Спілка рудих

Пригода з шістьма Наполеонами

Містер Лестрейд, детектив зі Скотленд-Ярду, часто навідувався до нас вечорами. Шерлок охоче його приймав. Лестрейд приносив усілякі поліційні новини, а Голмс у подяку за це вислуховував докладні розповіді про ті справи, які були доручені детективові, і ніби знічев’я давав йому поради, черпаючи їх із скарбниці свого досвіду та обширних знань.

Але цього вечора Лестрейд говорив лише про погоду та газетні плітки. Потім він раптом замовк і почав у задумі струшувати попіл із цигарки. Шерлок пильно поглянув на нього.

— Маєте для мене якусь цікаву справу?

— О ні, містере Голмс, нічого цікавого!

— Тоді розкажіть.

Лестрейд засміявся:

— Від вас нічого не приховаєш, містере Голмс. У мене справді на прикметі є один випадок, але такий дріб’язковий, що не хочеться обтяжувати вас. Втім, дрібниця дрібницею, проте вона дуже дивна, а я знаю, що ви по-особливому ставитеся до всього незвичного. Хоча, щиро кажучи, ця справа, ймовірно, мала б займати доктора Ватсона, а не нас із вами.

— Хвороба? — припустив я.

— Шаленство. І до того ж досить дивне божевілля. Важко уявити собі людину, котра, живучи в наш час, настільки ненавиділа б Наполеона І, що знищує кожне його зображення, яке лише потрапить їй на очі.

Шерлок відкинувся на спинку крісла:

— Це справа не для мене.

— Я так і сказав. Втім, якщо цей чоловік вчиняє крадіжку зі зламом, а ті зображення Наполеона, які він знищує, належать не йому, а іншим, то він знову потрапляє до нас із рук лікаря.

Голмс випростався:

— Крадіжка зі зламом! Це вже цікавіше. Викладайте все до найменших подробиць.

Лестрейд витяг службового нотатника, погортав його, щоб освіжити свою пам’ять.

— Про перший випадок нам повідомили чотири дні тому, — поінформував він. — Він стався в крамниці Морса Гедсона, котрий продає картини та скульптури на Кеннінґтон-роуд. Той на хвильку вийшов із крамниці й раптом почув якийсь хрускіт. Поквапився назад і побачив, що гіпсовий бюст Наполеона, який стояв на ляді разом із іншими творами мистецтва, лежить на підлозі, розбитий у друзки. Продавець вибіг на вулицю, але хоча й багато перехожих стверджували, що бачили одного чоловіка, котрий виходив із крамниці, продавцеві так і не вдалося наздогнати його. Здавалося, це один із тих випадків безглуздого хуліганства, які стаються час від часу... Так про це доповіли констеблеві, котрий саме підійшов. Гіпсовий бюст коштував усього кілька шилінґів, і вся справа здавалася такою дріб’язковою, що й не варто було відкривати слідство.

Новий випадок, проте, виявився серйознішим, до того ж не менш дивним. Він стався сьогодні вночі. На Кеннінґтон-роуд, усього за кількасот кроків від крамниці Морса Гедсона, живе дуже відомий лікар, доктор Барнікот, який має значну клієнтуру на південному березі Темзи. Доктор Барнікот — палкий шанувальник Наполеона. Весь його будинок просто набитий книжками, картинами та реліквіями, які належали французькому імператору. Нещодавно він придбав у Морса Гедсона дві однакові гіпсові копії знаменитої голови Наполеона, виліпленої французьким скульптором Девіном. Одну з цих копій помістив у своєму помешканні на Кеннінґтон-роуд, а другу поставив на камін в операційній на Ловер-Брикстон-роуд. Повернувшись сьогодні вранці додому, доктор Барнікот виявив, що вночі його будинок пограбували, однак при цьому нічого не вкрали, крім гіпсового погруддя, що стояло в передпокої. Грабіжник виніс бюст із будинку й розбив об садову решітку. Вранці біля решітки знайшли купу уламків.

Голмс потер руки.

— Випадок справді незвичайний! — підтвердив він.

— Я був упевнений, що він вам сподобається. Але я ще не закінчив. До дванадцятої години доктор Барнікот приїхав до себе в операційну, і можете уявити собі його подив, коли виявив, що вікно операційної відчинене, а по всій підлозі розкидані уламки другого бюста. Його розбили на найдрібніші кавалки. Ми досліджували обидва випадки, але нам так і не вдалося з’ясувати, хто ж цей злочинець... або цей шаленець, котрий тішиться такими крадіжками. Ось, містере Голмс, усі факти.

— Вони оригінальні та навіть химерні, — зауважив Голмс. — Я б хотів знати, чи були бюсти, розбиті в кімнатах доктора Барнікота, точними копіями того, який розбили в крамниці Морса Гедсона?

— Їх відливали в одній і тій самій формі.

— Отже, не можна стверджувати, що особа, котра розвалила ті бюсти, діяла під впливом ненависті до Наполеона. Якщо взяти до уваги, що в Лондоні є кілька тисяч бюстів, які зображують великого імператора, важко припустити, що невідомий фанатик цілком випадково почав свою діяльність зі знищення трьох копій одного й того ж.

