Сутінки

Розділ 16 Карлайл

Він повів мене назад до кімнати, яку вже раніше ідентифікував як «кабінет Карлайла». На мить завмер перед дверима.

— Заходьте, — запросив Карлайлів голос.

Едвард відчинив двері до кімнати з високою стелею та великими вікнами, що гляділи на північ. Стіни теж були обшиті деревом, тільки темнішим, — всюди, де їх не затуляли книжкові полиці, що вежами підносилися ледве не до стелі. Я ніколи не бачила більше книжок, хіба що у бібліотеці.

Карлайл сидів у шкіряному кріслі за величезним письмовим столом червоного дерева. Він саме розташував закладку поміж сторінками товстезного тому, який тримав у руках. Приблизно так я завжди уявляла кабінет декана коледжу — от тільки Карлайл на вигляд занадто молодий, як на господаря такого кабінету.

— Чим можу прислужитися? — приязно поцікавився він, підводячись.

— Я хотів показати Беллі частину нашої історії, — сказав Едвард. — Тобто, власне, твоєї.

— Ми не хотіли вам заважати, — вибачилась я.

— Ви мені не заважаєте. Звідки ти збираєшся почати?

— З «Візниці», — відповів Едвард, ніжно кладучи руку мені на плече і розвертаючи обличчям до дверей, у які ми щойно увійшли. Щоразу, коли він торкався мене, навіть випадково, прискорене серцебиття чути було за кілометр. Присутність Карлайла тільки посилила зніяковіння.

Стіна, на яку ми наразі дивилися, відрізнялася від решти. Замість книжкових полиць її прикрашало безліч картин у рамах різного розміру; одні з них вабили око яскравими кольорами, інші були чорно-білі. Я спробувала відшукати певну логіку, мотив, що об’єднував би колекцію, та побіжний огляд не виявив нічого.

Едвард потягнув мене до лівого краю стіни, зупинившись перед невеликою, написаною олійною фарбою картиною у невигадливій дерев’яній рамці. Вона нічим не вирізнялась на тлі більших та яскравіших творів мистецтва; намальована різними відтінками сепії, зображала місто у мініатюрі, представлене крутими дахами, над якими височіли тоненькі шпилі кількох поодиноких веж. На передньому плані домінувала широка ріка, перерізана мостом, вкритим предметами, що скидалися на маленькі собори.

— Лондон тисяча шістсот п’ятдесятих, — сказав Едвард.

— Лондон моєї юності, — додав Карлайл за метр позаду від нас. Я стрепенулася: він підійшов зовсім нечутно. Едвард стиснув мою руку.

— Ти розкажеш сам? — запитав Едвард. Я ледь обернулася, щоб побачити реакцію Карлайла.

Він перехопив мій погляд, усміхнувся.

— Я б охоче, — відповів він. — Та я, власне кажучи, запізнююся. Сьогодні вранці зателефонували з лікарні — доктор Сноу взяв лікарняний. До того ж ти знаєш історію не гірше за мене, — додав він, посміхнувшись Едвардові.

Нелегко було осягнути дивне поєднання: щоденні турботи лікаря з невеликого містечка — та обговорення його юності у Лондоні сімнадцятого сторіччя.

Не приємніше було знати, що лише моя присутність змушує його говорити вголос.

Обдарувавши мене теплою усмішкою, Карлайл залишив кімнату.

Я надовго втопила погляд у маленькій картині рідного міста Карлайла.

— Що трапилося потім? — зрештою запитала я, подивившись на Едварда, котрий спостерігав за мною. — Коли Карлайл усвідомив, що трапилося з ним далі?

Його очі помандрували назад до картин, я прослідкувала погляд, щоб побачити, яке полотно привернуло його увагу тепер. Це виявився більший за розміром пейзаж у тьмяних осінніх барвах — глуха напівтемна галявина у лісі; на задньому плані видніється крутий шпиль гори.

— Зрозумівши, на що перетворився, — тихо сказав Едвард, — Карлайл повстав проти цього. Намагався накласти на себе руки. Та це не легко.

— Як? — я не збиралася ставити запитання вголос, слово вихопилося через шок.

