Іспанський варіант

Лондон, 1936

На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.

Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:

— Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви — переможець.

— Даремно, — зауважив Пальма, — я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.

Мері засміялась:

— Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.

— Покажіть мені людину, яка любить програвати, — зітхнув Лерст. — Думаєте, я люблю програвати?

Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:

— Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він — діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…

Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:

— Містер Роквон — один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».

— Я й не чув про такий журнал, — шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.

— Я теж не чула.

— Про нього мало хто знає, — усміхнувся Лерст, — а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.

— Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.

— Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, — сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.

На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.

— Пане посол, — звернувся Лерст, — дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.

— Радий бачити вас, містер Пальма.

— Дуже радий бачити вас, пане посол.

— Міс Мері Пейдж, — сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.

— Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.

— Міс Пейдж, — пояснив Лерст, — не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.

Мері зауважила Лерсту:

— Це не клас, це стан.

— Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, — озвався Ріббентроп, — а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану — це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.

— У наш час, — відповіла Мері, — жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш — це тепер модно.

Ріббентроп розвів руками:

— Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря — уступити місце жінці.

Пальма хмикнув:

— Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.

— Я гадаю, — сказав Ріббентроп, — що вандалізм нам загрожує зовсім не від прекрасних дам. Я гадаю, що варварство загрожує нам від тих чоловіків і жінок, які живуть на схід від Лондона, Берліна і — в певній мірі — від Варшави.

До Ріббентропа підійшов лорд Редсдейл — сухий, наче муміфікований дідок.

— Добрий вечір, мілорд, — мовив Ріббентроп і ступив крок назустріч Редсдейлу. — Я радий, що ви знайшли можливість прийти до нас.

— Добрий вечір, містер Ріббентроп, я завжди приходжу й буду приходити туди, де збираються люди, симпатичні мені і які поділяють мої погляди.

Редсдейл глянув на Яна й запитав:

— Ви син старого Пальми?

— Так, сер.

— Це ви іноді пишете для «Пост»?

— Так, сер.

— У вас воістину діамантове перо.

— Дякую вам, сер, але поки що я вважаю його залізним.

— Ну, це вже дозвольте мені давати оцінку вашій роботі, — сказав Редсдейл, — і запам'ятайте, що я не люблю робити компліментів. А втім, ви не жінка, і вони вам не потрібні. Сподіваюся також, що ви й не гомосексуаліст, тому й не маєте потреби в них, як розпаскуджений мужчина.

Ріббентроп зніяковіло відвів очі, а Мері засміялась. Це й врятувало становище.

— Ми зараз вели дискусію, — продовжував Ріббентроп, — про те, хто загрожує цивілізації. Містер Пальма вважає прекрасних дам головною загрозою прогресу. А я думаю, що головна загроза — це Схід, і тут я солідарний з містером Кіплінгом: «Захід є Захід, Схід є Схід, але разом їм не зійтися».

— Як вам сказати, — відповів Редсдейл, — зійтися можна. У нас стало модним забувати традиції «Емпайр ментеліті», традиції імперської самосвідомості… А в цьому ми ж десь близькі до Сходу, я навіть конкретизував би — до Китаю. Я аналізував філософію китайської імператорської влади. Майте на увазі, Китай називає себе «Серединним царством» і всі землі довкола вважає своїми володіннями. Землі за Амуром і біля південних морів — це володіння, які повинні належати Китаю, а решта світу — володіння, які можуть стати Китаєм.

Ріббентроп вів далі:

— На жаль, я мушу констатувати, що у Великобританії, в країні, до якої я ставлюсь з найглибшою повагою, зовсім не знають про благородну мету фюрера Німеччини Адольфа Гітлера і про місію, яку він прийняв на себе по врятуванню західної цивілізації.

Пальма сказав:

— Пане посол, по-моєму, в Англії не розуміють, що расова теорія пана Гітлера загалом не суперечить основним принципам британської імперської політики в колоніях… -

Ріббентроп обернувся до лорда Редсдейла:

— Ось такі люди мусять пропагувати ідеї англосаксонської й арійської спільності.

