Сутінки

Розділ 15 Каллени

Врешті-решт мене збудило м’яке приглушене світло наступного хмарного дня. Я лежала, затуливши очі руками, почуваючись слабкою і задерев’янілою. Сон, який я відчайдушно намагалася пригадати, голосно грюкав у мізки. Я застогнала і перекотилася на бік, сподіваючись заснути далі. А потім попередній день нестримним потоком ввірвався у свідомість.

— Ой! — швидко підскочила я, аж у голові запаморочилося.

— У тебе на голові копиця сіна… та мені подобається, — почувся незворушний голос з крісла-гойдалки у кутку.

— Едварде! Ти залишився! — до нестями зраділа я і, не обтяжуючись зайвими роздумами, метнулася через усю кімнату, щоб упасти йому на коліна. За мить думки наздогнали дії — я завмерла, приголомшена власним неконтрольованим ентузіазмом. Я втупилася в Едварда, злякавшись, що перетнула невидиму межу.

Він сміявся.

— Певна річ, — відповів він, здивований та, схоже, потішений такою реакцією. Руки гладили мою спину.

Я обережно поклала голову на його плече, вдихаючи аромат шкіри.

— Я була впевнена, що це лише сон.

— Ти б такого не вигадала, — вирішив познущатися він.

— Чарлі! — пригадала я, знову бездумно підстрибуючи й прямуючи до дверей.

— Він поїхав годину тому, можу додати, після того як заново під’єднав твій акумулятор. Визнаю, я розчарований. Невже цього достатньо, щоб зупинити тебе, коли ти налаштована серйозно?

Я замислилася, вклякнувши на місці. З одного боку страшенно хочеться повернутися до Едварда, з іншого — боюся, вранці з рота не зовсім приємно тхне.

— Зазвичай ти вранці моторніша, — зауважив він і розвів руки, запрошуючи повернутися. Відмовити майже було не можливо.

— Мені потрібна хвилька на людські справи, — визнала я.

— Я почекаю.

Я підстрибом помчала до ванни, не в змозі прояснити свої відчуття. Я — незнайомка для себе як усередині, так і зовні. Обличчя в дзеркалі належить практично іншій людині — занадто яскраві очі, гарячкові червоні цятки на вилицях. Почистивши зуби, я заходилася пригладжувати стерню на голові, яка, по ідеї, була моїм волоссям. Вмила обличчя холодною водою, спробувала нормалізувати дихання. Марно, звісно ж. Підтюпцем поквапилася назад у кімнату.

Хіба не диво, що Едвард досі там, чекає з розкритими обіймами? Він потягнувся до мене, моє серце затріпотіло, як пташка у клітці.

— З поверненням, — прошепотів він, ніжно оповиваючи мене руками.

Якийсь час він гойдав мене у тиші, доки я не звернула увагу, що він перевдягнувся, волосся акуратно розчесане.

— Ти мене залишав? — звинуватила я, торкаючись комірця свіжої сорочки.

— Навряд чи я міг би прийти сьогодні у тому, в чому приходив учора. Що б подумали сусіди?

Я закопилила губки.

— Ти міцно заснула. Я не проґавив нічого, — його очі заблищали. — Говорити ти почала звечора.

Я застогнала.

— Що ти чув? Вираз золотавих очей потеплішав.

— Ти сказала, що кохаєш мене.

— Наче ти раніше не знав, — нагадала я, ховаючи голову.

— Все одно приємно чути. Я вткнулася обличчям у його плече.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла я.

— Ти — моє життя, — просто відповів він. Ми більше не потребували слів. Він гойдав нас у кріслі вперед-назад; тим часом у кімнаті розвиднилося.

— Пора снідати, — врешті-решт, як щось звичне, сказав він. Впевнена, хотів довести, що пам’ятає про людські слабкості.

Натомість я обома руками схопилася за горло й перелякано витріщилася на нього. Він отетерів від подиву.

— Попався! — тихенько загиготіла я. — А казав, що я погана акторка!

Едвард обурено насупився.

— Не смішно.

— Смішно-смішно, сам чудово знаєш, — я уважно поглянула у золотаві очі, щоб переконатися, що мені вибачили. Очевидячки, так.

— Мені перефразувати речення? — поцікавився він. — Людині пора снідати.

