Спілка рудих

П’ять апельсинових зерняток

Переглядаючи свої нотатки про Шерлока Голмса за 1882—1890 роки, я знаходжу так багато надзвичайно цікавих справ, що просто не знаю, які вибрати. Одні з них уже відомі з газетних публікацій, а інші не дають можливості показати в усій красі ті своєрідні чесноти, якими мій приятель наділений так щедро. Все ж одна з цих справ була настільки чудовою своїми подробицями й мала такий несподіваний результат, що мені хотілося б розповісти про неї, хоча із цією історією пов’язані такі обставини, які, цілком імовірно, ніколи не будуть повністю оприлюднені.

1887 рік приніс довгий ряд більш-менш цікавих справ, про які в мене залишилися записи. Серед них — розповідь про палату «Парадол», Товариство жебраків-аматорів, яке мало розкішний клуб у підвальному поверсі великої меблевої крамниці, звіт про факти, пов’язані із загибеллю британського корабля «Софі Андерсон», розповідь про дивні пригоди Ґрайса Петерсона на острові Юффа і, нарешті, нотатки, що стосуються Кембервельської справи з отруєнням. У ній Шерлоку Голмсу вдалося шляхом дослідження годинника, знайденого на вбитому, довести, що механізм було заведено за дві години до смерті, тому покійний пішов спати в цьому часовому проміжку, — висновок, який допоміг виявити злочинця.

Всі ці справи я, можливо, опишу колись пізніше, але жодна з них не набула таких своєрідних рис, як ті надзвичайні події, які я збираюся викласти зараз.

Був кінець вересня, й осінні бурі лютували з нечуваним запалом. Весь день завивав вітер, і дощ тарабанив у вікна так, що навіть тут, у самому серці величезного Лондона, ми мимоволі відривалися на мить від звичного плину життя й відчували присутність грізних сил стихії, що не на жарт розшаленілася. До вечора шторм подужчав, вітер у димарі ридав і схлипував, як дитина.

Шерлок Голмс сидів похмурий. Він всівся біля каміна й упорядковував свою картотеку злочинів, а я, сидячи навпроти нього, так заглибився в читання чарівних морських розповідей Кларка Рассела, що завивання бурі злилося в моїй свідомості з текстом, а відгомін дощу почав видаватися мені гуркотом морських хвиль.

Моя дружина гостювала в тітки, і я на кілька днів оселився в нашому старому помешканні на Бейкер-стрит.

— Послухайте, — звернув я увагу, зиркнувши на Голмса, — це дзвінок. Хто ж може прийти сьогодні? Хтось із ваших друзів?

— Крім вас, я не маю друзів, — відповів Шерлок. — А гості до мене не ходять.

— То, може, клієнт?

— Якщо так, то справа, мабуть, дуже серйозна. Що ж іще змусить людину вийти на вулицю такої днини й такої години? Але, найімовірніше, це якась тітонька, приятелька нашої домовласниці.

Однак Голмс помилився, бо почулися кроки в передпокої та стукіт у наші двері. Детектив простягнув свою довгу руку й обернув лампу від себе так, аби освітити порожнє крісло, призначене для відвідувача.

— Заходьте! — дозволив він.

Увійшов юнак років двадцяти двох, витончено одягнений, із певною вишуканістю в манерах. Парасолька, з якої стікала вода, і блискучий від дощу довгий водонепроникний плащ свідчили про просто жахливу негоду. Увійшовши, відвідувач тривожно озирнувся, і при світлі лампи я побачив, що в нього бліде обличчя та важкий погляд, як у людини, раптово охопленої сильною тривогою.

— Маю перед вами вибачитися, — повідомив він, підіймаючи до очей золотий лорнет. — Сподіваюся, ви не вважаєте мене нахабою... Боюся, що приніс у вашу затишну кімнатку трохи наслідків бурі та дощу.

— Подайте мені ваш плащ і парасольку, — запропонував Голмс. — Вони можуть повисіти тут, на гачку, і швидко висох­нуть. Бачу, ви приїхали з південного заходу.

— Атож, із Горшема.

— Суміш глини та крейди на носаках ваших черевиків дуже характерна для цих місць.

— Я прибув до вас за порадою.

— Її легко отримати.

— І за допомогою.

— А це не завжди легко.

— Я чув про вас, містере Голмс. Чув від майора Прендерґаста, як ви врятували його від скандалу в клубі «Тенкервілл».

— А-а, пригадую. Його несправедливо звинуватили в брудній картярській грі.

— Він казав мені, що ви можете зрозуміти все.

— Він дуже перебільшує.

— Він гадає, що ви ніколи не знали поразок.

— Я зазнав поразки чотири рази. Тричі мене перемагали чоловіки й один раз — жінка.

— Але що це означає порівняно з кількістю ваших ус­піхів!

— Авжеж, звісно, у мене бувають й удачі.

— У такому разі, ви досягнете успіху й у моїй справі.

