Розділ V ДЕНЬ ДРУГИЙ


Мегре спав тим неспокійним і водночас солодким сном, який огортає людину лише в холодній сільській хаті, де пахне хлібом, зимовими яблуками й сіном. Довкола нього гуляв протяг, і простирадла були холодні як сніг. Мегре лежав скоцюрбившись і боявся навіть поворухнутися, щоб не прогнати те тепло, яке було під ним.

З сусідньої кімнати час від часу долинав сухий кашель Жана Метейє. Потім почулися несміливі кроки — то встала Марі Татен.

Він ще кілька хвилин полежав. Запалив свічку, але вмитися крижаною водою із дзбана йому забракло відваги; він відклав туалет на потім і зійшов униз у пантофлях, без комірця й краватки.

Марі Татен поливала гасом дрова, що ніяк не хотіли горіти. Волосся її було накручене на папільйотки, і вона затаїлася, несподівано вгледівши комісара.

— Ще немає й сьомої… Кава ще не готова…

Мегре відчув якийсь неспокій. У тривожному забутті півгодини тому йому почулося, що проїхала якась машина. А Сен-Ф'якр стоїть осторонь магістралі. Тут майже не їздять машини, крім автобуса, який приходить до села раз на день.

— Автобус іще не пішов, Марі?

— Раніш, як о пів на дев’яту, він не відходить! Найчастіше о дев'ятій…

— Це вже дзвонять до утрені?

— Еге ж. Узимку вона о сьомій, а влітку о шостій… Якщо хочете погрітися…

Вона показала йому на вогонь, що нарешті запалав у каміні.

— Ти все ще не можеш наважитись казати мені „ти»?

Мегре вилаяв себе в думці, помітивши кокетливу усмішку на обличчі старої діви.

— Кава буде за п'ять хвилин…

Як слід розвидниться тільки о восьмій. Холод був іще пронизливіший, ніж напередодні. Піднявши комір пальта й насунувши капелюх на вуха, Мегре повільно пішов до церкви, де вже світилося.

Настали будні, і в церкві, було всього три жінки. І утреня проходила якось поспіхом. Священик надто швидко перейшов з одного кутка вівтаря до іншого. І занадто швидко повернувся, простяг до віруючих руки, щоб поблагословити їх, ковтаючи слова:

— Dominus vobiscum![7]

Служка, що ледве встигав за ним, витиснув із себе «амінь» і кинувся за своїм дзвінком.

А може, це було ознакою паніки, що насувається? Священик бубонів молитви і чути було, як після кожної фрази він переводив подих.

— Ite missa est!

Невже відправа тривала лише дванадцять хвилин? Жінки підвелися. Кюре читав уголос останнє євангеліє. Перед церквою зупинилась якась машина, і невдовзі на паперті почулися непевні кроки.

Мегре стояв у кутку бокового вівтаря, навпроти входу. Отже, коли розчинилися двері, той, що зайшов, опинився буквально віч-на-віч із Мегре.

То був Моріс де Сен-Ф'якр. Він так здивувався, що мало не позадкував, бурмочучи:

— Пробачте, я…

Але він присилував себе ступнути крок уперед і спробував прибрати гідного вигляду.

— Відправа вже скінчилася?

Граф не міг приховати свого збентеження. Під очима в нього були синці, як у людини, що не спала цілу ніч. Він приніс із собою холод.

— Ви приїхали з Мулена?

Вони розмовляли півголосом. Тим чаcом священик прочитав молитву після євангелія, і жінки позакривали свої молитовники, взяли парасольки й торбинки.

— Звідки ви про це знаєте? Я… я…

— Може, вийдемо надвір?

Священик і служка пішли до ризниці, а паламар загасив дві свічки, яких вистачило для тихої утрені.

Вийшовши з церкви, Мегре і граф побачили, що обрій посвітлішав. У ранковій пітьмі чіткіше вимальовувалися білі стіни близьких будинків. Жовта машина стояла на майдані під деревами.

Збентеження Сен-Ф'якра було очевидне. Він поглядав на Мегре з якимось здивуванням, можливо, тому, що той не поголився і був без краватки, хоч і в пальті.

— Ви встали сьогодні дуже рано!.. — буркнув комісар. — Перший поїзд, швидкий, відходить з Мулена о сьомій годині три хвилини…

— Нічого не розумію! Ви не поїхали поїздом через те що…

— Ви забули про Марію Васильєву…

Це так просто! І так природно! Присутність Морісової коханки в замку була небажана, отже, він відвіз її до Мулена машиною, посадив на паризький поїзд, повернувся і по дорозі зазирнув до освітленої церкви.

