Справа Сен-Ф'якрів

Розділ IV МАРІЯ ВАСИЛЬЄВА

Мегре не був всюдисущий, а замок був чималий, тому комісар мав лише приблизне уявлення про події цього ранку.

Була та пора, коли в неділю та свято селяни, ошатно вбрані, не квапляться йти додому й хочуть якомога довше побути на людях, на сільському майдані або в корчмі. Дехто вже був напідпитку. Решта голосно розмовляли. А дітлахи в тісних костюмчиках із захопленням поглядали кожен на свого тата.

Блідий Жан Метейє піднявся на другий поверх замка, де за одними з дверей хтось ходив сюди й туди.

— Якщо бажаєте, можете приєднатися… — запросив священика лікар і повів його до кімнати небіжчиці.

Через весь перший поверх вів широкий коридор. До Мегре долинав приглушений гамір. Йому сказали, що граф де Сен-Ф'якр і управитель сидять у бібліотеці.

Він рушив туди, та штовхнув не ті двері й опинився у вітальні. Двері, що вели звідси до бібліотеки, були відчинені. У люстрі в позолоченій рамі він упізнав молодого графа, що сидів край робочого столу з пригніченим виглядом, і управителя, що впевнено й міцно тримався на своїх коротких ногах.

— Ви повинні вже були зрозуміти, що наполягати тут аж ніяк не варто, — мовив Готьє. — Сорок тисяч франків!

— Хто відповів мені по телефону?

— Звичайно, пан Жан!

— Нахаба! Навіть не переказав матері мого прохання!

Мегре кахикнув і зайшов до бібліотеки.

— Про яку телефонну розмову ви говорите?

Моріс де Сен-Ф'якр відповів не вагаючись:

— Про ту, що я мав позавчора з замком. Як я вже вам казав, мені потрібні гроші. Я хотів попросити в матері потрібну суму. Але отой… отой… Зрештою, отой пан Жан, як його тут усі називають…

— Відповів вам, що тут нічим не зарадиш? Одначе ви приїхали сюди…

Управитель дивився то на графа, то на Мегре. Граф зіскочив зі столу, на якому сидів досі.

— Я запросив сюди Готьє зовсім не для того, щоб говорити про це, — сказав він збуджено. — Я не приховав від вас реального стану речей, комісаре. Завтра на мене буде подано позов. Цілком зрозуміло, що після смерті матері я єдиний її спадкоємець. Отож я попросив Готьє знайти сорок тисяч франків до завтрашнього ранку… Та виходить, що це неможлива річ…

— Абсолютно неможлива! — підтвердив управитель.

— Інакше кажучи, я нічого не доб'юся, поки в цю справу не втрутиться нотаріус, який може зібрати зацікавлених осіб лише після похорону. Та Готьє каже, що все одно важко буде знайти позичку на сорок тисяч франків під заставу майна, яке лишилося. — Граф ходив сюди й туди. — Все ясно? Отож! Може статися й таке, що мені не дадуть закінчити жалобу… Справді… Іще одне запитання… Ви говорили про злочин… Отже…

— Офіційного звинувачення нема і, очевидно, не буде, — сказав Мегре. — Отже, судова палата у цю справу не втручатиметься…

— Залиште нас самих, Готьє!

Коли управитель вийшов, він сумно повторив:

— Ви говорили про злочин.

— Про злочин, який не стосується поліції!

— Поясніть… Мені починає здаватися…

Але тут із холу долинули жіночий голос і бас управителя. Граф нахмурився, підійшов до дверей і рвучко розчинив їх.

— Марія? То що тут сталося?

— Морісе, чому мене не пускають сюди?.. Я цього не потерплю! Цілу годину просиділа в готелі…

Марія Васильєва говорила з дуже помітним іноземним акцентом. Вона приїхала з Мулена в старенькому таксі, яке стояло зараз у дворі.

