Справа Сен-Ф'якрів

Розділ 1 КОСООКА ДІВЧИНА

Почулося несміливе шкрябання в двері, потім щось із легким стуком поставили на підлогу й чийсь голос стиха промовив:

— Вже пів на шосту! Щойно перший раз дзвонили до меси…

Мегре невдоволено прогнав сон і підвівся на ліктях, здивовано поглядаючи на слухове віконце, прорізане в даху:

— Пан піде до причастя? — знову запитав голос.

Комісар Мегре спустив босі ноги на холодну як крига підлогу й підійшов до дверей, що зачинялися з допомогою шворки, намотаної на два гвіздки. За дверима затупотіли кроки, наче хтось тікав. Вийшовши у коридор, він ледве встиг помітити, як майнула жіноча постать у кофті й білій спідниці.

Тоді він узяв дзбан гарячої води, принесений Марі Татен, причинив двері й пошукав очима уламок дзеркала, перед яким можна було б поголитися.

Свічці лишилося кілька хвилин життя. За віконцем була ще непроглядна ніч, пронизливо холодна, як завжди на початку зими. На вітах тополь, що оточували головний майдан села, трималося ще кілька жовтих листочків.

Мегре міг випростатися на весь зріст лише в центрі мансарди, бо заважав двосхилий дах. Він тремтів від холоду. Цілу ніч протяг дув йому в потилицю, і вона зовсім затерпла.

Проте саме цей нестерпний холод викликав у нього невиразні думки, спогади про щось дуже знайоме, але, як йому здавалося, давно вже забуте.

Перший дзвін до меси… Дзвін над сонним селом… В дитинстві Мегре ніколи не вставав так рано… Він чекав другого дзвону, що лунав за чверть до шостої, — адже тоді йому не треба було голитися… Та хіба різниця тільки в тому, що тоді йому не треба було голитися?

Йому не приносили гарячої води… Бувало навіть, що вода в дзбані бралася скалками льоду… Та незабаром він уже стукотів каблуками по замерзлій дорозі.

А зараз, одягаючись, він чув, як Марі Татен сновигає по корчмі, грюкає решіткою в печі, брязкає посудом, меле каву.

Він надів піджак, потім пальто. Перш ніж вийти з кімнати, поклав у гаманець два папірці, сколоті канцелярською скріпкою. Перший із них був службовий бланк муніципальної поліції в Мулені з таким текстом: «Надсилається паризькій кримінальній поліції для належного використання».

Другий був квадратний клапоть паперу з наліпленими на ньому газетними літерами: «Повідомляємо вас, що в церкві села Сен-Ф'якр під час першої меси в день поминання станеться злочин».

Цей папірець не один день мандрував на набережній Орфевр з одного кабінету до іншого, аж поки Мегре випадково побачив його і здивувався:

— Сен-Ф'якр, біля Матіньйона?

— Цілком можливо, адже нам передали його через Мулен.

І Мегре поклав папірець у кишеню. Сен-Ф'якр! Матіньйон і Мулен! Так добре знайомі йому місця.

Він народився в Сен-Ф'якрі, де його батько тридцять років служив управителем замка. Востаннє він їздив туди на батьків похорон; старого поховали на невеличкому цвинтарі.

«Станеться злочин… під час першої меси…»

Мегре приїхав напередодні. Зупинився в єдиній тутешній корчмі, у Марі Татен.

Вона його не впізнала, але він упізнав її по очах. Косоока дівчина — колись усі називали її косоокою! Змалку вона була непоказна, а коли виросла — лишилася старою дівою. Стала ще худіша, ще косоокіша і з ранку до вечора поралася як не в їдальні, то на кухні або на подвір'ї, де годувала кролів та курей.

Комісар пішов униз. Там і досі світили гасом. Сніданок уже чекав його. Великі скибки чорного хліба, кава з цикорієм, гаряче молоко.

— Даремно ви не підете до причастя. Сьогодні ж такий день! До того ж ви однаково встали рано, щоб піти до першої меси… О боже! Уже вдарив другий дзвін!..

Той дзвін звучав якось непевно. З дороги чути було кроки людей, що поспішали до церкви… Марі Татен побігла на кухню, щоб одягнути чорну сукню, нитяні рукавички, маленький капелюшок, якому заважав шиньйон.

