Сутінки

Розділ 2 Розгорнута книга

Наступний день був і кращим, і гіршим.

Кращим тому, що припинився дощ, хоча небо звично затягнули густі темні хмари. Легшим тому, що я знала, чого очікувати. Майк сидів поруч на англійській і провів мене до наступного класу. Запопадливий Ерик час від часу кидав на нього неприязні погляди; приємно як-не-як. Народ не витріщався, як учора. Обідали ми чималою компанією — я, Майк, Ерик, Джесика та кілька інших учнів, чиї імена я нарешті запам’ятала. Тепер мені здавалося, що я починаю плисти по воді, а не тонути в ній.

Гіршим через утому — я досі не могла заснути під завивання вітру в кожній щілині. Гіршим через те, що містер Ворнер викликав мене на тригонометрії, хоча я не піднімала руки, і я відповіла неправильно. А ще мені довелося грати у волейбол. Один раз, не зумівши втекти від м’яча, я зацідила ним у голову дівчині з команди… Гіршим тому, що Едвард Каллен не прийшов до школи.

Першу половину дня я з жахом думала про ланч, передчуваючи Едвардові незрозумілі погляди. Щось у мені воліло не тягнути кота за хвіст і прямо спитати у Каллена, в чому річ. Вночі, лежачи в ліжку, я навіть уявляла, що скажу йому. Втім, я занадто добре знала себе, щоб визнати: у мене забракне духу. Я намагалася зробити Термінатора з Лякливого Лева.[2]

Коли я зайшла до кафетерію із Джесикою, відчайдушно й марно намагаючись не шукати очима Едварда, то побачила, що чотири зведені брати і сестри сидять разом за окремим столиком без Едварда.

Майк перехопив нас і повів до свого столика. Джесиці, здавалося, така увага була до душі, її друзі хутко приєдналися до нас. Намагаючись слухати порожню балаканину, я сиділа як на голках, нервово очікуючи, коли Едвард зайде до зали. Я сподівалась, що він просто не зверне на мене уваги, спростувавши підозри.

Він не приходив. Моє напруження дедалі зростало.

Я пішла на біологію впевненіше, коли він так і не з’явився на ланч. Майк, котрий без кінця теревенив про якості хорошого гончака, провів мене до класу, як вірний паладин. Перш ніж увійти, я затримала дихання, але, не помітивши Едварда Каллена, видихнула і пішла на місце. Майк плентався за мною, розповідаючи про майбутню поїздку на пляж. Він крутився біля парти до самого дзвінка, потім грайливо всміхнувся мені й сів поруч із дівчиною з брекетами на зубах і жахливою завивкою. Скидалося на те, що мені доведеться з ним щось робити, — завданнячко не з легких. У містечку, де всі знають одне одного, дипломатичність — життєво важлива риса. Я ніколи не вирізнялася великою тактовністю і не мала достатнього досвіду у спілкуванні із занадто дружніми хлопцями.

Яке полегшення, що ціла парта належить мені, що Едвард не сидить поруч, повторювала я про себе. Однак не могла звільнитися від підозри, котра їла мене зсередини, що саме я — справжня причина його відсутності. Безглуздя і самовпевненість вважати, що я можу так на когось вплинути. Це неможливо. Та я не припиняла перейматися правдивістю цієї здогадки.

Коли заняття нарешті закінчилось і моє обличчя повернуло собі нормальний білий колір після волейбольного інциденту, я хутко переодяглася у джинси та блакитний светр і поспіхом вислизнула з роздягальні, вдоволено виявивши, що щасливо розминулася з любителем гончаків. Я відразу попрямувала до стоянки, вщерть заповненої учнями, яким не терпілося втекти зі школи. Я застрибнула у пікап і стала копирсатися в сумці, щоб упевнитися в наявності всього необхідного.

Минулого вечора я усвідомила, що кулінарні таланти Чарлі закінчуються на яєшні та беконі. Я висунула вимогу, щоб кухня перейшла у моє повне розпорядження на час мого перебування у Форксі. Чарлі з радістю вручив би мені й ключі від бенкетного залу, якби вони у нього були. Також я виявила повну відсутність харчів у будинку. Наразі у мене був список покупок і гроші з глечика на буфеті з написом «На харчі». Я збиралася до «Економки».

