Спілка рудих

Пригода зі самотньою велосипедисткою

У 1894–1901 роках Шерлок Голмс працював дуже напружено. Мабуть, жодне серйозне розслідування за ці вісім років не оминуло його порад. Приватні слідства, в яких він відіграв значну роль, обчислюються сотнями, причому багато з них виявилися напрочуд заплутаними та незвичайними. Який підсумок цього періоду часу? Безліч блискучих перемог і кілька, на жаль, неодмінних невдач. Оскільки я зберіг якнайдокладніші нотатки про всі справи й часто сам брав у них участь, мені, звісно, важко вирішити, що ж найбільше гідне опублікування. Притримуватимуся свого старого правила: віддавати перевагу тим випадкам, які цікаві не з точки зору жахливості злочину, а з точки зору тонкощів і драматичної несподіванки розкриття. Ось чому мені хотілося б описати справу міс Вайолет Сміт, самотньої велосипедистки з Чарлінґтона, і вельми цікаве розслідування, яке обірвалося несподіваною трагедією. Я б не сказав, що ця справа занадто яскраво ілюструвала дивовижний дар, який здобув моєму приятелю заслужену славу. Однак є в ній певні особливості, завдяки яким вона займає визначне місце в хроніці злочинів, з яких я черпаю матеріал для моїх правдивих нарисів.

Ось нотатник 1895 року. Зафіксовано, що вперше ми побачили міс Вайолет Сміт у суботу 23 квітня. Пригадую, що її візит був дуже небажаний для Голмса, бо його цілком поглинула одна складна та загадкова справа — переслідування, якого зазнав Джон Вінсент Гартен, відомий тютюновий магнат-мільйонер. Голмс найбільше любив точну, поглиблену та зосереджену роботу думки і терпіти не міг, коли його відволікали від цікавої справи. Але треба було мати виняткову черствість, аби відмовитися вислухати молоду вродливу жінку, високу, струнку та горду, як королева, котра прийшла до нас на Бейкер-стрит пізно ввечері, благаючи про допомогу. Голмс запевняв, що не має часу, але це було марно, бо молода леді, мабуть, твердо вирішила, що не піде, поки Голмс її не вислухає, і вигнати її можна було хіба що силою. Шерлок змирився і, втомлено всміхаючись, запропонував чарівній відвідувачці сісти та розповісти, що ж її так стривожило.

— Вже, певна річ, не здоров’я! — резюмував детектив, окинувши її швидким проникливим поглядом. — У такої завзятої велосипедистки поганого здоров’я й бути не може!

Та глянула на свої ноги: справді, край черевика був трохи стертий від постійного зіткнення з педаллю велосипеда.

— Авжеж, я багато їжджу на велосипеді, містере Голмс, і це має прямий стосунок до мети мого візиту.

Голмс підійшов до гості й узяв її за руку (наша відвідувачка не носила рукавичок). Почав розглядати її руку так уважно та безпристрасно, як учений роздивляється рідкісного представника тваринного або рослинного світу.

— Ви, сподіваюся, пробачите мені. Такий уже маю фах, — сказав він, опускаючи руку гості. — Я мало не помилився: вирішив було, що ви друкарка. Але, певна річ, ви займаєтеся музикою. Ватсоне, зверніть увагу на сплющені подушечки пальців. Характерно як для піаніста, так і для друкарки. Але у вашому обличчі спостерігаю натхнення, — Шерлок м’яким рухом обернув її обличчя до світла. — Друкаркам воно невластиве. Сумнівів немає, наша гостя займається музикою.

— Аякже, містере Голмс, я вчителька музики.

— І живете за містом, судячи з кольору обличчя.

— Ви не помилилися. Близько Фарнема на кордоні з Сурреєм.

— Чудове місце. У нас із ним пов’язано багато спогадів. Пригадуєте, Ватсоне, чим ми займалися там із Арчибальдом Стенфордом, котрий фальшував документи? Ну, гаразд. Розкажіть нам, міс Вайолет, що ж із вами сталося неподалік від Фарнема на кордоні з графством Суррей?

Молода жінка дуже чітко й точно виклала свою вельми дивну пригоду.

— Мій покійний батько, містере Голмс, Джеймс Сміт був диригентом оркестру в одному театрі. Коли він помер, у нас із мамою не виявилося жодної близької людини, крім мого дядька, Ральфа Сміта. Але він поїхав до Африки двадцять п’ять років тому, і ми нічого про нього досі не знаємо. Після смерті батька ми залишилися зовсім без грошей. І ось нам якось повідомили, що в «Таймс» надрукували оголошення про те, що нас хтось шукає. Можете легко уявити собі наше хвилювання. Ми вирішили, що хтось залишив нам спадщину, і відразу подалися до юриста, ім’я якого було зазначене в оголошенні. У правника нам відрекомендували двох джентльменів, містера Каррузерса та містера Вудлі, що повернулися додому з Південної Африки. Ці джентльмени заявили нам, що дядько був їхнім приятелем і що він помер у злиднях кілька місяців тому в Йоганнесбурзі. Вмираючи, дядько попросив їх знайти нас і допомогти нам, якщо виникне потреба. Нам здалося дивним, що дядько Ральф, котрий нас навіть знати не хотів, коли був живий, раптом, вмираючи, виявив таку турботу. Однак містер Каррузерс пояснив, що дядько дізнався про смерть брата лише перед самою своєю смертю й дуже турбувався про нашу долю.

— Даруйте, — сказав Голмс, — а коли відбулася ця бесіда?

— У грудні минулого року, чотири місяці тому.

— Прошу, продовжуйте.

— Цей містер Вудлі відразу ж викликав у мене огиду. Він стріляв у мене очима — вульгарний чоловік із одутлим обличчям, рудими вусами та прилизаним чубом. Він мені здався мерзенним, і я була впевнена, що Сиріл не схвалив би таке знайомство.

