Спілка рудих

Пригоди зі Золотим пенсне

Нотатки про нашу працю 1894 року помістилися аж у три важких томи. Мушу зізнатися, що мені важко вибрати з цієї величезної маси матеріалів випадки, які були б цікавими самі собою, але б водночас якнайяскравіше викривали своєрідний талант мого приятеля. Я нерішуче гортаю сторінки своїх записів. Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликає почуття відрази, а ось страшна смерть банкіра Кросбі. Того року сталася й трагедія в Едлтоні та незвичайна знахідка в старовинному кургані. Скандальна справа про спадщину Сміт-Мортімера також відбулася тоді ж, як і вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивці, за що Голмс отримав вдячного листа від президента Франції та орден Почесного легіону. Всі ці випадки заслуговують уваги читачів, але загалом мені здається, жоден із них не є настільки цікавим, як випадок у Йокслі-Олд-плейс. Маю на увазі не лише трагічну смерть молодого Віллоубі Сміта, але й наступні події, які показали мотиви злочину під напрочуд незвичайним кутом.

Одного вечора наприкінці листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сиділи разом із Голмсом у нашій вітальні на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновіше дослідження з хірургії, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного тексту на палімпсесті[1] за допомогою потужної лупи. Ми мовчали, оскільки кожен із нас був із головою занурений у свою справу. Дощ люто періщив у шибки, а вітер із завиванням пролітав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрі міста, і творіння рук людських оточували нас із усіх боків на добрі десять миль, і водночас ми перебували в полоні стихії, для якої весь Лондон — не більш, ніж горбочки крота в чистому полі. Я підійшов до вікна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрібнилися вогні вуличних ліхтарів у калюжах на бруківці та тротуарі. Самотній кеб виїхав із Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.

— Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, — зауважив Голмс, відклавши лупу та згортаючи стародавній рукопис. — На сьогодні годі. Від цієї роботи дуже втомлюються очі. Наскільки я зміг розібрати, це всього лише монастирські рахунки з другої половини XV століття. Стривайте! А це що означає? — останні слова він промовив, коли крізь виття вітру ми почули тупіт копит, а потім скрегіт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вікно, зупинився біля дверей нашого будинку.

— Що йому потрібно? — здивувався я, побачивши, як хтось виходить із кебу.

— Що йому потрібно? Хоче бачити нас. А нам, мій бідний Ватсоне, доведеться одягати плащі, шалики, калоші й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб їде! Тоді ще є надія. Якби він хотів, щоб ми поїхали з ним, не став би відпускати кеб. Доведеться вам відчинити двері, адже всі порядні люди вже давно сплять.

Світло лампи в передпокої впало на обличчя нашого опівнічного гостя. І я одразу його впізнав. Це був Стенлі Гопкінс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’єрою кот­рого Голмс дуже цікавився.

— Він удома? — перепитав Гопкінс.

— Підіймайтеся, мій любий сер, — почувся згори голос Шерлока. — Сподіваюся, ви не потягнете нас кудись у таку ніч.

Гість піднявся нагору. У світлі лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в каміні, я допомагав детективу роздягатися.

— Ходіть-но сюди, любий Гопкінсе, і погрійтеся біля вогню, — запросив Шерлок. — Ось сигара, а в нашого доктора є чудовий еліксир із гарячої води та цитрини. Такої ночі немає кращих ліків. Щось дуже важливе вигнало вас із дому в таку негоду, правда?

— Ви не помилилися, містере Голмс. Який я мав сьогодні день! Ви читали останні новини про йокслійську справу?

— Останні новини, які я сьогодні читав, походять із XV століття.

— Ну, це нічого. Повідомлення складається лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нічого не втратили. Маю вам повідомити, що я не сидів, склавши руки. Йокслі міститься в Кенті, за сім миль від Четема й за три милі від залізниці. Я отримав телеграму о третій п’ятнадцять, був у Йокслі о п’ятій, провів слідство, приїхав останнім потягом до Лондона й зі станції Черінґ-Кросс попрямував просто до вас.

— З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозуміли в цій справі.

— Не все? Та я нічого не зрозумів. Такої заплутаної справи ніколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсім простенька, і я її легко розплутаю. Немає мотиву злочину, містере Голмс. Ось що не дає мені спокою: немає мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто міг бажати жертві смерті.

Голмс закурив і відкинувся в кріслі.

— Розказуйте, — запропонував він.

— Усі факти я вивчив досконально, — почав Стенлі Гопкінс, — але хотів би зрозуміти, що вони означають. Кілька років тому той заміський будинок, Йокслі-Олд-плейс, орендував один чоловік, котрий назвався професором Коремом. Він дуже хворий. Тому лежить у ліжку або шкутильгає з паличкою своїм помешканням, часом садівник возить його у візочку парком. Сусідам він подобається, вони його навідують, професора вважають авторитетним фахівцем. Слуг небагато — літня економка місіс Маркер і служниця Сьюзен Терлтон. Вони жили в обійсті з того часу, як професор оселився там, і репутацію мають бездоганну. Професор пише якусь вчену працю. Десь рік тому він вирішив, що йому потрібен секретар. Перші два секретарі не впоралися, але третій, містер Віллоубі Сміт, юнак, котрий тільки-но закінчив університет, виявився саме тим, про кого професор мріяв. Вранці він записував те, що йому диктував професор, а ввечері підбирав матеріал, потрібний для роботи наступного дня. Той Сміт не викликав жодних підозр: ні коли вчився в Аппінґемі, ні в Кембриджі. Я бачив характеристики, з яких випливає, що він завжди був ввічливим, спокійним, старанним студентом, у котрого зовсім не було недоліків. І ось цього ранку цей юнак гине в кабінеті професора за обставин, які однозначно вказують на вбивство.

Гопкінс замовк. Вітер гудів, і шибки жалібно деренчали під його натиском. Голмс і я також підсунулися ближче до вогню, слухаючи цікаву оповідку молодого детектива, яку він викладав неквапливо та послідовно.