— Це й мені спадало на гадку, — пожвавився Лестрейд. — А що ви про це думаєте, докторе Ватсон?

— Божевілля на якомусь одному пункті різноманітні до безкраю, — відповів я. — Існує явище, яке сучасні психологи називають «нав’язливою ідеєю». Вона буває зовсім дріб’язковою, і людина, одержима нею, може бути здоровою в усьому іншому. Припустімо, що цей маніяк занадто багато читав про Наполеона або, скажімо, дізнався про якусь образу, завдану його пращурам під час наполеонівських війн. У нього склалася «нав’язлива ідея», під впливом якої він виявився здатним на найфантастичніші витівки.

— Ваша теорія нам не підходить, мій любий Ватсоне, — похитав головою Голмс, — бо жодна «нав’язлива ідея» не могла б підказати вашому цікавому маніякові, де перебувають ці бюсти.

— А як це поясните ви?

— Я й не намагаюся пояснити. Лише бачу, що в ексцентричних вчинках цього джентльмена є певна система.

Подальші події відбулися швидше та виявилися набагато трагічнішими, ніж ми припускали. Наступного ранку, коли я одягався в своїй спальні, Голмс постукав у мої двері й увійшов, тримаючи в руці телеграму. Він прочитав її вголос:

— «Приїжджайте негайно до Кенсинґтона, Пітт-стрит, 131. Лестрейд».

— Що це означає? — спитав я.

— Гадки не маю. Це може означати що завгодно. Але, мені здається, ідеться про продовження історії з бюстами. Якщо не помиляюся, з цього випливає, що наш приятель-маніяк переніс активність в іншу частину Лондона... Кава на столі, Ватсоне, а кеб біля дверей.

За півгодини ми вже були на Пітт-стрит — вузькому провулочку неподалік однієї з найжвавіших лондонських магіс­тралей. Будинок № 131 виявився солідною пласкою будовою, в якій не було нічого романтичного. Коли ми під’їхали, перед його садовими ґратами стояла юрба роззяв. Голмс навіть свиснув.

— Отакої, але ж тут щонайменше сталося вбивство!

Лестрейд вийшов назустріч із дуже похмурим обличчям і провів нас до вітальні, де метушився надзвичайно неохайний літній чоловік у фланелевому халаті. Його представили нам. Чоловік виявився господарем будинку, містером Горасом Гаркером із Центрального синдикату преси.

— Історія з Наполеонами не вщухає, — повідомив Лестрейд. — Учора ввечері вона зацікавила вас, містере Голмс, я й подумав, що вам буде приємно взяти участь в її розслідуванні, особливо тепер, коли вона призвела до такої похмурої події.

— До якої саме події?

— До вбивства... Містере Гаркер, розкажіть, будь ласка, цим джентльменам усе, що сталося.

Чоловік в халаті обернув до нас своє засмучене обличчя.

— Дивна річ, — сказав він. — Все життя я описував у газетах події, які траплялися з іншими людьми, а коли нарешті в мене самого сталася така неприємна халепа, я настільки розгубився, що й двох слів не зможу скласти докупи. Втім, ваше ім’я я чув, містере Шерлок Голмс, і, якщо вам вдасться пояснити нам цю загадкову справу, я буду нагороджений за прикру необхідність знову викладати цю подію.

Голмс сів і приготувався слухати.

— Це вбивство пов’язане з бюстом Наполеона, який я купив чотири місяці тому. Він дістався мені за невеличку суму в крамниці братів Гардінґів біля Гайстритського вокзалу. Зазвичай я пишу статті вночі, тож часто засиджуюся за роботою аж до ранку. Так було й сьогодні. Я сидів у своєму кабінеті на верхньому поверсі, аж раптом близько третьої години до мене долинув якийсь відгомін знизу. Я прислухався, але більше нічого не почув, тому вирішив, що галасували на вулиці. Але десь за п’ять хвилин до мене долинув жахливий зойк — ніколи ще, містере Голмс, мені не доводилося чути такий страшний крик. Цей лемент звучатиме в моїх вухах аж до самої смерті. Хвилину чи дві я просидів нерухомо, ціпеніючи від страху, потім узяв кочергу та подався вниз. Увійшовши до цієї кімнати, я побачив, що вікно відчинене, а бюст, який стояв на каміні, зник. Я ніяк не можу зрозуміти, чому злодій спокусився на цей бюст. Звичайнісінький гіпсовий зліпок, і ціна йому — пенні. Як ви самі могли зауважити, людина, котра надумає стрибнути з цього вікна, потрапить на сходи головного входу. Оскільки крадій, безумовно, втік саме цим шляхом, я пройшов через передпокій і відчинив вхідні двері. Ступивши в темряву, я перечепився й мало не впав на мерця, що там лежав. Повернувся та приніс світильник. У горлі нещасного зяяла рана. Всі горішні сходи були залиті кров’ю. Він лежав на спині, підібгавши коліна й розтуливши рота. Це було жахливо. Тепер він мені снитиметься щоночі. Я засвистів у свисток і відразу втратив свідомість. Більше нічого не пам’ятаю. Отямився в передпокої. Поруч стояв полісмен.

— Кого вбили? — перепитав Голмс.

