Спілка рудих

Біржовий клерк

Незабаром після одруження я купив практику в доктора Фаркера в Паддінґтоні. Старий лікар колись мав повно пацієнтів, але пізніше через хворобу (щось на кшталт танцю святого Вітта[3]), а також через похилий вік, їх число помітно зменшилося. Адже люди, і це природно, вважають за краще лікуватися в того, хто й сам здоровий, і мало довіряють медичним знанням людини, не здатної зцілити навіть саму себе. І чим гіршало здоров’я мого попередника, тим більше занепадала його практика, і до того моменту, коли я її купив, вона приносила замість колишніх тисячі двохсот трохи більше, ніж триста фунтів на рік. Але я зважав на свою молодість та енергійність і не сумнівався, що за рік-два пацієнтів буде хоч греблю гати.

Перші три місяці, відколи оселився в Паддінґтоні, я був дуже зайнятий і зовсім не бачився зі своїм приятелем Шерлоком Голмсом. Зайти до нього на Бейкер-стрит мені бракувало часу, а він сам, якщо й виходив кудись, то лише в справах. Тому я дуже зрадів, коли одного червневого ранку, читаючи «Британського медичного вісника» після сніданку, я почув у передпокої дзвінок, а згодом — різкий голос мого доброго товариша.

— А, мій любий Ватсоне, — привітався він, увійшовши до кімнати, — радий вас бачити! Сподіваюся, місіс Ватсон уже оговталася після тих переживань, яких нам довелося зазнати в справі «Знаку чотирьох».

— Дякую, вона почувається чудово, — відповів я, гаряче тиснучи йому руку.

— Сподіваюся також, — продовжував Шерлок, сідаючи в крісло-гойдалку, — що медицина ще не зовсім позбавила вас інтересу до наших маленьких загадок?

— Навпаки! — вигукнув я. — Навіть учора ввечері я ще розбирав свої старі нотатки, а деякі навіть перечитав.

— Сподіваюся, ви не вважаєте свою колекцію завер­шеною?

— Звісно ж, ні! Я б дуже хотів її доповнити.

— І навіть сьогодні?

— І сьогодні також.

— Навіть якщо доведеться їхати до Бірмінґема?

— Куди скажете.

— А практика?

— Не проблема. Попрошу сусіда, він прийме моїх пацієнтів. Я ж його заступаю, коли він кудись їде.

— Ну, і чудово, — зрадів Голмс, відкидаючись у кріслі та кидаючи на мене проникливий погляд з-під примружених повік. — Еге, та ви, бачу, нездужали. Застуда влітку — річ не надто приємна.

— Маєте рацію. Минулого тижня я дуже застудився й аж три дні сидів удома. Але мені здавалося, від хвороби тепер уже й сліду не залишилося.

— Це правда, вигляд у вас цілком здоровий.

— Як же ви здогадалися, що я хворів?

— Мій любий Ватсоне, ви ж знаєте мій метод.

— Метод логічних висновків?

— Ще б пак.

— З чого ж ви почали?

— З ваших домашніх капців.

Я глянув на нове шкіряне взуття, яке було на моїх ногах.

— Але що з ними... — почав було я, та Голмс відповів на запитання раніше, ніж я встиг його скінчити.

— Ваші капці нові, — пояснив він. — Ви їх носите не більше двох тижнів, а підошви, які зараз виставили напоказ, уже підгоріли. Спочатку я подумав, що ви їх намочили, а згодом, коли сушили, спалили. Але потім помітив біля самісіньких підборів паперові ярлики з назвою крамниці. Від води вони, мабуть, відмокли б. Отже, ви сиділи біля каміна, витягнувши ноги до самого вогню, що навряд чи робив хтось здоровий навіть такого вогкого та холодного літа, яке видалося цього року.

Як завжди, після пояснень Шерлока все виявилося дуже простим. Голмс сумно всміхнувся, прочитавши цю думку на моєму обличчі.

— Боюся, що мої пояснення завдають мені лише шкоди, — зауважив він. — Нічим не вмотивовані результати діють на уяву набагато дужче... Ну, готові їхати зі мною до Бірмінґема?

— Певна річ. А що там за справа?

— Все дізнаєтеся дорогою. Внизу на нас чекає екіпаж і клієнт. Їдьмо.

— Хвильку.

Я накидав записку своєму сусіду, забіг нагору до дружини, щоб попередити, що їду, і наздогнав Голмса на ґанку.

— Ваш сусід також лікар? — спитав він, кивнувши на мідну дощечку на сусідніх дверях.

— Авжеж, він купив практику одночасно зі мною.

— І давно вона існує?

— Стільки ж, скільки й моя. З того часу, як побудували ці будинки.

— Ви купили кращу.

— Атож. Але звідки ви про це дізналися?

— По сходах, мій любий Ватсоне. Ваші сходинки дуже стерті підошвами, так, що кожна на три дюйми нижча, ніж у сусіда. А ось і наш клієнт. Містере Голл Пікрофт, дозвольте відрекомендувати вам мого приятеля, доктора Ватсона, — сказав Голмс.