— Підсуньте ваше крісло до каміна та повідомте подробиці своєї справи.

— Моя справа — незвичайна.

— Звичайні справи до мене не потрапляють. Я вища апеляційна інстанція.

— І все ж, сер, сумніваюся, щоб вам доводилося за весь час вашої діяльності чути про такі незбагненні та таємничі пригоди, як ті, що відбулися в моїй родині.

— Ви мене заінтригували, — мовив Голмс. — Будь ласка, повідомте нам для початку основні факти, а потім я розпитаю вас про ті деталі, які здадуться мені найсуттєвішими.

Гість присунув крісло та простягнув мокрі ноги до розпаленого каміна.

— Моє ім’я Джон Опеншоу, — заявив він. — Але, наскільки я розумію, мої особисті проблеми мало пов’язані з цими жахливими подіями. Це якась спадкова справа, і тому, щоб ви могли скласти собі враження про факти, маю повернутися до самого початку всієї історії.

У мого дідуся було двоє синів: мій дядько Еліас і мій батько Джозеф. Мій батько мав невелику фабрику в Ковентрі. Йому вдалося її розширити, коли почалося виробництво велосипедів. Батько винайшов особливо міцні шини «Опеншоу», і його підприємство стало дуже успішним, тому коли він врешті-решт продав свою фірму, то пішов на спочинок вельми заможною людиною.

Мій дядько Еліас замолоду емігрував до Америки та став плантатором у Флориді, де, як подейкували, його справи йшли добре. За часів війни[5] він воював спочатку в армії Джексона, потім під командуванням Гуда, і дослужився до полковника. Коли Лі склав зброю, мій дядько повернувся на свою плантацію, де прожив три чи чотири роки. 1869-го чи 1870 року він повернувся в Європу й орендував маєток у Сассексі, неподалік від Горшема. У Сполучених Штатах він нажив статків і покинув Америку, адже відчував відразу до негрів і був невдоволений республіканським урядом, який звільнив їх від рабства.

Дядько був дивний чоловік — жорстокий і запальний. При спалахах гніву він починав жахливо лаятися. Жив самотньо й цурався людей. Сумніваюся, щоб упродовж усіх років, прожитих під Горшемом, він хоча б раз побував у місті. У нього був сад, галявини навколо будинку, де він і прогулювався, хоча й часто тижнями не покидав своєї кімнати. Він багато пив і курив, але уникав спілкування з людьми й не знався навіть із власним братом. Я ж йому, мабуть, сподобався, хоча вперше ми побачилися, коли мені було десь дванадцять. Це сталося 1878-го. На той час дядько вже вісім або дев’ять років прожив в Англії. Він умовив мого батька, щоб я переселився до нього, і був до мене по-своєму дуже добрий. Тверезим він любив грати зі мною в кості та шашки. Довірив мені всі справи зі слугами, із гендлярами, тож до шістнадцяти років я став справжнім господарем у маєтку. Я зберігав усі ключі, міг заходити, куди завгодно, та робити все, що заманеться, але за однієї умови: не порушувати самоту дядька. Але був усе ж один дивний виняток: на горищі містилася постійно зам­кнута кімната, куди дядько не дозволяв заходити ні мені, ні будь-кому іншому. З хлоп’ячої цікавості я зазирав у щілину для ключа, але жодного разу не побачив нічого, крім старих скринь і вузликів.

Якось (це було в березні 1883 року) на столі серед приладдя дядька опинився лист із іноземною маркою. Він майже ніколи не отримував листів, бо покупки завжди оплачував готівкою, а друзів не мав.

«З Індії, — сказав він, беручи листа. — Поштова марка Пондішеррі! Що б це могло означати?»

Дядько поквапився розірвати конверт, і з нього випали п’ять висушених апельсинових зерняток, які викотилися на його тарілку. Я спочатку засміявся, але посмішка застигла на моїх вустах, коли поглянув на дядька. Його нижня губа відвисла, очі витріщилися, обличчя посіріло. Чоловік дивився на конверт, який продовжував тримати тремтячою рукою.

«К. К. К., — вигукнув він. — Боже милий, Господи! Ось розплата за мої гріхи!»

«Що це, дядьку?» — поцікавився я.

«Смерть», — сказав він, піднявся з-за столу та пішов до своєї кімнати, залишивши мене здивованим і наляканим.

Я взяв конверт і побачив, що на його внутрішньому боці червоним чорнилом була тричі написана літера К. У конверті не було нічого, крім п’яти сухих апельсинових зерняток. Чому ж дядька охопив такий переляк?

Я вийшов з-за столу та вибіг сходами нагору. Назустріч мені спускався дядько. В одній руці він тримав старий, заіржавілий ключ, мабуть, від приміщення на горищі, а в іншій — невеличку скриньку з міді.

«Нехай вони роблять, що хочуть, я їм так просто не здамся! — бісився він. — Скажи Мері, щоб розпалила камін у моїй кімнаті та привела Фордгема, горшемського нотаріуса».