— Цього дізнатися не вдалося, — видихнув Лестрейд. — Можете самі оглянути його в анатомічному театрі. Ми вже проводили огляд, але нічого не дізналися. Довготелесий, засмаглий, дужий чоловік, ще не досягнув тридцяти років. Одягнений бідно, але на робітника не схожий. Поруч із ним у калюжі крові лежав складаний ніж із роговим руків’ям. Належав він убитому чи вбивці, не знаю. На одязі вбитого не було міток, за якими можна було б дізнатися його ім’я. У кишені знайшли яблуко, мотузку, мапу Лондона та світлину. Ось вона.

Це було моментальне фото, зроблене кишеньковим апаратом. На ньому був зображений чоловік із різкими рисами обличчя, густими бровами, дуже масивними щелепами, що виступали вперед, як у павіана. У ньому й загалом було щось мавпяче.

— А що сталося з бюстом? — поцікавився Голмс, уважно вивчаючи світлину.

— Бюст вдалося виявити лише перед вашим приходом. Його знайшли в садочку перед порожнім будинком на Кемпден-гауз-роуд. Розбитий на друзки. Якраз прямую туди, щоб оглянути знахідку. Хочете піти зі мною?

Місце, де знайшли уламки бюста, містилося всього за кілька ярдів від будинку. Вперше нам вдалося побачити це зображення великого імператора, що викликало настільки шалену та руйнівну ненависть у серці якогось маніяка. Бюст лежав у траві, розбитий вщент. Голмс підняв кілька уламків й уважно їх оглянув. З його напруженого обличчя я здогадався, що той натрапив на слід.

— Ну, то що? — видихнув Лестрейд.

Голмс стенув плечима.

— Нам ще багато доведеться пороздумувати над цією справою, — заявив він. — І все ж... все-таки... все ж маємо вже щось для початку. Цей дешевий бюст в очах того дивного злочинця коштував дорожче за людське життя. Ось перший факт, встановлений нами. Є й другий факт, не менш дивний. Якщо єдина мета злочинця полягала в тому, щоб розбити бюст, чому ж він не зробив це в будинку або біля нього?

— Він був приголомшений зустріччю з тим чоловіком, кот­рого йому довелося вбити. Він і сам не розумів, що чинить.

— Що ж, таке можливо. Однак хочу звернути вашу увагу на будинок, що стоїть у садочку, де був розбитий бюст.

Лестрейд озирнувся навколо.

— Цей будинок порожній, — сказав він, — і злочинець знав, що тут його ніхто не потривожить.

— Авжеж, — не погодився Голмс, — але на цій вулиці є й інший порожній будинок, і йому потрібно було пройти повз нього, щоб дійти до цього. Чому ж він не розбив бюст біля першого порожнього будинку? Адже він усвідомлював, що кожен зайвий крок збільшує небезпеку зустрічі з кимось.

— Я не звернув на це уваги, — знітився Лестрейд.

Голмс тицьнув у вуличний ліхтар, що світився над нашими головами.

— Тут ця особа могла бачити те, що робить, а там ні. Ось що привело злочинця сюди.

— Маєте рацію, хай йому грець! — погодився детектив. — Тепер пригадую, що бюст, який належав доктору Барнікоту, розбили неподалік від його червоної лампи. Але що ж нам робити з цим фактом, містере Голмс?

— Запам’ятати його. Згодом можемо наштовхнутися на обставини, які змусять повернутися до нього. Що тепер маєте намір зробити, Лестрейде?

— Мені здається, що зараз найкорисніше зайнятися з’ясуванням особи вбитого. Ця справа не надто важка. Коли будемо знати, хто він і хто його товариші, то вдасться з’ясувати, що він робив уночі на Пітт-стрит, кого тут зустрів і хто його вбив на сходах містера Гораса Гаркера. Як вам таке?

— Згоден. Але я підійшов би до вирішення цієї загадки зовсім з іншого боку.

— З якого?

— О, не хочу впливати на вас. Ви чиніть по-своєму, а я зроб­лю по-своєму. Згодом порівняємо результати наших пошуків, чим допоможемо один одному.

— Мене це влаштовує, — пристав на таке Лестрейд.

— Ви зараз повертаєтеся на Пітт-стрит і, звісно, побачите містера Гораса Гаркера. То передайте йому, будь ласка, від мого імені, що, на мою думку, минулої ночі його будинок навідав кровожерливий божевільний, одержимий манією винищення Наполеонів. Це знадобиться йому для написання статті.

Лестрейд здивовано поглянув на Голмса:

— Невже ви справді так вважаєте?

Голмс усміхнувся:

— Чи я так вважаю? Може, і ні. Але така версія видасться дуже цікавою містеру Горасу Гаркеру та передплатникам Центрального синдикату преси... Ну, Ватсоне, на нас сьогодні чекає важкий день. Я буду щасливий, Лестрейде, якщо ви ввечері, годині десь так о шостій, зайдете до нас на Бейкер-стрит. А до того часу залишу світлину в себе.

Ми з Шерлоком Голмсом подалися пішки на Гай-стрит і зайшли в крамницю братів Гардінґів, де той бюст купили. Молодий продавець повідомив нам, що містер Гардінґ з’явиться в крамниці лише наприкінці дня, а він сам не може нам нічого розказати, бо працює тут зовсім нещодавно. На обличчі Голмса з’явилося розчарування та невдоволення.

