Смілла та її відчуття снігу

1

На вулиці небувалий мороз — мінус 18 градусів за Цельсієм, і йде сніг, і тією мовою, яка вже не може бути моєю, такий сніг називається qanik — великі, майже невагомі кристали, які падають і падають, покриваючи землю шаром білого порошку.

Груднева темрява підіймається з могили, яка здається неосяжною, як і небо над нами. У цій темряві наші обличчя — лише слабкі світляні плями, а проте я помічаю, з яким осудом священик і служитель ставляться до моїх чорних панчіх у сіточку і до Юліаниних причитань, які погіршуються тим, що вранці вона прийняла пігулку антабусу і тепер зустрічає горе майже по-тверезому. Їм здається, що ми з нею не виявили повагу до погоди і до трагічних обставин. А насправді і нейлонові панчохи, й пігулки по-своєму віддають належне і холоду, й Ісайї.

Жінки навколо Юліани, священик і служитель — усі вони гренландці, і коли ми співаємо «Guutiga, illimi» («Ти, мій Боже»), і коли ноги Юліані підкошуються й вона ще дужче заходиться риданням, і коли священик говорить західногренландською, спираючись на улюблене місце Моравських братів з апостола Павла про очищення кров’ю, то, забувшись на мить, можна подумати, що ти в Упернавіку, в Хольстейнсборзі або в Кваанааку.

Але високо в темряву, немов борт корабля, здіймаються стіни в’язниці Вестре: ми в Копенгагені.

Гренландське кладовище — це частина кладовища Вестре. За труною Ісайї рухається процесія — знайомі, підтримуючи, ведуть Юліану, за ними йдуть священик і служитель, механік і маленький гурт данців, поміж яких я впізнаю лише опікуна та асесора.

Священик говорить щось, підказуючи думку, ніби він справді знав Ісайю, хоча, наскільки мені відомо, Юліана ніколи не ходила до церкви.

Потім його голос стає невиразним, бо тепер геть усі жінки плачуть разом з Юліаною.

Людей зійшлося багато, може, душ зо двадцять, і тепер вони цілком впадають у тугу, немов занурюються в чорну річку, що відносить їх своєю течією, і ніхто сторонній не може збагнути цього, ніхто, якщо тільки він не виріс у Гренландії. Але, можливо, навіть і цього не досить. Адже і я не можу повною мірою розділити це з ними.

Я вперше пильно дивлюся на домовину. Вона шестикутна. Такої форми в якусь мить набувають кристали льоду.

Ось її спускають у могилу. Домовину зроблено з темного дерева, вона здається такою маленькою, і на ній уже шар снігу. Сніжинки завбільшки — як маленькі пір’їнки, та й сам сніг такий самий — він зовсім не обов’язково холодний. Тим часом небеса оплакують Ісайю, і сльози перетворюються на сніговий пух, що вкриває його. Це Всесвіт ховає його під перину, аби йому ніколи більше не було холодно.

Тієї хвилини, коли священик кидає жменю землі на домовину, коли ми маємо повернутися й піти, настає тиша, яка здається нескінченною. У цій тиші замовкають жінки, ніхто не рухається, це неначе затишшя у сподіванні чогось. Моя свідомість відмічає дві речі.

Перше — це те, що Юліана падає навколішки і схиляється до землі, і жінки не зупиняють її.

Друга подія відбувається всередині, в мені, — це народжується розуміння.

У нас з Ісайєю, мабуть, назавжди було укладено серйозний договір — про те, щоб не залишати його в біді ніколи, навіть зараз.

2

Ми живемо в «Білому розтині».[1]

На отриманій безкоштовно ділянці землі житлово-будівельний кооператив спорудив кілька блокових коробок з білого бетону, за які він дістав премію від Товариства з прикрашання столиці.

Усе це, у тому числі і премія, справляє жалюгідне й убоге враження, одначе плата за квартиру становить зовсім не мізерну суму: вона така, що тут можуть жити лише люди, подібні Юліані, за яких платить держава, або механік, якому довелося погодитися на те, що спромігся знайти, або ще більш маргінальні істоти, як от я.

Тож назва кварталу хоча й образлива для нас, змушених тут мешкати, проте в цілому виправдана.

Є причини, що змушують людину переїжджати на нове місце, і є причини, які змушують її залишатися там, де вона живе. З часом для мене стало важливим те, що поблизу є вода. «Білий розтин» виходить прямісінько на гавань. Цієї зими мені вдалося побачити, як утворюється лід.

Мороз почався в листопаді. Я почуваю повагу до данської зими. Холод — не той, який можна виміряти, не той, який показує термометр, а той, який відчуваєш, — залежить радше від сили вітру й вологості повітря, ніж від того, який насправді мороз. У Данії я мерзла дужче, ніж коли-небудь у заполярному Туле. Коли починають періщити перші зливи і падолист б’є мене мокрим рушником по обличчю, я готова їх зустріти — у хутряних чоботях, рейтузах з альпака, довгій шотландській спідниці, светрі й накидці з чорного гортексу.

І ось температура починає спадати. Якоїсь миті на поверхні моря вона досягає мінус 1,8 градуса Цельсія, й утворюються перші кристали, недовговічна плівка, яку вітер і хвилі розбивають, перетворюючи на крижану крихту і створюючи в’язку масу, що її називають крижаним салом, — grease ice, з неї, у свою чергу, виникають окремі крижинки — млинчастий лід — pancake ice, який однієї морозної недільної днини змерзається монолітним шаром.

І стає холодніше, і я радію, бо знаю — тепер мороз уже дійшов свого, тепер лід нікуди не дінеться, тепер кристали утворили мости й помістили солону воду в порожнини, що нагадують своєю структурою прожилки дерева, по яких повільно тече рідина. Небагато з тих, хто звертає погляд у бік Хольмена, замислюються про це, але це стверджує думку, що між льодом і життям багато спільного.

Лід — це перше, що я звично шукаю очима, коли підіймаюся на міст Кніппельсбро. Але тієї грудневої днини я помічаю дещо інше. Я бачу світло.

Воно жовте, яким майже завжди буває взимку світло в місті. Випав сніг, тож світло хоча й дуже слабке, воно посилюється, відбиваючись від снігу. Джерело світла — на тротуарі поруч одного з тих пакгаузів, які не зважилися знести, коли споруджували наші будинки. Біля стіни будинку, що виходить на Странґаде і Крістіансхаун, блимає, обертаючись, блакитний сигнал патрульної машини. Я бачу поліцейського. Тимчасове загородження, зроблене з червоно-білої стрічки. Ближче до стіни я помічаю те, що обгороджено, — маленьку темну тінь на снігу.

Оскільки я біжу й оскільки ще тільки п’ята година і на вулицях багато машин, я встигаю за кілька хвилин до появи «швидкої допомоги».

Ісайя лежить, підібгавши під себе ноги, уткнувшись обличчям у сніг і закривши голову руками так, ніби він затуляє очі від маленького прожектора, що світить на нього, немов сніг — це скло, через яке він побачив щось глибоко під землею.

Поліцейському напевно слід було б запитати мене, хто я така, записати моє прізвище та адресу і взагалі підготувати все для тих його колег, які незабаром почнуть розслідування. Але це молодий хлопець з хворобливим виразом обличчя. Він намагається не дивитися на Ісайю. Переконавшись, що я не переступаю через його стрічку, він утрачає до мене будь-який інтерес.

Він міг би обгородити й більшу ділянку. Але це б нічого не змінило. Пакгаузи перебудовують. Люди і машини так утрамбували сніг, що він став схожий на кам’яну підлогу.

Навіть мертвий, Ісайя здається якимсь відстороненим, наче не хоче, щоб йому співчували.

Вгорі, вище прожектора, видніється гребінь даху. Будівля пакгаузу висока, певно із семи-восьмиповерховий будинок. Прилеглий до нього дім ремонтують. Фасад, що виходить на Странґаде, в риштуванні. Туди я і прямую, тоді як машина «швидкої допомоги» переїздить через міст і зникає за будинками.

Риштування закривають весь фасад будівлі аж до даху. Нижня драбина опущена. Що вище я підіймаюся, то більш нетривкою здається вся конструкція.

Дах розібрано. Наді мною на половині площі даху здіймаються трикутні крокви, укриті брезентом. Друга половина, звернена до гавані, являє собою рівну поверхню, покриту снігом. На ній видно сліди Ісайї.

Там, де починається сніг, навпочіпки, обхопивши руками коліна й розгойдуючись уперед і назад, сидить людина.

Навіть у такій згорбленій позі механік здається великим. І навіть у цілковитому відчаї він здається стриманим.

На даху дуже ясно. Кілька років тому в Гренландії, під Сіорапалуком, робили виміри освітленості. З грудня по лютий, протягом трьох місяців, коли немає сонця. Здається, що там має бути вічна ніч. Але є місяць і зірки, а іноді й північне сяйво. І сніг. І освітленість у люксах виявилася така сама, як і в Данії, під Сканерборґом. Таким я і пам’ятаю своє дитинство. Ми завжди грались на вулиці, і завжди було світло. Те, що світло було, здавалося тоді цілком природним. Дитині багато що здається природним. І лише з роками починаєш дивуватися.

Мене, в усякому разі, вражає те, як освітлений дах переді мною. Неначе сам лише сніг, що лежить шаром сантиметрів з десять, був джерелом усього зимового денного світла, яке досі жевріє в сяйві безлічі іскорок, схожих на дрібні, сіруваті, блискучі перли.

На землі, навіть у лютий мороз, сніг завжди трохи підтає через тепло, що його випромінює місто. Але тут, нагорі, він розсипчастий, яким буває, коли тільки-но випав. Ніхто, крім Ісайї, не ступав по ньому.

Навіть коли немає тепла, немає щойно натрушеного снігу, немає вітру, навіть тоді сніг змінюється. Він наче дихає, він підіймається й ущільнюється, осідає і розпадається на частини.

Ісайя і взимку ходив у кедах, і це його сліди, відбитки стертої підошви його баскетбольних черевиків з ледве помітним малюнком концентричних кіл у тій частині підошви, на якій спортсмен робить поворот.

Він вийшов на сніг у тому місці, де ми стоїмо. Сліди йдуть униз до краю даху і тягнуться далі уздовж краю метрів десять.

Тут вони зупиняються. Щоб потім повернути до рогу і торця будинку. Далі вони йдуть на відстані приблизно півметра від краю, до рогу, навпроти якого інший пакгауз. Звідти Ісайя одійшов углиб метрів на три, щоб розбігтися. І тут уже сліди ведуть прямо до краю, звідки він і зірвався.

Протилежний дах покритий чорною глазурованою черепицею, яка ближче до ринви обривається так круто, що снігу на ньому немає. Вхопитися не було за що. Виходить, що він з таким самим успіхом міг стрибнути просто в порожнечу.

Крім слідів Ісайї, інших слідів немає. На цій укритій снігом поверхні не було нікого, крім нього.

— Я знайшов його, — каже механік.

Мені ніколи не звикнути до того, як плачуть чоловіки. Можливо, тому, що я знаю, як згубно впливають сльози на їхнє почуття власної гідності. Можливо, тому, що сльози такі незвичні для них, бо завжди переносять їх назад, у дитинство. Механік у такому стані, що вже не витирає очей, його обличчя — суцільна слизувата маска.

— Сюди хтось іде, — кажу я.

Двоє людей, що з’явилися на даху, не в захопленні, побачивши нас.

Один з них тягне фотоапаратуру і геть захекався. Другий чимось нагадує мені врослий ніготь. Плаский, твердий і повний нетерплячого роздратування.

— Ви хто?

— Я його сусідка згори, — кажу я. — А цей добродій — його сусід знизу.

— Спустіться, будь ласка, вниз.

Раптом він бачить сліди й перестає звертати на нас увагу.

Фотограф робить перші знімки великим фотоапаратом «полароїд» зі спалахом.

— Лише сліди загиблого, — каже Ніготь. Він каже так, ніби в думках уже складає протокола. — Мати п’яна. Він грався нагорі.

Він знову помічає нас.

— Спускайтеся вниз.

Цієї миті у мене в голові немає ясності, є сама лише плутанина. Але така велика плутанина, що я цілком можу поділитися нею з іншими. Тому я нікуди не йду.

— Дивна гра, чи не так?

Знайдуться, напевно, люди, які назвуть мене марнославною. Я, мабуть, не заперечуватиму цього. Адже для марнославства у мене можуть бути свої причини. В усякому разі, саме те, як я одягнена, змушує цю людину прислухатися до того, що я кажу. Кашемір, хутряна шапка, рукавички. Звичайно ж, він хоче і має право спровадити мене вниз. Але він бачить, що я схожа на респектабельну даму. А йому не часто на копенгагенських дахах трапляються респектабельні дами. Тому він замислюється.

— Що ви хочете цим сказати?

— Коли ви були в його віці, — кажу я, — і тато й мама ще не повернулися додому з шахти, а ви бігали один по даху барака, ви бігали по прямій лінії уздовж краю?

Він замислюється.

— Я виріс у Ютландії, — каже він згодом. Але, кажучи це, він не зводить з мене очей.

Потім він повертається до свого колеги:

— Нам треба сюди кілька ламп. І заразом проведи вниз оцю пані і цього добродія.

До самотності у мене таке саме ставлення, як у інших до благословення церкви. Вона для мене — світло милості Божої. Зачиняючи за собою двері своєї оселі, я завжди усвідомлюю, що роблю стосовно себе милосердний вчинок. Кантор,[2] ілюструючи поняття «нескінченність», розповідав учням історію про людину, яка тримала готель з нескінченною кількістю кімнат, і всі вони були зайняті. Потім приїжджав ще один постоялець. Тоді господар робив ось що: він переселяв гостя з кімнати номер один до кімнати номер два, того, хто жив у номері два, — до номера три, того, хто жив у номері три, — до номера чотири і так далі. Так звільнялася для нового гостя кімната номер один.

У цій історії мене захоплює те, що всі її учасники — і постояльці, і господар — вважають цілком природним проведення нескінченної кількості операцій задля того, щоб одна людина могла спокійно жити в своїй власній окремій кімнаті. Це справжній гімн самотності.

Взагалі-то я усвідомлюю те, що я облаштувала свою квартиру, як готельний номер. Ніяк не намагаючись змінити враження, що мешканець цієї квартири тут проїздом. Коли у мене виникає потреба пояснити це самій собі, я згадую про те, що родичі моєї матері, як і вона сама, були кимось на зразок кочівників. Виправдання не надто переконливе.

Але у мене є два великі вікна, що виходять на гавань. Мені видно церкву Хольмен, будівлю Морського страхового товариства, Національний банк, мармуровий фасад якого сьогодні ввечері має такий самий колір, як і лід у гавані.

Я думала про те, що повинна сумувати. Я поговорила з поліцейськими, підтримала Юліану, провела її до знайомих і повернулася назад. Весь цей час я не підпускала скорботу до себе, утримуючи її на відстані. Тепер моя черга відчути горе.

Але час ще не настав. Скорбота — це дар, це те, що потрібно заслужити. Я приготувала собі м’ятного чаю і стала коло вікна. Але я нічого не відчуваю. Можливо, тому, що я чогось не зробила, залишилася якась незавершеність — з отих, що можуть перешкоджати виявленню почуттів.

Отож я п’ю чай, поки рух на Кніппельсбро стихає і в ночі залишаються лише окремі світлові смужки від габаритних вогнів. Поступово я заспокоююсь. І, нарешті, до такої міри, що можу піти спати.

З

Вперше я зустріла Ісайю якось у серпні, півтора року тому. Свинцева волога спека перетворила Копенгаген на вогнище стрімко поширюваного божевілля. Я щойно вийшла з автобуса, з його задушливо-давкої атмосфери, у новій сукні з білої льняної тканини з глибоким викотом на спині й оздобленням з валансьєнських мережив, які я довго відпарювала, надаючи їм потрібної форми, і які тепер поникли, глибоко сумуючи.

Є люди, які цієї пори року їдуть на південь. До тепла. Сама я ніколи не бувала південніше Кеґе. І не збираюся, поки ядерна зима не скує Європу.

Це був один з тих днів, коли можна спитати, в чому сенс існування, і дістати відповідь, що ніякого сенсу немає. А тут ще на сходах, поверхом нижче моєї квартири, копошиться якась істота.

Коли перші партії гренландців почали в 1930-х роках приїжджати до Данії, одним з перших вражень, про які вони писали додому, було те, що данці — страшенні свині, бо вони тримають удома собак. На мить мені здалося, що на сходах лежить собака. Потім я зрозуміла, що це дитина, але в такий день це нітрохи не краще.

— Відчепись, засранцю, — кажу я.

Ісайя дивиться на мене.

— Peerit, — каже він. — Сама відчепись.

Мало хто з данців може розгледіти в мені це. Вони, як правило, помічають в мені якісь азіатські риси, тільки коли я сама відтіняю вилиці косметикою. Але цей хлопчисько на сходах дивиться прямо на мене поглядом, який відразу ж помічає те, що нас з ним ріднить. Такий погляд буває у новонароджених. Потім він утрачається, щоб іноді знову з’явитися у декого в глибокій старості. Можливо, я сама ніколи не обтяжувала своє життя дітьми почасти й тому, що надто багато думала над тим, чому ж люди втрачають мужність прямо дивитися одне одному в очі.

— Ти мені почитаєш?

В руці у мене книжка. Це вона змусила його поставити таке запитання.

Можна було б сказати, що він схожий на лісового ельфа. Але він брудний, у самих трусах, блищить від поту, і тому можна з таким самим успіхом сказати, що він схожий на тюленя.

— Відчепись, — кажу я.

— Ти не любиш дітей?

— Я їх пожираю.

Він звільняє мені прохід.

— Salluvutit, брешеш, — каже він, коли я проходжу мимо.

У цю хвилину я помічаю в ньому дві особливості, які певним чином об’єднують нас із ним. Я бачу, що він самотній. Як вигнанець, який завжди буде самотній. І я бачу, що він не боїться самотності.

— Що це за книжка? — кричить він мені услід.

— «Основи» Евкліда, — кажу я і зачиняю двері.

Так і вийшло — ми вибрали Евклідові «Начала».

Саме цю книжку я дістаю того вечора, коли лунає дзвінок, а за дверима стоїть він, як і до того — в самих трусах, дивлячись на мене просто в очі, і я відступаю вбік, а він входить у дім і в моє життя, щоб залишитися в ньому назавжди, ось тоді я знімаю з полиці саме Евклідові «Основи». Неначе для того, щоб прогнати його. Неначе для того, щоб одразу ж показати, що в мене немає книг, які можуть цікавити дитину, що ми з ним не можемо зустрітися над книжкою і взагалі не можемо зустрічатися. Неначе щоб чогось уникнути.

Ми сідаємо на канапу. Він сидить, схрестивши ноги, на краєчку, як сиділи діти в Туле, біля затоки Інґлфілд, на краєчку саней, які влітку в наметі перетворюються на лавку.

— «Точка — це те, що не можна розділити. Лінія — це довжина без ширини».

Ця книга стає тією книгою, яку він ніколи не коментує і до якої ми завжди повертатимемося. Буває, що я намагаюся читати йому інші. Одного разу я взяла в бібліотеці книжку коміксів «Товстун Расмус на льоду». З незворушним спокоєм він слухає, як я описую йому перші малюнки. Потім він показує пальцем на Расмуса.

— Це смачно? — питає він.

— «Півколо — це фігура, яка обмежена діаметром і відсіченим діаметром півколом».

Цього першого серпневого вечора читання для мене проходить три стадії.

Спочатку я просто відчуваю роздратування через усю незручність ситуації. Потім виникає настрій, який у мене завжди з’являється, досить мені тільки подумати про цю книгу, — урочистість. Свідомість того, що це — основа, межа. Що, коли рухатися назад, повз Лобачевського і Ньютона, все далі й далі, прийдеш нарешті до Евкліда.

— «На більшому з двох нерівних відрізків…»

Якоїсь миті я перестаю усвідомлювати, що я читаю. Якоїсь миті є тільки звук мого голосу в кімнаті і світло заходу із Сюдхаун. А потім навіть і голос пропадає, є тільки хлопчик і я. Якоїсь миті я перестаю читати. І ми просто сидимо і дивимося просто перед собою, неначе мені п’ятнадцять, а йому шістнадцять і ми дійшли до the point of no return.[3] Потім він якоїсь миті тихо встає і йде. Я дивлюся на захід, який цієї пори року триває три години. Неначе сонце останньої хвилини перед заходом таки знайшло в цьому світі якісь кращі сторони і через це тепер не хоче йти.

Звичайно ж, Евклід його не налякав. Звичайно ж, було неважливо, що я читаю. З таким самим успіхом я могла читати вголос телефонну книгу. Або книгу Люїса та Карріси «Визначення і класифікація льоду». Він би все одно приходив і сидів зі мною на канапі.

Бувало, що він приходив щодня. А іноді я могла за два тижні тільки раз побачити його здалеку. Та якщо він приходив, то це звичайно бувало, коли починало темніти, коли день закінчувався і Юліана вже була в непритомному стані.

Іноді я відводила його у ванну. Він не любив гарячої води. Але холодною його було не відмити. Я ставила його у ванну і відкривала душ. Він не опирався. Він давно навчився миритися з мінливостями долі. Але ні на мить не відводив свого докірливого погляду від мого обличчя.

4

У моєму житті було багато інтернатів. Зазвичай я намагаюся витісняти це з пам’яті, і протягом тривалих відрізків часу мені це вдається. Окремому спогадові трапляється пробитися тільки у вигляді швидкоплинної картини. Як, наприклад, абсолютно особливому спогадові про спільну спальню. У Стінхойє, під Хумлебеком, у нас були спільні спальні. Одна спальня для дівчат, друга для хлопців. Уночі відчиняли вікна. А ковдри у нас були занадто тонкими.

У морзі копенгагенського амту, в підвалі будинку Інституту судової медицини Державної лікарні, сплять у спільних спальнях своїм останнім, крижаним сном охолоджені майже до нуля мерці.

Скрізь чистота, сучасні чіткі лінії. Навіть в оглядовій, пофарбованій як вітальня, де розставлено кілька торшерів і самотня зелена рослина в горщику намагається підняти настрій.

Ісайя накритий білим простирадлом. На нього хтось поклав маленький букетик квітів, немов для того, щоб рослина в горщику не відчувала себе самотньо. Він закритий з голови до ніг, але його можна впізнати по маленькому тілу і великій голові. У Гренландії французькі антропологи зіткнулися з серйозною проблемою. Вони розробляли теорію, що існує прямий зв’язок між величиною черепа й інтелектом людини. У гренландців, яких вони вважали перехідною формою від мавпи до людини, виявився найбільший череп.

Людина в білому халаті відкидає простирадло. На тілі Ісайї немає ніяких ушкоджень, здається, ніби з нього дуже обережно випустили кров і колір, а потім поклали спати.

Юліана стоїть поруч мене. Уся в жалобі, твереза вже другий день поспіль.

Коли ми йдемо коридором, Білий халат простує з нами.

— Ви родичка? — висловлює він припущення. — Сестра?

Він не вищий за мене зростом, але кремезний і схожий на барана, що приготувався до нападу.

— Лікар, — каже він.

Він показує на кишеню халата і бачить, що там бракує картки з його ім’ям та прізвищем.

— Чорт забирай, — бурмоче він.

Я йду далі коридором. Він простує прямо за мною.

— У мене самого є діти, — промовляє він. — Ви не знаєте, його знайшов лікар?

— Механік, — кажу я.

Він їде разом з нами в ліфті. Несподівано у мене з’являється бажання дізнатися, хто з них торкався Ісайї.

— Ви його обстежували?

Він не відповідає. Можливо, він не розчув. Він іде перевальцем попереду нас. Біля скляних дверей він різким рухом, немов ексгібіціоніст, що розхристує пальто, витягує шматочок картону.

— Моя візитка. Жан П’єр, як флейтист. Лаґерманн, як сорт лакриці.

Ми з Юліаною не сказали одна одній ні слова. Та коли вона сіла в таксі і я збираюся зачинити за нею дверцята, вона хапає мене за руку.

— Ця Смілла, — каже вона, неначе йдеться про когось відсутнього, — чудова жінка. На всі сто відсотків.

Машина рушає, і я розпростуюся. Майже дванадцята година. У мене призначено зустріч.

