілії. Хіба ж він може довірити дружині дитину після того, що вона накоїла?

Ендрю розтирає обличчя.

— Усе, я в нормі. Просто… Ніна старша за мене. У неї були…

проблеми, коли ми щойно побралися. Я ж тоді просто не хотів дитину.

Отже, ми вирішили зачекати, а тепер…

Здивовано дивлюся на нього.

— Ніна старша за вас?

— Не набагато, — знизує він плечима. — Коли закоханий, віком

своєї пари не переймаєшся. А я був у неї закоханий.

Я не можу не зауважити, що він вживає дієслово в минулому часі, коли говорить про власні почуття до дружини. Сам Ендрю теж це

помічає, і обличчя його маковіє.

— Тобто я маю на увазі, я в неї закоханий. Я кохаю Ніну. І хай там що

станеться, ми залишаємося одне в одного.

Він каже це дуже впевнено, але, коли Ендрю знову кидає погляд на

коробку, обличчя його стає нещасним. Хай там що він каже, той факт, що в них з Ніною не буде спільної дитини, його гнітить. Тяжко гнітить.

— Я… я поставлю коробку в підвал, — бурмотить він. — Може, у

когось із сусідів з’явиться маля, подаруємо ці речі їм. Чи просто…

просто віддамо на доброчинність. Упевнений, їм знайдуть гідне

застосування.

Мене охоплює непереборне бажання обійняти його. Хай там який він

грошовитий, зараз мені відверто його шкода. Ендрю — хороший

хлопець, він заслуговує бути щасливим.

А ще я починаю замислюватися про те, чи Ніна — з її проблемами й

перепадами настрою — узагалі здатна зробити його щасливим.

Можливо, він просто залишається з нею через відчуття обов’язку?

— Якщо колись захочете про це поговорити… — кажу м’яко. — Я

поруч.

Наші погляди зустрічаються.

— Дякую, Міллі.

Я накриваю власною долонею його руку — звичайний заспокійливий

жест. Але він раптом повертає долоню та стискає мої пальці. І від

цього доторку мене ніби блискавкою пронизує. Відчуття, що досі було

мені незнайоме. Дивлюся в карі очі Ендрю й розумію, що він відчуває

те саме. Якусь мить ми двоє просто дивимося одне на одного, пов’язані якимось невидимим, невисловним зв’язком. Аж тоді щоки

його маковіють.

— Краще мені піти. — Він вивільняє руку з моїх пальців. — Я

маю… тобто мені треба вже… йти.

— Так…

Він відсахується та швидко йде з кімнати. Але, перш ніж підійнятися

сходами нагору, кидає на мене довгий пильний погляд.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

Протягом наступного тижня я старанно уникаю Ендрю Вінчестера.

Більше я не в змозі заперечувати своїх почуттів до нього. І не просто

почуттів. Я всерйоз закохалася в цього чоловіка. Я постійно про нього

думаю. Мрію про його поцілунки.

І він сам, схоже, теж до мене щось відчуває, навіть попри те що

стверджує, буцімто кохає Ніну. Але головне — я не хочу втрачати цю

роботу. Після того, як переспиш із чоловіком своєї господині, не

втратити роботу конче проблематично. Тому я щосили намагаюся

приборкати свої почуття. Зважаючи на те, що Ендрю переважну

частину дня на роботі, мені доволі нескладно його уникати.

І от сьогодні ввечері я саме накриваю вечерю, збираючись утекти до

себе нагору, перш ніж повернеться Ендрю. До кухні заходить Ніна.

Схвально киває, побачивши лосося з диким рисом як гарнір і, певна

річ, дитячі нагетси для Сесілії.

— Пахне чудово, Міллі, — зауважує вона.

— Дякую. — Я поки що тут-таки, на кухні, але вже готуюся

вирушити до себе нагору — так, як завжди роблю увечері. — Я вам

більше сьогодні не потрібна?

— Ще дещо… — Вона поправляє біляві локони. — Вам вдалося

забронювати нам квитки на «Мить істини»?

— Так!

Мені пощастило — вдалося забрати два останні квитки в партер на

вечір неділі. Я страшенно собою пишалася. Авжеж, коштували вони

грубих грошей, але Вінчестери можуть собі це дозволити.

— Шостий ряд. Просто-таки на відстані доторку від акторів!

— Чудово! — плескає Ніна в долоні. — А номер у готелі

забронювали?

— Так, у «Плазі».

Театр далеченько, тому ночуватимуть Ніна з Ендрю в готелі «Плаза».

Сесілія залишиться в подруги, відтак будинок буде цілком у моєму

розпорядженні. Як заманеться, хоч голяка ходи. Авжеж, ходити голяка

я не збираюся. Але знати, що це можливо, все одно приємно.

— Це буде просто чудовий вечір, — замріяно зітхає Ніна. — Нам з

Енді це справді потрібно.

Кусаю себе за язика. Я не збираюся жодним чином коментувати їхні

стосунки, а надто зважаючи на те, що тієї миті грюкають двері —

повернувся з роботи Ендрю. Зауважу лишень, що після тих відвідин

репродуктолога й сварки вони двоє наче трохи віддалилися одне від

одного. Не те щоб я зумисно стежила, але важко не помітити тієї

незграбної чемності, з якою Вінчестери нині спілкуються одне з

одним. І Ніна, до речі, геть себе занехаяла. От, наприклад, зараз блузка

в неї застібнута криво. Вона пропустила один з ґудзиків, тож усю

вдяганку перехнябило. Мені страшенно кортить про це сказати, але ж

вона на мене нагорлає, якщо я на це зважуся! Тому тримаю язика за

зубами.