— Що вдієш, Ватсоне, неможливо розраховувати на постійну удачу, — сказав він нарешті. — Доведеться зайти сюди до кінця дня, якщо доти містера Гардінґа тут не буде. Я, як ви, ясна річ, здогадалися, маю намір простежити історію цих бюстів від самого початку, щоб з’ясувати, чи не виникало при їхньому створенні якихось дивних обставин, що заздалегідь визначили їхню дивовижну долю. Наразі ж навідаємо містера Морса Гедсона на Кеннінґтон-роуд і поглянемо, чи не зможе він щось додати до цієї загадки.

Цілу годину ми їхали до крамниці продавця картин. Він виявився маленьким гладуном із червоним обличчям та уїдливим характером.

— Саме так, сер. Розбив на моєму прилавку, сер, — зазначив він. — Навіщо ми платимо податки, якщо будь-який негідник може увірватися до нас і попсувати товар! Авжеж, сер, це я продав доктору Барнікоту обидва бюсти. Сором і ганьба, сер! Анархістська змова, ось що це таке, нічого іншого. Лише анархіст здатен розбити витвір мистецтва. Звідки я дістав ці бюсти? Не розумію, який це може мати стосунок до справи. Ну що ж, якщо вам справді так потрібно знати, то скажу. Я придбав їх у «Гелдера і Ко», на Черч-стрит, у Степні. Це дуже солідна фірма, яка існує вже двадцять років. Скільки я їх купив? Три. Два та один дорівнює три. Два я продав доктору Барнікоту, а один був розбитий серед білого дня на моєму власному прилавку. Чи знаю я людину, зображену на цій фотографії? Ні, не знаю. Але ні, знаю. Це Беппо, ремісник-італієць. Іноді виконував у моїй крамниці певну роботу. Може різати по дереву, золотити рами, всього потроху. Він звільнився тиждень тому, і з того часу я про нього нічого не чув. Ні, я не знаю, звідки він узявся. Де він зараз, також не знаю. Я нічого проти нього не маю. Працював він непогано. Пішов за два дні до того, як у мене розбили бюст...

— Що ж, Морс Гедсон дав нам більше інформації, ніж ми могли очікувати, — втішився Голмс, коли ми вийшли з крамниці. — Отже, той Беппо брав участь і в тих подіях, які відбулися в Кенсинґтоні. Заради такого факту не жаль проїхати навіть десяток миль. А тепер, Ватсоне, їдьмо в Степні, до «Гелдер і Ко», звідки й походять бюсти. Не сумніваюся, що там дізнаємося багато цікавого.

Ми квапливо проїхалися фешенебельним Лондоном, через Лондон готелів, через Лондон театральний, через Лондон літературний, через Лондон комерційний, через Лондон морський і, нарешті, в’їхали в прибережну дільницю, забудовану прибутковими будинками. Тут аж кишіло від бідноти, викинутої сюди з усіх кінців Європи. На широкій вулиці ми знайшли ту скульптурну майстерню, яку шукали. Вона розташувалася у великому дворі, сповненому могильних пам’ятників. Це було велике приміщення, в якому вовтузилися десь із п’ятдесят робітників, зайнятих різьбленням і формуванням. Високий білявий господар прийняв нас ввічливо та дав чіткі відповіді на всі запитання Голмса. Записи в його книгах свідчили, що з мармурової голови Наполеона роботи Девіна було відформовано безліч копій, але ті три бюсти, які близько року тому він послав Морсу Гедсону, становили половину окремої партії із шести примірників. Інші три бюсти з цієї партії продали братам Гардінґам у Кенсинґтоні. Ні, бюсти цієї шістки нічим не відрізнялися від усіх інших. Ні, він не знає, з якого дива комусь може спасти на думку знищувати ці бюсти, таке видається йому просто смішним. Гуртова ціна цих бюстів — шість шилінґів, але в роздрібному продажі можна взяти за них дванадцять і навіть більше. Ці погруддя виготовляються так: відливають два гіпсових зліпки з двох половинок обличчя, потім обидва профілі склеюють докупи. Всю цю роботу зазвичай виконують італійці ось у цьому приміщенні. Коли бюст готовий, його ставлять на стіл у коридорі, щоб він висохнув, а потім відправляють на склад. Більше він нічого нам не може розповісти.

Але тут Голмс показав господареві світлину, і вона справила на господаря приголомшливе враження. Його обличчя розпашілося від гніву, брови нависли над блакитними тевтонськими очима.

— От негідник! — закричав він. — Та я його добре знаю. Моя майстерня має неабиякий авторитет, за весь час її існування в ній лише раз була поліція... через ось цього чоловіка! Сталося це більше року тому. Він штрикнув ножем на вулиці іншого італійця і, втікаючи від поліції, забіг у мою майстерню. Тут його й заарештували. Його ім’я Беппо. Прізвища не знаю. Мене справедливо покарали за те, що взяв на роботу людину з таким обличчям. Втім, працівник із нього був хороший, один із найкращих.

— Що йому присудили?