Це була висока, вродлива жінка. Волосся біляве, певно, фарбоване. Перехопивши допитливий погляд Мегре, вона легко перейшла на англійську мову. Граф теж відповідав їй по-англійськи.

Вона запитала, чи дістав він гроші. Той відповів, що про це вже не може бути й мови, що його мати померла і що Марії треба повернутися до Парижа, куди він незабаром теж приїде.

Це її розсмішило:

— А на які гроші? Я не маю навіть чим заплатити за таксі!

Моріс де Сен-Ф'якр ще дужче розгубився. Пронизливий голос його коханки лунав на весь замок і надавав їхній розмові скандального відтінку.

Управитель стояв у коридорі.

— Якщо ти лишаєшся тут, я також буду з тобою! — заявила Марія Васильєва.

Мегре наказав Готьє відпустити таксі й заплатити шоферові.

Безладдя дедалі посилювалося. І до того ж це було не матеріальне безладдя, що його можна якось усунути, а моральне. Воно здавалося заразливим. Навіть Готьє поступово втрачав свою звичайну рівновагу.

— Нам треба все ж таки поговорити, комісаре, — звернувся до Мегре молодий граф.

— Тільки не зараз!

І він показав йому на визивно елегантну жінку, яка походжала по бібліотеці й вітальні з таким виглядом, наче робила опис майна.

— Хто зображений на цьому безглуздому портреті, Морісе? — вигукнула вона й засміялася.

На сходах почулися чиїсь кроки. Перед очима Мегре майнула постать Жана Метейє, що встиг уже надягнути просторе пальто й тримав у руці саквояж. Метейє, мабуть, думав, що йому не дозволять піти, бо зупинився під дверима бібліотеки й чекав.

— Куди це ви зібралися?

— До корчми! З мого боку було б негідно…

Щоб здихатися коханки, Моріс де Сен-Ф'якр повів її до однієї зі спалень у правому крилі замка. Вони продовжували сперечатися — весь час англійською мовою.

— Це правда, що неможливо дістати позичку на сорок тисяч франків під заставу замка? — спитав Мегре управителя.

— Це не так просто.

— Гаразд! Однак зробіть усе можливе завтра вранці.

Комісар завагався — йти йому чи залишатися тут. Нарешті він вирішив піднятися на другий поверх, де його чекала несподіванка. Тим часом, як унизу всі безцільно метушилися, нагорі, в спальні графині де Сен-Ф'якр, було наведено бездоганний порядок.

За допомогою покоївки лікар уже спорядив небіжчицю.

Від вранішньої атмосфери — двозначної й нудотної — не зосталося й сліду. Покійниця теж, здавалося, була вже зовсім не та. Вона лежала на ліжку під балдахіном у білій нічній сорочці. На лиці в неї застиг вираз спокою й гідності.

Обіч неї горіли свічки, стояла свячена вода й самшитова гілка в чаші.

Бушардон подивився на Мегре з таким виглядом, наче запитував:

— Ну, як вам подобається? Майстерна робота, хіба ні?

Священик молився, беззвучно ворушачи губами. Він залишився біля небіжчиці, коли Мегре з лікарем пішли.

Люди порозходилися з-під церкви. Час уже було обідати.

Кілька хвилин сонце намагалося пробитися крізь хмари, але незабаром небо знову стало зеленкувато-сіре, і дерева захиталися під поривами вітру.

Жан Метейє вмостився в куточку біля вікна й машинально їв, дивлячись на безлюдну дорогу. Мегре зайняв місце у протилежному кутку корчми. Між ними сиділа родина з сусіднього села, що приїхала сюди на своєму «пікапі», прихопивши з дому запаси їжі. Марі Татен подавала їм вино.

Бідолашна Марі остаточно розгубилася й зовсім не розуміла вже, що відбувається. Звичайно, вона лише іноді здавала кімнату в мансарді якомусь робітникові, що приїжджав полагодити щось у замку або на фермах.

