Служниця

Жодної відповіді.

Притискаюся вухом до дверей. Чую кроки, але вони не

наближаються. Навпаки, віддаляються, поступово затихають на

сходах.

Либонь, він мене не чує. Це єдине пояснення. Обмацую кишені, але

телефон залишився в спальні. Зателефонувати йому я не зможу.

От дідько.

Дивлюся на вікно. На оте крихітне віконечко в кутку кімнати.

Підходжу до нього, визираю звідти назовні. Тільки зараз я

усвідомлюю, що вікно виходить на заднє подвір’я. Отже, привернути

чиюсь увагу не вийде. Я тут застрягла аж до повернення Енді.

Від клаустрофобії я не потерпаю, але ця кімната справді дуже

маленька, з низькою стелею, яка нависає понад ліжком. Думка про те, що я тут під замком, починає мене лякати. Так, Енді невдовзі

повернеться, але мені не подобається цей замкнений простір. Дихання

моє пришвидшується. Пучки пальців починає поколювати.

Треба прочинити вікно.

Натискаю на нього, намагаючись підняти раму, проте вікно не

піддається. Ані на міліметр. Може, це європейська рама, яка має

прочинятися, а не підніматися?.. Але ні. Та що, з біса, із цим клятим

вікном? Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Придивляюся до

вікна…

Раму пофарбовано так, що вона застрягла намертво.

Щойно Енді повернеться, отримає від мене добрячу прочуханку. Я

вважаю себе доволі стриманою, але мені не подобається сидіти під

замком у цій кімнаті. Треба щось вирішити із цим замком на дверях, щоб пересвідчитися, що такого більше не станеться, що він не

замкнеться більше сам по собі. Ну, тобто, а якби ми обоє були зараз

тут? Оце була б халепа!

Знову заходжуся грюкати у двері.

— Енді! — гукаю я щосили. — Енді, агов!

За чверть години голос мій уже геть захриплий від крику. Чому він не

повертається? Навіть якщо мене не чує, то міг би збагнути, що я досі

на горищі. Що, на його думку, я маю тут робити? Я ж бо навіть не

знаю, які папери йому потрібні.

А може… Може, він спускався сходами, перечепився за щось, скотився сторчголов донизу й тепер лежить непритомний у калюжі

крові? Тому що це — єдине логічне пояснення.

За пів години я вже починаю потроху нетямитися. Горло болить, п’ястуки почервоніли від того, як я гатила ними у двері. Мені кортить

розридатися. Де Енді? Що тут відбувається?

Коли я відчуваю, що от-от збожеволію, з-за дверей раптом лунає

голос.

— Ніно?

— Енді! — вигукую я. — Хвалити бога! Двері затріснулися! Ти що, не чув, як я кричала?

Довга пауза.

— Чув.

Я навіть не знаю, що годиться на це сказати. Якщо він справді чув

мої крики, то чому не прийшов і не випустив мене? Але зараз я цього

не з’ясовуватиму. Просто хочу звідси вийти.

— Відчини двері, будь ласка.

І знову довга пауза.

— Ні. Ще рано.

Що?!

— Я не розумію, — кажу різко. — Чому ти мене не випускаєш? Ти

що, ключ загубив?

— Ні.

— То випусти мене!

— Я ж сказав, ще рано.

Я здригаюся від того, як різко звучать ці останні два слова. Я не

розумію. Що тут відбувається? Чому він не випускає мене з горища?

Дивлюся на двері, які розділяють нас. Знову тисну на ручку, сподіваючись, що це якийсь жарт. Але двері замкнено.

— Енді, ти повинен мене звідси випустити.

— Не вказуй мені, що я повинен робити у моєму власному будинку.

— У голосі його звучить якась нова, незнайома нотка. — Маєш

засвоїти урок, перш ніж вийдеш звідси.

Остудне, млосне відчуття сиротами лоскоче спину. Поки ми з Енді

були заручені, він здавався просто ідеальним. Милий, романтичний, вродливий, заможний, лагідний до Сесілії… А я все шукала в ньому

якийсь жахливий недолік.

От, знайшла нарешті.

— Енді, — кажу я. — Будь ласка, випусти мене звідси. Я не знаю, чим ти засмучений, але ми все владнаємо. Просто відімкни двері, й ми

поговоримо.

— Не думаю. — Голос його спокійний і рівний, пряма протилежність

того, як я зараз почуваюся. — Єдиний спосіб, як годиться засвоїти

урок, — це побачити наслідки своїх дій.

Я втягую повітря крізь зчеплені зуби.

— Енді, випусти мене із цієї довбаної кімнати негайно!

Щосили копаю двері, хоча користі від того ніц, я ж босоніж. Я

просто забиваю собі пальці. Чекаю, що от-от пролунає клацання замка, який відчиняють, але намарно.

— Богом клянуся, Енді… — сичу я. — Випусти мене з кімнати.

Випусти. Мене. Із цієї. Кімнати!

— Ти засмучена, — зауважує він. — Я повернуся, коли ти

заспокоїшся.

А тоді кроки його віддаляються. Він іде.

— Енді! — кричу я. — Не смій іти! Повернися! Повернися й випусти

мене звідси негайно! Енді, якщо ти мене не випустиш, я тебе покину!

Випусти мене! — Я гачу у двері вже обома п’ястуками. — Я вже

заспокоїлася! Випусти мене!

Але кроки віддаляються, а тоді повністю затихають.

РОЗДIЛ СОРОКОВИЙ

Крок третій. Як виявити, що твій чоловік — уособлення зла

Уже північ. Минуло три години.

Я гупала у двері й дряпала їх, аж допоки не засадила собі купу

скабок попід нігті. Я кричала, допоки не зірвала голос. Я сподівалася: якщо він не збирається мене випускати, може, принаймні почують

сусіди.

Але за годину я полишила ці марні надії.

Зараз я сиджу на лежанці в кутку кімнати. У дупу мені впиваються

пружини, а я нарешті дозволяю собі розплакатися. Я не знаю, що він

планує зі мною зробити, але думати зараз я здатна лишень про

Сесілію, яка спить у своєму ліжечку. Наодинці з тим психопатом. Що

він зі мною зробить? Що він з нею зробить?

Якщо звідси виберуся, то схоплю Сісі та втечу світ за очі від цього

чоловіка. Мені начхати, скільки в нього грошви. Мені начхати, що ми

за законом подружжя. Я хочу вшитися якнайдалі.

— Ніно?

Голос Енді. Зістрибую з ліжка, підбігаю до дверей.

— Енді…

Видихаю, хоча від мого власного голосу залишилися хіба спомини.

— Ти зірвала голос, — зазначає він.

Не знаю, що на це сказати.

— Не варто було кричати, — повідомляє він. — Горище повністю

звукоізольоване. Тебе все одно ніхто не почує. Я міг би влаштувати

прохану вечерю на другому поверсі — але жоден з гостей не почув би

твоїх криків.

— Будь ласка, випусти мене, — скавучу я.

Я ладна на все. Я ладна погодитися на все, аби лишень він мене

звідси випустив. Авжеж, щойно прочиняться двері, я піду від нього.

Мені начхати, якщо в тій шлюбній угоді написано, що, якщо

розлучення станеться протягом першого року шлюбного життя, я

вхоплю шилом патоки. Я готова на все, аби лишень, хай йому грець, звідси вирватися.

— Не хвилюйся, Ніно, — каже він. — Я тебе звідси випущу. Обіцяю.

Видихаю.

— Але не зараз, — додає Ендрю. — Ти маєш усвідомити наслідки

того, що ти накоїла.

— Про що ти? Наслідки чого саме?

— Я про твоє волосся. — Голос його сповнений огиди. — Я не можу

дозволити, щоб моя дружина ходила нечупарою з відрослими темними

коренями.

Відрослі корені? Повірити не можу, що він розлютився саме через це.

Господи, та там же лишень кілька міліметрів тих коренів!

— Мені дуже шкода. Обіцяю, я негайно запишуся до салону!

— Цього не досить.

Притискаюся чолом до дверей.

— Це перше, що я зроблю завтра зранку, присягаюся.

Він позіхає там, за дверима.

— Я йду спати. Тримайся, а вранці поговоримо про твоє покарання.

Кроки його повільно стишуються. Він іде. Хай навіть долоні в мене

вже болять від гупання у двері, я гачу в них знову й знову. Гамселю

п’ястуком щосили так, що дивом цілими лишаються кістки.

— Енді, не смій мене тут залишати на ніч! Повернися! Повернися, кажу!

Але він просто не звертає уваги.

***

Сплю в цій кімнаті. Певно, що сплю. Хіба в мене є вибір?

Я не думала, що закуняю, але врешті-решт провалилася в дрімоту.

Виплеск адреналіну, який підтримував мене, поки я гупала у двері й

кричала, змінився виснаженням, і я вирубалася просто на тій старій

незручній лежанці. Вона не набагато гірша, ніж те ліжко, що на ньому

я спала була в маленькій квартирі, коли існували лишень ми з

Сесілією. Але тепер я звикла до матраца Енді — з піни, з ефектом

пам’яті.