«Гренландський державний центр автопсії» — написано на скляних дверях, біля яких опиняєшся, пройшовши вулицею Фредеріка V назад, повз будинок «Тейлум» та Інститут судової медицини до нового крила Державної лікарні й піднявшись ліфтом на шостий, останній поверх, повз поверхи, позначені на панелі ліфта як «Гренландське медичне товариство», «Полярний центр», «Інститут арктичної медицини».

Сьогодні вранці я подзвонила до поліції, і мене з’єднали з відділенням «А», де до телефону покликали Нігтя.

— Ви можете подивитися на нього в морзі, — каже він.

— Я хочу також поговорити з лікарем.

— Лоєн, — каже він. — Ви можете поговорити з Лоєном.

За скляними дверима короткий коридор, що веде до таблички, на якій написано «Професор» і маленькими літерами — «Й. Лоєн». За табличкою двері, а за дверима гардероб, за яким прохолодний офіс, де сидять два секретарі під величезними фотографіями, що зображають освітлені сонцем айсберги на тлі блакитної води, а за цим приміщенням уже власне кабінет.

Тут не стали робити тенісний корт. Але не тому, що бракує місця. А тому, що у Лоєна напевно є парочка кортів за його будинком у Хеллерупі і ще парочка на вулиці Клітвай у Скаґені. І ще тому, що це порушило б велику урочистість приміщення.

На підлозі — товстий килим, уздовж двох стін — книги, з вікон відкривається краєвид на місто і на Фелледпаркен, у стіні — сейф, картини в золотих рамах, мікроскоп над столиком з підсвічуванням, скляний стенд з позолоченою маскою, яка схожа на маску з єгипетського саркофага, дві композиції з м’яких диванів, дві вимкнені лампи, кожна на окремій підставці, і все одно тут достатньо місця, щоб влаштувати пробіжку, як утомишся сидіти за письмовим столом.

Письмовий стіл являє собою великий еліпс із червоного дерева. Підвівшись із-за столу, він іде мені назустріч. Зросту в ньому метрів два, йому близько сімдесяти, стрункий, у білому халаті, засмаглий, як шейх із пустелі, і з тим люб’язним виразом обличчя, який міг би бути в людини, котра сидить на верблюді й поблажливо поглядає на решту світу, що проповзає під нею по піску.

— Лоєн.

Хоча він і не називає свого звання, проте воно мається на увазі. Його звання, а також та обставина, про яку співрозмовникові не слід забувати: що він принаймні на голову вищий від решти всього людства, і в цьому будинку на інших поверхах під ним багато інших лікарів, які не змогли стати професорами, а над ним — тільки біла стеля, блакитне небо і Господь Бог, а може, й того немає.

— Сідайте, фру.[4]

Він випромінює люб’язність і зверхність, і мені слід було б почуватися щасливою. Інші жінки до мене були щасливі, і багато хто ще буде щасливий, бо хіба в скрутні хвилини життя може бути щось краще, аніж мати змогу опертися на двометрову блискучу медичну самовпевненість, та ще в такій приємній обстановці.

На столі в рамці стоїть фотографія дружини з ердельтер’єром і трьома дорослими синами, які напевно вивчають медицину і в яких відмінні оцінки з усіх предметів, включаючи клінічну сексологію.

Я ніколи не вважала себе досконалою. А коли я зустрічаюся з людьми, що мають владу і користуються нею з очевидним задоволенням, я взагалі стаю іншою, дуже дріб’язковою і злою людиною.

Але я цього не показую. Я сідаю на краєчок стільця, кладу темні рукавички і капелюшок з темною вуаллю на край стільниці з червоного дерева. Перед професором Лоєном, як і багато разів до цього, сидить скорботна, з питанням на устах, невпевнена в собі жінка в жалобі.

— Ви з Гренландії?

Завдяки своєму професійному досвіду він помічає це.

— Моя мати була з Туле. Це ви… обстежували Ісайю?

Він ствердно киває.

— Я хотіла б дізнатися, чому він помер.

Це питання виявляється для нього дещо несподіваним.

— Від падіння.

— Але що це означає, суто фізично?

Він замислюється на хвильку, бо не звик формулювати цілком очевидні речі.

— Він упав з висоти сьомого поверху. Просто порушується цілісність організму.

— Але на його тілі не було помітно ніяких ушкоджень.

— Це буває при падінні, моя мила фру. Але…

Я знаю, що він хоче сказати. «Це лише поки не розітнеш. А коли розітнеш — суцільні осколки кісток і внутрішні крововиливи».

— Але це не так, — закінчує він.

Він випростується. У нього є інші справи. Розмова доходила кінця, так і не почавшись. Як і багато інших розмов до і після цієї.

— На тілі були сліди насильства?

Я не здивувала його. У його віці та з його родом діяльності важко чому-небудь здивуватися.

— Ніяких, — каже він.

Я сиджу, не кажучи ні слова. Завжди цікаво занурити європейця в мовчання. Для нього це порожнеча, в якій напруга наростає, стаючи нестерпною.

— Що навернуло вас на цю думку?

Тепер він випустив «фру». Я не реагую на запитання.

— Як вийшло, що ця організація з її функціями не в Гренландії? — питаю я.

— Інституту лише три роки. Раніше не існувало Гренландського центру автопсії. Державний прокурор в Готхопі, якщо виникала потреба, звертався по допомогу до Інституту судової медицини в Копенгагені. Ця організація виникла недавно і тут тимчасово. Все має переїхати до Готхопа протягом наступного року.

— А ви самі? — кажу я.

Він не звик, щоб його допитували, ще хвилина — і він перестане відповідати.

— Я очолюю Інститут арктичної медицини. Але раніше я був судовим патологоанатомом. У період організації я виконую обов’язки керівника Центру автопсії.

— Ви проводите всі судово-медичні розтини гренландців?

Я вдарила наосліп. Але це, мабуть, важкий, різаний м’яч, бо Лоєн на мить заплющує очі.

— Ні, — каже він, але тепер вимовляє слова поволі. — Я іноді допомагаю Данському центру автопсії. Щороку у них тисячі справ з усієї країни.

Я думаю про Жана П’єра Лаґерманна.

— Ви сам робили розтин?

— У нас діють певні правила, яких ми дотримуємо, за винятком абсолютно особливих випадків. Присутній один з лікарів, якому допомагає лаборант та іноді медсестра.

— Чи можна подивитися висновок про розтин?

— Ви б усе одно його не зрозуміли. А те, що ви змогли б зрозуміти, вам було б неприємно.

На мить Лоєн втрачає контроль над собою. Але одразу бере себе в руки.

— Такі висновки передаються до поліції на їх офіційний запит про результати розтину. І поліція, між іншим, підписуючи свідоцтво про смерть, ухвалює рішення, коли може відбутися похорон. Гласність у всіх питаннях стосується цивільних справ, а не кримінальних.

У запалі гри він виходить до сітки. У його голосі з’являються заспокійливі нотки.

— Зрозумійте, у будь-якому подібному випадку, де можливий бодай найменший сумнів щодо обставин нещасного випадку, поліція і ми зацікавлені в якнайсерйознішому розслідуванні. Ми обстежуємо все. І ми знаходимо все. У разі нападу абсолютно неможливо не залишити слідів. Залишаються відбитки пальців, розірваний одяг, дитина захищається, і під нігті їй потрапляють клітини шкіри. Нічого цього не було. Нічого.

Це був сетбол і матчбол. Я підіймаюся, надягаю рукавички. Він відкидається назад.

— Ми, певна річ, вивчаємо поліцейський протокол, — каже він. — По слідах було видно, що, коли це трапилося, він був на даху сам.

Я обираю довгий шлях, виходжу на середину кімнати і тут озираюся на нього. Я щось намацала, не знаю точно що. Але він уже знову на верблюді.

— Дзвоніть, коли будуть якісь питання, фру.

Минає хвилина, перш ніж голова у мене перестає паморочитися.

— У всіх нас, — кажу я, — є свої фобії. Є щось, чого ми дуже боїмося. У мене є свої. У вас напевно, коли ви знімаєте свій куленепробивний халат, теж з’являються свої страхи. Знаєте, чого боявся Ісайя? Висоти. Він вибігав на другий поверх. Але далі він повз, заплющивши очі і чіпляючись за поручні. Уявіть собі, щодня, по сходах, на лобі виступає піт, коліна трусяться, п’ять хвилин іде на те, щоб піднятися з другого на четвертий поверх. Його мати просила про те, щоб їм дали квартиру на першому поверсі, ще до того, як вони переїхали. Але ж ви знаєте — якщо ти гренландець і живеш на допомогу…

Минає якийсь час, перш ніж він відповідає.

— А проте він був на даху.

— Так, — кажу я, — був. Але, бачте, ви могли б прийти з домкратом, ви могли б пригнати плавучий кран «Геркулес», але й на метр не затягли б його на риштування. Питання, на яке я не можу відповісти, яке не дає мені спати ночами, це — що ж його туди привело?

Знову перед моїми очима постає його маленька фігурка, такою, якою я її бачила в морзі. Я не удостоїла Лоєна погляду. Я просто йду.

5

Юліана Крістіансен, Ісайїна мати, являє собою живу ілюстрацію терапевтичного ефекту, який має алкоголь. Коли вона твереза, вона холодна, замкнута і неговірка. Коли ж п’яна, вона страшенно весела і ладна танцювати.

Оскільки вранці вона прийняла антабус, а тепер, повернувшись з лікарні, випила, що називається, «поверх пігулки», то, природно, це чудове перетворення дещо затьмарене загальним отруєнням організму. А проте їй значно краще.

— Смілло, — каже вона, — я тебе люблю.

Кажуть, що в Гренландії багато п’ють. Це применшення, що переходить усі межі. У Гренландії до біса багато п’ють. Саме цим пояснюється моє ставлення до алкоголю. Коли у мене з’являється бажання випити чого-небудь міцнішого, ніж чай із трав, я завжди згадую про те, що передувало запровадженню добровільного обмеження на спиртні напої в Туле.

Я бувала в Юліаниній квартирі й раніше, але ми завжди сиділи на кухні і пили каву. Потрібно поважати межі, в яких існує людина. А надто коли все її життя і так голе, як відкрита рана. Але зараз мене спонукає невідступне відчуття, ніби переді мною стоїть якесь завдання, усвідомлення того, що хтось щось недобачив.

Тому я досліджую все навколо, а Юліана ніскільки не заперечує. По-перше, у неї є яблучне вино з магазину «Ірма», по-друге, вона так довго існувала на різну допомогу під електронним мікроскопом держави, що вже перестала думати, ніби в людини можуть бути якісь таємниці.

Квартира сповнена того домашнього затишку, який з’являється, коли лакованими підлогами вже досить походили в чоботях з дерев’яними каблуками і вже забули предосить сигарет на столі, а на дивані вже не раз засинали по-п’яному, і єдине, що нове і добре працює, — це телевізор, великий і чорний, як концертний рояль.

Тут на одну кімнату більше, ніж у моїй квартирі, — це кімната Ісайї. Ліжко, низенький стіл і шафа. На підлозі картонна коробка. На столі — дві палиці, бита для гри в класи, якийсь пристрій з присоском, іграшковий автомобільчик. Усе блякле, як морські камінчики в шухляді столу.

У шафі плащ, гумові чоботи, сабо, светри, спідня білизна, шкарпетки, все у повному безладі. Я засовую руку під купу одягу, проводжу рукою зверху по шафі. Там немає нічого, крім торішнього пилу.

На ліжку в прозорому поліетиленовому пакеті лежать його речі, отримані з лікарні. Непромокальні штани, кеди, джемпер, білизна, шкарпетки. У кишені білий м’який камінчик, яким він малював як крейдою.

Юліана стоїть у дверях і плаче.

— Я викинула тільки памперси.

Раз на місяць, коли у Ісайї посилювалася боязнь висоти, він протягом кількох днів користувався памперсами. Якось я сама йому їх купувала.

— Де його ніж?

Вона не знає.

На підвіконні стоїть модель судна, що різко виділяється своїм дорогим виглядом у непоказній кімнаті. На підставці написано: «Теплохід „Йоханнес Томсен“ Кріолітового товариства „Данія“».

Ніколи раніше я не намагалася зрозуміти, як їй вдавалося триматися на плаву.

Я обіймаю її за плечі.

— Юліано, — кажу я, — чи не могла б ти показати мені свої папери?

У кожного з нас є шухляда, коробка, тека. У Юліани для зберігання друкованих свідчень її існування є сім заяложених конвертів. Для багатьох гренландців найскладнішою стороною життя в Данії є паперова — створений державною бюрократією паперовий фронт клопотань, бланків та обов’язкового листування з необхідними інстанціями. Є тонка і глибока іронія в тому, що навіть таке примітивне існування, як у Юліани, породжує таку гору паперів.

Маленькі номерки з амбулаторії з лікування алкоголізму на Сундхольмі, свідоцтво про народження, п’ятдесят чеків од булочника з площі Крістіансхаун, за які, якщо набереться сума п’ятсот крон, дають безкоштовний крендель. Картка обліку відвідин з венерологічної клініки Рудольфа Берґа, старі частини «А» і «Б» карток з податкового управління, квитанції з ощадної каси. Фотографія освітленої сонцем Юліани в Королівському саду. Картка медичного страхування, паспорт, неоплачені рахунки з енергонагляду. Листи з кредитного товариства «Рібер» про не виплачені Юліаною борги. Стосик тонких аркушів, схожих на бухгалтерські довідки про нараховану зарплату, з яких випливає, що Юліана отримує щомісячну пенсію дев’ять тисяч чотириста крон. На самісінькому споді — пачка листів. Я ніколи не могла змусити себе читати чужі листи. Тому особисті листи я пропускаю. Під ними — офіційні, надруковані на машинці. Я вже збираюся покласти їх назад, коли звертаю увагу на один з них.

Незвичайний лист. «Цим повідомляємо Вас про те, що правління Кріолітового товариства „Данія“ на своєму останньому засіданні ухвалило рішення про виділення Вам як удові Норсака Крістіансена пенсії. Пенсія становитиме дев'ять тисяч крон на місяць, надалі ця сума коригуватиметься відповідно до індексу цін». Від імені товариства листа підписано «Б. Любінґ, головний бухгалтер».

Нічого особливого в самому листі немає. Але коли його було надруковано, його розвернули на дев'яносто градусів. І авторучкою на берегах навскоси написали: «Прийміть мої співчуття. Ельза Любінґ».

Можна дещо дізнатися про своїх ближніх, читаючи те, що вони пишуть на берегах. Багато людей сушили собі голову над зниклим доведенням теореми Ферма. У книзі, в якій розглядається так ніколи і не доведений постулат про те, що коли можна зобразити число в квадраті у вигляді суми квадратів двох інших чисел, то для степеня більше двох це неможливо, Ферма приписав на берегах: «Цьому положенню я знайшов справді дивовижний доказ. На жаль, ці береги замалі, щоб умістити його».

Два роки тому в конторі Кріолітового товариства «Данія» сиділа дама і диктувала надзвичайно коректного листа. Його складено за всіма правилами, в ньому немає друкарських помилок, він такий, яким і має бути. Потім їй дали його перечитати, вона прочитала й підписала. Потім зачекала хвильку. І, повернувши аркуш, написала: «Прийміть мої співчуття».

— Як він помер?

— Норсак? Він був в експедиції на Західному узбережжі. Це був нещасний випадок.

— Що за нещасний випадок?

— З’їв щось не те. Здається, так.

Вона безпорадно дивиться на мене. Люди вмирають. І який сенс розмірковувати про те, як вони вмирають і чому?

— Можна вважати справу закритою.

Це я говорю по телефону з Нігтем. Я покинула Юліану наодинці з її власними думками, які рухаються немов планктон у морі солодкого вина. Можливо, мені треба було залишитися з нею. Але я не цілителька душ. Я й саму себе не в змозі зцілити. До того ж у мене є свої невідчепні ідеї. Це вони спонукали мене подзвонити до поліції. Мене з’єднують з відділенням «А». Там мені говорять, що інспектор усе ще в себе. І, судячи з його голосу, він вочевидь запрацювався.

— Свідоцтво про смерть підписане сьогодні о четвертій годині.

— А ті сліди?

— Якби ви бачили те, що побачив я, або у вас самої були б діти, ви б знали, які вони бувають нерозважливі і непередбачувані.

У його голосі лунає гуркіт грому на думку про всі ті нещастя, які принесли йому його власні шалапути.

— У даному разі йдеться, звичайно ж, усього лише про брудного гренландця, — кажу я.

У трубці мовчання. Він з тих, хто навіть після тривалого робочого дня зберігає резерви, щоб швидко перейти в наступ.

— Ось що я вам, чорт забирай, скажу. Для нас усі однакові, всі. Якщо впаде з даху пігмей чи вбивця-рецидивіст, який коїв злочини на сексуальному ґрунті, ми робимо все, що належить. Все. Розумієте? Я сам їздив по судово-медичний висновок. Немає ніяких ознак того, що це не просто нещасний випадок. З тих трагічних випадків, яких у нас трапляється сто сімдесят п’ять на рік.

— Я подам скаргу.

— Ну що ж, подавайте.

Розмову закінчено. Насправді я не збиралася скаржитись. Але у мене теж був тяжкий день. Я знаю, що в поліції багато справ. Я добре його розумію. Все, що він сказав, я зрозуміла.

Окрім одного. Коли мене позавчора допитували, мені треба було відповісти на кілька питань. На деякі з них я не відповіла. Одним з них було питання про «сімейний стан».

— Це, — сказала я поліцейському, — вас не стосується. Якщо тільки ви не збираєтеся призначити мені побачення.

Тому в поліції не повинні були нічого знати про моє особисте життя. Звідки, питається, Ніготь узнав, що в мене немає дітей? На це питання я не могла знайти відповіді. Це всього лише маленьке питання. Але всьому світові навколо самотньої і беззахисної жінки кортить дізнатися, чому вона, досягти мого віку, не завела собі чоловіка і двійко чарівних малюків. З часом це питання починає викликати у мене алергію.

Узявши кілька аркушів нелініяного паперу й конверт, я сідаю за обідній стіл. Угорі я пишу: «Копенгаген, 19 грудня 1993 року. До Державної прокуратури. Мене звуть Смілла Ясперсен. Цим листом я хотіла б подати скаргу».

6

Йому не даси більше п’ятдесяти, але насправді він на двадцять років старший. На ньому теплий чорний спортивний костюм, черевики з шипами, американська бейсбольна кепка і шкіряні рукавички без пальців. З нагрудної кишені він дістає маленьку коричневу пляшечку з ліками, яку перехиляє вмілим, майже непомітним рухом. Це пропранолол, Б-блокатор, що знижує частоту серцебиття. Він розтискає кулак і дивиться на руку. Вона велика, біла, пещена і зовсім не тремтить. Він вибирає ключку номер один, driver, tailormade[5] з полірованою конусоподібною головкою з палісандра. Спочатку він прикладає ключку до м'яча, потім замахується. У момент удару він концентрує всю свою силу, всі свої вісімдесят п’ять кілограмів в одній точці розміром з поштову марку, і здається, що маленький жовтий м’ячик назавжди розчинився в повітрі. Він знову стає видний, аж коли приземляється на майданчику край саду, де слухняно лягає неподалік від прапорця.

— М’ячі зі шкіри каймана, — каже він. — Від Мак-Ґреґора. Раніше в мене завжди були проблеми з сусідами. Але ці м’ячі пролітають удвічі менше.

Ця людина — мій батько. Цю виставу дано на мою честь, і я бачу те, що за нею насправді ховається. Благання маленького хлопчика про любов. Якої я ніяк не можу йому дати.

Якщо дивитися моїми очима, все населення Данії являє собою середній клас. По-справжньому бідні і по-справжньому багаті — рідкість.

Так уже трапилося, що я знаю декого з бідних, бо частина з них — гренландці.

Один з дійсно заможних — мій батько.

У нього є шістдесятисемифутовий «сван», який стоїть у гавані Рунґстед, з постійною командою з трьох чоловік. Йому належить маленький острів при вході до Ісенфіорда, куди він може відправитися, щоб пожити в своєму норвезькому рубленому будиночку, а туристам, які випадково опинилися там, сказати, що, мовляв, час забиратися звідси. Він один з небагатьох у Данії власників «буґатті» — автомобіля, задля якого найнято людину, щоб полірувати його й бунзенівським пальником підігрівати мастило в підшипниках двічі на рік для участі в пробігу старих машин клубу «Буґатті». В інший час можна задовольнятися прослуховуванням надісланої клубом платівки, на якій чуєш, як одну з цих прекрасних машин ласкаво заводять за допомогою рукоятки і натискають на акселератор.

У нього є цей будинок, білий як сніг, оздоблений покритими білим тиньком бетонними мушлями, з дахом з натурального шиферу і з крученими сходами, що ведуть до входу. З клумбами троянд, що стрімко спускаються від будинку до Странваєн, і ділянкою, розмір якої дозволив зробити майданчик з дев’ятьма лунками, що тепер, коли він купив нові м’ячі, його цілком влаштовує.

Він зібрав свої гроші, роблячи уколи.

Він ніколи не належав до людей, які розповсюджують відомості про себе. Але якщо хтось зацікавиться, можна розгорнути «Синю книгу» і прочитати, що він став завідувачем відділення в тридцять років, почав завідувати першою в Данії кафедрою анестезіології, як тільки її було створено, і що через п’ять років покинув лікарню, щоб присвятити себе — так урочисто про це мовиться — приватній практиці. Ставши знаменитим, він почав подорожувати по світу. Не пішки, з міста до міста, у пошуках роботи, а приватними літаками. Він робив ін’єкції великим світу сього. Він давав наркоз під час перших історичних операцій на серці в Південній Африці. Він був у складі делегації американських лікарів у Радянському Союзі, коли помирав Брежнєв. Мені розповідали, що саме мій батько в останні тижні віддаляв цю смерть, орудуючи довгими голками своїх шприців.

У нього зовнішність портового робітника, і він старанно підтримує цю схожість, відпускаючи час від часу бороду. Бороду, яка колись була синяво-чорною, а тепер — сива, але її, як і раніше, необхідно підстригати двічі на день, щоб вона виглядала доглянутою.

У нього незмінно впевнені руки. Ними він може за допомогою стоп’ятдесятиміліметрової голки пройти через бік ретроперітонеально крізь глибокі спинні м’язи до аорти. Потім легенько постукати кінчиком голки по аорті, щоб переконатися в тому, що він дійшов туди, куди треба, і, підібравшись іззаду, ввести порцію лідокаїну у велике сплетіння нервів. Центральна нервова система створює тонус у кровоносних судинах. У нього є теорія про те, що за допомогою такої блокади можна подолати недостатність кровообігу в ногах багатих пацієнтів з надмірною вагою.

Поки він робить укол, він вкрай зосереджений. Ніщо не відволікає його, навіть думка про рахунок на десять тисяч крон, який виписує у цю мить його секретар, рахунок, який треба сплатити до першого січня, і «щасливого вам Різдва» і «з Новим роком», а «тепер, будь ласка, наступний».

Протягом останніх двадцяти п’яти років він входить до числа тих двохсот гравців у гольф, які борються за останні п’ятдесят єврокарток. Він живе з балериною, котра на тринадцять років молодша за мене і котра весь час дивиться на нього так, ніби тільки й чекає, щоб він зірвав з неї пачку та пуанти.

Отож мій батько — людина, в якої є все з матеріальних і відчутних на дотик речей. І це, як йому здається, він і демонструє мені на цьому майданчику. Що у нього є все, що тільки можна захотіти. Навіть В-блокатори, які він приймає вже десять років, щоб не тремтіли руки, практично не мають побічних ефектів.

Ми йдемо навколо будинку акуратними, посипаними гравієм доріжками, бордюр яких садівник Серенсен улітку підрівнює перукарськими ножицями, тож, коли йдеш босоніж, можна ненароком порізатись. На мені котикова шуба поверх вовняного комбінезона на блискавці, оздобленого вишивкою. Збоку може здатися, що ми — батько і дочка, у яких великий запас життєвої сили і всього з головою. Коли ж уважніше глянути, ми виявляємося всього лише втіленням банальної трагедії, поділеної між двома поколіннями.

У вітальні підлога з мореного дуба і стіна із дзеркального скла в обрамленні з неіржавіючої сталі, що виходить на басейн для птахів, на кущі троянд і стрімкий спуск до простих смертних на Странваєн. Біля каміна стоїть Бенья в трико й товстих вовняних шкарпетках і розтягує м’язи ніг, геть ігноруючи мене. Вона бліда, чарівна й безсоромна, ніби дівчина-ельф, що стала стриптизеркою.

