Смілла та її відчуття снігу

1

Я двічі міняю таксі й виходжу біля Фарумвай. Звідти я йду через Уттерслев Мосе і сто разів озираюся.

Я телефоную з Туборґвай.

— Що таке «неокатастрофізм»?

— Чому ти завжди дзвониш із цих нестерпних телефонних будок, Смілло? У тебе що, немає грошей? У тебе відключили телефон? Мені його знову підключити?

Для Моріца новорічна ніч — це свято всіх свят. Він страждає на періодично поновлюваний самообман, що можна все почати спочатку, що можна на добрих намірах збудувати нове життя. Першого дня нового року у нього так тріщить голова, що це чути по телефону. Навіть по телефону-автомату.

— У Копенгагені був семінар з цієї теми в березні дев’яносто другого, — кажу я.

Він приглушено стогне, намагаючись змусити мозок працювати. У дію його мозок приводить тільки те, що, виявляється, це питання має стосунок до нього самого.

— Мене запрошували, — каже він.

— Чому ти відмовився?

— Треба було так багато всього прочитати.

Він уже багато років говорить, що перестав читати. По-першe, це брехня. По-друге, таким абсолютно нестерпним чином він дає зрозуміти, що став таким розумним, що навколишній світ більше не може його нічого навчити.

— «Неокатастрофізм» — це збірне поняття. Термін уперше використав Шиндевольф у шістдесяті роки. Він був палеонтологом. Але в обговоренні цієї теми брали участь різні природознавці. Всі вони поділяють ту точку зору, що земна куля — і особливо її біологія — розвивалися не плавно, а стрибками. Які були викликані глобальними природними катастрофами, що створили сприятливі умови для виживання певних видів. Падіння метеоритів, проходження комет, вулканічні виверження, спонтанні хімічні катастрофи. Головним пунктом дискусій завжди було питання про те, чи відбувалися ці катастрофи регулярно, через певні проміжки часу. І якщо вони регулярні, то що визначає їхню частоту? Було створено міжнародну асоціацію. Її перший семінар відбувся в Копенгагені, в центрі «Фальконер». Відкривала королева. Вони не скупилися на витрати. Вони з усіх боків отримують гроші. Профспілки дають їм гроші, бо думають, що ведуться дослідження екологічних катастроф… Промислова рада дає їм гроші, бо думає, що вже в усякому разі мова не йде про катастрофи в навколишньому середовищі. Дослідницькі ради дають гроші, бо в асоціації є кілька імен, якими можна похизуватися.

— Прізвище Вид говорить тобі що-небудь у зв’язку з цим? Терк Вид.

— Був композитор, якого, здається, звали Вид.

— Несхоже, щоб це був він.

— Ти ж знаєш, Смілло, я не запам’ятовую імен.

Це правда. Він пам’ятає тіла. Звання. Він може відтворити в пам’яті кожен удар у кожному зіграному ним великому турнірі. Але він постійно забуває ім’я свого власного секретаря. Це симптоматично. Для людини по-справжньому егоцентричної навколишній світ блідне і стає безіменним.

— Чому ти не пішов на цей семінар?

— Для мене це було занадто, Смілло. Всі ці супротивні інтереси. Вся ця політика. Ти ж знаєш, я уникаю політики. Вони навіть не зважилися використати слово «катастрофа», коли дійшло до діла. Вони назвали це «Центр еволюційних досліджень».

— Ти можеш дізнатися, хто такий Вид?

Він робить глибокий вдих, відчувши раптом здобуту владу.

— Приїжджай до мене завтра, — каже він.

Я збираюся заперечити, сказавши, що він може послати мені відомості поштою. Але відчуваю слабкість і дивну поступливість. Він це чує.

— Ти можеш зустрітися зі мною і Беньєю завтра в «Сайаріні».

Це звучить як наказ, але насправді це миттєво знайдений компроміс.

Двері відчиняє одна з дівчаток.

Я буду першою людиною, яка погодиться з тим, що холодний клімат непередбачуваний. А проте я на мить відчуваю здивування. На вулиці п’ята година вечора. На безхмарному темно-синьому небі проступили перші зірки. Але в будинку, навколо дитини, йде сніг. Тонкий шар снігу лежить на рудому волоссі, на плечах, обличчі, на голих руках.

Я йду за нею. У вітальні всюди борошно. Троє дітлахів сидять, замішуючи тісто прямо на паркетній підлозі. У кухні стоїть їхня мати і змащує листи. На кухонному столі сидить маленька дівчинка і місить щось схоже на листкове тісто. Вона намагається додати в нього яєчний жовток. Користуючись при цьому і руками, і ногами.

— У нас у вітальні розірвався мішок з борошном.

— Зрозуміло, — кажу я. — Підлога буде ідеально чистою.

— Він в оранжереї. Я заборонила йому тут курити.

У ній є авторитетна сила, яку мав, за моїми дитячими уявленнями, Господь Бог. І незворушна м’якість, як у Санта-Клауса в діснеївському мультфільмі. Якщо захочеш дізнатися, хто справжні герої світової історії, подивися на матерів. На кухнях, з жарівками. Поки чоловіки у вбиральні. В гамаку. В оранжереї.

Він витирає пил з кактусів. У повітрі стоїть густий сигарний дим. У руках у нього маленький віничок, вузький, як зубна щітка, але з довгою щетиною, вигнутий, сантиметрів тридцять завдовжки.

— Це щоб не забивалися пори. А то вони не зможуть дихати.

— Якщо взяти до уваги тутешні умови, — кажу я, — це, можливо, було б і на краще.

У нього винуватий вигляд.

— Моя дружина забороняє мені курити поблизу дітей.

Він показує мені недопалок сигари.

— «Ромео і Джульєтта». Класична гаванська сигара. Збіса добрий смак. А надто останні сантиметри. Коли майже обпалюєш губи. У цьому місці вона вся просочена нікотином.

Я вішаю свій жовтий пуховик на один з білих металевих стільців. Потім знімаю з голови хустку. Під нею у мене шматочок марлі. Її я теж знімаю. Механік промив рану і змастив її хлоргексидиновою маззю. Я нахиляю голову, щоб йому було видно.

Коли я знову піднімаю її, погляд його стає суворим.

— Опік, — каже він задумливо. — Ви, напевно, опинилися поблизу?

— Я була на борту.

Він миє руки в глибокій сталевій раковині.

— Як вам удалося залишитися живою?

— Я випливла.

Він витирає руки і повертається. Торкає рану. Виникає відчуття, що він засовує руки в мій мозок.

— Вона поверхнева, — каже він. — Скоріше облисіння вам не загрожує.

Того дня я зателефонувала йому до Державної лікарні. Я не називаюся, та цього і не вимагається.

— Те судно, яке горіло в гавані, — кажу я. — На борту була людина.

Радіо повідомляло про пожежу як про найважливішу подію. У газетах про неї писали на першій сторінці. Фотографія була зроблена вночі, у світлі прожекторів пожежників. Посеред гавані з води стирчать три обвуглені щогли. Такелаж і реї зникли. Але не було ніяких повідомлень про загиблих.

Він говорить повагом, розтягуючи слова:

— Це правда?

— Мені потрібні результати розтину.

Він довго мовчить.

— Чорт забирай, — каже він. — У мене сім’я, яку я маю годувати.

На це мені нічого сказати.

— Сьогодні ввечері. Після четвертої.

Він сідає навпроти мене й знімає целофан і поясочок із сигари. У нього коробка з дуже довгими сірниками. Однією з них він проробляє отвір у конічній закритій частині сигари. Потім повільно й ретельно запалює її.

Розкуривши сигару, він втуплює в мене свій погляд.

— А чи випадково, — каже він, — не ви його вбили?

— Ні, — відповідаю я.

Говорячи й далі, він дивиться на мене так, ніби намагається, випробувати мою совість.

— Коли людина тоне, відбувається таке: спочатку вона намагається затримати дихання. Коли це стає вже неможливо, вона робить кілька сильних і відчайдушних вдихів. Тим самим накачуючи воду в легені. При цьому в носі й гортані утворюються білуваті протеїнові речовини, подібно до збиваного яєчного білка. Це називається пінний грибок. У цієї людини — ім’я якої я, звичайно, не повинен називати, особливо тому, хто, можливо, замішаний у злочині, — у цієї людини не було слідів такої піни. В усякому разі причина смерті не в тому, що вона потонула.

Він обережно струшує попіл із сигари.

— Він був уже мертвий, коли я опинилася на яхті.

Він ледве слухає мене. Думками він ще там, на розтині, сьогодні вранці.

— Спочатку вони зв’язали його. Обривками мідного дроту. Він чинив страшенний опір, але нарешті вони його все-таки зв’язали. Нападників, мабуть, було кілька. Він був сильним чоловіком. Немолодим, але сильним. Потім вони нахилили його голову набік. Ви знаєте їдкий натр? Сильний, ядучий луг. Один з них тримав його за волосся. Вирвано кілька пасом. А потім вони в праве вухо накапали їдкого натру. Хай йому біс, отак запросто взяли й налили.

Він задумливо розглядає сигару.

— У моїй професії неминуче стикаєшся з катуваннями. Це складна тема. Чорт забирай! До речі, юридично катування визначаються як дії, що здійснюються групою. Катові важливо знайти слабке місце жертви. А ця людина була сліпа. Я цього не зрозумів. Ми дізналися про це, тільки подивившись його історію хвороби. Але їм це було відомо. Тому вони зосередилися на його слухові. Тут, чорт забирай, винахідливість, цього у них не відбереш. Це патологія. Але з елементом творчості. Не перестаєш запитувати себе, що ж їм було потрібно.

Я згадую голос доглядача по телефону, те, що мені здалося здавленим смішком. На той час його вже зламали.

— У нього у вухах були ватні тампони.

— Радий чути. Їх не було, коли його виловили. Але я припускав, що вони повинні були бути. Коли виявив маленькі опіки. Річ у тім, що в якийсь момент вони вже більше не могли отримати від нього нічого. Не знаю, що вже їм там було потрібно. І тоді вони зробили одну хитру штуку. Вони намочили парочку ватних тампонів, припустімо, їдким натром — адже він був під рукою. Потім вони розщепили дріт і приєднали по полюсу до кожного вуха. А потім устромили вилку в розетку. І спокійнісінько увімкнули струм. Миттєва смерть. Швидко, дешево, чисто.

Він хитає головою. Він лікар, а не психолог. Він не може зрозуміти того світу, в якому ми живемо.

— Кілька справжніх майстрів своєї справи, чорт би їх забрав. Але якби новорічні побажання збувалися, то я б побажав: хай вони заплатять за це.

Я розплющую очі близько першої ночі. Я то сплю, то прокидаюся.

Він лежить поруч зі мною. На животі, випроставши руки уздовж тіла. Уві сні один бік обличчя притиснутий до простирадла. Рот і ніс слабо тремтять, неначе він вдихає запах квітки. Чи збирається поцілувати дитину.

Я тихо лежу, дивлячись на нього так, як раніше ніколи не дивилася. Він шатен, у його волоссі кілька сивих пасом. Волосся густе, як ворс швабри. Коли занурюєш у нього пальці — неначе тримаєшся за гриву коня.

Там, у ліжку, до мене приходить щастя. Не як щось належне мені. А як вогненне колесо, що котиться через простір і світ.

На мить мені здається, що я можу позбавитися цього, що можна просто лежати, відчуваючи те, що у мене є, і не бажати більшого.

Наступної хвилини я хочу, щоб це тривало й далі. Він повинен лежати поруч зі мною і завтра. Це мій шанс. Мій єдиний, мій останній.

Я опускаю ноги на підлогу. Тепер я в паніці.

Саме цього я тридцять сім років намагалась уникнути. Я систематично вправлялася в тому єдиному, чого на цьому світі слід учитися, — в умінні відмовлятись. Я перестала сподіватися на що б там не було. Коли це мистецтво стане олімпійським видом спорту, я потраплю до національної збірної.

Я ніколи не могла бути поблажливою до чужих любовних страждань. Я ненавиджу чужу слабкість. Я бачу, як вони знаходять чоловіка під веселкою. Я бачу, як у них з’являються діти, як вони купують дитячу коляску «Сілвер крос роял блю», як вони ходять гуляти набережною в променях весняного сонця, як вони поблажливо сміються з мене і думають: бідолашка Смілла, вона не знає, чого вона позбавлена, вона не знає, яке життя у нас, котрі мають грудних дітей і закріплене на папері право одне на одного.

Чотири місяці по тому збирається на вечірку їхня давня група з підготовки до пологів, і в її любого Фердинанда стається рецидив, і він викладає кілька смужок на люстерку, і вона знаходить його у ванній, де він валяється, обіймаючи одну з інших щасливих матерів, і за наносекунду вона перетворюється з великої, гордої, незалежної і невразливої матусі на духовного карлика. Одним махом вона опускається до мого рівня і нижче нього і стає комахою, дощовим черв’яком, сколопендрою.

І тут мене витягують на світ білий, струшуючи з мене пил. І я мушу слухати, як важко бути розлученою матір’ю-одиначкою, як вони побилися, коли ділили стереоустановку, як усю її молодість висмоктує з неї дитина, яка перетворилася тепер на машину, що використовує її і нічого не дає натомість.

Я ніколи не хотіла цього слухати. «Що ви, чорт забирай, дозволяєте собі? — казала я. — Ви що, думаєте, я редактор відділу листів у жіночому журналі? Ви думаєте, я щоденник? Автовідповідач?»

Є одна річ, яка заборонена під час санних переходів, це — скиглити. Ниття — це вірус, смертельна, інфекційна, поширювана як епідемія хвороба. Я не хочу його чути. Я не хочу обтяжувати себе цими нестримними виявами емоційної обмеженості.

Саме тому мені зараз стає страшно. Тут, у його кімнаті, поруч з його ліжком, я дещо чую. Це йде зсередини мене, і це скигління. Це страх утратити те, що мені дано. Це відгомін усіх тих любовних історій, які я ніколи не хотіла слухати. Тепер здається, ніби вони всі всередині мене.

Але мене ще можна врятувати. Я можу зібрати весь свій одяг і взяти його під пахву. Мені навіть не треба гаяти час на те, щоб одягнутися. Я можу просто вийти й збігти вгору сходами. У своїй квартирі я складу найнеобхідніше, або можу навіть і цього не робити, подзвоню у фірму, яка займається перевезеннями, зроблю замовлення, щоб мої речі перевезли, упакувавши їх, а потім покладу гроші в одну кишеню, Ісайїну плівку в другу і переїду до готелю, тож мене не буде, коли він прокинеться, і мені ніколи більше не доведеться дивитися в його очі.

Він розплющує очі й дивиться на мене. Він лежить зовсім нерухомо і намагається зрозуміти, де він. Потім він усміхається мені.

Я згадую, що я гола. Я повертаюся спиною до нього і боком іду до мого одягу. Він склав його для мене так, як його ніколи не складали відтоді, коли його було куплено. Я надягаю нижню білизну. Соромливість — це частина людського єства. Мене нудить від уявлення європейців про те, що вони можуть позбутися своїх вигаданих сексуальних неврозів, виставляючи м’ясо напоказ і розглядаючи його під мікроскопом.

Я йду до вітальні. Я не уявляю, що мені з собою робити.

Він приходить за хвилину. На ньому боксерські труси. Вони білі, доходять до колін і величезні, неначе зшиті з підодіяльника. Він схожий на напіводягненого гравця в крикет.

Я бачу зараз і згадую, що бачила це вчора, — навколо зап’ясть і кісточок у нього вузькі темні смужки. Це шрами. Я не хочу його ні про що питати.

Він підходить і цілує мене. Хоча ми жодної секунди не були п’яними, можна сміливо сказати, що це наші перші тверезі обійми.

Тільки зараз я згадую вчорашній день. Але так виразно, ніби відсвіти пожежі зараз, прямо зараз видні на стінах квартири.

Ми разом накриваємо на стіл. У нього є центрифуга для вичавлювання соку. Він вичавлює яблучний і грушевий сік у високі склянки. Яблучний сік зелений з червонуватим відтінком, грушевий — жовтуватий. У перші хвилини. Потім вони починають змінювати смак і колір.

Ми майже нічого не їмо. Ми випиваємо трохи соку і дивимося на фарфор, і масло, і сир, і підсмажений хліб, і варення, і родзинки, і цукор.

У гавані тихо, на мосту майже немає машин. Сьогодні вихідний день.

Він за кілька метрів од мене, але мені здається, що він так близько, неначе наші тіла все ще сплетені.

Я цілую його на прощання й піднімаюся до себе, в самій білизні, узявши під пахву свій одяг, і ми за весь ранок так і не перекинулися жодним словом.

У себе я не йду у ванну. Можна знайти безліч причин, щоб не митися. У Кваанааку одна мати три роки не мила ліву щоку своєї доньки, бо її поцілувала королева Інґрід.

Я вдягаюся і йду до автомата на площі. Звідти я телефоную до Державного центру автопсії Інституту судової медицини при Державній лікарні і запитую, чи можу я поговорити з доктором Лаґерманном.

Він провітрив оранжерею. Виявляється, це для того, щоб було досить кисню для наступної сигари. Та все ж на коротку мить з’являються свіже повітря і прохолода.

— Ваші кактуси переносять свіже повітря?

Іронія не дає особливих дивідендів при спілкуванні з Лаґерманном.

— У Сахарі, в низинах біля Нігеру, ночами буває мінус сім градусів. Удень на сонці температура доходить до п’ятдесяти. Це найбільший добовий перепад температури на Землі. Трапляється, що п’ять років поспіль немає дощу.

— Але чи дихає там хтось на них сигарами?

Він зітхає.

— Вдома мені не дають курити рідні. Тут мене ображають гості.

Він кладе сигару назад у коробку. Плескату дерев’яну коробку, на якій зображено Ромео, що цілує Джульєтту на балконі.

— А тепер, — каже він, — мені, чорт забирай, хотілося б отримати пояснення.

Треба зібратися з думками. Але вони крутяться навколо поцілунку на коробці.

— Ви знайомі з «Началами» Евкліда? — питаю я.

І все детально йому розповідаю. Про смерть Ісайї. Про поліцію. Про Кріолітове товариство «Данія». Про Арктичний музей. Дещо про механіка. Про Андреаса Фіна Ліхта.

Як тільки я починаю, він забувається й дістає сигару з коробки.

На мою розповідь іде дві сигари.

Коли я закінчую говорити, він відходить, неначе для того, щоб створити дистанцію між нами. Неквапно ходить вузенькими короткими доріжками між рослинами. У нього є звичка викурювати останні міліметри сигари, тож він врешті-решт тримає вогник між пальцями. Потім він опускає останні крихти тютюну в клумби.

Він підходить до мене:

— Я порушив лікарську таємницю. Я зроблю вчинок, що заслуговує кримінального покарання, якщо приховаю від поліції те, що ви мені розповіли. Я стаю ворогом одного з найвпливовіших учених Данії, слідчих прокуратури, начальника поліції. Людей звільняли за те, що вони тільки подумали про половину того, що я вже зробив. А мені треба годувати родину.

— І кактуси треба поливати, — кажу я.

