Спілка рудих

Частина перша

— Мені здається, місіс Воррен, ви не маєте серйозних причин для турбот, — зауважив Шерлок Голмс, — а мені, особі, чий час все-таки має якусь ціну, немає сенсу вплутуватися в цю історію. Знаєте, я маю чим зайнятися.

І детектив знову взявся за свій величезний альбом із газетними вирізками, маючи намір вклеїти в нього та вписати в покажчик якісь нові матеріали.

Але місіс Воррен, уперта та лукава, як і кожна жінка, твердо наполягала на своєму.

— Торік ви розплутали справу одного мого мешканця, — сказала вона. — Містера Фердела Гоббса.

— Було таке, дріб’язкова справа.

— Але він без угаву розповідав про це: про вашу турботу, сер, про те, як ви зуміли розплутати таємницю. Я згадала його слова тепер, коли й сама перебуваю в пітьмі й оточена таємницею. Впевнена, що ви знайдете час, якщо лише захочете.

Голмс піддавався на лестощі і, маю віддати йому належне, таки був людиною чуйною. Ці дві сили спонукали його, зіт­хнувши, покірливо покласти на місце пензлик для клею та відсунутися від столу разом зі своїм кріслом.

— Ну що ж, місіс Воррен, розповідайте. Не заперечуєте, якщо я куритиму? Дякую. Ватсоне, подайте, будь ласка, сірники! Наскільки я зрозумів, ви стурбовані тим, що ваш новий мешканець не виходить зі свого помешкання, тож ви ніколи його не бачите? Даруйте, місіс Воррен, але коли б я був вашим орендарем, ви б мене частенько й тижнями не бачили.

— Маєте рацію, сер, та тут щось зовсім інше. Я боюся, містере Голмс. Не сплю ночами від страху. Слухати, як він човгає там туди-сюди, із раннього ранку аж до пізнього вечора, і ніколи його не бачити — такого я не витримаю. Мій чоловік нервує, як і я, але він весь день на службі, а мені куди подітися? Чому він ховається? Що накоїв? Крім служниці, я сама в будинку, і мої нерви ж не сталеві.

Голмс схилився до жінки та поклав їй на плече свої довгі, тонкі пальці. Коли він хотів, то виявляв мало не гіпнотичну здатність заспокоювати. Погляд жінки втратив вираз переляку, а риси її стурбованого обличчя набули притаманної їм буденності. Вона сіла у вказане Голмсом крісло.

— Якщо я беруся розплутати загадку, то маю знати навіть найдрібніші подробиці, — мовив він. — Зберіться з думками. Навіть незначна деталь може виявитися найсуттєвішою. Ви кажете, цей чоловік з’явився десять днів тому й заплатив вам за помешкання та харчування за два тижні наперед?

— Він спитав, які будуть мої умови, сер. Я відповіла — п’ятдесят шилінгів на тиждень. На горішньому поверсі маю невеличку вітальню та спальню — відокремлене житло.

— Продовжуйте.

— Він сказав: «Платитиму вам удвічі більше — п’ять фунтів на тиждень, якщо погодитеся на мої умови». Я жінка незаможна, сер, містер Воррен заробляє мало, і такі гроші для мене — суттєва підмога. Він одразу дістав десятифунтову банкноту. «Ви отримуватимете стільки ж кожні два тижні впродовж тривалого часу, якщо погодитеся, — сказав він, — якщо ні, то я з вами жодних справ більше не маю».

— І які ж він виставив умови?

— Так от, сер, він хотів мати ключ від будинку. У цьому нічого дивного немає. Мешканці часто мають особисті ключі. А також, щоб йому не докучали, і ніколи, за жодних обставин не турбували.

— Але ж і в цьому немає нічого надзвичайного.

— Та воно ніби й так, сер, та треба міру знати. А тут яка вже міра. Він у нас десять днів, і ні я, ні містер Воррен, ні служниця жодного разу його не бачили. Ми чуємо, як він там ходить туди-сюди — уночі, вранці, вдень, але з будинку виходив лише першого вечора.

— То першого вечора він таки виходив?

— Атож, сер, і повернувся дуже пізно — ми всі вже лягли спати. Він попередив, що прийде пізно, і просив не замикати двері на засув. Я чула, як він підіймався сходами, це було вже після опівночі.

— А як щодо харчування?

— Він особливо наполягав, щоб їжу ставили на ослінчик за його дверима після того, як він подзвонить. Коли поїсть, дзвонить знову, і ми забираємо тацю з того ж ослону. А якщо йому треба щось іще, то залишає клаптик паперу, на якому написано друкованими літерами.

— Друкованими літерами?

— Авжеж, сер, олівцем. Тільки одне слово й нічого більше. Я принесла вам показати, ось: мило. А ось іще: сірник. Цю записку — «Дейлі ґазетт» — він поклав першого ранку. Я залишаю йому цю газету на ослоні щоранку разом зі сніданком.

— Он як! — Голмс із цікавістю розглядав клаптики паперу, простягнуті йому місіс Воррен. — Це справді не зовсім звично. Бажання відгородитися від людей мені зрозуміле, але навіщо друковані літери? Писати друкованими літерами стомлює. Чому він не пише, як усі? Як ви це поясните, Ватсоне?

— Він хоче приховати свій почерк?

