Сутінки

Розділ 14 Сила духу

Маю визнати, що Едвард — чудовий водій, особливо коли їде на помірній швидкості. Це заняття, як і безліч інших, здається, давалося йому без жодних зусиль. Він майже не дивився на дорогу, проте шини ніколи не віддалялися від центру дороги більш ніж на сантиметр. Одна рука лежала на кермі, друга — на сидінні, тримаючи мою. Він то пильно вдивлявся у пожежу призахідного сонця, то посилав погляд на мене — на обличчя, на волосся, що вилітало з опущеного вікна, підхоплене вітром, на наші переплетені руки.

Він увімкнув радіо на ретро-хвилю, почав підспівувати пісні, котру я чула вперше в житті. Він пам’ятав кожен рядок.

— Тобі подобається музика п’ятдесятих? — запитала я.

— У п’ятдесятих музика була супер. Набагато краща, ніж у шістдесятих чи сімдесятих, бр-р-р, — здригнувся він. — Вісімдесяті взагалі жах.

— Ти коли-небудь урешті-решт збираєшся зізнатися, скільки тобі років? — обережно поцікавилась я, не бажаючи псувати його життєрадісний гумор.

— Це важливо?

Я з полегшенням помітила, що усмішка залишилася безхмарною.

— Ні, просто цікаво, — скривилась я. — Щось на кшталт нерозгаданої таємниці, що не дає заснути вночі.

— Хотів би я знати, засмутить тебе правда чи ні, — подумав він уголос, дивлячись на захід сонця. Минали хвилини.

— Розкажи — дізнаєшся, — нарешті відповіла я.

Едвард зітхнув, поглянув мені просто у вічі, схоже, на певний час зовсім забувши про дорогу. Що б він не прочитав у моїх зіницях, це його підбадьорило. Він помандрував поглядом на сонце — світло кулі, що от-от мала сховатися за обрієм, рубіновими іскорками стрибало по його шкірі — і заговорив.

— Я народився у Чикаго 1901 року, — він замовк і крадькома зиркнув на мене. Я дбайливо стежила, щоб на моєму обличчі не майнуло й сліду здивування, лише спокій та уважне очікування на продовження. На вустах Едварда заграла тінь посмішки, він повів далі: — Карлайл знайшов мене у лікарні влітку 1918-го. Мені було сімнадцять, я помирав від іспанки.

Він почув мій глибокий вдих, хоча мої власні вуха ледве зафіксували звук. Едвардів погляд ковзнув на мої очі.

— Ті часи майже не закарбувалися у пам’яті — це було давно, людські спогади тьмяніють, — перш ніж продовжити далі, він на коротку мить поринув у роздуми. — Я пам’ятаю, щó відчував, коли Карлайл урятував мене. Перетворнення — нелегкий процес, забути його складно.

— А твої батьки?

— Хвороба забрала їх раніше. У мене не залишилося рідних. Тому Карлайл і обрав мене. У безладі епідемії ніхто не звернув уваги на моє зникнення.

— Як він… урятував тебе?

Едвард відповів лише за кілька хвилин. Схоже, дбайливо добирав слова.

— Це дуже складно. Небагато хто з нас може похвалитися самовладанням, достатнім для проведення повного перетворення. Але Карлайл завжди був найлюдянішим, найспівчутливішим серед таких як ми… Не думаю, що за всю історію світу вдасться знайти рівного йому за цими якостями… — По паузі Едвард продовжив: — Щодо мене, то я пережив невимовний біль.

З того, як він стиснув губи, я зрозуміла, що подальші запитання не мають сенсу. Я стримала цікавість, яку, втім, не можна було назвати пустопорожньою. У зв’язку з нещодавніми подіями й відкриттями я мала поміркувати про чимало речей, значення яких тільки зараз почало відкриватися мені. Не сумніваюся, Едвардів меткий розум давно осягнув усе, що поки що від мене втікало.

М’який голос перервав мої міркування.

— Головна причина — самотність. Як правило, саме вона є рушійним мотивом вибору. Я став першим членом Карлайлової родини, хоча незабаром він знайшов Есме. Вона впала зі скелі. Її відразу повезли у лікарняний морг, хоча якимось дивом її серце продовжувало битися…

— Отже, людина повинна бути при смерті, щоб стати… — ми ніколи не вимовляли цього слова вголос, тому я не змогла закінчити речення.

— Ні, справа у Карлайлових переконаннях. Він ніколи не вчинив би такого з людиною, котра має вибір, — помітно було, що Едвард говорив про батька із глибокою повагою. — Втім, він каже, що перетворення відбувається легше, — додав він, — коли кров тече по тілу повільно.

Він поглянув на чорну дорогу; я збагнула, що тема закрита.