— Тоді так. Він перекинув мене через кам’яне плече, лагідно, але так швидко, що перехопило подих. Поніс униз сходами, я обурювалася, він не зважав. Випустив лише для того, щоб посадити на стілець.

Кухня, здається, ввібравши мій настрій, мала яскравий і радісний вигляд.

— Що на сніданок? — весело запитала я, на хвильку нокаутувавши Едварда.

— Ну, навіть не знаю. А що б ти хотіла? — на мармуровому чолі прорізалася зморшка.

Я вишкірилася, підстрибуючи з місця.

— Не переймайся, я сама потурбуюся про харч. Дивись, як полюю я.

Я знайшла упаковку пластівців і піалку. Налила молоко, взяла ложку, відчуваючи, що Едвард не зводить із мене очей. Поставила сніданок на стіл і завмерла.

— Тобі нічого не потрібно? — запитала я, не бажаючи видатися грубою.

Він закотив очі.

— Ти їж, Белло.

Я сіла за стіл, спостерігаючи за Едвардом і водночас відправляючи до рота першу ложку. Він пильно дивився на мене, вивчаючи кожен рух. Мені стало ніяково. Я хутко пережувала й заговорила, щоб відвернути його увагу.

— Які плани на сьогодні? — запитала я.

— М-м-м… — (Я помітила, що він ретельно добирає слова). — Як щодо знайомства з моєю родиною?

Я ледь не подавилася.

— Ти нарешті злякалася? — у голосі зазвучала надія.

— Так, — визнала я. Немає сенсу заперечувати, він бачить мої очі.

— Не хвилюйся, — самовпевнено вишкірився він. — Я захищу тебе.

— Я боюся не їх, — пояснила я. — Я боюся, що… не сподобаюсь їм. Хіба вони, скажімо так, не здивуються, що ти привів… когось як я… додому, щоб відрекомендувати їм? Вони знають, що я знаю про них?

— Ой, їм усе відомо. Знаєш, вони вчора билися об заклад, — він посміхався, та голос був різкий, — чи привезу я тебе назад, хоча не розумію, як можна закладатися проти Аліси. У будь-якому разі у нашій родині секретів немає. Це було б трохи складно, враховуючи мій хист читати думки, вміння Аліси бачити майбутнє…

— І здатність Джаспера, коли ти виливаєш йому душу, миттю підіймати тобі настрій…

— Ти уважно слухала, — схвально всміхнувся він.

— Час від часу я на це здатна, як кажуть, — скривилась я. — Аліса бачила, як я прийду до вас у гості?

Він відреагував дивно.

— Угу, — сказав він, знітившись, і відвернувся, щоб я не бачила його очей. Я заінтриговано втупилася в Едварда.

— Воно хоча б смачне? — запитав він, різко обернувшись, і заходився роздивлятися вміст тарілки, ніби глузуючи. — Чесно кажучи, на вигляд не дуже апетитно.

— Це, звісно, не розлючений гризлі… — пробурмотіла я, не звертаючи уваги на сердитий погляд. Хотіла б я знати, чому Едвард так відреагував на згадку про Алісу. Гублячись у здогадках, я не забувала швидко винищувати пластівці.

Він стояв посеред кухні, схожий на статую Адоніса, й відсторонено дивився у вікно у двір.

Потім перевів погляд на мене; на вустах розцвіла усмішка, від якої перехоплювало подих.

— Також гадаю, тобі варто відрекомендувати мене батькові.

— Він знає тебе, — нагадала я.

— Я маю на увазі, як твого хлопця.

Я підозріливо витріщилася на нього.

— Навіщо?

— Хіба це не обов’язково? — невинно поцікавився він.

— Я не знаю, — зізналась я. Мій досвід романтичних стосунків не давав достатньо матеріалу для узагальнень. Та й навряд чи звичайні правила застосовні до нас з Едвардом. — Знаєш, це не обов’язково. Я не очікую, що ти… Тобто, ти не повинен прикидатися через мене.

Він поблажливо посміхнувся.

— Я не прикидаюся.

Я підштовхнула залишки пластівців до краю тарілки, кусаючи губу.

— То ти збираєшся сказати Чарлі, що я твій хлопець, чи ні? — наполіг він.

— А ти — мій хлопець? — притлумила я внутрішнє бажання скулитися від думки, що Едвард, Чарлі й «хлопець» співіснуватимуть одночасно у часі та просторі.