— Але на який хрін дітям такий батько, який дозволить відкусити шматок своєї дупи, тільки б його не позбавили роботи!

Я мовчу.

— Є ж і інші гідні способи заробляти гроші, не обов’язково бути лікарем. Моя бабуся була єврейкою. Я б міг прибирати туалети на Єврейському кладовищі.

Він міркує вголос. Але він уже прийняв рішення.

На кухні він зупиняється.

— Коли проводились експедиції? Скільки вони тривали?

Я повідомляю.

— Напевно, можна було б щось дізнатися із судово-медичних висновків тих років.

Перші булки дістають з духовки. Одна з них зроблена у вигляді оголеної жінки. Вони виклали з родзинок соски і трикутник волосся.

— Дивися, — каже мені маленький хлопчик, — це ти.

— Так, — говорить другий, — роздягнися, щоб ми подивилися, схоже чи ні.

— Замовкніть, — каже Лаґерманн.

Він допомагає мені надягнути пальто.

— Моя дружина вважає, що ні за яких обставин не можна давати дітям ляпаси.

— У Гренландії, — кажу я, — теж ніколи не б’ють дітей.

У нього розчарований вигляд.

— Але ж, чорт забирай, кожна людина може відчути спокусу.

Механік стоїть перед будинком. Чоловіки потискують один одному руки. Намагаючись наблизитися один до одного, судмедексперт прямує вгору, а механік схиляється до землі. Вони зустрічаються десь посередині — сцена з німого фільму, сповнена незручності і збентеження. Знову напрошується одвічне питання, чому чоловіки такі негармонійні, як виходить, що вони біля столу під час розтину тіла, на кухні, в собачій упряжці можуть бути віртуозними еквілібристами і в той же час впадають в інфантильну безпорадність, коли треба подати руку незнайомій людині.

— Лоєн, — каже Лаґерманн.

Він повертається боком до механіка, ніби для того, щоб не залучати його до розмови. Остання, невдала спроба зберегти професійний такт і не поставити під удар колегу.

— Він прийшов рано-вранці. Він може приходити, коли захоче. Але його бачив вахтер. Я перевірив за робочим планом — у нього не було ніяких інших підстав, щоб приходити. Він узяв ту біопсію. Не зміг утриматися, чорт забирай. Вахтер говорить, що він там був разом з прибиральницями. Можливо, тому він був такий неакуратний.

— Як він дізнався про смерть хлопчика?

Він знизує плечима.

— Вінґ.

Це механік. Лаґерманн неприязно дивиться на нього.

— В-Вінґ. Юліана подзвонила йому. А той, напевно, подзвонив Лоєну.

Його маленький «морріс» стоїть на вулиці. Ми сидимо мовчки. Коли він починає говорити, він страшенно затинається.

— Я поїхав за тобою сюди. Зупинився біля Туборґвай і побачив, як ти пішла через Уттерслев Мосе.

Не треба питати, чому. У якомусь сенсі ми з ним однаково налякані.

Я розстібаю одяг, сідаю верхи на нього і приймаю його в себе. Ми довго сидимо так.

Він наклеює скотч на мої вхідні двері. У нього є така біла, матова стрічка, якою користуються художники-графіки. Він ножицями вирізає дві тоненькі смужки і приклеює їх біля верхньої і нижньої дверних завіс. Вони непомітні. І лише якщо знати, де вони мають бути, їх добре видно.

— Хоч би на ці дні. Щоразу, перш ніж увійти, перевіряй, чи на місці вони. Якщо вони відстали, чекай, поки я не підійду. Але краще ходити сюди поменше.

' Він намагається не дивитись на мене.

— Якщо т-ти нічого не маєш проти, ти могла б поки що пожити у мене.

Що ховається за цим «поки що», залишається неясним.

В університеті побутувало безліч забавних етнологічних кліше. Одне з них полягало в тому, що європейська математика у великому боргу перед стародавніми культурами, взяти хоч би піраміди, геометрія яких викликає повагу й захоплення.

Це, звичайно ж, ідіотизм, подібний до поплескування по плечу на знак схвалення. У тій дійсності, межі якої вона встановлює, технологічна культура суверенна. Сім-вісім елементарних правил єгипетських землемірів — це все одно що рахівниці в порівнянні з інтегральним численням.

Жан Малорі пише в книзі «Останні королі Туле», що серйозним аргументом на користь вивчення полярних ескімосів є те, що таким чином можна дещо дізнатися про перехід людини від стадії неандертальця до людини кам’яного віку.

Все це написано з деякою любов’ю. Але це дослідження — посібник з вивчення завуальованих забобонів.

Будь-який народ, якщо його оцінити за шкалою, встановленою європейськими природничими науками, буде культурою вищих мавп.

Виставляння оцінок позбавлене здорового глузду. Будь-яка спроба протиставити одну одній культури з метою визначити, яка з них розвиненіша, завжди залишатиметься лише ще одним лайновим віддзеркаленням ненависті західної культури до своїх тіней.

Існує єдиний спосіб зрозуміти іншу культуру. Жити в ній. Переїхати в неї, попросити, щоб тебе терпіли як гостя, вивчити мову. У якийсь момент, можливо, прийде розуміння. Це завжди буде розуміння без слів. Коли вдається зрозуміти чуже, зникає потреба пояснювати його. Пояснити явище — означає віддалитися від нього. Коли я починаю говорити про Кваанаак самій собі або іншим, я знову втрачаю те, що насправді ніколи мені й не належало.

Те ж саме відбувається і зараз, коли я сиджу на його канапі і в мене виникає бажання розповісти йому, через що я прив’язана до ескімосів. Це через їхню здатність розуміти, без найменшого сумніву, що життя наповнене сенсом. Через те, як вони в своїй свідомості, не руйнуючи себе і не намагаючись знайти спрощеного рішення, миряться з напругою від несумісних протиріч. Через їхній короткий, дуже короткий шлях до екстазу. Тому що вони можуть, зустрівши свого ближнього, сприймати його таким, який він є, не намагаючись оцінювати його, а їхня ясність не обтяжена забобонами.

Я відчуваю потребу сказати йому все це. Ця потреба росте в мені. Я відчуваю, як вона стискає мені серце, шию, скроні. Я знаю — це тому, що я в цю мить щаслива. Ніщо не розбещує більше, ніж щастя. Воно змушує нас думати, що коли у нас зараз може бути все це, то й наше минуле може стати спільним. Якщо у нього досить сил, щоб прийняти мене нинішню, він може вмістити в себе і моє дитинство.

Я жену це відчуття геть. Воно тисне. Та ось воно підіймається і зникає крізь стелю, і він ніколи не запідозрить, що воно існувало.

Він пече банани. Тримає їх у духовці, поки почорніє шкірка. Тим часом підсмажує лісові горіхи. У ростері. Він запевняє мене в тому, що т-так вони р-рівномірніше об-бсмажуються.

Не виникає ніякого бажання сміятися. Він урочистий, як священик. Він надрізає банани. Вони жовті й липкі. У розріз він наливає вересового меду і кілька крапель лікеру.

Для мене світ міг би застигнути цієї миті. Ніхто нічого не повинен більше говорити.

Він витирає губи серветкою. Чуттєві губи і великий рот. Трохи повна верхня губа.

— Вони рушають туди в шістдесят шостому. Потім перерва в двадцять п’ять років. Потім вони знову їдуть туди. Потім вони сидять тихо півтора року. Потім гине Барон. Потім втручається поліція. Потім горить музей.

Кожен з нас хоче, щоб інший закінчив цю думку.

— Все ніби починає рухатися, Смілло.

— Так, — кажу я.

— Вони знову збираються туди. Зима — підходящий час для підготовки. Так, щоб можна було відплисти ранньої весни.

Саме про це я і сама думала.

— Але як вони це з-зроблять? Вони не можуть організувати поїздку, судно й устаткування через Кріолітове товариство. Тому що воно майже ліквідоване.

Я хочу подивитися на зоряне небо, тому вимикаю світло. Відблиски, що проникають зовні, тут трохи інші, ніж у моїй квартирі.

— Лоєн, Ліхт, Вінґ, — кажу я. — Вони знайшли це. Хоч би що це було. Можливо, ще в Гамбурзі. Вони організували перші поїздки. Але зараз вони постаріли. Їм би це було не під силу. І хтось убив Ліхта. За цими трьома ховається щось інше, щось більше, щось жорстокіше.

Він підходить до мене й обіймає мене. Я можу притулитися потилицею до його пахви.

— Їм потрібне судно, — каже він задумливо. — У мене є друг, який трохи розуміється на суднах.

Мені хочеться поставити йому питання, щоб дізнатися щось із того, чого я про нього не знаю. Але я цього не роблю.

— Я була в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. У «Геоінформ» троє людей у правлінні.

Я називаю три імені. Він хитає головою. За вікном зараз якраз видно сузір’я Плеяди. Я показую на нього.

— Плеяди. Моєю мовою вони називаються qiluttuusat.

Він повторює це повільно і старанно. Так, як він готує їжу. У його диханні аромати і прянощі. Від нього пахне горіхами, підсмаженими в ростері.

Стоячи на підлозі в спальні, ми знімаємо одне з одного одяг. У ньому є легка, незграбна грубість, яка кілька разів змушує мене подумати, що зараз це коштуватиме мені здорового глузду. У нашій близькості, що тільки зроджується, я спонукаю його відкрити маленьку щілину в головці члена, тож я можу ввести туди клітор і трахнути його.

2

Спочатку ми опиняємося в кают-компанії. Ілюмінатори зроблені з латуні, стіни і стеля — з червоного дерева. На кріслах — подушки зі світлої шкіри, крісла пригвинчені до підлоги латунними шурупами і мають прикріплені за допомогою карданних підвісів бронзові тримачі для келихів з віскі і до того ж такі глибокі, що й під час арктичного тайфуну в них можна було б сидіти, насолоджуючись дзвоном кубиків льоду в потрійному «лафруа».

Наступне приміщення — це 25-метровий променад у напрямі ходу судна, знову повз червоне дерево й відполіровані ілюмінатори, повз корабельні хронометри й міцно пригвинчені до підлоги масивні столи, де з десяток осіб працюють так, ніби все має бути згорнуте за тридцять секунд. Жінки набирають щось на комп’ютерах, чоловіки говорять відразу по трьох телефонах, а стелі не видно за хмарою сигаретного диму і метушні.

Наступне приміщення — кабінет секретаря. Там сидить жінка середніх років, підфарбована, у блузці з мереживами, зшитому на замовлення піджаці і з такими руками, неначе її найняли на роботу ковалем. Вона могла б налякати мене, якби зі мною не було механіка.

Він її знає. Вони вітаються за руку, а збоку це виглядає так, ніби вони збираються зайнятися армрестлінгом. Ми йдемо далі до капітанової каюти. Дорогою ми проходимо повз стенди з моделями танкерів, тих, де команда, поки перебереться з носа на корму, повинна тричі ставати табором.

Ілюмінатори тут завбільшки з кришку каналізаційного люка і розташовані нижче, тож видно кущі в маленькому скверику на Санкт-Анне Плас. Це нагадує нам про те, що, будучи найогиднішим прикладом екстравагантності внутрішнього оздоблення, з яким я коли-небудь стикалася, все це морське дурисвітство міститься на третьому поверсі палацу, задній фасад якого дивиться на палац Амалієнборґ.

За письмовим столом, по краю якого зроблено бордюр, щоб позолочені кулькові ручки не скочувалися на підлогу під час уявної морської хитавиці, сидить хлопець, якому на вигляд не більше чотирнадцяти років і який нещодавно пройшов обряд конфірмації, з пригладженим волоссям пісочного кольору і ластовинням на носі.

Коли він починає говорити, у нього виявляється тонкий, світлий альт, повний власної гідності.

— Я добре знаю, що ти хочеш сказати, люба моя. Ти хочеш сказати: «Де твій тато, пацан, бо це з ним ми прийшли поговорити». Але ти помиляєшся. Наступного місяця мені стукне тридцять три роки. Якщо мене помилково вб’є який-небудь маніяк — мисливець на дітлахів, то моїй дружині і моїм трьом дітям залишиться двадцять п’ять мільйонів, коли буде продана ця крамничка.

І він підморгує мені.

Його звуть Бірґо Ландер. Він механіків друг. Він власник і директор своєї ж судноплавної компанії. Його виховання проходило в усіх данських виправних установах, він сирота, багатий, вільний від докорів сумління, страждає на дисграфію ще більшою мірою, ніж механік, він п’є, має пристрасть до азартних ігор, у нього така зовнішність, що він міг би їздити за дитячим квитком у громадському транспорті, але це йому ні до чого, позаяк у нього є зроблений на індивідуальне замовлення «ягуар».

Дещо з цього я і вся Данія знаємо з журналів та газет. Решту мені дорогою сюди розповів механік.

Бірґо Ландер обома руками бере руку механіка. Він нічого не говорить, але дивиться на нього так, ніби знову знайшов давним-давно зниклого старшого брата. Потім ми сідаємо. Механік відсовує свій стілець трохи назад, виходячи з розмови. Пояснювати мушу я.

— Якщо я хочу найняти судно водотоннажністю приблизно чотири тисячі тонн, щоб перевезти вантаж, про який я не хочу нікому нічого говорити, до місця, про яке я теж не хочу нічого повідомляти, як мені поводитись? І якщо я вже в процесі пошуків, чи може хтось сторонній відстежити мої спроби?

Він підводиться. На ньому ковбойські чоботи з високими каблуками. Вони не набагато додають йому зросту. З шафи на стіні він дістає літрову пляшку прозорої фруктової горілки. Ми з механіком відмовляємося. Він наливає собі горілки у високий циліндричний кухоль для води.

По всій кімнаті поширюється запах свіжих груш. Він надпиває. Сім разів поспіль. Потім дивиться на мене, щоб перевірити, чи справило це на мене враження.

— Я п’яний з десятої ранку, — каже він. — І в мене є на це гроші.

Очі у нього каламутні, але голос ясний.

— Якби ти спробувала знайти судно, то сторонній міг би тебе виявити. Але тільки якби він дружив із судновим маклером. Ти, люба моя, тепер дружиш.

Якоюсь мірою мені він уже подобається. Покинута дитина, яка ніколи не вміла поводитись і в якої, власне, й не виникало бажання навчитися цього.

У шухляді столу він знаходить тисячокроновий папірець і кладе його на стіл.

— Усе має лицьовий бік і зворотний. Звичайно вони однакового розміру.

Він ласкаво повертає купюру.

— Але в судноплавній справі все так хитро влаштовано; що зворотний бік значно більший від лицьового.

Він різко змахує рукою.

— Лицьовий бік — це контора в дорогому районі. Це все те червоне дерево і ті анфілади кімнат, через які ви пройшли дорогою сюди.

Він постукує себе по голові, на якій росте рідке волосся.

— Зворотний бік, він тут. Судно не «наймають», моя люба. Судно фрахтують. У судновласника. Укладається контракт. У такому контракті є лицьовий бік, який, — якщо щось буде не гаразд, — може бути поданий до Морського торгового суду. На цьому лицьовому боці написано, куди пливе судно і що воно везе.

Він відсьорбує горілку.

— Але ж ти не хочеш нічого повідомляти про місце призначення і вантажі. Тому ти просиш зробити контракт, де замість пункту призначення буде написано — «По всьому світу», а замість характеристики вантажу — «Без опису». Це бажання засмутить будь-якого судновласника. Судна — це все одно що діти. Хочеться знати, де вони граються. Хочеться, щоб вони не потрапили в погану компанію. Але немає такого горя, від якого не можна було б відкупитися. Тому ти пропонуєш, щоб було розроблено так зване sideletter — доповнення до контракту. У данській судноплавній практиці суцільні доповнення до контрактів. Майже всі данські судноплавні компанії останні п’ятнадцять років возили вугілля з Південної Африки і зброю на Близький Схід. Хоча це й суперечить законодавству. Це вимагає метрових доповнень до контрактів. І їх не треба подавати до Морського торгового суду. Вони так само чутливі до світла, як і непроявлена фотоплівка. Таке доповнення ти і просиш скласти. Там написано, що ти виплатиш судноплавній компанії свого роду премію за те, щоб вона і далі продовжувала бути делікатною панночкою, яка нічого не розбовкує. Давай зіграємо у гру. Припустімо, що я судновласник, у якого ти хочеш зафрахтувати судно. Дев’яносто вісім відсотків усіх операцій у цій сфері проходять віч-на-віч. І зараз ти розповіси дядькові Бірґо віч-на-віч, куди ж насправді має вирушити твій кораблик.

— До західного узбережжя Гренландії.

— Це ускладнить ситуацію для того, хто хоче зафрахтувати судно, і полегшить завдання тому, хто хоче простежити за цією справою. Щоб здійснювати рейси до Гренландії, судно має бути льодового класу. Судновий нагляд у Данії вимагає, щоб усі судна проходили перевірку відповідності класу раз на чотири роки відносно корпусу і раз на рік щодо устаткування і машин. Якщо судно не пройде перевірки, то воно взагалі не вийде в море. З минулого року встановлені вимоги, щоб для плавання до. Гренландії судно мало подвійне днище й подвійні борти.

— А команда?

— Звичайне судно фрахтують з командою. Коли ні — звертаються до однієї з міжнародних фірм, які нічим іншим не займаються, — лише укомплектовують судна командою. Але в цьому конкретному випадку, швидше за все, виберуть «bare boat charter». Тобто буде найнято судно, і нічого іншого. Тоді спочатку знаходять капітана. Це має бути особливий чоловік, якого можна відвести вбік і, наповнивши келихи, розповісти йому, що його зарплата в цьому випадку буде дещо вища, ніж звичайно. В обмін на це знадобиться весь його такт і делікатність. Разом з ним знаходять решту команди. Для судна водотоннажністю чотири тисячі тонн вона складатиметься з одинадцяти-дванадцяти чоловік.

Тут я змушена звернутися до нього з проханням. Просити завжди важко.

— Коли б якийсь клієнт намагався зондувати ґрунт, щоб знайти таке судно і такого капітана, міг би ти про це дізнатися, дядьку Ландере?

Він сумно дивиться на мене:

— Заголовок угорі, на першій сторінці, що відображає все, що відбувається в цій галузі, свідчить: All negotiations whatsoever to be kept strictly private and confidential.[13] Судноплавство — одна з найконфіденційніших галузей у світі.

Він урочисто піднімає свій кухоль. І підморгує мені:

— Але для тебе, моя крихітко, я піду на крайнощі.

Він дивиться на механіка, а потім на мене.

— Якщо я можу тебе так називати?

— Ти можеш, — кажу я, — називай мене так, як тобі прийде у твою зморщену голівку.

Він моргає. Він так одвик отримувати відсіч, що забув, які відчуття виникають при цьому.

На мить він затуляє обличчя руками, щоб зібрати думки докупи.

— Цей бізнес не дуже добре виглядає на поверхні. Але із зворотного боку він повний того, що називають етикою. І два основних правила такі: ніколи не обманювати клієнта. Ніколи не обманювати іншого посередника.

Він ковтає слину. Нам відкривається його життєва філософія.

