Смілла та її відчуття снігу

1

Каюта завбільшки два з половиною на три метри. Та все ж тут примудрилися поміститися раковина із дзеркалом, шафа, ліжко з лампою, полиця для книжок, під ілюмінатором — маленький письмовий стіл із стільцем, а на столі — великий собака.

Він займає простір від перегородки до середини ліжка, тобто завдовжки він під два метри. Очі в нього сумні, лапи темні, і щоразу, коли судно перехняблюється, він намагається доторкнутися до мене. Якщо йому це вдасться, я вмить розпадуся на складові частини. М'ясо відстане від кісток, очі витечуть з очних ямок і випаруються, нутрощі виваляться назовні й луснуть хмарою болотного газу.

Але собака сюди не належить. Він взагалі не має стосунку до світу, що оточує мене. Собаку звуть Ааюмаак, і він зі Східної Гренландії. Моя мати привезла його з собою, побувавши в гостях в Аммассаліку. Зустрівши його там, вона зрозуміла, що той неодмінно має бути і в Кваанааку, і з того часу бачила його регулярно. Собака цей ніколи не торкається землі, ось і зараз він лине на деякій відстані від письмового столу. Він тут тому, що я пливу на цьому судні.

Я завжди боялася моря. Мене так і не змогли змусити сісти в каяк, хоча це було найбільшим бажанням моєї матері. Я так ніколи і не ступала на палубу «свана», який належав Моріцу. Одна з причин, через які я люблю лід, полягає в тому, що він закриває воду і робить її твердою, надійною, прохідною і зрозумілою. Я знаю, що хвилі за бортом стають вищими і вітер посилюється, а десь далеко попереду форштевень «Кроноса» врізається у воду, розбиваючи її й посилаючи уздовж фальшборту ревучі каскади, які за шибкою мого ілюмінатора перетворюються на дрібні шиплячі бризки, що біліють у ночі. У відкритому морі немає орієнтирів, є тільки аморфне, хаотичне переміщення безладних водяних мас, які здіймаються, розбиваються і рухаються вперед, і на поверхню обрушуються нові потоки води, вони зіштовхуються, утворюючи водоверть, зникають, виникають знову і нарешті пропадають безслідно. Цей безлад поступово проникне в лімфатичні судини моєї системи рівноваги і позбавить мене здатності орієнтуватися в просторі, він проб’ється в мої клітини й порушить в них концентрацію солей і тим самим провідність нервової системи, зробивши мене глухою, сліпою і безпорадною. Я боюся моря не тому, що воно хоче поглинути мене. Я боюся його, тому що воно прагне відняти у мене вміння орієнтуватися, мій внутрішній гіроскоп, моє знання того, де верх, а де низ, мій зв’язок з Абсолютним Простором.

Неможливо вирости в Кваанааку, не виходячи в море. Неможливо, навчаючись в університеті і працюючи, подібно до мене, в експедиційних загонах по закиданню провізії і устаткування та провідником по Північній Гренландії, не опинитися в ситуації, коли треба плисти водою. Я побувала на багатьох суднах і провела там більше часу, ніж про це хотілося б згадувати. Якщо я не перебуваю прямо посеред палуби, мені, як правило, вдається витіснити це із свідомості.

З тієї хвилини, коли я кілька годин тому піднялася на борт, почався процес розкладання. У вухах уже шумить, слизова оболонка рота чомусь неприємно пересихає. Я вже не можу з певністю визначити сторони світу. Ааюмаак на моєму столі чекає, коли я втрачу пильність.

Він сидить прямо біля брами, що веде в сон, і щоразу, коли я раптом помічаю, що моє дихання стало глибшим, і розумію, що засинаю, я, не відчуваючи плавного зникнення дійсності, яке мені таке необхідне, опиняюся в новому, небезпечному стані ясності поряд з літаючою примарою — собакою з трьома кігтями на кожній лапі, примарою, збільшеною і посиленою фантазією моєї матері, і звідти, з дитинства, перенесеною в мої нинішні жахіття.

Мабуть, годину тому запрацював двигун, і на відстані я швидше відчула, ніж почула шум якірних лебідок і гуркіт ланцюгів, але я дуже втомилася, аби прокинутись, і дуже збуджена, аби спати, і, нарешті, мені хочеться, щоб усе це припинилося.

Все це припиняється, коли відчиняються двері. Не було ні стукоту, ні звуку кроків. Він підкрався до дверей, штовхнув їх і просунув голову досередини.

— Капітан чекає тебе на містку.

Він не йде і стоїть у дверях, щоб не дати мені встати з ліжка й одягнутися, щоб змусити мене оголити перед ним своє тіло. Закрившись ковдрою до підборіддя, я сповзаю вниз і штовхаю двері ногою так, що він ледве встигає прибрати голову.

Яккельсен. Його прізвище Яккельсен. Можливо, у нього є й ім’я, але на «Кроносі» всі називають одне одного тільки на прізвище.

Я стою під дощем, аж поки зникає гумовий човен із силуетом Ландера. Не видно ані душі, і я сама намагаюся підняти коробку, але мені доводиться відмовитися від думки затягнути її по штормтрапу. Я залишаю коробку й підіймаюся нагору, в темряву над самотнім ліхтарем.

Трап веде до відчиненого лацпорту. Всередині зафарбована чергова лампочка освітлює зелений коридор на другій палубі. Сховавшись від дощу, поклавши ноги на ящик з канатом, сидить хлопець із сигаретою.

На ньому грубі чорні черевики, сині робочі штани і синій вовняний светр, і для моряка він здається надто молодим і занадто худим.

— Я тебе тут чекаю. Яккельсен. Ми тут звертаємося один до одного на прізвище. Наказ капітана.

Він уважно роздивляється мене.

— Тримайся ближче до мене — я можу стати у пригоді.

На носі в нього сіточка ластовиння, волосся руде і кучеряве, очі над сигаретою напівзаплющені, вони ліниві, вивчаючі, безсоромні. На вигляд йому років сімнадцять.

— Спершу можеш принести мій багаж.

Він неохоче підводиться, впускаючи сигарету на палубу, де вона продовжує тліти.

Через силу він затягує коробку по трапу і ставить її на палубу.

— У мене, між іншим, хвора спина.

Заклавши руки за спину, він лінивою ходою йде попереду мене. Я з коробкою чимчикую за ним. Всьому корпусу судна передається низька безперервна вібрація великих машин, нагадуючи про те, що судно готове до відплиття.

По одному з трапів ми підіймаємося на верхню палубу. Тут немає запаху дизельного палива, повітря пахне дощем і свіжістю. У коридорі праворуч біла стіна, ліворуч безліч дверей. Одні з них — мої.

Відчинивши їх, Яккельсен відступає убік, щоб я могла увійти, потім заходить, зачиняє двері і прихиляється до них.

Відсунувши коробку, я сідаю на ліжко.

— Ясперсен. Згідно зі списком команди. Твоє прізвище Ясперсен.

Я відчиняю шафу.

— Слухай, як щодо того, аби швиденько тряхнутися?

Я роздумую, чи добре я почула.

— Жінки від мене просто дуріють.

У ньому з’явилася якась активність і жвавість. Я встаю. Треба уникати ситуацій, коли тебе можуть здивувати.

— Чудова ідея, — кажу я. — Але давай відкладемо це до твого дня народження. П’ятдесятиріччя.

У нього розчарований вигляд.

— На той час тобі стукне дев’яносто. І це буде зовсім нецікаво.

Він підморгує мені і виходить.

— Я знаю море. Тримайся ближче до мене, Ясперсен.

Потім він зачиняє двері.

Я розпаковую речі. Душ розташований у коридорчику. Вода в крані гаряча, як окріп. Я довго стою під душем. Потім намазую себе мигдалевим кремом і надягаю тренувальний костюм. Замикаю двері і лягаю під ковдру. Світ може сам дістатися до мене, якщо я йому дуже знадоблюся. Я заплющую очі й опускаюся. Через Ворота. На столі повільно проступає Ааюмаак. Уві сні я усвідомлюю, що це сон. Можна дожити до такого віку і такого періоду в своєму житті, коли навіть у жахіттях починає з’являтися щось заспокійливе і звичне. Щось подібне до цього й відбувається зі мною.

Потім звук двигуна посилюється, і підіймають якір. Потім ми пливемо. Потім Яккельсен відчиняє мої двері.

Я знаю, що замкнула їх. У нього, мабуть, є ключ. Таку дрібницю варто запам’ятати.

— Твоя форма, — каже він із-за дверей. — Ми ходимо у формі.

У шафі лежать дуже великі для мене сині брюки, дуже великі сині футболки, дуже великий і безформний, немов мішок для борошна, синій робочий халат, синій вовняний светр. Унизу стоять короткі гумові чоботи, до яких мені ще рости й рости, розмірів п’ять-шість, щоб вони стали мені якраз.

Яккельсен чекає у коридорі. Він кидає на мене критичний погляд поверх своєї сигарети, але нічого не говорить. Пальці його барабанять по перегородці, в ньому з’явився якийсь новий неспокій. Він крокує попереду мене.

У кінці коридору він повертає ліворуч, до трапа, що веде нагору. Але я виходжу праворуч, на палубу, і він змушений іти слідом.

Я зупиняюся біля борту. Повітря насичене крижаною вологою, вітер сильний, поривчастий. Попереду праворуч видно світло.

— Хельсинґер-Хельсинборґ. Найбільш напружений фарватер у світі. Маленькі пасажирські пороми, залізничні пороми, величезна гавань прогулянкових яхт, контейнеровози. Кожні три хвилини проходить судно. Іншого такого місця немає. Мессінська протока, я бував там багато разів, це дурниця. Оце — оце справді протока. А за такої погоди, як зараз, на радарі завади — тут пливеш немов підводний човен у молочному супі.

Його пальці нервово барабанять по планширу, але очі пильно дивляться в ніч, і в них щось, що нагадує захоплення.

— Ми ходили тут, коли я був у морехідному училищі. На вітрильному судні. Сонце світить, по лівому борту Кронборґ. Дівчата в яхтовій гавані аж умирали, коли нас бачили.

Я йду попереду. Ми підіймаємося на три поверхи і виходимо на навігаційний місток. Праворуч від трапа за двома великими скляними вікнами міститься штурманська рубка. У приміщенні темно, але над розгорненими морськими картами тьмяно світяться кольорові лампочки. Ми заходимо до стернової рубки.

Світло тут погашене. Але під нами, освітлена єдиним палубним ліхтарем, видаючись на сімдесят п’ять метрів уперед, у ніч, лежить палуба «Кроноса». Дві шістдесятифутові щогли з важкими вантажними стрілами. Поряд з кожною щоглою чотири лебідки, біля трапа, що веде на коротку палубну надбудову, міститься відсік керування лебідками. На палубі між щоглами, під брезентом, прямокутний контур, де кілька маленьких синіх фігурок кріплять довгі поперечні каучукові стропи. Напевно, це МДБ, списаний з військово-морського флоту десантний бот. На носі — великий якірний пристрій і поділений на чотири частини люк трюму. Уздовж леєра через кожні тридцять футів білі прожектори на стійках. Окрім цього — пожежні гідранти, вогнегасники, рятувальне устаткування.

Більше нічого. Палуба доведена до зразкового ладу, і все готово до відплиття.

А тепер на ній вже й немає нікого. Поки я стояла, сині фігурки зникли. Світло гасне, палуби не видно. Далеко попереду, там, де форштевень врізається у хвилі, раптом виникають білі протуберанці бризок. Обабіч корабля, на диво близько, проступають вогні берегів. Під дощем жовте світло прожектора робить замок Кронборґ схожим на цілком сучасну в’язницю.

У темряві приміщення виразно видно два зелених, що поволі обертаються, промені на екрані радара. Червона матова цятка у великому водному компасі. У центрі біля вікна, поклавши руку на румпель, боком до нас стоїть людина. Це капітан Сиґмунд Лукас. За ним пряма, нерухома постать. Поряд зі мною, неспокійно похитуючись на носках, стоїть Яккельсен.

— Ви вільні.

Лукас говорить це тихо, не обертаючись. Постать, що стоїть за його спиною, зникає за дверима. Яккельсен іде за нею. На якусь мить його рухи перестають бути лінивими.

Очі поволі звикають до темряви, і ні з чого виникають прилади; деякі з них мені знайомі, деякі — ні, але всіх їх об’єднує те, що я завжди трималася від них подалі, адже вони мають стосунок до відкритого моря. А ще для мене вони символізують культуру, яка зводить неживу перешкоду між собою і прагненням визначити, де ти є.

Рідкокристалічний дисплей комп’ютера супутникової навігації, короткохвильовий радіоприймач, «Лоран-С» — система радіолокації, в якій я так і не змогла розібратися. Червоні цифри ехолота. Навігаційний гідролокатор. Кренометр. Секстант на штативі. Приладова дошка. Машинний телеграф. Обертові склоочисні пристрої. Радіопеленгатор. Автостерновий. Дві панелі з вольтметрами і контрольними лампочками. І над усім цим — насторожене, непроникне обличчя Лукаса.

З УКВ-приймача доноситься постійний тріск. Не дивлячись, він простягає руку і вимикає його. Стає тихо.

— Ви на борту, бо нам була потрібна покоївка. Стюардеса, як це тепер називається. І ні з якої іншої причини. Минулого разу ми розмовляли про прийом на роботу, і ні про що інше.

У хляпаючих чоботях і в надто великому светрі я почуваюся маленькою дівчинкою, яку беруть у шори. Він навіть не дивиться на мене.

— Нас не повідомили, куди ми прямуємо. Про це ми дізнаємося пізніше. До цього моменту ми просто йдемо на північ.

У ньому щось змінилося. Це його сигарета. Її немає. Можливо, він взагалі не курить у морі. Можливо, він іде в море, щоб звільнитися від влади гральних столів і сигарет.

— Штурман Сонне покаже вам судно і введе в курс ваших службових обов’язків. Вони полягають у повсякденному прибиранні. Ви також відповідатимете за прання білизни на судні. Окрім цього, ви іноді подаватимете їжу офіцерам.

Чому ж він усе-таки взяв мене з собою? Коли я доходжу до дверей, він окликає мене, голос його тихий і сповнений гіркоти:

— Ви чули, що я сказав? Так? Ви розумієте, що ми не знаємо, куди пливемо?

Сонне чекає на мене біля дверей. Молодий, правильний, коротко стрижений. Ми спускаємося на один ярус, на шлюпкову палубу. Він повертається до мене і, стишивши голос, серйозно говорить:

— У цьому плаванні у нас на борту представники судновласника. Їхні каюти на шлюпковій палубі. Вхід туди категорично заборонено. Якщо тільки вас не попросять обслуговувати їх за столом. І ні в якому іншому разі. Ніякого прибирання, ніяких дрібних доручень.

Ми спускаємося нижче. На прогулянковій палубі містяться пральня, сушильня, комора для білизни. На верхній палубі, де моя каюта, розташовані житлові приміщення, робочі приміщення старшого механіка й електрика, кают-компанія, камбуз. На другій палубі холодильник і морозильник для продуктів, комори, дві майстерні, вуглекислотна. Усе це розташоване в надбудові і під нею, далеко попереду міститься машинне відділення, паливні танки, коридори і трюм.

Я йду за ним на верхню палубу. Коридором повз свою каюту. В кормовій частині по правому борту міститься кают-компанія. Він штовхає двері, і ми заходимо.

Без поспіху я оглядаю приміщення, в якому налічую одинадцять чоловік: п’ятеро данців, шестеро азіатів. Троє чоловіків схожі на маленьких хлопчиків.

— Смілла Ясперсен, нова стюардеса.

Так було завжди. Я одна стою в дверях, переді мною сидять решта. Це може бути школа, це може бути університет, це може бути будь-яке інше збіговище людей. Зовсім не обов’язково, що вони настроєні проти мене, можливо, їм до мене цілком байдуже, але майже завжди виникає відчуття, що їм не дуже хочеться зайвого клопоту.

— Верлен, наш боцман. Хансен і Моріс. Вони троє відповідають за роботи на палубі. Марія і Фернанда, суднові помічники.

Це дві жінки.

У дверях камбуза стоїть великий, огрядний чоловік з рудуватою бородою, у білому костюмі кухаря.

— Урс. Наш кок.

У кожному відчувається покора і дисципліна. За винятком Яккельсена. Він, із сигаретою в зубах, прихилився до стіни під табличкою «Курити заборонено». Одне його око прикрите від диму, тоді як другим оком він задумливо роздивляється мене.

— Це Бернард Яккельсен, — каже штурман. Він на мить замовкає. — Він теж працює на палубі.

Яккельсен не звертає на нього ніякрї уваги.

— Ясперсен мусить підтримувати чистоту в каютах, — каже він. — Вона матиме що робити, вигрібаючи за одинадцятьма членами екіпажу й чотирма офіцерами. У мене, наприклад, просто манія пускати все на підлогу.

Через те що гумові чоботи мені великі, шкарпетки з мене сповзли. Не можна гідно існувати в шкарпетках, що сповзли. Якщо ти до того ж утомився і тобі страшно. А вони сміються. І це зовсім не добрий сміх. Але від худої фігурки Яккельсена йде перевага, якій усі підкоряються.

Я втрачаю самовладання. Схопивши його за нижню губу, міцно стискаю її. Вона відкопилюється. Коли він хапається за кисть моєї руки, я, взявши лівою рукою його мізинець, відгинаю назад верхню фалангу. 3 вереском, схожим на жіночий, він падає навколішки. Я натискаю сильніше.

— Знаєш, як я прибиратиму в твоїй каюті, — кажу я. — Я відчиню ілюмінатор. А потім уявлю собі, що переді мною велика шафа. І все туди запхну. А потім змию солоною водою.

Потім я відпускаю його і відступаю вбік. Але він і не намагається схопити мене. Він повільно встає і підходить до вставленої в рамку фотографії «Кроноса» на тлі столоподібного антарктичного айсберга. Він розпачливо дивиться на своє віддзеркалення в склі.

— Синяк, чорт забирай! З’явився синяк.

Ніхто, крім нас, не ворухнувся.

Випроставшись, я оглядаю їх усіх. У Гренландії не заведено говорити «вибачте». Данською це слово я так і не вивчила.

У своїй каюті я присуваю стіл до самих дверей і щільно засовую гренландський словник Буґґе під ручку. Потім я лягаю спати. Я твердо сподіваюся, що сьогодні вночі собака дасть мені спокій.

2

Пів на сьому, але вони вже поснідали, і в кают-компанії нікого немає, крім Верлена. Я випиваю склянку соку і йду за ним до складу робочого одягу. Він оглядає мене байдужим поглядом і видає мені стосик речей.

Чи то річ у робочому одязі, чи то в ситуації, чи то в кольорі його шкіри. Але на мить я відчуваю потребу в контакті.

— Яка у тебе рідна мова?

— У вас, — поправляє він м’яко, — яка у вас рідна мова?

У його данській відчувається слабке підвищення тону на кожному слові, як у фюнському діалекті.

Ми дивимося одне одному в очі. В одній з нагрудних кишень у нього лежить поліетиленовий пакетик з вареним рисом. З нього він дістає грудочку, кладе в рот, повільно й ретельно пережовує, ковтає і тре долоні одну об одну.

— Боцман, — додає він. Потім він повертається і йде. Немає нічого гротескнішого на світі, ніж холодна європейська ввічливість у вихідцях з країн третього або четвертого світу.

У своїй каюті я переодягаюся в робочий одяг. Він дав мені підходящий розмір. Якщо робочий одяг взагалі може бути підходящого розміру. Я надягаю пояс поверх халата. Тепер я більше не схожа на поштовий мішок-. Тепер я схожа на пісковий годинник заввишки один метр шістдесят сантиметрів. Я пов’язую шовкову хустку на голову. Мені треба робити прибирання, і я не хочу, щоб пилом припало гарне коротеньке волосся, що почало покривати мою плішину. Я йду по пилосос. Ставлю його в коридорі і спокійно прямую до кают-компанії. Але не для того, щоб продовжити сніданок. Я не могла з’їсти ані шматочка. За ніч море крізь ілюмінатор просоталося до мого шлунка, з’єдналося з присмаком дизельного палива, з усвідомленням того, що я перебуваю у відкритому морі, і огорнуло мене зсередини теплуватою нудотою. Є люди, які стверджують, що можна здолати морську хворобу, вийшовши на палубу на свіже повітря. Можливо, це і подіє, якщо судно стоїть біля причалу або йде по каналу Фальстербо і можна вийти й подивитися на тверду землю, яка незабаром опиниться у тебе під ногами. Коли вранці, постукавши в мої двері, мене будить Сонне, щоб дати ключа, і я одягаюся і в пуховику й лижній шапочці виходжу на палубу, де, дивлячись у непроглядну зимову пітьму, усвідомлюю, що тепер мені вже нікуди діватися, бо я у відкритому морі і зворотного шляху у мене немає, — ось тут мені стає по-справжньому погано.

Два столи в кают-компанії прибрано і витерто. Я стаю біля дверей, що ведуть у камбуз.

Урс збиває кипляче молоко в каструлі. Я прикидаю, що він має важити кілограмів сто п’ятнадцять. Але він міцний. Узимку всі данці стають блідими. Його обличчя, мабуть, навіть зеленувате. Від жари камбуза воно ще вкрите потом.

— Чудовий сніданок.

Я його і не пробувала. Але з чогось же треба почати розмову.

Він усміхається мені і, стенувши плечима, збиває молоко далі.

— I am Schweizer.[21]

Мені було дано привілей вивчити іноземні мови. Замість того щоб, як більшість інших людей, говорити жалюгідним варіантом лише своєї власної мови, я, крім цього, можу безпорадно висловлюватися ще двома-трьома іншими.

— Friihstiick, — кажу я, — imponierend. Wie ein erstklassiges Restauran.[22]

— Ich hatte so ein Restaurant. In Genf. Beim See.[23]

На таці у нього приготовані кава, гаряче молоко, сік, масло, круасани.

— На місток?

— Nein.[24] Сніданок не треба подавати. Його підіймають кухонним ліфтом. Але якщо ви прийдете об одинадцятій п’ятнадцять, фрейлейн, то буде другий сніданок для офіцерів.

— Як працювати кухарем на судні?