— Гей, кебмене, — додав він, — хльосніть коней, ми запізнюємося на потяг.

Я сів навпроти Пікрофта.

Це був високий, серйозний чоловік із відкритим, приємним обличчям і світлими закрученими вусиками. На ньому був блискучий циліндр та акуратний чорний костюм, який додавав йому вигляду чепуристого клерка із Сіті, насправді так і було. Він належав до тих людей, яких у нас називають кокні[4], але з них походить стільки прекрасних солдатів-волонтерів, а також чудових спортсменів, як із жодного іншого прошарку англійського королівства. Його кругле рум’яне обличчя було веселим від природи, але зараз куточки губ чоловіка опустилися, що додало йому дещо комічного вигляду. Яке нещастя привело його до Шерлока Голмса, я дізнався, аж коли ми сіли у вагон першого класу, і потяг рушив.

— Отже, — видихнув Голмс, — маємо ще більше години вільного часу. Містере Пікрофт, розкажіть, будь ласка, моєму колезі про свою пригоду, як ви розповідали мені, а якщо можна, то й докладніше. Мені також буде корисно простежити хід подій ще раз. Справа, Ватсоне, може виявитися дріб’язковою, але в ній є певні достатньо цікаві обставини, які ви, як і я, так любите. Отже, містере Пікрофт, до справи. Я більше не перериватиму вас.

Наш супутник зиркнув на мене, і його очі спалахнули.

— Найнеприємніше в цій історії те, — почав він, — що в ній я виглядаю цілковитим телепнем. Правда, можливо, все ще залагодиться. Зізнаюся, що не міг вчинити інакше. Але якщо я й цю роботу втрачу, не отримавши нічого натомість, то вийде, що немає у світі більшого дурника, ніж я. Хоч я й не майстер оповідок, але послухайте, що сталося. Я служив у маклерській фірмі «Коксон і Вудгаус» у Дрейпер-Ґарденс, але навесні цього року луснула венесуельська позика (ви, звісно, про це чули) і фірма збанкрутувала. Всі службовці, двадцять сім людей, зрозуміло, опинилися на вулиці. Я працював у них п’ять років, і, коли сталася буря, старий Коксон дав мені блискучу характеристику. Я взявся шукати нове місце, ходив то туди, то сюди, але таких бідолах, як я, скрізь було повно.

Становище було надзвичайно важким. У Коксона я отримував три фунти стерлінгів на тиждень і за п’ять років заощадив сімдесят фунтів, але ці гроші, як і все на світі, скінчилися. Я дійшов до межі, у мене не залишилося грошей навіть на марки та конверти, щоб відповідати на оголошення. Я зносив усе взуття, оббиваючи пороги різних фірм, але знайти роботу не міг.

Коли я вже зовсім втратив надію, то почув про вакантну посаду у великому банкірському домі «Мейсон і Вільямс» на Ломбард-стрит. Наважуся припустити, що ви не надто знайомі з діловим світом Лондона, але можете мені повірити: це один із найбагатших і найсолідніших банків. Пропонувати свої послуги можна було лише поштою. Я надіслав їм запит разом із характеристикою без будь-якої надії на успіх. І раптом зворотною поштою отримую відповідь, що наступного понеділка можу приступити до виконання своїх нових обов’язків. Як це сталося, ніхто не міг пояснити. Кажуть, що в таких випадках управитель просто встромляє руку в купу заяв і витягує навмання першу-ліпшу, ось і все. Але, у будь-якому разі, мені пощастило, і я ніколи так не радів, як тоді. Тижнева платня була навіть більшою на один фунт, а обов’язки мало чим відрізнялися від тих, які я виконував у Коксона.

Тепер підходжу до найдивовижнішої частини моєї історії. Маю вам сказати, що орендую квартиру за Гемпстедом, на Поттерз-стрит, 17. Того ж вечора, коли отримав цього приємного листа, я сидів удома й курив люльку. Раптом зайшла власниця квартири й подала візитівку, на якій було надруковано: «Артур Піннер, фінансовий агент». Я ніколи раніше не чув про нього, тож не уявляв, хто він і чому я йому знадобився, проте попросив домовласницю запросити його нагору. Увійшов темноокий брюнет середнього зросту, з чорною бородою та лискучим носом. Його хода була швидкою, а мова уривчастою, як у людини, котра звикла цінувати час.

«Містер Пікрофт, якщо не помиляюся?» — перепитав він.

«Атож, сер», — відповів я, пропонуючи сісти.

«Ви раніше служили в Коксона?»

«Авжеж, сер».

«А зараз влаштувалися в банкірський дім Мейсона?»

«Саме так».

«Ага, — сказав він. — Бачте, я чув, що ви маєте неабиякі ділові здібності. Мені вас дуже рекомендував Паркер, колишній управитель Коксона».