Я зробив усе, як він звелів. Коли прибув правник, мене закликали до дядькової кімнати. Полум’я яскраво палало, а на решітці каміна товстим шаром лежав попіл, мабуть, від спаленого паперу. Поруч стояла відчинена порожня скринька. Глянувши на неї, я мимоволі сіпнувся, бо помітив на внутрішньому боці віка потрійне К — таке саме, як я сьогодні вранці бачив на конверті.

«Я хочу, Джоне, — зронив дядько, — щоб ти став свідком при складанні заповіту. Я залишаю свій маєток моєму братові, твоєму батькові, від якого він, без сумніву, перейде тобі. Якщо зможеш мирно скористатися з нього, тим краще. Якщо ж переконаєшся, що це неможливо, то послухайся моєї поради, хлопчику, — віддай маєток своєму злому ворогові. Мені дуже сумно, що доводиться залишати тобі таку спадщину, але не знаю, яких обертів наберуть справи. Будь люб’язний, підпиши документ у тому місці, яке тобі вкаже містер Фордгем».

Я підписав папір, де було потрібно, і нотаріус забрав його із собою.

Цей дивний випадок справив на мене, як ви розумієте, дуже глибоке враження, я постійно міркував про нього, але не знаходив пояснень. Не міг позбутися неясного відчуття страху, хоча воно й зменшувалося, адже минали тижні, і ніщо не порушувало звичної життєвої рутини. Правда, я помітив у дядькові зміни. Він пив більше, ніж раніше, став ще відлюдькуватішим. Більшу частину часу він перебував у своїй зачиненій кімнаті. Але іноді в якомусь п’яному маренні вибігав із будинку, тинявся садом із револьвером у руці та лементував, що нікого не боїться, що не дасть ні людині, ні чорту зарізати себе, як вівцю. Однак коли ці гарячкові напади минали, він одразу ж біг додому та замикався в кімнаті на ключа та засуви, як людина, охоплена непереборним страхом. Під час таких нападів його обличчя навіть у холодні дні виблискувало від поту, ніби він щойно вийшов із лазні.

Щоб покінчити з цим, містере Голмс, і не зловживати вашим терпінням, скажу тільки, що якось настала ніч, коли він вчинив одну зі своїх п’яних витівок, після якої вже не повернувся. Ми подалися на пошуки. Дядько лежав долілиць у маленькому, зарослому тванню ставку, що знаходиться в глибині нашого саду. На тілі не було жодних ознак насильства, а води в ставку було не більше двох футів. Тому суд присяжних, беручи до уваги дивацтва дядька, визнав причиною смерті самогубство. Але я знав, наскільки його лякала сама думка про смерть, тому не міг переконати себе, що він добровільно наклав на себе руки. Як би там не було, справа на цьому й скінчилася, і мій батько перейняв володіння маєтком і чотирнадцятьма тисячами фунтів, які опинилися на його поточному рахунку в банку...

— Даруйте, — перервав його Голмс. — Ваше повідомлення, як бачу, дуже вже цікаве, такого ще ніколи не чув. Вкажіть мені дату отримання вашим дядьком листа та дату його так званого суїциду.

— Лист прийшов 10 березня 1883 року. Він загинув за сім тижнів, у ніч на друге травня.

— Дякую. Будь ласка, продовжуйте.

— Коли батько вступив у володіння Горшемською садибою, за моїм наполяганням він ретельно оглянув приміщення на горищі, яке завжди було замкнене. Ми знайшли там мідну скриньку. Весь її вміст був знищений. До внутрішнього боку кришки було приліплено паперову етикетку з трьома літерами К і підписом унизу: «Листи, записки, розписки та реєстр». Ми вважаємо, що ці слова вказували на характер документації, знищеної полковником Опеншоу. Крім цього, на горищі не було нічого суттєвого, якщо не брати до уваги величезної кількості розкиданих паперів і записників, що мали стосунок до життя дядька в Америці. Деякі з них стосувалися часів війни й свідчили про те, що дядько справно виконував свій обов’язок і заслужив репутацію хороброго вояка. Інші папери стосувалися епохи перетворення Південних штатів і здебільшого політичних питань, оскільки дядько, вочевидь, відігравав вагому роль в опозиції.

Так, на початку 1884-го батько оселився в Горшемі, і в нас усе було якнайкраще до 1885 року. 4 січня, коли ми всі сиділи за сніданком, батько раптом скрикнув від подиву. В одній руці він тримав щойно розкритий конверт, а на простягнутій долоні іншої — п’ять сухих апельсинових зерняток. Він завжди сміявся над тим, що називав «байками полковника», а тепер і сам злякався, коли отримав таке ж послання.

«Що б це могло означати, Джоне?» — пробурмотів він.

Моє серце закам’яніло.

«Це К. К. К., — пояснив я.