Питання є виправданням тому, що я не йду. Він ставить у кухонний ліфт тацю й натискає кнопку, на якій написано «Навігаційний місток». Тепер він готує наступну тацю. Саме ця порція і цікавить мене. Вона складається з чаю, підсмаженого хліба, сиру, меду, варення, соку, зварених некруто яєць. Три філіжанки і три тарілки. Тобто на шлюпковій палубі «Кроноса», куди заборонено ходити стюардесі, троє пасажирів. Він ставить тацю у ліфт і натискає кнопку «Шлюпкова палуба».

— Nicht schlecht. Окрім того, це було eine Notwendigkeit. Also elf Uhr funfzehn.[25]

Сценарій кінця світу точно визначено. Все почнеться з трьох дуже холодних зим, і тоді озера, річки і моря замерзнуть. Сонце остигне, тож воно більше не зможе встановити літо, падатиме білий, немилосердно нескінченний сніг. Тоді прийде довга, нескінченна зима, і тоді нарешті вовк Сколл проковтне сонце. Місяць і зірки зникнуть, і запанує безмежна пітьма. Зима Фімбульветр.

Нас учили в школі, що саме так скандинави уявляли собі кінець світу, поки християнство не просвітило їх — Всесвіт загине у вогні. Я назавжди запам’ятала це не тому, що воно було мені ближче, ніж багато чого іншого з того, чого вчили, але тому, що мова йшла про сніг. Коли я почула про це вперше, то подумала, що така хибна думка могла виникнути у людей, які ніколи не розуміли, що таке зима.

У Північній Гренландії щодо цього були різні думки. Моя мати, і багато хто разом з нею, любили зиму. За полювання на льоду, що тільки-но став, за глибокий сон, за домашні ремесла, але в основному за походи на гостину. Зима була часом спілкування, а не часом кінця світу.

Ще нам у школі розповідали, що данська культура з давніх давен і з часів уявлень про зиму Фімбульветр багато чого досягла. Бувають хвилини, коли мені важко повірити, що це так. Ось як, наприклад, зараз, коли я протираю спиртом солярій у спортивній каюті «Кроноса».

Ультрафіолетове світло від запаленої лампи розщеплює невелику кількість кисню, що міститься в атмосфері, утворюючи нестабільний газ озон. Його різкий запах соснових голок можна відчути і влітку в Кваанааку в болюче різкому сонячному світлі, відбитому від снігу і моря.

До моїх службових обов’язків входить протирання спиртом цього апарата, що наводить на роздум.

Мені завжди подобалося прибирати. Хоч в школі нам і намагалися прищепити лінощі.

У селі перші півроку нас учила дружина одного з мисливців. Якось улітку приїхали, аби забрати мене до міста, двоє людей з інтернату. То були данський священик і західногренландський катекет. Вони роздавали вказівки, не дивлячись на наші обличчя. Вони називали нас avanersuarmiut — люди з півночі.

Моріц змусив мене поїхати. Мій брат уже виріс і став занадто впертий для нього. Інтернат був у Кваанааку, в самому місті. Я провела там п’ять місяців, перш ніж мій бойовий дух зміцнів достатньо для того, щоб я могла чинити опір.

В інтернаті нам щоразу подавали готову їжу. Ми приймали гарячий душ щодня, і нам через день давали чистий одяг. У селі ж ми милися раз на тиждень, і ще рідше — на полюванні чи в поїздках. Щодня з глетчера на скелях я приносила додому в мішках kangirluarhuq — великі брили прісноводного льоду — і розтоплювала їх на плиті. В інтернаті просто відкривали кран. Коли настали канікули, всі учні і вчителі подалися на острів Герберта на гостину до мисливців, і вперше за довгий час ми їли варене тюленяче м’ясо з чаєм. Там я й відчула безпорадність. Не тільки свою — безпорадність усіх інших. Ми більше не могли зібратися на силі, вже не здавалося природним простягти руку до води, господарчого мила і коробочки неогену й почати терти шкури. Було незвично прати білизну, неможливо взятися за приготування їжі. Під час кожної перерви ми впадали в мрійливе очікування, перебуваючи в якому сподівалися, що хтось підхопить, змінить нас, увільнить нас від наших обов’язків і зробить те, що належало зробити нам самим.

Коли я зрозуміла, куди йдеться, я вперше зробила наперекір Моріцу й повернулася. Одночасно я повернула собі можливість отримувати відносне задоволення від праці.

Те ж саме задоволення з’являється і зараз, коли я прибираю пилососом каюти на верхній палубі, де живе екіпаж. Те саме відчуття спокою, що й у дитинстві, коли я лагодила сітки.

У кожній каюті панує ідеальний порядок. Тим, хто пройшов через інтернати життя, подібні до моїх, зрозуміло, що коли для тебе самого і твоїх внутрішніх почуттів є всього лише кілька кубічних метрів, то в цьому особистому просторі повинні дотримуватися найжорсткіші правила, якщо хочеш протистояти безнадійності, розпаду і руйнуванню, які виходять від навколишнього світу.

Подібна педантичність була властива й Ісайї. І в механіка вона була. Вона є в екіпажа «Кроноса». Дивно, але вона є і в Яккельсена.

На стінах у нього вимпели, поштові листівки й усякі дрібнички з Південної Америки, зі Сходу, з Канади та Індонезії.

Весь одяг у шафі акуратно складений у стосики.

Я обмацую ці стосики. Знімаю матрац і чищу пилососом відділення для постільної білизни. Висуваю шухляди письмового столу, стаю накарачки і заглядаю під стіл, ретельно обмацую матрац. У нього повна шафа сорочок, я беру в руки кожну з них. Деякі з натурального шовку. У нього колекція лосьйонів після гоління й одеколонів, з дорогим і солодкуватим спиртовим запахом, я відкриваю їх, капаю потроху на паперову серветку, яку скачую в кульку і кладу до кишені халата, щоб потім спустити у вбиральню. Я шукаю щось конкретне і нічого не знаходжу. Ні того, що шукаю, ні чогось іншого, що становить інтерес.

Я ставлю пилосос на місце і йду по другій палубі повз холодильники й комори і звідти далі вниз по трапу, з одного боку якого знаходиться щось, що мусить бути димоходом, а з другого боку — стіна з написом Deep Tank.[26] Трап веде до дверей у машинне відділення. Як виправдання в руці у мене напохваті швабра й відро, а коли цього виявиться не досить, я завжди можу скористатися старою перевіреною історією, ніби я іноземка і тому заблукала.

Двері важкі, ізольовані, і, коли я їх відчиняю, мене спочатку приголомшує шум. Я виходжу на сталеву платформу, звідки починається вузька галерея, що тягнеться зверху вздовж усього приміщення.

У середині приміщення метрів за десять піді мною на трохи піднятому фундаменті височіє двигун. Він складається з двох частин: головної, з дев’ятьма голими головками циліндрів, і шестициліндрового допоміжного двигуна. Ритмічно, немов частини пульсуючого серця, працюють блискучі клапани. Вся установка заввишки метрів п’ять і завдовжки близько дванадцяти справляє враження величезної, приборканої дикої тварини. Навколо ні душі.

Сталеве перекриття — ґратчасте, мої парусинові тапочки ступають прямо над безоднею.

Всюди розвішені таблички п’ятьма мовами, що забороняють куріння. За кілька метрів попереду мене — ніша. Звідти тягнеться блакитний шлейф тютюнового диму. Яккельсен сидить на складаному стільці, поклавши ноги на робочий стіл, і курить сигару. За сантиметр під його нижньою губою видно синець завширшки на весь рот. Я прихиляюся до столу, щоб непомітно покласти долоню на тринадцятидюймовий розвідний ключ, що лежить там.

Він знімає ноги зі столу, відкладає сигару і розпливається в усмішці:

— Смілло, я про тебе якраз думав.

Я прибираю руку зі столу. Його неспокій на якийсь час пропав.

— У мене хвора спина. На інших суднах під час плавання ніхто не метушиться. А ми тут починаємо о сьомій годині. Збиваємо іржу, зрощуємо швартови, фарбуємо, знімаємо окалину і драїмо латунь. Як можна тримати свої руки в пристойному вигляді, коли ти кожен божий день мусиш зрощувати троси?

Я нічого не відповідаю. Я випробовую Бернарда Яккельсена мовчанням.

Він переносить його дуже погано. Навіть зараз, коли у нього чудовий настрій, можна відчути приховану нервозність.

— Куди ми пливемо, Смілло?

Я мовчу й далі.

— Я п’ять років плаваю, ніколи нічого подібного не зустрічав. Сухий закон. Форма. Заборона входити на шлюпкову палубу. І навіть Лукас каже, що не знає, куди ми прямуємо.

Він знову бере сигару.

— Смілла Кваавігаак Ясперсен. Друге ім’я, здається, гренландське…

Він, напевно, подивився мій паспорт. Який лежить в судновому сейфі. Це наводить на роздуми.

— Я уважно оглянув судно. Я знаю все про судна. У цього — подвійний корпус і льодовий пояс по всій довжині. У носовій частині листи обшивки такі товсті, що можуть витримати вибух протитанкової гранати.

Він лукаво дивиться на мене.

— Ззаду, над гвинтом, «льодовий ніж». Двигун індикаторною потужністю шість тисяч кінських сил, достатньою для того, щоб іти зі швидкістю шістнадцять-вісімнадцять вузлів. Ми йдемо у напрямку до льодів. Це вже точно. Чи ми, бува, не на шляху до Гренландії?

Мені не потрібно відповідати, щоб він казав далі.

— Тепер подивися на команду. Усяка потолоч. А тримаються разом, усі знають один одного. І бояться, і не витягнеш з них, чого бояться. І пасажири, яких ніколи не бачиш. Навіщо вони на борту?

Він відкладає сигару. Вона так і не дала йому втіхи.

— Чи взяти тебе, Смілло. Я багато ходив на чотиритисячотонних суднах. На них, чорт забирай, не було ніякої покоївки. Тим більше такої, яка поводиться як цариця Савська.

Я беру його сигару і кидаю її у відро. Вона гасне з тихим шипінням.

— Я прибираю, — кажу я.

— Чому він узяв тебе на борт, Смілло?

Я не відповідаю. Я не знаю, що йому сказати.

Тільки коли двері машинного відділення за мною зачиняються, я розумію, яким дратівливим був шум. Тиша діє заспокійливо.

Верлен, боцман, стоїть на середньому майданчику сходів, прихилившись до стіни. Порівнявшись із ним, я мимоволі намагаюся повернутися до нього спиною.

— Заблукали?

З нагрудної кишені він дістає жменьку рису й підносить до рота. Він не упускає ні зернятка, і на руках його нічого не залишається, всі його рухи впевнені і відпрацьовані.

Мені, напевно, треба було б придумали яке-небудь виправдання, але ненавиджу, коли мене допитують.

— Просто збилася з дороги.

Піднявшись на кілька сходинок, я дещо згадую.

— Пане боцман, — додаю я. — Просто збилася з дороги, пане боцман.

З

Я б’ю по будильнику ребром долоні. Пролетівши, немов снаряд, через каюту, він вдаряється об вішак на дверях і падає на підлогу.

Я не можу змиритися з явищами, які розраховані на все життя. Довічні ув’язнення, шлюбні контракти, постійна робота до кінця життя. Спроби зафіксувати форми існування і позбавити їх від плину часу. Ще гірше з тим, що покликано бути вічним. Як, наприклад, мій будильник. Eternity clock.[27] Так вони його називали. Я витягнула його з приладової дошки другого місяцеходу NASA, після того як він геть зовсім вийшов з ладу на материковому льоду. Подібно до інших американців, він не зміг витримати 55-градусний мороз і вітер, що силою значно перевищував Бофортову шкалу.

Вони не помітили, що я взяла годинника. Я взяла його як сувенір і щоб довести, що у мене не ростуть безсмертники, — навіть американська космічна програма не протримається у мене і трьох тижнів.

На сьогодні він протримався вже десять років. Десять років, і при цьому на його долю не випадало нічого іншого, крім грубощів і поганих слів. Але до нього і в колишні часи ставилися високі вимоги. Говорили, що його можна засунути в полум’я паяльної лампи, або зварити в сірчаній кислоті, або занурити на дно Філіппінського жолоба, а він все одно, мов нічого й не було, показуватиме час. На мій погляд, це занадто провокаційне твердження. У Кваанааку нам здавалося, що наручний годинник гарний. Дехто з мисливців носив його як прикрасу. Але нам і на думку не спало б жити за ним.

Це я пояснювала Джилу, що сидить за стерном. (Сидячи в спостережній кабіні, я повідомляла, коли фірн[28] набуває надто темного або надто світлого відтінку, що означало, що він може не витримати нас і відкриється, і Земля поглине ідіотську п’ятнадцятитонну американську мрію про Місяць у виблискувану синім і зеленим тридцятиметрову тріщину, яка, звужуючись біля дна, стискає все падаюче в міцні обійми і тридцятиградусний мороз.) У Кваанааку нашим орієнтиром є погода, говорила я йому. Нашими орієнтирами є тварини. Любов. Смерть. А не механічні залізячки.

Мені було тоді трохи більше двадцяти. У цьому віці можна брехати — можна навіть брехати самому собі — з великим успіхом. Насправді, вже задовго до того часу, задовго до мого народження європейський час прийшов до Гренландії. Він прийшов разом з розкладом роботи крамниць Гренландської торгової компанії, встановленням термінів сплати боргів, церковними відправами і найманою роботою.

Я намагалася розбити годинник великим молотком. На молотку залишилися сліди. Тож тепер я здалася. Тепер я обмежуюся тим, що змітаю його на підлогу, де він незворушно електронно пищить, позбавляючи мене необхідності з’являтися на містку, не вмивши обличчя холодною водою і не підмалювавши трохи очі.

Зараз 2:30. Середина ночі в Північній Атлантиці. Близько 22-ї години з переговорного пристрою над ліжком, без будь-якого попередження, крім підморгування зеленої лампочки, лунає голос Лукаса — вторгнення в мій маленький простір.

— Ясперсен, о третій годині ранку ви повинні подати каву на місток.

Тільки торкнувшись підлоги, годинник видає звук. Я прокинулася сама по собі. Розбуджена відчуттям незвичної активності. Двадцяти чотирьох годин вистачило, щоб ритм «Кроноса» став моїм. На судні в морі ночами тихо. Звичайно ж, працює двигун, довгі високі хвилі б’ються об борт, і час від часу форштевень розбиває п’ятдесятитонну масу води у дрібний водяний пил. Але це звичайні звуки, а коли звуки повторюються регулярно, вони перетворюються на тишу. На містку змінюються вахтові, десь б’ють склянки. Але люди сплять.

На цьому знайомому тлі тепер усе в русі. Чоботи гупають по коридорах, двері грюкають, чути голоси, звуки гучномовця і віддалене гудіння гідравлічних лебідок.

Дорогою на місток я виглядаю на палубу. Темно. Я чую кроки і голоси, але світло не горить. Я йду в темряву.

Я без верхнього одягу. Температура близько нуля, вітер віє з корми, небо затягнуте низьким і щільним шаром хмар. Гребені хвиль стають помітні тільки біля самого борту, але улоговини між ними здаються довгими, немов футбольні поля. Палуба слизька і жирна від солоної води. Я пригинаюся до борту, щоб сховатись і бути якомога непомітнішою. Силует у темряві біля брезенту. Попереду — слабке світло. Йде з переднього трюму. Кришки люка відкинуті вбік, а навколо встановлено леєрне загородження. З двох розвернених назад вантажних стріл передньої щогли два троси спускаються в трюм. У декількох місцях через загородження перекинуто товстий синій нейлоновий трос. Людей немає.

Трюм на диво глибокий, він освітлений чотирма лампами денного світла, по одній з кожного боку. За десять метрів піді мною на кришці великого металевого контейнера сидить Верлен. Біля кожного з кутів контейнера стоїть білий ящик із склопластику, подібний до тих, що використовуються для зберігання надувних рятувальних плотів.

Це те, що я встигаю побачити. Хтось хапає мене ззаду за одяг. Я не опираюся, але не тому, що змирилася, а щоб можна було дати ефективнішу відсіч. У цю хвилину судно нахиляється на косій хвилі, і, втративши рівновагу, ми падаємо назад у бік пульта керування лебідками і в знайомий мені запах лосьйону після гоління.

— Ідіотка, ти ідіотка!

Яккельсен намагається віддихатися. В його обличчі і голосі з’явилося щось нове. Ознаки страху.

— Порядки на судні не змінилися. Займайся своєю справою.

Він майже благально дивиться на мене.

— Забирайся звідси. Провалюй.

Я йду назад. Він чи то шепоче, чи то кричить проти вітру мені услід:

— Тобі що, захотілося до великої мокрої шафи?

Я з гуркотом зачіпаю тацею спочатку об один одвірок, потім об другий, зрештою красиво входжу і зупиняюся, по-брязкуючи в темряві.

Ніхто не звертається до мене. Постоявши так якийсь час, я роблю крок назад і відшукую на столі серед лінійок і циркулів місце для філіжанок і здобних булочок.

— Дві хвилини, вісімсот метрів.

Він — лише силует у темряві, але цього силуету я раніше не бачила. Він стоїть, схилившись над зеленими цифрами електронного лага.

Листкове здобне тісто пахне маслом. Урс — добросовісний кок. Запах випаровується, тому що відчинені двері. У крилі містка я помічаю спину Сонне.

Над морською картою запалюється слабка червона лампочка, і в темряві проступає обличчя Сиґмундй Лукаса.

— П’ятсот метрів.

На чоловікові комбінезон із розстебнутим коміром. Поряд з ним, на навігаційному столі, стоїть плаский ящик завбільшки з підсилювач для стереосистеми. З боків ящика здіймаються дві тонкі телескопічні антени. Біля столу стоїть жінка в такому самому комбінезоні, що й чоловік. На тлі робочого одягу і зосередженості її довге, темне, розчесане волосся, що спадає на розстебнутий комір і в’ється по спині, здається майже недоречним. Це Катя Клаусен. Внутрішній голос підказує мені, що чоловік — це Сайденфаден.

— Хвилина, двісті метрів.

— Підіймайте.

Голос лунає з переговорного пристрою на стіні. Руки мої розтискаються, відпускаючи за спиною край столу. Долоні спітніли. Я вже одного разу чула цей голос. У телефонній трубці, в своїй квартирі. Востаннє, коли я там була.

Червона лампочка гасне. З нічної пітьми виростає сірий контур, який піднімається з переднього трюму і рухається, повільно похитуючись, за борт судна.

— Десять секунд.

— Верлен, опускай.

Він, мабуть, сидить в одній з наглядових кабін на верхівці передньої щогли. Те, що ми чуємо, це його накази палубі.

— Туго натягнуто. Послаб.

— П’ять секунд. Чотири, три, два, один, нуль.

Промінь світла тунелем прорізає ніч у напрямку до корми. Контейнер лежить на воді за п’ять метрів від ахтерштевня. Він підстрибує — очевидно, на носовій хвилі. Від одного його ріжка уздовж борту в напрямі носа тягнеться синій трос. Біля фальшборту стоять Марія і Фернанда, Хансен і матроси. Чимось, схожим на дуже довгий багор, вони відштовхують контейнер від борту. Завдяки освітленню мені видно, що по краях контейнера — дві вузькі білі надувні гумові смуги.

— Верлене, відпускай.

Я пересуваюся до крила містка. Світло йде від одного з тих прожекторів, які закріплені на поручнях. Ним керує Сонне. Він веде промінь світла по воді. Контейнер звільнено від троса, він уже метрів за сорок від корми і починає тонути.

Лунає приглушений удар. На поверхні води розкриваються п'ять оболонок із склопластику, і над великим металевим контейнером з’являються п’ять сірих самонадувних плавучих буїв, немов п’ять величезних водяних лілій. Потім прожектор гасне.

— Один метр, дві тисячі літрів.

Це голос жінки.

— Три тисячі, чотири тисячі. Два метри, п’ять тисяч літрів. Два метри. Два з половиною. Два тридцять. П’ять тисяч літрів і два тридцять.

Я стаю поряд із тацею. На колишнє місце. На приладі перед нею горить тепер кілька червоних покажчиків.

— Я піднімаю. Чотири тисячі сімсот і два з половиною. Три, три двадцять, чотири, чотири з половиною, п’ять. П’ять тисяч сімсот літрів і п’ять метрів. Крен нульовий. Температура мінус півградуса.

Вона повертає ручку, і в кімнаті розростається такий звук, неначе вони принесли сюди мого будильника.

— Пеленг десять — чотири.

Вона вимикає переговорний пристрій. Чоловік, що сидить перед лагом, випростується. Напругу знято. Сонне заходить у приміщення і зачиняє двері. Лукас стає поряд зі мною.

— Ви можете йти спати.

Я роблю жест у бік кави. Він хитає головою. Їм навіть не знадобилося її розлити по філіжанках. Мене покликали тіль-ки для того, щоб пронести тацю шість метрів від кухонного ліфта до містка. Це позбавлено будь-якого сенсу. Хіба що він хотів, аби я побачила те, що я тільки що бачила.

Я беру тацю. Жінка переді мною нахиляється вперед і ласкаво торкається до чоловіка. Вона не дивиться на нього. Її рука на мить затримується на його потилиці. Потім вона намотує маленьке пасмо його волосся на пальці і тягне. Вони не помічають мене. Я чекаю, що він відреагує на біль. Але він стоїть абсолютно спокійно, абсолютно прямо.

Обличчя Урса блищить від поту. Він намагається одночасно жестикулювати і балансувати великою десятилітровою каструлею.

— Feodora, die einzige mit sechzig Prozent Cacao. Und die Schlagsahne muss ein bisschen gefroren sein. Десять хвилин im[29]морозильник.

Тут усі одинадцять чоловік. У повітрі не витає ніяких запитань. Неначе я єдина не зрозуміла, що відбулося. Або ж неначе їм і не потрібно цього розуміти.

Я втягую в себе пекучий шоколад крізь холодні збиті вершки. У результаті наче миттєво настає сп’яніння, яке починається в шлунку і, гаряче пульсуючи, піднімається аж до маківки. Цікаво, як саме такий чарівник, як Урс, опинився на борту «Кроноса».

Верлен задумливо дивиться на мене. Але я уникаю його погляду.

Я йду передостанньою. У кутку над філіжанкою чорної кави сидить Яккельсен.

