Смілла та її відчуття снігу

1

— Я думаю, — каже Лукас, — про маленького капітана он на тому містку. Він більше не керує судном. Він уже не має влади. Він лише сполучна ланка, що передає імпульси складній машині.

Лукас стоїть, спершись ліктем на поручні крил містка. З моря перед носом «Кроноса» виростає хмарочос, покритий червоною поліемаллю. Він підноситься над передньою палубою і тягнеться увись, минувши верхівку щогли. Якщо задерти голову, то можна побачити, що десь під сірими хмарами навіть цьому явищу настає кінець. Це не будинок. Це корма супертанкера.

Коли я була маленькою і жила в Кваанааку, наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих, навіть європейський час ішов відносно повільно. Зміни відбувалися в такому темпі, що встигав виникнути протест проти них. Цей протест спочатку виявлявся в понятті «старі добрі часи».

Туга за минулим була тоді новим відчуттям у Туле. Сентиментальність завжди буде першим бунтом людини проти прогресу.

Таке ставлення вже застаріло. Тепер необхідний якийсь інший протест, а не плаксива ностальгія. Річ у тому, що тепер усе йде так швидко, що вже зараз ми переживаємо те, що за мить буде «добрим старим часом».

— Для таких суден, — каже Лукас, — навколишній світ більше не існує. Якщо, зустрівшись у морі, спробуєш зв’язатися з ними по УКХ, щоб обмінятися прогнозами погоди і координатами або щоб дізнатися про скупчення льоду, то вони не відгукнуться. У них взагалі не увімкнене радіо. Якщо водотоннажність судна двісті п’ятдесят тисяч кубічних метрів, і стільки ж кінських сил, скільки в атомної електростанції, і на ньому величезний, як старий корабельний рундук, комп’ютер для розрахунку курсу і швидкості, щоб потім, у міру потреби, або точно дотримуватись їх, або трохи відхилятися, то навколишній світ тебе вже більше не цікавить. Тоді від усього світу залишається тільки місце, з якого ти пливеш, місце, куди ти пливеш, і той, хто тобі платить, коли ти дістанешся до місця.

Лукас схуднув. Він почав курити.

Так чи так, але він має рацію. Одна з особливостей розвитку Гренландії — це відчуття, що все відбулося зовсім недавно. Нові, добре озброєні і швидкохідні інспекційні кораблі Данського військово-морського флоту тільки що введені в дію. Референдум про членство в Спільному ринку і незначна більшість за вихід з 1 січня 1985 року, повторне обговорення в листопаді 1992 року і повторний вступ 1 січня 1993 року — найбільший зовнішньополітичний поворот в історії — відбулися буквально днями. Міністр оборони щойно обмежив в’їзд до Кваанаака з військових міркувань. А те місце, біля якого ми стоїмо, — плавуче нафтосховище «Ґрінленд Стар», двадцять п’ять тисяч металевих понтонів, прикріплених до дна моря на глибині семисот метрів, пів квадратного кілометра потворного і сумного, відкритого всім вітрам зеленого металу, за двадцять морських миль од берега, — побудовано зовсім недавно. «Динамічний» — слово, яке так люблять політики.

Все це створено з метою придушення.

Придушення не гренландців. Час військової присутності, прямого насильства цивілізації в Арктиці відходить. Для прогресу це вже більше не є необхідністю. Тепер цілком достатньо ліберального заклику до пожадливості в усіх її виявах.

Технологічна культура не знищила народи, що проживають біля Північного Льодовитого океану. Думати так — це означає бути дуже високої думки про цю культуру. Вона лише стала ініціатором, всеосяжним прикладом можливості — яка закладена в будь-якій культурі і в будь-якій людині — будувати життя навколо особливої західної помісі жадання і несвідомого.

Придушити вони хочуть інше, щось більше, те, що поза людьми. Це море, земля, лід. Конструкція, яка тягнеться біля наших ніг, це і є така спроба.

Лукасове обличчя спотворене неприязню.

— Раніше, до дев’яносто другого, була лише база «Поларойл» біля Ферінґехауна. Маленьке селище. На одному боці фіорду телеграф і рибообробний завод. На другому боці весь комплекс. Під керуванням Гренландської торгової компанії. З вантажем до п’ятдесяти тисяч тонн ми могли пришвартуватися кормою. Спустивши шланги, ми виходили на берег. Там був лише один житловий будинок, їдальня, насосна станція. Пахло дизельним паливом і бримолем. П’ять чоловік справлялися з усім. А в їдальні ми зазвичай пили з керівником джин з тоніком.

Цієї сентиментальної сторони я в ньому раніше не помічала.

— Це, напевно, було здорово, — кажу я. — А танці в дерев’яних черевиках під акордеон теж були?

Його очі перетворюються на щілинки.

— Ви не праві, — каже він. — Я розповідаю про повноваження. І про свободу. Тоді капітан був вищою інстанцією. Ми сходили на берег, весь екіпаж, окрім стоянкового вахтового. У Ферінґехауні не було нічого. Це було всього лише Богом забуте пустинне місце між Готхопом і Фредеріксхопом. Але при тому, що там нічого не було, там, коли виникало бажання, можна було прогулятися.

Він киває у бік системи понтонів перед нами і в бік бараків з алюмінію віддалік.

— Тут три безмитних магазини. Звідси постійне вертолітне сполучення із землею. Тут є готель і водолазна станція. Пошта. Представництва «Шеврона», «Галфа», «Шелла» і «Ессо». Вони за дві години можуть змонтувати посадочну смугу для невеликого реактивного літака. У судна, що стоїть перед нами, бруттотоннаж сто двадцять п’ять тисяч тонн. Тут розвиток і прогрес. Але ніхто не може зійти на берег, Ясперсен. Вони прийдуть на судно, якщо вам щось знадобиться. Вони відзначать у листку замовлень те, що вам потрібне, і повернуться з пересувним трапом і запхнуть усе вам на борт. Якщо капітан наполягає на тому, щоб зійти на платформу, то приходять двоє офіцерів безпеки, забирають тебе біля трапа і водять за ручку, аж поки ти повернешся назад. Кажуть, що через небезпеку пожежі. Через небезпеку диверсії. Кажуть, що, коли сховища заповнені, тут одночасно знаходиться мільярд літрів нафти.

Він хоче взяти наступну сигарету, але пачка порожня.

— Це суть централізації. У цих умовах ті, хто водить кораблі, майже загубилися. Моряків більше немає.

Я чекаю. Йому щось від мене треба.

— Ви сподівалися покинути судно?

Я хитаю головою.

— Навіть якби це був єдиний шанс? Якби це був кінцевий пункт? Якби тепер залишався лише шлях додому?

Він хоче знати, як багато мені відомо.

— Ми нічого не завантажуємо, — кажу я. — Ми нічого не вивантажуємо. Це всього лише стоянка. Ми чогось чекаємо.

— Це все здогадки.

— Ні, — кажу я. — Я знаю, куди ми пливемо.

Поза його як і раніше невимушена, але тепер він напоготові.

— Розкажіть, куди.

— За це ви повинні сказати мені, чому ми тут стоїмо.

Шкіра його обличчя має хворий вигляд. Вона дуже біла і від сухого повітря лущиться. Він облизує губи. Він поставив на мене. Я для нього свого роду страховка. Тепер він опиняється перед новим, ризикованим контрактом. Але це вимагає довіри до мене, якої у нього немає.

Не кажучи ні слова, він проходить повз мене. Я йду за ним на місток. Зачиняю за нами двері. Він підходить до скісного навігаційного пульта.

— Покажіть, — каже він.

Це карта Девісової протоки масштабом 1:1 000 000. На заході її зображена кінцева частина півострова Камберленд. На північному заході — узбережжя біля банки Сторе Хеллефіске.

На столі, поряд з морською картою, лежить карта льодової обстановки, складена Льодовою службою.

— Полярний лід, — кажу я, — був цього року, з листопада, на сто морських миль на північ, але не вище Нуука. Той лід, який іде із Західногренландською течією, у міру просування тане, тому що в Девісовій протоці було три теплі зими і там тепліше, ніж звичайно. Течія, тепер уже без льоду, йде далі уздовж берега. У затоці Диско найбільша в світі кількість айсбергів на одиницю площі. В останні дві зими глетчер біля Якобсхауна рухався зі швидкістю сорок метрів на день. Тут утворюються найбільші айсберги за межами Антарктиди.

Я показую пальцем на карту льодової обстановки.

— Цього року вони були витиснені із затоки вже в жовтні й пройшли уздовж узбережжя з турбулентним відгалуженням між Західногренландською і Баффіновою течіями. Навіть у захищених водах є айсберги. Коли ми підемо звідси, Терк дасть нам курс на північний захід, поки ми обійдемо цей пояс.

Обличчя його непроникне. Але в ньому така сама зосередженість, як і колись біля рулетки.

— Баффінова течія з грудня несла західний лід униз до шістдесят шостого градуса північної широти. Він змерзся з новим льодом десь на відстані від двохсот до чотирьохсот морських миль у протоці. Терк хоче привести нас кудись до краю цього льоду. А потім ми візьмемо курс прямо на північ.

— Ви тут раніше плавали, Ясперсен?

— У мене водобоязнь. Але я дещо знаю про лід.

Він схиляється над картою:

— Ніхто ніколи не плавав далі Хольстейнсборґа в цю пору року. Навіть уздовж берега. Течія перетворила полярний і західний лід на бетонне поле. Ми можемо йти на північ ще днів два. Але що він хоче від нас біля крайки льоду?

Я випростуюся.

— Не можна грати, не зробивши ставку, пане капітан.

На хвильку мені здається, що він вислизнув од мене. Але потім він киває.

— Все, як ви і сказали, — каже він повагом. — Ми чекаємо. Це те, що мені відомо. Ми чекаємо на четвертого пасажира.

За п’ять годин до цього «Кронос» змінює курс. Навпроти кают-компанії висить низьке матове сонце, і по тому, як воно розташоване, мені це дуже добре помітно. Але відчула я це ще раніше.

У столових інтернатів усі приростали до своїх місць за столом. У нестабільних ситуаціях починають набувати особливого значення будь-які зовнішні точки опертя. У кают-компанії «Кроноса» ми теж приклеїлися до наших стільців. За сусіднім столом, занурений у себе, блідий, схилившись над тарілкою, їсть Яккельсен. Фернанда і Марія намагаються не дивитися на мене.

Моріс сидить спиною до нас. Він їсть тільки правою рукою. Ліва підв’язана до шиї на перев’язі, що частково закриває туго перебинтоване плече. На ньому формена сорочка, один рукав якої відрізаний, щоб можна було накласти пов’язку.

Від страху в мене виникає сухість у роті, яка не зникне доти, доки я на борту судна.

Коли я виходжу, Яккельсен іде за мною.

— Ми поміняли курс! Ми йдемо до Готхопа.

Я вирішила прибрати в офіцерській кают-компанії. Якщо мене переслідуватиме Верлен, він змушений буде пройти повз місток. Якщо ж ми прямуємо до Нуука, йому доведеться прийти. Вони не можуть дозволити мені зійти на берег у великому порту.

Я проводжу чотири години в кают-компанії. Я мию вікна й полірую мідні смужки і під кінець покриваю дерев’яні панелі олією тикового дерева.

У якийсь момент мимо проходить Кютсов. Побачивши мене, він поквапливо зникає.

З’являється Сонне. Він стоїть якийсь час, переступаючи з ноги на ногу. Я надягла коротке синє плаття. Можливо, він приймає це як запрошення залишитися. Це неправильне тлумачення. Я надягла його, щоб можна було бігти якнайшвидше. Не діставши ніяких підбадьорливих пропозицій, він іде собі геть. Він дуже молодий, щоб зважитися зробити перший крок, і не досить старий, щоб бути нав’язливим.

О четвертій годині ми швартуємося позаду червоного хмарочоса. За півгодини мене викликають на місток.

— О цій порі року, — каже Лукас, — є тільки одна можливість пройти північніше, якщо з вами немає криголама. І навіть у цьому разі шанси невеликі. Треба піти далі в море. Або ж ти опинишся в затоці, лід несподівано зімкнеться за тобою, і ти попався…

Я могла б йому збрехати. Але він — одна з тих небагатьох соломинок, за які я можу вхопитися. Це людина, яка опускається все нижче й нижче. Хто знає, можливо, в найближчому майбутньому він опиниться там, де ми зможемо зустрітися.

— У районі п’ятдесят четвертого градуса західної довготи, — кажу я, — глибина збільшується. Від берега відходить відгалуження Західної течії. Там воно зустрічається з відносно холоднішою Північною течією. На захід від великих рибних банок — район з нестійкою погодою.

— «Море туманів». Ніколи там не був.

— Місце, куди течією із східного узбережжя приносить великі уламки льоду і звідки вони нікуди не можуть подітися. Подібно до «кладовища айсбергів» на північ від Упернавіка.

Кінцем лінійки я показую темну область на карті льодової обстановки.

— Ділянка дуже маленька, позначена нечітко. Зазвичай, можливо і зараз, він має форму довгастої затоки, як фіорд у паковому льоду. Ризик є, але ділянка прохідна. Якщо дуже треба. Навіть маленькі данські кораблі берегової охорони іноді заходять туди у пошуках англійських та ісландських траулерів.