— Мушу визнати, що слово «хлопець» щодо мене — досить умовна назва…

— У мене склалося враження, що ти, власне, щось більше, — зізналась я, втупившись у стіл.

— Ну, навіть не знаю, чи варто знайомити Чарлі з усіма кривавими подробицями, — Едвард потягнувся через стіл, щоб ніжно підняти моє підборіддя холодними пальцями. — Нам знадобиться пояснення, чому я проводжу тут багато часу. Не хочу, щоб шеф місцевого відділку Свон наклав на мене судову заборону.

— А ти проводитимеш? — запитала я, раптом розхвилювавшись. — Ти справді часто тут буватимеш?

— Тільки доки буду бажаним гостем, — запевнив Едвард.

— Я завжди бажатиму тебе, — попередила я. — Вічно.

Він повільно обійшов стіл, зупинився за десь за метр від мене, простягнув руку, щоб торкнутися щоки кінчиками пальців. Обличчя нагадувало згорнену книжку.

— Я засмутила тебе? — запитала я.

Едвард не відповів. На певний час, не скажу, довго чи коротко, спинив свої очі на моїх.

— Ти закінчила? — зрештою запитав він. Я скочила з місця.

— Так.

— Тоді одягайся — я зачекаю тут.

Вирішити, що вдягнути, було складно. Сильно сумніваюся, що існують книжки з етикету, в котрих є розділи з порадами, що вдягати, коли коханий вурдалак веде тебе додому, щоб познайомити зі своєю вампірською родиною. Яке полегшення бодай подумки вимовити це слово! Я усвідомлювала, що навмисно уникаю казати його вголос.

Кінець кінцем я зупинилася на єдиній спідниці — повсякденній, але довгій, кольору хакі. Зверху вдягнула темно-синю блузку, що колись заслужила Едвардів комплімент. Швидко зиркнувши у дзеркало, я зрозуміла, що зачіска нікуди не годиться, тому зібрала волосся ззаду у хвостик.

— Гаразд, — підстрибом помчала я униз сходами. — Я маю цілком пристойний вигляд.

Едвард чекав під східцями, ближче, ніж я думала; я впала просто на нього. Він підхопив мене, на кілька секунд затримав на відстані, потім раптово притягнув до себе.

— Ти помиляєшся, — пошепотів він мені у вушко. — Маєш неймовірно непристойний вигляд. Ніхто не може бути таким спокусливим — це не чесно.

— Так — спокусливо?! — здивувалась я. — Можу пере вдягнутися…

Він зітхнув, похитавши головою.

— Яка ти дурненька! — ніжно притиснув він холодні губи до мого чола, і кімната завертілася навколо мене. Аромат його дихання забив памороки.

— Пояснити, як ти спокушаєш мене? — сказав він. Запитання було явно риторичне. Його пальці повільно помандрували вниз по моєму хребту, я шкірою відчула прискорення його дихання. Мої руки безсило притулилися до його грудей, у голові знову зашуміло. Він неквапливо схилив голову, холодні губи вдруге торкнулися моїх, дуже обережно, ледь розтулившись.

І тут я впала.

— Белло? — схвильовано запитав він, підхопивши мене й повернувши у вертикальне положення.

— Через… тебе… я… знепритомніла… — звинуватила його я крізь туман.

— Що мені з тобою робити? — застогнав Едвард у відчаї. — Коли я вчора поцілував тебе, ти накинулася на мене! Сьогодні зомліла!

Я слабко засміялася, дозволяючи його рукам підтримувати мене. Голова досі йшла обертом.

— Занадто, як на того, кому все добре вдається, — зітхнув він.

— У тім і біда, — ніяк не могла повністю отямитись я. — Тобі все вдається занадто добре. Занадто-занадто.

— Тебе нудить? — запитав Едвард. Він уже мав нагоду спостерігати подібне.

— Ні, це не схоже на минулу непритомність. Я не знаю, що трапилося, — засоромлено похитала я головою. — Здається, я забула, що треба дихати.

— Я не можу нікуди вести тебе у такому стані.

— Зі мною вже все гаразд, — наполягала я. — Все одно твоя родина подумає, що я несповна розуму, тож невелика різниця.