— «Брентан», — кажу я.

— Вибач, що ти сказала?

Вона вимовляє слова повністю, як учать в училищі при Королівському театрі.

— Якщо з ногами проблеми, моя люба. «Брентан» — засіб від грибка між пальцями. Зараз продається без рецепта.

— Це не грибок, — каже вона холодно. — Грибок буває тільки в твоєму віці.

— І в малолітніх теж, моя люба. А надто коли вони багато тренуються. І він швидко поширюється в промежину.

З гарчанням вона йде до сусіднього приміщення. У ній безліч життєвих сил, але у неї було щасливе дитинство і дуже швидка кар’єра. Вона ще не пережила тих нещасть, які потрібні, щоб розвинути дух, здатний до опору.

Сеньйора Гонсалес сервірує чай на столику, який являє собою скло завтовшки 70 міліметрів, покладене на відшліфований шматок мармуру.

— Давно не бачилися, Смілло.

Він розповідає трохи про куплені ним нові картини, про спогади, які він пише, і про те, що він розучує на роялі. Він тягне час. Щоб приготуватися до дії того удару, якого я завдам, заговоривши з ним про справу, що не має до нього жодного відношення. Він вдячний мені за те, що я не заважаю йому говорити. Але насправді ми обоє не маємо ніяких ілюзій.

— Розкажи мені про Йоханнеса Лоєна, — кажу я.

Моєму батькові було трохи за тридцять, коли він приїхав до Гренландії і зустрів мою матір.

Полярний ескімос Аїсивак розповідав Кнудові Расмуссену, що спочатку на світі жили тільки чоловіки, їх було двоє, обидва вони були великими чарівниками. Коли вони захотіли, щоб їх стало більше, один з них змінив своє тіло так, щоб можна було народжувати, і з того часу ці двоє народили безліч дітей.

У шістдесяті роки минулого сторіччя гренландський катекет[6] Хансеєрак у щоденнику Моравського братства, «Diarium Friedrichstal», описав кілька випадків, коли жінки полювали нарівні з чоловіками. Приклади цього можна знайти в збірнику легенд Рінка і в «Повідомленнях з Гренландії». Це, зрозуміло, ніколи не було надто поширено, але таке траплялося. Пояснювалося це тим, що жінок було більше, ніж чоловіків, високою смертністю в поєднанні з нуждою, а також глибоко вкоріненим уявленням, що кожна з двох статей потенційно містить у собі протилежну.

Але в цьому випадку жінки повинні були одягатися як чоловіки і змушені були відмовлятися від родинного життя. Суспільство могло змиритися із зміною статі, але не терпіло хисткого перехідного стану.

У моєї матері все було інакше. Вона сміялася, народжувала дітей, пліткувала про своїх друзів і обробляла шкури — як жінка. Але вона стріляла, правувала каяком і тягла м’ясо додому — як чоловік.

Коли їй було близько дванадцяти, вона вийшла в квітні разом зі своїм батьком на лід, і там він вистрілив в uuttog — тюленя, що грівся на сонці. Він не влучив. У інших чоловіків промах міг пояснюватися різними причинами. У мого діда могла бути тільки одна — відбувалося щось непоправне. Це був склероз зорового нерва. Рік по тому він зовсім осліп.

Того квітневого дня моя мати залишилась на місці, тоді як її батько пішов далі перевіряти снасті для підлідного лову. У неї був час подумати про майбутнє. Про соціальну допомогу, яка і сьогодні в Гренландії нижча за прожитковий мінімум, а в той час була свого роду неусвідомленою насмішкою. Чи про голодну смерть, яка була не такою вже дивиною, чи про життя за рахунок родичів, які й самі не могли прогодувати себе.

Коли тюлень знову показався, вона вистрілила.

До цього вона ловила рибу-головача і палтуса і стріляла куріпок. Починаючи з цього тюленя вона стала мисливцем.

Мені здається, що вона рідко перетворювалася на спостерігача, щоб поглянути на свою роль з боку. Одного разу ми жили в наметі в літньому таборі біля Атікерлука, скелі, яку влітку наводнюють люрики — така сила-силенна чорних птахів з білими грудками, що тільки той, хто це бачив, може собі уявити їхню кількість. Вона виходить за межі вимірного.

Ми приїхали з півночі, де полювали на нарвалів з маленьких катерів із дизельними моторами. Одного разу ми піймали вісім тварин. Почасти тому, що вони були затерті льодом в обмеженому просторі. Почасти тому, що наші три катери втратили зв’язок один з одним. Вісім нарвалів — це надто багато м’яса, навіть для собак. Занадто багато м’яса.

Одна з тварин виявилася вагітною самкою. Сосок був прямо над статевою щілиною. Коли моя мати одним рухом розітнула черевну порожнину, щоб вийняти нутрощі, на лід вислизнуло ангельськи біле, цілком дозріле дитинча завдовжки півтора метра.

Мабуть, години чотири звіролови стояли майже в цілковитому мовчанні, дивлячись на полуденне сонце, яке цієї пори року робить день нескінченним, і їли mattak — китову шкуру. Я нічого не могла взяти до рота.

Тиждень по тому ми лежимо біля пташиної скелі. Ми вже добу нічого не їли. Наше завдання в тому, щоб злитися з навколишньою природою, виждати і зловити птаха великою сіткою. З другої спроби я спіймала трьох.

Це були самки, що прямували до пташенят. Вони виводять пташенят у заглибленнях на крутих схилах, де ті зчиняють жахливий галас. Матері тримають знайдених черв’яків у свого роду маленькому мішечку в дзьобі. Птахів убивають, натиснувши їм на серце. У мене було троє птахів.

Таке траплялося й раніше. Так багато птахів було вбито, запечено в глині і з’їдено, так багато, що я навіть і не пам’ятаю скільки. А проте несподівано мені уявляються їхні очі — тунелі, в кінці яких чекають пташенята, і очі цих пташенят знову стають тунелями, і в кінці цих тунелів дитинча нарвала, погляд якого знову йде далеко углиб. Я дуже повільно перевертаю сітку, і птахи злітають з коротким вибухом шуму.

Мати сидить просто поруч мене, зовсім тихо. І дивиться на мене так, немов уперше щось побачила.

Я не знаю, що мене зупинило. Співчуття не вважається заслугою в арктичних широтах, цінується радше деяка бездушність, відсутність прихильності до тварин і природи й усвідомлення необхідності.

— Смілло, — каже вона, — я носила тебе в amaat.

Це відбувається в травні, її золотисто-коричнева шкіра блищить, наче вона покрита десятьма шарами лаку. На ній золоті сережки, а на шиї — ланцюжок з двома хрестами і якорем. Волосся зібране у вузол на потилиці, вона велика і прекрасна. Навіть зараз, коли я думаю про неї, вона мені здається найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачила.

Мені, мабуть, років п’ять. Я точно не знаю, що вона має на увазі, але вперше усвідомлюю, що ми з нею однієї статі.

— Та все ж, — каже вона, — я сильна, як чоловік.

На ній бавовняна сорочка в червону і чорну клітинку. Ось вона закочує один рукав і показує мені руку, широку й міцну, як весло. Потім неквапно розстібає сорочку. «Йди сюди, Смілло», — каже вона тихо. Вона ніколи мене не цілує і взагалі рідко торкається мене. Але в миті великої близькості вона дає мені пити те молоко, яке, як і кров, завжди є там, під шкірою. Вона розсовує коліна, щоб я могла стати ближче. Як і решта мисливців, вона носить штани з грубо обробленої ведмежої шкури. Вона любить золу, їсть її іноді прямо з багаття, і вона намазала нею собі під очима. Вдихаючи цей запах паленого вугілля й ведмежої шкури, я підходжу до груді, сліпучо-білої, з великим ніжно-рожевим соском. Звідти я п’ю immuk, молоко моєї матері.

Пізніше вона якось намагалася пояснити мені, що у якому-небудь вільному від льоду місці може зібратися три тисячі нарвалів і як це місце вирує життям. А через місяць лід затискає їх там, і вони всі замерзають на смерть. Вона розповідала, як у травні і червні скеля стає чорною від люриків — отак їх багато. Минає місяць — і півмільйона птахів гине з голоду. Вона по-своєму намагалася пояснити мені, що за життям арктичних тварин завжди ховалися екстремальні флуктуації популяцій. І за таких змін те, що ми забираємо, означає менше, ніж ніщо.

Я розуміла її, розуміла кожне її слово. І тоді, і пізніше. Але це нічого не змінило. Рік по тому — це було за рік до її зникнення — я відчула нудоту під час рибного лову. Мені тоді було близько шести років. Я була не досить дорослою, щоб роздумувати над тим чому. Але досить дорослою, щоб зрозуміти, що так виявляє себе відчуження від природи. Що якась частина її більше вже не доступна мені тим звичайним робом, яким вона була доступна раніше. Можливо, я вже тієї миті захотіла навчитися розуміти лід. Бажання зрозуміти — це спроба повернути те, що ти втратив.

— Професор Лоєн…

Він вимовляє ім’я з тим інтересом і з тією повною бойової готовності повагою, з якою один бронтозавр поглядає на іншого.

— Дуже тямущий чоловік.

Він проводить білою долонею по щоці й підборіддю. Це добре відпрацьований рух, під час якого лунає звук, неначе дуже грубою пилою пиляють сплавний ліс.

— Інститут арктичної медицини — він його створив.

— Чому він цікавиться судовою медициною? Він став виконувати обов’язки директора Гренландського центру автопсії.

— Він починав як судовий патологоанатом. Але він береться за все, що може зробити його відомим. Він, мабуть, гадає, що це шлях нагору.

— Що його спонукає?

Тут настає пауза. Мій батько пройшов більшу частину свого життя, сховавши голову під крило. На старості літ його стали дуже цікавити мотиви, які керують людьми.

— Серед лікарів мого покоління є три різновиди. Є такі, що як і раніше працюють у лікарні або заводять приватну практику. Серед них багато чудових людей. Другі пишуть дисертації, що — ти сама знаєш це, Смілло, — є епізодичною, сміхотворною і недостатньою умовою для просування вгору.

Вони стають завідувачами відділень. Це маленькі монархи удільних князівств медицини. І є третя група. Це ми, котрі піднялися нагору і досягли вершини.

Це сказано без жодного натяку на самоіронію. Мабуть, можна було б змусити мого батька цілком серйозно заявити, що одна з його проблем полягає в тому, що він не відчуває і половини того задоволення собою, яке мав би відчувати.

— Останні метри на цьому шляху вимагають особливої напруги. Сильного бажання, амбіцій. Бажання розбагатіти. Чи здобути владу. Або ж проникнути в суть речей. В історії медицини це останнє зусилля завжди символізував вогонь. Негаснуче полум’я, що горить під ретортою алхіміка.

Він дивиться просто перед собою, неначе в руці у нього шприц, неначе голку вже приготовано.

— Лоєн, — каже він, — зі студентських часів хотів тільки одного. У порівнянні з цим усе решта — дрібниці. Він хотів, аби його визнали найталановитішим-у своїй галузі. Не найталановитішим у Данії, серед усяких селюків. Найталановитішим у Всесвіті. Професійні амбіції в ньому — це невгасимий вогонь. І це не вогник газового пальника. Це вогнище святого Ханса.

Я не знаю, як зустрілися моя мати і мій батько. Я знаю, що він приїхав до Гренландії, бо ця гостинна країна завжди була полігоном для проведення наукових експериментів. Він розробляв нові методи лікування невралгії trigeminus, трійчастого нерва. Раніше це захворювання лікували, вбиваючи нерв спиртними ін’єкціями, що призводило до часткового паралічу обличчя і втрати чутливості мускулатури з одного боку рота, так званого парезу. До хвороби, яка може вразити навіть представників кращих і найбагатших родин, що й було насправді причиною того, що мій батько нею зацікавився. У Північній Гренландії трапляється багато випадків цієї хвороби. Щоб лікувати її за допомогою свого нового методу — часткової теплової денатурації хворого нерва, — він і приїхав.

Збереглися його фотографії. У кастингерівських чоботях і одязі на пуху, з льодорубом і в сонцезахисних окулярах, перед тим будинком, який був йому наданий. Він стоїть, поклавши руки на плечі двох маленьких, смаглявих чоловіків, які мали бути його перекладачами.

Для нього Північною Гренландією був, по суті, Туле, що лежав на самому її краю. Він ні на хвилину не міг уявити собі, що пробуде більше ніж один належний місяць у крижаній пустелі, яку продувають усі вітри і де навіть не можна знайти майданчика для гри в гольф.

Можна тільки уявити собі ступінь енергетичного напруження між ним і моєю матір’ю, коли замислишся над тим, що він залишився там на три роки. Він намагався змусити її переїхати на базу, але вона відмовлялася. Як і кожному, хто народився в Північній Гренландії, їй була нестерпна будь-яка спроба посадити її під замок. Тоді замість цього батько подався за нею до одного з тих бараків, зроблених з фанери й рифленого заліза, які були збудовані, коли американці прогнали ескімосів з району, де будувалася база. І сьогодні я іноді запитую себе, як же він витримував таке життя. Відповідь, звичайно ж, полягає в тому, що, поки мати була жива, батько у будь-яку мить полишив би свої ключки для гольфа і сумку, щоб піти за нею, навіть коли б йому довелося спуститися прямо до чорного, випаленого центру пекла.

«У них знайшлися», — говорять про людей, у яких народжуються діти. У цьому випадку так сказати було б неправильно. Я б сказала, що в моєї матері знайшлися я і мій молодший братик. За межами цього життя — присутній, але, не маючи змоги стати його частиною, небезпечний, як білий ведмідь, узятий в полон у країні, яку він ненавидів, любов’ю, яку він не розумів, але жертвою якої став і на яку він, схоже, не мав ані найменшого впливу, — був мій батько, людина зі шприцом в упевнених руках, гравець у гольф Моріц Ясперсен.

Коли мені було три роки, він поїхав. Чи, точніше сказати, був вигнаний самим собою. У глибині будь-якої сліпої, нерозважливої закоханості росте ненависть до об’єкта любові, який володіє єдиним у світі ключем до щастя. Як я сказала, мені було лише три роки, але я пам’ятаю, як він від’їжджав. Він від’їжджав, охоплений палаючою, прихованою, несамовитою, страшною люттю. Якщо розглядати її як вид енергії, то перевершила її тільки та туга, яка відкинула його назад. Він був міцно прив’язаний до моєї матері гумовим джгутом, який, хоча й був невидимий світові, мав дію і фізичну реальність приводного паса.

Він не багато займався нами, дітьми, коли приїжджав. З перших шести років свого життя я запам’ятала його сліди. Запах тютюну «Латакія», який він курив. Автоклав, у якому він кип’ятив свої інструменти. Той інтерес, який він викликав, коли час від часу, надівши черевики з шипами, виходив на вулицю і розкидав відро м’ячів по щойно застиглій кризі. І той настрій, який він приносив із собою і який був сумою його почуттів до моєї матері. Таке саме заспокійливе тепло, яке, напевне, має ядерний реактор.

Яка була роль моєї матері у всьому цьому? Цього я не знаю і ніколи не дізнаюся. Люди, які розуміються на подібних речах, говорять, що коли любовний зв’язок справді зазнає краху і йде на дно, то цьому сприяють обидві сторони. Можливо. Як і всі решта, я із семи років ретельно покривала своє дитинство фальшивою позолотою, і якась її частина, напевно, потрапила і на мою матір. Але, в усякому разі, саме вона залишилася на своєму місці, і ставила тюленячі сіті, і розчісувала мені волосся. Вона була там, велика і надійна, тоді як Моріц зі своїми ключками для гольфа, щетиною на обличчі і шприцами розгойдувався, подібно до маятника, між крайніми полюсами своєї любові — від цілковитого розчинення в ній до дистанції завбільшки з усю Північну Атлантику між ним і його коханою.

Той, хто в Гренландії падає у воду, не спливає. Температура моря менше чотирьох градусів, а за цієї температури припиняються всі процеси гниття. Тому не відбувається того розпаду вмісту шлунка, який у Данії знову надає самогубцям плавучості і прибиває потопельників до берега.

Але знайшли уламки її каяка і по них визначили, що то був морж. Моржі непередбачувані. Звичайно вони обережні і надчутливі. Але коли вони запливають трохи південніше і коли цієї осені мало риби, вони перетворюються на найспритніших і найсумлінніших убивць океану. За допомогою своїх двох іклів вони можуть проламати борт судна з армоцементу. Мені довелося бачити, як одного разу мисливці піднесли тріску до морди моржа, якого вони зловили живцем. Він склав губи, як для поцілунку, а потім усмоктав у себе м’якоть риби прямо з кісток.

— Було б чудово, коли б ти змогла прийти у Свят-вечір, Смілло.

— Різдво для мене нічого не значить.

— Ти хочеш, аби твій батько сидів сам-самісінький?

Це одна з найбільш утомливих рис Моріцової вдачі, що з роками розвинулася в нього, — суміш дратівливості і сентиментальності.

— Чи не сходити тобі до «Будинку самотніх чоловіків»?

Я встаю, і він іде за мною.

— Ти страшенно бездушна, Смілло. Саме тому ти так і не змогла ні з ким ужитися.

Він такий близький до того, щоб заплакати, наскільки це взагалі для нього можливо.

— Тату, — кажу я, — випиши мені рецепт.

Він миттєво, блискавично переходить, як бувало у нього і з моєю матір’ю, від звинувачень до піклування.

— Ти хвора, Смілло?

— Дуже. Але цим клаптиком паперу ти можеш врятувати мені життя і виконати клятву Гіппократа. На ньому має бути п’ять цифр.

Він морщиться, мова йде про сокровенне, ми торкнулися життєво важливих органів — гаманця і чекової книжки.

Я надягаю шубу. Бенья не виходить попрощатися. У дверях він простягує мені чек. Він знає, що цей трубопровід — єдине, що сполучає його з моїм життям. І навіть це він боїться втратити.

— Може, Фернандо відвезе тебе додому?

І тут несподівано йому сяйнула думка.

— Смілло, — гукає він, — ти ж не збираєшся від’їжджати?

Між нами покритий снігом шматочок лужка. Замість нього міг би бути й арктичний лід.

— Дещо обтяжує моє сумління, — кажу я. — Щоб якось це поправити, потрібні гроші.

— У такому разі, — каже він, як би наполовину про себе, — боюся, що цієї суми навряд чи вистачить.

Так за ним залишається останнє слово. Не можна ж вигравати кожного разу.

7

Може, це випадковість, може, ні, але він приходить, коли робітники обідають і на даху — нікого. Яскраво світить, починаючи пригрівати, сонце, небо блакитне, літають білі чайки, видно верф у Лімхамні, і немає ніяких слідів того снігу, через який ми тут стоїмо. Ми з паном Рауном, слідчим державної прокуратури.

Він маленького зросту, не вищий за мене, але на ньому дуже велике сіре пальто з такими великими ватними плечима, що він схожий на десятилітнього хлопчика з мюзиклу про часи сухого закону. Обличчя у нього темне і згасле, немов застигла лава, і таке худе, що шкіра обтягує череп, як у мумії. Але очі жваві й уважні.

— Я вирішив заглянути до вас, — каже він.

— Це дуже люб’язно з вашого боку. Ви завжди заглядаєте, коли отримуєте скаргу?

— У виняткових випадках. Звичайна справа передається до районної комісії. Вважаймо, що це пов’язано з обставинами справи і вашою скаргою, яка наводить на роздуми.

Я нічого не відповідаю. Я хочу подивитися, як помічник прокурора поведеться під час паузи в розмові. Але мовчанка ніяк на нього не впливає. Його пісочного кольору очі пильно і без будь-якої ніяковості дивляться на мене. Він може простояти тут стільки, скільки буде потрібно. Вже тільки це робить його незвичайною людиною.

— Я говорив з професором Лоєном. Він розповів мені, що ви були у нього. І що ви стверджуєте, ніби у хлопця була боязнь висоти.

Його становище в цьому світі заважає мені відчувати до нього справжню довіру. Але я відчуваю потребу поділитися бодай частиною того, що мене мучить.

— На снігу були сліди.

Дуже небагато людей уміють слухати. Або якісь справи відволікають їх від розмови, або вони всередині себе розв’язують питання, як би спробувати зробити ситуацію сприятливішою, або ж обдумують, яким має бути вихід, коли всі замовкнуть і настане їхня черга виходити на сцену.

Людина, яка стоїть переді мною, поводиться інакше. Коли я говорю, вона зосереджено слухає, і нічого більше.

— Я читав протокол і бачив фотографії.

— Я кажу про інше. Є ще дещо.

Ми наближаємося до того, що має бути сказано, але що неможливо пояснити.

— Це був рух із прискоренням. Під час відштовхування від снігу чи льоду відбувається пронація гомілковостопного суглоба. Як і в разі, коли йдеш босоніж по піску.

Я намагаюся долонею зобразити цей злегка спрямований назовні обертальний рух.

— Якщо рух дуже швидкий, не досить стійкий, відбудеться незначне ковзання назад.

— Як і в кожної дитини, яка грається…

— Якщо звик гратися на снігу, не залишатимеш такі сліди, бо цей рух неекономічний, як і за неправильного розподілу ваги під час сходження в гору на бігових лижах.

Я сама чую, як непереконливо це звучить. І чекаю ущипливого зауваження. Але Раун мовчить.

Він дивиться на дах. У нього немає тику, немає звички поправляти капелюха, чи закурювати люльку, чи переступати з ноги на ногу. Він не дістає ніякого записника. Він просто дуже маленька людина, яка уважно слухає і серйозно розмірковує.

— Цікаво, — каже він нарешті. — Але й дещо… легковажно. Було б складно пояснити це неспеціалістові. На цьому важко щось побудувати.

Він має рацію. Читати сніг — це все одно що слухати музику. Описувати те, що прочитав, — це все одно що розтлумачувати музику за допомогою слів.

Уперше це подібне до того відчуття, яке виникає, коли виявляєш, що ти не спиш, тоді як усі навколо сплять. Рівно ж самотність і всемогутність. Ми простуємо з Квінніссута до затоки Інґлфілд. Зима, віє вітер, і стоїть страшний мороз. Щоб попісяти, жінкам доводиться, нап’явши над собою ковдру, розпалювати примус, інакше взагалі неможливо зняти штани, не діставши тієї ж миті обмороження.

Вже якийсь час ми спостерігаємо, як збирається туман, але коли він виникає, це відбувається миттєво, немов настає колективна сліпота. Навіть собаки зіщулюються. Але для мене не існує ніякого туману. Є тільки бурхливе, радісне збудження, тому що я цілком точно знаю, куди нам треба їхати.

Моя мати слухає мене, а решта слухають її. Мене садовлять на перші сани, і я пам’ятаю виникле у мене відчуття, що ми їдемо по срібній нитці, натягнутій між мною і будинком у Кваанааку. За хвильку до того, як силует будинку виступає з пітьми, я відчуваю, що зараз це станеться.

Можливо, той раз і не був першим. Але саме так я це запам’ятала. Можливо, неправильно, що ми згадуємо переломні моменти нашого внутрішнього життя як щось, що відбувається в окремі, виняткові миттєвості. Можливо, закоханість, пронизливе усвідомлення того, що самі ми колись умремо, любов до снігу — насправді не несподіванка, можливо, вони наявні в нас завжди. Можливо, вони ніколи і не вмирають.

Я згадую й інший туман, здається, того ж таки літа. Мені рідко доводилося бувати у відкритому морі. Я не знайома з підводним світом. Незрозуміло, чому мене взяли з собою. Але я завжди знаю, де ми перебуваємо відносно орієнтирів на суходолі.

З цього дня мене стали брати з собою майже кожного разу.

В американській військовій лабораторії «Колдуотер» на острові Байлот були співробітники, що спеціально займалися вивченням здатності людини орієнтуватися на місцевості. Там мені попалися грубі книги і довга бібліографія статей про те, що по всій землі дмуть вітри постійних напрямів, які створюють кристали льоду під певним кутом, тож навіть за поганої видимості можна визначити сторони світу. Про те, що інший вітер, майже непомітний бриз, який віє дещо вище, в тумані дає абсолютно певне відчуття прохолоди з одного боку обличчя. Про те, що підсвідомість реєструє навіть звичайно непомітне світло. Існує теорія, згідно з якою в арктичних районах людський мозок повинен реагувати на електромагнітну турбулентність магнітного полюса Землі, що знаходиться поблизу від Буха Фелікс.