— Навіщо вести судно водотоннажністю чотири тисячі тонн з двома десятками чоловік у напрямку до моря Баффіна і входити в небезпечний для життя простір між крижаними полями?

Я заплющую очі і викликаю в пам’яті збільшену фотографію ембріона, маленьку фігурку, що згорнулася в кільце. Фотографії, які лежали на морській карті на шлюпковій палубі.

— Тому що там лежить острів. До Елсміра це єдиний острів на такій великій відстані від берегів.

Крапочка під моєю лінійкою така мала, що її майже не видно.

— Острів Гела Альта. Відкритий португальськими китобоями в дев’ятнадцятому сторіччі.

— Я чув про нього, — каже він задумливо. — Пташиний заповідник. Дуже погана погода навіть для птахів. Заборонено сходити на берег. Неможливо стати на якірну стоянку. Абсолютно незрозуміло, навіщо туди йти.

— Та все ж б’юся об заклад, що саме туди ми й прямуємо.

— Я, — каже він, — не певен, що у вашому становищі можна битися об заклад.

Спускаючися з містка, я розмірковую про те, що в Сиґмунді Лукасі пропала гарна людина. Я часто спостерігала це явище, будучи не в змозі зрозуміти його — те, що всередині людини може існувати інший, цілісний, великодушний і здатний викликати довіру індивід, який ніколи не показується назовні інакше як мигцем, бо він існує в оболонці продажного й розважливого злочинця-рецидивіста.

На палубі стало темно. Десь у темряві спалахує сигарета.

Яккельсен стоїть спершись ліктями на поручні.

— Оце круто! Круто!

Весь комплекс перед нами освітлений ліхтарями на стовпах, розташованих обабіч від нас уздовж причалу. Навіть зараз, освітлена цим жовтим світлом, пофарбована в трав’янисто-зелений колір, з вогнями будівель удалині, маленькими електромобілями й білою дорожньою розміткою, «Ґрінленд Стар» як і раніше не схожа ні на що інше, крім як на кілька тисяч квадратних метрів сталі, постелених в Атлантичному океані.

Для мене все це не більше ніж непорозуміння. Для Яккельсена це чудове поєднання моря і передової технології.

— Так, — кажу я, — а найпрекрасніше — це те, що все можна демонтувати й упакувати за дванадцять годин.

— Але слухай, це ж перемога над морем. Тепер неважливо, яка глибина і яка погода. Тепер можна де завгодно влаштувати порт. Прямо посеред океану.

Я не педагог і не вожатий бойскаутів. У мене немає ніякої необхідності поправляти його.

— А чому її треба демонтувати, Смілло?

Можливо, через те, що я так нервую, я все ж таки відповідаю йому:

— Її побудували, коли почали видобувати нафту з дна моря біля Північної Гренландії. З того моменту, коли знайшли нафту, до початку її видобування минуло десять років. І все через лід. Спочатку вони побудували прототип того, що мало стати найбільшою і найнадійнішою буровою платформою в світі, Joint Venture «Warrior»[56] — продукт «гласності» і гренландського самоврядування, результат співпраці між США, Радянським Союзом і концерном «А. П. Меллер». Ти проходив повз бурові платформи. Знаєш, які вони завбільшки? Їх видно на відстані півсотні морських миль, і вони все ростуть і ростуть, немов всесвіт, що лине на стовпах. З пивницями й ресторанами, робочими місцями й майстернями, кінотеатрами й театрами і, нарешті, пожежними командами, і все це змонтовано на висоті дванадцяти метрів над поверхнею моря, тож навіть найбільші штормові хвилі проходять під ними. Згадай таку платформу. «Warrior» мав бути в чотири рази більший. Прототип мав висоту вісімнадцять метрів над поверхнею моря. На ньому повинні були працювати тисяча чотириста чоловік. Прототип спорудили в морі Баффіна. Коли його було побудовано, з явився айсберг. Це було передбачено. Але цей айсберг був трохи більший, ніж звичайні. Він народився десь на краю Північного Льодовитого океану. Його висота була сто метрів, і зверху він був плаский — такими звичайно бувають високі айсберги. Під водою у нього було чотириста метрів льоду, і важив він двадцять мільйонів тонн. Коли побачили, що він наближається, довелося трохи задуматися. Але у них у розпорядженні були два криголами. Їх причепили до айсберга, щоб можна було відбуксирувати його на інший курс. Течія була зовсім невелика, вітру не було. Та все ж, коли вони додали оборотів, нічого не змінилося. Нічого — айсберг рухався й далі прямо вперед. Наче він і не помічав, що його тягнуть. І він пройшов через прототип, а за ним, у воді, не залишилося ніяких інших слідів гордого проекту Joint Venture «Warrior», крім кількох нафтових плям та уламків. З того часу все устаткування для Північного Льодовитого океану робиться так, щоб його можна було упакувати за дванадцять годин. Вимога Льодового патруля. Буріння ведеться з плавучих платформ, які можуть у будь-який момент відплисти. Цей суверенний порт — не що інше, як жерстяна таця. Якби тут проходив лід, він забрав би його з собою, не лишивши й сліду. Вони тримають цю платформу тут тільки в м’які зими, коли полярний лід не піднімається, а паковий лід не спускається сюди. Вони не перемогли лід, Яккельсене. Боротьба ще й не починалася.

Він гасить сигарету. Стоїть він спиною до мене. Я не знаю, розчарований він чи йому байдуже.

— Звідки ти це знаєш, Смілло?

Коли ще тільки думали, чи не поставити на лід «Warrior», я півроку працювала в американській гідрокріолабораторії на острові Байлот, займаючись моделюванням для визначення еластичності морського льоду. Нас у групі було п’ятеро ентузіастів. Ми знали одне одного ще з двох перших конференцій приполярних народів. Коли ми влаштовували вечірки, то, захмелівши, виголошували промови про те, що вперше в одному місці зібрано п’ять гляціологів ескімоського походження. Ми говорили одне одному, що на той час ми репрезентуємо собою найкомпетентнішу в світі експертизу.

Свої найважливіші емпіричні висновки ми отримували в тазах для миття посуду. Ми наливали туди солону воду, ставили тази в лабораторні морозильники і заморожували воду до заданої товщини льоду. Ці пластини ми виносили на вулицю, клали їх на краї двох столів, навантажували їх вагами і вимірювали, наскільки вони прогнуться, поки не зламаються. Ми підключали електричні двигуни, щоб створити вібрацію ваг, і доводили, що стрясання від буріння ніяк не вплине на структуру й еластичність льоду. Ми були сповнені гордощів і наукового захоплення першовідкривачів. Тільки коли ми написали наш завершальний звіт, у якому рекомендували компаніям «А. П. Меллер», «Шелл» і «Госпетрол» почати розробку гренландських нафтових родовищ з побудованих на льоду платформ, до нас дійшло, що ми робимо. Але було вже пізно. Одна радянська компанія спроектувала «Warrior» і отримала концесію. Нас усіх п’ятьох звільнили.

Через п'ять місяців прототип було стерто на порох. З того часу не робилося ніяких спроб створити що-небудь більш постійне, ніж плавучі платформи.

Я могла б розповісти це Яккельсену. Але я цього не роблю.

— Сьогодні вночі я все влаштую, Смілло, — каже він.

— Чудово.

— Слухай, ти мені не віриш. Але ти побачиш. Мені все абсолютно ясно. Мене вони ніколи не могли провести. Адже я знаю судно, так? У мене все схоплено.

Коли він опиняється в смузі світла від містка, я бачу, що на ньому немає верхнього одягу. Він стояв на десятиградусному морозі, розмовляючи зі мною, так, ніби ми були в приміщенні.

— Сьогодні вночі від тебе вимагається тільки солодко спати, Смілло. Завтра все зміниться.

— Тюремна кухня надавала einzigartige[57] можливості, щоб пекти із дріжджового тіста.

Урс стоїть схилившись над прямокутною формою, загорнутою в білий рушник.

— Die vielen Faktoren.[58] Сама закваска, опара і, нарешті, тісто. Скільки воно піднімається і за якої температури? Welche Mehlsorten?[59] За якої температури печеться?

Він розгортає хліб. У хліба темно-коричнева, блискуча гладка скориночка, яка порушується в кількох місцях цілими пшеничними зернами. Запаморочливий аромат зерен, борошна і кислуватої свіжості. За інших обставин я б цьому пораділа. Але мене цікавить щось інше. Чинник часу. Кожна подія на судні починається з камбуза.

— Чому ти раптом вирішив зараз пекти, Урсе? Це ungewohnlich.[60]

— Річ у співвідношенні. Між Sauerlichkeit[61] і тим, як воно піднімається.

Після того як у нас пропав контакт, після того як він побачив мене в кухонному ліфті, мені стало здаватися, що в ньому самому є щось схоже на опару. Щось рухливе, незіпсоване, просте і разом з тим вишукане. І одночасно дуже, дуже м’яке.

— Що, ще хтось їстиме?

Він намагається зробити вигляд, що не чує мене.

— Ти потрапиш за ґрати, — кажу я. — Прямо ins Gefangnis.[62] Тут, у Гренландії. І не буде ніякої кухонної синекури. Кеіnе Strafermassigung.[63] Вони тут не надто роздумують, як і що готувати. Коли ми знову зустрінемося, років через три-чотири, подивимося, чи збережеш ти свій чудовий настрій. Хоча і схуднеш кілограмів на тридцять.

Він осідає, немов проколене суфле. Звідки йому знати, що в Гренландії немає в’язниць?

— Um elf Uhr. Fur eine Person.[64]

— Урсе, — кажу я, — за що тебе засудили?

Він дивиться на мене застиглим поглядом.

— Тільки один дзвінок, — кажу я. — До Інтерполу.

Він не відповідає.

— Я подзвонила перед відплиттям, — кажу я. — Коли побачила список екіпажу. За героїн.

Намистинки поту проступають на вузькій смужці між вусами і верхньою губою.

— І не з Марокко. Звідки він був?

— Навіщо мене так мучити?

— Звідки?

— Аеропорт у Женеві. Озеро зовсім близько від нього. Я був в армії. Ми отримали ящики разом з провізією і відправили їх річкою.

Коли він відповідає, я вперше в житті починаю трохи розуміти мистецтво допиту. Він відповідає мені не тільки через те, що переживає почуття страху. Такою самою мірою він відчуває потребу в контакті, тяжкість докорів сумління, самотність на борту.

— Ящики з антикваріатом?

Він киває.

— Зі Сходу. Літаком з Кіото.

— Хто їх привіз? Хто був експедитором?

— Але ви це повинні знати.

Я мовчу. Я знаю відповідь ще до того, як він відкриває рот.

— Der Verlaine, natürlich.[65]

Ось так вони набирали екіпаж на «Кронос». Із людей, у яких не було вибору. Тільки тепер, після всього цього часу, я бачу кают-компанію такою, яка вона є насправді. Немов мікрокосм, немов віддзеркалення тієї мережі, яку Терк і Клаусен створили раніше. Подібно до того як Лоєн і Вінґ використали Кріолітове товариство, вони використали організацію, що вже була раніше. Фернанда і Марія з Таїланду, Моріс, Хансен і Урс із Європи — частини одного й того самого організму.

— Ich hatte keine Wahl. Ich war zahlungsunfahig.[66]

Його нерішучість уже більше не здається перебільшеною. Я виходжу за двері, коли він мене наздоганяє.

— Fraulein Smilla. Іноді я думаю, а чи не блефуєте ви. Що, можливо, ви не з поліції.

Навіть стоячи за півметра від Урса, я відчуваю гарячий дух, що йде від хліба. Він, мабуть, щойно з печі.

— І в цьому випадку ware es kein besonderes Risiko,[67] якби я одного чудового дня подав вам, ну, скажімо, порцію бісквіта з осколками скла і шматочками колючого дроту.

Він тримає хліб у руці. Його температура, напевно, градусів двісті. Можливо, цей Урс не такий уже й м’який. Можливо, якщо його піддати дії високої температури, то в нього з’явиться тверда, як скло, скориночка.

Нервовий зрив зовсім не обов’язково буває зривом, він може настати так, що ти тихо і спокійно поринаєш у байдужість.

Це зі мною і сталося. Дорогою з камбуза я вирішую тікати з «Кроноса».

У каюті я під одяг надягаю шерстяну нижню білизну. Поверх неї свій синій робочий костюм, сині гумові тапочки, синій светр і тонкий темно-синій пуховик. У темряві він буде майже чорним. Це найменш яскраве з того, що я зараз можу знайти. Валізу я не збираю. Я загортаю гроші, зубну щітку, запасні трусики і пляшку мигдалевої олії в поліетиленовий пакет. Мені здається, що з більшою кількістю речей мені не втекти.

Я повторюю самій собі, що це мене наздогнала самотність. Я виросла серед людей. Якщо я й прагнула до коротких періодів самоти і заглиблення в себе і досягала їх, то лише для того, щоб сильніше відчути свою спільність з людьми.

Але я так і не змогла знайти її. Неначе вона пропала для мене одного разу восени, коли Моріц уперше вивіз мене літаком з Гренландії. Я як і раніше шукаю її, я не відмовилася від цього. Але схоже, що я так нічого і не доб’юся.