— Обшукайте всю Англію, — продовжував він, — але не знайдете приязнішого гурту людей, відгородженого від будь-яких зовнішніх чинників. Тижнями ніхто з них не виходив за ворота. Професор занурений у свою роботу, і нічого більше для нього не існує. Молодий Сміт не знав нікого з сусідів, і спосіб його життя мало чим відрізнявся від розміреного життя професора. У жінок немає жодних справ за межами оселі. Мортімер, котрий возив професора у візочку парком, — старий вояк на пенсії, ветеран Кримської війни, чоловік із бездоганною репутацією. Він живе не в самому будинку, а в трикімнатному котеджі з іншого боку парку. Більше в садибі не було нікого. Варто, однак, додати, що за сто ярдів від брами парку проходить Лондонське шосе на Четем. Ворота зачиняються на клямку, і сторонньому, звісно, неважко проникнути до парку.

Тепер дозвольте мені повторити свідчення Сьюзен Терлтон, оскільки вона єдина, хто може розказати щось певне про цю історію. Десь після сьомої, коли професор усе ще був у ліжку (у негоду він лише зрідка вставав до дванадцятої), вона вішала фіранки в спальні нагорі, вікна якої розміщені по фасаду. Покоївка займалася на кухні якимось своїми справами. Сміт працював у своїй кімнаті нагорі; служниця чула, як він ішов коридором і спустився до кабінету, який розташований якраз під спальнею, де вона вішала фіранки. Служниця впевнена, що це був містер Сміт, оскільки добре розпізнає його швидку, рішучу ходу. Вона не чула, як двері кабінету зачинилися, але приблизно за хвилину внизу, у кабінеті, пролунав жахливий крик. Це був хрипкий, несамовитий вереск, такий дивний і неприродний, що було незрозуміло, хто лементує: чоловік чи жінка. Одразу почувся глухий удар тіла об підлогу — такий сильний, що затремтів увесь будинок, а потім настала тиша. Якусь мить служниця не могла ворухнутися від жаху, але потім опритомніла й прожогом кинулася вниз сходами. Відчинила двері кабінету. Молодий Сміт лежав розпростертий на підлозі. Спершу вона не помітила нічого особливого. Спробувала підняти його й раптом побачила кров, що тече з рани на шиї нижче потилиці. Рана була дуже дрібна, але глибока, можливо, зачепили сонну артерію. Поруч на килимі лежало й знаряддя злочину: ніж із руків’ям зі слонової кістки та негнучким лезом для зрізання воскових печаток — такі часто прикрашають старовинні набори для письма. Один із подібних постійно стояв на столі професора.

Служниця вирішила, що Сміт мрець, але коли облила йому обличчя водою з карафки, той на мить розплющив очі. «Професоре, — пробурмотів він, — це була вона». Служниця готова присягнутися, що це його точні слова. Нещасний відчайдушно намагався сказати ще щось, навіть підняв праву руку. Але вона відразу впала, і нещасний більше не ворухнувся.

Потім до покою вбігла економка. Але останніх слів Сміта вона не чула. Залишивши біля тіла Сьюзен, економка поквапилася до професора. Той сидів у ліжку. Був страшенно схвильований, бо також почув крик і зрозумів, що в будинку сталося якесь нещастя. Місіс Маркер готова засвідчити під присягою, що професор був у нічній піжамі, та він і не міг одягнутися без Мортімера, котрому звеліли прийти о дванадцятій. Професор заявив, що чув крик десь у глибині будинку, і це все, що він знає. Натомість і гадки не має, як пояснити слова секретаря: «Професоре, це була вона». Ймовірно, це було марення. На думку професора, Сміт ворогів не мав, і в нього й гадки немає, якими можуть бути мотиви вбивства. Передусім професор послав садівника Мортімера за поліцією. А потім констебль закликав мене. Нічого в будинку не чіпали, поки не приїхав я, і суворо попередили, щоб ніхто не топтав стежки, що ведуть до дому. Таким чином, містере Голмс, випала чудова нагода застосувати на практиці ваші теорії. Для цього нічого не бракує.

— Крім Шерлока Голмса, — додав мій товариш дещо уїдливо. — Гаразд, а тепер послухаємо, що там зробили ви.

— Насамперед, містере Голмс, прошу поглянути на план розташування кімнат. Зможете собі уявити, де розташований кабінет професора й інші кімнати, і вам буде легше стежити за моєю розповіддю.

Він розгорнув мапу й розстелив її на колінах Голмса. Я встав позаду Шерлока й також зосередився на документі.

— Це, звісно, схема, я намалював лише важливе для справи. Решту ви побачите самі пізніше. Припустімо, що вбивця проник у будинок ззовні. Але яким чином? Певна річ, він пройшов крізь парк алеєю й проник у будинок із чорного ходу, звідки легко потрапити в кабінет. Будь-який інший шлях надто складний. Утекти злочинець міг лише тим самим шляхом, оскільки два інших можливих шляхи відступу були відрізані. Один — Сьюзен, вона бігла на галас сходами. Інший веде в спальню професора. Природно, що всю увагу я звернув на алею в парку. Незадовго до цього йшов дощ, земля розмокла, і сліди на ній мали б виднітися цілком чітко.

Я оглянув стежку й збагнув, що маю справу з обережним і досвідченим злочинцем. Жодних слідів на алеї не виявилося! Зате хтось пройшов газоном, щоб не залишити слідів, на землі чітких відбитків також не було, але трава прим’ялася, отже, там таки хтось ішов. Це міг бути лише вбивця: ні садівник, та й узагалі ніхто зі слуг не ходили вранці в цьому місці, а вночі лив дощ.

— Хвильку, — перервав його Голмс. — А куди веде ця алея?

— На шосе.

— Скільки треба йти нею, щоб вийти на шосе?

— Ярдів сто.