— А Еммет, Розалія?

— Наступною у родині з’явилася Розалія. Тільки набагато пізніше я збагнув, що Карлайл сподівався — вона стане для мене тим, чим була для нього Есме. Він турбувався про мене, — закотив Едвард очі. — Та я завжди бачив у ній лише сестру. За два роки вона відшукала Еммета. Ми тоді мешкали біля Аппалачів,[13] вона натрапила на Еммета на полюванні, коли його збирався прикінчити ведмідь. Вона віднесла його до Карлайла, подолала понад сотню миль, бо боялася, що сама не зможе це зробити. Лише тепер я починаю розуміти, наскільки важкою була для неї та подорож, — він багатозначно зиркнув на мене, підняв наші досі переплетені руки й погладив мою щоку зовнішнім боком долоні.

— Але вона впоралася, — підбадьорливо сказала я, відводячи погляд від нестерпної краси Едвардових очей.

— Так, — прошепотів він. — Вона побачила у його обличчі те, що додало їй сили. Відтоді вони разом. Інколи вони живуть окремо від нас, як подружня пара. Та що молодшими ми прикидаємося, то довше можемо залишатися на одному місці. Форкс ідеальний для нас, тому ми всі вступили до старшої школи, — він засміявся. — Гадаю, через пару років нам знову доведеться справляти їхнє весілля.

— Аліса, Джаспер?

— Аліса та Джаспер — справжні унікуми. Обоє розвинули «совість» — так ми це називаємо — без сторонньої допомоги.

Джаспер належав до іншої родини, зовсім не схожої на нашу. Ним оволодів відчай, він став мандрувати на самоті. Аліса знайшла його. Як і у мене, у неї є певні здібності понад звичайні вміння нашого біологічного виду.

— Справді? — захоплено перебила я. — А казав, ти — єдиний, хто вміє читати людські думки.

— Це правда. Її дар інший. Вона бачить речі — те, що може статися, те, що наближається. Та все дуже суб’єктивно. Майбутнє — не висічений у камені барельєф. Воно може змінитися.

Коли він сказав це, його щелепа напружилася, він кинув у мій бік блискавичний погляд. Втім, не заприсяглася б, що мені не здалося.

— Що вона бачить?

— Вона побачила Джаспера. Аліса знала, що він її шукає, ще до того, як він сам це усвідомив. Вона побачила Карлайла і нашу родину, вони з Джаспером разом вирушили на пошуки. Вона найтонше відчуває не-мертвих. Наприклад, завжди бачить, коли неподалік з’являється інша група представників нашого виду. Бачить загрозу, яку вони можуть принести.

— А… таких як ви — багато? — здивувалась я. Скільки їх непомітно живе між нами?

— Ні, не дуже. Та більшість не затримуються надовго на одному місці. Тільки ті з нас, хто, як моя родина, відмовився від полювання на вас, людей, — хитруватий погляд у мій бік, — можуть жити поруч із людьми бодай якийсь час. Ми зустріли тільки одну родину, схожу на нашу, в маленькому селищі на Алясці. Певний час ми жили разом, та коли нас забагато, ми стаємо занадто помітними. Ті з нас, хто живе… по-іншому, тяжіють до об’єднання.

— А решта?

— В переважній більшості кочують. Усі ми спробували цей шлях. Із часом набридає, як і все на світі. Та час від часу ми випадково натрапляємо на інших. Більшість наших полюбляють північ.

— Чому так?

Наразі ми припаркувалися перед домом, Едвард вимкнув двигун. Довкола — тихо і темно, на небі немає місяця. Світло на ґанку не горить, отже, тато ще не повернувся.

— Ти уважно дивилася на мене сьогодні по обіді? — піддражнив він. — Як гадаєш, я можу просто прогулятися вулицею, не створюючи загрози для безпеки дорожнього руху? Тому ми й обрали півострів Олімпік, де кількість сонячних днів на рік ледве чи не найменша у світі. Приємно, знаєш, мати змогу виходити на люди вдень. Ти не уявляєш, наскільки за вісімдесят років стомлюєшся від вічної ночі.

— То ось звідки виникають легенди?

— Напевно.

— А Аліса походить з іншої родини, як Джаспер?

— Ні, тут криється таємниця. Аліса абсолютно не пам’ятає людського життя. Не знає, хто її створив. Вона прокинулася на самоті. Хто б не створив її, він забрався геть. Ніхто з нас не розуміє, чому чи як він міг так учинити. Якби не її дар, якби вона не побачила Джаспера та Карлайла, не дізналася, що колись стане однією з нас, вона, швидше за все, перетворилася б на некеровану дикунку.