Батько зазирнув усередину конверта.

«Авжеж, тут є такі літери. Але що це написано під ними?»

«Покладіть папери на сонячний годинник», — прочитав я, поглянувши через його плече.

«Які папери? Який сонячний годинник?» — нічого не розумів він.

«Сонячний годинник є в саду, інших тут немає. А папери, мабуть, ті, що були знищені».

«Хай йому грець! — сказав він. — Ми живемо в цивілізованій країні, отож не можемо сприймати таку нісенітницю серйозно. Звідки прийшов цей лист?»

«З Данді», — відповів я, зиркнувши на поштовий штемпель.

«Чийсь безглуздий жарт, — буркнув він. — Яке мені діло до сонячного годинника та паперів? Така дурниця й виїденого яйця не вартує!»

«Я б поінформував поліцію», — підказав я.

«Щоб мене взяли на кпини? Навіть не подумаю».

«Тоді дозвольте зробити це мені».

«У жодному разі. Не хочу здіймати галас через такі дрібниці».

Умовляти батька було марною працею, бо він був дуже впертий. А мене охопили важкі передчуття.

На третій день після одержання листа батько поїхав відвідати свого старого колегу, майора Фрібоді, котрий командує одним із фортів Портсдаун-гіллу. Я був радий, що він поїхав, бо мені здавалося, що поза домом він віддаляється від небезпеки. Однак я помилився. Наступного дня після його від’їзду я отримав телеграму від майора, в якій він благав мене приїхати негайно. Батько упав в один із глибоких крейдяних кар’єрів, якими рясніє та місцина, і лежав непритомний, із проломленим черепом. Я поспішив до нього, але тато помер, не приходячи до тями. Мабуть, повертався з Ферегема в сутінках. Оскільки місцевість йому незнайома, а крейдяні шахти не були обгороджені, суд присяжних, не вагаючись, виніс вердикт: «Смерть від нещасного випадку».

Я ретельно вивчив усі факти, пов’язані з його смертю, але не зміг знайти нічого, що наводило б на думку про вбивство. Не було ознак насильства, жодних слідів на землі, грабунку та сторонніх осіб на дорогах. І все ж зайве вам казати, що я не знаходив спокою й був майже впевнений, що мій батько втрапив у розставлену кимось пастку.

За таких трагічних обставин я вступив у право спадщини. Ви спитаєте мене, чому не відмовився від неї? Відповім: був переконаний, що наші нещастя якимось чином пов’язані з давніми подіями в житті мого дядька, тож небезпека однаково загрожуватиме мені в будь-якій оселі. Мій бідний батько помер у січні 1885-го, з того часу минуло два роки і вісім місяців. Весь цей час я мирно прожив у Горшемі й уже почав сподіватися, що це прокляття більше не тяжіє над нашою родиною, що воно розсіялося після загибелі старшого покоління. Однак я дуже рано заспокоївся. Вчора вранці мене спіткав удар у такій же формі, в якій він ошелешив мого батька...

Юнак дістав із кишені зім’ятий конверт і висипав на скатертину п’ять маленьких сухих апельсинових зерняток, обернувшись до столу.

— Ось конверт, — продовжував він. — Поштовий штемпель — Лондон, Східна дільниця. Усередині є ті самі слова, які були в листі, отриманому моїм батьком: К. К. К., а потім: «Покладіть папери на сонячний годинник».

— І що ви зробили? — спитав Голмс.

— Нічого.

— Нічого?

— Щиро кажучи, — він опустив обличчя на худі білі руки, — я почувався таким безпорадним, як жалюгідний кролик, до якого підповзає змія. Мабуть, я опинився у владі якоїсь непереборної та невблаганної сили, від якої не можуть врятувати жодні заходи.

— Що ви! Що ви! — вигукнув Шерлок Голмс. — Ви мусите діяти, інакше загинете. Лише енергійність може вас урятувати. Тепер не час впадати у відчай.

— Я був у поліції.

— І що?..

— Там із усмішкою вислухали мою оповідку. Переконаний, що інспектор вважає ці листи чиїмось жартом, а смерть моїх рідних, як і встановив суд присяжних, — нещасними випадками, ніяк не пов’язаними з цими попередженнями.

Голмс помахав у повітрі стиснутими кулаками.

— Неймовірна тупість! — вигукнув він.

— Все ж до мене відрядили полісмена, котрий весь час чергує в моєму будинку.

— Він прийшов із вами зараз?

— Ні, йому наказали перебувати в будинку.

Голмс знову махнув у повітрі кулаками.

— Навіщо ж ви прийшли до мене? — поцікавився він. — І головне, чому не прийшли до мене відразу?

— Я не знав. Тільки сьогодні я розмовляв про мої страхи з майором Прендерґастом, і він порадив мені звернутися до вас.

— Адже вже минуло два дні, як ви отримали листа. Вам слід було почати діяти раніше. У вас немає, підозрюю, інших даних, крім тих, які ви мені повідомили? Немає якихось навідних подробиць, які могли б вам допомогти?