— Припустімо, біля самих воріт на цій алеї були сліди. Ви впевнені, що помітили б їх?

— На жаль, у цьому місці алея вимощена цеглою.

— Ну, а на шосе?

— І на шосе немає слідів. Воно все вкрите калюжами.

— Отакої! А скажіть, якщо дослідити сліди на траві, людина йшла до будинку чи від нього?

— Цього не можу сказати. У слідів не було якихось певних обрисів.

— Сліди великої ноги чи маленької?

— Також не можу сказати.

Голмс цокнув язиком, обличчя показувало, що він невдоволений.

— Дощ усе ще періщить, і вітер не затихає, — сказав він. — Розшифрувати сліди, можливо, буде важче, ніж стародавній рукопис! Ну що ж, нічого не вдієш. Отже, Гопкінсе, ви виявили, що нічого не виявили. Що ж ви після цього зробили?

— Не вважаю, що нічого не виявив, містере Голмс. По-перше, я з’ясував, що хтось проник до будинку ззовні. Пізніше дослідив підлогу коридору. На ній лежить кокосова циновка, на якій немає жодних слідів. Потім подався до кабінету. Меблів у ньому майже немає, якщо не брати до уваги величезного письмового столу зі секретером. Бічні шухляди секретера були висунені, середня ж — замкнена на ключ. Бічні шухляди, мабуть, ніколи не замикалися, і в них не було нічого цінного. У середній шухляді зберігали важливі папери, але вони залишилися на місці. Професор запевнив мене, що нічого не зникло. Ясно, що метою злочину був не грабунок. Потім я оглянув тіло вбитого. Воно лежало дещо лівіше від письмового столу — погляньте на моє креслення. Рана на правому боці шиї завдана ззаду. Ясно, що він не міг вчинити таке сам.

— Якщо лишень не впав на ніж, — втрутився Голмс.

— Саме так. Мені це також спало на думку. Але ніж лежав на відстані кількох футів від тіла. Отже, жертва на ніж не падала. Потім зверніть увагу на останні слова убитого. І, нарешті, у його правій руці був затиснутий дуже важливий матеріальний доказ.

Гопкінс витягнув із кишені паперовий пакетик. Він розгорнув його та витягнув пенсне в золотій оправі. З одного боку до нього була прикріплена подвійна чорна шовкова шворка. Обидва її кінці були обірвані.

— У Сміта був стовідсотковий зір, — зазначив Гопкінс. — Отже, він зірвав це пенсне з обличчя вбивці.

Шерлок Голмс узяв пенсне й дуже ретельно його оглянув. Потім він насунув пенсне собі на ніс, спробував читати, підійшов до вікна й роздивився найближчі споруди, потім зняв пенсне та знову ретельно його оглянув, тримаючи близько від лампи, задоволено всміхнувся, сів за стіл і написав кілька рядків на клаптику паперу, який простягнув Гопкінсу.

— Ось найкраще, що можу зробити для вас, — сказав він. — Це, сподіваюся, допоможе.

Здивований детектив прочитав записку вголос:

— «Шукаємо леді, добре одягнену, котра проживає в респектабельному будинку або помешканні. У неї товстий, м’ясистий ніс і близько посаджені очі. Вона морщить чоло, короткозоро мружиться, і, ймовірно, має сутулі плечі. Є інформація, що впродовж кількох останніх місяців вона щонайменше двічі зверталася до оптики. Оскільки в її пенсне дуже потужні скельця, а оптиків не так уже й багато, розшукати її буде неважко».

Помітивши на наших обличчях подив, Голмс усміхнувся.

— Все це дуже просто, — сказав він. — Важко знайти предмет, який дозволяв би зробити більше висновків, ніж окуляри або пенсне, особливо з такими нетиповими скельцями. Звідки я зробив висновок, що пенсне належить жінці? Зверніть увагу, яка витончена робота. Крім цього, я пам’ятав слова убитого. Що ж стосується її респектабельності й одежі, то й це не таємниця: оправа дорога, із чистого золота, і важко собі уявити, щоб леді, котра носила таке пенсне, була б менш вишуканою в усьому іншому. Одягніть пенсне, і побачите, що воно не триматиметься на вашому носі. Отже, він у цієї жінки доволі широкий. Такий ніс — зазвичай короткий, м’ясистий, хоча є цілий ряд винятків, ось чому я не наполягаю на цій подробиці в своєму описі. Моє обличчя достатньо вузьке, однак, одягаючи пенсне, я бачу, що мої очі розставлені ширше, ніж скельця. Іншими словами, очі в цієї місіс посаджені доволі близько. Зверніть увагу, Ватсоне, що скельця увігнуті та надзвичайно потужні. Коли жінка так погано бачить, це неодмінно мусить позначитися на її зовнішності. Маю на увазі зморшки на чолі, звичку жмуритися, сутулі плечі.

— Розумію, — сказав я. — А чому ви вирішили, що леді двічі відвідувала оптику?

Голмс узяв пенсне.

— Зверніть увагу, що затискачі вкриті корком із внутрішнього боку, аби менше тиснути на шкіру. Одна коркова прокладка блідіша та трішки стерта, інша ж зовсім нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кілька місяців тому. Оскільки обидві прокладки ідентичні, роблю висновок, що жінка двічі ремонтувала пенсне в одному й тому ж місці.

— Дивна річ! — вигукнув Гопкінс. — Хто б міг подумати, що всі ці дані були в моїх руках, а я ні про що не здогадався! Правда, я таки мав намір обійти лондонських оптиків.

— Обійдіть обов’язково. А зараз розкажіть, що ще знаєте про цю справу.

— Більше нічого, містере Голмс. Тепер мені здається, що ви знаєте не менше за мене, а може, й навіть більше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станції або на найближчих дорогах. Ніхто наче не показувався. Що мене остаточно збиває з пантелику — це цілковита відсутність мотивів злочину. Навіть натяку немає!