— Той, кого він поранив, залишився живим, і тому він отримав лише рік в’язниці. Не сумніваюся, що він уже на волі, але сюди не наважиться припертися. У мене працює його двоюрідний брат. Мабуть, він може розповісти вам більше, де може бути Беппо.

— Ні, ні, — замахав руками Голмс, — не кажіть його братові ні слова... благаю, жодного слова! Це дуже серйозна справа. Чим більше я в неї занурююся, тим серйознішою вона мені видається. У вашій бухгалтерській книзі зазначено, що ви продали ці бюсти 3 червня минулого року. А не можете мені сказати, якого числа заарештували Беппо?

— Можу встановити це приблизно за платіжною відомістю, — мовив господар. — Ось, — продовжив він, пошукавши у своїх паперах, — останню платню йому виплатили 20 травня.

— Дякую, — вклонився Голмс. — Не буду більше забирати ваш час і зловживати вашим терпінням.

На прощання попросивши нікому не розповідати про бесіду з нами, ми вийшли з майстерні та повернули на захід.

Уже давно минув полудень, коли нам нарешті вдалося нашвидкуруч поснідати в одному ресторанчику. Біля входу в заклад продавали газети, і на окремій шпальті, що повідом­ляє про останні новини, було надруковано великими літерами: «Злочин у Кенсинґтоні. Божевільний убивця». Зазирнувши в часопис, ми переконалися, що містерові Горасу Гаркеру таки вдалося надрукувати свою статтю. Два стовпчики були заповнені сенсаційним і пишним описом подій, що відбулися в його будинку. Голмс розклав газету на столику й читав, не відриваючись від їжі. Кілька разів він пирхнув.

— Усе гаразд, Ватсоне, — сказав він. — Послухайте: «Приємно усвідомлювати, що не може бути різних точок зору на цю подію, бо містер Лестрейд, один із найдосвідченіших поліційних агентів, і містер Шерлок Голмс, дуже відомий консультант та експерт, зійшлися на тому, що ланцюг химерних пригод, який закінчилися настільки трагічно, свідчить про божевілля, а не про злочин. Викладені нами факти не можуть бути пояснені нічим, крім шаленства». Преса, Ватсоне, — справжній скарб, якщо вміти нею користуватися. А тепер, якщо ви вже поїли, ми повернемося до Кенсинґтона та послухаємо, що розповість нам власник «Братів Гардінґів».

Засновник цього великого торгового дому виявився спритним, вертким чоловічком, дуже рухливим і швидким, кмітливим і балакучим.

— Аякже, сер, я вже все знаю з вечірніх газет. Містер Горас Гаркер — наш постійний покупець. Ми продали йому цей бюст кілька місяців тому. Три таких бюсти отримали в «Гельдера та Ко» у Степні. Їх уже продали. Кому? Зараз звірюся зі своєю бухгалтерською книгою й відповім. Авжеж, ось тут усе записано. Один бюст — містеру Гаркеру, інший — містеру Джосаї Брауну, котрий живе в Лабурнум-лоджі, на Лабурнум-веллі, це в Чизвіку, а третій — містерові Сендфорду, котрий живе на Ловер-Ґров-роуд у Редінґу.

Поки містер Гардінґ говорив, Голмс щось нотував. Вигляд у нього був надзвичайно вдоволений. Однак він нічого мені не пояснив і лише сказав, що нам варто поквапитися, бо на нас ще чекає Лестрейд. Справді, коли ми приїхали на Бейкер-стрит, детектив уже був там, нетерпляче крокуючи кімнатою. З його пихатого вигляду неважко було здогадатися, що день не минув для нього безрезультатно.

— Як справи, містере Голмс? — спитав він.

— Нам довелося як слід попрацювати, і зробили ми це недарма, — повідомив мій приятель. — Ми навідали обох крамарів і господаря майстерні. Я простежив долю кожного бюсту з самого початку.

— Долю кожного бюсту! — вигукнув Лестрейд. — Гаразд, гаразд, містере Голмс, у кожного свої методи, і я не збираюся сперечатися з вами, але мені здається, що за день я досягнув більшого, ніж ви. Я встановив особу вбитого.

— Та що ви таке кажете!

— А також причину злочину.

— Вітаю!

— У нас є інспектор, фахівець із італійської громади. А на шиї вбитого виявили католицький хрестик. Крім цього, смаглявий відтінок його шкіри мимоволі навів на думку, що він уродженець півдня. Інспектор Гілл упізнав його з першого ж погляду. Його ім’я П’єтро Венуччі, він родом із Неаполя, це — один із найстрашніших головорізів Лондона. Як бачите, все починає прояснюватися. Його вбивця також, ймовірно, італієць. П’єтро його вистежував. Він носив у кишені його фотографію, щоб помилково не зарізати когось іншого. Вистежив свого ворога, бачив, як той за­йшов до обійстя, дочекався, коли той вийшов, напав на нього й отримав смертельну рану в сутичці... Що про це думаєте, містере Шерлок Голмс?

Голмс гаряче потиснув йому руку.

— Чудово, Лестрейде, просто чудово! — вигукнув він. — Але я не зовсім розумію, як ви поясните знищення бюстів.

— Знову ті бюсти! Ви ніяк не можете викинути їх із голови. Зрештою, історія з цими бюстами — дрібниці. Дрібна крадіжка, за яку можна засудити щонайбільше до шести місяців ув’язнення. Ось убивство — вартісна справа, і, як бачите, я вже тримаю всі нитки у своїх руках .

