Смілла та її відчуття снігу

1

У недільній школі нас учили, що сонце — це Господь наш Ісус Христос, в інтернаті ми почули, що це безперервний термоядерний вибух.

Для мене воно завжди буде Небесним Клоуном. У моєму першому свідомому спогаді про сонце я, примруживши очі, дивлюся прямо на нього, добре розуміючи, що цього не можна робити, і думаю, що воно одночасно і загрожує, і сміється, як обличчя клоуна, коли він маже його кров’ю і золою, і бере в зуби паличку, і, незнайомий, викликаючи жах і радість, іде назустріч нам, дітям.

Тепер, прямо перед тим як сонячний диск торкнеться обрію, де він на мить рятується від чорної пелени хмар, відкидаючи вогняне світло на лід і на судно, він повторює стратегію клоуна — схиляючись якомога нижче, рятується від пітьми. Небезпечна сила приниження.

«Кронос» рухається у напрямку до льоду. Я бачу його на деякій відстані, неясно через десятиміліметрове непробивне скло, покрите зовні кристалізованими крупинками солі. Це нічого не змінює, я відчуваю цей лід так, ніби ногами стою на ньому.

Це щільний полярний лід, і спочатку все навколо сіре. Вузький канал, який пробиває «Кронос», схожий на потік лави. Крижини, більшість з яких завдовжки як судно, схожі на трохи підняті, зруйновані морозом уламки скель. Це абсолютно мертвий світ.

Потім сонце ховається за хмарами, і вони спалахують, як бензин.

Крижаний панцир утворився минулого року в Льодовитому океані. Звідти він спустився між Шпіцбергеном і Східним узбережжям Гренландії, обігнув мис Фарвель і пройшов угору вздовж Західного узбережжя.

Він створений у красі. Одного жовтневого дня температура за чотири години падає до мінус ЗО градусів за Цельсієм і море стає рівним, як дзеркало. Воно готується відновити чудо творіння. Хмари і море зливаються в завісу сірого, важкого шовку. Вода стає в’язкою і трохи рожевою, немов лікер з диких ягід. Синій туман морозного диму відривається від поверхні води і пливе над водним дзеркалом. І вода затвердіває. Холод витягує з темряви моря сад троянд, білий килим крижаних квітів, створених солоними, замерзлими водяними краплями. Вони можуть прожити чотири години, можуть прожити дві доби.

У цей час кристали льоду шикуються навколо числа шість. У різні боки від шестикутників, немов у бджолиних стільниках із застиглої води, простягаються шість рук до нових чарунок, які знову, — сфотографовані через кольоровий фільтр і дуже збільшені, — розчиняються в нових шестигранниках.

Потім утворюється крижане кришиво, крижане сало, млинчастий лід, пластинки якого змерзаються у крижини. Лід виділяє сольовий розчин, морська вода замерзає знизу. Лід ламається, поверхневе стиснення, осідання і новий мороз роблять його поверхню нерівною. І одного чудового дня лід починає дрейфувати.

Вдалині лежить hiku — нерухомий лід, континент замерзлого моря, уздовж якого ми пливемо.

Навколо «Кроноса», у тому фіорді, який створили не до кінця зрозумілі й описані місцеві особливості течії, всюди hikuaq і puktaaq — крижини. Найнебезпечніші сині і чорні шматки прісноводного льоду — важкі і глибокі, які через те, що вони прозорі, набувають кольору води навколо них.

Краще видно білий глетчерний лід і сіруватий морський лід, забарвлені повітряними вкрапленнями.

Поверхня крижин — це пустинний пейзаж, що складається з ivuniq — скупчення льоду, нагнаного течією і виниклого в результаті зіткнення крижин, maniilaq — брил льоду і apuhiniq — снігу, перетвореного вітром у міцні барикади.

Тим самим вітром створені на льоду agiuppiniq — снігові смуги, уздовж яких їдеш на санях, коли на лід опускається туман.

Поки що погода, лід і море дозволяють «Кроносу» рухатись уперед. Лукас зараз сидить у своєму «воронячому гнізді», проводячи судно каналами, шукає killaq — ополонки, спрямовує ніс корабля на молодий лід, товщина якого менша тридцяти сантиметрів, і розколює його вагою судна. Він рухається вперед. Тому що тут така течія. Тому що «Кронос» так сконструйовано. Тому що в нього є досвід. Але це все тільки до певного часу.

Спеціально обладнане для плавання в льодах судно Шеклтона «Енд’юранс» було роздавлене паковим льодом у морі Уедделла, «Титанік» зазнав краху. «Ханс Хедтофт» теж. I «Протей», коли він намагався врятувати експедицію лейтенанта Ґриліво під час Другого міжнародного полярного року. Немає ліку втратам у полярному судноплавстві.

Опір льоду надто сильний, щоб варто було прагнути до його підкорення. Ось і зараз я бачу, як у результаті зіткнення розбилися краї крижин і виникли двадцятиметрові нагромадження, під якими лід іде під воду на глибину тридцять метрів. Мороз посилюється. Зараз, у цю мить, я відчуваю, як море намагається зімкнутися навколо нас, і лише випадкове, тимчасове поєднання різних чинників — води, вітру і течії — дозволяє нам плисти далі. За сто миль на північ паковий лід стоїть стіною, через яку ніщо не зможе пробитися. На схід височіють міцно замерзлі айсберги, що відкололися від льодовика Якобсхаун. За один рік з нього сповзла тисяча айсбергів, сто сорок мільйонів тонн льоду, що став між нами і землею, як застиглий ланцюг гір, на відстані сімдесяти п’яти морських миль від берега. У будь-який момент часу на четвертій частині Світового океану є плаваючий лід, пояс дрейфуючого льоду в Антарктиді становить двадцять мільйонів квадратних кілометрів, навколо Гренландії і Канади — від восьми до десяти мільйонів.

Та все ж вони хочуть підкорити лід. Вони хочуть плавати по ньому, будувати на ньому нафтові платформи й тягати столоподібні айсберги від Південного полюса до Сахари, щоб зрошувати ґрунт у пустелях.

Є проекти, в яких мене абсолютно не цікавлять попередні обчислення. Марна трата часу — намагатися розрахувати нездійсненне. Можна спробувати жити з льодом. Не можна жити проти нього або намагатися переробити його і жити замість нього.

У чомусь лід такий зрозумілий — уся його історія відображена на поверхні. Тороси, брили, лід, що тане і знову замерзає. Мозаїчна суміш льоду різних віків, великі шматки sikussaq — старого льоду, створеного в захищених фіордах, з часом відірваного і видавленого в море. Тепер з тих хмар, за які пірнуло сонце, в останніх сонячних променях опускається на землю тонка пелена qanik — поволі падаючого снігу.

Між білою поверхнею і моїм серцем протягнуто нитку. Немов це продовження сольового дерева всередині льоду.

Отямившись, я розумію, що спала. Мабуть, зараз ніч.

«Кронос» усе ще пливе. Судячи з рухів судна, Лукас і далі пробивається крізь молодий лід.

Я оглядаю ящики в шафці з ліками. Їх замкнуто. Я обгортаю лікоть светром і видавлюю шибку дверець. На полицях лежать ножиці, затискачі, пінцети, отоскоп, пляшечка спирту, йод, хірургічні голки в стерильній упаковці. Я знаходжу два одноразових пластмасових скальпелі і рулон лейкопластиру. З’єдную дві тоненькі вузькі пластмасові ручки й обмотую їх пластиром. Тепер вони набувають деякої міцності.

Не було чути ніяких кроків, двері просто відчиняються. Входить механік із тацею. Він здається більш втомленим і більш згорбленим, ніж останнього разу, коли я його бачила. Його погляд зупиняється на розбитому склі.

Я притискаю скальпелі до стегна. Долоні у мене вкриваються потом. Він дивиться на мою руку, і я відкладаю скальпелі на ліжко. Він ставить тацю на стіл.

— У-урс дуже старався.

Я відчуваю, що виблюю, коли подивлюся на їжу. Він підходить до дверей і зачиняє їх. Я відсовуюся. Самовладання тримається на волоску.

Найстрашніше — це не гнів. Найстрашніше — це бажання, що ховається за гнівом. Можна змиритися з чистим почуттям без будь-яких домішок. Але мене серйозно лякає схована глибоко в душі потреба притиснутися до нього.

— Ти с-сама бувала в експедиціях, Смілло. Ти з-знаєш, що настає момент, коли від тебе нічого не з-залежить, коли ти не можеш з-зупинитися.

Я думаю, що якоюсь мірою я його зовсім не знаю, що я ніколи не була з ним разом у ліжку. З другого боку, є якась холодна, шляхетна послідовність у тому, що він ні про що не шкодує. Як тільки випаде нагода, я вижену його зі свого життя. Але зараз він — мій єдиний, крихкий, нереальний шанс.

— Мені треба тобі дещо показати, — кажу я.

І розповідаю, що саме.

Він неприродно усміхається:

— Це неможливо, Смілло.

Я відчиняю двері, щоб він пішов. До цього моменту ми говорили пошепки, тепер я вже не думаю про обережність.

— Ісайя, — кажу я. — У чомусь це і твоя провина. Тепер виявляється, що і ти стояв на даху за його спиною.

Він хапає мене за плечі й переносить назад на ліжко.

— З-звідки т-ти можеш з-знати, Смілло?

Він ще дужче заїкається. На його обличчі написаний страх. Напевно, тепер на борту «Кроноса» немає жодної людини, яка б не боялася.

— Ти не в-втечеш? І пов-вернешся зі мною назад?

Я ладна розсміятися.

— Куди я подінуся, Фойле?

Він не усміхається.

— Ландер сказав, що бачив, як ти ходиш по воді.

Я знімаю шкарпетки. Між пальцями і передньою частиною стопи приклеєний шматочок пластиру. З його допомогою тримається Яккельсенів ключ.

Нам ніхто не трапляється на шляху. Ют не освітлений. Коли я відмикаю ключем двері, ми обоє відчуваємо, що стоїмо за кілька метрів од тієї платформи, де менш ніж 24 години тому чекали, щоб побачити останню подорож Яккельсена. Свідомість цього не має ніякого особливого значення. Любов виникає тому, що є резерви, вона минає, коли живеш на рівні інстинктів, коли залишаються тільки прості потреби в їжі, сні і самозбереженні.

Я запалюю світло на нижньому поверсі. Море світла в порівнянні з променем ліхтарика. Можливо, це необережно. Але ні на що інше немає часу. Найпізніше за кілька годин ми будемо на місці. Тоді буде увімкнено світло на палубі, тоді всі ці порожні приміщення наповняться людьми.

Ми зупиняємося перед стіною в кінці коридору.

Я ризикую всім тільки тому, що мені щось здалося дивним. Мені здалося дивним, що стіна, згідно з моїми підрахунками, видається на п’ять футів перед гідравлічною системою керування. Що десь за цією стіною є щось подібне до генератора.

Я дивлюся на механіка. І абсолютно не розумію, чому він все-таки пішов зі мною. Можливо, він сам цього не розуміє. Можливо, все через те, що неймовірне здатне притягати. Я показую на двері слюсарної майстерні.

— Там є молоток.

Здається, він мене не чує. Він береться за рейку, прибиту по краю стіни, і віддирає її. Роздивляється дірки від цвяхів: дерево свіжіше.

Він засовує пальці в щілину між дошкою й перегородкою і тягне на себе. Вона не піддається. З кожного боку приблизно по п’ятнадцять цвяхів. Потім він сильно смикає, і стіна опиняється у нього в руках. Це шматок фанери завтовшки десять міліметрів і площею шість квадратних метрів. У його руках він схожий на дверці шафи.

За нею стоїть холодильник. Заввишки два метри, завширшки метр, зроблений з неіржавіючої сталі, він нагадує мені крамнички, де продавали морозиво в шістдесятих роках у Копенгагені, коли я вперше побачила, що люди витрачають енергію, аби зберігати холод. Щоб він не змістився від хитавиці, його за ніжку прикріпили металевою скобою до того, що, очевидно, раніше було задньою стіною коридору. На дверцях холодильника висить циліндричний замок.

Він приносить викрутку. Відгвинчує скобу. Потім береться за холодильник, який, здається, неможливо підняти. Напружуючись з усієї сили, він витягує холодильник на півметра вперед. Є щось вивірене в його рухах, свідомість того, що напружуватися з усієї сили треба тільки протягом частки секунди. Він робить ще три ривки, і холодильник опиняється розверненим заднім боком до нас. У складаному ножі у нього є хрестоподібна викрутка. У задній стінці приблизно п’ятдесят гвинтів. Він вставляє викрутку в шліц і, притримуючи гвинт вказівним пальцем лівої руки, обертає її вліво не поштовхами, а рівномірно. Гвинти вилазять з отворів самі собою. У нього йде не більше десяти хвилин на те, щоб вийняти їх усі. Він акуратно збирає їх у кишеню і знімає задню кришку разом з проводами, ребрами охолоджування, компресором і випарником.

Навіть у цих обставинах те, що ми бачимо, здається моїй свідомості одночасно і банальним, і незвичайним. Ми дивимося на холодильник ззаду.

Він заповнений рисом. Згори донизу акуратними стосиками складені прямокутні коробочки.

Він бере коробку, відкриває її і дістає пакетик. Я встигаю подумати, що мені все одно особливо нічого втрачати. Потім я бачу, як напружується його обличчя.

Я знову дивлюся на пакетик. Він матовий, але все-таки можна розглянути вміст. Це не крейда. Це вакуумна упаковка з якогось щільного і жовтуватого, немов білий шоколад, матеріалу.

Він відкриває ніж і розрізає пакетик. З тихим звуком той засмоктує в себе повітря. Потім на його долоню висипається грудкуватий темний порошок, неначе в пісок, яким вимірюють час у пісковому годиннику, вилили рідке мастило.