Згадую, як воно велося, коли ми були лишень удвох, я і Сісі. Я

постійно почувалася напруженою, постійно ладна була от-от

розридатися. Я ж бо й гадки не мала, як ми добре живемо, допоки не

одружилася з психопатом, який замикає мене на ніч у кімнаті лишень

через те, що я проґавила відвідини перукарні.

Сісі. Сподіваюся, з нею все добре. Якщо цей покидьок бодай

волосинку на її голівці зачепить, присягаюся, я його вб’ю. І мені

начхати, якщо за це я потім сидітиму до скону.

Коли прокидаюся вранці, спина скімлить. І голова болить. Але, що

найпаскудніше, мені страшенно кортить до вітру. Аж сечовий міхур

болить. Це найбільше мене гнітить.

І що мені робити? Туалету тут, у кімнаті, немає.

Але, якщо я ще трохи почекаю, то просто усюсяюся.

Зводжуся. Ще раз обходжу кімнату. Смикаю ручку дверей, сподіваючись, що, можливо, усі події минулої ночі були просто

галюцинацією і двері зараз якимось дивовижним чином розчахнуться.

Але ні. Вони замкнені.

Пригадую: коли я зазирнула була до шафи, там дещо стояло. Відро.

Енді все продумав. Заманив мене сюди. Встановив замок ззовні. І

відро в шафу поставив не просто так.

Доведеться зважитися.

Мабуть, є на світі щось гірше, аніж попісяти у відро. Витягаю його із

шафи й роблю свої справи. Потім ставлю назад. Сподіваюся, удруге

ним скористатися мені не доведеться.

У роті в мене пошерхло, шлунок скімлить, хай навіть від будь-якої

їжі мене зараз знудило б. Зважаючи на те, що він подумав про відро…

Замислююся, що він ще наготував. Рвучко прочиняю дверцята

крихітного холодильника, сподіваючись побачити там бодай якусь їжу.

Натомість там лежать три маленькі пляшечки з водою.

Три чудові пляшечки з водою.

Я ладна знепритомніти від полегшення. Хапаю одну з пляшечок, відкручую накривку й випиваю її майже одним ковтком. Горло досі

пошерхле й болить, але мені трохи ліпшає.

Дивлюся на інші дві пляшечки. Я залюбки випила б ще одну, але

мені страшно. Скільки Енді мене тут триматиме? Уявлення не маю.

Треба берегти мої запаси.

— Ніно? Ти прокинулася?

Голос Енді лунає з-за дверей. Дибаю до них, кожний крок важко

відлунює в скронях.

— Енді…

— Доброго ранку, Ніно.

Заплющую очі, відчуваючи, як раптом паморочиться в голові.

— Із Сесілією все гаразд?

— Усе добре. Я сказав матері, що ти поїхала в гості, тому вона

нагляне за Сесілією до твого повернення.

Видихаю. Принаймні моя донечка в безпеці. Хай Евелін Вінчестер —

не та людина, яку я обожнюю понад усе в цьому світі, але за малечею

вона наглядає сумлінно.

— Енді, будь ласка, випусти мене.

Він не звертає уваги на моє прохання — і мене це вже навіть не

дивує.

— Ти знайшла воду в холодильнику?

— Так.

І, навіть попри те що це мене вбиває, я додаю:

— Дякую.

— Маєш ощадливо її використовувати. Більше я не зможу тобі дати.

— То випусти мене, — хрипко кажу я.

— Випущу, — обіцяє він. — Але спершу ти маєш дещо для мене

зробити.

— Що? Я все зроблю.

Він витримує паузу.

— Ти маєш усвідомити, що волосся — це привілей.

— Так, я вже усвідомила.

— А чи це справді так, Ніно? Адже мені здається, що якби ти це

усвідомлювала, то не ходила б нечупарою з відрослими коренями.

— Я… я… вибач мені, будь ласка.

— І, оскільки ти не здатна як слід дбати про своє волосся, доведеться

віддати його мені.

У животі в мене все скручується.

— Що?

— Ну, не все, звісно. — Він сміється, бо, авжеж, це дуже кумедно. —

Мені потрібна сотня волосинок.

— Тобі… треба… сотня… волосинок?!

— Так. — Він легенько плескає по дверях. — Віддай мені сотню

своїх волосинок, і я випущу тебе з кімнати.

Це найдивніше прохання, яке мені траплялося чути. Він хоче

покарати мене за непофарбовані корені, отримавши сотню моїх

волосинок? Та в щітці ж стільки можна знайти. Він що, фетишист

якийсь, поведений на волоссі, чи що? Може, уся річ у цьому?

— То візьми мою щітку…

— Ні, — перебиває він мене. — Я хочу, щоб ти їх у себе висмикнула.

Хочу побачити корені.

Я завмираю, геть ошелешена.

— Ти серйозно?!

— А хіба схоже на те, що я жартую? — різко питає він. Аж тоді голос

його лагіднішає. — Там, у шухляді комода, є декілька конвертів.

Поклади туди волосинки й підсунь конверти під двері. Якщо ти це

зробиш, це означатиме, що ти засвоїла урок, і я тебе випущу.

— Гаразд, — погоджуюся я. Пробігаю рукою по волоссю й дві

волосинки лишаються в пальцях. — Матимеш за п’ять хвилин.

— Мені треба йти на роботу, Ніно, — каже він роздратовано. — Але, коли я повернуся додому, волосинки мають бути в конвертах.

— Та я можу зробити це швидко!

Знову смикаю себе за волосся, і в пальцях лишається ще одна

волосинка.

— Я повернуся о сьомій, — каже він. — І запам’ятай, мені треба

мати цілі волосинки. З коренем… інші не рахуватимуться.

— Ні, будь ласка! — Я смикаю себе за волосся цього разу ще дужче, на очі навертаються сльози, але в пальцях лишається тільки декілька

волосинок. — Я зараз усе зроблю! Зажди!

Але він не збирається чекати. Він іде. Його кроки затихають.

Я вже зрозуміла, що жодні крики й гупання у двері не спроможні

змусити його повернутися. Тому немає сенсу марнувати сили та

погіршувати й без того нестерпний головний біль. Треба зосередитися

на тому, щоб він отримав те, що хоче. Тоді я повернуся до своєї

доньки. І втечу із цього будинку назавжди.

РОЗДIЛ СОРОК ПЕРШИЙ

До сьомої години я виконую його завдання.

Двадцять волосинок я видобула, знову й знову проводячи

розчепіреними пальцями крізь волосся. Аж тоді зрозуміла, що решту

доведеться висмикувати по одній. І от вісімдесят з гаком разів я

стискала пальцями волосинку, зосереджувалася й смикала. Я

спробувала була повисмикувати кілька волосинок за один раз, але біль

був просто нестерпний. На щастя, волосся в мене здорове, тому

більшість волосинок висмикувалися повністю, з волосяною

цибулиною включно. Одразу після народження Сесілії волосся було

таке ламке, що мені довелося б обскубати себе повністю, перш ніж

вдалося б видобути достатню кількість придатних волосинок.

Коли стрілки годинника підповзають до сьомої, я сиджу на лежанці, стискаючи конверт, у якому лежить сотня моїх волосинок. Я вже

дочекатися не можу, коли віддам йому той конверт і вийду звідси. А

відтак він отримає від мене папери на розлучення. Хворий покидьок.

— Ніно?

Дивлюся на годинник. Рівно сьома. Він дуже пунктуальний, слід

віддати йому належне.

Схоплююся з ліжка й притискаюся обличчям до дверей.

— Я все зробила, — кажу я.

— Підсунь конверт під двері.

Пхаю конверт у шпарину під дверима. Уявляю, як він стоїть там, із

того боку дверей. Як відкриває конверт, як вивчає волосяні цибулини.

Мені начхати, що він далі робитиме, головне, щоб випустив мене. Я ж

зробила те, чого він від мене вимагав!

— Усе? — питаю я.

Горло в мене пошерхле аж до болю. За день я допила ті дві пляшки

води, другу — протягом цієї останньої години. Коли я звідси вийду, вихилю п’ять склянок води. І попісяю у справжній унітаз.

— Хвилинку, — озивається він. — Я перевіряю.

Стискаю зуби, намагаючись придушити розлючене буркотіння в

шлунку. Я вже добу не їла, від голоду в мене паморочиться в голові. Я

вже в тому стані, коли навіть власне волосся здатне чудово смакувати.

— Де Сісі? — видихаю я.

— У манежі внизу, — озивається він.

Ми створили їй величезний безпечний манеж у вітальні, де вона

може гратися без ризику забитися. То була ідея Енді. Він такий

дбайливий.

Ні, він не дбайливий. Це все була мана. Ілюзія, вистава.

Він чудовисько.

— Гм… — чую голос Енді.

— Що? — хрипко питаю я. — Що таке?

— Розумієш, — озивається він. — Майже всі волосинки мені

підходять, але на одній немає волосяної цибулини.

Покидьок.