— Він стрибнув униз з великої висоти, — безпристрасно сказав Едвард. — Намагався втопитися в океані… та нове життя тільки почалося, він був вельми міцним. Дивовижно, як він міг опиратися… голоду… відразу після перетворення. Інстинкт наймогутніший на початку, непереможний. Та він відчував таку відразу до себе, що знайшов сили спробувати заморити себе голодом.

— Це можливо? — запитала я слабким голосом.

— Ні, існує дуже мало способів нас убити.

Я розтулила рот, щоб запитати, та Едвард заговорив перший.

— Він зголоднів і поступово ослабнув. Тримався якнайдалі від людей, усвідомлюючи, що сила волі також не зростає. Місяцями він блукав ночами у пошуках найбезлюдніших місць, блукав і ненавидів себе.

Однієї ночі повз його схованку проходило стадо оленів. Його мучила спрага настільки дика, що він не замислюючись напав на них. Сила повернулася до нього, він зрозумів, що має вибір, що не обов’язково бути огидним чудовиськом. Хіба в минулому житті він не їв оленину? У наступні місяці народилася нова філософія. Він міг існувати й не бути демоном. Він повернув собі сенс життя.

Він почав краще використовувати час. Він завжди був розумним, прагнув навчатися. Тепер у нього попереду була ціла вічність. Він навчався вночі, вдень складав плани. Поплив до Франції і…

— Поплив до Франції?

— Безліч людей перепливали Ла-Манш, Белло, — терпляче нагадав Едвард.

— Воно то так, правда. Просто у цьому контексті прозвучало цікаво. Продовжуй.

— У нас добре виходить плавати…

— У тебе все виходить добре, — підхопила я. Він чекав, на обличчі застиг потішений вираз.

— Я більше не перебиватиму, обіцяю. Він похмуро хихотнув і закінчив речення.

— …тому що формально нам не потрібно дихати.

— Ти…

— Ні, ні, ти обіцяла, — розсміявся він, ніжно прикладаючи холодний палець до моїх вуст. — Хочеш почути історію чи ні?

— Ти не можеш повідомляти такі речі й очікувати, що я промовчу, — промимрила я крізь напівзатулений рот.

Едвард забрав руку, вона спочила на моїй шиї. Серцебиття прискорилося, та я не здавалася.

— Тобі не потрібно дихати? — наполегливо поцікавилась я.

— Ні, не потрібно. Просто звичка, — знизав він плечима.

— Як довго ти можеш… не дихати?

— Необмежену кількість часу, гадаю. Не знаю. Стає трохи незручно — не відчуваєш запахів.

— Трохи незручно, — луною повторила я.

Я не звертала уваги на власний вираз обличчя, та щось у ньому змусило Едварда посмутніти. Рука впала й завмерла вздовж тіла, він закам’янів, очі пильно втупилися у моє лице. Тиша затягнулася. Він був незворушний як статуя.

— Що з тобою? — шепнула я, торкаючись застиглого обличчя. Від мого доторку воно пом’якшало, Едвард зітхнув.

— Я чекаю, коли це нарешті станеться.

— Що станеться?

— Я знаю, що настане мить, коли я скажу тобі щось, чи ти щось побачиш, і це буде занадто. Ти втечеш від мене з переляканим криком, — на вустах промайнула напівусмішка, та очі залишилися серйозними. — Я не зупинятиму тебе. Я хочу, щоб це сталося, тому що прагну для тебе безпеки. Але водночас я хочу бути з тобою. Два бажання, що неможливо поєднати… — не договорив він, пильно вдивляючись у мене. Чекав.

— Я нікуди не втечу, — пообіцяла я.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, посміхаючись. Я кинула на нього сердитий погляд.

— Отже продовжуй — Карлайл поплив до Франції…

Едвард помовчав, подумки повертаючись до оповіді. Інстинктивно зиркнув на іншу картину — найяскравішу, у найвигадливішій рамі, найбільшу; вона була вдвічі ширша за двері, поруч із якими висіла. На полотні яскраві фігурки у роздмуханих вітром шатах звивалися навколо високих колон та звішувалися з мармурових балконів. Не можу сказати, був це сюжет з грецької міфології — чи персонажі, які ширяли в хмарах у верхній частині картини, мали би бути біблійними.