— Що ж ви робитимете далі?

— А ось що. Піду разом із Гіллом до італійського кварталу, знайдемо чоловіка, зображеного на тій світлині, і я заарештую його за звинуваченням у вбивстві. Хочете піти з нами?

— Не знаю. Мабуть, ні. Мені здається, що ми доб’ємося успіху набагато простіше. Не можу пообіцяти, бо це залежить... Коротко кажучи, це залежить від однієї обставини, на яку ми не маємо ніякого впливу. Два шанси за успіх і один проти. Отже, сподіваюся, що, якщо ви підете зі мною сьогодні вночі, ми його схопимо.

— В італійському кварталі?

— Ні. Мені здається, що правильніше його шукати в Чизвіку. Якщо ви, Лестрейде, сьогодні вночі поїдете зі мною до Чизвіку, обіцяю завтра ж вирушити з вами до італійського кварталу. Від цього відтермінування жодної шкоди не буде. А тепер треба трохи поспати, бо виходити раніше за одинадцяту — беззмістовно, а повернутися нам вдасться, ймовірно, аж уранці. Пообідайте з нами, Лестрейде, і лягайте на цей диван. А ви, Ватсоне, зателефонуйте, будь ласка, і викличте кур’єра. Мені треба негайно відправити листа.

Голмс згаяв вечір, копаючись у стосах старих газет, якими була завалена одна з наших комірчин. Коли він нареш­ті вийшов звідти, у його очах сяяв тріумф, але детектив нічого не сказав нам про результати своїх пошуків. Я вже настільки опанував методи мого приятеля, що, навіть не розуміючи його задум у цілому, здогадувався, яким чином він розраховує схопити злочинця. Цей дивний злочинець тепер спробує знищити два бюсти, що залишилися, один із яких перебуває, наскільки я запам’ятав, у Чизвіку. Без сумніву, мета нашого нічного походу — схопити зловмисника на місці злочину. Я не міг не захоплюватися хитрістю мого товариша, котрий навмисне повідомив вечірній газеті зовсім хибну версію, щоб переконати злочинця, що той може діяти без жодного ризику. І я не здивувався, коли Голмс порадив мені прихопити із собою револьвер. Він сам узяв із собою свою улюблену зброю — мисливський стек, у руків’я якого був залитий свинець.

Об одинадцятій годині біля наших дверей зупинився екіпаж. За Гаммерсмітським мостом ми переїхали на протилежний берег Темзи. Тут кучер отримав наказ чекати. Ми подалися пішки й незабаром вийшли на безлюдну дорогу, оточену вишуканими будиночками. Навколо кожного був маленький садок. При світлі вуличного ліхтаря на воротах одного з них ми прочитали напис: «Вілла Лабурнум». Мешканці будинку, ймовірно, вже спали, оскільки він увесь був занурений у пітьму, і лише кругле віконце над вхідними дверима тьмяно сяяло, кидаючи пляму світла на садову стежину. Ми увійшли крізь ворота та причаїлися в густій тіні дерев’яного паркану, що відокремлює сад від дороги.

Втім, наше очікування виявилося недовгим і закінчилося несподівано та дивовижно. Раптом, без жодного попередження, садова хвіртка розчахнулася, і гнучка темна постать, швидка та рухлива, як мавпа, помчала садовою стежкою. Ми бачили, як вона промайнула в промені світла, що падало з вік­на, і зникла в чорній тіні. Настала довга тиша, під час якої ми стояли, затамувавши подих. Нарешті слабкий тріскіт долинув до нашого слуху — це відчинилося вікно. Потім знову настала тиша. Злочинець вештався будинком. Ми раптово побачили, як спалахнуло в кімнаті світло його потайного ліхтаря. Того, що він шукав, там, імовірно, не виявилося, бо за хвилину світло перемістилося в іншу кімнату.

— Ходімо до відчиненого вікна. Схопимо його, коли він вистрибне, — прошепотів Лестрейд.

Але злочинець вистрибнув із вікна раніше, ніж ми встигли зрушити з місця. Він зупинився в промені світла, тримаючи під пахвою щось біле, потім злодійкувато озирнувся. Тиша пустельної вулиці заспокоїла його. Обернувшись до нас спиною, він опустив свою ношу на землю, і за мить ми почули спочатку стук дужого удару, а потім стукіт і тріск. Зловмисник був настільки поглинутий своїм заняттям, що не розчув наших тихих кроків. Голмс, як тигр, стрибнув чоловікові на спину, а ми з Лестрейдом схопили його за руки й одягнули на них кайданки. Коли ж незнайомець обернувся, я побачив страшне бліде обличчя, спотворене люттю, і переконався, що це справді той, кого я бачив на фотографії.

Але не на бранця спрямував усю свою увагу Голмс. Він дуже ретельно розглядав те, що наш заручник виніс із будинку. Це був ущент розбитий бюст Наполеона, точно такий самий, як і той, який ми бачили сьогодні вранці. Голмс по черзі підіймав до світла кожен уламок, не пропустивши жодного, але всі вони анітрохи не відрізнялися від будь-яких інших уламків гіпсу. Тільки-но він встиг закінчити своє дослідження, як двері відчинилися, і перед нами постав господар будинку — приязний гладкий чолов’яга в сорочці та штанях.