— Але навіщо? Що йому до того, якщо господиня квартири отримає папірець, написаний його рукою? Втім, можливо, ви й маєте рацію... Ну, а чому ж такі лаконічні записки?

— Гадки не маю.

— Це відкриває перед нами цікаві перспективи для міркувань. Написано погано відточеним, фіолетової барви олівцем пересічного взірця. Зверніть увагу, у записки обірвали куточок після того, як її написали, бракує шматочка літери м у слові мило. Підозріло, Ватсоне, чи не так?

— Він чогось боїться?

— Безумовно. На папірці, мабуть, залишився слід, відбиток пальця чи щось іще, по чому його могли б упізнати. То ви кажете, місіс Воррен, що цей чоловік середнього зросту, брюнет і носить бороду. А скільки йому років?

— Молодий, сер, не більше тридцяти.

— На що ви ще звернули увагу?

— Він правильно розмовляв англійською, сер, і все ж, судячи з вимови, я подумала, що він іноземець.

— І він був солідно вдягнений?

— Дуже, сер, справжній джентльмен. Чорний костюм, але нічого такого, що впадало б у вічі.

— Він не називався?

— Ні, сер.

— Не отримував листів, ніхто його не відвідував?

— Аж ніяк.

— Але ви або служниця, певна річ, входите вранці в його кімнату?

— Ні, сер, він сам себе обслуговує.

— Невже! Справжнє диво. Ну, а який у нього був багаж?

— Одна велика коричнева валіза, нічого більше.

— Отакої, не сказав би , що маєте багато інформації. То ви кажете, що з кімнати нічого не виносили, зовсім нічого?

Місіс Воррен витягла з торбинки конверт і витрусила з нього на стіл два використаних сірники та недопалок цигарки.

— Це було на таці сьогодні вранці. Я принесла, оскільки чула, що ви навіть із дрібниць здатні зробити серйозні висновки.

Голмс стенув плечима.

— З цього якихось серйозних висновків не зробиш. Сірниками, звісно, підпалювали цигарки, судячи з того, що обгорів лише кінчик. Коли запалюють сигару або люльку, згорає половина сірника. А недопалок справді цікавий. Кажете, що в цього джентльмена вуса та борода?

— Саме так, сер.

— Тоді не розумію. Цю сигарету, мені здається, міг курити лише гладко поголений чоловік. Адже навіть ваші скромні вуса, Ватсоне, ви б обсмалили.

— Мундштук? — припустив я.

— У жодному разі: зім’ятий кінчик. А, може, у вашому будинку живуть двоє людей, місіс Воррен?

— Та що ви, сер. Він їсть так мало, що я часом дивуюся, як одному цього вистачає.

— Що ж, доведеться чекати ще матеріалів. Зрештою вам немає на що скаржитися. Орендну плату ви отримали, і він спокійний мешканець, хоча, безумовно, не зовсім звичайний. Він вам добре платить, а якщо вважає за краще не показуватися, то, власне, вас це не стосується. У нас немає причин порушувати його самоту, поки немає підстав вважати, що він ховається від закону. Я беруся за цю справу й пам’ятатиму про неї. Повідомте, якщо станеться щось нове, і розраховуйте на мою допомогу, якщо вона знадобиться.

— У цій справі, без сумніву, є певні цікаві особливості, Ватсоне, — сказав він після того, як місіс Воррен пішла. — Вона може виявитися й дріб’язковою. Припустімо, що мешканець просто дивак. Можливо, однак, що справа набагато серйозніша, ніж виглядає на перший погляд. Передусім спадає на гадку, що в покоях місіс Воррен живе зовсім не той, хто їх орендував.

— Чому ви так вирішили?

— На таку думку наводить недопалок, і потім, хіба не було встановлено, що мешканець виходив лише раз і того ж дня, коли винайняв помешкання? Він (або хтось інший) повернувся, коли ніхто в будинку не міг його бачити. У нас немає жодних доказів, що повернувся той самий чоловік, котрий пішов. Також особа, котра орендувала покої, правильно говорила англійською. А ця пише друкованими літерами й сірник замість сірники. Мабуть, знайшов слово в словнику, адже словник дає іменник лише в однині. Стислість, можливо, йому потрібна, щоб приховати незнання англійської мови. Тож, Ватсоне, маємо достатньо підстав підозрювати, що тут відбулася заміна.

— Але з якою метою?

— Наше завдання в тому й полягає, щоб розгадати це. Один можливий шлях до розгадки у нас, мабуть, є.

Детектив дістав свій величезний альбом, куди день у день вклеював вирізані з лондонських часописів оголошення про розшук зниклих, про місце зустрічей тощо.