— Є одна річ, — згадав Джон Опеншоу.

Він понишпорив у кишені плаща, витягнув шматок вицвілого синього паперу й поклав його на стіл.

— Пригадую, — сказав він, — що в день, коли дядько палив папери, маленькі незгорілі смужки, що лежали серед попелу, були такого самого кольору. Цей лист я знайшов на підлозі дядькової кімнати, тож схильний думати, що це один із паперів, що випадково відлетів від інших, завдяки чому уникнув знищення. Крім згадки про зернятка, не бачу в цьому документі нічого, що могло б нам допомогти. Гадаю, що це — сторінка щоденника. Почерк, без сумніву, дядьків.

Голмс обернув лампу, і ми обоє схилилися над аркушем паперу, нерівні краї якого свідчили про те, що його вирвали із зошита. Нагорі був заголовок: «Березень 1869 року», а внизу такі загадкові нотатки:

4-го. Гадсон прибув. Та сама стара платформа.

7-го. Послали зернятка Мак-Коулі, Парамору та Джону Свейну зі Сент-Августину.

9-го. Мак-Коулі забрався.

10-го. Джон Свейн забрався.

12-го. Відвідали Парамора. Все гаразд.

— Дякую, — мовив Голмс, складаючи папірець і повертаючи його нашому відвідувачу. — Тепер не можна гаяти ні хвилини. Ми навіть не можемо витратити час на обговорення того, що ви мені повідомили. Ви маєте негайно повертатися додому й діяти.

— Що ж я маю робити?

— Є лише одна справа, але її треба виконати негайно. Ви мусите покласти папір, який тільки-но нам показали, до мідної скриньки, описаної вами. Маєте докласти записку й повідомити в ній, що всі інші папери ваш дядько спалив, і залишився тільки цей лист. Мусите викласти це словами, які викличуть довіру. Написавши такого листа, негайно поставте скриньку на диск сонячного годинника, як вам наказали. Все зрозуміли?

— Цілком.

— Не думайте зараз про помсту чи щось подібне. Вважаю, що цього можна домогтися законним шляхом, але нам ще належить сплести свої сіті, адже їхні вже сплетені. Насамперед треба усунути безпосередню небезпеку, яка вам загрожує. А потім уже з’ясувати цю таємничу справу та покарати винних.

— Дякую, — втішився гість, піднявся й одягнув плаща. — Ви повернули мені життя та надію. Я зроблю так, як ви порадили.

— Не гайте й хвилини. І головне, стережіться, бо не може бути сумніву, що вам загрожує справжня й неабияка небезпека. Яким чином ви плануєте повернутися додому?

— Потягом, із вокзалу Ватерлоо.

— Ще немає дев’ятої години. На вулицях буде дуже людно, тому, сподіваюся, ви будете в безпеці. І все ж маєте дуже остерігатися ворогів.

— Я озброєний.

— Це добре. Завтра я візьмуся за вашу справу.

— Отже, я побачу вас у Горшемі?

— Ні, таємниця вашої справи — у Лондоні, тут я й шукатиму розв’язок.

— Отож я прийду до вас через день чи два й повідомлю все, що з’ясується щодо скриньки й паперів. Я точно виконаю всі ваші вказівки.

Він потиснув нам руки та попрощався.

Вітер, як, і раніше, завивав, а дощ періщив у вікна. Здавалося, що ця дивна розповідь навіяна осатанілою стихією, занесена до нас, як морську траву заносить буря, і тепер знову поглинута нею.

Голмс сидів якийсь час мовчки, опустивши голову та втупивши погляд у червоне полум’я каміна. Потім закурив люльку і, відкинувшись на спинку крісла, почав стежити за синіми кільцями диму, які наздоганяли одне інше під стелею.

— Гадаю, Ватсоне, — зауважив він нарешті, — що в нашій практиці не було більш небезпечної та неймовірної справи.

— Але ви вже маєте уявлення про характер цих небезпек? — спитав я.

— Не може бути сумніву щодо них, — відповів він.

— Але в чому річ? Хто цей К. К. К., чому він переслідує нещасну сім’ю?

Шерлок Голмс склепив повіки і, спершись на бильця крісла, з’єднав кінчики пальців.

— Справжній мислитель, — зауважив він, — побачивши один-єдиний факт у всій повноті, може вивести з нього не лише весь ланцюг подій, що призвели до нього, але й усі наслідки, що випливають із нього. Як Кюв’є міг правильно описати цілу тварину на підставі однієї кістки, так і спостерігач, ґрунтовно вивчивши одну ланку в серії подій, має бути спроможний визначити всі інші ланки — і попередні, і наступні. Але щоб довести мистецтво мислення до найвищої точки, необхідно, щоб мислитель міг використовувати всі встановлені факти, а для цього йому потрібні найглибші знання. Якщо мені не зраджує пам’ять, ви в ранні дні нашої дружби дуже точно визначили межі моїх знань.