І ось, перебування на цьому судні стало пародією на моє існування в сучасному світі.

Я не героїня. Мені довелося відчути щось до дитини. Я могла б віддати свою впертість у розпорядження того, хто захотів би зрозуміти, чому він помер. Але такої людини немає. Немає нікого, крім мене самої.

Я виходжу на палубу. За кожним рогом я сподіваюся побачити Верлена.

Мені ніхто не трапляється на шляху. Палуба здається вимерлою. Я стаю біля борту. «Ґрінленд Стар» виглядає інакше, ніж кілька годин тому, коли я стояла тут. Тоді я ще була під впливом усіх попередніх днів. Тепер — це мій шлях звідси, моя можливість втечі.

Пірси, з яких щонайменше два завдовжки з кілометр, на диво нерухомі на довгих хвилях, що котяться з пітьми. Біля будинків я бачу маленькі, освітлені електричні автомобілі та автокари.

Трап «Кроноса» спущено. На причалі великі таблички говорять: «Access to pier strictly forbidden».[68]

Від того місця, куди спускається трап, мені треба буде пройти шістсот-сімсот метрів по понтонному причалу, освітленому яскравим електричним світлом. Охорони, схоже, немає. У спостережних вежах, звідки керують викачуванням нафти, світло не горить. Але, швидше за все, за всією ділянкою ведеться спостереження. Мене побачать і підберуть.

На це я і розраховую. Вони, очевидно, зобов’язані доправити мене назад. Але спочатку вони відведуть мене туди, де буде офіцер, письмовий стіл і стілець. Там я розповім дещо про «Кронос». Не те, що буде схоже на відому мені частину правди. Цьому б не повірили. Але дещо менш серйозне. Трохи про Яккельсенові наркотики і про те, що я, не почуваючи себе захищеною від решти членів екіпажу, хочу покинути судно.

Їм доведеться вислухати мене. Дезертирства, як технічного і юридичного явища, більше не існує. Матрос або покоївка можуть зійти на берег, коли їм заманеться.

Я спускаюся на другу палубу. Звідси видно трап. У тому місці, звідки він спускається, є ніша. Саме там свого часу мене чекав Яккельсен.

Тепер там чекає інший. На низький сталевий ящик поставив свої кеди Хансен.

Я могла б устигнути втекти по трапу до того, як він устигне підвестися зі стільця. Я б упевнено виграла фінішний кидок на ста п’ятдесяти метрах причалу. Та потім я все одно видихнулася б, зупинилась і впала.

Я відступаю на палубу. Стою, обдумуючи свої можливості. І вже доходжу до думки, що в мене їх немає, коли несподівано гасне світло.

Я якраз заплющила очі, намагаючись знайти рішення у звуках.

Рух хвиль уздовж причалу, глухий звук їх ударів об кранці. Крик великих чайок у темряві, низьке гудіння вітру в спостережних вишках. Зітхання зв’язаних понтонів, що труться один об одного. Десь удалині слабкий виск великих турбогенераторів. І ще сумніше, ніж усі ці звуки разом, відчуття того, що весь цей шум втягується в темряву над чорним Атлантичним океаном. Що вся конструкція з пришвартованими суднами — це вразлива помилка в розрахунках, яка за мить розлетиться вщент.

Ці звуки не можуть мені допомогти. У такому місці, як це, не можна покинути судно інакше, як по трапу. Я замкнута на «Кроносі».

І тут гасне світло. Коли я розплющую очі, мене спочатку ніби засліплює темрява; Потім на відстані приблизно сотні метрів один від одного запалюються червоні ліхтарі на самому причалі. Це аварійне освітлення.

Світло згасло на тому пірсі, де пришвартований «Кронос», і на самому судні. Ніч така темна, що й за два кроки нічого не видно. Дальня частина платформи — немов ясно-жовтий острівець у ночі.

Я бачу причал. І постать людини на причалі. Людини, що прямує в протилежний від «Кроноса» бік. Суміш страху, надії і шостого відчуття допомагає мені не вдаритися головою об щоглу або об кабестан. Перед останньою ділянкою трапа я на мить зупиняюсь. Але навіть якби він там і чатував, я б його не побачила. Потім я біжу.

До платформи, униз по трапу. Я нікого не бачу, мене ніхто не окликає. Я звертаю й біжу по пірсу. Понтони здаються живими і ненадійними під ногами. Тут, унизу, аварійне освітлення виявляється болісно яскравим. Я біжу по той бік ряду ліхтарів, намагаючись бігти швидше щоразу, як потрапляю в смугу світла, і сповільнюючи крок, щоб передихнути, коли знов опиняюся в темряві. Минуло всього шість днів з того часу, як я дивилася на зникаючого в тумані Ландера, що прямував у бік Скоуховед. Я як і раніше з усякого погляду — у відкритому морі. Та все ж мене охоплює відчуття, схоже, мабуть, на ту радість, яку відчуває матрос, після далекого плавання знову ступивши на землю.

Переді мною виникає силует. Людина рухається швидко і метушливо, ривками з одного боку в інший, немов п’яна.

Починається дощ. На причалі зроблено дорожню розмітку, немов на проспекті. Уздовж нього на сорок п’ять метрів, наче хмарочоси, здіймаються вгору борти суден без ілюмінаторів. Удалині виблискують алюмінієм бараки. Все тихо здригається від роботи великих невидимих механізмів. «Ґрінленд Стар» — це вимерле місто на межі порожнього простору.

Єдине живе — це фігурка, що підстрибує попереду мене. Це Яккельсен. Силует на тлі ліхтарів, безперечно, належить Яккельсену. Перед ним віддалік інша фігура — людина, що кудись прямує. Саме тому Яккельсен петляє. Як і я, він намагається не потрапити на світло. Намагається стати невидимим для того, кого він переслідує.

За мною, здається, нікого немає, тому я трохи сповільнюю крок. Так, щоб, не наздоганяючи двох людей попереду мене, як і раніше рухатися вперед.

Я повертаю за останню вишку. Переді мною — широкий відкритий простір. Площа посеред океану. Єдине світло в півтемряві утворюють окремі високо розташовані лампи денного світла.

Посеред площі, у центрі кількох білих концентричних кіл, горбатий силует великої мертвої тварини — вертоліт «Сікорський» з чотирма вигнутими, обвислими лопатями гвинта. Біля барака хтось залишив маленький візок з пожежним насосом і електромобіль. Яккельсена ніде не видно. Це найбезлюдніша місцина, яку я коли-небудь бачила.

У дитинстві я іноді уявляла собі, що всі люди померли, давши мені ейфорійну свободу вибору в покинутому всіма світі дорослих. Я завжди вважала, що це було моєю найпотаємнішою мрією. Тепер, на цій площі, я розумію, що це завжди було жахом.

Я йду вперед до вертольота, проходжу мимо й опиняюся в смузі слабкого світла, яке набуває темно-зеленого відтінку через ребристе покриття понтонів. Навколо мене так порожньо, що мені навіть не треба боятися бути поміченою.

Край платформи стоять три бараки й навіс. У тіні, трохи осторонь од світла, сидить Яккельсен. На мить мені стає моторошно. Ще кілька хвилин тому він рухався з мавпячою спритністю, а тепер упав. Та коли я кладу руки йому на чоло, я відчуваю, як він розгарячився від бігу й спітнів. Коли я трясу його, щоб привести до тями, я чую дзвін металу. Я залізаю в його нагрудну кишеню. Дістаю його шприц. Згадую вираз його обличчя, коли він запевняв мене в тому, що з усім дасть раду. Я намагаюся підвести його. Але він не тримається на ногах. Йому б двох санітарів і лікарняний візочок. Знявши свою куртку, я прикриваю його. Натягую її йому на лоба, щоб дощ не капав на його обличчя. Шприц я опускаю назад у його кишеню. Треба бути молодшою або, в усякому разі, більшим ідеалістом, ніж я, щоб намагатися прикрашати людей, які твердо вирішили вбити себе.

Коли я випростуюся, я бачу, як від навісу відокремилася тінь, яка зажила самостійним життям. Вона простує не до мене, вона перетинає площу.

Це людина. З маленькою валізою, в розхристаному пальті. Але насправді валіза не маленька. Це людина велика. З такої відстані мені не дуже добре видно. Але цього й не потрібно. Щоб збудити спогад, багато не потрібно. Це механік.

Можливо, я весь час це знала. Знала, що він буде четвертим пасажиром.

Коли я впізнаю його, я розумію, що мені доведеться повернутися назад на «Кронос».

Річ не в тому, що мені раптом стало байдуже, житиму я чи помру. Радше, це тому, що більше немає потреби шукати хоч би які рішення. І річ не тільки в одному Ісайї. Чи в мені самій. Чи в механікові. І навіть не тільки в тому, що є між нами. Це щось більше. Можливо, що це любов.

Коли я йду по причалу, запалюється світло. Немає ніякого сенсу намагатися сховатись.

На вишці навпроти «Кроноса» з’явилась людина. Її фігурка за склом схожа на комаху. Поблизу стає видно, що це через її захисний шолом з двома короткими антенами. На борт тягнуться два шланги — «Кронос» набирає паливо.

Навпроти трапа сидить Хансен. Побачивши мене, він застигає. Він сидів тут через мене. Але він чекав побачити мене з іншого боку. Він не готовий до такої ситуації. Перебудовується він повільно, імпровізатор з нього нікудишній. Він починає загороджувати мені дорогу. Намагається оцінити, наскільки ризиковано робити яку-небудь наступальну дію. У пошуках викрутки я засовую руку до свого поліетиленового пакета. На сходах за його спиною з’являється Лукас. Я простягаю Хансену стислу в кулак руку.

— Від Верлена, — кажу я.

Його рука з мимовільною покірністю, викликаною ім’ям боцмана, хапає те, що я йому простягла. Лукас підходить іззаду впритул до нього. Він одним-єдиним поглядом оцінює ситуацію. Його очі звужуються.

— Ви промокли, Ясперсен.

Він заступає мені прохід по сходах.

— Я виконувала доручення, — кажу я. — Для Хансена.

Хансен намагається підшукати слова, щоб заперечити. Він розтискає кулак, сподіваючись знайти там відповідь. На його великій долоні лежить кулька. Вона розгортається у нас на очах. Це жіночі трусики, маленькі, з мереживами, білі як крейда.

— Більшого розміру не було, — кажу я. — Але я впевнена, що вони налізуть на вас, Хансене. Вони повинні дуже добре розтягуватися.

Я проходжу повз Лукаса. Він не намагається зупинити мене. Він цілком поглинений Хансеном. У Лукаса абсолютно приголомшений вигляд. Так, тяжко йому, бідоласі. Навколо нього суцільні нерозв’язні питання.

Піднімаючись по трапу, я чую, як він відступає і перед цією загадкою.

— Спочатку багаж, — каже він. — Потім кормова лебідка. Відпливаємо за чверть години.

Голос у нього хрипкий, здивований, роздратований і страждаючий.

Знявши промоклий одяг, я сідаю на ліжко. Я думаю про Яккельсена.

Крізь корпус судна відчувається, як зупинили паливні насоси. Як зняли шланги. Змотали троси. Як на палубі готуються до відплиття.

Десь у темряві, приблизно за кілометр звідси, сидить Яккельсен. Тільки я знаю, що він утік із судна. Питання в тому, чи треба мені повідомляти про його відсутність.

Трап піднімають. На палубі коло швартовів займають місця люди.

Я нікуди не йду. Адже, напевно, Яккельсен щось дізнався. Щось у його голосі тоді на палубі, щось у його самовпевненості й переконаності весь час навертається мені на думку. Якщо правда, що він щось виявив, то, напевно, була причина, через яку він хотів дістатися до платформи. Мабуть, він вважав, що те, що повинно бути зроблене, повинно бути зроблене звідти. Отже, можливо, він усе ще може допомогти мені. Хоча, я й не розумію, як і чому. Чи яким способом.

Не чути ніякого гудка. «Кронос» покидає «Ґрінленд Стар» так само анонімно, як і прибув. Я навіть не помітила, як почав набирати оберти двигун. Тільки зміни у вібрації корпусу говорять мені про те, що ми пливемо.

Наша крейсерська швидкість 18 вузлів. Від 400 до 450 морських миль на добу. Це означає, що приблизно через дванадцять годин ми будемо на місці. Якщо я була права. Якщо ми прямуємо до глетчера Баррен на Гела Альта.

Щось важке протягли по коридору. Коли двері на ют зачиняються, я виходжу з каюти. Через шибку в дверях мені видно, як Верлен і Хансен везуть у напрямку до корми багаж механіка. Чорні ящики, схожі на ті, в яких музиканти возять свою апаратуру, покладені на візки. У нього, мабуть, був переважок багажу в літаку. Це дорого коштує. Цікаво, хто це сплатив?

2

Якщо в такій країні, як Данія, ти дожив до тридцяти семи років, періодично обходячись без ліків, не наклавши на себе руки, не повністю розгубивши ідеали свого ніжного дитинства, отже, ти дещо зрозумів про те, як треба зустрічати життєві знегоди.

У сімдесяті роки в Туле за допомогою устаткування, яке поміщалося в метеорологічних зондах, ми проводили дослідження переохолоджених крапель. Ці краплі протягом короткого часу існують у хмарах на великій висоті. Навколо них холод, але цілковитий спокій. У нерухомій «кишені» їхня температура падає до 40 градусів. Вони повинні були б перетворитися на лід, але вони не хочуть, вони линуть у цілковитому спокої й рівновазі.