— Можна наколоти державу і владу, якщо трапиться така нагода. З незворушною усмішкою порушують валютне законодавство Оле Єсперсена, їдуть до Кейптауна з валізою, де лежить мільйон готівкою, щоб підкупити якого-небудь бушмена — начальника порту, котрий затримує танкер водотоннажністю п’ятсот тисяч тонн на рейді під приводом карантину. Купують п’ять компаній на рік у Панамі по тисячі доларів штука, щоб уникнути плавання під данським прапором і за данським законодавством. Вантаж, у якого алергія на митницю, направляють до іспанського порту, де купили місцевого митника, щоб він наново виписав рахунок на ваші ящики. Але клієнта не обманюють. Тому що клієнти повертаються. І найперше не обманюють посередника. Ми, маклери, тримаємося разом. Адже все відбувається-таким чином: у мене є клієнт, у якого є судно, у тебе є клієнт, у якого є вантаж, і ми їх зводимо. Наступного разу все навпаки. Судновий маклер живе завдяки іншим маклерам, які живуть завдяки іншим маклерам…

Він розчулений.

— Це велике братство, люба моя.

Зробивши ковток, він вичікує, поки голос почне його слухатись.

— Це означає, що у нас є своя мережа. Ми знаємо всіх маклерів від Гваделупи до Вогняної Землі, від Рангуна до Гебридів. І ми спілкуємося один з одним. Короткі розмови, та коли проговориш кілька років і якщо маєш нюх, то можна нарешті заробляти по сто тисяч крон кожного разу, коли хапаєш телефонну трубку і відкриваєш рот. У кожному великому порту у Ллойда й інших великих компаній є спостерігач, який повідомляє про прибуття і вибуття. І поступово узнаєш спостерігачів. Якщо хтось спробував найняти судно льодового класу водотоннажністю чотири тисячі тонн, щоб перевезти таємний вантаж до таємного місця, і якщо тебе цікавить, хто і як, то ти звернулася за адресою, моя люба. Тому що дядько Бірґо дізнається це для тебе.

Ми встаємо. Він простягає руку над столом:

— Приємно було познайомитися, моя люба.

Він справді так думає.

Ми проходимо повз Мереживну блузку. В наступному приміщенні я зупиняюся:

— Я дещо забула.

Він сидить за письмовим столом. Він усе ще сміється собі під ніс. Я підходжу до нього й цілую його в щоку.

— Що скаже Фойл? — питає він.

Я підморгую йому.

— All negotiations whatsoever to be kept strictly private and confidential.

Раз на два дні Моріц забирає Бенью після денних репетицій, і вони разом обідають у «Саварині» в Нюхауні.

Моріц ходить туди через їхню кухню, і тому що ціни стимулюють його почуття власної гідності, і тому що йому подобається те, що через скляні вікна заввишки у весь фасад будинку добре видно людей на вулиці. Бенья ходить з ним, тому що вона знає, що через ті ж самі вікна її добре видно людям на вулиці.

У них постійний столик біля вікна і постійний офіціант, і вони завжди їдять одне й те саме. Морщ замовляє баранячі нирки, а Бенья — вазочку з таким кормом, який звичайно дають кроликам. Неподалік від них сьогодні сидить родина, якій вдалося непомітно протягнути з собою свого пуцьвірінка до цього взагалі-то захищеного від дітей куточка. Моріц дивиться на дитину.

— Ти так і не подарувала мені онуків, — каже він мені.

— Маленькі діти пахнуть сечею, — каже Бенья.

Моріц дивиться на неї із здивуванням.

— Баранячі нирки теж пахнуть сечею, — каже він.

Я думаю про механіка, який чекає на мене в машині.

— Ти не хочеш сісти, Смілло?

— Мене чекає одна людина.

Через вікна Беньї видно «морріс», але не видно того, хто в ньому сидить.

— Схоже, що це людина твого ж віку, — каже вона. — Йому десь за сорок. Якщо судити з його шикарного автомобіля.

Якщо я відповім, це образить Моріца. Тому я пускаю це повз вуха.

Я прихиляюся до столу. Так було завжди. Бенья і Моріц зручно сидять, відкинувшись у кріслах. Вони тут як удома. Я стою у верхньому одязі й відчуваю себе так, ніби прийшла з вулиці, аби щось їм продати.

У Моріца в руках два конверти. Один з них сірий, і на ньому плями, схожі на червоне вино. Ми обоє мовчимо, і він намагається за допомогою конвертів змусити мене сісти за стіл. Йому це не вдається.

— Мені це неприємно, — каже він.

Я не розумію, що він має на увазі.

— Вид — це не зовсім просте ім’я. Був такий композитор, Йонатан Вид. Я подзвонив Віктору Халькенваду.

Бенья підводить голову. Це ім’я навіть вона чула.

— Я не знала, що він ще живий.

— Та я теж не впевнений у тому, що це життя.

Він простягає мені конверт. Я підношу його до носа. Пляма від червоного вина. Моріц засовує палець за край светра і проводить ним уздовж коміра.

— Це було неприємно. Він дуже здав. Зрештою він кинув трубку. Я не встиг закінчити фразу. Але він усе-таки написав мені.

Дуже рідко з’являється змога побачити Моріца збентеженим. Зараз якраз такий рідкісний випадок. Тільки в машині я розумію, в чому тут річ.

Він наздоганяє мене у дверях:

— Ти забула оце.

Це інший конверт.

— Одна вирізка про Терка Вида. З «Данського прес-бюро».

Ця фірма, клієнтом якої він є, збирає вирізки з газет. Вони збирають згадки у пресі про нього самого.

Він хоче доторкнутись до мене. І не наважується. Хоче щось сказати. І не може.

У машині я читаю листа вголос. Почерк ледве можна розібрати.

Механік має спантеличений вигляд.

— Перше ім’я мого батька — Йорґен, — кажу я. — А Віктор завжди був дратівливий.

Востаннє я бачила його, мабуть, років п’ятнадцять тому. Оперний театр виділив йому за заслуги квартиру на Сторе Каннікестреде. Він сидів у кріслі, що стояло біля рояля. Він був у халаті, в іншому одязі я його ніколи не бачила. У нього були голі опухлі ноги. Я не знаю, чи міг він ще ходити. Він, мабуть, важив понад 150 кілограмів. Усе з нього звисало. Дивився він на мене, а не на Моріца. Під очима у нього були не те що мішки — це були справжні гамаки.

— Я не люблю жінок, — сказав він. — Сядь подалі.

Я відсіла подалі.

— Ти була такою милою в дитинстві, — сказав він. — Цей час минув.

Він підписав конверт платівки і простягнув Моріцу.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав він. — Ти думаєш, що ось старий ідіот записав ще одну платівку.

Це були «Пісні Гурре». У мене все ще зберігається та платівка. Цього запису як і раніш неможливо забути. Іноді я думаю, що саме наше фізичне існування ставить межу тому, який сильний біль може витерпіти душа. І що Віктор Халькенвад на цій платівці підходить до цієї межі. Тож усі ми тепер можемо, слухаючи, відчути це разом з ним, і при цьому нам самим не треба проходити той самий шлях.

Навіть коли ви, як і я, нічого не знаєте про історію європейської культури, ви можете відчути, що в цій музиці, на цій платівці настає кінець світу. Питання: чи прийшло щось йому на зміну? Віктор вважав, що ні.

Його спів діяв саме своєю байдужістю. У його голосі, трепетному, готовому розірватися, нестерпно наповненому романтикою та її відчуттями, була якась відчуженість, щось, що посилало все до бісової матері.

Механік зупинив машину біля тротуару, щоб слухати.

— Сараї в Бренсхойє, — каже він. — Я їх пам’ятаю. Вони були за кінотеатром.

Підпису він не поставив.

Вирізка в другому конверті — це просто газетна замітка. Поліція в Сінгапурі 7 жовтня 1991 року затримала данця Терка Вида. Консульство від імені Міністерства закордонних справ висловило протест. Це мені нічого не говорить. Але це нагадує мені про те, що і Лоєн колись був у Сінгапурі. Фотографував мумії.

Ми їдемо до Північної гавані. Проїжджаючи повз Кріолітове товариство «Данія», він знижує швидкість, і ми дивимося одне на одного.

Ми залишаємо машину біля електростанції Сванемелле і йдемо до гавані по Сункроусґаде.

Віє сухий вітер з ледве помітними крижаними кристалами, що кружляють і обпікають обличчя.

Іноді ми тримаємося за руки. Іноді зупиняємося й цілуємося холодними губами і гарячим ротом, іноді йдемо нарізно. Ми в чоботях, на тротуарі намело замети. І виникає відчуття, що ми танцюристи, які ковзають, то зливаючись в обіймах, то розтискаючи їх, з підхопленнями й підтримками. Він не стримує мене. Він не тягне мене до землі, не змушує мене рухатися вперед. Він то йде поруч зі мною, то трохи позаду мене.

У торговій гавані є якась чесність. Тут немає королівських яхт-клубів, немає променадів, не витрачається енергія для освітлення фасадів. Тут сховища кормів і добрив, склади, портальні крани.

За відчиненими воротами — сталевий корпус судна. Ми піднімаємося дерев’яним трапом і виходимо на палубу. Усівшись на кокпіті, ми дивимося на білу палубу. Я кладу голову йому на плече. Ми пливемо. Літо. Ми пливемо на північ. Можливо, уздовж узбережжя Норвегії. Не дуже далеко від берега, бо я боюся відкритого моря. Повз виходи з великих фіордів. Світить сонце. Море синє, ясне, глибоке. Неначе у нас під кілем сила-силенна рідких кристалів. Світить північне полярне сонце. Червонуватий, неначе тремтячий світляний диск. Слабкий спів вітру в снастях.

Ми виходимо на причал. Люди в комбінезонах, проїжджаючи мимо на велосипедах, обертаються нам услід, і ми усміхаємося їм, знаючи, що випромінюємо сяйво.

Ми блукаємо тихими набережними, доки замерзаємо від холоду. Ми вечеряємо в маленькому ресторанчику, що прилягає до коптильні. Хмари на небі на деякий час підкоряються червоному, рідко спостережуваному заходу сонця, що перетворює ясно-блакитні корпуси рибальських катерів у рожеві та фіолетові.

Він розповідає мені про своїх батьків. Про батька, тесляра, який ніколи нічого не говорить і який один з останніх у Данії вмільців, здатних зробити гвинтові сходи, що піднімаються до неба ідеальною дерев’яною спіраллю. Про свою матір, яка для кулінарних сторінок жіночих журналів пече торти, хоча сама не може їх скуштувати, бо в неї діабет.

Коли я запитую його, звідки він знає Бірґо Ландера, він хитає головою і замовкає. Я через стіл погладжую один бік його підборіддя і дивуюся тому, як це життя може змусити несподівано відчувати щастя й екстаз з абсолютно чужою людиною.

На вулиці посутеніло.

Навіть узимку, навіть у темряві багатий район Хеллеруп — в іншому вимірі в порівнянні з Копенгагеном. Ми зупинили машину на тихій, спокійній вулиці. Уздовж поребрика і біля високих стін, що оточують вілли, біліє сніг. У садах вічнозелені дерева і кущі виділяються щільними, чорними площинами, немов узлісся чи ділянки на схилі гори на тлі білого снігового покриву.

Тут немає ліхтарів на вулицях. Та все ж нам видно будинок. Біла висока вілла, що стоїть у тому місці, де вулиця, на якій ми зупинилися, виходить до алеї.

Навколо будинку немає паркана чи огорожі. З тротуару можна вийти прямо на лужок. Нагорі, на третьому поверсі, у вікні горить світло. Будинок у доброму стані, нещодавно пофарбований, виглядає дорогим і не впадає в очі.

На деякій відстані від тротуару на лужку — освітлена табличка. На табличці написано: «Геоінформ».

Ми просто хотіли проїхати мимо, щоб глянути на будинок. Але простояли тут майже годину.

Це ніяк не пов’язано з будинком. Ми могли б стояти де завгодно. Скільки завгодно.

Поруч з нами зупиняється поліцейська машина. Вона вже двічі проїздила повз нас. Тепер вони хочуть з’ясувати, навіщо ми тут зупинилися.

Поліцейський, не звертаючи на мене уваги, говорить до механіка:

— Що таке, друже?

Я висовую голову з вікна прямо в патрульну машину.

— Ми живемо в однокімнатній, пане комісар. Знімаємо квартиру в підвалі на Єгерсборґґаде. У нас троє дітей і собака. Але іноді хочеться трохи особистого життя. І краще — безкоштовно. Тому ми їдемо сюди.

— О’кей, фру, — каже він. — Але їдьте до іншого місця зі своїм особистим життям. Це дипломатичний квартал.

Вони від’їжджають. Механік заводить машину і рушає з місця.

Раптом світло в будинку перед нами гасне. Він пригальмовує. Ми повземо у бік алеї з вимкненими фарами. На сходах з’являються три постаті. Дві-з них — лише темні цятки в ночі. Третя поривається вийти на світло. Хутряна шуба, біле обличчя освітлене. Це жінка, яка говорила з Андреасом Ліхтом на похороні Ісайї. Вона робить рух головою, відкидаючи темне волосся в ніч. Тепер, коли я бачу цей рух ще раз, мені зрозуміло, що він виражає не марнославство, а самовпевненість. Відчиняються двері гаража. У потоці світла з’являється машина. Фари освітлюють нас, і вона їде собі. Двері за нею повільно зачиняються.

Ми їдемо слідом за машиною. Не дуже близько до неї, бо алея порожня, але й не дуже далеко.

Якщо їхати Копенгагеном у темряві і дозволити всьому, що вас оточує, вислизнути з фокусу й розпливтися, то проступає новий малюнок, невидимий налаштованому на різкість оку. Місто немов рухоме світляне поле, немов біла і червона павутина, що обплутує сітківку.

Механік веде машину без жодної напруги, майже цілком поринувши в самого себе, неначе він на межі сну. Він не робить різких рухів, немає несподіваних різких гальмувань, прискорення, а лише плавний плин вулицями серед машин. Десь попереду нас широким, низьким силуетом весь час бовваніє машина, що веде нас.

Машини трапляються все рідше і нарешті зовсім пропадають. Ми прямуємо до Кальвебод Брюґґе.

Ми виїжджаємо на набережну дуже повільно, вимкнувши фари. За кілька сотень метрів попереду нас, на самісінькому причалі, гаснуть два червоні габаритні вогні. Механік зупиняється біля темного дощатого паркана.

Тепліше, ніж повітря, море створює серпанок, який поглинає все світло навколо. Видимість близько ста метрів. Протилежний бік гавані зник у пітьмі. Чути протяжний плескіт хвиль об причал.

І раптом — якийсь рух. Не звук, а поступово проступаюча чорна цятка в ночі. Чорна пляма, яка методично рухається від одного автомобіля до іншого. За двадцять п’ять метрів од нас рух припиняється. На тлі світлого рефрижератора стоїть чоловік. Повітря над його фігурою світиться, неначе це світлий капелюх або німб. Чоловік довго стоїть нерухомо. Серпанок стає щільнішим. Коли він розходиться, чоловіка немає.

— Він торкав капоти автомобілів. Щоб перевірити, чи не теплі вони.

Механік шепоче, неначе його голос може бути почутий у ночі.

— Обережний, ч-чорт.

Ми сидимо тихо, і час проходить крізь нас. Незважаючи на те, що ми сидимо в цьому місці, незважаючи на те невідоме, чого ми чекаємо, для мене цей час — немов річка щастя.

За його годинником минуло, мабуть, півгодини.

Ми не чуємо машину. Вона з’являється з туману з вимкнутими фарами і проїжджає повз нас, звук її двигуна схожий на шепіт. Стекла у неї темні.

Ми виходимо з машини і йдемо до причалу. Два великі силуети, які вгадувалися в темряві, це кораблі. Ближчий з них — це вітрильне судно. Трап прибрано, і на борту темно. Біла дощечка нагорі на палубі повідомляє німецькою мовою, що це польське навчальне судно.

Друге судно — це чорний високий корпус. Алюмінієвий трап установлено всередині, але все здається пустинним і занедбаним. Судно називається «Кронос». Воно, напевно, метрів сто двадцять завдовжки.

Ми повертаємося до машини.

— Може, треба було піднятися на борт, — каже механік.

Це мені треба прийняти рішення. На мить я відчуваю спокусу. Потім виникає страх і спогад про палаючий силует «Північного сяйва» на тлі Ісландс Брюґґе. Я хитаю головою. Зараз, саме зараз життя становить для мене особливу цінність.

Ми дзвонимо Ландеру з телефонної будки. Він усе ще в своєму кабінеті.

— А якщо судно називається «Кронос»? — кажу я.

Він відходить від телефону і знову повертається. Минає якийсь час, поки він перегортає сторінки.

— У «Реєстрі суден» Ллойда їх п’ять: танкер для перевезення хімічних речовин, приписаний до Фредерікстада, піщана драга в Оденсі, буксирне судно в Гданську і два, що належать до групи «генеральний вантаж», одне в Піреї, а друге в Панамі.

— Два останніх.

— У грецького водотоннажність тисяча двісті тонн, у другого — чотири тисячі тонн.

Я простягаю механікові кулькову ручку. Він хитає головою.

— З цифрами у мене т-теж проблеми, — шепоче він.

— Є фотографія?

— У Ллойда немає. Але є кілька цифр. Сто двадцять сім метрів завдовжки, побудоване в Гамбурзі п’ятдесят сьомого року. Льодового класу.

— Власники?

Він знову відходить від телефону. Я дивлюся на механіка. Його обличчя в темряві, іноді фари машин висвічують його — біле, стурбоване, чуттєве. І під чуттєвістю щось непохитне.

— У ллойдівському «Морському довіднику» суднова компанія називається «Плеяда», зареєстрована в Панамі. Але прізвище власника з вигляду данське. Якась Катя Клаусен. Ніколи про неї не чув.

— А я чула, — кажу я. — «Кронос» — це те, що ми шукаємо, Ландере.

З

Ми сидимо на ліжку, притулившись спиною до стіни. Шрами навколо його зап’ясть і кісточок у цьому освітленні здаються чорними металевими браслетами на тлі його білого голого тіла.

— Як ти думаєш, Смілло, ми самі все визначаємо в своєму житті?

— Лише деталі, — кажу я. — Серйозні речі відбуваються самі по собі.

Дзвонить телефон.

Він знімає скотч і вислуховує коротке повідомлення. Потім кладе трубку.

— Мабуть, тобі варто пошукати туфлі на високому каблуці. Бірґо хоче сьогодні ввечері зустрітися з нами.

— Де?

Він загадково усміхається.

— У сумнівному місці, Смілло. Але одягнися трохи краще.

Він несе мене на руках нагору по сходах. Я намагаюся вирватися з його обіймів, і ми приглушено сміємося, щоб не привернути до себе увагу. У Кваанааку, в моєму дитинстві, жених уночі після весілля ніс наречену до саней, і вони їхали, а слідом за ними з гиканням гналися гості. Іноді й зараз так роблять. Та година, яку мені тепер доведеться провести наодинці, щоб переодягнутися, мені наперед здається довгою. Мені хочеться попросити його залишитися, щоб весь час можна було його бачити. Він ще не цілком утвердився в моєму світі. Його грубувата м’якість, його масивність і незграбна ввічливість усе ще як сон наяву. Але всього лише як сон. Я випростуюся, хапаюся за одвірок і упираюся, коли він хоче опустити мене на підлогу. Я проводжу пальцями уздовж верхньої завіси. Два шматочки скотча відірвано, і краєчки лоскочуть кінчики моїх пальців.