Однак Мегре це не задовольняло. Він намагався перехопити тривожні погляди графа, який, здавалося, чекав, а може боявся, чогось.

— Її важко назвати лагідною! — кинув Мегре.

— Вона знала кращі часи. Отже, ви розумієте, вона дуже вразлива… Зрозумівши, що я волів би приховати наш зв’язок…

— Він триває вже давно?

— Неповний рік… Для Марії це не так легко… У нас були досить тяжкі періоди…

Нарешті його погляд зупинився. Мегре простежив за ним і побачив позаду священика, що саме виходив з церкви. Він був певен, що очі графа і священика зустрілися; священик виявляв ознаки такого самого збентеження, як і граф де Сен-Ф'якр.

Мегре хотів поставити йому кілька запитань. Але священик з незграбним поспіхом вклонився в бік обох чоловіків і зник у дверях свого будинку.

— Він не схожий на сільського кюре…

Моріс не відповів. За хвилину крізь освітлене вікно вони побачили священика, який уже сидів за столом перед своїм сніданком, і служницю. Вона принесла йому кавник, що парував.

Діти з ранцями за плечима йшли до школи. Поверхня ставка посвітлішала й засріблилася.

— Чи зробили ви якісь розпорядження щодо…

— Щодо чого? — квапливо перебив комісара його співбесідник.

— Щодо похорону… Уночі хтось залишався біля покійниці?

— Ні! Про це йшла мова, але… Готьє вважає, що цього більше не роблять…

З боку замка долинуло тріскотіння двотактного двигуна. Незабаром з двору виїхав і помчав у напрямку Мулена мотоцикл; за кермом Мегре впізнав сина Готьє, котрого бачив учора. Він був у бежевому плащі й картатому кашкеті.

Моріс де Сен-Ф'якр не знав, що йому робити. Сісти в машину він не наважувався. А говорити з комісаром йому не було про що.

— Готьє роздобув сорок тисяч франків?

— Ні… Так… Тобто…

Мегре з цікавістю подивився на графа, здивований його розгубленістю.

— То знайшли гроші чи ні? Вчора мені здавалося, що тут не обійшлося без якогось хитрування. Бо, незважаючи на попередні позички під заставу й на борги, все одно можна дістати значно більшу суму…

Та Моріс мовчав. Він мав переляканий вигляд; хоча для цього, здавалося, не було ніяких підстав. І те, що він сказав, не мало жодного зв'язку з усією попередньою розмовою:

— Скажіть мені відверто, комісаре… Ви мене підозрюєте?

— В чому?

— Ви й самі знаєте… Я хочу знати…

— У мене не більше підстав підозрювати вас, ніж будь-кого іншого… — ухильно відповів Мегре.

Почувши це, його співрозмовник аж підскочив.

— Дякую!.. Коли так, то про це треба сказати людям. Розумієте?.. Інакше моє становище буде нестерпне…

— У який банк мають подати до оплати чек?

— У «Комтуар д'ескомт».

Якась жінка котила до кладки тачку з двома великими кошиками білизни. Священик походжав по кімнаті, читаючи грубий молитовник, але комісар був певний, що він час од часу кидає в їхній бік занепокоєні погляди.

— Я скоро прийду до вас у замок.

— Скоро?

— Так, дуже скоро.

Тепер Мегре не мав жодного сумніву: Моріс де Сен-Ф'якр остаточно втратив рівновагу. Він сів у машину, як приречений. А за вікном свого будинку стояв священик і дивився, як він від'їздить.

Мегре пішов до корчми, щоб принаймні пов'язати краватку. В ту хвилину, коли він наблизився до корчми, Жан Метейє вийшов з бакалійної крамнички. Він був у пальті, накинутому просто на піжаму. Вгледівши комісара, він переможно глянув на нього.

— Вам дзвонили?

Молодик відповів досить уїдливо:

— Мій адвокат прибуває о восьмій п'ятдесят.

До нього повернулась упевненість. Яйця здалися йому недовареними; він звелів їх доварити й чекав, тарабанячи пальцями по столу.

З віконця своєї кімнати Мегре бачив двір замка, спортивну машину Моріса де Сен-Ф'якра, який, здавалося, не знав, що йому робити. Чи не хоче він піти до села пішки?

Комісар квапливо одягся і за кілька хвилин прямував уже до замка. Неподалік від церкви він здибав графа.

— Куди це ви йдете? — запитав Мегре.

— Та нікуди! І сам не знаю…

— Може, захотіли помолитися?

