Смілла та її відчуття снігу

1

Можна намагатися подолати депресію різними способами. Можна слухати органні меси Баха в церкві Христа Спасителя. Можна за допомогою леза для гоління викласти на кишеньковому люстерку смужку гарного настрою з порошку, а потім вдихати його через коктейльну трубочку. Можна кликати на допомогу. Наприклад, по телефону, щоб точно знати, хто саме тебе почує.

Це європейський шлях. Сподіватися, що можна, щось роблячи, знайти вихід із скрутного становища.

Я вибираю гренландський шлях. Він полягає в тому, щоб поринути в чорний настрій. Покласти свою поразку під мікроскоп і зосередитися на ній.

Коли справи зовсім кепські — як от зараз, — я бачу перед собою чорний тунель. До нього я і йду. Я знімаю свій дорогий одяг, свою нижню білизну, свій шолом безпеки, залишаю свій данський паспорт і входжу в темряву.

Я знаю, що піде потяг. Обшитий свинцем локомотив, який везе стронцій-90. Я йду йому назустріч.

Мені це під силу, бо мені тридцять сім років. Я знаю, що в глибині тунелю під колесами між шпалами є крихітний просвіт.

Ранок Свят-вечора. Протягом кількох днів я один за одним обривала всі зв’язки зі світом. Тепер я готуюся до остаточного падіння. Яке неминуче. Бо я дозволила Рауну зламати себе. Бо зараз я зраджую Ісайю. Бо я не можу викинути з голови свого батька. Бо я не знаю, що сказати механіку. Бо, схоже, я ніколи не порозумнішаю.

Я приготувалася, відмовившись від сніданку. Це підсилює протистояння. Я замкнула двері. Я сідаю у велике крісло. І кличу поганий настрій: ось сидить Смілла. Голодна. У боргах. У Свят-вечір. Коли всі зі своїми близькими. Коханими. Улюбленими пташками в клітках. Коли поруч з кожною людиною хтось є.

Це добре діє. Я вже стою перед тунелем. Старіюча. Невдаха. Всіма покинута.

У двері дзвонять. Це механік. Я чую це з того, як натискають на кнопку дзвінка. Обережно торкаючись, неначе дзвінок угвинчений прямо в череп старенької, яку він боїться потурбувати. Я не бачила його з дня похорону. Не хотілося думати про нього.

Я виходжу в коридор і відключаю дзвінок. І знову сідаю.

Я викликаю в свідомості спогади про свою другу втечу, коли Моріц забирав мене з Туле. Ми стояли на відкритій бетонній платформі, якою треба було пройти останні двадцять метрів до літака. Моя тітка причитала. Я на повні груди вдихала повітря. Мені здавалося, що так я зможу захопити ясне, сухе і неначе солодкувате повітря з собою в Данію.

Хтось стукає в двері. Це Юліана. Ставши навколішки, вона кричить через щілину для листів:

— Смілло! Я зробила рибний фарш!

— Дай мені спокій.

Вона ображається.

— Я вивалю його тобі через цю дірку.

В останню мить перед тим, як ми стали підійматися в літак, тітка подарувала мені пару домашніх каміків. На одну тільки вишивку бісером у неї пішов місяць.

Дзвонить телефон.

— Мені потрібно з вами про дещо поговорити.

Голос Ельзи Любінґ.

— Мені дуже шкода, — кажу я. — Поговоріть про це з кимось іншим. Не розкидайте бісер перед свиньми.

Я висмикую телефонну вилку з розетки. Я відчуваю, що часом думка про Раунову одиночну камеру стає все привабливішою. Такого дня не можна ручитися, що наступної миті хтось не постукає в твоє вікно. На п’ятому поверсі.

У шибку лунає стукіт. Зовні стоїть зелена людина. Я відчиняю вікно.

— Я — мийник шибок. Просто попереджаю вас. Щоб ви випадково не надумали роздягатися.

Він усміхається на весь рот. Неначе він під час миття вікон засовує в рот по цілій рамі.

— Що ви, чорт забирай, хочете цим сказати? Ви натякаєте, що не хочете бачити мене голою?

Його усмішка гасне. Він натискає на кнопку, і платформа, на якій він стоїть, відносить його за межі досяжності.

— Мені не треба мити вікна, — кричу я вслід. — У моєму віці я вже все одно нічого не бачу.

Перші роки в Данії я не розмовляла з Моріцом. Вечеряли ми разом. Він так вимагав. Не промовляючи ні слова, ми сиділи з кам’яними обличчями, тоді як економки, змінюючи одна одну, подавали одну за одною страви. Фру Міккельсен, Даґні, фрекен Хольм, Болін Хсу. Пироги з м’ясом, заєць у вершковому соусі, японські овочі, угорські спаґеті. Не кажучи одне одному ні слова.

Коли я чую про те, що діти швидко забувають, що вони швидко прощають, що вони чутливі, у мене це влітає в одне вухо і вилітає в друге. Діти вміють пам’ятати, приховувати і вбивати холодом тих, хто їм не подобається.

Мені було, мабуть, близько дванадцяти, коли я стала потроху розуміти, чому він забрав мене в Данію.

Я втекла із Шарлоттенлунда. Поїхала автостопом на захід. Я чула, що коли поїхати на захід, приїдеш в Ютландію. У Ютландії був Фредеріксхаун. Звідти можна було потрапити до Осло. З Осло до Нуука регулярно ходили торгові судна.

Неподалік від Соре пізно ввечері мене підібрав лісник. Він довіз мене до свого будинку, дав мені молока й бутербродів і попросив хвильку почекати. Поки він телефонував до поліції, я підслухувала, притиснувши вухо до дверей.

Біля гаража я знайшла мопед його сина. Я поїхала через зоране поле. Лісник кинувся за мною в капцях, але загруз у багні.

Була зима. На повороті біля озера мене занесло, і я злетіла з мопеда, розірвала куртку й розбила руку. Потім більшу частину ночі йшла пішки. Влаштувавшись під навісом автобусної зупинки, я задрімала. Коли я прокинулася, виявилося, що я сиджу на кухонному столі, а якась жінка спиртом дезінфікує мої подряпини на боці. Було таке відчуття, ніби мене б’ють пальовим молотом.

У лікарні витягли з рани асфальтові крихти і наклали гіпс на зламане зап’ястя. Потім по мене приїхав Моріц.

Він був дуже злий. Коли я йшла поруч нього лікарняним коридором, він увесь трясся.

Він тримав мене за руку. Збираючись дістати ключі від машини, він випустив мене, і я побігла. Адже мені треба було в Осло. Але я була не в найкращій формі, а він завжди був моторним. Гравці в гольф тренуються з бігу, щоб витримати дистанцію, яка часто становить двічі по двадцять п’ять кілометрів, якщо їм треба пройти сімдесят дві лунки за два дні. Він майже відразу ж піймав мене.

У мене для нього був сюрприз. Хірургічний скальпель, який я в травматологічному пункті заховала в своєму капюшоні. Такий скальпель проходить крізь шкіру, немов крізь масло, що постояло на сонці. Але оскільки моя права рука була в гіпсі, вийшов тільки розріз на одній долоні.

Він поглянув на руку і замахнувся, щоб ударити мене. Але я трохи відхилилася назад, і ми стали кружляти по автостоянці. Якщо примара фізичного насильства довгий час таїлася у стосунках між людьми, то, нарешті виявивши її, можна відчути полегкість.

Несподівано він випростався.

— Ти схожа на свою матір, — сказав він. І заплакав.

У цю мить мені вдалося заглянути йому всередину. Коли моя мати потонула, вона, мабуть, забрала з собою якусь частину Моріца. Або ще гірше: якась частина його матеріального світу, напевно, пішла на дно разом з нею. Там, на стоянці, раннього зимового ранку, поки ми стояли, дивлячись одне на одного, а його кров капала, пропалюючи маленький червоний тунель у снігу, я дещо про нього згадала. Я згадала, яким він був у Гренландії, коли мати ще була жива. Я згадала, що посеред затаєних у ньому непередбачуваних змін настрою траплялася веселість, яка була виявом життєрадісності, можливо, навіть свого роду теплом. Цю частину його світу мати взяла з собою. Мати зникла разом з усіма барвами. З того часу він був ув’язнений у світі, в якому було лише чорне і біле.

У Данію він забрав мене, бо я була єдиним нагадуванням про те, що він утратив. Закохані люди поклоняються фотокартці. Вони стоять навколішки перед хусткою. Вони пускаються в мандри, щоб поглянути на стіну будинку. Що завгодно — тільки б роздмухати ті жаринки, які одночасно і зігрівають, і обпалюють.

З Моріцом було гірше. Він був безнадійно закоханий в ту, чиї молекули поглинула безмежна порожнеча. Його любов утратила надію. Але вона чіплялася за спогад. Я була тим спогадом. З великими труднощами він забрав мене і рік у рік зносив нескінченну низку відмов у пустелі ворожості з тим тільки, щоб іноді, поглянувши на мене, на мить затриматися на тих рисах, якими я нагадувала жінку, що була моєю матір’ю.

Ми обоє випросталися. Я відкинула скальпель у кущі. Ми пішли назад до травматологічного пункту, де йому зробили перев’язку.

То була моя остання спроба втекти. Не скажу, що я пробачила йому. Я завжди несхвально ставитимуся до того, що дорослі переносять напругу любові, якій вони не знаходять виходу, на маленьких дітей. Але я хочу сказати, що якоюсь мірою спромоглася зрозуміти його.

З крісла, де я сиджу, мені видно щілину для листів. Це останній вхід, через який ще не спробував протиснутися навколишній світ. Тепер через неї просовується довга смужка сірого паперу. На ній щось написано. Якийсь час я не торкаюся до неї. Але важко не реагувати на повідомлення довжиною в метр.

«Все, що завгодно, краще від самогубства», — написано на ній. Йому вдалося засунути дві-три орфографічні помилки в цей короткий текст.

Його двері відчинені. Я знаю, що він ніколи не зачиняє їх. Постукавши, я заходжу.

Я трохи обполоснула обличчя холодною водою. Цілком можливо, що й причесалася.

Він сидить у вітальні і читає. Вперше я бачу його в окулярах.

Зовні працює мийник шибок. Помітивши мене, він вирішує продовжити роботу поверхом нижче.

У механіка все ще дужка на вухові. Та схоже, що вухо гоїться. Під очима у нього темні мішки. Але він свіжовиголений.

— Була ще одна експедиція.

Він постукує по паперах, що лежать перед ним:

— Ось карта.

Я сідаю поруч із ним. Від нього пахне шампунем і часником.

— На ній хтось зробив помітки.

Я вперше уважно роздивляюся великомасштабну карту глетчера. Це фотокопія. На берегах було щось написано олівцем. Копіювання зробило текст чіткішим. Написано сумішшю англійської і данської. «Виправлено за даними експедиції фонду „Карлсберґ“ 1966 року».

Він дивиться на мене вичікувально.

— Тоді я кажу с-собі, що, значить, була інша експедиція. І думаю, чи не піти мені знову до архіву.

— Без ключа?

— У мене є деякі інструменти.

Немає ніяких підстав сумніватися в цьому. У нього знайдуться інструменти, якими можна відкрити й підвали Національного банку.

— Але мені спадає на думку зателефонувати на завод «Карлсберг». Виявляється, це с-складно. Мене з’єднують. З’ясовується, мені треба телефонувати до фонду «Карлсберг». Там повідомили, що вони фінансували експедицію в шістдесят шостому. Проте ніхто з них тоді там не працював. І у них немає звіту. Але у них виявилося дещо інше.

Це його козирна карта.

— У них виявився фінансовий звіт і список тих учасників експедиції та співробітників, яким вони виплачували зарплату. Знаєш, як я їм пояснив, звідки я телефоную? З податкового управління. Вони одразу мені все повідомили. І знаєш що? Там виявилося знайоме ім’я.

Він кладе переді мною аркуш паперу. На ньому друкованими літерами написано кілька імен, з яких мені знайомі два. Він показує на одне з них.

— Дивне ім’я, правда? Почуєш таке один раз — не забудеш. Він брав участь в обох експедиціях.

«Андреас Фіне Ліхт, — написано на аркуші. — 600 КЙД 12.09».

— Що таке КЙД?

— Кап-йоркські долари. Власна грошова одиниця Кріолітового товариства в Гренландії.

— Я зателефонував у відділ громадянської реєстрації. Їм потрібні були імена, номери громадянської реєстрації та адреси останнього відомого місця проживання. Тому довелося знову телефонувати до фонду. Одне слово, я їх знайшов. Тут десять імен, так? Троє були гренландцями. З решти семи живі тільки двоє. Шістдесят шостий — виявляється, це вже д-давно. Один з них Ліхт. Інший — жінка. У фонді «Карлсберґ» сказали, що вона отримувала гроші за якийсь переклад. Вони не могли сказати який. Її звуть Бенедикта Глан.

— Є ще одна людина.

Він здивовано дивиться на мене. Я кладу перед ним медичний звіт і показую йому підпис під ним. Він неквапно читає.

— Лоєн.

Потім киває:

— Він був там і в шістдесят шостому.

Він готує нам їжу.

Звичайно буває так, що в домах, де відчуваєш себе добре, опиняєшся врешті-решт на кухні. У Кваанааку жили на кухні. Тут я задовольняюся тим, що стою в дверях. Кухня досить простора. Але місця вистачає тільки йому одному.

Є жінки, які можуть приготувати суфле. У яких дуже до речі знаходиться засунутий у спортивний бюстгальтер рецепт приготування шоколадного десерту. Які можуть однією рукою спорудити торт до свого власного весілля, а другою приготувати біфштекс Nossi be з перцем.

Усе це гідно захоплення. Якщо тільки це не означає, що ми самі повинні відчувати докори сумління від того, що ще не перейшли на «ти» зі своїм електричним тостером.

Перед ним гора риби і гора овочів. Лосось, скумбрія, тріска, різні пласкі рибини. Два великих краби. Хвости, голови, плавники. Крім цього, морква, ріпчаста цибуля, цибуля-порей, корінь петрушки, фенхель, топінамбур.

Він чистить і варить овочі.

Я розповідаю про Рауна і капітана Теллінґа.

Він ставить варитися рис. З кардамоном і анісом.

Я розповідаю про те, що давала підписку про нерозголошення отриманих відомостей.

Про ті звіти, які є у Рауна.

Він зливає воду з овочів і варить шматки риби.

Я розповідаю про погрози. Про те, що вони будь-якої миті можуть мене заарештувати.

Один за одним він дістає з каструлі шматки риби. Я знаю це по Гренландії. З тих часів, коли ми готували їжу не поспішаючи. Різну рибу треба варити різний час. Тріска відразу ж стає м’якою. Скумбрія пізніше, лосось ще пізніше.

— Я боюся опинитися за ґратами, — кажу я.

Крабів він кладе в останню чергу. Він кип’ятить їх щонайбільше п’ять хвилин.

В якомусь сенсі я відчуваю полегшення від того, що він нічого не говорить, що він не картає мене. Окрім мене, він єдина людина, якій відомо, як багато ми знаємо. Як багато нам тепер треба забути.

Я відчуваю потребу розтлумачити йому про мою клаустрофобію.

— Знаєш, що лежить в основі математики? — кажу я. — В основі математики лежать числа. Якби хтось запитав мене, що робить мене по-справжньому щасливою, я б відповіла: числа. Сніг, і лід, і числа. І знаєш чому?

Він розколює клішні щипцями для горіхів і зігнутим пінцетом дістає м’ясо.

— Бо система чисел подібна до людського життя. Спочатку натуральні числа. Це цілі і додатні. Числа маленької дитини. Але людська свідомість розширюється. Дитина відкриває для себе тугу, а знаєш, що є математичним виразом туги?

Він наливає в суп вершки і додає кілька крапель апельсинового соку.

— Від’ємні числа. Формалізація відчуття, що тобі чогось бракує. А свідомість продовжує розширюватись і рости, і дитина відкриває для себе проміжки. Між каменями, між лишайниками на каменях, між людьми. І між цифрами. І знаєш, до чого це приводить? Це приводить до дробів. Цілі числа плюс дроби дають раціональні числа. Але свідомість на цьому не зупиняється. Вона прагне переступити за грань здорового глузду. Вона додає таку абсурдну операцію, як добування кореня. І отримує ірраціональні числа.

Він підігріває в духовці довгий батон і насипає в ручний млинок перець.

— Це свого роду божевілля. Тому що ірраціональні числа нескінченні. Їх не можна записати. Вони витісняють свідомість у зону безмежного. А об’єднавши ірраціональні числа з раціональними, ми отримуємо дійсні числа.

Я вийшла на середину кухні, щоб було більше місця. Рідко маєш змогу виговоритися перед своїм ближнім. Як правило, треба боротися за те, щоб отримати слово. А для мене це важливо.

— І це не припиняється. Це ніколи не припиняється. Тому що тепер ми відразу ж приєднуємо до дійсних чисел уявні — квадратні корені з від’ємних чисел. Це числа, які ми не можемо уявити собі, числа, які не може вміщати в себе нормальна свідомість. А якщо ми до дійсних чисел додамо уявні, то отримаємо систему комплексних чисел. Першу систему числення, в межах якої можна задовільно пояснити формування кристалів льоду. Це як великий, відкритий ландшафт. Горизонти. Ти йдеш до них, а вони все віддаляються. Це Гренландія, це те, без чого я не можу! Тому я не можу сидіти за ґратами.

Я зупиняюся перед ним.

— Смілло, — каже він. — Можна я тебе поцілую?

Всі ми маємо певне уявлення про себе. Я завжди здавалася самій собі такою козир-бабою, яка за словом в кишеню не лізе. Але тут я не знаю, що сказати. Я відчуваю, що він мене зрадив. Слухав не так, як повинен був слухати. Що він обдурив мене. З другого боку, він нічого особливого не робить. Він мені не заважає. Він усього лише стоїть перед паруючою каструлею і дивиться на мене.

