Іспанський варіант

Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.

— Пальма, мені набридло слухати вашу брехню, — сказав Штірліц, вимкнувши світло настільної лампи, спрямованої в обличчя Яна. — А вам, Хаген?

— Мені теж. Мабуть, ця брехня набридла і самому Пальмі…

— Який прогрес у наших стосунках: Хаген став говорити про мене, як вихована людина, — зауважив Ян.

— Між іншим, Хаген один з найвихованіших людей, і я радив би вам, Пальма, коли вас поселять у Берліні, не акцентувати уваги наших керівників на тому досадному інциденті, який мав місце.

— Інцидент — це що? — спитав Пальма. — Це коли б'ють по фізіономії?

— Ні, справді латиші — велика нація, — посміхнувся Штірліц, — навіть під шибеницею не втрачають почуття гумору.

— Під шибеницею втратить, — сказав Хаген, — він думає, що все це іграшки. А це не іграшки.

— Це далеко не іграшки, — підтвердив Штірліц. — Мій друг каже правду, Ян. Я не знаю, скільки ви ще пробудете тут, але хочу вам дати добру пораду на майбутнє: починайте говорити… Якщо вам хочеться жити — ви станете співробітничати з нами… Іншого виходу немає. Ні у вас, ні, головне, у нас.

— Ну, будь ласка, — здивувався Пальма. — Ви кричали на мене і тупали ногами, замість того щоб зразу внести ясну й розумну пропозицію. Я згодний, боже мій…

Штірліц заперечливо похитав головою:

— Це несерйозно. Хаген недарма питав вас так детально і про Відень, і про Берлін, і про покійного Уго Лерста. Ви ухилялися від прямої відповіді, ви — я вже прочитав запис ваших допитів — плели якусь наївну нісенітницю про своїх подруг, про кабаки і бари і ні разу не дали жодної правдивої відповіді. А зараз ви кажете мені «будь ласка». Хто з вами підтримує контакт? Які питання цікавили червоних? Яким чином і чому ви вбили нещасного Лерста?

— Я не вбивав нещасного Лерста, я не мав контактів з червоними, я не…

Різко задзвонив телефон. Штірліц підняв трубку і, відставивши трубку од вуха, діждався, поки замовкне пронизливий зумер.

— Треба буде сказати зв'язківцям, — зауважив він, — подбайте про це, Хаген. Такий сигнал, що полопаються барабанні перетинки, якщо зразу прикласти до вуха.

— Я скажу їм.

— Спасибі… Штірліц слухає!

Радист повідомив, що на ім'я штурмбанфюрера надійшла радіограма з Берліна. Штірліц і Хаген перезирнулися.

— Погляньте, — попросив Штірліц Хагена, — коли щось важливе — викличте мене.

Коли Хаген вийшов, Штірліц губами прошепотів:

— Якщо вони надіслали літак — готуйся на вечір, і не панікуй, коли мене довго не буде.

Ян кивнув і голосно сказав:

— Послухайте, Штірліц, у мене страшенно болить голова, слово честі. І потім ви мені відкрили так багато несподіваного, що все це треба обміркувати. Дозвольте мені полежати — я ж тільки-но після поранення…

— Я дуже шкодую, але доведеться посидіти тут, — відповів Штірліц. — Я хочу разом з вами згадати в деталях, що було вчора ввечері. Ви сиділи у Мері Пейдж в її номері. Чи не так?

— Я лежав у номері в Мері, якщо ви домагаєтесь точності…

(А Штірліц з Лерстом саме тоді йшли в супроводі трьох агентів гестапо й кількох франкістських «гвардія сівіль» по коридору: почався поголовний обшук англійців і американців з журналістського корпусу.

— Тут живе жінка? — спитав Штірліц портьє, який ішов поряд, коли вони спинилися біля номера Мері.

— Так, сеньйор.

— А чи варто тривожити даму? — спитав один з «гвардії сівіль».

— У вас до неї нічого конкретного нема?

— А біс його знає, — буркнув Штірліц, — поки що нічого…

— Гаразд, ходімо далі, — сказав Лерст.