А тепер, крім Мегре, в неї з'явився ще один пожилець — секретар небіжчиці графині.

Вона не наважувалася нікого розпитувати. З самого ранку чула, як її відвідувачі розповідали моторошні речі. Вона почула, що говорили навіть про поліцію!

— Боюсь, що курча пересмажилося, — сказала вона, подаючи Мегре обід.

Вона сказала це тоном, яким інші висловлюють свій страх: «Ой лишенько, як страшно! І що воно робиться на світі? Рятуй мене, матінко божа!»

Комісар дивився на Марі розчулено. Вона завжди мала такий вигляд, наче її все лякає й непокоїть.

— Чи ти пам'ятаєш, Марі, про…

Марі витріщила очі. Здавалось, вона зараз підніме руку, щоб захиститися.

— … про тих жаб і про те, що було потім?

— Але ж…

— Мати послала тебе збирати гриби на лузі, по той бік ставка… А неподалік гралися троє хлопців… Вони скористалися з того, що ти на мить замислилася, й замість грибів поклали до кошика жаб… А потім, ідучи додому, ти тремтіла зі страху, бо в кошику щось ворушилося…

Марі якусь мить пильно дивилася на нього, а тоді промимрила:

— Мегре?

— Увага! Он у тебе ще сидить пан Жан — він упорався вже з курчам і чекає наступної страви.

Тепер Марі Татен була вже не та, і хоч збентежилася ще більше, час від часу вдоволено усміхалася.

Дивна річ життя! Минає рік за роком, і ніщо не приходить незвичайне, ніщо не перериває одноманітного плину часу. Та одного дня на людину зненацька звалюються несподіванки, драми, таке, про що не прочитаєш у жодній газеті!

Обслуговуючи Жана Метейє і селян, вона нишком співчутливо поглядала на Мегре. Коли він поїв, вона несміливо запропонувала:

— Може, вип'єте чарочку?

— Ти ж колись була зі мною на «ти», Марі?

Вона засміялася. Ні, тепер вона не наважиться!

— А сама ти так і не пообідала!

— Ну що ви! Я їм завжди на кухні, не присідаючи… Вхопиш шматочок… Потім іще…

Дорогою промчав мотоцикл. На ньому сидів юнак, одягнений чепурніше, ніж більшість мешканців селища.

— Хто це?

— Хіба ви не бачили його вранці? Це Еміль Готьє, управителів син.

— Куди він поїхав?

— Та до Мулена ж! Він майже городянин. Працює в банку…

На вулиці знов почали з'являтися люди, дехто просто гуляв, дехто йшов на цвинтар.

Мегре хилило на сон. Він почував себе страшенно стомленим. І не лише тому, що встав о пів на шосту, що промерз до кісток.

Його гнітила передусім сама обстановка, трагедія в графському замку глибоко вразила його особисто. Йому зробилося моторошно.

Так, моторошно! Він навіть гадки не мав, що знову опиниться в рідному селі за таких обставин. Батькова могила з почорнілим каменем; до того ж йому заборонили курити на цвинтарі!

Жан Метейє грав свою роль. Він знав, що за ним стежать, і їв, намагаючись зберегти спокій, ба навіть презирливо посміхатись.

— Чарочку спиртного? — запропонувала йому Марі Татен.

— Дякую, спиртного я не п'ю…

Він був добре вихований. Принаймні прагнув показати своє добре виховання за будь-яких обставин. У корчмі він обідав з такими ж вишуканими манерами, як і в замку.

Пообідавши, Метейє запитав:

— У вас є телефон?

— Ні, але навпроти є автомат…

Він перетнув вулицю, зайшов до бакалійної крамнички, яку тримав церковний сторож і де встановили автомат. Певно, дзвонив кудись далеко, бо з корчми видно було, як він чекає, поки його з'єднають з абонентом, і курив одну за одною цигарки.

Коли він повернувся до корчми, селяни вже пішли. Марі Татен мила склянки, знаючи, що вечірня привабить до неї нових відвідувачів.