— Я пішла, а ви собі їжте… Може, зачините двері на замок?..

— Ні, я вже теж іду!…..

Їй було ніяково йти вулицею, поруч із мужчиною. Та ще й із мужчиною з Парижа! Вона дріботіла у вранішньому холоді, маленька, згорблена. Вітер крутив по землі опале листя. Його сухий шерхіт свідчив про те, що вночі підморозило.

До ледь освітлених дверей церкви пливли й інші тіні. Дзвони не вгавали. Де-не-де у вікнах низеньких будиночків блимали вогники: то люди похапцем одягалися до першої меси.

Мегре знову переживав давно забуте: холод, поколювання в очах, задеревілі пальці, присмак кави на язику. А потім, при вході до церкви, знайомий подмух тепла, м'яке світло, запах воску й ладану…

— Вибачте… Тут моє постійне місце… — сказала Марі Татен.

І Мегре впізнав чорне крісло з поруччям, обтягненим червоним оксамитом, де сиділа колись стара Татен, мати косоокої Марі.

Мотузка, за яку щойно смикав дзвонар, іще гойдалася в глибині церкви. Паламар запалював останні свічки.

Скільки ж було їх тут, невиспаних людей, на цьому примарному зборищі? Півтора десятка, не більше. Чоловіків було лише троє: паламар, дзвонар і Мегре.

«… Станеться, злочин…»

Поліція в Мулені вирішила, що це недотепний жарт, і не звернула на нього уваги. У Парижі здивувалися, що комісар поїхав сюди.

Трохи згодом за дверима праворуч од вівтаря Мегре почув якісь звуки і з хронометричною точністю здогадався, що там відбувається. Там була ризниця; служка, як завжди, спізнився, кюре мовчки надягає ризу, складає молитовно руки, йде до вівтаря, а слідом за ним у довгополій одежині плутається хлопчисько…

З'явився рудий служка. Задзеленчав дзвіночком, і віруючі забубоніли перші молитви.

«… Під час першої меси…»

Мегре переводив очі з однієї постаті на іншу. П'ятеро стареньких жінок, із них троє сидять на своїх постійних місцях. Огрядна фермерша. Кілька молодих селянок і, нарешті, дитина…

Знадвору долинув шум мотора. Грюкнули дверцята авто. Зацокотіли дрібні, легкі кроки, з'явилася дама в жалобі й пройшла через усю церкву.

На хорах був ряд крісел, відведених для мешканців замка, — старих, відполірованих часом твердих крісел. Саме там сіла дама — нечутно, під поглядами селянок.

— Requiem aeternam dona eis, domine…^[1]

Мегре, мабуть, міг би й тепер підтягнути священикові. Він усміхнувся на думку, що колись віддавав перевагу поминальним відправам, бо молитви тут були коротші. Він пригадував, що деякі меси відслужували за шістнадцять хвилин!

Мегре відвів очі від дами в ґотичному кріслі. Він ледве розрізнював її профіль і боявся впізнати у ній графиню де Сен-Ф'якр.

— Dies irae, dies illa…^[2]

А втім, це була пані де Сен-Ф'якр! Востаннє він бачив графиню, коли вона мала років двадцять п ять — двадцять шість. Висока, струнка, замріяна; її можна було впізнати здалеку, коли вона гуляла в парку.

І ось їй уже добрих шістдесят… Вона палко молиться… Худе, змарніле обличчя, руки — надміру довгі, тонкі — стискають молитовник…

Мегре сидів у останньому ряді солом'яних стільців, на одному з тих місць, за які під час великої меси треба платити п'ять сантимів, а на звичайних відправах вони безкоштовні.

«… Станеться злочин…»

Він підвівся разом з усіма віруючими, коли почали читати перше євангеліє. Звідусіль на нього напливали знайомі деталі, зринали спогади. Наприклад, несподівано згадалося, що в день поминання одному кюре довелося відслужити аж три меси…

В ті давноминулі часи він снідав у кюре між другою і третьою годинами. Рідке яйце й козячий сир!