Хлопчик з ресторану з підносом, на якому стояли прибори на дві персони, хвацько промчав по коридору, зупинився біля Лерста й постукав у номер.

— Тут живуть двоє? — здивувався Лерст. — Хаген сказав, що тут одна жінка.

— У сеньйори в гостях сеньйор, — пояснив хлопчик, — той, у якого була прострелена голова на фронті).

… Хаген подзвонив Штірліцу від шифрувальників через п'ять хвилин.

— Літак по латиша вилітає з Берліна.

— Коли?

— Там не сказано коли. Сказано, що вилітає. І прибуде сюди завтра вранці, о дев'ятій нуль-нуль. Літак номер 259. Під командуванням обер-лейтенанта СС Грілля.

— Рудольфа Грілля?

— Там немає імені.

— А ви хіба не знаєте Рудді?

— Ні.

— Дивно. Він же водить наші спецлітаки…

— Я ніколи не літав не спецлітаках.

— Ще літатимете. Ну, поспішайте сюди. Я передам вам нашого гостя, він не для моїх нервів…

— Ага! — засміявся Хаген. — А ви ще мене лаяли…

— Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.

— Пробачте, штурмбанфюрер…

Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:

— Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати — думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…

— Ще більше, ніж минулої ночі?

(А минула ніч була задушливою, — мінялася погода, з Піренеїв насувалися важкі хмари, несподівані о цій порі року. В небі гуркотів грім. Лерст сидів на краєчку столу і дивився, як Штірліц разом з іспанцями-поліцейськими оглядав речі в номері Мері.

— Якісь неприємності? — спитав Пальма. — Чи ви запідозрюєте мою подругу в злочині?

— Ні, що ви, — відповів Лерст, — іде поголовний обшук у всьому готелі. Коли б ми не зайшли до вас, завтра ж злі язики звинуватили б кас у тому, що ви — цепний пес німецького посольства. Лише тому нам довелося сюди вдертися, прошу тисячу разів пробачити, Ян, тисячу разів…

У номер зазирнув Хаген і доповів:

— В інших номерах усе гаразд.

— Спасибі. Будь ласка, зробіть особистий огляд пана Пальми, Хаген.

— Даруйте, пане Пальма, — сказав Хаген.

— Будь ласка, будь ласка, це навіть цікаво, — відповів Ян, — мене ще ніколи не обшукували, особливо друзі, які так ретельно дбають про моє реноме…

Він устав, підморгнув Мері й раптом відчув, як його чоло зросив холодний піт: він згадав, що в задній кишені штанів лежала та нова шифрувальна таблиця, зроблена в формі жувальної гумки, яку йому передав Вольф.

— Мері, — сказав він, ідучи до ванної кімнати в супроводі Хагена і двох іспанців-поліцейських, — дай мені пожувати гумку, а то в мене від хвилювання пересохло в горлі.

Мері, загорнута в простирадло, посміхнулась:

— Я гадаю, любий, що джентльмени будуть шоковані, коли я встану з ліжка. Жувальна гумка лежить у шухляді письмового столу.

Штірліц спроквола глянув на Яна і все зрозумів. Він висунув з письмового столу шухляду й простяг Пальмі кілька жувальних гумок, потім якось дивно посковзнувся на паркеті й розпластався, стукнувшись плечем об край столу. Лерст і Хаген поспішили до нього, а Пальма в цю мить укинув шифрувальну таблицю в рот і водночас дав гумки двом іспанцям-поліцейським. Ті розгорнули срібні папірці і вкинули в рот апельсинові гумки. Штірліц, потираючи плече, підвівся й проговорив:

— А кажуть, що на паркеті не можна зламати собі шию.

Лерст, побачивши, що іспанці ще не почали оглядати Пальму, роздратовано спитав:

— Що ви жуєте?

Ті відкрили роти, показуючи йому гумку.

Ян закашлявся і проковтнув шифрувальну таблицю.

— Я так злякався, коли ви гримнули на поліцейських, що проковтнув свою гумку, — сказав він, — тепер у мене злипнуться кишки й ховати мене доведеться за ваш рахунок. Хочете пожувати?

