Святі і грішні

Глава 7

За день до бюро Микола Антонович зав'язав. В рот не брав спиртного. Не виходив з райкому і навіть зі свого кабінету. Вивчав документи, своєю поведінкою намагався показати, що є в районі все-таки людина, яка проводить тверезу політику. Однак його постійно відволікали і дратували не тільки політичними і господарськими питаннями.

Дала знати про себе завідуюча районним відділом народної освіти Ганна Іванівна. Зателефонувала:

— Коля, ти один?

— Яка різниця?! — не стримався він. — Ти ж знаєш, телефони прослуховуються. Давай коротко, що треба.

Його співрозмовниця помовчала, Напевно, збиралася думками, як більш коротко вибудувати свою пропозицію. Сказала:

— Сьогодні відкривають зміну в піонерському таборі, поїдемо вечором. Прекрасно проведемо час.

— Який табір, завтра бюро!

— З повіями погуляти у тебе завжди є час, а зі мною немає, — образилася Ганна Іванівна.

— Вибирай вирази.

— Ти мені рот не затикай. Управу відразу знайду. Бійся Бога! З молоденькими дівчатами не розминаєшся.

Миколі Антоновичу знадобилося чимало зусиль, щоб заспокоїти Ганну Іванівну. Пішла на поступки тільки тоді, коли назвав конкретний час зустрічі.

Тисячу раз пошкодував, що зв'язався з цією дурепою. Просто не міг відмовити собі в задоволенні додати до своєї численної колекції ще одну жінку.

Вона доводилася ровесницею йому, але була найстарішою коханкою секретаря. Заміжня жінка хотіла відбити Миколу Антоновича у дружини. Не приховувала своїх зв’язків від чоловіка. Навіть підкреслювала, що любить Першого.

Чоловік Ганни Іванівни працював механізатором у місцевому радгоспі. Був порядною людиною і видним чоловіком. В юнацькі роки не мав відбою від наречених. Своєю помітною зовнішністю зводив з розуму багатьох красунь.

Тому знайомі дивувалися, чому одружився на цій маленькій товстій жінці. Без нормального обличчя, без фігури. І самі собі відповідали: «Це вона на собі його одружила».

Невірність дружини доводила чоловіка до білого каління. Став пити. Одного разу мало не задушив її. Вчасно відтягнули сусіди.

Відразу після першої інтимної близькості Ганна Іванівна ввечері наступного дня зайшла в кабінет Клокова і змусила займатися любов'ю прямо на столі. Микола Антонович потім відходив цілий тиждень. Постійно здавалося, що зараз до кабінету знову зайде Ганна Іванівна, все повториться спочатку. Що про це дізнаються всі працівники апарату.

Зазвичай, ніколи не займався любов'ю в райкомі. Ретельно приховував інтимні зв'язки навіть від друзів. А тут — службовий кабінет. І хоча вже було пізно, все могло статися. І секретарі, і завідувачі відділами, і навіть деякі інструктори «косили» під Першого, намагалися показати, як посилено працюють. У будь-який час могли рватися до нього в кабінет. Він всіляко заохочував таку працьовитість. Той, хто був не в змозі поговорити з ним у робочий час, після легко потрапляв до Клокова і міг розраховувати на неофіційне ставлення.

Перший спробував дати відбій Ганні Іванівні. Куди там! Натрапив на агресивний спротив. Коли довів їй, що вона не доб'ється, щоб він розлучився з дружиною, почала вимагати у нього посади заступника голови райвиконкому або секретаря райкому партії.

Відповів, що ці вакансії на даний момент зайняті, а якщо якесь місце звільниться, — подумає.

Те, в чому дорікав його в бесіді інструктор Степан Іванович, відповідало дійсності. Майже в кожній парторганізації мав коханку.

Це стало доступним зараз, коли очолив район. В молодості жінки Клокова не любили. Дражнили — Рудий.

Прямо з перших днів роботи в районі на посаді секретаря Микола Антонович почав брати з собою у відрядження молодих спеціалісток. Перший обожнював працювати з жінками. Опускався з ними до жартів, анекдотів, поводився просто. Цим відразу завойовував симпатії прекрасної половини.

Починав з жартів і анекдотів, а до вечора вже міг потриматися за ніжку. Залежно від поведінки жінки відсилав Івана додому, а сам сідав за кермо автомобіля або вони доїжджали до райкому і розходилися додому.

