Іспанський варіант

Рига, 1934

Небо й справді було попелясте. Воно було одного кольору з піщаними дюнами та морем, і тому нелегко було здогадатися, чи розвидняється зараз, чи смеркає. Невеличка вілла теж здавалася попелястою, ніби намальована розмитою аквареллю в манері північно-німецьких майстрів кінця вісімнадцятого століття, і ця ілюзія минулого століття була б повною, коли б у будинку не гримів джаз, що його раз у раз розтинав високий срібний звук сурми. Два випускники університету — Гес Петеріс і Курт Ванг — сиділи на заскленій веранді, розглядали тих, що танцювали, і сьорбали пиво з грубих глиняних кухлів.

— Як хвацько витанцьовує Пальма, — сказав Ванг. — Тварюка…

— Навіщо так грубо? — посміхнувся Петеріс.

— А я люблю його.

— Справді?

— Справді… А ти?

— Заздрю. Я заздрю йому. Але по-доброму, без зла. Часом навіть з подивом.

— Чому?

— Так… Не цікавиться жінками, а вони летять до нього, як метелики на вогонь; не вміє фехтувати, а виграє бої, відвідує ваш дискусійний гурток, а гуляє на ті гроші, які йому присилає надзвичайний і повноважний тато.

— То що ж, це добре чи погано?

— Цікаво. Взагалі; він може дозволити собі опозиційність. Батько переказує йому немало грошей, так що не страшно погратися в опозицію.

— Будь собі на здоров'я й ти опозиціонером…

— Я не можу. Мені ніхто не переказує грошей. Я повинен бути з клубом, а не проти нього…

— Сильні світу цього не завжди належать до одного клубу, — сказав Ванг.

— Клуб проти клубу — це не страшно; страшно, коли в клубі сильних з'являється відступник.

— Ти певен, що клуб не прощає відступництва?

— Звичайно. Принаймні я так думаю.

— Але ти ще не член нашого клубу, — зауважив Ванг. — Я бажаю тобі вступити в наш проклятущий, нудний і дряхлий клуб якнайшвидше. Ти на нього дивишся зовні, і він здається тобі прекрасним, а ми народжені в ньому і знаємо, який він зсередини.

— То який же він зсередини? Поясни мені, плебеєві, ти — син міністра.

— Я не сильний у словесній агітації. У тебе міцні щелепи, ти вступиш у клуб; нашим старим потрібні свіжі кадри.

До Петеріса підійшла дівчина, стала перед ним на коліна й сказала:

— Повелителю, я більше не можу без вас.

— Невже не можеш, — зітхнув Петеріс, підводячись. — Ходім потанцюємо, тільки нагадай, як тебе звати…

Він підвівся, і дівчина підвелася, і вони подалися туди, де танцювали, а до Ванга з-за штори підійшов горбань, притуляючи до грудей маленьку срібну сурму.

— Знаєте, — сказав він, — я можу продержати гаму туди й назад сімдесят три секунди.

— Це чудово. Молодець.

— Зіграти?

— Зіграйте, чого ж не зіграти.

— Зараз. Я маю постояти хвилинку з заплющеними очима й зосередитись. Я зараз.

І горбань, так само, не розплющуючи очей, заграв — сріблясто й ніжно — тонку й чисту гаму, і таємничий звук, видобутий ним з маленької сурми, перекрив ревіння джазу й п'яні голоси людей, що танцювали в холі.

… «Як же звали оте стерво, француженку, яка тоді зі мною танцювала? — згадував Ян, спостерігаючи за тим, як у тонкому сонячному промені, що просочувався крізь віконниці, повільно плавала пилинка, схожа на малюнок планети з підручника астрономії.

Смішно, звичайно, буде, якщо через цю катастрофу я втрачу пам'ять… Бідний Юстас… Йому зараз важче, ніж мені. Та й взагалі дуже важко, коли відчуваєш своє власне безсилля. А в того стерва, француженки, між іншим, було російське ім'я — Надя».

— Добре, — сказала тоді Надя й перестала танцювати, — коли б цей трубач дудів роздягнений.

— Він артист, — відповів Ян. — Він чудовий артист.

— Який він артист? Трубач…

— Трубач теж артист.

