Служниця

світло. Нашорошено суплюся, підходжу до задніх дверей. Аж тоді

розумію, що надворі хтось є.

Це Ендрю.

Самотою сидить на стільці, цмулячи пиво з пляшки.

Тихенько прочиняю задні двері. Ендрю спантеличено дивиться на

мене, але ніц не каже. Натомість відпиває ще один ковток пива.

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — озивається він.

Я стискаю руки.

— Можна сісти?

— Певна річ. Влаштовуйся.

Ступаю на холодні дерев’яні мостини ґанку й опускаюся біля Ендрю.

От би й мені зараз пляшечку пива. Ендрю навіть не позирає на мене.

П’є собі, дивлячись на здоровезне подвір’я, яке простерлося перед

ним.

— Я хочу дещо пояснити. — Кашляю, прочищаючи горло. — Тобто

пояснити, чому не розповіла тобі про…

— Ти не мусиш нічого пояснювати. — Він кидає на мене короткий

погляд, а відтак знову зосереджується на пляшці у власних руках. —

Цілком очевидно, чому ти мені не розповіла.

— Я хотіла це зробити.

Це неправда. Я не хотіла нічого йому розповідати. Я не хотіла, щоб

він знав, хай навіть приховати власне минуле було від самого початку

дурнуватим задумом.

— Хай там як, мені дуже шкода.

Він ледь погойдує пляшку в руках.

— То за що ти сиділа?

Як прикро, що в мене немає пива.

Розтуляю губи, але, перш ніж устигаю зрозуміти, що саме варто

відповісти на це запитання, він каже:

— Забудь. Я не хочу знати. Мене це не обходить.

Закушую губу.

— Послухай, мені справді шкода, що я тобі не розповіла. Я хотіла

просто залишити минуле в минулому. Це зовсім не через якісь лихі

наміри.

— Еге ж…

— Я… — Дивлюся на власні долоні, складені на колінах. — Я

соромилася. Не хотіла, щоб ти погано про мене думав. Твоя думка

багато для мене важить.

Він скидає голову, щоб глянути на мене. Погляд його у тьмяному

світлі ліхтаря над ґанком здається на диво лагідним.

— Міллі…

— Також я хочу, щоб ти ще дещо знав… — Я глибоко вдихаю. —

Тоді, вночі, все було чудово. То була одна з найкращих ночей у всьому

моєму житті. І це завдяки тобі. Отже, хай би що сталося, дякую тобі за

ту ніч. Я… я просто мала тобі це сказати.

Зморщечка пролягає між його бровами.

— Мені теж було чудово. Я не почувався таким щасливим уже… —

Він тре перенісся. — Уже дуже довго. І навіть не усвідомлював цього.

Якусь мить ми дивимося одне на одного. Повітря між нами просто

вібрує від напруження. І з його погляду я розумію, що Ендрю теж це

відчуває. Він озирається на задні двері та, перш ніж я встигаю

зрозуміти, що відбувається, накриває мої вуста своїми.

Він цілує мене, здається, цілу вічність, але насправді все триває, мабуть, зо хвилину. Коли він відсторонюється, в очах його я бачу

гіркий жаль.

— Я не можу…

— Я знаю…

Не судилося. З багатьох причин. Якби він зважився, я пристала б на

це. Навіть попри те, що це означало б, що Ніна стане моїм лютим

ворогом. Я зголосилася б ризикнути. Заради нього.

Утім зараз я зводжуся й полишаю його на ґанку разом з його пивом.

Дерев’яні сходинки під моїми босими ногами крижані. Підіймаюся

на другий поверх. Голова в мене досі паморочиться від поцілунку, губи

печуть. Неможливо, щоб це сталося востаннє, щоб ніколи більше не

повторилося. Просто неможливо. Я ж бачила, як він на мене дивився.

Його почуття до мене щирі. Хай навіть Ендрю відомо тепер про моє

минуле, я досі йому подобаюся. Єдина проблема полягає в тому, що…

Стривайте-но. А це в нас що?

Завмираю на горішній сходинці. Там, у коридорі другого поверху, маячить якась тінь. Мружуся, намагаючись роздивитися примару в

темряві.

А тоді тінь рухається.

Не стримавшись, зойкаю і мало не злітаю сторчаком зі сходів.

Хапаюся за бильця, останньої миті просто дивом утримавшись на

ногах. Тінь суне до мене, і тепер я бачу, хто це.

Ніна.

— Ніно… — видихаю я.

Що вона робить у коридорі? Хіба була на першому поверсі? Чи вона

бачила, як ми з Ендрю цілувалися?

— Привіт, Міллі.

У коридорі темно, але білки її очей мало не світяться в темряві.

— Що… що ви тут робите?

Вона зневажливо форкає. Світло місяця підсвічує її обличчя, і на

нього лягають моторошні тіні.

— Це, власне, мій будинок. Я не мушу звітувати вам про те, чим

займаюся.

Власне, це насправді геть не її будинок. Господарем у маєтку є

Ендрю. Якби вони не були одружені, вона взагалі не мала б права тут

жити. Якщо він вирішить усе ж таки обрати мене й дати їй відкоша, цей будинок стане моїм.

Ну, що за божевільні думки лізуть мені в голову. Цілком очевидно, що нічого такого ніколи не станеться.

— Вибачте.

Вона складає руки на грудях.

— А от що, цікаво, ви тут робите?

— Я… я спустилася випити води.

— У вас що, води в кімнаті немає?

— Я вже всю випила, — брешу я. І я впевнена, що вона достеменно

знає, що це неправда, зважаючи на те, що вона взяла собі за звичку

нишпорити в моїй комірці.

Ніна якусь мить мовчить.

— Енді не було в ліжку. Ви, бува, його не бачили на першому

поверсі?

— Ем… здається, він на задньому подвір’ї, на ґанку.

— Зрозуміло.

— Але я не впевнена. Ну, тобто я з ним не розмовляла, нічого такого.

Ніна дивиться на мене так, наче не вірить жодному моєму слову. І

взагалі має рацію, бо все це брехня, одна суцільна брехня.

— Піду пошукаю його.

— А я повертаюся до себе.

Вона киває і проходить мимо, зачепивши мене плечем. Серце моє

калатає. Я не можу позбутися відчуття, що припустилася жахливої

помилки, перейшовши дорогу Ніні Вінчестер. Але вдіяти із цим уже

ніц не можу.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

У неділю в мене вихідний, тому я на цілий день їду з будинку.

Надворі чудова літня днина, не надміру спекотна, однак і не

прохолодна. Отже, я вирушаю до місцевого парку, сиджу на лавці, читаю книжку. У в’язниці якось забуваєш про такі прості радощі

життя. Про те, як воно — просто читати на лавці в парку. Там, за

ґратами, інколи тобі так цього кортить, що відчуваєш просто-таки

фізичний біль.

Я ніколи туди не повернуся. Ніколи.

Купую собі перекуску в автокафе, відтак повертаюся додому. Маєток

Вінчестерів просто неймовірно гарний. Хай навіть уже починаю

ненавидіти Ніну, але примусити себе ненавидіти цей будинок я просто

не в змозі. Він прегарний.

Як завжди, паркуюся на вулиці за брамою і йду до дверей будинку.

Поки я їхала додому, насувалася негода, і тепер, щойно дістаюся до

дверей, хмари нарешті вибухають дощем. Розчахую двері та квапливо

забігаю досередини, щоб не промокнути.

Коли заходжу до вітальні, Ніна сидить на канапі в напівпотемку.

Просто сидить, нічого не робить. Не читає, не дивиться телевізор.

Сидить собі, й усе. Коли прочиняю двері, вона пильно дивиться на

мене.

— Ніно? — питаю обережно. — З вами все гаразд?

— Ні, не все. — Вона кидає погляд на інший край канапи, і тепер я

помічаю нарешті — стіс суконь. Тих самих суконь, котрі вона

примусила мене прийняти в подарунок, коли я щойно почала в неї

працювати. — Що це мої сукні роблять у вашій шафі?

Витріщаюся на неї. Кімнату освітлює спалах блискавиці за вікном.

— Що?.. Що ви маєте на увазі? Ви ж бо самі дали мені ці сукні!

— Я вам їх дала?! — Вона заходиться якимось гавкучим сміхом, що

луною розходиться по кімнаті в унісон із гуркотом грому за вікном. —

З якого б це доброго дива я віддавала служниці сукні, котрі коштують

кілька тисяч доларів?

— Ви… — У мене підтинаються ноги. — Ви сказали, що вони вже

на вас замалі. Ви самі наполягали, щоб я їх узяла.

— Та як ви смієте брехати? — Ніна підступається до мене, блакитні

очі просто крижані. — Ви вкрали мої сукні! Ви злодійка!

— Ні! — Простягаю руку, намагаючись ухопитися за щось, перш ніж

мені остаточно підломляться ноги. Але під пальцями саме повітря. —

Я б ніколи такого не зробила!

— Ха! — форкає зневажливо жінка. — От вона, віддяка за те, що я

взяла на роботу колишню ув’язнену!