Марія стоїть у вбиральні перед дзеркалом. Спочатку я думаю, що у неї свого роду протези, потім бачу, що це просто маленькі, порожнисті алюмінієві ковпачки. На кінчику кожного пальця у неї по ковпачку, і тепер вона їх обережно знімає. Під ними у неї червоні, завдовжки чотири сантиметри, ідеальні нігті.

— Я утримую свою сім’ю, — каже вона. — У Пхукеті. На свою платню. Я приїхала в Данію шлюхою. У Таїланді ти або незайманка, або шлюха.

Її данська ще незрозуміліша, ніж у Верлена, і менш розбірлива.

— Я могла прийняти тридцять клієнтів на день. Я кинула цю справу.

Вистромивши вказівний палець, вона торкається моєї щоки кінчиком нігтя і, трохи натиснувши, затримує його.

— Одного разу я видряпала очі поліцейському.

Я стою не рухаючись, відчуваючи її ніготь. Вона уважно дивиться на мене. Потім опускає руку.

Я чекаю в своїй каюті, відхиливши двері. Яккельсен проходить мимо хвилину по тому. Його каюта трохи далі по коридору. Він замикає за собою двері. Я босоніж підходжу до його дверей. Усередині він з чимось вовтузиться. Чимось тихо гримить, смикає вгору ручку. Заганяє під неї стілець.

Він забарикадувався. Можливо, він боїться, що хтось із тих жінок, які за ним умирають, виламають двері.

Я крадуся назад до своєї каюти. Роздягаюся, знаходжу в ящику свій рожевий банний халат і мочалку і, демонстративно посвистуючи, йду в душову, і тру себе мочалкою, і витираюся, і намазуюся кремом, і шльопаю в банних сандалях назад по коридору. Звідси я знову крадуся до дверей Яккельсена.

За ними тихо. Можливо, він робить манікюр або якось інакше доглядає за своїми ніжними руками. Але це навряд чи.

Я стукаю в двері. Відповіді немає. Стукаю дужче. Цілковита тиша. У кишені халата у мене свій ключ. Відмикаю ним двері. Але вони все одно не відчиняються. Я починаю смикати ручку. За хвилину стілець падає на підлогу. Я намагаюся подолати страх. Потім штовхаю двері. Спочатку, однак, кинувши уважний погляд в обидва боки коридору — ситуація може бути витлумачена неправильно.

Я стою в темряві. Не чути ні звуку. Мені починає здаватися, що каюта порожня. Потім запалюю світло.

Яккельсен у піжамі з таїландського шовку ніжних пастельних тонів спить. Шкіра у нього немов воскова. У лівому куточку рота слина, і вона пузириться щоразу, коли він ледь-ледь, через силу видихає повітря. Кисть руки, що виглядає з рукава піжами, лякаюче худа. Він схожий на хвору дитину — та в якомусь сенсі так воно і є.

Я трясу його. Повіки трохи підводяться. Очне яблуко закочується, білки дивляться сліпо і мертво. Він не видає ні звуку.

Попільничка біля ліжка порожня. На столі нічого. Всюди чистота і порядок.

Я закочую рукав його піжами. На внутрішньому боці руки розсіяно з півсотні маленьких жовто-синіх цяточок з чорною точкою в центрі, красивий узор, який тягнеться уздовж набубнявілих вен. Я висуваю шухляду для постільної білизни. Він скинув усе туди. Фольгу, сірники, старий скляний шприц, швидковисихаючий клей, голку, відкритий складаний ніж, пластмасовий футляр, призначений для швейних голок, і шматок чорного гумового пакувального джгута.

Він не збирався найближчим часом вставати. Він спить найспокійнішим і найбезтурботнішим наркотичним сном.

До того як Гренландія здобула автономію, там не було митниці. Функції митників виконували поліцейські і начальники портів. Того року, коли я працювала на метеорологічній станції в Упернавіку, я зустріла Йорґенсена.

Він був начальником порту. Але він рідко бував на своєму робочому місці. Замість цього він або вирушав у Туле до американців, або ж був на борту одного із сторожових кораблів. Він був рекордсменом Гренландії за кількістю вертолітних перельотів.

Йорґенсена звали, коли що-небудь шукали, не знаючи при цьому, де це знаходиться. Коли нікого конкретно не можна було запідозрити. У патруля з виявлення наркотиків на авіабазі Туле були собаки і металошукачі, а також група лаборантів і техніків. У Хольстейнсборзі було кілька досвідчених флотських слідчих, а в Нууку містився один з переносних рентгенівських апаратів Центру зварювання.

А проте всі вони звали Йорґенсена. Він був кваліфікованим зварювачем на верфі «Бурмайстер і Вейн», потім вивчився на штурмана і тепер став начальником порту, який ніколи не показувався в порту.

Він був маленьким чоловічком, сіреньким, згорбленим, з цупким, як у борсука, волоссям. Він говорив однією і тією ж уривчастою гугнявою данською з гренландцями, з росіянами і з усіма військовими, не звертаючи уваги на звання.

Його приводили на борт затриманого судна або літака, і він перемовлявся кількома словами з екіпажем і з капітаном і, короткозоро роззираючись на всі боки, раз у раз неуважно постукував кісточками пальців по панелях, а потім викликали одного з флотських слюсарів, який приносив шліфмашину і знімав панель, а за панеллю знаходили п’ять тисяч пляшок або чотириста тисяч сигарет, а з роками все частіше — запечатані парафіном купи брикетів з білим порошком.

Йорґенсен розповідав нам, що під час розслідування лише невелику ділянку шляху проходиш за допомогою систематичного методу.

— Коли я не можу знайти своїх окулярів, — говорив він, — я спочатку трохи користуюся системою. Я шукаю їх у вбиральні, поряд з кавоваркою і під газетою. Але якщо їх там немає, то я припиняю думати, а сідаю в крісло й оглядаю все, чекаючи, чи не з’явиться ідея, і вона завжди з’являється, завжди приходить. Ми не можемо розкласти все на частини, неважливо, що ми шукаємо — окуляри чи пляшки, нам треба подумати і відчути, нам треба знайти злочинця в самих собі і вирішити, куди б ми самі їх заховали.

У лютому 1981 року в одній з факторій затоки Диско його застрелили четверо молодих гренландців, які на його вимогу отримали необгрунтовано суворі вироки за контрабанду алкоголю. Мене він чомусь любив. Гренландців як народ він ніколи не намагався зрозуміти.

Тепер я згадую Йорґенсена і намагаюся відшукати наркотики в самій собі.

Я б ховала їх не поспішаючи. Я б не робила це недбало. У мене виникла б спокуса заховати їх за межами моєї каюти. Але я б не змогла жити, не відчуваючи їх близькості до свого тіла. Як мати не може жити без своєї новонародженої дитини.

У каюті працює кондиціонер. «Кронос» оснащений вентиляційною системою високого тиску, яка й зараз тихо дзижчить. Витяжка знаходиться за панелями стелі, в яких зроблені отвори. У кожній панелі щонайменше сорок гвинтів. Було б нестерпно відгвинчувати сорок гвинтів щоразу, коли треба дістатися до своєї дитини.

Вдруге за сьогоднішній день я проглядаю його шухляди. Як і до того, без жодного результату. У них папір для письма, синій пластилін — такий, який використовують, щоб прикріплювати до стіни листівки, кілька блискучих, сяючих номерів «Плейбоя», електрична бритва, кілька колод карт, коробка з шахами, чотири прозорі пластикові коробки, в кожній з яких шовковий метелик крикливого забарвлення, трохи іноземної валюти, щітка для одежі та кілька золотих ланцюжків, подібних до того, який він носить на шиї.

На книжковій полиці іспансько-данський словник. Турецький розмовник Берліца, посібник з контрактного бриджу, виданий «Бритіш Петролеум», декілька книжок із шахів. Потерта книга в паперовій палітурці із зображенням оголеної дебелої блондинки з назвою «Флосі в 16 років».

Мене ніколи серйозно не цікавили ніякі книжки, крім спеціальної літератури. Я ніколи не стверджувала, що я культурна людина. З другого боку, я завжди вважала, що ніколи не пізно почати вчитися. Можливо, слід було б почати із «Флосі в 16 років».

Я дістаю із шухляди складаний ножик. На лезі — кілька темно-зелених частинок. Я відкриваю шафу і ще раз переглядаю весь одяг. Немає нічого саме цього кольору. Яккельсен у ліжку видає приглушені булькітливі звуки.

Я дістаю із шухляди коробку із шахами. Беру білого короля і чорного ферзя і ставлю їх на стіл. Вони майстерно вирізані з якогось важкого дерева. Дошка лежить на столі, вона покрита тонкою металевою пластиною. На судні, напевно, дуже зручно мати магнітні шахи. Магніти знаходяться знизу — сірі кружки під ніжкою. На кружок наклеєно шматочок зеленого фетру. Я засовую лезо ножа між ніжкою короля і металевим кружком. З деяким зусиллям мені вдається його вийняти. На ньому видно сліди клею. Я кладу кружок на стіл.

На ножі залишається шматочок фетру, кілька зелених ниточок, які помітні, тільки коли знаєш, що вони там мають бути.

Фігурка порожниста. Вона приблизно вісім сантиметрів заввишки, і на всю її висоту просвердлено циліндр, півтора сантиметра в діаметрі. Мабуть, це зробив не Яккельсен, вони такими й були із самого початку. Але він використав це. Зовні — шматочок пластиліну. Під ним — три прозорі пластикові трубочки. Я витрушую їх. Під ними — ще чотири.

Я кладу їх на місце, запечатую пластиліном і приклеюю магніт назад. Я могла б обстежити решту фігурок, щоб з’ясувати, скільки футлярів поміщається в пішака — два чи три. Щоб визначити, який у нього запас — на чотири місяці чи на шість. Але мені хочеться піти звідси. Самотній пані не личить надто довго затримуватися в каюті незнайомого чоловіка.

4

— Це було моє перше плавання. Тому я пішов до свого колеги. «Як мені дійти до Гренландії?» — запитав я. «Дійдеш до Скаґена, — відповів він. — Там повернеш ліворуч. Коли дійдеш до мису Фарвель, повертай праворуч».

Я угвинчую штопор у корок. Це сухе вино жовто-зеленого кольору, і Урс відправив його кухонним ліфтом найостаннішої миті, наче це чутлива до температури ікона. Коли я витягаю корок, половина його залишається в пляшці. Мені доводиться зробити ще одну спробу. Цього разу корок, розкришившись, падає всередину. Урс сказав, що «Монтраше» — це велике вино. Тоді, напевно, не страшно, що туди потрапив маленький шматочок корка?

— Потім він узяв морську карту, приклав один кінець лінійки до Скаґена, повернув її навколо його краю і провів лінію на мис Фарвель. «Ти йдеш отак, — сказав він, — тобто ти робиш grand circle sailing.[30] А останні дві доби перед мисом ти не спиш. П’єш чорну каву і дивишся, чи немає айсбергів».

Це говорить Лукас. Не дивлячись на тих, кому він це говорить. Але його авторитет приковує їхню увагу.

Окрім нього в офіцерській кают-компанії троє: Катя Клаусен, Сайденфаден і старший механік Кютсов.

Уперше в своєму житті я прислуговую за столом.

— Тоді вирушали в квітні. Намагалися потрапити в так званий великодній східний вітер. Якщо це вдавалося, то під час усього плавання тобі був забезпечений ходовий вітер. Важко уявити, щоб хтось доброхіть вибрав час від листопада до кінця березня.

Існують правила, що визначають, у якій послідовності треба наливати вино. З ними я, на жаль, не знайома. Тому я вирішую ризикнути і першою наливаю, жінці. Вона похитує келих, в якому налито на сантиметр рідини, але очі її прикуті до Лукаса, і вона не відчуває смаку, коли куштує.

Я намагаюся підходити по черзі то з правого, то з лівого боку. Щоб усі залишилися задоволені.

Вони переодягнулися до обіду. Чоловіки в білих сорочках, жінка в червоному платті.

— Перший лід ми можемо чекати за добу ходу до мису Фарвель. Саме там у п’ятдесят дев’ятому затонув «Хане Хедтофт», що належав Гренландській торговій компанії, коли загинули дев’яносто п’ять пасажирів і членів екіпажу. Ви коли-небудь бачили айсберг, фрекен Клаусен?

Я подаю цвітну капусту і батон з дріжджового тіста, приготовлені Урсом. Біля столу все проходить блискуче. Але біля ліфта я упускаю залишки капусти прямо на вареного лосося. Він лежить цілком, у всій своїй шкурі, і вичікувально дивиться на мене. Урс пояснив мені, що один японський кок навчив його не варити очі, а виймати їх і вставляти на місце, коли риба вже готова, і взагалі злегка змащувати все яєчним білком, тож риба набуває слизистого блиску, наче вона потрапила на стіл прямо із сітки. Мені це не подобається. Здається, у неї якийсь дохлий вигляд.

Я зішкрібаю цвітну капусту і вношу рибу. Вони все одно не бачать, що їдять. Вони дивляться на Лукаса.

— Айсберги — це шматки глетчера, які сповзають у море, відколюючись від материкового льоду. Якщо вони суцільні, то співвідношення між надводною і підводною частинами один до п’яти. Якщо вони порожнисті — один до двох. Останні, зрозуміло, найбільш небезпечні. Я бачив айсберги заввишки сорок метрів і вагою п’ятдесят тисяч тонн, які могли перекинутися від роботи гвинта.

Я обпікаюся об картопляну запіканку. Лукасу пощастило. Біля берегів Антарктиди я в гумовому човні проскочила повз частково розталі столоподібні айсберги заввишки дев’яносто метрів і вагою мільйон тонн. Вони могли б упасти, якби поряд почали насвистувати перший куплет «Прекрасного і радісного літа».

— «Титанік» в 1912 році зіштовхнувся з айсбергом на південний схід від Ньюфаундленда і затонув за три години. Загинуло тисяча п’ятсот чоловік.

У себе в каюті я поклала в раковину газету і, нахилившись уперед, зрізала сантиметрів двадцять волосся, тож воно стало однієї довжини з тим, яке відросло на місці опіку. Вперше за той час, що я на борту, я зняла свою хустку. Це все, що я можу зробити, щоб жінка мене не впізнала.

Я могла б і не старатися. Я для неї все одно що муха на стіні, вона мене не бачить. Чоловік дивиться на Лукаса, старший механік дивиться на свій келих, а Лукас ні на кого і ні на що не дивиться. На мить очі жінки оцінююче затримуються на мені. Вона щонайменше на двадцять сантиметрів вища за мене і на п’ять років молодша. Вона темноволоса, у неї насторожений вигляд, а біля губ складка, яка розповідає історію, можливо, це історія про те, чого коштує жінці — хоч би що там говорили — добре виглядати.

У мене є надія. На похороні Ісайї було темно. І там було двадцять інших жінок. І вона була там зовсім з іншого приводу. Вона була там, щоб застерегти Андреаса Фіне. Йому слід було б послухатися цього застереження.

У неї йде частка секунди на те, щоб каталогізувати мене. Відчинивши всередині себе ту скриньку, на якій написано «обслуговування» і «один метр шістдесят сантиметрів», вона опускає мене туди і забуває про мене. Вона має на чому зосередитись. Під столом вона кладе руку на стегно чоловіка.

Він не доторкнувся до риби.

— Але ж у нас на борту радар, — каже він.

— На «Хансі Хедтофті» теж був радар.

Жоден досвідчений капітан або керівник експедиції спеціально не залякує своїх супутників. Якщо людині знайомий весь ризик плавання в льодах, то вона знає, що, як тільки плавання почалося, не можна посилювати зовнішню небезпеку внутрішнім страхом. Я не розумію Лукаса.

— І при цьому крижані гори — це найменша з наших проблем. Так середня людина уявляє собі полярні моря. Набагато гірше крижані поля — пояс пакового льоду, який дрейфує уздовж східного узбережжя, обходить мис Фарвель у листопаді і тягнеться вгору повз Готхоп.

З другої пляшки мені вдалося вийняти корок цілим-цілісіньким. Я наливаю Кютсову. Він п’є, неуважно вивчаючи етикетку. Його цікавить вміст алкоголю.

— Там, де закінчується паковий лід, починається західний лід, що утворився в морі Баффіна і загнаний у Девісову протоку, де він змерзається із зимовим льодом. Це створює крижане поле, в яке ми упремося поблизу від риболовецьких банок на північ від Хольстейнсборґа.

Мандрівки загострюють усі людські відчуття. Коли з Кваанаака їхали на полювання, на гостину або до Квеквертата, то починали бурхливо розвиватися приспані до цього закоханість, дружба, ворожість. У повітрі між Лукасом і двома його пасажирами-працедавцями висить важка взаємна неприязнь.

Я дивлюся на Лукаса. Він нічого особливого не зробив і не сказав. Та все ж без будь-яких слів він вимагає, щоб на нього дивились. У мене знову виникає слабке, тривожне відчуття, що я була на виставі, яку частково було дано задля мене, але сенсу якої я не зрозуміла.

— Де Терк? — питає він.

— Він зайнятий, — відповідає жінка.

Якщо прилетіти до Туле з Європи, то, вийшовши з літака, відчуєш, що ти опинився в морозильній камері і що невидима крижана холоднеча під тиском у кілька атмосфер проникає в твої легені. Якщо летіти у зворотному напрямі, то, приземлившись у Європі, можна подумати, що опинився у фінській лазні. Але судно, що йде до Гренландії, йде не на північ, воно йде на захід. Мис Фарвель знаходиться на тій самій широті, що й Осло. Холод починається аж тоді, коли, обігнувши мис, береш курс прямо на північ. Вітер, що піднімається протягом дня, — холодний і вологий, але не холодніший, ніж у Каттегаті. Хвилі в Північній Атлантиці, навпаки, довгі й положисті.

Палубу заливає водою. Люк переднього трюму тепер зачинений. Я вимірюю його кроками. Він п’ять з половиною на шість метрів. Раніше він таким не був. По обидва боки видно білу, свіжопофарбовану смугу в три чверті метра. На кришці — зварний шов. Люк нещодавно був розширений майже на метр з кожного боку.

Для європейців море символізує невідоме, а плавання — це подорожі і пригоди. Ця думка не має нічого спільного з дійсністю. Плавання — це рух, який найбільше схожий на перебування на одному місці. Щоб відчути, що ти переміщаєшся, треба мати орієнтири, треба мати фіксовані точки на обрії і крижані підйоми, які зникають під полозами саней, і лінію гір за napariaq — стійкою ззаду на санях — усе те, що збільшується, наближаючись, пробігає мимо і зникає за обрієм.

Нічого цього немає в морі. Здається, що судно стоїть на місці, що воно — знерухомлена сталева платформа, облямована незмінним круглим обрієм, над яким проноситься сірий зимовий день, що лежить на поверхні води, яка ходить ходором, але завжди одна й та сама. Струшуване монотонними зусиллями двигуна, воно без жодного наслідку топчеться на місці.

Чи це я стала надто старою, аби подорожувати.

Морський туман, що обступив нас, наганяє на мене депресію.

Щоб подорожувати, треба мати дім, звідки виїжджаєш і куди повертаєшся. Інакше ти біженець, волоцюга, qivittog. Зараз у Північній Гренландії, у Кваанааку, вони підсовуються ближче один до одного в дощатих бараках, критих рифленим залізом.

Укотре я запитую себе, чому я тут опинилася. Я не можу взяти на себе всю відповідальність, це дуже важкий тягар, мені, мабуть, ще й не поталанило — Всесвіт, мабуть, відвернувся від мене. Коли світ зраджує мене, я сама стискаюся, немов жива мідія, на яку капнули лимонним соком. Я не можу підставити другу щоку, я не можу зустрічати ворожість з іще більшою довірою.

Одного разу я вдарила Ісайю. Я розповідала йому, що коли у Сіорапалука, далеко в затоці, скресав лід, ми, діти, стрибали з крижини на крижину, чудово усвідомлюючи, що коли ми посковзнемося, то опинимося під льодом і течія понесе нас у Неррівік — матір морів, звідки ніколи не повертаються. Наступного дня він хотів почекати мене перед «Бруґсеном», на площі біля гренландської статуї, але коли я вийшла з крамниці, його там не було. Я пішла по мосту і побачила його внизу на льоду — тоненькому льоду, який тільки-но став і трохи підтанув знизу від течії. Я не закричала — я не могла кричати, а спустилася вниз до туалету на набережній і м’яко покликала його, і він прийшов, обережно шкандибаючи по льоду, і коли він ступив на кругляк, я його вдарила. Удар був, мабуть, — як це буває у разі насильства — квінтесенцією моїх почуттів до нього. Він ледве встояв на ногах.

— Ти мене б’єш, — сказав він і, моргаючи крізь сльози, озирнувся, шукаючи зброї, щоб розпороти мені живіт.

Але потім, зробивши простий, але великий крок, він звернувся до своїх безмежних природних резервів.

— Naammassereerpog, до цього можна звикнути, — сказав він.

Я такої глибокодумності не маю. Можливо, це одна з причин того, що все вийшло так, як вийшло.

Навколо тихо, але я знаю, що за спиною у мене стоїть людина. Потім Верлен спирається ліктем об поручні, дивлячись разом зі мною у бік моря. Він знімає робочу рукавицю і дістає з нагрудної кишені трохи рису.

— Я думав, що всі гренландці коротконогі і трахаються як свині, а працюють, тільки коли голодні. Єдиний раз, коли я там був, ми везли гас до одного міста десь на півночі. Ми заливали гас прямо в резервуари, що стояли на березі. У якийсь момент з’явився човен з маленьким чоловічком, який, вистріливши з рушниці, щось прокричав. Потім усі вони побігли до своїх халуп і, повернувшися з рушницями, вирушили в море в своїх яликах або почали стріляти прямо з берега. Якби я не був напоготові, через тиск вилетіли б шланги з резервуарів. Виявилося, що все це через те, що йшов косяк якоїсь риби.

— Яка це була пора року?

— Можливо, липень або початок серпня.

— Білуха, — кажу я. — Маленький кит. Отже, це було біля одного з урочищ на південь від Упернавіка.

— Ми послали телеграму в торгову компанію про те, що вони припинили роботу й пішли на рибний лов. Нам відповіли, що це відбувається кілька разів на рік. Так завжди з примітивними народами. Коли їхні шлунки повні, вони не бачать ніяких причин працювати.

Я розуміюче киваю.

— У Гренландії вважають, — кажу я, — що філіппінці — це нація ледачих дрібних звідників, яких можна використовувати на морі тільки тому, що їм не треба платити більше долара на годину, але що їх постійно треба годувати великими порціями свіжозвареного рису, якщо не хочеш зненацька дістати ножа в спину.