Я беру його руки і проводжу ними по скотчу. Його обличчя стає дуже серйозним. Він припадає губами до мого вуха:

— Тихо йдемо звідси…

Я хитаю головою. Моє житло недоторканне. Можна що завгодно відібрати у мене. Але тихий куток — без нього мені ніяк не обійтися.

Я беруся за ручку дверей. Вони не замкнуті. Я входжу. Йому доводиться йти за мною. Але він не в захваті від цього.

У квартирі холодно. Тому що я завжди закриваю крани на батареях, коли йду. Мені шкода енергії. Я утеплюю вікна. Я зачиняю двері. Це ще з часів Туле. Коли було дбайливе розуміння того, який дорогий гас і як його мало.

І тому я, само собою зрозуміло, йдучи, скрізь вимикаю світло. І взагалі палю його якомога менше. А тут з кімнати до передпокою просочується світло, якого я не запалювала.

Обертовий стілець відсунуто від столу до вікна. На спинці його висить пальто з дуже широкими плечима. Прямо на плечах лежить капелюх. На підвіконні — пара чорних, начищених черевиків.

Мені здається, що ми увійшли дуже тихо. Та все ж черевики прибирають з підвіконня, і стілець повільно повертається до нас.

— Доброго вечора, фрекен Смілло, — каже той, що сидить, — і пане Фойл.

Це Раун.

Обличчя у нього попелясто-сіре від утоми, і на щоках видно щетину, яка, як мені здається, не сподобалася б начальникові відділу по боротьбі з економічними злочинами. Говорить він невиразно, як людина, яка довго не спала.

— Ви знаєте, яка перша умова для того, щоб зробити кар’єру в Міністерстві юстиції? — питає він.

Я роззираюся на всі боки. Але схоже, що він один.

— Перша умова — це лояльність. Високий середній бал з усіх предметів теж необхідний. І бажання зробити незвичайно великий внесок у справу. Але в загальному підсумку вирішальним стає, чи лояльний ти. Здоровий глузд, навпаки, зовсім необов’язковий. І більше того, може бути перешкодою.

Я опускаюся на стілець. Механік прихиляється до письмового столу.

— У якийсь момент необхідно було зробити вибір. Одні стали помічниками суддів, а потім і суддями. Вони часто мали природжену віру в справедливість, у систему. Віру в можливість вилікування й відновлення. Інші, такі як я, стали помічниками начальника поліції, поліцейськими слідчими, а потім і співробітниками Державної прокуратури. З часом, можливо, навіть слідчими Державної прокуратури. Ми були недовірливі. Ми вважали, що заява, зізнання, подія рідко є тим, чим вони здаються на перший погляд. Ця недовіра була для нас чудовим знаряддям. Поки об’єктом її не ставала наша робота чи саме міністерство. Ні за яких обставин чиновник обвинувальної інстанції не повинен сумніватися в тому, що він має рацію. Пресу з будь-яким нетактовним питанням йому слід відсилати до вищих інстанцій. Будь-яка опублікована стаття, що містить бодай натяк на критику, — та, власне кажучи, кожна стаття — буде витлумачена як вияв нелояльності щодо міністерства. У певному сенсі в Міністерстві юстиції не існуєш більше як індивід. Більшість підкоряються цій вимозі. Я можу вам повідомити, що багато хто глибоко в душі вважають благом те, що держава звільняє їх від необхідності бути самостійними людьми. Від тих, хто не може вписатися в систему, позбавляються на більш ранньому етапі.

Я зустрічала подібне під час довгих переходів. Коли людина вкрай змучена, вона несподівано виявляє в глибині себе безодню веселого цинізму.

— Та все ж іноді трапляється, що якась темна особа залишається в системі. Людина, якій вдається приховувати свою справжню сутність доти, поки не стає надто пізно. Поки вона не зробить себе такою незамінною, що міністерство ледве може відмовитися від неї. Така людина ніколи не досягне вершини. Але вона може досягти певних висот. Може навіть стати слідчим Державної прокуратури. До цього моменту вона стає надто старою — і, можливо, у своїй галузі надто компетентною, — щоб без неї можна було обійтися. Але вона завдає занадто багато клопоту, щоб можна було просувати її вгору. Така людина завжди буде камінцем у черевику міністерства. Вона не заподіює надто болючих відчуттів, але вона дратує. Таку людину з часом спробують помістити в яку-небудь нішу. Де можна використати її завзятість і пам’ять, але де її тримають подалі від громадськості. Можливо, вона врешті-решт почне виконувати особливі доручення. Наприклад, розслідування, сама природа яких така, що їй доводиться триматися в тіні. До неї може врешті-решт потрапити скарга на хід слідства у справі про смерть маленького хлопчика. Якщо до того ж виявиться, що в цій справі вже є якась доповідна записка.

Він не дивиться в наш бік. Він говорить, дивлячись прямо перед собою.

— Буває так, що згори спускають вказівку, що того, хто скаржиться, треба заспокоїти. «Натиснути на нього», як говорять на Слотсхольмені. У таких справах нагромаджено певний досвід. Але цього разу справа складніша. Смерть дитини. Фотографії її слідів на даху. Це легко може стати питанням сумління. І я висловлюю припущення, що в смерті хлопця є щось незрозуміле. Але я не отримую ніякої підтримки ні від поліції, ні з міністерства.

Він важко підіймається зі стільця.

— Потім стається цей інцидент з пожежею. На жаль, це теж якось пов’язано з Гренландією. І загиблого пана названо у вищезазначеній доповідній записці. Вчора вранці у мене забрали справу. «Внаслідок складного характеру» і таке інше.

Він поправляє капелюха і підходить до письмового столу. Злегка постукує по червоному хресту зі скотча на телефоні.

— Добре придумано, — каже він. — Немає кінця тим нещастям, які ці апарати приносять невинним громадянам. Але було б краще взагалі не відповідати на дзвінки й нікому не давати свого номера телефону. Судно згоріло практично ущент. Але телефон був, очевидно, зроблений з матеріалу, який погано горить. До того ж він лежав на підлозі. У ньому була вбудована пам’ять, у якій запам’ятовується останній набраний номер. Останнім набирався ваш номер. Я припускаю, що вас дуже скоро запросять на розмову.

— Ви ризикнули прийти сюди? — запитую я.

У руці в нього ключ.

— Ми брали ключ у двірника під час попереднього розслідування. Я дозволив собі зробити дублікат. Тому я пройшов через підвал. Я вирішив, що повертатимуся тим самим потайним шляхом.

На коротку мить з ним щось відбувається. Його обличчя освітлюється, неначе за застиглою лавою спалахує щіпка гумору і людяності. Скам’янілий спогад пемзи про той час, коли все було гарячим і рухомим. Саме це світло дозволяє мені поставити питання:

— Хто такий Терк Вид?

Світло гасне, його обличчя стає невиразним, наче душа покинула тіло.

— А такий існує?

Я беру його пальто і допомагаю йому надягнути його. Він трохи нижчий за мене. Я змахую порошинку з його плеча. Він дивиться на мене:

— Мій домашній телефон є в телефонній книзі. Подумайте, чи не подзвонити мені, фрекен Смілло. Але, зробіть ласку, з телефону-автомата.

— Дякую, — кажу я.

Але він уже пішов.

Б’ють куранти церкви Христа Спасителя. Я дивлюся на механіка. Руки у мене за спиною. Кімната повна тим, що приніс і залишив тут Раун: щирістю, гіркотою, натяками, якимсь людським теплом. І чимось іще.

— Він збрехав, — кажу я. — Під кінець він збрехав. Він знає, хто такий Терк Вид.

Ми дивимося одне одному в очі. Я бачу — щось не гаразд.

— Я ненавиджу брехню, — кажу я. — Якщо вже без неї не обійтися, то я готова взяти це на себе.

— Ну й сказала б йому про це. Замість того щоб так відверто торкати його.

Я не вірю своїм вухам, але бачу, що не помилилась. У його очах світяться чисті, непідробні, ідіотські ревнощі.

— Я його не торкала, — кажу я. — Я допомогла йому надягнути пальто. З трьох причин. По-перше, тому що це ласка, яку треба зробити субтильному літньому панові. По-друге, тому що він, очевидно, ризикував своїм становищем і своєю пенсією, прийшовши сюди.

— І по-третє?

— По-третє, — кажу я, — тому що в результаті змогла вкрасти його гаманець.

Я викладаю на стіл, під лампу, туди, де колись стояла Ісайїна сигарна коробка, товстий гаманець з грубої коричневої телячої шкіри.

Механік пильно дивиться на мене.

— Дрібна крадіжка, — кажу я. — У Кримінальному кодексі це кваліфікується як незначний злочин.

Я викладаю вміст на стіл. Кредитні картки, купюри. Пластиковий чохол з білою карткою, на якій під чорними контурами корони вказано, що Раун має право ставити машину на міністерську стоянку для машин на Слотсхольмені. Рахунок з ательє «Браги Андерсен». На 8000 крон. Маленький шматочок сірого шерстяного матеріалу скріпкою прикріплений до паперу. «Чоловіче пальто, твід „льюїс“, видане 27 жовтня 1993 р.». До цієї миті я вважала, що все його пальто — непорозуміння. Партія товарів, куплена в комісійному магазині. Тепер я бачу, що він носить їх не випадково. Зі своєї скромної зарплати чиновника він купує за божевільні гроші жалюгідну ілюзію того, що він на півметра ширший у плечах. Чомусь це примиряє мене з ним.

У гаманці є відділення для дрібних грошей. Я висипаю їх. Серед монет лежить зуб. Механік нахиляється наді мною. Я притуляюся до нього спиною і заплющую очі.

— Молочний зуб, — каже він.

У глибині лежить пачка фотографій. Я розкладаю їх, як карти в пасьянсі. На серванті з червоного дерева стоїть самовар. Поряд із сервантом — книжкова полиця. Серед данських слів, які я ніколи не вважала нічим іншим, як гумовими кийками, щоб оглушувати інших людей, є слово «інтелігентний». Але, мабуть, його можна було б ужити відносно жінки на передньому плані. Сиве волосся, окуляри без оправи, білий вовняний костюм. Їй, мабуть, близько шістдесяти п’яти. На інших фотографіях вона сидить в оточенні дітей. Онуків. Це пояснює походження молочного зуба. Вона колише дитину в колисці, розрізає торт, стоячи біля столу в саду, бере немовля з рук молодої жінки, у якої її підборіддя й худорба Рауна.

Ці фотографії кольорові. Наступна чорно-біла. Вона здається перетриманою.

— Це Ісайїні сліди на снігу, — кажу я.

— Чому вони так виглядають?

— Тому що поліцейські не вміють фотографувати сніг. Якщо використовувати спалах або лампи більш ніж сорок п'ять градусів, усе втрачається у відбитому світлі. Фотографувати треба за допомогою поляризаційних фільтрів і ламп, які розташовані на рівні снігу.

На наступній фотографії жінка на тротуарі. Ця жінка — я, тротуар — перед будинком Ельзи Любінґ. Фотографія змазана, зроблена з вікна машини, частина дверей потрапила в об’єктив.

З механіком їм більше поталанило. Волосся здається дуже коротким, але взагалі схожість є. Фотографія і в профіль, і анфас.

— З армії, — каже він. — Вони знайшли старі фотографії з армійських часів.

Наступна фотографія знову кольорова, вона схожа на зроблену у відпустці серед сонця і зелені.

— Навіщо з-здалися наші фотографії?

Раун нічого не записує, йому не потрібні були б фотографії для підкріплення пам’яті.

— Щоб показувати, — кажу я, — іншим людям.

Я кладу на місце папери, зуб і монети. Я все кладу на місце. Окрім останньої фотографії. Пальми під напевно нестерпно пекучим сонцем. Вологість повітря, безперечно, близько ста відсотків. І проте на людині, що стоїть на першому плані, сорочка і краватка під медичним халатом. Вона має незворушний і задоволений вигляд. Це Терк Вид.

4

Я зупинилася на смокінгу з широкими лацканами із зеленого шовку. Чорних брюках трохи нижче колін, зелених панчохах, маленьких зелених туфлях-човниках і маленькій оксамитовій фесці, щоб прикрити випалене місце.

Якщо жінка надягає смокінг, завжди виникає проблема — що ж надіти поверх нього? Я накинула на плечі тонке пальто-берберрі. Але при цьому сказала механікові, що він має під’їхати до самісінького входу.

Ми їдемо по Естерброґаде, а потім по Странваєн. Він теж у смокінгу. Коли б я була в іншому настрої, я б, можливо, звернула увагу на те, що його смокінг найбільшого розміру, який тільки можна купити, і вже тому на п’ять розмірів менший, ніж потрібно, і взагалі схожий на річ, отриману від Армії порятунку, і швидше псує його, ніж прикрашає. Але тепер ми стали дуже близькі. Навіть зараз — затиснутий у своєму смокінгу — він для мене як метелик, що вибирається з кокона.

Він не дивиться на мене. Він дивиться в дзеркало заднього виду. Він веде машину так само плавно і без напруги. Але його очі стежать за всіма машинами позаду і попереду нас.

Ми повертаємо на Сунвенґет — одну з маленьких вулиць, що веде від Странваєн до Ересунна. Колись вона вела до хвіртки, через яку можна було потрапити на пляж. Тепер вона впирається у високу жовту стіну з білим шлагбаумом і скляною будкою, з якої людина у формі простягає руку до наших паспортів, уводить наші імена в комп’ютер, потім відкриває шлагбаум, і ми проїжджаємо до наступного контрольного пункту, де жінка в такому ж форменому одязі, взявши з нас по 250 крон, пропускає автомобіль на стоянку, а там ми платимо служителеві 75 крон за образливо-поблажливий погляд на «морріс», який залишаємо на його піклування, і ось тепер ми можемо, минувши обертові двері в мармуровому фасаді, піднятися до гардероба й викласти по п’ятдесят крон тільки за те, щоб блондинка з такою гордо задертою головою, що можна заглянути їй у ніздрі, взяла наш одяг.

Перед дзеркалом, що заповнює всю стіну, я підправляю помадою деякі дрібні дефекти, радіючи при цьому, що сходила до вбиральні вдома і в усякому разі першої ж миті мені не треба з’ясовувати, скільки коштує тут можливість попісяти.

Поруч зі мною стоїть механік, роздивляючись власне віддзеркалення, яке належить незнайомій йому людині. Ми у вестибюлі казино «Ересунн» — дванадцятого в Данії, найновішого і найпрестижнішого. Місця, про яке я чула, але ніколи б не подумала, що в ньому опинюся.

Саме тут Бірґо Ландер призначив нам побачення, і ось він іде нам назустріч. У білих черевиках, білих штанях в ясно-блакитну смужку, темно-синьому блейзері, сірому светрі з високим коміром, із шовковою хусткою, на якій вишиті маленькі якорі, і в маленькому білому форменому кашкеті. Погляд у нього тьмяний, він злегка похитується і сяє, як сонце. Обома руками він з обережністю поправляє мого метелика.

— Ти маєш напрочуд апетитний вигляд сьогодні, моя люба.

— У тебе теж непоганий вигляд. Це форма бойскаутів-моряків?

Він на секунду завмирає. Минуло всього дванадцять годин відтоді, як ми бачилися. Але він уже забув це відчуття. Він усміхається механікові:

— Для неї в моєму серці необмежений кредит.

Вони потискують один одному руки, і знову я помічаю майже невловну зміну, що відбувається в бізнесменові. На мить, поки він тримає руку механіка, його сп’яніння, його вдавана й ретельно культивована вульгарність поступаються місцем вдячності, що межує з глибокою повагою. Потім він веде нас досередини.

Я ніколи не навчуся почуватися затишно у фешенебельних місцях. Кожен крок я роблю з відчуттям, що до мене будь-якої хвилини можуть підійти і сказати, що я не маю ніякого права тут бути. Механікові не набагато краще. Він скрадається за кілька метрів позаду нас, намагаючись утягнути голову в плечі. Бірґо Ландер іде так, немов він тут господар.

— Ти знаєш, що мені належить шматочок цього пирога? Ти хіба не читаєш газет? Разом з «Унібанком», який фінансував «Марієнлюст», і казино «Австрія», до якого належить казино в готелі «Скандинавія», а також казино в Орхусі і Оденсі. Я став власником, щоб самому не грати. Власники не мають права грати в своїх власних казино. Те ж саме стосується круп’є. «Австрія» видає книгу з їх фотографіями, і ніхто з них не має права грати в інших казино компанії.

Він веде нас через ресторан. Це велике кругле приміщення, в центрі якого танцювальний майданчик. У глибині — довгий, слабо освітлений бар. На підвищенні грає джазовий квартет, м’яко і ненав’язливо. Скатертини ясно-жовті, стіни кремові, стійка бару зроблена з нержавіючої сталі. Всі стіни прикрашені заклепками, дверні коробки завтовшки метр мають засуви. Усе зроблено так, щоб нагадувати сейф, усе навколо міцне, дороге і гнітюче холодне й відчужене, немов на урочистому балу з нагоди закінчення сезону, що проходить у банківському сховищі цінностей. Частина однієї стіни виходить вікнами на Ересунн. Видно вогні Швеції і продовження казино — зали для гри, які нависають над водою освітленими скляними клітками. Під вікнами на замерзлому узбережжі видно сірі крижини.

Механік відстає. Ландер бере мене під руку. Повз нас пливуть декольтовані дами, пани в парадних костюмах, пани в лілових сорочках і білих смокінгах, пани в замшевих сорочках з годинником «Ролекс» і вигорілими на сонці зачісками яхтсменів.

Приміщення являє собою овал, одна половина якого — це скляна стіна, звернена до моря. Вона абсолютно чорна, зала освітлюється пом’якшеним світлом ламп над гральними столами. Чотири овальних стола «Блек Джек» і два великих стола з рулеткою. Натягнутий між столами шнур утворює загородження. За ним сидять три старших круп’є, один біля карточних столів, два інших на високих стільцях у кінці столів з французькою та американською рулеткою. Біля кожної пари столів стоїть інспектор, за кожним столом сидить круп’є.

У залі так багато людей, що столів не видно. Єдині звуки — це голоси круп’є і м’яке побрязкування складаних жетонів.

Гравці виключно чоловіки. Кілька жінок азіатського походження сидять за столами. Кілька європейських жінок стоячи спостерігають, не беручи участі в грі. У приміщенні все вібрує від глибокої напруженості. На обличчях гравців блідість, зосередженість, збудження.

Час від часу яка-небудь постать відривається від столу і зникає, проходячи повз нас. Хтось похнюпивши голову, хтось із сяючими очима, але більшість байдужі, заглиблені в себе. Деякі з них вітаються з Ландером, мене ніхто не помічає.

— Вони мене не бачать, — кажу я.

Він стискає мій лікоть.