— У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви воліли б, аби ми завтра вирушили з вами на місце злочину.

— Якщо вам це буде не дуже важко, містере Голмс. О шостій годині ранку від вокзалу Черінґ-Кросс відходить потяг до Четема, і нам треба бути в Йокслі десь по восьмій.

— Гаразд, поїдемо цим потягом. У вашої справи є певні цікаві подробиці, і мені хотілося б вивчити її ґрунтовніше. Але зараз уже за північ, а нам треба хоч кілька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому дивані перед каміном. Вранці на спиртівці зварю кави, і рушимо в дорогу.

Вранці вітер вщух. Сонце підіймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не гріло. Сумні простори річки назавжди ототожнюються в моїй пам’яті з переслідуванням жителя Андаманських островів на самих початках нашої співпраці. Після довгої та стомлюючої подорожі ми вийшли на маленькій станції за кілька миль від Чатема. Поки запрягали коня в місцевому заїзді, ми нашвидкуруч поснідали, тож з’явившись у Йокслі, відразу ж взялися за справу. Полісмен зустрів нас біля воріт парку.

— Ну як, Вілсоне, новини є?

— Ніяких, сер.

— Бачили якихось невідомих?

— Ні, сер. Поліція впевнена, що вчора ніхто не приїжджав сюди та не від’їжджав.

— Обійшли всі готелі та заїзди?

— Атож, сер. І не виявили нікого, кого можна було б запідозрити.

— Врешті-решт звідси до Чатема можна дійти пішки. Невідомий міг сховатися там або сісти на потяг непоміченим. А ось і та сама алея, про яку я вам казав, містере Голмс. Упевнений, що вчора слідів на ній не було.

— А з якого боку помітили сліди на траві?

— Ось із цього, сер. Бачите вузьку смужку трави між алеєю та грядкою квітів? Зараз слідів не бачу, але вчора вони були чітко помітні.

— Авжеж, тут справді хтось ходив, — підтвердив Голмс, нахиляючись і розглядаючи траву. — Наша леді ступала дуже обережно, чи не так? Якби вона оступилася в той чи інший бік, сліди залишилися б і на алеї, і на м’якій грядці з квітами, де вони були б ще помітнішими.

— Аякже, сер, жінка має сталеві нерви!

Я помітив, як обличчя Голмса напружилося.

— Кажете, що вона повернулася тим самим шляхом?

— Звісно, сер, іншого шляху немає.

— Тобто цією самою смужкою трави?

— А як інакше, містере Голмс?

— Гм! Чудово! Справжній подвиг! Ну, гаразд, із алеєю все. Ходімо далі. Ця хвіртка зазвичай відчинена? Отже, не довелося докладати зусиль, аби проникнути в парк. Ясно, що вбивство вона не планувала. Інакше прихопила б із собою якусь зброю, а не скористалася б ножем із письмового столу. Вона пройшла цим коридором, не залишивши слідів на рогожі. Потім увійшла в кабінет. Як довго пробула в кабінеті? Знати цього ми не можемо.

— Вона пробула там кілька хвилин, сер. Я забув сказати, що місіс Маркер прибирала в кабінеті приблизно за чверть години до того, що сталося. Так вона каже.

— Отже, не більше чверті години. Відтак наша леді входить до покою. Йде до столу. Що вона хоче? У бічних шухлядах їй, либонь, нічого не треба. Інакше вони були б замкнені. Отже, її цікавить середня шухляда. Ага! А це що за подряпина? Ватсоне, запаліть, будь ласка, сірника. Що ж ви нічого мені про це не сказали, Гопкінсе?

Слід, який ми побачили, починався на бронзовій прикрасі навколо щілини для ключа праворуч, а потім тягнувся приблизно на чотири дюйми по лакованому дереву.

— Я помітив цю подряпину, містере Голмс. Але навколо щілин для ключа завжди є подряпини.

— Ця подряпина зроблена недавно, зовсім нещодавно. Подивіться, як виблискує бронза. Стара подряпина швидко б потьмяніла та була б такого ж кольору, як і вся бронзова поверхня. Погляньте на подряпину крізь лупу. Як свіжозорана земля з обидвох боків борозни. А де місіс Маркер?

Літня жінка з втомленим, сумним обличчям увійшла в кімнату.

— Ви витирали тут пилюку вчора вранці?

— Авжеж, сер.

— Бачили цю подряпину?

— Ні, сер, не бачила.

— Звісно, ні. Якби подряпина була тоді, коли ви витирали пилюку, то ганчірка скинула б ось ці крихти лаку. У кого є ключ від секретера?

— Професор тримає ключ на своєму ланцюжку від годинника.

— Ключ простий?

— Ні, сер, фігурний.

— Дуже добре. Можете йти, місіс Маркер. Так, справа прояснюється. Наша відвідувачка входить до кімнати, йде до середньої шухляди, відмикає її або принаймні намагається відімкнути. А в цей час з’являється молодий Сміт. Вона витягує ключ із таким поспіхом, що залишає глибоку подряпину. Він хоче затримати її, а вона, схопивши перше, що трапилося під руку (а цим предметом виявився той ножик), б’є Сміта, той падає навзнак, і вона втікає, можливо, затиснувши в іншій руці те, заради чого сюди прийшла. Служниця Сьюзен тут є? Як вважаєте, Сьюзен, міг хтось вислизнути крізь ці двері після того, як ви почули крик?

— Ні, сер, ніхто не міг. Я бігла сходами й побачила б, якби хтось був у коридорі. Крім того, ці двері взагалі не відчинялися: бо коли відчиняються, то скриплять.

— Отож жінка не могла втекти тим самим шляхом, яким прийшла. Цей коридор веде до спальні професора? З нього немає виходу назовні?

— Ні, сер.

— А тепер ходімо знайомитися з професором. Зверніть увагу, Гопкінсе! На підлозі коридору до кабінету професора лежить така сама кокосова циновка. Це дуже важливо, запам’ятайте!