Якусь мить він уважно вивчав мій вираз обличчя.

— Колір твоєї шкіри зараз зводить мене з глузду, — ні з того ні з сього видав він. Від радості я зашарілася, відвела погляд.

— Послухай, я щосили намагаюся не думати про те, що на мене очікує, тому, може, ми нарешті поїдемо? — сказала я.

— Ти хвилюєшся не тому, що прямуєш на зустріч із цілою родиною вурдалаків, а тому, що боїшся не сподобатися їм, правильно?

— Абсолютно, — відрізала я, приховуючи подив від того, як вільно Едвард вживає власну видову назву.

Він похитав головою.

— Ти неймовірна.

Коли Едвард спрямував пікап за місто, я зрозуміла, що не маю жодної гадки, де він мешкає. Ми переїхали міст через річку Калава, дорога в’юнилася на північ, будинки пролітали повз нас, одні зникали з очей, інші наближалися. Потім вони взагалі закінчилися, ми поїхали через оповитий туманом ліс. Я саме намагалася вирішити — запитувати чи виявити терпіння, коли ми раптом повернули на ґрунтівку. Без жодного вказівного знаку, ледь помітну серед папороті. Ліс наступав на неї зусібіч; дорога проглядалася вперед не більш ніж на кілька метрів, велетенською гадюкою звиваючись навколо старезних дерев.

Та за кілька миль ліс порідшав, ми несподівано опинилися на невеличкій галявині, чи краще сказати — газоні? Втім, лісова напівтемрява не відступила; широке крислате гілля шістьох віковічних кедрів розкинулося над цілим акром землі. Безпечна тінь від дерев тягнулася прямісінько до стін будинку, що примостився поміж гілок, які затуляли від очей простору веранду, що ліпилася до першого поверху.

Не знаю, чого я очікувала, та точно не цього. Будинок мав довершений, величний вигляд, напевно, йому років сто, не менше. Пофарбований у м’який, неяскравий білий колір, усі три поверхи високі, прямокутні, пропорційні. Вікна та двері здавалися або частиною оригінальної будівлі або ж чудовою реставрацією. Крім пікапа, машин поблизу не спостерігалося. Неподалік чувся шепіт річки, захованої у темному царстві лісу.

— Ого!

— Подобається? — усміхнувся Едвард.

— Будинок… має своєрідний шарм. Він смикнув за кінчик мого хвостика, захихотів.

— То як, ти готова? — запитав він, відчиняючи двері.

— Куди там. Пішли вже, — я спробувала засміятися, та сміх застрягнув десь у горлі. Я нервово пригладила волосся.

— Маєш чарівний вигляд.

Едвард без особливих роздумів невимушено взяв мене за руку. Ми пішли до веранди крізь глибокі сутінки. Я знала, що він відчуває моє напруження, його великий палець заспокійливо виводив кружечки на зовнішньому боці моєї долоні.

Едвард відчинив для мене двері.

Неочікуваний інтер’єр будинку здивував мене навіть більше, ніж вигляд зовні. Дуже яскраво, багато простору і повітря. Мабуть, спочатку тут було декілька кімнат, але на більшій частині першого поверху стіни знесли, щоб створити одну простору залу. Зовнішню задню стіну, що виходила на південь, повністю замінили на нову скляну, вкритий тінню від кедрів газон простягався, відкритий погляду, аж до широкої річки. У західній частині кімнати домінували масивні гвинтові кручені сходи. Стіни, висока балкова стеля, дерев’яна підлога й густі килими демонстрували багатство відтінків білого кольору.

Одразу зліва від дверей, на підвищенні біля грандіозного фортепіано, чекали на нас Едвардові батьки.

Звичайно, я раніше бачила лікаря Каллена, та його молодість і неперевершена врода щоразу вражали до глибини душі. Поруч із ним стояла Есме, вирішила я, єдина не знайома мені представниця родини. Бліді прегарні риси обличчя, як і в решти. Щось у трикутному обличчі, у м’якому хвилястому волоссі карамельного кольору нагадувало інженю[14] епохи німого кіно. Невисока, тендітна, вона, втім, мала менш загострені риси, ніж решта. Обоє були вдягнені у звичайний світлий одяг у тон до інтер’єру будинку. Вони привітно усміхалися, але не рушили з місця, щоб наблизитися до нас. Не хочуть налякати, здогадалась я.

