Справа Сен-Ф'якрів

Розділ VII ЗУСТРІЧІ В МУЛЕНІ

Мегре подзвонив до Мулена й замовив таксі. Комісар здивувався, коли таксі приїхало ледве через десять хвилин після виклику, але все з'ясувалося, коли він пішов до виходу. Адвокат, що допивав каву, зупинив Мегре словами:

— Пробачте, це наша машина… Однак, якщо ви хочете поїхати разом з нами…

— Дякую…

Жан Метейє з адвокатом поїхали першими у великому драндулеті, на якому ще красувався герб його колишнього власника. Мегре поїхав за чверть години і по дорозі, розмовляючи з шофером, роздивлявся довкола.

Пейзаж був одноманітний: дві шереги тополь обабіч дороги, рілля, наскільки сягає око, і зрідка — квадрат лісу або тьмяне дзеркало ставка.

Здебільшого тут були вбогі халупи. Фермерських господарств тут не було, самі лише великі маєтки. Один з них, що належав герцогу Т., охоплював три села.

Маєток Сен-Ф'якрів включав колись дві тисячі гектарів землі, аж поки не почались розпродаж за розпродажем.

Єдиним транспортним засобом тут був старий паризький автобус, що його купив якийсь селянин. Він ходив раз на день з Мулена до Сен-Ф'якра.

— Справжня глушина! — сказав шофер. — Бачите, й зараз тут нічого нема. А взимку й поготів…

Коли вони їхали вниз по головній вулиці Мулена, годинник на церкві Сен-П'єр показував пів на третій. Мегре вийшов з таксі навпроти банку «Комтуар д'ескомт» і розплатився з водієм. Тільки-но він рушив до банку, як звідти вийшла жінка, ведучи за руку хлопчика.

Комісар квапливо підійшов до вітрини, щоб його не помітили. Це була селянка в святковому вбранні, капелюшку, з талією, затягнутою корсетом. Вона гордовито виступала, тягнучи за собою хлопця, про якого турбувалася не більше, ніж про звичайний пакунок.

Це була Ернестова мати — мати рудого служки з церкви Сен-Ф’якр.

Вулиця вирувала життям. Ернестові дуже хотілося постояти перед вітринами, але мати вперто тягла його за собою. Хлопчик плутався в шлейфі її чорної спідниці й затинався. Аж ось вона нахилилася до нього й щось сказала. І, наче це було домовлено заздалегідь, увійшла разом з ним до крамниці іграшок.

Мегре не наважувався підійти ближче. Проте це не завадило йому почути, як невдовзі з крамнички долинули звуки сюрчка. Там випробовувалися всі сюрчки, які тільки можна собі уявити, й кінець кінцем церковний служка, очевидно, зупинився на двоголосому бойскаутському сюрчку.

Хлопець вийшов із сюрчком на шиї, але мати потягла його далі, не даючи досхочу посюрчати на вулиці.

Це було звичайне відділення банку, типове для провінції. Довгий дубовий бар'єр. П'ять клерків схилилися над своїми столами. Мегре попрямував до віконця з табличкою «Поточні рахунки», і назустріч йому підвівся клерк.

Мегре хотів довідатися про розмір статків Сен-Фякр, а надто про грошові операції протягом останніх тижнів, навіть днів; це могло навести на якийсь слід.

Він довго мовчав, уважно розглядаючи юнака, який тримав себе коректно, не виявляючи жодних ознак нетерпіння.

— Ви Еміль Готьє, так?

Мегре двічі бачив, як той їхав на мотоциклі, але не міг роздивитись його обличчя. На думку, що це Готьє, його навела дивовижна схожість молодого клерка з управителем ламка. І не так схожість в окремих рисах, як схожість узагалі. Вони були однієї будови: різкі риси обличчя, міцний кістяк. І однаковий рівень розвитку або майже однаковий — у сина обличчя випещене, не таке, як у хліборобів, погляд інтелігентніший, впевненість у собі, властива «освіченій» людині.

І разом з тим Еміль іще не став справжнім городянином, його волосся, хоч і змащене якоюсь косметикою, і не стирчало на маківці. Щоки його були рум'яні й здавалися свіжо вимитими, як у сільських хлюстів недільного ранку.