Так багато треба обмізкувати, так багато запитати! Та, на превеликий сором, раптом озвався мій шлунок. Мене настільки захопили сьогоднішні розмови й події, що я не помітила, як зголодніла. Я усвідомила, що вмираю з голоду.

— Вибач, я не даю тобі повечеряти.

— Нічого страшного, правда.

— Я раніше не проводив багато часу з тими, кому потрібна людська їжа. Я забув.

— Я не хочу розлучатися з тобою.

У темряві говорити було легше, хоча й голос обов’язково зрадить мені, викаже безнадійне захоплення.

— А я не можу зайти до тебе? — запитав Едвард.

— А ти хочеш? — було понад мої сили уявити, як це богоподібне створіння сидить на вичовганому татовому стільці на кухні.

— Звичайно, якщо ти не проти.

Я почула, як зачиняються дверцята; наступної миті він стояв поруч і відчиняв двері для мене.

— Дуже людський учинок, — зробила я комплімент.

— У мені відроджуються людські звички.

Він тихо йшов поруч у темряві, мені постійно доводилося крадькома косити очима, щоб переконатися, що він нікуди не зник. Вночі він мав набагато природніший вигляд. Блідий, нереально вродливий, та принаймні не фантастична сяюча істота, якою він був по обіді під сонячним промінням.

Він першим дістався до дверей і відчинив їх для мене. Я завмерла на півдорозі.

— Двері були незамкнені?

— Замкнені, я скористався ключем із-під карниза.

Я зайшла всередину, ввімкнула на ґанку світло й обернулася, щоб запитально поглянути на Едварда. Не скажу точно, чи користувалась я коли-небудь ключем у його присутності.

— Мене цікавить усе, пов’язане з тобою.

— Ти шпигував за мною? — чесно кажучи, мені не вдалося заговорити достатньо обурено. Завадило потішене самолюбство.

Він не збирався каятися.

— Чим іще мені зайнятися вночі?

Я вирішила поки що закрити тему й попрямувала по коридору до кухні. Едварду дорогу вказувати було не потрібно, він опинився там раніше за мене й сів на стілець, на якому я намагалася його уявити. Його врода осяяла кухню. Перш ніж я змогла відвести погляд, минула не одна мить.

Я зосередилася на приготуванні вечері. Дістала з холодильника вчорашню лазанью, поклала її на тарілку, поставила тарілку в мікрохвильову піч. Та запрацювала, заповнюючи кухню запахом помідорів та материнки. Я заговорила, не відриваючи очей від тарілки в печі.

— І як часто? — спокійно поцікавилась я.

— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.

Я й далі не оберталася до нього.

— Як часто ти приходив сюди?

— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.

— Навіщо?

— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.

— Ні! — я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.

Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.

— Ти сердишся на мене?

— Залежно від обставин! — я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.

Едвард чекав.

— Яких обставин? — поквапив мене він.

— Що саме ти почув! — заявила я.

За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.

— Не засмучуйся! — благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.

Я знітилася й спробувала дивитися вбік.

— Ти сумуєш за мамою, — пошепотів він. — Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», — він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.

— Що ще? — наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.

— Ти промовляла моє ім’я, — визнав він. Я зітхнула: повна поразка.

— Часто?

— Що для тебе, власне, «часто»?

— О ні! — повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.

— Не гризи себе, — пошепотів у вухо. — Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.

Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.

— Твій батько буде не проти, що я тут? — запитав він.

— Навіть не знаю… — швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.

— Тоді краще іншим разом… Мить — і я сама в кухні.

— Едварде! — зашипіла я.

Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.

Батьків ключ повернувся у замку.

— Белло? — покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.

— Я тут, — сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.

— Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, — він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.

Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові. У роті запекло, я налила дві склянки молока. Поки грілася лазанья, я залпом випила свою склянку, щоб загасити вогонь. Коли я ставила її, помітила, як гойдається молоко, й збагнула, що у мене тремтять руки. Чарлі вмостився на стільці; контраст між ним і попереднім гостем був разючий до кумедного.

— Дякую, — сказав він, коли я поставила перед ним лазанью.

— Як минув день? — поцікавилась я. Слова стрибали, як перелякані вівці; я вмирала від бажання чимшвидше втекти до своєї кімнати.

— Добре. Клювало нормально… А ти як? Зробила все, що планувала?

— Не зовсім — погода занадто класна, щоб сидіти в хаті. Я відправила до рота ще один велетенський шматок.

— День видався чудовий, — погодився Чарлі. Це ще м’яко сказано, подумала я.

Закінчивши лазанью, я налила другу склянку молока й, сьорбаючи, висушила її до дна.

Чарлі здивував мене спостережливістю.

— Кудись поспішаєш?

— Ой, я так стомилася. Хочу раніше лягти спати.