Я не знаходжу, що сказати. Я просто стою, абсолютно не уявляючи, як мені поводитись, і ця мить тягнеться, але потім вона, на щастя, минає.

— Щасливого Різдва.

Ми поїли, не перекинувшись жодним словом. Частково тому, що не висловлене раніше все ще висить у повітрі. Але в основному тому, що цього вимагає суп. За таким супом неможливо розмовляти. Він волає з тарілки, вимагаючи від нас неподільної уваги.

Так само було і з Ісайєю. Траплялося, що, коли я читала йому вголос або слухала з ним казку «Петрик і вовк», мою увагу щось відвертало і думками я заносилася далеко. Через якийсь час лунало покашлювання. Доброзичливе, направляюче, виразне покашлювання. Воно означало приблизно таке: Смілло, ти мариш наяву.

Так само із супом. Я їм з глибокої тарілки. Механік — з великої чашки. У супу смак риби. Смак глибокого Атлантичного океану, айсбергів, водоростей. Рис нагадує про тропіки, про гребінчасте листя бананової пальми. Про невпинну штовханину на базарі прянощів у Бірмі. Уява захоплює мене цілком.

Ми п’ємо мінеральну воду. Він знає, що я не п’ю спиртного. Він не питає чому. Він взагалі ніколи не ставить мені ніяких питань. За винятком того питання кілька хвилин тому.

Він відкладає ложку.

— Той корабель, — каже він. — Модель корабля в кімнаті Барона. На вигляд він дуже дорогий.

Він кладе переді мною якусь брошуру.

— Той ящик у нього в кімнаті, в якому він зробив дірки, це коробка від корабля. Там я і знайшов її.

Чому я сама її не помітила?

На обкладинці написано: «Арктичний музей. Теплохід Кріолітового товариства „Данія“ „Йоханнес Томсен“. Масштаб 1:50».

— Що таке Арктичний музей? — питаю я.

Він не знає.

— Але на коробці була якась адреса.

Він вирізав її звідти ножем. Напевно, щоб уникнути орфографічних помилок. Тепер він кладе її переді мною.

«Адвокатська контора Хаммер і Вінґ». І її адреса на Естерґаде, прямо біля Конґенс Нюторв.

— Це він забирав Барона на своєму авто.

— Що говорить Юліана?

— Вона така налякана, що трясеться від страху.

Він варить каву. З двох сортів зерен за допомогою млинка, лійки та кавоварки і з тією ж неквапливою акуратністю. Ми п’ємо її мовчки. Сьогодні Свят-вечір. Тиша звичайно є моїм союзником. Сьогодні вона трохи тисне мені на вухо.

— У вас була ялинка, коли ти був маленьким? — питаю я.

Зовні цілком невинне питання. Але я ставлю його, щоб дізнатися, хто він.

— Щороку. Аж поки мені не виповнилося п-п’ятнадцять. Тоді на неї стрибнула кішка. І шерсть на ній спалахнула.

— І що ти зробив?

Тільки запитавши, я розумію: мені здавалося цілком очевидним, що він мусив був щось зробити.

— Зняв сорочку й накинув її на кішку. І так загасив вогонь.

Я уявляю собі його без сорочки. У світлі лампи. У світлі різдвяних свічок. У світлі пойнятої вогнем кішки. Я проганяю від себе цю думку. Вона знову повертається. На деяких думках є клей.

— На добраніч, — кажу я, підводячись.

Він проводжає мене до дверей.

— Мені н-напевне сьогодні снитимуться сни.

У цьому зауваженні є щось лукаве. Я вивчаю його обличчя, щоб побачити який-небудь натяк на те, що він сміється з мене, але воно серйозне.

— Дякую за сьогоднішній вечір.

Однією з ознак плутанини у вашому житті і того, що їй час давати лад, є той факт, що ваша обстановка поступово починає складатися з речей, давним-давно позичених вами на якийсь час. Тепер надто пізно їх повертати, і ви краще поголите себе наголо, ніж з’явитеся перед цим страховищем — їх справжнім господарем.

На моєму касетному магнітофоні вибито «Геодезичний інститут». У ньому вбудовані динаміки, вбудоване сімдесятипроцентне спотворення, вбудована міцність, тож навіть неможливо знайти виправдання для купування нового.

Переді мною на столі коробка з-під сигар, що належала Ісайї. Я по черзі зважую на долоні всі предмети. Знаходжу в енциклопедії Біркет-Сміта «Ескімоси» розділ про наконечник гарпуна. Це наконечник часів культури Дорсет — восьме-десяте сторіччя нашої ери. У книзі висловлюється припущення, що знайдено щонайменше п’ять тисяч таких наконечників. На узбережжі протяжністю три тисячі кілометрів.

Я дістаю касету з коробочки. Це Maxell XLI-S. Дорога плівка. Для тих, хто хоче записувати музику.

На плівці немає музики. На ній записано голос людини. Гренландця.

На острові Диско 1981 року я брала участь у дослідженні впливу морського туману на корозію карабінів, які використовуються для страховки під час переходів по глетчеру. Ми просто розвішували їх на мотузочці й поверталися через три місяці. Вони як і раніше виглядали надійно. Трохи пошкодженими, але все-таки надійними. Завод зазначав, що граничне навантаження на них становить чотири тисячі кілограмів. Та виявилося, що ми можемо розкришити їх на шматочки нігтем. Потрапивши в чужий клімат, вони зазнали руйнування.

Такі самі процеси руйнування відбуваються, коли втрачаєш свою мову.

Коли нас перевели із сільської школи до Кваанаака, у нас з’явилися вчителі, які не могли ані слова сказати ескімоською і навіть не думали вчити її. Вони розповіли нам, що тим з нас, хто зможе стати кращим за інших, відкриється шлях у Данію, можливість закінчити гімназію й позбутися арктичної вбогості. Це золоте сходження мало здійснитися за допомогою данської мови. Це було в той час, коли закладалась основа політики шістдесятих. Яка привела до того, що Гренландія офіційно стала «найпівнічнішим данським амтом», a inuit офіційно мали називатися «північними данцями» і, згідно з висловлюванням нашого спільного прем’єр-міністра, мали «бути підготовлені до сприйняття тих самих прав, які мають решта данців».

Так закладається основа. Потім приїжджаєш у Данію, минає півроку, і тобі здається, що ти ніколи не забудеш рідної мови. Адже нею думаєш, згадуєш своє минуле. Але одного разу зустрічаєш на вулиці гренландця. Перекидаєшся з ним кількома фразами. І раптом виявляється, що треба підбирати найпростіші слова. Минає ще півроку. Подруга запрошує тебе до «Будинку гренландців» на Левстреде. Там і виявляєш, що твою власну ескімоську можна розкришити на шматочки нігтем.

Пізніше, повертаючись, я намагалася знову її вивчити. Як і багато в чому іншому, тут я не те щоб мала великі успіхи, але й не зазнала поразки. Так приблизно і стоїть справа з моєю рідною мовою — неначе мені шістнадцять-сімнадцять років.

До того ж у Гренландії не одна мова. Їх три. Людина на Ісайїній плівці говорить східноескімоською.

Її тон, як мені здається, свідчить про те, що вона розмовляє з кимось. Але її не перебивають. Схоже, що вона говорить у кухні або в їдальні, бо іноді лунають звуки, схожі на стукіт ножів і виделок. Іноді чути шум двигуна. Можливо, це генератор. Або шум записуючого пристрою.

Вона пояснює щось важливе для неї. Пояснення довге, гаряче, докладне, але трапляються й довгі паузи. Під час пауз чується шум — чи то музика, чи то звук якогось духового інструмента. Залишки попереднього запису, що погано стерся.

Я полишаю спроби зрозуміти, що говорять, і поринаю в роздуми. Той, що говорить, не може бути Ісайїним батьком, бо він говорив іншим діалектом.

Закінчується фраза, і голос пропадає. Мабуть, натискали на паузу, бо не чути тріску. Голос то з’являється, то змінюється рівним шумом. А десь на задньому плані відлуння далекої музики.

Я залишаю магнітофон увімкненим і кладу ноги на стіл.

Іноді я давала Ісайї послухати музику. Я ставила динаміки до канапи, близько до його вух, якими він погано чув, і збільшувала гучність. Він відкидався назад і заплющував очі. Часто він засинав. Він тихо падав на бік, не прокидаючись. Тоді я піднімала його й несла наниз. Якщо там було дуже галасливо, я знову несла його нагору і клала на ліжко. У ту мить, коли я його клала, він завжди прокидався. І здавалося, що в цьому напівсонному стані він, хрипкувато бурмочучи, намагається проспівати кілька тактів того, що чув.

Я заплющую очі. Ніч. Останні різдвяні гості відкотили вже свої повні дарунків трейлери додому. Тепер вони, лежачи в ліжку, з нетерпінням чекають післязавтрашнього дня, коли вони зможуть піти до крамниці обміняти свої дарунки або ж отримати за них гроші.

Час випити м’ятного чаю. Час подивитись на місто. Я повертаюся до вікна. Завжди залишається надія, що, поки ти сидів, повернувшись до нього спиною, пішов сніг.

У цю мить лунає сміх.

Я схоплююся на ноги, виставивши вперед руки. Це не ніжний дівочий сміх. Це примара опери. Я так просто не здамся.

Чуються чотири легкі удари, і починається музика. Це джаз. На передньому плані звучить, поступово заповнюючи все, велика труба. Цей звук з Ісайїної плівки.

Я вимикаю магнітофон. Мені потрібно чимало часу, щоб знову спуститися на землю. Запанікувати можна за лічені секунди. Для того щоб дати собі раду, потрібний іноді цілий вечір.

Я перемотую назад і знову програю останню частину плівки. Знову скористалися паузою. Немає ніякого попередження, раптом сміх. Глибокий, тріумфальний, дзвінкий. Потім удари, що відлічують ритм. Потім музика. Це джаз — і все-таки не джаз. У музиці є щось ейфорійне, незв’язне. Ніби це чотири інструменти збожеволіли. Але це ілюзія. Тому що чутно і дивовижну точність. Як у номері клоунів на манежі. Те, що має бути схоже на цілковитий хаос, вимагає граничної точності.

Номер триває, мабуть, хвилин сім. Потім плівка кінчається, і звуки різко уриваються.

У музиці була енергія. Несподіване піднесення після пережитого страху, Свят-вечір, третя година ночі.

Я співала в церковному хорі в Кваанааку. Волхвів я уявляла собі в снігоступах, як вони їдуть на собачій упряжці по льоду. Із спрямованим до зірки поглядом. Я знала, що вони відчувають усередині себе. Їм був зрозумілий Абсолютний Простір. Вони знали, що на правильному шляху. До енергетичного феномена. Ось чим було для мене дитя Ісус, коли я стояла, вдаючи, що читаю ноти, яких насправді ніколи не розуміла, а просто все вчила на слух.

Так і зараз, у «Білому розтині», коли прожито більш ніж півжиття. І начхати, що мені самій так і не довелося народити дитини. Я маю втіху від моря і льоду, не відчуваючи себе постійно обдуреною Творцем. Новонароджений — це те, за чим треба йти, те, що треба шукати, — північне сяйво, стовп енергії у Всесвіті. А померла дитина — це жорстокість.

Я встаю, спускаюся вниз по сходах і дзвоню в двері.

Він виходить у піжамі. Нетвердо стоячи на ногах від сну.

— Пітере, — кажу я, — мені страшно. Але все-таки я піду на це.

Він усміхається, напівпроснулий, напівсонний.

— Я так і думав, — каже він. — Я так і думав.

2

— Тридцять — біблійне число, — каже Ельза Любінґ. — Іуда отримав тридцять срібняків. Ісусові було тридцять років, коли він хрестився. У новому році минає тридцять років, як у Кріолітовому товаристві було запроваджено автоматизований бухгалтерський облік.

Третій день Різдва. Ми сидимо в тих самих кріслах. Той самий чайник стоїть на столі, ті самі підставки під філіжанками. Той самий запаморочливий краєвид з вікна, той самий білий зимовий світ. Можна подумати, що час стояв на місці. Неначе ми нерухомо просиділи тут весь минулий тиждень, а тепер хтось натиснув на кнопочку, і ми продовжуємо з того місця, де перервалися. Якби тільки не одна обставина. Схоже, що вона прийняла якесь рішення. У ній відчувається якась визначеність.

Її очі глибоко запали, і вона блідіша, ніж минулого разу, наче шлях до цього рішення коштував їй безсонних ночей.

Чи все це мені тільки здається? Можливо, вона так виглядає, бо зустрічала Різдво постом, неспанням і повторенням молитов по сімсот разів двічі на день.

— З одного боку, ці тридцять років змінили все. З другого боку, все залишилося як і раніше. Директором тоді — у п’ятдесятих і на початку шістдесятих — був таємний радник Ебель. У нього і в його дружини було по зробленому на замовлення «роллс-ройсу». Іноді один з автомобілів стояв перед входом, за кермом чекав водій у лівреї. Тоді ми розуміли, що або він, або його дружина відвідує завод. Їх самих ми ніколи не бачили. У неї був особистий салон-вагон, що стояв у Гамбурзі, кілька разів на рік його причіплювали до потяга, і вони їхали на Рів’єру. Поточні питання управління вирішував фінансовий директор, начальник відділу збуту і головний інженер Оттесен. Оттесен був завжди в лабораторії або на кар’єрі в Саккаку. Його ми теж ніколи не бачили. Начальник відділу збуту завжди роз’їжджав. Іноді він з’являвся, розсипаючи навколо себе усмішки, подарунки і фривольні анекдоти. Я пам’ятаю, що перший раз, повернувшись із Парижа після війни, він привіз із собою шовкові панчохи.

Вона сміється на думку про те, що колись могла радіти шовковим панчохам.

— Я звернула увагу, що ви теж небайдужі до одягу. З роками це минає. Останні тридцять років я ношу тільки біле. Якщо обмежити земне, можна спокійно звернутися думками до духовного.

Я нічого не відповідаю, але це зауваження заношу собі в пам’ять. Щоб пригадати його, коли я наступного разу шитиму брюки у кравця Твіллінґа на Хайнесґаде. Він збирає подібні перли.

— Це був апарат розміром 165 х 100 х 120 сантиметрів. Він працював за допомогою двох важелів. Один для континентальної грошової системи, другий для англійських фунтів і пенсів. Необхідні відомості містилися в свого роду коді з отворів у картці, що поміщалася в машину. Таким чином, відомості ставали менш доступними. Коли цифри переносять на перфокарту й переводять у код, стає важче їх розуміти. Це централізація. Так пояснив директор. Централізація завжди пов’язана з певними витратами.

У певному розумінні орієнтуватися в сучасному світі стало легше. Будь-яке явище стало інтернаціональним. Гренландська торгова компанія закрила — це було частиною процесу централізації — своє відділення на острові Максвела 1979 року. Мій брат був там мисливцем протягом десяти років. Королем острова, недоторканним, як самець-бабуїн. Закриття магазину змусило його перебратися до Упернавіка. Коли я працювала на метеорологічній станції, він підмітав причали в гавані. Через рік він повісився. Це було того року, коли відсоток самогубств у Гренландії став найвищим у світі. Гренландське міністерство писало в «Atuagagdliutit», що, схоже, важко буде поєднати необхідну централізацію і мисливський промисел. Вони не написали, що напевно далі буде ще більше самогубств. Але це малося на увазі.

— Покуштуйте печиво, — каже вона. — «Спекулас», я його сама спекла. Я все життя вчилася пекти його так, щоб воно відставало від форми і при цьому зберігався малюнок.

Печиво плескате, темно-коричневе, з утиснутими знизу шматочками підгорілого мигдалю. Людина, що прожила все життя на самоті, може дозволити собі відточувати свою майстерність у найнесподіваніших галузях. Наприклад, добиватися того, щоб печиво відставало від форми.

— Я трохи махлюю, — каже вона. — Візьміть, наприклад, оце. На формі — подружня пара. Насправді дуже важко зробити так, щоб вийшли очі. Так завжди, коли печеш з дуже сухого листкового тіста. Тому я беру спицю, коли печиво вже вийняте з духовки і лежить на столі. Виходить не зовсім такий малюнок, але дуже схожий. Щось подібне відбувається і на підприємстві. Там це називається «Оптимізація бухгалтерського обліку». Це розтяжне поняття для позначення того, що можуть схвалити ревізори. Ви знаєте, як розподіляється відповідальність у зареєстрованих на фондовій біржі підприємствах?

Я хитаю головою. Масла і прянощів у печиві якраз стільки, що можна з’їсти сотню і лише потім, коли вже буде запізно, виявити, як тобі погано.

— Дирекція, звісно, у фінансовому відношенні підзвітна правлінню і, отже, загальним зборам акціонерів. Фінансовий директор був «працюючим головою правління». Це може бути дуже раціональним розподілом влади. Але він вимагає цілковитої довіри. Оттесен був завжди на кар’єрі. Начальник відділу збуту завжди роз’їжджав. Я думаю, можна без жодного перебільшення сказати, що протягом багатьох років фінансовий директор ухвалював усі серйозні рішення в товаристві. Звичайно ж, не було ніяких причин засумніватися в його чесності. Надзвичайно гідний керівник. І юрист, і ревізор. Який був раніше членом міської ради. Від соціал-демократів. Він обіймав і досі обіймає кілька посад в різних правліннях. У житлових кооперативах і ощадних банках.

Вона простягає мені вазочку. Данці виявляють свої найсильніші почуття через усе, що має стосунок до їжі. Я зрозуміла це, коли разом з Моріцом уперше була в гостях. Коли я втретє взяла печиво, він пильно подивився на мене.

