Служниця

замкову шпарину. Повертаю ключ і кладу його в кишеню.

Задкую на крок.

— Міллі! — гукає Ендрю з-за дверей. — Міллі, якого дідька?

Дивлюся на екран його мобільного. Хоч як трусяться в мене пальці, але мені все одно вдається зайти в налаштування. Я встигаю вимкнути

функцію блокування екрана, перш ніж той буде заблоковано

автоматично. Тепер мені вже не знадобиться вводити пароль.

— Міллі!

Задкую ще на крок, наче він може дотягнутися до мене крізь двері й

схопити. Але ні, це дурня. Тут, з того боку дверей, я в цілковитій

безпеці.

— Міллі! — Голос його зривається низьким гарчанням. — Випусти

мене звідси негайно!

Серце шалено калатає в грудях. Так само я почувалася, коли багато

років тому ввійшла до тієї кімнати й побачила, як Келсі опирається

тому бісовому футболісту й верещить.

— Відпусти мене!

Але той Дункан лише підпиткувато реготав.

Я тоді завмерла на якусь мить, наче мене правець побив, і тільки

відчувала, як гнів вирував у грудях. Дункан був значно масивнішим за

нас обох — я не змогла б відштовхнути його від Келсі. В кімнаті було

темно, я навпомацки знайшла на столі те прес-пап’є, і…

Ніколи не забуду того дня. Того, з якою насолодою я гатила прес-пап’є по довбешці виродка, аж допоки нарешті він не знерухомів.

Задоволення, що його я тоді відчула, майже варте було всіх тих років, проведених у в’язниці. Урешті-решт, хтозна, скількох іще дівчат я від

нього врятувала?

— Я тебе випущу, — кажу я. — Але трохи згодом.

— Та ти жартуєш! — У його голосі така нестримна лють, що вона

здається просто-таки матеріальною. — Це мій будинок! Ти не можеш

тримати мене тут бранцем! Ти злочинниця! Мені достатньо викликати

поліцію — і ти знову опинишся за ґратами!

— Маєш слушність, — погоджуюсь я. — Але як ти викличеш

поліцію, коли твій телефон у мене?

Я опускаю очі на екран його смартфона. Картинка дуже чітка і

яскрава — я бачу, як Ендрю стовбичить посеред кімнати. Бачу, яке

почервоніле його обличчя після знайомства зі вмістом перцевого

балончика, бачу сльози в нього на щоках. Він обмацує кишені, потім

роззирається. Очі його набряклі й запалені.

— Міллі, — каже він дуже повільно, щосили намагаючись

контролювати голос. — Мені потрібен мій телефон.

Хрипко сміюся.

— Еге ж бо, ще й як потрібен.

— Міллі, негайно поверни мені телефон!

— Гмм… Як на мене, ти не в тому становищі зараз, щоб висувати

якісь вимоги.

— Міллі!

— Хвилинку. — Я кладу його телефон у кишеню. — Хочу

перекусити. Вже незабаром повернуся.

— Міллі!

Я чую, як він вигукує моє ім’я — вигукує, поки я йду коридором і

спускаюся сходами. Я не звертаю на це уваги. Він нічого не зможе мені

заподіяти, поки замкнений у тій кімнаті. А мені треба наразі

обміркувати свій наступний крок.

Перше, що я роблю, — те, про що мріяла тоді, в кімнаті. Йду до

кухні, випиваю дві повні склянки води. Потім готую собі сандвіч із

шинкою. Не з якимось там ши. Із шинкою. З величезною кількістю

майонезу на білому хлібі. Попоївши, почуваюся трохи краще. До мене

повертається здатність чітко міркувати.

Беру телефон Ендрю, вмикаю застосунок. Енді колує кімнатою на

горищі. Геть-чисто тварина в клітці. Якщо я його випущу, не уявляю

навіть, що він зі мною зробить. Від самої думки про це на потилиці в

мене проступає липкий крижаний піт. Поки спостерігаю за ним, на

телефон надходить повідомлення. Відправник — «Мама».

Ти збираєшся надіслати Ніні папери на розлучення?

Я прокручую їхнє попереднє листування. Ендрю, виявляється, уже

повідомив матері про те, що розійшовся з Ніною. Треба відповісти їй, бо, якщо він цього не зробить, вона може припертися сюди. І тоді на

мене чекає неабияка халепа. Ніхто не має навіть запідозрити, що з

Ендрю щось сталося.

Так, я зараз спілкуюся з адвокатом.

Відповідь від матері Ендрю надходить майже миттєво.

Добре. Все одно вона ніколи мені не подобалося. Я докладала максимум зусиль до

виховання Сесілії, але Ніна надзвичайно легковажно ставилася до дисципліни. От і

маєте, мала виросла халамидницею.

Я відчуваю раптовий проштрик симпатії до Ніни й Сесілії. Авжеж, це вже саме собою паскудно, що матері Ендрю ніколи не подобалася

невістка. Але отак-от характеризувати власну онучку… А ще мені

цікаво, що саме мати Енді мала на увазі, коли писала про

«дисципліну»? Бува, не те саме, що він сам величав «покаранням»?

Якщо так, добре, що Ніні не довелося крізь це проходити.

Пальці в мене трусяться, коли я набираю відповідь.

Схоже, ти мала слушність щодо Ніни.

А тепер треба вирішити, що робити із цим покидьком.

Я кладу телефон назад у кишеню й підіймаюся сходами на другий

поверх, а звідти на горище. Коли дістаюся горища, звук кроків у

замкненій кімнаті стишується. Він, либонь, почув моє наближення.

— Міллі…

— Я тут, — озиваюся спокійно.

Він кашляє, прочищаючи горло.

— Ти змусила мене все переосмислити… тобто стосовно цієї

кімнати. Мені дуже шкода, що я таке утнув.

— Серйозно?

— Так. Я розумію тепер, що вчинив неправильно.

— Еге ж. То що, ти хочеш перепросити?

Він кашляє.

— Так.

— То скажи це.

Якусь мить він мовчить.

— Що сказати?

— Скажи, що ти перепрошуєш за весь той жах, що мені заподіяв. Що

тобі шкода.

Спостерігаю за виразом його обличчя на екрані. Йому не хочеться

перепрошувати, бо він не вважає себе винним. Шкода йому лише

одного — того, що він підставився й дав мені нагоду взяти над собою

гору.

— Мені дуже шкода, — каже нарешті Ендрю. — Я був неправий. Те, що я заподіяв тобі, неприпустимо, такого більше ніколи не

повториться. — Він витримав паузу. — То ти мене випустиш?

— Так, випущу.

— Дякую.

— Але трохи згодом.

Він уривисто втягує повітря.

— Міллі…

— Я тебе випущу. — Голос мій спокійний, але серце в грудях

заходиться. — Але, перш ніж я це зроблю, ти маєш бути покараний за

те, що ти зі мною скоїв.

— Не варто грати в цю гру, — гарчить він. — У тебе кишка для цього

затонка.

Навряд чи він був би цього певен, якби знав, що я до смерті забила

хлопа прес-пап’є. Він про це не здогадується. Але, закладаюся, Ніні

про це відомо.

— Я хочу, щоб ти ліг на підлогу й поклав собі на живіт ці три

книжки.

— Та ну! Не кажи дурниць.

— Я не випущу тебе із цієї кімнати, допоки ти цього не зробиш.

Енді скидає очі й дивиться просто у вічко камери. Я завжди вважала

була, що в нього дуже гарні очі, але зараз він витріщається на мене з

ненавистю. Не на мене, виправляю я себе. Він дивиться в камеру.

— Гаразд. Розважу тебе трохи.

Він лягає на підлогу. Одну за одною кладе книжки собі на живіт

точнісінько так, як я робила це за кілька годин до того. Але він

більший і сильніший за мене, тому, схоже, книжки всього лише

завдають йому незначного дискомфорту, навіть коли всі три вже

складені стосом.

— Задоволена? — гукає він.

— Нижче, — наказую я.

— Що?

— Посунь книжки нижче.

— Я не розумію, що ти…

Притискаюся чолом до дверей і кажу:

— Ти чудово все розумієш.

Навіть крізь двері я чую, що він гучно втягує повітря.

— Міллі, але я не можу…

— Якщо ти хочеш вийти із цієї кімнати, ти це зробиш.

Я опускаю очі на екран смартфона, спостерігаючи за ним. Він

посуває книжки так, що вони опиняються чітко на його причандалах.

Раніше здавалося, що особливого дискомфорту Енді не відчуває, але

зараз усе змінюється. Обличчя його страдницьки кривиться.

— Боже милий… — видихає він.

— Чудово, — кажу я. — Маєш пролежати так три години.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ П’ЯТИЙ. МIЛЛI

Сиджу на канапі, дивлюся телевізор, чекаю, поки мине три години —

і розмірковую про Ніну.

Увесь час я вважала була, що саме вона в цьому будинку божевільна.