Не звертаючи уваги на повернені в мій бік голови, я завела свого оглушливого друга й обережно здала назад, щоб зайняти місце в ряду машин, котрі збиралися виїжджати зі стоянки. Поки я чекала, вдаючи, що гул, від якого в’януть вуха всього живого в радіусі кількох миль, лунає не з моєї машини, я побачила, як Каллени і двійнята Гейли сідають у новенький сяючий «вольво». Ну, певна річ. Раніше, загіпнотизована їхніми обличчями, я не звернула уваги на одяг. Тепер я пригадала, що вони, безперечно, були вдягнені в прості, але безпомильно дизайнерські речі. Враховуючи зовнішність, манеру поведінки, вони могли б мати вигляд на всі сто і в лахмітті. Врода й гроші — це занадто. Втім, наскільки я можу судити, життя часто обдаровує деяких людей занадто щедро. Хоча, з іншого боку, це не додало Калленам популярності серед оточення.

Втім, якось мені в це не віриться. Швидше за все, вони полюбляють усамітнення; не можу уявити, щоб такі люди не змогли прихилити до себе будь-чиє серце.

Як і решта учнів, вони обернулися на гуркіт пікапа, коли я проїжджала повз. Я дивилася тільки на дорогу і зітхнула з полегшенням, коли виїхала зі шкільного подвір’я.

«Економка» розташована була неподалік від школи — пару вуличок на південь від центральної вулиці. Приємно опинитися в супермаркеті, почуваєшся нормальною людиною. Вдома я займалася покупками, тому радо взялася до звичної справи. Крамниця всередині виявилася недостатньо просторою; я чула постукування дощових крапель по даху. Зайве нагадування, де я.

Приїхавши додому, я вивантажила придбану всячину і порозтикала її, куди тільки можна. Сподіваюся, Чарлі не обуриться. Я загорнула картоплю у фольгу і відправила її смажитися у духовку, замочила у маринаді м’ясо на біфштекс і поклала його у холодильник згори на коробку з яйцями.

Розібравшись із продуктами, я віднесла сумку нагору. Перш ніж засісти за домашню роботу, перевдяглася у сухеньке, скрутила вогке волосся у хвостик і вперше перевірила електронну пошту. Я отримала три листи. Писала мама.

Я зітхнула і клікнула по наступному листу, відправленому через вісім годин.

Останній прийшов сьогодні вранці.

Я поглянула на годинник. Зараз — пів на п’яту, але мама — відома любителька лізти поперед батька в пекло.

Я відправила лист і одразу взялася до написання наступного.

Я вирішила перечитати «Буремний Перевал» Емілі Бронте, який ми проходили по літературі, лише тому, що він мені подобався. За цим заняттям мене застав Чарлі, коли прийшов додому. За читанням я втратила почуття часу, тому помчала вниз вийняти картоплю і поставити біфштекс на вогонь.

— Белло? — покликав тато, почувши кроки на сходах. А хто ще — подумала я про себе.

— Ласкаво прошу до хати, тату!

— Дякую, — поки я ганяла кімнатою, він зняв пояс із кобурою і роззувся. Наскільки мені відомо, на роботі він ніколи не стріляв із пістолета, але тримав його в бойовій готовності. Коли я приїздила сюди в дитинстві, він виймав обойму, тільки-но заходив у двері. Думаю, зараз він вважав мене достатньо дорослою, щоб не застрелитися — випадково через необачність чи навмисне через кепський настрій.

— Що у нас на вечерю? — обережно поцікавився він. Мама була кухарем з ду-у-уже багатою уявою, та результати її експериментів не завжди виявлялися їстівними. Сумно, що він досі пам’ятає такі подробиці.

— Біфштекс із картоплею, — відповіла я. Чарлі відлягло від серця.

Здавалося, він почувається ніяково, стовбичачи у кухні без діла; він потупав у залу подивитися телевізор, поки я готуватиму. Так нам обом було зручніше. Поки смажилися біфштекси, я зробила салат і накрила стіл.

Коли вечеря була готова, я покликала Чарлі. Заходячи в кухню, він задоволено потягнув носом.

— Пахне смачно, Білко.

— Дякую.

Кілька хвилин ми їли мовчки. Над столом повисла незручна тиша, яка, втім, не гнітила жодного з нас. У певному сенсі ми чудово пасували для сумісного проживання.

— То що, сподобалось тобі у школі? Завела нових друзів? — запитав він, беручись до головної страви.

— У мене було кілька уроків разом із дівчиною на ім’я Джесика. Ми сиділи з її друзями на ланчі. Ще є один хлопець, Майк, дуже дружній. Народ тут здається приємним.

