Розділ II МОЛИТОВНИК


— Чи є тут хто? — спитав лікар, коли небіжчиця вже лежала на ліжку. — Треба, щоб хто-небудь допоміг мені її роздягти.

— Зараз покличуть покоївку, — озвався Мегре.

І справді, Жан піднявся поверхом вище й незабаром повернувся в супроводі жінки років тридцяти, яка злякано озиралась на всі боки.

— Геть! — гукнув комісар слугам, які тільки цього й чекали.

Він узяв Жана за рукав, окинув його очима з ніг до голови й відвів до амбразури вікна.

— У яких стосунках були ви з сином графині?

Молодик був худий, і смугаста піжама сумнівної чистоти аж ніяк не додавала йому солідності. Він уникав зустрічатися поглядом з Мегре. У нього була погана звичка смикати себе за пальці, ніби вони могли стати від цього довшими.

— Стривайте, — перебив його комісар. — Будьмо одверті, щоб не гаяти часу.

За масивними дубовими дверима спальні хтось ходив з кутка в куток, рипіли пружини ліжка, чути було тихий голос доктора Бушардона, який, очевидно, давав покоївці розпорядження. Можна було здогадатися, що там роздягають небіжчицю.

— Яке, власне, становище посідаєте ви в замку? Від коли ви тут мешкаєте?

— Уже чотири роки.

— А до того часу ви знали графиню де Сен-Ф'якр?

— Я… Тобто я хочу сказати, що мене рекомендували графині наші спільні друзі… Мої батьки збідніли через банкрутство одного маленького ліонського банку. Я оселився тут як довірена особа, щоб вести особисті справи мадам…

— Пробачте! А чим ви займалися раніше?

— Я подорожував… Писав критичні статті з мистецтва…

Мегре навіть не посміхнувся. Зрештою, зараз йому було не до іронії.

Замок був великий. На перший погляд імпозантний, усередині він мав такий самий вигляд, як і піжама молодика. Скрізь порох, старі, досить незграбні речі, різний мотлох. Шпалери давно вже час було змінити.

Світлі прямокутники на стінах свідчили про те, що звідси забрано меблі. Найкращі, звичайно! Ті, що становили ще якусь цінність!

— Ви були коханцем графині…

— Кожен має право кохати, кого…

— Дурень! — кинув Мегре і повернувся спиною до свого співрозмовника.

Ніби й так уся справа не була як на долоні! Досить тільки глянути, на цього типа! Досить удихнути повітря замка й перехопити кілька поглядів декого з прислуги!

— Ви знали, що мав приїхати її син?

— Ні… Але яке це мало б для мене значення?

Очі він весь час відводив убік, а правою рукою смикав пальці лівої.

— Я хотів би вдягнутись… Тут холодно… І чому поліція займається цією справою?..

— Ідіть одягніться!

Мегре штовхнув двері спальні, намагаючись не дивитися в бік ліжка, де небіжчиця лежала зовсім гола.

Спальня була схожа на інші покої в цьому будинку — занадто простора, занадто холодна, захаращена старими речами. Мегре спробував обіпертися на мармурову дошку каміна й побачив, що вона розколота.

— Ви що-небудь встановили? — запитав він Бушардона. — Одну хвилину… Може, ви залишите нас самих, мадемуазель?

Він зачинив двері за покоївкою, притулив чоло до вікна і з відсутнім виглядом задивився на парк, укритий товстим шаром опалого листя.

— Я можу лише підтвердити те, що сказав раніше. Смерть настала від раптової зупинки серця…

— Викликаної…

Лікар зробив невиразний жест і, накинувши на мертву ковдру, підійшов до Мегре та закурив люльку.

— Можливо, якимсь наглим почуттям, хвилюванням… А може, холодом… У церкві часом не було холодно?

— Навпаки! Ви, звичайно, не знайшли жодного сліду поранення?

— Жодного.

— Навіть ледь помітного сліду уколу?

— Я подумав і про це… Анічогісінько! Графиня також не прийняла й отрути… Отже, як бачите, не так легко припускати…

Метре насуплено втупився ліворуч, туди, де серед дерев виднівся червоний дах будинку управителя. Там він народився…

— Скажіть у кількох словах: яке життя ведуть тут, у замку?.. — тихо запитав він.

— Ви знаєте про це стільки ж, як і я… Покійна була з тих жінок, що являють собою взірець бездоганної поведінки аж до сорока — сорока п'яти років… Проте, коли граф помер, коли син подався до Парижа продовжувати навчання…

— Отже, тоді?..