— Карлайл переплив до Франції і помандрував далі Європою, до тамтешніх університетів. Вночі він вивчав музику, природничі науки, медицину і знайшов покликання, спокуту в порятункові людських життів, — на Едвардовому обличчі з’явився захват, майже благоговійна повага. — Я не можу адекватно передати його внутрішню боротьбу; два століття нестерпно болісних зусиль знадобилося Карлайлові, щоб удосконалити самовладання. Зараз він повністю нечутливий до запаху людської крові, улюблена робота не приносить страждань. Там, у лікарні, він знаходить справжній спокій…

На довгу хвилину Едвард втупився у нікуди. Потім, здається, раптом пригадав, до чого вів. Постукав пальцем по велетенській картині перед нами.

— Навчаючись в Італії, він зустрів інших. Вони виявилися набагато цивілізованішими та освіченішими, ніж привиди лондонських каналізацій.

Він торкнувся зображеної на найвищому балконі четвірки нерухомих фігур, що спокійно споглядали хаос унизу. Я уважно роздивилася групу і, здивовано усміхнувшись, зрозуміла, що впізнаю чоловіка з золотим волоссям.

— Солімена[16] вважав Карлайлових друзів своїми музами. Він часто малював їх як богів, — хихотнув Едвард. — Аро, Марк, Гай, — сказав він, вказуючи на решту чоловіків. Двоє мали чорне волосся, третій — білосніжне. — Нічні покровителі мистецтва.

— Що з ними сталося? — вголос поцікавилась я, палець завмер на сантиметр від фігур на полотні.

— Вони досі там живуть, — знизав Едвард плечима. — Як жили протягом не одного тисячоліття. Карлайл залишався з ними недовго, кілька десятиліть. Він надзвичайно захоплювався їхньою освіченістю, витонченістю, та вони наполегливо намагалися вилікувати його від антипатії до «природного джерела їжі», як вони це називали. Вони силкувалися переконати його, він намагався переконати їх — марно, звісно. Тоді Карлайл вирішив вирушити до Нового Світу. Він мріяв відшукати подібних до себе. Бачиш, йому було дуже самотньо.

Тривалий час він не знаходив нікого. Та оскільки чудовиська стали для людей казковими персонажами, він відкрив, що може жити поруч із людьми, наче сам є одним із них. Він почав медичну практику. Але товариство, якого він прагнув усім серцем, залишалося забороненим плодом; він не міг ризикнути завести близьке знайомство.

Коли спалахнула епідемія грипу, він працював у нічну зміну в лікарні в Чикаго. Декілька років у його голові крутилася думка, він майже вирішив діяти: оскільки він не може знайти товариша, то створить його. Карлайл до кінця не розумів, як відбулося його власне перетворення, тому вагався. Ідея відібрати у когось життя, як відібрали у нього, викликала у Карлайла огиду. В такому стані він натрапив на мене. Надії на одужання не було; мене залишили у палаті з помираючими. Карлайл доглядав за батьками і знав, що у мене нікого немає. І вирішив спробувати…

Едвардів голос, наразі майже шепіт, обірвався. Крізь західні вікна він утупився кудись невидющим поглядом. Хотіла б я знати, що за образи нуртують у його мозку: Карлайлові спогади — чи власні? Я тихо чекала.

Потім він обернувся до мене, риси осяяла ніжна янгольська усмішка.

— Так ми і підійшли до кінця історії, — підсумував він.

— Відтоді ти ніколи не розлучався з Карлайлом? — поцікавилась я.

— Майже ніколи.

Він легко поклав руку на мою талію і потягнув мене за собою, прямуючи до коридору. Я глипнула назад, на стіну з картинами; цікаво, коли-небудь вдасться послухати інші історії?

Ми пішли коридором далі, Едвард відмовчувався, тому я запитала:

— Майже? Він зітхнув — схоже, йому не дуже хочеться відповідати.

— У мене був типовий напад підліткового бунтарства — років через десять після народження… перетворення… називай, як хочеш. Карлайлова відмова від традиційного харчування видалася мені непереконливою, я образився за обмеження мого апетиту, тому на якийсь час покинув його і жив сам.

— Справді? — його слова більше заінтригували мене, ніж злякали, хоча мало би бути навпаки.

Він відчув це. Я смутно усвідомлювала, що ми йдемо до наступних сходів, та не звертала особливої уваги на інтер’єр.