Якщо не зважати на один непересічний виняток.

— Це, напевно, Майк Ньютон. Хороший малий із гарної сім’ї. У його тата крамниця спорттоварів відразу за містом. Ньютон непогано заробляє на туристах, які проїжджають повз наші краї.

— Ти знаєш Калленів? — нерішуче запитала я.

— Сім’ю лікаря Каллена? Звичайно. Він — велика людина.

— Вони… діти… вони трохи інші. Здається, в школі вони не в своїй тарілці.

Розлючений вигляд Чарлі неабияк здивував мене.

— Люди в нашому місті… — пробурчав він. — Каллен — хірург із золотими руками, який за охоти міг би працювати у будь-якій лікарні у світі, заробляючи удесятеро більше, ніж він отримує тут, — вів далі Чарлі голосніше. — Нам пощастило, що він мешкає тут, пощастило, що його дружина захотіла оселитися у маленькому містечку. Він — знахідка для громади, а його діти — чудово виховані й чемні. Я мав певні сумніви, коли вони переїхали сюди зі своїми всиновленими підлітками. Але всі вони розумні й розважливі, із жодним у мене не виникло бодай найменшої проблеми. Це більше, ніж я можу сказати про дітей деяких місцевих не в першому і не в другому поколінні. Каллени тримаються разом, як справжня сім’я, майже кожні вихідні виїздять на природу… Вони тут новенькі, от люди і мелють язиками.

Це найдовша промова, яку я в житті чула від Чарлі. Напевно, плітки про Калленів обурювали його далі нікуди. Я дала задній хід.

— Мені вони теж здалися дуже милими. Я тільки хотіла сказати, що вони тримаються разом. Вони дуже вродливі, — додала я, щоб підкреслити, як мені сподобалися Каллени.

— Ти ще лікаря не бачила, — засміявся Чарлі. — Добре, що він кохає дружину. Багатьом медсестрам у лікарні важко думати про роботу, коли поруч лікар Каллен.

Вечеряти ми закінчили мовчки. Чарлі прибрав на столі, я почала мити посуд. Батько знову пішов дивитися телевізор, і потому як я закінчила з тарілками — мити довелося руками, у Чарлі не водилося посудомийної машини, — я неохоче полізла нагору робити домашнє завдання з математики. Відчувалося, що я започатковую традицію.

Дощу вночі не було. Страшенно стомлена, я відразу заснула.

Решта тижня не відрізнялася багатоманітністю. Я звикала до щоденної рутини у школі. До п’ятниці я вже впізнавала, якщо не пригадувала на ім’я, більшість учнів у школі. На уроках фізкультури народ із команди втямив, що на мене краще не пасувати, і навчився швидко заступати мене, коли друга команда намагалася скористатися з моєї слабкості й жбурляла м’яч мені. Я почувалася щасливою у задніх рядах.

Едвард Каллен у школі не з’являвся.

Щодня я схвильовано вичікувала, доки його родичі не зайдуть до кафетерію без нього. Тоді я розслаблялася і приєднувалася до звичайних обідніх теревенів. Здебільшого розмова крутилася навколо поїздки до Океанічного парку Ла-Пуша, організацією якої займався Майк. Ця грандіозна подія мала відбутися за два тижні. Мене запросили; я погодилася більше з увічливості, ніж від бажання поїхати. На пляжі повинно бути сухо й спекотно.

У п’ятницю я вже абсолютно спокійно зайшла до лабораторії на біологію, не переймаючись через можливість зустріти Едварда. Як я зрозуміла, він покинув школу. Я намагалася не думати про нього, хоча мені не вдалося повністю позбутися тривожної думки, що я — причина його тривалої відсутності, яким безглуздям це б не здавалося.

Перші вихідні у Форксі минули без ексцесів. Чарлі, який ніяково почувався у зазвичай порожньому будинку, пропрацював більшу частину вихідних. Я поприбирала у будинку, виконала домашні завдання і написала мамі фальшиво-радісного листа. У суботу я поїхала в бібліотеку, але там було так мало літератури, що я навіть не стала записуватися; треба буде незабаром виділити день і змотатися в Олімпію чи Сієтл — знайти пристойну книгарню. Цікаво, скільки бензину з’їсть пікап? — апатично подумала я і здригнулася від можливої цифри.

На вихідних дощ ледве сіявся, я змогла нормально виспатися.

