Іспанський варіант

Відень, 1934

Тієї ночі він був не в жінок. Тієї ночі нацисти загнали повсталих у заводський район; виходу за місто звідти не було. Вирішили пробиратися через підвали та прохідні двори до Дунаю. Там ніхто не ждав повсталих, звідти можна було розійтися по конспіративних квартирах або ж сховатися в передмісті.

Пальма вранці бачив, як у центрі нацисти розстріляли двох повстанців — п'яно, із сміхом і страшнуватим інтересом до потаємного моменту смерті. Він кинувся в ті райони, де ще йшли бої. Пройшовши вільно фашистський патруль, — представники іноземної преси тут могли ходити коли завгодно: до Відня з'їхалися журналісти з Парижа, Лондона, Белграда, Варшави, — Пальма опинився в самому пеклі. Шуцбундівці — і комуністи, і соціал-демократи, — засівши на дахах будинків, стримували нацистів, поки люди спускалися в підвали.

— Можна мені з вами? — спитав, захекавшись, Пальма у високого старого чоловіка з забинтованою головою, що разом з мовчазним хлопцем допомагав людям спускатися крутими сходами, які вели в підвал.

— Хто ви?

— Я з Риги, журналіст… Я пишу про вас чесно, я хочу, щоб…

— Ні, — відмовив старий. — Не можна. — І махнув рукою тим, хто в ар'єргарді стримував нацистів: їм треба було відходити, бо «коричневі» вже підкочували великокаліберні кулемети.

— Покажіть-но ваш паспорт, — попросив Пальму той хлопець, котрий допомагав старому. Його німецька мова здалася Яну надто правильною, і він вирішив, що це не австріяк, а берлінець.

Пальма простяг паспорт, той швидко проглянув його і сказав:

— Лізьте. Мені буде соромно, якщо ви потім зрадите цих людей.

— Для чого це ви, товаришу Вольф? — спитав голубоокий старий із забинтованою головою. — Нам не потрібні чужі. Для чого?

— Для того, що при іноземцеві їм, може, незручно буде нас розстрілювати, якщо вони все-таки встигнуть перекрити виходи до Дунаю.

Вони тоді йшли прохідними дворами й підвалами довго, майже шість годин. Жінка, яка ступала попереду Пальми з дівчинкою років трьох, раптом спинилась і страшно засміялась, почувши розгублений голос голубоокого старого:

— Товаришу Вольф, іди сюди, тут стіна, ходу далі нема!

А люди, що плентали позаду, дедалі більше напирали й напирали. Пальма тоді взяв дівчинку на руки і щось тихо став їй шепотіти на вухо, а жінка сміялась і сміялась, а потім побачила дочку на руках у Яна й заплакала — тихо, жалібно.

— Навіщо все це? — шепотіла вона крізь сльози. — Навіщо? Карла вбили, тата вбили, а нас тут хочуть задушити… Навіщо це? Нехай би все було, як було, ніж оцей жах…

… Вольф виліз із підвалу перший. Слідом за ним, сопучи й задихаючись, виліз голубоокий старий з забинтованою головою.

Вдалині поблискував Дунай, у ньому іскристо синіли зорі. Постріли було чути так само, як і досі, але тепер десь віддалік. Старий сказав:

— Треба вивозити людей за місто.

— Вивозити? — спитав Вольф.

— Звичайно.

— А хіба не можна пішки звідси?

— Не можна. Люди втомились. А на них полюють. Їх перестріляють по дорозі.

— Нехай покличуть латиша, — стомлено сказав Вольф. — Він був десь тут, поруч з нами…

… Вони йшли вдвох по невеличких темних вуличках.

— Чого пішли з нами? — спитав Вольф. — Лише для того, щоб писати у. вашу газету, чи вам хочеться аплодувати перемозі «правопорядку»?

— Мені хочеться оплакувати поразку антифашистів.

— Куди ви пишете?

— В мою газету, французам та англійцям, у «Пост»…

— «Пост» не той орган, де оплакують комуністів.

— Чому ж? Мертвих там оплакують, і з радістю.

— Пальма… Ян Пальма… Я десь чув це прізвище.

— Можливо, ви чули прізвище Пальми-батька, а я — Пальма-молодший. Останній раз ми бачилися з татом двадцять років тому.

— Який же це тато Пальма? Чи не шпигун із Індії?

— Розвідник, я б сказав… — трохи образившись, відповів Ян, — будь-який дипломат обурюється, коли його легальну професію плутають з нелегальною…

— Чого це ви так відверто розмовляєте зі мною? — спитав Вольф. — Сини мусять битися на смерть за гідність своїх батьків.

— Спасибі за пораду. Я зважу на це. Але використати на практиці, на жаль, не зможу, людина мусить відстоювати свою власну гідність: лише тоді син злодія може стати пророком, а сестра блудниці — святою.

Вольф хмикнув, поліз по сигарети:

— Якщо у вас є бажання стати пророком — роздобудьте вантажну машину.

Пальма вийняв з кишені гаманець, відкрив його:

— Двісті фунтів.

— І в мене півтора.

— Купимо машину. Марксистська формула «гроші — товар» не може не мати сили тут, поки комуністи не перемогли, — усміхнувся Ян.

— Ця формула не зразу зникне, навіть коли комуністи переможуть, — відповів Вольф.

Вольф побачив вивіску: «Похоронне бюро». Крізь жалюзі пробивалося світло, Вольф перейшов через дорогу й розчахнув двері.

Хазяїн похоронного бюро — невеличкий товстун, з яскраво-рожевим, здоровим кольором обличчя, але зовсім лисий — сидів біля телефону:

— Так, так, добре, пане. Катафалк буде у вас сьогодні рано-вранці. Так, пане, я правильно записав вашу адресу. Я знаю цей район, пане.

Він поклав трубку, кинувся назустріч тим, що ввійшли:

— Будь ласка, панове! У вас горе? Я співчуваю, я готовий допомогти вам.

Знову задзвонив телефон, і хазяїн, знявши трубку, сказав:

— Слухаю вас. Так, вельмишановна дама, я записую. Берлінер-штрасе, п'ять. Скільки місць? Ах, у вас загинуло троє! Так, пані. Сьогодні у вас буде катафалк. Прийміть мої співчуття.

Він поклав трубку, розвів руками й сказав:

— Панове, тисячу пробачень. У мене сьогодні дуже багато роботи. Я слухаю вас. — Він розгорнув зошит, щоб записати адресу, куди саме треба послати похоронний катафалк. Але в цю мить задзвонив телефон.

— Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. — Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: — Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.

— У мене розвалюється голова, — відповів жіночий голос. — Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…

— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.

Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.

— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.

— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.

Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.

— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.

— Коли похорони, пане?

— Хоч зараз.

— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…

— Друзів…

— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…

— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.

— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

— Перевірте документи!

— Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:

— Ви теж іноземець?

— Так.

— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:

— Який у вас паспорт?

— У мене зовсім» немає паспорта, — відповів Вольф. — Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.

— Оце так нерви, — посміхнувся Пальма.

— У мене їх нема, — теж усміхнувся Вольф, — як і документів.

Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.