— Його ім’я Сиріл? — всміхнувся Шерлок.

Молода відвідувачка засміялася й почервоніла.

— Атож, містере Голмс, його ім’я Сиріл Мортон. Він інженер-електрик, і, сподіваюся, ми візьмемо шлюб наприкінці літа. Господи, але як так вийшло, що я про нього згадала? А лише ж хотіла сказати, що цей містер Вудлі здався мені огидним, а містер Каррузерс, котрий був набагато старшим, справляв швидше приємне враження. Темноволосий. Колір обличчя жовтуватий, нездоровий. Чисто поголений. У нього хороші манери та приємна посмішка. Він майже весь час мовчав, спитав лише, які кошти залишилися після смерті батька, і, дізнавшись, що ми бідуємо, запропонував, щоб я вчила музиці його єдину доньку, якій десять років. Я відповіла, що мені не хотілося б залишати мати саму, але він сказав, що на суботу та неділю я зможу їздити додому. Він платитиме мені сто гіней на рік — певна річ, добрі гроші. Зрештою, я погодилася й подалася жити в Чилтерн-Ґрейндж, за шість миль від Фарнема. Містер Каррузерс був удівець, господарство вела економка, дуже поважна жіночка похилого віку — місіс Діксон. Дівчинка була просто чудо. Одним словом, все складалося якнайкраще. Сам містер Каррузерс був дуже чемний, любив музику, відтак вечори минали дуже приємно. А щосуботи я їздила додому до міста.

Першою хмаркою, що затьмарила моє життя, був приїзд містера Вудлі, того самого чоловіка з рудими вусами. Він приїхав на тиждень, але цей тиждень видався мені довшим, ніж три місяці! Це був жахливий чоловік, до всіх чіплявся й усіх тиранив, але найгіршим було його ставлення до мене. Він залицявся до мене напрочуд наполегливо, дуже вульгарно, без угаву хизувався своїм багатством, повторював, що якби я вийшла за нього заміж, то мала б найкращі діаманти в Лондоні, і нарешті, коли я заявила йому, що не бажаю мати з ним нічого спільного, він обійняв мене, незважаючи на мій опір, і запевнив, що не відпустить, поки я його не поцілую. Він був дужий, і я не змогла вирватися з його обіймів. На щастя, тут увійшов містер Каррузерс і буквально відтягнув його від мене, після чого нахаба накинувся на господаря будинку, збив його з ніг і вдарив в обличчя. На цьому перебування містера Вудлі в будинку як гостя скінчилося. Містер Каррузерс вибачився переді мною наступного дня та запевнив, що я більше ніколи не зазнаю такого приниження, — він про це подбає. Справді, містер Вудлі з того часу зник.

Тепер, містере Голмс, переходжу до події, яка спонукала мене звернутися до вас за порадою. Щосуботи я їжджу на станцію Фарнем велосипедом, аби встигнути на потяг о 12.22. Дорога від Чилтерн-Ґрейндж до станції безлюдна, особливо вона безлюдна там, де з одного боку розлігся Чарлінґтонський пустир, а з іншого — ліси навколо Чарлінґтон-холу. Ця ділянка дороги тягнеться більше милі, і важко собі уявити пустельнішу місцевість. Рідко коли зустрінеш фіру або самотнього селянина. І так аж до самого Круксбері-гілл, де дорога виходить на шосе. Проїжджаючи цією місциною два тижні тому, я випадково озирнулася й побачила велосипедиста на відстані приблизно двохсот ярдів від мене. Це був чоловік середнього віку, і я помітила в нього коротку чорну борідку. Потім я озирнулася знову, але велосипедист зник, тож я про нього й забула. Уявіть собі моє здивування, містере Голмс, коли, повертаючись назад у понеділок, я помітила того самого велосипедиста в тому самому місці. Моє здивування посилилося, коли та сама історія точно повторилася й наступної суботи, а потім і в понеділок. Велосипедист весь час тримався на певній відстані від мене, і я ніяк не могла б назвати його поведінку настирливою. І все ж у цьому було щось дивне та неприємне. Я розповіла все містерові Каррузерсу, він стривожився й сказав, що замовив коня та легкий ресорний візок, тому я більше не буду їздити сама цією безлюдною дорогою.

Коня разом з возом нам обіцяли доставити цього тижня, але чомусь не спромоглися, і сьогодні вранці мені довелося знову їхати самій велосипедом до станції. Коли під’їжджала до Чарлінґтонського пустиря, то озирнулася — знову той самий велосипедист. Він продовжував триматися від мене на відстані, і я не могла розгледіти його обличчя, але одне безсумнівне: я його не знаю. На ньому був темний костюм, на голові кепка. Що стосується рис його обличчя, то я чітко бачила лише чорну бороду. Чомусь сьогодні я не була налякана. Мене охопила цікавість: хто він і що йому від мене потрібно. Я скинула швидкість, він зробив те саме. Я зупинилася, зупинився й він. Ну, гаразд! Там, де дорога круто завертає, я хутко промчала поворот, а потім різко зупинилася й вирішила зачекати. Я гадала, що він вилетить з-за повороту й проскочить повз мене, не встигнувши зупинитися. Але ж де там! Він так і не з’явився. Я сіла на велосипед і поїхала назад. Ось і поворот, за ним видніється добра миля дороги, але велосипедист зник. Але ж дорога ніде не відгалужується! Куди ж він зник?

Тут Голмс усміхнувся та задоволено потер руки.

— Авжеж, випадок своєрідний, що й казати, — видихнув він. — Чи не могли б ви повідомити, скільки часу минуло з того моменту, як ви проїхали поворот, і до того, як побачили, що на дорозі порожньо?

