Справа Сен-Ф'якрів

Розділ IX ЗА ВАЛЬТЕРОМ СКОТТОМ

Велика їдальня була саме тією кімнатою замка, яка найбільше зберегла дух старовини — завдяки різьбленим панелям, що вкривали стіни аж до стелі. Треба додати, ця кімната була хоч і висока, але вузька, і тому здавалося, ніби ви на дні глибокого колодязя. На кожній панелі було по дві довгасті лампочки, що мали імітувати свічки (круг них навіть біліли фальшиві воскові патьоки).

Посередині столу стояв справжній канделябр на сім ріжків, з сімома справжніми свічками.

Граф де Сен-Ф'якр і Мегре сиділи візаві, але могли побачити один одного лише нахилившись убік, бо заважали вогники свічок.

Праворуч од графа сидів священик, ліворуч — доктор Бушардон. З волі випадку Жан Метейє опинився з протилежного кінця столу від свого адвоката. Поруч комісара сиділи з одного боку управитель, з другого — Еміль Готьє.

Дворецький потрапляв інколи в освітлене коло, обслуговуючи гостей, але, відступивши на два кроки, він мовби розчинявся у темряві, і видно було лише його руки в білих рукавичках.

— Чи не здається вам, що все це нагадує сцену з роману Вальтера Скотта!

Граф промовив це байдужим тоном, однак Мегре прислухався дуже уважно, бо відчув тут якийсь натяк, збагнув, що щось має відбутися.

Поки що вони їли закуски. На столі впереміш стояло зо два десятки пляшок червоного й білого вина, бордо і бургундського, і кожен наливав, скільки хотів і чого хотів.

— Одна лише деталь тут не збігається… — вів далі Моріс де Сен-Ф’якр. — У Вальтера Скотта бідолашна стара там, нагорі, мала б зненацька закричати…

Усі перестали на мить жувати, і кожен немовби відчув подув холодного вітру.

— А справді, Готьє, її ж там залишили зовсім саму?

Управитель квапливо проковтнув щось і пробелькотів:

— Вона… Так… В кімнаті пані графині нікого немає…

— Це не так уже й весело!

У цю мить чиясь нога злегка торкнула ногу Мегре, потім знову, але комісар не міг здогадатися, хто це був. Стіл круглий, і кожен міг дотягтися рукою до центра. І далі Мегре сидів трохи збентежений, бо протягом усього вечора хтось усе частіше й частіше легенько штовхав його ногою.

— У неї сьогодні побувало багато людей?

Він говорив про свою матір, наче про живу людину, і комісар побачив, що Жана Метейє це так вразило, що він навіть їсти перестав і втупився просто себе очима, під якими темніли кола.

— Майже всі фермери округи! — поважно відповів управитель.

Коли дворецький помічав, що хтось тягнеться до пляшки, він безшумно підходив, і з пітьми раптом виринала його чорна рука у білій рукавичці. Келих наповнювався вином. Усе це робилося в цілковитій тиші, з такою спритністю, що адвокат, який уже встиг добряче набратися, тричі або навіть більше розігрував цю сцену.

Він з радісним подивом стежив за цією рукою, яка навіть не торкалася його плеча. Нарешті не витримав:

— Це просто чудо! Дворецький, ви справжній ас. Якби я міг купити замок, я охоче найняв би вас…

— То що ж! Замок незабаром продаватиметься, до того ж дешево…

Цього разу Мегре мимоволі насупив брови, дивлячись на Сен-Ф'якра, який говорив усе це якимсь дивним удавано-байдужим тоном. Врешті-решт, чи й справді він маг сталеві нерви? Чи просто це його манера жартувати?

— Курчата «напівжалоба», — оголосив він, коли дворецький і справді приніс курчат з трюфелями.

І без усякого зв'язку, таким самим легковажним тоном.

— Убивця зараз їстиме курча «напівжалоба», так само як усі!

Рука дворецького літала над гостями. Управителів голос промовив з удаваним смутком:

— О, пане граф!..

— Так, так! А що ж тут дивного? Убивця тут, це безперечно. Проте нехай це не псує вам апетит, пане кюре! Мертве тіло теж у цьому будинку, і це не заважає нам їсти… Трохи вина панові кюре, Альбере!..