Усні доповіді про те враження, яке створює музика.

Моїм єдиним братом по духу є Ньютон. Я була схвильована, коли в університеті нам розповіли про те місце в Principia Mathematica, Книзі першій, де він, нахиливши відро з водою і використовуючи похилу поверхню, доводить, що всередині і навколо Землі, яка обертається, і Сонця, яке обертається, і танцюючих зірок, які не дозволяють знайти яку-небудь постійну точку відліку, систему координат і точку опори в житті, є Absolute Space — Абсолютний Простір, те, що залишається нерухомим, те, за що ми можемо вхопитися.

Я розцілувала би Ньютона. Пізніше я впала у відчай від критики Ернстом Махом експерименту з відром, тієї критики, яка стала основою праць Ейнштейна. Тоді я була молодша і вразливіша. Сьогодні я знаю, що вони лише хотіли показати, що аргументація Ньютона була недостатньою. Будь-яке теоретичне тлумачення — це обмеження інтуїції. Але ніхто не зміг похитнути нашу з Ньютоном упевненість в існуванні Абсолютного Простору. Ніхто не знайде шлях до Кваанаака, зарившись у праці Ейнштейна.

— А як ви самі уявляєте те, що трапилося?

Ніщо так не обеззброює, як прихильність.

— Я не знаю, — кажу я.

Це дуже близько до істини.

— Чого ви очікуєте від нас?

Тут при світлі дня, коли сніг розтав, а життя на Кніппельсбро триває і зі мною говорить ввічлива людина, всі мої заперечення постають раптом такими несерйозними. Я не знаходжу, що йому відповісти.

— Я, — каже він, — знову вивчу справу, з початку до кінця, і розгляну її в світлі того, що ви мені розповіли.

Ми сходимо вниз, і це двоякого змісту спуск. Там, унизу, на мене чекає депресія.

— Я залишив машину за рогом, — каже він.

І тут він припускається великої помилки.

— Я хочу запропонувати вам, поки ми переглядаємо справу, забрати назад свою скаргу. Щоб ми могли спокійно працювати. І з тієї ж причини: якщо журналісти звернуться до вас, ви, як мені здається, повинні відмовитися від коментарів. І не згадувати про те, що ви мені розповіли. Переадресуйте їх до поліції, скажіть, що поліція розслідує справу далі.

Я відчуваю, що червонію. Але не від збентеження. Від гніву.

Я не досконала. Мені більше подобаються сніг і лід, аніж любов. Мені легше цікавитися математикою, ніж любити своїх ближніх. Але у мене є надійне опертя в цьому житті, щось непохитне. І можна називати це здатністю орієнтуватися, можна називати це жіночою інтуїцією, можна називати це як завгодно. Я спираюся на фундамент, нижче якого опуститися не можу. Дуже може бути, що я не кращим чином влаштувала своє життя. Але я завжди — хоч би одним пальцем — відчуваю Абсолютний Простір.

Тому існує межа того, як світ може розхитуватися, як усе може йти так і сяк, перш ніж я це виявлю. Тепер у мене немає ані крихти сумніву в тому, що тут є якась загадка.

У мене немає прав водія. А якщо ти добре одягаєшся, існує дуже багато чинників, про які слід пам’ятати, щоб одночасно і їхати велосипедом, і стежити за машинами, і зберігати самоповагу, і притримувати маленький мисливський капелюшок від Вауна з Естерґаде. Отже, як правило, я йду пішки або їду автобусом.

Сьогодні я йду пішки. Вівторок, 21 грудня, холодно і ясно. Спочатку я йду до бібліотеки Геологічного інституту на Естервольґаде.

Є одна теза, яка мені дуже подобається. Це постулат Дедекіна про лінійне стиснення. Він говорить — у приблизному викладі, — що де завгодно в числовому ряду можна всередині будь-якого дуже малого інтервалу знайти нескінченність. Коли я в бібліотечному комп’ютері шукаю Кріолітове товариство «Данія», я отримую матеріал для читання на рік.

Я вибираю «Біле золото». Виявляється, що це книга, повна блиску. У робітників у кріолітовій каменярні блиск в очах, у власників цієї галузі, що заробляють грошики, блиск в очах, у гренландців-прибиральників блиск в очах, а сині гренландські фіорди повні сонячних виблисків і відблисків.

Потім я йду пішки повз Естерпорт і Странбульваром. До будинку номер 72Б, де у Кріолітового товариства «Данія», поблизу від Кріолітового товариства-конкурента «Ересунн», колись було п’ятсот співробітників, два будинки з лабораторіями, цех з переробки кріоліту-сирцю, сортувальний цех, їдальня і майстерні. Тепер залишилися тільки залізничні колії, робочий майданчик, організований для знесення будинку, кілька сараїв та навісів і велика вілла з червоної цегли. З прочитаної мною книги я знаю, що два великих кріолітових родовища у Саккака були остаточно вироблені в 1960-х і що компанія протягом 1970-х перейшла до інших видів діяльності.

Зараз тут є тільки обгороджена ділянка, під’їзна доріжка і група робітників у світлій формі, які спокійно смакують різдвяне пиво, налаштовуючись на святкування близького Різдва.

Бадьора і заповзятлива дівчина підійшла б до них і, привітавши їх по-скаутськи, поговорила б з ними на їхньому жаргоні і вивудила б з них відомості про те, ким була фру Любінґ і що з нею трапилося.

Така відвертість мені не властива. Мені не подобається звертатися до незнайомих людей. Мені не подобаються данські робітники, що зібралися гуртом. Мені взагалі не подобаються ніякі гурти чоловіків.

Міркуючи про все це, я обходжу всю ділянку, і робітники, помітивши мене, махають руками, підкликаючи ближче, і виявляються чемними добродіями, що пропрацювали тут аж тридцять років, а тепер ось перед ними стоїть сумне завдання все ліквідувати, вони знають, що фру Любінґ усе ще жива, і в неї квартира у Фредеріксберзі, і номер її телефону можна знайти в телефонній книзі, а чого мене це цікавить?

— Вона колись мені дуже допомогла, — кажу я. — А тепер я хочу дещо дізнатися в неї.

Вони кивають і говорять, що фру Любінґ допомагала багатьом людям, і що у них є доньки мого віку, і щоб я ще заходила.

Коли я йду Странбульваром, я думаю про те, що глибоко всередині найбільшої параноїдальної підозрілості заховано людинолюбство і прагнення до контакту, які лише чекають можливості виявитися.

Жодна людина, яка жила коли-небудь пліч-о-пліч з тваринами, що мешкають на волі, не може після цього відвідувати зоопарк. Але одного разу я веду Ісайю до Зоологічного музею, щоб показати йому там зали з тюленями.

Йому здається, що вони виглядають хворими. Але його зацікавлює опудало зубра. Дорогою додому ми проходимо через Фелледпаркен.

— То скільки йому років? — питає він.

— Сорок тисяч років.

— Тоді він, певно, скоро помре.

— Певно, помре.

— Коли ти помреш, Смілло, можна мені буде взяти твою шкуру?

— Домовилися, — відповідаю я.

Ми йдемо площею Тріанґл. Стоїть тепла осінь, туманно.

— Смілло, ми можемо поїхати до Гренландії?

Я не бачу жодних причин жаліти дітей, приховуючи від них правду, від якої все одно нікуди не дінешся. Адже коли вони виростуть, їм треба буде терпіти те саме, що й усім нам.

— Нема коли, — кажу я.

— Як нема, то нема.

Я ніколи нічого йому не обіцяла. Я нічого не можу йому обіцяти. Жодна людина нічого не може обіцяти іншій.

— Але ми можемо почитати про Гренландію.

Він говорить «ми» про читання вголос, чудово розуміючи, що він своєю присутністю робить такий самий внесок, як і я.

— У якій книзі?

— У «Началах» Евкліда.

Коли я повертаюся додому, вже темно. Механік затягує свого велосипеда до підвалу.

Він дуже великий, схожий на ведмедя, і, якби він розпрямився, він міг би бути імпозантним. Але він ходить пригнувши голову, чи то вибачаючись за свій зріст, чи то щоб не битися об одвірки цього світу.

Мені він подобається. У мене слабкість до невдах. Інвалідів, іммігрантів, найтовстішого хлопця в класі, того, з яким ніхто ніколи не танцює. Душею я з ними. Може, тому, що я все життя знала, що деякою мірою завжди буду однією з них.

Ісайя і механік дружили. Ще з тих часів, коли Ісайя не вмів говорити данською. Їм напевно не потрібно було багато слів. Один ремісник узнав іншого ремісника. Двоє чоловіків, кожен з яких був по-своєму самотній у світі.

Він тягне свого велосипеда, а я йду за ним. У мене з’явилася одна думка, пов’язана з підвалом.

Приміщення йому виділили удвічі більше, ніж усім, з розрахунку на майстерню. Тут цементна підлога, тепле сухе повітря і різке жовте електричне світло. Обмежений простір тісно заставлено. Уздовж двох стін — верстат. На гачках — велосипедні колеса й камери. Коробка з молочної крамниці, наповнена зламаними потенціометрами. Пластмасова панель для цвяхів і шурупів. Дошка, на якій маленькі кусачки з ізольованими ручками для роботи з електронікою. Дошка з гайковими ключами. Дев'ять квадратних метрів фанери, на яких, схоже, геть усі на світі інструменти. Шеренга паяльників. Чотири полиці із сантехнічним устаткуванням, бляшанками з фарбою, зламаними стереоустановками, набором торцевих ключів, зварювальними електродами і цілою серією електроінструментів «Метабо». А біля стіни два величезні балони для електрозварювання у вуглекислому газі і два маленькі для зварювального пальника. Крім цього, розібрана пральна машина. Відра з антисептиком проти хатнього грибка. Велосипедна рама. Велосипедний насос.

Тут зібрано так багато речей, що здається, ніби вони чекають найменшого приводу, щоб створити хаос. Якби таку людину, як я, послали сюди з дорученням увімкнути світло — одразу почався 6 страшенний розгардіяш, у якому потім не вдалося б відшукати й вимикач. Але зараз кожна річ займає своє місце завдяки всепоглинаючій, діяльній любові до порядку. Людина хоче бути впевненою в тому, що вона зможе знайти те, що їй знадобиться.

Це місце являє собою двох’ярусний світ. Нагорі верстат, інструменти, високе конторське крісло. Під верстатом світ повторюється в зменшеному вдвічі розмірі. Маленький столик із мазоніту з лобзиком, викрутка, стамеска. Маленький ослінчик. Верстатик. Маленькі лещата. Ящик з-під пива. Десь із тридцять бляшанок клею «Хумброль» у коробці з-під сигар. Ісайїні речі. Я була тут якось, коли вони працювали. Механік на своєму стільці, схилившись над лупою в штативі, Ісайя на підлозі, в трусах, обидва далекі від усього світу. В повітрі стояв запах олов’яного припою і стверджувана для епоксидної смоли. І відчувалося інше, сильніше — абсолютна, повна відчуженості зосередженість. Я простояла там хвилин з десять. Вони навіть не поглянули на мене.

Ісайїн одяг не годився для данської зими. Юліана дуже рідко спромагалася, щоб купити йому що-небудь підходяще. Коли я вже знала його півроку, у нього вчетверте за два місяці почалося серйозне запалення середнього вуха. Після пеніцилінової інтоксикації він став погано чути. З того часу я, читаючи йому, сідала навпроти, так щоб він міг стежити за рухом моїх губ. Механік став для нього тією людиною, з якою можна було говорити інакше, ніж за допомогою мови.

Я вже декілька днів ношу дещо в кишені, бо я чекала на цю зустріч. Тепер я дістаю цей предмет.

— Для чого це?

Я показую йому пристрій з присоском, який узяла в Ісайїній кімнаті.

— Присосок. Склярі використовують їх для перенесення великих шматків скла.

Я дістаю Ісайїні речі з пивного ящика. Кілька предметів, вирізаних з дерева. Гарпун. Сокира. Човен, зроблений з твердого, укритого цятками, напевно грушевого, дерева — umiaq. Він гладко відполірований зовні, отвір видовбано долотом. Тривала, трудомістка, ретельно виконана робота. Далі автомобільчик, зроблений із зігнутих і склеєних алюмінієвих смужок, вирізаних із пластинки, трохи товщої за фольгу. Шматочки кольорового необробленого скла, які були розплавлені й розтягнуті над газовим пальником. Кілька оправ для окулярів. Плеєр. Кришка зникла, але вона майстерно замінена пластинкою з плексигласу з маленькими пригвинченими завісками. Він схований у поліетиленовий футляр, пошитий вручну. На всьому лежить печать спільної роботи дитини і дорослого. Тут також ціла купа магнітофонних касет.

— Де його ніж?

Він знизує плечима. І незабаром іде. Він друг усього світу, він важить сто кілограмів, у нього приязні стосунки з двірником. У нього є ключі від підвалів, і він може ходити куди завгодно і коли завгодно.

Я беру маленького ослінчика й сідаю біля дверей, звідки мені видно все приміщення.

Широко розповсюджена думка, що діти — відкриті, що правда про їхній внутрішній світ сама лізе назовні. Це не так. Немає нікого потайливішого, ніж діти, і ні в кого немає більшої потреби бути потайливим. Це свого роду реакція на світ, який постійно намагається відкрити їх за допомогою консервного ножа, щоб подивитися, що ж у них там усередині і чи не треба замінити це більш підходящим вмістом.

Першою потребою, що з’явилась у мене в інтернаті, — окрім постійного, ніколи по-справжньому не вгамованого голоду, — була потреба у спокої. У спільній спальні спокою не знайти. Потім це бажання набуває іншої форми. Воно перетворюється на прагнення мати тайник, потаємне місце.

Я намагаюсь уявити собі життя Ісайї, ті місця, де він бував. Квартиру, квартал, дитячий садок, набережну. Місця, які ніколи не можна буде повністю обстежити. Тому я задовольняюся тим, що є в моєму розпорядженні.

Я вивчаю приміщення. Дуже пильно. І нічого не знаходжу. Нічого, крім спогадів про Ісайю. Потім я викликаю в пам’яті уявлення про те, як усе тут виглядало під час двох моїх давніх відвідин.

Я сиджу, мабуть, уже півгодини, коли мені сяйнула думка. Півроку тому будинок обстежували щодо наявності грибка. Із страхової компанії прийшли люди зі спеціально натренованим собакою. Вони знайшли два невеликі міцелія, які знищили, а потім потинькували. Одним з тих місць, де вони працювали, була майстерня. Вони обдерли стіну за метр од підлоги. Потім вони знову її замазали, але це місце ще не покрите тиньком, як решта частини стіни. Під верстатом, у тіні, залишився квадрат завбільшки шість на шість цеглин.

А проте я мало не проминула це місце. Він, мабуть, чекав, поки робітники закінчать. Потім він прийшов сюди, поки розчин ще не застиг, і просунув одну з цеглин трохи всередину. А потім зачекав хвильку і знову поставив її на місце. Так він робив, поки розчин не застиг. Тихо й спокійно, протягом усього вечора, з перервами на чверть години, він спускався до підвалу, щоб пересунути цеглину на один сантиметр. Так я це собі уявляю. Між цеглиною і розчином не можна засунути лезо ножа. Та коли я натискаю, вона починає посуватися всередину. Спочатку я не можу зрозуміти, як він зміг її вийняти, бо за неї не можна вхопитися. Потім я беру присосок і роздивляюсь його. Я не можу штовхнути цеглину вперед, бо вона просто впаде в порожнечу за стіною. Але коли я підношу чорний гумовий кружок до поверхні і за допомогою маленької ручки змушую його присмоктатися, цеглина виходить, долаючи опір. Витягнувши її, я розумію, що створювало опір. Із зворотного боку забито маленького цвяшка. На нього намотано тонкий нейлоновий шнур. На цвяшок і шнур капнули велику краплю клею «Аральдіт», що затвердів тепер на камінь. Шнур спускається в порожнечу за стіною. На іншому кінці висить пласка коробка з-під сигар, обмотана двома товстими гумовими бинтами. Все разом — просто поема технічної винахідливості.

Я кладу коробку до кишені пальта. Потім обережно вставляю цеглину на місце.

Лицарський дух — це архетип. Коли я приїхала в Данію, копенгагенський амт зібрав клас з дітей, які мали вивчати данську в школі Ругмаркен і жити в гуртожитку для іммігрантів соціальної служби в Сунбю на острові Амаґер. Я сиділа за однією партою з хлопчиком, якого звали Барал. Мені було сім років, і я була коротко пострижена. На перервах я грала з хлопцями в м’яча. Місяців через три був урок, на якому ми повинні були називати імена одне одного.

— А хто сидить поруч з тобою, Барале? Як її звуть?

— Його звуть Смілла.

— Її звуть Смілла. Смілла — дівчинка.

Він подивився на мене з німим подивом. Після того, як минув перший шок, і в подальші півроку в школі його ставлення до мене змінилося тільки в одному. До нього додалося приємне, ввічливе бажання допомогти.

І в Ісайї було таке саме ставлення до мене. Він міг несподівано перейти на данську, аби сказати мені «ви», щойно він зрозумів закладену в цьому слові повагу. Останні три місяці, коли Юліанине саморуйнування посилилось і стало більш систематичним, траплялося, що вечорами він не хотів іти.

— Як ви думаєте, — казав він, — я можу поспати тут?

Після миття я ставила його на кришку унітаза й намазувала кремом. Звідти в дзеркалі він бачив своє обличчя, на котрому відбивалося, як він з підозрою принюхується до рожевого запаху нічного крему «Елізабет Арден».

Удень він ніколи не торкався мене. Він ніколи не брав мене за руку, ніколи не ластився до мене і ніколи не просив про ласку. Але бувало, що вночі він притискався до мене, занурений у глибокий сон, і лежав так декілька хвилин. Коли він торкався моєї шкіри, у нього виникала легка ерекція, яка то з’являлася, то проходила, то з’являлася, то проходила, ніби випростувалась, а потім осідала дитяча іграшка на ниточках.

Такими ночами я погано спала. Від найменшої зміни його швидкого дихання я прокидалася. Часто я просто лежала і думала про те, що зараз вдихаю повітря, яке він видихає.

8

Бертран Рассел писав, що чиста математика — це така галузь, у якій ми не знаємо, про що говоримо, або не знаємо, наскільки те, що ми говоримо, є істинним чи помилковим.

Те ж саме у мене з приготуванням їжі.

Я їм переважно м’ясо. Жирне м’ясо. Я не можу зігрітися від овочів і хліба. Я ніколи не слідкувала за тим, що я їм, які продукти використовую, яка хімічна основа приготування їжі. У мене є тільки один робочий принцип. Я завжди готую гарячу їжу. Це дуже важливо, коли живеш сам. Це потрібно для досягнення душевного здоров’я. Це підтримує.

Сьогодні це, окрім усього іншого, має за мету дещо інше. Це відсовує два телефонні дзвінки. Я не люблю говорити по телефону. Я хочу бачити того, з ким говорю.

Я ставлю Ісайїну сигарну коробку на стіл. Потім я роблю перший дзвінок.

Взагалі-то я сподіваюся, що вже пізно, незабаром Різдво, люди повинні були рано піти додому.

Я дзвоню до Кріолітового товариства. Директор усе ще в своєму кабінеті. Він не називає себе, він — просто голос, сухий, невблаганний, холодний, як пісок, що цідиться в пісочному годиннику. Він повідомляє мені, що, позаяк у правлінні була представлена держава і тому що компанія саме тепер перебуває у процесі ліквідації, а фонд у процесі реорганізації, ухвалено рішення перевести всі папери до Державного архіву, в якому зберігаються документи, що містять рішення, прийняті державними організаціями, і в якому деякі з цих паперів — він не може повідомити мені, які саме, — потраплять до категорії «загальні рішення», що не підлягають розголошенню протягом п’ятдесяти років, тоді як інші — він також не може, як я, мабуть, можу зрозуміти, повідомити мені, які саме, — розглядатимуться як відомості особистого характеру, що не підлягають розголошенню протягом вісімдесяти років.

Я намагаюсь дізнатися в нього, де перебувають документи, документи як такі.

Як фізична реальність усі папери як і раніше перебувають у віданні компанії, але формально вони вже передані до Державного архіву, куди мені, відтак, і треба звернутися, — і чи може він ще чимось допомогти мені?

— Так, — кажу я. Якщо заберетеся під три чорти.

Я розмотую гумові бинти на Ісайїній коробці.

Ті ножі, які є у мене вдома, такі гострі, що годяться, тільки щоб розрізати ними конверти. Відрізати шматочок житнього хліба — це для них уже майже непосильне завдання. Як на мене, вони й не повинні бути гострішими. Інакше у скрутні дні я здатна швидко дійти думки про те, що можна без будь-яких проблем стати у ванній перед дзеркалом і перерізати собі горлянку. І ось тут якраз дуже непогано мати додаткові гарантії безпеки, типу того, що спочатку треба сходити вниз до сусіда й позичити в нього ножа.

Але мені зрозуміла любов до виблискуючого клинка. Якось я купила Ісайї ніж «пума». Він не дякував мені. Його обличчя не виявило ніякого здивування. Він обережно дістав з оббитої зеленим фетром коробочки короткий кинджал із широким лезом і через п'ять хвилин пішов. Він знав, і я знала, і він знав, що я знала, — він пішов, щоб у підвалі під верстатом механіка скрутитися клубочком зі своїм новим придбанням, і що минуть місяці, перш ніж він зможе усвідомити, що ніж належить йому.

Тепер ніж у піхвах лежить переді мною в коробці з-під сигар. Із широкою, ретельно відполірованою ручкою з оленячого рога. У коробці лежать ще чотири предмети. Наконечник гарпуна, з тих, що всі гренландські діти знаходять на покинутих стоянках і які, як вони знають, належить залишати археологам, але які вони, проте, все одно підбирають і тягають із собою. Ведмежий кіготь, і, як завжди, мене дивує його твердість, вага і гострота. Магнітофонна касета без футляра, але загорнута у вилинялий аркуш зеленого паперу для чернеток, списаний цифрами. Зверху друкарськими літерами написано слово «Ніфльхейм».

Футляр автобусної картки. Саму картку вийнято, тож він тепер править за рамку для фотографії. Кольорової фотографії, напевно зробленої «інстаматиком». Влітку, мабуть, у Північній Гренландії, бо джинси чоловіка заправлені в каміки. Він сидить на камені, освітлений сонцем. Він напівроздягнений, на лівій руці — великий, чорний водонепроникний годинник. Він сміється в об’єктив, і цієї миті видно, що він — кожним зубом і кожною зморшкою, викликаною сміхом, — Ісайїн батько.

Уже пізно. Але схоже, це якраз той час, коли всі ми, хто надає руху державній машині, даємо їй останній поштовх перед Різдвом, щоб заслужити ту додаткову винагороду, якою цього року буде заморожена качка і мимолітний поцілунок начальника в щічку.

Тож я розгортаю телефонну книгу. Державна прокуратура міститься на вулиці Єнса Кофода.

Я точно не знаю, що скажу Рауну. Можливо, мені просто треба розповісти, що мене не вдалося перехитрити, що я не здалася. Мені треба сказати йому: «Знаєш що, мій пупсику, я стежу за тобою, ти так і знай».

Я готова до будь-якої відповіді.

Та тільки не до тієї, яку чую.

— Тут, — каже холодний жіночий голос, — такий не працює.

Я опускаюся на стілець. Мені не лишається нічого іншого, крім як тихенько дихати в мікрофон, щоб потягнути час.

— А хто це говорить? — запитує вона.

Я збираюся покласти трубку. Але щось у її голосі мене зупиняє. У ньому звучить якась відсталість. Обмеженість і цікавість. І тут у мене раптом народжується натхнення.

— Смілла, — шепочу я, намагаючись вкласти якомога більше солодкої вати між мною і мембраною. — Із «Сауни-клубу Смілли». У пана Рауна призначено час масажу, який він хотів би поміняти…

— Цей Раун, він невисокий і худий?

— Як дрючок, люба.

— Ходить у широкому пальті?

— Як велика халабуда.

Я чую, як у неї частішає дихання. Я знаю, що у неї в очах з’явився блиск.

— То він з відділу по боротьбі з економічними злочинами.

Тепер вона щаслива. По-своєму. Я подарувала їй прекрасну різдвяну історію для задушевних подруг до завтрашньої ранкової кави з булочками.