— Карлайле, Есме, — перервав Едвардів голос нетривалу тишу, — познайомтеся з Беллою.

— Ласкаво просимо, Белло! — Карлайл підійшов до мене обережним, розміреним кроком. Невпевнено простягнув руку, я зробила крок назустріч і потиснула її.

— Приємно знову зустрітися, лікарю Каллен.

— Будь ласка, називай мене Карлайлом.

— Карлайле, — всміхнулась я йому, дивуючись із власної раптової впевненості. Відчула, як Едварду полегшало на душі.

Есме всміхнулася, підійшла, взяла мою простягнену руку. Її холодний кам’яний потиск виправдав мої очікування.

— Дуже приємно познайомитися, — щиро сказала вона.

— Спасибі. Я теж дуже рада знайомству з вами. Так і було. Це наче зустріти живого персонажа з казки — Білосніжку, наприклад.

— Де Аліса і Джаспер? — запитав Едвард, та відповіді не отримав — вони самі з’явилися згори на широких сходах.

— Привіт, Едварде! — екзальтовано загукала Аліса. Вона помчала сходами вниз, чорнокоса білошкіра блискавка, і різко, але граційно завмерла просто перед моїм носом. Карлайл та Есме метнули на неї застережливі погляди, але мені сподобалася її поведінка. Природна — для неї принаймні.

— Привіт, Белло! — сказала Аліса і нахилилася вперед, щоб поцілувати мене в щоку. Якщо раніше Карлайл з Есме виглядали як втілення обережності, то тепер вони ледве не втратили дар мови. Судячи з їхніх очей, вони були вражені, мене ж неймовірно потішило, що Аліса, здається, повністю схвалює мене. Я здивовано відчула, як поряд заціпенів Едвард. Я зиркнула на нього, та його вираз був не промовистіший за камінь.

— Ти так приємно пахнеш, я не помічала раніше, — зауважила Аліса, змусивши мене ще більше зніяковіти.

Схоже, інші не знали, що сказати. Потім униз спустився Джаспер — високий, схожий на лева. По моєму тілу розлилася легкість, я раптом почулася затишно, незважаючи на те, де я перебувала. Едвард пильно поглянув на Джаспера, одна брова злетіла вгору, — я пригадала, який саме дар у наймолодшого брата.

— Здрастуй, Белло! — сказав Джаспер. Він тримався на відстані, не подав руки, та поруч із ним неможливо було почуватися ніяково.

— Здрастуй, Джаспере! — сором’язливо всміхнулась я йому, всміхнулася всім. — Дуже приємно познайомитися з вами всіма. У вас надзвичайно красивий будинок, — додала я традиційну фразу.

— Дякую, — сказала Есме. — Ми щиро раді, що ти завітала до нас, — у її голосі забриніло почуття, я збагнула, що вона вважає мене хороброю.

Ще я зрозуміла, що Розалія та Еммет навряд чи вийдуть, і пригадала, як Едвард занадто безпосередньо заперечив моє припущення, що його родина не схвалює мене.

Від роздумів мене відірвав Карлайл; він не зводив пильного погляду з Едварда, на обличчі застиг напружений вираз. Краєчком ока я помітила, як Едвард кивнув.

Я відвела погляд убік, намагаючись бути ввічливою. Очі знову помандрували до прекрасного інструмента на підвищенні біля дверей. Мені раптом пригадалася дитяча мрія виграти у лотерею і купити для мами красиве фортепіано. Вона не бозна-який піаніст, грає для себе на старенькому піаніно, яке ми й придбали не новим, та я любила спостерігати за її грою. Щаслива, заглиблена у себе — у такі миті вона здавалася новою загадковою людиною, чимось більшим за «ма», яку я звикла сприймати як належне. Звичайно, вона змушувала мене брати уроки, але, як більшість дітей, я скиглила, доки мені не дозволили покинути це діло.

Есме зауважила мою цікавість.

— Ти граєш? — запитала вона, поводячи підборіддям у бік фортепіано.

Я похитала головою.

— Ні. Та воно таке гарне. Ваше?

— Ні! — засміялася вона. — Хіба Едвард не розповідав тобі, що він — чудовий музикант?

— Ні! — я блимнула примруженими очима на його зненацька невинний вираз. — Гадаю, я мала б здогадатися.