— Ти вчилася в школі, дитинко, ти пам’ятаєш, як чоловік виглядає зсередини. Серце, мозок, печінка, нирки, шлунок, яєчка. Коли людина потрапляє сюди, з нею відбувається перетворення. Тієї миті, коли ти купуєш жетони, маленька тварина, маленький паразит починає займати все місце всередині тебе. Нарешті не залишається нічого, крім намагання згадати, які карти пішли, намагання визначити, де зупиниться кулька, ймовірностей комбінації карт і спогадів про те, що програно.

Ми дивимось на обличчя людей навколо того столу, до якого він мене підвів. Вони схожі на черепи. Цієї хвилини навряд чи можна уявити собі, що в них є якесь життя за межами цієї кімнати. Можливо, його й немає.

— Цей паразит — це птах гри, моя люба. Один з найголодніших хижаків у світі. І я знаю, про що я говорю. Я кілька разів утрачав усе. Але я видряпався. Саме тому мені довелося купити частину цієї справи. Тепер, коли я — співвласник, коли я побачив зворотний бік цього, все стало інакше.

Між спинами відкривається просвіт, і стає видно зелене сукно. Круп’є — молода, світловолоса дівчина з довгими червоними нігтями. Вона говорить трохи в ніс чудовою англійською.

— Buying in? Forty five thousand goes down. One, two, three.[14]

Перед деякими гравцями стоїть мінеральна вода. Ніхто не п’є алкогольні напої.

— Ця пташка, моя люба, буває різного розміру. Для декого це канарейка. Для мене це жирна качка. Ось для нього, наприклад, це страус…

Він говорить пошепки і ні на кого не показує, але у мене немає сумнівів. Той, про кого він говорить, сидить до нас боком. У нього правильне слов’янське обличчя, як у одного з балетних танцівників, що емігрували в сімдесятих. Високі вилиці, темне жорстке волосся. Його руки лежать на стовпчиках кольорових жетонів. Обличчя абсолютно нерухоме. Увага спрямована на колоду карт поряд з круп’є, неначе він зараз зосередив усю свою енергію на тому, щоб вплинути на результат гри.

— Thirteen, Black Jack, insurance, Sir? Sixteen. Do you want to split, Sir? Seventeen, too many, nineteen.[15]

— Страус, який зжер його зсередини, тепер став більший, ніж він сам. Він приходить сюди щовечора і сидить, аж поки все програє. Потім він півроку працює. І знову приходить сюди і все програє.

Він наближає свої губи до мого вуха:

— Капітан Сиґмунд Лукас. Минулого тижня він програв останнє. Йому довелося взяти у мене в борг на пачку сигарет і на таксі додому.

Вік його важко визначити. Йому могло б бути від тридцяти п’яти до сорока п’яти. Можливо, п’ятдесят. Поки я дивлюся на нього, він виграє і згрібає до себе високу купку жетонів.

— Кожен жетон — це п’ять тисяч крон. Ми виготовили їх минулого місяця. За кожним столом різні тарифи. Це дорогий стіл. Мінімальна ставка тисяча крон, максимальна двадцять тисяч. Беручи до уваги право подвоювати і те, що в середньому одна партія триває півтори хвилини, виходить, що можна виграти або програти сто тисяч за п’ять хвилин.

— Якщо він без гроша, то на чиї ж гроші він сьогодні грає?

— Сьогодні він грає на гроші дядечка Ландера, дитинко.

Він веде мене за собою. Ми стаємо спиною до бару. Поруч з ним ставлять високий матовий келих. Він побував у морозильнику, тому покритий тонким шаром льоду, який тепер, відтаюючи, починає зісковзувати. Келих наповнений прозорою рідиною янтарного кольору.

— Bullshot, дитинко. Горілка навпіл з яловичим бульйоном.

Він щось обмірковує.

— Подивися на наших клієнтів. Це дуже різні люди. Сюди приходять адвокати. Власники будівельних фірм. Дехто з хлопців, яким удома дають великі кишенькові гроші. Важка артилерія данської мафії. Адже вони можуть піти й купити скільки завгодно жетонів. Ми ж не пішли на угоду з поліцією, що займається фінансовими злочинами, і не дозволили їм записувати номери банкнотів. Ось чому ця крамничка — один з найголовніших центрів відмивання грошей, зароблених на наркотиках. Тут є маленькі жовті дами, що стоять на чолі організованої проституції і використовують таїландських і бірманських дівчат. Є підприємці, є лікарі. Є люди, котрі роз’їжджають по світу і грають. Минулого тижня у нас був один норвезький судновий маклер. Сьогодні він, можливо, в Травемюнді. Наступного тижня — в Монте-Карло. Одного разу він виграв чотири з половиною мільйони. У газетах писали про це.

Допивши свій келих, він ставить його на стійку. Йому знову ставлять повний.

— Такі різні люди. Але в одному вони схожі. Вони програють, Смілло. Врешті-решт усі вони програють. У цій крамничці виграють двоє. Ми — власники — і держава. У нас тут постійно два співробітники податкової інспекції. Вони змінюються — як і наші круп’є — на денних і вечірніх змінах і нарешті на зміні «підрахунку», коли з третьої години і до ранку підраховується виручка. Крім цього, є поліцейські в штатському й перевіряльники з податкового управління, які разом з нашою власною службою безпеки стежать за тим, щоб круп’є не махлювали, не мітили карти, не підігравали одному з відвідувачів. Ми платимо податок з обороту за одним з найжорсткіших у світі податкових законодавств для азартних ігор. А проте тільки в гральних залах казино у нас двісті дев’яносто службовців — менеджери, круп’є, старші круп’є, служба безпеки, технічний персонал та інспектори. У ресторані й нічному клубі ще двісті п’ятдесят — кухарі, офіціанти, бармени, адміністратори, викидайла, гардеробники, шоу-менеджери, інспектори й постійні повії, яких ми теж контролюємо. Знаєш, чому ми в змозі всім їм платити зарплату? Ми можемо це, тому що ми, між нами кажучи, заробляємо абсолютно божевільні гроші на тих, хто грає. Для держави ця клоака — найбільша дійна корова з тих самих часів, коли вона в середні віки придумала брати мито за прохід через Ересунн. Наступного дня той норвезький маклер програв усе, що він виграв. Але про це ми газетярам не проговорились. Одна власниця таїландського борделю минулого тижня тричі програла по півмільйона. Вона приходить щовечора. Кожного разу, зустрічаючи мене, вона благає закрити цей заклад. Поки він є, для неї не буде спокою. Вона не може не приходити сюди. До нас були, звичайно ж, нелегальні кубла. Але це все ж таки було не те. Це був в основному покер, який усе-таки затяжний і вимагає знань комбінаторики. Легалізація все змінила. Це як заразлива хвороба, поширення якої було обмежене, але тепер вона вирвалася на волю. Сюди приходить молодий хлопець, який створив малярну фірму. Він ніколи раніше не грав, поки хтось не привів його сюди. Тепер він програє все. Щоб побудувати й оздобити все це, знадобилося сто мільйонів. І все ж це позолочене лайно.

— Але у тебе в це вкладені гроші, — кажу я.

— Я і сам, мабуть, наскрізь просмердів.

Мене завжди дивувало те, з якою сумною безсоромністю данці визнають величезну відстань, що розділяє їхні переконання і їхні вчинки.

— Такий заклад, як цей, створює прецедент на кшталт Лукаса. Дуже, дуже гарний моряк. Багато років плавав на своєму маленькому каботажному судні в Гренландії. Потім керував створенням риболовецького флоту у Мбенґано в Індійському океані, поблизу від берегів Танзанії, — це був найбільший скандинавський проект за кордоном. Ніколи не п’є. Знає північ Атлантики як ніхто інший. Дехто каже, що навіть любить її. Але він грає. Пташка спустошила його зсередини. У нього більше немає родини, немає домівки. А якщо він потрапив сюди, його можна купити. Аби тільки ціна була достатньо висока.

Ми стаємо біля столу. Поруч з капітаном Лукасом сидить людина, схожа на м’ясника. Ми стоїмо хвилин десять. За цей час він програє сто двадцять тисяч.

Новий круп’є стає за дівчиною з червоними нігтями і легенько постукує пальцями по її плечу. Не обертаючись, вона закінчує гру. Сиґмунд Лукас виграв. Наскільки я можу судити, тисяч тридцять. М’ясник програє останні жетони, що лежали перед ним. Він устає, не змінившись на обличчі.

Червоні нігті представляє свого наступника. Молодого хлопця з такою ж поверхневою чарівливістю і ввічливістю, як і в неї самої.

— Ladies and Gentlemen! Have a new dealer. Thank you.[16]

— Хочеш пограти, дитинко?

Між великим і вказівним пальцями він тримає купку жетонів.

Я думаю про ті сто двадцять тисяч, що їх програв м’ясник. Річна зарплата середнього данця після вирахування всіх податків. П’ять річних зарплат полярного ескімоса. Ніколи в своєму житті я не бачила такої неповаги до грошей.

— Можеш спустити їх в унітаз, — кажу я. — Там можна хоч би порадіти шипінню води.

Він знизує плечима. Капітан Лукас уперше підводить свої котячі очі від сукна і дивиться на нас. Він згрібає свої жетони, піднімається і йде.

Ми неквапно йдемо за ним.

— Ти робиш це заради мене? — питаю я Ландера.

Він бере мене під руку, і його обличчя стає серйозним.

— Ти мені подобаєшся, дитинко. Але я люблю свою дружину. Все це я роблю заради Фойла.

Він замислюється.

— Про мене не скажеш багато гарного. Я забагато п’ю. Я забагато курю. Я забагато працюю. Я забуваю про свою родину. Вчора, коли я лежав у ванні, увійшов старший син, постояв, подивився на мене і запитав: «Тату, де ти живеш?» Моє життя мало чого варте. Але тим, що в ньому має цінність, я зобов’язаний малюкові Фойлу.

Капітан Лукас чекає на маленькій заскленій веранді, що виступає над морем. Я опускаюся на ослін біля столу навпроти нього, механік матеріалізується з повітря і прослизає поряд зі мною. Ландер стоїть прихилившись до столу. Працівниця казино зачиняє за ним розсувні двері. Ми самі в скляній коробці, яка, здається, пливе по Ересунну. Лукас сидить, відвернувшись од нас. Перед ним стоїть філіжанка чорної рідини, що насичено пахне кавою. Він безперервно курить. Жодного разу не поглянувши на нас, він болісно, через силу видавлює із себе слова, немов сік з незрілого лайма. У нього легкий акцент. Мені здається, що польський.

— Вони приходять до мене сюди, вночі, взимку, здається, наприкінці листопада. Чоловік і жінка. Вони питають, як я ставлюся до моря північніше Готхопа в березні. Як і будь-хто інший, страшенно погано, — кажу я. І ми розстаємося. Минулого тижня вони знову приходять. Тепер мої обставини змінилися. Вони знову питають мене. Я намагаюся розповісти про паковий лід. Про «Кладовище айсбергів». Про фарватер уздовж узбережжя, забитий дрейфуючими льодами та уламками айсбергів, про крижану лавину, що спускається в море прямо з льодовиків, тож навіть американський атомний криголам «Нортвінд» з бази Туле наважується проходити там тільки кожну третю або четверту зиму. Вони не слухають. Вони і так усе знають. А як я думаю, на що я здатен? — питають вони. А на що здатна ваша чекова книжка? — кажу я.

— Чи називалося якесь ім’я, якась фірма?

— Тільки судно. Каботажне судно. Чотири тисячі тонн. «Кронос». Стоїть у Південній гавані. Вони купили його і перебудували. Воно щойно з верфі.

— Команда?

— Десять чоловік, яких наймаю я.

— Вантаж?

Він дивиться на Ландера. Судновий маклер не рухається. Ситуація незрозуміла. До цієї миті я думала, що він розповідає мені це, бо Ландер натиснув на нього. Тепер, коли я спостерігаю його поблизу, я відмовляюся від цієї думки. Лукас не підкоряється нічиїм наказам. Хіба що наказам птаха, що сидить у ньому.

— Мені нічого не відомо про вантаж.

Гіркота, що межує з ненавистю до самого себе, на хвильку змушує його почати розхитуватися з одного боку в інший.

— Оснащення?

Це несподівано заговорив механік.

Він довго не відповідає.

— МДБ, — каже він. — Я купив для них списаний з флоту.

Він гасить свій недопалок у каві.

— На верфі судно оснастили великими вантажними стрілами і краном. Додатково укріпили передній трюм.

Він устає. Я підводжуся за ним. Я хочу поговорити з ним так, щоб ніхто не чув, але скляна клітка така мала, що ми миттєво опиняємося біля стіни. Ми стоїмо так близько до скла, що наше дихання залишає на ньому білі, швидко зникаючі кола.

— Можна мені потрапити на борт?

Він замислюється. Коли він відповідає, я розумію, що він неправильно зрозумів моє питання.

— У мене все ще немає покоївки.

Розсувні двері відчиняються. В отворі стоїть широкоплечий чоловік у сірому пальті — відвідувача, що має менший авторитет, змусили б роздягтися в гардеробі.

Це Раун.

— Фрекен Смілло, можна вас на хвилинку?

Решта дивляться на нього, і він витримує їхні погляди так, як він, мабуть, витримує все, — з кам’яним самовладанням.

Я йду за кілька кроків позаду нього. Ніхто б не міг сказати, що ми знайомі. Він веде мене широким проходом повз рослини й численні шкіряні дивани. У кінці проходу — зала з ігровими автоматами. Всі вони зайняті.

Молодий хлопець поступається нам своїм автоматом. Він відходить на деяку відстань і зупиняється.

Раун дістає з кишені купку двадцятикронових монет, загорнуту в папір.

— Мені хотілося б отримати назад мій гаманець.

Стоячи спиною до мене, він починає грати.

— У мене тут чергування раз на два тижні, — каже він. Його голос ледве чутний мені через шум автомата.

— За нами стежили дорогою сюди?

Він відповідає не відразу.

— Вас оголошено у розшук. Про це повідомили п’ятнадцять хвилин тому.

Тепер настала моя черга зробити паузу.

— Тут завжди чергує десяток службовців у штатському. Плюс наші власні співробітники. Якщо ви залишитеся тут, вам удасться провести на волі лише кілька хвилин. Якщо ж ви підете цієї ж хвилини, я, можливо, зможу трохи затримати розвиток подій.

Я простягаю руку так, що перед ним з’являються гаманець і два аркуші паперу — фотографія і вирізка з газети. Він бере їх, не відриваючись від автомата, опускає гаманець у кишеню й підносить аркуші до очей. Коли він, не обертаючись, простягає мені вирізку, фотографії в його руці немає. Він хитає головою.

— Я зробив усе, що в моїх силах, — каже він. — А те, що ви не отримали, ви взяли самі. Тепер досить.

— Я хочу знати, — кажу я. — Я готова на все. Навіть продати вас Нігтю.

— Нігтю?

— Плескатому, суворому поліцейському, який весь час трапляється на моєму шляху.

Він уперше сміється. Потім усмішка пропадає, неначе її ніколи й не було. Його віддзеркалення в склі перед ним — тьмяне зображення на тлі яскравих коліщаток автомата, що скажено обертаються. Та коли він починає говорити, я розумію, що чогось досягла.

— Чіанграй на межі між Лаосом, Бірмою і Таїландом. У цьому районі панують феодальні князі. Найвпливовіший з них Кум На. Постійна армія в шість тисяч чоловік. Контори в усіх країнах Сходу й у великих західних містах. Контролює всю світову торгівлю героїном. Терк Вид працював у Чіанграї.

— Чим він займався?

— Він мікробіолог, фахівець з радіоактивних мутацій. Уся попередня обробка опіумного маку знаходиться в цьому районі. Говорять, що в них найсучасніші в світі лабораторії цього роду. Посеред джунглів. Вид займався опромінюванням макових зерен з метою поліпшення продукції. Ходили чутки, що він створив новий сорт, маям, який у першому, провареному, але ще не кристалізованому стані вдвічі сильніший, ніж будь-який з відомих героїнів.

— Який це має стосунок до вас, Рауне? Відділ поліції з економічних злочинів цікавиться наркотиками?

Він не відповідає.

— Катя Клаусен?

— Раніше займалася торгівлею антикваріатом. У дев’яностому і дев’яносто першому було виявлено, що у вісімдесяті роки більша частина героїну провозилася до США та Європи в предметах старовини.

— Сайденфаден?

— Транспорт. Інженер, що спеціалізується на вирішенні транспортних завдань. Влаштовував для різних фірм перевезення предметів старовини зі Сходу. Протягом якогось часу він забезпечував справжній повітряний міст із Сінгапуру через Японію до Швейцарії, Німеччини і Копенгагена. Щоб уникнути небезпечного повітряного простору над Близьким Сходом.

— Чому вони не у в’язниці?

— Великих, обдарованих рідко карають. Тепер вам треба йти, фрекен Смілло.

Я не йду.

— А «Фрейя Фільм»?

Його рука завмирає на хромованій ручці. Потім він утомлено киває.

— Кінокомпанія, що прикривала німецьку розвідувальну діяльність до і після окупації. Під приводом зйомок фільму для підтвердження теорії Туле, що її висунув Хорбіґер, вони організували дві експедиції до Гренландії. Їх справжньою метою було вивчити можливості окупації, особливо дослідити кріолітові розробки в двох місцях, щоб забезпечити собі виробництво алюмінію, яке було таке важливе для випуску літаків. Вони також провели виміри, необхідні для організації авіабаз, які б мали бути опорними пунктами у разі вторгнення туди США.

— Лоєн був нацистом?

— Лоєна цікавила і досі цікавить слава. А не політика.

— Що він знайшов у Гренландії, Рауне?

Він хитає головою.

— Цього ніхто не знає. Викиньте це з голови. — Він дивиться на мене. — Поїдьте до хорошої подруги. Знайдіть правдоподібне пояснення тому, що ви були на тому судні. Потім самі зверніться до поліції. Підшукайте гарного адвоката. Тоді ви наступного ж дня будете вільні. Про решту забудьте.

Не повертаючись, він простягає руку. На долоні лежить касета.

— Я взяв її у вашій квартирі. Щоб убезпечити вас на випадок обшуку.

Я простягаю руку, але касета знову зникає.

— Чому ви все це робите, пане Раун?

Він дивиться на миготливий барабан автомата.

— Припустімо, мені не подобаються випадки смерті маленьких дітей, що не знайшли необхідного пояснення.

Я чекаю, але він мовчить. Тоді я повертаюся і йду. У цю мить він виграє. Автомат вивергає із себе металевий потік монет, відпльовуючись із дзвоном, який звучить і далі за моєю спиною.

Я беру в гардеробі своє пальто. У скронях гупає. Мені здається, що всі дивляться на мене. Я оглядаюся, шукаючи очима механіка. Сподіваючись, що він може щось придумати. Адже більшість чоловіків добре знають, як відкручуватись, уникати чого-небудь, утікати. Але вестибюль порожній. Нікого, крім мене і гардеробниці, яка виглядає серйознішою, ніж їй слід було б бути_, беручи до уваги, що вона могла б радіти, що кожного разу, вішаючи пальто на вішак, отримує 50 крон.