— Ти просто врятувала мене, — кажу я. — Коли тобі самій потрібний буде масаж…

Вона кладе трубку.

Я беру чай і підходжу до вікна. Данія — чудова країна. А поліцейські особливо чудові. І дивовижні. Вони проводжають королівських гвардійців до палацу Амалієнборґ. Вони допомагають заблудлим качатам перейти через вулицю. А коли з даху падає маленький хлопчик, то спочатку з’являються співробітники відділу підтримування громадського порядку. А потім кримінальна поліція. І нарешті до справи береться відділ Державної прокуратури, який займається економічними злочинами. Це дає певність у завтрашньому дні.

Я витягую телефонну вилку з розетки. На сьогодні я вже наговорилася по телефону. Механік на моє прохання подлубався трохи у проводці, тож я можу відключити і дверний дзвінок.

Потім я сідаю на канапу. Спочатку переді мною пропливають події сьогоднішнього дня. Я не затримуюся на них. Потім виринають спогади з дитинства, то трохи депресивні, то злегка піднесені, вони також проходять. Потім настає спокій. У цьому стані я ставлю платівку. Сиджу і плачу. Я оплакую не когось і не щось. Своє життя я до певної міри сама собі створила, і я не хочу його змінювати. Я плачу, тому що є у Всесвіті така краса, як скрипковий концерт Брамса у виконанні Кремера.

9

Згідно з однією науковою теорією, можна бути цілком упевненим в існуванні тільки того, що ти сам спізнав на власному досвіді. У такому разі, напевно, дуже небагато людей можуть бути цілком упевнені в тому, що Готхопсвай існує о п’ятій годині ранку. Вікна, в усякому разі, темні й порожні, вулиці безлюдні, а в автобусі номер два немає нікого, крім шофера та мене.

П’ята година ранку — це якийсь особливий час. Неначе сон досягає дна. Стадія сновидінь закінчується, наближаючи сплячих до усвідомлення того, що далі так тривати не може. Люди в цей час беззахисні, як немовлята. У цей час виходять на полювання великі звірі, у цей час поліція виписує штрафні квитанції за прострочений час стоянки автомобілів.

І в цей час я сідаю на «двійку» і їду до Бренсхоя, на вулицю Каббелаєвай, що біля парку Уттерслев Мосе, щоб зробити візит судово-медичному експертові Лаґерманну — з прізвищем «як сорт локриці», — так він мені відрекомендувався.

Він упізнав мій голос по телефону ще до того, як я встигла назвати себе, і швидко призначив час: «О пів на сьому, — сказав він, — зможете?»

І я приходжу близько шостої. Люди вибудовують своє життя за допомогою часу. Якщо його трохи змінити, завжди трапляється щось, що наводить на роздуми.

Вулиця Каббелаєвай поринула в темряву. Будинки темні. Уттерслев Мосе в кінці вулиці теж у пітьмі. Дуже холодно, тротуар став світло-сірим від інею, машини біля будинків покриті виблискуючим білим хутром. Цікаво поглянути на заспане обличчя судмедексперта.

Тільки в одному будинку вікна освітлені. Не просто освітлені — ілюміновані, а за ними рухаються фігури, неначе тут з учорашнього вечора йде придворний бал, який досі не закінчився. Я дзвоню в двері. Смілла, добра фея, останній гість перед світанком.

Двері відчиняють п’ятеро людей, і роблять вони це всі разом, одночасно застряючи в дверях. П’ятеро дітей різного розміру. А всередині будинку видніють ще діти. Вони вдягнені для вилазки, в лижних черевиках і з рюкзаками, тож руки у них вільні для бійки. У всіх молочно-біла шкіра, ластовинки, з-під зимових шапок виглядає мідно-руде волосся, вони оточені аурою гіперактивного вандалізму.

Серед них стоїть жінка з такими самими, як у дітей, волоссям і шкірою, але її зріст, плечі і спина якраз для американського футболу. За нею маячить судово-медичний експерт.

Він на півметра нижчий за свою дружину. Він повністю одягнений, у нього почервонілі повіки і збуджений вигляд.

Він і бровою не повів, побачивши мене. Він нахиляє голову, і ми насилу прокладаємо собі шлях крізь галас та кілька кімнат, які виглядають так, ніби тут пройшли дика орда й переселення народів, які на додачу до цього, повертаючись, знову сюди заглянули, потім ми йдемо через кухню, де приготовлені бутерброди на цілий полк, і через двері, і коли ці двері зачиняються, стає зовсім тихо, сухо, дуже тепло, і все залито неоновим світлом.

Ми стоїмо в оранжереї, прибудованій зовні до будинку, що являє собою свого роду зимовий сад, і, за винятком кількох вузьких доріжок і маленького майданчика з пофарбованими в білий колір металевими стільцями і столом, підлога тут — суцільні грядки і горщики з кактусами. Кактусами всіх розмірів, від одного міліметра до двох метрів. Різної міри колючості. Освітленими синіми оранжерейними лампами.

— Даллас, — каже він. — Підходяще місце для того, щоб почати збирати колекцію. А взагалі-то я не знаю, чи можна рекомендувати це місце, чорт забирай, не знаю. Суботнього вечора у нас могло бути до п’ятдесяти вбивств. Часто доводилося працювати внизу, поруч з відділенням швидкої допомоги. Там усе було обладнано так, щоб ми могли робити розтини. Дуже зручно. Дізнаєшся дещо про кульові й ножові поранення. Моя дружина говорила, що я зовсім не бачу дітей. Так це, чорт забирай, і було.

Розповідаючи це, він пильно розглядає мене.

— А ви рано прийшли. Нам усе одно, ми все одно вже на ногах. Дружина віддала дітей до дитячого садка в Аллереді. Щоб вони бували в лісі. Ви знали цього хлопця?

— Я дружила з його родиною. Найперше з ним.

Ми сідаємо одне проти одного.

— Чого ви хочете?

— Ви дали мені свою картку.

Цього він просто не чує. Я розумію, що переді мною людина, яка дуже багато побачила, щоб ходити коло та навколо. Якщо він і захоче щось розповісти, то тільки в обмін на щирість.

Тому я розповідаю йому про те, що Ісайя боявся висоти. Про сліди на даху. Про мій візит до професора Лоєна. Про слідчого Державної прокуратури Рауна.

Він запалює сигару, дивлячись на свої кактуси. Можливо, він не зрозумів, що я йому розповіла. Я сама не впевнена в тому, що розумію.

— У нас, — каже він, — єдиний нормальний інститут. В інших возяться якісь четверо людей, і їм не вдається вибити грошей навіть на піпетки і на білих мишей, яким вони повинні прищеплювати свої клітинні культури. У нас — цілий будинок. У нас є патологоанатоми, і хіміки, і генетики судово-медичної експертизи. І ціла купа всього в підвалі. У нас є студенти. У нас двісті співробітників, чорт забирай! За рік у нас три тисячі справ. Ті, хто сидить в Оденсі, бачили, можливо, не більше сорока вбивств. Тут, у Копенгагені, у мене було тисяча п’ятсот. І стільки ж у Німеччині і США. Якщо в Данії і знайдеться троє людей, які можуть назвати себе судово-медичними експертами, то двоє з них — це я і Лоєн.

Поряд з його стільцем стоїть кактус, що нагадує формою квітучий пень. Із зеленої, незграбної, безживної колючої рослини виростає спалах пурпурового і жовтогарячого.

— Наступного ранку після того, як привезли хлопця, у нас була запарка. П’яні за кермом, застілля на службі з нагоди близького Різдва. Щодня о четвертій годині поліція хоче мати протокол, чорт забирай. І о восьмій я починаю оглядати хлопця. У вас не дуже слабкі нерви? Адже у нас існують свої правила. Проводиться зовнішній огляд тіла. Ми дивимося, чи немає клітин епідермісу під нігтями, сперми в прямій кишці, а потім розтинаємо і дивимося внутрішні органи.

— Поліція присутня?

— Тільки у виняткових випадках, наприклад, якщо є серйозні підстави припускати вбивство. Не в подібному випадку. Тут усе було стандартно. На ньому були штани з водовідштовхувальної тканини. Я розглядаю їх і думаю про себе, що це взагалі не найкращий одяг для стрибків у довжину. У мене є одна маленька хитрість. З тих, які з часом з’являються у кожного професіонала. Я засовую запалену електричну лампочку в холоші. Штани з магазину «Хелле Хансен». Добротна річ. Сам такі ношу, коли працюю в саду. Але на холоші на рівні стегна перфорація. Я оглядаю хлопця. Чиста рутина. І виявляю на тілі маленький отвір. Мені б слід було помітити його при зовнішньому огляді, я вам чесно кажу, але що вже там, усі ми люди. Тут я замислююся. Тому що ніякої кровотечі не було, і тканини не скоротилися. Ви розумієте, що це означає?

— Ні, — кажу я.

— Це означає, що хай там як цей отвір з’явився, але трапилося це після того, як його серце перестало битися. Тоді я дивлюся пильніше на одяг. По краях отвору видно слід, і тут мені сяйнула думка. Я беру голку для біопсії. Така порожниста канюля, дуже велика, яка насаджується на ручку і заганяється в тканину, щоб узяти пробу. Подібно до того, як геологи беруть проби ґрунту. Широко використовується в інституті Августа Кроґа спортивними лікарями. І вона підходить. Чорт забирай. Обідок на холоші міг з’явитися, бо хтось поспішав і загнав її з усією силою.

Він нахиляється до мене:

— Готовий присягнутися, що хтось брав у нього біопсію м’язів.

— Лікар швидкої допомоги?

— Я теж так подумав. Це було, чорт забирай, абсолютно ні до чого, але хто ж іще? Тому я дзвоню, щоб дізнатися. Говорю з водієм. І з лікарем. І з тим з наших співробітників, хто приймав тіло. Вони клянуться й божаться, що нічого подібного не робили.

— Чому Лоєн не розповів мені про це?

У першу хвилину він хоче пояснити мені це. Потім довіра між нами зникає.

— Це, мабуть, випадковість.

Він вимикає лампи. Ми сидимо, оточені ніччю з усіх боків. Тепер уже помітно, що, незважаючи ні на що, з’явилося-таки якесь денне світло. Настає тиша. Будинок беззвучно ковтає повітря, щоб віддихатися перед наступним армагеддоном.

Я проходжу вузькими доріжками. У кактусах є якась упертість. Сонце не хоче, аби вони росли, вітер пустелі не хоче, аби вони росли, засуха не хоче, нічні приморозки не хочуть. І все одно вони пробиваються нагору. Вони наїжуються своїми колючками, ховаючись за своєю щільною оболонкою. І не здаються ні на міліметр. Я почуваю до них симпатію.

Лаґерманн схожий на свої рослини. Можливо, саме тому він і збирає кактуси. Не знаючи історії його життя, я здогадуюся, що йому, щоб вибратися до світла, довелося пробиватися через кілька кубічних метрів каменів.

Ми стоїмо біля грядки із зеленими морськими їжаками, які виглядають так, немов побували під дощем з бавовняної вати.

— Pilocereus Senilis, — каже він.

Поруч кілька горщиків з дрібнішими, зеленими і фіолетовими рослинами.

— Мескалін. Навіть у відомих місцях — скажімо, в Ботанічному саду в Мехіко, в музеї кактусів Сезар Мандрик у Лансароті — їх не більше, ніж у мене. Маленький шматочок мозку — і тобі більш ніж досить. Більше нічого й не треба. Я розсудлива людина. Раціоналіст. Ми обстежуємо мозок. Відрізаємо шматочок. Після цього асистент ставить черепну коробку на місце і натягує шкіру. Нічого не помітно. Я тисячу разів бачив мозок. Немає в ньому нічого містичного. Все це справжнісінька хімія. Головне, щоб було достатньо інформації. Як ви думаєте, чому він побіг на цей дах?

Вперше у мене виникає бажання дати чесну відповідь.

— Я думаю, що хтось переслідував його.

Він хитає головою.

— Звичайно діти так далеко не тікають. Мої сідають і починають кричати. Або ж завмирають.

Якось механік полагодив для Ісайї старий велосипед. У Гренландії він ніколи не їздив велосипедом. Коли велосипед був готовий, він одразу поїхав. Механік знайшов його на десятому кілометрі шосе Гаммель Кеґе, він їхав з маленькими коліщатками з боків, щоб не впасти, а на багажнику в нього були бутерброди. Він їхав додому в Гренландію. Напрям він знав, бо Юліана одного разу лежала з білою гарячкою в лікарні Відовре.

Із семи років, коли я вперше приїхала в Данію, і до тринадцяти, коли я здалася, я втікала більше разів, ніж це зберегла моя пам’ять. Двічі я добиралася до Гренландії, а раз аж до Туле. Все дуже просто — треба прибитися до якої-небудь родини, вдаючи, що твоя мама сидить за п’ять рядів од тебе в літаку або ж стоїть трохи далі в черзі. Світ повний небилиць про зниклих папуг, персидських котів і французьких бульдогів, які дивом знайшли шлях додому до мами і тата на Фрюденхольмс Алле. Це не йде ні в яке порівняння з тими відстанями, які долали діти у пошуках нормального життя.

Все це я могла б спробувати пояснити Лаґерманну. Але я цього не роблю.

Ми стоїмо в передпокої, серед чобіт, чохлів від ковзанів, залишків провіанту та інших речей, залишених збройними силами.

— І що ж тепер?

— Я шукаю, — кажу я, — логічний зв’язок, про який ви говорили. Поки я не знайду його, не прийде різдвяний настрій.

— У вас немає якогось іншого заняття?

Я не відповідаю. Несподівано він заховав усі свої колючки. Коли він знову відкриває рота, він уже більше не чортихається.

— Я бачив безліч родичів, які збожеволіли з горя. Безліч самодіяльних сищиків, які думали, що можуть зробити справу краще, ніж ми і поліція. Я вислуховував їхні припущення, бачив їхню наполегливість і говорив собі, що всьому цьому я дам гарантію тільки на п’ять хвилин. У вашому випадку я не такий впевнений.

Я намагаюся зобразити посмішку у відповідь на його оптимізм. Але ранок ще надто ранній, навіть для мене.

Замість цього я раптом виявляю, що, обернувшись, посилаю йому поцілунок рукою. Від однієї рослини пустелі іншій.

Я не знавець автомобілів. Якби мене запитали, я б сказала, що всі машини світу сього можна, пропустивши через гідравлічний прес і запустивши із стратосфери, спокійно відправити обертатися по орбіті навколо Марса. Звичайно ж, за винятком тих таксі, які повинні бути в моєму розпорядженні, коли вони мені знадобляться.

Але я уявляю собі, як виглядає «Вольво 840». Останні роки фірма «Вольво» була спонсором Європейського турніру з гольфа; і компанія використала мого батька в кількох рекламах, що зображають чоловіків і жінок, які добилися міжнародного визнання. На одній фотографії його було зображено, як він замахується для удару перед терасою гольф-клубу в Селлереді, а на іншій він сидить у білому халаті перед тацею з інструментами з таким виразом обличчя, наче хоче сказати, що навіть коли вам треба зробити блокаду самого гіпофіза, він ураз вам це зробить. І на тій і на тій фотографії він змусив їх сфотографувати себе саме в такому ракурсі, в якому він схожий на Пікассо в перуці, а підпис під картинками свідчив, здається: «Люди, які ніколи не помиляються». Протягом трьох місяців ця реклама на автобусах і станціях залізниці нагадувала мені про те, що б я могла додати до цього тексту. А в моїй голові назавжди зберігся незграбний і начебто скулений профіль «Вольво 840».

Якщо перед самим сходом сонця підвищується температура, як це трапилося сьогодні, паморозь на машині тане в останню чергу на даху і над двірниками. Банальний факт, на який мало хто звертає увагу. Машина, яка стоїть на Каббелаєвай і на якій немає паморозі, або тому, що її зчистили, або тому, що нею недавно приїхали, це синє «Вольво 840».

Напевно можна придумати безліч пояснень тому, що хтось поставив тут машину о сьомій двадцять. Але цієї миті я не можу придумати жодного. Тому я йду до машини, нахиляюся над радіатором і заглядаю всередину через тоновану лобову шибку. Спочатку мені важко дотягтись. Але, ставши на ковпак колеса, я опиняюся врівень із сидінням водія. Там спить людина. Якийсь час я так стою, але вона сидить не рухаючись. Тому я зрештою спускаюся на землю і швидко крокую в напрямку до Бренсхой Торв.

Сон — це важлива річ. Я б сама була не проти поспати ще кілька годин сьогодні вранці. Але я б нізащо не робила цього у «Вольво» на Каббелаєвай.

— Мене звуть Смілла Ясперсен.

— Доставка з магазину?

— Ні, Смілла Ясперсен.

Твердження, що телефонні розмови — це найбільш недосконалий спосіб спілкування на світі, не зовсім правильне. Дверні переговорні пристрої насправді куди гірші. Щоб відповідати всьому будинку — високому, сріблясто-сірому й розкішному, — він тут зроблений з анодованого алюмінію у формі мушлі. На жаль, він також увібрав у себе шум океану, який тепер накладається на розмову.

— Прибиральниця?

— Ні, — кажу я. — І не педикюрша. У мене до вас кілька запитань про Кріолітове товариство.

Ельза Любінґ на деякий час замовкає. Таке можна дозволити собі, коли стоїш з належного боку переговорного пристрою. Там, де тепло і де є кнопка, що відчиняє двері.

— Це дійсно не дуже вчасно. Напишіть або приходьте іншим разом.

Вона кладе слухавку.

Відступивши на крок, я задираю голову. Будинок стоїть на відшибі, аж у кінці Хайревай, у Пташиному кварталі Фредеріксберґа. Будинок високий. Ельза Любінґ живе на сьомому поверсі. На балконі під її квартирою фігурні чавунні ґрати закриті ящиками з квітами. Зі списку мешканців стає ясно, що ці любителі квітів — подружжя Скоу. Я коротко й рішуче натискаю на кнопку.

— Так? — Судячи з голосу, не менше вісімдесяти.

— Доставка з квіткової крамниці. У мене букет для Ельзи Любінґ, котра живе над вами, але її немає вдома. Ви не могли б відчинити мені двері?

— На жаль, у нас існує суворе правило не відчиняти двері тим, хто прийшов до інших квартир.

Я у захваті від вісімдесятилітніх людей, які все ще дотримуються суворих правил.

— Фру Скоу, — кажу я. — Це орхідеї. Щойно привезені літаком з Мадейри. Вони чахнуть тут на морозі.

— Це жахливо!

— Огидно, — кажу я. — Та якщо ви легенько натиснете на маленьку кнопочку, вони опиняться в теплі, там, де їм і належить бути.

Вона впускає мене.

Ліфт виглядає так, що виникає бажання просто покататися в ньому вгору і вниз разів сім-вісім, щоб натішитися маленькою плюшевою канапкою, полірованим палісандровим деревом, золотими ґратами і матовими купідонами на склі, через яке можна бачити, як трос із противагою занурюється в ту глибину, з якої ти підіймаєшся.

Двері Ельзи Любінґ зачинені. Внизу фру Скоу відчинила свої двері, щоб послухати, чи не є розповідь про орхідеї прикриттям для швидкого різдвяного зґвалтування.

У мене в кишені серед розрізнених грошових купюр і листів з другого відділу університетської бібліотеки про потребу повернути книжку лежить аркуш паперу. Його я і кидаю в щілину для листів. Потім ми з фру Скоу чекаємо.

Щілина для листів на дверях мідна, ім’я на табличці написане від руки, літери білі з сірим.

Двері відчиняються. На порозі стоїть Ельза Любінґ.

Вона не поспішаючи вивчає мене.

— Так, — каже вона нарешті, — ну й настирливі ж ви.

Вона відходить убік. Я проходжу повз неї. До квартири.

Її кольори — це кольори будинку. Поліроване срібло і свіжі вершки. Вона дуже високого зросту, понад метр вісімдесят, на ній довге, просте біле плаття. Її волосся укладене в зачіску, і кілька окремих пасом спадають каскадом блискучого металу на щоки. Ніякої косметики, ніяких парфумів і ніяких прикрас, окрім срібного хрестика, що висить на шиї.

Янгол. З тих, кому можна доручити охороняти що-небудь з вогненним мечем.

Вона дивиться на лист, який я кинула через двері. Це повідомлення Юліані про виділення їй пенсії.

— Це лист, — каже вона, — я чудово пам’ятаю.

На стіні висить картина. З неба на землю спускається потік довгобородих старців, годованих немовлят, фруктів, рогів достатку, сердець, якорів, королівських корон, гармат, а також текст, який, коли знаєш латину, можна прочитати. Ця картина — єдиний тут предмет розкоші. Окрім неї в кімнаті є білі стіни, паркетна підлога з вовняним килимом, дубовий стіл, низький маленький столик, кілька стільців з високими спинками, диван, високий книжковий стелаж і розп’яття.

Більше нічого й не потрібно. Бо тут є щось інше. Тут є краєвид, яким можна милуватися, тільки якщо ти льотчик, і який можна витерплювати, тільки якщо ти не страждаєш від запаморочення. Здається, що квартира складається всього лише з однієї дуже великої і світлої кімнати. З боку балкона — скляна стіна на всю кімнату. Через неї видно весь Фредеріксберґ, Беллахой і вдалині Хойє Гладсаксе. Через неї проникає таке саме біле, як коли б ми були на вулиці, зимове ранкове світло. З іншого боку велике вікно. Через нього за нескінченними рядами дахів видно вежі Копенгагена. Стоячи високо над містом, немов у скляному дзвоні, ми з Ельзою Любінґ намагаємося оцінити одна одну.

Вона пропонує мені вішак для шуби. Мимоволі я скидаю і взуття. Щось у цій кімнаті говорить мені, що це треба зробити. Ми сідаємо на стільці з високими спинками.

— У цей час, — каже вона, — я звичайно молюся.

Вона говорить це з такою природністю, неначе мова йде про виконання комплексу фізичних вправ Товариства по боротьбі з хворобами серця.

— Отже ви, самі того не знаючи, вибрали непідходящий момент.

— Я побачила ваше ім’я в листі і знайшла вашу адресу в телефонній книзі.

Вона знову дивиться на аркуш паперу. Потім вона знімає вузькі, з товстими скельцями окуляри для читання.

— Яка трагедія. А надто для дитини. Поряд з дитиною мають бути і мати, і батько. Це одна з практичних основ святості шлюбу.

— Пан Любінґ був би радий це чути.

Якщо її чоловік помер, я нікого не ображаю таким формулюванням. Коли ж він живий, це вишуканий комплімент.

— Пана Любінґа не існує, — каже вона. — Я Христова наречена.

Вона говорить це одночасно серйозно і кокетливо, неначе вони одружилися кілька років тому, їхній шлюб вдалий і обіцяє бути таким і в майбутньому.

— Але це не означає, що я не вважаю священною любов між чоловіком і жінкою. Хоча вона всього лише етап шляху. Етап, який я дозволила собі пропустити, коли можна так висловитися.

У її погляді помітне щось схоже на лукавий гумор.

— Це як перестрибнути через клас у школі.

— Або ж, — кажу я, — як одразу стати головним бухгалтером, будучи до цього простим бухгалтером у Кріолітовому товаристві.

Вона сміється низьким чоловічим сміхом.

— Дорогенька моя, — каже вона, — ви заміжня?

— Ні. Ніколи не була.

Ми стаємо ближчими. Дві дорослі жінки, котрі знають, що це таке — жити без чоловіків. Схоже, що їй це вдається краще, ніж мені.

— Хлопчик помер, — кажу я. — Чотири дні тому він упав з даху.

Вона встає і підходить до скляної стіни. Якби можна було так добре й гідно виглядати, то старіти було б саме задоволення. Я відмовляюся від цієї думки. Скільки зусиль піде хоч би на те, аби вирости на тих ЗО сантиметрів, на які вона вища за мене.

— Я бачила його одного разу, — каже вона. — Після зустрічі з ним ставало зрозуміло, чому написано, що, коли не навернетесь і не станете як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне. Я сподіваюся, що бідолашна матір знайде шлях до Бога.

— Це трапиться, тільки якщо Бога можна зустріти на дні пляшки.

Вона дивиться на мене без посмішки.

— Він скрізь. І там теж.

На початку шістдесятих християнська місія в Гренландії ще мала в собі щось від живого нерва імперіалізму. Пізніший час — і особливо авіабаза Туле своїми контейнерами порнографічних журналів, віскі й попитом на приховану проституцію — переніс нас із околиць релігії в порожнечу нерозуміння. Я перестала розуміти, як належить спілкуватися з віруючими європейцями.