Я, природно, був дуже задоволений, почувши настільки втішний відгук про себе. Я завжди сумлінно виконував свої обов’язки в Коксона, але мені й на гадку не спадало, що про мене таке кажуть в Сіті.

«Маєте хорошу пам’ять?» — поцікавився Піннер.

«Не нарікаю», — відповів я скромно.

«Ви стежили за курсом паперів останнім часом?»

«Безумовно! Я щоранку переглядаю “Біржовий вісник”».

«Дивовижна сумлінність! — вигукнув він. — Ось де джерело будь-якого успіху! Якщо не заперечуєте, я вас трохи проекзаменую. Скажіть, який курс Ейширських акцій?»

«Від ста п’яти до ста п’яти з чвертю».

«А Об’єднаних новозеландських?»

«Сто чотири».

«Добре, а Брокенгільських англійських?»

«Від ста семи до ста семи з половиною».

«Чудово! — вигукнув він. — Просто чудово. Таким я вас собі й уявляв. Хлопчику мій, ви створені для більшого, ніж бути простим клерком у Мейсона!»

Його захоплення, як ви розумієте, мене, звісно, дещо збентежило.

«Та воно наче й так, містере Піннер, — зауважив я, — але не всі про мене такої високої думки. Я не один день побігав, поки знайшов цю вакансію. І дуже радий їй».

«Боже милий, що це ви таке кажете! Хіба ваше місце там? Ось послухайте, що вам скажу. Правда, я не можу негайно ж запропонувати вам посаду, на яку ви заслуговуєте, але порівняно з Мейсоном це — небо і земля. Коли ви починаєте працювати в Мейсона?»

«У понеділок».

«Гм, закладаюся, що ви туди не підете».

«Що, я не піду до Мейсона?!»

«Еге ж, мій любий. До цього часу ви вже будете працювати комерційним директором “Франко-Мідланської компанії бляхарських виробів”, що має сто тридцять чотири відділення в різних містах і селищах Франції, у тому числі в Брюсселі та Сан-Ремо».

Мені відняло мову.

«Але я ніколи не чув про цю компанію», — пробурмотів я.

«Таке можливо. Ми не кричимо про себе на кожному розі, капітал фірми повністю складають приватні внески, а справи йдуть так добре, що реклама просто зайва. Генеральний директор фірми — мій брат Гаррі Піннер, він також її засновник. Знаючи, що я їду до Лондона, він попросив мене знайти йому меткого помічника, парубка, удатного та ділового, з хорошими рекомендаціями. Паркер розповів мені про вас, і ось я тут. Для початку можемо запропонувати вам всього якихось п’ятсот фунтів на рік, але надалі...»

«П’ятсот фунтів?!» — я вражено затулив рота рукою.

«Це на старті. Крім цього, ви отримуватимете один відсоток комісійних із кожного нового контракту, і, можете мені повірити, ваша платня подвоїться».

«Але ж я нічого не тямлю в бляхарських виробах».

«Зате ви розумієтеся на бухгалтерії».

Голова моя пішла обертом, і я ледь всидів на місці. Аж раптом у душу мою закрався сумнів.

«Буду з вами відвертим, сер, — сказав я. — Мейсон призначив мені двісті фунтів на рік, але фірма «Мейсон і Вільямс» — дуже солідна. А про вас я зовсім нічого...»

«Ви незрівнянні! — захоплено вигукнув мій гість. — Саме така людина нам і потрібна. Вас не надуриш. І це дуже добре. Ось вам сто фунтів, і якщо вважаєте, що ми домовилися, сміливо кладіть їх до своєї кишені як аванс».

«Це дуже велика сума, — розгубився я. — Коли маю приступити до роботи?»

«Їдьте завтра вранці до Бірмінґема, — відповів він. — І о першій приходьте в тимчасовий офіс фірми на Корпорейшн-стрит, будинок 126. Я дам вам листа для мого брата. Потрібна його згода. Але, між нами кажучи, вважаю ваше призначення вирішеним».

«Не знаю, як і дякувати вам, містере Піннер», — не міг я отямитися.

«Дурниці, мій хлопчику. Ви маєте дякувати лише самому собі. А тепер ще один-два пункти... так, справжня формальність, але це треба залагодити. Маєте папір? Будьте ласкаві, напишіть: «Згоден зайняти посаду комерційного директора у «Франко-Мідландській компанії бляхарських виробів» із річною платнею 500 фунтів”».

Я написав те, що містер Піннер продиктував мені, і він поклав папірець у кишеню.

«І ще одне запитання, — сказав він. — Як думаєте вчинити з Мейсоном?»

На радощах я зовсім про нього забув.

«Напишу, що відмовляюся від посади», — відповів я.