— Це тебе не відштовхує?

— Ні!

— Чому ні?

— Гадаю, це… має сенс.

Едвард голосно загиготів — голосніше, ніж раніш. Ми піднялися сходами вгору й опинилися в іншому коридорі.

— З часу нового народження, — промимрив він, — я мав перевагу, умів читати думки всіх, хто перебував поруч, людей і не-людей. Тому знадобилося десять років, щоб поставити під сумнів авторитет Карлайла — я бачив його непідробну щирість, розумів, чому він веде таке існування.

Не минуло і пари років, як я повернувся до Карлайла та визнав правильність його поглядів. Я гадав, що уникну… депресії — породження совісті. Знаючи думки здобичі, я уникав полювати на невинних і переслідував лише поганців. Коли я йшов у темній алеї за вбивцею, що непомітно скрадався за юною дівчиною, коли я рятував її, це не могло бути жахливим учинком…

Я затремтіла: описане чіткою картиною постало перед очима — ніч, алея, перелякана дівчина, темна постать позаду. І Едвард, Едвард на полюванні, жахливий і прекрасний як юний бог, нездоланний, непереможний. Вона була вдячна, та дівчина, чи злякалася ще більше?

— Та з плином часу я почав бачити у своїх очах чудовисько. Не можна втекти від тягаря забраних людських життів, яким би не було виправдання. Я повернувся до Карлайла та Есме. Вони ласкаво прийняли мене, як блудного сина. Дали мені більше, ніж я заслуговував.

Ми зупинилися перед останніми дверима у коридорі.

— Моя кімната, — повідомив Едвард, відчиняючи двері та буксируючи мене всередину.

Великі, на всю стіну, як і в залі внизу, вікна його кімнати виходили на південь. Напевно, задня стіна будинку повністю скляна. З вікон відкривався краєвид на вигини Сол-Дак-Ривер, на праліси аж до Олімпійських гір.[17] Гори видавалися ближчими, ніж я уявляла.

Західну стіну обліпили полички з дисками. Кімната була начинена краще за музичну крамницю. В кутку стояла наворочена звукова система з тих, яких мені страшно торкатися: впевнена, щось зламаю. Ліжка не було, тільки широкий, комфортний на вигляд шкіряний диван. На підлозі лежав густий жовтий килим, стіни завішані були портьєрами з важкої тканини, на тон темнішими за килим.

— Хороша акустика? — припустила я.

Едвард захихотів, кивнув.

Узяв пульт і ввімкнув стереосистему. Незважаючи на маленьку гучність, здавалося, що живий бенд грає приємний джаз тут-таки, у кімнаті. Я пішла поглянути на дивовижну музичну колекцію.

— Як ти пам’ятаєш, де що лежить? — запитала я, не в змозі відшукати логіку чи послідовність у назвах.

Едвард слухав упіввуха.

— Ну, за роком і згідно з власними вподобаннями на той час, — неуважно відповів він.

Я повернулася, він дивився на мене, в очах застиг особливий вираз.

— Що?

— Я був готовий відчути… полегшення. Ти все знаєш, немає потреби щось від тебе приховувати. Та я не очікував відчути більше. Мені це подобається. Я почуваюся… щасливим, — він знизав плечима, злегка усміхнувся.

— Я рада, — сказала я, всміхаючись у відповідь. Я хвилювалася, що він може пошкодувати про те, що розповів мені. Приємно дізнатися, що я помилялася.

Та коли його очі розгадали мій вираз, посмішка зів’яла, на лобі зібралися зморшки.

— Досі чекаєш, що я перелякано заверещу й утечу від те бе? — припустила я.

На вустах промайнула тінь усмішки, він кивнув.

— Страшенно не хочеться розбивати тобі серце, та насправді ти не такий страшний, як тобі здається. Чесно кажучи, я взагалі не вважаю тебе страшним, — природно збрехала я.

Він завмер, брови злетіли догори на знак явної недовіри. Він вишкірився широко і дико.

— Тобі справді не варто було так казати, — хихотнув він.

І завив, видобувши із глибини горлянки низький звук, губи викривилися над ідеальними зубами. Зненацька Едвард змінив позу, завмер у напівзігнутому стані, напружений, як лев перед стрибком на здобич.