— Ти нічого не розумієш, — засміялась Надя. — Артист — це той, що промовляє на сцені слова, а трубач тільки робить «ду-ду». Великі легені — це ще не талант…

Хтось вигукнув:

— Цигани, друзі, цигани!

Усі ринули в парк. Чотири старі, громіздкі кибитки зупинились на асфальтовій дорозі, що простяглась через туманний парк.

Цигани вилізли з своїх кибиток, одягнені вони були аж надто елегантно: в смокінгах, смугастих сірих штанях; мов чаклуни ляскаючи колодами нових холодних карт, ішли вони назустріч мешканцям старовинної вілли, і хтось із них уже співав гортанну пісню, награючи на банджо; маленькі дівчатка танцювали повільно, наче старі бабусі, і все це здавалося тоді Яну Пальмі таким же нереальним, намальованим, далеким і хистким, немов бачив він цей парк і дерева крізь цигарковий папір.

Дівчинка років тринадцяти, роздивляючись лінії на долоні Ванга, що йшов разом з Яном та Петерісом, швидко говорила:

— Ах, як багато ви звідали любові й щастя, дружби і зради! Ви пізнали багатство й злидні, ви так багато працювали в житті…

Пальма не витримав, голосно зареготав і впав, наче клоун, на газон, вигукуючи:

— Слухайте всі! Наш Ванг, тепличний син міністра, багато трудився і пізнав злидні!

Петеріс обернувся до Пальми і стиха мовив:

— Вона ж працює, навіщо ти?

— Пробач. Ти правий. Пробач. Тримай, — Ян підвівся й простягнув циганці монету, — це тобі.

— Я вам ще не ворожила, — відповіла дівчинка. — Я кажу правду цьому панові: я ж читаю правду по лініях його руки…

— Пробач йому, — сказав Гес Петеріс, — ти добре ворожиш, не сердься на мого друга, просто він дуже веселий сьогодні, він не хотів тебе образити… Поворожи Вілціню, він жде…

І вони пішли по газону: високий Вілцінь і невеличка циганка, яка вела його за руку, а точніше, навіть не за руку, а за вказівний палець, і безперестану забігала вперед, щоб заглянути йому в очі…

Петеріс довго дивився вслід їм, а потім обернувся до Ванга.

— Куди ти?

— Мене призначили в міністерство закордонних справ — це наша сімейна традиція…

— А ти, Ян?

— Чорт його знає. А що в тебе, Петеріс?

— Я їду в Індію, в консульство, — відповів Петеріс.

— По рицарські шпори?

— Може, й так.

— Тепер не дають золотих шпор за видатні заслуги. Тільки позолочені.

— Я згоден і на позолочені.

— Допомагай британцям саджати в тюрму якнайбільше індусів, і тобі дуже швидко видадуть шпори, які відчинять двері нашого клубу.

— Комусь же треба саджати в тюрму. Ти фактом свого народження позбавлений цієї необхідності, Ян.

— Знову ти йому заздриш? — спитав Ванг, замислено прислухаючись до циганської пісні.

— Послухай, Гес, — запропонував Пальма, — хочеш, я дам тобі рекомендаційні листи в Індію, а ти мені замість них надішлеш звідти добре оформлену голову бунтаря, га?

— Мені потрібні рекомендаційні листи, але мої успіхи в боксі більші, ніж твої, Яне, і коли я тебе вдарю, ти впадеш…

— Не сердься. Я перевіряв, до якої міри ти негідник. Негідником знову виявився я. Пробач.

— Ти без упину на всіх нападаєш, — задумливо сказав Петеріс. — Не можу збагнути, чого ти хочеш?

— Я сам не можу збагнути, чого я хочу. Зате я точно знаю, чого я не хочу.

З будинку вийшов горбань, просурмив у свою срібну трубу і закричав:

— Усі до мене! Маргарет дає сеанс сексуального масажу! Всі в дім, усі в дім!

Випускники університету, жартуючи, повільно рушили до будинку, а Пальма пішов до циганських кибиток: цигани вмощувалися на траві й виймали з баулів сніданки — бутерброди з шинкою. Старий циган підвівся, коли до нього підійшов Пальма, і сказав:

— Ви й справді проти того, щоб ми тут попоїли? Але ми недовго, в нас запрошення ще в один дім. Це ж дім пана Пальми? Я не помиляюсь?