Він навмання вибирає кілька коробок, відкриває і, заглянувши в них, акуратно кладе на місце.

Пригвинтивши задню кришку, він заштовхує холодильник на місце. Я не допомагаю йому, я більше не можу торкатися до нього. Він пригвинчує металеву скобу, ставить стінку, приносить молоток і акуратно прибиває її на місце. Все це він робить неуважно і напружено.

Тільки потім ми дивимося одне на одного.

— Маям, — кажу я, — проміжний між очищеним опієм і героїном продукт. Він містить олії, тому його треба зберігати в холодильнику. Його розробив Терк. Мені розповідав про це Раун. Це частина операції між Терком і Верленом. Шматочок пирога для Верлена. Повертаючись назад, ми повинні зайти в порт. Можливо, у Хольстейнсборґ, можливо, в Нуук. Можливо, у нього є зв’язки на «Ґрінленд Стар». Ще якихось десять років тому вони привозили сюди контрабандою спиртне і сигарети. Цей час уже минув. Це вже стало «добрим старим часом». Тепер у Нууку багато кокаїну. Тепер гренландська верхівка живе як європейці. Тут чудовий ринок збуту.

В очах у нього мрійливий, далекий вираз. Я повинна дістатися до нього.

— Яккельсен, мабуть, знайшов це. Він, мабуть, зрозумів це. І випадково видав себе. Він, напевно, прийняв дозу й переоцінив свої можливості. Почав натискати на них. Це змусило їх вжити заходів. Терк влаштував усе з телеграмою. Він змушений був це зробити. Але вони з Верленом ненавидять один одного. Вони — з двох різних світів. Вони разом тільки тому, що можуть бути корисні один одному.

Він нахиляється до мене і бере мене за плечі.

— Смілло, — шепоче він, — коли я був маленьким, у мене був такий заводний танк на гусеницях. Якщо перед ним ставили який-небудь предмет, він міг дертися вгору по ньому, бо в нього була низька передача. Якщо предмет нависав над ним, то він, повертаючи, рухався уздовж нього і знаходив інший спосіб перебратися на той бік. Його не можна було зупинити. Ти — така машина, Смілло. Тебе треба було тримати подалі від усього цього, але ти весь час втручалася. Ти повинна була залишитися в Копенгагені, але несподівано опиняєшся на борту. Потім вони садять тебе під замок, це моя ідея — так найбезпечніше для тебе. Двері замикають, досить про Сміллу, і ось будь ласка — ти вже вибралася. Ти весь час з’являєшся, наче сніг на голову. Ти така машина, Смілло, ти подібна до такої дитячої чашки-невиливайки, яка весь час піднімається.

У його голосі борються непоєднувані почуття.

— Коли я була маленькою, — кажу я, — мій батько подарував мені плюшеве ведмежа. До цього у нас були тільки ті ляльки, яких ми самі робили. Воно протрималося тиждень. Спочатку воно забруднилося, потім у нього вилізла шерсть, а потім воно порвалося, і те, чим воно було набите, висипалося, а крім цього, у нього всередині нічого не було. Ти — таке ведмежа, Фойле.

Ми сидимо поряд на ліжку в його каюті. На столі стоїть одна з пласких пляшок, але п’є тільки він один.

Він сидить зігнувшись, опустивши долоні між колінами.

— Це метеорит, — каже він, — щось таке, як камінь. Терк говорить, що він старий. Він застряг під льодом у чомусь подібному до сідловини скелі.

Я згадую фотографії серед Теркових паперів. Мені треба було ще тоді здогадатися. Те, що нагадувало рентгенівські знімки, — Відманштеттова структура. Є в будь-якому шкільному підручнику. Ілюстрація поєднання нікелю і заліза в метеоритах.

— Навіщо?

— Той, хто знаходить щось цікаве в Гренландії, повинен повідомити про це до Державного музею в Нууку. Звідти вони подзвонили б до Мінералогічного музею та Інституту металургії в Копенгагені. Знахідка була б зареєстрована як щось, що становить національний інтерес, і була б реквізована.

Він нахиляється вперед:

— Терк говорить, що він важить п’ятдесят тонн. Це найбільший метеорит у світі. У них із собою в дев’яносто першому році були кисень і ацетилен. Вони відрізали кілька шматочків. Терк говорить, що в ньому алмази. І речовини, яких немає на землі.

Коли б не ця складна ситуація, мені б, напевно, здалося, що в ньому є щось зворушливе, щось хлоп’яче. Натхнення дитини на думку про загадкову речовину, алмази, золото під воротами веселки.

— А Ісайя?

— Він був у дев’яносто першому році. Зі с-своїм батьком.

Так, звичайно, і мало бути.

— Він утік із судна в Нууку. Їм довелося залишити його там. Лоєн знайшов його й відправив додому.

— А ти, Фойле, — кажу я. — Що тобі від нього було потрібно?

Коли він розуміє, що я маю на увазі, обличчя його стає замкнутим і дуже суворим. У ці хвилини, коли все одно вже надто пізно, я проникаю в потаємні куточки його душі.

— Звичайно, я його не чіпав. Там, на даху. Я любив його, як н-нікого…

Він затинається і не може закінчити речення. Чекає, поки заспокоїться.

— Терк знав, що він щось узяв. П-плівку. Глетчер перемістився. Вони шукали два тижні і не могли його знайти. Н-нарешті Терк найняв вертоліт і полетів у Туле. Щоб знайти тих ескімосів, які брали участь в експедиції шістдесят шостого року. Він знайшов їх. Але вони н-не хотіли їхати з ним. Тож він попросив їх описати маршрут. Цю плівку взяв Барон. Її ти і знайшла.

— А «Білий розтин», як ти туди потрапив?

Я знаю відповідь наперед.

— Вінґ, — кажу я. — Це Вінґ. Він поселив тебе там, щоб ти наглядав за Ісайєю та Юліаною.

Він хитає головою.

— Навпаки, звичайно ж, — кажу я, — ти був там раніше. Вінґ переселив туди Ісайю та Юліану, щоб вони були поблизу від тебе. Можливо, щоб з’ясувати, що вони знають і пам’ятають. Саме тому клопотання Юдіани про те, щоб її переселили поверхом нижче, не було задоволене. Вони повинні були бути поблизу від тебе.

— Мене найняв Сайденфаден. Про двох інших я раніше й не чув. Поки ти не дісталася до них. Я пірнав для Сайденфадена. Він інженер з транспорту. А тоді він торгував антикваріатом. Я діставав йому ідолів з дна озера Ліайя, у Бірмі, до введення там надзвичайного стану.

Я згадую чай, який він заварював мені, його тропічний смак.

— Потім я випадково зустрів його в Копенгагені. Я був безробітним. Ніде було ж-жити. Він запропонував мені наглядати за Бароном.

Немає людини, якій не легшає на душі, коли доводиться розповідати правду. Механік — не природжений брехун.

— А Терк?

Погляд його стає відсутнім.

— Людина, яка завжди добивається своєї мети.

— Що він знає про нас? Він знає, що ми зараз тут сидимо?

Він хитає головою.

— А ти, Фойле, хто ти такий?

У його очах порожнеча. Це питання, на яке він ніколи в житті не намагався дати відповідь.

— Людина, яка хоче трохи заробити.

— Сподіваюся, що ти добре заробляєш, — кажу я. — Адже ці гроші повинні компенсувати смерть двох дітей.

Губи його стискаються.

— Дай мені ковток, — кажу я.

Пляшка порожня. Він дістає з ящика ще одну. Я встигаю помітити там круглу синю пластмасову банку і щось прямокутне, загорнуте в жовту шматину.

Спиртне п’ється швидко.

— Лоєн, Вінґ, Андреас Ліхт?

— Вони б-були усунені із самого початку. Вони надто с-старі для цього. Це повинна була бути наша експедиція.

За цими стереотипними формулюваннями мені чується голос Терка. Є щось привабливе в невинності. Але лише поки її не спокусили. Потім вона стає жалюгідним видовищем.

— Отже, коли я почала завдавати надто багато незручностей, ви домовилися, що ти стежитимеш і за мною?

Він хитає головою:

— Я нічого не знав про все це, не знав про Терка чи Катю. Те, що вдалося дізнатися нам з тобою, було несподіваним для мене.

Тепер я бачу його таким, який він є. Це видовище не приносить розчарування. Просто все складніше, ніж я раніше думала. Будь-яке захоплення спрощує. Як і математика. Бачити його ясно — це означає бути об’єктивною, облишити ілюзію про героя і повернутися назад до дійсності.

А можливо, я просто сп’яніла від перших ковтків. Ось що виходить, коли п’єш так рідко. П’янієш, як тільки перші молекули вбираються слизовою оболонкою рота.

Він устає й підходить до ілюмінатора. Я нахиляюся вперед. Однією рукою я беру пляшку, другою витягаю ящик і обмацую шматину. Вона обмотана навколо рифленого металевого предмета циліндричної форми.

Я дивлюся на механіка. Бачу його незграбність, його повільність, його енергію, його жадібність і його простодушність. Його потребу в керівництві, небезпеку, яку він являє собою. Я бачу його турботу, його тепло, його терпіння, його пристрасність. І я бачу, що він як і раніше мій єдиний шанс.

Потім я заплющую очі і відмітаю все зайве геть — нашу брехню одне одному, питання, на які не отримані відповіді, обґрунтовані й болісні підозри. Минуле — це розкіш, якої ми більше не можемо собі дозволити.

— Фойле, — кажу я, — ти пірнатимеш біля цього каменя?

Він кивнув. Я не чула, щоб він щось сказав. Але він кивнув. Ця його відповідь на хвильку заступає собою все інше.

— Чому? — чую я своє питання.

— Він лежить у талих водах. Він майже цілком у воді. Він має бути близько від поверхні льоду. Сайденфаден думає, що не важко буде спуститися до нього. Або через тунель з талими водами, або по тріщинах у шахті, яка знаходиться трохи вище сідловини. Важко буде його підняти. Сайденфаден вважає, що нам треба розширити тунель, який іде від озера, і витягти камінь через нього. Розширювати його треба за допомогою вибухівки. Уся ця робота проходитиме під водою.

Я сідаю поряд з ним.

— Вода, — кажу я, — замерзає за температури близько нуля градусів. Як Терк пояснив тобі те, що навколо каменя — вода?

— Хіба це не зв’язано з тиском льоду?

— Так, може бути зв’язано і з тиском льоду. Що глибше опускаєшся в льодовик, то тепліше стає. Через тиск льодових мас над тобою. Температура материкового льоду мінус двадцять три градуси на глибині п’ятсот метрів. Ще на п’ятсот метрів глибше вона мінус десять градусів. А що температура танення залежить від тиску, то справді за температур нижче нуля трапляється вода. Можливо, за мінус один і шість або один і сім десятих градуса. Бувають теплі льодовики, в Альпах або в Скелястих горах, де на глибині тридцять метрів чи нижче трапляються талі води.

Він киває.

— Саме так Терк це й пояснював.

— Але Гела Альта — не в Альпах. Це так званий холодний глетчер. І він дуже маленький. Зараз температура його поверхні буде мінус десять. І температура біля основи — приблизно така сама. Залежно від тиску температура танення буде приблизно нуль градусів. На цьому глетчері не може утворитися ні краплі талої води.

Дивлячись на мене, він п’є. Те, що я сказала, ніскільки не порушило його рівноваги. Можливо, він не зрозумів. Можливо, Терк викликає у людей довіру, яка заступає від них весь навколишній світ. А може, це цілком звичайна річ — лід незрозумілий тому, хто не виріс із ним. Я намагаюся використати іншу тактику.

— Вони розповіли тобі, як його знайшли?

— Його знайшли гренландці. У доісторичні часи. Про нього мовиться в їхніх легендах. Саме тому вони брали з собою Андреаса Фіне. Тоді метеорит, можливо, ще лежав на льоду.

— Коли метеор входить в атмосферу, — кажу я, — на відстані приблизно сто п’ятдесят кілометрів від поверхні Землі, він зазнає дії ударної хвилі, неначе він ударився об бетонну стіну. Зовнішній шар оплавляється. Мені попадалися такі чорні смужки метеоритного пилу на полярному льоду. Але при цьому знижується швидкість метеора і падає його температура. Якщо він досягає поверхні Землі, не розбившись на шматочки, то звичайно має середню температуру Землі — приблизно п’ять градусів. Тож він не вплавляється в лід. Але й не залишається на поверхні. Сила тяжіння повільно і невідступно тягне його вниз. На поверхні льоду ніколи не зустрічали метеоритів помітного розміру. І ніколи не зустрінуть. Сила тяжіння захопить їх униз. Вони будуть поглинені і з часом винесені в море. А якщо вони потраплять у підводну тріщину, то будуть роздавлені. Глетчеру не властива делікатність. Він являє собою помісь гігантського рубанка з каменедробаркою. Він не оточує всякі геологічні дрібнички чарівними печерами. Він затягує їх униз, перемелює в порошок і висипає його в Атлантичний океан.

— Тоді навколо нього можуть бути гарячі джерела.

— На Гела Альта не виявлено ніякої вулканічної активності.

— Я бачив ф-фотографії. Він лежить у воді.

— Так, — кажу я. — Я теж бачила фотографії. Якщо все це не шахрайство, то він лежить у воді. Я дуже сподіваюся, що це шахрайство.

— Чому?

Я думаю, чи зможе він зрозуміти це. Але іншого виходу немає — доведеться спробувати сказати правду. Те, що я вважаю за правду.

— Я точно не знаю, але схоже, що тепло йде від каменя. Що він випромінює енергію. Можливо, свого роду радіоактивність. Але можливий і інший варіант.

— Який?