— Ти якась напружена, — зауважив він. Чому, ну чому саме сьогодні він вирішив виявити таку увагу до мене?

— Хіба? — все, на що я спромоглася у відповідь. Я похапцем помила тарілки у раковині й перевернула їх на рушник, щоб сушилися.

— Сьогодні субота, — замислено видав Чарлі. Я промовчала.

— У тебе немає планів на вечір? — раптом поцікавився він.

— Ні, тату, я мрію лише добряче виспатися.

— Жоден хлопець у місті тобі не сподобався? — його мучили підозри, та він силкувався говорити товариськи.

— Ні, жоден хлопець досі не припав мені до душі. Я старанно намагалася не акцентувати увагу на слові «хлопець», щоб бути чесною із Чарлі.

— Я думав, може, Майк Ньютон… Ти казала, він такий дружній.

— Тату, ми — друзі, не більше.

— Ну, в будь-якому разі тут немає гідних тебе кавалерів. Зачекай, поки вступиш до коледжу, там знайдеш собі когось.

Кожен батько мріє, щоб донька залишила дім до того, як почнуть грати гормони.

— Я цілком із тобою згодна, — визнала я, прямуючи сходами нагору.

— Добраніч, сонечко, — почулося навздогін. Зуб даю, він пильнуватиме ввесь вечір, очікуючи, що я спробую таємно вислизнути з будинку.

— До зустрічі вранці, тату. До зустрічі опівночі, коли ти зазирнеш у мою кімнату, щоб перевірити, чи я на місці.

Я намагалася повільно й стомлено човгати ногами, підіймаючись до себе. Гучно грюкнула дверима, щоб Чарлі почув, і миттю кинулася навшпиньках до вікна. Мої очі уважно вивчали темряву і непроглядно чорні тіні дерев.

— Едварде? — прошепотіла я, почуваючись повною дурепою.

— Так? — почувся позаду тихий сміх.

Я захиталася, від подиву схопившись рукою за горло. Він, широко посміхаючись, розкинувся на моєму ліжку, руки під головою, ноги звисають вниз — просто втілення безтурботності.

— Ой! — видихнула я, слабко осідаючи на підлогу.

— Вибач, — він щосили стиснув губи, намагаючись приховати задоволення.

— Дай мені хвилинку, щоб угамувати серце.

Він підвівся повільно, щоб знову не налякати мене. Нахилився вперед, простягнув довгі руки, щоб підхопити мене за плечі, наче маля, яке щойно почало ходити. Посадив на ліжко поруч із собою.

— Чому б тобі тим часом не посидіти зі мною, — запропонував він, поклавши холодну руку на мою. — Як серце?

— Це ти скажи — я впевнена, ти чуєш його краще, ніж я. Я відчула, як від його неголосного сміху затрусилося ліжко.

Якийсь час ми сиділи мовчки, слухаючи, як заспокоюється моє серцебиття. Я думала про те, що Едвард тут, у моїй кімнаті, коли батько вдома.

— Можна мені хвилинку зайнятися людськими справами? — запитала я.

— Звичайно, — Едвард граційно махнув рукою, вказуючи, що я отримала дозвіл.

— Сиди тут, — сказала я, намагаючись говорити суворо.

— Так, мем, — він демонстративно завмер як статуя на краю ліжка.

Я підскочила, схопивши піжаму, що валялася на підлозі, та косметичку з банними причандалями, яка лежала на столі. Залишила світло вимкненим і вислизнула, зачинивши двері.

До мене долинав звук телевізора, що працював у залі внизу. Я доволі голосно грюкнула дверима, щоб Чарлі не здумав підійматися нагору й турбувати мене.

Я збиралася зробити все швидко. Енергійно почистила зуби, намагаючись виконати процедуру водночас хутко та якісно, видаливши всі залишки лазаньї. Та гарячий душ не належить до речей, що товаришують із поспіхом. Він розслабив м’язи у спині, заспокоїв пульс. Звичний запах шампуню змусив почуватися так, наче нічого у моєму житті не змінилося з сьогоднішнього ранку. Я намагалася не думати про те, що Едвард сидить і чекає на мене у кімнаті, бо в іншому разі доведеться заново заспокоюватися. Врешті-решт настала мить, коли зволікати було далі нікуди. Я вимкнула воду й відразу кинулась витиратися, знову охоплена нетерпінням. Натягнула не зовсім цілу футболку та сірі спортивні штани. Запізно шкодувати, що я не привезла подаровану мамою на позаминулий день народження шовкову дизайнерську піжаму. Вона досі лежить десь у комоді вдома, я навіть не відірвала етикетки.