— Це правда, — каже він.

Він присувається до мене, щоб не кричати. Я дивлюся у бік містка. На тому місці, де ми стоїмо, ми як на долоні.

— На цьому кораблі свої закони. Деякі закони встановив капітан. Деякі — Терк. Але не всі закони встановлені ними. Вони залежать від нас — від щурів.

Він усміхається мені, зуби його на тлі темної шкіри — немов глазуровані шматочки крейди. Він ловить мій погляд.

— Фарфорові коронки. Я сидів у в’язниці в Сінгапурі. Через півтора року у мене в роті не лишилося жодного зуба. Щелепа була скріплена оцинкованим сталевим дротом. І ми влаштували втечу.

Він ще ближче притуляється до мене.

— Це там я зрозумів, що на дух не виношу поліцейських.

Коли він випростується і йде, я залишаюся стояти, дивлячись на море. Починають падати білі пластівці. Але це не сніг. Це з палуби. Я дивлюся на себе. По всій довжині від коміра до резинки на талії мій пуховик розпорото одним розрізом, який, не зачепивши підкладки, відкрив порожнини, звідки тепер, кружляючи навколо мене, немов сніжинки, виривається пух. Я знімаю куртку і складаю її. Коли я йду палубою, я згадую, що має бути холодно. Але я не відчуваю холоду.

5

Комітет торгового флоту із забезпечення побутових умов моряків розсилає своїм передплатникам пакети з дев’ятьма відеофільмами. На великому екрані в спортивній каюті Сонне приготувався показувати перший з них. Я сідаю в останньому ряду. Коли на екрані з’являється захід сонця над пустелею, я тихо прокрадаюся до виходу.

На другій палубі в двох розташованих один проти одного рядах шаф зберігаються інструменти і запасні частини. Я вибираю хрестоподібну викрутку. Потім безладно риюся в шафах. В одній з дерев’яних шухляд я знаходжу сірі кульки від підшипника із слідами мастила, кожна з них трохи більша за м’яч для гольфа і загорнута у промащений папір. Я беру одну з них.

Піднявшись по трапу, я виходжу на ют. Крізь два довгих вікна з приміщення, де показують фільм, проникає світло. Ставши навколішки, я підповзаю до вікна і заглядаю всередину. Тільки коли мій погляд знаходить і чорну блискучу потилицю Верлена, і контури в’юнкого волосся Яккельсена, я повертаюся в коридор. І відмикаю каюту Яккельсена.

Тепер у ящику під ліжком тільки постільна білизна. Але шахи як і раніше на своєму місці. Я засовую коробку під светр. Потім якийсь час прислухаюся біля дверей і повертаюся до своєї каюти. Здалеку, незрозуміло з якого боку, через металевий корпус доноситься звуковий супровід фільму.

Я кладу коробку в шухляду столу. Дивне відчуття — бути володарем предмета, який залежно від того, в якому порту його знайдуть, може забезпечити своєму власникові від трьох років умовного ув’язнення до смертного вироку.

Я надягаю тренувальний костюм. Металеву кульку я зав’язую в довгий білий банний рушник, який складаю вдвічі. Потім вішаю його назад на гачок. І сідаю чекати.

Коли доводиться довго чекати, потрібно в цей час чимось зайнятися, щоб уникнути руйнівної дії очікування.

Якщо пустити все на самоплив, свідомість здригнеться, прокинуться страх і неспокій, з’явиться депресія і тебе потягне вниз.

Щоб не занепасти духом, я ставлю собі питання: що таке людина, що таке я сама?

Чи я — моє ім’я?

У рік мого народження моя мати їздила до Західної Гренландії і звідти привезла жіноче ім’я Miilaarak. Позаяк воно нагадувало Моріцу данське слово mild,[31] якого не було в словнику його любовних стосунків з моєю матір’ю, позаяк він хотів піддати все гренландське трансформації, яка б зробила його європейським і знайомим, і позаяк я, як розповідають, усміхалася йому — безмежна довіра немовляти, яке ще не знає, що на нього чекає, — вони домовилися на імені Smillaarak,[32] яке завдяки тому зносу, якому час піддає всіх нас, перетворилося на ім’я Смілла.

Яке всього лише звук. А далі можна у пошуках того, що ховається за звуком, знайти тіло, з його кровообігом, течією лімфи. Його любов до льоду, його гнів, його тугу, його розуміння простору, його тлінність, його відданість і невірність. За всім цим вибух і загасання неясних сил, уривчасті і не зв’язані між собою картини спогадів, безіменні звуки. І геометрія. Глибоко в нас самих ховається геометрія. Мої вчителі в університеті постійно ставили питання, в чому виявляється реальність геометричних понять. Де знаходиться, запитували вони, ідеальне коло, справжня симетрія, абсолютна паралельність, якщо їх не можна змоделювати на цьому недосконалому навколишньому світі?

Я не відповідала їм, бо вони б не зрозуміли всієї очевидності моєї відповіді і всієї безмежності того, що з неї виходить. Геометрія існує в нашій свідомості як природжений феномен. На реальному світі ніколи не виникне сніговий кристал абсолютно правильної форми. Але в нашій свідомості існує виблискуюче і бездоганне знання про досконалий лід.

Якщо ти відчуваєш у собі сили, можна шукати й далі — за геометрією, за тунелями світла й пітьми, які є в кожному з нас і які тягнуться назад до нескінченності.

Так багато можна було б зробити, якби були сили.

Фільм закінчився дві години тому. Дві години тому Яккельсен повернувся в свою каюту. Але немає ніяких підстав для неспокою. Не можна вирости в Гренландії, не зіткнувшись з алкоголізмом чи наркоманією. Помилкове твердження, ніби наркотики роблять людей непередбачуваними. Навпаки, вони роблять їх дуже, дуже передбачуваними. Я знаю, що Яккельсен прийде. У мене достатньо терпіння, щоб чекати, скільки буде потрібно.

Я простягаю руку до вимикача, щоб чекати в темряві. Вимикач — між раковиною і шафою, тож мені необхідно нахилитися вперед.

Саме цей момент він і вибирає. Значить, він стояв, приклавши вухо до дверей. Я недооцінила Яккельсена. Підкравшись до моїх дверей, він відкрив замок своїм ключем і дочекався, поки почує який-небудь рух за ними, — і все це при тому, що я, стоячи прямо за дверима, не чула його. Тепер він відкриває двері так точно, що вони б’ють мені в скроню і відкидають мене на підлогу між ліжком і шафою. Увійшовши, він зачиняє за собою двері. Не сподіваючись на свою фізич-ну силу, він узяв із собою велику швайку з дерев’яною ручкою і порожнистим кінцем з полірованої сталі.

— Віддавай, — каже він.

Я намагаюся сісти.

— Не рухайся!

Я сідаю.

Він повертає швайку в руці так, що важкий кінець виявляється внизу, і б’є мене по ногах. Він потрапляє в щиколотку на правій нозі. На мить тіло відмовляється вірити в те, який сильний біль, потім білий язик полум’я піднімається по скелету до маківки, і верхня частина тіла, не слухаючись мене, падає на підлогу.

— Віддавай.

Я не можу вимовити ані слова. Але засовую руку в кишеню і, діставши маленький пластиковий футляр, простягаю йому.

— Решта.

— В шухляді.

Він роздумує. Щоб підійти до столу, йому потрібно переступити через мене.

Його неспокій виявляється сильніший, ніж будь-коли раніше, але в ньому з’явилася якась непохитність. Якось я чула, як Моріц розповідав, що з героїном можна прожити довге здорове життя. Якщо є гроші. Сама по собі речовина має майже консервуючу дію. У могилу наркоманів заганяють холодні під’їзди, гепатит, шкідливі домішки, СНІД і вимотуючі спроби роздобути гроші. Але якщо тобі дозволяє гаманець, ти можеш жити з цією звичкою, не скаржачись на здоров’я. Так говорив Моріц.

Я думаю, він перебільшував. Цинічне, іронічно-відчужене перебільшення фахівця. Героїн — це самогубство. Як на мене, ніскільки не краще, якщо це розтягнуто на двадцять п’ять років, за будь-яких обставин це презирство до власного життя.

— Дістань їх.

Я сідаю навпочіпки. Коли я намагаюся спертися на праву ногу, вона підкошується, і я падаю на коліна. Перебільшуючи своє падіння, я розтягуюся до раковини. Знявши білий рушник з гачка, витираю кров з обличчя. Потім повертаюся і, шкутильгаючи, роблю крок у бік письмового столу із шухлядами. Як і раніше з рушником в руках. І обертаюся до шафи.

— Ключ тут.

Повертаючись, я починаю замахуватися. Дуга, спрямована на ілюмінатор, піднімається до стелі і, прискорюючись, опускається до його носа.

Він бачить, що вона наближається, і відступає назад. Але він чекає всього лише легкого удару тканиною. Захована в рушнику кулька б’є його прямо в груди. Він падає навколішки. Я знову замахуюся. Він устигає підняти руку, удар припадає йому в передпліччя, відкидаючи його на ліжко. Він розлючується. Я б’ю щосили, цілячись йому в скроню. Він робить найрозумніше — рухаючись назустріч удару, здіймає руку, тож рушник обмотується навколо неї, і він смикає. Я пролітаю на метр уперед. Тоді він знизу з розмаху б’є мене швайкою прямо в живіт. Мені здається, що я бачу саму себе збоку, у польоті через каюту, і відчуваю спиною письмовий стіл. Він повзе до мене по ліжку. Я не відчуваю свого тіла і опускаю очі вниз.

Спочатку мені здається, що з мене витікає якась біла рідина. Потім я розумію, що це я, падаючи, потягла за собою рушник. Він уже на краю ліжка. Я підтягаю рушник з кулькою, укорочую вдвічі і, взявши його обома руками, різко смикаю вгору.

Удар припадає йому під підборіддя. Його голова відкидається, тіло з деяким запізненням прямує за нею, і його відкидає до дверей. Спочатку його руки, намагаючись намацати яку-небудь опору позаду, хапаються за ручку, потім він припиняє спроби й опускається на підлогу.

Якийсь час я стою. Потім через силу долаю три метри, тримаючись за ліжко, шафу і раковину, паралізована від пупка і нижче. Я піднімаю з підлоги швайку. З його кишені я витягую пластиковий футляр.

Він довго приходить до тями. Я чекаю, притиснувши до себе швайку. Він обмацує свій рот і спльовує в долоню. З’являється кров з твердими світлими шматочками.

— Ти зіпсувала мені обличчя.

Половину його верхніх передніх зубів вибито. Це видно, коли він говорить. Злість у ньому згасла. Він схожий на дитину.

— Дай мені футляр, Смілло.

Я дістаю його і прилаштовую у себе на коліні.

— Я хочу оглянути передній трюм, — кажу я.

Тунель починається в машинному відділенні. Між сталевими балками фундаменту двигуна вниз спускається маленький трап. Біля його підніжжя водонепроникні пожежні двері ведуть у вузький прохід заввишки з людський зріст і завширшки менше метра.

Ці двері замкнуті, але Яккельсен відмикає їх.

— Там, з другого боку двигуна, під середнім і нижнім приміщеннями юту вниз до бічних танків проходить такий самий тунель.

У мене в каюті він насипав коротку, широку смужку на моє кишенькове люстерко і втягнув її в себе через одну ніздрю. Це перетворило його в блискучого і самовпевненого гіда. Але він шепелявить через вибиті передні зуби.

Я ледве ступаю на праву ногу. Вона розпухла, як після сильного розтягнення. Я йду за ним. Увіткнувши головку маленької хрестоподібної викрутки в корок, я засунула її за пояс брюк.

Він вмикає світло. Через кожні п’ять метрів висить лампочка в сітці із сталевого дроту.

— Довжина тунелю двадцять п’ять метрів. Тягнеться до того місця, де починається передня палуба. Зверху трюм об’ємом тридцять чотири тисячі п’ятсот кубічних футів, над ним інший об’ємом двадцять три тисячі кубічних футів.

Уздовж стін тунелю щільними ґратами розташовані шпангоути. Він кладе на них руку.

— Двадцять дюймів. Між шпангоутами. Удвічі менше від того, що потрібно для судна в чотири тисячі тонн. Півтора-дюймові листи в носовій частині. Це дає міцність у двадцять разів більшу, ніж того вимагають страхові компанії і Судновий нагляд, щоб дати дозвіл на льодове плавання. Ось чому я знав, що ми прямуємо до льодів.

— Звідки ти стільки знаєш про судна, Яккельсене?

Він випростується — суцільна чарівність і величезні можливості.

— Ти пам’ятаєш Педера Моста, га? Я Педер Мост. Я, так само як і він, зі Свенборґа. Я рудий. Я з колишніх часів. Із тих часів, коли кораблі були з дерева, а моряки із заліза. Тепер усе навпаки.

Він проводить рукою по своїх рудих кучериках, щоб надати їм хвацького вигляду.

— Я такий самий стрункий, як і він. Мені кілька разів пропонували бути манекенником. У Гонконзі двоє хлопців підписали зі мною контракт. Вони займалися модою. Вони здалеку звернули увагу на мою поставу. Наступного дня я мав з’явитися на першу зйомку. У той час я плавав юнгою. Розумієш, я не встигав вимити посуд. Тоді я вивалив усі виделки, ножі й тарілки разом з водою через ілюмінатор. А коли я прийшов до них у готель, вони, на жаль, уже поїхали. Шкіпер відняв п’ять тисяч крон з моєї платні, щоб заплатити нирцеві, якому довелося діставати все з дна.

— Світ несправедливий.

— Ото ж бо й воно, моя люба. Саме тому я всього лише матрос. Я плаваю сім років. Уже багато разів збирався вчитися на штурмана. І щось завжди заважало. Але про судна я знаю все.

— А той ящик, який ми вчора скинули у воду, — про нього ж ти нічого не знав.

Він мружить очі:

— Значить, правда те, що говорить Верлен.

Я мовчу.

Він змахує рукою:

— Я б міг бути корисним поліції. Вони могли б узяти мене в підрозділ по боротьбі з наркотиками. Адже я знаю весь цей світ.

Над нашими головами проходить водопровідна труба. Через кожні десять метрів на ній встановлені насадки спринклерної протипожежної системи. Над кожною з них — матова червона лампочка. Він дістає з кишені носову хустку і звичним рухом обертає нею спринклер. Потім запалює сигарету.

— У кожному з них димові датчики. Якщо сядеш тут у куточку покурити, не вживши застережних заходів, спрацює сигналізація.

Він з насолодою наповнює легені і мружиться від болю в роті.

— У Данії надзвичайно важко позбавитися нелегального вантажу. Вся країна наскрізь під контролем — як тільки ти наближаєшся до порту, відразу до тебе пристають поліція, портова влада, митники, і всі вони хочуть знати, звідки ти і куди і хто твій власник. У Данії не знайдеш людей, яких можна купити, державні службовці навіть склянку мінеральної води від тебе не візьмуть. Тоді тобі навертається на думку, що хтось із твоїх товаришів міг би на невеликому судні підійти до твого борту і, взявши ящик, вивантажити його на який-небудь темний берег чи ще куди. Але це теж не пройде. Тому що всі знають, що в Данії військово-морські сили і митниця заодно. На двох великих базах — на Анхольті і у Фредеріксхауні — сидять військові і видають усім, хто входить у данські територіальні води і виходить з них, номер, заносять його до комп’ютера і відстежують їхній рух. Вони б відразу засікли твого друга на його судні. Тому в тебе виникає ідея просто скинути ящик за борт. Прикріпивши до нього буйок чи кілька надувних балонів і маленький передавач, що працює на батареях і випромінює сигнал, який може запеленгувати той, хто прийде підбирати твій ящик.

Я намагаюся встановити зв’язок між тим, що чую, і тим, що бачила. Він гасить сигарету.

— Та все ж тут щось не так. Судно прийшло з верфі з Гамбурга. Воно перебувало в данських територіальних водах два тижні. Стояло в Копенгагені. Начебто пізненько кидати товар на відстані п’ятисот морських миль в Атлантиці, еге ж?

Я згодна. Це незрозуміло.

— Я думаю, що вчорашнє — це не контрабандний товар. Я знаю цей бізнес, і я впевнений в тому, що це не товар. І знаєш чому? Тому що я заглянув у контейнер. Знаєш, що там було? Цемент, сотні п’ятдесятикілограмових мішків з портландцементом. Я забрався туди вночі. Контейнер був закритий на висячий замок. Але ключі від вантажного відсіку завжди висять на містку. На випадок зміщення вантажу. Тому, коли я був на вахті, я їх узяв. Слухай, я був весь як на голках. Відкрив кришку — і нічого, крім цементу. Я кажу собі, що бути цього не може. Що тут щось не так. Тому я йду назад на камбуз по шампур. Трохи в штани не наклав від думки про те, що Верлен мене побачить. Дві години просидів у цьому контейнері. Перекладаючи мішки і протикаючи їх шампуром, щоб знайти що-небудь. Спина розколюється. Шкіра на руках розтріскалася. Цементний пил — це страшна річ. Але я нічого не знаходжу. Неможливо, кажу я собі. Все це плавання. Цілковита таємничість. Підвищена зарплата, бо ми не знаємо, куди пливемо. А на борт вони беруть усього лише сміттєвий контейнер з цементом. Це вже занадто. Я майже не сплю ночами. Я кажу собі, що тут мають бути замішані наркотики.

— Отже, ти не довідався, в чому річ.

— Я думаю, — каже він повільно, — що вчора була репетиція. Річ у тому, що не так-то легко скинути великий вантаж за борт. Треба скинути його в потрібних координатах, щоб товар можна було знайти. Треба постаратися, щоб ящик не потрапив під гвинт. Треба стежити, щоб не було великого крену, особливо під час вітру і великої хвилі, інакше можуть бути неприємності. А ти знаєш, що навіть невеликі рухи змінять твою відносну швидкість на радарі берегової охорони. Найкраще було зупинитися й обережно спустити ящик за борт. Але цей номер не пройде. Тієї ж секунди ти почуєш митників по УКХ. Отже, якби тобі справді треба було опустити у воду щось велике й важке і зробити це тихо й непомітно, тобі слід було б потренуватися. Щоб перевірити буї і пеленговий пристрій, щоб дати матросам змогу опанувати свої дії на палубі. Щоб перевірити вантажну стрілу, лебідки, натягнення троса. Той учорашній ящик був тренуванням, обманкою. Тут його викинули, коли переконалися, що ми поза зоною дії радарів. А насправді потім буде інший.

— Який?

— Із справжнім товаром, моя люба. Тим, по який ми пливемо. Повір моєму слову. Я знаю все про море. Все це коштувало їм цілого статку. Єдине, що може забезпечити відсотки з такого капіталовкладення, — це наркотики.

Там, де закінчується тунель, навколо сталевої стійки не товстіше основи флагштока піднімаються нагору вузькі кручені сходи. Яккельсен кладе руку на білу емаль стійки.

— Це опора передньої щогли.

Я згадую вантажну стрілу і лебідки. На них зазначено максимальне навантаження — сорок п’ять тонн.

— Вона надто тонка.

— Тиск по вертикалі. Навантаження на щоглу дає спрямований униз тиск. Ніякого помітного поперечного тиску не виникає.

Я налічую п’ятдесят шість сходинок і прикидаю, на скільки метрів ми піднялися, виходить висота триповерхового будинку. Моїй нозі це нелегко дається.

Нагорі трапа майданчик, що прилягає до перегородки. У перегородці — кругла кришка діаметром півтора метра. На ній два затискні колеса, які роблять її схожою на двері сейфа з мультфільму. Кришка не відповідає тому, що її оточує. «Кронос» виглядає так, ніби він побудований одночасно з «Кіста Дан» судноплавної компанії «Лаурітсен» — моєю першою захоплюючою зустріччю з великими дизельними суднами. Це було в моєму дитинстві, на початку шістдесятих. Кришка здається виготовленою позавчора.

Вона зачинена не дуже щільно. Яккельсен повертає обидва колеса на півоберта і смикає її на себе. Вона має бути важка, але піддається без опору. З внутрішнього боку ущільнення — потрійний борт з чорної гуми.

За дверима — платформа, яка височіє над темною порожнечею. Звідкись із-за дверей він дістає великий ліхтарик на батареях. Я беру його і запалюю.

Вже по звуку, по відбиттю його від далеких стін можна зрозуміти, яке велике приміщення. Тепер промінь світла досягає дна, яке, здається, запаморочливо далеко під нами. Насправді, мабуть, до нього десять-дванадцять метрів. Над нами приблизно п’ять метрів до кришки трюму. Я освітлюю весь отвір по периметру. На ньому таке саме гумове ущільнення. Я оглядаю дно. Воно являє собою ґрати з неіржавіючої сталі.

— Вони опущені, — каже він. — Коли тут стояв контейнер, вони були підняті вище.

Під ґратами підлога скошена у бік стічного люка.

Я знаходжу кут і проводжу ліхтариком знизу догори по стіні.

Стіни з полірованої сталі. На деякій відстані від дна промінь освітлює виступ. Він нагадує головку ручного душу. Але він розташований під кутом униз. Трохи вище — ще один виступ. Потім ще один. Те ж саме з іншого боку. Всього їх у трюмі вісімнадцять.

Я оглядаю всі стіни. У кожній стіні зверху, знизу і посередині вставлені ґрати завбільшки п’ятдесят на п’ятдесят сантиметрів.

Та платформа, на якій ми стоїмо, виступає на півметра над приміщенням. Зліва — приладова дошка. На ній чотири лампи, рубильник, лічильник з написом «кисень 0/00», ще один такий самий з написом «тиск повітря», термостат із шкалою від +20 до -60 градусів за Цельсієм і гігрометр.

Я вішаю ліхтарик на місце. Ми виходимо, і я зачиняю двері. Зліва в стіні — маленькі білі дверцята. Я намагаюся відімкнути їх, але Яккельсенів ключ не підходить. Це неважливо. Я приблизно уявляю собі, що за ними. За ними — така сама приладова дошка, як і в трюмі. Плюс кнопки керування.

Ми йдемо назад. Яккельсен попереду. Його енергія вичерпується. Він геть знесилився.

Він залишається чекати в своїй каюті, поки я ходжу по шахові фігурки. Я не зустріла ні душі. На моєму будильнику 3:30. Я відчуваю себе постарілою.