— Я не корова.

Лерст пропустив Пальму вперед. Він сів на край ванни: в нього була така манера — сідати на край столів, підвіконь, крісел. Поліцейські обшарили кишені Пальми й передали все, що знайшли, Лерсту. Той передивився записну книжку, блокнот, повернув усе це Яну й сказав:

— Будь ласка, попросіть пробачення у вашої дами, Ян, але мені конче потрібно зараз же поговорити з вами.

— Починайте.

— Не тут. Давайте вийдемо з готелю, так буде краще… Коли Лерст і Ян вийшли з номера, Штірліц сказав поліцейським:

— Тут усе гаразд. Ходімо.

Він діждався, поки всі пішли, обернувся до Мері й довго дивився на неї, а потім, важко зітхнувши, тихо сказав:

— На добраніч… Бажаю вам побачити вашого приятеля ще раз).

Хаген увійшов до кабінету — за своєю звичною манерою — дуже тихо, майже нечутно.

— Покличте когось із чергових, — попросив Штірліц, — а ми з вами залишимо нашого друга хвилин на п'ять.

Коли вони вийшли з кабінету, Штірліц зітхнув:

— Думаю, що нам тут з ним не поталанить — він мовчить, як нень, або ж верзе нісенітницю.

— Я ж казав вам…

— Казав, казав… Ви у нас розумний, друже… І все-таки сидіть і ним і трясіть його, а я поїду в посольство й домовлюся з Кессельрінгом, щоб отой самий літак супроводжували тутешні винищувачі від кордону…

— Добре. Мені ждати ваших вказівок чи відпустити його спати?

— Ні… Спати — тільки в крайньому разі, аж поки в нього в голові зовсім замакітриться. Тож — працюйте. А раптом вам пощастить? Це ж прекрасно, коли ви напишете рапорт Гейдріху про вашу перемогу над латишем.

— Це буде наша спільна перемога.

— Та годі вам, друже… Я взагалі в цьому ділі п'ята фігура з краю. Хай вам щастить, я, мабуть, подамся, поки вони не пороз'їжджалися пиячити…

— Сьогодні, по-моєму, ніде нема прийомів…

— По-вашому, пити можна тільки на прийомах? Ну й економний ви хлопець, Хаген! Отож, я бачу, ви завжди на прийомах хлищете вино на дурняк… Не сердьтесь, не сердьтесь, друже мій, не треба на мене сердитись, тим більше, коли я кажу правду.

По дорозі до посольства — Кессельрінг погодився прийняти його, хоч було вже пізно, — Штірліц устиг заскочити в книжковий магазин на Пасео де ля Кастеляна. Він купив усі нові газети і, передаючи і роші хазяїнові сеньйору Еухенніо, неголосно сказав:

— Нехай Вольф ставить на білих півнів, завтра о дев'ятій обіцяють цікавий бій. Я заїду до вас через дві години…

Ці його слова означали для Вольфа багато чого: по-перше, він зрозумів, що літак, який має забрати Пальму, прибуде завтра о дев'ятій ранку. По-друге, Юстас підтверджував доцільність своєї версії — підміни літака. І, по-третє, остання фраза означала, що зустріч у Клаудії відбудеться не завтра, як вони умовлялись, а сьогодні, через дві години. Вони вирішили вдень, що Вольф не піде в гори, а, навпаки, передислокує своїх людей у місто — на випадок непередбачених обставин.

Кессельрінг був веселий. Він знав, що йому усмішка личить, бо він стає схожим на Фріца Кранга, коли усміхається і злегка піднімає ліву брову. Йому про це сказав рейхсмаршал, який переглянув усі детективні фільми за участю Фріца Кранга, і тому Кессельрінг завжди недбало й гоноровито по-крангівськи посміхався, навіть коли йому зовсім цього не хотілось. А зараз йому таки хотілося посміхатися, він був веселий, хоч мав страшенну неприємність через викрадений «месершміт». Правда, Герінг повідомив, що вся відповідальність за це покладена на Лерста і загалом на відомство Гейдріха. Та для веселого настрою були важливіші причини: республіканці відкочувались по всьому фронту, і, як гадали досвідчені військові, червоним лишилося жити лічені дні.