Я ще раз витерла волосся рушником, потім хутко продерла його щіткою. Жбурнула рушник у корзину, щітку й зубну пасту — у косметичку. Метнулася вниз, щоб Чарлі побачив мене у піжамі з мокрим волоссям.

— На добраніч, тату!

— На добраніч, Белло! — його не на жарт здивував мій вигляд. Можливо, він таки не припреться вночі перевіряти мене.

Перестрибуючи через дві сходинки та намагаючись при цьому рухатись якомога тихіше, я залетіла у кімнату, щільно зачинивши по собі двері.

Едвард не поворухнувся навіть на волосину, висічений з каменю Адоніс, що завмер на вицвілій ковдрі. Я посміхнулася, а Едвардові губи сіпнулися. Статуя ожила.

Очі оцінююче пробіглися по мені, не пропустивши вологого волосся й подертої футболки. Одна брова злетіла вгору.

— Мило. Я скривилася.

— Справді, тобі личить.

— Дякую, — прошепотіла я. Вмостилася поруч з Едвардом, сівши по-турецькому, і втупилася у стики на дерев’яній підлозі.

— І навіщо маскарад?

— Чарлі думає, що вночі я збираюся вислизнути з дому.

— О, — замислено відповів він. — Чому? — ніби він не знає, що робиться у голові Чарлі краще, ніж я можу собі уявити.

— Вочевидь, я мала занадто збуджений вигляд. Він узяв мене за підборіддя, пильно вивчив обличчя.

— Власне, ти маєш розгарячілий вигляд.

Він повільно схилив до мене голову, притуливши холодну щоку до моєї шкіри. Я завмерла, не рухаючись.

— М-м-м… — прошепотів він.

Відчуваючи його доторк, неймовірно важко було сформулювати змістовне запитання. Минула хвилина, перш ніж я змогла зібрати думки докупи й почати.

— Здається, що… тобі зараз набагато легше бути поруч зі мною.

— Тобі так здається? — пробурмотів він. Його ніс ковзнув по моєму підборіддю, ближче до вуха. Я відчула, як рука, легша за крильце метелика, відкинула назад моє вологе волосся, щоб вуста змогли торкнутися западинки за вухом.

— Набагато, набагато легше, — сказала я, намагаючись видихнути.

— М-м-м.

— Тому мені стало цікаво… — знову почала я, та Едвадові пальці ніжно блукали моєю ключицею, і я збилася з думки.

— Так? — видихнув він.

— Чому так? — мій голос затремтів, змусивши мене зніяковіти — Як ти гадаєш?

Я відчула вібрування його дихання на шиї. Він розсміявся.

— Сила духу. Я відхилилася. Коли я поворухнулася, він завмер — я більше не чула його дихання.

Якусь мить ми сторожко поїдали одне одного очима; потім, коли Едвардова напружена щелепа поступово розслабилася, на обличчі з’явився спантеличений вираз.

— Я зробив щось не так?

— Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, — пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.

— Справді? — тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.

— Ти очікував на бурхливі оплески? — саркастично поцікавилась я.

Він вишкірився.

— Я просто приємно здивований, — пояснив він. — За останні сто з гаком років, — піддражнив він, — я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…

— Тобі все вдається добре, — підкреслила я.

Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.

— Але чому це так легко зараз? — наполягала я. — Сьогодні по обіді…

— Це не легко, — зітхнув він. — Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.

— Є, — не погодилась я.

— Спасибі тобі! — усміхнувся він. — Бачиш, — вів Едвард далі, опустивши очі, — я не був упевнений, чи стане мені сили… — він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. — Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, — вдихнув він запах мого зап’ястку, — я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…

Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.

— Отже, зараз немає жодного шансу?

— Сила духу, — повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.

— Це виявилося нескладно, — сказала я.

Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.

— Нескладно для тебе! — виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.

Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.

— Я намагаюся, — прошепотів Едвард повним страждання голосом. — Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.

Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.

— Завтра буде важче, — вів далі він. — Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…

— Тоді не йди від мене, — відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.

— Це мене влаштовує, — погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. — Вдягай кайдани — я твій в’язень, — та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.

— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.

— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?

— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.

— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.

— Тоді ти знову почав говорити зі мною.

— Мене приголомшив спалах обурення, майже люті, котрий я відчув тої миті. Спершу я навіть не збагнув, що це. Я більше, ніж зазвичай, казився від того, що не можу почути твої думки й дізнатися, чому ти йому відмовила. Ти вчинила так тільки заради подруги? Чи тут криється ще щось? Я знав, що так чи інак не маю права цим перейматися. Я намагався не думати про це… А потім хлопці вишикувалися у чергу, — хихотнув Едвард. Я сердито зиркнула на нього в темряві. — Я чекав, начебто безпідставно згораючи від нетерпіння почути, щó ти їм скажеш, від нетерпіння побачити твій вираз. Я не міг не відчути полегшення, угледівши твоє роздратоване обличчя. Та я не був упевнений.