Я йду в душ. Коли я виходжу з душу, він стоїть у дверях. Повний енергії. З цілком іншим худим юним обличчям.

— Смілло, — шепоче він, — як щодо того, аби швиденько трахнутися?

— Яккельсене, — кажу я, — скажи мені одну річ. Цей Педер Мост теж був наркоманом?

6

Я засовую голову в сушильну машину і занурюю руки в ще пекуче гарячі рушники. Шкіра на обличчі і руках миттєво й відчутно починає сохнути.

Безпритульна людина завжди шукатиме зв’язок, схожість, запахи, кольори і переживання, які можуть нагадати їй про те місце, де в неї було відчуття рідної домівки, де вона колись могла знайти душевний спокій. У сушильній машині повітря пустелі. Одного разу в мене виникло відчуття рідного дому, коли я була в пустелі.

Ми йшли рівниною на дні долини, і навколо нас був рівний, мертвий простір, а над нами спекотне сонце. Неначе немилосердно цікавий Бог направив на нас свій мікроскоп і свою лабораторну лампу, бо ми були єдиними живими істотами в абсолютно безлюдному світі. Ми йшли піщаними дюнами і соляними озерами, через жовто-коричневе, попелясто-сіре та все ж хвилююче прекрасне пекло жари. Наприкінці дня почалася пилова буря, нам довелося притиснутися до землі, закривши обличчя хустками. У нас кінчилася вода, і в одного з учасників, молодого хлопця, піднялася температура, і він кричав, що вмирає від спраги. Коли буря пронеслася мимо, між нами і сонцем на мить повисла завіса здійнятого в повітря піску. Вона світилася зсередини, неначе поглинула сонце, неначе це разом із сонцем здіймався в небо величезний палаючий бджолиний рій. Але на душі у мене було світло і радісно без будь-якої на те причини.

На годиннику було 23:30, яскраве світло було світлом північного сонця, а відбувалося все це в Шукертдален у Північ — ній Гренландії — в арктичній пустелі, де полярне сонце протягом дуже короткого літа нагріває дюни до 35 градусів, створюючи наповнений комарами пейзаж з висохлими руслами річок і тремтливим від спеки кам’яним ґрунтом. Щоб перетнути її, знадобилося два дні, і відтоді у мене часто виникало бажання туди повернутися. Мій брат брав участь в експедиції як мисливець. Це була наша остання довга спільна подорож. Ми відчували себе дітьми, наче ніколи не було того дня, коли Моріц змусив мене виїхати в Данію, наче у нас ніколи не було дванадцяти років розлуки. Зараз, стоячи перед сушильною машиною, я весь час повертаюся думками до цього абсурдного спогаду молодості, солодкість якого я більш ніколи ні з ким не зможу розділити. Смерть страшна не тим, що вона змінює майбутнє. А тим, що вона залишає нас наодинці з нашими спогадами.

Я дістаю викрутку з корка і розриваю великий чорний мішок для сміття.

Позавчора вночі Яккельсен показував мені трюм. Відучора я не розлучаюся з викруткою.

Прийшовши вчора близько дванадцятої години з пральні до себе в каюту, я хотіла переодягнутися.

Мабуть, моє життя в цілому можна назвати безладним. Але мій одяг завжди в порядку. Я взяла з собою вішалки для брюк, надувні вішалки для блузок, а свої светри я складаю цілком певним способом. Ваш одяг залишається звичним і разом з тим новим тому, що його добре прасують, складають, розвішують і розкладають акуратними стосиками.

Вгорі в моїй шафі лежить футболка, яка складена не так, як їй належить. Я переглядаю весь стосик. Хтось його обстежував.

У кают-компанії я сідаю поряд з Яккельсеном. Я не бачила його з минулої ночі. На хвильку він припиняє їсти, потім знову схиляється над тарілкою.

— Ти обшукував, — питаю я тихо, — мою каюту?

В його очах гарячково тріпоче страх. Він хитає головою. Мені слід було б попоїсти, але в мене пропав апетит. Перш ніж піти після обіду до пральні, я приклеюю дві тонкі смужки скотча на свої двері.

Коли я повертаюся перед вечерею, вони відірвані. З тієї миті я не розлучаюся з викруткою. Можливо, це не дуже розумна реакція. Але люди іноді прив’язуються до найдивовижніших речей. Чим хрестоподібна викрутка гірша від чогось іншого?

З мішка на підлогу вивалюється купа чоловічого одягу. Майки-сіточки, сорочки, шкарпетки, джинси, труси, пара штанів з цупкої тканини в рубчик.

Це перша порція брудної білизни із закритої шлюпкової палуби.

Трохи жіночого одягу: кардиган, панчохи, бавовняна спідниця, рушники з волохатої тканини завтовшки один сантиметр з бирками «Ютландська ткацька фабрика дамаста», на яких вишите ім’я Каті Клаусен. Більше вона нічого не прислала. Я її добре розумію. Жінкам не подобається, коли сторонні бачать їхню брудну білизну і тримають її в руках. Якби крім мене в пральні працював ще хто-небудь, я прала б свою білизну в раковині і потім сушила на спинці стільця.

Потім ще одна купа чоловічого одягу. Футболки, сорочки, светри, полотняні штани. Про все це можна сказати три речі. Що все це нове, все це дороге і все це п’ятдесят другого розміру.

— Ясперсен.

Маленькі чорні пластмасові телефони, які висять у кожному приміщенні «Кроноса» і приводяться в дію з містка, дозволяючи тим самим вахтовому, коли йому заманеться, підключитися і дати наказ, для мене — в усякому разі, зараз — є уособленням того, до чого привів чудовий, дрібнокапосний, витончений і понад усі розумні межі технологічний розвиток останніх сорока років.

— Подайте, будь ласка, каву на місток.

Я не люблю, коли за мною спостерігають. Я ненавиджу відмітки про прихід на роботу і залишення роботи. У мене виникає алергія, коли з різних інстанцій зводиться воєдино якась інформація про людину. Я відчуваю огиду до паспортного контролю і до свідоцтв про народження. До обов’язкового навчання, до обов’язку в певних випадках надавати відомості, до обов’язку утримувати сім’ю, до обов’язку відшкодовувати збитки, до обов’язку зберігати таємницю — до всієї цієї в’язкої громади контрольних заходів і вимог держави, яка обрушується на вашу голову, коли ви приїжджаєте в Данію, і яку мені в звичайному житті вдається витісняти зі своєї свідомості, але вона будь-якої миті може знову опинитися переді мною, матеріалізувавшись у такому ось, наприклад, маленькому чорному телефоні.

Я ненавиджу все це ще більше, бо знаю, що все це підноситься під виглядом свого роду благодіяння — вся західна манія контролю, архівації і каталогізації задумана до того ж на допомогу людям.

Коли в тридцяті роки запитали старезну Іттусаарсуак, яка дитиною разом зі своїм плем’ям і з родиною прийшла через острів Елсмір до Гренландії з тією хвилею еміграції канадських ескімосів, що вперше за сімсот років зустрілася з inuit у Північній Гренландії, коли її запитали — вісімдесятип’ятирічну жінку, котра пережила весь сучасний процес колонізації від кам’яного віку до радіо, — яке життя зараз у порівнянні з минулим часом, то вона, не замислюючись, сказала: «Краще — inuit набагато рідше вмирають з голоду».

Наші почуття повинні знаходити щиросердий вираз, щоб не відбувалося плутанини. Неможливо з повною щирістю ненавидіти колонізацію Гренландії, позаяк вона, поза всяким сумнівом, допомогла подолати матеріальні труднощі найважчих на Землі життєвих умов.

Кнопки відповіді на переговорному пристрої немає. Я прихиляюся до стіни поряд з ним.

— А я оце якраз сиджу і думаю, — кажу я, — коли ж мені випаде нагода себе виявити.

Прямуючи нагору, я виходжу на палубу. «Кронос» іде крізь довгі поперечні хвилі брижів, затухаючі хвилі, створені далеким штормом, який зник і не залишив після себе нічого іншого, крім рухливого, матово-сірого килима енергії.

Але вітер віє назустріч — холодний вітер. Я вдихаю його, відкриваючи рот, дозволяючи йому знайти резонанс — високу стоячу хвилю, неначе дуєш над шийкою порожньої пляшки.

Брезент з десантного бота знято. Стоячи спиною до мене, працює Верлен. Електричною викруткою він пригвинчує до днища довгі рейки з тикового дерева.

Лукас на містку сам. Він стоїть, поклавши руку на румпель. Автостерновий відключено. Щось підказує мені, що він воліє сам стояти біля стерна, хоча це дає менш точний курс.

Він не обертається, коли я входжу. Поки він не починає говорити, здається, ніби він і не помітив мого приходу.

— Ви накульгуєте.

Він виробив у собі здатність бачити все, при цьому ні в що особливо не вдивляючись.

— Це мої вени, — кажу я.

— Ви знаєте, де ми знаходимося, Ясперсен?

Я наливаю йому каву. Урс добре знає, яка кава йому потрібна. Маленька філіжанка. Чорна й отруйна, як один децилітр киплячої смоли.

— Я відчула запах Гренландії. Сьогодні на палубі.

Його спина виражає недовіру. Я намагаюся пояснити.

— Це вітер. Він пахне землею. І при цьому він холодний і сухий. У ньому лід. Це ми зустріли вітер, що віє з материкового льоду, над узбережжям.

Я ставлю перед ним філіжанку.

— Я не відчуваю ніякого запаху, — каже він.

— Наукою доведено, що затяті курці втрачають свій нюх. Від міцної кави він теж не поліпшується.

— Але ви маєте слушність. Сьогодні вночі, близько другої години, ми пройдемо мис Фарвель.

Йому щось від мене потрібно. Він не говорив зі мною з того дня, як я з’явилася на борту.

— Існує правило, за яким, проходячи мис, повідомляють про себе Гренландську льодову службу.

У Льодовому центрі я налітала 300 годин на «твін-оттері» Хевіленда і провела три місяці в бараках Нарсарсуака, малюючи льодові карти на основі авіазйомок, а потім відправляла їх факсом до Метеорологічного інституту, який передає їх для суден через «Радіо Скамлебек». Але я не розповідаю про це Лукасові.

— Дотримувати чи не дотримувати цього правила — справа добровільна. Але всі це роблять. Вони повідомляють про себе, а потім раз на добу виходять на зв’язок.

Він бере каву так, немов це ліки від головного болю.

— Якщо тільки плавання не протизаконне. І якщо не хочуть приховати свого руху. Якщо не повідомити про себе Льодову службу, то й Данській береговій службі нічого не повідомлять. І поліції.

Всі говорять зі мною про поліцію: Верлен, Марія, Яккельсен. А зараз ось — Лукас.

— Із власниками укладено угоду, що в дорозі бортовий телефон не використовуватиметься. Але я готовий зробити один виняток.

Спочатку ця пропозиція приголомшує мене. Мені здається, що я не справляю враження людини, якій необхідно повисіти на телефоні й поплакатися своїм родичам по «Радіо Люнґбю».

Потім мені сяйнула думка. Надто пізно, звичайно, але тим яснішим усе стає. Лукас думає, що я з поліції. Верлен так думає. І Яккельсен. Вони думають, що я переодягнений поліцейський. Це єдине розумне пояснення. Тому Лукас і взяв мене на борт.

Я дивлюся на нього. По ньому нічого не помітно, але, звичайно, він повинен відчувати страх. Напевно, страх був написаний на його обличчі вже при першій нашій зустрічі, тоді, коли він, відвернувшись, дивився у вікна казино. У його житті, безперечно, були сумнівні рейси. Але цей із самого початку дуже від них відрізняється. Цього плавання він боїться. Настільки, що навіть узяв мене на борт, будучи переконаним, що я щось розслідую. Що його вимушена поступливість забезпечить йому свого роду алібі, якщо на нього, «Кронос» та його пасажирів обрушиться закон.

Це помітно з його постави, з того, як напружено він тримається і, очевидно, намагається стежити за всім, бути присутнім всюди. З дисципліни, яку він підтримує.

— У вас є до мене які-небудь прохання?

Таке запитання не дуже звичне для нього. Він не співробітник благодійної організації і не начальник відділу кадрів. Він людина, яка віддає накази.

Я стаю за його спиною:

— Ключ.

— У вас є ключ.

Я стою так, що дихаю йому в потилицю. Він не обертається.

— Від шлюпкової палуби.

— Його конфісковано.

Я відчуваю його обурення. Моєю вимогою. Але найбільше тим, що його позбавили необмеженої влади головнокомандувача на судні.

Потім я запитую. Про те саме, про що Яккельсен запитував мене.

— Куди ми пливемо?

Його палець опиняється на морській карті, що лежить поряд з ним. Карті Південної Гренландії. На неї покладено отримане із станції в Юліанехоп прозоре пластикове факсимільне зображення ліній, кіл, штрихування і чорних як смола трикутників, що розповідають про скупчення льодів, видимість і айсберги. Уздовж узбережжя прокладено курс — повз мис Торвальдсен і потім норд-норд-вест. Лінія закінчується в районі західної частини країни, десь посеред моря.

— Це те, що я знаю.

Він ненавидить їх за це. За те, що його тримають у шорах, наче він маленька дитина.

— Але західний лід сходить униз аж до Хольстейнсборґа. І це вам не жарти. Приблизно до району на північ від Сендре Стремфьорда. Далі цього місця мене плисти не змусять.

Я сіла поряд із Яккельсеном. По інший бік столу сидять Фернанда і Марія. Вони раз і назавжди об’єдналися проти світу чоловіків, що їх оточує. Мене вони не помічають. Неначе вони намагаються звикнути до того, як усе буде, коли я дуже скоро перестану існувати на цьому світі.

Яккельсен утупив очі в свою тарілку. На столі поряд з ним лежить його зв’язка ключів. Поклавши на стіл ніж і виделку, я простягаю праву руку, кладу її на його ключі, повільно суну їх по столу і скидаю собі на коліна. Під столом я обмацую їх усі один по одному, поки знаходжу той, на якому три літери «К» і цифра 7. Це ключ-провідник «Кроноса», який є і в мене. Але крім цього ключа у Яккельсена є ключ з літерою «Н». Судно ремонтували в Гамбурзі. «Н» означає Hauptschlussel.[33] Я знімаю його з кільця.

Потім кладу ключі, що залишились у зв’язці, назад і встаю. Він не поворухнувся.

У себе в каюті я тепло одягаюся. Звідти йду на ют.

Я йду не поспішаючи, тримаючись рукою за поручні. Це має виглядати як прогулянка.

Відстань у Північній Гренландії вимірюється в sinik — «снах», себто кількістю ночівель, яка необхідна для подорожі. Це, власне кажучи, і не відстань, тому що із зміною погоди і пір року кількість sinik може змінитися. Це й не одиниця часу. Перед близькою бурею ми з матір’ю проїхали без зупинки від Форсе Бейдо Іїти — відстань, на якій мали бути дві ночівлі.

Sinik — це не відстань, не кількість днів чи годин. Це і просторова, і часова категорія, поняття з галузі простір-час, яке передає сукупність простору, руху і часу, що є самозрозумілою для ескімосів, але не піддається перекладу на жодну європейську розмовну мову.

Європейська відстань, звичайний паризький метр, — це щось інше. Це одиниця вимірювання для перетворювачів, для людей, які дивляться на світ виходячи перш за все з того, що світ потребує переробки. Інженери, військові стратеги, пророки. І картографи. Як я сама.

Вперше я серйозно зрозуміла метричну систему під час курсу топографії в Данському технічному університеті восени 1983 року. Ми обміряли парк Дюрехавен. З теодолітами й рулетками, і нормальним розподілом, і еквідистантою, і випадковою змінною, і дощем, і маленькими олівцями, які весь час потрібно було гострити. І з вимірюванням кроками. Наш викладач не втомлювався повторювати, що топографія починається й закінчується тим, що геодезист повинен знати довжину свого кроку.

Я знала свій крок, виміряний у sinik. Я знала, що коли нам доводиться бігти за саньми, тому що небо чорне від прихованих розрядів, проходить удвічі менше sinik, ніж коли нас тягнуть собаки по льоду, що тільки-тільки став. У тумані ця кількість збільшується вдвічі, під час снігової бурі може збільшитися вдесятеро.

Тож у Дюрехавені я сама переводила свої sinik у метри. З того самого часу, незалежно від того, йду я уві сні чи по канату, на мені чоботи з «кішками» чи вузька чорна спідниця, що змушує рухатись японським п’ятисантиметровим кроком, я завжди точно знаю, яку відстань я проходжу кожного разу, коли роблю крок.

Не задля розваги я пішла гуляти на ют. Я обміряю «Кронос». Я дивлюся на воду, але вся моя наявна енергія йде на те, щоб запам’ятовувати.

Я проходжу двадцять п’ять з половиною метрів палубою повз задню щоглу та її дві вантажні стріли і далі до кормової надбудови. Дванадцять метрів уздовж надбудови. Я спираюся ліктем на фальшборт і прикидаю, що надводна висота борту — п’ять метрів.

Позаду мене хтось стоїть. Я обертаюся. Хансен заповнює собою весь дверний отвір, що веде до слюсарної майстерні. Масивний, у великих чоботях з дерев’яними каблуками. У руці він тримає щось, що нагадує короткий кинджал.

Він розглядає мене з тим лінивим тваринним задоволенням, яке з’являється у деяких чоловіків від усвідомлення власної фізичної переваги.

Він піднімає ножа. Потім підносить ліву руку до леза і починає коловими рухами протирати його маленькою шматинкою. На лезі залишається білий слід, схожий на мильний.

— Крейда. Їх треба чистити крейдою. Інакше не блищатимуть.

Він не дивиться на ніж. Поки говорить, він не спускає з мене очей.

— Я їх сам роблю. Із старих ножівок по металу. Найтвердіша сталь у світі. Спочатку я обробляю лезо на точилі. Потім доводжу на наждачному полотні, потім на бруску. І нарешті полірую крейдою. Дуже, дуже гострі.

— Як бритвене лезо?

— Гостріше, — каже він задоволено.

— Гостріше, ніж манікюрні пилочки?

— Набагато гостріше.

— Як же виходить, — кажу я, — що ти так страшенно погано поголений і що кожного разу, коли ти з’являєшся на камбузі, у тебе неймовірно брудні нігті?

Він дивиться на капітанський місток і знову на мене. Облизує губи. Але не знаходить, що відповісти.

Історія повторюється? Хіба Європа не намагалася завжди спустошувати свої клоаки в колоніях? Хіба «Кронос» не те ж саме, що судно із засудженими на шляху до Австралії, іноземний легіон на шляху до Кореї, англійські командос на шляху до Індонезії?

У себе в каюті я дістаю два складені аркуші формату А4. Вони лежали в кишені моєї куртки. Я більше не залишаю нічого важливого в каюті. Поки я ще пам’ятаю, я заношу ті цифри, які відміряла кроками, на креслення корпусу «Кроноса», який я почала робити. На берегах я записую решту цифр. Частину з них я знаю, частину додумую.

Загальна довжина: 105 метрів

Внутрішня довжина: 97 метрів

Ширина: 15 метрів

Висота верхньої палуби: 9,5 метра

Висота другої палуби: 6 метрів

Вантажомісткість (II палуба): 100 000 куб. футів

Вантажомісткість (корпус): 125 000 куб. футів

Усього: 225 000 куб. футів

Швидкість: 18 вузлів, при ефективній потужності 4500 к. с.

Споживання палива: 14 тонн на добу

Дальність плавання: 10 000 морських миль

Я намагаюся знайти пояснення тим обмеженням, які накладаються на пересування екіпажу по судну. Коли ескімос Ханc плив з Пірі до Північного полюса, матросам було заборонено виходити на офіцерську палубу. Це було частиною військової муштри, спробою за допомогою судна доправити до Арктики надійність і спокій феодальної ієрархії. На сучасному судні екіпаж надто малий для подібних правил. Одначе вони існують на «Кроносі».

Я вмикаю пральні машини. Потім виходжу з пральні.

Якщо ти є частиною ізольованої групи — в інтернаті, на материковому льоду, на судні, — то твоя індивідуальність стирається, частково поступаючись місцем відчуттю єдиного цілого. Будь-якої хвилини я, не замислюючись, можу впізнати будь-яку людину цього суднового світу. По кроках у коридорі, по диханню уві сні за зачиненими дверима, по посвисту, робочому дню, по вахтовому годиннику.

А вони, у свою чергу, знають, де перебуваю я. Але є перевага в тому, що ти працюєш у пральні. По звуку здається, що ти там, хоча насправді тебе там немає.

Урс збирається їсти. Він відкрив відкидний столик поряд з конфоркою, постелив на нього скатертинку, накрив стіл і запалив стеаринову свічку.

— Fraulein Smilla, attendez moi one minute.[34]

Кают-компанія «Кроноса» — це вавилонське стовпотворіння англійської, французької, філліпінської, данської і німецької. Урс безпорадно плаває між уривками мов, яких він ніколи не вивчав. Я почуваю до нього співчуття. Мені чути, як руйнується його рідна мова.

Він витягує для мене стілець і ставить на столик тарілку.

Йому необхідна компанія, щоб їсти. Він їсть так, ніби йому хотілося б об’єднати жителів усіх країн навколо каструль із м’ясом, він сповнений незламної віри, що, незважаючи на всі війни, і насильство, і мовні бар’єри, і кліматичні відмінності, і вияви данського військового суверенітету в Північній Гренландії, навіть після введення самоврядування, у нас є одне спільне — нам треба харчуватися.

На його тарілці порція макаронів, яка достатньо велика, щоб можна було нею поділитися.

— Ви дуже худенька, Fraulein.

Він натирає великий шматок пармезану, сухий золотистий пил, немов маленькі сніжинки, сиплеться на макарони.

— Ви ein Hungerkiinstler.[35]

Розрізавши на частини власноручно випечені батони, він підсмажив їх у маслі з часником. Засовуючи в рот шматки по десять сантиметрів, він повільно й із задоволенням пережовує.

— Урсе, — питаю я, — як ти потрапив на судно?

У мене не виходить говорити йому «ви».

Він припиняє жувати.

— Верлен говорить, що ви Polizist.[36]

Він обдумує моє мовчання.

— Я був im Gefangnis.[37] Два роки. In der Schweiz.[38]

Це пояснює колір його обличчя. Тюремна блідість.