— Ще б пак, — відповів я, сміючись, — це був незвичайний документ. Пригадую, що філософія, астрономія та політика отримали нулі. Пізнання в ботаніці — хиткі, у геології — глибокі, оскільки справа стосується плям бруду з будь-якого району в радіусі п’ятдесяти миль навколо Лондона; у хімії — ексцентричні; в анатомії — розрізнені; у царині кримінальної літератури та судових звітів — виняткові. При цьому скрипаль, боксер, фехтувальник, правник, труїть себе кокаїном і тютюном. Ось такими були найголов­ніші тези мого аналізу.

Голмс усміхнувся при останніх словах.

— Що ж, скажу зараз, як і тоді казав, що людина має заповнювати горище свого мозку всім, що їй, ймовірно, знадобиться, а решту знань краще скласти в комору при своїй бібліотеці, звідки до них можна повернутися в разі потреби. Для такої справи, яку запропонували нам сьогодні ввечері, ми, певна річ, повинні мобілізувати всі доступні нам ресурси. Дайте мені, будь ласка, том на літеру К Американської енциклопедії. Він стоїть на полиці, поруч із вами. Дякую. Тепер обміркуємо всі обставини та переконаємося, який можна зробити з них вис­новок. Почати треба з припущення, що в полковника Опеншоу були вельми серйозні причини, які змусили його покинути Америку. У його віці люди не схильні порушувати всі свої звички та добровільно відмовлятися від чарівного клімату Флориди заради самотнього життя в англійському провінційному містечку. Його неймовірна пристрасть до усамітнення в Англії наводить на думку, що він боявся когось або чогось. Тому можемо прийняти як робочу гіпотезу, що це був страх перед кимось або чимось, що змусило його покинути Америку. Про те, чого саме він боявся, можемо здогадуватися лише на підставі зловісних листів, які отримували він і його спадкоємці. Ви помітили поштові штемпелі цих листів?

— Перший був із Пондішеррі, другий — із Данді, а третій — із Лондона.

— Зі Східного Лондона! Який висновок робите звідси?

— Це все океанські порти. Мабуть, той, хто писав, перебував на борту корабля.

— Браво! Тепер є ключ. Імовірно, дуже ймовірно, що адресант перебував на борту корабля. А тепер поглянемо на цю справу з іншого боку. У випадку з Пондішеррі минуло сім тижнів між погрозою та її виконанням. У випадку з Данді між погрозою та виконанням минуло всього три-чотири дні. Це вам щось підказує?

— Більшу відстань, яку потрібно було здолати в першому випадку.

— Але ж лист також мав пройти велику відстань.

— Тоді не розумію, у чому річ.

— Є підстави припускати, що корабель, на якому перебуває ця людина, а, може, їх навіть кілька, — вітрильник. Схоже на те, що вони завжди посилали свої дивні попередження або знаки перед тим, як братися за виконання своєї справи. Ви бачите, як швидко реалізація настала за попередженням, надісланим із Данді. Якби вони їхали з Пондішеррі пароплавом, то прибули б майже одночасно з листом. Натомість минуло сім тижнів. Гадаю, що сім тижнів — це різниця між швидкістю поштового пароплава, що доправив листа, і швидкістю вітрильника, що доправив автора листа.

— Цікава думка.

— Більш ніж цікава. Вона вірогідна. Тепер ви бачите смертельну небезпеку в нашій останній справі й розумієте, чому я наполягав, аби молодий Опеншоу був обережним. Удар завжди наздоганяв до кінця терміну, який потрібен був відправникам листа, щоб пройти відстань вітрильником. Але ж останній лист надіслали з Лондона, тому ми не можемо розраховувати на відтермінування!

— Боже милий! — вигукнув я. — Що ж означає це нещадне переслідування?

— Либонь, папери, вивезені Опеншоу, дуже потрібні людині або людям, котрі перебувають на вітрильнику. Вважаю, що там не одна людина. Хтось один не міг би вчинити два вбивства таким чином, щоб ввести в оману судове слідство. У цьому мало брати участь кілька осіб, причому винахідливих і рішучих. Свої папери вони вирішили отримати, у чиїх би руках вони не були. Таким чином, ви бачите, що К. К. К. перестають бути ініціалами людини, а стають знаком цілого товариства.

— Але якого саме товариства?

— Ви ніколи не чули про Ку-клукс-клан? — спитав Шерлок Голмс, нахиляючись і стишуючи голос.

— Ніколи.