«Мені здається, що цього робити не слід. Я був у Мейсона й посварився з його управителем через вас. Я зайшов до нього дізнатися про вас, а він почав верещати, що я переманюю його людей і таке інше. Ну, я й не витримав. «Якщо хочете тримати хороших працівників, то платіть їм відповідно», — сказав я спересердя. А він мені відповів, що ви волієте працювати в них за маленьку платню, ніж у нас за велику. «Ставлю п’ять фунтів, — заявив я, — що, коли запропоную йому місце комерційного директора у нас, він навіть не напише вам про свою відмову». «Домовилися! — вигукнув він. — Ми його, можна сказати, зі зашморгу витягли, і він від нас не відмовиться!» Це його точні слова».

«Який нахаба! — обурився я. — Я його й в очі не бачив, а він сміє казати про мене такі речі... Та я тепер нізащо не напишу їм, навіть якщо будете благати!»

«Ну, і чудово. Отже, домовилися, — сказав він, підіймаючись з крісла. — Я радий, що знайшов братові хорошого помічника. Ось вам сто фунтів, а ось і лист. Запам’ятайте адресу: Корпорейшн-стрит, 126. Не забудьте: завтра о першій годині. На добраніч, і хай щастя завжди супроводжує вас, як ви того заслужили».

Ось, наскільки я пам’ятаю, яка в нас відбулася бесіда. Можете собі уявити, докторе Ватсон, як я зрадів цій пропозиції. Я не спав до опівночі, схвильований блискучою перспективою, і наступного дня поїхав до Бірмінґема першим потягом. Після прибуття залишив речі в готелі на Нью-стрит, а сам подався пішки за вказаною адресою.

До призначеного терміну залишалося близько чверті години, але я подумав, що нічого не трапиться, якщо прийду раніше. Будинок 126 виявився великим пасажем, у кінці якого обабіч розташувалися дві великі крамниці, за однією виднілися гвинтові сходи, куди виходили двері різних офісів і відділень місцевих фірм.

Внизу, на початку сходів, на стіні висів великий покажчик із назвою фірм, але скільки я не шукав, а «Франко-Мідландської» там не виявилося. Серце моє впало, і я на кілька хвилин застиг біля покажчика, тупо розглядаючи його та питаючи себе, хто та навіщо надумав жартувати наді мною таким безглуздим чином, аж раптом до мене підійшов незнайомець — точна копія мого вчорашнього відвідувача, тільки цей був чисто поголений, і волосся в нього було дещо світліше.

«Містере Пікрофт?» — спитав він.

«Атож», — підтвердив я.

«Я чекав на вас, але ви прийшли трохи раніше. Сьогодні вранці мені передали листа від мого брата. Він дуже вас хвалить».

«Я шукав на покажчику мою майбутню фірму, коли ви підійшли».

«У нас наразі немає вивіски, ми лише минулого тижня орендували це приміщення. Ну, що ж, ходімо нагору, там і поспілкуємося».

Ми піднялися сходами заледве не під сам дах і опинилися в порожній і брудній кімнатці, обдертій і обшарпаній, з якої вели двері в іншу, таку саму. Сподіваючись побачити великий офіс із рядами блискучих столів і купою клерків, я сторопіло оглянув голе вікно без фіранок, два соснових ослінчики та маленький стіл, які разом із рахівницею та кошиком для паперів складали весь інтер’єр.

«Містере Пікрофт, нехай вас не бентежить наше скромне приміщення, — підбадьорив мене мій новий начальник, помітивши, як витягнулося моє обличчя. — Рим не відразу будувався. Наша фірма доволі багата, але ми не кидаємо гроші на вітер. Прошу вас, сідайте й давайте вашого листа».

Я простягнув йому послання, яке він уважно прочитав.

«О, то ви справили сильне враження на мого брата Артура, — зауважив він. — А мій брат — людина прониклива. Правда, він міряє людей за лондонською міркою, а я — за своєю, бірмінґемською. Але цього разу я послухаюся його поради. Вважайте себе прийнятим на роботу на наше підприємство з сьогоднішнього дня».

«Якими будуть мої обов’язки?» — поцікавився я.

«Ви незабаром завідуватимете великою філією нашої компанії в Парижі, яка має у Франції сто тридцять чотири відділення й поширюватиме англійську продукцію по всій країні. Оформлення торгових замовлень закінчується найближчими днями. А поки що ви залишитеся в Бірмінґемі й робитимете свою справу тут».

«Що саме?» — спитав я.

Замість відповіді він дістав із шухляди столу велику книжку в червоній палітурці.

«Це довідник Парижа, — сказав він, — де зазначено, чим займаються його жителі. Візьміть його додому та випишіть усіх продавців залізних і бляхарських виробів із їхніми адресами. Це дуже важливо для нас».

«Але, мабуть, існують спеціальні довідники за професіями», — зауважив я.

«Вони дуже незручні. Французька система відрізняється від нашої. Одним словом, беріть цей довідник і наступного понеділка на дванадцяту годину принесіть мені готовий список. До побачення, містере Пікрофт. Я впевнений, що вам сподобається в нас, якщо, звісно, ви й надалі будете старанні та кмітливі».