— О, Господи! — вигукнув він, гортаючи сторінки. — Яке різноголосся стогонів, вигуків, ниття! Який набір надзвичайних подій! Але саме з цього набору людина, котра вивчає незвичайне, може виловити найціннішу інформацію! Мешканець місіс Воррен усамітнився, і йому не шлють листів із побоювання, що розкриється таємниця, яку так хочуть зберегти. Яким же шляхом повідомляти йому про те, що відбувається за стінами будинку? Природно, через газети. Мабуть, іншого способу немає, і, на щастя для нас, можемо обмежитися вивченням однієї газети. Ось вирізки з «Дейлі ґазетт» за останні два тижні. «Леді в чорному боа в ковзанярському клубі Прінса» — це ні до чого. «Невже Джиммі розіб’є серце своїй матері?» — і це навряд чи має до нас стосунок. «Якщо жінка, котра втратила свідомість у Брикстонському омнібусі...» — мене вона не цікавить. «Душа моя тужить за тобою...» — ниття, Ватсоне, справжнісіньке ниття! А ось це підходить більше. Слухайте: «Терпіння. Знайду якийсь певний спосіб спілкуватися. А поки що цей стовпчик. Дж.» Надруковано за два дні після того, як мешканець оселився в місіс Воррен. Підходить, правильно? Таємничий незнайомець, можливо, читає англійською, хоча й не вміє писати. Спробуємо знову натрапити на цей слід. Ну ось, так і є — три дні по тому: «Справа йде на лад. Терпіння та спокій. Хмари розсіються. Дж.» Потім — нічого цілий тиждень. А ось щось конкретніше? «Шлях розчищається. Якщо знайду можливість повідомити, пам’ятай домовлений код — один А, два В тощо. Дізнаєшся незабаром. Дж.» Надруковано в учорашній газеті, а в сьогоднішній — нічого. Все це дуже пасує до випадку з мешканцем місіс Воррен. Чекати залишилося недовго, Ватсоне, впевнений, що проблема з’ясується.

Мій приятель мав рацію. Вранці я застав Голмса, коли він стояв на килимку перед каміном спиною до вогню із задоволеною посмішкою на обличчі.

— Ну, що тепер скажете, Ватсоне! — вигукнув він і вхопив зі столу газету. — «Високий червоний будинок із білими кам’яними карнизами. Четвертий поверх. Друге вікно ліворуч. Коли стемніє. Дж.» Це вже дуже конкретно. Після сніданку ми, мабуть, зробимо невелику розвідку в околицях будинку місіс Воррен... А, місіс Воррен! Маєте якісь новини?

Стрімкість, із якою наша клієнтка вдерлася в кімнату, свідчила про те, що сталося щось дуже важливе.

— З мене годі, містере Голмс! — вигукнула вона. — Треба повідомити в поліцію! Нехай складає валізу та вимітається. Я б одразу ж піднялася до нього й так йому й сказала б, та подумала, що спершу треба порадитися з вами. Але терпець мій урвався, бо якщо вже дійшло до того, що побили мого старого...

— Побили містера Воррена?

— Ну, у будь-якому разі, обійшлися з ним по-свинськи.

— Але хто з ним обійшовся по-свинськи?

— Оце ми й хочемо дізнатися! Сталося все сьогодні вранці, сер. Містер Воррен працює табельником у «Мортона та Вейлайта» на Тоттенгем-Корт-роуд. Виходить він із дому близько сьомої. Так от, сьогодні вранці, не пройшов і десяти кроків вулицею, як його наздогнали двоє, накинули на голову плаща та засунули в кеб, який стояв на узбіччі. Цілу годину возили його, потім відчинили двері та викинули. Чоловік лежав на бруківці, божеволіючи від страху, і, звісно, йому було не до того, куди подівся кеб. Коли ж піднявся, то побачив, що опинився на Гемстед-гіт. Він приїхав додому омнібусом і тепер лежить на канапі, а я відразу помчала сюди розповіс­ти, що сталося.

— Дуже цікаво, — звів брови Голмс. — А він не помітив, як виглядали ті люди, чи не чув, про що говорили?

— Ні, він зовсім очманів. Знає лише, що його підняла наче нечиста сила, і буцімто вона ж кинула додолу. Їх було не менше, ніж двоє, а може, і троє.

— І ви пов’язуєте напад на вашого чоловіка з тим мешканцем?

— Аякже! Ми живемо тут п’ятнадцять років, і нічого такого ніколи не траплялося. Більше не бажаю терпіти. Гроші — це ще не все в житті. Я сьогодні ж виставлю його зі свого будинку.

— Зачекайте трохи, місіс Воррен. Не робіть нічого необдумано. Боюся, що випадок набагато серйозніший, ніж виглядає на перший погляд. Тепер ясно, що вашому мешканцеві загрожує якась небезпека. Настільки ж зрозуміло, що в туманному ранковому світлі вороги, котрі підстерігали його біля дверей, прийняли за нього вашого чоловіка. Виявивши свою помилку, його відпустили. Можемо лише гадати, як би вони вчинили, якби не помилилися.

— Ну, а мені що робити, містере Голмс?

— Мені було б дуже цікаво поглянути на вашого мешканця, місіс Воррен.

— Ніяк не збагну, як це влаштувати, хіба ламати двері. Коли я залишаю тацю та спускаюся сходами, то завжди чую, як він їх відмикає.

— Йому потрібно забрати тацю до кімнати. Хіба не можна десь сховатися й простежити за ним?

Господиня задумалася.

— Слушно, сер. Навпроти є комора. Я могла б поставити туди дзеркало, і якщо ви сховаєтеся за дверима...

— Чудово! — вигукнув Голмс. — А коли в нього другий сніданок?

— Близько першої, сер.

— Отже, ми з доктором Ватсоном прийдемо до того часу. Бувайте, місіс Воррен.

О пів на першу ми вже були біля будинку місіс Воррен — високого, вузького, жовтого цегляного будинку на Ґрейт-Орм-стрит, неширокої вулички на північний схід від Британського музею. Він був розташований поблизу від рогу, і з нього відкривався краєвид на Гау-стрит із її соліднішими спорудами. Голмс усміхнувся й вказав на одну з них — великий багатоквартирний будинок, що стояв дещо попереду інших, із тих, що мимоволі привертають увагу.