— Я їздив машиною в Марокко. Я вирішив, що коли провезти з собою два кілограми, то у тебе будуть гроші на два роки. Біля італійського кордону мене взяли на Stichprobekontrol. Ich bekam drei Jahre.[39] Звільнили через два роки. У жовтні минулого року.

— Як тобі було у в’язниці?

— Die beste Zeit meines Lebens.[40]

Від хвилювання він перейшов на німецьку.

— Ніяких стресів. Тільки Ruhe.[41] Я добровільно працював на кухні. Тому я отримав Strafermassigung.[42]

— А «Кронос»?

Він ще раз намагається оцінити мої наміри.

— Я служив в армії, у швейцарському флоті.

Я намагаюся зрозуміти, чи це не жарт, але він категорично махає рукою.

— Flussmarine.[43] Я був коком. Там у одного товариша були знайомі в Гамбурзі. Він запропонував мені «Кронос». Ich hatte meine Lehrzeit teilweise in Danemark, in Tonder gemacht.[44] Це було важко. Після в’язниці не знайти роботу.

— Хто тебе наймав?

Він не відповідає.

— Хто такий Терк?

Він знизує плечима:

— Я бачив його einmal.[45] Він весь час на шлюпковій палубі.

Виходять Сайденфаден і die Frau.[46]

— По що ми пливемо?

Він хитає головою:

— Ich bin Koch. Es war unmoglich Arbeit zu kriegen. Sie haben keine Ahnung, Fraulein Smilla…[47]

— Я хочу подивитися холодильники і склади.

На його обличчі з’являється страх.

— Aber Verlaine hat mir gesagt, die Jaspersen will…[48]

Я нахиляюся через стіл. Тим самим я змушую його забути про макарони, про наше взаєморозуміння, про його довіру до мене.

— «Кронос» везе контрабанду.

Тепер він у паніці.

— Ahh, ich bin kein Schmuggler. Ich konnte nicht ertragen, noch einmal ins Gefangnis zu gehen.[49]

— Хіба це не було кращим часом твого життя?

— Aber es war genug.[50]

Він бере мене за руку:

— Ich will nicht zuruck. Bitte, bitte.[51] Якщо нас схоплять, скажіть їм, що я невинний, що я нічого не знав.

— Подивимося, що я можу зробити.

Продовольчі склади містяться прямо під камбузом. Вони складаються з морозильного приміщення для м’яса, приміщення для яєць та риби, поділеного на дві частини холодильного приміщення для інших швидкопсувних продуктів з температурою плюс два градуси за Цельсієм та різних шаф. Усе заповнено продуктами, чисто, акуратно, зручно укладено. Видно, що цими приміщеннями користуються так часто, що навряд чи вони можуть бути тайником.

Урс показує їх мені із сумішшю професійної гордості і страху. На те, щоб оглянути їх, іде дві хвилини. Я дію за графіком. Йду назад у пральню. Відтискаю в центрифузі білизну. Кладу її в сушильну машину і, повернувши ручку, вмикаю. Потім я знову йду. І прямую вниз.

Я нічого не знаю про двигуни. І більше того, навіть не збираюся вивчати їх.

Коли мені було п’ять років, світ був для мене незбагненним. Коли мені було тринадцять, він став для мене маленьким, брудним і до нудоти передбачуваним. Тепер це знову — безлад, хоча інший, не такий, як у дитинстві, але такий самий складний.

З роками я із власної волі почала накладати на себе деякі обмеження. Я більше не хочу починати спочатку. Вивчати нову спеціальність. Боротися зі своєю власною індивідуальністю. Вникати в роботу дизельного двигуна.

Я покладаюся на кинуті Яккельсеном зауваження.

— Смілло, — каже він, коли я сьогодні вранці застаю його в пральні. Він сидить прихилившись спиною до ізольованих труб з гарячою водою, суне в рот сигару, заховавши руки в кишені, з метою вберегти від солоного морського повітря свою персикову шкіру, яка так необхідна йому, щоб гладити зсередини жіночі стегна. — Смілло, — відповідає він на моє питання про двигун, — він величезний. Дев’ять циліндрів, кожен з яких 450 міліметрів у діаметрі, з ходом поршня в 720 міліметрів. Зроблений на заводі «Бурмайстер і Вейн», із прямим реверсом, із наддуванням. Ми рухаємося зі швидкістю 18–19 вузлів. Він побудований у шістдесятих, але відремонтований. Ми оснащені, як криголам.

Я дивлюся на двигун. Який несподівано виникає переді мною — мені доводиться його обходити. Його паливні вентилі, стрижні його клапанів, труби радіатора, пружини, полірована сталь і мідь, його вихлопні труби і його безжиттєва, а проте повна енергії рухливість. Як і Лукасові маленькі чорні телефони, він — квінтесенція цивілізації. Щось одночасно очевидне і незбагненне. Навіть коли б це було необхідно, я б не змогла зупинити його. У якомусь сенсі його, напевно, і не можна зупинити. Можливо, на деякий час вимкнути, але не остаточно зупинити.

Можливо, так здається, бо він не людина, він позбавлений індивідуальності, він лише втілення чогось, що стоїть за ним, — душі машини, аксіоматики всіх двигунів.

А можливо, все це мені тільки ввижається через самотність, змішану зі страхом.

Але важливим речам я, проте, не можу знайти пояснення. Чому «Кронос» два місяці тому, в Гамбурзі, був оснащений значно більшим, ніж потрібно, двигуном?

Люк у перегородці за двигуном ізольовано. Коли він зачиняється за мною, звук двигуна зникає, і мені здається, що я оглухла. Тунель спускається на шість сходинок униз. Звідти на двадцять п’ять метрів тягнеться прямий, як лінійка, коридор, освітлений прикритими сіткою лампочками, — точна копія того проходу, по якому ми з Яккельсеном пройшли менше двадцяти чотирьох годин тому, але тепер це здається далеким минулим.

На підлозі цифрами позначені номери паливних танків, що знаходяться внизу. Я проходжу повз номери сім і вісім. Над тим місцем, де розташований кожен танк, висить вогнегасник, пожежне покривало і знаходиться кнопка сигналізації. Не дуже приємно, коли тобі на борту судна нагадують про пожежі.

Там, де закінчується тунель, нагору піднімаються кручені сходи. Перший люк виявляється на лівому боці. Якщо мої передбачувані розрахунки правильні, то він приведе аж до заднього і найменшого трюму. Я проходжу повз нього. Наступний люк знаходиться трьома метрами вище.

Приміщення різко відрізняється від тих, які я бачила раніше. Воно не більше шести метрів заввишки. Стіни не піднімаються до верху палуби, а закінчуються десь у міжпалубному просторі, там промінь світла від мого ліхтарика губиться в темряві.

Фарба зі стін у приміщенні облущилася, воно все у плямах, і видно, що його багато використовують. Біля однієї стіни складені дерев’яні клини, манільські троси і вантажні візки.

Біля іншої стіни складені в штабель і закріплені приблизно п’ятдесят залізничних шпал.

Поверхом вище двері ведуть у твіндек. Промінь світла знаходить віддалені стіни, високий край виступаючого трюму, кріплення під тим місцем, де повинна стояти задня щогла. Білі бухти електричного кабелю, сопла спринклерної протипожежної системи.

Твіндек іде від одного борту до іншого і являє собою довге приміщення з низькою стелею, підтримуваною колонами. Він починається десь біля тих перегородок, за якими знаходяться холодильники і склади, а другий його кінець зникає в темряві кормової частини.

У цьому напрямку я і рухаюся. Пройшовши двадцять п’ять метрів, я бачу поручні. Трьома метрами нижче промінь ліхтарика освітлює дно. Кормовий трюм. Я згадую підрахунки Яккельсена: тисяча кубічних футів проти трьох з половиною тисяч, які я тільки що бачила.

Я дістаю свій рисунок і порівнюю його з тим приміщенням, яке міститься піді мною. Воно виглядає трохи меншим, ніж я намалювала.

Я йду назад до кручених сходів і спускаюся вниз до перших дверей.

Стоячи на дні трюму, можна зрозуміти, чому він виглядає меншим, ніж на моєму рисунку. Він наполовину заповнений.

Щось квадратне, півтора метра заввишки, під блакитним брезентом.

За допомогою викрутки я проробляю дві дірочки в брезенті й розриваю його.

Побачивши шпали в трюмі, можна було б подумати, що ми прямуємо до Гренландії, щоб прокласти сімдесят п’ять метрів залізниці й відкрити залізничну компанію. Та під брезентом — купа рейок.

Але їх не можна буде прикріпити до шпал. Вони зварені у велику квадратну конструкцію, з дном із сталевого кутика.

Мені це щось нагадує. Але я не намагаюся пригадати, що саме. Мені тридцять сім років. З віком кожна річ починає викликати спогади про будь-яку іншу річ.

Опинившись знову в твіндеку, я дивлюся на годинник. У цю хвилину в пральні має бути тихо. Мене можуть викликати. Хтось може пройти мимо.

Я проходжу далі у бік корми.

Судячи з вібрації корпусу, гвинт повинен бути десь навскоси піді мною. Згідно з моїм кресленням, до нього ще п’ятнадцять метрів. Тут палуба розділена перегородкою, в якій є двері. Яккельсенів ключ до неї підходить. За дверима червона чергова лампочка з вимикачем. Я не вмикаю світло. Мабуть, я стою під низькою кормовою надбудовою. За весь час, проведений на судні, я жодного разу не бачила, щоб вона була відчинена.

Двері ведуть у маленький коридор з трьома дверима по обидва боки. Ключ підходить до перших з них правобіч. Для Педера Моста і його друзів не існує зачинених дверей.

Ця кімната ще зовсім недавно була однією з трьох невеликих кают по лівому борту. Тепер перегородки знесені, тож утворилося одне приміщення — склад. Уздовж стін лежать бухти шістдесятиміліметрового нейлонового каната. Плетені поліпропіленові мотузки. Вісім комплектів восьмиміліметрової подвійної мотузки «кермантель» яскравих, альпійських, безпечних кольорів — давно знайомої мені по материковому льоду. Кожен комплект коштує 5000 крон, може витримати п’ять тонн, і це єдина у світі мотузка, яка розтягується на чверть своєї довжини.

Під стропами лежать алюмінієві драбини, фірнові якорі, намети, легкі лопати і спальні мішки. На металевих гаках, угвинчених у стіну, висять льодоруби, скельні молотки, ключки, карабіни, амортизатори і льодобури. І вузькі, що нагадують штопор, і широкі, які створюють такий отвір, що в нього угвинчують льодовий циліндр, так що можна утримати слона.

У металевих шафах, що тягнуться вздовж стін, відчинено кілька дверей, усередині лежать шлямбурні гаки, сонцезахисні окуляри, ящик із шістьма висотомірами «Томмен». Рюкзаки без рами, чоботи «Майндль», страхувальні комплекти — все прямо із заводу, упаковане в прозорий поліетилен.

Приміщення по правому борту також зроблене на місці трьох кают. Тут здебільшого драбини і мотузки, вогнетривка шафа з написом «Explosives»,[52] яка, на жаль, не відмикається Яккельсеновим ключем. У великих картонних коробках три однакових зразки якісної данської продукції — три двадцятидюймових «Manual winches» від Софуса Беренсена — ручні лебідки з трьома зубчастими передачами. Я не дуже розуміюся на передавальних числах. Але вони великі, як бочки, і здається, що можуть підняти локомотив.

Я вимірюю кроками довжину коридору. У мене виходить п’ять з половиною метрів. Там, де коридор закінчується, на рівень палуби піднімається трап. Нагорі розташовані вбиральня, кімната з фарбою, слюсарна майстерня, маленька кают-компанія, яка використовується як укриття від негоди під час роботи на палубі. Я приймаю рішення відкласти їх вивчення до наступного разу.

Але тут я змінюю рішення.

Двері, через які ввійшла, я зачинила на гачок. Можливо, тому, що коридор і маленькі кімнати інакше здавалися б пасткою.

Можливо, щоб побачити, якщо за мною загориться світло.

Тепер до мене доноситься звук. Не дуже гучний. Невеликий шум, якого майже не чути через шум гвинта й удари розбурханого моря об корпус.

Це звук металу, що вдаряється об метал. Обережний, але посилений гучним відлунням приміщення.

Я поспішаю вгору по сходах, щоб вийти на палубу. Нагорі є двері. Мій ключ відсовує собачку замка, але двері не відчиняються. Вони задраєні ззовні. Тоді я кидаюся вниз.

У темряві твіндека я відходжу вбік, сідаю навпочіпки і чекаю.

Вони приходять майже одразу ж. Їх принаймні двоє, можливо, більше. Вони рухаються повільно, досліджуючи дорогою приміщення навколо себе. Спокійно, але не надто турбуючись про те, щоб поводитися тихо.

Я відкладаю ліхтарик на підлогу. І чекаю, що «Кронос» хитнеться на високій хвилі. Коли це відбувається, я запалюю ліхтарик і відпускаю його. Він котиться до правого борту, а його світло бігає по колонах.

Сама я біжу вперед, намагаючись триматися ближче до стіни.

Але мені не вдається їх провести. Переді мною опиняється щось схоже на завіску. Я хочу відкинути її вбік, але вона закутує мене. Тут з’являється ще одна, що закутує верхню частину тіла й обличчя, і я кричу, але звук приглушений товстою тканиною і стає лише дзвоном у моїх вухах, запахом пилу і смаком тканини в роті. Вони обмотали мене пожежними ковдрами.

Не було ніякого насильства, все було зроблено акуратно і без жодного драматизму.

Вони кладуть мене на підлогу. Ковдри притискають щільніше, і з’являється новий запах. Землі і джуту. Поверх ковдр вони натягнули мені на голову один з тих мішків, які я у великій кількості бачила в трюмі.

Мене так само обережно піднімають, і я опиняюся на плечах двох людей, вони несуть мене по палубі, і в голову приходить безглузда і марна думка про те, що я, мабуть, являю собою забавне видовище.

Якийсь люк відчиняється і зачиняється. Спускаючись по сходах, вони тримають мене з двох боків. Сліпота посилює чутливість тіла, але мене жодного разу не вдарили об сходинки. Коли б не те, у що я загорнута, та не інші обставини, можна було б подумати, що це санітари несуть хворого.

Приглушений і водночас близький шум говорить про те, що ми зупинилися біля дверей до машинного відділення. Двері відчиняються, ми проходимо приміщення, і звук знову затихає. Відстань і час тягнуться дуже довго. Мені здається, що минула ціла вічність, коли вони роблять перший крок нагору. Насправді це були лише двадцять п’ять метрів до трапа, що попереду.

Тепер мене підтримує лише одне плече. Я намагаюся звільнити руки.

Мене обережно ставлять на підлогу, десь над головою чується легке дрижання металу.

Тепер я розумію, куди ми прямуємо. Двері, які відчинили, нікуди не ведуть, через них потрапляєш на маленьку платформу, де на висоті дванадцяти метрів над підлогою стояли ми з Яккельсеном.

Не знаю чому, але я впевнена, що з платформи мене скинуть на дно трюму.

Мене саджають. У результаті на тканині утворюється складка. Тому виникає можливість витягнути ліву руку уздовж грудей. У руці в мене викрутка.

Коли мене піднімають з підлоги, я виявляюся притиснутою до чиїхось грудей. Я намагаюся промацати, де закінчуються його ребра, але надто тремчу. До того ж корок досі сидить на викрутці.

Він прихиляє мене до поручнів і стає навколішки переді мною, як мати, яка хоче підняти дитину.

Я впевнена в тому, що помру. Але я відштовхую від себе цю думку. Я не хочу миритися з таким приниженням. Мене ображає те, як чітко вони все розрахували. Як легко вони все це проробили — і ось я борсаюся тут, Смілла, дурноголова гренландка.

Коли він підставляє під мене плече, я перекладаю викрутку в праву руку. Він випростується, я повільно підношу її до рота, стискаю зубами корок і витягаю викрутку. Він перехоплює мене, щоб перекинути через поручні. Пальцями лівої руки я намацую його плече. До горла мені не дістати. Але я відчуваю ключицю і між нею і трапецієподібним м’язом м’яке трикутне заглиблення, де під тонким шаром шкіри і сполучної тканини знаходяться незахищені нерви. Туди я і спрямовую викрутку. Вона проходить крізь матерію. Потім зупиняється, зустрівши несподівано еластичний опір і щільність живих клітин. З’єднавши долоні, я ривком вивільняю тіло, так, що всією своєю вагою впираюсь у викрутку. Вона входить у його тіло аж по рукоятку.

Він не видає ні звуку. Ми завмираємо і секунду похитуємося разом. Я чекаю, що він одпустить мене, я вже готова до удару об ґрати в темній глибині піді мною. І тут він упускає мене на платформу.

Я б’юся головою об поручні. Починається запаморочення, воно посилюється, потім минає. Мішки і ковдри виявилися достатнім захистом, щоб я не втратила свідомості.

Потім мені в живіт гупає пальовий молот. Це він б’є мене ногою.

Спочатку підступає нудота. Але біль весь час повертається, і я не встигаю зітхнути після кожного наступного удару. Мене душать. Я шкодую, що не змогла дістатися до його горла.

Наступне відчуття — це крик. Мені здається, що це він кричить. Мене хапають за плечі, і я думаю, що вичерпала весь запас свого везіння і всі свої ресурси, і хочу тепер померти у спокої.

Але це кричить не він, це електронне завивання, синусоїда генератора. Мене тягнуть нагору по сходах. Кожна сходинка віддається в моєму попереку.

Я відчуваю, як повіяло холодом, і чую звук струменів дощу. Потім зачиняється якийсь люк, і мене відпускають. Поряд зі мною в нападі кашлю захлинається якась тварина.

Я насилу знімаю з голови мішок. Мені доводиться перекочуватися з боку на бік, щоб звільнитися від ковдр.

Я вилізаю назустріч холодній зливі, електронному крику, сліпучому електричному світлу і хрипкому диханню поряд зі мною.

Це не тварина. Це Яккельсен. Мокрий як хлющ і білий як крейда. Ми у приміщенні, яке я не одразу впізнаю. Шалено обертаючись, спринклери ллють на нас зверху потоки води. Димова сигналізація волає монотонно і дратівливо, стаючи то голоснішою, то тихішою.

— Що мені було ще робити? Я запалив сигарету і дихнув на датчик. Тут усе це лайно і спрацювало.

Я намагаюся запитати його про щось, але не можу вимовити ні звуку. Він здогадується, про що.

— Моріс, — каже він. — Йому добряче дісталося. Мене він навіть і не помітив.

Десь над нашими головами чути, як хтось біжить по сходинках. Униз по трапу.

Я не в змозі йти. Яккельсен зводиться на ноги. Він протягнув мене на поверх угору по трапу. Мабуть, ми зараз на півповерсі під носовою палубою. Напруга геть позбавила його сил.

— Я щось не в формі, — каже він.

І, шкутильгаючи, зникає в темряві.

Двері розчиняються навстіж. Входить Сонне. Я не одразу впізнаю його. У руках у нього великий вогнегасник, він у повному пожежному спорядженні з кисневим балоном за плечима. За його спиною стоять Марія і Фернанда.

Поки ми дивимося одне на одного, сирена замовкає, тиск води в пожежній системі поступово падає, і нарешті вона перестає текти. Крізь звуки падаючих зі стін і стелі крапель і дзюрчання струмочків по підлозі в кімнаті стає чутно далекий звук хвиль, що розбиваються об форштевень «Кроноса».

7

Закоханості надають надто великого значення. На 45 відсотків закоханість складається зі страху, що вам відмовлять, на 45 відсотків — з маніакальної надії, що саме цього разу ці побоювання не справдяться, і на жалюгідних 10 відсотків — із слабкого відчуття можливості кохання.

Я більше не закохуюся. Подібно до того, як уникаю захворювання на весняну лихоманку.

Але кожного, звичайно ж, може вразити любов. Останні тижні я щоночі дозволяла собі кілька хвилин думати про нього. Я дозволяю собі всім єством відчути, як сумує тіло, згадати, яким я бачила його ще до того, як узнала. Я бачу його увагу, згадую його заїкання, його обійми, відчуття його могутнього внутрішнього стрижня. Коли ці картини починають аж надто вже світитися смутком, я їх припиняю. В усякому разі, роблю таку спробу.

Це не закоханість. Для закоханої людини я надто ясно все бачу. Закоханість — це свого роду божевілля. Зовсім як ненависть, холодність, злість, сп’яніння, самогубство.

Трапляється — дуже рідко, але трапляється, — що я згадую про всі свої колишні закоханості. Ось, наприклад, зараз.

Навпроти мене, за столом в офіцерській кают-компанії, сидить людина, яку називають Терк. Якби ця зустріч відбулася десять років тому, я, можливо, закохалася б у нього.

Буває, що чарівність людини така велика, що вона долає все показне в нас, властиві нам забобони і внутрішні перепони і доходить аж до печінок. П’ять хвилин тому моє серце потрапило в лещата, і тепер ці лещата стискаються. Одночасно з цим відчуттям починає підніматися температура, яка є реакцією на перенесену напругу, і з’являється головний біль.

Десять років тому такий головний біль привів би до сильного бажання притиснутися губами до його губ і побачити, як він втрачає самовладання.

Тепер я можу спостерігати за тим, що відбувається зі мною, відчуваючи глибоку повагу до цього явища, але чудово розуміючи, що це не що інше, як короткочасна небезпечна ілюзія.

Фотографії зафіксували його красу, але зробили її мертвою, немов це краса статуї. Вони не передали його чарівності. Вона подвійна. Випромінювання, спрямоване назовні, і притягання до себе водночас.

Навіть коли він сидить, він дуже високий. Майже металево біле волосся зібране ззаду в хвіст.

Він дивиться на мене, і біль починає ще дужче пульсувати в нозі, спині й потилиці, і переді мною проноситься, немов зразки крижаних формацій, які ми повинні були ідентифікувати на іспиті, ціла низка хлопців і чоловіків, які протягом мого життя діяли на мене подібним чином.

Потім я повертаюся в реальність і приходжу до тями. Волосся у мене на потилиці стає дибом, нагадуючи мені, що, навіть коли забути про те, хто він такий, саме ця людина стояла на холоді за метр від мене тієї ночі, коли ми обоє чекали біля «Білого розтину». Свічення навколо голови — це було його дивовижне світле волосся.