— Важливо?

— Хіба ви не бачите, який тут зв’язок? Втім, можливо, я й помиляюся. Хоча... Ну, гаразд, представте мене професору.

Ми пішли коридором. Він був приблизно такої самої довжини, як і той, двері якого виходили в сад. Наприкінці коридору було кілька сходинок, після них — двері. Наш супутник постукав, і ми увійшли в спальню професора.

Кімната була великою, стіни суцільно заставлені книжковими полицями, частина книжок лежала на підлозі, по кутах та уздовж полиць. Ліжко стояло посередині. Господар будинку напівлежав-напівсидів у подушках. Його обличчя мене вразило: худе, з орлиним носом, пронизливими чорними очима, які наче причаїлися в глибоких орбітах під густими, навислими бровами. Його волосся та борода були зовсім сиві, якщо не брати до уваги певної нехарактерної жовтизни навколо рота. З гущі сивого волосся стирчала цигарка, і в кімнаті було важко дихати від густого тютюнового диму. Коли він простягнув руку Голмсу, я помітив, що пальці в стариганя також жовті від нікотину.

— Ви курите, містере Голмс? — спитав професор. Він говорив, ретельно добираючи слова, і в його мові відчувався якийсь дивний акцент. — Прошу, не соромтеся. А ви, сер? Рекомендую вам ці цигарки. Їх зумисне набивають для мене в Александрії. Висилають тисячу штук одразу, і, на жаль, кожні два тижні доводиться замовляти нову партію. Кепсько, сер, дуже зле. Але в старого занадто мало задоволень. Тютюн і робота. Ось і все, що мені залишилося в житті.

Голмс закурив. Очі його непомітно вивчали кімнату.

— Авжеж, тютюн і робота. А тепер знову лише тютюн, — гірко зітхнув господар. — Який жахливий випадок перервав мою роботу! Хто міг передбачити настільки жахливий злочин? Такий гідний юнак. Після кількох місяців навчання він став чудовим помічником. Що думаєте про всю цю справу, містере Голмс?

— Поки що важко щось сказати.

— Було б добре, якби ви пролили трохи світла на цю темну справу. Для старого книжкового хробака та ще й хворого це справжній удар. Мені здається, що я втратив здатність мислити. Але ви людина справи, людина дії. Для вас це звичайна, буденна робота. Ви зберігаєте незворушність при будь-якій катастрофі. Нам пощастило, що саме ви взялися за розслідування.

Поки професор говорив, Голмс ходив туди й сюди кімнатою. Я помітив, що він курив одну цигарку за іншою. Мабуть, він поділяв пристрасть нашого господаря до тютюну, присланого з Александрії.

— Звичайно, сер, це жахливий удар, — продовжив професор. — Ось там, на маленькому столику, лежить купа паперів, це мій magnum opus[2]. Аналіз документів, знайдених у коптських монастирях Сирії та Єгипту. Це дуже серйозне дослідження основ знову відкритої релігії. Моє здоров’я таке кепське, що й не знаю, чи зможу закінчити мою працю без помічника, котрого так несподівано позбувся. Ой-ой-ой, містере Голмс! Та ви, бачу, ще запекліший курець, ніж я!

Голмс усміхнувся:

— Атож, я розуміюся на тютюні, — сказав він і взяв четверту цигарку зі скриньки та припалив її від недопалку попередньої. — Не докучатиму вам розпитуваннями, професоре Корем, оскільки ви були в ліжку на момент злочину і, природно, не можете нічого про нього знати. Я лише задам вам одне запитання: як гадаєте, що мав на увазі нещасний, коли сказав: «Професоре, це була вона»?

Вчений похитав головою.

— Сьюзен — сільське дівчисько, — сказав він. — А ви знаєте, наскільки недоумкуватий простолюд. Гадаю, що бідолаха пробурмотів щось невиразне в маренні, а вона уявила казна-що.

— Розумію. А ви самі ніяк не можете пояснити цю трагедію?

— Можливо, нещасний випадок. А, може, кажу це тільки між нами, і самогубство. У молоді завжди є якісь таємні пристрасті, наприклад, нещасне кохання, про яке ми нічого не знали. Й ось він наклав на себе руки. Це більше схоже на правду, ніж убивство.

— Ну, а пенсне?

— Пенсне? А, звісно, пенсне! На жаль, я всього лише науковець, людина, котра ширяє в захмарних висотах. І я нічого не тямлю в практичному житті. Але погодьтеся, мій друже, що запорукою любові можуть бути хіба старовинні предмети. Беріть, беріть іще. Радий, що вам засмакували ці цигарки. Так от: віяло, або рукавичка, або пенсне — хтозна, що може стискати в останню мить рука самогубці. Ось цей джентльмен розповідає про сліди на траві. Але врешті-решт він може й помилятися. Що ж стосується ножа, то він міг відлетіти вбік, коли нещасний юнак впав горілиць. Можливо, я міркую про справу, як дитина, але мені здається, що Віллоубі Сміт сам вкоротив собі віку.

Ця теорія, здається, справила на Голмса враження, і він продовжував крокувати кімнатою, занурений у свої думки, курячи одну цигарку за іншою.

— Скажіть, професоре Корем, — озвався він нарешті, — а що ви тримаєте в середній шухляді вашого секретера?

— Нічого такого, що могло б зацікавити злодія. Сімейні папери, листи від моєї бідної дружини, дипломи тих університетів, які удостоїли мене цієї честі. Ось ключ. Самі переконайтеся.

Голмс узяв ключа й зиркнув на професора. Потім повернув ключа назад.

— Дякую, але зараз це не має значення, — сказав він. — З вашого дозволу я піду в сад і все обміркую на дозвіллі. У вашій теорії самогубства щось є. Тому вибачте нам за вторгнення, професоре Корем. Обіцяю, що наразі не турбуватиму вас. Ми зайдемо десь о другій годині, після другого сніданку, якщо дозволите, і я розповім про все, що сталося за цей час.