Вона вигукує це достатньо голосно — тож Ендрю нарешті чує нашу

сварку. Він квапливо виходить з кабінету, я помічаю його вродливе

обличчя на горішньому майданчику сходів, підсвічене черговим

спалахом блискавки. Боже милий, ким він тепер мене вважатиме?

Паскудно вже те, що йому стало відомо, що я сиділа. І тепер мені

менше за все кортить, щоб він вирішив, наче я ще й речі цуплю в його

будинку.

— Ніно? — Ендрю спускається сходами, перестрибуючи через

щаблі. — Що тут відбувається?

— А я зараз розповім тобі, що тут відбувається! — виголошує його

дружина переможно. — Міллі цупила речі з моєї шафи! Вона вкрала в

мене ці сукні! Я знайшла їх у її гардеробі!

Очі Ендрю повільно розширюються.

— Вона…

— Я нічого не крала! — В очах у мене вже печуть сльози. —

Присягаюся! Ніна сама дала мені ці сукні! Сказала, що вони вже для

неї замалі.

— Можна подумати, хтось повірить у ці брехні… — знущально

шкіриться моя господиня. — Зараз треба буде викликати поліцію. Та

ви хоч уявляєте, скільки коштують ці сукні?

— Ні, будь ласка, не треба…

— Ну, звісно. — Ніна регоче, побачивши вираз мого обличчя. — Ви

ж бо на умовно-достроковому звільненні, хіба ні? А за таке вас

негайно запроторять назад за ґрати.

Ендрю дивиться на стіс одягу на канапі, зсунувши брови.

— Ніно…

— Я зараз викличу поліцію. — Ніна витягає смартфон із сумочки. —

Лишень Бог відає, що ще вона в нас поцупила, еге ж, Енді?

— Ніно. — Він відводить очі від стосу одягу. — Міллі не крала цих

суконь. Я пам’ятаю, як ти перебирала речі в шафі. Як склала цей одяг у

пакети для сміття і сказала, що, мовляв, віддаси на доброчинність. —

Він бере зі стосу білосніжну мінісукенку. — Вона вже кілька років як

замала для тебе.

Ох, як мені подобається те, що в Ніни щоки буряковіють, коли вона

це чує.

— Що ти маєш на увазі? Що я жирна?!

Він не звертає уваги на її слова.

— Я маю на увазі, що вона нічого в тебе не крала, це повністю

виключено. Нащо ти це робиш?

У неї відпадає щелепа.

— Але ж, Енді…

Чоловік підходить до мене, завмерлої біля канапи.

— Міллі, — лагідно каже він. — Ви не могли б зараз піднятися до

себе нагору й дати нам з дружиною побути на самоті? Мені треба

поговорити з Ніною.

— Так, звісно, — белькочу я. І то залюбки.

Вони обоє мовчать, поки я долаю сходи на другий поверх.

Опинившись нарешті нагорі, підходжу до дверей, що ведуть на

горище, і прочиняю. Завмираю, розмірковуючи, що робити далі. Відтак

зачиняю двері, так і не ступнувши на сходи.

Рухаючись цього разу значно тихіше, скрадаюся назад, до сходів на

перший поверх. Зупиняюся на сходовому майданчику. Зі свого місця

Ніну й Ендрю я не бачу, але чую їхні голоси. Підслуховувати погано, проте я не можу примусити себе цього не робити. Урешті-решт, Ніна ж

бо збирається розповісти, чим це я їй так допекла, еге ж?

Сподіваюся, Ендрю надалі захищатиме мене, навіть попри те що

мене вже немає в кімнаті. Вона хіба й надалі переконуватиме чоловіка, буцімто я вкрала ті сукні? Зрештою, я колишня засуджена. От

припустишся в житті однієї-однісінької помилки, а потім уже ніхто

тобі не вірить.

— …Не брала ці сукні… — чую я голос Ендрю. — Я точно знаю, що

вона їх не брала.

— Як ти можеш бути на її боці, а не на моєму? — вигукує Ніна. —

Це дівчисько сиділо! Таким людям довіряти не можна. Вона брехуха й

злодійка і, авжеж, заслуговує на те, щоб повернутися назад за ґрати!

— Як ти можеш таке казати?! Міллі просто чудово себе

зарекомендувала!

— Еге ж, от я чомусь не здивована, що ти такої думки.

— Коли це ти стала такою жорстокою, Ніно? — Голос його тремтить.

— Ти так змінилася. Ти тепер наче геть інша людина.

— Усі люди змінюються, — озивається вона різко.

— Ні. — Він стишує голос, тож мені доводиться нашорошити вуха, щоб почути його слова крізь шамротіння дощу там, надворі. —

Змінюються, але не так. Я взагалі тебе не впізнаю. Ти зовсім не та

людина, у яку я колись закохався.

Западає довга пауза. Її уриває гуркіт грому — такий гучний, що

будинок здригається аж до підмурівків. Коли грім нарешті вщухає, наступні Нінині слова звучать голосно й чітко.

— Що ти маєш на увазі, Енді?

— Я маю на увазі… Мені здається, я вже не кохаю тебе, Ніно.

Мабуть, нам треба розійтися.

— Ти мене більше не кохаєш?! — вигукує вражено вона. — Як ти

можеш таке казати?

— Вибач. Я просто збував дні, жив як жилося й не усвідомлював, що

нещасливий.

Ніна довго мовчить, перетравлюючи почуте.

— А до Міллі це якийсь стосунок має?

Я затамовую дух, очікуючи на його відповідь. Хай навіть тоді, у

Нью-Йорку, між нами все відбулося, але я не збираюся дурити себе

хибними надіями, що Ніну він буцімто полишає через мене.

— Ідеться не про Міллі, — каже нарешті Ендрю.

— Та ну, серйозно?! Отже, ти брехатимеш мені зараз просто в

обличчя й переконуватимеш, що між вами двома нічого не

відбувається?

Дідько. Вона таки все знає. Чи принаймні вважає, буцімто знає.

— У мене є почуття до Міллі, — каже він так тихо, що я вирішую, наче мені просто почулося. Хіба ж можливо таке, щоб цей заможний, вродливий, одружений чоловік справді мав до мене якісь почуття? —

Але йдеться не про це. Йдеться про нас із тобою. Я тебе більше не

кохаю.

— Дурня якась! — Голос Ніни вже звучить на рівні ультразвуку. —

Ти кидаєш мене заради нашої служниці?! Це найдурніше, що мені

траплялося чути в цьому житті! Цим ти просто зганьбиш себе! Ти

кращий за це, Ендрю!

— Ніно… — Голос його твердий. — Усе в минулому. Мені шкода.

— Шкода?! — І знову гуркіт грому, від якого труситься будинок. —

Та ти гадки не маєш, що таке те «шкода»!..

Западає пауза.

— Перепрошую?..

— Якщо ти справді спробуєш подати на розлучення, — гарчить вона,

— у суді я тебе просто розчавлю. Я подбаю про те, щоб ти залишився

без даху над головою і навіть ламаного шеляга в кишені не мав!

— Без даху над головою? Це взагалі мій будинок, Ніно! Я придбав

його ще до того, як ми з тобою познайомилися. Я дозволив тобі тут

жити. Пригадай-но, у нас є шлюбна угода, згідно з якою, у разі

розірвання шлюбу, будинок повертається цілком у мою власність. —

Він витримує паузу. — А тепер іди, будь ласка.

Я зважуюся обережно зазирнути туди, униз, за бильця балюстради.

Опустившись навпочіпки, бачу Ніну, яка стоїть посеред вітальні, її

бліде обличчя. Вона то роззявляє, то стуляє рота, і це робить її

неймовірно схожою на викинуту на берег рибу.

— Ти ж це зараз не всерйоз, Енді? — різко питає вона.

— Я цілком і повністю всерйоз.

— Але… — Вона схрещує руки на грудях. — А як же Сісі?

— Сісі — твоя дочка. Ти ж бо ніколи не хотіла, щоб я її вдочерив.

Нінин голос звучить так, наче вона цідить слова крізь стиснуті зуби.

— Еге ж, тепер я все зрозуміла. Це все через те, що я не можу

народити тобі дитину. Тобі потрібна молодша жінка, яка тобі народить.

Я тобі більше не годжуся.

— Ні, йдеться не про це, — запевняє він.

Хоча певною мірою, мабуть, таки саме про це. Ендрю хоче мати ще

одну дитину. А Ніна йому не може цього подарувати.

Голос її тремтить.

— Енді, будь ласка, не чини так зі мною. Не принижуй мене так.

Будь ласка.

— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, Ніно. Просто зараз.

— Але ж надворі негода!

Голос Ендрю лишається незрушним.

— Пакуй речі й забирайся звідси.

Я майже чую, як обертаються коліщатка в її голові. Про Ніну

Вінчестер можна багато всякого сказати, але вона достеменно не

дурна. Геть не дурна. Нарешті вона похнюплюється.

— Гаразд. Я поїду.