Саме так я намагаюся зустріти знегоди.

«Кронос» ще не затих. Відчувається невидиме життя і рух. Але довго чекати не можна.

Я могла б пройти через машинне відділення і твіндек. Якби це не було пов’язано з безліччю клаустрофобічних спогадів. Якщо вже вони прийдуть по мене, я хотіла б їх бачити.

Ют яскраво освітлений. Я роблю глибокий вдих і виходжу на сцену. Краєм ока я бачу, як повз мене пропливають талі й огорожа навколо щогли. Я опиняюся біля ютової надбудови і відмикаю ключем двері. Увійшовши, я стою якийсь час біля вікна й дивлюся на палубу.

Це володіння Верлена. Навіть зараз, коли тут немає ні душі, відчувається його присутність.

Я замикаю за собою двері. Моєю зброєю весь час були ті деталі, про які ніхто не знає. Моя особистість, мої наміри, Яккельсенів ключ-провідник. Вони не можуть знати, що він у мене є. Вони повинні думати, що моє проникнення через ют минулого разу було випадковістю, результатом їхньої забудькуватості. Вони боялися, що я щось знайшла. Але про ключ вони нічого не можуть знати.

У першому приміщенні я освітлюю ліхтариком щільно упаковані й закріплені банки зі свинцевим суриком, ґрунтівкою, корабельним лаком, шпаклівкою, спеціальним розчинником, ящики з респіраторами, епоксидною смолою, щітками й валиками. Все акуратно складено і чисто. Верленова заслуга.

Наступні двері — це задні двері вбиральні. Двері навпроти ведуть у душову з двома кабінами. Наступні — у слюсарну майстерню. Де Хансен полірує крейдою свої ножі.

Остання каюта — це електромайстерня. У лабіринті шаф, полиць та ящиків можна було б заховати невеликого слона, і мені знадобилася б година на його пошуки. У мене немає години. Отже я зачиняю двері і йду вниз.

Тепер двері, що ведуть у твіндек, замкнуті. І взяті на засув. Хтось хотів бути цілковито впевненим у тому, що ніхто не зможе туди увійти. Якщо я запалюю ліхтарик, то лише на коротку мить. Це напевно зайва обережність — адже я стою в абсолютно темному приміщенні без вікон. Але моя нервова система більшого не витримує.

Я зупиняюся, щоб прислухатися. Мені треба зробити над собою зусилля, щоб не запанікувати. Мені завжди темрява не дуже подобалася. Я ніколи-не могла зрозуміти звичку данців вештатися ночами. Прогулюватися вечорами в непроглядній пітьмі. Слухати солов’їв у лісі. Неодмінно виходити дивитися на зірки. Влаштовувати змагання з нічного орієнтування.

До темряви треба ставитися з повагою. Ніч — це той час, коли Всесвіт нуртує злом і небезпекою. І можна називати це марновірством. Можна називати це страхом темряви. Але вдавати, що ніч — це те ж саме, що й день, тільки без світла, безглуздо. Ніч існує для того, щоб збиратися разом під дахом дому. Якщо тільки ти волею випадку не самотній і не змушений робити щось інше.

У темряві звуки розрізняєш краще, ніж предмети. Звук води з-під гвинта десь під моїми ногами. Приглушений шум попутного потоку. Гул двигуна. Вентиляція. Обертання гребного вала в підшипниках. Маленький електричний компресор, місцезнаходження якого майже неможливо встановити. Як, перебуваючи у квартирі, неможливо визначити, у кого із сусідів працює холодильник.

Тут теж є холодильник. Я знаходжу його не по звуку. Я знаходжу його, тому що завдяки темряві я можу чітко уявити своє креслення судна. Я вимірюю коридор кроками. Але вже заздалегідь знаю результат. Просто через хвилювання я раніше цього не помічала. Коридор на два метри коротший, ніж він має бути. Десь у кінці його, за стіною, повинна бути, за словами Яккельсена, гідравлічна система стернового керування. Але вона не може займати два метри.

Я освітлюю стіну. Вона покрита тією ж фанерою, що й решта стін, — ось чому я раніше нічого не помітила. Але фанеру цю прибили відносно недавно. Звідкись із-за неї доноситься приглушене гудіння, схоже на звук працюючого холодильника. Фанера щільно прибита. Це не ретельно зроблений тайник. Його нашвидку спорудили за відсутністю кращого. Але одній мені не вдалося б зняти фанеру. Навіть якби в мене й були необхідні інструменти.

Я відчиняю найближчі двері.

Уздовж стіни стоять чорні ящики. На них написано: «Grimlot Music Instruments Flight Cases».[69] Я відкриваю перший з них. Він чотирикутний, і з вигляду в ньому може поміститися динамік середнього розміру.

На гарантійному свідоцтві, що лежить під блакитними, блискучими балонами акваланга з емальованої сталі, написано: «Self-contained Underwater Breathing Apparatus».[70] Вони обтягнуті гумовою сіткою, щоб захистити фарбу від ударів.

Я відкриваю інший ящик, меншого розміру. У ньому щось, схоже на вентилі, які нагвинчують на акваланг. Яскраві, блискучі. Складені у вирізану за їх формою піногуму. Дихальний апарат. Але такого типу, якого я ніколи не бачила. Який кріпиться прямо на балони, замість того щоб прикріплятися до мундштука.

У наступному ящику манометри й ручні компаси. У великій валізі з ручкою лежать окуляри, три пари ластів, ножі з неіржавіючої сталі в гумових піхвах і два надувних жилети, на які прикріпляються балони.

У великому мішку два чорних гумових костюми з каптурами й блискавками біля кистей рук та на кісточках — це костюми для підводного плавання з неопрену. Завтовшки щонайменше п’ятнадцять міліметрів. Під ними лежать два теплих костюми «Посейдон». Під ними рукавички, шкарпетки, два утеплених костюми, страхувальні троси і шість різного виду ліхтариків на батарейках, два з яких прикріплені до шолома.

У приміщенні стоїть також ящик, у якому з вигляду може поміститися електроконтрабас, але він трохи довший і глибший. Ящик стоїть біля перегородки. У ньому лежить Яккельсен.

Ящик виявився недостатньо великим для нього, тому вони притисли його голову до правого плеча й зігнули ноги, тож він виявився на колінах. Очі його розплющені. Моя куртка як і раніше у нього на плечах.

Я торкаю його обличчя. Він усе ще вологий і теплий. Температура тіла великої тварини падає на кілька градусів на годину, якщо воно лежить влітку на відкритому повітрі, після того, як його пристрелили. Можна припустити, що для людини ці цифри не дуже відрізняються. Яккельсен наближається до кімнатної температури.

Я засовую руку в його нагрудну кишеню. Шприц зник. Але там є щось інше. Мені треба було здогадатися про це раніше — метал сам по собі не дзвенить. Він дзвенить, ударяючись об інший метал. Дуже обережно, тримаючи пальці в його кишені, я намацую маленький трикутник. Він виростає з його грудної клітки.

Трупне заклякання поширюється від жувальних м’язів униз. Так само як і нервовий спазм. Верхня половина його тіла захолола. Я не можу перевернути його і, просунувши руку в ящик, проникаю під куртку за його спиною. Під лопаткою стирчить шматок металу, всього лише кілька сантиметрів завдовжки, плаский, не товщий за пилочку для нігтів. Або клинка з ножівкового полотна.

Лезо увійшло між ребрами і звідти було спрямоване вгору навскоси. Я думаю, воно пройшло через серце. Потім ручку зняли, а лезо залишилося. Щоб не було кровотечі.

В іншої людини лезо не вийшло б спереду. Але ж Яккельсен дуже стрункий.

Мабуть, це сталося якраз перед тим, як я підійшла до нього. Можливо, коли я йшла через площу.

У Гренландії у мене ніколи не псувалися зуби, та тепер у мене дванадцять пломб. Щороку додається нова. Я не хочу, щоб мені робили знеболювання. Я розробила стратегію, з якою я зустрічаю біль. Я роблю вдих животом і, прямо перед тим як бор проникає через емаль у зуб, думаю про те, що зараз зі мною роблять щось, що я повинна прийняти. Тим самим я стаю зацікавленим, а не просто поглиненим болем спостерігачем.

Я була в ландстингу, коли партія «Сіумут» висунула пропозицію, щоб запланований відхід американських і данських збройних сил з Гренландії супроводжувався створенням гренландської армії. Але так вони її, звичайно ж, не називали.

«Децентралізована берегова служба», говорили вони, укомплектована спершу тими гренландцями, які останні три роки служили сержантами у військово-морському флоті. І під командуванням кращих офіцерів, які повинні навчатися в Данії.

Я думала: не може бути, вони так не зроблять.

Пропозиція не пройшла. «Ми вважаємо результати голосування несподіваними, — говорив Юліус Хеґ, зовнішньополітичний представник партії „Сіумут“, — зважаючи на те, що комісія безпеки ландстингу рекомендувала створити берегову службу і створила підготовчу робочу групу, котра складалася з представників Данського військово-морського флоту, гренландської поліції, патруля „Сиріус“, Льодової служби та інших фахівців».

Інших фахівців. Найважливіше завжди мовиться під кінець. Ніби мимохідь. Як додаток до контракту. На берегах.

Співробітниками служби безпеки на «Ґрінленд Стар» були гренландці. Тільки зараз я згадую це, тепер, коли ми вже давно відпливли від платформи. Те, що стало буденним, ми не помічаємо. Стало буденним бачити озброєних гренландців у формі. Війна стала для нас буденною справою.

І для мене. Все, що в мене залишилося, — це моя здатність дистанціюватися.

Все, що відбувається, відбувається зі мною. Біль, який я відчуваю, це мій біль. Але він не поглинає мене повністю. Якась частинка мене залишається спостерігачем.

Я залізаю до кухонного ліфта. Відучора робити це легше не стало. Адже не стаєш молодшим.

Цього разу можна радіти тому, що немає блокування. Небезпечна для життя система дозволяє мені самій, натиснувши на кнопку, відправити себе нагору.

Страх під час піднімання в шахті той самий, що й минулого разу. Та сама тиша в кінці шляху. Порожня кухня.

Через верхнє вікно проціджується світло місяця. Прямуючи до дверей, я на мить уявляю себе збоку. Одягнена в чорне, але бліда, немов білий клоун.

У коридорі чутно ті самі звуки. Двигун, убиральні, дихання жінки. Неначе час стояв на місці.

Блакитне місячне світло, проникаючи в салон, створює відчуття прохолоди, неначе на шкіру потрапила рідина. Через похитування судна на хвилях по стінах рухаються, немов живі тіні, квадрати вікон.

Спочатку я прямую до книжок.

Гренландська лоція, картографічний атлас Гренландії Геодезичного інституту, морська карта Девісової протоки, зменшена в чотири рази і видана в одній книзі. «Динаміка снігу і льодових мас» Колбека про рух льоду. «Метеорити» Бухвальда в трьох томах. Номери журналів «Світ природи» і «Барв». «Огляд медичної мікробіології» Яветса і Мельника. «Паразитологія. Довідник» Рінтека Мадсена. «Нотатки про тропічну медицину» Дайона Р. Бела.

Я кладу дві останні книги на підлогу і гортаю їх правою рукою, тримаючи ліхтарик у лівій. У розділі «Dracunculus» так багато всього підкреслено яскравим жовтим кольором, що здається, сам папір став іншого кольору. Я ставлю книги назад.

У коридорі я довго прислухаюся біля кожних дверей. Та все ж двері Терка я знаходжу абсолютно випадково. Я відхиляю їх на три міліметри. З ілюмінатора на ліжко падає місячне світло. У каюті холодно. Та все ж він відкинув ковдру. Верхня частина його тіла неначе з голубуватого мармуру. Він міцно спить. Я заходжу всередину і прихиляю за собою двері. Наше життя ускладнює необхідність вибору. Той, за кого вибір зроблено, не відчуває труднощів.

Усе виходить само собою. Він працював за столом. Ручки покладені на місце, як і все, що від хитавиці може скотитися на підлогу, має бути покладено на місце. Але папери залишилися на столі. Стосик паперів не такий великий, щоб я не могла його забрати.

Хвилину я стою, дивлячись на нього. Як і багато разів раніше, з самого дитинства, — дивуюся з абсолютної беззахисності людини уві сні. Я могла б нахилитися над ним. Могла б поцілувати його. Могла б почути биття його серця. Могла б перерізати йому горло.

Несподівано я розумію, що в житті мені часто траплялося не спати, тоді як усі інші сплять. Я часто не спала пізно ввечері і рано-вранці. Я не прагнула до цього. Але так уже вийшло.

Я забираю пачку паперів із собою в салон. Часу на те, щоб віднести їх до себе в каюту, немає.

Якийсь час я сиджу, не запалюючи світло. У кімнаті з’являється щось урочисте. Здається, що місячне світло створило навколо всіх предметів синьо-сіру скляну оболонку.