Я бачу по ньому, що і для нього ці думки не нові. Він теж розумів, що не все тут гаразд. Але він витісняв ці думки зі своєї свідомості. Він — данець. Завжди краще зручне замовчування, ніж гнітюча правда.

— Передній трюм «Кроноса» переобладнано. Він може бути стерилізований. Він оснащений пристроєм подачі кисню й атмосферного повітря. Він зроблений так, ніби вони збираються перевозити велику тварину. Мені спало на думку, що Терк, можливо, вважає, ніби камінь, який ви повинні підняти, живий.

У пляшці більше нічого не залишилося.

— Ти це добре придумав з пожежною сигналізацією.

Він утомлено посміхається:

— Тільки так можна було покласти папери на місце і не привернути уваги до того, що вони мокрі.

Ми сидимо на різних кінцях ліжка. «Кронос» рухається все повільніше і повільніше. У моєму тілі тихо розгорається люта сутичка між двома видами отруєння: кристально ясною нереальністю амфетаміну і хисткою насолодою алкоголем.

— Коли Юліана розповіла тобі, що Лоєн регулярно обстежував Ісайю, я вперше подумала, що йдеться про якусь хворобу. Але тільки коли я побачила рентгенівські знімки, я остаточно переконалася в цьому. Знімки після експедиції шістдесят шостого року. Їх роздобув Лаґерманн з лікарні Королеви Інґрід в Нууку. Смерть настала не від вибуху. У їхній організм проник якийсь паразит. Можливо, свого роду черв’як. Але більший, ніж будь-який з відомих. І рухався він швидше. Вони померли за кілька днів. Можливо, за кілька годин. Лоєна цікавило, чи не заражений Ісайя.

Він хитає головою. Він не хоче вірити в це. Адже він шукає скарб. Алмази.

— Саме тому спочатку всім цим займався Лоєн. Він учений. Гроші — це другорядне. Мова йшла про Нобелівську премію. З того дня в сорокові роки, коли він це виявив, він передбачав наукову сенсацію.

— Чому вони мені цього не розповіли?

Всі ми живемо, сліпо довіряючи тим, хто ухвалює рішення. Сліпо довіряючи науці. Адже світ безмежний, а будь-яка інформація невизначена. Ми визнаємо, що земна куля кругла, що ядра атома тримаються разом, немов краплі, що простір вигинається, що необхідно втручатися в генетичний матеріал. Не тому, що ми знаємо, що це правильно, а тому, що ми віримо тим, хто нам це говорить. Усі ми — прозеліти науки. І на відміну від послідовників інших релігій ми більше вже не можемо переступити відстань, що відокремлює нас від наших проповідників. Складнощі виникають, коли натикаєшся на пряму брехню і ця брехня має безпосередній стосунок до твого життя. Стан механіка подібний до паніки дитини, що вперше спіймала своїх батьків на брехні, яку вона завжди за ними підозрювала.

— Ісайїн батько пірнав, — кажу я. — Решта, очевидно, теж. Більшість паразитів проходить ряд стадій розвитку у воді. Тобі доведеться пірнати. І тобі доведеться примушувати інших це робити. Ти — остання людина, якій слід знати правду.

Від хвилювання він схоплюється на ноги.

— Ти повинен допомогти мені подзвонити, — кажу я.

Коли ми встаємо, я намацую в ящику металевий предмет, загорнутий у шматину, і пласку круглу коробку.

Радіорубка міститься за містком, навпроти офіцерської кают-компанії. Ми проходимо туди, ніким не помічені. Перед дверима я зупиняюся. Він хитає головою:

— Там нікого немає. За вимогами ІМО[73] тут двічі на годину повинен хтось бути, але у нас на борту немає радиста. Тому вони настроїли короткохвильовий приймач на 2,182 кілогерца, міжнародну частоту лиха, і підключили до сигналізації, яка спрацює, якщо буде подано сигнал лиха.

Яккельсенів ключ не підходить до цих дверей. Мені хочеться закричати.

— Я повинна потрапити туди, — кажу я.

Він знизує плечима.

— Ти в боргу перед нами обома, — кажу я.

Ще мить він вагається. Потім обережно береться за ручку і натискає на двері. Не чути тріску дерева, чути лише, як язичок, дряпаючи сталеву рамку, видавлює її всередину.

Приміщення дуже маленьке, тісно заставлене. Маленький УКХ-приймач, дводіапазонний передавач завбільшки з холодильник, ящик, яких я раніше не бачила, з вмонтованим телеграфним ключем, стіл, стільці, телетайп, телефакс, кавоварка, цукор і пластмасові стаканчики. На стіні годинник, скло якого обклеєно паперовими трикутниками різних кольорів, радіотелефон, календар, сертифікат технічного огляду, ліцензія, видана Сонне на те, що він може працювати радіооператором. На столі пригвинчено магнітофон, лежать різні довідники, розгорнутий журнал радіозв’язку.

Я пишу номер на аркуші паперу.

— Це Раун, — кажу я.

Він завмирає. Я беру його за руку і думаю про те, що востаннє в житті торкаюся його.

Він сідає в крісло і змінюється. Рухи у нього такі самі, як на своїй кухні, — швидкі, точні і впевнені. Він стукає по циферблату годинника.

— Трикутники позначають встановлені в усьому світі проміжки часу, коли частоти повинні бути вільні для сигналів лиха. Якщо ми порушимо це правило, спрацює сигналізація. На коротких хвилях це з тридцяти до тридцяти трьох хвилин кожної години і з початку кожної години до трьох хвилин наступної. У нас є три хвилини.

Він дає мені трубку, сам бере навушник. Я сідаю поряд з ним.

— Це безглуздо в таку погоду і на такій відстані від берега, — каже він.

Спочатку я розумію, що він робить, хоча й не могла б цього зробити сама.

Він встановлює максимальну вихідну потужність у 200 ватів. За такої потужності спотворення можуть забити власне повідомлення, але хмарна погода і відстань від берега не залишають вибору.

Чутно лише скрип у порожній кімнаті, потім пробивається голос.

— This is Sisimiut. What can we do for you?[74]

Він вибирає для передачі несучу частоту. У передавачі аналоговий відліковий пристрій і автоматичне підстроювання частоти. Тепер він весь час настроюватиметься на несучу частоту, а розмова йтиме на бічній смузі. Найточніший спосіб і, можливо, єдино можливий у таку ніч, як ця.

Прямо перед тим, як його з’єднують, приймач ловить канадську станцію, яка передає класичну музику в короткохвильовому діапазоні. На мить я поринаю у дитячі спогади. Це Віктор Халкенвад співає «Пісні Гурре». Потім ми чуємо Сисиміут.

Механік не просить, щоб йому дали «Радіо Люнґбю», він просить з’єднати його з Рейк’явіком. Коли його з’єднують, він просить дати йому Торсхаун.

— Що ти робиш? — питаю я.

Він прикриває рукою мікрофон:

— На всіх великих станціях є автоматичний пеленгатор, який вмикається, коли лунає дзвінок. Вони заносять рахунки за розмови на ім’я того судна, яке називаєш. Гарантією для них є те, що вони можуть визначити місцезнаходження судна. Тобто можна завжди віднести розмову до якихось координат. Я ставлю перешкоду. З кожною новою станцією все важче визначити, звідки дзвонять. Після четвертого пункту це неможливо.

Йому дають «Радіо Люнґбю», і він говорить, що дзвонить із славетного судна «Кенді-2», і називає номер Рауна. Він дивиться мені в очі. Ми обоє знаємо, що коли я зажадаю зробити інакше, зажадаю прямого дзвінка, при якому Раун зможе визначити місцеположення «Кроноса», він відключить усе. Я не заперечую. Я і так уже довго на нього тиснула. А нам ще дещо доведеться зробити.

Він вимагає, щоб йому дали лінію безпеки — лінію без прослуховування. Далеко-далеко, в іншій частині всесвіту, дзвонить телефон. Гудки тихі і невпевнені.

— Яка зараз погода, Смілло?

Я намагаюся пригадати ніч і погоду.

— Хмари з кристалів льоду.

— Це найгірше. Короткі хвилі поширюються відповідно до викривлення атмосфери. Коли йде сніг і похмуро, відображення може завадити сигналу.

Телефон дзвонить монотонно, безживно. Я здаюся. Відчай — це почуття, яке виникає з шлунка.

Аж ось слухавку знімають.

— Алло?

Голос дуже близько, абсолютно виразний, але дуже сонний. У Данії, напевно, близько п’ятої ранку.

Я добре уявляю її собі. Такою, якою вона була на фотографіях у гаманці Рауна. Сива, у вовняному костюмі.

— Можу я поговорити з Рауном?

Коли вона кладе трубку, чути, як поблизу плаче дитина. Вона, мабуть, спить у їхній спальні. Можливо, в ліжку між ними.

— Раун слухає.

— Це я, — кажу я.

— Поговорімо іншим разом.

Голос його дуже добре чутно, тому відмова здається такою визначеною. Я не знаю, що трапилося. До того ж я зайшла надто далеко, щоб роздумувати на цю тему.

— Надто пізно, — кажу я. — Я хочу поговорити про те, що відбувається на дахах. У Сінгапурі і в Крістіансхауні.

Він не відповідає. Але трубку не вішає.

Неможливо уявити собі його у приватному житті. У чому він спить? Як він виглядає зараз, у ліжку, поряд зі своїм онуком?

— Уявімо собі, що зараз вечір, — кажу я. — Хлопчик сам повертається додому з дитячого садка. Він єдина дитина, по яку не приходять щодня. Він іде так, як звичайно ходять діти, нерівно, підстрибуючи, роздивляючись щось під ногами. Звертаючи увагу тільки на те, що поблизу. Як ходять і ваші онуки, Рауне.

Я так виразно чую його дихання, неначе він поряд з нами в кімнаті.

Механік зняв один навушник з вуха, щоб одночасно стежити за розмовою і слухати, чи не йде хтось коридором.

— Тому він не помічає чоловіка, поки той не опиняється прямо поряд з ним. Той чекав у машині. На стоянку не виходить жодного вікна. Там майже зовсім темно. Середина грудня. Чоловік хапає його. Не за руку, а за одяг. За клапан непромокальних штанців, який не може відірватися і де не залишається слідів. Але він прорахувався. Хлопчик відразу ж упізнав його. Вони разом провели кілька тижнів. Але не тому він запам’ятав його. Він пам’ятає його одного з останніх днів. Того дня, коли він бачив, як помер його батько. Можливо, він бачив, як чоловік примушував водолазів знову лізти у воду після того, як один з них загинув.

У той момент, коли вони ще не зрозуміли, у чому річ. Або, можливо, саме переживання смерті поєдналося в спогаді хлопчика з цією людиною. В усякому разі, він бачить перед собою не людину. Він бачить загрозу. Так, як діти відчувають загрозу. Всією своєю істотою. І спочатку він завмирає. Всі діти завмирають.

— Це всього лише припущення, — каже Раун.

Чути тепер гірше. На мить я ледь не втрачаю зв’язок.

— І дитина, яка зараз поряд з вами, — кажу я. — Вона б теж завмерла. Ось тут чоловік і прорахувався. Хлопчик, що стоїть перед ним, здається таким маленьким. Він нахиляється до нього. Хлопчик немов лялька. Чоловік хоче підняти його і посадити на сидіння. На якусь хвильку він його випускає. Це його помилка. Він не передбачив хлопчикової енергії. Несподівано той кидається навтіки. Земля покрита щільно втоптаним снігом. Тому чоловік не може наздогнати його. У нього, на відміну від хлопчика, немає звички бігати по снігу.

Тепер вони цілковита увага — і той, хто поряд зі мною, і той, хто далеко, на нескінченно величезній відстані. І річ не в тому, що вони слухають мене. Просто нас пов’язує страх, страх, що його відчуває та дитина, яка є всередині у всіх нас.

— Хлопчик біжить уздовж стіни будинку. Чоловік вибігає на дорогу і перерізає йому шлях. Хлопчик біжить уздовж пакгаузів. Чоловік переслідує його, ковзаючи, мало не падаючи. Але вже опанувавши себе. Адже звідси нікуди не втекти. Хлопчик обертається назад. Чоловік абсолютно спокійний. Хлопчик знову озирається. Він перестав думати. Але всередині у нього працює моторчик, він працюватиме, поки не будуть витрачені всі сили. Саме цей моторчик чоловік і не передбачив. Несподівано хлопчик вибігає на риштування. Чоловік — за ним. Хлопчик знає, хто саме переслідує його. Це сам страх. Він знає, що його чекає смерть. Це відчуття сильніше, ніж страх висоти. Він добирається до даху. І біжить по ньому вперед. Чоловік зупиняється. Можливо, він з самого початку цього й хотів, можливо, ідея прийшла йому до голови тільки зараз, можливо, тільки зараз він усвідомив свої власні наміри. Зрозумів, що є можливість усунути загрозу. Уникнути того, щоб хлопчик коли-небудь розповів, що він бачив у печері на льодовику десь у протоці Девіса.

— Це всього лише припущення.

Він говорить пошепки.

— Чоловік іде до хлопчика. Бачить, як він біжить уздовж краю, щоб знайти місце, де можна спуститися вниз. Діти не можуть побачити все відразу — хлопчик, очевидно, не цілком розуміє, де він, він бачить лише на кілька метрів уперед. Біля краю снігу чоловік зупиняється — він не хоче залишати сліди. Йому б хотілося обійтися без цього.

Зв’язок пропадає. Механік повертає ручки. Зв’язок відновлюється.

— Чоловік чекає. У цьому очікуванні таїться величезна впевненість у собі. Неначе він знає, що самої його присутності досить. Його силует на тлі неба. Як і в Сінгапурі. Адже це було там, Рауне? Чи він її зіштовхнув, бо вона була старша і краще володіла собою, ніж хлопчик, бо він міг підійти до неї впритул, бо не було снігу, на якому залишилися б сліди?