Так, поліція з Мулена мала рацію. Тут не міг би статись якийсь злочин! Паламар садів у кінці ряду ґотичних крісел, за чотири крісла від графині. Дзвонар вийшов, голосно човгаючи ногами, немов директор театру, що не бажає сидіти на власній виставі.

Чоловіків лишилося двоє — Мегре та священик з пристрасними очима містика. На відміну від старого кюре, що його пам'ятав комісар, він не квапився кінчати відправу, не ковтав слів.

Вітражі поступово яснішали. Надворі розвиднялося. Десь на фермі мукала корова.

Нарешті всі схилялися в поклоні на молитву вшестя. Ледь чутно задзеленчав дзвіночок служки.

Лише Мегре не причащався. Всі жінки підвелися й попрямували до причастя, молитовно склавши долоні, з зосередженим виразом обличчя. Бліді, наче нематеріальні, облатки на мить з'являлися в руках кюре.

Відправа тривала. Графиня затулила обличчя долонями.

— Pater noster…^[3]

— Et no nos indacas in tentationem…^[4]

Пальці літньої дами розтулилися, відкривши змучене лице, і вона розгорнула молитовник.

Ще чотири хвилини! Остання молитва! А тоді — кінець! І не буде ніякісінького злочину!

Адже в попередженні сказано цілком ясно: перша меса…

А що зараз відправа скінчиться, свідчило те, що паламар підвівся і пішов у різницю…

Обличчя графині Сен-Ф’якр знову було затулено долонями. Вона сиділа непорушно. Більшість старих жінок теж були непорушні.

— Ite…

Месу закінчено…

Лише тепер Мегре відчув, як він підсвідомо тривожився, і мимоволі з полегкістю зітхнув. Нетерпляче очікував, коли дочитають останню молитву, думаючи, що ще мить — і він вийде надвір, вдихне свіжого повітря, побачить людей, які щось роблять, про щось гомонять…

Старі жінки підвелися всі разом. Зашурхотіли кроки по холодних церковних плитах. До виходу рушила одна селянка, потім друга. Паламар повернувся з гасилом, і замість язичків полум'я над свічками засиніли тонесенькі пасма диму.

Народився день. Сіре світло сочилося до храму разом з холодним протягом.

В церкві лишилося тільки троє віруючих… Двоє… Грюкнув стілець… Вже не було нікого, крім графині, і нерви Мегре напружилися до краю…

Погасивши всі свічки, паламар глянув на графиню де Сен-Ф'якр. По обличчю йому промайнула тінь вагання. Комісар ступнув уперед.

Обидва підійшли до графині, здивовані її непорушністю, і спробували зазирнути в обличчя, затулене долонями.

Вражений Мегре торкнувся плеча графині. Вона хитнулася, наче рівновага її тіла підтримувалася не надто надійною опорою, і впала на підлогу.

Графиня де Сен-Ф'якр була нежива.

Тіло перенесли до ризниці й поклали на трьох стільцях. Паламар побіг по лікаря.

Мегре уже не думав про незвичність становища, в якому опинився. Минуло доволі часу, поки він зрозумів підозріливе запитання, що його прочитав у пристрасному погляді священика.

— Хто ви такий? — нарешті спитав той. — Як це сталося, що…

— Я комісар Мегре з кримінальної поліції.

Він глянув священикові просто в вічі. Це був чоловік років тридцяти п'яти, з правильними, але такими суворими рисами обличчя, що мимоволі спадала на думку фанатична віра давніх ченців.

Він був украй збентежений та схвильований і вже не так упевнено пробелькотів:

— Ви ж не скажете, що це…

Ніхто не наважувався роздягнути графиню. Марно прикладали люстерко їй до уст. Послухали серце, але воно вже не билося.

— Я не бачу рани… — промовив Мегре і почав роздивлятися довкола. Хоч відтоді, як він був тут востаннє, минуло тридцять років, проте ніщо не змінилося. Чаші для причастя стояли на своїх місцях, риза, наготовлена до наступної меси, сутанка й мережана накидка церковного служки лежали де й колись

Сіре світло просочувалося крізь подвійне стрілчасте вікно, розріджуючи й без того слабке сяйво лампади.

Було душно й холодно водночас. Священика помітно гнітили якісь жахливі думки.