Голмс здавався чимось дуже засмучений і довго мовчки ходив алеєю саду.

— Знайшли нитку? — спитав я його нарешті.

— Все залежить від тих цигарок, які я курив, — сказав він. — Можливо, я й на хибному шляху. Але попіл покаже.

— Мій любий Голмсе, — вигукнув я, — як же попіл...

— Самі побачите. Якщо я помилився, нічого страшного не станеться. Підемо лінією пенсне. Я люблю скоротити шлях у будь-якому розслідуванні, якщо це можливо... А ось і наша люба місіс Маркер. Поговоримо з нею п’ять хвилин, може, дізнаємося ще щось.

Я вже, здається, згадував, що Голмс умів здобути прихильність жінки своєї ввічливістю в одну мить. Не минуло й двох хвилин, як у них виникла жвава бесіда, наче вони знали один одного багато років.

— Так, містере Голмс, маєте рацію, сер. Курить він до неможливості. Весь день, а іноді й усю ніч, сер. Прийдеш, бувало, вранці до його покою — справжній лондонський туман, сер. Бідний містер Сміт, він також курив, але зовсім не так, як професор. А що стосується здоров’я господаря, то я навіть не знаю, стає воно кращим чи гіршим від такого куріння.

— У будь-якому разі, апетит напевно відбиває, еге ж?

— Я б так не сказала, сер.

— Мабуть, професор дуже мало їсть?

— Як коли, сер. По-різному.

— Б’юсь об заклад, сьогодні він не снідав. І другий сніданок не зможе з’їсти після такого куріння.

— Помиляєтеся, сер. Навпаки, сьогодні вранці він їв дуже багато. Навіть не знаю, чи він колись снідав щедріше. А на другий сніданок замовив собі відбивні. Я здивувалася, бо навіть дивитися не можу на їжу з того часу, як побачила вчора на підлозі в кабінеті бідного містера Сміта. Але, вочевидь, усі люди різні. У професора апетит анітрохи не зіпсувався.

Ми ходили садочком увесь ранок. Гопкінс подався до селища, щоб перевірити чутки про якусь приїжджу, котру нібито бачили діти на Чатемському шосе вчора вранці. Що стосується мого приятеля, то він, здається, втратив весь інтерес до справи. Ніколи ще не бачив, щоб він із такою байдужістю займався розслідуванням. Навіть коли Гопкінс з’явився та повідомив, що діти й справді бачили жінку, зовнішність котрої точно збігається з описом Голмса аж до пенсне, мій товариш залишався байдужим. Він дещо пожвавився лише тоді, коли Сьюзен, прислуговуючи нам за їжею, зронила, що містер Сміт вчора вранці гуляв у садочку й повернувся додому за півгодини до події. Я й уявити не міг, яке значення для цієї справи має така обставина, але збагнув, що Голмс додав її до загального враження, що склалося в його голові. Раптом він схопився та зиркнув на годинник.

— Друга година, джентльмени, — поінформував він, — ходімо нагору та поговоримо відверто з нашим приятелем професором.

Той саме скінчив другий сніданок, і порожня тарілка ясно свідчила про те, що економка мала рацію: професор мав чудовий апетит. Було щось страшне в його зовнішності, коли він обернув до нас свою чуприну й втупився в нас глибоко посадженими очима, які палали. І, певна річ, він курив. Господаря одягнули, і він сидів у кріслі біля вогню.

— Ну як, містере Голмс, розкрили таємницю цієї жахливої події?

Він підсунув до Голмса коробочку з цигарками. Останній простягнув руку в ту саму мить, і пачка полетіла на підлогу. Довелося нам усім повзати на колінах і витягати цигарки з найнесподіваніших місць. Коли ми піднялися, я помітив, що очі Голмса виблискують, а щоки порожевіли. Я знав, що це були ознаки перемоги.

— Атож, — підтвердив він. — Я її розкрив.

Стенлі Гопкінс і я здивовано вилупилися на нього. Усмішка торкнула худе обличчя старого професора.

— Розкрили? І де, в саду?

— Ні, тут.

— Як тут? Коли?

— Щойно.

— Знущаєтеся, містере Голмс? Даруйте, але справа надто серйозна, щоб жартувати.

— Я викував і перевірив кожну ланку в ланцюзі моїх міркувань, професоре Корем, і впевнений, що він бездоганний. Не знаю, які ваші мотиви, і яку саме роль відіграли ви в цій дивній історії. Можливо, за кілька хвилин дізнаюся від вас і це. А наразі дозвольте мені описати вам, як усе сталося, щоб ви знали, яких подробиць мені ще бракує для повноти картини. Вчора у вашому кабінеті була жінка. Вона хотіла забрати якісь папери із середньої шухляди секретера. Вона мала свій ключ. Мені випала нагода оглянути ваш і переконатися, що на ньому немає слідів від лаку. Отож ви не є її співучасником. Вона прийшла, наскільки я зміг зрозуміти, без вашого відома, прагнучи вас обікрасти.

Професор випустив із рота хмару диму.

— Це, певна річ, дуже цікаво та повчально, — зауважив він, — але що далі? Якщо знаєте кожен її крок, то, либонь, можете сказати й те, куди вона потім поділася?

— Спробую. Отже, ваш секретар схопив її, і вона заколола його, щоб врятуватися... Я схильний вважати цю трагедію нещасним випадком, оскільки переконаний, що леді не мала наміру вчиняти цей жахливий злочин. Убивця не приходить неозброєним. Жахнувшись тому, що наробила, вона заметушилася кімнатою в пошуках виходу. На жаль, під час боротьби з юнаком втратила пенсне й тому, будучи дуже короткозорою, виявилася зовсім безпорадною. Побігла коридором, гадаючи, що це той самий, яким вона прийшла: адже на підлозі в обох лежать однакові циновки. А коли збагнула, що потрапила не туди, і дорога до виходу відрізана, було вже запізно. Що було робити? Назад іти не могла. Залишатися в коридорі не можна. Отже, треба було йти вперед коридором. І вона пішла. Піднялася сходами, відчинила двері й опинилася у вашій кімнаті.