Чується такий виразний звук, що мені здається, він іде від механіка. Але той мовчить.

І знову звук, звук, що виявляє біль, — це Раун.

Я говорю з ним дуже тихо.

— Подивіться на дитину, Рауне, на дитину поряд з вами, це — дитина на даху, Терк переслідує її, це її силует, він міг би зупинити хлопчика, але він цього не робить, він жене його вперед, як і тоді жінку на даху. Хто вона була? Що вона зробила?

Він зникає і знову з’являється десь далеко.

— Мені треба це знати! Її прізвище було Раун!

Механік закриває мені рот рукою. Долоня його холодна як лід. Я, мабуть, кричала.

— …була… — Голос його пропадає.

Я хапаю апарат і трясу його. Механік відтягує мене від нього. У цю мить знову з’являється голос Рауна, виразний, ясний, без будь-яких емоцій:

— Моя донька. Він скинув її. Ви задоволені, фрекен Смілло?

— Фотографія, — кажу я. — Вона фотографувала Терка? Вона працювала в поліції?

Він нічого не відповідає. Одночасно його голос губиться в тунелі шуму і зовсім пропадає. Зв’язок перервано.

Механік вимикає верхнє світло. У світлі апаратури на приладовій дошці його обличчя здається білим і напруженим. Він повільно знімає навушники і вішає їх на місце. Я вся спітніла, як після забігу.

— Але ж свідчення дитини не мали б сили на суді?

— Для присяжних це мало б значення, — кажу я.

Він не продовжує свою думку, та це й не потрібно. Ми думаємо про одне і те саме. В очах Ісайї могло бути щось — розуміння, невластиве його віку, розуміння поза всяким віком, глибоке проникнення у світ дорослих. Терк побачив цей погляд. Є й інші звинувачення крім тих, що подаються в суді.

— Що робити з дверима?

Він кладе руку на сталеву рамку і, обережно зігнувши її, приводить у попереднє положення.

Він проводжає мене назад по зовнішніх сходах. У медичній каюті він на хвильку затримується.

Я відвертаюся від нього. Тілесний біль такий непомітний і незначний у порівнянні з душевним.

Він дивиться на свої руки, розчепіривши пальці.

— Коли ми закінчимо, — каже він, — я його вб’ю.

Ніщо не могло б змусити мене провести ніч — навіть таку коротку й безрадісну, як та, що чекає мене зараз, — на лікарняному ліжку. Я знімаю постільну білизну, витягую валики з крісел і лягаю прямо біля дверей. Якщо хтось захоче увійти, він спочатку повинен буде відсунути мене.

Ніхто не захотів увійти. Спочатку мені вдається поринути на кілька годин у глибокий сон, потім чується скреготіння корпусу й тупіт багатьох ніг за дверима і на палубі. Ще мені здається, що прогуркотів якір, можливо, це «Кронос» став на якір біля краю льоду. Я дуже втомилася, щоб підніматися. Десь поблизу, в темряві, лежить Гела Альта.

2

Сон іноді буває гіршим, ніж безсоння. Проспавши ці дві години, я встаю в більшій напрузі, відчуваю себе більш розбитою фізично, ніж якби не лягала зовсім. За вікнами темно.

Я подумки складаю список. Кого, запитую я себе, я могла б привернути на свій бік? Усі ці роздуми виникають не тому, що в мене з’явилась надія. Радше, це тому, що свідомість не зупинити. Поки ти живий, вона сама по собі шукатиме й далі шляхи виживання. Неначе всередині тебе сидить інша людина, наївніша, але й наполегливіша, ніж ти сам.

Я залишаю ці думки. Обліковий склад «Кроноса» можна поділити на тих, хто вже налаштований проти мене, і тих, хто буде проти мене, коли дійде до діла. Механік не береться до уваги. Про нього я намагаюся не думати.

Коли приносять сніданок, я лежу на ліжку. Хтось намацує вимикач, але я прошу не вмикати світло. Поставивши тацю біля дверей, він виходить. Це був Моріс. У темряві він не міг помітити, що шибку розбито.

Я змушую себе трохи попоїсти. Хтось сідає зовні біля дверей. Іноді мені чути, як стілець торкається дверей. Минає якийсь час, і вмикається допоміжний двигун і генератори. Хвилин за десять щось вивантажують з юта. Мені не видно, що саме. Вікна медичної каюти виходять на лівий борт.

Починається день. Здається, що світанок не несе з собою світла, а сам по собі є якоюсь субстанцією, яка, димлячи, пропливає повз вікна.

Острова звідси не видно. Але відчувається наявність льоду. «Кронос» пришвартувався кормою. Крайка льоду лежить метрів за сімдесят п’ять. Мені видно, що один із швартових тросів веде до льодового якоря, заведеного за купу змерзлих крижин.

До крайки льоду причалив моторний човен, його розвантажують. Немає ніякого бажання видивлятися, хто там стоїть або що вивантажують. Потім, схоже, всі йдуть, залишивши човен пришвартованим до крайки.

Я відчуваю, що пройшла весь шлях до кінця. Ні від кого не можна вимагати, щоб він пройшов більше, ніж весь шлях.

Усередині тих валиків, які правили мені за подушку, заховано Яккельсенів ключ. Ще там лежить синя пластмасова коробка. І шматина, в яку загорнуто металевий предмет. Я чекала, що він одразу ж помітить пропажу, але він не прийшов.

Це револьвер. «Баллестер Моліна Інунанґітсок». Зроблений у Нууку за аргентинською ліцензією. У ньому очевидна невідповідність між призначенням і дизайном. Дивно, що зло може прибирати такої простої форми.

Існуванню рушниць можна знайти виправдання — вони використовуються для полювання. Іноді в снігових просторах може для самооборони знадобитися великокаліберний револьвер з довгим стволом. Тому що і мускусний бик, і білий ведмідь можуть обійти мисливця й напасти ззаду. Так швидко, що не залишиться часу на те, щоб скинути вгору рушницю.

Але цій тупорилій зброї немає ніякого виправдання.

У патронів пласкі свинцеві головки. Коробка заповнена вщерть. Я вставляю їх у барабан. У ньому поміщається шість штук. Я встановлюю барабан на місце.

Засунувши палець у рот, я викликаю напад кашлю. Б’ю по тих осколках, які ще залишилися в дверцях шафки. Вони з дзенькотом падають на підлогу. Двері розчиняються, і входить Моріс. Спираючись об ліжко, я двома руками тримаю револьвер.

— На коліна, — кажу я.

Він починає рухатися у напрямку до мене. Я опускаю ствол до його ніг і натискаю на спусковий гачок. Нічого не відбувається. Я забула зняти із запобіжника. Він завдає удару знизу здоровою лівою рукою. Удар припадає мені в груди і відкидає мене до шафи. Осколки розбитого скла встромлюються мені в спину з характерним для порізів дуже гострими предметами холодним болем. Я падаю навколішки. Він б’є мене ногою в обличчя, розбиває мені ніс, і на якусь мить я непритомнію. Коли я приходжу до тями, одна його нога стоїть біля моєї голови — він, напевно, нависає прямо наді мною. З кишені для інструментів у робочих брюках я витягую обмотані пластиром скальпелі. Трохи підтягнувшись уперед, я встромлюю скальпель у його щиколотку. З легким клацанням лускає ахіллесове сухожилля. Висмикуючи скальпель, я бачу, що в глибині розрізу жовтіє кістка. Я відкочуюся вбік. Він намагається зробити крок за мною, але падає вперед. Тільки підхопившись на ноги, я помічаю, що в руці я все ще стискаю револьвер. Він стоїть на одному коліні і не поспішаючи намацує щось під своєю штормівкою. Я підходжу і б’ю його коротким стволом прямо по зубах. Він відлітає назад до шафи. Я більше не наважуюся до нього наблизитися і виходжу з каюти. Ключ усе ще стримить у замку. Я замикаю за собою двері.

Коридор порожній. Але за дверима кают-компанії чути якісь звуки.

Я відхиляю двері на сантиметр. Урс накриває на стіл. Я заходжу всередину. Він ставить на стіл хлібницю. Він не відразу помічає мене.

Я відгвинчую кришку з термоса. Наливаю каву у філіжанку, кладу цукор, розмішую, п’ю. Кава майже обпікає, смак смажених зерен у поєднанні зі смаком цукру викликає нудоту.

— Скільки ми пробудемо тут, Урсе?

Він витріщається на моє обличчя. Свого носа я не відчуваю. Відчуваю тільки, як по ньому розливається тепло.

— Ви під арештом, Fraulein Smilla.

— Мені дозволили гуляти.

Він мені не вірить. Він сподівається, що я піду. Ніхто не любить закінчених невдах.

— Drei Tage.[75] Завтра їжу треба доставити на берег. Тоді ми всі працюватимемо im Schnee.[76]

Себто тягнутимемо камінь по настилу зі шпал. Значить, він повинен бути десь близько від берега.

— Хто на березі?

— Терк, Верлен, der neue Passagier. Mit Flaschen.[77]

Спочатку я його не розумію. Він малює руками в повітрі — кисневі балони.

Я вже виходжу з дверей, коли він наздоганяє мене. Ситуація повторюється — ми колись уже так стояли.

— Fraulein Smilla.

Він, який ніколи не наважувався підійти до мене, наполегливо бере мене за руку.

— Sie mussen schlafen. Sie brauchen medizinische[78] допомога.

Я висмикую руку. Мені не вдалося його налякати. В результаті я викликала його співчуття.

На морі існує правило, згідно з яким двері замикають, тільки коли покидають приміщення. Щоб полегшити проведення рятувальних операцій на випадок пожежі. Лукас спить, не замкнувши двері. Спить він міцно. Зачинивши за собою двері, я сідаю в ногах його ліжка. Він розплющує очі. Спочатку вони затьмарені сном, потім спалахують від здивування.

— Я тимчасово сама себе виписала, — кажу я.

Він намагається схопити мене. Він виявляється спритнішим, ніж можна було сподіватися, якщо брати до уваги те, що він лежав на спині і щойно прокинувся. Я виймаю револьвер. Це його не зупиняє. Я підводжу ствол до його обличчя і знімаю із запобіжника.

— Мені нічого втрачати, — кажу я.

Він зупиняється.

— Йдіть назад. Під арештом ви в безпеці.

— Так, — кажу я. — Якщо Моріс стоїть під дверима, це справді вселяє спокій. Надягніть куртку. Ми йдемо на палубу.

Він зволікає. Потім тягнеться до свого пальта.

— Терк має рацію. Ви хворі.

Можливо, він має рацію. В усякому разі, від решти світу мене тепер відокремлює панцир бездушності. Оболонка, в якій померли нерви. Біля раковини я промиваю ніс. Робити це незручно, тому що в іншій руці я повинна тримати зброю і весь час спостерігати за Лукасом. Крові не так багато, як я думала. Рани на обличчі завжди здаються більшими, ніж вони є насправді.

Він іде попереду. Коли ми проходимо сходи, що ведуть на верхню палубу, назустріч нам спускається Сонне. Я стаю впритул до Лукаса. Сонне зупиняється. Лукас робить рух рукою, щоб він ішов далі. Той зволікає, але спрацьовує морська виучка, роки, проведені на флоті, і вся його внутрішня дисципліна. Він відходить убік. Ми виходимо на палубу. Підходимо до борту. Я стаю на’ відстані кількох метрів од нього. Це означає, що нам треба говорити голосно, щоб ми могли чути одне одного. Але при цьому йому важче дотягтися до мене.

Після всіх цих днів у морі острів мені здається похмуро, болісно прекрасним.

Він такий вузький і високий, що здіймається із замерзлого моря немов вежа. Тільки у декількох місцях проглядають скелі, в основному ж він покритий льодом. З чашоподібної вершини, немов з холодного полярного рогу достатку, через край по крутих схилах стікає лід. У напрямку до «Кроноса» в морі спускається коса — глетчер Баррен. Якби ми дивилися на острів з іншого боку, ми б спостерігали вертикальні скелясті стіни із слідами лавини і руху льоду.

Вітер дме з боку острова, північний вітер — avangnaq. Він викликає в пам’яті інше слово, і спочатку є тільки звукова оболонка слова, неначе його вимовив хтось інший усередині мене. Pirhirhuq — снігова буря. Я хитаю головою. Ми не в Туле, тут інші погодні умови, мої змучені нерви народжують галюцинації.

— Куди ви підете потім?

Він показує на палубу, на відкрите море. На моторний човен поряд із краєм льоду.

— Feel free,[79] фрекен Смілло.

Тепер, коли зникла його ввічливість, я розумію, що у нього її ніколи й не було. Це була ввічливість Терка. І порядки на борту були встановлені Терком. А Лукас був не більше ніж знаряддям.

Він іде в протилежний від мене бік. Він теж невдаха. Йому теж більше нічого втрачати. Я кладу важкий металевий предмет у кишеню. До цього в медичній каюті я могла б застрелити Моріса. Могла б. Чи, можливо, я свідомо не зняла револьвер із запобіжника.

— Яккельсен, — кажу я услід йому. — Верлен убив його, а Терк послав телеграму.

Він повертається. Стає поряд зі мною і дивиться на острів. Так він і стоїть, не змінюючи виразу обличчя, поки я говорю. Під час нашої розмови силуети кількох великих птахів відриваються у високості від крутого крижаного схилу — мандрівні альбатроси. Він їх не помічає. Я розповідаю йому все із самого початку. Я не знаю, скільки це триває. Коли я закінчую, вітру вже немає. До того ж здається, що змінилось освітлення. При цьому неможливо точно сказати, як саме. Іноді я поглядаю на двері. Нікого немає.