Тепер я не знаю, що й думати. Той перцевий балончик у кімнаті, найімовірніше, залишила мені саме вона. Вона підозрювала, що він зі

мною втне. А із цього випливає, що він щось на кшталт цього чинив і з

нею. І то багато разів.

Чи справді Ніна ревнувала його до мене? Чи все це було просто

виставою? Я досі не можу сказати цього напевно. Якась частина мене

прагне зателефонувати їй і з’ясувати, але, мабуть, це не така вже й

хороша ідея. Урешті-решт, Келсі ніколи більше не розмовляла зі мною, відколи я вбила Дункана. Не збагну чому, адже я вбила його заради неї.

Він намагався її зґвалтувати. Але, коли я наступного разу зустрілася зі

своєю колишньою найліпшою подругою, вона лишень глипнула на

мене з огидою.

Ніхто не розумів. Коли я вскочила в халепу, почикриживши шини на

автівці містера Кавано, я намагалася пояснити матері, що він

погрожував завалити мене на іспиті з математики, якщо не дозволю

йому себе помацати. Вона мені не повірила. Ніхто тоді мені не повірив.

Мати відрядила мене до інтернату, тому що я постійно встрявала в

якісь історії. Але це не спрацювало. І після того випадку в інтернаті

батьки просто вмили руки.

А тоді я нарешті вийшла з в’язниці, дістала пристойну роботу — і

стався той випадок з барменом Кайлом, який за кожної нагоди хапав

мене за дупу. Я просто якось розвернулася й розквасила йому носа. Він

не висував звинувачень лише через те, що йому було соромно — бо ж

над ним узяло гору якесь дівчисько. Але мені тоді сказали не

повертатися на роботу. І невдовзі мені вже довелося оселитися у

власній автівці.

Єдина людина, якій я можу довіряти, — це я сама.

Позіхаю та вимикаю телевізор. Минуло трохи більше ніж три

години, але Ендрю так і не звівся з підлоги. Він виконує мою вимогу, навіть попри те що, либонь, загинається від болю. Я неквапом

підіймаюся сходами на горище. Почувши мої кроки, він скидає книжки

з власних причандалів, а тоді якусь мить лежить, скрутившись

ковтюшком.

— Ендрю? — гукаю я.

— Що?

— Як почуваєшся?

— А як, на твою думку, я мушу почуватися? — сичить він. —

Випусти мене звідси, сучко ти така!

Він уже не здається таким спокійним і впевненим, як під час нашої

попередньої розмови. От і добре. Прихиляюся до дверей, спостерігаючи за його обличчям на екрані.

— Я дуже не люблю, коли люди лаються. Власне, якщо ти хочеш, щоб я тобі допомогла, міг би поводитися чемніше.

— Випусти. Мене. Звідси! — Він сідає на підлозі, стиснувши скроні

долонями. — Богом присягаюся, Міллі, якщо ти мене просто зараз

звідси не випустиш, я тебе вб’ю!

Він каже це якось зовсім буденно. «Я тебе вб’ю». Дивлюся на екран

свого смартфона, міркуючи про те, скільком ще жінкам довелося

побувати в цій кімнаті. Хтозна, може, хтось із них у цьому карцері й

помер.

Це здається цілком реальним.

— Розслабся, — кажу я. — Я тебе звідси випущу.

— Чудово.

— Але трохи згодом.

— Міллі… — гарчить він. — Я ж виконав усе, як ти казала! Три

години!

— Три години? — Зводжу брови, хай навіть він не може зараз мене

бачити. — Вибач, але ти хибно розчув. Я сказала не три години, а

п’ять годин. Тому, боюся, тобі доведеться переробити це завдання.

— П’ять… — Оце-бо диво: кольоровий дисплей дає мені змогу

побачити, як полотніє його обличчя, коли він це чує. — Але я не можу!

Я не витримаю ще п’ять годин! Ну ж бо! Ти маєш мене звідси

випустити! Гру завершено!

— Про жодні перемовини не йдеться, Ендрю… — кажу терпляче. —

Якщо ти хочеш вийти із цієї кімнати, маєш протримати ці книжки на

своїх причандалах ще п’ять годин. Вирішувати тобі.

— Міллі… Міллі! — Дихання його стає уривчастим. — Послухай, ну, завжди ж можна домовитися! Чого ти хочеш? Я дам тобі грошей. Я

дам тобі мільйон доларів просто зараз, якщо випустиш мене із цієї

кімнати. Як тобі така пропозиція?

— Ні.

— Два мільйони.

Це ж треба, як заввиграшки він пропонує гроші, які насправді не

збирається мені давати.

— Боюся, що ні. Я зараз іду спати, але, можливо, уранці ще

поговоримо.

— Міллі, ну ж бо, поводься ти розумно! — Голос його зривається. —

Принаймні дай мені води! Можна мені води?

— Боюся, що ні, — кажу я. — Можливо, наступного разу тобі варто

залишати дівчині, яку замикаєш у кімнаті, більше води, щоб і самому

дещиця дісталася.

Із цими словами я йду геть коридором, а за спиною в мене лунає його

волання. Спустившись у спальню, я беру смартфон і вводжу в

пошуковик запит: «Скільки людина може прожити без води?»

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ШОСТИЙ. НIНА

Вітаючись у таборі із Сесілією, я розумію, що донька зараз

щасливіша, ніж мені взагалі траплялося бачити її останнім часом. Вона

в товаристві нових подружок, кругле личко сяє. Плечі й щоки встигли

згоріти на сонці, на лікті подряпина, заклеєна пластирем, який уже

встиг наполовину відліпитися. Замість тих жахливих пелехатих

сукенок, носити які вимагає від неї Енді, вона зараз у зручних шортах і

футболці. Я залюбки дозволю доньці відтепер ніколи не носити

суконь.

— Мамо, привіт!

Вона підбігає до мене, хвостик підстрибує в такт крокам. Сюзанна

казала, коли її молодша почала звертатися до неї «мамо», а не

«мамусю», — це для неї було наче кинджал у серце. Проте я щаслива, що Сісі дорослішає, бо це означає, що незабаром вона буде достатньо

дорослою для того, щоб у нього над нею не було жодної влади. Щоб

над нами в нього не було жодної влади.

— Щось ти рано.

— Та якось…

Маківка її сягає тепер мого плеча. Це вона хіба так вигналася у зріст

за час перебування в таборі? Донька обіймає мене тонкими руками, прихиляється головою до плеча.

— Куди ми тепер?

Усміхаюся. Коли Сісі збирала речі напередодні від’їзду, я сказала їй

спакувати до валіз запасний одяг, бо я, мовляв, не впевнена, що ми

одразу поїдемо додому. Що, можливо, після табору ми ще кудись

гайнемо. І тепер у багажнику моєї автівки лежать її валізи.

Я не була впевнена, що все вийде. Сумнівалася, що все

відбуватиметься точно за моїм планом. Щоразу, коли думаю про це, на

очі мені нагортаються сльози. Ми вільні.

— А куди ти хочеш поїхати? — питаю я.

Вона схиляє голову до плеча.

— У Діснейленд!

Так, справді, ми могли б поїхати до Каліфорнії. Три тисячі миль, що

відділяють мене від Ендрю Вінчестера, — я тільки «за». Бо що, як він

забере собі в довбешку, що ми знову мусимо бути разом?

Чи то Міллі не зробить того, чого я від неї сподіваюся.

— А їдьмо! — кажу я.

Обличчя Сісі сяє, вона аж підстрибує від захвату. Моя донька ще не

розучилася щиро, по-дитячому радіти. У неї ще є ця здатність — жити

однією миттю. Йому не вдалося повністю вкрасти в моєї доньки це

вміння. Поки що не вдалося.

Аж тоді вона завмирає, личко стає серйозним.

— А тато?

— Він з нами не поїде.

Полегшення на її обличчі — відображення мого власного. Він ніколи

навіть пальцем її не зачіпав, як мені відомо. А я дуже це пильнувала.

Якби я побачила на шкірі своєї дитини бодай крихітний підозрілий

синець, я дозволила б Ензо вбити мого чоловіка. Але цього не сталося.

Утім Сісі знає, що її хибні вчинки спричиняються до того, що карають

за них мене. Вона в мене розумниця.

Певна річ, той факт, що за присутності батька вона завжди мала

просто-таки ідеально поводитися, означав, що надолужувати

доводилося за його відсутності. Вона не довіряє жодним дорослим, окрім мене, і часом з нею буває важко. Дехто називає її зіпсутим

стервом. Але це не її провина. У моєї донечки золоте серце.

Сісі біжить до будиночка, щоб забрати решту речей. Я йду за нею, аж

тоді чую, як дзеленчить телефон у сумці. Порпаюся в ній і нарешті

знаходжу смартфон. Телефонує Ензо.

