Справа Сен-Ф'якрів

Розділ III ЦЕРКОВНИЙ СЛУЖКА

Сонця не було, і тому все довкола зберігало свої пропорції; не було й мряки, що розмазувала б контури предметів, і кожен з них вимальовувався з суворою чіткістю — крони дерев, сухе віття, кожен камінець бруку, а надто чорний одяг людей на цвинтарі. І, навпаки, все біле — могильні плити, крохмальні маніжки, капелюшки старих жінок — здавалося майже нереальним, облудним, бо було занадто біле, було кричущим дисонансом.

Якби не крижані повіви вітру, що щипав обличчя, легко можна було уявити себе під скляним ковпаком, ледь припалим порохом.

— Незабаром побачимося!

Мегре залишив графа де Сен-Ф'якра перед брамою цвинтаря.

Якась бабуся, умостившись на принесеному з дому ослінчику, продавала шоколад та помаранчі, яких ніхто не купував.

Помаранчі! Крупні, зеленкуваті! І холодні як сніг… Від них нили зуби, дерло в горлі, проте, коли Мегре було років десять, він все водно уминав їх, бо то ж були помаранчі.

Мегре підняв плюшевий комір свого пальта. Ні на кого не дивився, бо знав, що треба звернути ліворуч, а там могила, яку він шукає, — третя за кипарисом.

Увесь цвинтар був у квітах. Напередодні деякі жінки помили щіткою, з милом могильні плити. Огради були свіжопофарбовані.

«Тут спочиває Еваріст Мегре…»

— Звиняйте, тут не курять!

Комісар не зразу усвідомив, що звертаються до нього. Нарешті він зупинив погляд на дзвонареві, що був водночас цвинтарним сторожем, і поклав у кишеню люльку просто з вогнем.

Йому не вдавалося зосередити, думки на чомусь одному. Нахлинули спогади — і про батька, і про приятеля, що втопився у ставку, і про дитинча в такому гарному візку в замковому парку…

На нього дивилися. Він теж роздивлявся довкола. Скільки знайомих облич! Але, приміром, цей чоловік із дитиною на руках, за яким ішла вагітна жінка, колись був п'ятилітнім хлопчиськом…

Мегре не приніс квітів. Могильна плита посіріла, із цвинтаря вийшов він іще похмуріший і буркнув собі під ніс:

— Передусім слід було б розшукати молитовник!

Йому не хотілося повертатися до замка. Бо там було щось для нього огидне, навіть обурливе.

Певна річ, він не мав ілюзій щодо людей. Але йому було до болю гірко, що хтось наважився спаплюжити його дитячі спогади! Особливо про графиню, яку він пам'ятав шляхетною й гарною, як героїню книжки з картинками…

А насправді вона виявилася старим опудалом, що утримувало альфонсів!

Навіть гірше, бо все це робилося тишком-нишком, крадькома! Цей негідник Жан грав роль секретаря, хоч не був ні гарний, ні дуже молодий.

А бідолашна старенька, як називає її рідний син, розривалася між замком і церквою!

І останнього графа де Сен-Ф'якра чекала в'язниця за випуск в обіг незабезпеченого чека!

Попереду хтось ішов з рушницею на плечі, й комісар раптом помітив, що наближається до управительського будинку. Йому здалося, що він упізнав постать, яку бачив здалеку в полі.

Їх розділяло якихось кілька метрів, коли вони зайшли у двір, де під муром скупчилися кури, шукаючи притулку од вітру.

— Добродію!

Мисливець повернувся до нього.

— Ви управитель графів де Сен-Ф'якр?

— А ви хто?

— Комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Мегре?

Це прізвище чимось уразило управителя, але він не міг швидко дати лад спогадам.

— Вам уже розповіли, що сталося?

— Мені сказали… Я був на полюванні… Але до чого тут поліція?

Він був невисокий на зріст, кремезний, шпакуватий, обличчя вкрило безліч тонких і глибоких зморщок, а очі його сторожко ховалися під кошлатими бровами.

— Мені сказали, що її серце…

— Куди ви йдете!

— Не можу ж увійти до замка в цих брудних чоботях, з рушницею…

З його ягдташа звішувалась голівка кроля. Мегре оглянув будинок, до якого вони прямували.

— Он як! Кухню перебудували…

Управитель підозріливо, з недовірою подивився на комісара.

— Адже минуло добрих п'ятнадцять років! — буркнув він.