— Як ви зустрілися з Ісайєю?

— У товаристві я намагалася хоч би трохи сприяти тому, щоб було більше спілкування з гренландцями. Наш кар’єр у Саккаку був, так само як і кар’єр Кріолітового товариства «Ересунн» в Івіттууті, закритим районом. Робоча сила була данською. Єдиними гренландцями, яких приймали на роботу, були прибиральники — ківфакери. З самого відкриття шахти підтримувалося суворе розділення данців та ескімосів. У цій ситуації я спробувала звернути увагу на заповідь про любов до ближнього. Раз на кілька років ми приймали на роботу ескімосів для участі в геологічних експедиціях. Саме під час однієї з таких експедицій і загинув Ісайїн батько. Незважаючи на те що дружина кинула його і дитину, він забезпечував і далі її коштами для існування. Коли правління призначило їй пенсію, я запросила її з дитиною до себе в кабінет. Так я і зустрілася з ним.

Щось у слові «призначило» наводить мене на думку.

— Чому було призначено пенсію? Були юридичні зобов’язання?

Вона на хвильку замовкла.

— Зобов’язання навряд чи були. Я не виключаю того, що прислухалися до моєї поради.

Я бачу ще одну рису фрекен[7] Любінґ. Силу. Мабуть, так само стоїть справа з янголами. Вони, мабуть, теж роблять певний тиск на Господа Бога в раю.

Я пересіла на стілець поряд з нею. Фредеріксберґ, квартал біля Генфоренінґсплас, Бренсхой — сніг робить усе це схожим на село. Хайревай — коротка і вузька вулиця. Вона впирається в Дуевай. На Дуевай стоїть багато машин. Одна з них — синє «Вольво 840». Продукція фірми «Вольво» проникає всюди. Треба ж їм заробляти гроші, щоб бути спонсором Європейського турніру. І щоб заплатити той гонорар, який, як хвастає мій батько, він вимагає за використання його фотографії.

— Від чого помер Ісайїн батько?

— Від харчового отруєння. Ви цікавитеся минулим, фрекен Ясперсен?

Настала мить, коли мені треба зважити, піднести їй вигадану історію чи вибрати складніший шлях і розповісти правду. На низенькому столику лежить Біблія. Один з гренландських учителів недільної школи місії Моравських братів був захоплений рукописами Мертвого моря. Я згадую, як він повторював: «І Ісус говорив: Не брешіть». Я приймаю цей спогад як застереження.

— Я думаю, що хтось налякав його і що хтось загнав його на той дах, з якого він упав.

Вона ні на секунду не втрачає самовладання. Останні дні я спілкуюся з людьми, які ставляться з превеликим душевним спокоєм до того, що зовсім не дає мені спокою.

— Диявол приймає безліч облич.

— Одне з них я і шукаю.

— Помста — це справа Господа.

— Здійснення цього правосуддя мені уявляється дуже далеким.

— Мені здавалося, що спершу є поліція.

— Вони закрили справу.

Вона пильно дивиться на мене.

— Чай, — каже вона. — Я ще нічим вас не почастувала.

Йдучи до кухні, вона обертається у дверях.

— Ви знаєте притчу про таланти? У ній ідеться про лояльність. Є лояльність щодо земного, так само як щодо небесного. Я була службовкою Кріолітового товариства протягом тридцяти п’яти років. Розумієте?

— Раз на два чи три роки товариство споряджало геологічну експедицію до Гренландії.

Ми п’ємо чай. Із сервізу «Транкебар» і чайника «Ґеорґ Єнсен». Смак Ельзи Любінґ, коли уважніше глянути, виявляється радше вишуканим, ніж скромним.

— Експедиція влітку дев’яносто першого року на Гела Альта біля західного узбережжя коштувала один мільйон вісімсот сімдесят тисяч сімсот сорок сім крон і п’ятдесят ере, половину цієї суми було виплачено в данських кронах, половину в кап-йоркських доларах, власній грошовій одиниці компанії, названій ім’ям підприємств Кнуда Расмуссена в Туле в тисяча дев’ятсот десятому. Це те, що я можу вам розповісти.

Я сиджу, побоюючись зайвий раз поворухнутися. Я змусила кравчиню Рорманн на Ордрупвай ушити нову шовкову підкладку в мої лайкові брюки. Їй дуже не хотілося цього робити. Вона говорила, що тягнутиме в швах. Але я наполягла. Моє життя тримається на маленьких радощах. Я хочу шкірою відчувати поєднання прохолоди і тепла шовку. За це я розплачуюся тим, що мені доводиться сидіти дуже обережно. Коли я рухаюся вперед і назад, по підкладці натягаються шви. Ось чому ця розмова для мене дещо важка. Але для фрекен Любінґ вона ще важча. Є істина, яка звучить приблизно так: не приховуйте своїх почуттів; вона це знає, і це на неї зараз накладає певні зобов’язання.

— Я прийшла у Кріолітове товариство в сорок сьомому році. Коли сімнадцятого серпня фабрикант Вірл сказав мені: «Ви отримуватимете двісті сорок крон на місяць, безкоштовний обід, і у вас буде тритижнева відпустка», — я нічого не сказала. Але про себе я подумала, що, значить, усе правда. Подивіться на птахів небесних. Вони не сіють. Хіба Він не повинен був про тебе подбати? У конторі «Ґрен і Вітске», де я до цього працювала, я отримувала сто вісімдесят сім крон на місяць.

Телефон стоїть біля вхідних дверей. Про нього можна сказати дві речі. Те, що вилку висмикнуто з розетки, і те, що біля телефону не було ні блокнота, ні записника, ні олівця. Я помітила це, коли увійшла. Тепер я починаю розуміти, як вона поводиться з різними телефонними номерами, які всі ми записуємо на стіні чи на тильному боці долоні або ж викидаємо з голови. У неї чудова пам’ять на цифри.

— З того часу, скільки мені відомо, ніхто не мав підстав скаржитися на відсутність великодушності й відвертості з боку керівництва. А коли що й було не так, це виправили. Коли я почала працювати, у нас було шість їдалень. Їдальня для робітників, їдальня для конторських службовців, їдальня для майстрових, їдальня для начальників відділів, головного бухгалтера і бухгалтерів, їдальня для наукових співробітників, що працюють у лабораторії, і їдальня для директора та членів правління. Але все змінилося.

— Це був, напевно, результат вашого впливу? — припустила я.

— У нас у правлінні було кілька політиків. У той час серед інших був Стайнке. Оскільки те, свідком чого я стала, було проти моєї совісті, я пішла до нього — сімнадцятого травня п’ятдесят сьомого року, о шістнадцятій годині, того дня, коли мене призначили головним бухгалтером. Я сказала: «Я нічого не знаю про соціалізм, пане Стайнке. Але розумію так, що в нього є спільні риси з ідеями релігійного братства перших християн. Вони віддавали те, що у них було, бідним і жили одне з одним як брати і сестри. Як, пане Стайнке, ці ідеї можна примирити з існуванням шести їдалень?» Він відповів цитатою з Біблії. Він сказав, що Богове Богу, а кесареве кесарю. Але через кілька років залишилась одна їдальня.

Наливаючи чай, вона користується ситечком, щоб у філіжанки не потрапили чаїнки. Під носиком чайника шматочок бавовняної вати, щоб чай не проливався на стіл. У неї всередині відбувається щось подібне. Її пригнічує незвична необхідність фільтрувати те, що не повинно до мене просочитися.

— Адже ми є — були — частково державною організацією. Не наполовину державною, як Кріолітове товариство «Ересунн». Але держава була представлена в правлінні і мала тридцять три і тридцять три сотих відсотка акцій. Фінансові звіти були також завжди відкриті. З усього знімалися копії на старому папері для копіювання. — Вона усміхається. — На тому, який був схожий на старий туалетний папір, номер два нулі. Частина фінансових звітів перевірялася Ревізійним управлінням, організацією, яка з першого січня сімдесят шостого року стала називатися Державною ревізійною службою. Складнощі виникали у співпраці з приватними підприємствами: Шведським акціонерним товариством з видобутку алмазів, акціонерним товариством «Ґреєнекс», пізніше з «Гренландськими геологічними розвідуваннями». Деякі співробітники працювали на пів- або на чверть ставки. Це утрудняло складання звітів. І була ж певна ієрархія. Вона повинна бути на будь-якому підприємстві. До деяких розділів фінансового звіту навіть я не мала доступу. Мої звіти перепліталися в сірий молескін, на якому були відтиснені червоні літери. Вони зберігаються в сейфі в архіві. Але існував також невеликий закритий бухгалтерський звіт. Нічого дивного в цьому немає. На великому підприємстві інакше бути не може.

— «Вони зберігаються в архіві». Ви використовуєте теперішній час.

— Я вийшла на пенсію два роки тому. Відтоді я консультант компанії з бухгалтерського обліку.

Я роблю останню спробу.

— Фінансовий звіт про експедицію влітку дев’яносто першого року — в ньому було щось особливе?

На мить мені здається, що я достукалася до неї. Потім фільтри стають на місце.

— Я не певна в своїй пам’яті.

Я востаннє намагаюся натиснути на неї. Ця спроба нетактовна і заздалегідь приречена на провал.

— Можна подивитися архів?

Вона тільки хитає головою.

Моя мати курила зроблену із старої гільзи люльку. Вона ніколи не брехала. Але коли вона хотіла приховати правду, вона чистила люльку, брала в рот те, що було вичищене з люльки, говорила «mamartoq» — «чудово» і потім вдавала, що не в змозі говорити. Приховувати — це теж мистецтво.

— Хіба не важко, — питаю я, взуваючи туфлі, — було жінці відповідати за фінанси великого підприємства в п’ятдесяті роки?

— Господь був милостивий.

Я думаю про себе, що Господь в особі Ельзи Любінґ отримав ефективний інструмент для здійснення свого милосердя.

— Що навело вас на думку про те, що хлопця переслідували?

— Сніг на даху, звідки він упав. Я бачила сліди. У мене є відчуття снігу.

Вона втомлено дивиться просто перед собою. Несподівано стає помітна її старість.

— Сніг — це втілення непостійності, — каже вона. — Як у книзі Йова.

Я надягнула шубу. Я не знавець Біблії. Але до клейкої поверхні нашого мозку прилипають іноді дивні уривки засвоєного в дитинстві.

— Так, — кажу я. — І втілення світла правди. Як в Об’явленні Івана Богослова: «Його голова та волосся — білі, як сніг».

Коли вона зачиняє за мною двері, вигляд у неї змучений. Смілла Ясперсен. Мила гостя. Зануда. Коли Смілла покидає вас, над вами блакитне небо і у вас чудовий настрій.

У ту мить, коли я виходжу з будинку на Хайревай, переговорний пристрій починає скрипіти.

— Будьте такі ласкаві, поверніться.

У неї хрипкий голос. Але це, мабуть, через цей підводний пристрій.

Отож, я ще раз їду ліфтом. А вона ще раз зустрічає мене у дверях.

Але ніщо не залишається таким, як було раніше, — так десь говорить Ісус.

— У мене є одна звичка, — каже вона. — Коли я сумніваюся, я розгортаю навмання Біблію. Щоб отримати пораду. Моя маленька гра з Богом, якщо хочете.

В іншої людини така звичка була б схожа на ті дрібні спорадичні функціональні розлади, які виникають у європейців, коли вони багато бувають наодинці. Але не в неї. Вона ніколи не залишається сама. Вона взяла шлюб з Ісусом.

— Щойно ви зачинили двері, я розгорнула книгу. Це виявилася перша сторінка Об’явлення Івана Богослова. Яке ви згадували. «І маю ключі Я від смерті й від пекла».

Якийсь час ми дивимося одна на одну.

— Ключі від смерті й від пекла, — каже вона. — Як далеко ви готові піти?

— Випробуйте мене.

Ще з хвилину в ній відбувається боротьба.

— У підвалі вілли на Странбульварі містяться два архіви. У першому — фінансові звіти й кореспонденція. Туди приходять співробітники, бухгалтери, я, іноді начальники відділів. До другого архіву потрапляють, пройшовши через перший. Там зберігаються звіти по експедиціях. Деякі мінералогічні проби. Одна стіна цілком зайнята топографічними картами. Штатив з кернами — пробами — породи завбільшки приблизно з бивень нарвала. У принципі, тудилиожна входити тільки з дозволу правління чи директора.

Вона повертається до мене спиною.

Я розумію всю важливість цього моменту. Вона збирається зробити порушення правил — безперечно, чи не вперше у своєму житті.

— Я, звичайно, не можу повідомити вам, що всі двері до будинку можна відімкнути одним ключем. Або що он той ключ «аблой», що висить на дошці, відмикає вхідні двері.

Я повільно повертаю голову. За мною, на маленькому мідному гачку, висять три ключі. Один з них «аблой».

— У самому будинку немає сигналізації. Ключ від архіву, що в підвалі, висить у сейфі в офісі. У сейфі електронний замок і шестизначний код — дата, коли я стала головним бухгалтером: 17.05.57. Цей ключ підходить і до першого, і до другого приміщення.

Вона повертається й підходить до вікна. Я думаю, що оця близькість — найтісніше її зіткнення з іншою людиною.

— Ви вірите в Бога?

— Не знаю, чи у вашого Бога.

— Це не має значення. Ви вірите в божественне?

— Іноді вранці буває так, що я не вірю навіть у те, що сама існую.

Вона вдруге за цей день сміється. Потім вона повертається й відходить до своєї панорами.

Коли вона опиняється на півдорозі до вікна, я засовую ключ у кишеню. Кінчиками пальців переконуюся в тому, що підкладка Рорманн бодай у цій кишені ціла.

Потім я йду. Вниз я спускаюся сходами. Якщо все це воля Божа, то найперше хочеться дізнатися, наскільки безпосереднє втручання. Наприклад, чи сам Господь Бог, побачивши мене на Хайревай, 6, сказав «Хай збудеться!», і воно збулося. За допомогою одного з його янголів.

Повертаючи за ріг і виходячи на Дуевай, я тримаю в руці кулькову ручку. Мені захотілося записати на тильному боці долоні номер однієї машини. Але це вже не актуально. Коли я виходжу на ріг, ніякої машини там немає.

10

«Бо ти порох».

Якось, коли ми полювали на люриків, з’явилися кречети. Спочатку це були лише дві цятки на обрії. Потім здалося, що скеля розпалася й піднялася в небо. Коли злітає мільйон люриків, усе навколо враз темніє, неначе в одну мить знову настала зима.

Мати полювала на кречетів. Кречети пікірують зі швидкістю двісті кілометрів на годину. Як правило, вона попадала. Вона стріляла нікельованими кулями невеликого калібру. Ми мали приносити їх до неї. Одного разу куля пройшла через одне око і вийшла через друге — мертвий кречет дивився на нас ясним, проникливим поглядом.

Таксидерміст на базі робив для неї опудала. Полювання на кречетів категорично заборонено. На чорному ринку в США і Німеччині можна продати пташеня-кречета для навчання полювання за п’ятдесят тисяч доларів. Ніхто не міг навіть подумати, що моя мати порушила заборону.

Вона їх не продавала. Вона їх дарувала. Моєму батькові, одному етнографу, який відвідав її, бо вона була жінкою-мисливцем, одному з офіцерів із бази.

Опудала кречетів були одночасно і страшним, і прекрасним подарунком. Вона вручала їх урочисто і на перший погляд абсолютно безкорисливо. Потім вона ніби мимохідь говорила, що їй потрібні кравецькі ножиці. Вона натякала, що їй бракує сімдесяти п’яти метрів нейлонової мотузки. Вона давала зрозуміти, що нам, дітям, не завадила б парочка комплектів теплої білизни.

Вона отримувала те, про що просила. Обплітаючи гостя павутиною жорстокої, що накладає взаємні зобов’язання, люб’язності.

Цього я соромилась, і за це я любила її. Це була її відповідь на європейську культуру. Вона йшла їй назустріч з чемністю, повною хворобливої обачності. І вона вбирала її, залишаючи собі те, що можна використати. Ножиці, моток нейлонової мотузки, сперматозоїди, залишені Моріцом Ясперсеном в її матці.

Ось чому Туле ніколи не стане музеєм. Етнографи оповили Північну Гренландію своєю мрією про незайманість. Мрією про те, що inuit завжди залишатиметься тією кривоногою, танцюючою під барабан, сповненою легенд, широко всміхненою картинкою з виставки, яку, на думку перших мандрівників, вони й побачили на зламі століть на південь від Кваанаака. Моя мати дарувала їм мертвого птаха. І змушувала їх купувати собі півкрамниці. Вона плавала в каяку, збудованому так, як будували їх у XVII сторіччі, коли мистецтво виготовлення каяків ще не зникло в Північній Гренландії. Але вона користувалася запаяною пластмасовою каністрою замість буйка для снасті.

— «І до пороху вернешся».

Я бачу, як іншим щось удається. Тільки сама я не можу знайти удачі.

У Ісайї все мало вийти. Він міг би багато чого досягти. Він зміг би і ввібрати в себе Данію, і трансформувати її, міг би стати і тим і тим.

Я зшила йому анорак з білого шовку. Навіть узор на ньому пройшов через руки європейців. Моєму батькові його колись подарував художник Гітс-Йохансен. Тому подарували малюнок у Північній Гренландії, коли він ілюстрував великий довідник про гренландських птахів. Я надягнула анорак на Ісайю, причесала, поставивши його на кришку унітаза. Він побачив себе в дзеркалі — і тут це трапилося. Тропічна тканина, гренландське схиляння перед святковим костюмом, данська радість від предмета розкоші — усе злилося воєдино. Можливо, деяке значення мало і те, що це я йому його подарувала.

За мить йому захотілося чхнути.

— Затисни мені носа!

Я затиснула йому ніс.

— Чому? — запитала я його. Він мав звичку сякатися в раковину.

Ледве я відкрила рот, його очі почали стежити за моїми губами в дзеркалі. Я часто помічала, що він розумів сенс ще до того, як усе було сказано.

— Коли на мені annoraaq qaqortoq, гарненький анорак, я не хочу, щоб у мене на пальцях були шмарклі.

— «І з пороху знову воскреснеш».

Я намагаюся поглядом просвічувати жінок навколо Юліани, аби зрозуміти, чи не носить одна з них дитини. Дитини, яка могла б дістати ім’я Ісайї. Мертві продовжують жити в імені. Чотирьох дівчаток назвали ім’ям моєї матері — Ане. Я їх кілька разів навідувала і розмовляла з ними, щоб у жінці, що сидить переді мною, хоч на мить побачити ту, яка покинула мене.

З ручок по краях домовини витягують мотузки. На мить мене охоплює страшенна туга. Хоч би на хвильку відкрити домовину і лягти поруч з його маленьким, холодним тілом, у яке хтось устромив голку, яке розтинали і фотографували, від якого відрізали шматочки і знову зашивали, якби мені ще хоч раз відчути своїм стегном його ерекцію — знак легкої, нескінченної еротики, удари крил нічних метеликів об мою шкіру, темних комах щастя.

Мороз такий, що не можна відразу закопувати могилу, тому, коли ми йдемо, вона зяє за нашими спинами. Ми з механіком ідемо поруч.

Його звуть Пітер. Менше ніж тринадцять годин тому я вперше назвала його на ім’я.

За шістнадцять годин до цього. Північ на Калькбренерівай. Я купила дванадцять великих чорних поліетиленових пакетів для сміття, чотири рулони скотчу, чотири тюбики клею, що застигає за десять секунд, і кишеньковий ліхтарик «Маґлайт». Я розрізала мішки, склала їх удвічі, склеїла їх. Засунула їх у свою сумку «Луї Вітто».

На мені високі чоботи, червоний светр з високим горлом, котикова шуба з магазину «Гренландія» і спідниця в складку з «Шотландського куточка». Мій досвід підказує мені, що завжди легше виправдуватися, коли ти добре одягнений.

Тому, що відбувається потім, трохи бракує елегантності.

Вся територія заводу оточена парканом у три з половиною метри, зверху протягнута струна колючого дроту. За моїми уявленнями, ззаду мають бути двері, що виходять на Калькбренерівай і залізницю. Ці двері я раніше бачила.

Але я не бачила таблички, яка повідомляє про те, що будинок охороняється Данською службою сторожових собак-вівчарок. Це зовсім не обов’язково має відповідати дійсності. Адже всюди чіпляють так багато табличок з однією лише метою — підтримати гарний настрій. Тому я для проби б’ю ногою в двері. Не минає і п’яти секунд, як за ґратами з’являється собака. Дуже може бути, що це і вівчарка. Вона схожа на річ, об яку витирали ноги. Можливо, цим і пояснюється її поганий настрій.

Є в Гренландії люди, що вміють поводитися із собаками. Моя мати вміла. До того як у сімдесяті роки набули поширення нейлонові мотузки, ми використовували для упряжі ремені з тюленячої шкури. Собаки з інших упряжок з’їдали їх. Наші собаки їх не чіпали. Мати наклала заборону.

А є люди, народжені зі страхом перед собаками, який вони ніяк не можуть подолати. До таких людей належу і я. Тому я йду назад, на Странбульвар, беру таксі та їду додому.

Я не піднімаюся до себе. Я йду до Юліани. У її холодильнику я беру півкіло тріскової печінки. Один її знайомий з рибного ринку дає їй безкоштовно розтріскану печінку. У ванній Юліани я висипаю собі в кишеню півбаночки пігулок рогіпнолу. Ці пігулки їй недавно виписав лікар. Вона їх продає. Рогіпнол має попит у наркоманів. Отримані гроші вона використовує собі на ліки, ті «ліки», які держава обкладає акцизом.

У збірнику Рінка є західногренландська історія про одного домовика, який ніяк не міг заснути і змушений був завжди не спати. Це тому, що він ніколи не пробував рогіпнол.

Прийнявши його вперше, можна від половинки пігулки впасти в глибоку кому.

Юліана не заважає мені запасатися харчами. Вона майже від усього відмовилася, у тому числі й від того, щоб ставити запитання.

— Ти мене забула! — кричить вона мені услід.

Я беру таксі і їду назад, на Калькбренерівай. У машині з’являється рибний запах.

Стоячи в світлі ліхтаря під віадуком, обличчям до Фріхаун, я, роздавивши пігулки, засовую їх у печінку. Тепер від мене теж пахне рибою.

Цього разу мені не треба звати собаку. Він чекає на мене, він сподівався, що я повернуся. Я перекидаю печінку через паркан. Яких тільки історій не розповідають про тонке собаче чуття. Я боюся, що він нюхом почує пігулки. Мої хвилювання виявляються марними. Він заковтує печінку, як пилосос.

Потім ми із собакою чекаємо. Він чекає, щоб йому дали ще печінки. Я ж хочу подивитися на те, чим фармацевтична промисловість може допомогти страждаючим на безсоння тваринам.

Тут під’їжджає машина. Це фургон служби сторожових собак. На Калькбренерівай немає місця, де можна було б стати невидимим чи хоч би непомітним. Тому я спокійно стою. З автомобіля виходить чоловік у формі. Він оцінююче оглядає мене, але не може знайти для себе ніякого переконливого пояснення. Самотня пані в хутрі о першій ночі на краю Естербро? Він відчиняє хвіртку і бере собаку на повідець. Виводить його на тротуар. Пес злобно гарчить на мене. Тут у нього несподівано починають підгинатися лапи, і він ледве не падає. Чоловік стурбовано дивиться на нього. Він дивиться на нього сумно. Чоловік відчиняє задні дверцята. Собака сам ставить передні лапи в машину, але далі чоловікові доводиться втягувати його. Він спантеличений. Потім фургон їде. Залишаючи мене з моїми власними роздумами про те, як же працює данська служба сторожових собак. Зрештою я доходжу висновку, що час від часу вони перевозять собак з одного місця в інше, здійснюючи тим самим свого роду випадкову вибірку. Зараз він прямує із собакою на нове місце. Я сподіваюся, що там для нього знайдеться яка-небудь м’яка підстилка, де можна буде поспати.

Потім я встромляю ключ у замок. Але двері не відмикаються. Мені стає ясно чому. Ельза Любінґ завжди приходила на роботу в той час, коли сторож уже відчинив головний вхід. Тому вона не знає, що бічні входи відмикаються іншим ключем.