Я вагаюся, чи варто відповідати. Так, Ензо допоміг мені врятуватися, до того ж, ніде правди діти, та ніч була просто-таки незабутня. Але я

готова залишити цю частину мого життя позаду. Я не знаю, нащо він

телефонує, і не впевнена, що хочу це дізнатися.

Однак усе ж таки я йому зобов’язана, тому принаймні відповісти на

дзвінок варто.

— Слухаю? — Я стишую голос на кілька тонів. — Що сталося?

Голос Ензо в слухавці — серйозний і тихий.

— Нам треба поговорити, Ніно.

От скільки живу на цьому світі — жодного разу ці чотири слова не

призвели ні до чого хорошого.

— Що таке? — питаю я.

— Тобі треба повернутися. Треба допомогти Міллі.

Форкаю.

— Поза обговоренням.

— Поза обговоренням?.. — Мені вже траплялося чути, як звучить

голос Ензо, коли той розлючений, але ніколи дотепер ця злість не була

спрямована на мене. Таке вперше. — Ніно, вона в біді. І потрапила

вона в цю біду через тебе.

— Так, тому що спала з моїм чоловіком. І що, я тепер маю їй

поспівчувати?

— Ти сама її в це втягнула!

— Ніхто не примушував її ковтати наживку. Ніхто не викручував їй

руки. Хай там як, усе з нею буде добре. Енді місяцями мене не займав.

Почав лише після того, як ми одружилися. — Знову форкаю. — Я

напишу їй листа після того, як нас із Енді розлучать. Буде таке собі

попередження. Вона його отримає ще до того, як одружиться з ним.

Ензо якусь мить мовчить.

— Міллі вже три дні не виходить з будинку.

Кидаю погляд на будиночок Сесілії. Вона досі там, усередині, складає речі та, мабуть, теревенить зі своїми новими подружками.

Озираюся на інших батьків, які приїхали забирати дітлахів. Стрімко

відходжу вбік, ще дужче стишую голос.

— Що ти маєш на увазі?

— Я хвилювався за неї. Тому я ляпнув червоної фарби на шину її

автівки. Минуло вже три дні, а фарба досі там. Вона нікуди не виїздила

вже протягом трьох днів.

Ледь роздратовано зітхаю.

— Ензо, послухай… Це може означати що завгодно. Можливо, вони

удвох подалися кудись у подорож.

— Ні. Він за ці три дні виїжджав.

Пускаю очі під лоба.

— То, може, вони домовилися користуватися його автівкою по черзі.

Чи, може, вона просто не хоче більше сама сідати за кермо.

— На горищі ввімкнене світло.

— На го… — Кашляю, прочищаючи горло, і ще на крок відходжу від

інших батьків. — Звідки ти знаєш?

— Я потрапив на заднє подвір’я.

— Але ж Енді тебе звільнив!

— Я мав перевірити, розумієш? Там нагорі хтось є.

Стискаю телефон так міцно, що в мене починають терпнути пальці.

— І що з того? Вона взагалі жила в тій кімнаті на горищі. Що з того, що вона зараз там?

— Не знаю. Це ти мені скажи.

Мене поймає мульке відчуття. Коли я спланувала все це, коли

збиралася перетворити Міллі на свою заміну і згодом, коли я зажадала, щоб вона вбила того покидька — я ніколи всерйоз не замислювалася

над тим, як саме все буде. Я залишила Міллі перцевий балончик, дала

їй ключ від кімнати й розраховувала, що все з нею буде добре. Але

зараз розумію, що, можливо, припустилася величезної помилки. Я

уявляю, як вона сидить під замком там, на горищі, як їй доводиться

долати всі ті тортури, що їх вигадає Енді. Від самої думки про це мене

аж нудить.

— Слухай, може, ти якось про це подбаєш? — питаю я. — Ну, не

знаю, втрапиш у будинок, перевіриш, як там вона?

— Я дзвонив у двері. Жодної відповіді.

— А як щодо ключа, який ми зберігали під вазоном з квітами?

— Його там уже немає.

— А може…

— Ніно! — гарчить Ензо. — Ти що, хочеш, аби я вдерся в той

будинок? Ти уявляєш, що зі мною зроблять, якщо впіймають? А в тебе

є ключ! В тебе є цілковите право туди увійти! Я піду з тобою, але

самотою я туди залізти не можу!

— Але…

— Все це лишень відмовки! — вибухає він. — Повірити не можу, що

ти хочеш примусити її страждати так, як страждала сама!

Кидаю останній погляд на Сесілію. Вона виходить з будиночка, тягнучи за собою валізи.

— Гаразд, — кажу я. — Я повернуся. Але тільки за однієї умови.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ СЬОМИЙ. МIЛЛI

Прокинувшись у гостьовій спальні наступного ранку, перше, що я

роблю — це тягнуся по смартфон Ендрю.

Запускаю застосунок камери спостереження, встановленої на горищі.

Зображення негайно входить у фокус. Я дивлюся на екран — і кров

стигне в моїх жилах. Кімната безнадійно порожня. Ендрю немає.

Він у якийсь спосіб спромігся вибратися з горища.

Лівою рукою стискаю ковдру. Ошаліло роздивляюся, ладна побачити

його просто тут, у спальні, — лиховісну тінь, що зачаїлася в потемку. З

боку вікна долинає якийсь звук. На мить мені мало серце не стає від

жаху, аж тоді я розумію, що то просто птах.

Де Ендрю? Як він вибрався? Там хіба є якась лазівка, про яку я не

знала? Якась лазівка, що мала допомогти йому опинитися на волі, якщо він сам колись опиниться під замком? Важко таке уявити. Він-бо

тримав ті книжки в себе на причандалах стільки годин. Нащо йому

було те робити, якщо він міг будь-якої миті вийти з кімнати?

Хай там як, якщо він справді вибрався з горища, то зараз, мабуть, згоряє від люті.

Треба вимітатися звідси. І то чимдуж.

Опускаю очі на екран смартфона. Аж тоді помічаю якийсь рух на

екрані. Повільно видихаю. Енді на місці. Лежить на кушетці, з

головою накрившись ковдрою. Я спочатку просто його не помітила, бо

він не рухався.

Перемотую відео. Бачу, як Ендрю лежить на підлозі кімнати, кривлячись через книжки, що тиснуть йому на чоловічі принади. П’ять

годин. Він витримав п’ять годин. Якщо я збираюся дотриматися своєї

обіцянки, то саме час його випускати.

Ретельно готуюся. Довго стою під гарячим душем. Напруження в

задній частині шиї потроху минає під струменем гарячої води. Я знаю, що мені робити далі. Я готова.

Вбираюся у зручну футболку й джинси. Збираю темно-русяве

волосся у хвіст і кладу в кишеню телефон Ендрю. Відтак беру ту річ,

яку вчора забрала з гаража, і ховаю її в другу кишеню.

Підіймаюся рипкими сходами на горище. Я підіймалася цим шляхом

стільки разів, що знаю тепер — риплять не всі сходинки. Лише деякі.

От, наприклад, друга, і то дуже гучно. А ще остання там, нагорі.

Діставшись до горішнього сходового майданчика, я легенько стукаю

у двері. Опускаю погляд на екран мобільного. Енді не рухається.

Тривога лоскоче потилицю. Ендрю дванадцять годин просидів без

води. Мабуть, він уже зовсім охляв. Я пам’ятаю, як почувалася вчора, коли знемагала від спраги. Що, як він знепритомнів? Що мені тоді

робити?

Аж тоді Ендрю гомзається на матраці. Я дивлюся, як він важко сідає, як тре долонями очі.

— Ендрю, — кажу я. — Я повернулася.

Він зводить очі й дивиться просто в камеру. Здригаюся, уявивши, що

він зробить зі мною, якщо відімкну двері. Щойно я це зроблю, він

схопить мене за зібране у хвіст волосся й затягне туди, до кімнати. Він

мордуватиме мене досхочу, перш ніж випустити. Це якщо він узагалі

надумає мене випускати.

Ендрю спинається на ноги. Заточуючись, підходить до дверей.

Сповзає на підлогу.

— Я все зробив. Випусти мене.

Ага. Зараз.

— Проблема в нас от яка… — кажу я. — У мене немає відеозапису

за цю ніч. Як прикро, еге ж? Боюся, тобі доведеться…

— Я більше цього не робитиму! — Обличчя його буряковіє, і цього

разу перцевий газ тут ні до чого. — Ти мусиш випустити мене просто

зараз, Міллі. Я не жартую.

— Я тебе випущу. — Витримую паузу. — Але трохи згодом.

Ендрю задкує, не зводячи погляду з дверей. Відтак ступає ще крок. І

ще. Аж тоді зривається з місця.

Він щосили вдаряється у двері — ті аж тремтять на вереях. Однак не

піддаються.

Він вдаряється ще раз. От дідько.

— Послухай, — кажу я. — Я справді тебе випущу. Але ти маєш

зробити ще одне.

— Хай тобі грець! Я тобі не вірю.