Граф зблід, немовби ці слова ховали в собі якийсь таємничий і жахливий зміст.

Моріс де Сен-Ф'якр не був створений для таких випробувань, хоч зовні виглядав дужою, повною сил людиною, спортсменом із залізним здоров'ям. Та той, хто добре придивився б до графа, помітив би в ньому щось тендітне.

В його руках майже не відчувалось енергії. Сен-Ф’якр, безперечно, провів безсонну ніч і тому здавався тепер украй стомленим.

— Ви вже наказали замовити жалобні повідомлення?

— Ні.

— Але ж члени вашої родини… сусідні поміщики…

Граф скипів:

— Вони все одно не приїхали б! Ви й самі це розумієте! Раніше — так! Коли ще жив мій батько… В сезон полювання в замок приїздило до тридцяти гостей одночасно, жили в нас цілими тижнями…

Мегре знав це краще, ніж будь-хто, бо хто ж, як не він, коли влаштовували лови, любив одягати білу сорочку нагонича!

— Відтоді… — І Моріс знизав плечима, що мало означати: «Занепад… інтриги… капості».

По всій окрузі Беррі, напевно, пішла чутка про божевільну графиню, яка кинула тінь на останні роки свого життя історіями з цими секретарями! А тут іще ферми, що їх селяни купували в неї одну за одною! І синочок, що робив дурниці в Парижі!

— Як ви гадаєте, чи можна поховати її завтра?.. Розумієте?.. Краще, щоб ця ситуація тривала якомога менше часу…

Повз них повільно проїхав віз із гноєм. Важкі колеса, здавалося, кришили брук на дорозі. Був уже день, ще похмуріший, ніж учора, але не такий вітряний. Мегре здаля впізнав Готьє, який ішов через двір і, здавалося, мав намір підійти до нього.

І тут сталося щось незрозуміле.

— З вашого дозволу… — сказав своєму супутникові комісар і швидко попростував до замка.

Непройшовши й ста метрів, він озирнувся. Моріс де Сен-Ф'якр стояв на порозі будинку, де жив священик. Він уже, певно, подзвонив, та, зрозумівши, що його помітили, квапливо пішов геть, не чекаючи, поки йому відчинять.

Граф ішов навмання. Вся його поведінка свідчила про те, що він чимось занепокоєний. Комісар наблизився до управителя, який, побачивши, що Мегре сам іде до нього, зупинився й чекав його з зарозумілим виглядом.

— Чого вам треба?

— Нічого особливого. Ви знайшли для графа сорок тисяч франків?

— Ні? Хотів би я побачити того, хто знайде їх у цілій окрузі! Адже всі знають, чого вартий його підпис.

— То що ж робити?

— Хай викручується, як знає! Це мене не обходить!

Граф де Сен-Ф'якр повернувся на замкове подвір'я. Видно було, що він хоче щось зробити, та з якоїсь причини це здається йому неможливим. Нарешті, зважившись, він наддав ходи й підійшов до них.

— Готьє! Зайдіть до бібліотеки, я хочу дати вам деякі вказівки. — І, обернувшись до Мегре, неохоче додав: — До скорого побачення, комісаре!


* * *

Коли Мегре проходив повз будинок священика, у нього було таке враження, що хтось стежить за ним з-за фіранки. Проте він не міг би стверджувати це з певністю, бо, коли зовсім розвиднілося, в будинку загасили світло.

Перед корчмою стояло таксі. Увійшовши до корчми, комісар побачив, що разом з Жаном Метейє за столом сидить якийсь незнайомець. На ньому були елегантні смугасті штани й піджак, облямований шовковою стрічкою.

Коли комісар увійшов, він квапливо підвівся й побіг до нього.

— Мені сказали, що ви офіцер кримінальної поліції… Дозвольте відрекомендуватися: метр Тальє, член колегії адвокатів міста Бурж… — І подав Мегре руку. — Може, присядете до нас?..

Жан Метейє підвівся, але всім своїм виглядом показував, що аж ніяк не схвалює запобігливості свого адвоката.

— Хазяйко! Принесіть нам, коли ласка… — І, немов на пораду, звернувся до Мегре: —Що ви питимете?.. Коли на дворі така холоднеча, може, варто замовити доброго грогу?.. Три гроги, дитя моє…

Дитя!.. Бідолашна Марі Татен не звикла до таких церемоній.