— Пане посол, — Редсдейл поплямкав губами, — містер Пальма воістину блискучий журналіст, і я не бачу іншої кандидатури на пост ведучого політичного оглядача «Англо-німецького ревю».

— Мілорд, я латиш…

— Справа захисту Європи від більшовизму — спільна справа всіх народів континенту… Латиш, який представляє країну, що відділилася від червоних, повинен бути рицарем нашої ідеї…

Ян розгублено подивився на Мері, а вона, посміхнувшись, злегенька кивнула йому головою.

— Мені приємно, — відповів Ян, — але… Ріббентроп посміхнувся:

— Давайте без усяких «але». Хоча по-англійськи «але» звучить «бат» і в цьому є елемент фонетичної незавершеності, «абер» звучить категоричніше, уривчасто, я просив би не вживати «абер» у своїй відповіді.

— Мені важко буде одному в зовсім новому для мене журналі: на кого мені спиратися, хто мене живитиме ідеями? Хто зможе запропонувати мені британський варіант думок містера Гітлера? Як мені здається, журнал має бути не органом німецького посольства, а органом друзів англо-німецького зближення, цієї серйозної і, на мій погляд, перспективної ідеї.

Редсдейл витяг свою картку й написав дату: «17 липня 1936 року».

— В п'ятницю ми збираємось у леді Астор у Клайвдені, приїздіть туди…

У Клайвдені, в цитаделі тієї частини консервативної партії Великобританії, яка була разом з Чемберленом за «умиротворення і хрестовий похід проти більшовизму», в замку в леді Астор, власниці кількох газет і журналів, володарки багатомільйонних акцій, зібралося вузьке коло її друзів.

Редсдейл, стежачи за грою в гольф, неквапно йшов широченним, гладенько підстриженим лугом до замку, розмовляючи з Пальмою:

— Я скажу вам, Яне, що приваблює мене в» цьому молодому, нестримному, в чомусь хамському, а в чомусь героїчному русі націонал-соціалістів на чолі з Гітлером. Я думаю, що сама назва їхньої партії — націонал-соціалістська — несе в собі певний виклик практиці, щоденній практиці канцлера Гітлера. Я не примирився б ні з націоналізмом, ні з соціалізмом у Німеччині. І все ж таки я не тільки примирився з націонал-соціалізмом у Німеччині, я вітаю цей рух. Мій друг і противник Черчілль не хоче збагнути головного: діти люблять гратися в дивні ігри з дзвінкими назвами. Молодий рух, перемігши в Німеччині комуністів і соціал-демократів, тепер грається в ці дорослі ігри з дитячою назвою. Нам треба тримати руку на пульсі цієї гри. Коли дитина підросте і захоче замість лука взяти мисливську рушницю, ми, дорослі, мусимо підготувати їй точну мішень.

— Я розумію вас, мілорд, — сказав Пальма. — Мене тільки непокоїть надто жвавий характер дитини. Дитина, яка стріляє з лука в усі боки, може так само стріляти з рушниці, коли виросте… Я вже не кажу про гаубиці…

— Побоювання правомірні, — погодився Редсдейл. — Правомірні, якщо ми не будемо співробітничати з цим рухом і якщо ми не допоможемо рухові міцно стати на ноги й усвідомити їхню єдність з нашою цивілізацією. Коли б у Німеччині до влади прийшла людина на прізвище… я завжди плутаю німецькі прізвища… Господи, та з яким завгодно прізвищем! І коли б ця людина визнавала національний комунізм чи комуністичний інтернаціоналізм, але при цьому своїм головним ворогом називала б Москву, я аплодував би цьому рухові і намагався б йому всіляко допомагати. Сподіваюсь, ви розумієте, що з власної волі я ніколи не сяду за один стіл з містером Гітлером… Це єфрейтор-недоучка, нувориш без будь-яких сталих моральних принципів… Та й, крім того, він просто погано вихований. Але ж він своїм головним ворогом називає Москву, а Москва — це й наш головний ворог, як же я можу не підтримувати Гітлера?