В понеділок вранці народ на стоянці вітався зі мною. Я не знала всіх поіменно, але махала їм рукою і всміхалася. Надворі похолоднішало, але, на щастя, було сухо. На англійській Майк звично всівся біля мене. Ми писали тест по «Буремному Перевалу». Доволі простенький, нічого складного.

Загалом я почувалася набагато комфортніше, ніж розраховувала почуватись на другий тиждень у Форксі. Комфортніше, ніж очікувала коли-небудь почуватися тут.

Коли ми вийшли з корпусу, в повітрі кружляли білі мухи. Звідусіль долинали веселі збуджені вигуки. Вітер кусав щоки, ніс.

— Ого! — сказав Майк. — Сніг!

Я подивилася на білий бавовняний пух, який замітав доріжки і водив вигадливі хороводи навколо обличчя.

— Е-е-е…

Сніг. А я сподівалася на хороший день. Майк здивувався.

— Ти не любиш снігу?

— Ні. Сніг — це замерзлий дощ.

— Ясніше ясного.

— Крім того, я уявляла його великим і лапатим — знаєш, кожна сніжинка — як маленька зірочка. А цей схожий на головки ватних паличок.

— Ти що, ніколи раніше не бачила снігу? — недовірливо запитав Майк.

— Звісно, бачила… По телевізору, — додала я після паузи.

Майк розреготався. Раптом велика, в’язка і мокра сніжка влучила мені просто в голову. Ми обернулися, щоб побачити, звідки вона прилетіла. Мої підозри впали на Ерика, який чимчикував оддалік, спиною до нас, у протилежному напрямку від корпусу, де буде наступне заняття. Либонь, Майк вирішив аналогічно. Він нахилився і почав згрібати білу кашицю у грудку.

— Зустрінемося на обіді, гаразд? — кинула я на ходу. — Коли народ починає жбурлятися мокрими кульками, мені точно час ховатися.

Він кивнув, не зводячи очей з Ерика, котрий виконував маневр відступу з поля бою.

Цілий ранок усі збуджено обговорювали сніг; вочевидь, цьогоріч це перший сніг. Я відмовчувалася. Звичайно, сніг сухіший за дощ, поки не починає на тобі танути.

Після іспанської ми з Джесикою попрямували до кафетерію. Я трималася насторожі. Грудки мокрого снігу літали, як ракети. Я тримала в руках пару зошитів і книжок, щоб у разі чого використати їх як щит. Джесика вважала таку поведінку напрочуд кумедною, але щось у моєму виразі обличчя заважало їй самій запустити в мене сніжкою.

Майк, сміючись, наздогнав нас, коли ми заходили всередину. Сніг, що танув, нищив нагелені шпичаки у його волоссі. Доки ми стояли в черзі за їжею, вони з Джесикою жваво теревенили про снігове побоїще. Я знічев’я поглянула на столик у кутку їдальні. І тут у мене відібрало руки й ноги. За столом сиділи п’ятеро.

Джесика потягнула мене за руку.

— Белло! Не спи! Що замовлятимеш?

Я опустила очі. Вуха горіли вогнем. Нема чого хвилюватися, — повторила я собі. Я не зробила нічого поганого.

— Що це з нею? — запитав Майк у Джесики.

— Зі мною все нормально, — відповіла я. — Сьогодні я візьму тільки содову.

Я не помітила, як черга дійшла до мене.

— Ти не голодна? — запитала Джесика.

— Чесно кажучи, мене трохи нудить, — пояснила я, втупившись у підлогу.

Я почекала, доки Майкл і Джесика візьмуть їжу, і попленталася за ними до столика, старанно дивлячись під ноги.

Я потихеньку потягувала содову, заповнюючи живіт шиплячою субстанцією. Майк двічі з недоречною стурбованістю цікавився моїм самопочуттям. Я сказала, що нічого страшного, але подумала: чи не варто мені обіграти тему хвороби і замість наступного уроку піти до медпункту?

Дурниці. Не варто втікати.

Я вирішила дозволити собі один погляд на Калленівський столик. Якщо Едвард дивитиметься на мене, я змиюся з біології. Це занадто для мого заячого серця.

Не піднімаючи голови, я крізь вії поглянула в їхній бік. Жодного з них не цікавила моя персона. Я підвела голову.

Вони сміялися. Волосся Едварда, Джаспера й Еммета було мокрим від талого снігу. Аліса і Розалія відхилялися від Еммета, котрий струшував волосся просто на них. Як і решта школи, вони насолоджувалися сніжним днем, хіба що більше за інших скидалися на мальовану картинку.