— Бери, поки не стане соромно, — сказав він.

Я не дуже впевнено відчувала себе в данській, але сенс я зрозуміла. Я взяла ще тричі. Не відриваючи від нього погляду. Кімнати не існувало, тих, у кого ми були в гостях, не існувало, я не відчувала смаку печива. Існував тільки Моріц.

— Мені все ще не соромно, — сказала я.

Я взяла ще тричі. Тоді він схопив таріль і поставив його так, щоб я не змогла дістати. Я перемогла. Перша з довгої низки маленьких, важливих перемог над ним і над данським вихованням.

Печиво Ельзи Любінґ іншого роду. Воно має зробити мене одночасно і її довіреною особою, і її співучасницею.

— Ревізорів вибирають збори акціонерів. Але ж акції товариства — окрім тих, що належать фінансовому директорові й державі, — на руках у багатьох людей. Ними володіють всі спадкоємці тих восьми компаньйонів, які отримали перші концесії в минулому сторіччі. Ніколи не вдавалося зібрати їх усіх на загальні збори акціонерів. Це означає, що фінансовий директор мав надзвичайно великий вплив. Примітно, що всі рішення з приводу найважливішої в економічному відношенні частини надр Гренландії ухвалювала одна-єдина людина, чи не так?

— Дуже гарно.

— Крім того, є в цьому й діловий аспект. Товариство було дуже великим клієнтом. Ревізор, виступивши проти директора, мав бути готовий до того, щоб утратити цього клієнта. І нарешті, той факт, що одні й ті самі люди відігравали в товаристві різні ролі. Людина, яка була ревізором товариства в 1960-х, стала пізніше колегою директора, відкривши адвокатську контору. 7 січня 1967 року я робила фінансовий звіт за півроку. У ньому був запис, який не був розбитий за позиціями. На 115 000 крон. Тоді це була дуже велика сума. Можливо, людину необізнану це не здивувало б. Правління напевно б цього не помітило. При загальному обігу п’ятдесят мільйонів. Але для мене, що займалася поточними рахунками, це було неприйнятно. Тому я стала шукати в картотеці відповідну перфокарту. Її не виявилося. Картки були пронумеровані. Вона мусила бути там. Але її не було. Тому я пішла в кабінет до фінансового директора. Я пропрацювала під його керівництвом двадцять років. Він вислухав мене, подивився в свої папери і сказав: «Фрекен Любінґ, цю статтю я схвалив. З технічних бухгалтерських міркувань було дуже важко зробити її специфікацію. Наш ревізор вважає, що цей запис є гарним прикладом оптимізації бухгалтерського обліку. А решта не входить до вашої компетенції».

— І що ви зробили? — питаю я.

— Я пішла назад і внесла цифри до звіту. Як мені сказали. Тим самим я зробила себе співучасницею. У чомусь, чого я не розуміла, і так ніколи й не зрозуміла. Я погано розпорядилася талантами. Виявилася негідною довіри.

Я розумію її. Річ не в тім, що, приховавши від неї інформацію, поставили під сумнів її компетентність. І не в тім, що їй грубо відповіли. Річ у тім, що похитнулися її ідеали порядності.

— Я розповім вам, у якому місці звіту вигулькнула ця сума.

— Дозвольте мені відгадати, — кажу я. — Вона вигулькнула в звіті про геологічну експедицію товариства на глетчер Баррен на Гела Альта біля Західного узбережжя Гренландії влітку шістдесят шостого року.

Вона дивиться на мене, примружившись.

— У звіті за дев'яносто перший рік було посилання на давнішу експедицію, — пояснюю я. — Просто.

— Тоді теж трапилося нещастя, — каже вона. — Аварія з вибуховими речовинами. Двоє з восьми учасників загинули.

Я починаю розуміти, чому вона покликала мене. Вона бачить у мені свого роду ревізора. Людину, яка, можливо, буде в змозі допомогти їй і Господові Богу перевірити не закритий до кінця фінансовий звіт від 7 січня 1967 року.

— Про що ви думаєте? — питає вона.

Що мені їй відповісти? Мої думки в хаотичному стані.

— Я думаю, — кажу я, — що глетчер Баррен, судячи з усього, нездорове місце для відвідин.

Ми просиділи якийсь час мовчки, попиваючи чай з печивом і дивлячись у вікно на засніжений і буденний світ, що лежав біля наших ніг.

Та ще до того ж із смужкою сонячного світла, що перетинає Сольсортевай і футбольне поле біля школи Дуеваєн. Але я весь час усвідомлюю, що їй ще є що сказати.

— Таємний радник помер у 1964 році, — веде вона далі. — Усі кажуть, що разом з ним померла ціла епоха в данському фінансовому житті. У своєму заповіті він зажадав, щоб його «роллс-ройс» був затоплений у Північній Атлантиці. І щоб при цьому шведський актор Єста Екман на палубі судна читав монолог Гамлета.

Я бачу перед собою цю сцену. І думаю про те, що цей похорон можна було б вважати символом політичної смерті й відродження. Із старою, неприкрашеною колоніальною політикою в Гренландії було у цей момент покінчено. Щоб почати політику 1960-х — підготовку північних данців «до сприйняття тих самих прав, які мають решта данців».

— Товариство було реорганізоване. Для нас це означало появу нового начальника відділу і двох нових співробітниць у бухгалтерії. Але найбільші зміни торкнулися науково-дослідного відділу. Адже запаси кріоліту вичерпувались. Їм весь час доводилося розробляти нові методи видобування й обробки, оскільки якість руди ставала дедалі гіршою. Але всі ми знали, до чого йдеться. Іноді під час обіду в їдальні проносилася чутка про нове родовище. Це було як раптова лихоманка. Через кілька днів ця чутка завжди спростовувалась. Раніше в лабораторії було тільки п'ять співробітників. Тепер їх стало більше. У якийсь момент їх було двадцять. Раніше на тимчасову роботу набирали додатковий штат геологів. Це часто бували фіни. Але тепер створили постійну науково-дослідну групу. 1967-го створили Консультативну науково-дослідну комісію. Це робило буденну працю більш таємничою. Нам повідомляли зовсім небагато. Але комісія була створена для пошуку нових родовищ. Вона складалася з представників деяких великих підприємств та організацій, з якими співробітничало товариство. Шведський концерн з видобування алмазів, AT «Данські надра», Геологічний інститут, «Гренландські геологічні розвідування». Це утрудняло складання звіту. Робило його складнішим через велику кількість нових гонорарів, витрати на експедиції. І весь цей час переді мною стояло нез’ясоване питання про ті 115 000 крон.

Я замислююся про те, як же їй було, з таким гіпертрофованим відчуттям цифр і вірою в порядність, щодня працювати поруч з людиною, яку підозрюєш у тому, що вона приховала порушення.

Вона сама відповідає на це питання.

— Немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв. Євангеліє від Марка, розділ четвертий, вірш двадцять другий.

Упевненість у вищій справедливості давала їй терпіння.

— 1977-го у нас з’явилися комп’ютери. Мені так і не вдалося зрозуміти їх. На моє прохання звіти як і раніше велися від руки. 1992-го я вийшла на пенсію. За три тижні до мого останнього робочого дня ми звіряли звіт. Фінансовий директор запропонував, щоб я передала цей балансовий звіт заступникові начальника відділу. Я наполягла на тому, щоб зробити його самій. Сьомого січня — рівно через двадцять п’ять років після події, про яку йшлося, — я сиділа перед звітом про експедицію, що відбулася попереднього літа на Гела Альта. Це було як знак згори. Я знайшла старий звіт. Пункт за пунктом порівняла їх. Звичайно, це виявилося важкою справою. Експедиція дев’яносто першого року фінансувалася, як це тепер заведено, через Наукову комісію. Проте мені вдалося їх звірити. Найбільшою статтею витрати дев’яносто першого року була сума 450 000 крон. Я зателефонувала до комісії і попросила специфікацію.

Вона зупиняється, намагаючись упоратися зі своїм обуренням.

— Пізніше я отримала листа, в якому, якщо висловитись коротко, було написано, що мені не слід було звертатися до них з таким питанням, обійшовши своє безпосереднє начальство. Але тоді було вже пізно. Тому що того дня, коли я зателефонувала їм, мені дали відповідь. Ті 450 000 крон пішли на те, щоб зафрахтувати судно.

Вона бачить, що я нічого не розумію.

— Судно, — каже вона, — каботажне судно для перевезення восьми осіб до Гренландії, щоб забрати кілька кілограмів проб коштовних каменів. Це абсурд. Кілька разів ми фрахтували «Диско» Гренландської торгової компанії. Це було потрібно для перевезення кріоліту. Але ціле судно для маленької експедиції — це неймовірно. Ви пам’ятаєте свої сни, фрекен Смілло?

— Іноді.

— Останній час мені кілька разів снилося, що ви послані Провидінням.

— Ви б послухали, що про мене говорить поліція.

Як у багатьох старих людей, у неї розвинувся вибірковий слух. Вона ігнорує те, що я сказала, і править своє:

— Можливо, ви думаєте, що я стара. Ви, можливо, розмірковуєте, чи не впала я в маразм. Але пригадайте Діяння Апостолів. «Старим вашим сни будуть снитися».

Її погляд проходить крізь мене, крізь стіну. Він спрямований у минуле.

— Мені здається, що ті 115 000 крон справді було витрачено на те, щоб зафрахтувати судно. Я думаю, що хтось під прикриттям Кріолітового товариства організував дві експедиції до Західного узбережжя.

Я затамувала подих. Зважаючи на щирість і порушення багатолітньої лояльності, це делікатний момент.

— Можна уявити собі тільки одне пояснення цьому. В усякому разі, я, пропрацювавши в компанії сорок п’ять років, не можу уявити собі іншого. У Данію хотіли щось перевезти, щось таке важке, що навіть знадобилося судно.

Я надягаю свою накидку. Чорну, з каптуром, що робить мене схожою на черницю, накидку, яка, як мені здавалося, найвідповідніша.

— Фонд «Карлсберґ» фінансував частину експедиції в дев’яносто першому році. У їхніх звітах фігурує гонорар якійсь Бенедикті Глан, — кажу я.

Вона відчужено дивиться просто перед собою, гортаючи всередині себе свої вичерпні, без помилок бухгалтерські книги.

— І в шістдесят шостому, — каже вона поволі, — 267 крон на оплату перекладу. Це був також один з тих пунктів, які мені не роз’яснили. Але я її пам’ятаю. Вона була знайомою директора. Жила колись у Німеччині. У мене склалося враження, що вони познайомилися в Берліні 1946 року. Відразу ж після закінчення війни союзники вели в Берліні перемови про поділ алюмінієвих родовищ. Кілька осіб з товариства там часто бували в ті роки.

— Хто, наприклад?

— Оттесен там бував. Начальник відділу збуту. І таємний радник.

— Ще хтось?

Вона в загальмованому стані після того, як так довго проговорила, виливаючи свою душу в таке місце, яке може виявитися стічною канавою. Вона напружено думає.

— Я не пам’ятаю інших імен. Це важливо?

Я не знаю. Її руки стискають мої плечі. Вона цілком могла б відірвати мене від землі.

— Смерть маленького хлопчика. Що ви хочете зробити?

Данія — ієрархічне суспільство. Вона знаходить помилку і скаржиться своєму начальникові. Її не слухають. Вона скаржиться до правління. Її не слухають. Але вище правління є Господь Бог. До нього вона і звертається з молитвою. Тепер вона хоче, щоб я виявилася одним з посланих ним співробітників.

— Те судно. Воно повернулося з тим вантажем, по який відправилося?

Вона хитає головою:

— Це важко сказати. Після аварії ті, що залишилися живими, разом з устаткуванням були перевезені літаком у Готхоп, а звідти в Данію. Це я точно знаю, бо бухгалтерія оплачувала перевезення вантажу та авіаквитки.

Вона проводжає мене аж до ліфта. Раптом я відчуваю приплив ніжності до неї. Щось подібне до материнського почуття, хоча вона вдвічі старша за мене і втричі сильніша.

Приїжджає ліфт.

— Хай вам не сняться погані сни через вашу чесність, — кажу я.

— Я стала дуже старою, щоб шкодувати про що-небудь.

І я їду вниз. Проходячи через ворота, я дещо згадую. Коли я кличу її через посріблену мушлю, вона відповідає так, ніби стояла й чекала на цей дзвінок.

— Фрекен Любінґ.

Ніколи й на думку не могло б спасти назвати її на ім’я.

— Фінансовий директор. Хто він?

— Він виходить на пенсію наступного року. У нього своя власна адвокатська контора. Його звуть Девід Вінґ. Контора називається «Хаммер і Вінґ». Вона міститься десь на Естерґаде.

Я дякую їй.

— Бережи вас Господь, — каже вона.

Такого ніколи ніхто мені раніше не говорив, хіба що в церкві. Можливо, я раніше менше цього потребувала.

— У мене був з-знайомий, який працював прибиральником на автоматичній телефонній станції на Нерреґаде.

Ми сидимо у вітальні механіка.

— Він розповідав, що вони просто, телефонують і кажуть, що у них є судове розпорядження. І тоді на реле вішають рознімач, і, сидячи в Поліцейському управлінні, можна через телефонну мережу прослуховувати всі дзвінки за певним номером і з нього.

— Мені ніколи не подобалися телефони.

У нього в руках широкий червоний скотч, на столі лежать маленькі ножиці. Він відрізає довгу смужку й міцно приклеює нею телефонну трубку.

— У себе вгорі зроби те саме. З цієї миті щоразу, коли ти комусь дзвониш, і щоразу, коли хтось дзвонить тобі, ти повинна будеш с-спочатку зняти стрічку. Це нагадуватиме тобі, що десь на лінії у тебе можуть бути слухачі. Про телефони завжди забуваєш, що вони можуть бути і не особистими. Стрічка нагадуватиме тобі про те, що треба бути обережною. Якщо ти, наприклад, захочеш освідчитися комусь у коханні.

Якщо я і захочу комусь освідчитися в коханні, я вже в усякому разі не робитиму цього по телефону. Але я нічого не кажу.

Я нічого про нього не знаю. За останні десять днів мені вдалося побачити окремі фрагменти його минулого. Вони не відповідають один одному. Звідки, наприклад, він знає, як прослуховують телефони?

Чай, який він нам робить, це ще одна часточка, що викликає у мене подив, але я не хочу про неї питати.

Він кип’ятить молоко зі свіжим імбиром, чвертю палички ванілі й такими темними і дрібними листочками чаю, що вони схожі на чорний пил. Він проціджує його через ситечко і кладе нам обом у чай тростинний цукор. У чаї є щось ейфорично збудливе і водночас тривне. У нього такий смак, який, за моїми уявленнями, має бути у Сходу.

Я розповідаю йому про мої відвідини Ельзи Любінґ. Він знає тепер усе, що знаю я. За винятком деяких деталей, таких як, наприклад, коробка з-під Ісайїних сигар та її вміст, де серед іншого є плівка, на якій сміється людина.

— Хто, крім «Карлсберґа», фінансував експедицію дев’яносто першого року? Вона це знає? Хто вів перемови про судно?

Мені прикро, що я не запитала саме про це. Я тягнуся до телефонної трубки. Вона міцно приклеєна.

— Ось тому й п-потрібна стрічка, — каже він. — 3 телефоном завжди так: мине п’ять хвилин — і ти вже забув про це.

Ми разом ідемо до телефонної будки на площі. Його кроки в півтора раза більші від моїх. І все-таки йти поруч з ним зовсім неважко. Він іде точнісінько так само повільно, як і я.

Коли моя мати не повернулась додому, я вперше задумалася над тим, що будь-яка мить може стати останньою. Не можна, щоб ти йшов просто ради того, щоб переміститися з одного місця в інше. Під час кожної прогулянки треба йти так, немов це останнє, що в тебе залишилось.

Таку вимогу можна висунути самому собі як недосяжний ідеал. Потім треба нагадувати про нього щоразу, коли в чомусь халтуриш. У мене це трапляється по двісті п’ятдесят разів на день.

Вона відразу ж знімає слухавку. Мене дивує те, яка впевненість звучить у її голосі.

— Алло?

Я не називаюся.

— Ті чотириста п’ятдесят тисяч. Хто їх заплатив?

Вона ні про що не питає. Можливо, їй також відкрилося, що телефонна мережа може бути населена людьми. Вона мовчить, поринувши на хвильку в роздуми.

— «Геоінформ», — каже вона, подумавши. — Так називалася компанія. У них були два представники в Науковій комісії. Вони володіють пакетом акцій. П’ять відсотків, якщо я не помиляюся. Досить, щоб бути зареєстрованими в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. Власник компанії — жінка.

Механік увійшов слідом за мною до телефонної будки. Це породжує в мене три думки. Перша — що він заповнює собою весь простір. Що, випроставшись, він міг би видавити дно і піти разом зі мною й телефонною будкою далі.

Друга — що його руки, притиснуті до скла переді мною, гладкі й чисті. Звиклі до роботи, але гладкі й чисті. Час від часу він працює в майстерні біля площі Тофтеґор. Як, сушу я собі голову, можна весь день возитися з мастилами і гайковими ключами і при цьому мати такі гладкі пальці?

І третя думка — мені вистачає чесності визнати, що стояти отак поруч з ним досить приємно. Я змушена зробити над собою зусилля, щоб не продовжити розмову тільки з цієї причини.

— Я подумала про одну річ, про яку ви питали. Про Берлін після війни. Був ще один співробітник. Тоді він не працював у нас. Він почав працювати пізніше. Не на кар’єрі, а тут, у Копенгагені. Медичним консультантом. Доктор Лоєн. Йоханнес Лоєн. Він виконував якусь роботу для американців. Мені здається, він був судово-медичним експертом.

— Як стають професором, Смілло?