Лукас курив сигарету за сигаретою. Неначе мав за свій обов’язок щоразу сумлінно прикурювати, затягуватися й випускати дим.

Він випростується і посміхається мені.

— Їм треба було послухати мене, — каже він. — Я їм запропонував зробити вам укол. П’ятнадцять міліграмів діазепаму. Я сказав їм, що інакше ви втечете. Терк став заперечувати.

Він знову посміхається. Тепер за посмішкою ховається божевілля.

— Неначе він хотів, аби ви прийшли до нього. Залишив гумовий човен. Можливо, він хоче, щоб ви зійшли на берег.

Він махає мені рукою.

— Час братися до роботи, — каже він.

Я притуляюся до поручнів. Десь там, у низькій пелені туману, де лід спускається до моря, зараз Терк.

Внизу піді мною видно білий віночок — Лукасові недопалки. Вони не гойдаються, не змінюють положення відносно один до одного. Вони лежать без жодного руху. Вода, на якій вони плавають, усе ще чорна. Але вона вже більше не блищить. Вона покрита матовою плівкою. Море навколо «Кроноса» починає замерзати. Небесне склепіння наді мною починає поглинати хмари. Навколо ні вітерцю. За останні півгодини температура впала щонайменше на десять градусів.

Схоже, що в моїй каюті нічого не чіпали. Я дістаю пару коротких гумових чобіт. Кладу в поліетиленовий пакет свої каміки.

У дзеркалі я бачу, що мій ніс не надто розпух. Але виглядає він кривим, зміщеним в один бік.

Зараз він готується пірнати. Я пам’ятаю пару на фотографії. Температура води, напевно, десять або дванадцять градусів. Він усього лише людина. Це не так уже багато. Я знаю це із власного досвіду. Та все ж людина завжди намагається боротися за життя.

Я надягаю втеплені брюки. Два тонкі светри, пуховик. З ящика дістаю наручний компас, пласку фляжку. Беру вовняну ковдру. Напевно, я дуже давно готувалася до цього моменту.

Усі троє сидять, тому я їх не помітила, поки не піднялася на палубу. З гумового човна випущено повітря, він перетворився на сірий гумовий килимок із жовтим малюнком, розпластаний на юті.

Жінка сидить навпочіпки. Вона показує мені ніж.

— Ось чим я випустила з нього повітря, — каже вона.

Вона простягає його назад Хансену, який прихилився до шлюпбалки.

Підвівшись, вона прямує до мене. Я стою спиною до трапа. Сайденфаден нерішуче йде за нею.

— Катю, — каже він.

Усі вони без верхнього одягу.

— Він хотів, щоб ти зійшла на берег, — каже вона.

Сайденфаден кладе руку їй на плече. Вона обертається і б’є його. Куточок його рота сіпається. Обличчя його схоже на маску.

— Я люблю його, — каже вона.

Це ні до кого конкретно не звернено. Вона підходить ближче.

— Хансен знайшов Моріса, — каже вона, ніби пояснюючи. І потім — без жодного переходу: — Ти хочеш його?

Мені траплялося і раніше стикатися з тим, як ревнощі й божевілля, зливаючись, спотворюють дійсність.

— Ні, — кажу я.

Я роблю крок назад і впираюся в щось неподатливе. За мною стоїть Урс. Він усе ще у фартусі. Зверху накинута велика шуба. У руці — батон. Напевно, щойно з печі, на холоді він оповитий ореолом густої пари. Жінка не звертає на Урса ніякої уваги. Коли вона простягає до мене руку, він прикладає батон до її горла. Впавши на гумовий човен, вона не намагається встати. Опік на її шиї проявляється немов фотоплівка, повторюючи надрізи на батоні.

— Що я маю робити? — питає він.

Я простягаю йому механіків револьвер:

— Можеш дати мені трохи часу?

Він задумливо дивиться на Хансена.

— Leicht,[80] — каже він.

Бон усе ще не прибрано. Як тільки я бачу лід, я розумію, що прийшла надто рано. Він ще дуже прозорий, щоб по ньому можна було йти. На палубі стоїть стілець. Я сідаю чекати. Кладу ноги на ящик із тросом. Тут колись сидів Яккельсен. І Хансен. На судні весь час натикаєшся на свої власні сліди. Як і в житті.

Йде сніг. Великі сніжинки — qanik, як сніжинки над Ісайїною могилою. Лід ще такий теплий, що сніжинки тануть, торкаючись його. Коли я отак довго дивлюся на сніг, починає здаватися, що він не падає, а виростає з моря й піднімається до неба, щоб лягти на шпиль скелястої вежі навпроти мене. Спочатку — шестикутні, щойно виниклі сніжинки. Через 48 годин — розламані, з розпливчастими контурами. На десятий день це будуть зернисті кристали. Через два місяці сніг ущільниться. Через два роки він перебуватиме в проміжному стані між снігом і фірном. Після трьох років — це neve. Через чотири роки він перетворюється на великий блок льодовикового кристала.

Більше трьох років він не проіснує на Гела Альта. На той час глетчер зіштовхне його в море. Звідки він одного разу зрушиться і попливе, щоб розтанути, розчинитись і бути прийнятим океаном. Звідки він знову одного чудового дня підніметься у вигляді нового снігу.

Лід стає сіруватим. Я ступаю на нього. Він не надто міцний. Немає більше нічого міцного.

Наскільки це можливо, я намагаюся триматися в тіні фальшборту. Скоро лід стає такий тонкий, що мені доводиться відійти вбік. Вони і так не повинні мене помітити. Починає темніти. Світло зникає, так по-справжньому і не з’явившись. Останні десять метрів мені доводиться повзти на животі. Я кладу ковдру на лід і поштовхами просуваюся вперед.

Моторний човен прив’язаний до крайки льоду. Він порожній. До берега триста метрів. Тут утворилися свого роду сходи, де нижня частина льодовика кілька разів відтавала і знову замерзала.

Мене переслідує запах землі. Після всього цього проведеного в морі часу починає здаватися, що острів пахне немов сад. Я відшкрібаю шар снігу. Сантиметрів сорок. Під ним — залишки мохів, зав’яла полярна верба.

Коли вони вибралися сюди, тут лежав тонкий шар щойно натрушеного снігу — їхні сліди добре видно. У них були сани. Механік тягнув одні, Терк із Верленом — другі.

Вони піднялися по схилу, щоб не опинитися під крутими проходами, по яких лід сповзає в море. Тут глибина пухкого снігу півметра. Вони по черзі протоптували дорогу.

Я перевзуваюся в каміки. Дивлюся під ноги, зосередившись тільки на тому, щоб іти. Неначе я знову дитина. Ми кудись прямуємо, не пам’ятаю куди, позаду довга дорога, можливо кілька sinik, я починаю спотикатися, я більше вже не володію своїми ногами, вони йдуть самі по собі, через силу, неначе кожен крок — це неймовірно важке завдання. Десь усередині росте бажання здатися, сісти і заснути.

Тут моя мати опиняється позаду мене. Вона все розуміє, вона вже якийсь час спостерігає за мною. Вона, зазвичай така мовчазна, говорить, вона плескає мене по голові — напівгрубість, напівласка. Який це вітер, Смілло? Це kanangnaq. Це не так, Смілло, ти спиш. Ні, не сплю, він слабкий і вологий, напевно, скреснув лід. Ти не повинна так говорити зі своєю матір’ю, Смілло. Неввічливості ти навчилася від qalhinaaq.

Так ми й говоримо, і я знову не сплю, я знаю, що нам треба йти вперед, я вже давно стала надто важкою, аби вона могла мене нести.

Мені сповнилося тридцять сім. П’ятдесят років тому для мешканця Туле це було ціле людське життя. Але я не стала дорослою. Я так і не звикла йти на самоті. Десь глибоко в душі я сподіваюся, що хтось підійде ззаду і підштовхне мене. Моя мати. Морщ. Якась сила ззовні.

Я ледве не падаю. Я стою перед льодовиком. Тут вони перепочивали. Прикріплювали до черевиків «кішки».

Поблизу від льодовика починаєш розуміти, чому він так називається. Вітер відшліфував його поверхню, перетворивши її на щільне, гладке покриття без нерівностей, немов це біла керамічна глазур. Прямо переді мною вона кінчається обривом завглибшки близько п’ятдесяти метрів — поверхня порушена льодопадом. Утворилася система сірих, білих і сіро-синіх сходів. Здалеку здається, що вони правильної форми, якщо ж підійти ближче, — то виявляється, що вони утворюють лабіринт.

Невідомо, як вони знайшли дорогу. І їх ніде не видно. Тому я йду далі. Сліди видно гірше. Але все-таки їх можна розгледіти. На горизонтальних сходинках залишився лежати сніг, по якому видно, що вони тут були. У якийсь момент, коли я перестаю орієнтуватися й починаю ходити колами, я помічаю на деякій відстані жовтий слід сечі.

Починаються галюцинації, в голові виникають уривки розмов. Я щось говорю Ісайї. Він відповідає. Механік теж з нами.

— Смілло.

Я пройшла повз нього на відстані метра, не помітивши. Це Терк. Він чекав мене. Він так ніжно покликав мене. Як тоді по телефону, останньої ночі в моїй квартирі.

Він сам. Без саней і без багажу. Сидячи тут, він являє собою живописне видовище. Жовті чоботи. Червона куртка, що відкидає червоні відблиски на сніг навколо нього. Бірюзова пов’язка на світлому волоссі.

— Я знав, що ти прийдеш. Але я не знав як. Я бачив, як ти йшла по воді.

Неначе ми все життя були друзями, але змушені були приховувати це від навколишнього світу.

— По льоду.

— А до цього ти проходила через замкнені двері.

— У мене був ключ.

Він хитає головою:

— З людьми, у яких є внутрішні резерви, завжди відбуваються справжні події. Це схоже на випадковості. Але вони виникають з необхідності. Катя і Ральф хотіли зупинити тебе ще в Копенгагені. Але я побачив у цьому для нас додаткові можливості. Ти вкажеш нам на те, що ми випустили з уваги. Що випустили з уваги Вінґ і Лоєн. Що завжди випускають з уваги.

Він простягає мені страхувальні ремені. Я надягаю їх і застібаю спереду.

— А «Північне сяйво», — кажу я, — пожежа на ньому?

— Ліхт подзвонив Каті, коли отримав плівку. Він намагався витягти з неї гроші. Нам треба було щось зробити. У тому, що тут виявилася замішана ти, була моя помилка. Я доручив це Морісу і Верлену. А Верлен відчуває примітивну ненависть до жінок.

Він подає мені кінець мотузки. Я роблю вузол-вісімку. Він дає мені короткий льодоруб.

Він іде попереду. У руках у нього довга тонка палиця. З її допомогою він перевіряє поверхню щодо тріщин. Одійшовши на відстань п’ятнадцяти метрів, він починає говорити. Блискучі стіни навколо створюють різку і разом з тим інтимну акустику, неначе ми з ним удвох в одній ванні.

— Я, звичайно ж, прочитав те, що ти написала. Такий потяг до льоду наводить на роздуми.

Він забиває льодоруб у сніг, обертає навколо нього мотузку й обережно вибирає її, поки я піднімаюся до нього. Коли я опиняюся поряд з ним, він починає говорити знову:

— Що б сказали фахівці про цей глетчер?

Ми озираємося на всі боки в щораз густішій пітьмі. На це питання важко відповісти.

— Фахівці не знають, що й сказати. Якби він мав площу вдесятеро більшу, він міг би бути класифікований як дуже маленький крижаний купол. Якби він був нижче, вони сказали б, що це боту-глетчер. Якби течія і вітер тут були трохи іншими, то вивітрювання, ерозія за один місяць так би його зменшили, що фахівці сказали б, що ніякого глетчера зовсім немає, а є лише острів, на якому лежить трохи снігу. Його не можна класифікувати.

Я знову опиняюся поряд з ним, він простягає мені мотузку, я залишаюся на місці, він піднімається. Зазвичай його рухи швидкі й методичні, але лід надає їм якоїсь невпевненості, як і буває з усіма європейцями. Він схожий на сліпого, який звик до своєї сліпоти, чудово вміє користуватися палицею, але все-таки сліпого.

— Мене завжди цікавило, наскільки обмежені можливості науки щось пояснити. Візьмімо, наприклад, мою власну галузь — біологію, що спирається на зоологічну й ботанічну системи класифікації, які розвалилися. Як наука вона більше не має фундаменту. Що ти думаєш про зміни?

Він ставить це питання без жодного переходу. Я йду за ним, він витягає подвійну мотузку нагору. Ми зв’язані пуповиною, немов мати і дитина.

— Вважається, що вони вносять різноманітність, — кажу я.

Він простягає мені свій термос. Я роблю ковток. Гарячий чай з лимоном. Він нахиляється. На снігу лежать кілька темних зерен — розкришених каменів.

— Чотири і шість десятих на десять у дев’ятому степені. Чотири і шість десятих мільярда років. Тоді Сонячна система почала набувати сучасного вигляду. Проблема геологічної історії Землі полягає в тому, що її неможливо вивчати. Не залишилося жодних слідів. Адже з того часу, з днів Творення, камені, подібні до цих, перетворювалися незліченну кількість разів. Те ж саме можна сказати Про лід навколо нас, повітря, воду. Їх походження не можна більше простежити. На Землі немає речовин, які зберегли б свою первинну форму. Саме тому метеорити становлять інтерес. Вони потрапляють до нас іззовні, вони не зазнавали тих перетворень, які Лавлок описав у своїй теорії про Гею. Вони за своєю природою сягають корінням часів утворення Сонячної системи. Та й утворювалися вони, як правило, з перших елементів Всесвіту. Заліза, нікелю, силікатів. Ти читаєш художню літературу?

Я хитаю головою.