Та крім веселощів і жартів, щось змінилося. Я спочатку не могла збагнути, що саме, й уважніше оглянула Едварда. Його шкіра здавалася не такою блідою, як зазвичай, — мабуть, він розчервонівся від снігової бійки, — круги під очима зменшилися і стали не такими помітними. Але ні, річ не тільки в цьому.

— Белло, куди ти так видивляєшся? — присікалася Джесика, простеживши мій погляд.

І тут Едвард стрельнув очима; наші погляди перетнулися.

Я схилила голову, дозволивши волоссю повністю затулити обличчя. Втім, я ладна заприсягтися, що у мить, коли ми поглянули одне на одного, на обличчі Каллена, на відміну від минулого разу, не було різкого й ворожого виразу. Він знову здавався зацікавленим, якимсь неспокійним.

— На тебе витріщається Едвард Каллен, — захихотіла мені у вухо Джесика.

— Він не виглядає розлюченим, правда? — я не втрималася від спокуси дізнатися неупереджену думку.

— Та ні, — моє запитання збентежило Джесику. — А повинен?

— По-моєму, він мене недолюблює, — зізналась я, досі почуваючись як вичавлений лимон, і поклала голову на руку.

— Каллени нікого не люблять… вони не звертають ні на кого достатньо уваги, щоб полюбити. А він досі не відводить від тебе очей.

— Не дивися на нього! — прошипіла я. Вона тихенько пирснула, але від Калленів відвернулась.

Я трошки підвела голову, аби переконатися, що Джесика виконала моє прохання, з твердим наміром в іншому разі вдатися до насильства.

Тут нашу увагу відвернув Майк. На стоянці після уроків він запланував грандіозну битву під кодовою назвою «Буран» і запрошував нас приєднатися. Джесика захоплено погодилася. Враховуючи те, як вона дивилася на Майка, я не сумнівалася, що вона підтримає будь-яку його вигадку. Я промовчала. Доведеться заховатися в спортзалі, доки всі не роз’їдуться.

До кінця ланчу я старанно намагалася не відривати погляду від столу. Вирішила не порушувати даної собі обіцянки. Оскільки Едвард не здається розлюченим, піду на біологію. На думку, що нам знову доведеться сидіти поруч, у ногах з’явилося зрадницьке тремтіння.

Мені не дуже хотілося йти до класу разом із Майком — частою мішенню для снігових снайперів, та коли ми підійшли до виходу, всі, окрім мене, одночасно розчаровано хмикнули. Надворі падав дощ, змиваючи залишки снігу, — крижані струмочки бігли вздовж доріжок. У душі радіючи, я накинула каптур. Тепер зможу поїхати додому відразу після занять.

Всю дорогу до четвертого корпусу Майк не припиняв жалітися на несправедливість світу.

Зайшовши до класу, я з полегшенням побачила, що мій столик вільний. Містер Банер ходив лабораторією, видаючи на кожний столик по мікроскопу й коробочці зі слайдами. Початок уроку затримався на пару хвилин, кімната гуділа від розмов. Я вперто не дивилася на двері, машинально розмальовуючи обкладинку зошита.

Я чудово почула, як скрипнув сусідній стілець, та мої очі ні на мить не зрадили візерунку, який я виводила на зошиті.

— Привіт! — промовив тихий мелодійний голос.

Я поглянула на Едварда, отетерівши від того, що він заговорив до мене. Він сидів так далеко, як дозволяла парта, але стілець був розвернений до мене. Едвардове волосся було зовсім мокрим, наїжаченим — ба більше, скидалося на те, наче він тільки-но закінчив зніматися в рекламі гелю для волосся. Неймовірно гарне обличчя було відкритим і дружнім, бездоганні губи ледь усміхалися. Але очі дивилися сторожко.

— Мене звати Едвард Каллен, — сказав він. — Минулого тижня в мене не було нагоди відрекомендуватися. Ти, напевно, Белла Свон.

У мене голова пішла обертом від здивування. Невже все насправді — плід моєї фантазії? Зараз Едвард чемний далі нікуди. Треба щось сказати, він очікує на відповідь. Та в голову не лізло нічого годящого.

— Звідки ти знаєш, як мене звати? — пробекала я, затинаючись.

Він м’яко, приємно засміявся.

— О, я гадаю, твоє ім’я відоме всім. Ціле місто очікувало на твій приїзд.

Я скривилася. Так я і думала.

— Та ні, — по-дурному вперлась я. — Я мала на увазі, чому ти назвав мене Беллою?