— В замку почали з'являтися якісь секретарі, що трималися більш-менш довго… Ви щойно бачили останнього…

— А з грошима як?

— Замок закладено… Три ферми з чотирьох продано… Час від часу приїздить антиквар по речі, що ще чогось варті…

— А син?

— Я дуже мало знаю його. Кажуть, це такий тип…

— Дякую!

Мегре рушив до дверей. Та Бушардон пішов слідом за ним.

— Між нами, я дуже хотів би знати, як ви опинилися в церкві саме сьогодні вранці…

— Так, це справді трохи дивно…

— Мені здається, що я вже десь вас бачив…

— Можливо…

І Мегре, наддавши ходи, попрямував коридором. У голові йому було якось порожньо, бо він не виспався минулої ночі. А може, й застудився в корчмі Марі Татен. Він побачив Жана, що йшов униз, в костюмі, але на ногах іще мав пантофлі. Саме в цю хвилину якась машина з гуркотом, що свідчив про відсутність глушителя, в'їхала у двір замка.

Це було маленьке спортивне авто жовтогарячого кольору, довге, вузьке, незручне для пасажирів. 3 нього вийшов чоловік у шкіряному пальті, зупинився в холі і, знімаючи шолом, гукнув:

— Хелло! Є тут хто-небудь? Чи усі ще сплять?..

Він раптом помітив Мегре й окинув його цікавим поглядом.

— Ну то що?

— Тихше!.. Мені треба з вами поговорити…

Поруч із комісаром стояв Жан, блідий, схвильований. Проходячи повз нього, граф де Сен-Ф'якр плеснув його по плечу й жартівливо сказав:

— Ти ще й досі тут, негіднику?

Здавалося, що він, однак, не має нічого проти Жанової присутності — лише глибоко зневажає його.

— Сподіваюсь, не сталося нічого страшного?

— Сьогодні вранці у церкві померла ваша мати.


* * *

Морісу де Сен-Ф'якру було тридцять років, так само як і Жанові. Вони були однакові на зріст, але граф був кремезніший, трохи огрядніший, особливо в своїй шкіряній автомобільній куртці. Від усього його єства аж пашіло життям, й видно було, що воно в нього безтурботне. Світлі очі були веселі, насмішкуваті.

Почувши, що сказав Мегре, він спохмурнів і збентежився.

— Не може бути!

— Ходімо зі мною.

— Ще чого!.. Я тут…

— Що?..

— Нічого! Де вона?

Граф сторопіло зайшов до спальні, підняв ковдру рівно настільки, щоб побачити обличчя небіжчиці. Жодного вияву горя. Жодної сльози. Жодного драматичного жесту.

— Бідолашна стара!.. — стиха вимовив він.

Жан вважав своїм обов'язком супроводити їх до дверей, але граф, побачивши його, гримнув:

— Ану, забирайся звідси!

Він починав нервувати. Ходив сюди й туди по спальні, аж поки не наштовхнувся на лікаря.

— Чому вона вмерла, Бушардоне?

— Розрив серця, пане Моріс… Можливо, комісар знає більше, ніж я…

Граф швидко обернувся до Мегре.

— Ви з поліції?.. Що ж сталося?..

— Може, ви приділите мені кілька хвилин?.. Нам краще провітритися, пройтися селом… Ви залишаєтесь тут, докторе?..

— Я хотів піти на полювання і…

— Нічого! Підете іншим разом!

Моріс де Сен-Ф'якр пішов слідом за Мегре, замислено втупивши очі в землю. Коли вони вийшли на головну алею парку, меса, що почалась о сьомій, уже закінчилася й парафіяни, численніші, ніж після вранішньої відправи, виходили з церкви, збираючись групами на паперті. Один за одним люди потягнулися на цвинтар, і за його. Муром уже виднілися голови перших відвідувачів.

Холод ставав щодалі пронизливіший, певно, через вітер, що ганяв майданом опале листя, підіймав і крутив його, мов птахів, понад ставом Нотр-Дам.

Мегре почав натоптувати люльку. Чи не заради неї він витяг надвір свого співрозмовника? А втім, доктор курив навіть у спальні померлої, та й сам Мегре мав звичку палити будь-де.

Тільки не в замку! Це особливе місце, яке в роки юності було для нього втіленням усього недоступного!

— Сьогодні граф закликав мене до бібліотеки, щоб трохи попрацювати разом! — казав його батько з нотками гордості в голосі.

А хлопчисько, що ним тоді був Мегре, з повагою поглядав здалеку на дитячого візка, якого котила нянька в глибині парку. Немовлям, що лежало у візку, був Моріс де Сен-Ф'якр!