Лунають важкі кроки. Ніна йде до сходів. Мені треба порснути геть з

очей, але я барюся. Лише на мить. Ніна скидає погляд і бачить мене на

горішньому сходовому майданчику. Очі її палають таким гнівом, якого

мені ще ніколи не траплялося бачити. Я кинулася б прожогом до своєї

кімнати, утім ноги мені ніби вгрузли в підлогу. А вона тим часом

заходиться підійматися сходами.

Востаннє спалахує блискавка. Ніна дістається другого поверху, і її

підсвічене блискавкою обличчя здається вискаленою моторошною

пикою якогось пекельного чудовиська.

— Чи… — Губи мені терпнуть, я насилу вимовляю слова. — Чи

допомогти вам зібратися?

В очах її така ненависть, що мені стає лячно: а що, як вона зараз

голіруч розірве мені груди й вирве з них серце?

— Чи допомогти мені зібратися?! Ні, мабуть, сама впораюся.

Ніна простує до своєї спальні, грюкнувши дверима. Я не знаю, що

мені робити. Можна, авжеж, піднятися на горище, аж тоді я кидаю

погляд на перший поверх, де посеред вітальні досі стоїть Ендрю. Він

скидає очі, тому я спускаюся сходами, щоб поговорити.

— Мені так шкода! — озиваюся квапливо. — Я не хотіла…

— Не смійте ні в чому себе обвинувачувати, — каже він. — До цього

вже давно все йшло.

Дивлюся на заплакану шибу.

— Ви хочете, щоб я… поїхала?

— Ні, — каже він. — Я хочу, щоб ви залишилися.

Він торкається моєї руки, і мене беруть сироти. Усе, про що я зараз

здатна думати, — це про те, як хочу, щоб він мене поцілував. Утім

просто зараз він цього зробити не зможе. Адже там, нагорі, Ніна.

Однак незабаром вона поїде.

Приблизно за десять хвилин сходами спускається Ніна. На кожному

плечі в неї висить по валізі. Ще вчора вона змусила б мене тягти їх і

кпинила б із того, що я, мовляв, слабачка. Зараз їй доводиться все

робити самій. Коли зводжу на неї погляд, то бачу, що очі її набряклі, волосся скуйовджене. Вона має просто-таки жахливий вигляд. Либонь, аж дотепер я не усвідомлювала, скільки насправді їй років.

— Будь ласка, не роби цього, Ендрю, — благально звертається до

чоловіка вона. — Будь ласка.

На щоці в нього смикається живчик. Знову гуркотить грім, але цього

разу тихіше, ніж доти. Негода відступає.

— Я допоможу тобі скласти валізи в автівку.

Вона придушує ридання.

— Можеш себе цим не утруднювати.

Ніна важко суне до дверей гаража, які межують з вітальнею, тягнучи

свої важезні сумки. Ендрю пробує допомогти, але вона відштовхує

його. Намагається відчинити двері. Замість поставити валізи на

підлогу, вона пробує зробити це просто з ними в руках. Минає кілька

хвилин, і врешті-решт я не витримую. Кваплюся до дверей і, перш ніж

вона встигає мене зупинити, повертаю ручку, розчахуючи двері.

— Боже милий, — видихає вона. — Красно дякую.

Не знаю, що на це відповісти. Просто стою і дивлюся, як Ніна

проштовхується повз мене зі своїми речами. Однак просто перед тим,

як зайти до гаража, Ніна раптом нахиляється до мене — обличчя її

опиняється так близько, що я відчуваю гаряче дихання в себе на шиї.

— Я ніколи цього не забуду, Міллі, — сичить вона мені у вухо.

Серце у мене в грудях заходиться. Її слова досі відлунюють в мене у

вухах, коли вона вкидає валізи до багажника свого «лексуса» і

виїжджає з гаража.

Браму за собою вона не зачиняє. Я бачу, як під’їзну алею дзьобає

злива. Порив вітру б’є мені просто в обличчя, забиваючи дух. Ще

якусь мить стою, дивлячись, як розчиняється вдалині Нінина автівка.

Мало не здригаюся, коли хтось обіймає мене за плечі.

Певна річ, це Ендрю.

— З тобою все гаразд? — питає він.

Він такий чудовий! Після цієї жахливої сцени він знайшов у собі

сили поцікавитися тим, як я почуваюся.

— Усе гаразд. А ти як?

Чоловік зітхає.

— Могло бути краще. Але маємо що маємо. Так не могло тривати

далі. Я її вже не кохаю.

Дивлюся на прочинену браму гаража.

— З нею все буде добре? Де вона тепер житиме?

Він відмахується.

— У неї є кредитка. Винайме номер у готелі. Не переймайся через

Ніну.

От лишень я таки переймаюся через Ніну. Я дуже переймаюся через

Ніну. Але з геть іншої причини.

Він відпускає мої плечі й натискає кнопку, зачиняючи браму гаража.

Бере мене за руку, щоб повести геть, але я все дивлюся й дивлюся на

браму, аж поки та повністю не зачиняється. Мені здається, що Нінина

автівка от-от вигулькне з-за рогу.

— Ходімо, Міллі. — Очі в Ендрю блищать. — Я так довго мріяв

опинитися з тобою наодинці.

Попри все я не можу стримати усмішку.

— Справді?

— Ти просто не уявляєш, як я про це мріяв…

Він притягує мене до себе й цілує, і, коли я млію в його обіймах, над

головами в нас знову гуркотить грім. Мені здається, що там, удалині, досі чути ревіння двигуна Ніниної автівки. Але це неможливо. Вона

поїхала.

І полотном дорога.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Наступного ранку я прокидаюся в кімнаті для гостей. Обіч спить

Ендрю.

Після того як напередодні вночі поїхала Ніна, саме в цій кімнаті ми

облаштувалися. Я не хотіла спати в ліжку, де ще напередодні спала

вона. А моя крихітна лежанка нагорі для двох була завузька. Отже, ми

знайшли компромісний варіант.

Мабуть, якщо все надалі так триватиме — якщо в нас усе буде

серйозно, — урешті я переберусь до головної спальні цього будинку.

Але згодом. Там поки що пахне Ніною. Її запах просто-таки в’ївся в

усе довкола.

Ендрю розплющується. І, побачивши мене поряд, усміхається.

— Привіт, — каже він.

— І тобі привіт.

Проводить пучкою пальців по моїй шиї, по плечу, і мене беруть

сироти.

— Мені подобається прокидатися з тобою обіч. З тобою замість неї.

Я почуваюся так само. Сподіваюся, завтра я теж прокинуся з ним

поруч. І позанаступного дня теж. Ніна не цінувала цього чоловіка, а я

ціную. Вона сприймала все як належне.

Так химерно уявляти, наче все, що було її життям, тепер стане моїм.

Ендрю нахиляється до мене й цьомкає в кінчик носа.

— Нумо вже вставати. У мене сьогодні призначено зустріч.

Знехочу сідаю в ліжку.

— Я приготую тобі сніданок.

— Навіть не думай про це. — Він зводиться, ковдра падає, виставляючи на позір чудовезне тіло. Він у дивовижній формі (певно, вчащає до спортзалу). — Ти прокидалася й готувала нам сніданок, відколи почала тут працювати. Сьогодні відпочивай. І роби все що

заманеться.

— Щопонеділка я зазвичай ставлю прання. Я просто завантажу

пралку, і…

— Ні. — Ендрю пильно дивиться на мене. — Послухай, наразі я не

знаю, чим це все завершиться, але… Ти справді мені подобаєшся. Я

хочу, щоб у нас із тобою з’явився шанс. І якщо ми на це зважимося, ти

не можеш залишатися моєю помічницею. Я знайду когось іншого, щоб

прибирали в будинку, а ти можеш просто відпочивати й міркувати про

те, чим хочеш займатися.

Щоки мої маковіють.

— Для мене це проблема. Ти ж бо знаєш, я сиділа. Люди не воліють

наймати на роботу тих, хто…

— От саме тому ти можеш залишатися тут скільки треба, — скидає

він руку, цим жестом уриваючи мої заперечення. — Я серйозно. Мені

подобається, що ти тут. І хтозна… може, усе завершиться тим, що ти

взагалі назавжди сюди переїдеш.

Він усміхається мені лагідною, чарівливою усмішкою, і я просто-таки тану. Ніна, мабуть, справді божевільна, якщо відпустила цього

чоловіка.

Я досі боюся, що вона зажадає отримати його назад.

Дивлюся на м’язисті ноги Ендрю, який вдягає труси-боксери.

Витріщаюся на нього крадькома. Він підморгує мені та йде до ванної, щоб стати під душ. І я залишаюся сама.

Позіхаю, розпростершись на цьому розкішному двоспальному ліжку.

Я ж так раділа була, коли отримала ту лежанку нагорі, але зараз усе

зовсім по-іншому. Виявляється, я навіть не усвідомлювала, що увесь

цей час проходи ˊ ла зі зведеною від неминаючої судоми спиною, але, щойно провела лишень одненьку ніч на цьому розкішному матраці, ситуація значно поліпшилася. До хорошого швидко звикаєш.

Свій телефон я полишила на столику побіля ліжка. Чую, як він

дзижчить. Тягнуся по нього і суплюся, побачивши напис на екрані:

«Номер абонента приховано».