Драматична ситуація! Мегре спочатку цього не збагнув. Але спогади дитинства раз у раз спливали на поверхню пам'яті, як бульбашки.

«… Церкву, де вчинено злочин, освятити знову може лише епіскоп…»

Але який же то злочин? Ніхто не почув навіть пострілу! Ніхто не підходив до графині! Впродовж усієї меси Мегре, правду сказати, не зводив з неї очей!

До того ж не пролилось ані краплини крові, не видно було жодної подряпинки!

— Друга меса о сьомій, здається, так?

Він з полегшенням зітхнув, почувши важкі кроки лікаря, кругловидого добродія, що був явно вражений побаченим і переводив очі з комісара на кюре, з кюре на комісара.

— Вона мертва? — запитав і, не вагаючись, розстебнув корсаж.

Священик відвернувся. Пролунали важкі кроки, і зразу ж ударив дзвін — дзвонар заходився смикати за мотузку. То був перший дзвін до другої меси.

— Я бачу лише спазм судин… від… Я не був домашнім лікарем графині, яка вважала за краще лікуватися в мого колеги з Мулена. Але двічі або тричі мене викликали до замка… Вона мала дуже хворе серце…

Ризниця була вузька, і там було тісно для трьох чоловіків і небіжчиці. Прийшло двоє хлопчиків-служок, бо меса о сьомій мала бути урочистіша.

— Її машина, певно, тут десь, під церквою, — промовив Мегре. — Треба сказати, щоб тіло відвезли додому…

Він весь час відчував на собі тягар засмученого погляду священика. А може, той про щось здогадується? Так воно чи ні, але, поки паламар і шофер переносили тіло до машини, кюре наблизився до комісара.

— Ви певні, що… Мені ще треба відправити дві меси… Адже сьогодні день поминання… Мої парафіяни дуже…

Оскільки графиня вмерла від спазму судин, хіба Мегре не має права підбадьорити його?

— Ви ж чули, що сказав лікар…

— Але ж ви приїхали сюди, і саме сьогодні, якраз перед цією месою…

Мегре довелося докласти чимало зусиль, щоб здатися спокійним.

— Зовсім випадково, панотче… Мого батька поховано на вашому цвинтарі…

І він квапливо рушив до машини — лімузина старої моделі. Шофер саме заводив ручкою мотор. Лікар не знав, що йому робити. На майдані було кілька чоловік; вони не розуміли, що сталося.

— Їдьмо разом…

Тіло небіжчиці займало багато місця. Мегре й лікар примостилися на краєчку сидіння.

— Мені здалося, що ви здивувалися, коли я це сказав… — стиха промовив лікар, який ще не встиг повернути собі самовпевненість. — Якби ви були в курсі справ, ви, мабуть, могли б зрозуміти… Адже графиня…

Він замовк, глянувши на шофера в чорній лівреї, який з байдужим виглядом правив машиною. Вони саме перетинали центральний майдан, по один бік якого, на пагорбі, височіла церква, а по другий, куди похило спускався майдан, розкинувся ставок Нотр-Дам, що цього ранку був отруйно-сірого кольору.

З правого боку промайнула корчма Марі Татен — перший дім селища. Навпроти тяглась дубова алея, і вдалині вже вимальовувалося похмуре громаддя замка.

А небо було однотонно сіре, холодне, мов крига.

— Знаєте, це наробить галасу… Тому наш кюре такий заклопотаний.

Доктор Бушардон, селянський син, лишився селянином. Він був у коричневому мисливському костюмі, високих гумових чоботях.

— Оце зібрався на ставок пополювати на качок…

— Ви не ходите до меси?

Лікар підморгнув Мегре:

— Це анітрохи не заважало мені приятелювати із старим кюре… Але цей…

Машина в'їхала до парку. Тепер можна було вже розрізнити окремі деталі замка, зачинені віконниці першого поверху, дві наріжні башти — єдине, що залишилося від старої будівлі.

Коли машина зупинилася біля під'їзду, Мегре в думці зазирнув крізь заґратовані вікна півпідвалу й наче знову побачив знайому кухню в клубах пари й огрядну жінку, яка скубе куріпок.

Шофер не знав, що далі робити, й не наважувався відчиняти дверці лімузина.