На аркуші паперу ми написали список імен. Адвокат Верховного суду і власник державної ліцензії ревізор Девід Вінґ. Людина, яка дещо розуміє в судноплавстві. Може, наприклад, покривати витрати на фрахт суден. І посилати кораблики в подарунок на Різдво гренландським дітлахам.

Бенедикта Глан. Її ім’я механік знайшов у телефонній книзі. Якщо це, звичайно, вона. Виявляється, вона живе за двісті метрів од того місця, де ми сидимо. В одному з перебудованих пакгаузів на Странґаде. У яких, напевно, найдорожчі данські приватні квартири. Три мільйони за вісімдесят чотири квадратних метри. Натомість там є цегляні стіни півтора метра завтовшки, щоб битися об них головою, коли розрахуєш ціну одного квадратного метра. І бантини з померанської сосни, щоб повіситися, якщо биття головою об стіну не допоможе. Навпроти її імені він записав номер телефону.

І є два професори. Йоханнес Лоєн і Андреас Фіне Ліхт. Двоє чоловіків, про яких ми не так уже й багато знаємо. Тільки те, що їхні імена пов’язані з обома експедиціями на Гела Альта. Двома експедиціями, про які ми, власне кажучи, теж нічого не знаємо.

— Мій батько, — кажу я, — колись був професором. Тепер, коли він уже більше не професор, він говорить, що найчастіше професорами стають люди талановиті, але при цьому в міру талановиті.

— А що буває з тими, хто надто талановитий?

Я ненавиджу цитувати Моріца. Що робити з людьми, слова яких не хочеш повторювати, але які своїми висловлюваннями попадають саме в точку?

— Він говорить, що вони або підносяться до зірок, або йдуть на дно.

— Що сталося з твоїм батьком — перше чи друге?

Я замислююся, перш ніж відповісти.

— Він, швидше за все, розколовся на дві половинки, — кажу я.

Ми мовчки слухаємо звуки міста. Машини, що переїздять через міст. Звук пневматичного інструмента в одному із сухих доків Хольмена, де йдуть нічні роботи. Дзвін церкви Христа Спасителя. Кажуть, що туди пускають грати кого завгодно. Якщо судити з того, що звучить, то так воно і є. Іноді це нагадує Горовиця. Іноді — неначе взяли першого-ліпшого п’яницю з кафе «Хеулен».

— Комітет з реєстрації промислових підприємств і компаній, — кажу я. — Любінґ сказала, що коли хочеш дізнатися про те, хто контролює компанію або хто сидить у правлінні, то можна звернутися до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У них мають бути фінансові звіти всіх зареєстрованих на біржі данських компаній.

— Це н-на Кампмансґаде.

— Звідки ти знаєш? — питаю я.

Він дивиться у вікно.

— Коли я вчився в школі, я не відволікався на уроках.

З

Бувають дні, коли вранці пробиваєшся на поверхню, немов крізь товщу бруду. Неначе до ніг прив’язано якір. Коли знаєш, що вночі ти віддав Богові душу. І радіти нічому, крім того, що помер ти своєю смертю, тож ніхто не зможе трансплантувати твої мертві органи.

Такими бувають кожні шість із семи днів.

Сьомий ранок сьогодні. Я прокидаюся з відчуттям кришталевої ясності. Піднімаюся з ліжка так, ніби мені є ради чого вставати.

Я роблю ті чотири йогівські вправи, які встигла вивчити до того, як отримала з бібліотеки сорок сьоме нагадування про необхідність повернути книжку, і до мене відрядили посильного, і довелося заплатити такий штраф, що з тим самим успіхом можна було б купити книжку.

Я приймаю крижаний душ. Надягаю лосини, великий светр, сірі чоботи і хутряний капелюшок від Джейн Еберлайн. Він пошитий у стилі, що нагадує гренландський.

Я маю звичку говорити собі, що свою культурну належність я втратила назавжди. І коли я повторю це собі досить багато разів, я раптом прокидаюся, як зараз уранці, з чітким усвідомленням себе самої. Смілла Ясперсен — розпещена гренландка.

Сьома година ранку. Я простую до гавані й виходжу на лід.

Лід у копенгагенській гавані — не те місце, куди батькам варто відправляти грати маленьких дітей, хай і в такий лютий мороз, як сьогодні. Навіть мені тут краще бути обережною.

Пройшовши метрів сорок, я зупиняюся. Поверхня льоду стає темнішою. Ще один крок — і я провалюся. Я стою, погойдуючись на носках. Морський лід пористий і еластичний, вода просочується крізь нього, утворюючи навколо моїх чобіт дві дзеркальні поверхні, що відбивають розсіяні в темряві вогні.

На причалі стоїть людина. Чорний силует на тлі білих стін будинків. Страх наростає в мені вібруючим звуком. Смертельна небезпека, що підстерігає тюленя, який лежить на льоду. Такий вразливий, такий помітний, такий незграбний. Але тут звук стихає. Це механік, згорблений, прямокутний, як величезний валун. Я не бачила його два дні. Можливо, навіть уникала його.

Так звикаєш бачити місто під певними точками зору, що звідси воно здається незнайомою, ніколи раніше не баченою столицею. Як Венеція. Або Атлантида. Місто, оповите снігом і ніччю, могло б бути побудоване з мармуру. Я повертаюся до причалу.

Він міг би бути іншим. Я могла б бути іншою. Ми могли б бути молодими закоханими. А не заїкою, що страждає на дисграфію, і озлобленою мегерою, які розповідають одне одному напівправду, йдучи разом сумнівним шляхом.

Коли я опиняюся перед ним, він бере мене за плечі:

— Це дуже небезпечно!

Якби я не знала, що це неможливо, я могла б присягнутися, що в його голосі чути майже благальні нотки. Я відсторонюю його від себе:

— У мене гарні стосунки з льодом.

Коли ми розпустили Раду молодих гренландців, щоб створити ІА, і повинні були визначити свою лінію щодо соціалдемократів у партії SIUMUT і реакційного гренландського вищого класу в ATASSUT, ми читали «Капітал» Карла Маркса. Цю книгу я дуже полюбила. За її трепетне, жіноче співчуття та її пристрасне обурення. Я не знаю іншої книги, в якій би висловлювалась така сильна віра в те, що можна добитися дуже багато чого, якщо тільки є прагнення до змін.

На жаль, сама я не така впевнена в собі. Мені багато що було дано, і я багато чого прагнула. Але в остаточному підсумку в мене не так уже багато лишилося, і я не дуже добре знаю, чого хочу. Я здобула основи освіти. Я подорожувала. Іноді мені здається, що я робила те, що хотіла. А проте мене вели. Якась невидима рука тримала мене за загривок, і що-разу, коли я думала, що ось зараз зроблю рішучий крок назустріч світлу, вона заштовхувала мене глибоко в мережу каналізаційних труб, що проходять під ландшафтом, який мені так ніколи й не довелося побачити. Неначе мені призначено було проковтнути певну кількість кубометрів стічних вод, перш ніж мені дадуть дихальний отвір.

Зазвичай я пливу проти течії. Але іноді вранці, як, наприклад, сьогодні, у мене є надлишок сил, щоб здатися. Зараз, ідучи поруч з механіком, я дивно, незрозуміло щаслива.

Мені спадає на думку, що ми могли б поснідати разом. Не знаю вже, коли я снідала востаннє з іншою людиною. Так я сама для себе вирішила. Я дуже чутлива вранці. Я хочу, щоб був час умитись холодною водою, підвести очі й випити склянку соку до того, як мені доведеться спілкуватися з людьми. Але цього ранку все відбулося само собою. Ми зустрілися, а тепер ідемо пліч-о-пліч. Я вже збираюся запропонувати це.

І тут я злітаю вгору.

Він підняв мене і притис до риштування. Я думаю, що це жарт, і збираюся щось сказати. Але тут я бачу те, що помітив він, і нічого не кажу. У під’їзді темно на всіх поверхах. Але одні двері прочиняються. Вони випускають у темряву смужку жовтого світла. І дві постаті. Юліану і якогось чоловіка. Він говорить їй щось. Вона похитується. Те, що він говорить, падає як удари. Вона опускається навколішки. Потім двері зачиняються. Чоловік спускається по зовнішній драбині.

Юліанині друзі не йдуть о сьомій годині ранку. У такий час вони ще не розходяться по домівках. Але якщо вони і йдуть, то не з прудкою легкістю, як ця людина. Вони, радше, повзуть до ліфта.

Ми стоїмо, приховані риштуванням. Він нас не бачить. На ньому довге пальто з тканини берберрі і капелюх.

Біля фасаду будинку, що виходить на Крістіансхаун, механік злегка стискає мій лікоть, і далі я йду сама. Капелюх переді мною залізає в машину. Коли машина від’їжджає від тротуару, поруч зі мною зупиняється маленький «Морріс». Сидіння холодні і такі низькі, що мені треба витягуватися, щоб дивитися в переднє скло. Воно заледеніло, тож ми бачимо тільки прикрасу на капоті та червоні габаритні вогні перед нами.

Ми переїжджаємо через міст. Повертаємо праворуч перед церквою Хольмен, проїжджаємо повз Національний банк, через Конґенс Нюторв. Можливо, є й інші машини, можливо, ми самі на дорозі. Через вікна цього не видно.

Чоловік ставить машину біля скверу Крінсен. Ми проїжджаємо повз і зупиняємося навпроти Французького посольства. Він не оглядається.

Він проходить побіля готелю «Анґлетер» і повертає на Строєт. Ми йдемо за ним на відстані двадцяти п’яти метрів. Навколо нас тепер люди. Він підходить до воріт, відмикає двері ключем і заходить.

Якби я була сама, я б зараз зупинилася. Мені не треба підходити до воріт, щоб сказати, що написано на вивісці. Я знаю, хто та людина, за якою ми йшли, я знаю це з такою певністю, неначе він показав мені свою ліцензію. Якби я була сама, я б пішла додому, поринувши в свої роздуми.

Але сьогодні нас двоє. Вперше за довгий час нас двоє.

Щойно він стояв поруч зі мною, але наступної миті уже опинився біля воріт і засунув руку в щілину, поки двері не встигли зачинитися.

Я йду за ним. Коли граєш у м'яча або в іншу гру, трапляється іноді мить такого ось спонтанного взаємного розуміння без слів. Ми потрапляємо в прохід під аркою з білою і золотисто-бронзовою склепінчастою стелею, мармуровими панелями, м’яким жовтим світлом і скляними дверима з мідною ручкою. Прохід веде у внутрішній садок, де ростуть вічнозелені кущі, маленькі японські дерева гінкго і ще розташований фонтан. Усе це покрито двотижневим снігом, який один раз підтавав, тож на поверхні його утворилася тоненька мерзла кірочка. Звідкись згори, немов пил, цідиться перше денне світло.

У під’їзді лежить електричний дріт. Він тягнеться за ріг. Звідти доноситься звук пилососа. Перед нами стоїть візок прибиральниці. На ній двоє відер, швабра, щітка для підлоги та кілька валиків для відтискання ганчірок. Механік хапає візок.

Перед нами сходи. М’які сходинки, що приглушають кроки блакитною доріжкою, яка по всій ширині сходів кріпиться латунними дужками. Відчувається якийсь приємний запах. Запах, який мені знайомий, але я не можу визначите, що це.

Ми на третьому поверсі в ту мить, коли за ним зачиняються двері. Механік іде, затиснувши візок під пахвою так, ніби у нього в руках нічого немає.

На стінах і на дверях тут повторюється та сама позолота з кремовими вкрапленнями, що й у воротах. Всюди висять латунні таблички з вигравіюваними іменами. Табличка, перед якою ми зупиняємося, прикріплена над щілиною для листів, яка розміром удвічі більша від звичайної. Щоб могли пролізти навіть найбільші чеки. «Адвокатська контора», — написано на ній. Звичайно ж. Адвокатська контора «Хаммер і Вінґ». Двері не замкнуті, і ми входимо. Ми і візок.

Ми опиняємося в просторому передпокої. Відчинені двері ведуть до анфілади кабінетів, розташованих так само, як приймальні на фотографіях з королівського палацу Амалієнборґ. Та й фотографії королеви і принца тут теж є, і дзеркальні паркетні підлоги, і картини в позолочених рамах, і найвишуканіші офісні меблі, які я будь-коли бачила. І тут той самий запах, що й на сходах, і тепер я його пізнаю. Це запах грошей.

Тут немає ані душі. Я беру ганчірку, відтискаю її, а механік бере велику швабру.

У кінці анфілади — зачинені подвійні двері. У них я і стукаю. У нього, мабуть, є панель управління, бо, коли двері відчиняються, він сидить у протилежному кінці кімнати, у кабінеті, вікна якого виходять у двір.

Він сидить за письмовим столом з темного червоного дерева, який стоїть на чотирьох левових лапах і виглядає так, що не можна не задуматися, як же його сюди втягли. На стіні позаду нього висять три безрадісні картини у масивних рамах із зображенням Мармурового моста.

Важко визначити його вік. Від Ельзи Любінґ я знаю, що йому має бути за сімдесят. Але він здається здоровим і спортивним. Неначе він кожного ранку йде босоніж по своїй ділянці пляжу, спускається до моря, де пробиває отвір у кризі і приймає освіжаючу ванну, а потім біжить назад і з’їдає маленьку миску гладіаторських мюслів із знежиреним молоком.

Це допомогло йому зберегти шкіру гладкою і рум’яною. Але це не сприяло росту волосся. Він геть лисий.

На ньому окуляри в позолоченій оправі, і вони так сильно блищать, що ніяк не вдається розгледіти його очі.

— Доброго ранку, — кажу я. — Контроль якості. Ми перевіряємо ранкове прибирання приміщень.

Він нічого не відповідає, просто дивиться на нас. Виразно, ніби він щойно закінчив говорити, я пам’ятаю його голос — сухий і коректний — по одній телефонній розмові колись дуже давно.

Механік відходить у куток і починає підмітати. Я вибираю те підвіконня, яке найближче до письмового столу.

Він дивиться у свої папери. Я витираю підвіконня ганчіркою. Вона залишає смугастий слід брудної води.

Незабаром він почне дивуватися.

— Так, приємно, коли зроблено по-справжньому гарне прибирання, — кажу я.

Він робить невдоволену гримасу, тепер уже трохи роздратований.

Поруч з підвіконням висить картина із зображенням вітрильного судна.

Я знімаю її зі стіни і ганчіркою стираю пил із зворотного боку.

— Яка чудова картинка, — кажу я. — Я, бачте, сама цікавлюся кораблями. Коли я повертаюся додому після довгого робочого дня, проведеного серед гумових рукавичок і дезінфікуючих засобів, я випростую ноги і гортаю гарну книгу про кораблі.

Тепер він міркує, чи я при своєму розумі.

— У кожного з нас є свої улюбленці. Мені найбільше подобаються кораблі, які плавали до Гренландії. А тут нагода — бачу ваше ім’я на красивій дощечці біля дверей і кажу собі: Боже мій, Смілло, — кажу я, — Вінґ! Цей ласкавий пан якось подарував одному з твоїх друзів на Різдво модель кораблика. Прекрасного корабля «Йоханнес Томсен». Маленькому гренландському хлопчикові.

Я чіпляю картину на місце. Вода не пішла їй на користь. За будь-яке прибирання треба платити. Я згадую Юліану, вкляклу перед ним у дверному отворі.

— Про що мені теж ніколи не набридає читати — то це про судна, зафрахтовані для гренландських експедицій.

Тепер він сидить абсолютно тихо. Лише віддзеркалення в скельцях окулярів слабо блищать.

— Узяти, наприклад, ті два судна, які були зафрахтовані в шістдесят шостому і дев’яносто першому роках. Для експедицій на Гела Альта.

Я підходжу до візка і викручую ганчірку.

— Я думаю, що тепер ви будете задоволені, — кажу я. — Нам треба йти. Робота не чекає.

Коли ми виходимо, нам через довгий ряд кімнат видно його кабінет. Він нерухомо сидить за письмовим столом.

Унизу сходів стоїть жінка середнього віку в білому халаті. Вона стоїть, із сумним виглядом поплескуючи свій пилосос, неначе вона розмовляла з ним про те, як же їм двом прожити в цьому величезному світі без візка з відрами.

Механік ставить візок перед нею. Він не в особливому захваті від того, що йому довелося взяти чужий інструмент. Він хоче сказати їй щось. Як ремісник ремісникові. Але йому не вдається нічого придумати.

— Ми з компанії, — кажу я. — Перевіряли вашу роботу. Ми дуже, дуже задоволені.

Я знаходжу в кишені одну з новеньких, хрустких стокронових Моріцових купюр і прилаштовую її на краю відра.

— Прийміть, будь ласка, цю додаткову винагороду. Такого чудового ранку. Купите булочку до кави.

Вона меланхолійно дивиться на мене.

— Я директор компанії, — каже вона. — У ній працюю лише я і четверо співробітників.

Ми якийсь час стоїмо і дивимося одна на одну.

— Ну то й що, — кажу я. — Адже навіть директори п’ють каву з булочками.

Ми сідаємо в машину і якийсь час сидимо, дивлячись на Конґенс Нюторв. Уже надто пізно, щоб снідати разом. Ми домовляємося зустрітися пізніше. Тепер, коли напруга спала, ми говоримо одне з одним як чужі. Коли я виходжу з машини, він опускає скло.

— Смілло, чи треба було це робити?

— Це було спонтанно, — кажу я. — І до того ж — ти коли-небудь полював?

— Трохи.

— Коли полюєш на полохливих тварин, на оленів наприклад, іноді спеціально даєш їм себе побачити. Встаєш і махаєш цівкою рушниці. У всіх живих істот страх межує з цікавістю. Тварина підходить ближче. Вона знає, що це небезпечно. Але вона повинна підійти й подивитися, що це там так рухається.