У цю мить лунає сміх. Гучний, несамовитий, дзвінкий. Він переходить у звук труби, дике, різке ревіння, яке відразу ж стихає до рівня, більш відповідного цьому місцю. Але я вже встигла впізнати звук.

У мене так мало часу. Я пробираюся між столиками і перетинаю порожній танцювальний майданчик. На трьох білих музикантах, що стоять позаду нього, ясно-жовті смокінги, їхні обличчя білі, як галушки. Він у фраку. Він страшенно товстий, лице його немов чорна, лисніюча від поту куля, білки його великих очей налилися кров’ю, вони витріщені так, немов намагаються викинути із себе сховані за ними в черепі згубні алкогольні проміле. Його зовнішність відповідає тому, чим він є насправді, — колос на п’єдесталі, який уже розсипався і зник.

Але музика залишилася тією самою. Навіть зараз, коли він грає упівсили, це на диво насичений, золотистий і теплий звук, і навіть у цій безбарвній мелодії інтонації його обережні, глибокі, глузливі. Я стаю прямо біля низького краю сцени.

Коли вони закінчують, я підіймаюся на підвищення. Він усміхається мені. Але це усмішка без тепла, це просто п’яна поза щодо навколишнього світу, яка, мабуть, не покидає його, навіть коли він спить. Якщо він коли-небудь спить. Я беру його мікрофон і повертаю його вбік від нас. Люди, що сидять позаду нас, припиняють їсти. Офіціанти завмирають на місці.

— Рой Лоубер, — кажу я.

Його усмішка стає ширшою. Він п’є з великого келиха, що стоїть поруч з ним.

— Туле. Ви колись грали в Туле.

— Туле…

Він вимовляє це обережно, оцінююче, так, ніби чує вперше.

— У Гренландії.

— Туле, — повторює він.

— На американській базі. У «Північній зірці». У якому це було році?

Він усміхається мені, автоматично похитуючи своєю трубою. У мене так мало часу. Я хапаю його за лацкани фрака і притягаю до себе велике лице.

— «Містер П. Ч.». Ви грали «Містер П. Ч.».

— Вони померли, darling.[17]

Його данська така нерозбірлива, що звучить майже по-американськи.

— Давним-давно. Їх більше немає. Містер П. Ч. Пол Чамберс.

— У якому році? У якому році?

Погляд його, п’яний і відчужений, немов осклянів.

— Їх більше немає. І мене немає, darling. Скоро не буде. Anytime.[18]

Він усміхається. Я відпускаю його. Він випростується і витрушує слину з труби. Тут мене обережно знімають зі сцени. Позаду мене стоїть механік.

— Йди, Смілло.

Я прямую до виходу. Він знову зникає. Я йду далі. Переді мною двері у вестибюль.

— Смілло Ясперсен!

Ми запам’ятовуємо людей по їх одягу і по тих місцях, де ми з ними зустрічалися, тож я не відразу впізнаю його. Темно-синій костюм і шовкова краватка не поєднуються з обличчям. Потім я розумію, що це Ніготь. У ньому немає нічого такого, що привертає увагу, голос його тихий і вимогливий. Через кілька хвилин вони так само стримано й невідворотно поведуть мене до машини. Я прискорюю крок і відключаю мозок. З усіх боків до мене наближаються такі самі, як він, упевнені в собі й наполегливі люди.

Я виходжу у вестибюль. За мною зачиняються двері. Це великі двері, вони теж зроблені як дверці банківського сейфа, такі високі й важкі, що здається, вони не можуть слугувати нічим іншим, окрім прикраси. Тепер вони зачиняються, немов кришка коробки для сигар. Механік стоїть, недбало прихилившись до них. Усі звуки залишаються за дверима. Доноситься тільки легке постукування, коли хтось із того боку намагається натиснути плечем.

— Біжи, Смілло, — каже він. — Біжи. Ландер чекає тебе на шосе.

Я роззираюся на всі боки. У вестибюлі нікого немає. За виставленими в кіоску журналами і сигаретами солодко позіхає продавець. У довідковому віконці дівчина засинає за своїм комп’ютером. За моєю спиною стоїть людина, зростом два метри, ліниво притулившись до сталевих дверей, які злегка тремтять. У казино «Ересунн» усе тихо і спокійно. Заклад високого класу. Зі своїм стилем та інтелектуальним напруженням і можливістю відпочити біля зеленого сукна. Місце, де можна придбати нових друзів і зустрітися з давніми.

І я біжу. Я починаю задихатися вже на автомобільній стоянці.

— Ваша машина, фру.

Це той самий охоронець, який зустрічав нас.

— Я вирішила віддати її на злам. Після того погляду, якого ви її удостоїли.

Пішохідної доріжки немає. Не передбачена можливість, що відвідувачі казино можуть прийти пішки. Тому я цокаю дорогою, пролізаю під двома білими шлагбаумами і вибігаю на Сунвенґет. За сто метрів стоїть червоний «ягуар» з увімкненими габаритними вогнями.

Ландер не дивиться на мене, коли я сідаю в машину. Його бліде обличчя повне напруги.

Ніч і лютий мороз. Я не пригадаю, щоб я коли-небудь раніше бачила велике місто в обіймах такого морозу. Копенгаген стає якимсь беззахисним і слабким, неначе наближається новий льодовик.

— Що таке МДБ?

Він веде машину незграбно й повільно, не звиклий до білої кристалічної плівки, якою мороз покрив асфальт.

— Малий десантний бот. Плоскодонний десантний катер. Того типу, який використовувався під час висадки в Нормандії.

Я прошу його відвезти мене на Хаунеґаде. Він ставить машину між причалом для суден на підводних крилах і старою пристанню, звідки колись відходили судна на Борнхольм. Я прошу в нього його черевики і кашкет. Він знімає їх, ні про що не питаючи.

— Чекай мене годину, — кажу я. — Але не більше.

Нічний лід кольору темного пляшкового скла, він покритий тонким шаром снігу, який, мабуть, випав уночі. Я спускаюся вертикальною дерев’яною драбиною, прикріпленою до причалу. На самій крижаній гладіні дуже холодно. Моє берберрі стає цупким. Ландерові черевики здаються тонкими, як яєчна шкаралупа. Але вони білі. Разом з пальтом і кашкетом вони дозволяють мені злитися з льодом. На випадок, якщо біля «Білого розтину» мене хтось чекає.

Біля причалу утворилися невеликі тороси, за моїми припущеннями, товщина льоду понадщесять сантиметрів. Досить для того, щоб керівництво порту могло відкрити тут каток. Якби тільки не темна, густа шуга на самому фарватері.

У Північній Гренландії живуть дуже скупчено. Сплять по кілька чоловік у кожній кімнаті. Постійно чують і бачать усіх інших. Громада така мала. Востаннє, коли я була вдома, шістсот чоловік було розосереджено по дванадцяти поселеннях.

Протилежність цьому становить природа. Кожного мисливця, кожну дитину охоплює божевільна гарячка, коли вони відходять або від’їжджають від поселення. У першу мить це відчуття — вибух енергії, що межує з божевіллям. Після цього приходить надзвичайно ясне розуміння всього.

Я знаю, що це смішно. Але тут, у гавані, о другій годині ночі до мене, як це не дивно, приходить таке саме відчуття розуміння. Неначе воно якимсь чином виходить від льоду, і нічного неба, і простору, дуже відкритого за міськими масштабами.

Я думаю про все, що сталося зі мною з того часу, як помер Ісайя.

Я уявляю собі Данію у вигляді довгої крижаної коси. Вона дрейфує, але, закута в крижаний масив, закріплює нас усіх у певному положенні відносно одне одного.

Смерть Ісайї — це відхилення від норми, вибух, що викликав появу тріщини. Ця тріщина звільнила мене. Мені самій не зрозуміло, яким чином, але за короткий час я почала рухатися, стала чужорідним тілом, що ковзає по льоду.

І ось я ковзаю зараз по копенгагенській гавані, одягнена в клоунський капелюх і позичені черевики.

Звідси стає видно іншу Данію. Данію, що складається з тих, хто теж частково відколовся від льоду.

Лоєн і Андреас Ліхт, спонукувані кожен своєю пожадливістю.

Ельза Любінґ, Лаґерманн, Раун — чиновники, сила і слабкість яких полягають у їхній вірності державному апарату, підприємству, лікарському стану. Але які через співчуття, свої дивацтва чи з інших незрозумілих причин поступилися своєю лояльністю, щоб допомогти мені.

Ландер, бізнесмен, заможна людина, спонукуваний бажанням гострих відчуттів і якоюсь незрозумілою вдячністю.

Тут починається соціальний перетин Данії. Механік — ремісник, робітник. Юліана — покидьок. А я — хто я? Учений? Спостерігач? Чи людина, що дістала маленьку можливість поглянути на життя збоку? З оглядової точки, із самотності і просвітлення?

Чи все це лише жалюгідні спроби зрозуміти?

На фарватері крижана каша зв’язана тонкою, темною, без блиску кіркою льоду, що підтає і кришиться знизу, — те, що називається «гнилий лід». Я йду уздовж темного краю у бік «Білого розтину», аж поки знаходжу достатньо товсту крижину. Я ступаю на неї, а з неї на наступну. Відчувається легкий рух за течією до виходу з гавані, можливо, у піввузла, заколисуючий, смертельний. Останній відрізок шляху я стрибаю з крижини на крижину. Я навіть не промочила ноги.

Вікна в «Білому розтині» темні. Весь комплекс, здається, поринув у сон, який охопив і стіни, й ігровий майданчик, і сходи, і голі стовбури дерев. Від набережної я повільно й обережно йду за велосипедні сараї. Там я зупиняюся.

Я дивлюся на автомобілі, припарковані біля будинку. На темні двері. Ніщо не ворухнеться. Потім я дивлюся на сніг. Тонкий, легкий шар щойно натрушеного снігу.

Місяця немає, тож минає якийсь час, перш ніж я помічаю їх — ряд слідів. Він перейшов через міст і обійшов будинок іззаду. На цьому боці ігрового майданчика сліди стають помітні. Вібрамовська підошва під великою людиною. Сліди ведуть до навісу переді мною і назад не повертаються.

І тут я відчуваю, що він десь поруч. Немає звуку, немає запаху, нічого не видно. Але сліди змушують мене гостро відчути присутність сторонньої людини, усвідомити навислу небезпеку.

Ми вичікуємо хвилин двадцять. Коли холод примушує мене затремтіти, я відсовуюся від стіни, щоб не було випадкових звуків. Можливо, мені здатися й піти назад тим самим шляхом, яким я прийшла? Але я залишаюся. Мені огидний страх. Я ненавиджу відчувати страх. Є тільки один шлях до безстрашності. Це шлях, що веде до таємничого центру страху.

Всі ці двадцять хвилин — тільки безмовне очікування. На тринадцятиградусному морозі. Так могла чекати моя мати. Це легко вдається більшості гренландських мисливців. На це я й сама іноді здатна. Для більшості європейців це було б неможливо. Вони б почали переминатися з ноги на ногу, покашлювати, шурхотіти одягом.

Він, чию присутність я відчуваю менш ніж за метр від себе, мабуть, упевнений в тому, що він один і ніхто не може бачити або чути його. Проте він такий тихий, неначе його й не існує зовсім.

Та все ж у мене ні на секунду не виникає спокуси поворушитися, поступитися холоду. Я відчуваю, як довга, протяжна нота всередині підказує мені, що тут хтось є. І що він чекає мене.

Я навіть не чую, як він іде. На хвилину я заплющила очі, бо від холоду вони стали сльозитися. Коли я їх розплющую, від навісу відривається тінь, вона віддаляється. Висока людина, швидка, плавна хода. А на голові, немов ореол або корона, щось біле, напевно капелюх.

Є два способи мітити білих ведмедів. Звичайно їх усипляють з вертольота. Машина опускається прямо над ведмедем, висовуєшся з кабіни, і тієї миті, коли повітряна хвиля від гвинта досягає його, він притискається до землі, а ти стріляєш.

І є інший спосіб, який ми використовували на Свальбарді. З мотосаней — «спосіб вікінгів». Стріляєш із спеціальної духової рушниці, виготовленої Нієндаммом у Південній Ютландії. Для цього потрібно наблизитися на відстань не більше п’ятдесяти метрів. Ще краще — менше двадцяти п’яти. У ту мить, коли ведмідь зупиняється і дивиться на тебе, ти бачиш його таким, яким він є насправді. Не живу тушу, якою вас розважають у зоопарку, а того, хто зображений на гербі Гренландії, величезного, три чверті тонни м’язів, кісток і зубів — колосальна, смертоносна, вибухонебезпечна енергія. Хижак, який існує всього лише двадцять тисяч років і для якого весь цей час існували тільки два види ссавців — його власний вид і здобич, їжа.

Я ніколи не промахувалася. Ми стріляли кулями, які за допомогою газового механізму вприскували велику дозу зо-латилу. Він падав майже миттєво. Але мені жодного разу не вдалося уникнути панічного страху, від якого волосся ставало дибом на голові.

Так і зараз. Те, що віддаляється від мене, це лише тінь, незнайомець, людина, яка не помічає моєї присутності. Але на моїй нечутливій від холоду шкірі; немов голки їжака, настовбурчуються волоски.

Я виходжу до сходів через підвал. Квартира механіка замкнута, і скотч на місці.

Двері до квартири Юліани відчинені. Коли я проходжу мимо, вона виходить на сходи.

— Ти їдеш, Смілло?

Вигляд у неї безпорадний і змучений. Все одно я її ненавиджу.

— Чому ти не розповіла мені про Вінґа? — кажу я. — Про те, що він приїжджав по Ісайю.

Вона починає ридати.

— Квартира. Він дав нам квартиру. Він якесь цабе в житловому кооперативі. Він би міг відібрати її у нас. Він сам так сказав. Ти не повернешся?

— Повернуся, — кажу я.

Це правда. Мені доведеться повернутися. Вона — єдине, що залишилося від Ісайї. Як і я для Моріца — єдиний зв’язок з моєю матір’ю.

Я підіймаюся на свій поверх. Скотч не зрушено. Я відчиняю двері. Усе лежить так, як я і залишила. Я збираю найнеобхідніше. Виходить дві валізи, і вони важать стільки, що мені довелося б викликати вантажників. Я намагаюся все укласти знову. Це важко, бо я не наважуюся запалювати світло, — мені доводиться складати все у відбитому снігом світлі міста, що просочується через вікно. Врешті-решт я обмежуюся великою спортивною сумкою. Але не без жахливих жертв.

Стоячи посеред кімнати, я роззираюся востаннє на всі боки. Потім дістаю з ящика Ісайїну коробку і кладу її в сумку. Подумки я швидко прощаюся зі своєю домівкою.

У цю мить дзвонить телефон.

І хай собі дзвонить на здоров’я. Я ж не говорила механіку, що піду сюди. І в мене немає особливого бажання розмовляти з поліцією. Все інше теж може зачекати. Мені просто не треба брати трубку. Я ризикую втратити все, вигравати ж мені нічого.

Я знімаю скотч і беру трубку.

— Смілла…

Говорить він спроквола, майже неуважно. Але при цьому оксамитовим, звучним, як у рекламному ролику, голосом. Я його раніше не чула. Волосся у мене на потилиці стає дибом. Я знаю, що цей голос належить людині, від якої я тільки що стояла на відстані менше метра. Я знаю це напевно.

— Смілло… Я знаю, що ти там.

Я чую його дихання. Глибоке, спокійне.

— Смілло…

Я кладу трубку — не на важіль, а на стіл. Мені доводиться взяти її двома руками, щоб не впустити. Вішаю сумку на плече. Я не витрачаю часу на те, щоб перевзутися. Я просто вилітаю з дверей, біжу вниз темними сходами, на вулицю і по Странґаде, через міст і по Хаунеґаде. Неможливо тримати себе в руках кожну секунду. У кожного з нас буває момент, коли паніка перемагає.

Ландер сидить у машині з працюючим двигуном. Я кидаюся на сидіння поряд з ним і притискаюся до нього.

— Непогано для початку, — каже він.

Минає якийсь час, перш ніж мені вдається віддихатися.

— Як виняток це був вираз симпатії, — кажу я. — Не уявляй собі дуже багато.

Я не заперечую проти того, щоб він підвіз мене прямо додому. У всякому разі, на сьогоднішній вечір я втратила будь-яке бажання вештатися самій у темряві. І я не знаю іншого місця, куди я могла б поїхати. Двері відчиняє сам Моріц. У білому махровому халаті, білих шовкових шортах, з розкуйовдженим волоссям і заспаними очима.

Він дивиться на мене. Він дивиться на Ландера, який тримає мою сумку. Він дивиться на «ягуар». У його напівсонному мозку блукають, борючись одне з одним, здивування, ревнощі, давня злість, дратівливість, цікавість і ввічливе обурення. Потім він тре щетину на обличчі.

— Ти зайдеш? — каже він. — Чи мені просто просунути тобі гроші через щілину для газет?

5

Ребра — це замкнуті еліптичні орбіти планет, з фокусами в sternum — груднині, білому центрі знімка. Легені — це сіруваті тіні Чумацького Шляху на тлі чорного свинцевого небесного екрана. Темні контури серця — це хмара попелу від згорілого сонця. Туманні гіперболи нутрощів — це самотні астероїди, блукачі Всесвіту, випадковий космічний пил.

Ми стоїмо в приймальні Моріца перед екраном, на якому висять три рентгенівських знімки. Зменшення за допомогою техніки фотонної фотографії з усією ясністю показує, що людина — це цілий світ, Сонячна система, побачена з іншої галактики. І все-таки ця людина мертва. У вічній мерзлоті Хольстейнсборґа хтось пневматичним буром видовбав їй могилу і закидав зверху камінням, а потім залив цементом, щоб до цього місця не збігалися песці.

— Маріус Хеґ, помер на глетчері Баррен. Гела Альта, липень шістдесят шостого.

Моріц, судово-медичний експерт Лаґерманн і я стоїмо біля екрана. У плетеному кріслі, посмоктуючи великий палець, сидить Бенья.

Підлога тут із жовтого мармуру, стіни обклеєні світло-коричневою матерією. Плетені крісла, кушетка для огляду хворих, пофарбована в колір авокадо й обтягнута натурального кольору воловою шкірою. На стіні висить справжній Далі. Навіть рентгенівський апарат виглядає так, ніби відчуває задоволення від цієї спроби зробити передову технологію затишною.

Саме тут Моріц звичайно заробляє ту частину грошей, які допомагають йому позолотити захід його життя, але зараз він працює безкоштовно. Він розглядає рентгенівські знімки, які Лаґерманн, порушивши шість пунктів закону, виніс із архіву Інституту судової медицини.

— Звіту про експедицію шістдесят шостого року немає. Його просто вилучили. Чорт забирай!

Я розповіла Моріцу, що мене оголошено в розшук і що я не збираюся приходити до поліції. Порушення закону викликають у нього огиду, але він підкоряється, бо, з дозволу поліції чи без дозволу, все одно краще, що я тут, ніж коли мене тут немає.

Я розповіла йому, що до мене прийде один знайомий і що нам знадобиться екран у його клініці. Клініка — це для нього святая святих, разом з його капіталами і його рахунками в Швейцарії, але він підкоряється.