— Он він, Ватсоне! Високий червоний будинок із білими кам’яними карнизами. А ось і вікно, звідки подаватимуть сигнали. Місце відоме, знаємо ми й код; наше завдання не буде важким. У тому вікні висить оголошення: «Здається в оренду». Отже, квартира порожня, і спільник може нею скористатися... Ну, як справи, місіс Воррен?

— Я все для вас підготувала. Залиште черевики внизу, підіймайтеся, і я впущу вас у комору.

Вона все влаштувала дуже зручно. Дзеркало поставила так, що, сидячи в пітьмі, ми чітко бачили двері навпроти. Тільки ми сіли, а місіс Воррен нас покинула, як віддалене дзеленчання сповістило, що таємничий сусід подзвонив. Незабаром з’явилася господиня, поставила тацю на ослінчик біля замкнених дверей і, важко ступаючи, пішла. Скоцюрбившись у куточку за нашими дверима, ми спрямували погляди на дзеркало. Як тільки завмерли кроки господині, одразу ж клацнув ключ, обернулася клямка, і дві тонких руки взяли тацю з ослінчика. За мить її швидко поклали на місце, і переді мною промайнуло прекрасне смагляве личко, що з жахом дивилося на трохи прочинені двері комірчини. Потім двері в кімнату зачинилися, ключ у замку обернувся знову, і все стихло. Голмс смикнув мене за рукав, і ми нишком спустилися сходами.

— Увечері прийду знову, — сказав детектив господині, кот­ра очікувально витріщалася на нього. — Вважаю, Ватсоне, що нам зручніше буде обговорити цю справу вдома.

— Отже, моє припущення підтвердилося, — почав він, зручно розташувавшись у кріслі. — Відбулася заміна. Я тільки не передбачив, Ватсоне, що ми зустрінемо жінку, і жінку неабияку.

— Вона бачила нас.

— Вона бачила щось, і це злякало її. Неодмінно. Загалом, хід подій доволі зрозумілий, погоджуєтеся? Парочка шукає притулку в Лондоні, рятуючись від страшної загрози, що навис­ла над ними. Наскільки серйозною є загроза, можна судити по тому, що вдалися до строгих заходів безпеки. Чоловік, котрому потрібно щось зробити, прагне організувати жінці повний захист на цей час. Завдання нелегке, проте він вирішив його вельми своєрідно та настільки успішно, що про присутність жінки в будинку не знає навіть господиня квартири, котра носить їй їжу. Тепер ясно, навіщо потрібні друковані літери: щоб не було видно, що пише жінка. Зустрічатися з нею чоловік не може — він навів би ворогів на її слід. Оскільки йому не можна з нею бачитися, то він повідомляв їй про себе через газету. Поки що все зрозуміло.

— Але що за цим криється?

— Ах, Ватсоне, ви, як завжди, практичні до знемоги! Що за всім цим криється? Кумедна проблема місіс Воррен дещо ускладнилася й набуває все зловіснішого ухилу. Поки що можемо з упевненістю сказати лише одне: це не банальна любовна пригода. Ви помітили вираз обличчя жінки, коли їй примарилася небезпека? Ми чули також про напад на господаря, адже його, без сумніву, прийняли за мешканця. Все це, а також неодмінна необхідність зберегти таємницю, свідчить про те, що йдеться про життя та смерть. Крім цього, напад на містера Воррена демонструє, що вороги, ким би вони не були, не знають про заміну чоловіка жінкою. Це дуже цікаво та заплутано, Ватсоне.

— А чому б вам не відмовитися від цієї справи? Жодної вигоди вона вам не обіцяє.

— Це правда, не обіцяє. Мистецтво задля мистецтва, Ватсоне. Ви ж також, коли займалися лікарською практикою, мабуть, лікували не лише за гроші.

— Щоб поповнювати свої знання, Голмсе.

— Вчитися ніколи не пізно, Ватсоне. Освіта — це ланцюг уроків, і найсерйозніший приходить наприкінці. Наш випадок повчальний. Він не принесе ні грошей, ні слави, і все ж хочеться загадку розплутати. З настанням темряви зробимо крок уперед у наших дослідженнях.

Коли ми знову прийшли в оселю місіс Воррен, уже стемніло. Сумний, одноманітно сірий покров розривали лише різко окреслені жовті квадрати вікон і нечіткі кола газових ліхтарів. Визирнувши із затемненої вітальні, ми побачили ще одну тьмяну пляму світла, що мерехтіла високо в темряві.

— У тій кімнаті хтось ходить, — прошепотів Голмс, наблизивши своє видовжене напружене обличчя до скла. — Авжеж, я бачу його тінь. Ось він знову. Має в руці свічку. Тепер дивиться в наш бік. Хоче переконатися, що вона спостерігає за ним. Починає подавати сигнали. Приймайте й ви, Ватсоне, щоб ми могли звірити наші дані. Один спалах, — це А. Ну, скільки нарахували? Двадцять? Я також. Має означати Т. AT — цілком зрозуміло! Знову Т. Це, зрозуміло, початок другого слова. Виходить TENTA. Скінчилося. Невже все, Ватсоне? ATTENTA — безглуздо. Немає сенсу також, якщо вважати це за три слова — AT, TEN, ТА. Почалося знову! Що ж це таке? АТТЕ — як, те саме? Дивно, Ватсоне, дуже дивно! І знову все спочатку! AT — але ж він повторює вже втретє. Тричі — ATTENTA. Скільки ж буде ще? Ні, здається, скінчив. Відійшов від вікна. Як ви це поясните, Ватсоне?