— І що ж ти робила, коли вона підходила зовсім близько?

— Нічого, — признаюся я. — Я ніколи не могла змусили себе вистрілити. Але раптом пощастить і поруч виявиться хтось, хто знає, що треба робити.

Я йду пішки по Кніппельсбро. Восьма година, день щойно почався. У мене виникає відчуття, що я зробила дуже велику справу, наприклад рознесла безліч газет по квартирах.

На мене чекає лист. Довгастий конверт з цупкого паперу ручної роботи. Це від мого батька. Двошаровий конверт, виготовлений Об’єднаною паперовою компанією, з його витисненими ініціалами. Його почерк має такий вигляд, ніби він спеціально ходив на курси, щоб виявити себе і в галузі каліграфії. Та він і справді ходив на курси. Це було, поки я жила з ним. Після двох вечорів на курсах він забув свій старий почерк. Але ще не вивчив нового. Протягом трьох місяців він писав як дитина. Я змушена була підробляти його підпис на тих рахунках, які він розсилав. Він боявся, що у пацієнтів станеться рецидив хвороби, коли вони побачать нерівний підпис великого лікаря.

З того часу його почерк став більш контрольований. Світ ним захоплюється. Мені ж він здається зарозумілим.

Але лист цілком люб’язний. Він складається з одного рядка на аркуші паперу з водяними знаками, який, як мені відомо, коштує п’ять крон за аркуш. І ще в конверті пачка фотокопій газетних вирізок на скріпці.

«Люба Смілло, — написано в листі. — Ось те, що є в архіві „Берлінґске Тідене“ про Доєна і Гренландію».

І ще аркуш.

«Повний список його наукових публікацій», — написано Моріцовим почерком. Список надруковано.

Унизу написано, що відомості взяті з чогось, що називається Index Medicus, й отримані через базу даних у Стокгольмі. Є статті чотирма іноземними мовами, одна з яких російська. Більша частина — англійською. У половині випадків мені незрозумілі навіть назви. Але Моріц написав на берегах короткі пояснення. Є статті про каліцтва під час аварій. Про токсикологію. Стаття, написана в співавторстві, про порушення засвоєння вітаміну В12 у шлунку як ускладнення після вогнепального поранення. Це статті 1943-го і 1950-х років. З 1960-х починаються статті про арктичну медицину. Трихіноз, обмороження.

Книга про епідемії грипу в районі Баренцового моря. Ціла низка коротких статей про паразитів. Кілька про використання рентгена. Він працював у багатьох галузях.

Схоже, що він кілька разів займався історичними дослідженнями. Є стаття про дослідження знайдених в данських болотах решток людей кам’яного віку. І три назви, які я позначаю хрестиком. У них мова йде про рентгенівські дослідження мумій. Одне дослідження проводилося в Берліні в 1970-ті роки в музеї Перґамон, мумій з гробниці Тутанхамона. Друга стаття про бальзамування в Малайзії і Таїланді в добуддистську епоху, вона опублікована музеєм у Сінгапурі. Третя присвячена гренландським муміям Квілакітсок.

Внизу на аркуші я пишу: «З вдячністю. Смілла», кладу його в конверт, на якому пишу батькову адресу. Потім я переглядаю вирізки.

Їх вісімнадцять, і вони лежать у хронологічному порядку. Я починаю зверху. Це жовтнева стаття, яка повідомляє про те, що підготовку до створення гренландської судово-медичної інстанції вже майже закінчено під керівництвом професора, доктора медицини Йоханнеса Лоєна. Наступна стаття старша на рік. Це фотографія з коротким підписом: «Рада з етики на конференції в Готхопі». Всі одягнені в каміки й хутряні шапки. Лоєн — другий зліва. Він такий високий, що виявляється одного зросту з тими, хто стоїть за ним на кілька сходинок вище. Наступна вирізка належить до його сімдесятиріччя роком раніше. У замітці написано, що як виняток було продовжено термін його перебування на посаді у зв’язку з роботою із створення гренландського державного центру автопсії. Так статті і йдуть — назад у часі. «Вітаємо професора Лоєна з 60-річчям», «Професор Лоєн читає лекцію в щойно відкритому Гренландському університеті», «Представники Управління охорони здоров’я в Гренландії, зліва головний лікар Копенгагена, поруч завідувач відділення, директор недавно створеного Інституту арктичної медицини». І так далі назад через 1970-ті і 1960-ті. Експедиції 1991-го і 1966-го не згадуються.

Передостання вирізка належить до 1949 року. Це маленький зразок газетної проституції. Захоплений опис нових вагонеток Кріолітового товариства «Данія», які полегшили доставку руди з глибини шахти на поверхню. Сердечна подяка директорові й таємному радникові Ебелю та його дружині, яких видно на передньому плані. За ними стоять головний інженер, доктор технічних наук Вільхельм Оттесен і медичний консультант компанії, доктор Йоханнес Лоєн. Фотографію зроблено біля шахти в Саккаку, у ту хвилину, коли нова машина підняла перший вантаж на поверхню.

Після цієї фотографії десятирічна перерва. Остання вирізка належить до травня 1939-го.

Це фотографія і підпис до неї. Фотографію зроблено в порту. На задньому плані темне судно. Перед ним стоїть з десяток людей. Чоловіки в світлих костюмах, жінки в довгих спідницях і легких накидках. Загальний вигляд справляє враження інсценування. Підпис зовсім короткий: «Відважна і сповнена ентузіазму компанія зі студії „Фрейя Фільм“ під час від’їзду до Гренландії». Після цього йде список членів відважної і сповненої ентузіазму компанії. Вона складається з акторів і режисера. І лікаря кінознімальної групи та його асистента. Лікаря звуть Роусинг. Асистента не названо. У консервативній пресі в 1930-ті роки асистенти не мали імен. Але його подальша доля зберегла і цю фотографію в архіві, і змусила когось дописати його ім’я кульковою ручкою. Він виділяється на фотографії. Вищий за решту. І, незважаючи на його молодість, його підлегле становище, на те, що він стоїть позаду людей, котрі кокетують перед камерою, в ньому вже тоді помітна його зарозумілість. Це Лоєн. Я складаю вирізку.

Після сніданку я надягаю довге замшеве пальто і хутряну шапку від Джейн Еберлайн. У пальті глибокі внутрішні кишені. У них я опускаю останню складену вирізку, пачку грошей, Ісайїну касету та батьків лист. Потім виходжу з дому. День почався.

У крамниці «Пронтапрінт» на Торвеґаде я роблю копію касети. Я заглядаю також до їхньої телефонної книги. Інститут кісмології міститься на Фіольстреде. Я дзвоню туди з телефонної будки на площі. Мене з’єднують з викладачем, мова якого свідчить про його гренландське походження. Я пояснюю, що у мене є запис східноескімоською, якої мені не розібрати. Він питає, чом би мені не звернутися до «Будинку гренландців».

— Мені потрібний експерт. Йдеться не просто про те, щоб зрозуміти зміст записаного. Я хочу спробувати ідентифікувати того, хто говорить. Я шукаю людину, яка могла б послухати плівку і сказати, що у власника голосу вогненно-руде волосся і що в п’ятилітньому віці, коли він сидів на горщику, його шльопали, а його голосні свідчать про те, що це відбувалося в Акунааку сорок сьомого року.

Він починає попирхувати від сміху.

— У вас є гроші, фру?

— Гроші? А у вас? І це не фру. А фрекен.

— Сваєрбрюґґен. Це в Південній гавані. Місце стоянки сто двадцять шість. Запитайте доглядача.

Він усе ще пирхає, кладучи слухавку.

Я доїжджаю до станції Енґхаве. Звідти я піду пішки. Я подивилася карту Крака в бібліотеці на Торвеґаде. У моїй свідомості зафіксувався лабіринт звивистих вуличок.

На станції холодно. На пероні на протилежному боці стоїть людина. Вона з тугою видивляється потяг, який має відвезти її звідси у центр міста, до інших людей. Це остання людина, яка зустрілася на моєму шляху.

Центр міста зараз являє собою мурашник. Люди у цей час заповнюють універмаги. Вони готують театральні прем’єри. Вони стоять у черзі перед винним льохом Вида.

Південна гавань — це місто примар. Над ним нависло сіре небо. Повітря пахне димом від спалюваного вугілля й хімічними речовинами.

Той, хто боїться, що машини скоро захоплять владу, повинен утриматися від прогулянок Південною гаванню. Тут не прибрано сніг. Тротуари непрохідні. Вузьким, покритим багнюкою залізничним полотном час від часу проносяться неприродно довжезні товарні потяги з великими вікнами без жодної ознаки життя. Над миловарним заводом висить хмара зеленого диму. Кафетерій пропонує смажену картоплю з ковбасою. За шибками на самотніх обсмажувальних апаратах у покинутій кухні світяться червоні і жовті контрольні лампочки. Над занесеною снігом купою вугілля вперед і назад по рейках без будь-якої мети рухається невгомонний кран. Зі щілин у закритих воротах гаражів цідиться тьмяне голубувате світло і доноситься тріск електричного зварювання й побрязкування незаконно зароблених грошей, але не чути голосів людей.

Потім дорога виходить до художньої листівки. Велика акваторія порту, оточена низькими жовтими пакгаузами. Вода замерзла, і, поки я оговтуюся, споглядаючи цей краєвид, з’являється сонце, низьке, ясно-жовте, несподіване, і освітлює лід, немов підземна електрична лампочка за матовим склом. Біля причалу стоять маленькі риболовецькі судна, корпуси яких такого ж блакитного кольору, як те місце, де море сходиться з обрієм. На краю акваторії, у самій гавані, стоїть великий трищогловий вітрильник. Набережна ця і є Сваєрбрюґґен.

На стоянці 126 — вітрильне судно. Дорогою туди мені ніхто не зустрічається. Звуки всіх механізмів позаду мене пропали. Всюди тиша.

На причалі стоїть стовп з білою поштовою скринькою. Над ним прикріплена велика вивіска, ще закрита білим поліетиленом.

На кормі золотими літерами написано назву судна — «Північне сяйво». На носі судна фігура, що зображає людину з факелом. Довжина чорного виблискуючого корпусу судна щонайменше тридцять метрів, щогли спрямовані в небо, створюючи враження, що стоїш перед церквою. Пахне смолою і тирсою. Хтось нещодавно витратив цілий статок, щоб привести його до ладу.

Я піднімаюся на борт по трапу з товстою доріжкою з кокосового волокна і поручнями, прикрашеними полірованими бронзовими шишками. Уся палуба заставлена великими закритими дерев’яними ящиками з написом «обережно» і завалена купами дощок і бляшанок з фарбою. Весь такелаж акуратно згорнутий, усе дерево сяє глибоким темно-коричневим блиском, що виникає в кількох шарах дорогого корабельного лаку. Біла емаль виблискує, як скло. Повітря вібрує від запаху засобів для чищення, епоксидного клею і шпаклівки. Якщо не звертати уваги на цю вібрацію, то судно здається вимерлим.

Вузька стежка між коробками веде до лакованих подвійних дверей, які не замкнуті. За ними в темряву спускаються сходи.

Внизу біля сходів стоїть людина. Вона сперлася ліктем на спис, вона нерухома. Навіть коли я підходжу до неї впритул.

У приміщенні, мабуть, є кілька верхніх віконець, які ще прикриті. Але по краях просочуються вузькі смужки білого світла. Досить для того, щоб побачити, що це зала. Усі перегородки знесені, і вийшло приміщення завдовжки приблизно двадцять п’ять метрів і завширшки на все судно.

Тепер досить світло, і я можу розгледіти, що людина, яка стоїть переді мною, — ескімос. Він сперся ліктем на довгий гарпун. У лівій руці він тримає пристрій для метання списа. Він лише наполовину одягнений, на ньому високі каміки і костюм з пташиних шкурок з пір’ям. Він трохи вищий від мене. Я плескаю його по щоці. Він порожнистий усередині, відлитий із склопластику й майстерно розмальований. У нього уважне обличчя.

— Неначе живий, правда?

Голос доноситься звідкись із-за ширми. Прямуючи туди, я змушена обійти напіврозпакований каяк і скляну вітрину, що лежить на підлозі, немов спустошений акваріум на три тисячі літрів. Ширма — це шкура, натягнута між двома смугами китового вуса. За нею стоїть письмовий стіл. За письмовим столом сидить чоловік. Він підводиться, і я тисну простягнену мені руку. Він як дві краплі води схожий на манекен. Однак на^: тридцять років старший. У нього жорстке волосся, підстрижене під пажа, але сиве. Він походить звідти ж, звідки і я. У ньому є гренландські риси.

— Доглядач…

— Це я.

Данською він говорить без акценту. Він показує рукою:

— Ми робимо експозицію. Це коштує ціле багатство.

Я кладу перед ним плівку. Він обережно обмацує її.

— Я намагаюся ідентифікувати людину, голос якої записаний на плівці. Мене направили сюди, коли я зателефонувала до Інституту кісмології.

Він задоволено усміхається.

— Усна рекомендація — це найкраща реклама. І найдешевша. Ви знаєте, скільки коштує дати оголошення?

— Тільки оголошення про знайомство.

— Це дорого?

Він щиро зацікавлений. Гумор на нього витрачено марно.

— Дуже.

Він киває:

— Це жахливо. Вас розривають на шматки. Денні газети. Податкове управління, митниця.

Мені здається, що я його раніше десь бачила. Це відчуття останнім часом усе частіше викликають у мене обличчя і місця. Я не знаю, чи зв’язано це з тим, що я так багато побачила і світ почав повторюватись, а чи це пояснюється передчасним зносом розумового апарату.

Перед ним на столі стоїть плаский, матово-чорний, квадратний касетний магнітофон. Він ставить плівку. Звук доноситься з розташованих на дальній стіні кімнати динаміків. Тепер, коли мої очі вже звикли до темряви, я можу здогадуватися, як згинаються стіни там, де вони повторюють форму бортів судна.

Він слухає півхвилини, затуливши обличчя руками. Потім зупиняє плівку.

— Близько сорока п’яти років. Виріс у районі Анґмаґссаліка. Всього кілька класів школи. На східноескімоській основі чути сліди північніших діалектів. Але вони такі нестійкі, що важко сказати, яких саме. Він, очевидно, ніколи не бував довго за межами Гренландії.

Він дивиться на мене світло-сірими, майже молочними очима, так, ніби чогось чекає. Несподівано я розумію, чого саме. Аплодисментів після першого акту.

— Вражаюче, — кажу я. — Можете сказати ще щось?

— Він описує мандрівку. По льоду. На санях, запряжених собаками. Він, очевидно, мисливець, бо використовує деякі професійні вислови, як, наприклад, anut про посторонки для собак. Мабуть, він говорить з європейцем. Він використовує англійські назви місцевості. І йому здається, що деякі речі він повинен повторювати.

Він слухав плівку зовсім недовго. Я думаю, чи не тримає він мене за дурненьку.

— Ви мені не вірите, — холодно каже він.

— Я просто дивуюся з того, що можна зробити так багато висновків з такого малого.

— Мова — це голограма.

Він говорить це повільно і виразно.

— У кожному з висловлювань людини міститься сума її мовного минулого. Ось ви самі… Вам близько тридцяти п’яти років. Виросли в Туле або північніше. Один з батьків чи обидва — inuit. Ви приїхали в Данію, коли вже засвоїли всю ескімоську мовну основу, але до того, як ви втратили властивий дитині талант досконало опанувати іноземну мову. Ну, скажімо, вам було від семи до одинадцяти років. Потім стає важче. Є сліди кількох соціолектів. Ви жили або ходили до школи в північних передмістях: Гентофте або Шарлоттенлунде. Є також дещо справді північнозеландське. І, хоч як це дивно, пізніший натяк на західноескімоську.

Я не намагаюся приховати захоплення.

— Це правда, — кажу я. — У загальних рисах усе так.

Він задоволено прицмокує.

— Чи можна визначити, де відбувається розмова?

— Ви справді не розумієте цього?

Я знову це відчуваю. Повна впевненість у собі і тріумф з приводу свого вміння.

Він перемотує плівку назад. Натискаючи на кнопки, він не дивиться на магнітофон. Він програє секунд десять для мене.

— Що ви чуєте?

Я чую тільки нерозбірливі голоси.

— На тлі голосу. Інший звук.

Він знову вмикає це місце. І тут я чую. Слабкий, дедалі сильніший, шум двигуна, немов генератор, який починає працювати, а потім знову вимикається.

— Гвинтовий літак, — каже він. — Великий гвинтовий літак.

Він перемотує плівку. Знову вмикає. Те місце, де чується слабке подзенькування фарфору.

— Велике приміщення. З низькою стелею. Накривають столи. Щось подібне до ресторану.

Я бачу, що він знає відповідь. Але йому дає втіху повільно діставати її з капелюха.

— На задньому плані голос.

Він кілька разів програє одне і те саме місце. Тепер я чітко чую його.

— Жінка, — кажу я.

— Чоловік, що говорить як жінка. Він лається. По-данськи і по-американськи. Данська — його рідна мова. Мабуть, він робить догану тому, хто накриває на стіл. Це напевно адміністратор ресторану.

Востаннє я замислююся над тим, чи не просто він міркує. Але я знаю, що він має слушність. Що в нього ненормально точний і тренований слух та мовне чуття.

Плівка звучить знову.

— Знову гвинтовий літак, — роблю я припущення.

Він хитає головою:

— Реактивний. Невеликий реактивний літак. Дуже скоро після попереднього. Повний руху аеропорт.

Він відкидається на спинку крісла.

— У якій же частині світу східноескімоський мисливець може сидіти й розповідати щось у ресторані, де накривають столи, де данець лається по-американськи і де на задньому плані чути аеродром?