Тоді я вперше прийшов сюди. Всю ніч, поки ти спала, я відчайдушно боровся з собою, розриваючись між двома абсолютно протилежними бажаннями — тим, що, я знав, було правильним, моральним, етичним, — і тим, чого я хотів понад усе на світі. Я усвідомлював, що коли продовжуватиму не помічати тебе, як повинен, або коли зникну з міста на кілька років, поки ти не поїдеш звідси, одного дня ти скажеш «так» Майкові або комусь дуже схожому на нього. Я лютував на саму думку про це.

А потім, — прошепотів Едвард, — ти вимовила уві сні моє ім’я. Ти говорила так чітко, що я спершу подумав, ніби ти прокинулась. Але ти неспокійно перевернулася, знову пробурмотіла моє ім’я, зітхнула. Почуття, що запульсувало в мені тої секунди, позбавило мене мужності, вразило до глибини душі. Я зрозумів, що більше не зможу ігнорувати тебе, — на мить він замовк, вочевидь, дослухаючись до того, як раптом неспокійно забилося моє серце. — Але ревнощі… ревнощі — дивна штука. Набагато могутніша, ніж я вважав дотепер. І нелогічна! Щойно, коли Чарлі запитав тебе про того недомірка Майкла Ньютона… — Едвард розлючено похитав головою.

— Я б мала здогадатися, що ти підслуховуватимеш, — простогнала я.

— Звісно.

— Ні, серйозно, ти приревнував мене до Майка?

— Я новачок у цьому; завдяки тобі людські почуття воскресають у мені, вони тим сильніше болять, що новішими є.

— Але чесно, — піддражнила я, — ти переймаєшся через Майка після того, як мені довелося вислухати, що Розалія — Розалія, втілення ідеальної краси! — Розалія призначалася для тебе! Еммет не Еммет, як я можу конкурувати з нею?

— Вона тобі не суперниця, — зблиснули Едвардові зуби. Він узяв мої захоплені ним-таки руки і завів собі за спину, притиснувши мене до грудей. Я завмерла якомога нерухоміше, намагаючись навіть дихати беззвучно.

— Я знаю, що я їй не суперниця, — видихнула я на холодну шкіру. — У тім і біда.

— Звичайно, Розалія по-своєму гарна, та навіть якби вона не була мені як сестра, якби вони з Емметом не належали одне одному, вона ніколи не мала б одної десятої, ні, одної сотої тої привабливості, якою для мене володієш ти, — зараз Едвард говорив серйозно, замислено. — Майже дев’яносто років я вештався між своїми та між людьми… і ввесь час гадав, що я довершений у своїй самотності, не усвідомлюючи, чого шукаю. І не знаходив нічого, тому що ти не встигла народитися.

— Нечесно якось виходить, — прошепотіла я. Моє обличчя спочивало на його грудях, я слухала його дихання. — Мені не довелося чекати. Чому я маю так легко отримати бажане?

— Ти маєш рацію, — весело погодився він. — Точно, я повинен зробити це важчим для тебе. Він розтиснув руку, звільнивши мій зап’ясток лише для того, щоб дбайливо заграбастати його другою рукою. М’яко провів долонею по вологому волоссю від маківки до талії. — Тобі всього-на-всього доводиться ризикувати життям щосекунди, котру ти проводиш поруч зі мною, — звісно, цього замало. Тобі всього лиш доводиться іти проти своєї природи, проти людства… ну, чого це варте?

— Дуже мало — я не почуваюсь обділеною.

— Поки що, — у голосі його раптом забриніла давня печаль. Я зробила спробу відсунутися, щоб поглянути на його обличчя, та його руки тримали мої долоні міцніше за будь-які кайдани.

— Що… — почала я запитувати, коли його тіло напружилося. Я завмерла, він зненацька відпустив мої руки і зник. Я ледве не впала долілиць.

— Лежи на місці, — прошепотів він. Я не розуміла, звідки конкретно долинає у темряві голос.

Я закотилася під ковдру, скрутившись калачиком, як завжди сплю. Почула, як зі скрипом прочинилися двері й Чарлі крадькома заповз у кімнату, щоб перевірити, чи є я там, де маю бути. Я дихала спокійно й навмисно гучно.

Хвилина тягнулася невимовно довго. Я дослухалася, не впевнена, чи зачинилися двері. Потім мене під ковдрою обвила холодна Едвардова рука, вуста притулилися до вушка.

— Ти — жахлива актриса. Я б сказав, що ця кар’єрна стежка не для тебе.