Він знову всім тілом вдаряється у двері. Вони тремтять, але

тримаються на вереях. Будинок відносно новий і міцний. Замислююся, чи не вдасться йому вибити двері. Можливо, якби він був у гарному

фізичному стані, не потерпав від зневоднення… Але не зараз. Окрім

того, зсередини їх вибити важко, зважаючи на конструкцію.

Ендрю геть захекався. Він прихиляється до дверей, намагаючись

вирівняти дихання. Обличчя його ще дужче розчервонілося.

Сумніваюся, що в нього стане сили вибити двері.

— Чого ти від мене хочеш? — нарешті видушує він.

Витягаю з кишені ту річ, яку принесла з гаража. Я знайшла її в

скриньці з інструментами, що належить Ендрю. Це плоскогубці.

Просуваю їх у шпарину під дверима.

Там, у кімнаті, він піднімає їх з підлоги. Крутить у руках. Супиться.

— Не розумію. Що я маю з ними робити?

— Власне, — починаю я. — Важко визначити, скільки саме ти

протримав ті книжки. А це значно легший варіант. Зробив — і квит.

— Не розумію.

— Все просто. Якщо хочеш вийти з кімнати, маєш видерти собі зуб.

Спостерігаю за обличчям Ендрю на екрані. Губи його кривляться, він

жбурляє плоскогубці на підлогу.

— Жартуєш! Без варіантів. Я цього не робитиму!

— Гадаю, — кажу я, — ще кілька годин без води, і ти зміниш свою

думку.

Він знову відходить на кілька кроків. Збирається на силі. Мчить до

дверей і з розбігу вдаряється в них усім тілом. І знову двері тремтять, але не піддаються. Я спостерігаю. Він скидає п’ястук і щосили вдаряє

у двері. А відтак скавучить від болю. Відверто кажучи, зуби видерти

було б легше. У барі, де я колись працювала була, один хлоп якось

напився та вдарив у стіну кулаком — то він собі якусь кістку в руці

перебив. Не здивуюся, якщо й Ендрю оце зараз також.

— Випусти мене! — горлає він. — Випусти мене негайно із цієї

довбаної кімнати!

— Я тебе випущу. Ти вже в курсі, що маєш задля цього зробити.

Він лівицею притискає до себе постраждалу праву руку. Падає

навколішки, корчиться. Дивлюся, як лівицею він піднімає плоскогубці.

Затамовую дух, коли він пхає їх собі до рота.

Невже він це зробить? Я цього видовища не винесу. Заплющуюся. Ні, я не годна примусити себе дивитися.

Він страдницьки стогне. Такий самий звук видав Дункан, коли я

вгатила йому тим прес-пап’є. Рвучко розплющуюся й дивлюся на

Ендрю на екрані. Він досі стоїть навколішки. Бачу, як він опускає

голову й скиглить, наче дитина.

Він уже на межі. Він цього не витримає. Він ладен сам видерти собі

зуб, аби лишень вийти з кімнати.

Він гадки не має, що це лишень початок.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ВОСЬМИЙ. НIНА

Щось пішло не так.

Я відчуваю це, щойно під’їжджаю до будинку Ендрю. Тут сталося

щось жахливе. Я відчуваю це кожною клітинкою свого єства.

Я зголосилася приїхати сюди лише за однієї умови. Ензо мав

залишитися із Сісі й захищати її хай навіть ціною власного життя.

Нікому іншому в цілому світі я не довірила б власну дитину. У мене

багатенько знайомих жінок у цьому місті, і всі вони як одна підпали

під чари мого чоловіка. Жодних сумнівів не маю, що кожна з них

просто передала б дитину Ендрю, та й по всьому.

А отже, я приїхала сюди сама.

Востаннє я була тут тиждень тому, але здається, що відтоді минула

ціла вічність. Я паркуюся під брамою, неподалік від того місця, де

стоїть автівка Міллі. Підходжу до неї, схиляюся, придивляючись, і

бачу червону позначку, що її Ензо поставив на шину. Ляпка досі на

місці. Чи вона була тут і вчора та позавчора? Гадки не маю.

— Ніно? Це справді ти?

Це Сюзанна. Я виструнчуюся, відсахуючись від автівки Міллі.

Сюзанна стоїть обіч на тротуарі та, здивовано схиливши голову до

плеча, роздивляється мене. Коли ми востаннє зустрічалися, на вигляд

вона була немов ожилий кістяк, але враження таке, що відтоді вона ще

схудла.

— Ніно, з тобою все гаразд? — питає вона.

Квапливо розтягую губи в посмішці.

— Так. Звісно. Чому б це зі мною щось мало бути не гаразд?

— Ми ж бо збиралися пообідати кілька днів тому, а ти так і не

прийшла до ресторану. Тому я вирішила заїхати дізнатися, як ти.

Так, звісно. Ми ж із Сюзанною щотижня обідаємо разом. Якщо є в

цьому світі бодай щось стале, то це саме ті обіди.

— Вибач, геть із голови випало.

Сюзанна підтискає губи. Ніколи не забуду, як вона тоді співчутливо

кивала мені, поки я розповідала, що Енді зі мною витворяє, а тоді

пішла й просто здала йому мене. Вона вирішила повірити йому, а не

мені. Такі зради не забувають.

— До мене долинули жахливі чутки, — каже вона. — Подейкують, що ти поїхала. Що ти буцімто залишила Енді. Чи то що він…

— Що він проміняв мене на служницю? — судячи з виразу на

Сюзанниному обличчі, я поцілила в яблучко. Про нас теревенять усі

без винятку в цьому місті. — Перепрошую, але це брехня. Пліткарки

знову все наплутали. Я просто їздила за Сісі, забирала її з табору. Оце

й усе.

— Еге ж… — На обличчі Сюзанни на мить з’являється відверте

розчарування. Вона ж бо щиро сподівалася отримати якийсь

цікавезний привід для пліток. — То я рада це чути. Я за тебе

хвилювалася.

— Для хвилювання нема жодних підстав. — У мене вже щоки болять

від цієї посмішки. — Слухай, я страшенно втомилася, тому, якщо твоя

ласка…

Сюзанна проводить мене поглядом, коли я рушаю до дверей будинку.

Впевнена, у неї сила-силенна запитань. Наприклад, якщо я справді

забирала Сесілію з табору, то де ж вона? І чому я припаркувалася на

вулиці, а не завела автівку до гаража? Але в мене немає часу на те, щоб

розтлумачувати все цій жахливій жінці.

Мені треба дізнатися, що сталося з Міллі та Енді.

На першому поверсі темрява. Коли я востаннє тут була, Енді наказав

вимітатися з його будинку, тож я чемно натискаю на дзвоник, замість

просто вдиратися досередини. А відтак сумлінно чекаю, поки мене

впустять.

Минає дві хвилини, а мені ніхто не відчиняє.

Нарешті я витягаю із сумки брелок із ключами. Я стільки разів це

робила. Взяти ключі, знайти той, на якому вигравіювано літеру А, встромити його в замкову шпарину. Двері мого колишнього будинку

розчахуються.

Еге ж, усередині темрява. Темрява й тиша. Ані звуку.

— Енді? — гукаю я.

Жодної відповіді.

Підходжу до дверей гаража. Прочиняю їх, бачу «БМВ» Енді. Певна

річ, це не виключає ймовірності того, що Енді й Міллі кудись поїхали.

Вони могли викликати таксі й рушити до «Ла-Ґуардії»[27]… Енді саме

так і чинить зазвичай. От закладаюся, вони просто спонтанно

вирішили гайнути кудись у подорож.

От хіба що в глибині душі я знаю, що в жодну подорож вони не

поїхали.

— Енді? — гукаю я, цього разу голосніше. — Міллі?

Тиша.

Підходжу до сходів, зводжу голову та вдивляюся у сходовий

майданчик другого поверху, намагаючись видивитися бодай якийсь

рух там, нагорі. Нічого. Утім враження таке, що хтось там таки є.

Починаю підійматися сходами. Ноги в мене підтинаються, от-от

підломляться, але я вперто суну вперед. І нарешті дістаюся до другого

поверху.

— Енді? — Я сковтую клубок у горлі. — Будь ласка, якщо тут хтось

є, відгукніться, агов!..

Не отримавши відповіді, заходжуся зазирати до кожної кімнати по

черзі. У нашій колишній спальні порожньо. У гостьовій порожньо. У

кімнаті Сісі порожньо. У кінотеатрі порожньо.

Залишилося одне-єдине місце.

Двері на сходи, що ведуть на горище, прочинені. Освітлення там

завжди було просто жахливе. Тримаючись за бильце, я скидаю голову

та вдивляюся. Хтось там є. Я цього певна.

Мабуть, він замкнув Міллі. Енді замкнув Міллі на горищі.

Але де тоді він сам? Чому його автівка в гаражі, а його самого немає?