— Як ваше прізвище?

— Готьє. Це правда, буцімто пан граф приїхав тоді, коли…

Він говорив якось невпевнено, стримано. І не запрошував Мегре до себе. Готьє рушив до дверей сам.

Проте комісара це не спинило, він увійшов за ним до будинку, повернув праворуч, до їдальні, де пахло бісквітами і старим марком^[5], і сказав:

— Залишіться на хвильку, пане Готьє. Вам однаково нема там чого робити, а мені треба про дещо вас розпитати…

— Мерщій! — долинув з кухні жіночий голос. — Це просто жахливо…

Мегре помацав дубовий стіл, оздоблений різьбленими левами. Стіл був той самий. Його продали новому управителеві після смерті батька.

— Може, вип'єте чарку?

Готьє довго вибирав у буфеті, чим почастувати гостя, мабуть, щоб відтягти розмову.

— Що ви думаєте про пана Жана? Як його прізвище?..

— Метейє… Досить пристойна родина з міста Бурж…

— Він дорого коштував графині?

Готьє наливав горілку в чарки і вперто мовчав.

— Що він робив у замку? Мені здається, що як управитель усі справи ведете ви!

— Так!

— Отже?..

— Він не робив нічого… Написав кілька особистих листів… Спочатку вдавав, ніби допомагає пані графині заробляти гроші, завдяки своїй обізнаності з фінансовою справою… Купив якісь цінні папери, та їхній курс упав за кілька місяців… Але він запевняв, що поверне все, і навіть з лихвою, завдяки новому способові фотографування, винайденому одним з його приятелів… Це обійшлося пані графині в добру сотню тисяч франків, після чого приятель зник. Нарешті, до всього цього, була ще комедія з відтворенням кліше… Я в цьому нічого не тямлю… Щось схоже на фотогравюру чи геліогравюру, але набагато дешевше…

— Я бачу, Жан Метейє не дармував!

— Багато галасу даремно… Такий його стиль. Він писав статті до «Журналь де Мулен», і їх друкували з поваги до пані графині… Там він і робив досліди із своїми кліше, а директор не насмілювався вигнати його… За ваше здоров'я!.. Чи не сталося чого між ним і паном графом? — занепокоївся він раптом.

— Ні.

— Мені здається, що ви марно приїхали сюди. В цьому не було жодної потреби, коли йдеться про серцеву хворобу…

Найгірше було те, що Мегре ніяк не вдавалося перехопити управителів погляд. Той витер вуса й пішов до сусідньої кімнати.

— Дозвольте мені перевдягнутися… Я збирався піти до великої меси, але тепер…

— Ми ще побачимося! — сказав Мегре і вийшов. Зачиняючи за собою двері, він почув голос жінки, якої не бачив:

— Хто це приходив?

Двір було вимощено піщаними плитами, колись тут був майданчик, де Мегре ганяв важкі кулі.

По-святковому вдягнені люди юрмилися на майдані, з церкви долинав хоровий спів у супроводі органа… Діти, вбрані по-святковому, не пустували, як завжди. Один за одним усі витягали з кишень хустинки, бо у всіх, були червоні носи, й голосно сякалися.

До Мегре долітали уривки розмов:

— Це агент паризької поліції…

— Певно, приїхав до Матьє — у нього кілька днів тому здохла корова…

Якийсь тутешній чепурун з червоною квіткою в петельці блакитного саржевого піджака, чисто вмитий, з напомадженим волоссям, наважився зачепити комісара:

— Вас просили зайти до Татен. Там стався витік газу^[6]…

Він штовхнув ліктем своїх приятелів, ледве стримуючи сміх, а коли відвернувся, Мегре почув його регіт.

А втім, він був недалекий від істини. У Марі Татен тютюновий дим стояв коромислом. Палили люльку за люлькою. Якась селянська родина, зайнявши великий стіл, розклала на ньому привезену з дому їжу й запивала її кавою з великих чашок. Батько родини різав суху ковбасу складаним ножиком.

Молоді пили лимонад, старші — марк. Марі Татен сновигала сюди-туди.

Угледівши комісара, в кутку підвелась якась жінка, ступнула йому назустріч, спинилася й облизала губи. Рука її лежала на плечі хлопчиська. Мегре одразу ж упізнав його руду чуприну.

— Це ви пан комісар?

Усі повернули голови в їхній бік.