Він здавався розгубленим.

— Тобі більше по вподоби Ізабелла?

— Ні, навпаки, Белла, — сказала я. — Але я думаю, що Чарлі — тобто мій тато — позаочі називає мене Ізабеллою. Принаймні всі у Форксі, здається, знають мене як Ізабеллу, — намагалася пояснити я, почуваючись останньою дурепою.

— М-м-м, — хмикнув він.

Я збентежено поглянула вбік. Слава Богу, містер Банер нарешті почав урок. Я намагалася зосередитися на поясненнях учителя стосовно лабораторної, яку ми мали виконати на уроці. Слайди в коробочці лежали не по порядку. Працюючи в парах, ми повинні були відсортувати слайди клітин кінчика кореня цибулі за фазами мітозу і відповідно їх підписати. Книжками користуватися не дозволялося. За двадцять хвилин учитель пройде по класу і перевірить правильність виконання лабораторки.

— Починаємо, — скомандував він.

— Отож, даму пропускаємо вперед, напарнику? — запитав Едвард. Я поглянула на нього; у нього на вустах блукала така хитра і божественно красива півусмішка, що мені залишалося тільки кліпати очима, як дурнику.

— Якщо ти не хочеш, почати можу я, — усмішка згасла; він, напевно, почав сумніватися у моїй адекватності.

— Ні! — сказала я, червоніючи. — Я зараз.

Я хотіла трішки покрасуватися. Колись я виконувала цю лабораторну і знала, що шукати. Нічого складного. Я поклала перший слайд на предметний столик, налаштувала зображення в окулярі та швидко вивчила картинку на слайді.

— Профаза, — прозвучав мій упевнений висновок.

— Ти не проти, якщо я погляну? — запитав Едвард, коли я почала забирати слайд. Його рука перехопила мою. Пальці Едварда були крижаними, наче він щойно вийняв їх із снігової кучугури. Але я різко відсмикнула руку не тому. Під час доторку я відчула удар, наче між нами пройшов електричний струм.

— Вибач, — прошепотів Едвард, негайно забираючи руку, одначе не полишаючи наміру роздивитися слайд. Ще не зовсім отямившись, я спостерігала, як він вивчив слайд навіть швидше, ніж я.

— Профаза, — погодився він, охайно заповнюючи перший пропуск на контрольному аркуші, потім швидко замінив слайд і побіжно його оглянув.

— Анафаза, — прошепотів він, одночасно заповняючи другий пропуск.

— Можна? — незворушно поцікавилась я.

Він усміхнувся, але посунув мені мікроскоп. Як виявилося, уважний погляд в окуляр не приніс нічого, крім розчарування. А щоб його, він має рацію!

— Слайд три? — не дивлячись на нього, простягнула я руку.

Едвард подав мені слайд; здається, він щосили намагався більше не торкатися моєї шкіри.

Я кинула найшвидший погляд, на який була здатна:

— Інтерфаза, — і підштовхнула мікроскоп до Едварда, перш ніж він устиг розтулити рота. Він побіжно зиркнув ув окуляр і записав відповідь. Я б могла це зробити, поки Едвард дивився в мікроскоп, але чіткий вишуканий почерк навіював благоговійний острах. Я не хотіла псувати сторінку своєю курячою лапою.

Ми закінчили, коли у решти залишався ще добрий шмат роботи. Я бачила, як Майк із сусідкою знову і знову порівнюють два слайди; дехто ховав під столом підручник.

Мені було робити нічого, крім як намагатися не витріщатися на Едварда. Безуспішно намагатися. Коли я повернулася до нього, він дивився на мене. Знову незрозуміле розчарування в очах. Раптом до мене дійшло, що змінилось у його обличчі.

— Ти поставив контактні лінзи? — бовкнула я, не подумавши.

Здавалося, неочікуване запитання його спантеличило.

— Ні.

— О, — пробурмотіла я. — Мені здалося, що у тебе очі якісь інші.

Він здвигнув плечима і відвів погляд убік.

Насправді я була певна, що його очі змінилися. Я чітко пам’ятала чорну безодню, коли він неприязно витріщався на мене, вона особливо вирізнялася на тлі блідої шкіри і мідного волосся. Сьогодні його очі мали зовсім інше забарвлення — червонувато-жовта вохра, темніша за світло-коричневий колір паленого цукру, але з таким самим золотавим відтінком. Я не розуміла, як таке можливо, хіба що Едвард чомусь збрехав про лінзи. Або у Форксі я поступово божеволію, у прямому значенні слова.