— Я розумію вас, мілорд.

— Я знаю, про мене шепчуться по кутках, — вів далі Редсдейл. — Я знаю, що мене називають англійським нацистом. Нехай. Наші особисті інтереси скороминучі, інтереси Британії непохитні. Колись нащадки скажуть мені спасибі за те, що я так стійко зносив образи на мою адресу в пресі, що я спокійно ставився до тих, хто не розумів моєї позиції. Усе визначає в нашому житті майбутнє, а ніхто так точно не знає ціни майбутньому, як старі люди, яким лишилося небагато часу на цій сум'ятній землі.

Редсдейл підвів Яна до гурту молодих чоловіків:

— Панове, дозвольте представити вам Яна Пальму. Так-так, це син того латиського Пальми, що був тут послом. Молодого Пальму призначено політичним оглядачем журналу «Англо-німецьке ревю».

Ян потис усім руки.

— Дік Джоун.

— Дуже приємно, Пальма.

— Майкл Фугер.

— Дуже приємно, Пальма.

— Джозеф Коуелл.

— Дуже приємно, Пальма.

— Ходімо, панове, — сказав лорд, — зараз леді Астор покаже нам забавний сеанс спіритизму. Вона в захопленні від одного прозорливця.

Редсдейл пояснив Яну, поки вони йшли великою кам'яною терасою в римському стилі:

— Фугер і Коуелл зв'язані з Руром, вони часто бувають у Берліні, можуть допомогти вам у контактах з серйозними людьми рейху, які відповідають за промисловість Німеччини. Містер Джоун у близьких стосунках з прем'єр-міністром, вам слід звертатися по його допомогу лише у виняткових випадках…

… У темній кімнаті, заставленій старовинними, зумисне грубими чорними меблями, сухесенька леді Астор, єдина жінка серед старих чоловіків та спортивної статури юнаків, сиділа на чільному місці за столом. Біля неї — хлопчик років тринадцяти. Обличчя в нього було синюшне, хворобливо-одутле. Хлопчик був невеличкий на зріст. Руки ще зовсім дитячі, в ямочках, припухлі.

Пальма зразу ж побачив ці маленькі дитячі пухлі руки, що лежали на величезному блюді посеред розкресленого крейдою столу.

— Я відчуваю, — говорив хлопчик, широко розплющивши очі, — я відчуваю тебе. Хто ти? Увійди в мене і скажи всім. Хто ти? Увійди її мене і скажи всім. Ну, — він обернувся до леді Астор. — Ну, — безпорадно спитав він тих, хто був поруч. — Ви відчуваєте? Он він піднімається. Ви бачите його? В нього сильне, спокійне обличчя. Дивіться всі! Сім, тринадцять, сім, одинадцять, сім! Ви бачите Річарда. Дивіться на нього. Перед вами не зліпок з Річарда Левове Серце, а він сам, наш Річард. Слухайте, що він каже.

— Я чую, — сказала леді Астор, — «я чую, мій хлопчику, я чую його. Ви чуєте, що він каже? «Туди! Дивіться туди, — мовив він, — бійтеся того і бійтеся його так, як я вам про це скажу зараз».

Ян схилився до лорда Редсдейла й шепнув:

— У дитини була істерична нянька?

— Нічого, істеризм корисний Британії, в певних, звичайно, дозах.

— «Бійся Риму», чую я! — вів своє хлопчик. — Бійся третього Риму. Чуєте ви всі? Бійтеся третього Риму. Де він? — спитав хлопчик, і раптом його руки стали конвульсивно стискатися у кулаки, і вони вже не були дитячими. — Ось третій Рим, дивіться, там третій Рим, чуєте ви мене? Чуєте всі?

— Росія — третій Рим, — тихо сказала леді Астор, узяла праву руку хлопчика в свої зморшкуваті, в ластовинні руки, піднесла до обличчя й поцілувала.