Тепер я теж розумію, але я поступаюся йому можливістю сказати це. Маленьким дітям не треба заважати. Навіть якщо ці маленькі діти дорослі.

— Тільки в одному місці. На військово-повітряній базі Туле.

Місце відпочинку на базі називається «Північна зірка». Ресторан, що складається з двох частин, із залою для концертів.

Він знову вмикає плівку.

— Дивно.

Я мовчу.

— Музика… на тлі голосу… сліди старого запису. Це, звичайно ж, поп. «Юритмікс». «There Must Be an Angel». Але труба…

Він підводить голову:

— Піаніно, це ви, звичайно, чуєте, «Ямаха-Ґранд»?

Я взагалі не чую піаніно.

— Великий, важкий, прекрасний звук. Дещо незграбний бас. Іноді трохи фальшивий. Ніколи не стане «Бесендорфером»… Але мене дивує труба.

— У кінці плівки зберігся уривок музики, — кажу я.

Він перемотує вперед. Коли він натискає на кнопку, ми потрапляємо кудись прямо після початку музики.

«Містер П. Ч.»! — каже він. Потім його обличчя стає непроникним, задумливим.

Він програє запис до кінця. Коли він зупиняє плівку, у нього відсутній вигляд. Я даю йому час повернутися назад. Він витирає очі.

— Джаз, — каже він тихо. — Моя пристрасть.

Це було хвилинне оголення почуттів. Коли він оговтується, він знову схожий на півня. Три чверті політиків і чиновників, що стоять на чолі гренландського самоврядування, належать до його покоління. Вони були першими гренландцями, які здобули університетську освіту. Деякі з них вижили й зуміли зберегти самих себе. Інші — як, наприклад, доглядач, зі своєю слабкою, але роздутою до неймовірних розмірів самовпевненістю, — стали справжніми освіченими північними данцями.

— Насправді дуже важко пізнати музиканта по звуку. Кого можна ідентифікувати таким чином? Стена Ґетса, коли він грає в латиноамериканському стилі. Майлса Девіса по його оголених, точних, позбавлених вібрації звуках. Армстронґа по його ретельній кристалізації новоорлеанського джазу. І цього музиканта.

Він вичікувально і докірливо дивиться на мене.

— Великий джаз — це синонім квартету Джона Колтрейна. Маккой Тайнер — піаніно, Джиммі Ґаррісон — бас, Елвін Джонс — ударні. А в ті періоди, коли Джонс був у в’язниці, — Рой Хейнс. Тільки ця четвірка. За винятком чотирьох випадків. Чотирьох концертів у Нью-Йоркському незалежному клубі. Там до них долучався Рой Лоубер, який грав на трубі. Він перейняв чуття європейської гармонізації і свій монотонний африканський нерв від самого Колтрейна.

Якийсь час ми роздумуємо про це.

— Алкоголь, — каже він несподівано, — ніколи нічого не зробив для музики. Вважають, що гашиш — це здорово. Але алкоголь — це цокаюча бомба, закладена під джаз.

Ми якийсь час сидимо, прислухаючись до цокаючої бомби.

— З того самого часу, із шістдесят четвертого року, Лоубер намагався спитися до смерті. Падаючи все нижче і нижче і як людина, і як музикант, він одного разу проїздом опинився в Скандинавії. Тут і залишився.

Тепер я згадую ім’я на концертних афішах. У деяких скандальних газетних заголовках. Один з них звучав так: «Знаменитий джазист напідпитку намагався перекинути міський автобус».

— Він, мабуть, грав у ресторані. Та сама акустика. На задньому плані їдять люди. Хтось скористався можливістю зробити піратський запис.

Він усміхається, повністю схвалюючи цю ідею.

— Таким чином, загалом, безкоштовний «живий» запис. З маленьким плеєром можна заощадити велику суму грошей. Якщо не боїшся.

— Що йому було робити в Туле?

— Гроші, звичайно ж. Джазисти живуть так званими лайковими роботами. Подумайте тільки, скільки коштує…

— Що коштує?

— Спиватися до смерті. Ви коли-небудь замислювалися над тим, скільки ви заощаджуєте, не будучи алкоголіком?

— Ні, — кажу я.

— П’ять тисяч крон, — каже він.

— Даруйте, що?

— Ця наша з вами розмова коштує п’ять тисяч крон. І приблизно десять тисяч, якщо ви хочете отримати завізований запис змісту.

На його обличчі немає ані тіні усмішки. Він абсолютно серйозний.

— Можна мені отримати квитанцію?

— Тоді мені доведеться порахувати, беручи до уваги податок.

— Добре, — кажу я. — Звичайно ж, рахуйте з податком.

Власне кажучи, мені ця квитанція абсолютно ні до чого. Але я повішу її вдома на стінку. Як нагадування про те, на що може перетворитися знаменита гренландська великодушність і байдужість до грошей.

Він друкує на машинці, на аркуші формату А4.

— Мені треба мінімум тиждень. Подзвоніть мені, будь ласка, за п’ять-шість днів після Нового року.

Я дістаю п’ять новеньких, хрустких тисячокронових банкнотів з пачки. Він заплющує очі і слухає, як я їх перелічую. У нього є щонайменше одна пристрасть, більш палка, ніж модальний джаз. Це жаданий хрускіт грошових знаків, що переходять із рук в руки, а він при цьому має бути приймаючою стороною.

Уже вставши, я подумала про те, що мені треба поставити йому одне питання.

— Як вчаться чути так багато?

Він сяє як сонце.

— Я за освітою теолог. Заняття, яке надає виняткову можливість слухати людей.

Саме тому, що вбрання священика — майже цілковите маскування, мені знадобилося так багато часу, щоб упізнати його. Хоча минуло менше десяти днів звідтоді, коли я бачила, як він ховає Ісайю.

— Я іноді все ще виступаю в цій ролі. Допомагаю пасторові Кемницю, коли багато справ. Але в останні сорок років я переважно займався мовами. Свого часу моїм учителем в університеті був Луї Ельмслев. Він був професором, фахівцем у галузі компаративної лінгвістики. Добре знав сорок-п’ятдесят мов. При цьому він стільки ж вивчив і забув. У той час я був молодий і так само вражений, як зараз ви. Коли я запитав його, як він вивчив стільки мов, він відповів, — тут він зображає людину з випнутими вперед верхніми зубами, — на перші тринадцять-чотирнадцять мов йде багато часу. Потім справа посувається набагато швидше.

Він оглушливо сміється. Він у чудовому настрої. Він козирнув своїми здібностями і заробив на цьому гроші. Мені раптом спадає на думку, що він, напевно, перший з гренландців, хто говорив мені «ви» і чекав, що я також говоритиму йому «ви».

— Є ще одна обставина, — каже він. — 3 дванадцяти років я повністю сліпий.

Він тішиться з мого збентеження.

— Я повертаю голову вслід за вашим голосом. Але я нічого не бачу. У деяких випадках сліпота загострює слух.

Я тисну простягнуту мені руку. Мені слід було б стриматися. Адже справді дуже негарно кривдити сліпу людину. До того ж співвітчизника. Але я у справжній, неприхованій жадібності завжди бачила щось загадкове і провокуюче.

— Пане доглядач, — шепочу я. — Вам би треба бути обережним. У вашому віці. В оточенні всіх цих коштовностей. На судні, яке впадає в очі, як відкритий сейф. Південна гавань наскрізь пронизана кримінальними елементами. Ви знаєте, що цей світ повний людей, які, не будучи стримуваними нічим, прагнуть оволодіти власністю своїх ближніх.

Він намагається проковтнути своє адамове яблуко.

— До побачення, — кажу я. — Коли б я була на вашому місці, я б забарикадувала двері після того, як я піду.

Останні жовті сонячні промені вляглися на плескатих каменях причалу. За кілька хвилин вони зникнуть. По собі вони залишать вогке, сире повітря.

Навколо ані душі. Ключем я віддираю білий поліетилен від вивіски. Всього лише смужку, трішечки, щоб можна було заглянути всередину. Вивіска виготовлена майстром. Чорні літери на білому тлі. «На цьому місці Копенгагенський університет, Полярний центр і Міністерство культури створюють Арктичний музей». Потім іде перелік тих фондів, які платять за це задоволення. Його я не читаю. Я йду вздовж набережної.

Арктичний музей. Там був куплений кораблик для Ісайї. Я дістаю з глибокої кишені квитанцію доглядача. Вона бездоганно складена, що є ще одним дивом, зважаючи на те, що він сліпий. Внизу — підпис. Розібрати його неможливо. Але він поставив печатку. Те, що на печатці, прочитати можна.

На ній написано: «Андреас Фіне Ліхт. Доктор філософії. Професор у галузі ескімоських мов і культури».

Я заклякаю на місці, поки не мине шок. Потім я думаю, чи не піти назад.

Врешті-решт я продовжую свій шлях. Плівка — копія. А коли полюєш, іноді буває корисно виявити себе, зупинитись і помахати цівкою рушниці.

4

Я приходжу майже вчасно. Маленький синій «морріс» припарковано на бульварі Андерсена, біля Тіволі.

Механік схожий на людину, яка чекала, а за час довгого очікування передумала дуже багато важких думок.

Я сідаю в машину поруч нього. У машині холодно. Він на мене не дивиться. На його обличчі, як у розгорнутій книзі, я читаю біль. Ми сидимо, дивлячись просто перед собою. Я не працюю в поліції. У мене немає ніякої потреби добиватися зізнання.

— Барон, — каже він зрештою, — він пам’ятав. Він не забував.

Я сама думала про те саме.

— Б-бувало, він по три тижні не з’являвся в підвалі. Коли я був маленьким, то за три тижні в літньому дитячому садку майже зовсім забував своїх батьків. Але Барон робив різні дрібниці. Якщо я повертаюся додому, а він грається на майданчику, він зупиняється. І біжить до мене. І просто проходить майже поруч зі мною. Неначе щоб показати, що ми знаємо один одного. Тільки до дверей. Там він зупиняється. І киває мені. Щоб показати, що він не забув мене. Інші діти забувають. Вони люблять кого завгодно і забувають кого завгодно.

Він закушує губу. Мені нічого додати. Слова — слабка розрада в горі. Але що ще є в нашому розпорядженні?

— Поїхали до кондитерської, — кажу я.

Поки ми їдемо містом, я не розповідаю йому про свої відвідини стоянки 126. Але я розповідаю йому про дзвінок після цього візиту Бенедикті Глан з телефону-автомата.

Кондитерська «La Brioche d’Or» міститься на Строєт, поблизу Амаґерторв, на першому поверсі, за кілька будинків від крамниці Королівського фарфорового заводу.

Вже біля входу нас зустрічають фотографії із зображенням рогів достатку діаметром у метр, які доставлялися до королівського двору за допомогою підйомного крана. На сходах розташовано виставку найбільш незабутніх тістечок із збитими вершками, які виглядають так, ніби їх покрили лаком для волосся, і тепер вони можуть стояти так до кінця світу. Вхідні двері охороняє фігура боксера Айуба Калуле з темного шоколаду в натуральний зріст, зроблена, коли він став чемпіоном Європи, а далі довгий стіл, на якому стоять такі чудові тістечка, що здається, вони можуть усе, ну хіба що не можуть літати.

Стеля прикрашена збитими вершками тиньку, під стелею — люстри, а на підлозі — килим, товстий і м’який, того ж самого кольору, що й низ листкового торта, просочений шеррі. За маленькими столиками, накритими білими скатертинами, сидять гарні жінки й запивають другий шматок sachertorte півлітровими філіжанками гарячого шоколаду. Щоб заспокоїти відвідувача, що чекає на рахунок, і дещо пом’якшити страх його зустрічі з підлоговими вагами у ванній, на підвищенні сидить піаніст у перуці і з відсутнім виглядом грає попурі з Моцарта, яке стає надто неохайним, коли він одночасно намагається підморгнути механікові.

В одному з кутків на самоті сидить Бенедикта Глан.

Деякі люди, здається, не мають нічого спільного зі своїми голосами. Я добре пам’ятаю, як дуже була здивована, коли вперше опинилася віч-на-віч з Уллоріаннґуаком Крістіансеном, який протягом двадцяти років читав новини по гренландському радіо. Слухаючи його голос, можна було уявляти собі зустріч з Богом. Та він виявився звичайною людиною, лише трохи вищим від мене на зріст.

В інших людей голос і зовнішність так точно відповідають одне одному, що, почувши раз, як вони говорять, упізнаєш їх, побачивши. Я проговорила з Бенедиктою Глан по телефону хвилину і знаю, що це вона. На ній синій вуличний костюм, вона не зняла капелюшок, вона п’є мінеральну воду, і вона красива, нервова й непередбачувана, як породиста кобила.

Їй близько 65, у неї довге каштанове волосся, частково сховане під капелюшок. Вона тримається прямо, вона бліда, у неї агресивне підборіддя і тремтливі ніздрі. Якщо я колись і зустрічала складну людину, то це вона.

Час, який потрібний, щоб перетнути залу, це все, що є в моєму розпорядженні для прийняття деяких остаточних рішень.

За кілька годин до цього я дзвоню їй з телефонної будки біля станції Енґхаве. Голос у неї глибокий, хрипкий, майже лінивий. Але десь під цим спокоєм, як мені здається, я чую ковальські міхи. Або ж це фата-моргана. Після години, проведеної на стоянці 126, я вже більше не довіряю своєму слуху.

Коли я повідомляю їй, що мене цікавить її робота в Берліні у сорок шостому році, вона цілком ясно відмовляється від зустрічі.

— Про це навіть не може бути й мови. Це цілком виключено. Адже йдеться про військові таємниці. І взагалі, це було в Гамбурзі.

Вона говорить так упевнено. Але разом з тим відчувається легкий відтінок жорстко стримуваної цікавості.

— Вас турбують з військового містечка Сванемелле, — кажу я. — Ми готуємо публікацію про участь Данії в Другій світовій війні.

Вона різко змінює тон:

— Справді? Значить, ви телефонуєте зі Сванемелле? Ви, напевно, з жіночого корпусу?

— Я за освітою історик. Я редагую цю публікацію для Історичного архіву збройних сил.

— Невже! Жінка! Це дуже приємно. Я думаю, що я мушу спочатку поговорити про це з батьком. Ви знаєте мого батька?

Не маю честі. І якщо я хочу встигнути познайомитися з ним, я повинна поквапитися. За моїми підрахунками, йому має бути під дев’яносто. Але вголос я цього не говорю.

— Генерал Авґуст Глан, — каже вона.

— Ми б дуже хотіли, щоб це видання стало сюрпризом.

Вона це чудово розуміє.

— Коли ви мали б можливість поговорити зі мною?

— Це важкувато, — каже вона. — Мені треба подивитися в мій тижневик.

Я чекаю. Мені видно моє віддзеркалення в сталевій стінці автомата. Я бачу хутряну шапку. З-під неї виглядає темне волосся. В обрамленні волосся — дурнувата усмішка.

— Можливо, у мене буде час у другій половині дня.

Я згадую це, проходячи залою кондитерської і дивлячись на неї. Донька генерала. Подруга військових. Але хриплуватий голос. Те, як вона дивиться на механіка. Запальна людина. Я приймаю рішення.

— Смілла Ясперсен, — кажу я. — А це капітан і доктор філософії Пітер Фойл.

Механік завмирає.

Бенедикта Глан променисто усміхається йому:

— Як цікаво! Ви теж історик?

— Один з найчудовіших військових істориків Північної Європи, — кажу я.

Його праве око сіпається. Я замовляю каву і малинове тістечко — йому і собі.

Бенедикта Глан знову замовляє собі мінеральну воду. Вона не хоче тістечка. Вона хоче повністю володіти увагою доктора філософії Пітера Фойла.

— Можна багато що пригадати. Я ж не знаю, що саме вас цікавить.

Тут я роблю рішучий крок:

— Ваша співпраця з Йоханнесом Лоєном.

Вона киває.

— Ви з ним говорили?

— Капітан Фойл — його близький друг.

Вона лукаво усміхається. Ну, ще б пак! Один чарівний чоловік знає іншого чарівного чоловіка.

— Це було так давно.

Каву приносять у великому скляному кавнику. Вона гаряча і пахуча. Це зустріч з механіком зіштовхнула мене по похилій площині вживання отруйних п’янких напоїв.

Він не торкається своєї філіжанки. Він ще не звик до свого академічного звання. Він сидить, роздивляючись свої руки.

— Це було в березні сорок шостого. Британські ВВС після німців розмістилися в будинку Даґмари на Ратушній площі. Я дізналася, що вони шукають молодих данців і данок, які знають німецьку й англійську. Моя мати була із Швейцарії. Я вчилася в школі в Ґріндельвальде. Я двомовна. Я була надто молода для участі в Опорі. Але в цьому я побачила можливість зробити все-таки що-небудь для Данії.

Вона звертається до мене. Але все адресовано механікові. І взагалі, схоже, більша частина її життя була звернена до чоловіків.

Вона хриплувато сміється.

— 7 Коли вже бути цілком щирою, то у мене був друг, молодший лейтенант, який поїхав туди за півроку до цього. Я хотіла бути там, де він. Жінкам повинно було бути щонайменше двадцять один рік без трьох місяців, щоб отримати дозвіл там працювати. Мені було вісімнадцять. І я хотіла поїхати відразу. Тому я додала собі три роки.

Можливо, думаю я про себе, ти тим самим також дістала легальну можливість утекти від тата-генерала.

— Я потрапила на співбесіду до полковника в синьо-сірій формі Королівських військово-повітряних сил. Мені довелося також складати іспит з англійської і з німецької. І з німецького готичного шрифту. Вони сказали, що зберуть відомості про мою поведінку під час війни. Напевно, вони цього не зробили. Тому що інакше вони б виявили, що я збрехала їм про вік.