У мене скручує живіт. Хто може телефонувати мені о такій порі, коли ще й на світ не благословилося? Дивлюся на екран, аж допоки

телефон нарешті не замовкає.

Що ж… і хвалити Бога.

Знову кладу телефон на столик і ніжуся на ліжку. Йой, який же тут

зручний матрац. Утім річ не лишень у ньому. Простирадла наче

шовкові. А ковдра тепла, проте водночас легка. Її годі й порівнювати з

тим кусючим вовняним шматтям, під яким я спала там, нагорі. Так

само, як і з тією благенькою пародією на ковдру, яка була в мене у

в’язниці. Виявляється, на гарній, дорогій постільній білизні затишно

спати… це хто б міг подумати, га?

Очі в мене починають злипатися. Але, перш ніж я встигаю

провалитися в сон, телефон знову дзвонить.

Зі стогоном тягнуся по нього. І знову на екрані той самий напис.

«Номер абонента приховано».

Хто може мені телефонувати? У мене немає подруг. Номер мого

телефону є у вчителів Сесілії, але школа влітку не працює. Єдина

людина, яка бодай колись мені телефонувала, це…

Ніна.

Що ж, якщо це справді вона, то це остання людина, з якою я зараз

хочу розмовляти. Натискаю червону клавішу на екрані, скидаючи

дзвінок. Але засинати знову не годиться, тому я вибираюся з ліжка та

вирушаю нагору, щоб сходити в душ.

***

Коли спускаюся, Ендрю вже вбраний у діловий костюм і звільна п’є

каву. Я ніяково проводжу долонями по власних джинсах, почуваючись

на його тлі якоюсь обшарпанкою. Він стоїть біля вікна, дивлячись на

подвір’я, куточки губ опущені.

— Усе гаразд? — питаю я.

Він здригається — не помітив, як я увійшла. Усміхається.

— Так, усе чудово. Просто… Там знову цей бісів садівник. Що, в

дідька, він постійно там робить?

Підходжу до вікна, стаю поруч із Ендрю. Бачу Ензо, який порається

над клумбою з лопатою напереваги.

— Ееее… порається в саду?

Ендрю кидає погляд на годинник на зап’ястку.

— Зараз восьма ранку. Він завжди тут, на нашому подвір’ї. Він

працює ще на десяток тутешніх родин… якого дідька він постійно

товчеться саме в нас?

Знизую плечима, але, відверто кажучи, він таки має слушність. Мені

теж здається, що Ензо проводить на нашому подвір’ї забагато часу.

Просто недоречно багато часу, навіть зважаючи на те, наскільки наше

подвір’я більше за інші.

Ендрю, здається, щось надумав. Він ставить кухоль з кавою на

підвіконня. Я тягнуся за ним, добре знаючи, що в Ніни станеться

істерика, якщо вона побачить пляму від кави на підвіконні. Аж тоді

зупиняю себе. Ніна більше не влаштовуватиме мені вирвані роки. Я її

більше не побачу. Я й сама можу відтепер залишати кавові філіжанки

де заманеться.

Ендрю виходить на моріжок перед будинком. На обличчі в нього

рішучий вираз. Із цікавості я йду за ним слідом. Певна річ, він

збирається поговорити з Ензо… Ендрю прокашлюється. І ще раз. Але

привернути увагу садівника йому не вдається.

Нарешті він гримає:

— Ензо!

Той дуже повільно зводить голову. Озирається.

— Так?

— Я хочу з вами поговорити.

Ензо протяжливо зітхає і повертається на п’ятах. Простує до нас, рухаючись неймовірно повільно.

— Га? Чого хотіти?

— Послухайте. — Ендрю високий, але Ензо вищий, тому Ендрю

доводиться скидати голову, щоб зустрітися з ним поглядом. — Дуже

дякую за все, що ви тут зробили, але ми більше не потребуємо ваших

послуг. Тому, будь ласка, збирайте речі та йдіть собі до наступного

свого наймача.

— Che cosa? [22] — питає Ензо.

Ендрю підтискає губи так, що вони перетворюються на одну пряму

лінію.

— Я сказав, що ви нам більше не потрібні. Все. Кінець. Можете йти.

Ензо схиляє голову до плеча.

— Звільнено?

Ендрю голосно втягує повітря.

— Так. Вас звільнено.

Ензо якусь мить обмірковує почуте. Я задкую на крок, усвідомлюючи: дарма що Ендрю високий і м’язистий, Ензо все одно

вищий і кремезніший за нього. Якщо ці двоє чубитимуться, важко

наперед передбачити, хто переможе.

Аж тоді садівник просто знизує плечима.

— Гаразд, — каже він. — Я йду.

Здається, йому такою мірою байдуже, що я замислююся, чи Ендрю, бува, не почувається зараз дурнем через те, що зчинив такий рейвах, бо, мовляв, Ензо тут багато працює. Але Ендрю просто киває з

помітним полегшенням.

— Grazie. Я вам дуже вдячний за все, що ви зробили для нас

протягом цих останніх кількох років.

Ензо просто невиразно дивиться на нього.

Ендрю бурмотить щось ледь чутно і, відвернувшись, рушає до

будинку. Я вже збираюся піти за ним, але, щойно Ендрю зникає за

дверима, щось мене втримує. Хтось. Я не одразу розумію, що за руку

мене тримає Ензо.

Озираюся, зустрічаюся з ним поглядом. Вираз його обличчя

кардинально змінився, тільки-но Ендрю зник за дверима. Темні, стривожені очі прикипіли до моїх.

— Міллі… — видихає він. — Ти повинна звідси поїхати. Ти в

жахливій небезпеці.

У мене падає щелепа. Не лишень через те, що він сказав, але й через

те, як саме він це сказав. Відколи я тут працювала, він і двох слів

англійською докупи не міг зліпити. А зараз я почула від нього два

повні речення. Ба більше, італійський акцент, зазвичай такий сильний, що садівника насилу можна зрозуміти, тепер майже непомітний. Ензо

говорить як людина, яка англійською володіє цілком пристойно.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я. — Ніна поїхала.

— Ні. — Він уперто хитає головою, досі міцно тримаючи мене за

руку. — Помиляєшся. Вона не…

Перш ніж він устигає сказати ще щось, двері будинку рвучко

прочиняються. Ензо квапливо відпускає мою руку й задкує на крок.

— Міллі? — З будинку визирає Ендрю. — Чи все гаразд?

— Так, — видушую я.

— Ти йдеш?

Мені хочеться залишитися надворі й розпитати Ензо про те, що має

означати його лиховісне попередження і що він намагався мені

сказати, але доводиться повернутися назад у будинок. Вибору в мене

немає.

Зайшовши слідом за Ендрю в будинок, я озираюся на Ензо, який

збирає своє причандалля. Він на мене навіть не дивиться. Можна

навіть вирішити, що оцю щойну сцену я просто вигадала. От хіба що

я, опустивши очі, бачу червоні відбитки пальців на власному зап’ястку.

22 Що сталося? ( італ. )

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ

Ендрю сказав мені, що відтепер я не мушу займатися домашнім

господарством, але щопонеділка я зазвичай вирушаю на закупи, а в

холодильнику в нас нині порожньо. До того ж, трохи погортавши

книжки, які взяла з книжкової шафи, і подивившись певний час

телевізор, я просто знемагаю від бажання чимось зайнятися. На

відміну від Ніни, я не люблю бити байдики.

Старанно уникаю того супермаркету, де мене намагався затримати

охоронець. Натомість їду до іншого, розташованого в іншому районі

міста. Усе одно всі ці магазини схожі один на одного.

Знаєте, що найприємніше? Коли, штовхаючи візок торговельним

залом, мені тепер можна не намагатися дотримуватись отого

дурнуватого Ніниного списку закупів. Я можу купувати що заманеться.

Якщо захочу бріош, можу купити бріош. Захочу хліб на заквасці, куплю його. І мені не доведеться надсилати сотні світлин усіх наявних

в асортименті буханців. Яке полегшення!

Поки я передивляюся продукти в молочному відділі, у моїй сумці

дзвонить телефон. Мене знов охоплює тривога. Хто може мені

телефонувати?

Можливо, це Ендрю?

Відкриваю сумочку, витягаю телефон. На екрані знову напис про

прихований номер абонента. Це знову та сама людина, яка

телефонувала мені сьогодні вранці.

— Ви ж Міллі, так?

Мало не підстрибую від несподіванки. Скидаю очі. Бачу одну з тих

жіночок, котрі були тоді на зустрічі Асоціації батьків і вчителів, — ім’я

її я не пам’ятаю. Вона теж штовхає візок. На пухлявих, яскраво

підфарбованих вустах — фальшива посмішка.

— Так, — озиваюсь я.

— Я Патріс, — нагадує вона. — Ви ж Нінина служниця, так?

Мене охоплює роздратування, коли чую те визначення. «Нінина

служниця». Нормально взагалі! Чекайте, от дізнається вона, що Ендрю

випхав Ніну і що через отой їхній шлюбний контракт після розлучення

вона залишиться ні з чим. А потім довідається, що я нова кохана

Ендрю Вінчестера. Уже незабаром, можливо, їй доведеться

підлещуватися вже до мене.