— Хочу сказати вам, пане комісаре, що наша родина завжди мала добру репутацію! Хоч ми й бідні… Розумієте? І коли я побачила, що Ернест…

Хлопець був блідий як крейда і втупився кудись перед себе, нітрохи не хвилюючись.

— То це ти узяв молитовника? — запитав Мегре, схилившись до нього.

Хлопець похнюпився й мовчки поглядав спідлоба.

— Відповідай панові комісару…

Та хлопчина затято мовчав. Мати дала йому ляпаса, від якого лишився червоний слід на лівій щоці, очі зволожилися, губи здригнулися. Але він не промовив ані словечка.

— Ти відповідатимеш чи ні, лихо ти моє? — вигукнула мати й звернулася до Мегре: — Отакі нині діти! Вже не один місяць плаче, щоб я купила йому молитовник! Товстий, як у кюре! Як можна таке собі уявити?.. Отже, коли мені розповіли про молитовник пані графині, я одразу ж подумала… А потім мене здивувало, що він прийшов додому між другою й третьою месами, бо ж звичайно він снідає у священика… Тоді я пішла до кімнати й знайшла он що під матрацом…

І вдруге материна рука ляснула сина по щоці, але він знову навіть не ворухнувся, щоб захиститися.

— У його літа я не вміла читати, це так! Але все ж таки я ніколи не падала так низько, щоб красти книгу…

У корчмі запанувала врочиста тиша. Мегре узяв молитовника з її рук.

— Дякую, мадам…

Він іще не встиг роздивитися його як слід. Хотів уже був піти до свого столу, та вона затримала його:

— Пане комісаре…

Жінка, певно, почувала себе ніяково.

— Мені сказали, що обіцяно винагороду… Я кажу про це не тому, що Ернест…

Мегре дав їй двадцять франків, які вона дбайливо сховала в торбинку, а відтак вхопила сина за руку й потягла його до дверей, примовляючи:

— Ач, бузувір, ну стривай, от прийдемо додому, я тобі покажу…

Очі Мегре зустрілися з очима хлопчика. Це тривало всього кілька секунд. Проте вони встигли порозумітися і навіть відчути себе друзями.

Може, це сталося так тому, що колись Мегре теж мріяв — хоч і марно! — мати молитовник з позолотою по обрізу, з текстом не лише звичайної меси, а й усіх відправ, на двох колонках — по-латині і французькою мовою.

— О котрій годині ви прийдете снідати?

— Не знаю.

Мегре хотів був уже піднятися до своєї кімнати, щоб роздивитися молитовник, але згадка про дах, звідки крізь усі щілини струмить холод, спонукала його віддати перевагу прогулянці по дорозі.

І, неквапно рушивши до замка, він розгорнув книгу, на обкладинці якої був герб де Сен-Ф'якрів. Точніше, він не розгорнув її — вона розгорнулася сама, у тому місці, де між двома аркушами лежав якийсь папірець.

Сторінка 221. Молитва після причастя.

А там була вирізка, власне, клапоть газети, дуже погано віддрукований.

На дорозі ґелґотіла гуска. Вона простягала до Мегре роззявлений від гніву дзьоб. Гучно вдарили дзвони, і натовп, поволі човгаючи ногами, поплив з маленької церкви, звідки тягнуло ладаном і чадом свічок.

Мегре сховав у кишеню пальта молитовник, хоч той був завеликий і віддував кишеню, і зупинився, щоб роздивитися цей страшний клапоть паперу.

Ось воно, знаряддя злочину! Клапоть газети, сім на п'ять сантиметрів!

Графиня де Сен-Ф'якр приїхала на першу месу, стала навколішки в місці, що вже протягом двох століть було відведене для її родини, причастилася. Це легко було передбачити. Потім розгорнула молитовник, щоб прочитати «Молитву після причастя».

Отут її й лучила ця зброя!

Мегре на всі боки крутив клапоть паперу. Щось йому в ньому не подобалося. Нарешті він придивився до літер і дійшов висновку, що текст віддруковано не на ротаційній машині, як належить справжній газеті.

Це, очевидно, не звичайний відбиток, зроблений просто з лінотипного набору. Доказом цього була наявність на звороті аркуша точнісінько того ж таки тексту.

Хтось вирішив не вдаватися до тонкощів або просто не мав часу. Зрештою, чи мала графиня на думці роздивлятися цей папірець? Чи не вмерла вона одразу ж — із хвилювання, обурення, сорому, горя?