Малинове тістечко зроблене з мигдалевого тіста. У нього смак фруктів, паленого мигдалю і жирних вершків. У поєднанні з обстановкою навколо — це для мене символ середнього і вищого класу західної цивілізації. Поєднання найвишуканіших, найвитонченіших досягнень і напруженого, нестримного, надмірного споживання.

— Ми поїхали спеціальним потягом до Гамбурга. Адже Німеччина була поділена між союзниками. Гамбург був англійським. Ми працювали і жили у великих казармах гітлерюґенду. У казармах графа Гольтця в Ральштедті.

Будучи абсолютно бездарними слухачами, більшість данців позбавляють самих себе можливості стати свідками прояву захоплюючого закону природи. Того закону, дію якого можна зараз спостерігати, дивлячись на Бенедикту Глан. Перетворення розповідача в мить, коли його захоплює власна розповідь.

— Нас помістили в двомісних кімнатах у будинку навпроти того місця, де ми працювали. Працювали ми у великому залі. За кожним столом нас було по дванадцять чоловік. Ми носили польову форму кольору хакі, що складається із спідниці, туфель, панчіх і накидки. У нас було звання сержантів британської армії. За кожним столом сидів Tischsortierer.[11] За нашим столом ним була жінка-капітан, англійка.

Вона замислюється. Піаніст заглибився у Френка Сінатру. Вона його не чує.

— Лікер «Ліловий Больс», — каже вона. — Я вперше в своєму житті була п’яна. Ми могли робити покупки в тій крамничці, яка була при казармах. На чорному ринку за блок сигарет «Кепстен» можна було виручити суму, на яку німецька родина жила місяць. Начальником був полковник Оттіні. Англієць, незважаючи на прізвище. Близько тридцяти п’яти років. Привабливий. З обличчям доброго бульдога. Ми читали всі листи за кордон і з-за кордону. Листи й конверти виглядали так само, як і сьогодні. Але папір був гірший. Ми розкривали конверт, читали лист, ставили штамп «Перевірено цензурою» і заклеювали його. Всі фотографії і малюнки треба було виймати і знищувати. Про всі листи, в яких йшлося про нацистів, що займають посади в післявоєнній Німеччині, треба було доповідати. Якщо, наприклад, було написано, що «треба ж, він був колись штурмбанфюрером СС, а тепер працює директором» і так далі. Це траплялося досить часто. Але найбільше їх цікавила німецька підпільна організація «Едельвейс». Ви знаєте, що німці, відступаючи, спалили більшу частину своїх архівів. Союзникам страшенно бракувало інформації. Мабуть, тому вони взяли нас на роботу. Нас було шістсот, данців. І це тільки в Гамбурзі. Якщо в листі зустрічалося слово «едельвейс», якщо в нього була вкладена засушена квітка, якщо слово, з літер якого можна було скласти слово «едельвейс», було підкреслене, то на цей лист треба було поставити штамп — у кожного був свій персональний гумовий штамп — і передати його Tischsortierer.

Неначе завдяки телепатії піаніст грає «Lili Магіееп». У ритмі маршу, так, як один з куплетів співала Марлен Дітріх. Бенедикта Глан заплющує очі. Її настрій змінюється.

— Та пісня, — каже вона.

Ми чекаємо, поки мелодія скінчиться. Вона переходить в «Ich hab’ noch einen Koffer in Berlin».[12]

— Найстрашнішим був голод, — каже вона. — Голод і розруха. Було щось подібне до метро, і на ньому можна було за двадцять хвилин добратися з Ральштедта до центру Гамбурга. Ми не працювали в суботу після обіду і неділями. А в сержантській формі ми могли відвідувати офіцерські клуби-їдальні. Ми могли пити шампанське, їсти ікру, шатобріан, морозиво. Коли ми опинялися на відстані п’ятнадцяти хвилин їзди від центру, в районі Вандсбека, починалися суцільні руїни. Ви навіть і уявити собі цього не можете. Каміння, скільки сягає око. Аж до обрію. Поле руїн. І німці. Вони голодували. Вони проходили повз тебе вулицею, бліді, виснажені, зголоднілі. Я була там шість місяців. Ніколи, жодного разу я не бачила, щоб німець кудись поспішав.

У її голосі чути сльози. Вона забула, де вона. Вона міцно хапає мене за руку:

— Війна — це жахливо!

Подивившись на нас, вона згадує про те, що ми представники збройних сил, і на якусь хвильку всередині неї стикаються різні рівні свідомості. Потім вона повертається назад, у сьогодення, весела і чуттєва. Вона усміхається механікові.

— Мій молодший лейтенант поїхав додому. Я була готова поїхати за ним. Але якось мене викликають до кабінету Оттіні. Він звертається до мене з пропозицією. Наступного дня мене переводять до Бланкенезе, це на березі Ельби. Тут англійці зайняли всі великі вілли. В одній з них ми і працювали. Нас було сорок чоловік. Більшість англійці й американці. Двадцять чоловік — на верхньому поверсі, прослуховували телефонні розмови. Внизу кількома групами розміщалися ми. Ми, звичайно, ніколи не знали, чим займаються інші. У Ральштедті ми теж давали підписку про нерозголошення. Але там ми все-таки розмовляли одне з одним. Ми показували одне одному забавні листи. У Бланкенезе все було зовсім інакше. Там я і познайомилася з Йоханнесом Лоєном. Спочатку разом зі мною працювали тільки двоє людей. Англійський математик і бельгійський учитель запису танцювальних рухів за допомогою знаків. Ми займалися шифрованими листами і телефонними розмовами. Переважно — листами.

Вона сміється.

— Мені здається, що попервах вони нас перевіряли. Давали нам те, що було не дуже важливе. Часто ми розгадували по два листи на день. Як правило, то були любовні листи. Я потрапила туди в липні. Починаючи з серпня щось змінилося. Листи змінилися. Деякі з них були написані одними й тими ж людьми. І ще до нас приставили нового цензора — німця, який працював у фон Гелена. Я так і не змогла цього зрозуміти. Те, що американці й англійці прийняли до себе на службу частину німецького розвідувального апарату. Але він був м’якою і доброзичливою людиною. Не завжди видно по людині, яка вона, чи не так? Адже говорили, що Гіммлер грав на скрипці. Німця звали Хольтцер. Чомусь він особливо багато знав про ту справу, над якою ми працювали. Це я поступово стала розуміти. Те, що це окрема справа. Інші троє теж знали. Вони ніколи нічого не говорили. Але вони постійно розпитували мене про певні вислови. І поступово почала вимальовуватися картина.

Вона знову забула про нас. Вона — в Гамбурзі, на Ельбі, в серпні 1946-го.

— Було одне слово, яким вони весь час цікавилися. Це слово було «Ніфльхейм». Одного чудового дня я подивилася в словник. Це означає «Світ туманів». Це окраїнна частина Хелю — царства мертвих. Наприкінці серпня вони, мабуть, звузили поле, в якому шукали, бо з того часу нам давали тільки листи, якими обмінювалися одні й ті самі четверо людей. Конверти до нас ніколи не потрапляли. Ми знали тільки імена, але не адреси. Спочатку у нас було вісім листів. Кожного тижня приходило в середньому два нових. Шифр був досить недбалим. Неначе створений у поспіху. А проте розгадувати його було складно, бо він будувався не на звичайній мові, а на цілій низці умовних метафор. Здавалося, що йдеться про транспортування і продаж товарів. Саме в цей час до групи приєднали Йоханнеса — доктора Лоєна. Він був у Німеччині як судово-медичний експерт, для участі в ліквідації концентраційних таборів.

Вона примружується і стає схожою на школярку.

— Дуже гарний чоловік. І дуже марнославний. Переказуйте йому від мене привітання і розкажіть, що я так сказала, пане капітан.

Механік киває, бгаючи в руках серветку.

— Йому було прикро, що не він, а судові одонтологи прославилися під час проведення пізнання, у тому числі й у зв’язку з Нюрнберзьким процесом. У нас він повинен був працювати консультантом з медичних питань. Цього не знадобилося. У цей час я виявила, що «Ніфльхейм» — це, мабуть, експедиція до Гренландії. Лоєн знав дещо про Гренландію. Можливо, він бував там. Він ніколи цього не розповідав. Але він добре говорив по-німецьки. Він почав працювати нарівні з усіма нами. Під кінець вересня наші зусилля увінчалися успіхом. Це я розгадала шифр. В одному листі як прогноз давалися ціни на боби на поточному тижні. Цифри, що зростали потроху щодня, досягали максимуму в п’ятницю. Я знайшла цей тиждень у своєму дорожньому тижневику, який мені надіслала мама. У п’ятницю був місяць уповні. Я кілька разів плавала по Ла-Маншу під час проведення змагань на адміральський кубок на великому батьковому кораблі, «Колін Арчер». Мені здалося, що цифри схожі на таблицю припливів і відпливів. Ми подивилися в календарі англійського флоту. В Ельбі були припливи і відпливи. Після цього стало дуже просто. У нас пішло три тижні на те, щоб розшифрувати всі попередні листи. В них ішлося про фрахтування судна. І плавання до Гренландії. Операція «Ніфльхейм».

— З якою метою?

Вона хитає головою:

— Я так цього і не дізналася. Думаю, що й інші не знали. У листах ішлося про перемови щодо судна, які були дуже утруднені через надзвичайний стан. Про можливість плавання до Кіля, а потім данськими територіальними водами. Про те, де пролягають пройдені мінними тральщиками маршрути. Про організацію охорони англійцями Ельби і Кільського каналу. Але всі, хто писав ці листи, знали, про що йдеться. Тому вони ніколи не згадували цього.

Ми всі троє одночасно відкидаємося назад. Ми повертаємося назад у кондитерську «Золота бріош», назад до запаху кави, до цього часу, до «Satin Doll».

— Я б хотіла тістечко, — каже Бенедикта Глан.

Вона це заслужила. Його приносять, і воно нагадує про літо. Із збитими вершками, такими свіжими, м’якими і жовтувато-білими, наче тут, прямо в глибині пекарні, тримають корову.

Я чекаю, поки вона його скуштує. Людям важко зберігати пильність, коли вони переживають приємні відчуття.

— Ви розповідали кому-небудь про це?

Вона збирається з обуренням це відкинути. Спогади, що потім сколихнулися в ній, довіра до нас, а може, і смак малинового тістечка щось міняють у ній.

— З самого дитинства дотримання таємності було само собою зрозумілим для мене, — каже вона.

Ми розуміюче киваємо.

— Можливо, ми з Йоханнесом Лоєном говорили про це раз чи двічі. Але це було років двадцять тому.

— Це могло бути в 1966 році?

Вона здивовано дивиться на мене. На мить я опиняюся в небезпечній зоні. Потім вона доходить висновку, що ми, звичайно ж, знаємо це від самого Лоєна.

— Йоханнес виконував роботу для компанії, яка повинна була організувати плавання до Гренландії. Він хотів, аби ми з ним разом спробували реконструювати Деякі відомості, що містилися в листах 1946 року. Це були переважно описи маршрутів. Особливо що стосувалося можливих стоянок. Нам це не вдалося. Хоча ми витратили на це багато часу. Мені здається, що я навіть отримала за це гонорар.

— І потім знову 1990-го або 1991-го?

Вона закушує губу.

— Хелен, його дружина, дуже ревнива, — каже вона.

— Навіщо йому це було потрібно?

— Адже він ніколи нічого не розповідав. А ви самі пробували дізнатися у нього?

— Ще не було можливості, — кажу я. — Але обов’язково запитаємо.

Щось у моєму поясненні насторожує її. Я намагаюся придумати, як би її заспокоїти й відвернути. Вона сама приходить мені на допомогу. Вона переводить погляд з мене на механіка і потім знову на мене.

— Ви одружені?

Тут відбувається дивна річ — він червоніє. Спочатку червоніє шия, потім рум’янець піднімається вище, як при алергії на крабів або раків. Палаючий, беззахисний рум’янець.

На мить я відчуваю приплив тепла між ногами. Такий сильний, що мені навіть здається, ніби на коліна поклали щось гаряче. Але там нічого немає.

— Ні, — кажу я. — Важко цілком віддавати себе Архіву збройних сил і одночасно мати родину.

Вона розуміюче киває. Вона чудово розуміє, як можна розриватися між війною і коханням.

— Двоє людей зустрічаються, — кажу я, — можливо, в Берліні. Лоєн і Вінґ. Лоєн щось знає про те, що варто вивезти з Гренландії. У Вінґа є організація, під прикриттям якої вони можуть це зробити, бо він фінансовий директор Кріолітового товариства і його реальний керівник. І є Андреас Фіне Ліхт. Про нього нам відомо тільки, що він знайомий із життям у Гренландії.

Я не збираюся розповідати йому про стоянку 126.

— У 1966 році вони організовують експедицію під егідою товариства. Щось відбувається не так, як задумано. Можливо, річ в аварії з вибуховими речовинами. В усякому разі, експедиція зривається. Потім вони чекають двадцять п’ять років. І роблять нову спробу. Але цього разу дещо змінилося. Транспорт оплачується якимись грошима ззовні. Схоже, що їм хтось допомагає. Що вони об’єдналися з кимось. Але знову щось не виходить. Гине четверо людей. Серед них Ісайїн батько.

Я сиджу на канапі у механіка, укрившись вовняним пледом. Він стоїть посеред кімнати і збирається відкорковувати пляшку шампанського. Дороге вино в цій кімнаті якось збиває мене з пантелику. Він відставляє пляшку, не відкривши її.

— Сьогодні вдень я розмовляв з Юліаною, — каже він.

Я ще в кондитерській, а потім дорогою додому помітила — щось не так.

— Барона раз на місяць обстежували в лікарні. Кожного разу їй давали півтори тисячі крон. Завжди першого вівторка кожного місяця. По нього приїжджали. Вона ніколи з ним не їздила. Барон нічого не розповідав.

Він сідає і дивиться на холодну пляшку. Я знаю, про що він думає. Він розмірковує про те, чи не прибрати її.

Він поставив перед нами високі тонкостінні келихи. Спочатку він вимив їх у теплій воді без мила, а потім протирав чистим сухим рушником, поки вони стали зовсім прозорими. У його великих руках вони здаються тонкими, як целофан.

Черга на отримання житла в Нууку 11 років. Через 11 років можна отримати кімнатку, сарай, халупу. Всі гроші в Гренландії осідають поблизу від данської мови і данської культури. Ті, хто володіє данською, отримують прибуткові посади. Решта можуть гнити на рибокомбінатах і в чергах на біржі праці. У країні, де рівень смертності такий, неначе йде війна.

Те, що я виросла в Гренландії, назавжди зіпсувало моє ставлення до добробуту. Я знаю, що він існує. Але я ніколи не могла прагнути до нього. Чи серйозно поважати його. Чи розглядати його як мету.

Я часто відчуваю себе чимось подібним до помийного відра. У моє життя світ скинув досягнення технологічної культури: диференціальні рівняння, хутряний капелюшок. І ось зараз — пляшку вина, охолодженого до нуля градусів. З часом мені стає все важче спокійно пити його. Якби все це за мить у мене відібрали, я б ніскілечки не пошкодувала.

Я більше не намагаюся дистанціюватися від Європи або Данії. Але я і не прошу їх присутності. Вони по-своєму є частиною моєї долі. Вони проходять через моє життя. Я відмовилася від думки якось вплинути на це.

Ніч. Останні дні були такими довгими, що я з нетерпінням чекала того, як ляжу в ліжко, чекала, як мене повністю, як у дитинстві, поглине сон. Скоро, лише пригубивши вино, я встану й піду.

Він майже беззвучно відкорковує пляшку. Розливає вино повільно й обережно, аж поки келихи наповняться трохи більш ніж наполовину. Вони миттєво покриваються матовим серпанком. Від невидимих оку нерівностей на внутрішніх, вигнутих сторонах піднімаються вгору на поверхню тонкі ланцюжки перлових бульбашок.

Він ставить лікті на коліна і дивиться на бульбашки. Його обличчя зосереджене, поглинене видовищем і в цю мить невинне, як обличчя немовляти. Таке обличчя, яке часто бувало в Ісайї, коли він дивився на світ навколо нього. Не доторкнувшись до свого келиха, я сідаю перед ним на низенький столик. Наші обличчя опиняються на одному рівні.

— Пітере, — кажу я, — знаєш таке виправдання: був п’яний і не відповідав за свої вчинки.

Він киває.

— Тому я зроблю це до того, як вип’ю.

Потім я цілую його. Я не знаю, скільки минає часу. Але поки це триває, вся я — лише рот.

Потім я йду. Я могла б залишитися, але я йду. Це не заради нього і не заради мене. Я йду з поваги до того, що з’явилося в мені, до того, чого не було довгі роки, до того, що, як мені здавалося, мені вже незнайоме і цілком чуже.

Я довго не можу заснути. Але переважно тому, що не можу взяти і розлучитися з ніччю і тишею, з напруженим, гіперзагостреним усвідомленням того, що він лежить десь там унизу.

Коли нарешті приходить сон, мені здається, що я в Сіорапалуку. Ми, кілька душ дітей, лежимо на нарах. Ми розповідали одне одному історії, і решта вже заснули. Залишився тільки мій голос. Я чую його ззовні, і він бореться зі сном. Але врешті-решт він здригнувся, захитався, впав навколішки, розпростер руки і дозволив мережі снів підхопити себе.

5

Комітет з реєстрації промислових підприємств і компаній міститься на Кампмансґаде, у будинку номер один, і справляє враження утримуваного в гарному стані, свіжопофарбованого, діяльного, надійного, доброзичливого і вишуканого, не будучи при цьому претензійним.

Службовець, який допомагає мені, зовсім хлопчик. Йому щонайбільше 23 роки, на ньому двобортний, пошитий на замовлення костюм з тонкого твіду «харріс», біла шовкова краватка, у нього білі зуби і широка усмішка.