— Я працюю на Вінчестерів, — кажу стримано. Але розумію, що

стриманості моєї надовго не вистачить.

— Ой, чудово, — посмішка її ширшає. — Я цілий ранок намагалася

додзвонитися до Ніни. Ми з нею мали сьогодні обідати разом — ми

завжди обідаємо разом щопонеділка й щочетверга в ресторації «У

Крістен»… Але вона так і не з’явилася. Чи все гаразд?

— Так, — брешу я. — Усе чудово.

Патріс підтискає губи.

— Що ж, мабуть, вона просто забула. Я завжди знала, що в Ніни

вітер у голові гуляє.

Гуляє, еге ж. Утім я жодним чином не коментую цього твердження.

Очі жінки зісковзують на телефон, що його я тримаю в руці.

— Це той телефон, що вам дала Ніна?

— Так. Саме той.

Вона закидає голову й регоче.

— Маю визнати, що з вашого боку дуже люб’язно дозволяти їй

постійно тримати вас на короткому повідці. Не знаю, чи на вашому

місці я взагалі таке витримала б.

Знизую плечима.

— Вона переважно надсилає мені повідомлення. Усе не так уже й

погано.

— Я не про це. — Вона киває на телефон. — Я про отой застосунок-маячок для відстежування місцеперебування, що його вона встановила.

Вас не доводить до сказу думка про те, що вона стежить за кожним

вашим кроком?

У мене виникає враження, що я отримала попід дих.

Ніна відстежує місцеперебування мого телефона? Та якого дідька?

Оце я дурепа. Певна річ, вона просто мала щось таке утнути. Усе

цілком логічно. Тепер я розумію, що в неї не було потреби порпатися в

моїй сумочці, шукаючи ту програмку з вистави, або телефонувати

додому ввечері, коли ми були в театрі. Вона й без того точно знала, де

я є.

— Йой… — Патріс затискає долонькою рота. — Перепрошую! Ви не

знали?

Мені кортить щосили вгатити ляпаса по цій нафаршованій батоксом

пиці. Я не можу стверджувати напевне, чи вона справді вважає, буцімто я не знала про маячок у телефоні. Проте вигляд у неї такий, наче їй дуже приємно, що саме їй випало мене про це сповістити.

Відчуваю, як холодний липкий піт виступає в мене на потилиці.

— Перепрошую, — бурмочу я.

Проштовхнувшись повз Патріс і полишивши візок з продуктами, мчу

на парковку. Лишень коли опиняюся просто неба, до мене

повертається можливість дихати. Нахиляюся, спершись руками в

коліна, і стою так, допоки не нормалізується ритм дихання.

Розгинаюся — і бачу, як з парковки швидко виїжджає якась автівка.

Упізнаю білий «лексус».

Викапаний Нінин.

А тоді в мене знову дзвонить телефон.

Рвучко витягаю його із сумочки. І знову на екрані напис про

прихований номер. Гаразд, якщо вона хоче зі мною поговорити, то

нехай собі, хай скаже те, що хоче сказати. Якщо вона зараз

погрожуватиме й називатиме мене розлучницею… хай собі.

Натискаю на клавішу, приймаючи виклик.

— Слухаю. Ніно, це ви?

— Алло! — гукає в слухавці веселий голос. — Хочемо повідомити, що у вас добігла завершення дія автострахування…

Відсуваю телефон від вуха і, не ймучи віри самій собі, дивлюся на

екран. Це була не Ніна. Це бісові спамери. Я зробила з мухи слона.

Однак у мене все одно не виходить позбутися відчуття того, що я в

небезпеці.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ

Ендрю сьогодні ввечері затримується на роботі.

За чверть сьома від нього надійшло сповнене каяття повідомлення.

Проблеми на роботі. Застряг тут принаймні ще на годину. Вечеряй без мене.

Я надіслала йому відповідь.

Без проблем. Обережно за кермом.

Але в душі я відчувала гостре розчарування. Мені дуже сподобалася

ота наша з Ендрю вечеря тоді, на Мангеттені, і я спробувала була

відтворити одну з тих страв, що ми ними смакували тоді у

французькому ресторані. Стейк au poivre — стейк з перцем по-французькому. Я скористалася чорним перцем-горошком, який

придбала в супермаркеті (коли мені вистачило снаги туди

повернутися), додала подрібнену цибулю шалот, коньяк, червоне вино, яловичий бульйон і жирні вершки. Аромат був просто дивовижний, але

ще година чи дві для моєї страви стануть вироком: розігрітий стейк —

зовсім не те, що свіжий. Отже, іншого вибору, окрім як смакувати цією

дивовижною вечерею на самоті, у мене не було. І тепер, коли клацаю

канали телевізора, враження в мене таке, що та смакота каменюкою

лежить у мене в шлунку.

Мені не подобається залишатися в цьому будинку на самоті. Коли

поряд Ендрю, з’являється відчуття, що це справді його будинок. Але

коли його немає, це місце просто-таки смердить Ніною. Аромат її

парфумів сотається з кожної шпарини, з кожного закутка — вона

помітила територію власним запахом, наче тварина.

Хай навіть Ендрю казав мені цього не робити, я влаштувала

генеральне прибирання, повернувшись із закупів, — усе заради того, щоб позбутися аромату її парфумів. Але попри все я досі його

відчуваю.

Хоч як огидно поводилася Патріс там, у супермаркеті, вона зробила

мені величезну послугу. Ніна справді за мною стежила. Я знайшла

застосунок-маячок у якійсь течці на смартфоні, куди зазвичай ніколи

не зазирала. І негайно його видалила.

Але досі не можу позбутися відчуття, що вона за мною шпигує.

Заплющуюся і згадую почуте сьогодні вранці попередження Ензо.

«Ти повинна звідси поїхати. Ти в жахливій небезпеці».

Він боявся Ніни. Я бачила це в його очах, коли ми розмовляли, а вона

опинялася десь поблизу.

«Ти в жахливій небезпеці».

Намагаюся притлумити хвилю нудоти, яка підступає до горла.

Вона поїхала.

Але, можливо, досі здатна мені зашкодити.

Сонце вже сіло. Дивлячись у вікно, я бачу власне відображення в

шибі. Я зводжуся з канапи й підходжу до вікна. Серце калатає.

Притискаюся чолом до прохолодного скла, вдивляючись у темряву

там, надворі.

Це що, автівка зупинилася за брамою?

Мружуся, вдивляючись у потемок і намагаючись зрозуміти, ввижається мені чи ні. Мабуть, можна було вийти та глянути, що там

таке. Але ж це означає, що доведеться відімкнути двері будинку.

Утім, що з нього користі, з того замка, якщо в Ніни все одно є ключ?

Думки мої уриває дзвінок мобільного. Телефон я залишила на

кавовому столику. Квапливо беру його, боячись пропустити дзвінок, —

і знову бачу на екрані напис «номер абонента приховано». Хитаю

головою. Знову спамери. От тільки їх мені бракувало.

Натискаю зелену кнопку, приймаючи виклик. Авжеж, зараз у

слухавці знову пролунає отой набридливий запис. Але натомість чую

спотворений перетворювачем голос.

— Тримайтеся якнайдалі він Ендрю Вінчестера!

Я голосно втягую повітря.

— Ніно, це ви?

Не можу визначити, чоловік мені телефонує чи жінка, а тим паче, чи

це справді Ніна. Аж тоді на іншому кінці дроту лунає клацання, й у

слухавці западає тиша.

Сковтую слину. Досить уже з мене цих Ніниних ігрищ. Починаючи

від завтра, я зроблю цей будинок своїм. Я покличу майстра, щоб

змінив замки на дверях. А сьогодні спатиму в головній спальні. Досить

уже цієї дурні з ночівлею в кімнаті для гостей. Я тут більше не гостя.

Ендрю сказав, що сподівається, наче в нас щось вийде.

Отже, тепер це й мій будинок.

Рушаю до сходів, перестрибуючи через дві сходинки, підіймаюся

нагору й дістаюся нарешті тієї задушливої комірки під самісіньким

дахом — своєї теперішньої спальні.

От лишень відсьогодні це вже не моя спальня. Зараз спакую речі й

переберуся донизу. Це мої останні відвідини комірки, здатної

викликати напад клаустрофобії, із цим дурнуватим замком ззовні на

дверях.

Витягаю одну із сумок з гардеробу. Починаю вкидати туди свій одяг, не утруднюючи себе тим, щоб його складати як годиться — адже мені

треба буде всього лишень спуститися поверхом нижче. Певна річ, доведеться попросити дозволу в Ендрю, перш ніж прибрати Нінині

речі із шафок там, унизу. Але він не може розраховувати, що я й надалі

житиму в цій комірці. Це жорстоко. Це ж бо не кімната, а камера

тортур якась.

— Міллі? Що це ти робиш?

Голос, який лунає за спиною, мало не викликає в мене серцевий

напад. Схопившись за груди, озираюся.

— Ендрю, я не чула, як ти зайшов.

Він кидає погляд на мою сумку.

— Що тут відбувається?