— Кому ви дзвонили? Зважте, що я можу про це й так дізнатися…

— Своєму старому в Бурж. — Голос його був сухий, задирливий. — Я попросив його негайно прислати до мене адвоката.

Він нагадував кумедну моську, що вищиряє зубки ще до того, як її хтось зачепить.

— Ви певні, що маєте підстави непокоїтися?

— Я просив би вас не звертатися з жодним запитанням, поки не приїде мій адвокат. Я дуже шкодую, що поблизу немає іншої корчми.

Чи почув він, що буркнув комісар, ідучи від нього?

— Кретин!.. Смердючий кретин!..

Марі Татен, сама не знаючи чому, боялася лишатися з Жаном Метейє наодинці.

Весь цей день був якийсь безладний. Все було непевне. мабуть, тому, що ніхто не був спроможний збагнути хід подій.

Згорбившись, у своєму важкому пальті Мегре блукав по селу. Його бачили то на майдані коло церкви, то біля замка, де одне по одному засвічувалися вікна.

Швидко сутеніло. Церква була яскраво освітлена, вщерть виповнена звуками органа. Дзвонар зачинив цвинтарні ворота.

То тут, то там у темряві гомоніли люди. Ніхто не знав, чи можна зараз піти віддати небіжчиці останню шану. Двоє чоловіків пішли перші, і їх зустрів дворецький, який теж не знав, що йому робити. В холі не було таці для візитних карток. Кинулися шукати Моріса де Сен-Ф'якра, щоб спитати його поради, але росіянка сказала, що він пішов подихати свіжим повітрям.

Вона лежала одягнена на ліжку й курила цигарки з картонним мундштуком.

Тоді слуга впустив людей, байдуже махнувши рукою.

Це послужило сигналом. Виходячи з вечірні, люди півголосом радились одне з одним:

— Та що ви, дядько Мартен і молодий Бонне вже пішли туди!

Потроху всі потяглися до тьмяно освітленого замка, утворивши довгу чергу. Замок був погано освітлений. Селяни проходили довгим коридором, ведучи за руки дітей, і їхні постаті одна по одній пропливали за кожним вікном. Дітей смикали за руку, щоб вони поводили себе тихо. Сходи, потім коридор на другому поверсі, нарешті покій, куди вони потрапили вперше в житті.

Там не було нікого, крім графининої покоївки. Вона з жахом дивилася на цю навалу. Люди хрестили небіжчицю самшитовою гілкою, вийнявши її з свяченої води. Найхоробріші глухо шепотіли:

— Кожен сказав би, що вона спить!

— Що не кажи, легка смерть… — докидали інші.

Потім ноги човгали по паркету, що розсохся й пожолобився. Рипіли сходи. Чутно було приглушене:

— Тсс!.. Міцніше тримайся за поручень…

Куховарка, що визирала з кухні в підвалі, бачила лише ноги тих, хто виходив.

Моріс де Сен-Ф'якр повернувся до замка саме в ту хвилину, коли дім зазнав цього нашестя. Він приголомшено дивився на селян. А ті, в свою чергу, запитували себе, чи не повинні вони йому щось сказати. Граф обмежився тим, що мовчки привітався до них і квапливо щез за дверима кімнати, звідки одразу ж долинула його розмова з Марією Васильєвою англійською мовою.

Мегре був у церкві. Паламар з гасником у руці переходив від свічки до свічки. Священик перевдягався у ризниці.

Праворуч і ліворуч були сповідальні з зеленими завісками, що мали ховати грішників від поглядів сторонніх. Мегре пригадав ті часи, коли його голова не діставала до завіски, і тому він не міг за нею сховатися.

За його спиною дзвонар, що не бачив його, зачиняв важкі двері, грюкав засувами.

Аж тоді комісар поминув неф і зайшов до ризниці, здивувавши священика своєю появою.