Тонкі брови Есме здивовано злетіли вгору.

— Едвард уміє робити все, правильно? — пояснила я. Джаспер тихо захихотів, Есме докірливо поглянула на Едварда.

— Сподіваюся, ти не хизувався. Це нечемно, — сердито сказала вона.

— Трішечки, — відверто засміявся він. Її вираз пом’якшав, вони обмінялися блискавичними поглядами, яких я не зрозуміла, втім, обличчя Есме здавалося майже нерухомим.

— Взагалі-то він поводився дуже скромно, — виправила я.

— Ну, зіграй для неї, — підбадьорливо сказала Есме.

— Ти щойно говорила, що хизуватися нечемно, — заперечив Едвард.

— З кожного правила існують винятки, — відповіла вона.

— Я б хотіла почути, як ти граєш, — обізвалась я.

— Так і буде, — Есме підштовхнула його до фортепіано. Він потягнув мене, всадовивши поряд на лавці.

Перш ніж торкнутися клавіш, він кинув на мене довгий сердитий погляд.

Пальці швидко замиготіли над клавішами зі слонової кістки, кімнату заповнила мелодія настільки складна та багатогранна, що неможливо було повірити: її грає лише одна пара рук. Я опустила голову і завмерла з розтуленим ротом. Позаду почулося тихеньке хихотіння, викликане моєю реакцією.

Едвард ніби між іншим зиркнув на мене (музика не припиняла линути) і підморгнув мені.

— Подобається?

— Це ти написав? — коли це до мене дійшло, я ледве не задихнулася.

Він кивнув.

— Улюблена п’єса Есме. Я заплющила очі, похитала головою.

— Що трапилося?

— Я почуваюся такою нікчемою.

Музика уповільнилася, змінилася, зазвучала ніжніше; на свій великий подив у сплетінні багатства нот я впізнала мелодію колискової.

— На її створення мене надихнула ти, — м’яко сказав Едвард. Музика наповнилася невимовною чарівністю.

Я просто оніміла.

— Знаєш, ти їм сподобалася, — довірливо повідомив він. — Особливо Есме.

Я озирнулася, та велетенська кімната вже виявилась порожньою.

— Куди вони поділися?

— Гадаю, тактовно дали нам можливість побути наодинці. Я зітхнула.

— Їм я сподобалася. Але Розалія та Еммет… — я замовкла, не знаючи, як висловити сумніви.

Едвард насупився.

— Не переймайся через Розалію, — сказав він, великі очі гляділи так переконливо. — Ти ще сьогодні познайомишся з нею.

Я скептично стиснула губи.

— А Еммет?

— Ну, він уважає мене божевільним — правильно, між іншим, — та проти тебе нічого не має. Він намагається переконати Розалію.

— Що саме її засмучує?

Не впевнена, що справді хочу дізнатися відповідь. Едвард глибоко зітхнув.

— Розалія найбільше страждає через те… чим ми є. Їй важко усвідомити, що хтось чужий довідався правду. І вона трохи заздрить тобі.

— Розалія заздрить мені? — недовірливо перепитала я, спробувавши уявити світ, де хтось запаморочливо вродливий, як Розалія, мав би реальні причини заздрити такій, як я.

— Ти — людина, — знизав він плечима. — Вона теж хотіла б бути живою.

— Ого, — приголомшено пробурмотіла я. — Втім, навіть Джаспер…

— Це моя робота, — сказав Едвард. — Я казав тобі, що він пристав на наш спосіб життя пізніше за решту. Я попередив його, щоб він тримався на відстані.

Я затремтіла на саму думку про можливі причини такої обачності.

— Есме та Карлайл… — випалила я, щоб Едвард не помітив.

— …раді бачити, що я щасливий. Власне, Есме було б байдуже, якби у тебе було третє вухо чи перетинчасті лапки. Вона ввесь час хвилювалася за мене, боялася, що зі мною щось серйозно не так, що я був занадто молодим, коли Карлайл перетворив мене… Вона екзальтоване створіння. Щоразу, коли я торкаюся тебе, вона мало не давиться від задоволення.

— Аліса здається… дуже захопленою.

— Аліса має своєрідний погляд на речі, — сказав він крізь стиснуті губи.

— Ти не збираєшся пояснювати, правда?