Я вкидаю до сумки бюстгальтери, які досі тримала в руках.

— Ну… я подумала, що можу перебратися донизу.

— Ага…

— Ти… ти не проти?

Раптом відчуваю зніяковіння. Я припускала, що Ендрю буде не

проти, але, можливо, поквапилася з такими припущеннями.

Він ступає до мене крок. Закушую губу так, що аж боляче стає.

— Певна річ, не проти. Я й сам збирався це тобі запропонувати. Але

не був упевнений, чи ти погодишся.

Я розпружуюся.

— Погоджуся, певна річ. Я… у мене був важкий день.

— Чим ти займалася? Я бачив книжки на кавовому столику. Ти

читала?

От би я насправді сьогодні лише читала.

— Правду кажучи, я не хочу про це говорити.

Він підходить ще на крок і тягнеться до мене. Пучкою пальця

окреслює лінію моєї щелепи.

— Може, мені вдасться примусити тебе про все забути?

Я здригаюся від цього доторку.

— Закладаюся, що вдасться…

І йому справді це вдається.

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Навіть попри те, якою незручною є моя лежанка, порівняно з

неймовірним матрацом у кімнаті для гостей, я вирубаюся майже

одразу після того, як ми з Ендрю кохаємося. Засинаю в його міцних

обіймах. Я ніколи навіть припустити не могла, що кохатимуся в цій

кімнаті. А надто зважаючи на те, що Ніна категорично заборонила мені

приводити гостей.

Що ж… як виявилося, правило це не дуже їй зарадило.

Прокидаюся близько третьої ранку. Перше, що відчуваю, прокинувшись, — тиск повного сечового міхура. Неприємно.

Доведеться поквапитися в туалет. Зазвичай я навідуюся туди, перш ніж

лягати спати, але Ендрю так мене виснажив, що я порушила цей

ритуал.

А потім виникає ще одне відчуття. Порожнеча. Ендрю поруч немає.

Мабуть, коли я заснула, він вирішив перебратися до власного ліжка. І

не мені його винуватити. На цій лежанці й одній тісно, що вже казати

про двох. А кімната здатна викликати напад клаустрофобії. Може, він

намагався заснути, але, покрутившись, все ж таки перебрався донизу?..

Ендрю майже на десять років старший за мене, а в мене й самої спина

заледве витримує ночі на цьому матраці, тому гріх йому цим дорікати.

Я така щаслива, що це моя остання ніч, яку я проведу в цій комірці.

Мабуть, відвідавши туалет, я спущуся до Ендрю.

Зводжуся, мостини риплять під ногами. Підходжу до дверей, натискаю на ручку. Як завжди, вона застрягає. Натискаю дужче.

Вона не піддається.

У моїх грудях здіймається хвиля паніки. Навалююся на двері, поцяткована подряпинами деревина впивається в плече. Міцно

хапаюся за ручку правицею. Знову намагаюся повернути її. Вона не

рухається. Ані на міліметр. І саме тоді я розумію нарешті.

Двері не заскочило.

Вони замкнені.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ. НIНА

Якби ще кілька місяців тому хтось сказав мені, що я проводитиму ніч

у номері готелю, поки Енді в моєму будинку розважатиметься з іншою

жінкою (зі служницею!) я ніколи в це не повірила б.

Але от вона, я. Лежу, розкинувшись на величезному готельному

ліжку, вбрана в махровий халат, знайдений у гардеробі. Телевізор

увімкнено, проте я майже не звертаю на нього уваги. Витягаю телефон

і клікаю на застосунок, яким користувалася протягом останніх кількох

місяців. «Знайти друзів». Чекаю, поки він повідомить мене про

місцеперебування Вільгельміни «Міллі» Келловей.

Але під її іменем на екрані з’являється напис: «Місцеперебування не

визначено».

Власне, цей напис я бачу ще з полудня.

Мабуть, вона якось дізналася, що я стежу за нею, і вимкнула

застосунок. Розумна дівчинка.

Але все ж таки недостатньою мірою розумна.

Беру сумочку, яку кинула була на нічний столик. Порпаюся в ній і

знаходжу єдину роздруковану фотографію Ендрю, що в мене є. Їй уже

кілька років — це одна з тих світлин, яку зробив професійний

фотограф для вебсайту їхньої компанії. Енді сам її дав мені. Дивлюся

на глянсовий аркушик, вглядаюся в чоловікові глибокі карі очі, вивчаю

бездоганне волосся кольору червоного дерева, ямку на мужньому

підборідді. Енді — найвродливіший чоловік, якого мені випадало

зустрічати. Я закохалася в нього першої миті, щойно побачила.

А потім я знаходжу в сумочці ще дещо й кладу цю річ у кишеню

халата.

Зводжуся з велетенського ліжка, ступні топляться в м’якому килимі

готельного номера. Номер цей вартував цілу купу грошей з кредитки

Енді, але то дарма. Я тут надовго не залишатимуся.

Іду до ванної, тримаючи в руці світлину усміхненого Енді. А відтак

витягаю ту річ, яку закинула в кишеню.

Це запальничка.

Клацаю кнопкою, допоки не спалахує золотий пломінець. Підношу

тремке полум’я до краю світлини й дивлюся, як займається папір.

Спостерігаю за тим, як вродливе обличчя мого чоловіка тьмянішає, чорнішає, розсипається на ніщо… Аж допоки не лишається самий

тільки попіл у рукомийнику.

А тоді усміхаюся. Це моя перша справжня усмішка за майже вісім

років.

Повірити не можу, що я нарешті спекалася цього покидька.

***

«Як позбутися свого жорстокого чоловіка-садиста: посібник»

Авторка: Ніна Вінчестер

Крок перший. Як випадково залетіти напідпитку, випасти зі школи й піти на

паскудну роботу, аби бодай якось животіти

Мій бос, Ендрю Вінчестер, такий романтичний…

Власне, він не те щоб мій бос. Радше він бос боса мого боса. Поміж

мною (дівчинкою-секретаркою, яка сидить у приймальні) і ним, який

очолив компанію після того, як пішов з посади його батько, є кілька

додаткових ланок у ланцюжку.

Отже, коли я звіддаля ним милуюся, сидячи за столом під дверима

кабінету мого безпосереднього боса, ідеться зовсім не про те, що я

запала на реальну людину. Це більше схоже на почуття до відомого

актора, на якого задивляєшся під час прем’єри, чи навіть радше до

картини в галереї. А надто зважаючи на те, що в моєму житті не має

місця для побачень і, тим паче, для постійного хлопця.

Але все одно, він такий вродливий! Із цілою купою грошей, ще й

неймовірний красень. Либонь можна було б зараз почати розводитися

про те, яке несправедливе життя, але цей хлоп — просто котичок!

От наприклад, прийшовши поговорити з моїм босом, таким собі

Стюартом Лінчем (який щонайменше на двадцять років старший за

Ендрю і якому достеменно не дуже до вподоби, що ним попихає хтось, кого він поза очі називає «цей малий»), Ендрю Вінчестер зупинився

біля мого столу, усміхнувся мені, ще й звернувся на ім’я.

— Привіт, Ніно, — промовив він. — Як ви?

Цілком очевидно, що він зеленого поняття не має, хто я така. Просто

прочитав ім’я на бейджику. Але все одно. Дуже люб’язно з його боку

докласти для цього зусилля. Мені сподобалося, як він вимовив моє

таке звичайнісіньке ім’я з двох складів.

Ендрю зі Стюартом провели в його кабінеті за розмовою зо пів

години. Стюарт наказав мені не йти, допоки він розмовляє з містером

Вінчестером, тому що йому можуть знадобитися якісь відомості з

комп’ютера. Я не зовсім розумію, чим узагалі зайнятий Стюарт, адже

вся його робота — на мені. Але хай собі. Я не проти, якщо отримую за

це зарплатню й мені оплачують медичну страховку. Нам із Сесілією

потрібно мати дах над головою, а педіатр каже, що наступного місяця

доньці треба зробити щеплення (від недуг, на які вона навіть не

хворіє!).

Але от що мене таки, правді бути, дратує, то це те, що Стюарт не

попередив мене завчасно, що попросить зачекати. Мені вже час

зціджуватися. Груди налиті й болять від молока, незграбний

бюстгальтер для вигодовування тисне на них аж до болю. Я щосили

намагаюся не думати про Сісі, бо якщо зараз згадаю про доньку, молоко просто-таки порсне в мене з пипок. А це точно не та

приключка, про яку мрієш, сидячи за робочим столом.

Сісі зараз із моєю сусідкою, Еліною. Еліна також мати-одиначка, тому ми по черзі сидимо з нашими малими. У мене графік більш-менш

стабільний, а вона працює в нічну зміну в барі. Тому я сиджу з її Тедді, а вона — з моєю Сісі. Так нам і вдається втриматися на плаву. Ну, майже вдається.

Я страшенно сумую за Сісі, коли на роботі. Постійно про неї думаю.