Чиясь нога знову зачепила носок Мегре. Він упустив серветку, нахилився під стіл, та було вже пізно. Коли він підняв голову, граф говорив, не випускаючи з рук виделки.

— Щойно я згадав Вальтера Скотта, маючи на увазі атмосферу, яка панує в цій кімнаті, але не лише через це, а головне тому, що тут убивця… Зрештою, якщо подумати, це, так би мовити, не що інше, як жалобна всеношна… Похорон відбудеться завтра вранці, і, можливо, до того мине розлучимося… Пан Метейє принаймні має ту заслугу, що заповнив льох добірним віскі.

Тут Мегре спробував пригадати, скільки випив Сен-Ф'якр. В усякому разі менше за адвоката, який заволав:

— Чудово! Просто чудово! Адже не випадково мій клієнт — онук виноробів, а тому…

— То ж я казав… — втрутився граф. — Що саме я казав?.. Ага!.. Так!.. Налийте панові кюре, Альбере… Отже, я казав, що, оскільки вбивця тут, інші виступають у ролі суддів… Саме тому наше зібрання нагадує сцену з роману Вальтера Скотта… Завважте собі, що, по суті, вбивця, про якого йдеться, нічим не ризикує. Адже це правда, комісаре?… Бо ж це не злочин — покласти до молитовника якийсь аркуш паперу… До речі, докторе… Коли був останній приступ у матінки?..

Лікар витер губи й похмуро озирнувся.

— Три місяці тому, коли ви телеграфували з Берліна, що лежите хворий у номері якогось готелю і що…

— Я вимагав грошенят! Он воно як!

— Я сказав тоді, що новий удар буде останнім.

— І саме тому… Подумайте… Хто про це знав? Жан Метейє, звичайно… Я теж, звичайно!.. Татусь Готьє, який є майже член сім'ї, а також і ви, панотче…

Він вихилив повну чарку віскі й скривився:

— Це все до того, що за законом логіки майже всіх нас можна розглядати як евентуальних злочинців… Якщо це вас розважить…

Можна було подумати, що він навмисне підшукував дошкульні слова!

— … якщо це вас розважить, ми розглянемо по черзі кожний окремий випадок… Почнемо з пана кюре… Чи мав він вигоду від смерті моєї матері?.. Зараз ви побачите, що відповідь не така проста, як здається на перший погляд… Облишмо питання про гроші…

Священик важко дихав, не наважуючись підвести голову.

— Панотець ні на що не міг розраховувати… Проте він містик, апостол, майже святий… Він має чудну парафіянку, що своєю поведінкою всіх шокує… То вона перша поспішає до церкви, то робить усе, щоб скандалізувати цілий Сен-Ф'якр… Та ні, не робіть такої міни, Метейє… Адже тут усі чоловіки… Це, коли хочете знати, висока психологія… Панотець вірує так фанатично, що це могло б спонукати його на якусь крайність. Пригадаймо хоча б ті часи, коли спалювали на вогнищі грішників, щоб очистити їхні душі… Моя мати на месі… Вона щойно причастилася… Вона чиста від гріхів… Але ж незабаром вона знову може впасти в гріх і знову спричинити скандал… А якщо вона помре там, на своїй лаві, як свята…

— Але… — почав був священик, на очі йому набігли сльози, він змушений був триматися за стіл, щоб зберегти спокій.

— Дуже вас прошу, панотче… Ми займаємося психологією… Я просто хочу довести, що навіть найскромніших осіб можна запідозрити в найстрашніших злочинах… А от з доктором мені буде важче… Адже він не святий… його рятує і те, що він навіть не вчений… Інакше, якби він був учений, то міг би з допомогою клаптика паперу в молитовнику провадити експерименти над хворою, щоб визначити, наскільки міцне ще у неї серце…

Всі перестали жувати, збентежено поглядаючи один на одного. Лише дворецький мовчки доливав келихи, неквапно й незворушно.

— Ви всі похмурі, панове… Невже й справді інтелігентні люди не повинні зачіпати певні теми?.. Налийте нам, Альбере… Отже, ми облишимо доктора, бо не можемо розглядати його як вченого або дослідника… Його рятує його власна посередність…

Він тихо засміявся й повернувся до татуся Готьє.