— Зашифроване повідомлення.

Несподівано Голмс гмикнув, ніби щось придумавши.

— І шифр не такий уже й складний, Ватсоне. Адже це італійська! А в кінцівці означає, що адресовано жінці. «Бережись! Стережись! Наглядай!» Що скажете, Ватсоне?

— Вважаю, що ви потрапили в яблучко.

— Без сумніву. Попередження напрочуд важливе, тому й повторили тричі. Але стерегтися чого? Стривайте, він знову підійшов до вікна.

Ми ще раз побачили нечіткий силует людини, що зігнулася, і мерехтіння вогника у вікні, коли сигнали поновилися. Тепер їх передавали набагато швидше, так швидко, що важко було встежити.

— PERICOLO — а це що означає, Ватсоне? Небезпека? Боже милостивий! Та це ж сигнал небезпеки. Знову почав! PERI... Оце маєш, що ж...

Світло раптом згасло, зник мерехтливий квадрат, і четвертий поверх серед рядів освітлених вікон немов чорною стрічкою оточив найвищий будинок. Останній застережливий сигнал раптово обірвався. Чому? Хто? Така думка виникла в нас обох одночасно. Голмс відсахнувся від вікна.

— Це не жарти, Ватсоне! — крикнув він. — Там відбувається якась чортівня! Чому сигнали так дивно припинилися? Треба сконтактуватися зі Скотленд-Ярдом, а з іншого боку, йти туди не можна — час не терпить.

— Може, мені збігати за поліцією?

— Треба точніше дізнатися, у чому там річ. Можливо, причина зовсім буденна. Хутко туди, Ватсоне, і спробуємо самі дати всьому лад.

Частина друга

Коли ми швидко йшли по Гау-стрит, я озирнувся на тільки-но покинутий нами будинок. У вікні горішнього поверху вид­нілася тінь голови — тінь жінки, котра напружено, затамувавши подих, дивилася в ніч, чекаючи поновлення сигналів.

Перед будівлею на Гау-стрит, схилившись над поручнями та затуливши обличчя шаликом, стояв чоловік у довгому плащі. Він сіпнувся, коли світло ліхтаря в під’їзді впало на наші обличчя.

— Голмсе! — вигукнув він.

— Авжеж, це я, Ґреґсоне! — відгукнувся мій супутник, вітаючись із детективом із Скотленд-Ярду. — Закохані зустрілися знову. Що вас привело сюди?

— Вочевидь, те саме, що й вас, — сказав Ґреґсон, — але яким чином ви дізналися про цю справу, гадки не маю.

— Мене та вас привели різні нитки одного й того ж заплутаного клубка. Я приймав сигнали.

— Сигнали?

— Атож, он із того вікна. Вони обірвалися на середині. Ми прибули з’ясувати, чому саме. Але оскільки справа зараз у надійних руках, у мене немає підстав займатися нею далі.

— Стривайте! — гаряче заперечив Ґреґсон. — Скажу вам чесно, містере Голмс, із вашою підтримкою в будь-якій справі я почуваюся впевненіше. Цей під’їзд єдиний у будинку. Йому від нас не втекти.

— Кому? Хто він такий?

— Нарешті перевага на нашому боці, містере Голмс. Доведеться вам на це пристати.

Він потужно вдарив своїм ціпком по тротуару, після чого кучер візницької карети, що стояла в глибині вулиці, без поспіху попрямував до нас із батогом у руці.

— Дозвольте відрекомендувати вам містера Голмса, — махнув рукою Ґреґсон. — А це містер Лівертон із американської агенції Пінкертона.

— Герой таємниці Лонґайлендської печери! — вигукнув Голмс. — Радий познайомитися з вами, сер.

Американець, діловитий чоловік із гострими рисами дов­гастого, гладко виголеного обличчя, почервонів, почувши таку похвалу.

— Те, що нам зараз доведеться зробити, — справа всього мого життя, містере Голмс. Якщо мені вдасться схопити Джорджано...

— Що? Джорджано з ліги «Багряне коло»?

— О, у нього є і європейська слава? Що ж, в Америці ми всі про нього знаємо. Відомо, що на його совісті п’ятдесят убивств, але поки що в нас немає незаперечних доказів, і ми не можемо його заарештувати. Я гнався за ним по п’ятах із Нью-Йорка й тиждень стежу за ним у Лондоні, вичікуючи нагоди схопити його за комір. Ми з містером Ґреґсоном вистежили його — він у цьому великому будинку, де є лише один під’їзд, і йому від нас не сховатися. З того часу, як він там, вийшли троє, але, присягаюся, його серед них не було.

— Містер Голмс згадував про якісь сигнали, — втрутився Ґреґсон. — Я впевнений, що він, як завжди, знає такі подробиці, яких не знаємо ми.

Голмс кількома словами пояснив, як ми уявляємо собі хід подій. Американець розчаровано зціпив кулаки.

— Він знає, що ми тут!

— Чому ви так вирішили?