— Так, це я.

Він не збентежився. Мегре був певен, що це зразковій клерк, якому директор повністю довіряє і який невдовзі, дістане підвищення.

Костюм чорний, пошитий у кравця, але тутешнього, з шерстяного трико, якому немає зносу. Його батько носив целулоїдні комірці, а він — м'які, з тканини, але краватка на. ньому була ще така, як продають у крамницях — з навічно зав'язаним вузлом, на гумці.

— Ви впізнали мене?

— Ні! Мені здається, ви з поліції…

— Я хотів би дістати деякі відомості про стан рахунку графа де Сен-Ф'якра.

— Це неважко! Я веду цей рахунок, як і багато інших. Він був чемний, добре вихований. У школі, певно, його любили всі вчителі.

— Передайте мені рахунок Сен-Ф'якра! — звернувся він до жінки, що сиділа позад нього. І зазирнув у великий жовтий аркуш.

— Вас цікавить хід розрахунків, загальне сальдо чи всі основні дані?

Він принаймні був точний.

— З ними все гаразд?

— Пройдіть, будь ласка, сюди… Нас можуть почути…

Вони пройшли в глибину залу, розділеного дубовим бар'єром.

— Мій батько, певно, сказав вам, що графиня була дуже непрактична… Мені траплялося перехоплювати під час операцій чеки, що не були забезпечені… Зверніть увагу, вона цього навіть не знала… Підписувала чеки, не дбаючи про стан свого рахунку… Отже, коли я телефонував, щоб до вести це до її відома, вона жахалася… Навіть сьогодні вранці подали три чеки, і я був змушений повернути їх… Мені звелено нічого не виплачувати, поки не…

— Розорення повне?

— Не те щоб повне, власне… Три орендні ділянки з п’яти вже продано… А дві останні закладено, так само як і замок… Графиня мала прибутковий будинок у Парижі, що, як-не-як, давав їй невелику ренту… Але коли вона одним розчерком пера переказувала сорок або п'ятдесят тисяч франків на рахунок свого сина, це вибивало з колії… Я завжди намагався зробити все, що міг… Зволікав із чеками, змушуючи подавати їх удруге або втретє… Мій батько…

— Знаю, авансував своїми грошима…

— Це все, що я можу вам сказати… На даний момент пасивне сальдо становить рівно сімсот сімдесят п'ять франків… Зважте, що земельні податки за минулий рік іще не сплачено й що судовий виконавець тиждень тому послав їй перше нагадуванні.

— Жан Метейє в курсі справи?

— Він у курсі всіх справ і навіть трохи більше, ніж просто в курсі.

— Що ви хочете цим сказати?

— Нічого!

— Вам не здається, що він витає в хмарах і на цих справах не розуміється?

Але Еміль Готьє скромно ухилився від відповіді.

— Це все, що ви хотіли знати?

— Чи має у вас рахунок хтось інший з мешканців Сен-Ф'якра?

— Ні.

— І ніхто не приходив сьогодні з якоюсь грошовою операцією? Скажімо, з чеком?

— Ні, ніхто.

— А ви весь час були біля віконця?

— Не відходив ані на хвильку!

Еміль Готьє нітрохи не бентежився. Він тримався з гідністю сумлінного клерка, що як належить відповідає офіційній особі.

— Може, ви хочете зустрітися з директором? А втім, він не зможе сказати вам з цього приводу більше, ніж я…

Засвітилися ліхтарі. Рух на головній вулиці був майже як у великому місті. Перед усіма кав'ярнями вишикувалися довгі низки автомашин.

З'явилася процесія: два верблюди і слоненя, що несли на спинах полотняні афіші цирку шапіто. Цирк було розбито на площі Перемоги.

В одній із бакалійних крамничок Мегре помітив матір рудого хлопчиська; не випускаючи його руки» вона купувала консерви.

Трохи далі він мало не наштовхнувся на Метене і його адвоката, які йшли і сперечалися.

— … вони змушені заблокувати рахунок… — сказав адвокат.

Вони не помітили комісара й попростували до банку.

Хоч-не-хоч, а люди змушені зустрічатися один з одним десятки разів на головній вулиці завдовжки в півкілометра, де зосереджене все ділове життя.