— Правильно. Їжте собі… Всі п'яні, нікому ні до кого нема діла. А Пальма до того ж добрий хлопець.

— Людина, яка говорить про пана Пальму «хлопець», може бути або ще багатшим за нього, або має бути його лакеєм.

— Я — лакей, — хмикнув Ян, — ми всі тут його лакеї…

— Ви кажете неправду. Лакей ніколи не признається у своїй професії.

На залізничній станції було безлюдно. Десь увімкнули радіо. Диктор передавав останні вісті: «У Відні на вулицях все ще триває перестрілка між комуністами й націонал-соціалістськими збройними загонами. Є жертви серед мирного населення».

Пальма довго стукав у віконечко каси, але ніхто не відповідав йому: касир, мабуть, спав.

На привокзальній площі зупинився низький «ролс-ройс». З машини вийшла молода жінка.

— Не сердься, — сказала вона сивому чоловікові, що сидів за кермом. — Не треба на мене сердитись.

— Я не серджусь. Просто я дуже радив би тобі лишитись.

— Навіщо? Для кого?

— Для мене, Мері…

— Це жорстоко: робити будь-що наперекір собі, навіть заради ближнього. Ти мені згодом сам цього не простиш. Невже тобі приємно бути з жінкою, яка тільки з жалості лишилася з тобою?

— Якщо ця жінка ти — мені все одно, Мері.

— Карл, мужчина інколи може бути слабким — це часом подобається жінкам, але він не має права бути жалюгідним.

Мері помахала рукою чоловікові, що сидів за кермом величезної машини, і легко збігла вгору по східцях вокзалу. Машина рвонула з місця, наче присіла на задні колеса, і, напружившись, одразу ж набрала швидкість.

Жінка зупинилася за спиною Пальми, який усе ще стукав вказівним пальцем у віконце каси. Віконце нарешті відчинилось.

— Пробачте, я вийшов, щоб зварити собі кави, — сказав касир, — усі вважають, що я сплю в цю ранкову пору, а я не сплю, тільки часто виходжу по каву.

— Краще б ви спали, — озвався Пальма.

— Мені теж так здається, — зітхнув касир, — але начальство думає по-іншому. Вам куди квиток?

— До Відня.

— Ми продаємо квитки тільки до нашої столиці, тим паче, що до Відня зараз нелегко потрапити через тамтешні безпорядки… Я можу продати квиток лише до Риги.

— Знаю. Я пожартував…

Жінка, що стояла за спиною Пальми, засміялась. Він обернувся.

— Хтось же має посміятися з вашого жарту, — пояснила вона, — касир, по-моєму, член товариства по боротьбі з гумором.

— Дякую, ви мене таки виручили. Ви теж до Риги?

— Мабуть.

— Ви втекли від того сивого рицаря?

Жінка кивнула головою.

— Я теж утік, — сказав Пальма.

— Усі тепер тікають… Від ворогів, від друзів, від самих себе, від думок, від глупства, від печалі, від щастя… Просто всі хочуть жити…

— Вам би проповідницею в Армію порятунку…

Підійшов поїзд. У вагоні було порожньо: тільки Пальма та ця жінка. Вони сіли біля вікна. Туман, що курився над землею ще годину тому, розвіявся. Коли поїзд набрав швидкості, зарябіло в очах від різкої зміни кольорів: білого й зеленого.

— Мене, між іншим, звуть Ян.

— А мене, до речі, звуть Мері.

— А я чомусь думав, що у вас довге й складне ім'я.

— А в мене й справді довге й складне ім'я: Мері Глорія Патриція ван Голен Пейдж.

— На одне більше, ніж у мене, але все одно гарно… Я з радістю зустрівся б з вами сьогодні ввечері.

— Я теж із радістю зустрілася б з вами сьогодні ввечері, коли б у мене не було запису на радіо, а ви не від'їжджали до, Відня.

— Еге ж, про Відень я чомусь забув.

— А я ніколи не забуваю про свої концерти й тому мені важко жити. Чого ви їдете до Відня?

— Мені подобається, коли стріляють.

— Хочете попрактикуватися на стрільбі?

— Дозвольте, до речі, відрекомендуватися: Ян Пальма, політичний оглядач нашого могутнього урядового офіціозу. Ось моя кар: тка, подзвоніть, якщо я звідти повернусь. То як?