— Черга за вами!.. Випадок складніший… Ми розглядаємо все це якомога абстрактніше, ви згодні?.. Тут два варіанти. По-перше, ви зразковий управитель, самовіддана людина, що присвятила все життя своїм господарям, замкові, де побачила світ… Ви не тут побачили світ, та це не має значення. У такому випадку ваше становище не зовсім ясне. Сен-Ф'якри мають лише одного спадкоємця чоловічої статі… І ось усе багатство поступово зникає з-під носа цього самого спадкоємця… Графиня поводиться, як божевільна… Хіба це не найслушніший час рятувати те, що лишилося?.. І все шляхетно, як у Вальтера Скотта, і ваше становище нагадує становище пана кюре… Але, по-друге, дещо суперечить цьому! Ви не є більше зразковим управителем, що народився в цьому замку… Ви негідник, який роками зловживав слабкістю господарів… Доводиться продавати ферми, і саме ви їх скуповуєте через підставних осіб… Заставні на землю теж потрапляють до ваших рук… Не сердьтеся, пане Готьє… Хіба кюре сердився?.. І все-таки я ще не скінчив… Ви вже майже повновладний володар замка…

— Пане граф!

— То ви не вмієте грати? Адже я сказав вам, що це гра! Ми граємо, якщо хочете, уявіть, що ми всі комісари, як ваш сусід… І ось настав час, коли графиня вже в безвихідному становищі, коли вже треба продавати все і коли можуть помітити, що саме вам вигідна вся ця ситуація… Отже, хіба не краще для самої графині вмерти, вмерти пристойно і тим самим врятуватися від злиднів?…

Тут він обернувся до дворецького, до тіні в тіні, демона з білими мов крейда руками:

— Альбере!.. Принесіть батьків револьвер… якщо він ще є…

Він налив собі і двом своїм сусідам, а потім простягнув пляшку Мегре.

— Ви не відмовитесь налити вашим сусідам?.. Ух! Гра триває… Але зачекаймо Альбера… Пане Метейє, ви не п'єте…

Почулося здавлене «спасибі».

— А ви, метре?

Адвокат відповів з повним ротом, язик у нього вже заплітався:

— Спасибі, спасибі! Я маю все, що треба… Скажіть-но, чи знаєте ви, що з вас вийшов би знаменитий прокурор?..

Він сміявся один, так само як один він їв з непристойним апетитом, пив келих за келихом вино — йому було байдуже, бургундське, бордо чи якесь іще.

На дзвіниці церкви вибило десять. Альбер простягнув графові великий револьвер з барабаном. Граф перевірив, чи він заряджений.

— Чудово! Я покладу його тут, якраз посередині столу, а він круглий… Зверніть увагу, панове, що револьвер на однаковій відстані від кожного з нас… Ми вже розглянули три варіанти… Лишається ще три… Дозвольте мені зробити невелику передмову? Гаразд! Щоб зберегти вірність традиції й духові Вальтера Скотта, я заявляю вам, що перш як проб'є північ, убивця моєї матері буде мертвий!..

Мегре пильно зиркнув на нього, побачив надто блискучі очі, наче Сен-Ф'якр був п'яний. І тут знову хтось торкнувся його ноги.

— А тепер далі… Та їжте ж салат… Я переходжу до вашого сусіда ліворуч, комісаре, себто до Еміля Готьє… Серйозний хлопець, трудяга, він, як звикли говорити під час вручення нагород, іде вгору завдяки власним якостям і власній упертій праці… Чи міг він убити? Ось гіпотеза: він працював заради свого тата, у змові з ним… Він щодня їде до Мулена… Саме він, краще ніж будь-хто, знає фінансове становище нашої родини… Йому було б зовсім неважко домовитися з друкарем або іншим друкарським робітником… Облишмо! Друга гіпотеза… Пробачте, Метейє, якщо я вам скажу, — адже ви могли цього не знати, — що ви маєте суперника… Еміль Готьє, звичайно, не красень… Але це не завадило йому займати раніше за вас місце, яке ви займали так гідно… До того ж лише кілька років тому… Може, він дов'язував з цим певні сподівання?.. А чи не траплялось йому після того знову розчулити таке сентиментальне серце моєї матері?.. Як би то не було, він лишався її офіційним протеже і йому було дозволено плекати будь-які честолюбні надії… З'явилися ви… Ви перемогли… Вбити графиню і водночас спрямувати на вас усі підозри…

Мегре відчув, що пальцям ніг тісно в черевиках. Усе це огидно, це блюзнірство! Сен-Ф'якр говорив з екзальтацією п’яного. А присутні питали себе, чи витримають до кінця цю сцену, чи не краще підвестися й піти геть.