Старий професор втупився в Голмса, його нижня щелепа відвисла, суміш страху та подиву ясно читалася на його виразному обличчі. Потім він опанував себе, стенув плечима й дещо театрально засміявся.

— Це все дуже добре, містере Голмс, — сказав він. — Але у вашій чудовій теорії є один маленький недолік. Я весь час був у цій кімнаті й не виходив із неї цілий день.

— Я це знаю, професоре Корем.

— Хочете сказати, що, лежачи на ліжку, я міг не помітити, як сюди увійшла жінка?

— Я цього не казав. Ви помітили, як вона увійшла. Спілкувалися з нею. Впізнали її. Допомогли їй врятуватися.

Професор знову неприродно реготнув. Він піднявся з крісла, очі його палали, мов жар.

— Ви з глузду з’їхали! — закричав він. — Ви марите! Я допоміг їй врятуватися? Ну, і де ж вона зараз?

— Он там, — вказав Голмс на високу книжкову шафу в кутку кімнати.

Старий професор махнув руками, його похмуре обличчя страшенно спотворилося, і він упав у крісло. Тієї ж миті книжкова шафа, про яку казав Голмс, повернулася на петлях, і в кімнату ступила крок жінка.

— Маєте рацію, — вона говорила з дивним акцентом. — Маєте слушність. Адже я тут.

Вона вся була в пилюці та павутинні, яку зібрала, мабуть, зі стін свого притулку. Обличчя її, яке ніколи не можна було б назвати гарним, тепер було в брудних патьоках. Голмс правильно вгадав її риси, крім того, у неї було ще й довге підборіддя, яке видавало впертість. Через короткозорість і різкий перехід від темряви до світла вона мружилася та кліпала очима, намагаючись розгледіти, хто ми такі. І все ж, незважаючи на те, що вона постала перед нами в настільки невигідному вигляді, в усій зовнішності жінки можна було помітити шляхетство, вперте підборіддя та гордо піднята голова виказували сміливість, вселяли повагу та навіть захоплення. Стенлі Гопкінс торкнувся її руки й оголосив, що вона заарештована, але та відвела його руку м’яко, але з гідністю, якій не можна було не скоритися. Старий професор розлігся у фотелі, обличчя його сіпалося, і він витріщився на неї очима загнаного звіра.

— Авжеж, сер, я заарештована, — погодилася леді. — Я чула всю розмову й зрозуміла, що ви знаєте правду. Зізнаюся в усьому. Атож, я убила цього юнака. Але ви мали рацію, сказавши, що це нещасний випадок. Я навіть не знала, що тримаю в руках ніж, бо у відчаї вхопила перше, що трапилося під руку, і вдарила його, щоб відпустив мене. Я кажу правду.

— Мадам, — звернувся Голмс, — ніскілечки не сумніваюся, що це правда. Можливо, вам краще сісти: мені здається, вам зле.

Мертвотна блідість залила її обличчя, і ця блідість була ще жахливішою від темних патьоків бруду. Жінка сіла на край ліжка.

— Маю небагато часу, — продовжила вона, — але я хотіла б викласти всю правду. Я дружина цього чоловіка. Він не англієць, а росіянин. Та я не назву його імені.

Старий професор вперше ворухнувся.

— Бійся Бога, Анно! — закричав він. — Бійся Бога!

Вона поглянула на нього з неабияким презирством.

— Навіщо ти так чіпляєшся за своє знехтуване життя, Сергію? — сказала вона. — Ти заподіяв прикрощів багатьом і нікому не зробив нічого доброго, навіть собі. Але не бійся, я не обірву гнилу нитку твого життя до належного терміну. Я взяла достатньо гріхів на свою совість із того часу, як переступила поріг цього клятого будинку. Але мушу продовжити свою розповідь, бо буде пізно. Авжеж, джентльмени, я дружина цього чоловіка. Йому було п’ятдесят, а я була дурним двадцятирічним дівчиськом, коли ми одружилися. Це було в Росії, в університеті, не називатиму вам його.

— Бійся Бога, Анно, — знову пробурмотів старий професор.

— Ми були революціонерами, нігілістами, ви ж знаєте. Він, я та багато інших. Потім почалися переслідування, убили високопоставленого поліційного чиновника, багатьох заарештували, і для того, щоб врятуватися й отримати винагороду, мій чоловік видав і дружину, і товаришів. Нас заарештували. Декого відправили на шибеницю, інших заслали до Сибіру, у тому числі й мене. Моє заслання не було довічним. А мій чоловік, прихопивши із собою грошенята, заплямовані кров’ю, відбув до Англії й оселився тут у повній самоті, добре розуміючи, що як тільки організація дізнається, де він оселився, не мине й тижня, як здійсниться правосуддя.

Старий професор простягнув тремтячу руку й узяв цигарку.

— Я у твоїй владі, Анно, — сказав він, — але ти завжди була доброю до мене.

— Я ще не розповіла про його головний злочин, — продов­жувала жінка. — Серед членів організації був мій коханий. Шляхетний, безкорисливий, він кохав мене, коротко кажучи, повна протилежність моєму чоловікові. Він ненавидів насильство. Ми всі були винні, якщо це провина, але він не був. Писав мені листи, в яких переконував обрати інший шлях. Ці листи та мій щоденник, в якому я день у день описувала мої почуття до нього та наші різні переконання, врятували б його. Мій чоловік знайшов цей щоденник і листи й сховав їх. Він із усіх сил намагався очорнити Олексія, щоб його засудили до смерті. Але йому це не вдалося. Олексія заслали до Сибіру на каторгу. У ці миті, коли ми тут із вами сидимо, він надривається там у соляній шахті. Подумай про це, негіднику, мерзенний негіднику! Олексій, чоловік, чиє ім’я ти не гідний навіть вимовляти, нидіє важким життям раба, а ти тішишся. Твоє життя зараз у моїх руках, але я не хочу їх бруднити!