— Даремно. Письменники раніше за вчених бачать, у якому напрямі ми рухаємося. Те, що ми знаходимо в природі, вже більше не є відповіддю на питання, що в ній є. Все визначається тим, що ми в змозі зрозуміти. Як у Жуля Верна «В погоні за метеором» — про метеор, який виявляється найбільшою цінністю в світі. У мріях Веллза про інші життєві форми. У Пайпера в «Уллері». Життя на основі неорганічних речовин, тіла, створені із силікатів.

Ми виходимо на пласке, відшліфоване вітром плато. Перед нами відкривається рівний ряд тріщин. Ми, мабуть, дійшли до зони абляція, того місця, де нижні шари глетчера переміщаються до його поверхні. Тут скелі розділяють крижаний потік. Я не помітила їх знизу, тому що вони зі світлого каменя. Вони світяться в щораз густішій пітьмі.

Там, де від підніжжя починається спуск до тріщини, сніг притоптаний. Тут вони перепочивали. Звідси він повернувся по мене. Я запитую себе, звідки він знав, що я прийду. Ми сідаємо. Лід утворює велике чашоподібне заглиблення, немов це відкрита скойка молюска. Він відгвинчує кришку термоса і говорить далі, неначе розмова й не уривалася, можливо, вона справді не уривалася всередині нього, можливо, вона ніколи і не припиняється.

— Вона гарна, ця теорія про Гею. Важливо, щоб теорії були гарні. Але вона, звичайно, неправильна. Лавлок показує, що земна куля та її екосистема являють собою складну машину. Гея по суті не відрізняється від робота. Він поділяє помилку всієї іншої біологічної науки. У нього немає пояснення початку всього. Пояснення першої форми життя, її виникнення, того, що передує ціанобактеріям. Життя на основі неорганічних речовин могло б бути першою такою сходинкою.

Я роблю обережні рухи, щоб зберегти тепло і перевірити його увагу.

— Лоєн приїхав сюди в тридцяті роки. З німецькою експедицією. Вони хотіли підготувати аеродром на вузькій рівнинній ділянці в північній частині острова. Вони привезли з собою ескімосів з Туле. Їм не вдалося вмовити поїхати з ними західних ескімосів через погану славу острова. Лоєн почав пошуки так само, як і Кнуд Расмуссен, коли той шукав свої метеорита. Він серйозно поставився до ескімоських легенд. І знайшов його. У шістдесят шостому році він повернувся сюди. Він, і Вінґ, і Андреас Ліхт. Але вони знали дуже мало, щоб вирішити технічні проблеми. Вони зробили стаціонарний спуск до каменя. Після цього експедицію було перервано. У дев’яносто першому вони повернулись. Тоді ми вже були з ними. Але нам теж довелося повернутися додому.

Його обличчя майже зникає в темряві, лише голос залишається незмінним. Я намагаюся зрозуміти, навіщо він усе це говорить. Чому він як і раніше бреше, навіть зараз, у ситуації, яку він повністю контролює.

— А ті шматки, які були відпиляні?

Його мовчання слугує поясненням. Зрозуміти це — якоюсь мірою полегкість. Йому як і раніше незрозуміло, як багато я знаю і чи одна я. Чи буде хтось чекати його на острові, або в морі, або вдома, якщо він коли-небудь повернеться додому. Як і раніше ще якийсь час, поки я не все сказала, я буду йому потрібна.

Одночасно з цим стає ясно й інше. Те, що має вирішальне значення, але не дуже зрозуміле. Якщо він чекає, якщо йому доводиться чекати, то це означає, що механік не розповів йому всього, не розповів йому, що я одна.

— Ми дослідили їх. Не знайшли нічого незвичайного. Вони складалися із суміші заліза, нікелю, олівіну, магнію та силікатів.

Я знаю, що це має бути правдою.

— Отже, він не живий?

У темряві я бачу його усмішку.

— Спостерігається тепло. Абсолютно точно, що він виділяє тепло. Інакше його понесло б льодом. Лід навколо нього тане з тією інтенсивністю, яка відповідає руху глетчера.

— Радіоактивність?

— Ми вимірювали, але ніякої радіоактивності не виявили.

— А загиблі? — питаю я. — Рентгенівські знімки? Світлі смуги у внутрішніх органах?

Він на якийсь час замовкає.

— Ти не могла б розповісти мені, звідки тобі це відомо? — питає він.

Я нічого не відповідаю.

— Я так і знав, — каже він. — Тобі й мені, нам з тобою могло б бути добре разом. Коли я подзвонив тобі тієї ночі — це було імпульсне рішення, я завжди покладаюся на свою інтуїцію, я знав, що ти візьмеш трубку, я відчував тебе, я міг би сказати: «Приходь до нас». Ти б прийшла?

— Ні, — кажу я.

Тунель починається біля підніжжя скелі. Це проста конструкція. Там, де лід майже відривався від скелі, вони пробили собі динамітом шлях униз, а потім установили великі бетонні кільця. Вони круто спускаються вниз, сходинки в них зроблені з дерева. Спочатку це мене дивує, потім я згадую, як важко класти бетон на подушку вічної мерзлоти.

За десять метрів нижче горить вогонь.

Дим іде з приміщення, що прилягає до сходів. Це бетонна порожнина, укріплена балками. На підлозі розкладено кілька мішків, на яких у нафтовій бочці горять розбиті ящики.

Біля самої задньої стіни на широкому столі стоять прилади й устаткування. Хроматографи, мікроскопи, великі кристалізаційні стакани, термокамера, прилад, який ніколи мені раніше не траплявся, у вигляді великого пластмасового ящика з передньою стінкою зі скла. Під столом стоїть генератор і кілька дерев’яних ящиків — таких самих, як ті, що горять у бочці. Все підлягає моді, навіть лабораторне устаткування, — прилади нагадують мені сімдесяті роки. Все вкрито сірим шаром льоду. Це, мабуть, було залишено в шістдесят шостому або в дев’яносто першому. Що залишимо після себе ми?

Терк кладе руку на пластмасовий ящик.

— Електрофорез. Для виділення й аналізу протеїнів. Лоєн узяв його з собою в шістдесят шостому. Коли вони ще думали, що мають справу з формою органічного життя.

Він киває, це майже непомітний рух. Усе, що він робить, пронизано усвідомленням того, що навіть цих маленьких знаків і рухів досить, щоб навколишній світ стояв перед ним виструнчившись. Біля високого верстата Верлен порпається у мікроскопі. Він настроює його для мене — окуляр на десять, об’єктив на двадцять. Присуває ближче газову лампу.

— Ми відтаюємо генератор.

Спочатку я нічого не бачу, потім настроюю різкість і бачу кокосовий горіх.

— Cyclops Marinus, — каже Терк, — рачок, що живе в солоній воді. Його самого або його родичів можна побачити всюди, у всіх морях земної кулі. Нитки — це органи рівноваги. Ми дали йому трохи соляної кислоти, тому він лежить спокійно. Зверни увагу на задню частину його тіла. Що ти бачиш?

Я нічого не бачу. Він бере мікроскоп, переміщає під ним чашку Петрі і знову настроює його.

— Систему травлення, — кажу я, — кишки.

— Це не кишки. Це черв’як.

Тепер я бачу. Кишка і шлунок — це темне поле на череві тварини, а довгий світлий канал іде уздовж спини.

— Належить до класу Phylum Nematoda, круглих черв’яків, підкласу Dracunculoidea. Ім’я його Dracunculus Borealis, полярний черв’як. Відомий і описуваний принаймні із Середньовіччя. Великий паразит. Виявлений у китів, тюленів і дельфінів, він з кишок може переміщатися в м’язову тканину. Там самець і самка спарюються, самець умирає, самка переходить у підшкірний шар, де утворюється вузол завбільшки з дитячий кулачок. Коли дорослий черв’як відчуває, що у воді навколо нього є Cyclops, він робить у шкірі отвір і випускає мільйони маленьких живих личинок у море, де їх поглинає рачок, який є так званим проміжним хазяїном — місцем, де черв’яки проходять стадію розвитку тривалістю кілька тижнів. Коли рачок разом з морською водою потрапляє в ротову порожнину або в кишки великого морського ссавця, він гине, а личинка проникає, роблячи отвір, у цього нового, більшого хазяїна, де вона розмножується, проникає під шкіру і завершує свій цикл. Очевидно, ні рачок, ні ссавці не відчувають незручності від цього. Один з найкраще пристосованих паразитів у світі. Ти замислювалася над тим, що заважає паразитам розповсюджуватись?

Верлен підкладає дров і підтягує генератор до вогню. Тепло майже обпалює мій бік, та другий залишається холодним. Немає ніякої вентиляції, дим задушливий, вони, мабуть, дуже поспішають.

— Їх завжди зупиняють стримуючі чинники. Взяти, наприклад, гвінейського черв’яка — найближчого родича полярного черв’яка. Йому необхідні тепло і стояча вода. Він живе в тих місцях, де люди залежать від поверхневої води.

— Як, наприклад, на межі Бірми, Лаосу і Таїланду, — кажу я, — наприклад у Чіанграї.

Обидва вони завмирають. У Терка це лише ледве помітна напруга.

— Так, — каже він, — наприклад, там, у відносно рідкісні періоди засухи. Як тільки сильні дощі породжують потоки води, як тільки стає холодніше, умови його існування ускладнюються. Так і повинно бути. Паразити розвивалися разом зі своїми хазяїнами. Гвінейський черв’як, мабуть, розвивався паралельно з людиною, можливо, протягом мільйона років. Вони підходять одне одному. Сто сорок мільйонів людей щороку наражаються на небезпеку зараження гвінейським черв’яком. На рік спостерігається десять мільйонів випадків захворювання. Більшість заражених переживають повний мук період хвороби тривалістю кілька місяців, але потім черв’як виходить. Навіть у Чіанграї тільки в половини відсотка дорослого населення виникли незворотні зміни. Це основне правило чудової рівноваги природи: хороший паразит не вбиває свого хазяїна.

Він робить рух рукою, і я мимоволі відступаю вбік. Він дивиться в мікроскоп.

— Уяви собі їхній стан — Лоєна, Вінґа, Ліхта — у шістдесят шостому. Все підготовлено; звичайно, є проблеми, але це технічні проблеми, які можна вирішити. Вони визначили місцезнаходження каменя, зробили спуск і ці приміщення, їм щастить з погодою, і в них є час. Вони переконалися, що не можуть доставити в Данію камінь цілком, але вирішили, що можуть привезти його частину. Є фотографії їхньої пили, геніального винаходу — стрічки на валках із загартованої сталі. Лоєн був проти того, щоб різати камінь автогеном. Але якраз коли ескімоси встановлюють пилу, вони гинуть. Через дві доби після першого занурення у воду. Вони вмирають майже одночасно, протягом години. Все змінюється. Проект луснув, часу несподівано не залишається. Їм доводиться зробити вигляд, що стався нещасний випадок. Зрозуміло, імпровізацією займається Лоєн. У нього вистачає самовладання, щоб не знищити трупи цілком. У нього вже тоді виникає підозра, що тут щось не так. Уже в Нууку він робить розтин. І що він знаходить?

— Час, — каже Верлен.

Терк не звертає на нього уваги.

— Він знаходить полярного черв’яка. Дуже поширеного паразита. Великого — тридцять — сорок сантиметрів, але абсолютно звичайного. Круглого черв’яка, цикл життя якого описаний і зрозумілий. І лише одне не так, як повинно бути, — він не живе в людях. У китах, у тюленях, дельфінах, іноді в моржах. Але не в людях. Щодня, особливо серед ескімосів, трапляється, що в їжу йде інфіковане м’ясо. Але як тільки личинка проникає в людське тіло, вона розпізнається нашою імунною системою як сторонній предмет і після цього знищується лімфоцитами. До нашої імунної системи черв’як ніколи не міг пристосуватися. Він назавжди повинен був обмежитися певними видами великих ссавців, разом з якими він, мабуть, розвивався. Це частина рівноваги природи. Уяви собі здивування Лоєна, коли він усе ж таки знаходить його в трупах. До того ж чисто випадково. Тому що йому в останню мить доводиться для пізнання зробити рентгенівські знімки.

Я не хочу його слухати, не хочу з ним говорити, але я не можу нічого з собою вдіяти. До того ж це дозволяє зволікати час.

— Чому так сталося?

— На це питання Лоєн не міг відповісти. Тому він зосередився на іншому. Яким чином? Він привіз додому проби води, взяті біля каменя. Крім талої води, туди потрапляє також вода з озера, розташованого вище, на самій поверхні. Навколо озера гніздяться птахи. Водиться також небагато форелі. І кілька видів ракоподібних. Вода поблизу від каменя кишить ними. Всі ті проби, що їх Лоєн привіз додому, були заражені. І він прищепив личинки живим людям.

— Чудово, — кажу я, — як йому це вдалося?

Я питаю, але вже знаю відповідь. Він зробив це в Гренландії. У Данії ймовірність того, що це розкриється, була б дуже велика.

Терк бачить, що я зрозуміла.

— Він витратив на це двадцять п’ять років. Але він дізнався, що личинка пристосувалася до імунної системи людини. Вже в роті вона проникає через пори слизової оболонки і створює свого роду шкіру, побудовану з власних білків людини. У такому закамуфльованому вигляді система захисту організму плутає її з самим тілом і не реагує на неї. І тут вона починає рости. Не так повільно, як у тюленях і китах, а щогодини, щохвилини. Саме розмноження й пересування по тілу, яке у водяних ссавців забирає більш як півроку, тут триває кілька днів. Але це не найголовніше.

Верлен бере його за руку. Терк дивиться на нього. Той прибирає руку.

— Мені треба її про дещо запитати, — говорить Терк.