— Де ж ми раніше зустрічалися? — каже він.

Папери вставлені в теку з пружинкою, їх так багато, наче це Біблія з ілюстраціями. На теці написано: «Звіт за 1991 фінансовий рік акціонерної компанії Кріолітове товариство „Данія“».

— Як можна дізнатися, хто контролює товариство?

Його руки торкаються моїх, коли він перегортає книгу.

— Так одразу це не сказати. Але, згідно з положенням про акціонерні компанії, на першій сторінці повинні бути перелічені всі пакети акцій, що перевищують п’ять відсотків. А може, це було на вечірці у Вищому торговому училищі?

У списку чотирнадцять пунктів, чергуються окремі імена й назви підприємств. У списку є Вінґ. І Національний банк. І «Геоінформ».

— «Геоінформ», можна подивитися їхні фінансові звіти?

Він сідає перед клавіатурою. Поки ми чекаємо, коли увімкнеться комп’ютер, він мені усміхається.

— Я неодмінно пригадаю, де це було, — каже він. — Ви не вчилися на юридичному, га?

Перед моїм приходом він вивчав французьку газету. Він стежить за моїм поглядом.

— Я подав заяву до Міністерства закордонних справ, — каже він. — Тому важливо стежити за тим, що відбувається в світі. У нас нічого немає на «Геоінформ». Це, мабуть, не акціонерне товариство.

— Можна дізнатися, хто входить до правління?

Він приносить том завтовшки як дві телефонні книги, який називається «Данські фонди». Він знаходить те, що мені потрібно. Правління «Геоінформу» складається з трьох осіб. Я записую їхні імена.

— Можна запросити вас на обід?

— Я збираюся прогулятися по Дюрехавен, — кажу я.

— Ми могли б прогулятися разом.

Я показую на його шкіряні черевики.

— Там шар снігу сімдесят п’ять сантиметрів.

— Я б міг купити пару гумових чобіт дорогою.

— Ви на роботі, — кажу я. — На шляху до дипломатичної кар’єри.

Він сумно киває.

— Можливо, коли розтане сніг, — каже він. — Навесні.

— Якщо доживемо, — кажу я.

Я йду до парку Дюрехавен. Уночі йшов сніг. Я взяла з собою каміки. Відійшовши подалі від воріт, я взуваю їх. Підошви каміків дуже швидко зношуються. У дитинстві нам ніколи не дозволяли танцювати в них, якщо на підлозі був пісок. Можна було стоптати їх за одну ніч. Але на снігу і на льоду, де інше тертя, їхня міцність дуже велика. Свіжий сніг легкий і холодний. Я відходжу якнайдалі від стежок. Цілий день я неквапно, важко переступаючи, блукаю між чорними гілками, на яких виблискує сніг. Я йду петлястим слідом козулі, доки починаю розуміти його ритм. Різкі стрибки тварини вбік кожні сто метрів, звичка залишати сечу маленькими порціями, трохи правіше від своїх слідів. Регулярність, з якою вона розгрібає ділянку у формі сердечка, добираючись до темної землі, щоб знайти листя.

Через три години я зустрічаю її. Козулю. Білу, насторожену, цікаву.

У ресторанчику «Пітер Ліп» я знаходжу столик осторонь від решти і замовляю гарячий шоколад. Потім я кладу перед собою аркуш з трьома прізвищами.

Катя Клаусен.

Ральф Сайденфаден.

Терк Вид.

Я дістаю Моріців конверт з газетними вирізками. Мені потрібна одна конкретна.

Приміщення заповнює група дітей і дорослих. Вони залишили лижі й санки надворі. Вони перемовляються гучними і повними радості голосами. Повними таємничого снігового тепла.

Вирізка з англійської газети. Можливо, саме тому я звернула на неї увагу. Її неакуратно вирізали, і тому зникла частина заголовка. Він був потім дописаний від руки зеленою кульковою ручкою. Газета від 19 березня 1992 року. «Перший копенгагенський семінар з неокатастрофізму. Професор, доктор медицини Йоханнес Лоєн, член Данської Королівської академії наук, читає доповідь на відкритті».

Лоєн стоїть на сцені, вочевидь без тексту доповіді і без трибуни. Приміщення велике. Позаду нього за вигнутим дугою столом сидять троє людей.

«За ним: Рубен Гідденс, Ове Натан і Терк Вид…»

Текст обрізано, продовження рядка не помістилося. Вони не могли набрати данську літеру «о» в його імені. Це і впало в очі. Тому я й запам’ятала його.

Коли я вирушаю додому, сідає палаюче сонце. У мене б’ється серце.

Тої самої миті, коли я входжу в двері, дзвонить телефон.

У мене йде ціла вічність на те, щоб віддерти червоний скотч. Я відчуваю, що це має бути механік. Що він, напевно, безліч разів намагався додзвонитися.

— Це Андреас Фіне Ліхт.

Голос ледве звучить, неначе він застуджений.

— Я хочу запропонувати вам негайно приїхати до мене.

Я відчуваю спалах роздратування. Я не з тих, хто може звикнути до наказів.

— Обов’язково сьогодні?

Лунає здавлений звук, неначе він стримує смішок.

Ви зацікавилися, чи не так…

Трубку вішають.

Я стою, не знявши пальта. У темряві, бо не встигла запалити світло. Звідки у нього мій номер телефону?

Я не люблю метушитися. У мене на сьогодні інші плани.

Я залишаю каміки і знову йду в копенгагенську ніч.

Спускаючись униз сходами повз двері механіка, я зупиняюся. Я відчуваю спокусу взяти його з собою. Але я називаю це відчуття слабкістю.

У кишені в мене лежить фломастер, але немає паперу. На п’ятдесятикроновій купюрі я пишу: «Південна гавань, Сваєрбрюґґен, стоянка 126. Буду пізніше. Смілла».

Ця записка — компроміс між моєю потребою в захисті і моєю впевненістю в тому, що плани, які вдається зберегти в таємниці, найкраще здійснюються.

Я беру таксі до електростанції Південної гавані. Мабуть, телефонна параноя механіка починає поширюватись і на мене, і я прагну не залишати зайвих слідів.

Від електростанції треба йти хвилин п’ятнадцять.

Тепер навіть машини сплять. Здається, що місто ген-ген далеко. Але на безлюдних вулицях, якими я йду, видно, проте, відсвіт його вогнів. Час від часу на синяво-чорному небі розсіяні ракети пропалюють смуги світла і вибухають. Звук віддаленого вибуху не відразу доноситься до мене. Сьогодні новорічний вечір.

Вулиця не освітлена. На тлі світлішого неба підйомні крани — застиглі силуети. Все закрито, погашено, покинуто.

Сваєрбрюґґен — це біла поверхня в темряві. Щойно натрушений на льоду сніг матово сяє, концентруючи те слабке світло, яке є в просторі. Тут до мене проїхала лише одна машина, я йду її слідом.

Дощечка на планці все ще закрита поліетиленом. З маленькою, надірваною мною смужкою. Набережна, трап і частина палуби очищені від снігу. Кілька ящиків переставлено, щоб звільнити місце для піддона з червоними каністрами. Якщо не брати до уваги снігу, каністр і темряви, все так, як учора.

На борту немає світла.

Піднімаючись по трапу, я згадую сліди машини. У снігу всередині відбитків протектора був легкий скіс назад. Ті сліди, якими я йшла, вели до гавані. Слідів у зворотному напрямку не було. Іншого шляху, ніж той, яким я йшла, від Сваєрбрюґґен немає. Але машини ніде не видно.

Лаковані двері зачинені, але не замкнуті. Всередині слабке світло.

Я знаю, що там є ескімос із склопластика. Світло цідиться звідкись із-за ширми.

На столі стоїть маленька лампа для читання. За столом, схиливши голову набік, сидить професор і доглядач музею Андреас Ліхт і широко мені усміхається.

Коли я обходжу письмовий стіл, усмішка не покидає його обличчя.

Він ухопився обома руками за сидіння стільця. Неначе для того, щоб сидіти прямо.

Зблизька я бачу, що його губи розтягнуті в гримасі. І за стілець він зовсім не тримається. Його руки прив’язані тонким мідним дротом. Я доторкаюся до нього. Він теплий. Я торкаюся пальцями його шиї. Пульсу немає. Серце також не б’ється. В усякому разі я цього не чую.

У тому вусі, яке з мого боку, у нього вата. Як у маленьких дітей із запаленням середнього вуха. Я обходжу навколо, у другому вусі — теж вата.

Тут моя цікавість вичерпується. Я хочу додому.

У цю мить люк над сходами закривається. Це відбувається абсолютно несподівано, не було чути ніяких кроків. Він просто тихо і спокійно закривається. А потім його замикають зовні.

Потім гасне світло.

Тільки зараз я розумію, чому в кімнаті було так мало світла. Сліпим світло ні до чого. Безглуздо думати про це саме тепер. Але це моя перша думка в темряві.

Я стаю навколішки і залізаю під письмовий стіл. Можливо, це й нерозумно. Можливо, це поведінка страуса. Але у мене немає ніякого бажання стояти, здіймаючись у темряві. Внизу я торкаюся кісточок доглядача. Вони теж теплі. І теж прив’язані до стільця металевим дротом.

На палубі над моєю головою якийсь рух. Щось перетягують. Я шарю в темряві і намацую телефонний дріт. Я веду по ньому рукою, і раптом він кінчається. Його вирвано з телефонної трубки.

Тут заводиться двигун яхти — повільне пробудження великого дизеля. Він працює на холостому ходу.

Тоді я вибігаю в темряву. Колись, 24 години тому, я вивчила цю каюту. Отже я знаю, де двері. Я наштовхуюся на перегородку прямо поруч з ними. Двері не замкнуті. Коли я входжу, звук двигуна стає чутнішим.

У кімнаті маленькі, високо розташовані ілюмінатори, що виходять на причал. Через них проникає слабке світло. Ця кімната пояснює, як доглядач вирішував проблему транспорту. Він залишався на борту. Тут для нього обладнано спальню. Ліжко, нічний столик, вбудована шафа.

За дальньою стінкою має бути машинне відділення. Воно ізольоване, але все одно чути приглушений стукіт двигуна. В ту мить, коли я намагаюся подивитися в ілюмінатор, шум перетворюється на рев. Судно повільно відходить від причалу. Увімкнулася передача. Людей не видно. Тільки чорний контур молу, що віддаляється.

На березі спалахує вогник. Усього лише цяточка світла, неначе хтось запалив сигарету. Вогник стає все яскравішим і, описуючи дугу, летить у мій бік. За собою він розсипає хвіст іскор. Це петарда.

Десь над моєю головою лунає приглушений вибух. Наступної секунди я засліплена. Жахливий білий відсвіт ударяє мені в обличчя з боку молу й води. У ту ж мить вогонь забирає весь кисень з повітря, і я кидаюся на підлогу. Мені здається, що в очі потрапив пісок, неначе я дихаю в поліетиленовому пакеті, на який хтось спрямував фен. Ну звичайно ж, це бензинові каністри. Вони залили яхту бензином.

Я рачки добираюся до дверей у те приміщення, з якого я сюди потрапила, і відчиняю їх. Тепер кімната освітлена так, що світліше і не буває. Щити, що закривали верхні вікна, згоріли, і кімната неначе освітлена гігантською лампою денного світла.

На палубі лунає кілька сильних вибухів, і світло зовні спалахує синім, а потім жовтим кольором. Повітря наповнюється запахом палаючої фарби на епоксидній основі.

Я повзу назад у спальню. У ній тепер жарко, як у сауні. На тлі світлих ілюмінаторів я бачу, як досередини починає проникати дим. Навпроти одного з ілюмінаторів вогонь на хвильку зникає. Вежа соєвої фабрики світиться, як на заході сонця, вікна вздовж Ісландс Брюґґе горять, як розплавлене скло. Це відсвіти того полум’я, яке оточує мене.

Потім павутина тріщин, що виникли від жару, розповзається по склу, і більше мені нічого не видно.

Я встигаю подумати про те, чи горить дизельне паливо. Згадую, що це, здається, залежить від температури. Тієї ж миті бак з паливом злітає в повітря.

Це не гуркіт, радше свист, що переходить у рев, який наростає і стає найоглушливішим звуком, який будь-коли лунав на землі. Я притискаю голову до підлоги. Коли я підводжу її, ліжка немає. Стіна, що відокремлювала кімнату від машинного відділення, зникла, переді мною — море вогню. Посеред цього моря темніє чотирикутник двигуна з рельєфним сплетінням труб. Потім він починає тонути. Він відламується від судна. Коли двигун досягає поверхні води, він викликає бурхливе кипіння. Потім він зникає. Над водою язики палаючого палива плетуть килим з вогню.

Корма судна тепер являє собою відкритий вихід у бік Ісландс Брюґґе. Поки я стою, дивлячись назовні, все судно повільно розвертається вбік від палаючої плями.

Корпус яхти накренився. Вода проникає знизу і нахиляє його назад. Я стою по коліно у воді.

Двері за моєю спиною відчиняються, і з’являється професор. Крен привів до того, що крісло на коліщатках поїхало. Він ударяється об шпангоут поблизу від мене. Потім він проїжджає через те, що колись було його спальнею, і падає в воду.

Я стягую із себе одяг. Замшеве пальто, светр, туфлі, брюки, сорочку, труси і, нарешті, шкарпетки. Я намагаюся намацати свого капелюшка. На голові у мене залишився тільки хутряний вінок. Спалах під час вибуху, мабуть, спалив його. На руках у мене кров. На маківці згоріло геть усе волосся.

До набережної Сваєрбрюґґен метрів двісті. Вибору немає. З протилежного боку — вогонь. Тому я стрибаю.

Шок від холоду змушує мене розплющити очі, поки я ще під водою. Все виблискує зеленим і червоним кольорами, освітлене полум’ям. Я не озираюся. У воді, температура якої нижча 6 градусів за Цельсієм, можна прожити лише кілька хвилин. Скільки хвилин — залежить від тренування. Плавці через Ла-Манш були в дуже гарній формі. Вони могли проплисти багато. Я перебуваю в дуже поганій формі.

Я пливу майже вертикально, тож над водою тільки губи. Найбільша трудність — це вага частини тіла, що над водою. Через кілька секунд починає трясти. Коли температура тіла падає з 37 до 35 градусів, вас трясе. Потім тремтіння зникає. Поки температура падає до ЗО градусів. ЗО градусів — це критична точка. У цей момент виникає байдужість. Отут і замерзають на смерть.

Пропливши сто метрів, я більше не можу випрямити руки. Я згадую своє минуле. Це не допомагає. Я думаю про Ісайю. Це не допомагає. Раптом мені починає здаватися, що я більше не пливу, а просто стою на схилі, підтримувана сильним зустрічним вітром, і з таким самим успіхом можу нічого не робити.

Вода навколо мене — мозаїка із шматочків золота. Я згадую, що хтось намагався вбити мене. Що вони стоять зараз десь на березі й вітають самих себе. Ну, що, попалася, Смілло? Опудало ескімоське.

Ця думка підтримує мене на останньому відрізку. Я вирішую зробити ще десять гребків. На восьмому я б’юся головою в одну з тих тракторних шин, які слугували за кранці «Північному сяйву».

Я знаю, що мені залишилося лише кілька секунд свідомості. Поряд із шиною прямо над водою — платформа. У відчаї я ніби намагаюся криком витягнути себе на неї. І не можу видати ні звуку. Але я все ж таки вилізаю нагору.

У Гренландії, якщо людина побувала у воді, вона біжить, щоб не дістати обмороження. Але там повітря холодне. А тут воно напрочуд тепле, як улітку. Спочатку я не можу зрозуміти чому. Потім я бачу, що це через пожежу. Я лежу на платформі. «Північне сяйво» тепер біля входу до гавані — вугільно-чорний дерев’яний остов у білій хмарі вогню.

Я видираюся сходами рачки. Причал порожній. Немає ніяких слідів людей.

Мені хочеться зупинитися, передихнути в теплі від палаючого судна. Я бачу, як яскраво світиться моя власна гола шкіра. Бачу волоски, спалені начорно і закучерявлені. Потім я йду. Починаються галюцинації, уривчасті, незв’язні. З дитинства. Квітка, яку я знайшла, спориш, із бутончиками. Страшенний неспокій про те, чи залишилася у Еберлайн та парча, з якої зроблено верх мого капелюшка. Відчуття того, що ти хвора і намочила ліжко.

Фари автомобіля, але мені все одно. Машина зупиняється, і мені це байдуже. Мене в щось закутують. Ніщо не може мене цікавити менше. Я лягаю. Я впізнаю дірки в даху. Це маленький «морріс». Це потилиця механіка. Він веде машину.

— Смілло, — каже він. — Смілло, чорт, забирай…

— Замовкни, — кажу я.

У себе вдома він укутує мене вовняними ковдрами і розтирає, поки стає геть боляче. Потім він змушує мене пити чай з молоком, філіжанку за філіжанкою. Холод наче не хоче виходити. Неначе він проник у скелет. Якоїсь миті я погоджуюся на склянку спиртного.

Я трохи плачу. Серед іншого від співчуття до самої себе. Я розповідаю йому про Ісайїн тайник. Про касету. Про професора. Про дзвінок. Про пожежу. Мені здається, що просто мій рот працює, а я сама спостерігаю за всім, стоячи десь осторонь.

Він нічого не говорить.

Тим часом він наповнює для мене ванну. Я засинаю у ванні. Він будить мене. Ми лежимо поруч у його ліжку, поринаючи час від часу в сон. На кілька годин. По-справжньому я зігріваюся лише перед світанком.

Уже настає день, коли наші тіла зливаються в обіймах. Це, здається, і не я зовсім.