Мегре пішов до друкарні газети «Журналь де Мулен». Кабінети журналістів виходили вікнами на вулицю. Фасад був з модерними вітринами, бетонний, з безліччю фотографій агентств і останніх новин, написаних синім олівцем від руки на довгих паперових стрічках.

«Маньчжурія. Агентство Гавас повідомляє, що…»

Але щоб потрапити до друкарні, треба було пройти крізь темний глухий кут. Орієнтуватись доводилося по гуркоту ротаційної машини. В напівпорожньому цеху біля високих мармурових талерів працювали люди в синіх блузах. У глибині видніла скляна будка з двома лінотипами; звідти долинало їхнє кулеметне цокотіння.

— Мені потрібен начальник цеху…

Довелося буквально кричати, бо машини гуркотіли, як грім. Від запаху фарби дерло в горлі. Маленький чоловічок у синій блузі, який вирівнював рядки набору в сталевій рамі, приклав до вуха руку.

— Ви начальник цеху?

— Метранпаж!

Мегре вийняв зі свого гаманця папірець із текстом, який спричинив трагедію в Сен-Ф’якрі. Чоловічок, поправляючи на носі окуляри в сталевій оправі, нерозуміюче подивився на папірець. «Якого біса йому від мене треба?» — напевно, думав він.

— Це зроблено у вас?

— Га?..

Повз них пробігали люди із стосами газет.

— Я питаю, чи це надруковано тут.

— Ходімо!

У дворі з розмовою пішло легше. Тут було холодію, але можна було принаймні розмовляти майже нормальним голосом.

— Що ви мене питали?

— Ви впізнаєте цей набір?

— Це латинський, кегль десять…

— Набрано у вас?

— Майже всі лінотипи мають комплект латинського шрифту.

— А є ще десь лінотип в Мулені, крім вашої друкарні?

— Ні… Є в Невері, в Буржі, Шатору, Отені та ще…

— У цьому відбитку ви не бачите нічого особливого?

— Його відбито вручну… Хтось хотів, аби повірили, буцімто це вирізка з газети, адже так?.. Мене якось теж просили зробити таку штуку, для жарту…

— Ага!

— Років п'ятнадцять тому, не менше… Тоді ще ми набирали газету вручну…

— А папір не дозволяє вам зробити якийсь висновок?

— Майже всі провінціальні газети користуються папером одного й того ж постачальника. Це німецький папір… Перепрошую, мені саме треба закінчити верстку н'єврського видання…

— Ви знаєте Жана Метейє?

Чоловік знизав плечима.

— Якої ви про нього думки?

— Якщо його послухати, то він краще за нас знає наше ремество. Він трохи несповна розуму… Йому дозволяють копирсатися в цеху через графиню, бо вона приятелька нашого патрона…

— Він уміє користуватися лінотипом?

— Гм!.. Принаймні він так каже!..

— А скажіть, він міг би набрати цей уривок?

— Якби мав вільних дві години, а то й більше… І якби він по десять разів набирав кожен рядок…

— Чи сідав він останнім часом за лінотип?

— А звідки ж мені знати? То він прийшов, то пішов собі. Він виводить нас усіх із терпіння своїм базіканням про новий спосіб виготовлення кліше… Пробачте… Поїзд не чекатиме… А моя полоса ще не доверстана…

Наполягати не було рації. Мегре хотів був знову, вернутися до цеху, але потім передумав. У цих людей була розписана кожна хвилина. Всі були зайняті своєю справою.

Йому пощастило, однак, зав'язати розмову з учнем, що скручував цигарку.

— Що роблять із свинцевими рядками, коли вони відслужили своє?

— Їх пускають на переплавку.

— Як часто це робиться?

— Що два дні… Он, бачте, у кутку стоїть піч… Обережно, вона гаряча…

Мегре вийшов на вулицю, почуваючи себе трохи стомленим, а трохи розчарованим. Щойно смеркло. Від холоду, здавалося, на вулиці було світло, світліше, ніж звичайно в таку пору. Перед крамницею готового одягу походжав продавець, тупцюючи ногами і сякаючись у хустку. Він зупиняв перехожих:

— Зимове пальто!.. Чудовий англійський драп по ціні від двохсот франків… Заходьте! Це вас ні до чого не зобов'язує…

А трохи далі, перед «Кафе де Парі», звідки долинав цокіт більярдних куль, Мегре побачив жовту машину графа де Сен-Ф'якра.