— Вас іще не кинули у ваш же каземат? — спитав він Штірліца. — Чи рука руку миє? Я на вашому місці написав би заднім числом донос на Лерста. — Він засміявся. — Мертві все витерплять, вони безмовні.

— Завтра вранці ми відправляємо в рейх одну людину… За нею послали наш літак…

— Я знаю. Я жду Рудді так само, як і ви…

— Кого?

— Рудді Грілля. Цей хлопець учився в мене літати, я люблю його, як сина. Я велів, щоб він затримався тут на день, я вже маю згоду вашого шефа.

План у Москві розробили до найменших подробиць. Літаки республіканців баражують на кордоні з Францією, над труднодоступними гірськими районами. Вони збивають літак № 259. Його мають збити несподіваним ударом, над горами, щоб виключити будь-яку можливість радіозв'язку з Бургосом. Літак № 259 — точно такої ж марки — вилітає з Барселони і, пройшовши над морем, лягає на курс збитого есесівського літака. Радисти з борту літака по коду, який передав Штірліц, просять доставити Пальму на поле аеродрому. Вони приймають його на борт і летять до Парижа, де на аеродромі Яна жде санітарна машина, яка й відвезе його в госпіталь для інфекційних хворих.

Ніхто не міг передбачити, що з сотень пілотів, які літали з Берліна в Бургос, цей рейс виконуватиме учень Кессельрінга, якого запросив військовий аташе провести день у нього в домі. Ретельно заплановану операцію — саме цією особистою, зовсім випадковою обставиною — було зруйновано і операція розвалилася, як картковий будиночок.

Штірліц поглянув на годинник. Стрілки показували 22.45.

— Послухайте, Пальма, — стомлено мовив Хаген, — що б ви мені отут не співали про вашу нещасну голову, я все-таки повторюватиму своє запитання: чому ви вбили Лерста? Чим був викликаний цей нечуваний злочин, що підлягає судочинству рейху? Отже, із формального боку все буде відповідним чином оформлено. Сподіваюсь, ви розумієте, що тутешні власті — вже заднім числом — видадуть вас у руки німецького правосуддя?

— Ще раз кажу вам: я не вбивав Лерста.

— А хто ж його вбив? Святий дух?

— Цей міг, — погодився Пальма.

«Мабуть, знову почне бити, — подумав Ян, помітивши, як пересмикнулося обличчя Хагена. — Що за манера така? Не може заперечити і одразу починає битися… Між іншим, я зараз подумав, як наївний ідіот. Яким був тоді, на останній німецькій станції, коли думав злякати Лерста публічним викриттям його знущання з того старого чоловіка. До цієї погані можна застосувати тільки зоологічні градієнти… А спати я, звичайно, не зможу — в мені все гранично напружене…»

— Я чекаю відповіді, — сказав Хаген. — Я звертаюся до вашої логіки й здорового глузду. Розкажіть мені, що сталося вчора, після того, як Лерст забрав вас з готелю — від вашої подруги?

Лерст учора гнав машину аж надто ризиковано: шини тонко вищали на крутих поворотах гірської дороги.

— А як звали того журналіста, котрий сидів у барі разом з вами і Манцером?

— Усе ви знаєте про мене! Хто вам про це міг донести?

— Друзі, Ян, мої друзі.

— Ага, признались! Я давно підозрював, що ви не дипломат, а шпигун!

— Як ім'я того хлопця, який утік з Манцером?

— Біс його знає! Наче Джім, а може, Джек. Імена ці в Штатах так само широковживані, як у вас Фріц чи Ганс.

— Ви не запам'ятали його імені?

— Вбийте — не запам'ятав.

— З якої він газети?

— По-моєму, він лівий. Такий, знаєте, ярий лівий… До речі, куди це ми їдемо?

— Недалеко. А звідки вам відомо, що він лівий?