На мить між нами зав’язалася безсловесна розмова. Він усвідомив, що я знаю: він щось від мене приховує. Я збагнула, що він не розколеться. Принаймні не зараз.

— То що сказав тобі Карлайл до того, як ми заговорили про фортепіано?

Брови зійшлися докупи.

— Ти помітила, треба ж! Я знизала плечима.

— Звісно. Перш ніж відповісти, він кілька секунд замислено дивився на мене.

— Він хотів розповісти одну новину, але не знав, чи захочу я ділитися цим із тобою.

— Ти поділишся?

— Доведеться, тому що я збираюся трохи занадто авторитарно поводитися з тобою протягом наступних днів — чи тижнів — і не хотів би, щоб ти вважала мене тираном.

— Що трапилося?

— Нічого такого, правду кажучи. Аліса побачила, що незабаром до нас завітають гості. Вони знають, що ми тут, і зацікавилися нами.

— Гості?

— Так… ну, звісно, вони не такі, як ми, — маю на увазі їхній спосіб харчування. Вони, напевно, навіть не зайдуть у місто, та я однозначно не спускатиму з тебе очей, поки вони будуть тут.

Я затремтіла.

— Нарешті дочекалися мудрої реакції, — промимрив Едвард. — Я вже почав був думати, що у тебе геть-чисто відсутній інстинкт самозбереження.

Я залишила його слова без відповіді, відвернулася, очі помандрували просторою залою. Він прослідкував мій погляд.

— Ти очікувала на інше, правда? — запитав він самовпевненим голосом.

— Так, — визнала я.

— Ні тобі домовин, ні купи черепів у кутках; не знаю навіть, чи є у нас пристойна павутина… ти, мабуть, пережила страшне розчарування, — жартома додав він.

Я проігнорувала піддражнювання.

— Так багато світла… і простору.

Він посерйознішав і відповів.

— Це — єдине місце, де ми можемо не ховатися.

Пісня, яку він дотепер грав, моя колискова, наближалася до кінця, звучали фінальні акорди, насичені меланхолійним сумом. Остання нота болісно завмерла у повітрі.

— Спасибі тобі, — прошепотіла я і зрозуміла, що очі наповнилися сльозами. Я зніяковіло їх розтерла.

Він доторкнувся до краєчка мого ока, зловив одну сльозинку, пропущену мною. Підняв палець, замислено роздивляючись крапельку вологи. Потім блискавично (я не впевнена, чи сталося це насправді) поклав палець до рота, щоб скуштувати її на смак.

Я запитально поглянула на Едварда, він надовго вп’явся у мене поглядом, та зрештою всміхнувся.

— Не хочеш побачити решту будинку?

— Жодних домовин? — перепитала я, та сарказмові не вдалося повністю приховати легеньке, але щире нетерпіння, що охопило мене.

Едвард розсміявся, взяв мене за руку і повів подалі від фортепіано.

— Жодних домовин, — пообіцяв він.

Ми пішли вгору масивними східцями, рука ковзала гладенькими як атлáс поручнями. Стіни довгого коридору на другому поверсі оббиті були світло-жовтим деревом у тон дошкам дерев’яної підлоги.

— Кімната Розалії та Еммета… Кабінет Карлайла… Кімната Аліси… — водив він рукою, коли ми проминали чергові двері.

Він пішов би далі, та я намертво застигла в кінці коридору, недовірливо витріщившись на річ, що висіла на стіні просто над головою. Мій приголомшений вираз змусив Едварда захихотіти.

— Можеш сміятися, — сказав він. — Своєрідна іронія.

Мені було не смішно. Рука автоматично піднялася, я простягнула палець, ніби бажаючи торкнутися великого дерев’яного хреста, темний колір якого контрастував зі світлішим відтінком стіни. Я так і не торкнулася його, хоча мені було цікаво, чи насправді старе дерево гладеньке на доторк, як здається.

— Гадаю, він дуже старий, — сказала я. Він знизав плечима.

— Початок тридцятих років сімнадцятого століття, плюс-мінус пара років.

Я відірвала очі від хреста, щоб втупитися в свого супутника.

— Чому ви тримаєте його вдома? — запитала я.

— Ностальгія. Він належав Карлайловому батькові.

— Той збирав антикваріат? — невпевнено припустила я.