Знайти ключ до самого себе і свого майбутнього — мрія кожного. Релігійним навчанням у недільній школі в Кваанааку займався проповідник з місії Моравських братів — замкнутий і жорстокий бельгійський математик, який не знав ані слова діалектом Туле. Викладання велося страхітливою мішаниною англійської, західногренландської і данської. Ми боялися його, але одночасно він викликав нашу цікавість. Нас навчили поважати ту глибину, яка може ховатися в божевіллі. Щонеділі він незмінно повертався до двох тем: недавно знайдених поблизу міста Наг Хаммаді рукописів, що містять заклик пізнати самого себе, і думки про те, що наші дні полічені і що, отже, у Всесвіті існує божественна арифметика. Всім нам було від п’яти до дев’яти років. Ми не розуміли жодного слова. Та все ж пізніше я згадувала окремі речі. Особливо роздумувала над тим, що мені хотілося б побачити космічні розрахунки для мого життя.

Іноді мені здається, що цей час настав. Ось і зараз. Неначе ця пачка паперів, що лежить переді мною, може сказати щось вирішальне про моє майбутнє.

Предки моєї матері здивувалися б тому, що ключ до Всесвіту для одного з їх нащадків виявився писемним.

Зверху лежить копія звіту Кріолітового товариства «Данія» про експедицію на Гела Альта в 1991 році. Останні шість сторінок — не копія. Це — оригінальні, не дуже чіткі і технічно недосконалі фотографії глетчера Баррен, зроблені з повітря. Глетчер виглядає так, як, з чуток, і повинен виглядати. Сухий, холодний, білий, стертий, відкритий усім вітрам і покинутий навіть птахами.

Потім ідуть два десятки списаних сторінок, на яких цифри і маленькі малюнки олівцем, незрозумілі для мене.

Дванадцять фотографій — це копії рентгенівських знімків. Можливо, тих самих людей, чиї знімки я колись бачила на екрані в приймальні Моріца. Але може, і чиї завгодно.

Є ще знімки. Вони, можливо, теж рентгенівські. Але їхній сюжет — не людські тіла. На фотографії видно регулярні чорні і сірі смуги, прямі, немов проведені під лінійку.

Останні сторінки пронумеровані від першої до п’ятдесятої і утворюють єдине ціле. Це звіт.

Текст скупий і короткий, багато малюнків тушшю схожі на начерки, підрахунки в багатьох місцях вставлені від руки, там, де не вистачало звичайних знаків друкарської машинки.

Це опис досвіду транспортування по льоду предметів, що мають велику масу. З малюнками робочого процесу і короткими наочними розрахунками механічних умов.

Огляд, присвячений використанню важких саней під час експедицій на Північний полюс. На кількох малюнках показано, як тягли судна по льоду, щоб уникнути стиснення льодами.

Над окремими розділами короткі заголовки: «Ахнігіто», «Дог», «Савік 1», «Агпалілік». У них мовиться про транспортування найбільших відомих осколків метеорита з мису Йорк, про складний порятунок корабля Пірі і про плавання на шхуні «Кайт», про дані Кнуда Расмуссена, про легендарне перевезення Бухвальдом тридцятитонного «Ахнігіто» в 1965 році.

У цьому останньому розділі є фотокопії власних фотографій Бухвальда. До цього я їх бачила багато разів — вони супроводжували будь-яку статтю на цю тему протягом останніх двадцяти років. Та все ж я дивлюся на них як уперше. Похилі настили із залізничних шпал. Лебідки. Грубо зварені сани із залізничних рейок. Фотокопії зробили контрасти ще чіткішими і змили деталі. Однак усе стає ясно. У кормовому трюмі «Кронос» везе копію устаткування Бухвальда. Камінь, який той перевіз у Данію, важив ЗО тонн 880 кілограмів.

В останньому розділі мовиться про дансько-американсько-радянські плани щодо створення бурової платформи на льоду. У списку літератури наводиться звіт з острова Байлот про допустимі навантаження на лід. Моє ім’я в списку авторів.

У самому низу — шість кольорових фотографій. Вони зняті із спалахом у якійсь печері із сталактитами. Кожен студент, що вивчає геологію, бачив подібні фотографії. Соляні копальні в Австрії, блакитні печери на Сардинії, лавові печери на Канарських островах.

Але ці фотографії виглядають інакше. Світло від спалаху відкидається назад до об’єктива сліпучими відбиттями. Неначе це фотографія тисячі маленьких вибухів. Це знято в крижаній печері.

Всі ті крижані печери, які я бачила, існували дуже недовго, поки не закривався розлом глетчера чи тріщина або поки вони не наповнювалися підземними талими водами. Ця печера не схожа на ті, що я бачила раніше. Всюди зі стелі звисають довгі мерехтливі сталактити — колосальна система бурульок, яка повинна була утворюватися довгий час.

У центрі печери — щось схоже на озеро. В озері щось лежить. Це може бути що завгодно. З фотографії навіть не можна припустити що.

Скласти собі уявлення про розміри печери можна завдяки людині, що сидить на передньому плані. Вона сидить на одному з тих горбиків, які створили на дні печери краплі води і холод. Вона торжествуюче сміється в об’єктив. На цій фотографії вона одягнена в пухові штани. Але все ще в каміках. Це Ісайїв батько.

Коли я піднімаю пачку, на столі залишається останній аркуш, тому що він тонший, ніж фотографії. Це аркуш писального паперу з начерками листа. Всього лише кілька рядків, написаних олівцем і перекреслених у кількох місцях. Потім аркуш поклали аж під низ. Наче писали щоденник. Чи заповіт. А потім не насмілилися. Вирішили: не можна, щоб це лежало перед очима, не варто довіряти всім свої таємниці. Але все-таки хотілося, щоб аркуш був поблизу. Можливо, тому, що треба буде працювати з ним далі.

Я читаю його. Потім складаю і кладу до кишені.

У горлі в мене пересохло. Руки тремтять. Що мені потрібно зараз — то це без будь-яких проблем піти зі сцени.

Я вже простягла руку, щоб відчинити двері до каюти Терка, коли за нею лунає клацання і в коридор падає смужка світла. Я відступаю назад. Двері починають відчинятися. Вони відчиняється в мій бік. Завдяки цьому я встигаю знайти двері праворуч від мене, відчинити їх і зайти до приміщення. Я не наважуюся зачинити двері, а лише прихиляю їх.

Тут темно. Кахель під ногами говорить про те, що це ванна. У коридорі клацає вимикач, і спалахує світло. Я відступаю назад, за завіску, у душову кабіну. Двері відчиняються. Звуків немає, але пара рук на мить з’являється в довгій щілині, яку не закриває завіска. Це руки Терка.

Його обличчя показується в дзеркалі. Воно таке сонне, що він навіть себе самого не бачить. Він нахиляє голову, відкриває кран і п’є. Потім випростується, повертається і йде. Рухи його машинальні, немов у лунатика.

У ту мить, коли двері його каюти зачиняються, я вилітаю в коридор. За мить він побачить, що паперів на місці немає. Я хочу вибратися з цього поверху, поки не почалися пошуки.

Світло гасне. Скрипить його ліжко. Він повернувся до свого сну в блакитному місячному світлі.

Така нагода, така блискуча удача дається лише раз у житті. Я готова танцювати дорогою до виходу.

Попереду мене в темряві коридору лунає низький і владний голос жінки. Я повертаю назад. Переді мною лунає сміх чоловіка, що проходить повз смужку світла, яка падає з прочинених дверей салону. Він голий. У нього ерекція. Вони мене не помітили. Я опинилася між ними.

Зробивши крок назад, я опиняюся у ванній, знову в ніші. Спалахує світло. Вони входять у двері. Він підходить до раковини. Чекає, поки ерекція пройде. Потім він стає навшпиньки і мочиться в раковину. Це Сайденфаден. Автор того звіту про транспортування по морському льоду предметів, що мають велику масу, звіту, який я щойно гортала. Звіту, в якому він посилається на одну статтю, автор якої я. І тепер ми стоїмо так близько одне від одного. Ми живемо у світі, в якому все тісно взаємопов’язано.

Жінка стоїть за його спиною. Обличчя її зосереджене. На мить мені здається, що вона побачила мене в дзеркалі. Потім вона підносить руки над головою. В руках у неї ремінь із пряжкою. Б’є вона так точно, що лише пряжка поціляє по тілу, залишаючи довгу білу смугу на одній його сідниці. Смуга спочатку біла, потім яскраво-червона. Він хапається за раковину, вигинає спину, виставляючи назад нижню частину тіла. Вона знову б’є, пряжка поціляє по другій сідниці. Я згадую Ромео і Джульєтту. Європа багата на традиції ніжних побачень. Потім світло гасне. Двері зачиняються. Вони пішли.

Я виходжу в коридор. Мої коліна тремтять. Я не знаю, що мені робити з паперами. Роблю два кроки у бік каюти Терка. Відмовляюся від цього, роблю крок назад. Приймаю рішення залишити їх у салоні. Іншого виходу немає. Я відчуваю себе замкнутою на сортувальній станції.

Переді мною в темряві відчиняються двері. Цього разу абсолютно несподівано, світло не запалюється, і лише завдяки тому, що я вже знаю приміщення, я встигаю зробити крок у ванну і стати в душову кабіну.

Цього разу світло не спалахує. Але двері відчиняють, а потім замикають. У мене напоготові викрутка. Це вони прийшли по мене. Папери я тримаю за спиною. Їх я відкину, коли завдам удару. Знизу вгору, в бік черевної порожнини. А потім я побіжу.

Завіска відсовується. Я готуюся відірватися од стіни.

Включають воду. Холодну воду. Потім гарячу. Потім регулюють температуру. Душ був спрямований на стіну. У перші ж три секунди я вимокаю до рубця.

Душ повертають від стіни. Він стає під струмінь. Я стою за десять сантиметрів од нього. Крім дзюрчання води, немає ніяких інших звуків. І немає світла. Але щоб упізнати механіка на цій відстані, світло мені й не потрібне.

У «Білому розтині» він ніколи не запалював світло, піднімаючись по сходах. Він до останньої миті не натискав на кнопку вимикача в підвалі. Він любить спокій і самоту в темряві.

Його рука легко торкається мене, коли він шукає підставку для мила. Він знаходить її, відходить трохи вбік, намилюється, кладе мило на місце, масажує шкіру. Знову тягнеться по мило. Пальці його черкають по моїй руці й зникають. Потім повільно повертаються. Обмацують руку.

Як мінімум, мав би пролунати вигук. Цілком доречний крик. Він не видає ні звуку. Його пальці намацують викрутку, обережно виймають її з моєї руки, проводять по руці до ліктя.

Вода виключається. Завіска відсовується, він виходить з кабіни. За мить спалахує світло.

Він обгорнув навколо стегон великий оранжевий рушник. Обличчя його непроникне. Все було зроблено спокійно, без метушні, тихо.

Він бачить мене. І впізнає.

Його самовладання зруйновано. Він не рухається і навряд чи змінюється на обличчі. Він паралізований.

Тепер мені ясно — він не знав, що я на судні.

Він дивиться на моє мокре волосся, прилипле до ніг плаття, промоклі папери, які я тепер тримаю перед собою. Хлюпаючі гумові тапочки, викрутку в своїй руці. Він нічого не розуміє.

Потім він простягає мені рушник. Ніяковим і соромливим рухом. Не думаючи, що тим самим відкриває своє тіло. Взявши рушник, я простягаю йому папери. Він тримає їх унизу перед собою, не зводячи з мене очей, поки я витираю волосся.

Ми сидимо на ліжку в його каюті. Упритул одне до одного, але між нами прірва. Ми шепочемося, хоча цього й не вимагається.

— Ти розумієш, що відбувається? — питаю я.

— В ос-сновному.

— Ти можеш мені пояснити?

Він хитає головою.

Ми прийшли приблизно до того самого, з чого починали. Ми знову потонули в недомовках. Я відчуваю нездоланне бажання притиснутися до нього і попросити його приспати мене, щоб прокинутися тільки тоді, як усе буде позаду.

Я ніколи не знала його. Ще кілька годин тому я думала, що ми разом пережили окремі миті близькості. Коли я побачила, як він перетинає посадочний майданчик на «Ґрінленд Стар», я усвідомила, що ми завжди були чужими одне одному. Поки ти молодий, ти думаєш, що секс — це кульмінація близькості. Потім виявляєш, що це чи не початок її.

— Я хочу тобі дещо показати.

Я залишаю папери у нього на столі. Він простягає мені футболку, труси, утеплені брюки, вовняні шкарпетки і светр. Ми одягаємося, повернувшись спиною одне до одного, немов чужі. Мені доводиться закотити його брюки до колін, а рукави светра до ліктів. Я прошу також шерстяну шапочку, і він простягає її мені. З однієї із шухляд столу він дістає пласку темну пляшку і кладе її у внутрішню кишеню. Знявши з ліжка вовняну ковдру, я складаю її. І ми йдемо.

Він відкриває ящик. На нас сумно дивиться Яккельсен. Ніс його став голубуватим, гострим, неначе він відморожений.

— Хто це?

— Бернард Яккельсен. Лукасів молодший брат.

Я підходжу до Яккельсена, розстібаю сорочку, відкриваючи сталевий трикутник. Механік не рухається.

Я вимикаю ліхтарик. Ми якийсь час тихо стоїмо в темряві. Потім ідемо нагору. Я замикаю за нами двері. Коли ми виходимо на палубу, він зупиняється.