— Не більше двох-трьох хвилин.

— Отже, він не міг встигнути за цей час ні сховатися, просуваючись назад дорогою, ні завернути, бо жодних відгалужень у дороги немає.

— Навіть одного.

— Тоді він звернув на якусь стежку ліворуч або праворуч.

— Тільки не на пустирі. Я б його побачила.

— За допомогою методу виключення маємо зробити вис­новок, що велосипедист поїхав у бік садиби Чарлінґтон-хол, яка стоїть, якщо не помиляюся, неподалік від дороги. Що ще можете сказати?

— Нічого, містере Голмс, крім того, що це дуже мене схвилювало, і я збагнула, що не заспокоюся, доки не знайду вас і не попрошу щось порадити.

Якийсь час Голмс мовчав.

— А де працює той джентльмен, із котрим ви заручені? — нарешті озвався він.

— У компанії «Мідленд електрик», у Ковентрі.

— Чи міг би він несподівано навідати вас, не повідомивши попередньо про свій візит?

— Що ви, містере Голмс! Ніколи в житті. Я достатньо доб­ре його знаю!

— У вас є інші шанувальники?

— Було кілька до того, як я познайомилася з Сирілом.

— А пізніше?

— Потім цей жахливий Вудлі, якщо, ясна річ, можна назвати його шанувальником?

— А ще хтось?

Наша чарівна відвідувачка була, мабуть, дещо збентежена.

— То хто ж? — не здавався Шерлок.

— Не знаю, можливо, це моя бурхлива уява, але іноді мені здається, що містер Каррузерс, у котрого я працюю, не зовсім до мене... байдужий. Адже ми стільки часу буваємо разом! Я йому акомпаную вечорами. Він ніколи й словом не обмовився ні про що. Справжній джентльмен. Але ви ж знаєте, що будь-яка дівчина здогадується про такі речі навіть без слів.

— Гм, — насупився Голмс. — Чим він заробляє на життя?

— Він заможний чоловік.

— Він не тримає коней?

— Ні, хоча й цілком забезпечений. Разів зо два або тричі на тиждень він вирушає до міста. Його цікавлять акції південноафриканських золотих копалень.

— Я попрошу, міс Сміт, повідомляти мені про всі подальші події. Я зараз дуже зайнятий, але знайду час, щоб порозпитувати про те, що стосується вашої справи. А поки що, будь ласка, не вдавайтеся до якихось кроків без мого відома. До побачення, і сподіваюся, що ми почуємо від вас хороші новини.

Відвідувачка пішла.

— Що ж, це природно, що в такої дівчини є шанувальники, — промовив Голмс, пихкаючи люлькою. — Й один із них вирішив її переслідувати велосипедом на безлюдній дорозі. Мабуть, її таємний залицяльник. Але, між іншим, Ватсоне, у цій справі є й цікаві деталі, що схиляють до роздумів.

— Хочете сказати: дивно, що цей шанувальник з’являється лише на одній ділянці дороги.

— Вгадали. Насамперед треба з’ясувати, хто живе в Чарлінґтон-холі. Потім варто дізнатися, що пов’язує Каррузерса та Вудлі, оскільки ясно, що вони зовсім різні люди. Чому обоє почали з таким завзяттям шукати родичів Ральфа Сміта? Ще одна неясність: що це за дивний господар, котрий платить гувернантці платню вдвічі вищу за середню, та водночас не тримає коней, хоча живе за шість миль від станції? Так, Ватсоне, все це дивно, дуже дивно.

— Поїдете туди?

— Ні, любий Ватсоне. Поїдете ви. Зрештою, можливо, це якась дріб’язкова інтрижка, і я не можу заради неї припиняти важливе розслідування. У понеділок рано вранці їдьте до Фарнема, сховайтеся неподалік від Чарлінґтон-холу, спостерігайте та дійте на власний розсуд. Потім маєте дізнатися, хто живе в тому Чарлінґтон-холі, повернутися та розповісти мені все, про що дізналися. А тепер, Ватсоне, більше жодного слова про цю справу, поки в нас немає надійних фактів, які б допомогли вирішити це питання.

Від нашої відвідувачки ми дізналися, що потяг, яким вона повертається в понеділок, відходить від Ватерлоо о 9-й годині 50 хвилин. Тому я вирушив із дому дуже рано й виїхав о 9-й годині 13 хвилин. На станції Фарнем мені пояснили, де розташований Чарлінґтон-хол, тож я знайшов його без зусиль. Помилитися було неможливо: з одного боку дороги тягнеться пустир, а з іншого — живий тин зі старих тисів, за яким починається парк із чудовими деревами. Головні ворота парку складені зі замшілого каменю, й обидві колони увінчані позеленілими шляхетними гербами. Крім головного входу, я помітив кілька стежин між тисами. Будинок не було видно з дороги, але все навкруги свідчило про занедбаність і запустіння.

Рівнина була всіяна золотими островами квітучого дроку, який так і палав у променях яскравого весняного сонця. Я сховався за одним із таких острівців так, аби бачити і ворота садиби, і доволі велику ділянку дороги з обидвох боків. На дорозі ж не було ні душі. Потім я побачив велосипедиста. Він їхав у напрямку до станції. Був у чорному костюмі, і я помітив, що має темну бороду. Він досягнув того місця, де починався маєток Чарлінґтон, зістрибнув із велосипеда, пішов, ведучи його до однієї зі стежин, і зник за тисами разом із своїм транспортом.