З книжкою в руках я повернувся до готелю. Мою душу охоплювали дуже суперечливі почуття. З одного боку, мене остаточно прийняли на роботу, і в моїй кишені лежало сто фунтів. З іншого — жалюгідний вигляд офісу, відсутність вивіски на стіні й інші дрібниці, які відразу впадають у вічі людині, досвідченій у банківських справах, змушували мене задуматися про фінансове становище моїх нових господарів. Але хай йому грець — аванс я отримав, треба братися до роботи. Весь тиждень я старанно працював, однак до понеділка дійшов лише до літери N. Я вирушив до свого нового шефа та застав його в тій самій обдертій кімнаті. Він звелів мені продовжувати списувати паризьких бляхарів і прийти з готовою роботою в середу. Але й до середи робота все ще не була закінчена. Я сидів над списком аж до п’ятниці, тобто до вчорашнього дня. Вчора я нарешті приніс Піннеру готовий список.

«Дякую вам, — сказав він. — Боюся, що недооцінив труднощі завдання. Цей список мені буде вельми корисний».

«Ще б пак, над цим довелося неабияк попітніти», — підтвердив я.

«А тепер, — заявив він, — попрошу вас скласти список меблевих крамниць, вони також займаються продажем подіб­них до наших виробів».

«Гаразд».

«Приходьте в офіс завтра на сьому годину вечора, щоб я знав, як просувається робота. Але не перевтомлюйтеся. Підіть ввечері до мюзик-холу. Гадаю, це не зашкодить ні вам, ні вашій роботі».

Сказавши це, він засміявся, і на свій жах я раптом помітив на нижньому другому зубі ліворуч золоту пломбу...

Шерлок Голмс навіть руки потер від задоволення, я ж слухав нашого клієнта без розуміння.

— Ваше здивування зрозуміле, докторе Ватсон, — пояснив Пікрофт. — Ви просто не знаєте всіх обставин справи. Пригадуєте, у Лондоні я розмовляв із братом мого господаря? Так от, у нього в роті була точно така сама золота пломба. Я звернув на неї увагу, коли він сміявся, розповідаючи мені про свою сварку з управителем Мейсона.

Тоді я подумки порівняв обох братів і побачив, що голос і фігура у них зовсім однакові й що відрізняються вони лише тим, що можна легко змінити за допомогою бритви або перуки. Сумнівів не було: переді мною був той самий чоловік, котрий приходив до мене в Лондоні. Звісно, буває, що два брати схожі один на одного, як дві краплі води, але щоб у них був однаково запломбований один і той самий зуб — цього бути не могло.

Мій шеф із поклоном відпровадив мене до дверей, і я опинився на вулиці, не розуміючи, де я та що зі мною відбувається.

Сяк-так я дістався до готелю, засунув голову в миску з холодною водою, щоб опритомніти, і почав міркувати, навіщо він послав мене з Лондона до Бірмінґема до самого себе, навіщо написав цього дурнуватого листа? Як я не ламав голову, відповіді на ці запитання не знаходив. І тут мене осінило: поїду до Шерлока Голмса, бо лише він може зрозуміти, у чому тут річ. Того ж дня вечірнім потягом я виїхав до Лондона, щоб іще вранці побачитися з Шерлоком Голмсом і привезти його до Бірмінґема.

Клерк скінчив розповідь про свою дивовижну пригоду. Запанувала мовчанка. Шерлок Голмс багатозначно поглянув на мене й відкинувся на подушки. Вираз його обличчя був вдоволений і водночас критичний, як у гурмана, котрий тільки-но скуштував ковток чудового вина.

— Ну що, Ватсоне, спритно вигадано, га? — реготнув він. — У цьому є щось привабливе для мене. Сподіваюся, ви згодні, що співбесіда з Гаррі-Артуром Піннером у тимчасовому офісі «Франко-Мідландської компанії бляхарських виробів» була б для нас цікавою.

— Так, але як це залагодити? — стенув я плечима.

— Дуже просто, — втрутився в розмову Голл Пікрофт. — Ви обоє — мої друзі, шукаєте роботу, і я, природно, вирішив порекомендувати вас моєму господарю.

— Дуже добре, так і зробимо! — втішився Голмс. — Хочу побачити цього містера і, якщо вдасться, з’ясувати, яку гру він затіяв. Що особливого він знайшов у вас? Чому дав такий великий аванс? Можливо...

Він почав гризти нігті, втупившись відсутнім поглядом у вікно, і до самої Нью-стрит нам більше не вдалося витягнути з нього ні словечка.

Того ж дня о сьомій годині вечора ми втрьох крокували по Корпорейшн-стрит, прямуючи до офісу «Франко-Мідландської компанії».

— Приходити раніше немає потреби, — зауважив клерк. — Він там буває, мабуть, лише для того, щоб бачитися зі мною. Тому до призначеного часу в офісі все одно нікого не буде.