— Хто?

— Верлен, — кажу я. — Боцман.

Зовні на перегородці приварені східці. Я стаю на них перша. Він поволі піднімається за мною. Ми опиняємося на маленькій півпалубі, зануреній у темряву. На двох дерев’яних містках стоїть моторний човен, за ним — великий гумовий човен. Ми сідаємо між ними. Звідси нам добре видно ют, тоді як самі ми в тіні.

— Це трапилося на «Ґрінленд Стар». Коли ти приїхав.

Він мені не йме віри.

— Верлен міг би скинути його у воду там. Але він боявся, що тіло наступного дня плаватиме біля платформи. Або що його затягне гвинтом.

Я згадую про свою матір. Те, що на півночі потрапляє у воду, на поверхню більше не спливає. Але Верлен цього не знає.

Механік як і раніше мовчить.

— Яккельсен стежив за Верленом на причалі. Його помітили. Найнадійніше було звільнити для нього місце в ящиках. Забрати його на борт. Почекати, поки ми відійдемо від платформи. І потім скинути за борт.

Я намагаюся приховати свій відчай і говорити абсолютно спокійним голосом. Він повинен мені повірити.

— Ми зараз уже далеко в морі. Кожна хвилина, поки він у трюмі, це ризик для них. Вони скоро прийдуть. Їм доведеться винести його на палубу. Іншого способу викинути його за борт немає. Тому ми тут і сидимо. Мені хотілося, щоб ти сам їх побачив.

У темряві лунає щось подібне до зітхання. Це корок виліз із пляшки. Він простягає її мені, і я п’ю. Це темний, солодкий, густий ром.

Я накриваю нас вовняною ковдрою. Мороз, напевно, градусів десять. Та все ж усередині мене обпікає жар. Алкоголь розширює капіляри, на поверхні шкіри виникає легке болісне відчуття. Це той біль, якого всіма силами треба намагатись уникнути, коли не хочеш замерзнути на смерть. Я знімаю вовняну шапку, щоб відчути лобом прохолоду.

— Терк би ніколи цього не допустив.

Я простягаю йому аркуш. Він озирається на темні вікна містка і, сховавшись за корпус моторного човна, читає папірець у світлі мого ліхтарика.

— Це лежало в Теркових паперах, — кажу я.

Ми знову п’ємо. Місяць світить так яскраво, що можна розрізняти кольори. Зелена палуба, сині утеплені брюки, золоте з червоним на етикетці пляшки. Немов у сонячному світлі. Це світло лягає відчутним теплом на палубу. Я цілую його. Температура вже не має ніякого значення. У якийсь момент я стою над ним навколішки. І вже більше немає наших тіл, є тільки жаркі цятки в ночі.

Ми сидимо, притулившись одне до одного. Він закриває нас ковдрою. Мені не холодно. Ми п’ємо з пляшки. Насичений і гарячий смак.

Ти з поліції, Смілло? Ні, відповідаю я. З іншої контори? Ні, відповідаю я. Ти весь час знала? Ні, відповідаю я. А зараз знаєш? Є деякі припущення, кажу я.

Ми знову п’ємо, і він обіймає мене. Палуба під ковдрою, мабуть, холодна, але ми цього не помічаємо.

Ніхто не йде. На «Кроносі» мертва тиша. Неначе судно відхилилося від свого курсу, неначе воно тепер відносить кудись нас двох, тільки нас двох.

Через якийсь час ми допиваємо пляшку. Я встаю, бо знаю, що щось змінилося.

— Чи не може бути інших люків у корпусі? — питаю я. — Інших способів позбутися тіла?

— Чому ти говориш про смерть? — питає він.

Що мені йому відповісти?

— Як виведено якір? — питає він.

Ми спускаємося в твіндек. У ящику тепер лежать рятувальні жилети. Яккельсена немає. Ми йдемо сходами, через тунель, машинне відділення, знову тунель, крученими сходами, і він відкриває дві засувки і двері завбільшки метр на метр. Якірний ланцюг туго натягнутий посеред приміщення. Угорі, на стелі, він іде в трубу, через яку видно місячне світло і контури брашпиля. Внизу він зникає в клюз завбільшки з кришку каналізації. Якір підтягнуто аж під клюз. Місця через нього небагато. Механік дивиться на отвір.

— Не можна пропхнути туди дорослу людину.

Я торкаю сталевий ланцюг. Ми обоє знаємо, що саме через цей отвір сьогодні вночі пірнув Яккельсен.

— Він був дуже струнким, — кажу я.

З

Капітан Лукас неголений, волосся його скуйовджене, і схоже, що він спав не роздягаючись.

— Що ви знаєте про електрику, Ясперсен?

Ми самі на містку. Пів на сьому ранку. Залишається півтори години до початку його вахти. Жовтувата шкіра його обличчя блищить від поту.

— Я можу замінити перегорілу лампочку, — кажу я. — Але звичайно при цьому обпікаю пальці.

— Вчора, коли ми стояли біля причалу, вимкнулася електрика на «Кроносі». І на частині портових споруд.

У руці в нього аркуш паперу. Рука і папір тремтять.

— На суднах уся проводка проходить через розподільні щити. Будь-яке підключення до мережі здійснюється через запобіжник. Ви знаєте, що це означає? Це означає, що на судні неймовірно важко влаштувати електричну аварію. Якщо тільки ти не такий розумний, що підеш прямо до головного кабелю. Учора ввечері хтось пішов до головного кабелю. У ті дуже рідкісні миті, коли Кютсов буває тверезий, у нього трапляються хвилини прояснення. Він знайшов причину аварії. Це штопальна голка. Вчора хтось увіткнув штопальну голку в силовий кабель. Очевидно, за допомогою пасатижів з ізольованими ручками. А потім одламав вушко голки. Особливо це останнє було хитро придумано. Адже ізоляція стягується над голкою. Місце потім неможливо виявити. Якщо тільки ти, як Кютсов, не знаєш кількох хитрощів з магнітом та індикатором полярності, і взагалі, у тебе немає чуття на те, що треба шукати.

Я згадую, який збуджений був Яккельсен. З якою інтонацією він говорив. Я все влаштую, Смілло. Завтра все зміниться. Я починаю схилятися перед його винахідливістю.

— Схоже, що під час цього затемнення один з матросів — Бернард Яккельсен — порушив заборону й покинув «Кронос». Сьогодні вранці ми отримали від нього цю телеграму. Це заява про звільнення.

Він простягає мені папір. Це текст, надрукований на телетайпі і відправлений з телеграфу «Ґрінленд Стар». Для заяви про звільнення він досить короткий.

Я здіймаю на нього очі.

— Мене мучить, — каже він, — мене мучить підозра, що ви теж були на березі під час аварії.

Його обличчя спотворюється гримасою. Кудись пропав офіцер, кудись пропав весь його сарказм. Залишився лише неспокій, що переходить у відчай.

— Розкажіть мені, чи знаєте ви що-небудь про нього.

Переді мною все те, про що Яккельсен мені не розповідав. Величезна турбота, бажання захистити, врятувати, дати братові можливість плавати без стягнень, бути далеко від поганого товариства в містах. За всяку ціну. Навіть коли для цього треба брати його з собою в таке плавання.

На мить у мене виникає спокуса розповісти йому все. У цю хвилину в його муках я впізнаю себе. Всі наші ірраціональні, сліпі й марні спроби захистити іншу людину від чогось невідомого, від того, що все одно станеться, хоч би що ми намагалися зробити.

Але я жену від себе цю слабкість. Зараз я нічим не можу допомогти Лукасу, Яккельсену ж ніхто більше нічим не може допомогти.

— Я була на причалі. І все.

Він запалює нову сигарету. Одна попільничка вже повна з горою.

— Я дзвонив на телеграф. Але ситуація абсолютно неможлива. Суворо заборонено залишати кого-небудь на платформі. До того ж усе ускладнюється їх системою. Пишеш телеграму й віддаєш її у віконце. Потім її відносять у кімнату для сортування пошти. Звідти її забирає третя людина і несе на телеграф. Я говорив з четвертою. Вони навіть не знають, сам він її приніс чи подзвонив по телефону. Щось дізнатися неможливо.

Він бере мене за лікоть:

— Ви зовсім не уявляєте собі, навіщо йому треба було на платформу?

Я хитаю головою.

Він махає телеграмою:

— У цьому весь він.

В очах у нього сльози.

Саме так Яккельсен би й написав. Коротко, зарозуміло, таємничо і все-таки з використанням канцелярських штампів. Але це писав не Яккельсен. Цей текст був на тому аркуші паперу, який я сьогодні вночі взяла в каюті Терка.

Він мовчки дивиться на море, занурившись у перші болісні роздуми, які з цієї миті все більше й більше поглинатимуть його. Він забув, що я тут.

У цю хвилину спрацьовує пожежна сигналізація.

У кают-компанії шістнадцять чоловік. Усі, хто на борту, за винятком Сонне і Марії, які зараз на містку.

Строго кажучи, зараз день, але знадвору темно. Вітер посилився, і температура піднялася — поєднання, завдяки якому дощ, немов гілля, шмагає по шибках. Час від часу, як удари кувалди, обрушуються на борт судна хвилі.

Механік стоїть прихилившись до перегородки, поряд з Урсом. Верлен сидить трохи осторонь, Хансен і Моріс — серед інших. У компанії вони ніколи не впадають в очі. Обережність, про яку турбується Верлен.

Лукас сидить у кінці столу. Минула година, відколи я бачила його на містку. Його годі впізнати. На ньому свіжо-випрасувана сорочка і начищені до блиску шкіряні черевики.

Він свіжопоголений, і волосся його пригладжене водою. Він бадьорий і небагатослівний.

Біля самих дверей стоїть Терк. Перед ним сидять Сайденфаден і Катя Клаусен. Минає якийсь час, перш ніж я можу змусити себе подивитися на них. Вони не звертають на мене ніякої уваги.

Лукас відрекомендовує механіка. Він повідомляє, що як і раніше спостерігаються порушення в роботі пожежної сигналізації. Ранкова тривога була помилковою.

Він дуже коротко повідомляє, що Яккельсен утік. Усе це він говорить по-англійськи і використовує слово deserted.[71]

Я дивлюся на Верлена. Він прихилився до стіни. Він уважно, вивчаюче дивиться мені прямо в очі.

Я не можу відвести погляд. Хтось інший, а не я дивиться моїми очима — диявол. Він обіцяє Верлену відплату.

Лукас повідомляє, що ми наближаємося до пункту призначення. Більше він нічого не говорить. We are approaching our terminal destination.[72] За день-два ми будемо на місці. Зійти на берег буде неможливо.

За своєю невизначеністю повідомлення абсурдне. За часів супутникової навігації визначити час, коли на обрії з’явиться земля, можна з точністю до кількох хвилин.

Ніхто ніяк не реагує. Всі вони знають, що з цим плаванням щось негаразд. До того ж вони звикли до життя на борту великих танкерів. Більшості з них траплялося плавати по сім місяців без заходження до порту.

Лукас дивиться на Терка. Ці збори були влаштовані задля Терка. На його прохання. Можливо, для того, щоб він зміг подивитися на всіх нас, зібраних в одному місці. Зміг «прочитати» нас. Поки Лукас говорив, Терк переводив погляд з одного обличчя на інше і на мить зупинявся на кожному. Тепер він повертається і виходить. Сайденфаден і Клаусен ідуть слідом за ним.

Лукас покидає приміщення. Виходить Верлен. Механік ненадовго затримується, щоб поговорити з Урсом, котрий каліченою англійською мовою намагається щось розповісти про ті круасани, які ми щойно їли. Я чую, що важлива пара. І для опари, і під час випічки.

Фернанда йде, намагаючись на мене не дивитися.

Виходить механік. Він так жодного разу й не глянув на мене. Я побачу його ввечері. Але до цього моменту ми не повинні існувати одне для одного.

Я думаю про те, що мені потрібно зробити до цього моменту. І це не чудові плани на майбутнє. Це нудна, позбавлена будь-якої фантазії стратегія виживання.

Я йду коридором. Мені треба поговорити з Лукасом.

Я ставлю ногу на сходинку, коли бачу, як назустріч мені спускається Хансен. Я відступаю на відкриту ділянку верхньої палуби.

Тільки тут стає зрозуміло, яка жахлива сьогодні погода. Холодний, близько нуля градусів, дощ іде щільною стіною. Пориви вітру шмагають мокрими струменями по обличчю. На воді видно білі смужки, там, де вітер, зірвавши гребінці хвиль, тягне за собою піну.

За мною відчиняються двері. Не обертаючись, я йду до виходу на ют. Двері попереду мене широко розчиняються, і з’являється Верлен.

Тепер ця коротка, закрита навісом ділянка палуби здається зовсім не такою, як раніше. Раніше заважали постійно увімкнені лампи, двоє дверей, вікна житлових кают, що виходять сюди. Тепер я розумію, що це одне з найбільш ізольованих місць на судні. Зверху його не видно, увійти сюди можна тільки з двох боків. А ті вікна, які за моєю спиною, — це вікна каюти Яккельсена і моєї. Переді мною тільки фальшборт. А за ним дванадцять метрів до поверхні моря.