Я поглянула вниз. Едвардові руки знову стиснулися в кулаки.

Тут до нашого столика — подивитися, чому ми не працюємо, — підійшов містер Банер. Він нависнув над нами і, побачивши виконану лабораторну, уважно вивчив результати.

— Едварде, тобі не здається, що Ізабелла також повинна попрацювати із мікроскопом? — запитав він.

— Белла, — автоматично виправив Едвард. — Власне кажучи, вона визначила три слайди з п’ятьох.

Тепер містер Банер дивився на мене. Вигляд він мав доволі скептичний.

— Ти вже виконувала цю лабораторну? — запитав він. Я несміливо посміхнулася.

— Не з коренем цибулі.

— Сигова бластула?

— Так.

Містер Банер кивнув.

— У Феніксі ти була у групі поглибленого вивчення?

— Так.

— Що ж, — додав він за хвилину, — гадаю, це непогано, що ви двоє працюватимете на лабораторних разом.

Він пробурмотів іще щось, прямуючи в протилежний кінець класу. Тільки-но він пішов, я знов заходилася обмальовувати зошит.

— Шкода, що сніг перейшов у дощ, як гадаєш? — запитав Едвард. Мене не полишало відчуття, що він над силу змушує себе розмовляти зі мною. Так, параноя знову наступає. Мені здалося, що він почув нашу з Джесикою розмову за ланчем і зараз намагався спростувати мою здогадку. — Ти не любиш холоду.

Це було не запитання.

— І дощу.

— Тобі, вочевидь, нелегко ведеться у Форксі, — сказав він замислено.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — похмуро промимрила я.

Незрозуміло чому, але мої слова ніби сподобалися йому. Оскільки обличчя Едварда нереально було споглядати безпристрасно, я намагалася не дивитися більше, ніж вимагала елементарна вихованість.

— Чому ж ти тоді сюди приїхала?

Таких запитань мені ніхто не ставив — не так у лоба, вимогливим тоном.

— Це… складно пояснити.

— Я від природи здогадливий, — наполягав Едвард.

Я надовго замовкла, а потім припустилася помилки — зустрілася з ним поглядом. Його темні золотаві очі загіпнотизували мене, і я відповіла не вагаючись.

— Моя мама вийшла заміж, — сказала я.

— Поки що не бачу нічого надзвичайного, — не погодився він, та в його голосі забриніло співчуття. — Коли це сталося?

— Минулого вересня, — навіть я почула сум у власному голосі.

— Він тобі не подобається, — припустив Едвард ласкавим голосом.

— Ні, Філ нормальний. Можливо, трохи замолодий, але хороший.

— Чому ти не залишилася з ними?

Я не могла зрозуміти причину його зацікавленості, та він і далі проникливо дивився на мене, наче пересічна історія мого життя якимось чином мала для нього життєво важливе значення.

— Філ багато подорожує. Він — професійний лицар м’яча, — усміхнулась я.

— Я чув про нього? — всміхнувся він у відповідь.

— Навряд чи. Він не дуже гарний гравець. Не вище першої ліги. Часто переїздить.

— І мати відправила тебе сюди, щоб мати змогу подорожувати з ним, — знову не запитання, а висновок.

Моє підборіддя задерлося на вершок.

— Ні, вона не відсилала мене. Я сама себе заслала. Едвард нахмурив брови.

— Не розумію, — визнав він, аж занадто засмучений цим фактом.

Я зітхнула. Чому я все йому пояснюю? Едвард і далі дивився на мене з неприхованою цікавістю.

— Спочатку вона залишалася зі мною, але сумувала за ним. Вона була нещасною… тож я вирішила, що мені варто поїхати пожити якийсь час із Чарлі, — закінчила я похмуро.

— Тепер нещасна ти, — підсумував він.

— І? — запитала я з викликом.

— Не зовсім справедливо виходить, — знизав він плечима, не відводячи уважного погляду.

Я сумно посміхнулася.

— Хіба тобі ніхто не казав, що життя — штука несправедлива?

— Гадаю, я вже чув ці слова, — сухо відповів він.

— Тоді що тут іще скажеш, — мовила я з притиском, дивуючись, чому він досі по-особливому дивиться на мене.

В його очах промайнуло схвалення.

— Ти гарно зіграла роль, — повільно сказав він, — але я ладен побитися об заклад, що ти страждаєш набагато більше, ніж дозволяєш бачити оточуючим.