Ледь тримаючись на ногах, я долаю чотирнадцять сходинок, що

ведуть на горище. Там, у глибині коридору, кімната, де за час свого

шлюбу я провела стільки жахливих днів. У ній ввімкнене світло. Воно

сотається зі шпарини під дверима.

— Не бійся, Міллі, — бурмочу я. — Зараз я тобі допоможу.

Ензо мав слушність. Я не повинна була тут її залишати. Я вважала, що вона сильніша за мене, але я помилилася. І тепер, хай там що з нею

сталося, це на моїй совісті. Сподіваюся, вона жива. Зараз я її звідси

витягну.

Намацую ключ від горища у своїй сумочці. Встромляю його в

шпарину — і двері розчахуються.

27 «Ла-Ґуардія» — аеропорт у північній частині міста Нью-Йорк.

РОЗДIЛ П’ЯТДЕСЯТ ДЕВ’ЯТИЙ. НIНА

–Б оже милий… — шепочу я.

Світло в кімнаті справді ввімкнене. На стелі миготять дві лампочки.

Їх давно вже час поміняти, але їх світла вистачає на те, щоб

роздивитися Енді.

Себто те, що від нього залишилося.

Десь хвилину я годна просто стояти й витріщатися. Потім згинаюся

навпіл, і мене вивертає. Добре, що я надто нервувала, а тому сьогодні

вранці не снідала.

— Привіт, Ніно.

Від звуку голосу, що лунає за спиною, у мене мало серцевий напад не

стається. Мене так вразило побачене в кімнаті, що я навіть не почула

кроків коридором. Рвучко розвертаюся. От вона, Міллі. Стискає в

руках перцевий балончик, спрямований просто мені в обличчя.

— Міллі… — видихаю я.

Руки в неї трусяться. Обличчя дуже бліде. Я наче бачу власне

відображення в дзеркалі. Але очі її палають вогнем.

— Опусти балончик, — кажу якомога спокійніше. Вона наче й не

чує. — Я тебе не скривджу, обіцяю. — Дивлюся на тіло на підлозі, потім знову зводжу очі на Міллі. — Скільки він уже тут?

— П’ять днів? — промовляє невиразно вона. — Чи шість? Я вже

втратила лік.

— Він мертвий. — Взагалі це твердження, але звучить воно радше

запитанням. — Скільки він уже мертвий?

Міллі досі стоїть, спрямувавши на мене перцевий балончик, тому я

намагаюся не робити різких рухів. Я знаю, на що здатна ця дівчина.

— Ти думаєш, він справді мертвий? — питає вона.

— Перевірити? Якщо хочеш, я…

Вона вагається, відтак киває.

Я рухаюся дуже повільно, бо щось мені зовсім не хочеться, щоб у

мене поцілили з балончика — я надто добре знаю, що воно таке.

Схиляюся над тілом свого чоловіка. На живого він анітрохи не схожий.

Очі напіврозплющені, щоки запали, губи розтулені. Груди не

рухаються. Але найгірше те, що навколо рота скипілася кров і нею

зашмарована його біла сорочка. Губи розтулені, і я бачу, що кількох

зубів бракує. Неймовірною силою волі стримую нудотний спазм.

Але все одно я, потягнувшись, щоб перевірити пульс на шиї, очікую, що Енді от-от схопить мене за зап’ясток. Але цього не стається. Він

незрушний. І коли я намагаюся намацати пульс, під пальцями тиша.

— Він мертвий, — кажу я.

Якусь мить Міллі витріщається на мене, а відтак рука з перцевим

балончиком знесилено падає. Вона опускається на кушетку й ховає

обличчя в долонях. Враження таке, що вона лишень зараз усвідомила, що сталося. Усвідомила, що вона накоїла.

— Боже милий… Боже, ні!

— Міллі…

— Ти ж знаєш, що це означає. — Вона скидає на мене запалені очі.

Лють зникла без сліду, і все, що лишилося натомість, — страх. — Це

кінець. Я загримлю назад у в’язницю й сидітиму до скону.

Сльози струменять у неї щоками, плечі беззвучно здригаються — так

плаче Сісі, коли не хоче, щоб про це хтось знав. Міллі раптом здається

мені неймовірно юною. Просто дівчинкою.

Саме тоді я здобуваюся на рішення.

Я сідаю обіч неї на кушетку й лагідно обіймаю її за плечі.

— Ні, ти не потрапиш у в’язницю.

— Про що ти, Ніно? — Міллі зводить до мене залите слізьми

обличчя. — Я його вбила! Я тримала його замкненим у цій кімнаті

тиждень! Як я після такого можу не потрапити до в’язниці?

— Не потрапиш, тому що тебе тут не було, — кажу я.

Міллі витирає очі тильним боком долоні.

— Ти про що?

«Сісі, рідненька, будь ласка, пробач мені за те, що я збираюся

зробити».

— Ти зараз підеш. Я скажу поліції, що цей тиждень тебе тут не було.

Збрешу, що дала тобі відпустку.

— Але ж…

— Це єдиний спосіб, — кажу я гостро. — У мене є шанс

викараскатися. У тебе — ні. Я… Я вже лежала в божевільні через

проблеми з психікою. У найгіршому разі… — Глибоко вдихаю. — У

найгіршому разі мене просто знову запроторять у психушку.

Міллі супиться. Кінчик носа в неї почервонів.

— Це ж ти залишила мені перцевий балончик, так?

Киваю.

— Ти сподівалася, що я його вб’ю.

Знову киваю.

— То чому ти просто сама його не вбила?

Хотіла б я мати просту відповідь на це запитання. Я боялася, що

мене викриють. Боялася, що потраплю до в’язниці. Боялася, як моя

донька буде без мене.

Однак усі ці виправдання зводяться до того, що я просто не могла. Я

не мала снаги позбавити його життя. Натомість вчинила жахливе: підступом спробувала примусити Міллі його вбити.

І вона це зробила.

Тепер вона може провести решту життя за ґратами за це, якщо я не

допоможу.

— Будь ласка, їдь, поки є така нагода, Міллі. — Сльози печуть очі. —

Їдь. Поки я не передумала.

Повторювати двічі не доводиться. Вона спинається на ноги та

квапливо виходить з кімнати. Згасає звук кроків. Гупають вхідні двері, і в будинку я залишаюся сама. Я та Ендрю, який мертвими очима

дивиться в стелю. Усе закінчено. Насправді закінчено. Лишилося

зробити тільки одне.

Беру телефон і викликаю поліцію.

РОЗДIЛ ШIСТДЕСЯТИЙ. НIНА

Якщо я вийду із цього будинку, то лишень у кайданках. Жодного

іншого виходу із цієї ситуації я не бачу.

Сиджу на обіп’ятій шкірою канапі, стиснувши коліна. Міркую про

те, чи це, бува, не востаннє мені випала нагода на ній посидіти. Чекаю, поки спуститься з горища детектив. Сумочка моя стоїть на кавовому

столику, я рвучко хапаю її. Либонь, мені б годилося сидіти тихо й

незрушно, як і належить порядній підозрюваній у вбивстві, але я не

здатна стриматися. Витягаю телефон, виводжу на екран перелік

останніх вхідних дзвінків. Обираю той номер, що в списку стоїть

першим.

— Ніно? Що відбувається? — Голос в Ензо стривожений. — Що

сталося?

— Поліція досі в будинку, — видихаю я. — Я… все це дуже

паскудно. Для мене паскудно. Вони вважають…

Я не хочу проголошувати цього вголос. Вони вважають, буцімто я

вбила Енді. А я його не вбивала — себто в прямому сенсі цього слова

не вбивала. Він помер від зневоднення. Але вони все одно вважають, що це моя провина.

Я ж бо можу покласти всьому цьому край. Можу розповісти про

Міллі. Але я цього не робитиму.

— Я свідчитиму на твою користь, — каже Ензо. — Розповім про те, що він з тобою витворяв. Я ж бачив, як він тебе замикав нагорі.

Так, він справді збирається це зробити. Він ладен на будь-що, аби

допомогти мені. Але наскільки вартим довіри зважать свідчення

чоловіка, якого достеменно назвуть моїм таємним коханцем? А я

навіть заперечити цього не зможу. Я ж бо справді спала з Ензо.

— Із Сісі все гаразд? — питаю я.

— Так.

Заплющуюся, намагаючись вирівняти дихання.

— Вона дивиться телевізор?

— Телевізор? Ні-ні-ні. Я вчу її італійської. У неї дуже класно

виходить.

Попри все я сміюся. Хоча сміх виходить якийсь благенький.

— Можна мені з нею поговорити?

На мить у слухавці западає тиша, а тоді я чую голос Сісі.

— Ciao, Mama! [28]

Сковтую слину.

— Привіт, сонечко. Як ти?

— Bene[29] . Коли ти по мене приїдеш?