Я сказала, що не хочу йому нічого пояснювати. Він підкоряється. Він намагається виплачувати свій борг мені. Цьому боргу ЗО років, і він безмежний.

І ось, коли прийшов Лаґерманн, дістав знімки і прикріпив їх маленькими прищіпками, двері все-таки відчиняються, і, згорбившись, заходить Моріц.

Перед нами постає людина, одна в трьох особах.

Він — мій батько, який як і раніше любить мою матір і, можливо, мене теж, зараз він без тями від неспокою, який не в змозі подолати.

Він — великий лікар, і доктор медичних наук, і міжнародна знаменитість у галузі ін’єкцій, від якого ніколи нічого не приховували і який завжди раніше за інших дізнавався, що і як.

І він — маленький хлопчик, якого випхали за двері, а всередині відбувається щось, у чому він пристрасно хоче брати участь.

Саме цьому останньому я з несподіваної примхи дозволяю увійти і представляю його Лаґерманну.

Звичайно ж, той знає мого батька, він потискує йому руку і широко йому усміхається, він зустрічався з ним до цього двічі чи тричі. Мені слід було б передбачити те, що зараз відбувається, а саме те, що Лаґерманн тягне його до екрана.

— Погляньте сюди, — каже він, — бо тут, чорт забирай, є дещо, що вас здивує.

Двері відчиняються, і неквапно входить Бенья. У своєму вовняному гольфі на вивернутих носками назовні ногах примадонни і зі своїми претензіями на безмежну увагу.

Обоє чоловіків прилипли до прозорої зоряної карти на екрані. Вони говорять і пояснюють мені. Але звертаються вони один до одного.

— У Гренландії дуже мало небезпечних бактерій.

Лаґерманн не знає, що ми з Моріцом устигли забути про Гренландію більше, ніж він коли-небудь узнає. Але ми не перебиваємо його.

— Там дуже холодно. І дуже сухо. Тому отруєння зіпсованими продуктами харчування бувають дуже рідко. За винятком тільки однієї форми. Ботулізму, анаеробних бактерій, що викликають дуже небезпечну форму отруєння м’ясом.

— Я лактовегетаріанка, — каже Бенья.

— Медичний висновок у Готхопі, але копія є в Копенгагені. У ньому йдеться про те, що зареєстровано п’ять смертельних випадків за один день, 7 серпня 1991 року. Здорові молоді люди. Ботулізм. Clostridium Botulinum — анаероб, як і Tetanus, бактерія, що викликає правець. Сам по собі мікроб ботулізму не становить небезпеки. Але продукти його життєдіяльності надзвичайно токсичні. Вони вражають периферичну нервову систему, нерви, збудливі м’язові тканини. Паралізують дихання. Перед самим настанням смерті все це, звичайно, яскраво виражено. Диявольське кисневе голодування, acidose. Обличчя людей стають абсолютно синіми. Але коли все закінчується, не лишається ніяких слідів. Зрозуміло, що livores трохи темніше, але ж це, чорт забирай, буває і при серцевому нападі.

— Отож за зовнішнім виглядом нічого не визначити? — питаю я.

Він хитає головою.

— Нічого. Діагноз «ботулізм» ставлять після виключення інших можливостей. Це припущення, до якого приходять, бо не можуть знайти інших причин смерті. Беруть аналіз крові. Проби тих продуктів харчування, які потрапляють під підозру. Їх посилають до Інституту вакцини. У лікарні королеви Інґрід у Готхопі є, звичайно ж, медична лабораторія. Але немає устаткування, необхідного для виявлення найрідкісніших токсинів. Тому аналізи крові були послані до Копенгагена. В аналізах було виявлено отруту мікроба ботулізму.

Він дістає один зі своїх довгих сірників для сигар. Брови Моріца злітають на лоб. У клініці під страхом смерті заборонено курити. Курцям пропонують пройти до курильні, тобто прогулятися садом. І навіть там він це не дуже схвалює. Він вважає, що вигляд курця навіть на відстані може порушити точність його удару під час гри у гольф. Однією з небагатьох великих, дивовижних його перемог над моєю матір’ю було те, що в Кваанааку він змусив її курити на вулиці. Однією з його незліченних поразок було те, що вона курила в літньому наметі в Сіорапалуку.

Тим кінцем сірника, на якому немає головки, Лаґерманн показує на мікроскопічні цифри на нижньому краю знімка.

— Рентген коштує цілу купу грошей. Ми використовуємо його, тільки коли шукаємо металеві предмети, що потрапили в тіло людей. У дев’яносто першому році не робили знімків. Вирішили, що в цьому немає потреби.

Він дістає з нагрудної кишені сигару в целофані.

— Тут не можна курити, — говорить Бенья.

Він неуважно роздивляється її. Потім обережно постукує сигарою по знімку.

— Але тоді, у шістдесят шостому, вони були змушені зробити знімки. Не було певності при пізнанні. Адже тіла були дуже пошкоджені вибухом. Не лишалося нічого іншого, крім як зробити рентген. Щоб пошукати старі переломи і таке інше. Знімки повинні були бути розіслані всім гренландським лікарям. Як і повний знімок того, що залишилося від їхніх зубів.

Тільки зараз я помічаю, що на знімку нижче таза відсутні стегнові кістки.

Лаґерманн обережно прикріплює ще два знімки поряд із першим. На одному з них зображено цілком майже не ушкоджений хребет. Другий являє собою хаос шматочків кісток і затемнень — розірваний на шматки всесвіт.

— Тут постає чимало професійних питань. Наприклад, про положення тіла щодо центру вибуху. Схоже, що вони сиділи прямо на самій вибухівці. Що вона не була — як завжди буває у разі використання пластичних вибухових речовин у горах або на льоду — поміщена в пробурений шурф або ж у кумулятивний пристрій, який фокусує вибух у певному напрямі. Що вона, якщо так можна висловитися, злетіла в повітря прямо їм у дулу. Що трапляється вкрай рідко, коли працюють професіонали.

— Я йду, — каже Бенья. Але сидить і далі.

— Усе це, звичайно, домисли, що ґрунтуються на дуже слабких доказах. Але інакше ось із цим.

Він вішає два більших знімки під першими.

— Збільшення, зроблене з негатива цих ділянок.

Він показує сигарою.

— Видно залишки печінки, нижній oesofagus і шлунок. Тут застрягло нижнє ребро, прямо над vertebra lumbalis, який ось тут. Це серце. Тут пошкоджено, тут ні. Ви бачите що-небудь?

Для мене це хаос сірих і чорних відтінків. Моріц нахиляється вперед. Цікавість перемагає марнославство. З внутрішньої кишені він дістає ті окуляри, в яких бачили його тільки ми, близькі йому жінки. Потім він торкається нігтем кожного знімка:

— Тут.

Лаґерманн випростується.

— Так, — каже він. — Саме тут. Але що це за чортівня? Моріц бере збільшувальне скло з алюмінієвої таці. Навіть коли він показує мені це, я нічого не бачу. І лише коли він показує мені на іншому знімку, мені вдається розгледіти. Як у гляціології. Один раз — це тільки випадковість. Повторення створює структуру.

Це білуватий, завтовшки з голку слід, нерівний, звивистий. Він іде уздовж розбитих хребців, зникає біля ребер, з являється біля одного краю легені, зникає і потім виникає біля серця, поза ним і частково в ньому, у великому шлуночку, немов біла ниточка світла.

Лаґерманн показує на іншу фотографію. Слід іде через печінку, у ліву нирку.

Вони дивляться через лупу.

Потім Моріц обертається. З письмового столу він бере глянсовий товстий журнал.

— «Nature», — каже він. — Спеціальний випуск сімдесят девятого року. На який ти, Смілло, звернула мою увагу.

Справа фотографія. Рентгенівський знімок, але знятий за допомогою спеціальної техніки, тож видно і тканини, а тіло зовсім непомітно переходить у скелет.

— Це, — каже Моріц, — житель Гани.

Він проводить авторучкою уздовж лівого боку знімка. Видно світлий, звивистий слід, що йде від стегна вгору через черевну порожнину.

— Dracunculus, — каже він. — Гвінейський черв’як. Переноситься ракоподібними Cyclops у питній воді. Може також проникати через шкіру. Дуже неприємний паразит. Досягає метра завдовжки. Рухається по тілу зі швидкістю до одного сантиметра на добу. Висовує нарешті голову на стегні. Тут його і ловлять африканці й намотують на паличку. Щодня вони витягають кілька сантиметрів. На те, щоб витягнути його, йде місяць. Цей місяць і всі попередні — це період безперервних страждань.

— Яка гидота, — каже Бенья.

Ми всі троє схилилися над знімками.

— Я так і думав, — каже Лаґерманн, — я так і думав, що це має бути якийсь черв’як.

— Стаття в «Nature», — каже Моріц, — присвячена діагностуванню таких паразитів за допомогою рентгена. Це дуже складно, якщо немає звапніння тканини навколо них. Оскільки серце більше не б’ється, дуже важко змусити контрастну речовину поширитися по тілу.

— Але тут мова про Гренландію, — кажу я. — А не про тропіки.

Моріц киває:

— Але ти підкреслила назву статті на аркуші. Її написав Лоєн. Це один з основних напрямів його досліджень.

Лаґерманн постукує по знімку:

— Я нічого не знаю про тропічні хвороби. Я судово-медичний експерт. Але в цих двох людей щось упровадилось. Щось, можливо, схоже на черв’яка, можливо, на щось інше. Воно залишило канал завдовжки сорок сантиметрів і щонайменше два міліметри в діаметрі. Що проходить прямо через діафрагму і м’які тканини. Що потрапляє в ділянки, зруйновані в результаті цього запальним процесом. Цим двом панам було наплювати на тротил. Вони померли ще до вибуху. Померли, бо щось — біс його знає, що це було, — просунуло голову відповідно в серце і печінку.

Ми стоїмо, розгублено дивлячись на знімки.

— Найбільш підходящою людиною для вирішення цієї проблеми, — каже Моріц, — був би, напевно, Лоєн.

Лаґерманн дивиться на нього примружившись.

— Так, — каже він. — Було б цікаво послухати, що він може сказати. Але, мабуть, щоб бути впевненими в щирості його відповідей, нам би довелося прив’язати його до стільця, дати йому пентотал натрію і приєднати його до детектора брехні.

6

Я дуже хочу зрозуміти Бенью. І в цю хвилину більше, ніж будь-коли.

Так було не завжди. Не завжди мені конче треба було зрозуміти. В усякому разі, я кажу собі, що так було не завжди. Коли я вперше приїхала в Данію, я лише сприймала явища. У їх жаху, або красі, або тяжкому смутку. Але при цьому не відчуваючи особливої потреби пояснювати собі їх.

Часто, коли Ісайя приходив додому, йому нічого було їсти. За столом у тютюновому диму сиділа зі своїми друзями Юліана, і був сміх, і сльози, і жахливе пияцтво, але не було навіть п’яти крон, щоб спуститися й купити смаженої картоплі. Він ніколи не скаржився. Він ніколи не лаяв свою матір. Він не дувся. Терпляче, мовчки, обережно він ухилявся від простягнутих до нього рук і йшов. Щоб, коли це можливо, знайти інший вихід. Іноді бував удома механік, іноді — я. Він міг просидіти в моїй вітальні годину чи більше, не кажучи, що він голодний. Твердо дотримуючись правил гренландської ввічливості, що доходить до дурості.

Коли я готувала йому їду, коли варила скумбрію вагою півтора кілограма і давала йому її цілком долі на газеті, бо саме там йому найбільше подобалося їсти, і він обома руками, не кажучи ні слова, з методичною ґрунтовністю розправлявся з цілою рибиною, з’їдав очі й висмоктував мозок, обсмоктував хребет і гриз плавці — ось у таку хвилину в мене іноді виникало бажання пояснити. Спробувати зрозуміти різницю між дитинством у Данії і дитинством у Гренландії. Щоб осягнути принизливі, втомливі, одноманітні емоційні драми, які зв’язують європейських дітей і батьків взаємною ненавистю і залежністю. І щоб зрозуміти Ісайю.

Глибоко в душі я знаю, що прагнення осягнути веде до сліпоти, що бажання зрозуміти несе в собі жорстокість, яка затьмарює те, до чого прагне розуміння. Тільки сприйняття має чуйність. У такому разі я, напевно, і слабка, і жорстока. Мені ніколи не вдавалося відмовитися від цих спроб.

На перший погляд у Беньї є все. Я знайома з її батьками. Це підтягнуті і стримані люди, вони грають на роялі, говорять іноземними мовами, а щоліта, коли балетна школа Королівського театру закривалася, вони, їдучи на південь у дім на Коста Смеральда, брали з собою кращого французького балетного педагога, щоб той кожного ранку на оточеній пальмами терасі ганяв Бенью, бо так вона сама захотіла.

Можна було б подумати, що людина, яка ніколи не страждала або не діставала відмови ні в чому скільки-небудь серйозному, знайде спокій усередині себе. Довгий час я неправильно оцінювала її. Коли вона ходила по дому перед нами з Моріцом, одягнена тільки в свої маленькі трусики, і закривала лампи червоними шовковими хустками, бо світло ріже їй очі, і весь час домовлялася про щось із Моріцом, а потім відмовлялася, бо, як вона говорила, сьогодні їй потрібно зустрітися зі своїми однолітками, мені здавалося, що це в них така гра. Що вона на незбагненній хвилі самовпевненості випробовувала свою молодість, красу і привабливу силу на Моріці, котрий майже на півсотні літ старший за неї.

Одного разу я стала свідком того, як вона зажадала переставити меблі, щоб у неї було місце танцювати, а він не погодився.

Спочатку вона не повірила. Її гарненьке личко, трохи косоокі мигдалеподібні очі і прямий лобик під кучериками заздалегідь світилися впевненістю в перемозі. Потім вона зрозуміла, що він не здасться. Можливо, це було вперше в їхніх стосунках. Спочатку вона зблідла від гніву, а потім її обличчя скривилося гримасою. В очах з’явилися відчай, порожнеча, самотність, губи стиснися в пригніченому, інфантильному, нестямному риданні, яке, проте, ніяк не могло вирватися назовні.

Тоді я зрозуміла, що вона кохає його. Що за зухвалим кокетуванням ховається схожа на бойові дії любов, яка винесе все і битиметься в усіх необхідних танкових баталіях і натомість зажадає все. Тоді ж я подумала, що вона, напевно, завжди ненавидітиме мене. І що вона заздалегідь програла. Десь у душі Моріца є зона, куди вона ніколи не зможе проникнути. Обитель його почуттів до моєї матері.

Чи, може, я все-таки помиляюся. У цю мить, саме зараз, мені спадає на думку, що вона, можливо, все ж таки виграла. Якщо це так, то я визнаю, що вона добре попрацювала. І не обмежуючись тільки тим, щоб крутити своєю маленькою попкою. І не задовольняючись тільки тим, щоб кидати на Моріца, який сидить у першому ряду партеру, млосні погляди, сподіваючись, що це окупиться в майбутньому. І не сподіваючись на свій вплив удома і в лоні сім’ї. Якби я раніше й не розуміла цього, то у цю мить розумію. Розумію, що в Беньї є природна сила.

Я стою в снігу, притиснувшись до стіни будинку, і заглядаю у вікно буфетної. Бенья наливає молоко в склянку. Чарівна, гнучка Бенья. І простягає її людині, яка з’являється в полі мого зору. Ця людина Ніготь.

Я повертаюся по Странваєн, з боку станції Клампенборґ, і диво, що я його помічаю, бо у мене був тяжкий день.

Цього ранку я більше не в змозі з усім цим боротися і, вставши, прибираю під лижну шапочку волосся й пов’язку, яка тепер являє собою лише шматочок пластиру, що закриває рану, надіваю темні окуляри й пальто і їду потягом на Центральний вокзал, звідки дзвоню механікові додому, але ніхто не бере трубку.

Потім я прогулююся уздовж набережної від Толькаєн до Ланґелініе, щоб зібратися з думками. Біля станції Норхаун я роблю кілька покупок, мені упаковують коробку, яку я прошу доставити на віллу Моріца, і дзвоню з телефону-автомата, і цей дзвінок — це мені ясно — є одним з найважливіших вчинків у моєму житті.

Та все ж це означає на диво мало. У деяких випадках фатальні рішення в житті, можливо, навіть ті, де йдеться про життя і смерть, даються з майже безтурботною легкістю. Але дрібниці, наприклад, те, як чіпляєшся за щось, що все одно щезло, виявляються такими важливими. Цього дня необхідно знову побачити Кніппельсбро, де ми з ним їхали, і «Білий розтин», де ми з ним спали, і Кріолітове товариство, і Скудехаунсвай, де ми гуляли під руку. З автомата на станції Норхаун я знову дзвоню йому. Слухавку бере якийсь чоловік. Але це не він. Це стриманий, анонімний голос.

— Алло?

Я мовчу. Потім вішаю слухавку.

Я перегортаю телефонну книгу. Не можу знайти його автомайстерню. Я беру таксі до площі Тофтеґор і йду по алеї Віґерслев. Тут немає ніякої майстерні. З автомата я дзвоню у відділення профспілки. Людина, яка говорить зі мною, люб’язна і терпляча. Але на алеї Віґерслев ніколи не була зареєстрована ніяка майстерня.

Ніколи до цього я не звертала уваги на те, як відкриті для спостереження телефонні будки. Дзвонити з них — все одно що виставляти себе для моментального пізнання.

У телефонній книзі дві адреси Центру еволюційних досліджень: одна в Інституті Авґуста Кроґа, а друга в Данському технічному університеті на Лундтофтеслеттен. За останньою адресою міститься також бібліотека і секретаріат центру.

Я беру таксі до Кампманнсґаде, до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. Усмішка, краватка і простодушність хлопця все ті ж.

— Добре, що ви прийшли, — каже він.

Я показую йому вирізку з газети.

— Ви читаєте іноземні газети. Ви пам’ятаєте цей випадок?

— Самогубство, — каже він. — Усі це пам’ятають. Секретар консульства кинулася з даху. Той, кого затримали за підозрою, намагався відрадити її від цього. Справа викликала обговорення принципових питань правового захисту данців за кордоном.

— Ви не пам’ятаєте ім’я секретаря?

На очах у нього з’являються сльози.

— Я вивчав міжнародне право на одному курсі з нею. Чудова дівчина. Її звали Раун. Наталі Раун. Вона збиралася піти працювати до Міністерства юстиції. Говорили — у вузьких колах, — що вона може стати першою жінкою — начальником поліції.

— Немає «вужчого кола», — кажу я. — Якщо щось відбувається в Гренландії, воно виявляється пов’язаним з чимось іншим у Сінгапурі.

Він сумно дивиться на мене, нічого не розуміючи.

— Ви прийшли не для того, щоб зустрітися зі мною, — каже він. — Ви прийшли через це.

— Я не заслуговую на те, щоб зі мною знайомитися ближче, — кажу я, не кривлячи душею.

— Вона була схожа на вас. Таємнича. Її теж не можна було уявити собі в кабінеті за роботою. Я так і не зрозумів, чому вона раптом стала секретарем у Сінгапурі. Адже це інше міністерство.