— Це цікаво, — задумався Голмс.

— Ну, що я вам казав, — вигукнув Пікрофт. — Он він іде попереду нас.

Наш супутник вказав на невисокого, білявого, добре одягненого чоловіка, котрий поспішав по іншому боці вулиці. Поки ми його розглядали, Піннер, помітивши навпроти газетяра, котрий махав свіжим числом вечірньої газети, кинувся до нього через вулицю, огинаючи екіпажі й омнібуси, і купив один примірник. Потім із часописом у руках він зник у дверях пасажу.

— Він уже на роботі! — вигукнув Пікрофт. — Ходімо зі мною, я зараз вас відрекомендую.

Услід за нашим супутником ми піднялися на п’ятий поверх і опинилися перед незамкненими дверима. Пікрофт постукав. За дверима почулося: «Увійдіть». Ми зайшли в порожню, майже не мебльовану кімнату, вигляд якої повністю збігався з описом Пікрофта. За єдиним столом із розгорнутою газетою в руках сидів чоловік, котрого ми щойно бачили на вулиці. Він підняв голову, і я побачив обличчя, спотворене таким стражданням, точніше, навіть не стражданням, а безвихідним відчаєм, який буває, коли з людиною сталося невиправне лихо. Його чоло блищало від поту, щоки набули блідого відтінку, що був схожий на черево розпоротої риби, а скляні очі нагадували погляд божевільного. Він дивився на свого клерка, наче бачив його вперше, і з обличчя Пікрофта я зрозумів, що таким він господаря ніколи не бачив.

— Містере Піннер, що з вами, ви хворі? — вигукнув він.

— Атож, щось кепсько почуваюся, — вичавив із себе той. — Що це за джентльмени прийшли з вами? — облизав пересохлі губи.

— Це містер Гарріс із Бермендсі, а це містер Прайс, він місцевий, — сказав наш клерк. — Мої друзі. Вони добре знають офісну справу. Але обоє зараз без роботи. І я подумав, може, у вас знайдуться для них посади.

— Звісно, чому б ні? — крізь силу всміхнувся Піннер. — Я навіть упевнений, що знайдеться. Який ваш фах, містере Гарріс?

— Я бухгалтер, — відповів Голмс.

— Так-так, бухгалтери нам потрібні. А ваш, містере Прайс?

— Я клерк, — відповів я.

— Що ж, і для вас справа знайдеться. Як тільки ми приймемо рішення, я негайно дам вам знати. А зараз прошу вас піти. Заради Бога, залиште мене самого!

Останні слова вирвалися в нього всупереч бажанню. Наче йому забракло сил стримуватися. Ми з Голмсом перезирнулися, а Пікрофт ступив до столу.

— Містере Піннер, ви, мабуть, забули, що я прийшов сюди за подальшими інструкціями, — сказав він.

— Так-так, звісно, містере Пікрофт, — відповів господар офісу несподівано безпристрасним тоном. — Зачекайте мене тут хвильку. Та й ваші друзі нехай почекають. Я буду до ваших послуг за п’ять хвилин, якщо дозволите мені скористатися вашим терпінням такою мірою.

Він піднявся, чемно вклонився, вийшов у сусідню кімнату та зачинив за собою двері.

— Що там таке? — прошепотів Голмс. — Він не втече?

— Ні! — впевнено відповів Пікрофт. — Ці двері ведуть лише в іншу кімнату.

— А з неї немає ще одного виходу?

— Ні.

— Там також порожньо?

— Принаймні вчора там нічого не було.

— Навіщо ж він туди пішов? Мені тут не все зрозуміло. Таке враження, що Піннер раптом із глузду з’їхав. Щось украй налякало його. Але що саме?

— Можливо, він вирішив, що ми з поліції, — припустив я.

— Можливо, — погодився Пікрофт.

Голмс похитав головою.

— Ні, він уже був блідий, як смерть, коли ми увійшли, — заперечив він. — Хіба тільки...

Його слова зупинив різкий грюкіт, що пролунав із сусідньої кімнати.

— Якого біса він гримає у власні двері! — зойкнув Пікрофт.

Стукіт не припинявся. Ми всі очікувально витріщилися на зачинені двері. Обличчя в Голмса стало жорстким. Він був дуже збуджений і схилився вперед.

Потім із сусідньої кімнати раптом долинув тихий звук, якесь булькання, наче хтось полоскав горло, і чимось часто затарабанили по дерев’яній перегородці. Голмс, як скажений, стрибнув через усю кімнату до дверей і штовхнув їх. Вони були замкнені. Ми з Пікрофтом також кинулися до дверей, і всі втрьох натиснули. Зірвалася одна петля, потім друга, і двері з тріскотом звалилися на підлогу. Ми увірвалися всередину. Кімната була порожньою.