Він увійшов до кафе, роздивився довкола і, не знайшовши графа, сів. Це було досить пристойне кафе. На естраді троє музикантів настроювали свої інструменти. Перш ніж виконати чергову пісеньку, вони складали і виставляли її порядковий номер з трьох прямокутників із зазначеною на кожному цифрою.

У телефонній кабіні хтось розмовляв по телефону.

— Пива! — наказав Мегре гарсонові.

— Світлого чи темного?

Комісар не відповів, бо саме прислухався до голосу того, хто був у телефонній кабіні, але марно — він нічого не розібрав. Незабаром Сен-Ф'якр вийшов звідти, і касирка запитала його:

— Скільки разів ви дзвонили?

— Тричі.

— До Парижа, так?.. Тричі по вісім — двадцять чотири…

Граф побачив Мегре, зовсім невимушено підійшов до нього і сів поруч.

— Ви мені не казали, що збираєтесь до Мулена! Я б підвіз вас на своїй машині… Щоправда, вона відкрита, а в таку погоду, як зараз…

— Ви телефонували Марії Васильєвій?

— Ні! Я не бачу підстав приховувати від вас правду… Мені теж пива, гарсоне… Або краще ні! Чогось гарячого… ґроґу… Я телефонував такому собі панові Вольфу… Якщо ви його й не знаєте, то його знають інші там у вас на набережній Орфевр… Лихвар, якщо хочете знати. Я кілька разів удавався до його послуг… Оце теж спробував…

Мегре зацікавлено глянув на нього.

— Ви просили в нього грошей?

— За будь-який процент! І все одно він відмовив мені! Не дивіться так на мене! Сьогодні по обіді я був у банку…

— О котрій годині?

— Близько третьої… Звідти саме виходив молодий панок, якого ви знаєте, і його адвокат.

— Ви хотіли зняти з рахунку якусь суму?

— Хотів! Тільки не подумайте, що я хочу викликати в вас співчуття! Бувають люди, які, коли йдеться про гроші, чогось соромляться. Тільки не я! Отже, надіславши до Парижа сорок тисяч франків і заплативши за квиток Марії Васильєвої, я мав у кишені щось близько трьохсот франків. Я приїхав сюди, не знаючи, що на мене чекає… Я не взяв із собою нічого, крім того, що ви на мені бачите… У Парижі я заборгував кілька тисяч франків хазяйці мебльованих кімнат, і вона не дасть винести жодної з моїх речей…

Він говорив, стежачи очима за кулями, що котилися по зеленому сукну більярда. Гравці були тутешні молоді люди, які інколи кидали заздрісні погляди на елегантне вбрання графа.

— Оце і все! Я хотів би надягти жалобне вбрання принаймні на час похорону. Але в усій околиці не знайдеш кравця, який відкрив би мені кредит хоч на два дні… У банку мені відповіли, що материн рахунок заблоковано й що, крім того, від'ємне сальдо становить сімсот з лишком франків… А знаєте, хто повідомив мені цю приємну новину?

— Син вашого управителя!

— Так!

Він випив ковток пекучого ґроґу й замовк, уважно стежачи за більярдом. Оркестр заграв віденський вальс під цокання більярдних куль. Кумедний акомпанемент!

В кафе було жарко. Все довкола здавалося сірим, хоч світила електрика. Це було старовинне провінційне кафе з єдиною поступкою модернізмові — табличкою з написом: «Коктейлі по 6 франків склянка».

Мегре неквапливо курив. Він теж дивився на більярд, яскраво освітлений лампами з зеленими абажурами. Час від часу двері відчинялися, і вже за кілька секунд вривався повів крижаного вітру.

— Сядьмо в глибині залу…

Це був голос адвоката з Буржа. Він пройшов повз стіл, за яким сиділи Мегре з графом, а слідом ішов Жан Метейє у білих вовняних рукавичках. Але вони дивилися перед себе й побачили Мегре та графа лише тоді, коли сіли за стіл.

Їхні столи стояли майже навпроти один одного. Метейє злегка почервонів і замовив не зовсім твердим голосом:

— Мені шоколад!