— Гаразд. Зараз я висмикну ще одну.

— Боюся, так не піде, — зітхає він. — Ти мусиш переробити наново

геть усе. Я прийду з перевіркою вранці. Сподіваюся, доти ти підготуєш

для мене сотню цілих, з волосяними цибулинами, волосинок. Бо

інакше нам доведеться ще трохи над цим попрацювати.

— Ні!

Але кроки його віддаляються, і я розумію, що він справді йде.

Залишає мене тут без їжі й води.

— Енді! — Голос мій хрипкий і ледь гучніший за пошепт. — Не роби

цього! Будь ласка! Будь ласка, не роби цього!

Але він уже пішов.

***

Я висмикую другу сотню волосинок перш ніж лягти спати — а що, як він повернеться? Але він не повертається. Я про всяк випадок

висмикую додаткові десять волосинок. Зараз вони чомусь

висмикуються легше, ніж спочатку. Я майже нічого не відчуваю, вискубуючи чергову волосинку.

Усе, про що я здатна зараз думати, — це вода. Їжа й вода, але

переважно все ж таки вода. І, звісна річ, Сесілія. Я не впевнена, чи

побачу її знову. Я не знаю, скільки людина здатна витримати без води, але, здається, не дуже довго. Енді присягався, що випустить мене, але

що, як він збрехав? Що, як мені судилося померти тут, на горищі?

А все через те, що забула сходити до перукаря.

Коли я поринаю в сон, сниться мені ставок. Я занурюю в нього

обличчя, але вода вислизає. Щоразу, коли намагаюся відпити ковток, вода відсувається. Це просто якісь пекельні тортури.

— Ніно?

Мене приводить до тями голос Енді. Я не впевнена, спала я чи була

непритомна. Але ж я прочекала на нього всю ніч, тому зараз треба

звестися й віддати йому те, чого він від мене вимагає. Це єдиний

спосіб вибратися звідси.

Підводься, Ніно!

Коли я сідаю на кушетці, у голові шалено паморочиться. На мить світ

поринає в чорноту. Чіпляюся за край тонкого матраца, чекаючи, поки

розвидніється перед очима. Це забирає майже хвилину.

— Боюся, я не зможу тебе випустити звідси, якщо не отримаю

волосинки, — каже Енді з того боку дверей.

Звук цього жахливого голосу викликає приплив адреналіну, який

змушує мене схопитися на ноги. Пальці в мене тремтять, коли хапаю

конверт і дибуляю до дверей. Просуваю конверт у шпарину, аж потім

сповзаю по стіні просто на підлогу.

Чекаю, поки він рахує. Здається, це триває цілу вічність. Якщо скаже, що я знову не впоралася… Не знаю, що я зроблю. Я не витримаю тут

ще дванадцять годин. Це вже буде кінець. Я помру в цій комірці.

Ні, я маю триматися попри все. Заради Сісі. Я не можу залишити її

цьому чудовиську.

— Гаразд, — каже він нарешті. — Розумничка.

А тоді клацає замок. І прочиняються двері.

Ендрю вбраний у костюм, уже готовий вирушати на роботу. Я

уявляла була, що, після двох діб у цій комірці я, щойно побачу цього

чоловіка, кинуся до нього й видряпаю йому очі. Але натомість

лишаюся на підлозі, надто квола, щоб поворухнутися. Ендрю

нахиляється наді мною. І саме тоді я бачу, що в руках він тримає

велику склянку води й бейгль.

— От, — каже він. — Я дещо тобі приніс.

Мені слід виплюснути цю воду йому в пику. Мені кортить це

зробити. Але я не впевнена, що виберуся із цієї кімнати, якщо щось не

з’їм і не вип’ю. Тому приймаю ці приносини, вихиляю склянку й

запихаюся шматками бейгля, допоки від нього нічого не лишається.

— Мені шкода, що довелося піти на цей крок, — каже Енді. — Але

це єдиний спосіб змусити тебе засвоїти урок.

— Пішов ти, — сичу я.

Намагаюся звестися, але заточуюся. Навіть після того, як я випила

воду, у голові досі паморочиться. Я не здатна нормально пересуватися.

Сумніваюся, що подужаю спуститися сходами на другий поверх.

Отже, хай навіть я себе за це ненавиджу, доводиться прийняти

допомогу Енді. Я дозволяю йому звести мене сходами донизу й

протягом усього цього шляху змушена важко спиратися на чоловікову

руку. Коли опиняюся на другому поверсі, то чую, як там, унизу, співає

щось Сесілія. З нею все гаразд. Він її не скривдив. Хвалити бога.

Я не дам йому ще однієї нагоди таке зі мною утнути.

— Тобі треба полежати, — каже Енді серйозно. — Ти погано

почуваєшся.

— Ні, — хрипко видихаю я.

Я хочу до Сесілії. У мене аж руки скімлять, так кортить її обійняти.

— Ти ще надто слабка, — каже він. Можна вирішити, що я оклигую

після важкого грипу, а не намагаюся оговтатися після того, як він дві

доби тримав мене в тій комірці. Він розмовляє зі мною таким тоном, наче це я тут схиблена. — Ходімо.

Що ж, хай там як, він таки має слушність, мені треба прилягти. Ноги

в мене підтинаються з кожним кроком, у голові паморочиться. Тому

дозволяю йому скерувати себе до нашого величезного ліжка, і він

вмощує мене попід ковдрами. Якщо й був якийсь шанс, що я звідси

втечу, то він розвіявся без сліду, щойно я потрапила до ліжка. Після

двох ночей, проведених на лежанці на горищі, враження таке, що я

лежу на хмаринці.

Повіки в мене ніби свинцеві — я не годна опиратися сну. Енді сидить

обіч мене на краю ліжка, пестячи моє волосся.

— Ти просто погано почуваєшся останнім часом, — каже він. — Тобі

потрібна доба, щоб виспатися як слід. Не переймайся через Сесілію. Я

простежу, щоб з нею все було добре.

Голос його такий лагідний і ніжний. Мені починає здаватися, що всі

ті події останніх двох діб я просто вигадала була. Зрештою, він же був

таким хорошим чоловіком. Він що, справді міг замкнути мене в

кімнаті, примусити висмикувати собі волосся? Це зовсім на нього не

схоже. Може, у мене була гарячка й мені примарилося?

Ні. Мені не примарилося. Це все було. Я точно знаю, що це справді

сталося.

— Ненавиджу тебе, — шепочу я.

Енді не звертає на це уваги. Він пестить і надалі моє волосся, допоки

в мене не починають злипатися очі.

— Просто поспи, — каже він лагідно. — Це все, що тобі зараз

потрібно.

РОЗДIЛ СОРОК ДРУГИЙ

Крок четвертий. Як примусити цілий світ вважати тебе божевільною

Прокидаюся через те, що десь віддалік ллється вода.

У мене досі паморочиться в голові, я наче не при собі. Скільки часу

потрібно організму на те, щоб оговтатися після того, як протягом двох

діб він був позбавлений води і їжі? Дивлюся на годинник у себе на

зап’ястку — уже майже полудень.

Тру очі, намагаючись зрозуміти, звідки лунає плюскіт води.

Враження таке, що з ванної, суміжної з нашою спальнею. Двері її

зачинені. Енді що, у душі? Якщо це справді так, мені випала нагода

вибратися звідси, тільки часу обмаль.

Телефон лежить на столику обіч ліжка. Я хапаю його, моє перше

поривання — зателефонувати до поліції й розповісти, що мені заподіяв

Енді. Але ні, із цим доведеться зачекати. Зачекати, поки я не опинюся

подалі від нього.

Ти ба, у телефоні в мене, виявляється, ціла купа повідомлень від

Енді. Либонь, саме звук чергового вхідного повідомлення мене

розбудив. Я передивляюся їх, спантеличено насупившись.

З тобою все гаразд?

Ти сьогодні вранці поводилася якось дивно. Будь ласка, зателефонуй мені, я маю

пересвідчитися, що з тобою все гаразд.

Ніно, чи з тобою все гаразд? Я зараз їду на зустріч, але відпишися, будь ласка, що ти в

нормі.

Як ви із Сісі? Будь ласка, зателефонуй чи напиши мені.

Останнє повідомлення привертає мою увагу. Сесілія. Я не бачила її

вже два дні. Раніше я жодного дня не проводила окремо від неї. Я

навіть на медовий місяць не поїхала, бо не хотіла з нею розлучатися.

Де вона?

Урешті-решт, Енді не залишив би мене на самоті з дочкою, якщо я

спала. Адже не залишив би?

Дивлюся на зачинені двері ванної кімнати. Хто там, усередині? Я

припустила була, що то Енді, але цього не може бути. Він же надсилав

ті свої повідомлення з роботи! Чи це я сама випадково забула

закрутити кран? Можливо, я прокидалася, ходила в туалет і забула

вимкнути воду? Зважаючи на те, у якому я була стані, це більш ніж

імовірно.