Минуло чверть години, коли я побачив нашу велосипедистку — вона поверталася зі станції. Порівнявшись із садибою Чарлінґтон, вона озирнулася. Кілька хвилин опісля велосипедист випірнув із своєї схованки, сів на велосипед і подався за нею. Ніде навкруги — від горизонту й аж до виднокраю — не було ні душі; лише дві самотні постаті — витончена дівчина, котра трималася дуже прямо, а на певній відстані від неї, пригнувшись до самого керма, переслідувач-бородань, котрий щось замислив. Юнка озирнулася та скинула швидкість. Він зробив те ж саме. Вона зупинилася, і він зупинився, зберігаючи відстань у двісті ярдів. Її наступний рух був сміливим і несподіваним. Дівчина повернула велосипед і кинулася йому назустріч! Однак він виявив не менше спритності й помчав назад. Потім вона повернула й поїхала собі. Її голова була гордо піднятою, немов вона не бажала більше помічати свого переслідувача. Останній також повернув і поїхав за нею, зберігаючи ту саму дистанцію, і нарешті обидва силуети зникли за поворотом.

Я не покинув свого сховку. І правильно зробив, бо незабаром знову побачив велосипедиста — той повертався назад. Біля воріт садиби завернув і зліз із велосипеда. Впродовж кількох хвилин я все ще міг його бачити: чолов’яга стояв під деревами, і мені здалося, що він поправляє краватку. Потім він стрибнув на велосипед і поїхав алеєю, що веде до будинку. Я побіг до огорожі. Крізь дерева розгледів старий сірий будинок у стилі Тюдорів, що наїжачився димарями, але оскільки алея сунула крізь густий чагарник, велосипедиста більше видно не було.

У будь-якому разі, мені здалося, що я непогано попрацював, і в чудовому настрої повернувся до Фарнема. Місцевий агент із продажу нерухомого майна не міг мені нічого розказали про Чарлінґтон-хол і порадив звернутися до відомої фірми на Пел-Мел. Я зайшов туди дорогою додому. Представник фірми виявився самою люб’язністю. «Я хотів би орендувати Чарлінґтон-хол на літо?» «На жаль, це неможливо. Пізно. Будинок здали приблизно місяць тому. Орендаря цього будинку звуть містером Вільямсоном. Вельми поважний літній джентльмен». Солідний представник більше нічого, на жаль, повідомити не зміг, оскільки фірма зберігає ділові операції клієнтів у суворій таємниці.

Увечері Шерлок Голмс дуже уважно вислухав мою розлогу доповідь, але аж ніяк не похвалив мене, на що я, зізнаюся, таки сподівався. Навпаки, його суворе обличчя стало ще похмурішим, коли він коментував те, що я зробив, і те, що мав зробити.

— По-перше, мій любий Ватсоне, ви невдало вибрали пункт для спостереження. Треба було сховатися за огорожею — тоді ви змогли б побачити цікаву нам особу зблизька. Ви ж були від нього за кількасот ярдів і тому можете повідомити навіть менше, ніж міс Сміт. Вона вважає, що не знає велосипедиста. Я ж, навпаки, переконаний, що вона з ним знайома. Інакше навіщо б він намагався триматися від неї якнайдалі? Кажете, що він низько пригнувся над кермом. Це також для того, щоб сховати обличчя! Словом, ви наробили чимало дурниць. Цей велосипедист зник у будинку, і ви хотіли з’ясувати, хто він. Для цього подалися до лондонського агента з нерухомості!

— А що мені було робити? — я починав гарячкувати.

— Що? Піти до найближчого шинку! Центру всіх місцевих пліток. Там би вам повідомили ім’я будь-якого мешканця будинку — від господаря до посудомийки. Вільямсон! Це зовсім нічого мені не каже. Якщо він літній чоловік, то не може бути велосипедистом, котрий зумів успішно уникнути погоні цієї молодої, міцної спортсменки. Що нам дала ваша поїздка? Нічого, крім того, що наша відвідувачка сказала нам правду. Та я й не сумнівався в цьому. Як був упевнений і в тому, що між велосипедистом і Чарлінґтон-холом є зв’язок. Цей маєток орендував якийсь Вільямсон. Що з цього випливає? Анічогісінько. Ну-ну, не хвилюйтеся. До наступної суботи мало що можемо змінити, а наразі я сам дещо розвідаю.

Вранці ми отримали листа від міс Сміт. У ньому вона коротко й точно описувала всі ті події, які я бачив на власні очі. Та була дуже важлива приписка:

«Я впевнена, що ви збережете в таємниці те, що зараз напишу: мій господар зробив мені пропозицію, і перебування в його будинку стало для мене важким. Переконана, що він має глибоке та гідне поваги почуття. Але я заручена з іншим. Він прийняв мою відмову дуже серйозно, але делікатно. І все ж ви можете легко уявити собі, якою напруженою стала атмосфера в оселі».

— Здається, наша чарівна клієнтка потрапила в халепу, — зауважив Голмс, прочитавши листа. — У цій справі більше цікавих особливостей і можливих ускладнень, ніж я думав спочатку. Мабуть, не завадить мені провести один день на лоні природи. Я поїду сьогодні в другій половині дня та перевірю на місці кілька наявних у мене теорій.

День Голмса на лоні природи скінчився несподівано: він повернувся пізно ввечері з розсіченою губою та синцем на чолі, не кажучи вже про те, що весь його вигляд був такий, що Скотленд-Ярд міг би природно зацікавитися ним самим. Пригоди, які детектив пережив вдень, мабуть, додали йому величезного задоволення, і він реготав від душі, розповідаючи про них.

— Я веду сидяче життя, і трішки розім’ятися на свіжому повітрі дуже корисно, — повідомив детектив. — Ви знайте, що я непогано оволодів старовинним англійським видом спорту — боксом. Це мені дуже допомогло. Інакше все могло б скінчитися дуже кепсько.

Я попросив його розповісти, що ж сталося.