Я позадкувала, не спускаючи з нього очей.

— Ти не посмієш.

Стрибка я не помітила — все відбулося занадто швидко. Просто раптом я зрозуміла, що лечу у повітрі, потім ми наштовхнулися на диван, змусивши його заїхати в стіну. Едвардові руки утворили навколо мене захисну залізну клітку — я не відчула й найлегшого поштовху, та ледве не задихнулася, намагаючись звільнитися.

У нього ж були інші плани. Він скрутив мене як м’ячик, притиснув до грудей, тримаючи міцніше за залізні кайдани. Я перелякано витріщилася на нього — схоже, він повністю володіє собою: щелепа розслаблена, сам шкіриться, очі радісно блищать.

— Що ти казала? — грайливо прогарчав він.

— Що ти найжахливіший монстр на світі! — сказала я; сарказмові трохи нашкодив задиханий голос.

— Так-бо краще, — оцінив він.

— М-м-м, — не здавалась я. — Можу я підвестися? Він розсміявся у відповідь.

— Можна зайти? — долинув із коридору м’який голос.

Я продовжувала борюкатися, прагнучи звільнитися, та Едвард лише перегрупував мене, щоб я зручніше сіла у нього на колінах. Я побачила у дверях Алісу, Джаспер тупцював позаду. Мої щоки спалахнули, а Едварду хоч би що.

— Заходьте, — досі тихенько хихотів він.

Здається, Аліса не бачила нічого незвичайного у наших обіймах. Вона заледве не танцюючи — такими граційними були її рухи — пройшла в центр кімнати і неквапливо вмостилася на підлозі. Джаспер завмер у дверях, на вигляд трохи шокований. Він втупився в Едварда, мені стало цікаво, чи залучив він своє чуття, щоб прозондувати атмосферу в кімнаті.

— Судячи зі звуків, ти збираєшся пообідати Беллою, тож ми прийшли подивитися, чи ти часом не поділишся з нами, — повідомила Аліса.

Я на мить заціпеніла, доки не зрозуміла, що Едвард радісно шкіриться — з її пропозиції чи з моєї реакції, не відомо.

— Вибачайте, не думаю, що маю достатньо, аби ділитися, — відповів він, притискаючи мене непристойно близько.

— Власне, — сказав Джаспер, мимоволі посміхаючись та заходячи в кімнату, — Аліса каже, що сьогодні вночі буде справжня гроза, Еммет хоче покидати м’яча. Ти з нами?

Поодинці всі слова були звичайними, та їхнє поєднання збентежило мене. Втім, я здогадалася, що Аліса, мабуть, утре носа будь-якому метеорологу.

У Едварда засяяли очі, але він вагався.

— Звісно, ти повинен привести Беллу, — прощебетала Аліса. Мені здалося, я помітила, як Джаспер швидко на неї зиркнув.

— Ти хочеш піти? — збуджено поцікавився Едвард, загорівшись від думки.

— Певна річ. Хіба я можу розчарувати це обличчя?

— Щоб пограти в м’яча, нам треба чекати на грім — ти побачиш чому, — пообіцяв він.

— Мені знадобиться парасолька? Трійця одночасно розреготалася.

— Знадобиться? — запитав Джаспер у Аліси.

— Ні, — впевнено відповіла та. — Злива проллється над містом. На галявині буде сухо.

— Тоді добре, — ентузіазм у Джасперовому голосі звучав природно, заразливо. Я зрозуміла, що радше згораю від нетерпіння, ніж ціпенію від жаху.

— Ходім дізнаємося, чи приїде Карлайл, — Аліса скочила з місця і помчала до дверей. Від цього видовища у будь-якої балерини гарантовано б трапився розрив серця.

— Наче ти не знаєш? — піддражнив її Джаспер. Не встигла я змигнути оком, як вони залишили кімнату. Джаспер примудрився непомітно зачинити по собі двері.

— У що ми гратимемо? — наполегливо поцікавилась я.

— Ти не гратимеш, ти дивитимешся, — прояснив ситуацію Едвард. — Ми гратимемо в бейсбол.

Я закотила очі.

— Вампіри люблять бейсбол?

— Уся Америка грає у бейсбол, — іронічно-серйозно сказав він.