— Він не приховував своїх поглядів. Ми живемо в таких країнах, де поки що можна відверто висловлювати свою точку зору…

— Виходить, можна першому стрічному висловлювати свою точку зору?

— Звичайно.

— Але це схоже на ідіотизм…

— А він у нас традиційний. Гайд-парк, наприклад… Ви ж пригадуєте Гайд-парк.

— Пригадую, пригадую… Коли ви познайомилися з ним?

— З тиждень тому… Так, так, з тиждень тому…

Лерст різко загальмував і підігнав машину до обочини. Праворуч стриміла прямовисна скеля, а ліворуч — у чорній зловісній порожнечі — зяяло провалля. На дні провалля жебонів струмок. Тріщали цикади. Небо було зоряне, низьке.

Лерст вийшов з машини, слідом за ним вийшов Ян.

— Краса ж яка, — сказав Пальма, — просто нереальна краса…

— Справді, — погодився Лерст, — дуже красиво. Хоча я віддаю перевагу північній, нордичній красі. А тут… Гаразд, Про це потім. Послухайте, Ян, мої іспанські друзі перевірили: за останні півтора місяця жоден іноземний журналіст із Штатів сюди не приїздив. Заждіть, вислухайте мене. Більше того, ми опитали — не прямо, звичайно, а через своїх людей — ваших колег з Ассошіейтед Пресс із Юнайтед Пресс Інтернейшнл… Їм також нічого невідомо про цього ультралівого журналіста з Штатів. І нарешті головне: в жодному з готелів Бургоса жоден американець не зупинявся за останні півтора місяця.

— Між іншим, я живу не в готелі… А той хлопець міг бути канадцем…

— І канадці не зупинялись….1 англійці… І росіяни…

Пальма засміявся:

— Цікаво, коли б сюди приїхав росіянин.

— Тут є кілька росіян, — відповів Лерст, важко втупившись поглядом у лоб Пальми. — Але не в них зараз справа. І навіть не в? ому, що місцеві мешканці повідомляють поліцію про всіх своїх квартирантів, а от про цього американця ніхто нічого не повідомляй… Не в цьому справа, мій дорогий Ян…

Лерст прислухався: десь унизу натужно стогнав мотор машини. Потім мотор замовк і стало зовсім тихо, тільки все ще тріщали цикади…

— Справа в іншій людині… Я вам намалюю зараз одну цікаву жанрову сценку, гаразд? Юний латиський аристократ-англофіл, захоплений ідеями марксизму, відправляється на барикади у Відень (не приховує в розмовах з колегами антипатій до нашого руху. Більше того, він пише в своїй газеті антинімецькі статті. Потім він замовкає на рік і раптом з'являється в Лондоні, але вже не в червоній сорочці, а в коричневій формі, схожій на нашу, есесівську. Він тепер пише зовсім протилежне тому, що писав минулого року. Він, правда, не лає марксизм і Кремль, але він прославляє ідеологію фюрера і поводиться, як істинний друг націонал-соціалізму. Потім він приїздить сюди, в Іспанію, і допомагає нам боротися з комуністами, і дуже чесно пише про силу нашої авіації, і дуже дружить з нашими льотчиками, і присутній при такому головоломному епізоді, коли коричневий ас несподівано змінив свій колір на червоний…

— Що стосується мене, то я страшенно полюбляю маскаради.

— Це не смішно, Ян. Як би ви, будучи на моєму місці, поставилися до такого любителя маскарадів? На моєму місці — я підкреслюю, тому що я, саме я, двічі брав на себе відповідальність і запевняв керівництво, що юний латиш не може вести таку підступну подвійну гру, яка проглядає в усіх названих мною епізодах. Відповідайте, Ян, відверто: що ви про це думаєте?

— Добре, що ви мене сюди привезли, — відповів Ян, — а то я міг би подумати, що це допит.

— А ви і вважайте, що це допит.

— Мені дуже прикро, що ви через невміння викрити злочин зважилися образити мою гідність.