— Ти завжди була шляхетною жінкою, Анно, — господар затягнувся цигаркою.

Вона піднялася, але відразу ж впала назад, застогнавши від болю.

— Я мушу закінчити, — сказала вона. — Коли мій термін скінчився, я вирішила здобути щоденники та листи й відправити їх російському уряду, щоб мого коханого випустили на волю. Я знала, що мій чоловік в Англії. Після багатьох місяців безплідних пошуків я нарешті його знайшла. Знала, що він зберігає щоденник, бо отримала в Сибіру від нього листа, в якому він докоряв мені, цитуючи щоденника. Але я була переконана, знаючи його мстивість, що він не віддасть мені документ із власної волі. Я мала його вкрасти. З цією метою винайняла приватного агента-детектива, котрий прийшов у будинок чоловіка як секретар, це був твій другий секретар, Сергію, той, котрий так поквапився покинути тебе. Йому вдалося з’ясувати, що щоденник і листи лежать у середній шухляді секретера, також він скопіював ключа. Більше нічого робити не хотів. Лише передав мені план будинку й повідомив, що в другій половині дня в кабінеті нікого не буває, бо секретар працює ось тут, нагорі. Зрештою я зважилася та проникла в оселю, щоб забрати папери. Мені це вдалося, але якою ціною! Документи були в моїх руках і я вже замикала шухляду столу, коли той юнак схопив мене. Я його бачила вранці. Ми зустрілися на дорозі, і я спитала, де живе професор Корем, не знаючи, що він працює секретарем у цьому обійсті.

— Саме так! — вигукнув Голмс. — Прийшовши додому, секретар розповів своєму працедавцю про зустріч. Вмираючи, спробував пояснити, що це була вона, тобто та, про котру він йому казав.

— Дозвольте мені закінчити, — владно звеліла жінка, і її обличчя спотворилося, буцімто від болю. — Коли юнак упав горілиць, я кинулася геть із кімнати, помилилася дверима й опинилася в спальні чоловіка. Він хотів мене видати. Але я сказала йому, що його життя в моїх руках. Якщо він віддасть мене правосуддю, то я видам його організації. Хотіла жити не заради себе самої, а мала реалізувати задумане. Він знав, що я зроблю те, чим погрожувала, і що його доля — у моїх руках. З цієї причини, і винятково тому він сховав мене. Штовхнув мене в цей сховок, що залишився від минулих часів, і про який знав лише він. Чоловік харчувався у своїй спальні й міг виділяти мені дещицю своєї їжі. Ми вирішили, що, коли поліція покине будинок, я зникну вночі й ніколи більше не повернуся. Але ви якимось чином про все дізналися.

Вона вийняла з-за пазухи невеликий пакет.

— Вислухайте мої останні слова. Цей пакет врятує Олексія, я довіряю його вашій честі та вашій любові до справедливості. Візьміть його. Віднесіть у російське посольство. Я виконала свій обов’язок і...

— Зупиніть її! — вигукнув Голмс. Він кинувся до жінки й вирвав із її рук маленьку пляшечку.

— Пізно, — сказала вона й упала на ліжко. — Я прийняла отруту ще перед тим, як вийти зі сховку. У голові паморочиться. Я вмираю. Прошу, сер, не забудьте про пакет.

— Простий випадок, однак певним чином дуже повчальний, — зауважив Голмс, коли ми поверталися до міста. — Вся справа залежала від пенсне. Якби не щаслива випадковість, що вмираючий секретар останньої миті схопив його, я не переконаний, що ми б знайшли розв’язок. Мені було зрозуміло, що, втративши такі потужні скельця, людина стає безпорадною та сліпою. Пригадуєте, коли ви запевняли мене, що вона й назад пройшла тією самою вузькою смужкою трави, ні разу не ступивши вбік, а я сказав, що це був подвиг. Про себе ж вирішив, що це неможливо, хіба що, на наше нещастя, у неї виявилося б запасне пенсне. Тоді я почав серйозно розмірковувати над гіпотезою, що власниця пенсне й досі в будинку. Виявивши схожість двох коридорів, я збагнув, що вона дуже легко могла їх сплутати. У такому разі, вочевидь, вона мала потрапити до спальні професора. Це міркування насторожило мене, і я ретельно оглянув кімнату, розраховуючи помітити в ній хоч якісь ознаки схованки. Килим був цілісний і туго натягнутий на підлозі, і я відкинув версію про люк. Могла бути ніша позаду книг, таке буває в старовинних бібліотеках. Я звернув увагу, що книги розкидані всюди, але не перед тією шафою. Отже, вона могла слугувати дверима. Але жодних інших ознак, які б підтверджували мою теорію, не було. Тоді я знову звернув увагу на килим. Він був сірувато-брунатний, і я міг легко провести один експеримент. Для цього викурив незліченну кількість цих чудових цигарок і обсипав попелом усю підлогу біля підозрілої шафи. Цей простий виверт виявився дуже ефективним. Потім ми пішли донизу і я, Ватсоне, у вашій присутності переконався (втім, ви не зовсім зрозуміли, до чого ті мої розпитування), що професор почав їсти набагато більше. Цього й слід було очікувати, якщо йому довелося годувати ще одну людину. Потім ми знову піднялися в спальню. Розсипавши пачку з цигарками, я отримав нагоду уважно дослідити килим і переконався, що під час нашої відсутності бранка покидала свій притулок... Ну, Гопкінсе, ось і Черінґ-Кросс. Вітаю вас із вдало закритим слідством. Ви, не сумніваюся, поїдете звідси прямо до Скотленд-Ярду. А наш шлях, Ватсоне, лежить до російського посольства.