— Ні, він власноруч його вирізав. Хрест висів на стіні над кафедрою у парафії, де той проповідував.

Не знаю, зрадило мені обличчя, видавши шок, чи ні, та про всяк випадок я повернулася до розглядання простого стародавнього хреста. Я хутко порахувала в голові — йому понад триста сімдесят років. Тиша затягнулася, я тим часом намагалася осягнути розумом такий великий проміжок часу.

— Все гаразд? — стурбовано поцікавився Едвард.

— Скільки років Карлайлові? — тихо сказала я, проігнорувавши запитання і не відриваючи очей від хреста.

— Він нещодавно відсвяткував триста шістдесят другий день народження, — відповів Едвард. Я поглянула на нього — в моїх очах була написана тисяча запитань.

Він заговорив, уважно дивлячись на мене.

— Карлайл народився у Лондоні у тисяча шістсот сорокових, як він гадає. Тоді дати не занотовувалися точно, як зараз, принаймні для простих людей. Втім, це було якраз перед встановленням протекторату Кромвеля.[15]

Я намагалася вдавати спокій, знаючи, що він пильно спостерігає за мною, поки я слухаю. Завдання було б легшим, якби я не знала, що все почуте — правда.

— Карлайл був єдиним сином англіканського пастора. Мати померла, народжуючи його. Батько був фанатиком. Коли протестанти захопили владу, він почав завзято переслідувати католиків і представників інших релігій. Також він щиро вірив у реальність злих сил. Був ініціатором полювань на відьом, вовкулак… вурдалаків.

Почувши останнє слово, я завмерла. Впевнена, він помітив, та не зупиняючись говорив далі.

— Вони спалили багато невинних людей: справжніх створінь, яких він прагнув знищити, не так легко спіймати.

Коли пастор постарів, він поклав обов’язок проводити рейди на свого покірного сина. Спочатку Карлайл розчарував батька — він не поспішав з обвинуваченнями, не вмів бачити демонів там, де їх не існувало. Та він виявився наполегливішим і розумнішим за батька. Викрив клан справжніх вампірів, що мешкали у каналізаційних трубах, а вночі виходили на полювання. В часи, коли чудовиська не вважалися міфами чи легендами, багато з наших жили так.

Люди взялися за вила та смолоскипи, як же інакше, — цього разу короткий сміх пролунав зловісно, — і влаштували засідку там, де Карлайл бачив, як діти ночі зникали під землею. Нарешті один вампір вигулькнув на поверхню.

Едвард говорив дуже тихо; я напружилася, щоб не поґавити ні слова.

— Він, швидше за все, був дуже старим і слабким від голоду. Карлайл почув, як він попередив своїх латиною, відчувши запах юрби. Вурдалак побіг вулицями; Карлайл — прудкий двадцяти-трьохрічний юнак — першим помчав за ним. Створіння могло б легко втекти від переслідувачів, та Карлайл вважає, що було занадто голодним, тому розвернулося і напало на людей. Першим накинулося на Карлайла, але скоро підбігла решта, і вампіру довелося захищатися. Він прикінчив двох чоловіків і зник, прихопивши третього, а Карлайла залишив стікати кров’ю надворі…

Едвард замовк. Я відчула, що він редагує інформацію, щось приховує від мене.

— Карлайл знав, що зробить його батько. Тіла спалять — все, заражене чудовиськом, має бути знищене. Карлайл діяв інстинктивно, щоб урятувати собі життя. Поки натовп переслідував чудовисько та його жертву, він відповз подалі від дороги. Заховався у льосі, на три дні зарився у напівзогнилу картоплю. Це диво, що він зміг пролежати там тихо й не видати себе… За три дні перетворення закінчилося, він зрозумів, чим став.

Не знаю, що було написано на моєму обличчі, та Едвард раптом замовк.

— Як почуваєшся? — запитав він.

— Нормально, — запевнила я. Хоча я нерішуче прикусила губу, він, напевно, зауважив, як в очах спалахнула цікавість.

Він посміхнувся.

— Я гадаю, у тебе є ще кілька запитань до мене.

— Кілька. Посмішка розтягнулася над бездоганними зубами. Едвард рушив назад по коридору, тягнучи мене за собою.

— Тоді ходімо, — підбадьорив він. — Я покажу тобі.