— Уже незабаром, — брешу я. — Просто вивчай італійську, а я

приїду, щойно зможу… — Зітхаю. — Я… я дуже тебе люблю.

— І я тебе теж люблю, мамо!

Детектив Коннорс спускається сходами, кроки його розлунюються, наче постріли. Я квапливо пхаю телефон до сумочки і кладу її назад на

столик. Схоже, після того, як він оглянув тіло Енді, у нього виникло

чимало нових запитань. Я бачу це з виразу його обличчя, коли він сідає

на канапу обіч мене.

— Отже, — починає він. — Вам щось відомо про походження синців

на тілі чоловіка?

— Синців? — перепитую я, щиро спантеличена.

Про відсутні зуби я знаю, але не розпитувала Міллі про інші

подробиці того, що сталося в кімнаті на горищі.

— Уся нижня частина його черева вкрита великими пурпуровими

синцями, — каже Коннорс. — І всі його… гм… статеві органи так

само. Вони майже чорні від синців.

— Боже милий…

— Як гадаєте, звідки взялися синці?

Зводжу брови.

— Ви що, вважаєте, що це я його гамселила?

Сама ця ідея просто сміховинна. Енді був значно вищим за мене, і

весь — суцільні м’язи. А у мене з м’язами значно гірше.

— Я уявлення не маю, що тут сталося… — Наші погляди

зустрічаюся, і я намагаюся не відводити очей.

— Тобто ви стверджуєте, що ваш чоловік випадково замкнувся на

горищі, а ви не одразу зрозуміли, що його немає. Так?

— Я вважала, що він у відрядженні, — кажу я. — Він зазвичай

дістається до аеропорту на таксі.

— І увесь цей час вам не надходило жодних текстових повідомлень

від нього, жодних дзвінків, і це не викликало у вас занепокоєння… —

веде далі детектив. — Ба більше, є ще дещо: з розмови з його батьками

витікає, що минулого тижня він попросив вас поїхати.

Це я заперечувати не зможу.

— Так, справді. Саме тому ми не розмовляли.

— А що ви можете розповісти про цю… Вільгельміну Келловей? —

Він витягає маленький записник із кишені й звіряється з власними

нотатками. — Вона ж бо працювала на вас, чи не так?

Знизую плечима.

— Я її відпустила на тиждень. Донька була в таборі, тому я

вирішила, що її допомога нам наразі непотрібна. Увесь цей тиждень я

її не бачила.

Упевнена, вони намагатимуться зв’язатися з Міллі, але я докладу

максимум зусиль, щоб її викреслили зі списку підозрюваних. Це

найменше, що я можу зробити після того, що їй заподіяла.

— Отже, ви намагаєтеся мене переконати, що дорослий чоловік

примудрився випадково сам себе замкнути на горищі — ще й без

смартфона, — навіть попри те, що кімната замикається лишень ззовні?

— Детектив так високо зводить брови, що вони мало не торкаються

лінії росту волосся. — А поки він був у тій кімнаті, то взяв і просто

знічев’я вирішив видерти собі чотири зуби?

Так, зараз, у переказі, все це звучить… своєрідно.

— Місис Вінчестер… — каже детектив. — Ви самі вірите в те, що

ваш чоловік теоретично міг таке собі заподіяти?

Відкидаюся на спинку канапи, намагаючись не давати взнаки того, який мене б’є трем.

— Можливо. Ви ж його не знали.

— Власне, — каже він, — це не зовсім так.

Рвучко скидаю на нього очі.

— Перепрошую?

Божечки. Це вже значно гірше. Цей сивий детектив саме того віку, щоб виявитися партнером з гри в гольф мого свекра. Чи, може, він з

тих, хто дізнався на власному прикладі, якою щедрою може бути

родина Вінчестерів. У мене терпнуть зап’ястки, наче на них уже

заклацують кайданки.

— Особисто знайомі ми не були, — пояснює Коннорс. — Але з ним

була добре знайома моя донька.

— Ваша… донька?

Він киває.

— Її звати Кейтлін Коннорс. Цей світ дуже тісний — вони з вашим

чоловіком колись були заручені.

Кліпаю. Кейтлін. Та сама наречена, з якою Ендрю розірвав був

стосунки, перш ніж ми двоє зійшлися. Та сама, яку я стільки разів

намагалася знайти, але безуспішно. Кейтлін — донька цього чоловіка.

Але що це для мене означає?

Детектив стишує голос так, що мені доводиться нашорошувати вуха, аби почути.

— Вона дуже важко переживала їхній розрив. Не хотіла про це

говорити. Власне, досі не хоче. Вона поїхала й навіть змінила ім’я.

Відтоді не зустрічається із чоловіками.

Серце в мене заходиться.

— Господи, я…

— Я завжди хотів дізнатися, що ж такого Енді Вінчестер заподіяв

моїй доньці. — Детектив підтискає губи так щільно, що вони

перетворюються на тонку лінію. — Отже, десь із рік тому я перевівся

сюди й став рознюхувати. Мене зацікавила ота ваша історія про те, що

він буцімто замикав вас на горищі. Але випадало на те, що ніхто не міг

засвідчити правдивості ваших слів. Хоча загалом ніхто й не намагався.

До того, як перебратися у Флориду, Вінчестери незлецьки верховодили

тут над усіма, зокрема й над деким із копів. — Він робить паузу. —

Але я виняток.

У роті в мене так пошерхло, що годі видушити бодай слово. Я просто

дивлюся на нього, вронивши щелепу.

— Якщо хочете знати мою думку, — каже він. — Це горище —

джерело підвищеної небезпеки. Надто легко там випадково

замкнутися. — Коннорс відсторонюється й веде далі вже нормальним

голосом: — Дуже шкода, що таке сталося з вашим чоловіком. І мій

приятель-судмедексперт, авжеж, буде тієї самої думки. Повчальна

історія, чи не так?

— Так… — видушую я. — Дуже повчальна.

Детектив Коннорс востаннє кидає на мене довгий погляд. А тоді

зводиться та йде нагору до колег. А я усвідомлюю раптом дещо

неймовірне.

Схоже, я таки полишу цей будинок без кайданок.

28 Привіт, мамо! ( італ. )

29 Чудово ( італ.).

РОЗДIЛ ШIСТДЕСЯТ ПЕРШИЙ. НIНА

Ніколи не думала, що мені судилося побувати на церемонії прощання

з Енді.

Я часто уявляла собі, як може завершитися вся ця історія, але ніколи

не припускала, що вона завершиться смертю Енді. У глибині душі я

знала, що мені не стане снаги його вбити. А навіть якби я й

спробувала, він здавався безсмертним. Складалося враження, що він

узагалі ніколи не помре. Навіть зараз, дивлячись на його вродливе

обличчя у відкритій труні з кленового дерева, на підтиснуті губи (бо

треба ж було приховати відсутність тих чотирьох зубів, що їх Міллі

примусила його видерти власноруч), навіть зараз я впевнена, що він

от-от розплющиться та знову повстане, щоб завдати ще одного, вирішального удару.

«Ти справді вважала була, що я помер? Сюрприиииз — я

живісінький! Гайда на горище, Ніно!»

Ні. Я не піду на горище. Ніколи більше.

Ніколи.

— Ніно… — На плече лягає чиясь рука. — Як ти?

Зводжу очі. Це Сюзанна. Моя колишня найліпша подруга. Жінка, яка

здала мене просто Енді в лабети, коли я розповіла їй, яке він

чудовисько.

— Тримаюся, — кажу я.

Стискаю носовички в правиці — переважно про людське око. За

увесь цей день я спромоглася витиснути із себе лишень одну

сльозинку, і це було, коли я побачила, як Сесілія вбирається в

простеньку чорну сукню, яку я їй купила для відвідин похорону. Зараз

донька сидить обіч мене в тій самій сукні, біляве волосся скуйовджене.

Енді сказився б, якби її такою побачив.

— Це такий шок… — Сюзанна стискає мою долоню, і мені вартує

чималих зусиль не висмикнути пальці. — Такий жахливий нещасний

випадок.

В очах у неї співчуття й жаль. Але вона щаслива, що помер мій

чоловік, а не її. «Бідолашна Ніна, як же їй не щастить». Вона уявлення

не має, що я відчуваю.

— Жахливо, — бурмочу я.

Сюзанна кидає на Енді останній погляд, відтак відходить. Простує

геть від труни мого чоловіка назад у своє життя. Підозрюю, наша

зустріч на завтрашньому похороні буде останньою. І жодного жалю

через це не відчуваю.

Дивлюся на свої простенькі чорні черевички-човники, всотуючи в

себе тишу зали прощань. Мені не хочеться говорити з відвідувачами, приймати співчуття, вдавати, ніби я спустошена смертю цього

чудовиська. Не можу дочекатися, доки все це завершиться й можна

буде жити власним життям. Завтра — останній день, коли мені

доведеться грати роль скорботної удовиці.

