Іспанський варіант

Лондон, 1936

Наступного дня після того, як вийшов журнал, редагований Пальмою, шеф британської контррозвідки генерал Гортон запросив на сніданок Геса Петеріса, якого перевели з Індії в тутешнє латиське посольство радником. Гортон, що мав візитну картку генерала у відставці, часто снідав з дипломатами — він віддавав перевагу особистим контактам і в серйозних справах, та ще коли вони тільки починались, ніколи не довіряв співробітникам, а найбільше молодим. «Своєю надмірною старанністю, підозріливістю й бажанням принести мені в зубах інформацію, — говорив Гортон, — і не просто інформацію, а неодмінно написану й підписану співрозмовником, вони трощать усе довкола себе, як слони в крамниці. Агент має бути оточений шанобливою любов'ю й довір'ям, а вони буравлять його очима й хочуть зловити на дрібницях: чи не перевербований. Я п'ять років опікав одного актора, це ж дуже цінна знахідка — відомий актор, який дружить з нами. Варто було мені доручити в час канікул бесіду з ним моїм хлопчикам — і я втратив агента. Він мені потім пояснив, що його примусили писати свої враження і вимагали назвати імена тих леді, з якими він спить…»

З Петерісом генерал познайомився через півроку після того, як той перевівся в Лондон. Він не кваплячись приглядався до нього; збагнув здорове честолюбство розумного молодого дипломата й зійшовся з ним легко, відчуваючи, що Петеріс належить саме до тих, хто ніколи не зрадить присягу, але завжди допоможе тим, хто зустрічно — може підтримати його: не так у кар'єрі, як у ділі, бо Петеріс точно розумів, що лише діло може висунути його в перші ряди, діло, і аж ніяк не спроби «зробити кар'єру».

— Послухайте, Гес, — спитав Гортон, — ви добре пам'ятаєте Яна Пальму?

— Так, генерале. Ми разом училися в університеті.

— Що ви можете сказати про цю людину?

— Нічого поганого, крім того, що ми разом учились.

Гортон посміхнувся:

— Хороша відповідь. Я просив би, коли це, звісно, не суперечить вашому розумінню честі, проаналізувати його полум'яну дружбу з німецьким посольством, з Уго Лерстом і з містером Ріббентропом.

— Сподіваюсь, ніякої конкретної підозри у вас нема?

— А як вам здається?

— Мені здається, її не повинно бути. Ми принаймні віримо йому.

— Я радий… Ну, а якщо?

— Я хотів би відвести можливі «якщо».

— Це похвально, — кивнув головою генерал, — мені подобається, як ви оберігаєте честь вашого друга.

— Товариша, — виправив його Петеріс.

Генерал уважно подивився на Петеріса.

— Так, товариша. Я розумію. Пробачте мені за неточність. А втім, хто знає, де межа між поняттями товаришування і дружби?

— Межа очевидна, — відповів Петеріс, — вона зрима. Я не міг бути другом містера Пальми, бо він грав у опозицію, відвідував дискусійний гурток, а мені завжди було бридко.

— Я знаю про це. Нема нічого поганого, коли уважно вивчаєш марксизм. Правда, краще це робити індивідуально, ніж колективно.

— Я теж так гадаю. Я читав і Маркса, й Енгельса, і Леніна. Маю сказати, що манера їхнього мислення видається мені надто-прямолінійною, по-перше, і надто заумною — по-друге.

Гортон Посміхнувся.

— Ви оригінальні в своїх поглядах, бо мільйонів вісімсот тих, що симпатизують марксизму і Леніну, тепер дотримуються протилежної думки. Це вчення вони вважають зрозумілим, перспективним, таким, що підказує вихід вашому поколінню.

— Містер Гітлер зайнятий цією ж проблемою…

— Як вам сказати? — закуривши, спроквола мовив Гортон. — Містер Гітлер, по-моєму, значно більший прагматик, і він зовсім не інтелектуальний у нашому розумінні цього слова. Це й добре й погано… Так от, я просив би вас якимось чином ознайомитися з тією роботою, яку Ян Пальма веде в журналі «Англо-німецьке ревю». Журнал став, якщо ви помітили, популярним, його охоче купують. Простежте, будь ласка, яка — я сформулював би так — підкладка дружби Пальми з Лерстом і Ріббентропом.

— Добре, генерале, — відповів Петеріс. — Я виконаю ваше прохання, але якщо результати в якійсь мірі суперечитимуть моєму розумінню товариськості, я резервую за собою право більше до цієї теми в розмові не повертатись.