Хансен наближається до мене, а Верлен стоїть на місці. Я важу п’ятдесят кілограмів. Мене швидко піднімуть, а потім — вода. Що там говорив Лаґерманн? Спочатку затримуєш дихання, аж поки тобі починає здаватися, що зараз вибухнуть легені. Це і є найболючіше. Потім робиш сильний, глибокий вдих і видих. Потім настає спокій.

Це єдине місце на судні, де вони можуть усе зробити, не боячись, що їх побачать з містка. Вони, мабуть, чекали такої нагоди.

Я підходжу до фальшборту і нахиляюся над ним. Хансен наближається. Наші рухи неквапливі й обережні. Відкритий простір праворуч від мене порушується надводним бортом, який спускається аж до поручнів. Із зовнішнього боку борту в сталеву обшивку вставлено ряд прямокутних залізних скоб, що зникають у темряві.

Я сідаю верхи на поручні. Хансен і Верлен зупиняються. Як і будь-хто зупинився б перед людиною, яка сама збирається стрибнути вниз. Але я не стрибаю. Я хапаюся за скоби і, підтягнувшись, опиняюся зовні.

Хансен не встигає зрозуміти, що відбувається. Але Верлен кидається до фальшборту і хапає мене знизу за ноги.

У борт «Кроноса» б’є сильна хвиля. Корпус дрижить, і судно нахиляється на правий бік.

Він учепився в мою ногу. Але рух судна притискає його до поручнів, загрожуючи викинути за борт. Йому доводиться відпустити мене. Мої ноги ковзають по солоних і мокрих скобах. Судно відкочується назад — і я повисаю на руках. Десь піді мною світиться біла ватерлінія. Заплющивши очі, я видираюся нагору.

Коли мені здається, що минула вічність, я їх розплющую. Десь піді мною, піднявши голову і дивлячись на мене, стоїть Хансен. Я піднялася всього на кілька метрів угору.

Я на рівні вікон прогулянкової палуби. Ліворуч од мене за синіми завісками світло. Я тарабаню долонею в шибку. Коли я вже втрачаю надію і знову починаю повзти нагору, завіски обережно розсуваються. На мене дивиться Кютсов. Я калатала у вікно робочої каюти старшого механіка. Приставивши долоні до скла, щоб краще було видно, він притискається до вікна. Ніс його розпливається матово-зеленою плямою. Наші обличчя за кілька сантиметрів одне від одного.

— Допоможіть, — кричу я, — та допоможіть же, чорт забирай!

Він дивиться на мене. Потім засуває завіски.

Я дряпаюся вище. Сходинки закінчуються, і я падаю на шлюпкову палубу поряд із шлюпбалками рятувальної шлюпки лівого борту. Двері — праворуч від мене. Їх замкнуто. До платформи навпроти містка ведуть по трубі зовнішні сходи, подібні до тих, по яких я щойно піднялася.

В інших обставинах були б усі підстави захоплюватися передбачливістю Верлена. Нагорі на сходах, за кілька метрів наді мною, стоїть Моріс — усе ще з перев’язаною рукою. Він там, щоб переконатися, що на розташованих вище палубах немає ніяких свідків.

Я біжу до трапа, що веде вниз. Але з нижнього поверху мені назустріч піднімається Верлен.

Я повертаю назад. У мене майнула думка, що, можливо, я зможу спустити на воду рятувальну шлюпку. Адже у неї має бути якийсь механізм, що дозволяє швидко скинути її вниз. Напевно, я зможу стрибнути за нею у воду.

Але, опинившись перед лебідками для спуску, я відмовляюся від цієї ідеї. Систему карабінів і талів зрозуміти неможливо. Я зриваю брезент зі шлюпки. Хапливо шукаючи те, чим можна було б скористатися для захисту. Багор, сигнальну ракету.

Чохол шлюпки — з важкого зеленого нейлону, який кріпиться до бортів за допомогою резинки. Коли я піднімаю чохол, вітер вириває його у мене з рук, і він перелітає за борт, повиснувши на кільці у форштевні шлюпки.

Верлен уже на палубі, позаду нього — Хансен. Ухопившись за зелений нейлон, я переступаю через борт корабля. «Кронос» нахиляється, мене піднімає трохи, і я, стиснувши ногами брезент, з’їжджаю вниз. Я спускаюся аж до кінця, і мої ноги теліпаються в порожнечі. І тут я падаю — вони перерізали мотузки, на яких тримався чохол. Я виставляю руки і пахвами повисаю на поручнях. Коліна стукаються об борт судна. Але я все-таки вишу. Ні болю, ні тіла не відчуваю, дихання паралізоване. Потім я головою вперед сповзаю на верхню палубу.

На мить виникає абсурдний спогад про першу в моєму житті гру в морських розбійників, невдовзі після того, як я приїхала в Данію. Про те, що не було звички до гри, з якої швидко виключалися слабкі, а потім, за природно виникаючою ієрархією, і решта. Про прагнення залишитися живим, коли всі інші тебе ловлять.

Двері на сходи відчиняються, і з’являється Хансен. Рухаючись у напрямку до юта, я опиняюся поряд із трапом, що веде нагору. На висоті мого зросту на сходах з’являється пара синіх черевиків. Просунувши руки під сходинки, я зіштовхую ці ноги вперед. Позаяк це продовжує їх власний рух, то не потрібно дуже багато зусиль. Ноги описують у повітрі коротку криву, і Верленова голова стукається об сходи на рівні моїх плечей. Потім він пролітає останні метри по трапу і б’ється об палубу, ніяк не затримавши свого падіння.

Я біжу вгору по трапу. На шлюпковій палубі я тримаюся лівого борту і звідти деруся нагору. Моріс, мабуть, почув мене. Поки я піднімаюсь нагору, він підходить до сходів. За ним розчиняються навстіж двері, що ведуть на місток, і з’являється Кютсов. Він у халаті і босоніж. Поки вони з Морісом роздивляються один одного, я проходжу повз них на місток.

Я намацую в кишені ліхтарик. Промінь світла вихоплює обличчя Сонне. Біля штурвалу стоїть Марія.

— Відкрий мені медичну каюту, — кажу я. — Зі мною стався нещасний випадок.

Він іде попереду. Навпроти штурманської рубки він, зупинившись, обертається до мене. Я оглядаю себе. Замість тканини на колінах спортивних брюк дві криваві дірки. Обидві долоні роздерто.

— Я впала, — кажу я.

Він відкриває медичну каюту. Намагається не дивитися на мене.

Коли я сідаю і шкіра на колінах натягується, я мало не втрачаю притомності. Виникає вервечка дрібних, повних болю спогадів. Перші сходи в інтернаті й падіння на нерівній крижаній поверхні: проблиск світла, цілковита безпорадність, тепло, гострий біль, холод і важка пульсація.

— Ти можеш продезінфікувати тут?

Він дивиться вбік.

— Я не переношу вигляду крові.

Я дезінфікую сама. Руки тремтять, рідина ллється по ранах. Я накладаю стерильні компреси. Обмотую бинтом.

— Кетоган.

— Це заборонено правилами.

Я підводжу на нього очі. Він знаходить пляшку.

— І амфетамін.

У будь-якій судновій аптечці і в будь-якій експедиції є ліки, що стимулюють діяльність центральної нервової системи й швидко знімають відчуття втоми.

Він простягає мені його. Я розламую п’ять пігулок над паперовим стаканчиком з водою. Виходить дуже гірко.

Важко зробити що-небудь з руками. Він знаходить білі бавовняні рукавички, які щільно натягаються, з тих, що їх використовують алергіки.

Коли я виходжу з дверей, він намагається бадьоро посміхнутися:

— Ну що, краще?

Він справжній данець. Страх і залізна воля до того, щоб витіснити зі свідомості все, що відбувається навколо нього. Непохитний оптимізм.

Дощ не зменшується. Він немов водяні нитки, протягнуті навскоси над вікнами містка, які тепер вилискують сірим у слабкому денному світлі.

— Де Лукас?

— У своїй каюті.

З людиною, яка не спала дві доби, безглуздо говорити.

— Він виходить на вахту за годину, — каже Сонне. — У «воронячому гнізді». Він хоче сам побачити лід.

Екран одного з радарів настроєний на радіус п’ятдесят морських миль. Неподалік від краю на ньому штрихами зображено зеленуватий континент. Початок полярного льоду.

— Скажи йому, що я піднімуся до нього, — кажу я.

Палуба «Кроноса» порожня. Вона більше не схожа на частину судна. Слабке денне світло відкидає глибокі тіні, і це вже не просто тіні. У будь-якій темряві таїться пекло. У моєму дитинстві така атмосфера супроводжувала будь-яку смерть. Десь починали голосити жінки, і ми розуміли, що хтось помер, і усвідомлення цього змінювало все навколо. І навіть якщо це був травень місяць у Сіорапалуку, коли ллється, проникаючи всюди, синьо-зелене світло, що робить людей божевільними від весни, навіть якщо це було таке світло, він все одно перетворювався на холодний відблиск царства мертвих, що несподівано перемістилося на землю.

Сходи ведуть нагору по передній стороні щогли. Спостережна «бочка», «вороняче гніздо», — це пласка алюмінієва коробка з вікнами спереду і з боків. Обов’язкова для кожного судна, що плаває в льодах.

До неї двадцять метрів. На моєму рисунку «Кроноса» це не здається великою відстанню. Але дертися цим шляхом страшно. Судно б’ється об хвилі, нахиляється набік, усі рухи від центра обертання корпусу посилюються в міру того, як я піднімаюся вище, і подовжується радіус повороту.

Сходинки приводять до платформи, над якою кріпляться блоки вантажної стріли. Звідти потрапляєш на меншу платформу, а звідти через маленькі дверці — до металевої будки.

Тут ледве можна стояти на повний зріст. У темряві я бачу контури старого телеграфного апарата, кренометр, лаг, великий компас, румпель і пристрій для перемовин з містком. Коли ми увійдемо в смугу льоду, саме звідси Лукас керуватиме судном — тільки тут буде достатній огляд.

Біля задньої стіни — сидіння. Коли я входжу, він відсовується, звільняючи мені місце, я бачу його як згусток темряви. Я розповім йому про Яккельсена. На будь-якому судні у капітана є яка-небудь зброя. І в нього ще залишився його авторитет. Адже можна, напевно, якось приборкати Верлена й повернути назад. Ми могли б дійти до Сисиміута за сім годин.

Я опускаюся на сидіння, він кладе ноги на телеграф. Це не Лукас, це Терк.

— Лід, — каже він. — Ми йдемо до льоду.

Його ледве видно, немов біло-сірий просвіт на обрії. Небо низьке і темне, мов вугільний дим, з окремими світлими дірками.

Маленьку будочку, в якій ми сидимо, кидає з одного боку в інший, мене відкидає до нього і потім знову до стіни. Він нерухомий. Чоботи лежать на телеграфі, рука — на сидінні, і здається, ніби він приклеєний до нього.

— Ти була на «Ґрінленд Стар». Ти була в носовій частині судна, коли перший раз спрацювала пожежна сигналізація. Кютсов кілька разів бачив тебе ночами. Чому?

— Я звикла вільно переміщатися на суднах.

Мені не видно його обличчя, лише контури.

— На яких суднах? Ти віддала капітанові тільки паспорт. Я посилав факс у Морське управління. На твоє ім’я ніколи не видавалася службова книжка.

На мить виникає величезне бажання здатися.

— Я плавала на невеликих суднах. Якщо це не торговий флот, то ніколи не питають твоїх документів.

— Ти дізналася про те, яка вона, ця робота, і зв’язалася з Лукасом.

Це не питання, тому я не відповідаю. Він вивчає мене. Йому, напевно, видно не краще, ніж мені.

— Про це плавання не було ніякого оголошення. Його тримали в таємниці. Ти не зв’язувалася з Лукасом. Ти змусила Ландера, власника казино, організувати зустріч.

Він говорить стишивши голос, зацікавлено.

— Ти була в Андреаса Ліхта і Вінґа. Ти щось розшукуєш. Здається, що лід поволі рухається нам назустріч.

— На кого ти працюєш?

Саме думка про те, що він весь час знав, хто я така, нестерпна. З самого дитинства, здається, я не відчувала себе настільки у владі іншої людини.

Він не розповів механіку, що я буду на борту судна. Він хотів побачити нашу зустріч, щоб зрозуміти, що є між нами. Саме за цим він перш за все і спостерігав, коли нас зібрали в кают-компанії. Невідомо, яких висновків він дійшов.

— Верлен вважає, що ти з поліції. Колись я і сам схилявся до такої ж думки. Я оглянув твою квартиру в Копенгагені. Твою каюту тут, на судні. Здається, що ти дієш зовсім одна. Без будь-якої організації. Але, можливо, якась фірма? Приватний клієнт?

На хвильку я трохи не відключаюся у сподіванні сну, втрати притомності й забуття. Але повторення запитання виводить мене з трансу. Йому потрібна відповідь. Це знову допит. Він не може знати напевно, хто я. З ким я пов’язана. Що я знаю. Поки це так, я залишаюся живою.

— Дитина з мого під’їзду впала з даху. У його матері я знайшла адресу Вінґа. Вона отримувала пенсію від Кріолітового товариства за свого чоловіка. Це привело мене до архівів товариства. До тієї інформації, яка там була про експедиції на Гела Альта. Решта походить із цього.