— Сподіваюся, ви чудово проведете час, — кажу я.

— Так, усе буде просто супер! — Вона широко всміхається. —

Лишечко, це ж іще тиждень! Чекаю не дочекаюся!

Зсуваю брови.

— Тиждень? Але ж вистава за три дні.

До їдальні заходить Ендрю, на ходу розплутуючи краватку. Рвучко

зупиняється, побачивши мене, але йому вдається приховати власні

емоції. І я також щосили намагаюся їх приховати, тому що в цьому

діловому костюмі він має просто-таки запаморочливий вигляд.

— Три дні? — луною відгукується Ніна. — Міллі, але ж я просила

вас забронювати квитки на наступний тиждень! Я це чітко пам’ятаю!

— Так, — киваю я. — Але ви просили мене про це минулого тижня!

Тому я придбала квитки на цю неділю.

Нінині щоки маковіють.

— Тобто ви визнаєте, що я наказала вам забронювати квитки на

наступний тиждень, а ви забронювали на цей?!

— Та ні ж бо, я кажу…

— Повірити не можу, що ви аж така недбала! — Вона схрещує руки

на грудях. — Я не зможу поїхати в театр цієї неділі. Мені зранку в

неділю треба буде відвезти Сесілію до літнього табору в Массачусетсі, тому весь день я проведу там.

Що?! Я заприсягтися ладна, що вона доручила мені забронювати

квитки на цю неділю, ще й сказала, що Сесілія ночуватиме в

подружки! Я просто не могла переплутати.

— Може, її зможе відвезти хтось інший? Узагалі квитки поверненню

не підлягають.

Моє запитання, схоже, Ніна сприймає як особисту образу.

— Я не дозволю, щоб чужа людина везла мою доньку до літнього

табору! Її не буде вдома аж два тижні!

Ну, то що? Зважаючи на те, що ти намагалася її вбити, не така вже це

й проблема… Але вголос, авжеж, я цього не кажу.

— Повірити не можу, що ви все зіпсували, Міллі. — Вона хитає

головою. — Вартість квитків і бронювання номера в готелі я вирахую з

вашої зарплатні.

У мене відпадає щелепа. Вартість квитків і номера в «Плазі» значно

більша за мою зарплатню. Дідько, та вона більша навіть, ніж три моїх

зарплатні! Я ж бо намагаюся на всьому економити, щоб якнайшвидше

звалити звідси! Кліпаю, заганяючи назад сльози, що навернулися на

очі від думки про те, що в осяжному майбутньому зарплата мені не

світить.

— Але ж, Ніно, — втручається Ендрю. — Не засмучуйся, будь ласка.

Я впевнений, існує спосіб повернути квитки. Я зателефоную до банку

й сам про це подбаю.

Ніна кидає на мене нищівний погляд.

— Гаразд. Але, якщо нам не вдасться повернути гроші, вам

доведеться компенсувати ці витрати, Міллі. Ви мене зрозуміли?

Мовчки киваю і квапливо вибігаю з кімнати, перш ніж вона побачить

мої сльози.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

На вечір неділі в мене є дві гарні новини.

По-перше, Ендрю таки вдалося відшкодувати вартість квитків, тож

мені не доведеться працювати на Вінчестерів задурно.

По-друге, Сесілія поїде на цілісіньких два тижні!

Не знаю, яка із цих двох подій мене дужче тішить. Я страшенно

щаслива, що не доведеться повертати Ніні гроші за квитки. Але я

просто-таки нетямлюся від захвату, що на два тижні мене позбавлять

необхідності опікуватися Сесілією. Це дівчисько — просто-таки

чудова ілюстрація твердження про те, що яке коріння, таке й насіння.

Речей із собою Сесілія бере стільки, що вистачить щонайменше на

рік. Богом клянуся, виникає враження, що вона запхала до валіз геть

увесь свій крам, а вільне місце, якщо таке залишилося, завантажила

каменюками. Я в цьому остаточно переконуюся, тягнучи валізи

дівчиська до Ніниного «лексуса».

— Будь ласка, обережно, Міллі. — Ніна прискіпливо спостерігає за

тим, як я, докладаючи просто-таки нелюдських зусиль, завантажую

крам її донечки до багажника. На долонях у мене лишаються червоні

рубці від ременів. — Постарайтеся нічого не зламати.

Що такого крихкого Сесілія могла взяти в той свій табір? Зазвичай, вирушаючи туди, із собою беруть одяг, книжки та спрей від комах, хіба

ні? Утім розпитувати її, певна річ, я не збираюся.

— Перепрошую.

Повернувшись до будинку, щоб забрати останню валізу, стикаюся з

Ендрю, який квапливо збігає сходами. Він бачить, як я намагаюся

підняти здоровенну валізу, і очі його вражено розширюються.

— Стривайте, — гукає він. — Дайте-но я. Схоже, вона з біса важка.

— Усе гаразд, — наполягаю я, бо бачу, що Ніна саме вийшла з

гаража.

— Вона сама впорається, Ендрю, — каже моя господиня, напоумливо скинувши вказівець. — Не забувай, у тебе проблеми зі

спиною.

Він кидає на неї швидкий погляд.

— Зі спиною в мене все нормально. Хай там як, я все одно хотів

попрощатися із Сісі.

Ніна кривиться.

— Ти впевнений, що не поїдеш із нами?

— Залюбки поїхав би, — озивається Ендрю. — Але завтра в мене

повно роботи. А увечері ще й заплановано кілька зустрічей.