— Безумовно, — погодився Гортон. — Безумовно. Ви зробите висновок для себе, як людина, що представляє інтереси Латвії на острові… Чи довго Пальма житиме в Лондоні, мені певна річ, не відомо, а от коли він у Ризі відкриє філіал свого нацистського журналу, вам треба знати б про причини, які спонукали його до цього. Хіба не так?

«Розумний, диявол, — з приємністю подумав Петеріс, — у нього є чого повчитися, в цього «відставника». Не я йому маю допомогти, а він мені допомагає — так його слід розуміти… Оце так відставник…»

— Спасибі, генерале, — усміхнувся Петеріс, — я завжди радий зустрічатися з вами…

— Ми з вами снідаємо, — сказав Гортон, — а не зустрічаємось. М'ясо підсмажене чудово, поспішайте, а то прохолоне…

… В цій невеличкій радіостудії було напівтемно. Джаз-оркестр, з яким виступала Мері Пейдж, ще не зібрався. Тільки контрабасист обережно торкався витих струн. Біля «рояля сидів хлопець і награвав тиху мелодію.

Мері сиділа з Яном на високих стільцях у найтемнішому кутку невеличкого залу радіостудії.

— Ти змарнів, — сказала Мері, — ти замучився у своєму журналі?

— Ні.

— Чи тебе замучила расова теорія містера Гітлера?

Ян знизав плечима, але нічого не відповів.

— Ти досить хвацько пропагуєш його расову теорію.

— А чому б і не пропагувати?

— Не боїшся, що ми станемо фашистами?

— Не боюсь.

— Чуєш, — запитала Мері, — навіщо ти згодився на це?

— На що?

— На посаду головного редактора журналу, на почесний пост члена правління «Англо-німецького товариства»?

— По-перше, — мовив Ян, — ти мені сама підморгувала, коли я дивився на тебе в посольстві. Пригадуєш? Ріббентроп мені запропонував роботу в журналі, а я дивився на тебе. А ти мені моргала. Я подумав, що ти велиш мені стати головним редактором.

Мері закурила.

— Право давати остаточні поради мають дружини, а я — коханка. Взагалі, це непогано звучить: Мері Пейдж, коханка фашиста.

— Між іншим, — сказав Ян, — якщо ми не хочемо стати фашистами, то треба бодай знати, що ж таке фашизм.

— Ого! — засміялася Мері. — Виходить, ти сидиш у них з секретною місією?

— Чому? Чому я повинен сидіти з секретною місією? Якщо нацизм — це так погано, як усі кажуть, то я мушу в цьому сам переконатись. А якщо нацизм загалом не такий уже й поганий, то чому б мені не переконати тебе в цьому? Тебе і всіх?

— Тобі Відня було не досить?

— Не зовсім.

— По-моєму, до Відня ти був лютим антифашистом.

— У тебе хороша пам'ять…

— Інакше я не запам'ятовувала б нот…

— Лише в зіткненні двох полярних думок народжується істина. А істина — цікава книга…

— Думаєш написати про це книгу?

— Така книга потрібна завжди, — Ян постукав по дереву. — Я дуже хотів би написати таку книгу. Як думаєш, зумію написати?

— А чому б не написати?

— Тому що я ледар і мені нудно писати книги. Та й таланту особливого немає. Я заздрю поетам — вони бистрі на реакцію. Прозаїки ж надто повільні… Серйозні журналісти — також. Я репортер, мені весело, навіть незважаючи на те, що мене зробили редактором.

Саме тоді прийшли саксофоністи й трубач. Вони заграли пісеньку, веселу французьку пісеньку.

— Мері, — покликав піаніст. — Давай порепетируємо. Через півгодини запис.

— Я готова, — відповіла Мері. — Навіщо репетирувати?

— На всякий випадок, — відповів піаніст. — Починай ту, циганську, яку інструментував Дейвід.

— Будь ласка, попередь мене заздалегідь, коли твої друзі націонал-соціалісти знищать усіх циган, євреїв і слов'ян. Мені треба вчасно змінити репертуар, — сказала Мері, приминаючи сигарету в попільничці.

— Гаразд, — відповів Ян, — я тебе триматиму в курсі нашої з містером Гітлером расової політики. Тим паче, що я завтра збираюся летіти в Берлін.

— Ти щось зачастив у Берлін…

— Там цікаво.

— Летиш сам?

— Ні…

— А з ким?

— З чемоданом.

— Кажуть, у Берліні цікаве нічне життя і тьма-тьмуща товстих німкень, які обожнюють цибатих і гордовитих латишів, схожих на тебе.

— Я чув про це, — мовив Ян, — і я дуже ретельно готуюсь до тамтешнього нічного життя.