Я їду потягом до станції Люнґбю, а звідти автобусом. Якоюсь мірою все — так само, як і колись, у сімнадцять років. Здається, що відчай повністю паралізував тебе, але ні — цього не відбувається, він концентрується в темній точці десь усередині тебе, змушуючи решту системи функціонувати, змушуючи тебе робити конкретні справи, які, можливо, і не такі вже важливі, але які тримають тебе в тонусі, гарантуючи, що ти все-таки якимсь чином живеш.

Між будинками лежить сніг завтовшки з метр, розчищені тільки вузькі доріжки.

Центр еволюційних досліджень ще не повністю обладнаний. У приймальні встановлено конторську стійку, але вона закрита зверху, бо фарбують стелю. Я пояснюю, що саме я розшукую. Одна з жінок питає, чи замовлено у мене комп’ютерний час. Я відповідаю, що ні. Вона хитає головою, бібліотека ще не відчинена, а архів міститься в UNIC — Данському обчислювальному центрі науки та освіти, комп’ютерній мережі вищих навчальних закладів, закритій для зовнішнього користування.

Якийсь час я тиняюся між будинками. Коли я вчилася в університеті, я кілька разів бувала в цьому місці. У нас тут проводилися заняття з топографічної зйомки. За цей час усе змінилося. Стало суворішим і чужішим, ніж я це пам’ятаю. Або ж справа в холоді. Чи в мені самій.

Я проходжу повз будинок обчислювального центру. Двері зачинені, але, коли виходить група студентів, мені вдається увійти. У центральному залі стоїть з півсотні терміналів. Якийсь час я чекаю. До залу входить літній чоловік, і я йду слідом за ним. Він сідає, а я стаю за його спиною й уважно спостерігаю. Він мене не помічає. Просидівши годину, він іде. Я сідаю за вільний термінал і натискаю на клавішу. Комп’ютер вимагає: Log on User ID.[19] Я набираю LTH3, як це робив літній чоловік. Комп’ютер відповідає: Welcome to: Лабораторія технічної гігієни. Your password?[20] Я набираю ЙПБ. Як і літній пан. Комп’ютер відповідає: Welcome Mr. Єнс Пітер Брамслев.

Коли я набираю: Центр еволюційних досліджень — комп’ютер пропонує мені меню. Один із пунктів «Бібліотека». Я набираю ім’я Терк Вид. Є назва тільки однієї праці. «Гіпотеза про винищування підводного життя в полярних морях у зв’язку з подією, описаною Альваресом».

Стаття на ста сторінках. Я гортаю їх. Хронологічні таблиці. Фотографії скам’янілостей. Ані їх, ані текст під малюнками розібрати неможливо через низьке розділення екрана. Різні криві. Кілька геологічних карт-схем сучасної Девісової протоки в різні моменти її становлення. Усе здається однаково незрозумілим. Я натискаю на клавішу, щоб потрапити в кінець.

Після довгого списку літератури йде дуже коротке резюме статті.

Я знову гортаю назад. Мова чітка, стиль ясний, він не залишає сумнівів. Та все ж здається, що шістдесят п’ять мільйонів років — це дуже давно.

Уже стемніло, коли я сідаю на потяг, щоб їхати назад. Вітер несе з собою легкий сніжок — pirhuk. Моя свідомість реєструє це, неначе я перебуваю під анестезією.

У великому місті починаєш особливим чином дивитися на світ навколо себе. Сфокусований, випадково вибірковий погляд. Якщо роздивляєшся пустелю або крижану поверхню, то дивишся інакше. Деталі вислизають з фокуса заради цілого. Такий погляд бачить іншу реальність. Якщо таким чином дивитися на обличчя, воно починає розчинятися в змінному ряду масок.

Для такого погляду хмара пари від дихання людини, та пелена охолоджених крапель, яка за температури нижче восьми градусів Цельсія утворюється у видихуваному повітрі, не просто спостережуване на відстані до 50 сантиметрів від рота явище. Це щось складніше — зміна структури простору навколо теплокровної істоти, аура незначних, але очевидних температурних зрушень. Я бачила, як мисливці стріляють зайців-біляків зимової беззоряної ночі з відстані двісті п’ятдесят метрів, прицілившись тільки в хмарку навколо них.

Я не мисливець. І всередині себе я занурена в сон. Можливо, я близька до того, щоб здатися. Але я відчуваю його на відстані п’ятдесяти метрів — до того, як він може почути мене. Він чекає між двома мармуровими колонами, які стоять обабіч воріт, що ведуть від Странваєн до сходів будинку.

У районі Нерребро люди можуть стояти на розі вулиці і в підворіттях, там це не має ніякого значення. На Странваєн це не нормально. До того ж я стала надчутливою. І я струшую з себе бажання здатися, роблю кілька кроків назад і опиняюся в саду сусідів.

Я знаходжу дірку в огорожі, як я багато разів робила в дитинстві, пролізаю всередину і чекаю. За кілька хвилин я бачу другого. Він розмістився біля рогу будиночка воротаря, там, де під’їзд до будинку робить поворот.

Я йду назад, до того місця, звідки можу підійти до дверей кухні під таким кутом, щоб бути непомітною для них обох. У темряві вже майже нічого не видно. Чорна земля між трояндами тверда як камінь. Басейн для птахів оточений великим заметом.

Рухаючись уздовж стіни будинку, я раптом несподівано розумію, що мені, якій раніше так часто ввижалося переслідування, можливо, до цього моменту і не було на що особливо скаржитись.

Моріц сидить один у вітальні, я бачу його через вікно. Він сидить у низькому дубовому кріслі, стискаючи його ручки. Я йду далі, навколо будинку, повз головний вхід, уздовж бічної стіни будинку до виступаючої її частини. У буфетній світло. Там я і бачу Бенью, що наливає в склянку холодне молоко. Молоко підкріплює сили такого вечора, коли треба спостерігати і чекати. Я підіймаюся пожежною драбиною. Вона веде до балкона перед тією кімнатою, яка колись була моєю. Я забираюся всередину й навпомацки пробираюся далі. Коробку доставили — вона стоїть на підлозі.

Двері в коридор відчинені. Внизу, в передпокої, Бенья проводжає Нігтя.

Я бачу, як він темною тінню йде по доріжці. У напрямку до гаража, потім заходить у маленькі двері.

Звичайно ж, вони поставили машину в гараж. Моріц злегка пересунув свою, якою він користується щодня, щоб звільнити їм місце. Громадяни зобов’язані надавати всіляку допомогу поліції.

Я навшпиньки спускаюся по сходах. Мені вони добре знайомі, тож я не роблю ніякого шуму. Спускаюся в хол, проходжу повз гардероб і заходжу до маленької вітальні. Там стоїть Бенья. Вона мене не бачить. Вона стоїть, дивлячись на Ересунн. На вогні в гавані Туборґ, на Швецію і форт Флак. Вона наспівує. Не те щоб радісно і спокійно. Радше напружено. Сьогодні вночі, думає вона, схоплять Сміллу. Цю ескімоську дурепу.

— Бенья, — кажу я.

Вона блискавично, немов у танці, обертається. Але враз завмирає.

Я нічого не кажу, просто показую на двері, і, похнюпивши голову, вона йде попереду мене у вітальню.

Я стою в дверях, де з-за довгих штор мене не видно зовні.

Моріц підводить голову і бачить мене. Вираз його обличчя не міняється. Але обличчя стає нещаснішим, замученішим.

— Це я.

Бенья стає поряд з ним. Він належить їй.

— Це я їм подзвонила, — каже вона.

Він шкребе рукою підборіддя. Сьогодні увечері він не голений. Щетина чорна, місцями із сивиною. Говорить він тихо й покірно.

— Я ніколи не говорив, що я бездоганний, Смілло.

Це я вже чула безліч разів, але не наважуюся нагадати йому про це. Вперше в житті я бачу, що він старий. Що він колись, може дуже скоро, помре. Мить я борюся з собою, потім здаюся, і мене охоплює співчуття. У цю злощасну мить.

— Вони чекають тебе на вулиці, — каже Бенья. — Вони заберуть тебе. Тобі тут нічого робити.

Я не можу не захоплюватися нею. Щось схоже на це оскаженіння можна спостерігати у самок білих ведмедів, що захищають своїх дитинчат.

Моріц наче не чує її. Голос його як і раніше тихий, зосереджений. Неначе він радше звертається до самого себе.

— Адже я так хотів спокою. Я так хотів, щоб навколо мене була сім’я. Але в мене це не вийшло. Ніколи не виходило. Все виходить з-під мого контролю. Коли я побачив ту коробку, яку принесли сьогодні увечері, я зрозумів, що ти знову їдеш. Як і багато разів раніше. Я став дуже старий, щоб повертати тебе додому. Можливо, і тоді не треба було цього робити.

Його очі наливаються кров’ю, коли він дивиться на мене.

— Я не хочу відпускати тебе, Смілло.

У житті кожної людини існує можливість досягти визначеності. Він цю можливість утратив. Ті внутрішні протиріччя, які зараз притискають його до крісла, мучили його і тоді, коли йому було тридцять, коли він став моїм батьком, коли я узнала його. Минулі роки лише підірвали сили, необхідні йому для боротьби з ними.

Бенья облизує губи.

— Ти сама вийдеш до них, — каже вона, — чи мені їх покликати?

Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, я намагалася покинути цей дім, цю країну. Кожного разу доля використовувала Моріца як своє покірне знаряддя, щоб покликати мене назад. У цю мить стає так ясно, як не було ясно з самого мого дитинства, що свобода вибору — це ілюзія, що життя веде нас через багато гірких, безглуздих, повторюваних зіткнень з тими проблемами, яких ми не вирішили. Якоїсь іншої миті мене б ця думка потішила. Але тепер я дуже втомилася. Тому я підкоряюся і готуюся здатися.

Тут Моріц устає.

— Бенья, — каже він, — ти залишишся тут.

Вона здивовано дивиться на нього.

— Смілло, — каже він, — що я повинен зробити?

Ми, примружившись, дивимося одне на одного оцінюючим поглядом. У ньому щось зрушилося.

— Машина, — кажу я. — Піджени машину до заднього входу. Ближче, щоб ти непомітно від них міг винести коробку. І щоб я могла вийти і лягти на підлогу між сидіннями.

Коли він виходить з кімнати, Бенья сідає в його крісло. Її обличчя відчужене, невиразне. Ми чуємо, як заводиться машина, як вона виїжджає з гаража, чути скрип коліс по гравію перед дверима. Звук відчинюваних дверей. Обережні кроки Моріца, що з напругою несе коробку наниз.

Коли він заходить у кімнату, на ньому гумові чоботи, непромокальне пальто і шапка. Він зупиняється на мить у дверях. Потім повертається спиною і йде.

Коли я встаю, Бенья неквапно йде за мною. Я заходжу до маленької вітальні, де стоїть телефон, і набираю номер. Трубку відразу ж знімають.

— Я їду, — кажу я. І вішаю слухавку.

Коли я обертаюся, переді мною стоїть Бенья.

— Коли ви поїдете, я вийду до них і відправлю їх за вами.

Я підходжу до неї впритул. Великим і вказівним пальцями я хапаю через трикотажні брюки її венерин горбик і стискаю його. Коли вона відкриває рот, я другою рукою хапаю її за горло і натискаю на трахею. Її очі стають великими, і в них з’являється страх. Вона опускається навколішки, і я услід за нею, поки ми не опиняємося на підлозі одна перед одною. Вона більша і важча за мене, але її сила і злість реалізуються по-іншому. У Королівському театрі не вчать знаходити своєму гніву фізичне вираження.

— Бенья, — шепочу я, — не заважай мені.

Я натискаю сильніше. На її верхній губі виступають крапельки поту.

Потім я її відпускаю. Вона не вимовляє ні звуку. Її обличчя застигло від страху.

Двері з холу відчинені. Машина стоїть біля самісінького входу. Я заповзаю всередину. На задньому сидінні стоїть моя коробка. Мене прикривають пледом. Моріц сідає на переднє сидіння.

Біля гаража машина зупиняється. Скло опускається.

— Дуже вдячні вам за допомогу, — каже Ніготь.

І ми їдемо.

У клубі воднолижників «Скоуховед» широкий дерев’яний схил спускається з високого пірса в море. Там чекає Ландер. На ньому водонепроникний комбінезон, що становить єдине ціле з чобітьми. Комбінезон чорного кольору.

Чорного кольору і той брезент, яким закрито дах його машини. Це не «ягуар», а «лендровер» з високим кузовом.

Чорного кольору і гумовий човен, що лежить під брезентом, — «зодіак» з цупкої прогумованої тканини з дерев’яним дном. Моріц хоче допомогти, але не встигає. Легким ривком маленький чоловічок знімає човна з машини, перевертаючи його собі на голову, а потім плавним рухом опускає вниз.

З багажника він дістає підвісний мотор, кладе його в човен і закріплює на кормі.

Ми втрьох піднімаємо човен, щоб спустити його на воду. Зі своєї коробки я дістаю гумові чоботи, в’язаний шолом, що залишає відкритим тільки обличчя, теплі рукавички і зюйдвестку, яку я надягаю поверх светра.

Моріц не виходить з нами на схил, а залишається стояти за огорожею.

— Я можу що-небудь для тебе зробити, Смілло?

Відповідає йому Ландер:

— Ви можете швидше звідси поїхати.

Потім він відштовхується і заводить мотор. Невидима рука підіймає човен знизу й відводить нас від берега. Падаючий сніг стає густішим. За кілька секунд постать Моріца зникає. Якраз у ту мить, коли він повертається і йде до машини.

На лівому зап’ясті Ландера — компас. У коридорі видимості, що виник на мить у сніговій пелені, з’являється шведський берег. Вогні Торбека. І немов хисткі, світлі плями в темряві, два судна, що стоять на якорі між берегом і центральним фарватером. На північний захід від форту Флак.

— Справа по борту «Кронос».

Мені дивно бачити Ландера без його кабінету, його спиртного, його високих підборів, його елегантного одягу. Мене дивує та несподівана впевненість, з якою він керує човном посеред хвиль, що все дужче посилюються в міру того, як ми відходимо від берега.

Я намагаюся зорієнтуватися. До фарватеру одна морська миля. Два буйки по дорозі. Маяки при вході до гавані Туборґ, гавань Скоуховед. Вогні на пагорбах над Странваєн. Контейнеровоз, що йде на південь.

Коли все це пропадає в сніговій пелені, я двічі поправляю його курс. Він з подивом дивиться на мене, але підкоряється. Я нічого не намагаюся йому пояснити. Що я можу сказати?

Здіймається вітерець. Він кидає нам в обличчя холодні, різкі бризки солоної води. Ми притискаємося до дна човна і притуляємося одне до одного. Важкий «зодіак» танцює на стоячій хвилі. Він притискає губи до мого в’язаного шолома, який я закотила догори.

— Ми з Фойлом служили разом на флоті. У загоні аквалангістів спеціального призначення. Нам було трохи за двадцять. Розумна людина тільки в такому віці й може миритися з подібним лайном. Протягом півроку ми вставали о п’ятій годині ранку, плавали по кілометру в крижаній воді й бігали по півтори години. У нас були нічні стрибки у воду, за п’ять кілометрів від узбережжя Шотландії, а я страждаю на курячу сліпоту. Ми тягали цей бісів гумовий човен по данських лісах, а офіцерам було насрати на нас, вони намагалися переробити нашу психіку, щоб з нас вийшли солдати.

Я кладу долоню на його руку, яка тримає рукоятку керування, і виправляю курс. За п’ятсот метрів попереду зелений вогонь по правому борту і три високо розташованих ходових вогні контейнеровоза перетинають наш курс.

— Звичайно найвитривалішими були невисокі люди. Мого зросту. Ми могли терпіти довго. Великі могли зробити одноразове зусилля — і були готові. Нам доводилося класти їх у гумовий човен і нести із собою. Але Фойл — інша річ. Фойл був великим. Але швидким, як невисокий. Його неможливо було вимотати. Вони не могли розколоти його на заняттях з ведення допитів. Він просто доброзичливо дивився на них, ти знаєш як. І не відступав ні на міліметр. Якось ми пірнали під лід. Взимку. Море замерзло. Нам довелося пробити ополонку в кризі. Того разу течія була сильна. Опускаючись униз, я пройшов через холодний потік. Таке буває. Конденсована волога від видихуваного повітря перетворюється на лід і блокує маленькі клапани в дихальному апараті. До цього моменту я не встиг прикріпити страхувальний трос, по якому можна повернутися до ополонки. Це роблять, коли пірнають під лід. Якщо віддаляєшся від ополонки на два метри, вона стає темною смужкою. На відстані.п’яти метрів її вже взагалі не видно. Тож мене охоплює паніка. Я втрачаю трос. Мені здається, що я взагалі більше не бачу ополонки. Все під льодом зеленувате, виблискуюче, ніби освітлене неоновою лампою. Мені здається, що мене відносить у царство мертвих. Я відчуваю, як течія підхоплює мене і тягне униз і вбік. Мені розповіли, що Фойл побачив це. Тоді він схопив свинцевий пояс і стрибнув у воду без кисневих балонів. Тільки з тросом у руці. Тому що часу було в обріз. Він опускається до мене. Хапає мене на глибині дванадцять метрів. Але він пірнув у костюмі, не пристосованому для глибини. Це означає, що тиск вчавлює гуму костюма в тіло, збільшуючись на одну атмосферу кожні десять метрів. Приблизно на глибині десять метрів гумові краї врізалися в його шкіру на зап’ястях і кісточках. Коли ми підіймалися на поверхню, я пам’ятаю тільки хмари крові.

Я згадую шрами на зап’ястях і кісточках, темні, як металеві браслети.

— Це він викачував воду з моїх легенів. І робив мені штучне дихання. Нам довелося довго чекати. У них був тільки маленький газотурбінний вертоліт, а погода була погана. Поки ми летіли, він весь час робив мені масаж серця і давав кисень.

— Летіли куди?

— У Скоресбюсунд. У нас були навчання в Гренландії. Було холодно. Але йому було все байдуже.

Сніг змикається навколо нас безладними ґратами, диким хаосом косих ліній.

— Він зник, — кажу я. — Я намагалася додзвонитися до нього. Хтось незнайомий бере трубку. Можливо, його заарештовано.

За хвилину до появи судна я вже відчуваю, що воно поряд. Якірні ланцюги, що натягаються, повільний рух усієї масивної вихлястої громадини.

— Забудь його, дитинко. Тим, хто залишається, доводиться забувати.

З лівого борту — маленький бон біля підніжжя крутого трапа, що освітлюється самотнім жовтим вогником. Він не вимикає мотор, а приводить човен у рівновагу, міцно вхопившись за залізну балку.

— Ти можеш повернутися назад, Смілло.

У ньому є щось зворушливе, неначе тільки зараз він розуміє, що це вже не гра.

— У тому-то й річ, — кажу я, — що у мене немає нічого, до чого б варто було повертатися.

Я сама закидаю коробку на бон. Коли я забираюся услід за нею й обертаюся, він стоїть мить, дивлячись на мене, маленька фігурка, яка підіймається й опускається, підкоряючись танцюючому рухові великого гумового човна. Потім він, повернувшись, відштовхується від бона.