— Містер Джосайя Браун, якщо не помиляюся? — звернувся до нього Голмс.

— Атож, сер. А ви, без сумніву, містер Шерлок Голмс? Кур’єр приніс мені вашу записку, і я вчинив так, як ви порадили. Ми зачинили всі двері та чекали, що станеться. Радий бачити, що негідник від вас не втік. Зайдіть, джентльмени, до оселі, випийте чогось на дорогу.

Але Лестрейду хотілося якнайшвидше доправити бранця до надійного притулку, і за кілька хвилин наш кеб уже віз нас чотирьох до Лондона. Заручник не промовив ні слова; він злісно зиркав на нас з-під кучми кучерявого волосся.

У поліційному відділку його ретельно обшукали, але не знайшли нічого, крім кількох шилінґів і довгого стилета, на руків’ї якого виявили сліди крові.

— Все гаразд, — сказав Лестрейд, прощаючись із нами. — Гілл знає цих людей і без зусиль встановить його особу. Побачите, моя версія підтвердиться повністю. Однак я вам дуже вдячний, містере Голмс, за те, що ви з такою майстерністю влаштували злочинцеві пастку. Я досі не зовсім зрозумів, як вам таке спало на гадку.

— Боюся, такої пізньої години не варто займатися поясненнями, — зауважив Голмс. — До того ж певні подробиці ще не встановлені повністю, а ця справа — одна з тих, яку треба доводити до кінця. Якщо зайдете до мене завтра о шостій, я покажу вам, що навіть зараз ми ще не повністю розуміємо справжнє значення цієї своєрідної справи.

Завітавши до нас наступного вечора, Лестрейд повідомив усе, що вдалося встановити про особу арештанта. Прізвище його невідоме, а ім’я Беппо. Це найвідчайдушніший головоріз в усьому італійському кварталі. Колись був майстерним скульп­тором, але потім збився на манівці й двічі побував у в’язниці: одного разу — за дрібну крадіжку, іншого — за побиття свого земляка. Англійською розмовляє чудово. Досі не вдалося з’ясувати, для чого він розбивав бюсти, а Беппо вперто відмовляється відповідати на запитання про це. Але поліції вдалося встановити, що він сам уміє ліпити бюсти й що робив їх, працюючи в майстерні «Гельдера і Ко».

Усю цю інформацію, більшу частину якої ми вже знали, Голмс вислухав із чемною увагою, але я, знаючи його краще, зауважив, що думки товариша зайняті чимось іншим, і крізь маску, яку він одягнув на себе, ясно побачив, що він чогось чекає, і щось його тривожить. Нарешті детектив схопився з крісла, його очі заблищали. Пролунав дзвінок. За хвилину ми почули кроки, і в кімнату ввійшов літній чоловік із сивими бакенбардами та червоним обличчям. У правій руці він тримав старомодну валізку. Увійшовши, відвідувач поставив її на стіл.

— Чи можу я бачити містера Шерлока Голмса?

Мій приятель вклонився, і на його обличчі з’явилася посмішка.

— Містер Сендфорд із Редінґа, якщо не помиляюся? — уточнив він.

— Авжеж, сер. Я, здається, трохи спізнився, але розклад потягів складений так незручно... Ви писали мені про мій бюст.

— Саме так.

— Я прихопив зі собою вашого листа. Ви пишете: «Бажаючи придбати зліпок зі бюста Наполеона роботи Девіна, я готовий заплатити десять фунтів за ту копію, яка належить вам». Усе правильно?

— Безумовно.

— Ваш лист мене дуже здивував, бо я не міг здогадатися, звідки ви дізналися, що я маю цей бюст.

— Однак усе дуже просто пояснити. Містер Гардінґ, власник торгівельного дому «Брати Гардінґи», сказав мені, що продав вам останню копію цього бюста, і повідомив вашу адресу.

— Розумію. А він сказав вам, скільки я заплатив йому за цей бюст?

— Ні, не казав.

— Я людина чесна, хоч і не надто заможна. Я заплатив за цей бюст лише п’ятнадцять шилінґів і хочу вам про це повідомити до того, як отримаю десять фунтів.

— Така педантичність робить вам честь, містере Сендфорд. Але я сам назвав цю ціну й не маю наміру її змінювати.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, містере Голмс. Я, відповідно до вашого прохання, прихопив бюст із собою. Ось він.

Гість відчинив валізку, і ми нарешті побачили в себе на столі зовсім цілим той бюст, який досі нам вдавалося бачити лише в уламках. Голмс вийняв аркуш паперу з кишені й поклав десятифунтову банкноту на стіл.

— Будьте люб’язні, містере Сендфорд, підпишіть цей папір у присутності ось цих свідків. Тут сказано, що ви передаєте мені повне право на володіння цим бюстом. Я, як бачите, людина завбачлива. Ніколи не можна знати заздалегідь, як згодом обернуться обставини... Дякую, містере Сендфорд. Ось ваші гроші. Бажаю вам усіляких гараздів.