Скидаю ковдру. Руки мої дуже бліді, ще й трусяться. Намагаюся

звестися, але це виявляється з біса важко. Хай навіть я попила й

перепочила, почуваюся досі просто жахливо. Доводиться триматися за

ліжко, щоб зіп’ястися на ноги. Не впевнена, що мені стане сил

дістатися ванної кімнати.

Глибоко вдихаю, сковтуючи хвилю нудоти, яка підступає до горла, і

намагаюся рухатися якомога повільніше. І все одно, здолавши

приблизно дві третини шляху, падаю навколішки, бо ноги

підтинаються. Боже милий, що це зі мною?

Але мені треба дізнатися, що це за звук. Чому у ванній ллється вода?

Тепер, коли я ближче до дверей, то бачу, що там, усередині, ввімкнене

світло. Хто зараз там? Хто в моїй ванній?!

Решту шляху я долаю поповзом. Коли нарешті дістаюся до ванної, то

тягнуся до ручки і, навалившись на двері, прочиняю їх.

Те видовище, яке мені відкривається, я не забуду до скону.

Сісі. Вона лежить у ванні. Очі заплющені. Дівчинка спирається

спинкою на бортик. А ванна швидко наповнюється водою, вона вже

сягає плечей Сісі. Ще хвилина чи дві — і моє дитя опиниться під

водою.

— Сесіліє… — видихаю я.

Вона нічого не каже. Не плаче, не кличе мене. Лишень ледь тріпотять

повіки.

Я маю її врятувати. Треба вимкнути воду, витягти її з ванної. Але я не

здатна примусити себе зіп’ястися на ноги, кожен рух дається так

важко, наче я загрузла в мелясі. Та все одно мені треба її врятувати. Я

врятую доньку, хай навіть це коштуватиме мені всіх моїх сил. Хай

навіть це мене вб’є.

Повзу до ванни. У голові в мене так паморочиться, що я не знаю, чи

не знепритомнію наступної миті. Але непритомніти не можна. Я

потрібна своїй донечці.

«Я вже йду, Сісі. Тримайся. Тримайся, будь ласка».

Коли пальці мої торкаються порцеляни ванної, я мало не плачу від

полегшення. Вода вже майже сягає доньчиного підборіддя. Я

намагаюсь дотягнутися до крана, аж раптом чийсь різкий голос

змушує мої пальці завмерти.

— Не рухайтеся, місис Вінчестер.

Але я все одно тягнуся до крана. Ніхто не завадить мені врятувати

донечку. Мені вдається вимкнути воду, але, перш ніж я встигаю

зробити ще бодай щось, сильні руки хапають мене за зап’ястки, змушуючи підвестися. Наче крізь габу я бачу чоловіка в однострої, який витягає Сесілію з ванни.

— Що ви робите? — намагаюся спитати я, але язик мені

заплітається.

Чоловік, який урятував Сесілію, не звертає уваги на моє запитання.

Чую інший голос:

— Вона жива, але, схоже, її приспали.

— Так… — бурмочу я. — Приспали.

Вони знають. Вони знають, що Енді з нами коїть. Він приспав нас

обох. Хвалити Бога, що прибула поліція. Парамедик вкладає Сесілію

на ноші, мене теж умощують на інших ношах. З нами все буде гаразд.

Вони приїхали і врятували нас.

Чоловік у поліційному однострої світить ліхтариком мені в очі.

Відвертаюся, не годна витримати потоку яскравого світла.

— Місис Вінчестер, — каже він різко. — Нащо ви намагалися

втопити свою доньку?

Я розтуляю губи, але не вдається видушити ані звуку. Я намагалася

втопити доньку? Про що він верзе? Адже я намагалася врятувати її!

Вони що, не розуміють?

Але полісмен лишень хитає головою. Озирається до колег.

— Вона зовсім не при собі. Схоже, сама прийняла цілу жменю

пігулок. Везіть її до шпиталю. Я зараз зателефоную чоловікові й скажу, що ми дісталися саме вчасно.

Дісталися саме вчасно? Про що він? Я ж бо проспала цілий день!

Боже милий, що, на їхню думку, я накоїла?

РОЗДIЛ СОРОК ТРЕТIЙ

Наступні вісім місяців мого життя минають у психіатричній лікарні

Клірв’ю.

Безліч разів мені переповідають ту саму історію: про те, як я

прийняла цілу купу седативних препаратів, котрі приписав мені лікар, і

додала трішки до доньчиної пляшечки. Відтак поклала її до ванної і

ввімкнула воду. Поза всякими сумнівами, я збиралася вкоротити нам

обом віку. Хвалити Бога, мій чудовий чоловік Енді запідозрив щось

лихе, і поліція прибула саме вчасно, щоб урятувати нас.

Я нічого із цього не пам’ятаю. Не пам’ятаю, як приймала пігулки. Не

пам’ятаю, як клала Сесілію до ванної. Не пам’ятаю навіть, щоб мені

взагалі приписували ці ліки. Але наш сімейний лікар, який опікується

мною та Енді, стверджує, що приписав мені цей препарат.

За словами психотерапевта, який займається мною тут, у Клірв’ю, я

потерпаю від великого депресивного розладу, марення й галюцинацій.

Саме марення примусило мене повірити, буцімто мій чоловік тримав

мене протягом двох днів під замком у кімнаті на горищі. А депресія

спричинилася до спроби накласти на себе руки.

Спочатку я в це не вірила. Спомини про перебування в комірці на

горищі такі яскраві… Я майже відчувала, як пекла шкіра голови, коли

я висмикувала в себе волосся. Але доктор Берринджер пояснив мені: коли мариш, усе може здаватися дуже реальним, хоча насправді тобі

просто ввижається.

Отже, тепер я приймаю два медичні препарати, щоб запобігти

можливому рецидиву. Антипсихотичні пігулки й антидепресант. Під

час сеансів у доктора Берринджера я визнаю все, що накоїла. Хай

навіть досі нічого з того не пам’ятаю. Пригадую лишень, як потрапила

до ванної кімнати й побачила Сесілію у ванні.

Але, мабуть, я таки все це скоїла. Бо більше нема кому.

Що мене нарешті остаточно переконало в тому, начебто винна в

усьому я сама, — те, що Енді просто не міг нічого такого мені

заподіяти. Він ставився до мене просто дивовижно, відколи ми

познайомилися. І, поки я перебуваю в Клірв’ю, він постійно, за кожної

нагоди, мене навідує. Тутешній персонал його обожнює. Він

приносить печиво й тістечка для медсестер. І завжди залишає одненьке

для мене.

Сьогодні він приніс мені мафін з чорницею. Він стукає у двері моєї

окремої палати в Клірв’ю, дорогезної палати, призначеної для людей, котрі мають не лишень проблеми з психікою, але й грошву. Він приїхав

просто з роботи, на ньому костюм і краватка, на вигляд він мало не до

болю вродливий.

Щойно я потрапила сюди, мене тримали в палаті під замком. Але

відтоді завдяки лікам, які я приймаю, мені значно покращало, тож

тепер маю неабиякий привілей, мене не замикають. Енді опускається

на інший кінець ліжка, поки я їм мафін. Антипсихотик поліпшив мій

апетит, і я набрала аж двадцять фунтів за час перебування в лікарні.

— Готова наступного тижня повертатися додому? — питає мій

чоловік.

Киваю, змахуючи крихти мафіна з губ.

— Мабуть… мабуть, так.

Він тягнеться до мене й бере мене за руку, я здригаюся, але не

відсмикую пальці. Коли я щойно потрапила сюди, то не годна була

витримати його доторків. Але я спромоглася здолати це відчуття

огиди. Енді нічого лихого мені не заподіяв. Це все через мій схиблений

мозок, який змусив мене повірити в казна-що.

Але все тоді здавалося таким реальним.

— Як Сесілія? — питаю я.

— У неї все чудово. — Чоловік стискає мою руку. — Вона дуже

тішиться, що ти незабаром повертаєшся додому.

Я боялася, що за той час, поки я тут, донька мене забула, але вона

нічого ніколи не забуває. Мені не дозволяли бачитися із Сесілією

протягом перших кількох місяців мого перебування в лікарні, але, коли

Ендрю нарешті привіз її до мене, ми обоє просто-таки вчепилися одна

в одну. Коли закінчилися години відвідування, вона ридала, не

бажаючи розлучатися зі мною, а в мене аж серце краялося.

Я маю повернутися додому. Я маю повернутися до свого колишнього

життя. Усе ж таки Енді просто дивовижний. У нього через мене

стільки проблем!

— Отже, я заберу тебе опівдні в неділю, — каже він. — І відвезу

додому. А із Сісі посидить моя мама.

— Чудово, — озиваюсь я.

Хоч із яким нетерпінням я очікую повернення додому й зустрічі з

донечкою, думка про те, що знову ввійду в той будинок, спричиняє

спазми в моєму шлунку. Мені не хочеться туди повертатися. А надто

заходити на горище.

Ноги моєї більше на тому горищі не буде.

РОЗДIЛ СОРОК ЧЕТВЕРТИЙ

— Чого ви боїтеся, Ніно?