— Зважте, — вів далі граф, — що навіть сама графиня, яка лежить над нами, була б неспроможна, якби змогла заговорити, дати нам ключ до таємниці… Бо тільки вбивця знає, хто вчинив злочин. Та їжте ж, Емілю… Не треба бути таким вразливим, як батько, — він, здається, вже мало не непритомніє… Альбере, там мусить бути ще кілька пляшок вина… Тепер черга ваша, молодий чоловіче!

Він з усмішкою обернувся до Метейє, який аж підскочив з несподіванки.

— Пане, мій адвокат…

— Та сідайте ж, хай йому чорт! І не намагайтеся переконати нас, що ви не розумієте жартів…

Мегре дивився на графа, коли той це говорив, і помітив, що на чолі в нього великими краплинами проступає піт.

— Ніхто з нас не намагається показати себе кращим, ніж він є, правда ж? Гаразд! Бачу, ви вже почали дещо розуміти. Беріть фрукти, прошу вас…

Було нестерпно жарко, і Мегре чомусь почав міркувати, хто і коли вимкнув електрику, лишивши тільки свічки на столі.

— Ваша справа така проста, що навіть не цікаво… Виграли не дуже веселу роль, ніхто не погодився б грати її надто довго… Крім того, ви вже тримали в руках духівницю, в якій ваші інтереси не було обійдено. А тим часом її могли змінити у будь-який момент… Нагла смерть, і кінець! І він вільний! Ви зібрали б тоді врожай вашої… гм, вашої самопожертви… І тоді, їй-богу, то був би слушний час одружитися з якоюсь дівчиною, яку ви, напевно, вже собі десь намітили…

— Прошу пробачення! — втрутився адвокат, і Мегре усміхнувся — так кумедно це прозвучало.

— Замовкніть! Пийте!

Сен-Ф’якр не допускав заперечень! Він був п'яний, це вже було цілком очевидно, і говорив з красномовністю, притаманною п'яним, мішаючи брутальність із дотепністю.

— Лишаюся тільки я сам!

Він покликав Альбера.

— Знаєте, старий, може, підете нагору, туди… Адже моя бідна матінка така самотня там… Стривайте! Поставте спочатку пляшки на стіл… Віскі теж…

Він глянув на свій годинник.

— Одинадцять десять… Я так розбазікався, що навіть не почув курантів вашої церкви, панотче.

А коли дворецький, розставляючи на столі пляшки, трохи пересунув револьвер, граф, зауважив:

— Обережно, Альбере!.. Він мусить бути на однаковій відстані від кожного…

Він зачекав, поки зачиняться двері.

— Так от! Лишаюсь я, тільки я сам! Я не скажу вам нічого нового, повідомивши, що ніколи не зробив жодної доброї справи! Може, хіба коли ще жив мій батько… Але, оскільки він помер, коли мені було лише сімнадцять років… Я вибитий з колії! Усі це знають! Бульварні газетки натякають на це досить прозоро… Незабезпечені чеки… Я завдаю мамі удару за ударом… Вигадую берлінську хворобу, щоб витягти з неї ще кілька тисяч франків… Зверніть увагу, що це, власне, прийом такий самий, як і з молитовником, хоч і в мініатюрі… Отже, що відбувається? Гроші, які по праву належать мені, летять на вітер з легкої руки таких мерзотників, як Метейє… Вибачайте, старий… Адже ми весь час займаємося трансцендентною психологією… А невдовзі не залишається нічого… Я телефоную матері, коли незабезпечений чек має штовхнути мене до в'язниці… Вона відмовляється платити… Нарешті, якби це тривало ще кілька тижнів, від моєї спадщини не лишилося б і шеляга… Дві гіпотези, як і для Еміля Готьє. Перша…

Ніколи ще Мегре не почував себе так незручно. І, безперечно, це було вперше, що він чітко усвідомлював свою безсилість піднятися над подіями й збагнути їх. Вони були сильніші за нього. Часом йому здавалося, що він уже все розуміє, та досить було Сен-Ф'якрові кинути якихось кілька слів, щоб він переглянув усю ситуацію й побачив її іншими очима!