Обличчя Метре було страшне. Він-бо ніколи ще не бачив такого підступного і водночас такого хитрого злочину.

Та ще й убивця додумався попередити поліцію!

А якщо припустити, що молитовник міг пропасти..

Так, саме так! Молитовник не повинен був знайтися! І тоді неможливо було б говорити про злочин, звинувачувати когось у ньому! Просто графиня померла від розриву серця!

Мегре круто повернув назад. У корчмі всі говорили про нього й про молитовник.

— Скажіть, де живе малий Ернест?

— На головній вулиці, четвертий будинок після бакалійної крамнички.

Мегре подався туди. Злиденна халупа. Портрети чоловіка й жінки на стіні, обабіч буфета. Жінка вже перевдягнулася й поралася на кухні, де пахло печенею з яловичини.

— А де хлопчина?

— Перевдягається. Не вистачало тільки, щоб забруднив святковий костюм… Ви ж бачили, як я його провчила!.. Дитина не має перед очима доброго прикладу і… — Жінка відчинила двері й гукнула: — Ходи-но сюди, песиголовцю!

На порозі несміливо став хлопчисько в кальсонах.

— Хай одягнеться, — сказав Мегре. — Я поговорю з ним потім…

Жінка поралася біля плити, готуючи сніданок. Чоловік, певно, був у корчмі, де зараз зібралося товариство, щоб випити по одному-два аперитиви заради неділі.

Двері нарешті розчинилася, і зайшов похнюплений Ернест у своєму буденному вбранні, в штанях з задовгими холошами.

— Ходімо трохи погуляємо…

— То ви хочете… — сплеснула руками жінка. — Тоді.. Ернесте, йди-но швиденько одягни святковий костюм..

— Не варто, мадам… Ходімо, мій юний добродію.

Вулиця була безлюдна. Усе життя цього ранку зосередилося на майдані, на цвинтарі, в Марі Татен.

— Завтра я подарую тобі ще грубішого молитовника, з червоними заголовними літерами кожної строфи…

Хлопчина отетерів. Виходить, комісар знає про молитовники з гарними червоними літерами, такі, як лежать на вівтарі у кюре?

— Тільки тобі доведеться чесно розповісти мені, де ти взяв оцей! Я тебе не лаятиму…

Мегре цікаво було спостерігати, як у хлопчика прокидається споконвічна селянська підозріливість. Він мовчав.

— Чи не на ослінчику ти знайшов його?

Мовчанка. На щоках у хлопчика й навколо носа рясніли веснянки. Він стискував свої м'ясисті губи, щоб не тремтіли.

— Ти хіба не віриш, що я твій справжній друг?

— Так… Ви дали мамі двадцять франків…

— Отже?..

Але хлопчик сказав іще не все.

— Коли ми прийшли додому, мати сказала, що вдарила мене про людське око, і дала п'ятдесят сантимів…

Ти ба! Воно таки знає, що робить, оце дитя! Цікаво, які думки зріють у його голові?

— А сторож що?

— Він не сказав нічого…

— Хто взяв з ослінчика молитовник?

— Не знаю…

— А ти де його знайшов?

— Під моєю накидкою, в ризниці. Я вже йшов снідати до панотця. Та забув свою хустинку… А коли підняв накидку, там було щось тверде…

— А сторож був там?

— Він був у церкві, гасив свічки… А знаєте, оті молитовники з червоними літерами, дуже дорогі…

Отже, хтось узяв молитовник з ослінчика, швиденько сховав його в ризниці, під накидкою служки, маючи на думці, очевидно, потім прийти по нього!

— Ти розгортав його?

— Ні, не встиг… Боявся проґавити своє рідке яйце… Бо ж у неділю…

— Знаю…

Ернест здивувався, звідки цей пан із міста може знати, що в неділю на сніданок у священика дають рідке яйце й варення…

— Іди собі…

— То правда, що я матиму…

— Молитовник? Авжеж… Завтра. До побачення, мій хлопче.

Мегре подав йому руку, хлоп'я мить вагалося, а тоді потиснуло її.

— Я добре знаю, що ви жартуєте, — сказав він сам до себе, ідучи додому.

Отже, тут ішлося про потрійний злочин: хтось набрав або доручив набрати замітку на лінотипі, який можна знайти лише в друкарні газети або великого видавництва.