Можливо, він сам у це вірить, але насправді він не тому говорить. Він говорить, щоб домогтися уваги і визнання. За самовпевненістю і зовнішньою об’єктивністю приховуються величезна гордість і торжество від того, що він знайшов. Ми з Верленом пітніємо й починаємо кашляти. Але він незворушний і задоволений, у світлі мерехтливих відблисків полум’я обличчя його сповнене спокою. Можливо, тому, що навколо нас лід, а можливо, тому, що ми такі близькі до кінця, він раптом стає абсолютно прозорим для мене. І як завжди буває, коли доросла людина стає ясна, у ній проступає дитина. Я згадую лист Віктора Халкенвада, і несподівано з мого рота самі собою вилітають слова:

— Це як з велосипедом, який так і не купили в дитинстві.

Зауваження це таке абсурдне, що спочатку він не розуміє його. Потім, коли до нього доходить суть, він похитується, немов я його вдарила, на мить він ледь не втрачає самовладання, потім опановує себе.

— Можна було подумати, що ми зіткнулися з новим видом. Але це не так. Це полярний черв’як. Але з ним відбулися якісь важливі зміни. Він пристосувався до людської імунної системи. Але не пристосувався до нашої рівноваги. Вагітна самка проникає не під шкіру після спаровування. Вона проникає у внутрішні органи. Серце або печінку. І там випускає свої личинки. Личинки, які жили в матері, які не встигли призвичаїтися до людського тіла, які не вкриті протеїновою оболонкою. Тіло реагує на них запаленням. Це викликає шок організму — кожного разу викидається десять мільйонів личинок. У життєво важливі органи. Людина миттєво вмирає, немає ніякого порятунку. Хоч би що трапилося з полярним черв’яком, він порушив рівновагу. Він убиває свого хазяїна. Стосовно людей виник поганий паразит. Зате чудовий убивця.

Верлен говорить щось незрозумілою мені мовою, Терк знову не звертає на нього уваги.

— Верлен прищепив личинку всім тим рибам, яких ми могли роздобути: морським, прісноводим, великим, маленьким, за різних температур. Цей паразит пристосовується до всіх. Він може жити де завгодно. Ти розумієш, що це означає?

— Що він невибагливий.

— Це означає, що відсутній найважливіший чинник, котрий обмежує його розповсюдження, — обмеження кількості хазяїнів, які можуть його переносити. Він може жити де завгодно.

— Чому ж він досі не розповсюдився по всій Землі?

Він піднімає кілька мотків мотузки, піднімає сумку, прилаштовує на лоба ліхтарик. До нього повернулося відчуття часу.

— На це питання є дві відповіді. Одна — це те, що його розвиток у морських ссавців — процес повільний. Хоча звідси — і, можливо, з інших місць на цьому острові — він вимивається в море, він усе ж таки повинен чекати на тюленів, котрі, пропливаючи мимо, перенесуть його далі. Якщо він усе ще буде живий до того часу. Крім того, тут поки що бувало надто мало людей. І тільки коли приходять люди, все прискорюється.

Він іде. Я знаю, що мені треба йти за ним. На хвильку я затримуюся. Мене охоплює відчуття безсилля. Верлен дивиться на мене.

— У той час, коли ми працювали на Кум На, — каже він, — з’явилися дванадцять поліцейських. Єдиним, хто залишився живим, була жінка. Жінки — це шкідники.

— Раун, — кажу я, — Наталі Раун?

Він киває:

— Вона приїхала під виглядом англійської медсестри. Говорила по-англійськи і по-тайськи без акценту. На той час ми вели війну з Лаосом, Таїландом і, нарешті, з Бірмою за допомогою США. Було багато поранених.

Затиснувши чашку Петрі між великим і вказівним пальцями, він простягає її мені. Тіло інстинктивно намагається відсунутися від черв’яка. Напевно, тільки впертість змушує мене залишатися нерухомою.

— Проникаючи через шкіру, вона вивертає свою матку і випускає білу рідину з мільйонами личинок. Я бачив це.

Від огиди його обличчя пересмикується.

— Самки, вони значно більші від самців. Вони пробуравлюють тіло. Ми стежили за цим за допомогою ультразвукового сканера. Лоєн прищепив їх двом гренландцям, у яких був СНІД. Він привіз їх у Данію і поклав до однієї з тих приватних клінік, де цікавляться тільки номером твого банківського рахунку. Нам було видно все — як вона дійшла до серця і потім вивернулася назовні. Вивернула матку, і все. Всі самки такі, і людські, особливо людські.

Він обережно ставить чашку Петрі назад.

— Я бачу, — кажу я, — що ви чудовий знавець жінок, Верлене. Чим ви ще займалися в Чіанграї?

Він не залишається байдужим до комплімента. Саме тому відповідає мені.

— Я був лаборантом. Ми робили героїн. У той момент, коли з’явилася жінка, вони послали проти нас армію, всі три країни. Тоді Кум На виступив по телебаченню і сказав: «Минулого року ми відправили на ринок дев’ятсот тонн, цього року ми відправимо тисячу триста, наступного року дві тисячі тонн, поки ви не відкличете солдатів додому». Того дня, коли він це сказав, війна закінчилася.

Я вже виходжу з приміщення, коли він промовляє:

— Тільки людина — паразит. Черв’як — це знаряддя богів. Як і мак.

Терк чекає мене. Спустившись приблизно на двадцять метрів, ми опиняємося на дні. Тунель іде тепер горизонтально, укріплений грубими чотиригранними бетонними підпірками. В кінці його чорніє порожнеча. Терк проходить уперед, і ми зупиняємося перед безоднею. Біля наших ніг обрив завглибшки метрів двадцять п’ять, аж до дна печери. Звідти до нас вертикальні піднімаються, виблискуючи всіма барвами веселки, сталагміти.

Він відламує шматочок льоду і кидає перед собою. Безодня перетворюється в кола, а потім у туман і зникає. Ми дивимося на стелю печери, відбиту у воді, що прямо біля наших ніг, — такій спокійній, якою вона ніколи б не могла бути на поверхні землі. Навіть зараз, коли по ній розходяться кола, очі не хочуть вірити, що це вода. Вона поволі заспокоюється, відновлюючи потривожений підземний світ.

Моделі зростання бурульок і кристалів описані Хатакеямою і Немото в «Geophysical Magazine» № 28 за 1958 рік, Найтом у 1980-му в «Journal of Crystal Growth» № 49.1 Маено й Такахаші в «Studies on Icicles», у «Low Temperature Science», том A № 43 за 1984 рік. Але поки що найбільш плідна модель запропонована мною і Лассе Макконеном з Лабораторії структурних технологій в Еспоо у Фінляндії. Вона показує, що крижана бурулька росте як труба, як порожнина з льоду, що містить усередині воду в рідкій фазі. Що масу бурульки можна просто виразити таким чином:

де d — діаметр, l — довжина, ρ_а — густина льоду і де в чисельнику, природно, з’являється π, оскільки наші розрахунки ґрунтувалися на півсферичній краплі, із заданим діаметром 4,9 міліметра.

Ми запропонували нашу формулу із страху перед льодом. У той час, коли в Японії відбулася ціла серія нещасних випадків з бурульками, які падали в залізничних тунелях, пробиваючи дахи вагонів. Тут, над нашими головами, найбільша кількість найбільших бурульок, які я коли-небудь бачила. Інстинктивно мене тягне назад, але я відчуваю Терка і не рухаюся з місця.

Приміщення схоже на церкву. Над нами щонайменше на п’ятнадцять метрів здіймаються склепіння, які, мабуть, доходять майже до поверхні льодовика. Усередині по периметру купола розломи — там, де був обвал і відламаний лід покрив підлогу, наповнивши печеру, а потім знову розтанув.

У той час, коли Моріц був відсутній, коли у нас не було грошей на гас, або в ті короткі періоди, коли ми чекали судно, моя мати ставила на дзеркало парафінові свічки. Навіть за малої кількості свічок відбивний ефект був чудовим. Той самий ефект дає промінь від ліхтарика, закріпленого у Терка на лобі. Він тримає його нерухомо, щоб я могла оглядітися, і світло вловлюється льодом, посилюється й відбивається, немов угору здіймається дощ променів.

Довгі крижані списи неначе линуть. Призматично виблискуючи, вони стікають із стелі, спадаючи вниз. Можливо, їх десять тисяч, а можливо, й більше. Деякі з них з’єднані, немов ланцюги перекинутих униз готичних соборів, інші розташовані тісно, наче маленькі голки на друзі гірського кришталю.

Під ними — озеро. Метрів тридцять у діаметрі. В середині його лежить камінь. Чорний, нерухомий. Вода навколо нього нагадує молоко через розчинені в глетчерному льоду бульбашки. У приміщенні немає іншого запаху, крім запаху льоду, що створює легку печію в горлі. Єдиний звук — це звук падаючих крапель. З великими інтервалами часу. Стеля знаходиться на такій відстані від каменя, що досягається рівновага. Тут трохи підморожує і одночасно лід трохи підтає. Циркуляція води мінімальна. Місце безжиттєве.

Коли б не тепло. Воно таке саме, як у сніговому будинку з мого дитинства. На тлі холодного випромінювання стін це тепло здається таким приємним. Хоча температура тримається між нулем і плюс п’ятьма градусами.

Поряд з нами лежить якесь спорядження. Кисневі балони, костюми, ласти, гарпуни, ящик з вибухівкою. Канат, ліхтарики, інструменти. Крім нас, нікого немає. Один раз скрипнув сніг, неначе хтось пересовує важкі меблі в сусідньому приміщенні. Але тут немає сусідніх приміщень. Тільки щільний, злежаний сніг.

— Як його діставати?

— Проб’ємо тунель, — каже Терк.

Це цілком реально. Він буде завдовжки метрів сто. І не треба буде ставити в ньому підпірок. А камінь сам по собі покотиться по тунелю, якщо буде відповідний нахил. Сайденфаден з цим справиться. Катя Клаусен його змусить. А Терк змусить її і механіка. Саме так я дивлюся на світ, з того часу як покинула Гренландію. Як на ланцюг змушувань.

— Він живий? — питає Терк тихо.

Я хитаю головою,’ тому що не хочу в це вірити. Він береться руками за ліхтарик. Промінь його спрямований тепер на сніг під нашими ногами й відбивається вгору. Таким чином стає видно не окремі бурульки, а хмару ширяючих відблисків, немов це невагомий коштовний камінь.

— Що буде, коли черв’як опиниться на волі?

— Ми триматимемо камінь у захищеному місці.

— Ви не зможете утримати черв’яка. Він мікроскопічний.

Він не відповідає.

— Ви не можете знати, — кажу я. — Ніхто не може знати. Ви знаєте про нього лише те, що з’ясували за допомогою кількох лабораторних дослідів. Але ж усе-таки є ймовірність, що він — справжній убивця.

Він не відповідає.

— Яка друга відповідь на питання, чому він поки що не розповсюдився по всьому світу?

— У дитинстві я провів рік у Гренландії, на західному узбережжі. Там я збирав викопні рештки. З того часу я іноді повертався до думки про те, що деякі з великих винищувань живих організмів у доісторичну епоху могли бути викликані паразитом. Хто знає, можливо, полярним черв’яком. У нього були б усі необхідні якості. Можливо, саме він винищив динозаврів.

У голосі його чуються жартівливі нотки. Я відразу ж розумію його.

— Але ж це неважливо, так?

— Так, це неважливо.

Він дивиться на мене.

— Неважливо, як воно насправді. Важливо, що думають люди. Вони повірять у цей камінь. Ти чула про Іллю Пригожина? Бельгійський хімік, отримав у 1977 році Нобелівську премію за опис дисипативних структур. Він та його учні постійно повертаються до думки про можливість виникнення життя з неорганічних речовин під впливом енергії. Ці ідеї підготували ґрунт. Люди чекають цього каменя. Їхня віра і їхні очікування зроблять його справжнім, зроблять його живим, незалежно від того, як там воно насправді.

— А паразит?

— Я вже чую перші умоглядні твердження журналістів. Вони напишуть про те, що полярний черв’як являє собою важливий етап зв’язку каменя, неорганічного життя і вищих організмів. Вони дійдуть усіх можливих висновків, які самі по собі не мають ніякого значення. Мають значення тільки ті сили страху і надії, які будуть вивільнені.

— Навіщо, Терку? Чого ти добиваєшся?

— Грошей, — каже він. — Слави. Ще грошей. Насправді не має ніякого значення, живий він чи ні. Важливий його розмір. Його тепло. Черв’як навколо нього. Це найбільша природно-наукова сенсація цього сторіччя. Не цифри на аркуші паперу. Не абстракції, на публікацію яких у тій формі, яку можна продати громадськості, йде тридцять років. Камінь. Реальний і відчутний. Від якого можна відрізати шматочок і продати. Який можна сфотографувати і про який можна знімати фільми.

Я знову згадую лист Віктора Халкенвада. «Хлопчик був з льоду», — писав він. І все-таки це не так. Холодний він лише зовні. Всередині ховається пристрасть.

Несподівано і мені стає байдуже, живий він чи ні. Несподівано він стає символом. Символом ставлення західної природної науки до навколишнього світу, що викристалізувалося у цей момент. Розважливість, ненависть, надія, страх, намагання все піддати вимірюванню. І над усім цим, сильніше за будь-яке почуття до чогось живого, — пристрасть до грошей.

— Ви не можете взяти черв`яка і привезти його в густонаселену частину світу, — кажу я. — В усякому разі не раніше, ніж дізнаєтеся, що він собою являє. Ви можете викликати катастрофу. Якщо він і мав глобальне розповсюдження, то воно знову стало обмеженим, тільки коли він винищив своїх хазяїнів.

Він кладе ліхтарик на сніг. Конусоподібний тунель світла розходиться над поверхнею води і каменем. Решти частини світу не існує.