Почувши звук кроків, зводжу очі. Постать Ензо, який з’явився у

дверях, відкидає довгу тінь, кроки його розлунюються тихим залом, наче постріли. Він убраний в темний костюм і ще вродливіший, ніж

коли працював на нашому подвір’ї. Його темні, вологі очі

зустрічаються з моїми.

— Вибач, — каже він тихо. — Мені шкода, але… Я не можу.

Серце в мене обривається. Йому шкода не через Енді. Жодному з нас

Енді не шкода. Ензо шкода, тому що вчора я спитала його, чи він, бува, коли все це завершиться, не хоче поїхати зі мною світ за очі на західне

узбережжя — подалі звідси. Я й не сподівалася була, що він скаже

«так», але те, що він відхилив мою пропозицію, все одно мене

засмучує. Цей чоловік допоміг урятувати моє життя. Він мій герой. Він

і Міллі.

— Ти все розпочнеш спочатку… — Між бровами в нього залягає

маленька зморшка. — Так буде краще.

— Так, — кажу я.

Він має слушність. Між нами двома стоїть забагато жахливих

споминів. Краще все розпочати з чистого аркуша. Але це не означає, що я за ним не сумуватиму. І я ніколи, ніколи не забуду того, що він

для мене зробив.

— Подбай про Міллі, добре? — кажу я.

Він киває.

— Так. Обіцяю.

Ензо тягнеться до мене й востаннє накриває долонею мою руку.

Найімовірніше, як і в разі із Сюзанною, це остання наша зустріч. Я

вже виставила на продаж наш із Енді будинок. Ми із Сісі наразі

живемо в готелі, бо я не можу примусити себе увійти до свого

колишнього маєтку. Я відсотків на вісімдесят упевнена, що в тому

будинку тепер живе привид.

Озираюся на Сесілію, яка гомзається на стільці за кілька футів від

мене. Цю ніч ми провели в готелі, спали вдвох у величезному ліжку, донька притискалася до мене своїм худеньким тільцем. Я могла

попросити, щоб у номері облаштували ще одне спальне місце, але

донечка хотіла бути поруч зі мною. Вона досі не зовсім розуміє, що

сталося із чоловіком, якого називала батьком, але мене не розпитувала.

Просто відчуває полегшення через те, що його більше немає.

— Ензо, — гукаю я, — чи ти не міг би поки що забрати Сісі? Вона

вже довго тут просиділа і, мабуть, зголодніла. Може, сходіть кудись

перекусити?

Він киває і простягає моїй доньці руку.

— Ходімо, Сісі. Поласуємо курячими нагетсами й молочним

коктейлем.

Сесілія з готовністю зістрибує зі стільця — двічі просити не

доводиться. Так, увесь цей час вона чемно сиділа обіч мене, але ж вона

маленька дівчинка. Мені взагалі не варто було брати її сюди.

За кілька хвилин після того, як Ензо та Сісі йдуть, двері до зали

прощань знову прочиняються. Я мимоволі задкую на крок, коли бачу

нових відвідувачів.

Це родина Вінчестерів.

Затамовую дух, коли Евелін і Роберт Вінчестери заходять до кімнати.

Це наша перша зустріч після смерті Енді, і увесь цей час я

передчувала, що вона колись станеться. Мої свекри повернулися з

Флориди, щоб провести літо в місті, лише кілька тижнів тому, але це

наша перша відтоді зустріч з Евелін. Доти я тільки розмовляла з нею

телефоном — вона набрала мене, щоб дізнатися, чи потрібна мені

допомога в організації похорону. Я сказала, що ні.

Але насправді я просто не дуже хотіла з нею розмовляти, зважаючи

на те, що саме я відповідальна за смерть її єдиного сина.

Детектив Коннорс насправді виконав обіцянку. Смерть Енді визнали

нещасним випадком, ані проти мене, ані проти Міллі жодних

обвинувачень не висували. Згідно з офіційною версією, Енді випадково

замкнувся на горищі, коли мене не було вдома, і помер від

зневоднення. Авжеж, це жодним чином не пояснювало ані синців, ані

відсутніх у ротовій порожнині зубів. У детектива Коннорса були

знайомі судмедексперти, але Вінчестери, хоч як крути, — одна з

найвпливовіших і наймогутніших родин штату.

Чи знають вони? Чи здогадуються, що це я винна в його смерті?

Евелін і Роберт прямують кімнатою до труни. З Робертом ми майже

не знайомі. Він такий самий вродливий, як і його син колись, вбраний

сьогодні в темний костюм. Евелін теж у чорному, і вбрання контрастує

з білосніжним волоссям і такими самими черевичками-човниками.

У Роберта набряклі повіки, проте Евелін має бездоганний вигляд, наче щойно вийшла зі спа-салону.

Понурюю очі, коли вони підходять до мене. Скидаю погляд, лишень

коли Роберт кашляє, прочищаючи горло.

— Ніно… — видихає він низьким, рипким голосом.

Сковтую слину.

— Роберте…

— Ніно. — Він знову кашляє. — Я хочу, щоб ти знала…

«Ми знаємо, що ти вбила нашого сина. Ми знаємо, що це ти скоїла, Ніно. І ми не заспокоїмося, поки ти не втрапиш за ґрати й не

скнітимеш там до скону».

— Я хочу, щоб ти знала, що ми з Евелін завжди поряд, — каже він.

— Ми знаємо, що ти залишилася зовсім сама, і, хай там що буде

потрібно — тобі чи Сесілії, — тобі варто буде лише нас про це

попросити.

— Дякую, Роберте. — На очі на мить нагортаються сльози. Роберт

завжди був доволі непоганим чоловіком, хоча й не найліпшим батьком.

Зважаючи на те, що розповідав про нього Енді, батько не надто тішив

сина своєю увагою, коли той був маленьким. Він переважно працював, а виховувала сина Евелін. — Я дуже ціную вашу пропозицію.

Роберт простягає руку й ніжно торкається синового плеча. Цікаво, думаю я, чи він бодай здогадується про те, яким той насправді був

чудовиськом? Мусить здогадуватися. Чи, можливо, Енді занадто добре

приховував свою справжню сутність. Зрештою, я ж ні про що не

здогадувалася аж до тієї миті, коли довелося дряпати нігтями двері

кімнати на горищі.

Роберт притискає долоню до рота. Хитає головою. Видихає:

— Перепрошую.

Він стрімко виходить із зали. Ми залишаємося вдвох з Евелін.

Евелін — остання, з ким я сьогодні хотіла б залишитися наодинці.

Евелін не тупа. Певна річ, вона знала про ті проблеми, з якими я

зіткнулася під час шлюбу. Як і Роберт, вона могла не здогадуватися про

те, що саме її син зі мною чинив, але вона достеменно відчувала між

нами напруження.

Вона здогадувалася, як я справді ставилася до Енді.

— Ніно, — починає вона сухо.

— Евелін, — озиваюся я.

Жінка опускає очі до обличчя Енді. Намагаюся зрозуміти, що в неї на

думці, але збагнути це важко. Не знаю, чи річ у ботоксі, а чи її обличчя

завжди було таким незрушним.

— Знаєш, — каже нарешті вона. — Я оце поговорила зі старим

приятелем-поліціянтом про смерть Енді…

У мене закрутило в животі. Якщо вірити детективові Коннорсу, справу закрито. Енді завжди залякував мене гіпотетичним листом, що

мав надійти до поліції, якщо він загине, але той лист аж досі так і не

вигулькнув. Не знаю, чи то через те, що жодного листа не було взагалі, чи то через те, що детектив Коннорс його позбувся.

— Так? — Це єдине, що я годна видушити.

— Саме так, — каже вона неголосно. — Мені розповіли, у якому він

був стані, коли його знайшли… — Пильні очі прикипають до мене. —

І про відсутні зуби теж розповіли.

Боже. Вона знає.

Вона достеменно знає. Усі, хто в курсі того, в якому стані була ротова

порожнина Енді, коли його знайшли поліціянти, зрозуміють, що його

смерть — аж ніяк не нещасний випадок. Жодна людина не стане

плоскогубцями видирати собі зуби. З власної волі — ніколи.

Це кінець. Коли я вийду із зали прощання, на мене чекатиме поліція.

У мене на зап’ястках заклацнуть кайданки, зачитають мої права. І я аж

до скону скнітиму за ґратами.

Але про Міллі я все одно нікому не розповім. Вона не заслуговує на

те, щоб втягувати її в це болото. Вона дала мені нагоду стати вільною.

Я подбаю про те, щоб її це не зачепило.

— Евелін… — видихаю придушено. — Я… Я не…

Вона знову дивиться на синове обличчя. На його довгі вії, на

заплющені назавше очі. Підтискає губи.

— Я завжди йому казала, — каже жінка, — яка важлива гігієна

ротової порожнини. Нагадувала, що зуби треба чистити щовечора. А

якщо він цього не робитиме, то його буде покарано. Якщо порушуєш

правила, на тебе завжди чекає покарання.