Голмс погортав сторінки фоліанту, що лежав у нього на колінах:

— Ось, про що тут йдеться: «Ку-клукс-клан — назва, що нагадує клацання затвору гвинтівки. Це жахливе таємне товариство було створене колишніми солдатами Південної армії після громадянської війни, швидко з’явилися місцеві відділення в різних штатах, в основному, у Теннессі, Луїзіані, обох Каролінах, Джорджії та Флориді. Це товариство використовувало свої сили з політичною метою, головним чином для того, щоб тероризувати негритянських виборців, а також для вбивства або вигнання з країни тих, хто не поділяв погляди організації. Їхнім злочинам зазвичай передувало попередження, яке посилали призначеній особі у фантастичній, але широко відомій формі: у деяких частинах країни — дубове листя, в інших — насіння дині або зернятка. Отримавши це попередження, людина мала або відкрито зректися колишніх поглядів, або покинути країну. Якщо вона не звертала увагу на попередження, її неодмінно чекала смерть, зазвичай дивна та непередбачувана. Товариство було настільки добре організоване, а його методи — так ретельно продумані, що навряд чи відомий хоч один випадок, коли людині вдалося безкарно знехтувати попередженням або коли були розкриті винуватці злочину. Кілька років організація процвітала, незважаючи на зусилля уряду Сполучених Штатів і прогресивних кіл Півдня. 1869 року рух несподівано вщух, хоча окремі спалахи расової ненависті спостерігалися й пізніше». Зауважте, — сказав Голмс, відкладаючи том енциклопедії, — що раптове припинення діяльності товариства збіглося з від’їздом Опеншоу з Америки, коли він вивіз із собою архів цієї організації. Цілком можливо, що тут є і причина, і наслідок. Не доводиться дивуватися, що за молодим Опеншоу та його сім’єю стежать нещадні люди. Ви розумієте, що цей опис і щоденники можуть зганьбити найвизначніших діячів Півдня, тож багато хто не може спати спокійно, поки ці папери не опиняться в їхніх руках?

— Отже, сторінка, яку ми бачили...

— Така, як і можна було очікувати. Якщо мені не зраджує пам’ять, там було написано: «Послані зернятка А., В., С.» — тобто їм послали попередження. Потім послідовно йдуть записи, що А і B забралися, тобто покинули країну, і що C навідали. Боюся, це кепсько скінчилося для C. Гадаю, лікарю, нам вдасться пролити певне світло на цю темну справу. Однак єдиний порятунок для молодого Опеншоу — діяти так, як я йому порадив. Сьогодні нічого більше ми не можемо ні сказати, ні зробити... Передайте мені мою скрипку, і спробуємо на півгодини забути про огидну погоду та ще огидніші вчинки людей.

До ранку буря вщухла, і сонце тьмяно світило крізь туманну завісу, що нависла над Лондоном. Шерлок Голмс уже снідав, коли я спустився вниз.

— Даруйте, що почав без вас, — вибачився він. — Передбачаю, що мені доведеться добряче попрацювати в справі молодого Опеншоу.

— Що збираєтеся робити далі? — спитав я.

— Це значною мірою залежить від результатів моїх початкових розслідувань. Можливо, мені доведеться ще з’їздити до Горшема.

— Ви ж не збираєтеся їхати туди насамперед?

— Ні, я почну із Сіті. Подзвоніть, і служниця принесе нам кави.

В очікуванні кави я взяв зі столу газету та почав її швидко переглядати. І побачив заголовок, від якого у мене захололо серце.

— Голмс, — вигукнув я, — ви спізнилися!

— А-а! — сказав він, відставляючи горнятко. — Я боявся, що так буде. Як це сталося? — детектив говорив спокійно, але я бачив, що він дуже розхвилювався.

Я помітив ім’я Опеншоу та заголовок: «Трагедія біля мосту Ватерлоо». Ось що було написано нижче:

«Вчора між дев’ятою та десятою вечора констебль Кук, котрий чергував біля мосту Ватерлоо, почув крики про допомогу та сплеск води. Однак ніч була дуже темною, лютувала буря, тому, незважаючи на відчайдушні спроби кількох перехожих, виявилося неможливим врятувати потопельника. Дали сигнал тривоги, і за допомогою річкової поліції тіло вдалося знайти. Це був молодий джентльмен, ім’я котрого, як з’ясувалося по конверту, знайденому в його кишені, Джон Опеншоу, і проживав він біля Горшема. Припускають, що поспішав на останній потяг, який відходив зі станції Ватерлоо, і що в поспіху в суцільній темряві збився з дороги та ступив через край однієї з маленьких пристаней річкового пароплавства. На тілі слідів насильства виявлено не було, і не може бути сумнівів у тому, що покійний став жертвою нещасного випадку. Це має змусити владу звернути увагу на стан річкових пристаней».

Кілька хвилин ми сиділи, немов води в рота набрали. Я ніколи не бачив Голмса таким пригніченим.

— Це завдає удару по моєму самолюбству, — зауважив він нарешті. — Безперечно, самолюбство — дріб’язкове почуття, але з цим нічого не вдієш. Тепер це стає для мене вже особистою справою, і якщо Бог пошле мені здоров’я, я спіймаю всю банду. Він прийшов до мене за допомогою, а я послав його на смерть!