— Прокляття! — пробурмотіла я. Серце ледве не розірвалося у грудях.

Едвард почав наспівувати незнайому мелодію. Схоже було на колискову. Він замовк.

— Заколисати тебе піснею?

— Ага! — розсміялась я. — Наче я зможу заснути, коли ти поруч!

— А раніше чудово спала, — нагадав він.

— Я не знала, що ти сидиш у моїй кімнаті, — холодно відказала я.

— Отже, якщо ти не хочеш спати… — почав він, не звернувши уваги на мій тон. У мене перехопило подих.

— Якщо я не хочу спати…? Едвард хихотнув.

— Що ти хочеш робити в такому разі? Так зразу й не скажеш.

— Я не знаю, — нарешті відповіла я.

— Скажеш, коли вирішиш.

Я відчула холодне дихання на шиї, відчула, як Едвардів ніс ковзає по моєму підборіддю, вдихаючи його аромат.

— Я гадала, ти став нечутливим до мого запаху.

— Якщо я можу втриматися від того, щоб випити вино, це не означає, що я не здатен оцінити його букет, — прошепотів він. — Ти пахнеш як квітка, як лаванда… чи фрезія, — додав він. — У мене течуть слинки.

— Так, коли хтось не каже мені, як смачно я пахну, у мене невдалий день.

Він розсміявся, потім зітхнув.

— Я вирішила, чим хочу зайнятися, — сказала я йому. — Хочу більше дізнатися про тебе.

— Запитуй, що заманеться. Я просіяла запитання в пошуках найважливішого.

— Чому ви це робите? — сказала я. — Досі не розумію, як ви можете так важко працювати над собою, щоб опиратися… своїй природі. Будь ласка, зрозумій правильно, я рада, що ти такий, як є. Просто не бачу, що змушує вас так чинити.

Перш ніж відповісти, Едвард завагався.

— Це хороше запитання, ти не перша, хто ставить його. Решта — переважна більшість представників нашого виду, які цілком задоволені своєю долею, — теж дивуються з нашого способу життя. Але бачиш… тільки тому, що ми… зазнали певного перетворення… не означає, що ми не здатні піднятися вище, вийти за межі приречення, якого жоден із нас свідомо не бажав. Не означає, що ми не можемо спробувати зберегти якнайбільше істинно людських рис.

Я лежала не рухаючись, охоплена благоговійним мовчанням.

— Ти спиш? — прошепотів Едвард за кілька хвилин.

— Ні.

— Це все, що ти хотіла знати?

— Ні! — закотила я очі. — Не зовсім.

— Що ще тобі цікаво?

— Чому ти можеш читати думки, чому тільки ти? Аліса бачить майбутнє… Як таке виходить?

У темряві я відчула, як він знизав плечима.

— Ми не знаємо напевно. У Карлайла є теорія — він уважає, що ми успадковуємо найсильнішу рису характеру з людського життя у наступне, де вона посилюється — як і наш розум та чуття. Він думає, що я, швидше за все, дуже тонко відчував думки людей навколо. А Аліса мала розвинений дар передчуття.

— А що отримали у спадок від людського життя Карлайл та інші?

— Карлайл успадкував здатність співчувати. Есме — вміння любити до нестями. Еммет успадкував могутність, Розалія — силу волі. Або баранячу впертість, дивлячись як сказати, — хихотнув він. — Джаспер — дуже впливовий. У першому житті він був доволі харизматичним, здатним впливати на людей навколо так, що вони приставали на його точку зору. Тепер він може маніпулювати людськими емоціями — заспокоїти цілу кімнату розлючених людей, чи, наприклад, навпаки — викликати збудження у апатичного натовпу. Це — винятковий дар.

Я виважувала неймовірні факти, котрі описував Едвард, намагаючись їх перетравити. Він терпляче чекав, доки я думала.

— Коли все почалося? Я маю на увазі, Карлайл створив тебе, але раніше хтось мав створити його, і так далі…

— Гаразд, а ти звідки походиш? Еволюція? Боже творіння? Хіба ми не могли еволюціонувати, як інші види, як хижаки та здобич? Чи коли ти не віриш, що світ міг виникнути сам по собі, у чому я теж сумніваюся, невже так важко повірити, що сила, котра створила ніжну скалярію та акулу, дитинча тюленя і кита-вбивцю, могла одночасно створити наші види?

— Скажи мені прямо — я дитинча тюленя, правильно?

— Правильно, — він засміявся, щось торкнулося мого волосся — губи?!

Мені хотілося обернутися до Едварда, подивитися, чи справді вуста торкаються мого волосся. Та я повинна добре поводитися; не хочу робити його життя важчим, ніж воно є.

— Ти вже засинаєш? — поцікавився він, перериваючи короткочасну тишу. — Чи у тебе є ще запитання?