— Здається, пан Жан іще не встав…

— Покличте кого завгодно… Адже є якісь слуги в домі?..

Мегре витяг з кишені носову хусточку. Ранок був таки холодний. Лікар, що стояв поруч, заходився набивати люльку.

— Хто цей пан Жан?

Бушардон знизав плечима, ледь помітно і якось дивно посміхаючись.

— Самі зараз побачите.

— Що він за один, кінець кінцем?

— Молодик… Чарівний молодик…

— Родич?

— Як вам буде завгодно!.. Деякою мірою!.. Ні, годі! Краще сказати все одразу! Це коханець графині… Про людське око він її секретар…

Мегре подивився лікареві просто в вічі, раптом пригадавши, що вчився з ним у школі! Тільки ніхто б його не впізнав. Адже йому вже сорок два! Тепер він став такий огрядний.

А замок Мегре знає краще, ніж будь-хто. Особливо надвірні будівлі. Досить зробити кілька кроків, щоб побачити будинок управителя, де Мегре народився.

Отже, напевно, саме ці спогади так схвилювали його. Особливо спогад про графиню де Сен-Ф'якр, якою він знав її в ті далекі часи. В пам'яті спливла молода жінка, що втілювала для нього, звичайнісінького тоді «хлопчиська з низів», усю жіночність, грацію, усю шляхетність.

І ось вона мертва! Її, немов якусь громіздку річ, упхали до машини, перед тим зігнувши ноги. На ній навіть не застебнули корсаж, і поміж складок чорної сукні видно було білу сорочку.

«… Станеться злочин…»

Проте лікар стверджував, що вона вмерла від спазму судин! Який ясновидець міг таке передбачити? І чому він повідомив поліцію?

В замку зчинилась метушня. Грюкали двері. Дворецький, накинувши на плечі ліврею, прочинив двері головного під'їзду, але не наважувався вийти на сходи. З-за його плечей виринув якийсь чоловік у піжамі, зі скуйовдженим волоссям, заспаний.

— Що там таке? — крикнув він.

— Альфонс! — цинічно буркнув лікар на вухо Мегре.

Стривожена метушнею куховарка мовчки визирала з вікна півпідвалу. Порозчинялися й слухові віконця під дахом, у кімнатах прислуги.

— Чого ви чекаєте? Несіть мерщій графиню до ліжка! — обурено гримнув Мегре.

Усе це здавалося йому блюзнірством й аж ніяк не в'язалось із спогадами дитинства. Від усього цього він відчував не лише духовну, а й фізичну виснагу.

«… Станеться злочин…»

Вдарив другий дзвін. Люди, мабуть, уже поспішали до меси. Серед них, певно, були фермери, що приїхали здалеку возами. І вони, звичайно, привезли квіти, щоб покласти їх на могили…

Жан не наважувався наблизитись до комісара. Дворецький так і застиг на порозі, не знаючи, що робити далі.

— Пані графиня… Пані… — бурмотів він.

— Отже, ви хочете залишити її тут, так?..

Чорт забирай, чому лікар так іронічно посміхається? Мегре вирішив удатися до примусу.

— Ви, — він показав на шофера, — і ви! — показав на слугу, — Віднесіть її до спальні…

Коли слуга й шофер почали виносити небіжчицю з машини, в холі пролунав дзвоник.

— Телефон… Дивно, саме зараз… — буркнув Бушардон.

Жан не наважувався підходити до апарата. Здавалося, він зовсім розгубився. Тоді Мегре квапливо ввійшов до холу і зняв трубку.

— Алло! Так, замок…

У трубці озвався голос, наче десь зовсім поруч:

— Покличте, будь ласка, мою матір. Вона вже, певно, повернулася з меси…

— Хто це говорить?

— Граф де Сен-Ф'якр. Зрештою, це вас не обходить… Покличте мою матір…

— Стривайте… Спершу скажіть, звідки ви дзвоните?..

— 3 Мулена! Але, хай йому грець, я ж вам кажу, що…

— Приїздіть сюди! Так буде краще! — сказав Мегре і, повісивши трубку, притиснувся до стіни, щоб пропустити слуг, які несли небіжчицю.