— Я знайшов той паб — пригадуєте, радив вам почати з нього — і натяками задав господареві кілька запитань. Балакучий шинкар розповів мені все, що я хотів. Виявилося, що Вільямсон, сивобородий мешканець Чарлінґтон-холу, живе зовсім сам, якщо не брати, звісно, до уваги слуг. Є чутки, що він був священиком. Однак два випадки, що сталися за час його короткого перебування в цій садибі, здалися мені дивними як для священика, і потім я розпитав у церковному управлінні. Мені відповіли, що такий священик є насправді, але його репутація дуже сумнівна. Господар також розповів мені, що до цього Вільямсона на суботу та неділю з’їжджається весела компанія, особливо виділяється один джентльмен із рудими вусами на ім’я Вудлі — він у Чарлінґтон-холі частий гість. Не встиг він це сказати, як двері відчинилися, й увійшов містер Вудлі власною персоною — він пив пиво в сусідній кімнаті й чув усю нашу розмову. Відтак він одразу накинувся на мене. Хто я такий? Що мені потрібно? Якого біса я ним цікавлюся? І почав лаятися останніми словами. Закінчив цей потік коротким, але потужним ударом. Я ухилився, але не дуже вдало. Зате наступні кілька хвилин були чудові — Вудлі замахнувся вдруге, але його випередив мій прямий удар лівою. Щодо мене, результат маєте перед очима. Зате містера Вудлі довелося везти додому підводою. Так закінчилася моя прогулянка. Маю зізнатися, що якщо не брати до уваги величезного задоволення, отриманого мною особисто, користь від мого перебування на кордоні з графством Суррей майже така сама, як і від вашої поїздки!

У четвер прийшов ще один лист від нашої клієнтки.

«Вас не здивує, звісно, містере Голмс, — писала вона, — що я покидаю будинок містера Каррузерса. Навіть велика платня не може примирити мене з дискомфортом цієї ситуації. Нам нарешті доставили візок і коня, і якщо раніше безлюдна дорога була небезпечною, то тепер цієї небезпеки більше немає. Я змушена залишити будинок містера Каррузерса не лише тому, що почуваюся з ним ніяково, але й тому, що той мерзотник, про котрого я вам розповідала, містер Вудлі, з’явився знову. У нього завжди була відразлива зовнішність, але тепер він просто страшний. З ним, імовірно, стався нещасний випадок: все обличчя стало розпухлим. Я бачила його у вікно, але, на щастя, не зустрілася з ним. Він довго говорив про щось із містером Каррузерсом, котрого помітно схвилював цією бесідою. Мабуть, Вудлі живе неподалік, бо не ночував у будинку, а вранці я знову його побачила —він продирався крізь кущі. Якби садом вештався дикий звір, то я, чесно кажучи, була б менше налякана. Важко передати словами ту огиду та той страх, які викликає в мені цей чоловік. Як може містер Каррузерс терпіти його хоча б одну секунду? Втім, усі мої переживання закінчаться цієї суботи».

— Будемо сподіватися, Ватсоне, будемо сподіватися, — спохмурнів Голмс. — Мабуть, сіті дуже складної інтриги плетуться навколо цієї молодої жінки, і наше завдання — простежити за тим, щоб її ніхто не чіпав у суботу. Гадаю, Ватсоне, мені таки доведеться викроїти час і поїхати з вами разом у суботу, інакше наше цікаве, хоча й незакінчене розслідування може виявитися історією із сумним кінцем.

Зізнаюся, що я досі не ставився до цієї справи занадто серйозно. Мені вона здавалася дивною, химерною, але аж ніяк не небезпечною. Нічого не було дивного в тому, що незнайомець шукав нагоди зустрітися з гарненьким дівчиськом. Як можна вважати його небезпечним, якщо йому бракувало хоробрості навіть наблизитися до неї, і він кинувся навтьоки, коли вона сама спробувала це зробити! Негідник Вудлі був чоловіком іншого штибу, але після того єдиного випадку, про який вона нам розповіла, він залишив юнку в спокої, і коли знову зайшов до Каррузерса, то навіть не зустрівся з нею. Велосипедист був, без сумніву, одним із недільних гостей Чарлінґтон-холу, про які розповідав шинкар. Але хто він такий і чого домагався, залишалося неясним. Я збагнув, що за всіма цими незрозумілими подіями може критися трагедія, лише коли побачив, як Голмс, налаштований дуже серйозно та рішуче, йдучи, сховав до кишені револьвер.

Дощ скінчився, і ранок був чудовий. Наші очі, втомлені від світло-сірих, темно-сірих і жовтувато-сірих тонів Лондона, насолоджувалися фарбами порослого вереском пустиря з острівцями квітучого дроку, що яскраво палав на сонці. Ми йшли з Голмсом широкою піщаною дорогою, насолоджуючись ранковою свіжістю, веселим щебетанням птахів і запахами весни. Дорога подалася в гору. З гряди Круксбері-гіллу ми побачили старий, похмурий Чарлінґтон-хол. Його димарі наїжачилися серед старовинних дубів, однак дерева були молодші, ніж будинок, який вони оточували. Дорога вилася мідною стрічечкою між брунатною пусткою та лісом із буянням зелені. Голмс вказав уперед на чорну цятку, що з’явилася вдалині. Візок! Він рухався нам назустріч.

Голмс вигукнув із розчаруванням:

— Я розрахував час так, аби мати в запасі зайвих півгодини! Але якщо це її візок, отже, вона поспішає до більш раннього потяга, і боюся, Ватсоне, що вона проїде повз Чарлінґтон раніше, ніж до нього дістанемося ми.

Дорога пішла донизу, і візок зник із наших очей. Ми кинулися вперед. Я вже засапався — ось що означає сидячий спосіб життя! Голмс, навпаки, перебував у чудовій формі: його підтримував невичерпний запас нервової енергії. Крок його залишався таким самим швидким і пружним. За сотню ярдів від мене детектив раптом зупинився, і я побачив, як він у розпачі махає рукою. Тієї ж миті з-за повороту з’явився порожній візок, коні мчали щодуху, а віжки волочилися по землі.