Є тільки один вихід — брати огорожу штурмом. Це забирає багато часу. І кінчається тим, що мені спершу доводиться перекинути на той бік чоботи. Перелазячи, я лишаю на огорожі клаптики шуби.

Мені досить один раз подивитись на карту — і переді мною постає картина місцевості. Я цього не вчилася. Мені, звичайно ж, довелося засвоїти номенклатуру, систему знаків. Пунктирні горизонталі на топографічних планах Геодезичного інституту. Зелені й червоні ізолінії на військових картах зледеніння. Сіро-білі, у формі диска знімки з екрана радіолокатора. Мультиспектральні сканування супутника «Лендсет-3». Різнобарвні, як льодяники, геологічні карти осадових порід. Червоно-сині карти термічної зйомки. Але, по суті, це було все одно що вивчити нову абетку. Щоб забути її тієї миті, коли починаєш читати. Текст про лід.

У книзі Геологічного інституту була карта Кріолітового товариства «Данія». Кадастровий план, аерофотозйомка і план будинку. Стоячи тут, я знаю, як усе це раніше виглядало.

Зараз тут влаштовано майданчик для знесення. Чорний, як дірка, з білими плямами там, де вітер зігнав сніг у замети.

Я потрапила на територію в тому місці, де колись була задня стіна цеху з переробки кріоліту-сирцю. Фундамент залишився — покинуте футбольне поле замерзлого бетону. Я видивляюся залізничні рейки. І тої ж миті спотикаюся об шпали. Це сліди тієї залізниці, якою перевозили руду від причалу компанії. У темряві видніється силует будівлі, де колись були кузня, механічна й столярна майстерні. Завалений камінням підвал був колись під їдальнею. Територію заводу тепер перетинає вулиця Сванекеґаде. На тому боці вулиці — житловий квартал з безліччю запалених різдвяних зірок, безліччю стеаринових свічок, безліччю батьків, матерів і дітей. А під їхніми вікнами — два витягнутих, ще не знесених лабораторних будинки. Що це, ілюстрація ставлення Данії до своєї колишньої колонії — розчарування, відмова і відступ? І збереження останньої адміністративної влади: управління зовнішньою політикою, надрами, військовими інтересами?

Переді мною в світлі Странбульвару стоїть вілла, схожа на маленький палац.

Будинок зведено у формі літери L. Вхід нагорі віялоподібних гранітних сходів у тій частині будинку, яка виходить на Странбульвар. Цього разу ключ підходить. За дверима — маленький квадратний хол, викладений чорними і білими мармуровими плитками, з гучною акустикою, хоч як би тихо ти ступав. Одні сходи ведуть звідси вниз, у темряву, до архіву, а другі підіймаються п’ятьма сходинками вгору на той рівень, звідки Ельза Любінґ поширювала свій вплив протягом сорока п’яти років.

Сходи ведуть до засклених двостулкових дверей. За ними одна велика кімната, протяжністю, мабуть, на все крило. Тут вісім письмових столів, шість вікон з нішами, що виходять на вулицю, архівні шафи, телефони, мікрокомп’ютери для обробки тексту, два ксерокси, металеві полиці з синіми й червоними теками. На одній стіні — карта Гренландії. На довгому столі кавоварка та кілька кухлів. У кутку електричний сейф, маленьке віконце якого в темряві світиться написом «closed».[8]

Один письмовий стіл, трохи більший за інші, стоїть осторонь. На столі лежить скло. На склі стоїть маленьке розп’яття. Ніякого окремого кабінету для головного бухгалтера. Просто стіл у спільному приміщенні. Як у релігійному братстві перших християн.

Я сідаю в її крісло з високою спинкою. Щоб зрозуміти, що це таке — просидіти сорок п’ять років серед банківських паперів і ластиків, тоді як частина свідомості піднімається на духовну висоту, де сяє світло такої сили, яка може змусити її знизувати плечима у відповідь на слова про земну любов. Яка для всіх нас щось середнє між домським собором в Нууку і можливістю третьої світової війни.

Посидівши трохи, я встаю. Так нічого й не зрозумівши.

На вікнах жалюзі. Світло, що сіється до кімнати із Стран-бульвару, смугасте, як зебра. Я набираю ту дату, коли вона стала головним бухгалтером. 17 травня 1957 року.

Шафа дзижчить, і двері прочиняються. Ручки немає, тільки широке заглиблення, за яке можна вхопитися і потягти.

На вузьких металевих полицях стоять фінансові звіти Кріолітового товариства з 1885 року, коли воно за державною концесією відокремилося від «Ересунна». Можливо, по шість книг за кожен рік. Сотні фоліантів у сірому молескіні з червоним тисненням. Шматочок історії. Про найвигідніше і найважливіше в політичному й економічному відношенні розміщення капіталу в Гренландію.

Я дістаю том з написом «1991» і гортаю навмання. Там написано: «заробітна плата», «пенсії», «портові збори», «витрати на робочу силу», «харчування й обслуговування», «судновий збір», «прибирання і прання», «дорожні витрати», «дивіденди акціонерів», «заплачено до хімічної лабораторії Струєра».

На стінці шафи праворуч один над одним висять ряди ключів. Я знаходжу той, на якому написано «архів».

Коли я зачиняю дверці сейфа, цифри зникають одна за одною, а коли я виходжу з кімнати, щоб спуститися вниз, у темряву, на дверцях знову з’являється напис «closed».

Перше приміщення архіву займає цілком весь підвал під одним флігелем будинку. Приміщення з низькою стелею і нескінченними рядами дерев’яних полиць, нескінченними гросбухами в коричневих палітурках, наповнене тим здатним позбавити сил сухим повітрям, коливання якого завжди відчуваються над великими паперовими пустелями.

Друге приміщення розташоване перпендикулярно до першого. У ньому такі самі полиці. Але крім них ще й архівні шафи з пласкими висувними полицями для топографічних карт. Архів із сотнями розвішаних карт, деякі з них закріплені на латунних стрижнях. Закрита дерев’яна конструкція, схожа на домовину завдовжки десять метрів. Мабуть, тут дрімають колонки порід.

У кімнаті два високих вікна, що виходять на Странбульвар, і чотири, що виходять на територію заводу. Ось тут і має стати у пригоді моя заготовка з чорних поліетиленових мішків. Я вирішила завісити вікна, щоб можна було запалити світло.

Є жінки, які самі фарбують свої затишні квартири-мансарди. Самі оббивають меблі. Самі піскоструминять фасади своїх будинків. Я завжди викликаю майстра. Або ж залишаю все до наступного року.

Це великі вікна із залізними ґратами зсередини. У мене йде сорок п’ять хвилин на те, щоб закрити всі шість вікон.

Коли все зроблено, я все ж таки не наважуюся запалити світло, а вмикаю свій кишеньковий ліхтарик.

В архівах повинен панувати невблаганний лад. Архіви — це просто-таки втілене бажання тримати минуле впорядкованим. Так, щоб енергійні й ділові молоді люди могли б залетіти сюди, вибрати певне діло, певний зразок породи і швидко вишмигнути саме з цим необхідним їм шматочком минулого.

Проте цей архів далекий від досконалості. На полицях немає табличок. На корінцях архівних матеріалів немає номерів, дат чи літер. А коли я кілька разів навмання беру яку-небудь теку, у мене в руках опиняється: «Петрографічний аналіз вугілля в пластах з Ата (профілі глибоких горизонтів), Нуксуак, Західна Гренландія», або «Про використання обробленого кріоліту-сирцю для виробництва електричних лампочок», або «Визначення меж під час поділу землі 1862 року».

Я підіймаюся нагору і телефоную. Телефонні дзвінки завжди здаються мені чимось неправильним. А надто неправильно дзвонити з місця злочину. Неначе я зв’язуюся прямо з поліцейським управлінням, щоб зробити признання.

— Говорить Ельза Любінґ.

— Я тут стою серед паперових гір і намагаюся згадати, де це написано про те, що навіть обрані можуть заблукати.

Вона якийсь час мовчить, потім сміється.

— Це з Матвія. Але, можливо, до цього випадку більше підходить місце з Марка, де Ісус говорить: «Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані Писання, ані Божої сили?».

Ми сміємося.

— Я знімаю з себе будь-яку відповідальність, — каже вона. — Я протягом тридцяти п’яти років просила про те, щоб усе було впорядковано і систематизовано.

— Мені приємно чути, що є щось, чого вам не вдалося здійснити.

Вона мовчить.

— Де? — питаю я.

— Двома полицями вище лавки — довгого дерев’яного ящика. Стоїть в алфавітному порядку за тими мінералами, які шукали. Томи, що стоять найближче до вікна, — про ті експедиції, які мали і геологічну, й історичну мету. Та, яку ви шукаєте, має стояти десь скраю.

Вона збирається повісити трубку.

— Фрекен Любінґ, — кажу я.

— Так.

— Ви коли-небудь брали лікарняний?

— Господь завжди оберігав мене.

— Я так і думала, — кажу я. — Мені чомусь так і здавалося.

І ми закінчуємо розмову.

Менш ніж за дві хвилини я знаходжу звіт. Він вставлений у чорну теку з пружиною. У звіті сорок сторінок, пронумерованих у нижньому правому кутку.

Його можна легко засунути в сумку. Потім мені треба прибрати поліетиленове затемнення, і я зникну з Калькбренерівай, як і з’явилася, не залишивши жодних слідів.

Я не можу стримати своєї цікавості. Я беру звіт, іду до найдальшого кінця кімнати й сідаю на підлогу, притулившись до полиці. Вона хитається. Це хисткий дерев’яний стелаж. Ніхто не міг уявити собі, що архів так розростеться. Що Гренландія така напрочуд невичерпна. Вони просто наповнювали і наповнювали його. Відбитками часу — цей слабкий дерев’яний скелет.

«Геологічна експедиція на Гела Альта Кріолітового товариства „Данія“, липень — серпень 1991 р.» — написано на титульному аркуші. А потім двадцять густо списаних сторінок із звітом про експедицію. Я швидко пробігаю очима перші сторінки, які починаються з того, що метою експедиції було «дослідити родовище кристалів „корнерубін“ в глетчері Баррен на Гела Альта». У тексті звіту є список імен п’яти європейців — членів експедиції. Серед них професор, арктичний етнограф, доктор філософських наук Андреас Фіне Ліхт. Це ім’я пробуджує в мені якийсь спогад, але, коли я намагаюся прислухатися до себе, спогад уривається. Я можу припустити, що його участь пояснює, чому внизу сторінки написано: «Експедиція здійснювалася за підтримки Інституту арктичної етнології».

Потім іде звіт, що складається з двох частин, — англійською і данською мовами. Його я теж гортаю. У ньому йдеться про рятувальну експедицію з Хольстейнсборґа на вертольоті до глетчера Баррен. Вертоліт не зміг наблизитися до місця події через небезпеку сходження лавини, викликаної шумом двигуна. Тому він повернувся назад, а замість нього послали «Черокі 6-3000», що це таке, я не знаю, але написано, що сідати довелося на воду, а на борту були льотчик, штурман, лікар і медсестра. Є також короткий звіт рятувальної команди і висновок лікаря з лікарні. Загиблих було п'ятеро. Фін і чотири ескімоси. Одного з ескімосів звали Норсак Крістіансен.

У звіті двадцять сторінок додатку. Список привезених у Данію мінералогічних проб. Фінансовий звіт. Довга низка знятих з літака чорно-білих фотографій глетчера, який, розділяючись, охоплює світлу скелю, що нагадує усічений конус.

У пластиковій теці містяться копії двох десятків листів, пов’язаних з транспортуванням тіл.

Усе виглядає чітко і правильно. Трагічно, але все ж не більше ніж нещасний випадок. Нічого такого, що могло б мати в собі пояснення тому, що через два роки в Копенгагені з даху падає маленький хлопчик. З’являється думка: чи не наснилося мені все? Думка, що я помилилася. Що все це лише плід моєї уяви.

Лише зараз я починаю відчувати, як задушливо в цій кімнаті від минулого. Від низки днів, низки цифр, низки людей, які щодня, з року в рік, у їдальні з’їдали по два бутерброди й розпивали пляшку пива на двох з Амандою, але завжди тільки одну пляшку, за винятком Різдва, коли лабораторія до різдвяного обіду виставляла чверть хімічного бутля 96-градусного дезінфекційного спирту. Архів кричить мені про те, що вони були задоволені. Те ж саме було написано в тій книзі, яку я читала в бібліотеці, і те ж саме говорила мені Ельза Любінґ: «Ми були задоволені. Це було гарне місце роботи».

Як уже часто бувало, я відчуваю поштовх у грудях, доторкнувшись до чогось, взявши участь у чомусь. У Туле і Сіорапалуку ніколи не питали, хто ти, бо всі були мисливцями, всі чимось займалися. У Данії ти — наймана робоча сила, й усвідомлення того, що ось зараз ти мусиш засукати рукави, застромити олівець за вухо, схопити гумові чоботи і йти на роботу, наповнює твоє існування і надає йому особливого сенсу. А після роботи дивишся телевізор, або відвідуєш друзів, або граєш у бадмінтон, або ж ідеш на комп’ютерні курси. А не провадиш підвальне існування на Странбульвар пізно вночі напередодні Різдва.

Не вперше і не востаннє навідують мене ці думки. Що змушує нас із власної волі шукати занурення в депресію?

Коли я закриваю теку, у мене з’являється одна думка. Я знову відкриваю її і дивлюся медичний звіт. Там я дещо знаходжу. І раптом я розумію, що всі мої зусилля були не марні.

У Гренландії я зустрічала жінок, які, тільки-но виявивши, що вони вагітні, несподівано ставали обережні з собою, як ніколи раніше. Саме таке відчуття охоплює мене зараз. З цієї миті мені треба берегти себе.

Рух на вулиці стих. Я не маю годинника, але зараз, мабуть, десь близько третьої. Я вимикаю ліхтарик.

У будинку тихо. У цій тиші раптом чується якийсь незрозумілий звук. Він лунає дуже близько, щоб мати стосунок до вулиці. Але він тихий, як шепіт. З того місця, де я сиджу, дверний отвір має вигляд слабко освітленого сіруватого прямокутника. Я дивлюся на нього, і тут він раптом зникає. Хтось увійшов до кімнати, хтось, хто своїм тілом затуляє світло.

Нахиливши голову, я можу крізь полиці стежити за рухом. Я знімаю чоботи. Вони не годяться для того, щоб тікати. Я встаю. Трохи змінивши положення, я бачу на тлі слабко освітленого дверного отвору постать.

Нам здається, що страх має межі. Це тільки поки ми не зустрілися з невідомим. У всіх нас є безмежний запас жаху.

Міцно вхопившись за один із стелажів, я перекидаю його на незнайомця. Коли стелаж трохи нахиляється, випадає одна із тек. Це слугує йому попередженням, і він, виставивши руки, зупиняє падаючий стелаж. Спочатку лунає звук, неначе ламаються кістки передпліч. Потім здається, ніби на підлогу впало п’ятнадцять тонн книг. Він не може відпустити полицю. Але вона всією своєю вагою лежить на ньому. І його ноги повільно починають підгинатися.

Більша частина людей помиляються, вважаючи, що насильство завжди обертається на користь фізично сильного. Це не так. Результат бійки — це завжди питання про те, хто кого випередить у перші хвилини. Коли я, провівши півроку в школі Руґмаркен, переїхала до школи Скоуґор, я вперше серйозно зіткнулася з класичним данським переслідуванням тих, хто не схожий на інших. Там, де я раніше вчилася, всі ми були іноземцями, всі були в одному човні. У своєму новому класі лише я одна мала чорне волосся і говорила ламаною данською. Один хлопчик, на кілька класів старший за мене, був особливо жорстокий. Тоді я дізналася, де він живе. Встала рано-вранці і стала чекати його в тому місці, де він переходив Скоусховедвай. У нього була переді мною перевага в п’ятнадцять кілограмів. І у нього не було жодних шансів. Він так і не дістав тих кількох секунд, які були йому необхідні, щоб прийти в бойову готовність. Я вдарила його прямо в обличчя і зламала йому ніс. Потім ударила його ногою спочатку по одній, потім по другій колінній чашці, щоб опустити його до більш оперативної висоти. Знадобилося накласти дванадцять швів, щоб поставити на місце його носову перетинку. Ніхто ніколи так і не повірив, що я могла зробити таке.

Цього разу я теж не стою, колупаючись у носі, чекаючи, коли настане Різдво. Я знімаю зі стіни одну з латунних труб, на якій прикріплено п’ятдесят топографічних карт, і б’ю його з усієї сили по потилиці.

Він одразу осідає. Стелаж падає на нього. Після цього я чекаю. Щоб подивитися, чи немає з ним товаришів. Чи собачки. Але не чути ніяких інших звуків, окрім його дихання під тридцятьма метрами стелажів.

Тоді я освітлюю ліхтариком його лице. На ньому лежить шар книжкового пилу. Удар пошкодив вушну раковину. Він у чорних спортивних штанях, темно-синьому джемпері, чорній шерстяній шапочці, темно-синіх спортивних тапочках і з нечистим сумлінням. Це механік.

— Пітере, — кажу я. — Ах ти, Пітере-розтелепо.

Він нічого не може відповісти через стелаж. Я намагаюся відштовхнути стелаж убік, але його неможливо зрушити з місця.

Доводиться відмовитися від професійних заходів безпеки й увімкнути світло. Я починаю зсувати книги, теки, звіти і масивні сталеві книготримачі зі стелажа. Мені треба звільнити три метри. На це йде чверть години. Після цього я можу підняти стелаж на сантиметр, і він сам може вибратися з-під нього. І підповзти до стіни, де він сідає й обмацує свій череп.

Тільки тут у мене починають тремтіти ноги.

— Я погано бачу, — каже він. — Здається, у мене с-струс мозку.

— Будемо сподіватися, — кажу я.

Минає ще чверть години, перш ніж йому вдається підвестися на ноги. І навіть тоді він як Бембі на льоду. Ще півгодини йде на те, щоб поставити стелаж. Доводиться виймати всі папери, а потім ставити їх на місце. Стає так жарко, що я змушена зняти спідницю і працювати в колготках. Він ходить босоніж, до пояса голий, періодично його кидає в жар, починаються напади запаморочення, і він мусить робити перепочинок. Потрясіння і питання, на які немає відповідей, літають у повітрі разом з пилом, якого досить; щоб наповнити цілу пісочницю.

— Тут пахне рибою, Смілло.

— Тріскова печінка, — повідомляю я. — Кажуть, дуже корисно.

Він мовчки дивиться, як я відкриваю електричний сейф і вішаю на місце ключ. Потім ми замикаємо за собою двері. Він веде мене до хвіртки в огорожі, що виходить на Сванекеґаде. Вона відчинена. Коли ми проходимо через неї, він нахиляється над замком, і той клацає.

Його машина стоїть на наступній вулиці. Мені доводиться підтримувати його однією рукою. Другою я тримаю пакет для сміття, наповнений іншими пакетами для сміття. Поліцейська патрульна машина повільно проїжджає повз нас. Але не зупиняється. Так багато всього можна побачити на вулицях о цій порі. Повинні ж люди мати змогу проводити час так, як їм подобається.

Він розповідав мені, що намагається віддати свою машину до музею старих автомобілів. Це «Морріс 1000» 1961 року. Так він мені сказав. З червоними шкіряними сидіннями, відкидним верхом і дерев’яною приладовою дошкою.

— Я не можу вести машину, — каже він.

— А я не маю прав.

— Але ти що-небудь колись водила?

— Гусеничні всюдиходи по полярному льоду.

Він все ж таки не хоче наражати свій «морріс» на такий ризик. Тому він веде машину сам. За кермом для його великого тіла мало місця. У даху багато щілин, і ми страшенно мерзнемо. Я шкодую про те, що йому не вдалося віддати машину до музею вже давним-давно.

Температура впала — тепер уже не близько нуля, а справжній мороз, і, коли ми їдемо додому, починає йти сніг. Це qanik — дрібні, схожі на порошок сніжинки.

Найнебезпечніші лавини — це лавини порошкоподібного снігу. Їх викликають незначні енергетичні імпульси, наприклад гучний звук. Вони мають порівняно малу масу, але рухаються зі швидкістю двісті кілометрів на годину, створюючи за собою фатальний вакуум. Траплялося, що порошкоподібні лавини висмоктували легені з тіла людини.

У зменшеному розмірі саме такі лавини почали рухатися по крутому, гладкому дахові, звідки впав Ісайя і на який я змушую себе дивитися. Одна з тих речей, яких навчає сніг, — це те, що великі сили і катастрофи в зменшеному вигляді завжди є в буденному житті. Не минало жодного дня мого свідомого життя, щоб я не дивувалася з того, як погано данці і гренландці розуміють одне одного. Звичайно ж, найгірше гренландцям. Канатохідцю навряд чи піде на користь, що його не розуміє той, хто тримає канат. А життя inuit у цьому віці було ходінням по канату, який з одного боку був прикріплений до країни, де найбільш важкі для мешкання умови і найсуворіший та найнестійкіший клімат у світі, а з іншого — до данської адміністрації.

Це коли дивитися загальним планом. А коли подивитися зблизька, то я прожила поверхом вище механіка півтора року і багато разів з ним говорила, і він лагодив дзвінок на моїх дверях і мій велосипед, а я допомагала йому перевірити листа до житлового кооперативу щодо орфографічних помилок, їх було приблизно двадцять на двадцять вісім слів. Він страждає на дисграфію.

Нам треба було б помитися, змити з себе пил, кров і тріскову печінку. Але ми зв’язані тим, що трапилося. Тому ми йдемо разом до його квартири. Де я ніколи раніше не бувала.

У вітальні панує лад. Меблі з відшліфованого й обробленого лугом світлого дерева, з подушками й оббивкою з шерстяної кінської попони. Свічники із стеариновими свічками, стелаж із книгами, дошка з фотографіями і малюнками дітей знайомих. «Великому Пітеру від Марії, 5 років». У фарфорових горщиках — кущі троянд, а на них червоні квітки, і схоже, що хтось поливає їх і говорить з ними, обіцяючи їм, що їх ніколи не пошлють на канікули до мене, де з якоїсь причини для зелених рослин непідходящий клімат.

— К-кави?

Кава, — це отрута. Проте у мене несподівано виникає бажання вивалятися в багнюці, і я погоджуюся.

Я стою в дверях і дивлюся, як він варить каву. Кухня абсолютно біла. Він — у самому центрі, немов гравець у бадмінтон на майданчику, так, щоб переміщатися якомога менше. У нього маленький електричний кавовий млинок, в якому він меле спочатку трохи світлих зерен, а потім трохи маленьких, майже чорних і блискучих, як скло. Він змішує їх у маленькій металевій лійці, яку закріплює в еспресо-кавоварці, яку ставить на газовий пальник.

У Гренландії набуваєш жахливих кавових звичок. Я наливаю гаряче молоко прямо в розчинну каву. Я не піднімаюся вище того, щоб розчиняти порошок прямо в гарячій воді з-під крана.

Він наливає третину вершків і дві третини молока у дві високі склянки з ручками.

Кава, яку він націджує з кавоварки, чорна і густа, як сира нафта. За допомогою трубочки для пари з кавоварки він збиває молоко.

Ми беремо каву й сідаємо на канапу. Я цілком можу оцінити, коли мене пригощають чимось гарним. У високих склянках напій темний, як старий дуб, із сильним, майже парфумерним тропічним запахом.

— Я пішов за тобою, — каже він.

Склянка дуже гаряча. Кава обпікає. Звичайно гарячі напої остигають, коли їх переливають. Але тут трубка для пари нагріла склянку разом з молоком до ста градусів.

— Двері відчинені. Тож я входжу. Хто ж міг знати, що ти сидітимеш і чекатимеш у темряві.

Я обережно відсьорбую. Напій такий міцний, що на очі виступають сльози, і я раптом відчуваю своє серце.

— Я думав про те, що ти сказала на даху. Про сліди. — Затинається він зовсім трохи. Іноді зовсім не затинається.

— Адже ми дружили. Він був зовсім маленьким. Але ми все-таки дружили. Ми багато не розмовляємо один з одним. Але нам весело. Чорт забирай, як нам весело! Він строїть гримаси. Затуляє обличчя руками. Потім відтуляє його, і він схожий на стару, хвору мавпочку. Він ховає обличчя. І знову відтуляє його. Тепер він схожий на кролика. Ще раз — і він схожий на чудовисько Франкенштейна. Аж я падаю на підлогу від сміху і нарешті прошу, аби він припинив. Йому можна було дати кубик і стамеску. Йому можна було дати ніж і шматок стеатиту. Він сидітиме, возитиметься й бурмотітиме щось, як маленьке ведмежа. Іноді він щось говорить. Але це гренландською. Собі під ніс. І ми сидимо і працюємо. Кожен окремо, але все-таки разом. Я думаю про те, як добре, що він може бути такою чудовою людиною з такою матір’ю.