Скидаю очі, почувши запитання доктора Г’юїтта. Я відвідую сеанси

протягом останніх чотирьох місяців, відколи повернулася з Клірв’ю, двічі на тиждень. Якби на те моя воля, то я, мабуть, вибрала б для себе

іншого психотерапевта. Почнімо з того, що це була б жінка, ще й за

віком молодша — ну, тобто не сива як лунь. Але мати Енді дуже

радила мені доктора Джона Г’юїтта, і мені незручно було

відмовлятися, зважаючи на те, скільки грошей чоловікові довелося

викласти на все моє лікування.

Хай там як, доктор Г’юїтт виявився висококласним фахівцем. Він

справді змушує мене розбиратися з моїми проблемами. От просто

зараз, наприклад, ми намагаємося розтлумачити те, що я навіть

близько до горища не підступалася, відколи повернулася додому.

Гомзаюся на обіп’ятій шкірою канапі. Дороге меблювання в кабінеті

мого психотерапевта свідчить про те, що практика в нього дуже

успішна.

— Не знаю, чого саме я боюся. У тім-то й проблема.

— Ви що, справді вважаєте, буцімто там, на горищі, облаштовано

якийсь карцер?

— Та, власне, не те щоб карцер, але…

Після моїх розповідей про те, що зі мною відбувалося, оглянути

горище відрядили поліціянта. Він справді виявив там, нагорі, кімнату, але пересвідчився, що це просто звичайна комірка для зберігання

речей, напхом напхана коробками й документами.

То все було марення. У хімічних процесах у моєму мозку стався

якийсь збій, і я уявила, що Енді тримає мене під замком. Що примушує

мене висмикувати собі волосся й складати волосинки в конверт, адже я

забула сходити до перукаря. Серйозно? Зараз усе це здається мені

повним божевіллям.

Але тоді воно все видавалося надзвичайно реальним. І я ретельно

стежу за станом волосся, відколи повернулася додому. Не забуваю

підфарбовувати корені. Просто про всяк випадок.

Енді тримає двері, які вели на горище, замкненими. Наскільки мені

відомо, відколи я повернулася додому, він їх жодного разу не відмикав.

— Гадаю, вам буде корисно піднятися туди, — каже доктор Г’юїтт, насупивши густі сиві брови. — Треба, щоб це місце втратило свою

владу над вами. Ви переконаєтеся на власні очі, що то звичайна

комірка для зберігання речей.

— Так, можливо…

Енді також заохочував мене піднятися на горище. «Просто

пересвідчишся на власні очі. Там немає чого боятися».

— Пообіцяйте, що спробуєте це зробити, Ніно, — каже

психотерапевт.

— Спробую, так.

Можливо, спробую. Побачимо.

Доктор Г’юїтт проводжає мене до приймальні, де на дерев’яному

стільці сидить Енді, читаючи щось на екрані смартфона. Побачивши

мене, він усміхається. Мій чоловік переробив власний розклад заради

того, щоб відвозити мене на сеанси. Не знаю, як він може досі мене

так кохати після всіх тих жахливих речей, у яких я його

обвинувачувала була. Але ми обоє намагаємося загоїти цю рану.

Лишень коли ми вже сидимо в салоні його «БМВ», він питає про те, як минув сеанс.

— То як усе було?

— Він вважає, що мені треба піднятися на горище.

— І?..

Я сковтую, дивлячись на пейзажі, які пролинають за вікном.

— Я подумаю про це.

Енді киває.

— Так, мені здається, це непогана ідея. Якщо ти туди підіймешся, то

усвідомиш, що все тобі примарилося. Уявляєш, яке це буде

полегшення?

Або в мене може статися черговий повний нервовий зрив, і я

спробую знову вбити Сесілію. Авжеж, цього разу все буде не так уже й

легко, бо зараз я не маю права залишатися з нею наодинці. Або Енді,

або його мати постійно пильнують мене. Це була одна з умов, на яких

мене відпустили додому. Не знаю, скільки ще за мною наглядатимуть, коли я буду з дочкою, але цілком очевидно, що мені просто не

довіряють.

***

Сісі сидить на підлозі, поринувши в розвивальну гру, яку для неї

купила Евелін. Побачивши нас, донечка полишає гру, мчить до мене й

притуляється крихітним тільцем до моєї лівої ноги. Вона так за мене

чіпляється, що я насилу втримуюся на ногах. Попри те що мені не

дозволяють лишатися з нею наодинці, Сісі постійно липне до мене, відколи я повернулася з лікарні.

— Мамо, на руки! — Вона скидає рученята, і я підхоплюю її. Вона

вбрана в пелехату білу сукенку, трохи недоречну для маленької

дівчинки, яка просто грається у вітальні. Либонь, це Евелін її так

вбрала. — Мама вдома!

Евелін теж спинається на ноги, хоча не так прудко, як Сісі. Вона

повільно зводиться з канапи, обсмикнувши свої білосніжні слакси. Я

раніше ніколи не звертала була уваги на те, що Евелін часто вбрана в

біле — і саме цього кольору ті речі в моєму гардеробі, які особливо

подобаються Енді. Утім білий колір справді личить моїй свекрусі.

Схоже, замолоду вона була білявкою, а зараз волосся її має відтінок, середній між білявим і сивим. Воно в неї навдивовижу густе й здорове, як для жінки її віку. Евелін узагалі на диво добре збереглася, вигляд

моя свекруха має просто-таки бездоганний. Та я навіть найменшої

зачіпки в неї на светрі жодного разу не бачила.

— Дякую, що наглянула за Сісі, мамо, — каже Енді.

— Прошу, — озивається Евелін. — Вона сьогодні добре поводилася.

Але… — Жінка скидає очі до стелі. — Я помітила, що у вашій спальні

нагорі не вимкнене світло. Таке марнотратство.

Вона обдаровує сина несхвальним поглядом, і щоки Енді миттю

буряковіють. Я вже знаю, що для нього має колосальне значення, щоб

мама була ним задоволена.

— Це моя провина, — кажу я. Я зовсім не впевнена, чи це справді

так, але яка різниця? Можна взяти на себе провину, бо Евелін усе одно

терпіти мене не може. — Це я залишила світло увімкненим.

Евелін цокає язиком.

— Ніно, виробництво електроенергії потребує великої кількості

ресурсів. Маєш не забувати вимикати світло, коли виходиш з кімнати.

— Не забуватиму, — обіцяю я.

Евелін дивиться на мене так, наче геть у цьому не впевнена, але що

їй лишається? Вона ж бо не спромоглася завадити синові одружитися

зі мною. Утім, можливо, вона таки мала щодо мене слушність —

зважаючи на ту жахливу річ, яку я вчинила.

— Ми заїжджали купити щось на вечерю, мамо, — каже Енді. —

Маємо чим тебе пригостити. Залишишся?

Я відчуваю полегшення, коли Евелін хитає головою. Вона не з тих

людей, кого приємно запрошувати на вечерю. Якщо вона залишиться, це означатиме, що розкритикують нашу їдальню, чистоту тарілок і

столового начиння, та й саму їжу.

— Ні, я вже поїду, — каже вона. — На мене чекає твій батько.

Моя свекруха підходить до Енді. Якусь мить мені здається, що вона

збирається цьомкнути його в щоку — нічого на кшталт цього мені

раніше жодного разу не випадало бачити. Натомість вона тягнеться до

нього й поправляє його комірець, розгладжує сорочку. Нахиляє голову

до плеча, роздивляючись його, потім схвально киває.

— Гаразд, тепер можна їхати.

Коли Евелін іде, ми всі троє насолоджуємося смачною вечерею.

Сесілія сидить на своєму високому дитячому стільчику й пальцями

їсть локшину. Шматочок тіста якимось чином опиняється в неї на лобі

й там і лишається аж до кінця вечері. Але, навіть попри те що я

намагаюся насолоджуватися вечерею, щось мені дошкуляє, щось

непокоїть. З голови мені не йде порада доктора Г’юїтта. Він вважає, що мені треба підійнятися на горище. І Енді в цьому переконаний.

Можливо, вони обоє мають слушність.

Тому, коли Енді знову порушує цю тему після того, як ми вкладаємо

Сесілію спати, я кажу «так».

РОЗДIЛ СОРОК П’ЯТИЙ

Крок п’ятий. Як переконатися, що ти насправді не божевільна

— Діятимемо поступово, — каже Енді, коли ми зупиняємося біля

дверей, за якими сховано сходи, що ведуть на горище. — Але це піде

тобі на користь. Ти на власні очі побачиш, що боятися нема чого.

Пересвідчишся, що проблема виключно в тебе у голові.

— Так, — белькочу я.

Я знаю, що він має слушність. Але все справді здавалося дуже

реальним.

Енді бере мене за руку. Я вже не здригаюся, коли він торкається

мене. Ми знову почали кохатися. Я знову йому довіряю. А це буде

останнім кроком на шляху повернення до того життя, що ми його

мали, поки я не вчинила тієї жахливої штуки. Поки в мене не почав

викидати коники мозок.