— Спізнилися! — закричав Голмс, коли я підбіг до нього, важко хекаючи. — Треба ж бути таким ідіотом! Не подумати про ще один потяг! Вони викрали її, Ватсоне, викрали! А може, навіть і вбили! Хтозна, що сталося! Встаньте на дорозі, зупиніть коня! Ось так. Швидше у візок! Може, нам ще вдасться виправити наслідки моєї помилки.

Ми застрибнули у візок. Голмс розвернув коней, ляснув батогом, і ми помчали. Відразу ж за поворотом нам відкрилася вся дорога між Чарлінґтон-холом і пустирем. Я схопив Голмса за руку.

— Це він! — крикнув я, задихаючись від хвилювання.

Самотній велосипедист мчав нам назустріч. Низько схилившись над кермом, він тиснув на педалі, немов на велосипедних перегонах. Раптом підняв голову, побачив нас, загальмував і зістрибнув із велосипеда. Його синьо-чорна борода дивно виділялася на блідому обличчі, а очі палали, як у лихоманці. Він був приголомшений, побачивши нас у візку.

— Гей, — залементував він, — ану, стійте!

Велосипедист перегородив дорогу своїм транспортним засобом.

— Де ви взяли цей візок? Зупиніться, кажу ж я вам! — заволав він, витягаючи револьвер із бокової кишені. — Зупиніться, або, присягаюся небом, застрелю коня!

Голмс кинув віжки мені на коліна та вистрибнув із візка.

— Ви саме той чоловік, кого ми хочемо бачити. Де міс Вайолет Сміт? — Голмс промовляв швидко та чітко.

— Саме це я й хочу у вас спитати. Ви сидите в її візку. Ви маєте знати, де вона.

— Екіпаж мчав порожнім. Ми зупинили коня, сіли всередину й помчали на допомогу дівчині.

— Боже милий! Господи! Що ж робити? — бідкався незнайомець у розпуці. — Вони схопили її, цей негідник Вудлі та бандит-священик. Хутко, швидше, якщо ви справді її приятель! Допоможіть мені, і ми її врятуємо, навіть якщо для цього буде потрібно, щоб мій труп зогнив у Чарлінґтонському лісі!

Із револьвером у руці він побіг, не тямлячись, до стежки між тисами. Голмс кинувся за ним, я за Голмсом, залишивши коня пастися біля дороги.

— Ось де вони пройшли, — повідомив Голмс, вказуючи на сліди ніг уздовж стежки. — Гей, стривайте-но! А що це там у кущах?

Юнак років вісімнадцяти в одежі конюха, із шкіряними мотузками та гетрами, лежав горілиць зі зігнутими колінами, на його голові була глибока рана. Він був непритомний, але живий. Я поглянув на рану й побачив, що кістку не зачепило.

— Це Пітер, конюх! — кричав незнайомець. — Він її віз! Негідники стягнули його з екіпажа й оглушили. Нехай він лежить. Зараз ми йому допомогти не можемо, але її ще здатні врятувати від гіршої долі, яка тільки може випасти на долю жінки.

Ми помчали стежкою, яка вилася поміж дерев. Коли ми досягнули кущів, що оточували будинок, Голмс зупинився.

— Вони не в будинку. Ось їхні сліди. Вони йдуть ліворуч, до лаврових кущів! Ну, звісно, так і є!

Останні слова він сказав тому, що раптом з-за кущів почувся пронизливий жіночий зойк, сповнений жаху. Потім лемент обірвався, а на найвищій ноті перейшов у хрип.

— Сюди! Сюди! Вони в алеї для гри в кеглі! — верещав незнайомець, продираючись крізь кущі. — Собаки, боягузливі собаки! За мною, джентльмени! Пізно! Пізно! Присягаюся всіма святими, що запізно!

Кущі несподівано розступилися, і ми опинилися на чарівній галявині. На протилежному її боці, під покровом могутнього дуба, стояли троє людей. Наша клієнтка притулилася до дерева, мабуть, втрачаючи свідомість, її рот був зав’язаний хустиною. Перед нею, розставивши ноги, стояв зухвалий на вигляд юнак із обличчям бульдога та рудими вусами. Однією рукою він вперся в бік, іншою тримав батіг, весь його вигляд демонстрував зневажливий виклик. Між ними перебував літній чоловік із сивою бородою. Поверх його легкого вовняного костюму була накинута сутана. Мабуть, він тільки-но дав шлюб, бо поклав Біблію до кишені якраз у ту мить, коли з’явилися ми. Він весело поплескав негідника-нареченого по плечу, немов вітаючи.

— Вони повінчані! — зміг лише вимовити я.

— Уперед! — закричав наш провідник і помчав через галявину, а Голмс і я кинулися за ним.

Коли ми наблизилися, молода леді, боячись упасти, судомно схопилася за дерево. Колишній священик Вільямсон вклонився нам зі знущальною ввічливістю, а негідник Вудлі пихато ступив уперед. Він реготав у захваті від власної витівки.

— Знімай бороду, Бобе, — сказав він, — я тебе відразу впізнав. Ти та твої друзі примчали якраз вчасно для того, щоб я міг відрекомендувати вам місіс Вудлі.

Відповідь нашого супутника була несподіваною. Він зірвав із себе бороду, вона справді була фальшивою, і з люттю відкинув її геть. Виявилося, що в нього довгасте, чисто поголене обличчя нездорового кольору.