Хтось поклав папірець у молитовник, вибравши потрібне місце.

І хтось потім забрав молитовника, сховав його в ризниці під накидкою служки.

Може, все це зробила одна й та сама людина? А може, на кожному етапі діяли різні особи? Або на двох етапах діяв хтось один?

Проходячи повз церкву, Мегре побачив священика, що вийшов звідти. Він зачекав його під тополями, неподалік торговки помаранчами й шоколадом.

— Іду до замка… — сказав священик, наближаючись до комісара. — Оце я вперше відправив месу, не пам’ятаючи, що роблю… Самої думки про злочин досить…

— Це й справді злочин! — кинув Мегре і після тривалої паузи простяг своєму супутникові клаптик паперу. Той прочитав і повернув папірця комісарові.

Вони пройшли добру сотню метрів, не промовивши жодного слова.

— Вона була така нещасна…

Їм обом доводилося притримувати капелюхи, бо північний вітер дув тепер з подвоєною силою.

— Мені не вистачало снаги… — похмуро додав священик.

— Вам?

— День у день вона приходила до мене… Готова була повернутися на стежку добра… Але щодня там… — У голосі його забриніли нотки гіркоти. — Я не хотів туди йти! Хоч то був мій обов'язок…

Назустріч їм центральною алеєю парку йшло двоє. Мегре і священик упізнали в них лікаря, з його чорною борідкою, і худого, довготелесого Жана Метейє, який безперестану щось гарячково говорив. Жовта автомашина стояла у дворі. Неважко було зрозуміти, що Метейє не наважується повернутись до замка, поки там граф де Сен-Ф'якр.

Непевне світло над селом. Непевне так само, як і вся ця справа… Комісар ходить туди й сюди, і все даремно…

— Агов! — гукнув Мегре. Лікар і секретар підійшли до них.

— Добридень, панотче! — привітався лікар. — Я можу вас заспокоїти… Хоч я невіруючий, проте здогадуюсь про вашу тривогу від думки про злочин, що міг статися у вашій церкві… Та це не так. Наука цілком категорична щодо цього. Наша графиня вмерла від розриву серця…

Мегре підійшов до Жана Метейє.

— Дозвольте мені одне запитання…

Молодик нервував, важко дихав і здавався переляканим.

— Коли ви були востаннє в «Журналь де Мулен?»

— Я?.. Стривайте…

Він хотів був уже відповісти, та спрацювала його підозріливість. Він кинув на Мегре недовірливий погляд.

— Чому ви мене про це питаєте?

— Не має значення.

— Я повинен вам відповісти?

— Якщо не хочете, можете мовчати!

Може, Жан і не був типовим дегенератом, проте його без сумніву можна було вважати людиною неврівноваженою, з підвищеною нервовістю, такою, що мала б зацікавити доктора Бушардона, який саме розмовляв із священиком.

— Тепер на мене вішатимуть усяких собак, це я знаю… Але я боронитимусь!

— Що ж, бороніться!

— Перш за все я хочу зустрітися з адвокатом, це моє право… До речі, від чийого імені ви виступаєте?

— Скажіть мені, ви вивчали право?

— Два роки!

Жан намагався повернути свою самовпевненість, усміхнутися.

— Немає ні скарги, ні незаперечних доказів… Отже, ви неможете вважатись особою, що має право…

— Доказів аж занадто!

— Доктор встановив…

— А я стверджую, що графиню вбив якийсь негідник. Почитайте-но!

І Мегре простяг йому папірця з відбитим текстом. Жан Метейє остовпів, наче громом вражений. Він витріщив очі на комісара й, здавалося, зараз плюне йому в обличчя.

— Якийсь… Ви кажете не якісь, а якийсь… Я вам не дозволю…

Комісар м'яко поклав йому на плече руку:

— Бідолашний мій хлопче, я ж іще нічого не сказав вам, саме вам! Де граф? Прочитайте папірця уважно, віддасте трохи згодом…

В очах Метейє блиснув переможний вогник.

— Граф сперечається з управителем про гроші… Ви знайдете його в бібліотеці!

Священик і лікар ішли попереду, і Мегре чув їхню розмову:

— Та ні, панотче, це гуманно! Навіть архігуманно! Якби ви хоч трохи зайнялися психологією замість текстів святого Августина…

Гравій рипів під ногами в чотирьох чоловіків, що неквапливо звернули до вкритих інеєм сходів під'їзду.