— Готова? — питає він.

Киваю.

Тримаючись за руки, ми вдвох підіймаємося рипкими сходами. Треба

облаштувати тут освітлення. Решта будинку така гарна — мабуть, якби

ця його частина була не такою моторошною, я почувалася б краще.

Хоча тому, що я зробила, усе одно нема жодного виправдання.

От уже ми опиняємося біля дверей кімнати на горищі. Якось аж

зашвидко, як на мене. Ми стоїмо біля дверей тієї самої кімнати, яку

моя хвора уява чомусь перетворила на карцер. Енді зводить брови.

— З тобою все гаразд?

— Т-так… так, здається.

Він натискає на ручку й прочиняє двері. Світло вимкнене, у кімнаті

темно, хоч в око стрель. І це дивно, адже тут є вікно, а сьогодні, я це

достеменно знаю, повня — я ж бо милувалася місяцем з вікна спальні.

Ступаю крочок уперед, вдивляюся в потемок і тіні.

— Енді… — Сковтую клубок у горлі. — Ти не міг би ввімкнути

світло?

Він смикає за поворозок, у кімнаті вмикається світло. Але не

звичайне світло. Світло, що ллється з-під стелі, мало не засліплює

мене. Воно неймовірно яскраве, я такого зроду не бачила. Я випускаю

пальці Енді та обіруч затуляю собі очі.

А тоді чую, як грюкають двері.

— Енді! — гукаю я. — Енді!

Очі мої вже трохи призвичаїлися до цього неймовірно яскравого

освітлення. Коли примружуюсь, мені вдається роздивитися. І… все тут

виявляється точнісінько таким, як я пам’ятала. Пошарпана лежанка в

кутку. Шафа із цебром. Крихітний холодильник, де на полиці лежать

три пляшечки з водою.

— Енді? — видихаю я.

— Я тут, Ніно.

Голос його звучить притишено.

— Де? Де ти?

Я роззираюся, досі мружачись. Пальці мої намацують холодний

метал ручки. Я повертаю її…

Ні. Ні. Цього не може бути.

У мене що, знову зрив? Це все мені ввижається? Ні, це неможливо!

Усе здається таким реальним.

— Ніно, — знову чую я голос Енді. — Ти мене чуєш?

Я затуляю очі долонею.

— Тут таке яскраве світло… Чому воно таке яскраве?

— То вимкни його.

Я роззираюся, бачу нарешті поворозок і смикаю щосили. Відчуваю

гострий проштрик полегшення, коли занурююся в темряву. Це триває

секунди дві — поки я не розумію, що взагалі нічого не бачу.

— Очі трохи призвичаюються, — знову чую голос Енді. — Але не

надто. Я забив дошками вікно минулого тижня та облаштував тут нове

освітлення. Якщо вимикаєш світло, стає темно, хоч в око стрель. А

якщо вмикаєш… якщо вмикаєш, ці суперяскраві лампочки таки

нівроку світять, еге ж?

Я заплющуюся. Не бачу перед собою нічого, крім темряви.

Розплющуюся.

Те

саме.

Жодної

різниці.

Дихання

моє

пришвидшується.

— Світло — це привілей, Ніно, — каже мій чоловік. — Мати

помітила, що ти часто забуваєш вимикати світло. Чи тобі відомо, що в

інших країнах живуть люди, у котрих навіть електрики немає? А ти що

робиш? Ти просто її марнуєш.

Я притискаю долоню до дверей.

— Це мені не ввижається, еге ж?

— А ти як гадаєш?

— Я гадаю, що ти схиблений хворий покидьок.

Енді там, за дверима, сміється.

— Можливо. Але з нас двох саме ти потрапила до психушки, тому

що намагалася вбити себе й доньку. Поліція заскочила тебе на

гарячому. Ти визнала, що намагалася це вчинити. А коли вони приїхали

оглянути будинок, ця кімната виявилася звичайною собі коміркою для

речей.

— Це все було насправді, — видихаю я. — Це все насправді

відбувалося. Ти…

— Я хотів, щоб ти зрозуміла, із чим маєш справу. — Голос його

звучить потішено. Те, що відбувається, його розважає. — Я хотів, щоб

ти зрозуміла, що станеться, якщо спробуєш утекти.

— Я розумію. — Кашляю, прочищаючи горло. — Присягаюся, що не

втечу. Просто випусти мене звідси.

— Ще рано. Спершу ти маєш бути покарана за те, що марнуєш

електрику.

Звучання цих слів викликає в мене неймовірне відчуття дежавю.

Мені здається, що мене зараз знудить. Коліна підтинаються.

— Отже, що ми маємо, Ніно… — веде далі Ендрю. — Я ж

добросердий, тому в тебе є альтернатива. Або ввімкнути світло, або

сидіти в темряві. Вирішувати тобі.

— Енді, будь ласка…

— Добраніч, Ніно. Завтра поговоримо.

— Будь ласка! Енді, не роби цього!

З очей у мене порскають сльози, коли розумію, що кроки його

віддаляються. Від криків жодної користі. Я знаю це, тому що рік тому

все було точнісінько так само. Він так само мене замкнув, як оце

сьогодні.

І я чомусь знову дозволила йому це зробити.

Я уявляю, що все знову буде, як тоді, минулого разу. Як вийду

нарешті із цієї кімнати квола, запаморочена. Як він знову підлаштує

все так, буцімто я намагалася нашкодити собі чи, ще гірше, Сесілії. І

після того, що сталося минулого разу, всі швидко йому повірять. Я

уявляю, як мене знову розлучать з дочкою. Я ж бо щойно отримала

змогу бути з нею.

Я не можу дозволити, щоб це сталося. Просто не можу.

Я здатна на все.

***

Енді знову залишив мені в холодильнику три пляшечки з водою. Я

вирішую залишити їх на наступний день, бо це все, що в мене є, і я

зеленого поняття не маю, скільки тут проведу. Тому воду треба

потримати до того часу, коли я справді знемагатиму від спраги. Коли

здаватиметься, що язик у мене перетворився на наждак.

А от ситуація зі світлом справді просто зводить мене з розуму. На

стелі висять дві лампочки без абажурів, обидві ультраяскраві. Якщо

вмикаю їх, у кімнаті стає так світло, що це просто неможливо

витерпіти. А якщо вимикаю, тут геть темно. Мені спадає на думку, що

можна спробувати викрутити бодай одну лампочку, якщо видертися на

комод. Я підсуваю його, і мені вдається це зробити. Тепер, коли

лампочка лишилася тільки одна, у кімнаті трохи краще, але світло все

одно таке яскраве, що доводиться мружитися.

Уранці Енді не приходить. Я сиджу на горищі цілий день, переймаючись за Сесілію, сушу собі мізки, намагаючись збагнути, що

робитиму, коли (чи то пак якщо!) звідси виберуся. Це не марення. Не

галюцинація. Це все справді зі мною відбувається.

Я маю це запам’ятати.

Уже надвечір нарешті чую кроки з того боку дверей. Я лежу в ліжку, світло вимкнене. Удень кілька тоненьких промінчиків сонця таки

пробилися крізь шпарини в забитому дошками вікні, тому я майже

розрізняла обриси предметів у кімнаті. Але зараз сонце зайшло, і в

кімнаті знову пітьма кромішна.

— Ніно?

Розтуляю губи, але горло надто пошерхло, щоб видушити бодай

слово. Кашляю.

— Так?

— Я тебе звідси випущу.

Чекаю, поки він додасть «але трохи згодом», проте він цього не каже.

— Тільки спершу, — мовить він, — ти мусиш засвоїти кілька

основних правил.

— Усе що захочеш.

«Просто випусти мене звідси, будь ласка».

— Перше. Ти нікому не розповідаєш, що знову побувала в цій

кімнаті. — Голос його звучить твердо. — Ти не розповідаєш про це ані

своїм подружкам, ані своєму психотерапевтові, узагалі нікому. Бо тобі

ніхто не повірить, а якщо ти надалі про це розводитимешся, це

свідчитиме про те, що ти знову мариш і бідолашна Сесілія в небезпеці.

Дивлюся в темряву просто себе. Хай навіть я здогадувалася, що саме

він казатиме, зараз мене все одно поймає лють. Як він може

розраховувати, буцімто я нікому не розповідатиму про те, що він мені

заподіяв?

— Ти мене розумієш, Ніно?

— Так, — видушую я.

— Добре. — Я мало не увіч бачу, як він задоволено шкіриться. —

Друге. Час від часу тебе доведеться виховувати. Це відбуватиметься в

цій кімнаті.

Він що, серйозно?

— Без варіантів. Забудь.

— Мені здається, ти не в тому становищі, щоб сперечатися, Ніно, —

форкає Ендрю. — Я просто розповідаю тобі про те, як ми житимемо

далі. Ти тепер моя дружина, і очікування від тебе в мене цілком

конкретні. Серйозно, це заради твого блага. Я ж бо змусив тебе

засвоїти урок про те, що не варто марнувати електрику, хіба не так?