Я скривилася, тамуючи бажання як п’ятирічна малявка показати йому язика, і відвела погляд.

— Я помилився? Я вирішила проігнорувати Едварда.

— Схоже, не помилився, — стиха самовдоволено додав він.

— Яке тобі до цього діло? — роздратовано запитала я, спостерігаючи за пересуваннями учителя по класу і не дивлячись на Едварда.

— Гарне запитання, — сказав він собі під ніс так тихо, що я подумала, чи не до себе він бува балакає. Проте за пару секунд мовчання я усвідомила, що на іншу відповідь очікувати марно.

Я зітхнула, сердито втупившись у дошку.

— Я тебе дратую? — судячи з голосу, йому було весело.

Я не подумавши поглянула на нього… і знову сказала начистоту.

— Не зовсім. Я злюся на себе. Мама завжди каже, що я — як розгорнута книга. Всі мої емоції і почуття можна легко прочитати на обличчі, — насупились я.

— Якраз навпаки, я б сказав, що тебе дуже важко читати. Незважаючи на все, що я розповіла і про що Едвард здогадався, схоже, він справді так вважав.

— У такому разі ти, напевно, великий майстер у читанні людських душ.

— Зазвичай так, — він посміхнувся, продемонструвавши ідеальні сліпучо-білі зуби.

Потім містер Банер закликав клас зосередитися, і я з полегшенням розвернулася, щоб слухати учителя. Мені заледве вірилося, що я тільки-но розповіла про безрадісність власного життя дивному і прегарному хлопцю, який, можливо, мене зневажає… а може, й ні. Хоча він здавався зацікавленим і небайдужим під час розмови, але зараз я краєчком ока бачила, що він знову відхиляється подалі від мене, а його руки, безсумнівно, напружено впиваються у стіл.

Я намагалася уважно спостерігати, як містер Банер за допомогою проектора ілюструє на прикладах те, що я перед цим без проблем роздивилася у мікроскоп. Але думки крутилися зовсім не навколо клітинної біології.

Коли продзвенів дзвоник, Едвард зник із класу точнісінько так само швидко і граційно, як і минулого понеділка. Я, як і тиждень тому, зачаровано дивилася йому вслід.

Майк хутко підскочив до мене і схопив підручники. Йому б хвостика! Уявляю, як би він ним крутив.

— Це був жах, — застогнав Майк. — Вони однакові на вигляд. Тобі пощастило, що ти сидиш із Калленом.

— Я й сама чудово впоралася зі слайдами, — зачепило мене Майкове припущення. Втім, я відразу ж пошкодувала про зверхність. — Хоча насправді я цю лабораторку вже робила, — додала я, перш ніж він устиг образитися.

— Щось Каллен сьогодні був у дружньому гуморі, — зауважив Майк, коли ми натягували на себе плащі. Його такий стан справ явно не радував.

Я намагалася підлити у голос байдужості.

— Цікаво, що на нього найшло минулого понеділка… Дорогою до спортзалу я не змогла в’їхати у Майкові теревені.

На фізкультурі не трапилося нічого цікавого. Того дня Майк був у нашій команді. Він по-джентльменському прикривав не лише свою, а й мою позицію. Мої польоти в хмарах переривалися тільки тоді, коли треба було подавати м’яч; у таких випадках моя команда обережно ретирувалась на безпечну відстань.

Коли я йшла до стоянки, дощ перейшов у туман, але все одно залізти у суху кабіну було неймовірно приємно. Я ввімкнула пічку, більше не переймаючись убивчим ревінням двигуна, розстібнула куртку, зняла каптур і струснула волоссям, щоб дорогою додому воно ви сохло.

Я роззирнулася довкола, щоб переконатися: виїзд вільний, і помітила білу нерухому фігуру. За три машини від мене, обпершись об передні дверцята «вольво», стояв Едвард Каллен і пильно дивився в мій бік. Я швидко відвернулася і дала задній хід, від поспіху ледве не поцілувавшись із поржавілою «тойотою-короллою». На щастя для «тойоти», я вчасно вдарила по гальмах. Таку машину пікап легко перетворив би на купу металобрухту. Я глибоко вдихнула, продовжуючи дивитися в інший бік, і обережно поїхала до виходу, цього разу з більшим успіхом. Я зосередилася виключно на дорозі, коли минала «вольво», але якщо покладатися на крадькома кинутий бічний погляд, можу заприсягтися, що Едвард сміявся.