— Чи скористає хто-небудь із смерті вашої матері?

— Не розумію… Адже доктор щойно сказав…

Граф був дуже стривожений. Він квапливо схопив папірець із попередженням про злочин, що йому простяг Мегре.

— Що це означає?.. Бушардон сказав про розрив серця…

— Про розрив серця, що його хтось передбачив ще два тижні тому!

Вони поволі, крокуючи в ритм своїм роздумам, наближалися до церкви, а селяни проводжали їх цікавими поглядами.

Що ви збиралися робити тут сьогодні вранці?

— Це запитання я ставлю зараз сам собі, — промовив граф. — Щойно ви запитали мене, чи хто-небудь… Так… Є така людина, якій вигідна смерть моєї матері. Це я сам!

Граф не жартував. Чоло його було нахмурене. Повз них на велосипеді проїхав якийсь чоловік; граф привітався, назвавши його на ім'я.

— Оскільки ви з поліції, то вже зорієнтувалися в ситуації… До того ж ця свиня Бушардон, звичайно, розпатякував… Моя мати була бідолашна жінка… Батько помер… Я поїхав звідси… Лишившись на самоті, вона, я гадаю, трохи теє… Спочатку вона днювала й ночувала в церкві, а потім…

— Молоді секретарі!

— Гадаю, це зовсім не те, що ви думаєте і про що патякає Бушардон… То не розпуста! Просто потреба ніжності… Потреба піклуватися про когось… І хоч оті молодики скористалися з цього, щоб піти далі… Це не заважало їй лишатися віруючою… Мабуть, її мучили жорстокі докори сумління, душа розривалася між вірою в бога й цим… цією…

— Ви сказали, що мали б певну вигоду від її смерті…

— Мушу сказати, що від нашого багатства мало що лишилося… До того ж у таких типів, як отой панок, що ви його бачили, очі завидющі, а руки загребущі… За три-чотири роки тут зовсім нічого не лишилося б…

Граф був без капелюха; пригладивши рукою свою шевелюру, він зазирнув Мегре у вічі й за хвилину додав:

— Мені лишається сказати вам, що сьогодні я збирався попросити в матері сорок тисяч франків… І що ці сорок тисяч франків до зарізу потрібні мені, щоб оплатити чек, який інакше буде незабезпечений… Бачите, як воно все ліпиться одне до одного!..

Граф одламав гілку з живоплоту, повз який вони проходили. Було видно, що він докладає чималих зусиль, аби не піддатися тискові обставин.

— Мало того, я привіз із собою ще й Марію Васильєву!

— Марію Васильєву?

— Мою подругу! Я залишив її в ліжку, в Мулені… Вона може сісти зараз у таксі й примчати сюди… Останній штрих — хіба ні?

Лише тепер погасло світло в корчмі Марі Татен, де кілька чоловіків пили ром. Щойно відійшов напівпорожній автобус до Мулена.

— На таке вона не заслуговувала! — замислено промовив граф.

— Хто?

— Мама!

У ньому було щось дитяче, незважаючи на зріст, на передчасну огрядність. Інколи здавалося, що він ось-ось заплаче.

Вони прогулювалися поблизу церкви, йшли то до ставка, то повертали від нього.

— Скажіть, комісаре… Адже це не можливо, щоб хтось убив її… Не знаю, що й думати…

Мегре так глибоко поринув у думки, що забув про свого супутника. Він відновлював у пам'яті найменші подробиці першої меси.

Графиня сиділа в кріслі… До неї ніхто не підходив… Вона причастилася… Потім стала на коліна, затуливши лице руками… Потім розгорнула свій молитовник… Трохи згодом знову затулила обличчя долонями…

— Зачекайте мене тут, будь ласка.

Мегре піднявся сходами порталу, зайшов до храму й побачив сторожа, що вже порався біля вівтаря, готуючись до великої меси. Дзвонар, неохайного вигляду селянин у важких черевиках, підбитих гвіздками, розставляв стільці.

Комісар попростував до ґотичних крісел, нахилився й покликав паламаря, що дивився в його бік.

— Хто забрав молитовник?

— Який молитовник?

— Графині… Він залишився тут…

— Ви певні?..

— Ходи-но сюди! — покликав Мегре дзвонаря. — Ти не бачив молитовника, що лежав ось тут?

— Я?

Або він був ідіот, або вдавав його з себе. Мегре увірвався терпець. У темному кутку він помітив графа де Сен-Ф'якра.

— Хто підходив до цього крісла?