Я завжди уявляла собі, що, коли в мене з’явиться дитина, я зможу

сидіти вдома принаймні протягом перших шести місяців. Натомість

узяла два тижні відпустки, що мені належалися, і знову повернулася до

роботи, навіть попри те що мені досі ходити було боляче. Мені

належалися дванадцять тижнів відпустки, але десять з них не

оплачувалися. Хто може собі дозволити провести десять тижнів у

неоплачуваній відпустці? Достеменно не я.

Інколи Еліна відчуває відразу до свого малюка через те, чим вона

пожертвувала заради нього. А я саме вчилася в магістратурі, коли тест

на вагітність виявився позитивним. Звільна працювала собі над

дипломною роботою з англійської мови й жила, можна сказати, майже

бідно. Коли побачила ті дві блакитні смужки на тесті, то мені спало на

думку, що триб життя студентки магістратури не дасть мені змоги як

годиться забезпечувати себе та ще ненароджену дитину. Наступного

дня я пішла з магістратури. А тоді стала оббивати пороги, шукаючи

роботу, яка дала б змогу сплачувати рахунки.

Мою теперішню посаду аж ніяк не назвеш роботою мрії. Анітрохи.

Але зарплата пристойна, соціальні гарантії чудові, а графік стабільний, ще й робочий день не дуже довгий. До того ж мені сказали, що

попереду підвищення. Ну… десь попереду.

Утім просто зараз мені треба якось перебути ці двадцять хвилин так, щоб у мене не вибухнули груди.

Я вже майже ладна зірватися з місця й помчати в туалет зі своїм

наплічником з причандаллям для зціджування й крихітними

пляшечками для молока напереваги — коли раптом з інтеркому лунає

Стюартів голос.

— Ніно? — гукає він. — А принесіть-но мені дані щодо «Ґрейді».

— Так сер, просто зараз.

Вмикаю комп’ютер, завантажую потрібні файли, відправляю їх на

друк. Там приблизно п’ятдесят сторінок. Сиджу, постукуючи носаком

черевичка по підлозі, і дивлюся, як принтер випльовує сторінку за

сторінкою. Коли нарешті отримую останню, то хапаю стос і квапливо

йду в кабінет.

Ледь прочиняю двері.

— Містере Лінч? Можна увійти?

— Заходьте, Ніно.

Прочиняю двері вже повністю. Одразу помічаю, вони обидва

витріщаються на мене. І не оцінювально, як колись їли мене очима в

барах, перш ніж я завагітніла і все моє життя змінилося. Вони

дивляться на мене так, наче у волоссі в мене заплутався гігантський

павучисько, а я цього не помітила. Я вже збираюся спитати, до чого це, хай їм грець, вони додивляються, коли опускаю погляд і все розумію.

Молоко проступило.

Не просто проступило — з мене тече, наче з дійної корови. Навколо

пипок два здоровезні кола, по блузці скрапують цівки молока. Мені

негайно кортить заповзти кудись під стіл і просто там померти.

— Ніно! — вигукує Стюарт. — Приведіть себе в належний вигляд!

— Так, — кажу я квапливо. — Я… перепрошую, мені дуже шкода, я…

Кидаю папери Стюартові на стіл і якнайшвидше виходжу з кабінету.

Хапаю піджак, щоб приховати під ним блузку. Кліпаю, заганяючи

назад сльози. Я навіть не впевнена, що саме дужче мене засмутило: те, що бос боса мого боса став свідком мого конфузу, а чи те, що я

змарнувала молоко.

Іду з молоковідсмоктувачем до туалету, вмикаю його в розетку й

позбуваюся нарешті цієї нестримної важкості в грудях. Попри те

зніяковіння, що його відчуваю, мені так приємно спекатися нарешті

цього молока! Відчуття навіть приємніші, аніж після сексу. Хоча не те, щоб я пам’ятала, які вони, відчуття після сексу, — адже останнім моїм

сексом була та дурнувата інтрижка на одну ніч, через яку я опинилася

в цій халепі. Наповнюю молоком дві пляшечки по п’ять унцій[23] і

кладу їх у кишеню наплічника, де вже лежить медичний пакет з

льодом. Зараз треба буде поставити їх у холодильник і забрати, перш

ніж піду додому. І час уже повертатися на робоче місце. Доведеться

сидіти в піджаку аж до кінця робочого дня, адже я нещодавно виявила: молоко лишає по собі плями навіть після висихання.

Коли прочиняю двері до туалету, то, на свій подив, бачу людину. І не

просто людину. Ендрю Вінчестера. Боса боса мого боса. Він стоїть, скинувши руку в повітря, наче збираючись постукати у двері. Очі його

розширюються, коли він мене бачить.

— Еммм… — видихаю я. — Власне, чоловічий туалет отам.

І негайно почуваюся цілковитою дурепою. Це ж бо його компанія!

Крім того, на дверях — трафаретний малюнок жіночої фігурки в сукні.

Авжеж, він у курсі, що це жіночий туалет.

— Та, власне, — каже він, — я шукав вас.

— Мене?

Він киває.

— Хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд.

— Зі мною все гаразд, — намагаюся усміхнутися, прагнучи

приховати зніяковіння через пережите приниження. — Це ж просто

молоко.

— Я знаю, але… — Він супиться. — Стюарт повівся з вами як

останній покидьок. Це просто неприпустимо.

— Та, власне… — Мене поймає неймовірна спокуса розповісти йому

про сотні інших ситуацій, коли Стюарт поводився зі мною як останній

покидьок. Але це, мабуть, паскудна ідея — поливати лайном власного

боса. — Усе гаразд. Я все одно збиралася на ланч, тому…

— Я теж. — Він зводить брову. — Не проти скласти мені компанію?

Певна річ, я кажу «так». Навіть якби він не був босом боса мого

боса, я все одно сказала б «так». Почнімо з того, що він просто

неймовірний. Мені подобається його усмішка — ці зморщечки навколо

очей і ямка на підборідді. До того ж ідеться не про побачення! Він

просто почувається винним через те, що сталося в кабінеті Стюарта.

Можливо, хтось із відділу кадрів порадив йому це зробити, щоб

залагодити неприємну ситуацію.

Слідом за Ендрю Вінчестером я спускаюся до вестибюля будівлі, яка

належить моєму супутникові. Я вирішую, що він поведе мене до

одного з розкішних ресторанів, яких багато тут довкруги, тому

почуваюся просто-таки в шоці, коли Ендрю скеровує мене до ятки з

хот-догами просто біля входу і стає в чергу.

— Тут роблять найкращі хот-доги в місті, — підморгує він мені. — З

чим вам?

— Ем… мабуть, із гірчицею.

Коли підходить наша черга, він замовляє два хот-доги з гірчицею і

дві пляшки води. Віддає мені хот-дог і пляшечку та веде вулицею до

маєтку з бурого пісковику трохи віддалік. Сідає на сходи ґанку, я

опускаюся обіч. Видовище майже комічне: цей красень, вбраний у свій

розкішний діловий костюм, на сходах чужого ґанку, ще й з хот-догом із

гірчицею в руках.

— Дякую за хот-дог, містере Вінчестере, — кажу я.

— Енді, — виправляє він.

— Енді, — повторюю слухняно.

Відкушую шматочок хот-дога. І справді нівроку. Але «найкращий у

місті»? Я цього не певна. Просто собі хліб і м’ясо невідомого

походження.

— Скільки вашій малечі? — питає він.

Щоки в мене пашіють від задоволення — так буває завжди, коли

мене розпитують про доньку.

— П’ять місяців.

— Як її звати?

— Сесілія.

— Гарне ім’я, — усміхається він. — Наче з пісні.

А оце вже — одразу багато очок на його користь, тому що пісня

«Саймона й Ґарфанкеля»[24] — саме те, що спонукало мене дати

донечці це ім’я, хоча воно й пишеться трохи по-іншому. То була

улюблена пісня моїх батьків. То була їхня пісня. А потім сталася

авіатроща, яка відібрала їх у мене. І в такий спосіб я хотіла вшанувати

маму з татом та знову відчути їхню близькість.

Протягом наступних двадцяти хвилин сидимо на ґанку, їмо хот-доги

й розмовляємо. Мене дивує те, якою мірою звичайний Енді Вінчестер.

Мені подобається, як він мені усміхається. І те, як він мене про все

розпитує, наче йому справді цікаво.

Не дивно, що в компанії справи йдуть пречудово — він уміє

поводитися з людьми. Хай там що йому порадив з мого приводу відділ

кадрів, він доклав максимум зусиль. Я вже не засмучена через ту

приключку в Стюартовому кабінеті.

— Мені вже час повертатися, — кажу йому, коли на годиннику о пів

на другу. — Стюарт мене вб’є, якщо я запізнюся з обіду.

Я не уточнюю, що Стюарт взагалі працює на нього.

Енді зводиться й струшує крихти з долонь.

— У мене таке враження, що хот-доги — це не той обід, на який ви

сподівалися в моїй компанії.

— Усе гаразд.

І справді все гаразд. Я чудово провела час, ласуючи хот-догом у

товаристві Енді.

— Дозвольте, я реабілітуюся. — Він дивиться мені просто в очі. — Я

запрошую вас на вечерю.