Він уважно дивиться на мене.

— Чому на носовій палубі? — Лукас сидить у кінці столу. Він говорить із Верленом, що сидить навскоси від мене. Трохи згорблений і покірний.

— Грівся. Перш ніж повернутися до роботи з полозами.

Тепер я пригадую. «Кіста Даний» і «Маґґі Дан», судна компанії «Лаурітсен» для арктичних плавань, — кораблі мого дитинства. Ще до американської бази, до перельотів з Південної Гренландії. Для екстремальних ситуацій, таких як, наприклад, вмерзання в лід, вони були обладнані особливими рятувальними дюралевими шлюпками, до яких знизу були прикріплені полози, тож їх можна було тягнути по льоду, як сани. Кріпленням таких полозів Верлен і займався.

— Ясперсен.

Він дивиться на аркуш паперу, що лежить перед ним.

— Ви покинули пральню за півгодини до кінця вашої вахти, тобто о 15:30, щоб прогулятися. Ви пішли вниз, у машинне відділення, побачили двері, відчинили їх і пішли по тунелю до сходів. Якого біса вам там було треба?

— Хотілося дізнатися, над чим я щодня проходжу.

— І що далі?

— Там виявилися двері. З двома ручками. Я беруся за одну з них — і лунає сирена. Спочатку я вирішила, що це я її увімкнула.

Він переводить погляд з Верлена на мене. Голос його глухий від гніву.

— Ви ледве тримаєтеся на ногах.

Я дивлюся Верлену в очі.

— Я впала. Коли спрацювала сигналізація, я зробила крок назад і впала зі сходів. Я, мабуть, ударилася головою об одну зі сходинок.

Лукас киває, повільно і розчаровано.

— У вас є питання, Терку?

Він не змінює пози. Він просто нахиляє голову. Йому можна дати і тридцять п’ять років, і сорок п’ять.

— Ви курите, Ясперсен?

Як добре я пам’ятаю цей голос. Я хитаю головою.

— Спринклерна система вмикається по секціях. Ви де-небудь відчували запах диму?

— Ні.

— Верлене, де були ваші люди?

— Я намагаюся це з’ясувати.

Терк підводиться. Він стоїть прихилившись до столу і задумливо дивиться на мене.

— Згідно з годинником на містку, сигналізація спрацювала о п’ятнадцятій п’ятдесят сім. Вона вимкнулася через три хвилини сорок п’ять секунд. Весь цей час ви були в зоні дії спринклерів. Чому ви не промокли до нитки?

Немає і сліду від тих відчуттів, які я тільки що пережила. Крізь лихоманку я розумію тільки одне — ще одна людина, наділена владою, мучить мене. Я дивлюся йому прямо в очі.

— Більша частина того, з чим мені доводиться стикатися в житті, стікає з мене, як з гуски вода.

8

Гаряча вода приносить полегкість. Я, що з дитинства звикла до молочно-білих, крижаних ванн з талої води, потрапила в залежність від гарячої. Це одна з тих залежностей, які я за собою визнаю. Як і потребу іноді пити каву, іноді спостерігати, як на сонці виблискує лід.

Вода в кранах «Кроноса» — справжній окріп, і я, зробивши собі таку, що ще трохи — і обпечуся, стаю під душ. Угамовується біль у потилиці і спині, біль від синців на животі, і майже зовсім перестає боліти все ще розпухла, покалічена нога. Потім температура у мене піднімається ще вище, мене починає дужче морозити, але я все одно продовжую стояти під душем, а потім усе минає і залишається лише слабкість.

Узявши на камбузі термос із чаєм, я несу його до своєї каюти. Поставивши його в темряві на стіл, я зачиняю двері, полегшено зітхаю і запалюю світло.

На моєму ліжку в білому тренувальному костюмі сидить Яккельсен, його зіниці зникли в глибині мозку, залишивши кварцево-скляний погляд, що виражає вдаване самовдоволення.

— Слухай, ти розумієш, що я тебе врятував?

Я чекаю, поки в руках і ногах мине напруга від пережитого переляку, щоб можна було спокійно сісти.

— Світ моря, кажу я собі, надто суворий для Смілли. Тому я йду в машинне відділення, сідаю і чекаю. Адже коли хочеш тебе побачити, то треба просто спуститися вниз. І тоді ти рано чи пізно пройдеш повз мене. Я бачу, що пря-мо за тобою йдуть Верлен, Хансен і Моріс. Але я не рухаюся. Адже я замкнув двері на палубу — у вас немає іншого шляху назад.

Я мішаю чай. Ложечка дзенькає об філіжанку.

— Коли тебе несуть назад у мішку, я все ще там сиджу. Мені зрозумілі їхні проблеми. Адже викидати відходи з камбуза і тих, хто вам не подобається, за борт — це минуле сторіччя. На містку постійно перебуває дві людини, а палуба освітлена. Тому, хто перекине через планшир щось більше від сірника, загрожують неприємності і слідство. Нам довелося б іти до Готхопа, і тут усе б аж кишіло маленькими кривоногими гренландцями в поліцейській формі.

Він розуміє, що говорить з одним з маленьких кривоногих гренландців.

— Вибач, — каже він.

Десь б’ють чотири подвійних удари, чотири склянки, одиниця вимірювання часу в морі, часу, який не робить відмінності між днем і ніччю, але знає лише монотонну зміну чотиригодинних вахт. Ці удари посилюють відчуття нерухомості — ніби ми ніколи й не відпливали, а залишалися на одному й тому самому місці в часі і просторі й лише глибше і глибше заривалися в безтямність.

— Хансен залишився* стояти біля люка до машинного відділення. Тому я пішов на палубу і вперед на трап лівого борту. Коли піднімається Верлен, стає ясно, чим усе це пахне. Верлен чатує на палубі, Хансен біля люка, а Моріс залишився один з тобою внизу. Що це може означати?

— Можливо, те, що Морісу захотілося швиденько тряхнутися?

Він задумливо киває.

— Щось у цьому є. Але йому подавай молоденьких дівчаток. Інтерес до зрілих жінок приходить тільки з досвідом. Я знаю, що вони хочуть скинути тебе в трюм. І добре ж придумано, га? Висота там дванадцять метрів. Виглядатиме так, ніби ти сама впала. Потім тільки зняти з тебе мішок — і все. Ось чому тебе несли так обережно. Щоб не залишити ніяких слідів.

Він просто сяє. Задоволений тим, що він усе вирахував.

— Я йду в твіндек і звідти до трапа. Через сходинки мені видно, як Моріс затягує тебе в двері. Він навіть не захекався при цьому. Ще б пак — щодня в спортивній каюті. Двісті кілограмів на силовому тренажері і двадцять п’ять кілометрів на велотренажері. Треба щось вирішувати. Адже ти для мене ніколи нічого не робила, так? Більше того, від тебе були самі неприємності. І в тобі є щось з біса, щось таке…

— Від старої діви?

— От-от. З другого боку, Моріс мені ніколи не подобався.

Він робить ефектну паузу.

— Я прихильник жінок. Тому я запалюю сигарету. Мені вас не видно — ви на платформі. Але я беру датчик у рот, видихаю, і сигналізація спрацьовує.

Він уважно дивиться на мене.

— Моріс з’являється на трапі. Море крові. Спринклери змивають її зі сходів. Маленька річка. Може вирвати. Чому вони так стараються? Що ти їм зробила, Смілло?

Мені потрібна його допомога.

— Досі мене терпіли. Все це трапилося, тільки коли я наблизилася до корми.

Він киває:

— Це завжди були володіння Верлена.

— Ходімо зараз на місток, — кажу я, — і розповімо все це Лукасу.

— Нізащо.

На обличчі у нього з’явилися червоні плями. Я чекаю. Але він майже не може говорити.

— Верлен знає, що ти сидиш на голці?

Він реагує з тим перебільшеним відчуттям власної гідності, яку іноді зустрічаєш у людей, що досягли дна.

— Це я керую наркотиками, а не вони керують мною.

— Але Верлен розгадав тебе. Він може розповісти про тебе. Чому ти так цього боїшся?

Він уважно вивчає свої теніски.

— Звідки у тебе ключ, який підходить до всіх дверей, Яккельсене?

Він мотає головою.

— Я вже була на містку, — кажу я. — З Верленом. Ми дійшли висновку, що сигналізація спрацювала сама по собі. І що я впала зі сходів з несподіванки.

— Лукас не купиться на це.

— Він нам не вірить. Але зробити нічого не може. Про тебе взагалі не було мови.

Він відчуває полегкість. Потім у нього виникає думка.

— Чому ти не сказала, що сталося?

Я повинна забезпечити собі його підтримку. Це — як спроба збудувати щось на піску.

— Мене не цікавить Верлен. Мене цікавить Терк.

На його обличчі знову паніка.

— Слухай, це набагато гірше. Я знаю, що тут діло нечисте, він — це bad news.[53]

— Я хочу знати, по що ми пливемо.

— Я ж сказав тобі, ми пливемо по наркотики.

— Ні, — кажу я. — Це не наркотики. Наркотики привозять з тропіків. З Колумбії, Бірми, Пакистану. І їх відправляють до Європи. Або США. Вони не потрапляють до Гренландії. В усякому разі, не в таких кількостях, що потрібне судно водотоннажністю чотири тисячі тонн. Той передній трюм — це спеціальне приміщення. Я ніколи нічого подібного не бачила. Воно може стерилізуватися парою. Можна регулювати склад повітря, температуру, вологість. Ти все це бачив і про все це думав. Ну і для чого це, по-твоєму?

Його руки живуть своїм життям, безпорадно і метушливо рухаючись над моїми подушками, немов пташенята, що випали з гнізда. Його рот відкривається і закривається.

— Щось живе, дитинко. Або ж це позбавлено будь-якого сенсу. Вони збираються везти щось живе.

9

Сонне відчиняє мені двері медичної каюти. На годиннику 21-ша. Я знаходжу марлеву пов’язку. Свою невпевненість він підкріплює стійкою «струнко». Тому що я жінка. Тому що він мене не розуміє. Тому що він щось намагається сказати.

— У твіндеку, коли ми прийшли з вогнегасниками, на вас було кілька пожежних ковдр.

Я змащую те місце, де зідрана шкіра, слабким розчином перекису водню. Мені не потрібно ніяких особливих дезінфікуючих засобів. Я повинна відчути, що пече, — і тоді повірю, що діє.

— Я повернувся назад. Але їх там не виявилося.

— Хтось їх, напевно, прибрав, — кажу я. — Гарна річ — порядок.

— Але вони не прибрали оце.

За спиною він тримав мокрий, складений джутовий мішок. Від Морісової крові залишилися великі бурі плями.

Я кладу пов’язку на рану. На пов’язці є щось подібне до клею, завдяки якому вона сама прилипає.

Я беру великий еластичний бинт. Він проводжає мене до дверей. Він порядний молодий данець. Йому б слід було плисти зараз на борту танкера Східно-Азіатської компанії. Він міг би стояти на містку одного із суден компанії «Лаурітсен». Він міг би сидіти вдома у тата з мамою в Ерескепінгу під годинником із зозулею, і їсти котлетки з червоним соусом, і хвалити мамині страви, і бути предметом батькових перебільшених гордощів. Замість цього він опинився тут. У гіршому товаристві, ніж він навіть може собі уявити. Мені стає його жаль. Він частинка хорошої Данії. Чесність, прямота, ініціатива, покірність, коротко стрижене волосся і порядок у фінансових справах.

— Сонне, — кажу я, — ви з Ерескепінга?

— Зі Сванеке.

Він приголомшений.

— Ваша мама робить котлети?

Він киває.

— Гарні котлети? З хрусткою скориночкою?

Він червоніє. Він хоче обуритися. Хоче, щоб його сприймали серйозно. Хоче підтримувати свій авторитет. Як і Данія.

Блакитні очі, рум’яні щоки і чесні наміри. Але навколо нього великі сили: гроші, бурхливий розвиток, наркотики, зіткнення нового і старого світів. А він і не зрозумів, що відбувається. Не зрозумів, що його терпітимуть, тільки поки він ітиме в ногу. І що це — уміння йти в ногу — все, на що йому вистачає фантазії.

Для того щоб покласти край усьому цьому, потрібні зовсім інші таланти. Грубіші, проникливіші. Набагато запекліші.

Простягнувши вперед руку, я плещу його по щоці. Не можу стриматися. Рум’янець піднімається вгору по шиї, немов під шкірою розпускається троянда.

— Сонне, — кажу я, — я не знаю, що ви робите, але продовжуйте в тому ж дусі.

Я замикаю двері своєї каюти, засовую стілець під ручку і сідаю на ліжко.

Кожен, хто довго подорожував у холодних краях, рано чи пізно опинявся в ситуації, коли не вмерти — означає не заснути. Смерть — частина сну. Той, хто замерзає на смерть, проходить коротку стадію сну. Той, хто вмирає від кровотечі, засинає, той, кого накриває щільна лавина мокрого снігу, засинає перед смертю від задухи.

Мені необхідно поспати. Але не можна, ще не можна. У цій ситуації деяким відпочинком є хисткий стан між сном і реальністю.

Під час першої конференції народів, що живуть у приполярних областях, ми виявили, що всі ці народи мають спільну легенду про Ворона — арктичний міф про створення світу. Ось що мовиться в ній про Ворона.

«Проте він теж починав у подобі людини, і він рухався навпомацки в пітьмі, і діяння його були випадковими, аж поки йому відкрилося, хто він був і що йому треба робити».

Розуміння того, що тобі треба робити. Можливо, це те, що мені дав Ісайя. Що може дати кожна дитина. Відчуття сенсу. Відчуття того, що через мене і далі через нього котиться колесо — могутній, нестійкий і разом з тим необхідний рух.

Саме цей рух виявився перерваним. Тіло Ісайї на снігу — це розрив. Поки він був живий, він давав усьому основу і сенс. І, як завжди буває, я зрозуміла, скільки він значив, аж коли його не стало.

Тепер сенс полягає в тому, щоб зрозуміти, чому він помер. Проникнути всередину, кинути світло на ту надзвичайно малу і всеосяжну окремість, якою є його смерть.

Я намотую еластичний бинт на ногу і намагаюся відновити в ній кровообіг. Потім я виходжу зі своєї каюти і тихо стукаю в двері до Яккельсена.

Він усе ще перебуває під хімічною дією. Але вона починає проходити.

— Я хочу потрапити на шлюпкову палубу, — кажу я. — Сьогодні вночі. Ти повинен мені допомогти.

Він зривається на рівні і прямує до дверей. Я не намагаюся зупинити його. У такої людини, як він, немає ніякої особливої свободи вибору.

— Та ти не при своєму розумі. Це закрита територія. Стрибни в море, дитинко, краще замість цього стрибни в море.

— Тобі доведеться це зробити, — кажу я. — Або ж я змушена буду піти на місток і попросити їх забрати тебе і в присутності свідків закотити твої рукави так, щоб можна було покласти тебе в медичній каюті, прив’язати ременями до ліжка і замкнути, поставивши охорону.

— Ти б цього ніколи не зробила.

— Серце моє обливалося б кров’ю. Тому що мені довелося б виказати морського героя. Але у мене не було б іншого виходу.

Він бореться з собою.

— Крім того, я б шепнула Верлену кілька слів про те, що ти бачив.

Саме це останнє зламало його. Він не може стримати тремтіння.

— Він розріже мене на шматки, — каже він. — Як ти можеш таке робити після того, як я врятував тебе?

Можливо, я і могла б змусити його зрозуміти це. Але потрібно було б пояснити йому те, чого я пояснити не можу.

— Я хочу, — кажу я, — я повинна знати, задля чого ми пливемо. Для чого обладнано цей трюм?

— Навіщо, Смілло?

Все починається і закінчується тим, що людина падає з даху. Але в проміжку — ціла низка зв’язків, які, можливо, ніколи не будуть розплутані. Яккельсену необхідне переконливе пояснення. Європейцям необхідні прості пояснення. Вони завжди віддадуть перевагу однозначній брехні над повного суперечностей правдою.

— Тому що я у боргу, — кажу я. — У боргу перед тим, кого люблю.

Це не помилка, коли я говорю в теперішньому часі. Це тільки у вузькому, фізичному розумінні Ісайя перестав існувати.

Яккельсен розчаровано і меланхолійно втупився очима в мене.

— Ти нікого не любиш. Ти навіть саму себе не любиш. Ти не справжня жінка. Коли я тягнув тебе вгору по сходах, я побачив щось, що стирчало з мішка. Викрутку. Немов маленький член. Ти ж проткнула його.

Його обличчя виражає глибоке здивування.

— Я тебе ніяк не можу зрозуміти. Ти — добра фея в мавпячій клітці. Але ти страшенно холодна, ти схожа на привида, що віщує біду.

Коли ми виходимо під відкритий навіс на верхній палубі, на містку б’ють два подвійних удари — друга година ночі, середина нічної вахти.

Вітер ущух, температура впала, і pujuq — туман спорудив чотири стіни навколо «Кроноса».

Поряд зі мною вже почав тремтіти Яккельсен. Він не звик до холоду.

Щось сталося з контурами судна. З леєром, щоглами, прожекторами, радіоантеною, яка на висоті ЗО метрів тягнеться від передньої до задньої щогли. Я протираю очі. Але це не видіння.

Яккельсен притискає палець до поручнів і прибирає його. На тому місці, де він розтопив тонкий молочний шар льоду, залишається темний слід.

— Є два види обмерзання. Неприємне, яке виникає тому, що хвилі захльостують палубу і вода замерзає. Все більше й більше, швидше й швидше, коли ванти й усі вертикальні предмети починають товщати. І по-справжньому погане. Обмерзання, яке виникає від морського туману. Тут не треба ніяких хвиль, воно просто лягає на все навколо. Воно просто є — і все.

Він робить рух рукою у бік білизни:

— Це початок поганого. Ще чотири години — і треба діставати льодові палиці.

Рухи його ліниві, але очі блищать. Йому б дуже не сподобалося збивати лід. Але десь усередині нього навіть цей бік океанської стихії народжує божевільну радість.

Я проходжу десять метрів уперед у напрямку носової частини судна. Туди, де мене не видно з містка. Але звідки мені видно частину вікон шлюпкової палуби. Всі вони темні. В усіх вікнах надбудови, крім офіцерської кают-компанії, де горить слабке світло, теж темно. «Кронос» спить.

— Вони сплять.

Він ходив на корму, щоб подивитися на ті вікна, які виходять туди.

— Нам усім слід було б спати, чорт забирай.

Ми піднімаємося на три поверхи на шлюпкову палубу. Він іде ще вище. Звідти йому буде видно, якщо хтось покине місток. Або якщо хтось покине шлюпкову палубу. У мішку, наприклад.

На мені моя чорна форма офіціантки. Тут о другій годині ночі вона не має майже ніякої цінності як виправдання, але я нічого іншого не змогла придумати. Я дію з відчуттям, що мені не слід замислюватися. Тому що є тільки шлях уперед і немає можливості зупинитися. Я вставляю Яккельсенів ключ у замкову шпарину. Він легко входить. Але не повертається. Замок поміняли.

— Слухай, це знак, що треба кинути цю затію.

Спустившись униз, він стає за моєю спиною. Я хапаю його за нижню губу. Синець ще не зовсім зійшов. Він хоче щось сказати, але не може.

— Якщо це і знак, то знак того, що за цими дверима є щось таке, що вони постаралися приховати від нас.

Я шепочу йому у вухо. Потім відпускаю його. Йому є що сказати, але він стримує це в собі. Похнюпивши голову, він плентається за мною. Коли випаде нагода, він візьме реванш і розтопче мене, або продасть мене кому завгодно, або зіштовхне мене в прірву. Але зараз він зломлений.

Будь-яке приміщення, призначенням якого є якась форма спільного проведення часу, починає здаватися несправжнім, коли його покидають. Театральні сцени, церкви, зали ресторанів. У кают-компанії темно, вона мертва, а проте населена спогадами про життя й обіди.

На камбузі сильно пахне кислим, дріжджами та алкоголем. Урс розповідав мені, що його тісто підходить шість годин, з десятої вечора до четвертої ранку. У нашому розпорядженні півтори, щонайбільше дві години.

Коли я відчиняю розсувні двері, до Яккельсена доходить, що буде далі.

— Я знав, що ти не сповна розуму. Але що такою мірою…

Кухонний ліфт вимито, і в нього поставлено тацю з філіжанками, блюдцями, тарілками, виделками, ножами і серветками. Символічна підготовка Урса до завтрашнього дня. Я прибираю тацю з посудом.

— У мене клаустрофобія, — каже Яккельсен.

— Ти й не поїдеш.

— У мене вона буває і через інших.

Приміщення ліфта всередині прямокутне. Сівши на кухонний стіл, я боком залізаю досередини. Спочатку я перевіряю, чи можна взагалі так глибоко заховати голову між колін. Потім засовую в ліфт верхню частину тіла.

— Ти натиснеш кнопку шлюпкової палуби. Коли я вийду, ліфт повинен залишитися там. Щоб не було зайвого шуму. Потім ти підеш до сходів і чекатимеш. Якщо хтось тебе проганятиме, все одно залишайся. Якщо наполягатимуть, іди до своєї каюти. Чекай мене протягом години. Якщо не повернуся, розбуди Лукаса.

Він неспокійно рухає руками:

— Я не можу, зрозумій, не можу.

Мені доводиться випростати ноги, одночасно я намагаюся не потрапити руками в дріжджове тісто, що стоїть на столі.

— Чому це?

— Послухай, він мій брат. Саме тому я на судні. Саме тому в мене є ключ. Він думає, що я вилікувався.

Я востаннє наповнюю легені, видихаю і скорчуюся в маленькому ящику.

— Якщо я не повернуся за годину, ти розбудиш Лукаса. Це твій єдиний шанс. Якщо ви не прийдете по мене, я все розповім Терку. Він змусить Верлена зайнятися тобою. Верлен — це його людина.

Ми не запалювали світло, на камбузі темно, видно лише слабкі відсвіти моря і віддзеркалення туману. Та все ж я бачу, що попала в точку. Добре, що мені не видно його обличчя.

Я ховаю голову між колін. Двері зсуваються. Піді мною в темряві чути легке дзижчання електромотора, і я піднімаюся нагору.

Рух триває секунд п’ятнадцять. Єдине відчуття — безпорадність. Страх, що хтось чекає мене нагорі.