— Авжеж, я Боб Каррузерс, — сказав він, цілячись із револьвера у Вудлі, котрий наставив на нього батіг, яким загрозливо розмахував. — І зроблю все, щоб змити образу, завдану цій дівчині, навіть якщо мене за це повісять. Я сказав тобі, негіднику, що з тобою буде, якщо не залишиш її в спокої, і, Бог свідок, я дотримаю свого слова!

— Але ти спізнився, жеребчику. Вона моя дружина!

— Не дружина, а вдова!

Пролунав постріл, і я побачив, як на жилеті Вудлі раптом виступила та розпливлася кривава пляма. Він закрутився на місці й упав навзнак. Смертельна блідість раптом вкрила плямами його огидне обличчя цегляного кольору. Старий Вільямсон, котрий так і не зняв сутани, вибухнув при цьому такою добірною лайкою, якої я ще ніколи не чув, і теж вихопив револьвер, але Голмс його випередив, спрямувавши на нього дуло своєї зброї.

— Годі, — різко вигукнув мій приятель. — Киньте револьвера! Ватсоне, підберіть його. Добре, приставте до його голови. Дякую. А ви, Каррузерсе, віддайте ваш револьвер мені. Досить кровопролиття. Давайте, давайте його сюди!

— Хто ви такий?

— Шерлок Голмс.

— Не може бути!

— Бачу, ви знаєте моє ім’я. Тим краще. Я представлятиму офіційну поліцію надалі до її прибуття. Гей, шановний, послухайте! — крикнув він переляканому конюху, котрий з’явився на краю галявини, під деревами. — Ходіть-но сюди. Візьміть ось цю записку й щодуху женіть до Фарнема. — Він написав кілька слів на аркуші зі свого блокнота. — Віддайте це начальнику поліційного відділку. А поки що замість нього буду я.

Тепер цією трагічною сценою керували могутній розум Голмса та його воля, всі інші учасники лише корилися йому. Вільямсон і Каррузерс занесли пораненого Вудлі в будинок, коли я запропонував руку переляканій дівчині. Пораненого поклали на ліжко, і на прохання Голмса я його оглянув. Я знайшов Голмса в обвішаній старовинними гобеленами їдальні, двоє арештантів сиділи навпроти нього.

— Він буде жити, — заявив я.

— Що? — схопився на ноги Каррузерс. — Я піду нагору та доб’ю його. Ви ж не хочете сказати, що ця дівчина, цей янгол, на все життя залишиться прикутою до цього чудовиська Джека Вудлі?

— Щодо цього можете не турбуватися, — заспокоїв Голмс. — Є принаймні дві причини, через які вона в жодному разі не буде його дружиною. Передусім треба дізнатися про те, чи мав містер Вільямсон право вінчати.

— Я прийняв сан, — озвався старий негідник.

— Якого вас потім позбавили.

— Священик залишиться священиком назавжди.

— Сумніваюся. А як щодо дозволу на укладання шлюбу?

— Маю в кишені.

— У такому разі ви його дістали шахрайським чином. Як би там не було, вінчання з примусу — це не шлюб, а серйозний злочин, у чому ви скоро переконаєтеся. Гадаю, що матимете щонайменше десять років, аби гарненько це обміркувати. Що стосується вас, Каррузерсе, то краще б ви не виймали з кишені цього злощасного револьвера!

— Тепер бачу, що ви маєте рацію, містере Голмс. Але зрозумійте: я кохаю цю дівчину, й уперше дізнався, що означає це почуття. До яких лише не вдавався заходів, щоб уберегти її! І раптом усе пішло шкереберть, і вона опинилася у владі найлютішого негідника в Південній Африці, ім’я котрого жахає всіх від Кімберлі до Йоганнесбурґа. Повірите, містере Голмс? З того часу, як ця дівчина почала в мене працювати, я жодного разу не відпустив її додому саму, бо знав про збіговиська цих негідників. Я щоразу сідав на велосипед і супроводжував її. Певна річ, тримався на певній відстані, та ще й одягав фальшиву бороду, щоб вона мене не впізнала. Міс Сміт така незалежна та горда, що нізащо не залишилася б працювати в мене, якби дізналася, що я всюди її супроводжую.

— Чому ж ви не повідомили її про небезпеку?

— Бо й у цьому випадку вона б мене покинула. Я просто не міг цього зробити. Хоча вона й не кохала мене, для мене було щастям бачити її в своєму обійсті, чути звук її голосу.

— Ось що, — сказав я, — ви називаєте це коханням, містере Каррузерс, а я схиляюся називати це егоїзмом.

— Може, ви й маєте рацію. Але хіба любов і егоїзм не йдуть поряд? Коротко кажучи, я не міг допустити навіть думки, що вона мене покине. Крім цього, плани цих бандитів такі, що їй був потрібен захист. Потім прийшла телеграма, і я збагнув, що тепер вони почнуть діяти.

— Яка телеграма?

Каррузерс витягнув її з кишені.

— Ось вона, — кинув він.

Зміст телеграми був простим і коротким:

«Старий помер».

— Гм! — сказав Голмс. — Мені здається, я бачу весь ланцюг подій і розумію чому телеграма відіграла фатальну роль. Але якщо вже ми все одно сидимо та чекаємо, можливо, ви розповісте нам, що знаєте.

Тут старий негідник у сутані вибухнув лайкою.

— Присягаюся всім святим, — заверещав він, — якщо ти донесеш на нас, Бобе Каррузерс, то я зроблю з тобою те, що ти вчинив із Джеком Вудлі! Щодо дівчат можеш по-телячому тішитися, скільки тобі заманеться, це твоя справа. Але якщо продаси своїх друзів цьому фараону в цивільному, станеш останньої собакою, зрозумів?

— Високопреподобний отче, вам немає потреби так хвилюватися, — Голмс закурив. — Усе й так зрозуміло, і якщо я хотів би дізнатися певні деталі, то лише суто з цікавості. Втім, якщо не хочете розповідати, то я сам зроблю це, і тоді ви побачите, як мало ви можете приховати. Насамперед, ви троє — тобто Вільямсон, Каррузерс і Вудлі — приїхали з Південної Африки в сподіванні на...