Наша розгубленість тривала не більше секунди. У найближчому кутку кімнати виднілися ще одні двері. Голмс кинувся до них і ривком відчинив. За дверима на підлозі лежали піджак та жилетка, а на гаку на власних підтяжках, затягнутих навколо шиї, висів управитель «Франко-Мідландської компанії бляхарських виробів». Коліна його підігнулися, голова неприродно звисала на груди, п’яти, стукаючи по дверях, видавали той незрозумілий грюкіт, який змусив нас насторожитися. В одну мить я обхопив і підняв непритомне тіло, а Голмс і Пікрофт почали розв’язувати гумовий зашморг, який майже зник під багряно-синіми складками шкіри. Потім ми перенесли Піннера в іншу кімнату та поклали на підлогу. Обличчя в нього стало свинцево-сірим, але чоловік був живий, і його фіолетово-сині губи з кожним вдихом і видихом розтулялися та стулялися. Це була жалюгідна подоба того здорового, квітучого чоловіка, котрого ми бачили на вулиці всього півгодини тому.

— Який його стан, Ватсоне? — спитав мене Голмс.

Я нахилився над розпростертим тілом і почав огляд. Пульс, як і раніше, залишався слабким, але дихання поступово вирівнювалося, повіки легко тремтіли, відкривши тонку білу смужку очних яблук.

— Мало не вирушив на той світ, — зауважив я, — але, здається, все обійшлося. Відчиніть, будь ласка, вікно й подайте сюди карафку з водою.

Я розстебнув йому сорочку на грудях, змочив холодною водою обличчя й узявся підіймати й опускати його руки, роб­лячи штучне дихання, поки він нарешті не видихнув на повні груди.

— Тепер усе — лише питання часу, — зауважив я, відходячи від нещасного.

Голмс стояв біля столу, засунувши руки до кишень штанів та опустивши голову на груди.

— Ну, що ж, — сказав він, — час кликати поліцію. Мушу зізнатися, що мені буде приємно посвятити їх у подробиці цієї справи.

— Я все ж нічого не зрозумів, — зізнався Пікрофт, почухавши потилицю. — Якого біса! Навіщо я був їм тут потрібен?

— Усе дуже просто, — махнув рукою Голмс, — мені незрозуміла лише фінальна сцена. — Голмс вказав на підтяжки.

— А все інше зрозуміле?

— Гадаю, що так. А ви, Ватсоне, що скажете?

Я стенув плечима.

— Зовсім нічого не розумію.

— Але ж якщо уважно простежити хід подій, то висновок напрошується сам собою.

— Який же?

— Хвильку. Спочатку повернімося до двох початкових пунктів: спершу заява Пікрофта з проханням прийняти його на роботу в цю безглузду компанію. Сподіваюся, ви здогадуєтеся, навіщо його змусили написати цю заяву?

— Боюся, що ні.

— І все ж вона для чогось знадобилася! Адже, зазвичай, аби взяти людину на роботу, достатньо усної угоди, і цього разу також не було жодних причин робити виняток. Звідси висновок: їм украй був потрібен зразок вашого почерку.

— Але навіщо?

— Справді, навіщо? Відповівши на це запитання, розгадаємо всю загадку. Отже, навіщо ж їм був потрібен ваш почерк? А потім, для чого комусь знадобилося написати щось, підробляючи вашу руку. Тепер другий момент. Як ви зараз побачите, одне доповнює інше. Пригадуєте, як у містера Пікрофта взяли обіцянку не посилати Мейсону письмової відмови від місця, а це означає, що управитель цього банку й досі переконаний, що в понеділок до нього прийшов працювати ніхто інший, як містер Пікрофт.

— Господи! — зойкнув бідолаха Пікрофт. — Яким же я був бовдуром!

— Зараз ви остаточно збагнете, навіщо їм знадобився ваш почерк. Уявіть собі, що людина, котра проникла під вашим ім’ям до Мейсона, не знає вашого почерку. Ясно, його відразу спіймають, і він програє гру, ще не почавши її. Але якщо шахрай знайомий із вашою рукою, то боятися йому нічого. Бо, наскільки я збагнув, Мейсон вас ніколи й в очі не бачив.

— У тому-то й річ, що ні! — застогнав Пікрофт.

— Чудово. Далі, шахраям було вкрай важливо, щоб ви не передумали або випадково не дізналися, що в Мейсона працює ваш двійник. Тому вам дали солідний аванс і відвезли до Бірмінґема, де доручили таку роботу, яка втримала б вас далеко від Лондона хоча б із тиждень. Все дуже просто, як бачите.

— Але навіщо йому знадобилося видавати себе за свого брата?

— І це зрозуміло. Їх, вочевидь, двоє. Один мав замінити вас у Мейсона, а другий відправити вас до Бірмінґема. Запрошувати третього на роль управителя фірми їм не хотілося. Тому другий змінив, наскільки зміг, свою зовнішність і видав себе за свого брата так, що навіть разюча подібність не могла б викликати підозр. І якби не золота пломба, вам би й на гадку ніколи не спало, що ваш лондонський відвідувач і управитель бірмінґемського офісу — одна й та сама особа.