Він витримує довгу паузу, сподіваючись, що я підтримаю розмову. Але я не приходжу йому на допомогу. Ми обоє знаємо, що це він має дати мені пояснення.

— І ось одного вечора ми сидимо як завжди. І приходить Петерсен, двірник. Він зберігає свої пляшки з вином на сходах біля казана. Приходить, щоб узяти своє абрикосове вино. Взагалі-то він ніколи не приходить сюди о цій порі. А тут лунає його низький голос. І на ньому дерев’яні черевики. Тут я дивлюся на хлопчика. Він сидить зіщулившись. Як звір. Затиснувши в руці той ніж, який ти йому подарувала. Тремтить усім тілом. І вигляд у нього лютий. Навіть побачивши, що це всього лише Петерсен, він продовжує тремтіти. Я беру його на коліна. Вперше в житті. Говорю з ним. Він не хоче додому. Я веду його сюди. Кладу на канапу. Думаю, чи не зателефонувати тобі, але що сказати? Адже ми не так добре знаємо одне одного. Я не сплю і сиджу біля канапи. Кожні п’ятнадцять хвилин він схоплюється як пружина, тремтить і плаче.

Він не оратор. За останні п’ять хвилин він сказав мені більше, ніж за минулі півтора року. Він так розкрив свою душу, що я не наважуюся прямо дивитися на нього, а дивлюся в склянку. На поверхні утворилися маленькі прозорі бульбашки, на які падає світло, заломлюючись червоним і ліловим.

— З того дня мені стало здаватися, що він чогось боїться. Те, що ти говориш про сліди, ніяк не виходить у мене з голови. Тому я стежу за тобою. Ти і Барон розумієте — розуміли — одне одного.

Ісайя приїхав у Данію за місяць до мого переїзду сюди. Юліана подарувала йому лаковані туфельки. Лаковані туфлі в Гренландії вважаються гарними. Вони не могли засунути його віялоподібні широкі ноги у вузькі туфлі. Але Юліані вдалося знайти пару за формою ноги. Відтоді механік називав Ісайю Бароном. Якщо прізвисько пристає до людини, значить, воно торкнулося глибинної суті. У Ісайї це було почуття власної гідності. Він був самодостатній. Йому потрібно було так мало від навколишнього світу, щоб почувати себе задоволеним.

— Я зовсім випадково бачу, як ти підіймаєшся до Юліани і знову йдеш. І крадуся за тобою в «моррісі». Бачу, як ти годуєш собаку. Як ти перелазиш через паркан. І відмикаю іншу хвіртку.

От як, виявляється, стоїть справа. Він щось чує, щось помічає, він їде за мною, він відмикає хвіртку, дістає по голові, і ось ми сидимо тут. Ніяких загадок, немає нічого нового і тривожного під сонцем.

Він усміхається мені. Я всміхаюся йому у відповідь. Так от ми сидимо, п’ємо каву й усміхаємося одне одному. Ми знаємо, що я знаю, що він бреше.

Я розповідаю йому про Ельзу Любінґ. Про Кріолітове товариство «Данія». Про звіт, який лежить перед нами на столі в поліетиленовому пакеті.

Я розповідаю йому про Рауна. Який працює не зовсім у тому місці, де він працює, а в іншому.

Він сидить опустивши очі, поки я говорю. Згорблений, нерухомий.

Щось між нами недомовлено, щось лежить на межі свідомості. Але ми обоє відчуваємо, що беремо участь у бартерній операції. Що ми в глибокому взаємному недовір’ї обмінюємося відомостями, які змушені повідомляти, щоб отримати щось натомість.

— І потім а-адвокат.

На вулиці, над гаванню, з’являється світло, неначе воно спало в каналах, під мостами, звідки згодом повільно виходить на лід, який починає світитися. У Туле світло з’являлося в лютому. За кілька тижнів до того, як показувалося сонце, поки воно ще було далеко за горами і ми жили в темряві, сонячні промені освітлювали Перл-Айленд, розташований у морі за сотні кілометрів, і змушували його світитися, немов уламок рожевого перламутру. І тоді, хоч би що дорослі говорили, я була впевнена, що сонце просто було в зимовій сплячці в морі, а зараз прокидається.

— Все починається з того, що я помічаю машину, червоний «БМВ», на Странґаде.

— Ну і що? — кажу я.

Мені здається, що машини на Странґаде щодня різні.

— Раз на місяць. Він забирає Барона. Коли той повертався, з ним неможливо було говорити.

— Он як, — кажу я.

Повільним людям треба давати стільки часу, скільки їм буде потрібно.

— І ось одного разу я відчиняю машину і заглядаю в бардачок. У мене є інструмент. Виявляється, це адвокат. Його звуть Вінґ.

— Ти міг переплутати машину.

— К-квіти. Вони немов квіти. Коли ти садівник. Я побачив машину раз чи двічі, і все — я її запам’ятав. Як у тебе із снігом. Як у тебе було на даху.

— А раптом я помилилася?

Він хитає головою.

— Я бачив, як ви з Бароном грали в ту гру із стрибками.

Більша частина мого дитинства минула в цій грі. Часто я продовжую грати в неї уві сні. Хтось стрибає на гладку снігову поверхню. Решта чекають, повернувшись до нього спиною. Потім треба на основі слідів реконструювати стрибок першого. У цю гру ми і грали з Ісайєю. Я часто відводила його до дитячого садка. Ми часто спізнювалися на півгодини. Мене сварили. Говорили про те, що дитячий садок не зможе працювати, якщо діти сповзатимуться протягом усього дня. Але ми були щасливі.

— Він стрибав, як мішок бліх, — говорить механік мрійливо. — Адже він був хитрий. Він робив півтора оберта в повітрі і приземлявся на одну ногу. І потрапляв у свої власні сліди.

Механік дивиться на мене, хитаючи головою.

— Але щоразу, щоразу ти відгадувала.

— Скільки часу їх не було?

Звуки пневматичного молота з Кніппельсбро. Пробуджуваний вуличний рух. Чайки. Далекий низький звук, радше навіть глибока вібрація першої ракети на підводних крилах. Короткий сигнал борнхольмського порома тої миті, коли він розвертається перед Амалієхавен. Починається ранок.

— Можливо, кілька годин. Але його привозила інша машина. Таксі. Він завжди повертався сам на таксі.

Він робить нам омлет, поки я стою в дверях і розповідаю йому про Інститут судової медицини. Про професора Лоєна. Про Лаґерманна. Про сліди того, що, можливо, було м’язовою біопсією, взятою у дитини. Після того, як він упав.

Він ріже цибулю і помідори, кладе їх в олію, гарненько збиває білки, замішує жовтки й підсмажує все з обох боків. Він ставить сковорідку на стіл. Ми п’ємо молоко і їмо шматочки чорного, соковитого житнього хліба, що пахне смолою.

Ми їмо мовчки. У тих випадках, коли я їм з чужими людьми — як зараз — або якщо дуже голодна, — я замислююся про ритуальне значення їжі. З дитинства я згадую, як поєднувалася урочистість зібрання з сильними смаковими відчуттями. Рожева, аж злегка піниться, ворвань, яку їдять зі спільної миски. Відчуття таке, що й правда: все в світі існує, щоб бути поділеним між людьми.

Я встаю.

Він стоїть у дверях, неначе хоче заступити мені шлях.

Я думаю про те, що він не все до кінця розповів мені сьогодні.

Він відходить убік. Я проходжу повз нього. Тримаючи в руці свої чоботи і шубу.

— Я залишу частину звіту. Це буде гарним тренуванням при твоїй дисграфії.

На його обличчі з’являється пустотливий вираз.

— Смілло, як може бути, що в такої витонченої і тендітної дівчини, як ти, такий грубий голос?

— Мені дуже шкода, — кажу я, — якщо створюється враження, що грубий у мене лише голос. Я з усієї сили намагаюся бути грубою в усьому.

Я зачиняю за собою двері.

11

Я проспала весь ранок і прокинулася пізніше, ніж належало, тому на те, щоб прийняти душ, одягнутися й накласти косметику перед похороном, у мене залишилося всього лише півтори години, а це не так уже й багато часу — це вам може підтвердити кожна людина, яка намагається справити гарне враження. Тому, коли ми приходимо до каплиці, я відчуваю себе геть затурканою, і після церемонії краще мені не стає. Йдучи поруч із механіком, я почуваюся так, ніби хтось зняв з мене кришку і пройшовся вгору і вниз великим йоржиком для миття пляшок.

Щось тепле опускається мені на плечі. Він зняв своє пальто і вкутав мене ним. Воно доходить мені до п’ят.

Зупинившись, ми озираємося на могилу і на свої сліди. Його — великі, від скошених набік підошов. Мабуть, у нього трохи кривуваті ноги, хоча зовні це майже непомітно. Маленькі дірочки від моїх високих каблуків. Вони схожі на сліди козулі. Косий, ковзаючий униз рух, а на дні сліду — чорні цятки, там, де копитця пробили сніг до землі.

Жінки проходять повз нас. Я бачу тільки їхні чоботи і туфлі. Троє з них підтримують Юліану, носки її туфель волочаться по землі. Край убрання священика. Поруч — пара чобіт із тисненої шкіри. Над воротами, що ведуть до алеї, висить ліхтар. Коли я підіймаю погляд, жінка відкидає голову, аж довге волосся відлітає назад у темряву, і на її обличчя падає світло, бліде обличчя, на якому великі очі здаються темними озерами. Вона тримає священика під руку і щось зворушливо говорить йому. Щось у зовнішності цих двох людей, що стоять поруч, змушує пам’ять зафіксувати цю картинку.

— Фрекен Ясперсен.

Це Раун. Із друзями. Двома чоловіками. На них такі ж великі, як і на ньому, пальта, але вони їм нітрохи не великі. Під пальтами на них сині костюми, білі сорочки і краватки, вони в сонцезахисних окулярах, щоб зимові сутінки зараз, о четвертій годині дня, не сліпили їм очі.

— Я б хотів переговорити з вами.

— У відділі по боротьбі з економічними злочинами? Про мої капіталовкладення?

Він і оком не моргнув. Його обличчя так багато всього побачило за своє життя, що вже більше ніщо не залишає на ньому слідів. Він робить жест у напрямку до машини.

— Я не певна в тому, що у мене зараз є бажання говорити з вами.

Він не рухається ні на міліметр. Але його соратники непомітно підповзають ближче.

— Смілло, к-коли ти не хочеш, то, я думаю, ти не повинна йти.

Це механік. Він заступає собою дорогу чоловікам.

Коли тварини — і більшість звичайних людей — опиняються перед лицем фізичної небезпеки, їхнє тіло ціпеніє. З фізіологічної точки зору це неощадливо, але це — закон. Білі ведмеді — виняток. Вони можуть лежати в засідці, цілком розслабившись, протягом двох годин, при цьому ні на мить не послабляючи максимального тонусу готовності мускулатури. Тепер я бачу, що і механік — виняток. Він стоїть майже без жодної напруги. Але в його зосередженості на чоловіках, що стоять перед ним, таїться фізична небезпека, яка ще раз нагадує мені, як мало я про нього знаю.

Це не справляє ніякого очевидного враження на Рауна. Але змушує двох синіх чоловіків відступити на крок назад, розстібаючи при цьому піджаки. Можливо, їм жарко. Можливо, обидва вони мають однакову нервову реакцію. Можливо, у них обох є по кийку зі свинцевим осердям.

— Мене відвезуть додому?

— До самісіньких дверей.

У машині я сиджу на задньому сидінні з Рауном. Якоїсь миті я нахиляюся вперед і знімаю з водія сонцезахисні окуляри.

— Я німа як риба, мій любий, — кажу я. — Мій рот запечатано сімома печатями. Від мене Раун не дізнається нічого про те, що ти під час виконання службових обов’язків спиш. О пів на восьму ранку на Каббелаєвай.

Біля Головного поліцейського управління ми звертаємо і їдемо між червоними будинками, де міститься автоінспекція.

Ми прямуємо до низького червоного будинку, що виходить фасадом на гавань.

На ньому немає ніякої вивіски. Нам ніхто не трапляється дорогою. Не стукотять друкарські машинки. На дверях немає табличок з іменами. Лише тиша і спокій. Як у читальній залі. Чи в морзі Інституту судової медицини.

Два сині пажі зникли. Ми заходимо до темного кабінету. На вікнах жалюзі. Через жалюзі видно електричне світло, причали, воду, Ісланс Брюґґе.

Це кімната, до якої вдень, мабуть, проникає багато світла. Крім світла, у ній нічого немає. Немає нічого на стінах. Нічого на столах. Нічого на підвіконнях.

Раун запалює світло. У кутку на стільці сидить чоловік. Він чекав на нас, сидячи в темряві. Жилавий, коротко стрижене майже під їжачок чорне волосся, холодні блакитні очі і суворі губи. Він акуратно одягнений.

Раун сідає за письмовий стіл.

— Смілла Ясперсен, — рекомендує він. — Капітан Теллінґ.

Я сідаю спиною до вікон навпроти двох чоловіків.

Немає сигарет, немає кави в пластмасових стаканчиках, немає магнітофона, немає сильного електричного світла, немає обстановки допиту. Є тільки атмосфера очікування.

У цій атмосфері я завмираю.

З тиші з’являється жінка з тацею, на якій чай, цукор, молоко і скибочки лимона, все це на білім фарфорі. Потім порожній будинок безслідно поглинає її. Раун розливає чай.

Він дістає із шухляди столу теку. Вона ясно-рожева. Він неквапно читає. Неначе намагається знову сприйняти все це як уперше.

— Смілла Кваавігаак Ясперсен. Народилася 16 червня 1956 року в Кваанааку. Батьки: мисливець Ане Кваавігаак і лікар Йорґен Моріц Ясперсен. Загальноосвітня школа в Гренландії і в Копенгагені. Іспит на атестат зрілості в державній школі Біркеред 1976 року. Вчилася в Інституті X. К. Ерстеда і на географічному факультеті Копенгагенського університету. Гляціальна морфологія, статистика і фундаментальні проблеми математики. Поїздки до Західної Гренландії і Туле в 1975,1976 і 1977 роках. Розміщення запасів провіанту для данських і французьких експедицій у Північній Гренландії в 1978, 1979 і 1980 роках. 1982 року прийнята на роботу до Геодезичного інституту. З 1982-го по 1985-й як науковий співробітник брала участь в експедиціях на льодовики до Північного Льодовитого океану й арктичної частини Північної Америки. Додано різні відгуки. Один відгук від майора Гульбрандсена, який очолював патруль «Сиріус». Він належить до 1979 року. Майор скаржиться на те, що ви не водите собачі упряжки. Ви боїтеся собак?

— Я обережна з ними.

— Але він додає, що він би порекомендував будь-якій цивільній експедиції взяти вас із собою провідником, навіть якщо доведеться нести вас на спині. Потім ідуть ваші наукові праці. З десяток, деякі опубліковані за кордоном. З назвами, які вищі нашого з капітаном Теллінґом розуміння. «Statistics on Glacial Graphology». «Mathematical Models for Brine Drainage from Seawater Ice».[9] I компендіум, написаний вами для студентів. «Основні риси гляціальної морфології Північної Гренландії».

Він закриває теку.

— Є кілька інших відгуків. Від викладачів. Від співробітників американської військової лабораторії «Колдуотер» на острові, який називається Байлот. Усі вони одностайно стверджують, що той, хто хоче що-небудь дізнатися про лід, може з великою користю для себе звернутися до Смілли Ясперсен.

Раун знімає пальто. Без пальта він виявляється худим, як йоржик для прочищання курильної люльки. Я знімаю туфлі й сідаю з ногами на стілець, щоб можна було помасажувати пальці ніг. Вони заніміли від холоду, до колготок прилипли крижинки.

— Ці відомості, чесно кажучи, збігаються з curriculum vitae,[10] який ви подавали, коли просили дозвіл на в’їзд до Північної Гренландії у зв’язку з експедицією Норвезького полярного інституту для таврування білих ведмедів. Ми ретельно перевірили ці відомості. Вони цілком відповідають дійсності. Якщо ґрунтуватися на них, я думаю, може скластися враження, що ми маємо справу з молодою, дуже незалежною жінкою з надзвичайним потенціалом, який вона честолюбно й талановито використовує. Вам не здається, що саме такого висновку можна дійти?

— Ви можете дійти будь-якого висновку, це вже як вам завгодно, — кажу я.

— Проте у мене є і деякі інші відомості.

Ця тека дуже тонка, темно-зелена.

— Цей звіт практично збігається з тим звітом, який відділ капітана Теллінґа мав у своєму розпорядженні, коли вони поставили штамп «Відмовити» на вашому останньому клопотайні про дозвіл на в’їзд до Північної Гренландії. Він починається з того, що підсумовує деякі факти вашого особистого життя. Ваша мати пропала без вісті 12 червня 1963 року під час полювання. Очевидно, загинула. Брат кінчає життя самогубством у вересні 1981 року в Упернавіку. Батьки одружилися 1956 року, розлучилися 1958-го. Після смерті матері батьківські права перейшли до батька. Апеляція з боку материного брата у зв’язку з цим відхилена Міністерством юстиції в травні 1964-го. Приїхала в Данію у вересні 1963-го. Пропадала, оголошувався розшук, і поліція знаходила шість разів з 1963-го по 1971-й, двічі в Гренландії.

Данська школа для іммігрантів — 1963-й. Школа Скоуґор у Шарлоттенлунді, 1964—1965-й. Виключена. Інтернат Стінхой у Хумлебеку, 1965—1967-й. Виключена. Потім ідуть короткі періоди в невеликих приватних школах. Іспит з програми 9-річної школи здано екстерном після приватного навчання вдома. Потім гімназія. В останньому класі залишена на другий рік. Іспит на атестат зрілості складено екстерном 1976-го. Зарахована до Копенгагенського університету. Відрахована 1984-го, не отримавши диплома. Тепер політична діяльність. Кілька разів була арештована під час пікетування Радою молодих гренландців Міністерства з охорони довкілля. Брала активну участь у створенні ІА, коли розпалася РМГ.

Він запитливо дивиться на Теллінґа.

— Inuit Ataqatigit. «Ті, що йдуть уперед». Агресивно марксистський настрій.

Уперше капітан заговорив.

— Покидає партію того ж таки року через численні розбіжності. З того часу не перебуває в партіях. Потім кілька незначних порушень закону. Три незакриті справи про порушення канадського територіального законодавства в протоці Пірі. Чому?

Я мітила білих ведмедів. Ведмеді не вміють читати карти. І значить, не поважають державних кордонів.

— Кілька дрібних порушень правил дорожнього руху. Вирок суду за наклеп у зв’язку із статтею «Гляціологія й отримання прибутку у зв’язку з розробкою нафтових родовищ у Північному Льодовитому океані». За це виключена з Данського гляціологічного товариства.

Він дивиться на мене.

— Чи є організація, з якої б вас ще не вигнали, фрекен Ясперсен?

— Наскільки мені відомо, я все ще значуся у відділі цивільної реєстрації населення.

— Окрім цього, ми заглянули в справи Податкового управління і районної адміністрації. Ви трохи заробляєте вашими публікаціями, зрідка підробляєте, отримуєте допомогу. Але не схоже, щоб це могло задовольнити ваші потреби. Можливо, вас хтось фінансує? Як ви ставитеся до свого батька?

— Тепло і з повагою.

— Це дещо могло б прояснити. Річ у тім, що капітан Теллінґ заглянув і в його декларацію про доходи.

Для мене немає нічого нового в тому, що вони все це знають. З часів заснування військової бази в Туле існувало обмеження на те, скільки цивільних пасажирів може перебувати на борту кожного літака, що прилітає до Гренландії. Щоб у розвідки був час перевірити, чи всі пройшли конфірмацію, чи всі походять з хороших родин і чи всім були зроблені щеплення від східної червоної лихоманки. Найдивніше, що вони мені все це повідомляють.

— Ці відомості створюють більш суперечливу картину. Вимальовується портрет жінки, яка не закінчила жодного курсу навчання. У якої немає роботи. Немає родини. Яка, де б вона не була, створювала конфлікти. Яка ніколи не могла пристосуватися до навколишнього оточення. Жінки агресивної. І яку кидає від одного політичного полюса до іншого. А проте вам вдалося за дванадцять років взяти участь у дев’яти експедиціях. Я не знаю Гренландію. Але мені уявляється, що коли в людини не вдалося життя, то їй легше приховувати це серед полярних льодів.

Це я залишаю без коментарів. Але я заношу це до чорної книжечки разом з його ім’ям.

— У цих експедиціях ви кожного разу були провідником. Кожного разу використовувалися секретні карти, супутникові й радарні знімки, результати метеорологічних спостережень, надані військовими. Дев’ять разів за останні дванадцять років ви давали підписку про нерозголошення відомостей. У нас є копії всіх цих матеріалів.

Я починаю розуміти, куди він хилить, у чому полягає його основна думка.

— У такій маленькій країні, як наша, ви, фрекен Ясперсен, являєте собою складний випадок. Ви багато бачили і багато чули. Це автоматично відбувається з кожним, хто потрапляє до Північної Гренландії. Але ви маєте таке минуле і таку вдачу, які — коли б ви були в будь-якому іншому місці на данській території — гарантували б те, що вам би не дали нічого побачити й почути.

У моїх ногах відновлюється циркуляція крові.

— Людина, у якої є бодай крихта здорового глузду, сиділа б на вашому місці тихіше води, нижче трави.

— Вам не подобається, як я одягнена?

— Нам не подобаються ваші даремні і відверто шкідливі спроби втрутитися в розслідування справи, яку, як я вам колись обіцяв, буде заново розглянуто.

Звичайно ж, саме до цього ми весь час і йшли.

— Так, — кажу я. — Я чудово пам’ятаю, як ви це обіцяли. Тоді ви ще служили в іншому місці.

— Фрекен Смілло, — каже він дуже м’яко. — Ми можемо запроторити вас за ґрати будь-якої хвилини. Ви мене розумієте? Ми можемо ув’язнити вас в одиночку, до ізольованої камери, коли нам захочеться. Жоден суддя не сумнівався б ані хвилини, ознайомившись із вашою справою.

Із самого початку під час цієї нашої розмови, мабуть, ішлося про можливості, які дає їм посада. Він хотів показати мені, на що він здатний. Що він має доступ до тих відомостей, які я надіслала до Управління у справах Гренландії і військових. Що він зміг простежити за моїми пересуваннями. Що у нього є доступ до будь-яких архівів. І що він запросто може викликати офіцера розвідки о шостій годині вечора напередодні Різдва. І все це він зробив, щоб у мене не було ані найменшого сумніву в тому, що він у змозі будь-якої миті запроторити мене за ґрати.

Йому це вдалося. Тепер я знаю — він може. Що все буде так, як він захоче. Оскільки за його погрозами ховається пласт знань. Які він тепер витягує на світло.

— Ув’язнення, — каже він повагом, — у маленькому звуконепроникному приміщенні без вікон, як мені говорили, особливо тяжке для тих, хто виріс у Гренландії.

У ньому немає ніякого садизму. Лише чітке і, можливо, трохи меланхолійне усвідомлення наявних у його розпорядженні засобів впливу.

У Гренландії немає в’язниць. Найбільша відмінність між законодавством у Данії і в Нууку полягає в тому, що в Гренландії набагато частіше карають штрафом за ту провину, за яку в Данії присудили б арешт або тюремне ув’язнення. Гренландське пекло — це не скелястий ландшафт геєни огненної, як у європейців. Гренландське пекло — це закритий простір. Коли я згадую своє дитинство, мені здається, що ми ніколи не сиділи під замком. А для моєї матері жити довго на одному і тому ж місці було взагалі неможливо. До своєї просторової свободи я ставлюся так само, як, за моїми спостереженнями, чоловіки ставляться до своїх яєчок. Я колишу її, як немовля, і поклоняюся їй, як богині.

У своєму розслідуванні причин смерті Ісайї я дійшла до кінця шляху.

Ми встаємо. Ми так і не доторкнулися до філіжанок. Чай остиг.