Я дістаю викрутку. Щоб було що їм запропонувати, коли вони розчинять двері і витягнуть мене.

Але нічого не відбувається. Ліфт зупиняється в своїй темній шахті, і я сиджу, і немає нічого, крім болю в ногах, морської хитавиці і далекого шуму двигуна, який зараз ледве чутно.

Я просовую викрутку між розсувними дверима і натискаю. Потім на спині виповзаю на поверхню столу.

У кімнату потрапляє слабке світло. Це топові кормові вогні, світло яких проникає на цей поверх через верхній світловий люк. Кімната являє собою невелику кухню з холодильником, столиком і маленькою плитою.

Двері ведуть у вузький коридор. У коридорі я сідаю навпочіпки і чекаю.

Люди ламаються під час перехідних періодів. У Скоресбюсунді, коли зима починала вбивати літо, люди стріляли одне в одного з дробовиків. Неважко плисти на хвилі благополуччя, коли вже встановлено рівновагу. Важким є нове. Новий лід. Нове світло. Нові відчуття.

Я чекаю. Це мій єдиний шанс. Це єдиний шанс для будь-якої людини — дати собі час звикнути.

Перегородка переді мною здригається від шуму далекого двигуна, що під нами. За нею має бути димова труба. Навколо її великого прямокутного корпусу й побудовано цей поверх.

Ліворуч на висоті підлоги я бачу слабке світло. Це чергова лампочка на сходах. Ці двері — мій шлях звідси.

Праворуч від мене спочатку тихо. Потім з тиші з’являється дихання. Воно набагато тихіше від решти всіх звуків судна. Але після шести днів на борту звичайні звуки стали непомітним фоном, на якому виразно чути всі інші, що відрізняються від них. Навіть сопіння сплячої жінки.

Це означає, що тут, по лівому борту, є одна, можливо, дві каюти, і навпроти буде одна або дві. Тобто салон і кают-компанія виходять на носову палубу.

Я продовжую сидіти. Через якийсь час чутно, як віддалік дзюрчить вода. На «Кроносі» вбиральні із системою змиву високим тиском. Десь під нами або над нами спустили воду у вбиральні. Звук у трубах говорить про те, що душова і вбиральні цього поверху знаходяться перед димовою трубою і прилягають до неї.

У кишені фартуха лежить будильник, який я взяла з собою. Що мені було ще робити? Подивившись на нього, я встаю.

Замок вхідних дверей на засувці. Я відкриваю його, щоб можна було швидко вийти. Але головно для того, щоб можна було увійти.

Між коротким коридором біля вхідних дверей і тим приміщенням, яке, мабуть, є салоном, я навпомацки знаходжу двері. Я прикладаю до них вухо, стою і чекаю. Чутно тільки далекий звук суднового дзвону, що б’є склянки. Я відчиняю двері, за якими ще більша пітьма, ніж та, з якої я йду. Тут я теж чекаю. Потім запалюю світло. Спалахує не звичайне світло. Над сотнею дуже маленьких закритих акваріумів, розміщених у гумовій облямівці на штативах, що закривають три стіни, спалахує сотня ламп. У акваріумах — рибки. Їх така кількість, і вони такі різні, що це не йде ні в яке порівняння з будь-яким магазином з продажу акваріумних рибок.

Уздовж однієї стіни стоїть чорний фарбований стіл, у який вмонтовані дві великі пласкі фарфорові раковини із змішувачами, керованими за допомогою ліктів. На столі два газових пальники і два бунзеновських пальники, всі стаціонарно підключені мідними трубами до газового крана. На столику поряд прикріплено автоклав. Лабораторні терези, pH-метр, великий фотоапарат з гармошкою на штативі, бі-фокальний мікроскоп.

Під столом — металева полиця з маленькими, глибокими ящиками. Я заглядаю в деякі з них. У картонній коробці з хімічної лабораторії «Струєр» лежать піпетки, гумові трубки, корки, скляні лопатки і лакмусовий папір. Хімічні препарати в маленьких скляних колбах. Магній, марганцевокислий калій, залізні ошурки, порошок сірки, кристали мідного купоросу. Біля стіни в дерев’яних ящиках, загорнуті в солому й картон, стоять маленькі бутлі з кислотою. Фтористоводнева кислота, соляна кислота, оцтова кислота різної концентрації.

На протилежному столі стаціонарно закріплені пластмасові кюветки, проявники, збільшувач. Я нічого не розумію. Кімната обладнана як щось середнє між музеєм «Данський акваріум» і хімічною лабораторією.

У салоні подвійні двері з фільонками. Нагадування про те, що «Кронос» був побудований з претензією на минулу елегантність п’ятдесятих, що вже тоді здавалася старомодною. Кімната розташована прямо під навігаційним містком і однакового з ним розміру, як звичайна данська вітальня з низькою стелею. У ній шість великих вікон, що виходять на носову палубу. Всі вони покриті льодом, і крізь нього проникає слабке синьо-сіре світло.

Уздовж стіни по лівому борту дерев’яні й картонні коробки без жодних написів, які утримуються на місці натягнутим між двома радіаторами фалом.

Посеред кімнати стоїть пригвинчений до підлоги стіл, у заглибленнях якого — кілька термосів. Уздовж двох стін установлені довгі робочі столи з лампами «Луксо». Маленький фотокопіювальний апарат пригвинчено до перегородки. Поряд з ним — телефакс. Полиця на стіні заставлена книгами.

Прямуючи до неї, я бачу морську карту. Вона лежить під пластиною з оргскла, що не дає віддзеркалень, тому я її не одразу помітила.

Текст на берегах відрізано, тож мені треба кілька хвилин, аби визначити, що це за карта. На морській карті материк — це деталь, одна лише лінія, контур, який пропадає в рої цифр, що позначають глибини. Потім я впізнаю мис навпроти Си-симіута. Під пластиною, по краю карти, покладено кілька невеликих фотокопій спеціальних карт. «Середньочасовий зріз від зеніту Місяця (апогей або перигей) за Гринвічем до припливу біля берегів Західної Гренландії». «Схема поверхневих течій на захід від Гренландії». «Карта секторного ділення в районі Хольстейнсборґа».

Вгорі, біля самої перегородки, лежать три фотографії. Дві з них — це чорно-білі аерофотозйомки. Третя надрукована на кольоровому принтері і схожа на фрактальну фігуру з тих, що їх описав Мандельброт.[54] На всіх у центрі один і той самий контур. Згорнута майже кільцем фігура з отвором у центрі. Немов схожий на рибку п’ятитижневий ембріон, який згорнувся навколо зябер.

Відкрити картотечні шафи не вдається — вони замкнуті. Я розглядаю книги, коли десь на поверсі відчиняються двері. Вимкнувши лампу, я примерзаю до підлоги. Відчиняються і зачиняються якісь інші двері, і стає тихо. Але поверх уже більше не здається сплячим. Десь є люди, які не сплять. Немає потреби дивитися на годинник. Часу досить, але бути тут більше в мене вже не вистачає нервів.

Я вже беруся за ручку вхідних дверей, коли чую, що хтось піднімається по трапу. Я відступаю назад у коридор. У замок вставляють ключ. На мить настає замішання, позаяк двері не замкнені. Розчинивши кухонні двері, я заходжу всередину і зачиняю їх за собою. Хтось іде коридором. Кроки здаються обережними, вивчаючими, можливо, він дивується, чому не замкнені двері, можливо, збирається обшукати весь поверх. А може, у мене галюцинації. Я змушую себе залізти на кухонний стіл і в ліфт. Засуваю двері, але зсередини їх неможливо зачинити повністю.

Двері в коридор відчиняються, запалюється світло. На підлозі, прямо навпроти тієї щілини, яку мені не вдалося затулити, стоїть Сайденфаден. Він у вуличному одязі, його волосся все ще розпатлане після прогулянки палубою. Він підходить до холодильника і зникає з мого поля зору. Лунає шипіння вуглекислого газу, і він з’являється знову. Він стоячи п’є пиво прямо з банки.

На його обличчі відбивається глибока насолода, і одночасно він закашлюється. У ту хвилину погляд його спрямований на мене, але при цьому він мене не бачить. І тут оглушливо голосно починає шуміти ліфт.

Мені насилу вдається стиснутися в тісному просторі. Я можу тільки витягнути викрутку з корка, готуючись до того, що за дві секунди настане викриття.

Ліфт починає опускатися.

У темряві наді мною відчиняються дверці ліфта. Але мене там уже немає — я їду вниз.

Я благаю Бога, щоб це був Яккельсен, який порушив мою заборону і, почувши в шахті рух, натиснув кнопку, аби спустити мене вниз. Я сподіваюся, що коли відчиняться двері, буде темно. І що тремтячі руки Яккельсена підтримають мене, коли я вилазитиму.

Я зупиняюся, дверці обережно відсовуються. Зовні темно. Щось холодне й вологе притискається до мого стегна. Щось лягає мені на коліна. Щось засовують під коліна. Потім двері зачиняються, ліфт шумить, запрацював двигун, і я злітаю вгору.

Я перекладаю викрутку в ліву руку і хапаю правою ліхтарик. Він на секунду спалахує, і мені все стає видно.

За п’ять сантиметрів од моїх очей, притулена до мого тіла, стоїть прохолодна і волога, вкрита крапельками роси, півторалітрова пляшка з етикеткою «Moet & Chandon 1986 Brut Imperial Rose». Рожеве шампанське. На колінах у мене лежить келих для шампанського. Під колінами горбиться денце ще однієї пляшки.

Я ні хвилини не сумніваюся в тому, що, коли люк відчиниться, я опинюся при яскравому світлі віч-на-віч із Сайденфаденом.

Але виходить інакше. Я налічую два удари — це означає, що я проїхала повз шлюпкову палубу. Я прямую на місток, до офіцерської кают-компанії.

Ліфт зупиняється, потім настає тиша — і більше нічого. Я намагаюся відчинити дверці. Це майже неможливо — заважають пляшки.

Десь відчиняються і зачиняються двері. Потім запалюється сірник. Я розсовую дверці на один сантиметр. На великому обідньому столі, де я кілька днів тому подавала вечерю, стоїть свічка в свічнику. Її піднімають і несуть у напрямку до мене.

Дверці розчиняються. Однією рукою я впираюся в стіну позаду мене, щоб укласти всю свою силу в удар. Я сподіваюся побачити Терка або Верлена. Бити я збираюся в очі.

Світло засліплює мене, бо виявляється дуже близько. Не видно нічого, крім темних контурів постаті, яка одну за одною бере пляшки. Коли він забирає келих, його рука на секунду зачіпає моє стегно.

З кімнати доноситься приглушений вигук здивування.

До мене схиляється обличчя Кютсова. Ми дивимося одне одному в очі. Його очі сьогодні вночі витріщені, неначе з ним раптом стався напад базедової хвороби. Але він не хворий у звичайному розумінні цього слова. Він п’яний як чіп.

— Ясперсен! — каже він.

І тут ми обоє помічаємо викрутку. Вона націлена кудись між його очей.

— Ясперсен, — каже він знову.

— Невеликий ремонт, — відказую я.

Важко говорити, бо скрючена поза утрудняє дихання.

— Будь-яким ремонтом на борту займаюся я.

Говорить він авторитетно, але невиразно. Я висовую голову з ліфта.

— Я бачу, ти також курируєш винні запаси. Це зацікавить Урса і капітана.

Він червоніє — повільна, але радикальна зміна кольору, що доходить до фіолетового.

— У мене є пояснення.

Через десять секунд він почне думати. Я висовую руку.

— У мене немає часу, — кажу я. — Мені треба далі працювати.

І тут ліфт їде вниз. Я в останню мить устигаю заховати верхню частину тіла всередину. Мене охоплює злість через те, що немає ніякого пристрою, який блокує ліфт, поки не зачинені двері.

Подумки я встигаю пережити цілковите викриття, сутичку і трагічний фінал. Коли я доїжджаю до камбуза, моєї фантазії на більше вже не вистачає.

Ліфт тут не зупиняється. Він опускається далі вниз.

Потім рух припиняється. Ці останні секунди позбавили мене решток сил. На моєму боці тепер тільки чинник раптовості. Штовхнувши двері, я ривком відчиняю їх. Вони з гуркотом відчиняються. У напрямку до мене, погойдуючись, рухається мішок з написом: «50 кг. Картопля „Вільмосе“. Данська суднова провізія». Я висовую обидві ноги, упираюся в мішок і натискаю. Мішок зупиняється, відхиляється назад і летить у найдальший кут, приземляючись серед картонних коробок з написом: «Морква „Віуф Ламмефьорд“».

Стоячи на підлозі, я знаходжу рівновагу. Я не відчуваю під собою ніг. Але в руках у мене викрутка.

Із-за мішка виходить Урс.

Я так і не знаходжу, що сказати. Коли я, кульгаючи, виходжу з кімнати, він усе ще стоїть навколішках.

— Bitte, Fraulein Smilla, bitte…[55]

Підсвідомо я, мабуть, чекала тривоги. Озброєних людей. Але «Кронос» поринув у пітьму. Я минаю три палуби, нікого не зустрівши.

Трап унизу біля містка порожній. Яккельсена ніде не видно. Я навмання виходжу на палубу біля містка, проходжу через двері, на яких написано «Офіцерська кают-компанія», і прочиняю двері до чоловічої вбиральні.

Він стоїть біля раковини. Він причісувався. Лоб його притиснутий до дзеркала, неначе він хоче переконатися в тому, що вийшло справді дуже мило. Він зачісував волосся за вуха, назад. Але при цьому він спить. Тіло непритомне і покірно йде за рухами розхитаного судна і само по собі тримається вертикально. Але він хропе. Рот його відкритий, і язик трохи висовується.

Я засовую руку в нагрудну кишеню його робочої сорочки. Знаходжу гумову трубку. Він збігав до вбиральні і для підкріплення сил уколовся. Потім він вирішив трохи привести себе до ладу. А потім вибився з сил.

Я б’ю його по ногах. Він важко падає на підлогу. Намагаюся підняти його, але спина ще дуже болить. Мені вдається тільки підвести його голову.

— Ти пропустив Кютсова, — кажу я.

Легка чуттєва усмішка з’являється у нього на губах.

— Смілло, я знав, що ти повернешся.

Я піднімаю його. Потім засовую його голову в раковину і відкриваю кран з холодною водою. Коли він нарешті в змозі стояти на ногах, я тягну його до трапа.

Ми спускаємося на п’ять сходинок, коли з дверей за нашою спиною виходить Кютсов.

Немає ніякого сумніву, що сам він упевнений в тому, що крадеться навшпиньках. Насправді він може стояти на ногах тільки тому, що чіпляється за все, за що можна вхопитися. Помітивши нас, він різко зупиняється, кладе руку на дошку з барометром і пильно дивиться на мене.

Я притискую безвладне тіло Яккельсена до поручнів. Сама я рухаюся з величезними зусиллями.

Подив поволі пробивається крізь його сп’яніння, яке зараз, мабуть, ще посилилося після двох шиплячих півторалітрових пляшок.

— Ясперсен, — белькоче він. — Ясперсен…

Я відчуваю, що нескінченно втомилася від чоловіків та їхніх поганих звичок. Так було відтоді, як я приїхала в Данію. Весь час треба дивитися, щоб не зіткнутися з тими, хто, отруюючи самих себе, думає при цьому, що поводиться гідно.

— Провалюй, пане старший механік, — кажу я.

Він тупо дивиться на мене.

Дорогою вниз ми нікого більше не зустрічаємо. Я заштовхую Яккельсена до його каюти. Він, як ганчір’яна лялька, падає на ліжко. Я повертаю його на бік. Грудні діти, алкоголіки і наркомани можуть захлинутися власним блювотинням. Потім я замикаю його двері зовні його власним ключем.

Потому замикаю і барикадую свої власні. Зараз 4:15. Я посплю три години, потім офіційно повідомлю, що хвора, і спатиму ще дванадцять. Усе інше зачекає.

Мені вдається поспати сорок п’ять хвилин. Через перші жахіття, що починаються, на поверхню сну проникають спершу електронне попередження, а потім вимогливий голос Лукаса.

Я працюю менше ніж за два метри від Верлена. Він орудує твердою гумовою палицею завдовжки як сокира дроворуба.

По тому, як сохнуть мої губи, я розумію, що мороз понад десять градусів. Він працює без куртки. Однією рукою він тримається за леєр або за огорожу навколо антен радара. Другою він умілим, м’яким рухом, описуючи дугу, заводить палицю за спину і б’є нею по даху рубки з таким гуркотом, ніби розбивається шибка у вітрині крамниці. Обличчя його вкрите потом, але рухи невтомні й легкі. Кожен удар відбиває пластину льоду площею приблизно один квадратний метр.

Вітру немає, але коротка стояча хвиля сильно розгойдує «Кронос». І туман — немов великі, вологі, білі площини в мороці.

Кожного разу, коли ми проходимо через хмару туману, яка лежить так низько, що здається, ніби вона пливе по воді, шар льоду помітно товщає. Ручкою льодового ломика я зчищаю лід з антен. Як тільки я закінчую з однією з них, я можу повертатися до того місця, звідки починала. Де менше ніж за дві хвилини наріс шар твердого сірого льоду завтовшки міліметр.

Палуба і надбудова здаються живими. Не через маленькі темні фігурки, що розбивають лід, а через сам лід. Увімкнено все палубне освітлення. Поєднання світла і льоду створює казкову картину. Ванти і штанги щогл покриті тридцятисантиметровими гірляндами льоду, що звисають униз і нагадують насторожені обличчя. Якірні вогні просвічують крізь крижаний панцир, немов палаючий мозок в голові фантастичного чудовиська. Палуба — сіре, застигле море. Всі вертикальні предмети із запитальним виглядом піднімають угору свої сірі, холодні кінцівки.

Верлен працює біля правого борту. За мною — леєрна огорожа, а за нею — майже двадцять метрів униз до палуби. Переді мною за цоколями радарів і низькою щоглою з антенами, рупором і пересувним прожектором для маневрів у порту Сонне лопатою зчищає лід. Ті крижини, які відколює Верлен, він перекидає через край, і вони падають на шлюпкову палубу поряд з рятувальною шлюпкою. Тут у жовтому захисному шоломі стоїть Хансен, який відправляє їх далі за борт.

По лівому борту Яккельсен коротким молотком відбиває лід із цоколів радарів. Він рухається у напрямку до мене. У якийсь момент антени закривають нас від решти частини палуби.

Він засовує молоток у кишеню куртки. Потім прихиляється спиною до радара. Дістає з кишені сигарету.

— Як ти й передбачав, — кажу я. — Паскудне обмерзання.

Обличчя у нього біле від утоми.

— Ні, — каже він. — Воно починається тільки за п’яти-шести балів за шкалою Бофорта і за температури близько нуля. Він надто рано викликав нас на палубу.

Він озирається. У безпосередній близькості нікого немає.

— Коли я раніше ходив у море, то капітан вів судно, а час відлічували за календарем. Якщо входили в зону обмерзання, то знижували швидкість. Або міняли маршрут. Або ж повертали і йшли за вітром. Тільки в останні кілька років усе змінилося. Тепер усе вирішують судновласники, тепер судна водять, сидячи в конторах у великих містах. А час відлічують ось за цим.

Він показує на ручний годинник.

— Але ми, мабуть, кудись поспішаємо. Тому вони й наказали йому плисти колишнім курсом. Що він і робить. Він починає втрачати чуття. Бо якщо вже нам треба пройти все це, то не варто було зараз викликати нас на палубу. Невелике судно може винести обмерзання в десять відсотків своєї водотоннажності. Ми могли б плисти, маючи на собі п’ятсот тонн без жодних проблем. Він міг би послати двох матросів, щоб очистити антени.

Я зчищаю лід з радіопеленгаторної антени. Поки я працюю, я не засинаю. Як тільки я зупиняюся, я починаю провалюватися в сон.

— Він боїться, що ми втратимо крейсерську швидкість. Боїться, що ми щось зробимо не так. Або що раптом стане гірше. Це все нерви. Вони вже нікуди не годяться.

Він кидає свою недокурену сигарету на лід. Повз нас проходить ще одна хмара туману. Здається, що вогкість приклеюється до вже утвореного льоду. На мить Яккельсен майже зникає.

Я працюю, рухаючись навколо радара. Весь час намагаючись бути в полі зору і Яккельсена, і Сонне.

Верлен стоїть поряд зі мною. Він молотить так близько від мене, що його різкі рухи женуть морозне повітря прямо мені в обличчя. Удари його падають біля підніжжя металевого цоколя з точністю хірургічного скальпеля, відриваючи прозору пластину льоду. Він штовхає її ногою в бік Сонне.

Обличчя його опиняється поряд з моїм.

— Чому? — питає він.

Я тримаю ломик для льоду, відвівши його трохи назад. Осторонь, поза межами чутності, Сонне очищає нижню частину щогли держаком лопати.

— Я знаю чому, — каже він. — Тому що Лукас все одно б не повірив.

— Я могла б показати на Морісові рани, — кажу я.

— Нещасний випадок на роботі. Шліфмашина запрацювала, коли він міняв диск. Гайковий ключ ударив у плече. Про це повідомлено, і дані необхідні пояснення.

— Нещасний випадок. Як і з хлопчиком на даху.

Його обличчя зовсім близько. Воно не виказує нічого, крім подиву. Він не розуміє, про що я говорю.

— Але з Андреасом Ліхтом, — кажу я, — старим на шхуні, робота була грубішою.

Коли його тіло стискається, виникає ілюзія, що він замерзає, так само як і все на судні навколо нього.

— Я бачила вас на набережній, — брешу я. — Коли пливла до берега.

Міркуючи про те, що виходить з моїх слів, він виказує себе. На мить звідкись ізсередини його тіла виглядає хвора тварина, зазвичай прихована, подібно до того як його білі зуби тонкою оболонкою прикривають сліди катувань.

— У Нууку буде розслідування, — кажу я. — Поліція і ВМФ. Лише сам замах на вбивство забезпечить тобі два роки. Тепер вони займуться і смертю Ліхта.

Він посміхається мені широкою сліпучою усмішкою:

— Ми не йдемо до Готхопа. Ми йдемо до плавучого нафтосховища. Воно знаходиться на відстані двадцяти морських миль від суходолу. Берега навіть не видно.

Він з цікавістю дивиться на мене.

— А ви пручаєтеся, — каже він. — Навіть шкода, що ви тут у такій самоті.