А тут іще оце відчуття чиєїсь настирливої ноги.

— Чи не краще змінити тему розмови? — промимрив адвокат, п'яний як чіп.

— Панове… — почав був священик.

— Пробачте! Ви повинні віддати мені ваш час принаймні до півночі! Як я вже сказав, перша гіпотеза… Хай йому біс! Ви зовсім збили мене, і я втратив нитку міркувань…

І, немов для того, щоб віднайти її, він налив собі повну чарку віскі.

— Мені відомо, що моя мати дуже вразлива. Я підкладаю папірець їй у молитовник, просто так, щоб налякати, до того ж заразом і розчалити, розраховуючи повернутись наступного дня й попросити в неї грошей, сподіваючись, що вона буде поступливіша… Але є ще й інша гіпотеза! А чому б я не міг хотіти вбити, так, і я теж? Адже ще не всі гроші Сен-Ф'якрів з'їдено! Дещо ще залишилось! А в моєму становищі трохи грошей, хай навіть їх зовсім мало, можуть означати порятунок! Я здогадуюся, що Метейє тримає в руках духівницю на свою користь. Але вбивця не може бути спадкоємцем… І хіба не його першого запідозрили б у злочині? його, що так часто буває у друкарні в Мулені! Його, який, живучи в замку, може коли завгодно підкласти папірець у молитовник! То ж чи не приїхав я до Мулена у суботу по обіді? І хіба не очікував я там, у товаристві коханки, наслідків своєї махінації?..

Він підвівся й підняв чарку.

— За ваше здоров'я, панове… Ви всі такі похмурі… Я дуже шкодую… Усе життя моєї матері протягом останніх років було похмуре… Хіба не правда, панотче?.. Було б справедливо, щоб хоч в останню її ніч тут стало трохи веселіше…

Він зазирнув комісарові просто в очі.

— За ваше здоров'я, пане Мегре!

З кого він кепкував? З нього? З усіх присутніх?

Мегре почував себе наче під гіпнотичним впливом, проти якого марно й намагатися щось вдіяти. Деякі особи у певний момент свого життя вступають у стадію повного розквіту духовних сил, і в цей недовгий час вони, так би мовити, підносяться над усім людством і над самим собою.

Так буває з гравцями; хтось із них у Монте-Карло виграє одразу ж, яку б не зробив ставку. Так буває, коли якийсь депутат опозиції, доти нікому не відомий, своєю промовою вибиває ґрунт з-під уряду, скидає його і сам перший дивується, оскільки він хотів лише побачити кілька рядків у «Журналь офісьєль».

Моріс де Сен-Ф'якр зараз переживав таку стадію. У ньому прокинулась сила, про яку він сам і гадки не мав, і всім присутнім не лишалось нічого іншого, як покірно схилити голови.

— Проте чи не алкоголь підніс його на цю хвилю?

— Повернімось до того, з чого ми почали цю розмову, панове, адже ще не північ… Я сказав, що вбивця моєї матері серед нас… І довів, що ним міг бути я або будь-хто інший з присутніх, за винятком, мабуть, лише комісара і доктора! Та і в цьому я не переконаний… І я сповістив про його близьку смерть… Чи дозволите ви мені продовжити гру в гіпотези? Убивця знає, що закон безсилий проти нього. Але він знає також, що нас кілька чоловік, тобто що залишиться кілька чоловік, не менше шести, які знають про його злочин… І тут знову ми опиняємося перед кількома можливими розв'язаннями… Перше — найромантичніше, найближче до Вальтера Скотта… Проте слід відкрити нові дужки… Що є особливістю цього злочину?.. Те, що було принаймні п'ять осіб, які оберталися навколо графині… П'ятеро осіб, які були зацікавлені в її смерті і які, можливо, — кожен із свого боку, — обмірковували, як це зробити… Лише один наважився… Лише один убив!.. Гаразд! Мені легко зрозуміти, що цей чоловік міг би скористатися з цього вечора, щоб помститися іншим… Адже йому кінець!.. То чому ж не висадити в повітря всіх нас?..