Судомно хапаю повітря. Мені здається, що я задихаюся в цій темряві.

— Це заради тебе, Ніно, — повторює він. — Подивися лишень, скільки помилок ти накоїла в житті, поки тобі не стрівся я. У тебе була

робота з мінімальною зарплатою, без жодних перспектив. Ти залетіла

від якогось невдахи, який накивав від тебе п’ятами. Я просто

намагаюся зробити з тебе ліпшу людину.

— Краще б ми взагалі ніколи не зустрілися, — видихаю я.

— Так казати з твого боку дуже нечемно. — Він сміється. — Та, мабуть, не годиться тебе винуватити. Менше з тим, я вражений, що

тобі вдалося викрутити одну з лампочок. Я про таку можливість навіть

не думав.

— Ти… Як ти?..

— Я стежу за тобою, Ніно. Я завжди за тобою стежу. — Чую його

дихання там, за дверима. — От саме так ми тепер і житимемо. Будемо

щасливим подружжям, точнісінько таким, як усі інші. А ти будеш

найліпшою дружиною у всьому районі. Я про це подбаю.

Пальцями натискаю на очні яблука, намагаючись придушити

головний біль, який уже починає гупати в скроні.

— Ти мене зрозуміла, Ніно?

В очах пече, але плакати я не можу. Надто сильне зневоднення, сліз

просто немає.

— Ти мене зрозуміла, Ніно?!

РОЗДIЛ СОРОК ШОСТИЙ

Крок шостий. Як спробувати просто жити із цим

Я ледь прочиняю вікно в «ауді» Сюзанни, і вітер куйовдить моє

світле волосся. Сюзанна зараз везе мене додому після нашого

традиційного обіду. Взагалі під час нього ми мали обговорювати стан

справ в Асоціації батьків і вчителів, але натомість відволіклися й

заходилися пліткувати. Втриматися від пліток напрочуд важко. У

цьому містечку стільки нудних домогосподарок.

І мене саму вважають однією з них.

Ми з Енді одружені вже сім років. І він виконав усі свої обіцянки.

Багато в чому він просто-таки чудовий чоловік. Він підтримує мене

фінансово, замінив батька Сесілії, він спокійний і лагідний. Не

зловживає алкоголем, не стрибає в гречку, як багато чоловіків нашого

міста. Мало не ідеальний.

І я ненавиджу його до щирця.

Я зробила все, що могла, аби розірвати цей шлюб. Я торгувалася з

ним. Я казала йому, що поїду з порожніми руками, заберу лишень

Сесілію. Він на це лишень реготав мені в обличчя. Зважаючи на

буцімто проблеми з психікою в мене в анамнезі, Енді заввиграшки міг

би повідомити поліцію, що я просто викрала Сісі та планую знову

завдати їй шкоди.

Потім я спробувала сумлінно грати роль ідеальної дружини, сподіваючись, що таким чином не дам йому приводу замкнути мене на

горищі. Я готувала смачнючі вечері, підтримувала бездоганний лад у

будинку й навіть вдало приховувала відразу, коли ми кохалися. Але він

завжди знаходив, до чого присікатися. Зазвичай це було щось геть для

мене несподіване.

Урешті-решт я поступилася. Не збиралася більше вдавати із себе

цяцю, адже між моєю поведінкою і відвідинами горища не існувало

жодного причинно-наслідкового зв’язку. Новою моєю стратегією стала

демонстрація власної огиди. Я стала поводитися як остання мегера,

гримаючи на нього за кожну дрібничку, що була мені не до вподоби.

Але Ендрю було на це начхати — здавалося, мої претензії його лишень

розважають. Я припинила відвідувати спортзалу й стала їсти все, що

було до смаку, сподіваючись: якщо мені не вдасться відлякати його

власною поведінкою, то із цим впорається принаймні моя зовнішність.

Якось він заскочив мене на тому, що я ласую шоколадним тортом, відтягнув на горище й дві доби морив голодом — то було його

покарання. Але після цього випадку він уже не звертав уваги на жодні

мої коники.

Я спробувала була знайти Кейтлін, його колишню наречену, сподіваючись, що вона може стати мені за свідчиню, коли я нарешті

зважуся піти до поліції — щоб мене там не зважили божевільною. Я

знала тільки, яка вона має бути зовні, та її приблизний вік — і

вирішила, що цього буде досить, щоб відшукати цю жінку. Та чи

уявляєте ви, скільки на світі жінок віком від тридцяти до тридцяти

п’яти на ім’я Кейтлін? Багатенько. Я її не знайшла. І врешті облишила

всі спроби.

Ендрю примушує мене підніматися на горище пересічно десь раз на

місяць. Інколи частіше. А буває й таке, що інтервали між

«покараннями» довшають. Якось я аж пів року туди не потрапляла. Не

знаю, на краще це чи на гірше — те, що мені невтямки, чого очікувати.

Мабуть, якби я наперед знала, коли саме він мене замкне, і жила, наперед охоплена жахом, це було б просто нестерпно. Але не

здогадуватися наперед, спатиму я сьогодні у власному ліжку, а чи

збуватиму ніч на тій незручній лежанці, — це також дуже важко. І, певна річ, мені годі заздалегідь передбачити, які тортури чекають мене

в карцері на горищі, тому що я не уявляю, де нагрішила цього разу.

Крім того, йдеться не лише про мене. Якщо щось, що виявляється

йому не до вподоби, утне Сесілія, він карає за це також мене. Ендрю

купив цілу шафу кольких сукенок з облямівкою, які моя донька

ненавидить. Окрім того, через це вбрання її беруть на глум інші

дітлахи. Але вона знає: у разі, якщо не носитиме їх чи випадково

забруднить, мама зникне на кілька днів (і до слова: найімовірніше, я

сидітиму голяка, щоб прищепити мені думку, що одяг — це привілей).

Тому вона кориться вимогам мого чоловіка.

Я понад усе боюся, що настане день, коли замість мене Ендрю стане

мордувати її, тож наразі корюся, аби він не займав донечку.

До того ж він дуже дохідливо пояснив: якщо я спробую піти від

нього, розплачуватиметься за це Сесілія. Він уже якось мало не втопив

її. Ще один його улюблений спосіб катувати мене — тримати в

креденсі слоїчок з арахісовим маслом, хай навіть він добре знає, що в

неї на арахіс алергія. Я викидала те масло вже десяток разів, але

клятий слоїчок знову з’являється, а мене час від часу карають за

непослух. На щастя, ця алергія не смертельна — уся доньчина шкіра

просто вкривається пухирцями. Час від часу Ендрю додає трохи масла

Сесілії до вечері, просто для того, щоб нагадати, хто в цьому домі

господар, — і вона починає несамовито чухатися.

Якби я знала, що не потраплю за це до в’язниці, взяла б ніж для

м’яса та встромила б йому в шию.

Утім Енді передбачив і це. Певна річ, він у курсі, що я знемагаю від

спокуси облаштувати його загибель або просто власноруч його

вколошкати. Він заявив мені: якщо він з будь-яких причин помре, його

адвокат надішле листа до поліції. У тому листі йтиметься про мою

нестабільну психіку й про те, що я погрожувала вбити чоловіка.

Власне, зважаючи на мій психіатричний анамнез, навіть у цих

пересторогах потреби не було.

Отже, я залишаюся з ним. І досі не закатрупила його уві сні. І не

найняла задля того якогось зарізяку. Але мрій своїх я не полишу. Коли

Сесілія подорослішає, коли вже я не буду їй потрібна — можливо, мені

вдасться втекти. Він просто не матиме тоді чим мене шантажувати.

Якщо донька буде в безпеці, мені байдуже, що чекатиме на мене саму.

— От ми й на місці! — радісно виголошує Сюзанна, коли ми

під’їжджаємо до нашої брами.

Кумедно: коли я вперше побачила була цю браму, мені здалося, що це

дуже круто — мати будинок за високим парканом. Тепер він мені

здається саме тим, чим він є насправді, — в’язницею.

— Дякую, що підвезла, — кажу я.

Дарма що вона мені не подякувала, коли я в ресторані заплатила за

нас обох.

— Прошу, — щебече подруга. — Сподіваюся, Ендрю незабаром

повернеться.

Я кривлюся, зачувши тривогу в її голосі. Кілька років тому, коли ми

дуже зблизилися із Сюзанною, ми трохи перестаралися з алкоголем під

час посиденьок у неї вдома, і я їй усе розповіла. Геть усе. Я благала її

допомогти. Я зізнавалася, що хочу звернутися до поліції, але не можу.

Не можу, якщо хтось мене не підтримає.

Ми проговорили кілька годин. Сюзанна тримала мене за руку й

присягалася, що все буде добре. Вона наказала мені їхати додому й

пообіцяла, що допоможе. Я ридала від полегшення, увірувавши, що це

нічне жахіття нарешті завершиться.

Але, коли я повернулася додому, на мене вже чекав Ендрю.