— Хто тобі допомагав?

Весь цей час він говорив наполегливо і все ж не зацікавлено. Наче ми розмовляємо про наших спільних знайомих, про взаємини, які, відверто кажучи, нас не стосуються.

Я ніколи не вірила в те, що люди можуть бути холодні. Неприродні, можливо, але не холодні. Суть життя — тепло. Навіть ненависть — це тепло, тільки із зворотним знаком. Тепер я розумію, що помилялася. Від людини, що сидить поряд зі мною, немов фізично відчутна реальність, іде могутній холодний потік енергії.

Я намагаюсь уявити собі його дитиною, намагаюсь учепитися за щось людське, щось зрозуміле: напівголодний хлопчик без батька, що живе в халупі в Бренсхойє. Змучений, худий, як курча, самотній.

Мені доводиться відмовитися від цієї спроби — нічого не виходить, картинка розсипається і зникає. Людина, що сидить поряд зі мною, — цілісна натура, але одночасно вона м’яка, гнучка — це людина, яка піднялася над своїм минулим, відтак не лишилося і слідів його.

— Хто тобі допомагав?

Це останнє питання все визначає. Найважливіше — це не те, що я сама знаю. Найважливіше — з ким я поділилася цим знанням. Щоб він міг зрозуміти, що його чекає. Можливо, у цьому прагненні все спланувати, зробити свій світ передбачуваним, прагненні, що йде від нескінченної незахищеності в дитинстві, і полягає його людяність.

Я намагаюся говорити абсолютно безпристрасно:

— Мені завжди вдавалося обходитися без сторонньої допомоги.

Він якийсь час мовчить.

— Для чого ти це робиш?

— Я хочу зрозуміти, чому він помер.

Коли стоїш на краю прірви із зав’язаними очима, може раптом з’явитися дивовижна впевненість у собі. Я знаю, що сказала те, що треба було сказати.

Він замислюється над моєю відповіддю.

— Ти знаєш, що мені треба на Гела Альта?

У цьому «мені» вияв величезної щирості. Немає більше судна, екіпажу, мене самої, його колег. Уся ця складна машина рухається тільки заради нього самого. В його питанні немає ніякої зарозумілості. Просто так усе і є насправді. Так чи інакше, всі ми тут тому, що він хотів цього і зміг це зробити.

Я балансую на лезі ножа. Він знає, що я збрехала. Що я не сама по собі опинилася тут. Уже саме те, що я змогла потрапити на борт судна, говорить про це. Але він як і раніше не знає, хто зараз сидить поряд з ним — окрема людина чи організація. Саме в його сумнівах полягає для мене надія. Я згадую обличчя мисливців, що повертались додому, — що сумніший у них був вигляд, то більше лежало на санях. Я згадую, як моя мати після рибного лову вдавала фальшиву скромність, визначення якої дав Моріц під час одного зі своїх нападів люті — обов’язково потрібно зменшити все на двадцять відсотків, а ще краще — на сорок.

— Ми повинні щось звідти забрати. Щось таке важке, що потрібне судно такого розміру, як «Кронос».

Немає ніякої змоги дізнатися, що діється у нього всередині. З темряви до мене звернена лише наполеглива увага, що реєструє та оцінює. І знов я уявляю білого ведмедя, що наближається до мене: безпристрасну оцінку хижаком свого бажання, здатності здобичі захищатися, всієї ситуації.

— Навіщо, — чую я свій голос, — потрібно було мені дзвонити?

— Я дещо зрозумів, подзвонивши. Жодна нормальна жінка, жодна нормальна людина не підняла б слухавку.

Ми одночасно виходимо на платформу, покриту тепер тонким шаром льоду. Коли хвиля б’є об борт, відчуваються зусилля двигуна, у міру того як збільшується навантаження на гвинт.

Я пропускаю його вперед. Звичайно те враження, яке справляє людина, слабшає, коли вона опиняється просто неба. Але з ним цього не відбувається. Його чарівність поглинає простір навколо нас і сіре, водянисте світло. Ніколи раніше я так не боялася жодної людини.

Стоячи на платформі, я раптом розумію, що це він був з Ісайєю на даху. Що він бачив, як той стрибнув. Усвідомлення цього приходить немов видіння, ще без деталей, але з абсолютною впевненістю. У цю мить я відчуваю — через час і простір — Ісайїн страх, у цю мить я стою поряд з ним на даху.

Поклавши руки на поручні, він дивиться мені в очі:

— Відійди, будь ласка, на кілька кроків.

Ми чудово розуміємо одне одного, цілком і без зайвих слів. Він уявив собі таку можливість: він спускається на кілька щаблів по сходах, а я, нагнавши його, відриваю його руки і б’ю в обличчя, тож він з двадцятиметрової висоти падає на палубу, яка звідси здається такою маленькою, що немає ніякої впевненості в тому, що в неї можна потрапити.

Я відступаю назад аж до огорожі. Я йому майже вдячна за те, що він ужив цей застережний захід. Спокуса, можливо, була б надто велика для мене.

Двічі траплялося, що я, поїхавши до Гренландії, по півроку не бачила свого відображення в дзеркалі. Дорогою додому я старанно уникала дзеркал у літаках та аеропортах. Стоячи потім перед дзеркалом у своїй квартирі, я дуже ясно бачила фізичний вираз ходу часу: перше сиве волосся, павутину зморщок, глибші й виразніші тіні виступаючих кісток.

Ніяка інша думка не була для мене більш заспокійливою, ніж усвідомлення того, що я помру. У ці хвилини прозріння — а себе можна побачити такою, якою ти є, тільки коли дивишся на себе як на чужу людину, — весь відчай, уся веселість, уся депресія зникають і змінюються спокоєм. Для мене смерть зовсім не була жахливою, вона не була станом чи подією, яка прийде і вразить мене. Вона була радше зосередженістю на поточному моменті, підтримкою, союзником, що допомагає думками бути в теперішньому.

Літніми ночами бувало, що Ісайя засинав у мене на канапі. Я не пам’ятаю, чим я займалася, мабуть, сиділа, дивлячись на нього. Торкнувшись його шиї, я відчувала, що йому надто жарко. Тоді, обережно розстебнувши його сорочку, я розкривала її на грудях, уставала, відчиняла вікно на набережну — і ми опинялися в іншому місці. Ми були в Гіті, в літньому наметі — через брезент просочується світло, схоже на світло повного місяця. Але це тканина робить світло блакитним, бо коли я відкидаю її, на Ісайю падають рожеві промені північного сонця. Він не прокидається — він не спав цілу добу, ми не могли заснути при цьому нескінченному світлі, і тепер він звалився без сил. Можливо, він моя дитина, так я це відчуваю, і я дивлюся на його груди і на його шию, а смаглява, без єдиної вади шкіра рухається від його дихання, і я відчуваю його прискорений пульс.

Тоді я підходила до дзеркала і, знявши блузку, дивилася на свої власні груди і на свою шию, усвідомлюючи, що колись усього цього не буде, навіть того, що я відчуваю до нього, колись не буде. Але до того часу він усе ще існуватиме, а після нього — його діти чи інші діти, колесо дітей, ланцюг, спіраль, що здіймається в нескінченність.

Коли я ось так відчувала кінець і продовження всього, я бувала дуже щаслива.

По-своєму я і зараз щаслива. Я зняла з себе одяг і стала перед дзеркалом.

Якщо когось цікавить смерть, він міг би з великою користю подивитись на мене. Я зняла бинти. На колінах зідрана шкіра. На животі — широкий жовто-синій синець, у тому місці, куди Яккельсен ударив мене швайкою. На обох долонях — криваві, незагойні рани. На потилиці ґуля завбільшки з чаїне яйце, в одному місці лопнула і злізла шкіpa. І до того ж я ще із скромності не зняла свої білі шкарпетки, тож не видно розпухлої щиколотки, і не говорю про всілякі синці та шкіру на голові, яка періодично все ще болить від опіку.

Я схудла. Перетворилася з худої в худющу. Спати вдавалося надто мало — очі запали. Та все ж я усміхаюся цій чужій жінці в дзеркалі. Щастя і нещастя в житті не підлягають елементарним законам математики, не підлягають нормальному розподілу. На борту «Кроноса» перебуває одна з небагатьох людей на землі, через яких варто залишатися живою.

Він дзвонить рівно о 17 годині. Вперше я відчуваю ніжність до переговорного пристрою.

— С-смілло, у медичній каюті за п’ятнадцять хвилин.

У нього з телефонами так само, як і в мене. Він ледве встигає сказати те, що збирався, як уже прагне відійти від апарата.

— Фойле, — кажу я. Я ніколи раніше не вимовляла його прізвище. На язиці відчувається солодкість. — Дякую за вчорашній день.

Він не відповідає. Пристрій клацає, лампочка гасне.

Я надягаю синій робочий одяг. Роблю я це не випадково. Ніщо не буває випадковим, коли я одягаюся. Звичайно ж, я могла б одягнутися красиво. Навіть зараз я могла б одягнутися красиво. Але синій одяг — це форма на «Кроносі», символ того, що зараз ми зустрічаємося в інших умовах, що ми протиставлені всьому світу інакше, ніж будь-коли раніше.

Я довго стою біля дверей, прислухаючись, перш ніж виходжу в коридор.

Я не можу уявити собі, що може існувати щось схоже на християнське пекло. Але того, що існує прадавнє гренландське царство мертвих, я зовсім не виключаю. Якщо подивитися на ті неприємності, які зустрічаєш на своєму шляху, поки живеш, важко повірити, що все це припиниться тільки тому, що ти помер.

Якщо в царстві мертвих будуть таємні побачення з коханим, то їхня прелюдія буде напевно така сама, як оця. Я рухаюся від однієї дверної ніші до іншої. «Кронос» для мене тепер уже не просто судно, це радше поле ризику. Я намагаюся заздалегідь прорахувати, де цей ризик може перетворитися на небезпеку. Коли хтось виходить із спортивної каюти, я заходжу до вбиральні і чекаю там, поки зачиняться двері за тим, хто вийшов. Через дверну щілину мені видно, як мимо проходить Марія. Швидко, не розглядаючись навсібіч. Не тільки мені відомо, що «Кронос» являє собою згубний світ.

Я нікого не зустрічаю, піднімаючись по сходах. Двері на місток зачинені, у штурманській рубці темно.

Перед медичною каютою я зупиняюся. Я осмикую одяг, без косметики я відчуваю своє обличчя голим.

У каюті темно, завіски запнуті. Зачинивши за собою двері, я стаю до них спиною. Я відчуваю свої губи. Мені хочеться, щоб він вийшов з темряви і поцілував мене.

Тонкий, прохолодний квітковий запах долітає до мене. Я чекаю.

Світло спалахує не на стелі, а над ліжком. Щось подібне до операційної лампи створює на чорній шкіряній оббивці жовті кола світла, занурюючи іншу частину каюти в півтемряву.

На стільці, поклавши чоботи на ліжко, сидить Терк. Біля стіни, у напівмороці, стоїть Верлен. На краю ліжка, погойдуючи ногами, сидить Катя Клаусен. Інших людей у каюті немає.

Я бачу себе збоку. Можливо, тому, що надто боляче залишатися всередині себе. Мені наплювати на цю трійцю, мені наплювати на саму себе. Це з механіком я говорила мить тому. Це він покликав мене сюди.

Межа, для всіх нас є межа. Є межа нашій наполегливості, межа тому, скільки разів можна просити милостей у життя. Тому, скільки його відмов можна витерпіти.

— Виймай усе з кишень.

Це Верлен. У мене вперше з’являється змога побачити поділ праці між ними. Я припускаю, що Верлен відповідає за фізичне насильство.

Я виходжу на світло і кладу свій ліхтарик і ключі на ліжко. Незрозуміло, навіщо тут жінка. І тієї ж миті я отримую пояснення цьому. Верлен киває їй, і вона підходить до мене. Чоловіки відвертаються, поки вона обшукує мене. Вона набагато вища за мене зростом, але досить спритна. Вона починає з того, що, ставши на коліна, обмацує щиколотки, а потім піднімається вгору. Вона знаходить викрутку і Яккельсенів футляр для голок. Врешті-решт вона знімає з мене мій пасок.

Терк не дивиться на те, що вона знайшла. Але Верлен зважує це на долоні.

Як це відбудеться? Чи встигну я побачити це?

Терк устає:

— Ти офіційно перебуваєш під арештом.

Він не дивиться на мене. Ми обоє знаємо, що будь-яке посилання на формальності — це частина тієї ж самої ілюзії, що й наша взаємна ввічливість. Це останнє, що залишилося між нами недомовленим.

Він стоїть опустивши очі. Потім повільно хитає головою, і по його обличчю пробігає щось схоже на подив.

— Ти чудово блефуєш, — каже він. — Я б мав за краще сидіти у «воронячому гнізді» і слухати твою брехню, ніж розгулювати серед усіх цих нудних істин.

Хвилину всі вони стоять не рухаючись. Потім ідуть.

Двері замикає Верлен. Він зупиняється у дверному отворі. У нього втомлений вигляд. Є щось щире в його мовчанні. Воно говорить мені, що це не камера, а все це не арешт. Це початок кінця, який настане дуже скоро.