І Моріс де Сен-Ф'якр з чарівною усмішкою подивився на кожного по черзі.

— Чи це досить романтично? Старий обідній зал старого замка, свічки, стіл, заставлений пляшками… Потім опівночі смерть… Не забудьте, що це водночас відверне скандал… А завтра люди кинуться сюди і нічого не зрозуміють… Говоритимуть про фатальність або про анархістський замах..

Адвокат засовався на стільці й занепокоєно озирнувся на темряву, що панувала менше як за метр від столу.

— Дозвольте нагадати вам, що я лікар, — пробурмотів Бушардон, — і порадити кожному випити чашку дуже міцної кави…

— А я, — повільно промовив священик, — вам скажу, що в цьому домі є покійник…

Сен-Ф'якр якусь мить вагався. Чиясь нога знову злегка зачепила ногу Мегре, який одразу ж нахилився, але й цього разу запізно.

— Я просив вас зачекати до півночі… Ми розглянули лише першу гіпотезу… А є й друга… Убивця, зацькований, охоплений жахом, пускає собі кулю в лоба… Але я не вірю, що він так зробить…

— Дуже прошу всіх перейти до курильної! — заверещав адвокат, підводячись і чіпляючись за спинку свого стільця, щоб не впасти.

— І, нарешті, є ще третя гіпотеза… Хтось, кому дорога честь цієї родини, приходить на допомогу вбивці… Стривайте… Питання дуже складне… Хіба не треба уникнути скандалу?.. Хіба не треба допомогти вбивці закінчити рахунки з життям!.. Револьвер тут, панове, на однаковій відстані від кожного… За десять хвилин буде північ… Повторюю всім, що рівно опівночі вбивця буде мертвий…

Цього разу слова ці прозвучали так, що всім перехопило подих.

Жертва там, нагорі, з нею слуга… А вбивця тут, оточений сімома чоловіками…

Сен-Ф'якр одним духом вихилив свою чарку. Чиясь нога весь час злегка торкалася ноги Мегре.

— Лишається шість хвилин… Чи не правда, за Вальтером Скоттом? Тремтіть, пане вбивця…

Він був п'яний і пив іще й іще!

— Не менше як п'ять осіб прагнуть обібрати стару жінку, що лишилася сама на світі, без чоловіка, без співчуття… Один таки наважився… Вирішить або бомба, або револьвер, панове… Бомба, що висадить у повітря всіх, або револьвер, що покарає лише злочинця… Лишається ще чотири хвилини…

Він додав сухо:

— Не забувайте, що ніхто не знає!..

Він схопив пляшку віскі, налив усім по черзі, починаючи з Мегре і кінчаючи келихом Еміля Готьє.

Не налив він тільки собі. Може, він уже досить випив? Одна свічка згасла. Незабаром погаснуть й інші.

— Я сказав — опівночі… Ще три хвилини… Це скидалося на аукціон..

— Лишається три хвилини… дві… Вбивця має вмерти… Можете розпочати молитву, панотче… А ви, докторе, чи взяли ви з собою інструменти?.. Дві хвилини… півтори…

І весь час біля ноги Мегре була чиясь настирлива нога. Він не наважувався нахилятися, щоб не пропустити очікуваного видовища.

— Як на мене, я піду звідси! — заволав адвокат, підводячись.

Всі дивилися на нього. Він стояв, учепившись руками за спинку стільця і не насмілюючись зробити три кроки, що відділяли його від дверей. Він хитнувся.

І в ту ж мить пролунав постріл. Всі сиділи непорушно, мов закляклі.

Згасла друга свічка, і одразу ж Моріс де Сен-Ф'якр упав, вдарившись плечима об спинку готичного стільця, похилився на лівий бік, спробував підвестися, але знову впав — головою на руки кюре — й завмер.