Що? Про що вона?

— Евелін…

— Якщо ти не дбаєш як годиться про власні зуби, — веде вона далі,

— то втратиш привілей їх мати.

— Евелін?..

— Енді це знав. Він знав, що це моє правило. — Вона зводить на

мене очі. — Коли я вирвала йому молочний зуб плоскогубцями, я

вважала була, що він усе зрозумів.

Дивлюся на неї, надто налякана, щоб видушити бодай слово. Надто

налякана тими наступними словами, що вона зараз їх вимовить. І коли

вона їх вимовляє нарешті, у мене переймає дух.

— Шкода, — каже вона, — що він так і не засвоїв цього. Добре, що

ти зважилася і провчила його.

У мене відпадає щелепа. Евелін тим часом востаннє поправляє на

синові комірець білої сорочки. А відтак виходить із зали прощань, залишивши мене на самоті.

ЕПIЛОГ. МIЛЛI

— Розкажіть-но мені про себе, Міллі.

Я спираюся на мармурову кухонну стільницю й зводжу очі на Лізу

Кіллеффер. Вона цього ранку має просто-таки бездоганний вигляд: блискуче чорне волосся зібране у французький вузол на потилиці, ґудзики кремової блузки з коротким рукавом виблискують у світлі

ламп денного освітлення в щойно відремонтованій кухні.

Якщо я отримаю цю роботу, це буде перше моє місце за майже рік.

Після подій у будинку Вінчестерів я працювала потроху там і сям, але

жила переважно на кошти з річної зарплатні, яку Ніна поклала на мій

банківський рахунок невдовзі після того, як смерть Енді визнали

нещасним випадком.

Я досі не зовсім розумію, як їй це вдалося.

— Власне… — починаю я. — Я виросла в Брукліні. Працювала в

багатьох наймачів хатньою помічницею, як зазначено в моєму резюме.

А ще я люблю дітей.

— Чудово!

Ліза усміхається. Ентузіазм, з яким вона мене зустріла, здивував, зважаючи на те, що в неї, либонь, десятки кандидаток на посаду

служниці. Я ж бо навіть не подавала резюме. Ліза сама до мене

звернулася через сайт, де я розмістила оголошення, у якому

пропонувала послуги прибирання й догляду за дітьми.

Зарплата просто величезна, але це й не дивно, бо такий будинок аж

криком кричить про те, які заможні його власники. У кухні нове

устаткування, і я майже впевнена, що плита вміє готувати сама, без

жодного людського втручання. Я дуже хочу отримати цю роботу та

щосили намагаюся випромінювати впевненість. Згадую повідомлення

від Ензо, що я його отримала сьогодні вранці.

Щасти тобі, Міллі. Запам’ятай, їм дуже пощастить мати тебе за помічницю.

І ще одне.

Зустрінемося ввечері, коли ти отримаєш роботу.

— А яка саме допомога в господарстві вам потрібна? — питаю я.

— Та все як завжди. — Ліза прихиляється до кухонної стійки обіч

мене, відтягує комірець блузки. — Мені потрібен хтось, хто

підтримуватиме чистоту в будинку. Дбатиме про прання. Ну, і трохи

допомагатиме з куховарством.

— Це я можу, — кажу, хоча моя ситуація не змінилася за цей рік.

У мене будуть проблеми, якщо вона надумає збирати про мене досьє.

Адже термін за ґратами з мого резюме так нікуди й не подівся.

Ліза неуважно тягнеться до колоди з ножами, що стоїть на кухонній

стійці. Пальці її граються з руків’ям одного з ножів. Вона ледь нахиляє

його, і в лезі відбивається світло. Я переступаю з ноги на ногу, відчувши раптове зніяковіння.

Аж тоді вона каже:

— Про вас надзвичайно схвально відгукувалася Ніна Вінчестер.

У мене падає щелепа. Таке я найменше розраховувала почути. Від

Ніни вже тривалий час не надходило жодних звісток. Невдовзі після

того, як справу про смерть Ендрю закрили, вони із Сесілією

перебралися до Каліфорнії. У соцмережах Ніни немає, але кілька

місяців тому вона надіслала мені селфі: вони з Сесілією, засмаглі й

щасливі, на пляжі. Повідомлення було дуже коротеньким.

Дякую тобі за це.

Отже, мабуть, вона в такий спосіб хоче мені подякувати —

рекомендує на посаду служниці. Мої перспективи отримати роботу в

Лізи вже не здаються аж такими примарними.

— Щаслива це чути, — кажу я. — У Ніни… У Ніни працювати мені

було дуже приємно.

Ліза киває, пальці її досі термосять руків’я ножа.

— Так. Вона чудова.

Жінка знов усміхається, але з якимось дивним виразом. Вільною

рукою знову відтягує комірець блузки, і, коли тканина сповзає, я бачу

це.

Темно-пурпуровий синець на плечі.

Який за формою — ну, просто викапані відбитки пальців.

Понад її плечем дивлюся на холодильник. Там висить магніт, на

якому — світлина Лізи з високим кремезним чоловіком, що дивиться

просто в камеру. Уявляю собі, як пальці цього чоловіка стискаються на

тонкій Лізиній руці, як стискають її так міцно, щоб залишилися ці

яскраві відбитки.

Серце в мене так калатає, аж у голові паморочиться. Нарешті я

розумію. До мене доходить, чого Ніна так наполегливо рекомендувала

мене цій жінці. Вона ж бо знає мене. Знає, либонь, краще за мене саму.

— Отже. — Ліза встромляє ножа назад у колоду й виструнчується, тривожно дивлячись на мене великими блакитними очима. — Ви

зможете мені допомогти, Міллі?

— Так, — кажу я. — Мабуть, зможу.

ПОДЯКА

Я хочу подякувати Bookouture за те, що дали шанс моєму рукопису й

познайомили з моїм романом читачів. Моя особлива подяка —

редакторці Еллен Ґлісон, яка завжди надзвичайно проникливо

ставиться до моїх текстів. Також дякую моїм бета-рідеркам, Кейт і

Неллі. Дякую Закові за чудові поради. І, як завжди, дякую за

неймовірну підтримку моїм читачам — я роблю це для вас! І ще я

дуже вдячна Валеві за пильність.

ВIД АВТОРКИ

Любі читачі!

Хочу подякувати вам за те, що вирішили прочитати «Служницю».

Якщо вам сподобалося й ви хочете бути в курсі всіх моїх останніх

публікацій, просто підпишіться на розсилку за наступним посиланням.

Ваша адреса електронної пошти ніколи не буде передана третім

особам, і ви можете будь-коли відписатися.

www.bookouture.com/freida-mcfadden

Сподіваюся, вам сподобався роман, і якщо так, то я буду дуже

вдячна, якщо ви напишете відгук. Мені дуже хотілося б почути, що ви

думаєте, адже це дуже допомагає новим читачам відкрити для себе

одну з моїх книжок.

Я люблю отримувати відгуки читачів! Пишіть мені на електронну

пошту zzziatrist@gmail.com. І не дивуйтеся, якщо я відповім!

Ви також можете зв’язатися зі мною через мою сторінку в Facebook.

Завітайте на мій сайт www.freidamcfadden.com.

Щоб дізнатися більше про мої книжки, будь ласка, завітайте на

Amazon! Ви також можете слідкувати за мною на BookBub!

2023

ISBN 978-617-17-0279-0 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Серія «Художня література»

First published in Great Britain in 2022 by Storyfire Ltd trading as Bookouture Перекладено за виданням:

McFadden, Freida. The Housemaid / Freida McFadden. — London : Bookouture, 2022. — 336 p.

Переклад з англійської Дарини Березіної

Мак-Фадден Ф.

М15 Служниця / Фріда Мак-Фадден ; пер. з англ. Дарини Березіної. — Х. : Віват, 2023. — 352

с. — (Серія «Художня література», 978-966-942-826-4).

ISBN 978-617-17-0142-7 (укр.)

ISBN 978-1-80314-438-2 (англ.)

Міллі Келловей втомилася жити в автівці та харчуватися сандвічами, тому радо погодилася працювати служницею

у Вінчестерів. Відтепер у неї буде власна кімната, пристойна зарплатня і з’явиться шанс нарешті змінити життя. У

Міллі є таємниця, яку вона ретельно приховує. Але жінка навіть не підозрює, чого не розголошують її роботодавці.

Щодня Міллі наводить лад у будинку, готує смачну їжу, пере, але стосунки з украй знервованою Ніною Вінчестер

напружені. Згодом Міллі дізнається про неї дещо, від чого в жилах стигне кров. Невже ця жінка здатна на таке? І як

Ендрю Вінчестер, цей просто ідеальний чоловік, вживається зі справжньою психопаткою? Коли Міллі збагне, що

втрапила в пастку, буде вже запізно.

УДК 821.111

© Freida McFadden, 2022

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023