Детектив схопився з крісла, почав міряти кроками кімнату, паленіючи рум’янцем на блідому обличчі, нервово стискаючи та розтискаючи свої довгі, тонкі пальці.

— Хитрі чортяки! — вигукнув він нарешті. — Як їм вдалося заманити його туди, вниз, до річки? Набережна ж не по дорозі до станції. На мосту, звісно, навіть такої ночі було занадто людно. Ну, Ватсоне, побачимо, хто все ж таки переможе. Зараз я піду...

— У поліцію?

— Ні, я сам буду поліцією. Сплету павутину, і нехай тоді поліція ловить у неї мух, але не раніше.

Весь день я був зайнятий своєю медичною практикою та повернувся на Бейкер-стрит аж пізно ввечері. Шерлок ще не приходив. Була майже десята година, коли він увійшов, блідий і втомлений. Підійшов до буфету й, відщипнувши кусень хліба, почав його жадібно жувати, запиваючи великими ковтками води.

— Зголодніли? — видихнув я.

— Вмираю від голоду. Зовсім забув поїсти. З ранкового сніданку в мене й ріски не було в роті.

— Зовсім нічого?

— Ні крихти. Не мав коли про таке думати.

— Маєте успіхи?

— Аякже.

— Знайшли ключ?

— Маю їх у руках. Молодий Опеншоу недовго залишиться без помсти. Знаєте, Ватсоне, ми поставимо на них їхнє власне диявольське тавро! Хіба це погано придумано?

— Що хочете цим сказати?

Він узяв із буфету апельсин, розділив його на часточки та вичавив на стіл зернятка. З них узяв п’ять і поклав у конверт. На внутрішньому боці конверта написав: «Ш. Г. за Д. О.». Потім запечатав конверт та адресував його «Капітану Джеймсу Келгуну, вітрильник «Самотня зірка». Саванна, Джорджія».

— Лист чекатиме на Келгуна, коли той увійде в порт, — хихотів Голмс. — Це забезпечить йому безсонну ніч. Я впевнений, що він вважатиме лист провісником тієї ж долі, яка спіткала Опеншоу.

— А хто цей капітан Келгун?

— Ватажок усієї зграї. Я доберуся й до інших, але він буде першим.

— Як ви його виявили?

Він дістав із кишені великий аркуш паперу, суцільно списаний датами й іменами.

— Я провів весь день над Ллойдівськими журналами та зв’язками старих паперів, простежуючи долю кожного корабля, який прибував у Пондішеррі в січні та лютому 1883 року. За ці місяці було зазначено тридцять шість кораблів великої водотоннажності, з них один, «Самотня зірка», відразу привернув мою увагу, оскільки місцем відправлення був вказаний Лондон, а «Самотня зірка» — це інша назва одного зі штатів Америки.

— Здається, Техасу.

— Я не був у цьому впевнений, не впевнений і зараз. Але знав, що цей кораблик має бути американського походження.

— І що ж?

— Переглянув записи прибуття та відбуття кораблів у Данді, і, коли виявив, що вітрильник «Самотня зірка» був там у січні 1885 року, мої підозри перейшли в упевненість. Тоді порозпитував про кораблі, які перебувають зараз у Лондонському порту.

— А далі?

— «Самотня зірка» прибула сюди минулого тижня. Я спустився до доків Альберта та дізнався, що сьогодні вранці з ранковим припливом «Самотня зірка» пішла вниз річкою, щоб повернутися до Саванни. Я телеграфував до Ґрейвсенда й дізнався, що «Самотня зірка» пройшла там нещодавно, й оскільки вітер зараз східний, то не сумніваюся, що вона вже минула Ґудвінс і перебуває неподалік від острова Вайт.

— Що ж ви тепер зробите?

— О, Келгун тепер у моїх руках! Він і два матроси, як я дізнався, — єдині американці на кораблі. Всі інші — фіни та німці. Знаю також, що минулу ніч усі троє провели не на борту. Це мені повідомив вантажник, котрий працював при завантаженні «Самотньої зірки». Перш ніж вітрильник досягне Савани, поштовий пароплав доправить мого листа, а телеграф повідомить поліцію в Савані, що ці три джентльмени вкрай потрібні тут у зв’язку зі звинуваченням їх у вбивстві.

Однак навіть у найкращих людських планах завжди з’являється якась тріщина, і вбивцям Джона Опеншоу не вдалося отримати зернятка, які вказали б їм, що інша людина, така сама хитра та рішуча, як і вони, натрапила на їхній слід.

Того року рівноденні шторми були дуже тривалі та жорстокі. Ми довго чекали зі Саванни звістки про «Самотню зірку», але так і не дочекалися. Нарешті дізналися, що десь далеко, в Атлантиці, бачили розбиту корму корабля, залиту хвилею; на ній були вирізані літери С. З. Це все, що нам вдалося дізнатися про долю цього вітрильника.