— Брехня номер один! — залементував священик. — Я побачив їх уперше два місяці тому й ніколи не був в Африці. Відкусіть, містере-зайдо Голмс!

— Авжеж, ми познайомилися лише два місяці тому, — підтвердив Каррузерс.

— Згода, отже, ви двоє приїхали з Африки. Його високопреподобство — вітчизняного розливу. У Південній Африці ви познайомилися з Ральфом Смітом. І мали підстави припускати, що він довго не протягне. Ви дізналися, що його спадок має отримати племінниця. Ну, як, усе правильно?

Каррузерс кивнув, а Вільямсон знову вибухнув прокльонами.

— Дівчина була найближчою родичкою, і ви знали, що дядько не залишив заповіту.

— Він не вмів ні читати, ні писати, — буркнув Каррузерс.

— Отже, ви приїхали сюди удвох і знайшли дівчину. Ви вирішили, що один із вас одружиться з нею, а інший отримає свою частку від прибутку. Роль чоловіка мав зіграти Вудлі. Чому?

— Ми розіграли це в карти ще на пароплаві. Він виграв.

— Розумію. Ви запросили дівчину до себе як гувернантку, щоб Вудлі міг наглядати за нею. Але вона хутко розкусила цього п’яницю та негідника й навідріз відмовилася знати його. А тут ви покохали дівчину, і вже тому вся ця затія мала провалитися. Думка про те, що вона належатиме цьому негідникові, тепер стала нестерпною для вас.

— Нестерпною, Боже милостивий, саме нестерпною!

— Між вами сталася сварка. Розлючений Вудлі покинув ваш будинок і взявся втілювати свій власний план.

— Мені здається, Вільямсоне, що ми не маємо що повідомити цьому джентльменові! — гірко засміявся Каррузерс. — Атож, ми посварилися. Він ударив мене, я й упав. Тепер, у будь-якому разі, я з ним поквитався за це. Потім він зник. Познайомився з цим псевдосвящеником. Я дізнався, що вони оселилися в тій садибі край дороги. Я відчував, що вони замислили щось недобре, тому не спускав з неї очей. Іноді я заходив до них, щоб дізнатися про їхні плани. Позавчора Вудлі навідав мене з телеграмою, яка сповістила, що Ральф Сміт віддав Богові душу. Він спитав мене, чи я маю намір брати участь в угоді. Я сказав, що ні. Тоді він спитав, чи згоден я одружитися з нею та віддати йому частку спадщини. Я сказав, що погоджуюся, але вона цього не жадає. Тож він заявив: «Видамо її за тебе заміж, а за тиждень-два її настрій зміниться». Я сказав, що не хочу нічого робити силою. Він почав лаятися, як останній негідник, хоча, втім, він таким і є. Заявив, що неодмінно досягне свого, і пішов. Цієї суботи вона їхала від мене. Я дістав екіпаж, аби відвезти її на станцію, але однаково непокоївся, і поїхав за нею велосипедом. Але дівчина вже від’їхала далеченько, і коли я наздогнав візок, було вже пізно. Я це збагнув, коли в транспорті замість неї побачив вас.

Голмс піднявся й кинув недопалок у камін.

— Я виявився таким йолопом, Ватсоне! — зауважив він. — Ви ж мені сказали, що велосипедист поправляв краватку, — пам’ятаєте, коли він йшов доріжкою до будинку. Одного цього було досить, щоб розплутати всю цю історію. У будь-якому разі ми можемо привітати себе з дуже цікавою, можна сказати, унікальною справою. Бачу, що троє полісменів ідуть доріжкою до будинку, і радий, що молодий конюх бадьоро слідує за ними. Таким чином, цілком можливо, що ні він, ні наш вельми цікавий наречений не виявляться жертвами сьогоднішніх пригод. Гадаю, Ватсоне, зараз вам варто звернути свою професійну увагу на міс Сміт. Якщо вона вже оговталася, то ми із задоволенням відпровадимо її додому до матері. Якщо ж вона ще не зовсім отямилася, повідомте їй, що ми збираємося надіслати телеграму молодому електрику до Мідленда. Це буде найкращими ліками. Що стосується вас, Каррузерсе, то вважаю, що ви цілком заслужили прощення за вашу колишню участь у цій змові. Ось, сер, моя візитівка, і якщо мої свідчення зможуть допомогти вам під час суду, я до ваших послуг.

Читач, можливо, зауважив, що мені часто буває важко завершити свої нариси належним чином і повідомити ті остаточні подробиці, які можуть його цікавити, — такою напруженою та бурхливою була наша з Голмсом діяльність. Кожна справа була хіба передмовою до наступної, і як тільки чергова п’єса закінчувалася, її дійові особи випадали з нашого поля зору, бо ми були занадто зайняті, щоб цікавитися їхніми долями. Однак у моїх чернетках є коротенька приписка, що стосується цієї справи. У ній сказано, що міс Вайолет Сміт справді успадкувала значні статки, а зараз заміжня за Сирілом Мортоном, старшим партнером фірми «Мортон і Кеннеді», відомих інженерів-електриків із Вестмінстера. Вільямс і Вудлі постали перед судом за звинуваченням у тому, що насильно відвезли міс Сміт і влаштували ритуал вінчання: Вільямсон був засуджений до семи років, Вудлі — до десяти. Про долю Каррузерса в приписці нічого не сказано, але я впевнений, що до його пострілу з револьвера суд поставився з великою поблажливістю, оскільки Вудлі мав репутацію небезпечного негідника, і кілька місяців в’язниці цілком задовольнили правосуддя.