— Пробачте, панотче! Передусім я хотів би запитати вас про одну річ…

Він бачив перед собою серйозне священикове обличчя з правильними рисами, очі його, здавалося, гарячково палали.

— Вранці сталося щось незбагненне. Графинин молитовник, що лежав на її ослінчику, раптово зник, і його знайшли під накидкою вашого служки, отут у ризниці…

Тиша. Чути було лише приглушені кроки паламаря по килиму в церкві та стукіт дзвонаревих підборів, що йшов до бічних дверей.

— Тільки четверо мали змогу… Прошу вас вибачити мені… Служка, паламар, дзвонар і… я!

Голос священика був спокійний, обличчя освітлене лише наполовину рухливим вогником свічки. З одного кадила до стелі вилася тоненька цівка блакитного диму.

— Тобто?..

— Це я взяв молитовник і приніс його сюди, сподіваючись…

Коробка з облатками, чаші для причастя, двоголосий дзвінок — усе було на своєму звичному місці, як і тоді, коли малий Мегре був церковним служкою.

— Ви знали, що було в молитовнику?

— Ні!

— В такому разі…

— Я прошу вас, пане Мегре, не задавати мені більше запитань. Таємниця сповіді…

Мимовільна асоціація думок. Комісарові пригадалися уроки закону божого. В пам'яті виринув образ Епіналя — такий, яким він закарбувався йому, коли старий кюре розповідав історію середньовічного священика, що волів аби йому вирвали язика, аніж він має зрадити таємницю сповіді. Образ був такий чіткий, наче від часу розповіді не минуло тридцять п'ять років.

— Ви знаєте, хто вбивця… — тихо промовив Мегре.

— Це знає хіба Всевишній… Даруйте, мені треба відвідати одного хворого…

Вони вийшли з церкви. Навколо неї був садок, огороджений невисоким парканом, що відділяв його від дороги. З замка виходили селяни й зупинялися купками, щоб погомоніти про цю трагічну подію.

— Ви думаєте, панотче, що ваше місце не там, де…

Тут вони зіткнулися з лікарем, що пробубонів собі під ніс:

— Скажіть, панотче, вам не здається, що це нагадуватиме ярмарок?.. Треба, аби хтось навів там порядок, хоча б для того, щоб підтримати належний настрій у селян!.. А, і ви тут, комісаре!.. Гаразд! Ви непогано попрацювали… Тепер півсела звинувачує молодого графа у… Надто після приїзду цієї молодої особи!.. Управитель вестиме розмову з фермерами, щоб зібрати сорок тисяч франків, які, здається, потрібні для…

— Годі!

Мегре пішов од них. Йому стало гірко на душі. Отже, його вже звинувачують у всьому цьому безладді. Якої помилки він припустився? Що зробив не так? Він багато віддав би, щоб події розгорталися з якоюсь послідовністю, в певному логічному порядку.

Мегре попрямував до корчми, де зайнято було половину місць, і почув лише закінчення кинутої кимось фрази:

— Якщо їх не знайдуть, йому доведеться сісти до в'язниці…

Марі Татен була саме втілення невтішного горя. Вона метушилася по корчмі, дрібочучи ногами, мов бабуся, хоч їй було не більше сорока.

— Це ви просили лимонад?.. Хто замовляв два кухлі пива?..

Жан Метейє щось писав у своєму кутку й інколи підводив голову, прислухаючись до розмов.

Мегре підійшов до нього, але не зміг розібрати, що той писав… На папері було виведено щось бісерним почерком, рівними рядками, кожному рядкові передували порядкові номери: 1, 2, 3…

Секретар готував свій захист, не гаючи часу доти, поки приїде адвокат!

Якась жінка сказала неподалік од нього:

— Там не було навіть чистого простирадла, довелося йти до управителевої жінки, щоб та дала своє…

Блідий, із змученим обличчям, але з очима, в яких горіла рішучість, Жан Метейє вивів бісером наступний пункт: 4…