— Смерть — це завжди втрати. Але іноді це єдине, що може збудити людей. Бор брав участь у створенні атомної бомби і вважав, що це послужить справі миру.

Я згадую, що одного разу сказала Юліана, у той момент, коли була твереза. Що не треба боятися третьої світової війни. Людям потрібна нова війна, щоб схаменутися.

Зараз я відчуваю те саме, що й тоді, — розумію божевілля цього аргументу.

— Не можна змусити людей навернутися до любові, звівши їх до останнього ступеня, — кажу я.

Я переношу вагу тіла на іншу ногу і беру моток троса.

— Тобі бракує фантазії, Смілло. Це непростимо для вченого.

Якщо я зможу замахнутися тросом, мені, мабуть, удасться зіштовхнути його у воду. Потім я зможу втекти.

— Хлопчик, — кажу я. — Ісайя. Навіщо Лоєн його обстежував?

Я відступаю назад, щоб можна було дужче розмахнутися.

— Він стрибнув у воду. Нам довелося взяти його з собою до печери — він боявся висоти. Батько його знепритомнів ще на поверхні. Він хотів підпливти до нього. Він зовсім не боявся холодної води — він плавав у морі. Це Лоєну спало на думку тримати його під наглядом. У нього черв’як жив під шкірою, не в нутрощах. Він його не турбував.

Ось і пояснення біопсії м’язів. Бажання Лоєна зробити останній і остаточний аналіз. Отримати відомості про долю паразита, коли його носій помер.

Вода зеленуватого відтінку — заспокійливий колір. Тільки уявлення про смерть викликає жах, саме ж явище настає так само природно, як і захід сонця. У Форс Бей я одного разу бачила, як майор Гульбрандсен із патруля «Сиріус» за допомогою автомата відганяв трьох американців від ведмежої печінки, зараженої трихінелою. Це було серед білого дня, вони знали, що м’ясо заражене. І їм треба було тільки почекати сорок хвилин, поки м’ясо звариться. Та все ж вони відрізали вузькі смужки і вже почали їсти, коли ми дісталися до них. Усе було таким буденним. Голубуватий відтінок м’яса, їхній апетит, майорів автомат, їхнє здивування.

Він простягає руку мені за спину і бере у мене з рук моток троса, як беруть гострий інструмент з рук маленької дитини.

— Йди туди і чекай.

Він освітлює протилежну стіну. Там починається тунель. Я йду туди. Тепер я впізнаю цей шлях. Він веде не нагору, ним усе кінчається. Початком кінця завжди був тунель. Як і початком життя. Терк привів мене сюди. Весь час, від самого судна, він мене вів.

Тільки зараз я розумію, як він чудово все спланував. Він не міг зробити цього на борту. Йому все ще треба повертатися назад, «Кронос» усе ще повинен колись увійти до якогось порту. Він не зміг би цього приховати. Але це буде ще один випадок дезертирства. Зникнення, як і в разі зникнення Яккельсена. Ніхто не бачив, як я його зустріла, ніхто не побачить, як я зникну.

І механік не повернеться назад. Він зрозуміє, моє зникнення він пов’яже з Терком з такою ж упевненістю, начебто він бачив нас тут. Терк змусить його пірнати, очевидно, він їм потрібний, принаймні для того, щоб помістити у воду першу порцію вибухівки. Вони змусять його пірнути, а потім він перестане існувати. Терк повернеться, і виявиться, що сталась аварія, можливо, несправність акваланга. Терк придумає, як це зробити.

Тепер я розумію призначення того устаткування біля озера. Механік розпаковував його, поки Терк говорив зі мною. Тому він і повів мене з собою до лабораторії.

Світло від його ліхтарика освітлює камінь, відкидаючи тінь на стіну переді мною. Коли я входжу в тунель, стає темніше.

Це прямокутна, горизонтальна шахта, два метри заввишки і два метри завширшки. Через кілька метрів вона розширюється. Тут стоїть стіл. На столі вимірювальні прилади, пляшки з-під молока, сушене м’ясо, вівсяні крупи — все двадцятивосьмилітнього віку і вкрите льодом.

Я чекаю, поки очі звикнуть до слабкого світла льоду, і йду далі, поки все не стає чорним, і навіть тоді я продовжую йти вперед, обмацуючи витягнутою рукою стіну. Рівень підлоги трохи піднімається, але немає ніякого руху повітряна значить, немає і виходу. Це глухий кут.

Переді мною опиняється перешкода — стіна льоду. Тут я зупиняюся, чекаючи.

Не чути звуку кроків, але видно світло, спочатку далеко, потім ближче. Ліхтарик у нього закріплений на лобі. Промінь світла знаходить мене біля стіни і завмирає. Потім він знімає ліхтарик. Це Верлен.

— Я показала Лукасу холодильник, — кажу я. — Коли це додадуть до вбивства Яккельсена, ти дістанеш довічне ув’язнення без права амністії.

Він зупиняється на півдорозі між мною і світлом.

— Навіть коли тобі відірвати руки і ноги, ти все одно знайдеш спосіб брикатися.

Він нахиляє голову, промовляючи собі щось під ніс. Це схоже на молитву. Потім він робить крок до мене.

Спочатку мені здається, що це його тінь на стіні, але потім я все-таки озираюся. На льоду розпускається троянда, метрів зо три в діаметрі, намальована дрібними червоними цятками, розбризканими по стіні. Потім його ноги відриваються від землі, він розкидає руки, піднімається в повітря на півметра, і його кидає на стіну. Він застигає немов велика комаха посеред квітки. Тільки тоді чути звук — легке шипіння. У світлі ліхтаря, що лежить на землі, виникає сіра хмара. З хмари з являється Лукас. Він не дивиться на мене. Він дивиться на Верлена. У руці він тримає пневматичний гарпун.

Верлен ворушиться. Однією рукою він намагається намацати щось на спині. Десь під лопаткою виходить тонкий чорний стрижень. Метал, мабуть, особливим чином легований, позаяк його міцності вистачає, щоб утримати тіло в підвішеному стані. Дистанція була не більше півтора метра, коли Лукас вистрілив. Вістря увійшло приблизно в те саме місце, куди було завдано удару Яккельсену.

Я виходжу із смуги світла і проходжу повз Лукаса.

Я йду назустріч яскравому білому сонцю, що здіймається вгору. Коли я виходжу з тунелю, я бачу, що це горить укріплена на штативі лампа. Вони, мабуть, запустили генератор. Поряд із лампою Терк. Механік стоїть по коліно у воді. Я не відразу впізнаю його. На ньому великий жовтий костюм з чобітьми і шоломом. Я вже подолала половину відстані до них, коли Терк помічає мене. Він нахиляється. З багажу він дістає циліндр завбільшки як складена парасолька. Механік стоїть до мене спиною. Він у шоломі, тому не зможе почути мене. Знявши компас, я кидаю його у воду. Він піднімає голову і бачить мене. Потім починає відсовувати скло шолома вбік. Терк морочиться з парасолькою. Висуває ствол.

— С-смілло.

Я продовжую йти. За мною в трубі тунелю чути гучні кроки.

— Я пірну т-тільки один раз. Це потрібно для завтрашньої роботи.

— Для нас з тобою не буде завтрашнього дня, — кажу я. — Запитай його, де Верлен.

Механік повертається до Терка. Дивиться на нього і розуміє.

— Хлопчик, — кажу я, — чому?

Я питаю через механіка і щоб зволікти час, а не тому, що мені самій потрібна відповідь. Я знаю, що трапилося, так точно, начебто я сама була з ними на даху.

Я відчуваю Терка, неначе він частина мене. Через нього я відчуваю весь драматизм ситуації. Йому в його грі так багато потрібно врахувати. Зрозуміти, чи може він обійтися без механіка. Прийняти якесь рішення. І все-таки його голос спокійний, майже сумний.

— Він стрибнув.

Я продовжую йти, поки він говорить. Він приладнує перпендикулярно до ствола довгий магазин.

— Він злякався і стрибнув.

— Чому?

— Я хотів попросити його повернути мені касету. Але він побіг, він не впізнав мене. Думав, що я чужа людина. Було темно.

Він знімає зброю із запобіжника. Механік не дивиться на зброю — він дивиться Терку в обличчя.

— Ми піднімаємося на дах. Він мене не бачить.

— Сліди, — брешу я. — Я бачила сліди, він обернувся.

— Я кричав йому, він обернувся, але не побачив мене.

Він дивиться мені в очі.

— Він глухий, — кажу я. — Він був глухим. Він не обернувся. Він нічого не чув.

У мене під ногами лід, я йду по льоду в напрямку до нього, як Ісайя рухався геть. Неначе я — Ісайя. Але тепер на шляху назад. Щоб щось змінити. Щоб спробувати, чи немає іншої можливості.

Лукас усього за п’ять метрів од Терка, коли той його помічає. Він обійшов камінь з іншого боку. Теркова увага була поділена між мною і механіком.

Не можна передбачити все. Навіть він не може всього передбачити.

— Бернард мертвий, — каже Лукас.

Він тримає перед собою гарпун. Він, мабуть, зарядив його знову. Гарпун здається довгим, як спис; на мить Лукас своєю прямою і худою постаттю нагадує героя мультфільму. На його штанях утворився крижаний панцир. Дорогою до берега він, мабуть, провалювався у воду.

— Тобі доведеться відповісти, — каже він.

Теркова парасолька сіпається. Велика невидима рука розвертає Лукаса. Лунає глухий звук пострілу, і Лукас робить пірует. Він знову опиняється лицем до нас, але тепер у нього немає лівої руки. Він опускається на лід, заюшений кров’ю.

І тут починає рухатися механік. Виходячи з води, він на коротку мить стає схожий на велику рибину, що вистрибнула на берег. Парасолька із брязкотом котиться по льоду. Навіть без зброї пряма постать Терка повна самовпевненості.

Механік наздоганяє його. Одна жовта рукавиця опускається на плече Терка, друга затискає йому рот. Потім його руки стискаються. Коли обличчя, облямоване світлим волоссям, відхиляється назад, він схиляє над ним свій шолом, і вони дивляться один одному в очі. Я чекаю почути звук відриваних хребців. Звук цей повинен бути не хрускотом чогось, що ламається, а тріском чогось, що стає на місце.

Терк завдає удару ногою, вмілий рух, спрямований зовні по дузі в обличчя механіка. Він потрапляє збоку в шолом з тим звуком, з яким сокира входить у дерев’яний пень. Жовта постать поволі нахиляється набік і стає на коліна.

Парасолька лежить на льоду переді мною. Мій страх перед зброєю такий великий, що я навіть не відштовхую її ногою.

Механік випростується. Він починає стягувати акваланг. Рухи його уповільнені, як у астронавта в невагомості.

Терк кидається тікати. Я біжу за ним.

Він зможе змусити решту знятися з якоря. Їм це не сподобається. Особливо Сонне не сподобається. Але він змусить їх це зробити.

Він біжить уздовж тріщини. Його ліхтарик блимає в темряві. Вночі в Кваанааку я виходила на лід, щоб принести додому шматки льоду з талої води. Вночі лід гостинний. У мене немає ліхтарика, але я біжу немов по рівній дорозі. Не те щоб без зусиль, але впевнено. Каміки чіпляються за лід не так, як його чоботи.

Йому не так уже багато треба — один-єдиний необережний крок, і він упаде, як упав Ісайя.

Білі поля, на яких залишився лежати сніг, утворюють у темряві шестикутники. Ми біжимо через Всесвіт.

Я раніше за нього перетинаю край глетчера і спускаюся вниз. Я хочу відрізати йому шлях до моторного човна. Він не бачив і не чув мене. Та все ж він знає, що я тут.

Лід — hikuliaq, новий лід, що утворився в тому місці, звідки віднесло старий. Він надто товстий, аби зміг пройти моторний човен, і надто тонкий, аби можна було йти по ньому пішки. Над ним висить, погойдуючись, білий морозний туман.

Він бачить мене чи, можливо, просто бачить якусь постать і все більше віддаляється від берега. Я біжу в тому самому напрямку, але повертаючи вбік. Він розуміє, що це я. Він розуміє, що в нього не вистачить сил наздогнати мене.

Судно сховане туманом. Він надто бере вправо. Коли він інтуїтивно змінює напрям, «Кронос» опиняється за двісті метрів позаду нас. Він утратив орієнтацію. Він завертає до відкритої води. Туди, де течія підточила лід так, що він став тонким, немов плівка, немов оболонка навколо ембріона, а під нею море — темне і солоне, як кров, і знизу до плівки притискається обличчя, це обличчя Ісайї, ще не народженого Ісайї. Він кличе Терка. Це Ісайя тягне його до себе, чи це я обходжу його з боку, щоб тим самим змусити його вийти на тонкий лід?

Його сили вже закінчуються. Якщо ти не виріс серед цієї природи, вона позбавляє тебе сил.

Лід зламається під ним, можливо, от-от. Можливо, для нього буде полегкістю те, що холодна вода зробить його невагомим і затягне вниз. Знизу, навіть такої ночі, лід буде біло-блакитним, немов неонове світло.

Чи, може, він змінить напрям і знову побіжить праворуч, через лід. Сьогодні вночі температура впаде і буде снігова буря. Кілька годин він протримається живий. У якусь мить він зупиниться, і холод перетворить його, немов бурульку, — заморожена оболонка навколо струмуючого життя, поки пульс не затихне і він не обернеться на одне ціле з навколишнім ландшафтом. Лід не можна перемогти.

За нами як і раніше залишається камінь, його загадка, поставлені ним питання. І механік.

Десь попереду мене постать людини, що біжить, поступово вона стає темнішою.

Вони прийдуть і скажуть мені: розкажи нам. Щоб ми зрозуміли й могли поставити крапку. Вони помиляються. Тільки те, що не можна зрозуміти, можна закінчити. І далі нічого не буде…