Коли наш відвідувач пішов, Шерлок Голмс знову нас здивував. Він почав із того, що витягнув із буфету чисту білу скатертину та накрив нею стіл. Потім поставив щойно куплений бюст на саму середину скатертини. Після цього підняв свій мисливський стек і вдарив Наполеона по маківці його важким держаком. Бюст розлетівся на друзки, і Голмс ретельно оглянув кожен шматок. Нарешті з переможним вигуком він простягнув нам уламок, у якому лежало щось кругле, темне, схоже на родзинку, запечену в пудингу.

— Джентльмени! — вигукнув він. — Дозвольте показати вам знамениту чорну перлину Борджіа!

Нам із Лестрейдом відняло мову. Охоплені раптовим поривом, ми взялися аплодувати, як аплодують у театрі вдалій розв’язці драми. Бліді щоки Голмса порожевіли, він вклонився нам, як кланяється драматург, викликаний на сцену оплесками глядачів.

— Атож, джентльмени, — сказав він, — це найзнаменитіша перлина в усьому світі, і, на щастя, шляхом роздумів мені вдалося простежити її долю від спальні принца Колонни в готелі «Дакр», звідки вона зникла, до нутрощів останнього із шести бюстів Наполеона, виготовлених у майстерні «Гелдера і Ко» в Степні. Ви, звісно, пригадуєте, Лестрейде, сенсаційне зникнення цього коштовного каменя та безуспішні спроби лондонської поліції його знайти. Поліція зверталася за допомогою навіть до мене, але і я не спромігся допомогти. Підозри впали на покоївку принцеси, італійку. Всі знали, що вона має в Лондоні брата, але жодних зв’язків між ними встановити не вдалося. Покоївку звали Лукреція Венуччі, і не сумніваюся, що П’єтро, котрого вбили дві доби тому, був її братом. Я переглянув старі газети та виявив, що зникнення перлини відбулося за два дні до арешту Беппо. А Беппо був заарештований у майстерні «Гелдера і Ко» якраз у той час, коли там виготовляли ці бюсти. Тепер вам зрозуміла послідовність подій. Перлина була в Беппо. Можливо, він вкрав її у П’єтро; може, сам був співучасником П’єтро; можливо, посередником між П’єтро та його сестрою. По суті, нам не важливо, яка з цих версій правильна. Нам важливо, що він мав перлину при собі якраз у той час, коли за ним погналася поліція.

Він забіг у майстерню, де працював. Знав, що має всього кілька хвилин для того, щоб сховати надзвичайно цінний здобуток, який неодмінно знайдуть, якщо його обшукають. Шість гіпсових бюстів Наполеона сохнули в коридорі. Один із них був ще зовсім м’який. Беппо, фаховий працівник, миттю розколупав отвір у вологому гіпсі, засунув туди перлину й кількома мазками надав бюсту колишнього вигляду. Це був чудовий сховок, знайти там перлину було неможливо. Але Беппо засудили до року в’язниці, за той час усі шість бюстів продали в різні куточки Лондона. Він не міг знати, в якому з них схований його скарб. Лише розбивши всі бюсти, він міг знайти перлину. Однак Беппо не впадає у відчай. Він узявся за пошуки натхненно та послідовно. За допомогою двоюрідного брата, котрий працював у Гелдера, дізнався, яким фірмам продали ці бюсти. Йому пощастило отримати роботу в Морса Гедсона, і він відстежив три бюсти. У цих трьох перлини не виявилося. За допомогою своїх родичів він дізнався, кому продали інші три бюсти. Перший із них перебував у Гаркера. Тут Беппо вистежив спільник, котрий вважав його винуватцем зникнення перлини, і між ними спалахнула бійка.

— Якщо П’єтро був його спільником, навіщо ж він носив із собою його фотографію? — поцікавився я.

— Щоб можна було питати про нього в сторонніх, це — найімовірніша гіпотеза. Коротко кажучи, я дійшов висновку, що після вбивства Беппо не лише не відкладе, а, навпаки, пришвидшить свої пошуки. Він спробує випередити поліцію, остерігаючись, аби вона не дізналася про його таємницю. Звісно, я не міг бути впевнений, що він не знайшов перлину в бюсті, яка належала Гаркеру. Я не знав напевно, що це саме перлина, але для мене було ясно, що він щось шукає, адже розбивав вкрадені бюсти лише в тих місцях, де було світло. У Гаркера був один із трьох бюстів, тому шанси розподілилися саме так, як я вам казав: один шанс «проти» і два — «за». Залишалися два бюсти, і було ясно, що він почне з того, який перебуває в Лондоні. Я попередив мешканців будинку, щоб уникнути другої трагедії, і ми досягли блискучих результатів. До цього часу я вже твердо знав, що ми полюємо за перлиною Борджіа. Ім’я вбитого зв’язало всі факти воєдино. Залишався всього один бюст — той, який перебував у Редінґу, — перлина могла бути лише там. Я придбав цей бюст у вашій присутності. І ось перлина.

Ми трохи помовчали.

— Авжеж, — озвався Лестрейд, — багато разів переконувався у ваших надзвичайних здібностях, містере Голмс, але з такою майстерністю мені ще зустрічатися не доводилося.

— Дякую! — вклонився Голмс. — Дуже дякую!