Граф де Сен-Ф'якр неголосно пожартував:

— Давай, голубе!

Якась жінка всілася за столом посередині між обома групами; вона, як давня знайома, всміхнулася гарсонові й прошепотіла:

— Як завжди!

Їм подали шеррі. Жінка напудрилася, підвела помадою губи. Вона кліпала очима й не наважувалася звернути свій погляд у бік того чи другого столу.

На кого їй повести атаку — на Мегре, огрядного й лагідного, чи на адвоката, що був елегантніший і вже зиркав на неї з прихованою усмішкою?

— Отож, як бачите, я змушений іти за труною в сірому! — пробурмотів граф де Сен-Ф'якр. — Бо ж я не можу позичити чорний костюм у дворецького! Або надягти сюртук покійного батька!

За винятком адвоката, якого зацікавила жінка, всі дивилися на найближчий до них більярд.

Їх було три. Грали тільки на двох. Коли музиканти закінчували черговий номер, лунали вигуки «браво!». І раптом знову чувся дзенькіт склянок і тарілок.

— Три портвейни, три!

Двері відчинялися й зачинялися. До кафе вдирався холод, а потім його поступово поглинало затишне тепло.

Над третім більярдом спалахнули лампи — їх увімкнула касирка.

— Тридцять очок! — г- оголосив хтось.

А потім той самий голос додав:

— Півпляшки віші… А втім, ні, принесіть віттель з полуничним соком…

Це був Еміль Готьє, який ретельно обводив блакитною крейдою кінчик свого кия. Потім він переставив лічильник на нуль. Його партнером був заступник директора банку, старший років на десять, з чорними закрученими вусами.

Лише після третього удару, досить невдалого, Готьє помітив Мегре й привітався, трохи збентежений. А потім так поринув у гру, що не мав більше часу дивитися довкола.

— Звичайно, якщо ви не боїтеся холоду, в моїй машині знайдеться для вас місце… — сказав Моріс де Сен-Ф'якр. — Дозволите почастувати вас чим-небудь? Я б випив іще чарку…

— Гарсоне! — голосно покликав Жан Метейє. — Замовте мені сімнадцятий номер у Буржі!

Номер його батька!

Мегре курив люльку. Потім замовив іще пива. І жінка, мабуть, тому, що він був найогрядніший, нарешті зупинила свій вибір на ньому. Щоразу, коли він дивився в її бік, вона всміхалась йому, наче вони були давні знайомі.

Їй було зовсім невтямки, що він саме поринув у думки про стареньку, як її називав навіть рідний син, про ту, що лежала на другому поверсі там, у замку, і що перед нею проходили селяни, штовхаючи один одного під бік.

Тільки зараз він бачив її не мертвою. Мегре згадував, якою вона була колись давно, ще тоді, коли перед «Кафе де Парі» не стояли автомашини і тут іще не пили коктейлів.

У замковому парку, висока, струнка, шляхетна, як героїня роману про аристократів, вона йшла поруч із візком, що його котила нянька…

Мегре був тоді звичайний хлопчисько, чиє волосся, як в Еміля Готьє або рудого служки, вперто стирчало на маківці.

Хіба він не заздрив графові в той ранок, коли подружжя поїхало до Екс-ле-Бена автомашиною, однією з перших в усій околиці? Обличчя графині не було видно крізь вуалетку. Граф був у великих окулярах. Це було схоже на героїчне викрадення. А нянька тримала ручку немовляті й махала їм нею «до побачення!».

А зараз стареньку кроплять свяченою водою і в її покої пахне воском.

Еміль Готьє заклопотано крутився коло більярда, робив карколомні комбінації і з поважним виглядом стиха рахував:

— Сім…

Він збив іще одну кулю. Виграв! Його начальник із закрученими вусами промовив кислим голосом:

— Прекрасно!

Жан Метейє, якому усміхнений адвокат щось безупинно торохтів, і граф де Сен-Ф'якр, який нарешті лінивим жестом зупинив гарсона: «Повторіть!», стежили один за одним понад зеленим сукном більярда.

Мегре згадав про бойскаутський сюрчок. Гарний бронзовий сюрчок за два су; такого в нього ніколи не було.