— А хіба не ясно? Він зник у будинку й подає знаки співучаснику — у Лондоні є кілька осіб із його банди. Потім, як ви слушно зауважили, коли він повідомляв про небезпеку, сигнали раптом обірвалися. Що ж це означає, якщо не те, що він побачив нас із вікна або якось здогадався, наскільки близька небезпека, і вирішив діяти миттєво, щоб її уникнути? Що пропонуєте, містере Голмс?

— Піднятися нагору та з’ясувати на місці, що там сталося.

— Але ж у нас немає ордера на його арешт.

— Цей чоловік перебуває в порожній квартирі за підозрілих обставин, — спростував Ґреґсон. — Для початку вистачить. Коли посадимо його за ґрати, Нью-Йорк, либонь, допоможе нам утримати його там. Я беру на себе відповідальність за арешт.

Наші детективи-професіонали, можливо, не завжди швидко ворушать мізками, але хоробрості їм не бракує. Ґреґсон підіймався сходами, щоб заарештувати цього запеклого злочинця, настільки ж діловито та спокійно, наче йшов головними сходами Скотленд-Ярду. Пінкертонівській агент спробував було обігнати його, але Ґреґсон вельми рішуче відтіснив його назад. Лондонські небезпеки — привілей лондонської поліції.

Двері квартири ліворуч на четвертому поверсі були прочинені. Ґреґсон їх відчинив. Усередині було темно та дуже тихо. Я чиркнув сірником і запалив ліхтар детектива. Коли вогонь розгорівся, всі ми аж скрикнули від несподіванки. На соснових дошках голої підлоги виднілися свіжі сліди крові. Червоні відбитки чобіт вели в наш бік із внутрішньої кімнати, двері в яку були зачинені. Ґреґсон широко розчахнув їх і підняв ліхтар, що тепер палав яскравим полум’ям, а ми нетерпляче дивилися з-за його спини.

На підлозі посеред порожньої кімнати розпростерлося тіло справжнього велетня. Риси його смаглявого, гладко поголеного обличчя були дуже спотворені, голова лежала на світлому паркеті в кров’яній калюжі, що розтікалася. Коліна жертви були підняті, руки розкинуті, а в могутній брунатній шиї стирчало руків’я ножа. Хоч він і був гігантом, нищівний удар, мабуть, звалив його, як різник валить бугая. Біля його правої руки на підлозі лежав солідний двосічний кинджал із роговим руків’ям, а поруч — чорна лайкова рукавичка.

— Боже милий! Та це ж Чорний Джорджано! — вигукнув американський детектив. — Цього разу хтось нас випе­редив.

— А ось і свічка на підвіконні, містере Голмс, — зауважив Ґреґсон. — Але що це ви робите?

Голмс підійшов до вікна, запалив свічку й узявся махати нею перед віконною рамою. Потім поглянув у темряву, згасив свічку й кинув на підлогу.

— Мабуть, це нам допоможе.

Він повернувся до обох професіоналів, котрі оглядали тіло, і в глибокій задумі став поруч.

— Кажете, що поки чекали внизу, із будинку вийшли троє, — сказав він нарешті. — Ви їх розгледіли?

— Звісно, розгледів.

— Чи був серед них чоловік років тридцяти, смаглявий, чорнобородий і середнього зросту?

— Авжеж, він пройшов повз мене останнім.

— Гадаю, що це той, хто вам потрібен. Я можу його описати вам, і в нас є чудовий відбиток його ноги. Мені здається, цього буде досить.

— Не надто багато, містере Голмс, аби знайти його серед мільйонів лондонців.

— Можливо. Тому я й подумав, що не буде зайвим закликати на допомогу леді.

При цих словах ми всі обернулися. У проймі дверей стояла висока вродлива жінка — таємнича квартирантка місіс Воррен. Вона повільно підійшла, її бліде обличчя було сповнене тривогою, напружений, переляканий погляд був прикутий до темної постаті, що лежала на підлозі.

— Ви його вбили! — пробурмотіла вона. — О, Dio mio[8], ви його вбили!

Потім вона глибоко вдихнула й із радісним вереском підстрибнула. Дівчина кружляла кімнатою, плескала в долоні, її карі очі палали захопленням і здивуванням, із вуст зривалися тисячі чарівних італійських вигуків. Жахливо та дивно було дивитися на цю жінку, охоплену радістю при вигляді такого видовища. Раптом вона зупинилася й запитально поглянула на нас.

— Але ви... Ви ж поліція? Ви вбили Джузеппе Джорджано? Правильно?

— Ми поліція, місіс.

Вона огледіла темні закутки кімнати.

— А де Дженнаро? Дженнаро Лукка, мій чоловік? Я Емілія Лукка, ми обоє з Нью-Йорка. Де Дженнаро? Він тільки-но закликав мене з цього вікна, і я помчала щодуху.

— Це я закликав, — зазначив Голмс.

— Ви! Але як ви дізналися?

— Ваш шифр нескладний, місіс. Ви потрібні нам тут. Я був впевнений, що варто мені подати знак VIENI[9], і ви обов’язково прийдете.

Прекрасна італійка зиркнула на Голмса з побожним страхом.

— Не розумію, звідки ви все це знаєте, — дивувалася вона. — Джузеппе Джорджано... як він...

Вона замовкла, і раптом її обличчя засяяло радістю та гордістю.