Як виявилося, щоразу, коли в мене з’являлася нова подруга, Енді

проводив з нею підготовчу роботу. Він утаємничував моїх знайомих у

те, що в мене, мовляв, проблеми з психікою. Розповідав їм про те, що я

буцімто намагалася зробити за кілька років до того. Попереджав: якщо

лишень у них з’явиться найменший привід перейматися за моє

здоров’я, варто одразу йому зателефонувати — адже в мене, мовляв, може статися черговий напад психозу.

Отже, під час тієї моєї сповіді Сюзанна сказала, що їй треба до

туалету, вислизнула з кімнати й зателефонувала Енді. Попередила

його, що я знову марю. І він, коли я повернулася додому, уже на мене

чекав. Я знову на два місяці загриміла до лікарні Клірв’ю, один з

очільників якої грав у гольф з батьком мого чоловіка.

Коли я повернулася звідти, Сюзанна довго й велемовно

перепрошувала. «Я просто хвилювалася за тебе, Ніно! Я така рада, що

тобі допомогли…»

Авжеж, я їй пробачила. Її ошукали так само, як мене саму. Але

стосунки між нами вже не були колишніми. Я більше нікому й ніколи

не зможу довіряти.

— Отже, побачимося в п’ятницю, так? — питає Сюзанна. — На

шкільній виставі?

— Звісно, — озиваюсь я. — Нагадай-но мені, о котрій початок?

Сюзанна не відповідає, адже її увагу раптово щось привертає.

— О сьомій наче, правда? — уточнюю я.

— Угу… — озивається вона неуважно.

Я стежу за напрямком її погляду, щоб з’ясувати, що це раптом так її

зацікавило… І пускаю очі під лоба. Це Ензо, місцевий садівник, якого

ми найняли двійко місяців тому, щоб наводив лад на подвір’ї. Він

добре працює — дуже сумлінно, ніколи не шукає приводів

відмикувати, а ще на нього дуже приємно дивитися. Це просто

божевілля якесь: коли він працює, усе навколишнє жіноцтво на нього

задивляється, а тоді вони раптово пригадують, що в них теж є для

нього якесь завдання.

— Отакої, — видихає Сюзанна. — Я чула, що садівник у тебе

нівроку, але ж чорт забирай!

Знову заводжу очі.

— Він просто дбає про моріжок — і на цьому квит. Та він навіть

англійської не знає!

— Для мене це не проблема, — озивається Сюзанна. — Дідько, та це

ж навіть перевага!

Вона напосідається на мене, аж допоки не поступаюся. Сюзанна

отримує від мене телефонний номер Ензо. Власне, не те щоб я мала

щось проти. Садівник — наче хлопець нівроку, тому тішуся, що він

матиме змогу заробити. Хай навіть отримав він цю нагоду суто через

свою зовнішність, а не через заслуги на садівничій ниві.

Коли виходжу з автівки й ступаю на подвір’я, Ензо скидає очі. Він

саме підстригає живопліт. Побачивши мене, махає рукою.

— Ciao, Señora[25].

Усміхаюся у відповідь.

— Ciao, Ензо .

Мені подобається Ензо. Хай навіть він не знає англійської, але, схоже, він таки непогана людина. Це одразу видно. Саме він посадив у

нас на подвір’ї всі ці чудові квіти. Сісі спостерігає іноді за тим, як він

працює. Коли вона береться розпитувати його, він терпляче пояснює, як називається кожна з рослин. Вона повторює за ним назви, а Ензо

киває та всміхається. Кілька разів донька питала, чи можна йому

допомогти.

Він зводив на мене очі й питав:

— Ви не проти?

Коли я зголошувалася, Ензо доручав Сісі якесь нескладне завдання, хоча, мабуть, це лишень гальмувало йому роботу.

На передпліччях у нашого садівника є татуювання, здебільшого

приховані під сорочкою. Якось, спостерігаючи за тим, як він працює, я

вгледіла на його біцепсі ім’я «Антонія», обведене сердечком. Цікаво, хто вона, та Антонія. Я майже впевнена, що Ензо неодружений.

В ньому таки щось є. Якби лишень він знав англійську, я впевнена, що могла б звіритися йому. Що він міг би стати єдиною людиною, яка

мені повірить. Яка зможе мені допомогти.

Стою і дивлюся, як він підстригає живопліт. Я не працювала жодного

дня, відколи сюди переїхала, — Енді мені не дозволяє. Я сумую за

роботою. Ензо мене б зрозумів. Я достеменно знаю, що зрозумів би.

Паскудно, що він не знає англійської. Але почасти від того мені навіть

легше йому звіритися. Інколи мені здається, що я, якщо не виголошу

цього вголос, просто збожеволію.

— Мій чоловік — чудовисько, — кажу я голосно. — Він мордує

мене. Він замикає мене на горищі.

Плечі Ензо напинаються. Він опускає свої садові ножиці, супиться.

— Señora… Ніно…

Всередині в мене все наче перетворюється на крижану брилу. Нащо я

це сказала? Я не мала цього робити! Я просто була впевнена, що він

мене не зрозуміє, і відчувала, що мушу сказати про це комусь, хто не

здасть мене Енді. Я зважила, що можу довіритися Ензо, що це

безпечно. Врешті-решт, він-бо не знає англійської. Але, дивлячись у

його темні очі, я бачу, що він усе чудово зрозумів.

— Не зважайте, — кажу я квапливо.

Садівник ступає до мене крок, але я хитаю головою і задкую. Я

припустилася величезної помилки. Тепер, мабуть, доведеться

звільнити Ензо.

Він, схоже, збагнув, що відбувається, бо знову бере садові ножиці та

стає до роботи.

Я кваплюся до будинку й грюкаю дверима. На підвіконні стоїть

дивовижної краси букет. Квіти в ньому всіх кольорів веселки. Енді

приніс його вчора з роботи, зробив мені сюрприз. Хотів

продемонструвати, який чудовий він чоловік, коли я маю «добру

поведінку».

Визираю крадькома з-за букета у вікно на подвір’я. Ензо досі

працює, стискаючи долонями, обіп’ятими в рукавиці, гострі садові

ножиці. На мить він зупиняється й зводить погляд. Очі наші

зустрічаються.

Я відвертаюся.

25 Добридень, сеньйоро ( італ. ).

РОЗДIЛ СОРОК СЬОМИЙ

Я сиджу на горищі вже приблизно двадцять годин.

Енді відрядив мене туди напередодні ввечері, щойно Сесілію вклали

спати. Я вже зрозуміла, що сперечатися не варто. Якщо спробую йому

суперечити, знову загримлю до Клірв’ю. Чи, можливо, коли

наступного дня я приїду забирати Сесілію зі школи, її там не буде і я

не побачу її цілий тиждень, бо вона буде «за містом».

Ендрю не хоче завдавати шкоди Сесілії, але завдасть без жодних

вагань. Урешті-решт, якби поліція прибула тоді бодай на хвилинку

пізніше, моя донька втонула б у ванні ще багато років тому. Якось я

згадала йому той випадок, але Ендрю лишень вишкірився у відповідь.

«Ото б тобі був незлецький урок, еге ж?»

Енді хоче ще одну дитину. Ще одне створіння, яке я любитиму й

намагатимуся захистити, а він його роками використовуватиме задля

того, щоб повністю мене контролювати. Я не можу дозволити, щоб це

сталося. Тому я поїхала до клініки в місті, записалася під вигаданим

ім’ям і заплатила готівкою за те, що мені поставлять

внутрішньоматкову спіраль. А відтак старанно потренувалася перед

дзеркалом вдавати подив, з яким дивитимуся на негативні тести на

вагітність.

Цього разу мій переступ полягає в тому, що я розпилила забагато

освіжувача для повітря в нашій спальні. Насправді я розпилила

точнісінько стільки, як завжди. А якби я не використовувала його

взагалі, Енді замкнув би мене із чимось смердючим, наприклад з

підгнилою рибою. Я вже зрозуміла, за яким принципом він діє.

Хай там як, минулого вечора освіжувача в повітрі справді було

забагато, аж очі виїдав. Як гадаєте, як саме він мене покарав? Я мала

сама собі пшикнути в обличчя з перцевого балончика.

Еге ж.

Балончик мій чоловік залишив у шухляді комода.

«Спрямуєш його собі в очі й натиснеш. І щоб очі були розплющені.

Інакше не буде зараховано».

Отже, я таки це зробила. Я пшикнула собі в очі з перцевого

балончика, аби вирватися із цієї клятої кімнати. Вам колись

доводилося стикатися з перцевим балончиком? Це не той досвід, який

я можу порадити. Пече страшенно, і очі в мене одразу неймовірно

засльозилися. Шкіра на обличчі здавалася обпеченою. А тоді полилися

шмарклі. За мить я відчула, що вони затікають мені до рота, тоді в роті

теж запекло, з’явився жахливий присмак. Кілька секунд я сиділа на

ліжку, просто силкуючись вирівняти дихання, а потім ще протягом

години не годна була розплющити очі.

Авжеж, з надлишком освіжувача для повітря жодного порівняння.

Однак відтоді минуло вже кілька годин. Очі вже сяк-так розплющую.