Голл Пікрофт потряс стиснутими кулаками.

— Боже милий! — лементував він. — І чим же займався мій двійник у Мейсона, поки я тут дозволив обвести себе нав­коло пальця? Що ж нам тепер робити, містере Голмс? Що?

— По-перше, не зволікаючи телеграфувати Мейсону.

— Сьогодні субота, банк зачиняється о дванадцятій.

— Це не має значення, там напевно є сторож або швейцар...

— Авжеж, вони тримають спеціального сторожа. Про це якось розповідали в Сіті. У їхньому банку зберігаються значні цінності.

— Чудово. Негайно ж зателефонуємо та дізнаємося в нього, чи все гаразд і чи працює клерк із вашим прізвищем. Загалом, усе ясно. Не розумію одного: чому, побачивши нас, один із шахраїв негайно пішов до іншої кімнати й повісився.

— Газета!.. — почувся хрипкий голос позад нас.

Самогубця сидів на підлозі блідий і страшний, у його очах з’явилися проблиски свідомості, руки нервово розтирали широку червону смугу, залишену зашморгом на шиї.

— Газета! Ну, звісно! — збуджено крикнув Голмс. — Який же я ідіот! Я хотів пов’язати самогубство з нашим візитом і зовсім забув про часопис. Розгадка, безумовно, там.

Детектив розгорнув газету на столі, і переможний вигук зірвався з його уст.

— Погляньте, Ватсоне! — вказав він. — Це лондонська «Івнінґ стандард». Які заголовки! «Пограбування в Сіті! Вбивство в банку Мейсона! Грандіозна спроба грабунку! Злочинця впіймали!» Ось тут, Ватсоне. Читайте. Ми всі вмираємо від нетерпіння.

Це невдале пограбування, зважаючи на те, скільки місця відвела йому газета, було головною подією дня. Ось що я прочитав:

«Сьогодні вдень у Сіті була здійснена зухвала спроба пограбувати банк. Вбили одну людину. Злочинця впіймали. Кілька днів тому відомий банкірський дім «Мейсон і Вільямс» отримав на зберігання цінні папери на суму, що значно перевищує мільйон фунтів стерлінгів. Управитель банку, усвідомлюючи відповідальність, що лягла на його плечі, і розуміючи всю небезпеку зберігання такої величезної суми, встановив у банку цілодобове чергування озброєного сторожа. Отримані цінності помістили в сейфи найновішої конструкції. У цей час у банк на службу прийняли нового клерка, на ім’я Голл Пікрофт, котрий виявився ніким іншим, як знаменитим фальшивомонетником і грабіжником Беддінґтоном, котрого, як і його брата, нещодавно випустили на волю після п’ятирічного терміну в каторжній в’язниці. Якимось чином, як — ще не встановлено, цьому Беддінґтону вдалося влаштуватися до банку клерком. Пропрацювавши кілька днів, він вивчив розміщення комори та сейфів, а також зняв зліпки з потрібних йому ключів.

Зазвичай у суботу службовці Мейсона залишають банк рівно о дванадцятій годині дня. Ось чому сержант поліції Тьюсон, котрий чергував у Сіті, був дещо здивований, коли побачив якогось чоловіка з валізою в руках, котрий виходив із банку о дванадцять хвилин по першій. Запідозривши лихе, він подався за невідомим і після відчайдушного опору затримав його за допомогою констебля Поллока, котрий зреагував негайно. Відразу стало ясно, що скоїли зухвалий і грандіозний грабунок. Саквояж виявився вщент набитим цінними паперами, акціями американської залізниці й акціями інших компаній. Вартість паперів перевищувала сто тисяч фунтів стерлінґів.

Під час огляду будівлі виявили труп нещасного сторожа, засунутий в один із найбільших сейфів, де він пролежав би до понеділка, якби не спритність і винахідливість сержанта Тьюсона. Череп бідолахи розколовся від кількох ударів кочерги, завданих ззаду. Мабуть, Беддінґтон повернувся назад до офісу, зробивши вигляд, що щось там забув. Убивши сторожа та хутко обчистивши найбільший сейф, він спробував сховатися зі своєю здобиччю. Його брат, котрий зазвичай працює разом із ним, цього разу, як встановили наразі, у справі участі не брав. Однак поліція вживає енергійних заходів, щоб визначити його місцеперебування».

— Ми можемо, мабуть, позбавити поліцію зайвих клопотів, — зронив Голмс, кинувши погляд на схилену постать, що скорчилася біля вікна. — Людська натура — дивна річ, Ватсоне. Цей чоловік так сильно любить свого брата, вбивцю та лиходія, що готовий був руки на себе накласти, дізнавшись, що тому загрожує шибениця. Але робити нічого, ми з доктором побудемо тут, а ви, містере Пікрофт, будьте ласкаві, сходіть за поліцією.