— Мільйон-два знайдеться.

— У нас буде завтра, і позавтра, і післяпозавтра… — нагадав він. Я посміхнулася, його слова викликали ейфорію.

— Ти точно не розчинишся у повітрі вранці? — прагнула я розставити крапки над «і». — Врешті-решт ти — міфічна істота.

— Я тебе не покину, — у голосі була тверда обіцянка.

— Тоді останнє запитання на сьогодні… — я почервоніла. Темрява мені не помічниця — я певна, Едвард відчув раптовий приплив крові до шкіри.

— Яке?

— Ні, забудь. Я передумала.

— Белло, ти можеш запитати мене про що завгодно. Я промовчала, він застогнав.

— Я постійно налаштовую себе, що з часом нездатність чути твої думки дратуватиме мене менше. Натомість це стає гірше й гірше.

— Я рада, що ти не читаєш моїх думок. Досить того, що ти підслуховуєш, коли я балакаю уві сні.

— Будь ласка, — його голос був такий переконливий, просто неможливо опиратися. Я похитала головою.

— Якщо ти не скажеш мені, я припущу щось набагато гірше, ніж є насправді, — зловісно пригрозив Едвард. — Прошу тебе, — знову благальний тон.

— Ну… — почала я, радіючи, що він не бачить мого обличчя.

— Так.

— Ти сказав, що Розалія з Емметом незабаром одружаться… Їхній шлюб… такий… як і людський шлюб?

Він щиро розреготався, нарешті зрозумівши, у чому справа.

— Ось ти до чого хилиш! Я завовтузилася, не в змозі відповісти.

— Так, гадаю, їхній шлюб не дуже відрізняється від людського, — сказав він. — Я казав, що більшість людських бажань нікуди не зникають, просто їх витісняють сильніші бажання.

— О, — все, на що я спромоглася.

— Твоя цікавість мала щось на меті?

— Ну, мені хотілося знати… ти і я… колись…

Едвард одразу посерйознішав — це підказало мені раптове скам’яніння його тіла. Я завмерла, інстинктивно реагуючи на його дії.

— Не думаю, що… що… що це можливо для нас.

— Тому що для тебе було б дуже важко бути зі мною так… близько?

— Звичайно, це проблема. Та я мав на увазі дещо інше. Справа в тому, що ти така ніжна, така тендітна! Коли ми поруч, я щомиті маю стежити за собою, щоб не нашкодити тобі. Я досить легко можу тебе вбити, Белло, просто з необережності, — голос його перетворився на м’яке муркотіння. Крижана долоня посунулася і спочила на моїй щоці. — Якби я повівся нестримано… якби бодай на секунду розслабився, то міг би простягнути руку, щоб доторкнутися до твого обличчя, — і ненавмисно проломити тобі череп. Ти не усвідомлюєш, яка ти неймовірно крихка. Я ніколи, нізащо не зможу дозволити собі втратити контроль у будь-якому сенсі, коли ти поруч.

Він очікував на відповідь. Моє мовчання змусило його виявити нетерпіння.

— Я налякав тебе? — запитав він. Я зачекала ще хвильку, щоб сказати правду.

— Ні. Зі мною все гаразд. Здається, він на мить поринув у роздуми.

— Втім, знаєш, мені цікаво, — сказав він не таким серйозним голосом. — Ти коли-небудь…? — не договорив він, пропонуючи мені самій здогадатися кінець речення.

— Звісно, ні! — зашарілась я. — Казала ж я тобі, що ніколи не почувала нічого такого, навіть приблизно!

— Я знаю. Просто я також знаю думки інших людей. Мені відомо, що кохання й бажання не завжди ходять поруч.

— Для мене — завжди. Втім, так чи інак, раніше я не знала їх, — зітхнула я.

— Приємно чути. Принаймні у нас є хоч щось спільне, — судячи з голосу, Едвард був задоволений.

— Твої людські інстинкти… — почала я. Він чекав. — Ну, я тебе взагалі приваблюю — ти розумієш як?

Він засміявся і ніжно скуйовдив моє наразі майже сухе волосся.

— Можливо, я — не людина, але я — мужчина, — запевнив він.

Я мимоволі позіхнула.

— Я відповів на запитання, тепер ти повинна спати, — наполіг він.

— Не впевнена, що зможу.

— Хочеш, щоб я пішов?

— Ні! — голосно вигукнула я.

Він засміявся, потім почав наспівувати ту саму невідому колискову; голос архангела ніжно заколисував мене.

Стомленіша, ніж гадала, виснажена довгим днем, наповненим раніше не відомим мені розумовим та емоційним напруженням, я провалилася у сон в Едвардових холодних обіймах.