У мене падає щелепа. Ендрю Вінчестер може отримати будь-яку

жінку, яку йому заманеться. Узагалі будь-яку. Нащо йому запрошувати

мене на вечерю?

Але він це зробив.

І мені так кортить піти з ним повечеряти, що відшивати його майже

боляче.

— Я не зможу. Не буде кому посидіти з малою.

— Моя мати завтра буде в місті, — каже він. — Їй подобається

малеча. Вона залюбки нагляне за Сесілією.

А тепер щелепа в мене падає вже остаточно. Він не лишень запросив

мене на вечерю, але, коли я розповіла йому, в чому проблема, запропонував її розв’язати, залучивши свою матінку. Він справді хоче

повечеряти зі мною!

І як я могла відмовитися?

23 Одна унція дорівнює приблизно 30 мілілітрів.

24 Ідеться про пісню «Cecilia» американського музичного дуету «Саймон і Ґарфанкель».

РОЗДIЛ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Крок другий. Як з власної наївності одружитися із жорстоким садистом

Ми з Енді одружені вже три місяці, і мені інколи кортить вскубнути

себе.

Наш період женихання був коротким. До зустрічі з Енді всі чоловіки, з якими в мене були стосунки, воліли довго ходити околяса. Але не

Енді. Уже починаючи з того дивовижного вечора нашого першого

побачення він чітко озвучив мені свої наміри. Він шукав серйозних

стосунків. Він уже був заручений за рік до того з жінкою на ймення

Кейтлін, але в них не склалося. Він справді був готовий одружитися.

Він ладен був дбати про нас обох, про мене й Сесілію.

А щодо мене… Енді був просто-таки живим утіленням усіх моїх

мрій. Я мріяла про безпечний прихисток для себе й доньки. Про

чоловіка зі стабільною роботою, який стане батьком для моєї крихітки.

Про чоловіка, який буде добрим, відповідальним і… так, і вродливим

буде також. Енді відповідав усім цим запитам до останнього.

Напередодні нашого весілля я вперто намагалася знайти в ньому

бодай якісь недоліки. Жодна людина просто не могла бути аж такою

ідеальною, як Ендрю Вінчестер. Він просто-таки мусив бути

прихованим ігроманом або мати другу родину, надійно сховану десь у

Юті. Я навіть розмірковувала над тим, чи не варто зателефонувати

Кейтлін, отій дівчині, з якою він був заручений. Він показував мені її

світлини — у неї таке саме, як у мене, біляве волосся й ніжне личко.

Але я не знала її прізвища й не змогла знайти її в соцмережах. Утім

вона принаймні не поливала його брудом у всьому інтернеті. Я

вирішила, що це добрий знак.

Єдине, в чому Енді таки виявився не ідеальним… еге ж, це його

матінка. Евелін Вінчестер присутня в нашому житті більшою мірою, ніж мені того хотілося б. І я не назвала б її найлагіднішою у світі

людиною. Попри запевнення Енді в тому, що їй, мовляв, подобається

малеча й вона залюбки нагляне за Сісі, Евелін завжди здавалася трохи

роздратованою, коли ми просили її побути з малою. І кожен такий

вечір неодмінно закінчувався критикою моїх материнських навичок, яку не дуже вправно маскували під «слушні пропозиції».

Але ж я мала одружитися з Енді, а не з його матінкою. Свекрухи

нікому не подобаються, еге ж? Якось переживу ту Евелін, а надто якщо

зважити на те, що вона, здається, не дуже мною цікавиться. Ну, за

винятком уже згаданої так званої відсутності в мене материнських

навичок. Якщо це єдиний недолік Енді, то мені, можна вважати, пощастило.

Отже, я з ним одружилася.

І навіть нині, три місяці по тому, я ще не повністю спустилася з

небес на землю. Я досі не можу повірити, що мій фінансовий статус

зараз дає мені змогу залишатися вдома з моєю донечкою. Мені справді

кортить згодом повернутися до магістратури, але наразі я просто

всотую в себе кожну хвилину, проведену з родиною. Із Сісі й Енді. Як

жінці взагалі може поталанити аж такою мірою?

А на знак подяки я намагаюся бути ідеальною дружиною. У той

вільний час, якого в мене так небагато, я вчащаю до спортзали, щоб

завжди бути в ідеальній формі. Я купила собі вдяганки абсолютно

непрактичного білого кольору, тому що Енді подобається те, який

вигляд я маю в білому. Я почала вивчати кулінарні сайти з рецептами в

інтернеті й намагаюсь якомога частіше готувати для чоловіка. Я хочу

бути гідною того неймовірного життя, що він його мені подарував.

І от сьогодні ввечері я цьомкаю гладеньку дитячу щічку Сесілії, дивлюся на неї ще декілька секунд, насолоджуючись звуком її

глибокого спокійного дихання й ароматом дитячої присипки.

Обережно заправляю пасмо м’якенького білявого волоссячка за одне з

майже прозорих вушок. Вона така гарнюня! Я її просто обожнюю, так

би й проковтнула.

Коли виходжу з доньчиної кімнати, Енді чекає мене під дверима. Він

мені усміхається. Темне волосся, укладене волосинка до волосинки, здається таким самим бездоганним, як тоді, під час нашої першої

зустрічі. Я досі не можу добрати, чому він обрав саме мене. Він-бо міг

отримати будь-яку жінку в усьому світі. Чому саме я?

Але, можливо, я просто не маю над цим замислюватися. Можливо, мені просто треба бути щасливою.

— Привіт, — каже він. Заправляє мені за вухо біляве пасмо. — У

тебе вже корені відростають.

— Ой… — зніяковіло торкаюся волосся.

Енді подобаються білявки, тому я стала вчащати до салону, відколи

ми заручилися. Щоразу волосся мені освітлюють до золотавого

відтінку.

— Боже милий, мабуть, я така заклопотана Сісі, що просто проґавила

відвідини перукаря.

Я не можу зрозуміти, що за вираз у нього на обличчі. Він досі

усміхається, але ця усмішка якась дивна. Він же не через те

переймається, що я не сходила вчасно до салону краси? Адже не через

те?

— Послухай-но, — каже він. — Мені потрібна твоя допомога в одній

важливій справі.

Зводжу брову, потішена, що він, схоже, не дуже переймається через

моє волосся.

— Так, звісно. Про що йдеться?

Ендрю зводить очі до стелі.

— У мене там нагорі, у комірці, лежать папери з роботи. Може, допоможеш мені знайти потрібні документи? Мені сьогодні ввечері

треба зробити цей контракт. А потім ми зможемо… — Він змовницьки

шкіриться до мене. — Ти зрозуміла, про що я.

Двічі йому повторювати потреби немає.

Я вже живу в цьому будинку майже чотири місяці, але досі жодного

разу не заходила до комірки на горищі. Якось я піднялася туди, поки

Сісі спала, але двері були замкнені, тож я повернулася. Енді сказав, що

там зберігаються ділові папери. Нічого аж такого цікавого.

Відверто кажучи, мені не подобається сам шлях нагору. Жодних

фобій стосовно горища в мене немає, але сходи, що туди ведуть, усе ж

таки якісь моторошні. Вони темні, дошки щокроку риплять під

ногами. Підіймаючись слідом за Енді, намагаюся триматися ближче до

нього.

Коли ми опиняємося на горішньому сходовому майданчику, Енді

веде мене до маленького коридору. Там, у глибині, замкнені двері. Мій

чоловік витягає зв’язку ключів, вставляє один з них, маленький, до

замкової шпарини. Розчахує двері й смикає за якийсь поворозок, вмикаючи світло.

Кліпаю, поки призвичаюються очі. Роздивляюся. Власне, це не

комірка як така, трохи не те, що я очікувала побачити. Це радше

крихітна кімната з лежанкою в кутку. Тут навіть є маленька шафа й

крихітний холодильник. І єдине маленьке вікно в глибині.

— Ого… — Я чухаю підборіддя. — То це кімната! Я вважала, що це

просто комірка для старого непотребу.

— Я все зберігаю отам, у шафі, — пояснює він, кивнувши на шафу

біля лежанки.

Підходжу до неї. Зазираю досередини. Там немає нічого, за винятком

блакитного відра. Жодних паперів, тим паче в такій кількості, щоб

розбирати їх знадобилося аж удвох. Щось я не збагну, чого він від мене

хоче.

А тоді чую, як грюкають двері.

Скидаю голову. Озираюся. Раптом я опиняюся в цій крихітній

кімнаті сама-самісінька. Енді пішов і захряснув за собою двері.

— Енді? — кличу я.

У два кроки опиняюся на іншому кінці кімнати, смикаю за ручку. Не

піддається. Тисну дужче, навалююся на двері всією вагою, але користі

з того нема. Ручка не піддається ані на міліметр.

Двері замкнено.

— Енді? — знову кличу я. Жодної відповіді. — Енді!

Що, з біса, тут відбувається?

Мабуть, він спустився донизу щось узяти, а двері просто затріснуло

протягом. Але це жодним чином не пояснює, чому тут немає паперів, якщо він сказав, що ми сюди прийшли саме розбирати документи.

Грюкаю у двері затиснутим п’ястуком.

— Енді?