— Тепер я збагнула! Мій Дженнаро! Це зробив мій прекрасний, чудовий Дженнаро, котрий боронив мене від усіх бід, він убив чудовисько власною дужою рукою! О, Дженнаро, який ти чудовий! Чи є на світі жінка, гідна такого чоловіка?

— Так от, місіс Лукка, — видихнув прозаїчний Ґреґсон, поклавши руку на лікоть синьйори так само спокійно, наче вона була хуліганом із Ноттінґ-гілла. — Поки що мені не зовсім ясно, хто ви така й навіщо сюди прийшли, але з того, що ви сказали, мені цілком зрозуміло, що вами зацікавляться в Скотленд-Ярді.

— Хвильку, Ґреґсоне, — втрутився Голмс, — вважаю, що ця леді й сама хотіла б поділися певною інформацією. Вам зрозуміло, місіс, що вашого чоловіка заарештують і судитимуть за вбивство людини, котра лежить перед нами? Ваші слова можуть бути використані як доказ його провини. Але якщо ви вважаєте, що ваш чоловік діяв не зі злочинними намірами та волів би сам усе розповісти, то повідомивши це нам, ви дуже йому допоможете.

— Тепер, коли Джорджано мертвий, ми вже нічого не бої­мося, — з полегшенням зітхнула італійка. — Це був диявол, чудовисько, і жоден суддя у світі не покарає мого чоловіка за те, що він його вбив.

— У такому разі, — перехопив ініціативу Голмс, — пропоную замкнути двері, залишивши все, як є, піти разом із цією леді до її помешкання та прийняти рішення після того, як вона викладе нам історію століття.

За півгодини ми всі четверо сиділи в маленькій вітальні місіс Лукки, слухаючи її дивовижну оповідку про зловісні події, розв’язкою яких нам довелося стати свідками. Вона розмовляла англійською швидко й жваво, проте вельми неправильно, і для більшої ясності я трохи упорядкував її мову.

— Я народилася в Посіліпло, неподалік від Неаполя, — почала дівчина, — я донька Авґусто Бареллі, котрий працював там головним юристом, а якийсь час і депутатом від цього округу. Дженнаро працював у мого батька і я закохалася в нього, бо в нього не можна не закохатися. Він був бідний і не займав особливих посад, не мав нічого, крім вроди, сили й енергії, і батько не дав згоди на шлюб. Ми втекли, одружилися в Барі, продали мої коштовності, а на отримані гроші поїхали в Америку. Це сталося чотири роки тому, і з того часу ми жили в Нью-Йорку.

Спочатку доля була до нас дуже прихильною. Дженнаро допоміг одному джентльменові-італійцеві — врятував його від головорізів у місці, яке називають Бовері, і таким чином отримав впливового покровителя. Його ім’я Тіто Касталотте, він головний компаньйон у відомій фірмі «Касталотте та Замба», основного постачальника фруктів у Нью-Йорку. Синьйор Замба трохи нездужає, тому вся фірма, в якій працює більше трьохсот людей, перебуває в руках нашого нового приятеля Касталотте. Він узяв мого чоловіка до себе на роботу, призначив управителем відділу й проявляв до нього симпатію, як тільки міг. Синьйор Касталотте неодружений, і, мені здається, він ставився до Дженнаро як до рідного сина, а я і мій чоловік любили його, немов батька. Ми орендували невеликий мебльований будиночок у Брукліні, і наше майбутнє здавалося нам певним, аж раптом з’явилася чорна хмара, яка незабаром затягнула все небо.

Якось увечері Дженнаро повернувся з роботи й привів із собою співвітчизника. Його звали Джорджано, і він також був із Посіліппо. Це був чоловік колосального зросту, у чому ви й самі могли переконатися, бо бачили його труп. У нього було не лише величезне тіло, у ньому все було фантастичне, надмірне та моторошне. Голос його звучав у нашій хатинці, як грім. Коли він промовляв, ледь вистачало місця для розмахування його величезних рук. Думки, переживання, пристрасті — все було жахливо перебільшене. Він розмовляв, точніше, кричав, із таким запалом, що інші лише сиділи й слухали, налякані могутнім потоком слів. Очі його виблискували, і він тримав вас у своїй владі. Це була людина страшна та дивовижна. Слава Всевишньому, що він мертвий!

Він почав приходити до нас усе частіше й частіше. Але я знала, що Дженнаро, як і я, не відчував радощів від його відвідин. Мій нещасний чоловік сидів блідий, байдужий, слухаючи нескінченні просторікування щодо політики та соціальних проблем, що було темою розмов нашого гостя. Дженнаро мовчав, але я, добре його знаючи, читала на його обличчі почуття, яке ніколи не з’являлося на ньому раніше. Спершу подумала, що це неприязнь. Потім збагнула, що це щось більше. Це був страх, ледь тамований, нездоланний страх. Тієї ночі, коли я прочитала на його обличчі жах, обійняла його та благала заради кохання до мене, заради всього, що йому любе, нічого не приховувати та розповісти мені, чому цей велетень так його пригнічує.