— На месі о сьомій тут сиділа докторова жінка.

— А я гадав, що доктор невіруючий.

— Можливо. Але його жінка…

— Гаразд! Оголосіть по всьому селу, що той, хто принесе мені молитовник, дістане чималу винагороду.

— До замка?

— Ні, до Марі Татен.

Надворі Моріс де Сен-Ф'якр знову пішов поруч із комісаром.

— Я нічого не розумію в цій історії з молитовником.

— Розрив серця може статися внаслідок якогось сильного потрясіння, І це дійсно сталося невдовзі після причастя, тобто тоді, коли графиня розгорнула молитовник. Припустимо, що в молитовнику…

Але молодий граф похитав головою:

— Я не уявляю собі нічого, що могло б настільки схвилювати мою матір. І взагалі це було б так… так підло…

Йому аж подих перехопило. Він похмуро подивився на замок.

— Ходімо вип'ємо чого-небудь!

І він пішов, але не до замка, а до корчми, де поява графа викликала деяке замішання. Четверо селян, що випивали тут, раптом відчули себе ніяково. Привіталися до нього поштиво, але з острахом.

Марі Татен прибігла з кухні, витираючи руки фартухом, і заторохтіла:

— Он лишенько, пане Морісе! Я й досі не можу отямитись від того, що мені розповіли… Бідна графиня…

Вона плакала! Напевне, вона щиро плакала щоразу, коли умирав хтось із сусідів.

— Адже ви теж були на месі, правда? — вела вона далі, беручи Мегре в свідки. — Подумати тільки: ніхто нічого не помітив. Я аж дома про це дізналася…

За подібних обставин завжди якось незручно виявляти менше горя, ніж люди, яким, треба гадати, взагалі мало б бути байдуже. Граф Моріс слухав ці слова співчуття, намагаючись приховати своє нетерпіння, а тоді зайшов за стойку, узяв пляшку рому й налив у дві чарки.

Плечі його здригнулись, коли він одним духом вихилив свою чарку.

— Здається, я застудився сьогодні вранці, коли їхав сюди… — звернувся він до Мегре.

— Тут усі ходять із нежиттю, пане Морісе… — І, повернувшись до Мегре, Марі Татен додала: — Вам теж треба берегтися! Уночі я чула, як ви бухикали…

Селяни пішли. Пічка розжарилася й аж пашіла.

— Отакий сьогодні день! — бубоніла Марі Татен.

Важко було зрозуміти, на кого вона дивиться — на Мегре чи на графа — через її косоокість.

— Може, щось з’їсте? Та що це я! Мене так засмутила ця звістка… Я навіть забула перевдягтися…

Марі Татен обмежилася тим, що обв'язалася фартухом просто по чорній сукні, яку надягала лише до церкви. Капелюшок її так і залишився на столі.

Моріс де Сен-Ф'якр випив другу чарку рому й подивився на Мегре, наче питав, що робити далі.

— Ходімо! — сказав комісар.

— Ви прийдете обідати? Я зарізала курча…

Але комісар і граф були вже надворі. Біля церкви стояло чотири чи п'ять возів, коні були прив'язані до дерев. За низьким муром цвинтаря ходили люди. Жовта машина на подвір'ї замка була єдиною яскравою плямою на сірому тлі.

— Чек треба негайно оплатити? — запитав Мегре.

— Такі Але його буде подано завтра.

— Ви багато працюєте?

На відповідь — мовчання. Чутно лише їхні кроки по замерзлому шляху, шурхіт опалого листя, яке ганяє вітер, форкання коней.

— Я якнайкраще підходжу під визначення нікчеми! Брався за все потроху. Та куди там! Сорок тисяч… Хотів відкрити кіностудію. А до цього мав пай в одному підприємстві, пов'язаному з радіо…

З правого боку ставу Нотр-Дам пролунав приглушений відстанню постріл. Вони побачили мисливця, що поспішав до збитої дичини, на яку оскаженіло накинувся його собака.

— Це Готьє, управитель, — сказав граф. — Мабуть, він пішов на полювання ще до того, як…

Нерви його раптом здали, він тупнув ногою, скривився й почав схлипувати.

— Бідолашна старенька!.. — бурмотів він, прикусивши губу. — Це… це так підло! І цей паскудник, цей задрипанець Жан…

Наче викликаний якимись чарами, на подвір'ї замка раптом з'явився Жан.

Він ішов з лікарем і, певно, палко з ним сперечався, що видно було з жестів його тонких рук.

Час від часу вітер доносив пахощі хризантем.


Загрузка...