— Сподіваюся, комісаре, ви пробачите моєму клієнтові… Якщо я правильно зрозумів його, він повівся трохи недовірливо щодо вас… Але не забувайте, що він із доброї родини й нічого не може собі закинути. Підозри, що виникли навколо його особи, могли його обурити… Його кепський гумор учора, якщо можна так висловитись, — найкращий доказ його абсолютної непричетності до цієї справи…

З таким співрозмовником не було потреби розтуляти рота. Він брав на себе все — запитання й відповіді, супроводжуючи їх украдливими жестами.

— Звичайно, я ще не в курсі всіх подробиць… Якщо я правильно зрозумів, графиня де Сен-Ф'якр померла вчора, під час першої меси, від розриву серця… З другого боку, в її молитовнику знайдено папірець, який наводить на думку, що ця смерть викликана сильним зворушенням… Але хіба син жертви, який буцімто випадково опинився поблизу, дав позов?.. Ні!.. А втім, я гадаю, що цей позов було б відхилено… Злочин, — якщо він справді мав тут місце, — не досить виразний, щоб обумовити ухвалу судової палати про притягнення когось до відповідальності… Згодні зі мною чи ні? Позову немає! Отже, немає юридичних підстав. Та це не заважає мені розуміти розслідування, що його ви провадите самохіть, в неофіційному порядку… Для мого клієнта мало, щоб його не переслідували. Він хоче, аби з нього було знято всяку підозру… Простежте мою думку. Яке, власне, було його становище в замку? Становище приймака… Графиня, лишившись сама, далеко від сина, що завдавав їй стільки неприємностей, відчула полегкість, коли поруч неї з'явився вірний і розумний секретар… Мій клієнт не ледар… Його не задовольняло безтурботне життя, яке він міг собі дозволити в замку. Він працював, шукав вигідних вкладів для грошей. Навіть зайнявся новітніми винаходами… Тож яку він міг мати користь від смерті своєї благодійниці? Треба ще щось додати чи цього досить? Єдине моє бажання, комісаре, це допомогти вам установити… Та перед цим я маю вжити разом з нотаріусом кілька необхідних заходів… Жан Метейє — недосвідчена молода людина, він навіть не уявляв собі, що розгорнуться такі події… Все, що йому належить, зараз у замку, перемішане з речами небіжчиці графині. Отже, врахуймо, що туди прибули особи, які, безперечно, мають намір прибрати до рук…

— Кілька піжам і старі пантофлі! — буркнув Мегре, підводячись.

— Що ви сказали?

Протягом усієї цієї розмови Жан Метейє робив якісь записи в маленькому блокноті. Він почав заспокоювати свого адвоката, який теж хотів підвестися.

— Облиште! Я зрозумів із самого початку, що в особі комісара маю ворога! А згодом я довідався, що він певною мірою належить до оточення замка — його батько був управителем Сен-Ф'якрів, і саме в цьому селі він народився. Я вас застерігав, метре… Ви самі-захотіли…

Годинник на стіні показував десяту. Мегре підрахував, що поїзд, у якому їхала Марія Васильєва, вже півгодини як мав прибути на Ліонський вокзал.

— Перепрошую, — сказав він. — Ми ще побачимося з вами.

— Але…

Мегре зайшов до крамнички навпроти і, коли відчиняв двері, всередині дзенькнув дзвоник. Зв'язку з Парижем довелося чекати чверть години.

Мегре почувався таким стомленим, наче провів десяток звичайних розслідувань. Він був просто розбитий, морально й фізично.

— Даю Париж…

— Алло! Банк «Комтуар д'ескомт»?.. Говорять з кримінальної поліції… Один факт, будь ласка… Чек за підписом Сен-Ф'якра подано сьогодні вранці чи ні?.. Кажете, о дев'ятій? Отже, він був незабезпечений… Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка, мадемуазель… Ви попросили пред'явника подати його пізніше?.. Дуже добре!.. Це мене й цікавило… Молода жінка, так?.. І вона внесла сорок тисяч франків?.. Дякую… Авжеж!.. Виплачуйте!.. Ні, ні, нічого особливого… Як тільки гроші було внесено…

Мегре вийшов з телефонної кабіни, відчуваючи ще більшу втому.

Моріс де Сен-Ф'якр протягом минулої ночі зумів знайти сорок тисяч франків і послав коханку до Парижа, щоб вона внесла їх у банк!

Зачиняючи за собою двері крамнички, комісар побачив священика, що вийшов із свого будинку з молитовником у руках і подався до замка.

Мегре наддав ходи і майже побіг, щоб устигнути туди разом з ним.

Він запізнився на цілу хвилину. Коли опинився на парадному дворі, двері саме зачинялися за кюре. І коли він подзвонив, з глибини коридора, з того боку, де була бібліотека, долинули кроки.


Загрузка...