Чоловік розповів мені, і від його слів моє серце мало не зупинилося. Мій бідний Дженнаро в дні палкої, самотньої юності, коли йому здавалося, що весь світ пішов проти нього, і в житті немає справедливості, вступив у неаполітанську лігу «Багряне коло» — щось на кшталт старих карбонаріїв. Таємниці цієї організації, присяги, які складають її члени, — жахливі, а вийти з неї, згідно з традиціями, неможливо. Ми втекли до Америки, і Дженнаро вирішив, що позбувся цього всього назавжди. Уявіть собі його жах, коли одного вечора зустрів на вулиці гіганта Джорджано, того самого, котрий у Неаполі втягнув його в організацію й заробив собі прізвисько «Смерть» на півдні Італії, бо руки його по лікоть залиті кров’ю нещасних! Він приїхав до Нью-Йорка, переховуючись від італійської поліції, і вже встиг створити там філію цієї страшної ліги. Все це Дженнаро розповів мені й показав отриманий того дня папірець із намальованим на ньому червоним колом. Там йшлося, що такого-то дня та години відбудуться збори, на яких він має бути присутній.

Це нічого доброго не обіцяло, але найгірше чекало нас попереду. З часом я почала помічати, що Джорджано, навіду­ючи нас (а тепер він приходив мало не щовечора), звертається лише до мене, а якщо й каже щось моєму чоловікові, то не зводить з мене страшного, шаленого погляду своїх звірячих очей. Якось його таємниця розкрилася. Я пробудила в ньому те, що він називав коханням, це любов чудовиська, дикуна. Дженнаро ще не було вдома, коли він прийшов. Присунувся до мене, схопив своїми величезними ручиськами, стиснув у ведмежих обіймах і, обсипаючи поцілунками, благав утекти з ним. Я відбивалася, відчайдушно кричала, тут увійшов Дженнаро й кинувся на нього. Джорджано вдарив чоловіка так сильно, що той упав і знепритомнів, а сам утік із дому, куди йому вхід був заборонений назавжди. З того вечора він став нашим смертельним ворогом.

За кілька днів відбулися збори. З обличчя Дженнаро, коли він повернувся, я збагнула, що сталося щось жахливе. Такої біди не можна було собі й уявити. Спілка здобуває кошти, шантажуючи заможних італійців і погрожуючи їм насильством, якщо вони відмовляться дати грошей. Цього разу вони призначили своєю жертвою Касталотте, нашого приятеля й добродійника. Він не злякався погроз, а записки бандитів передав поліції. Й ось вони вирішили вчинити над ним таку розправу, яка відбила б у інших бажання пручатися. На зборах ухвалили підірвати динамітом його будинок разом із ним. Кинули жереб, кому виконувати цей жахливий атентат. Опускаючи руку в капелюха, Дженнаро побачив усмішку на жорстокому обличчі свого ворога. Певна річ, усе було якось підлаштовано, бо в руці чоловіка опинилося фатальне кружальце з червоним колом — наказ скоїти вбивство. Він мав відібрати життя найкращому товаришу, — за непокору товариші покарали б його й мене також. Диявольська ліга мстилася відступникам або тим, кого боялася, караючи не лише їх самих, але й близьких їм людей, і цей жах навис над головою мого нещасного Дженнаро та зводив його з розуму.

Всю ніч ми сиділи, обійнявшись, підбадьорюючи один одного перед обличчям бід, що очікували нас. Вибух призначили на наступний вечір. Опівдні ми з чоловіком були вже на шляху до Лондона і, природно, попередили нашого добродійника про небезпеку й повідомили поліції всю інформацію, необхідну для охорони його життя.

Все інше, джентльмени, ви знаєте. Ми не сумнівалися, що нам не сховатися від своїх ворогів, як не можна втекти від власної тіні. У Джорджано були й особисті причини для помсти, але ми також знали, яка це невблаганна, підступна та завзята тварюка. В Італії й Америці без угаву розповідають про його страшну могутність. А зараз уже він, звісно, скористався б своїми можливостями. Завдяки тому, що випередили ворогів, ми отримали кілька спокійних днів, і мій коханий забезпечив мені притулок, де я могла сховатися від небезпеки. Сам він хотів бути спроможним діяти, щоб мати зв’язок із італійською й американською поліцією. Я навіть не уявляю, де він живе і як. Я дізнавалася про нього лише із заміток в газеті. Якось, визирнувши у вікно, побачила двох італійців, котрі спостерігали за будинком, і зрозуміла, що Джорджано якимось чином виявив наш притулок. Нарешті Дженнаро повідомив мені через газету, що сигналізуватиме з певного вікна, але сигнали свідчили лише про необхідність стерегтися й раптом обірвалися. Тепер мені ясно: чоловік знав, що Джорджано натрапив на його слід, і, слава Богу, підготувався до зустрічі з ним. А тепер, джентльмени, скажіть: чи вчинили ми щось таке, що карається законом, і чи є на світі суд, який виніс би обвинувачувальний вирок Дженнаро за те, що він зробив?

— Що ж, містере Ґреґсон, — американець поглянув на анг­лійського детектива, — не знаю, яка ваша британська точка зору, але в Нью-Йорку, мабуть, більшість людей ще й подякує чоловікові цієї леді.

— Їй доведеться поїхати зі мною до начальника, — відповів Ґреґсон. — Якщо її слова підтвердяться, не думаю, що їй або її чоловікові щось загрожує. Але, чого я не здатен зрозуміти, то це яким чином до цієї справи виявилися причетними ви, містере Голмс.

— Освіта, Ґреґсоне, навчання! Я все ще навчаюся в університеті. До речі, зараз ще немає восьмої години, а в Ковент-Ґардені йде опера Ваґнера. Якщо поквапимося, можемо встигнути до другої дії.