— Ян, якщо ми зараз не оформимо сугубо серйозним чином наші — на майбутнє — ділові стосунки, я доведу всім, що ви російський агент. Це для вас буде так само погано в Європі, як і тут, за Піренеями. Я вже не кажу про Німеччину. А втім, і в Англії, і в Латвії з таким же незадоволенням поставляться до цього, коли я підтверджу, що ви, крім усього, були ще й нашим агентом.

— Але ж це шантаж? Я обурений, Уго, я обурений!

— Легше, легше! Легше, Чемберлен Йосипович.

— Навіщо ж ображати британського прем'єра? Я не називаю вас Атіллою Адольфовичем.

— Для мене це комплімент.

— Що ви скажете, коли я завтра напишу в моїх газетах про ваші недостойні пропозиції? І про цей обурливий нічний допит також?

— А чи варто?

— Ви мене ставите у безвихідне становище…

— Ви самі себе ставите в безвихідне становище. Я пропоную вам достойний вихід.

— Купуйте післязавтра «Пост», — сказав Ян і, обернувшись, хотів уже йти дорогою вниз, до міста, та побачив, як Лерст поліз по пістолет. Ян ривком схопив його за руку. Вони боролись, і Ян усе намагався підняти руку Лерста з затиснутим у ній пістолетом угору. Гримнув постріл, другий… третій… Лерст повільно осідав на землю.

Ян обернувся. На шосе біліла постать: це стояла Мері. Вона, не поспішаючи, ховала пістолет у білу сумку, зроблену з товстої блискучої соломки…

Через сорок хвилин після цього Ян і Мері швидко піднялися до неї в номер.

— Не треба брати ніяких речей, — сказав Ян, — зразу на аеродром. Негайно…

— Та хоч паспорт я мушу взяти, любий…

— Ну й витримка в тебе…

Коли вони піднялися на другий поверх, то побачили біля номера трьох іспанських офіцерів. Мері зупинилась, Ян шепнув:

— Це і є кінець.

— Сеньйор Пальма? — ліниво козирнувши, спитав занадто вродливий іспанський полковник.

— Я.

— Сеньйор Пальма, я прошу вас іти за нами.

— Можна переодягтися?

— Я на вашому місці цього не робив би.

— Куди ми поїдемо?

— В штаб генерала Франко.

— І все-таки мені хотілося б переодягтися…

— Як хочете.

Ян думав, що офіцери ввійдуть слідом за ним у номер, але вони лишилися чекати в коридорі.

«Іспанці є іспанці, — встиг ще подумати Ян, — лицарі не сміють ображати даму. Вбити — можуть, але образити — ніколи».

Він обняв Мері й шепнув:

— На літак і в Лісабон. Зараз же. Або їдь. На моїй машині.

… «Лінкольн» з трьома мовчазними іспанцями промчав по сонному Бургосу й спинився біля штабу Франко. Ян у супроводі військових пройшов через цілу анфіладу кімнат і опинився у величезному, облицьованому білим мармуром, маврітанському дворику. Здалеку долинала андалузька пісня.

— Я не розбираю слів, — звернувся Пальма до одного з військових. — Про що вона співає?

— Я теж погано розумію андалузьку, — відповів офіцер. — Я — астурієць… По-моєму, вона співає про кохання. Андалузький діалект жахливий, але вони завжди співають про кохання…

— Нічого подібного, — озвався другий іспанець, — вона співає про кориду.

— Ні, — заперечив третій, — вона співає колискову пісню…

— Під таку колискову не дуже заснеш, — сказав Пальма.

— Нічого, ми, іспанці, вміємо засинати навіть під марш, — посміхнувся полковник.

Розчинилися навстіж двері, і з внутрішніх кімнат вийшов міністр іноземних справ Хордана в супроводі військового міністра Давіла. Він наблизився до Яна й сказав:

— За кров, яку ви пролили на полях іспанської битви, я хочу піднести вам цей дарунок, — і він простяг Янові золоту табакерку.

Пальма витер очі. Від хвилювання, яке він щойно пережив, вони сльозились.

Хордан зрозумів це інакше. Він обняв Яна і теж — мовчки й картинно — приклав пальці до куточків своїх красивих великих очей…