Одна така молода особа, якій вдалося кілька разів побувати в інтимних стосунках із самим Першим, признавалася подругам, що для неї нині рік особливий — щасливий.

Микола Антонович мав звичку підвозити людей. Чекає людина автобус. Чекає на повороті, голосує. Добиратися додому треба за десятки кілометрів. А тут порожній УАЗ. Будь ласка, сідай.

Пасажири задоволені, хоча не знають, з ким розмовляють. Микола Антонович запитання потрібні їм підкидає. В результаті, має повне уявлення про обстановку в районі безпосередньо від рядових трудівників.

Якщо в машину сідають молоді, цікаві жінки, там розмова особлива. Жарти, анекдоти, відверті загравання. Перший не цурався простого народу. Іноді випадкові знайомства переходили в стійкі зв'язки на різних рівнях відносин. Кому просто кивав недбало, кому тиснув руку і казав «Здрастуй!», а з ким не раз виїжджав на природу.

Так познайомився з молодою вчителькою Ніною. Їхав у колгосп. Мела завірюха, УАЗ ледве просувався засніженою дорогою. Попереду — якась темна пляма. Ледве пересувається по снігу. Йде, хитається.

Зупинився, запросив у машину. В салон ввалилася вся в снігу в дублянці з капюшоном, в зимових шкіряних чоботах, русява, дуже приємна фігурою, а, особливо лицем, дівчина. Розігрілася від ходьби, як добре розтоплена піч, хоча порядком втомилася.

— Вибачте, — струшувала сніг з одягу, — сильно мете.

Клоков дивився на молоду жінку, з насолодою вдихав аромат дорогих парфумів.

— За що? Зима на дворі, сніг. З урожаєм будемо, — посміхнувся він їй.

— Пройшла кілометрів вісім, та стільки ж ще, мабуть, добиратися, — пояснила, продовжуючи струшувати сніг з одягу.

— Щиро співчуваю. Мені теж доводилося топати і по снігу, і по грязі. Розумію, що це таке. Особливо для молодої жінки, як ви.

Відповіла вдячним поглядом світлих очей, посміхнулася. Витирала хусточкою мокре від розталого снігу лице, округлі червоні щоки, рівний носик.

«Красуня» — подумав Клоков.

Микола Антонович розпитав у неї, хто, де працює, звідки і куди йде. Все розповіла. Закінчила педінститут, другий рік вчителює в місцевій школі. Живе тільки роботою.

Вечорами в їх селі нікуди податися. Близьких і знайомих немає. Єдина втіха — телевізор. Але і він нещодавно зламався. Не може відремонтувати.

А тут ще немає відбою від голови. Старого шкарбуна. Набрид залицяннями. Багато молодих спеціалісток зіпсував. Ось і нахабніє. Знає. Від нього нікуди не дінешся. Рано чи пізно з поклоном прийдеш. Не вирішиш без нього побутові питання.

За розмовами проїхали кілька кілометрів. Микола Антонович розсмішив Ніну жартами-примовками. На відміну від неї, він ніколи не нудьгував. Працювати в районі йому дуже цікаво. Дні пролітали швидко, змінювалися, як у калейдоскопі, один іншого краще.

… Машина виїхала на розвилку. Загальмував УАЗ. Роз'яснив ситуацію попутниці:

— Мене чекають на фермі. Зустріч з тваринниками.

Подивився, як зажурилося личко Ніни, яка не поспішала виходити з машини, продовжив:

— Що робити, не знаю.

— Довезіть до місця. Вік буду вам вдячна.

— Що не зробиш заради красивої жінки. Так і бути. Підвезу, — вирішив він, розуміючи, що спізнюється на зустріч з тваринниками.

Він не допускав ніяких запізнень. За це карав інших і сам намагався подавати приклад. Але як можна відмовити такій симпатичній жінці?!

Повернув у праву сторону, де на височині знаходилося невидиме за снігом село. Через кілька хвилин вони вже заходили в одноповерхову будівлю — в гуртожиток. Його побудували зовсім недавно з ініціативи відділу пропаганди і агітації райкому, як будували столові і кафе, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти та лікарні, школи.

Взяти гуртожиток. Раніше молоді фахівці проживали в приватних будинках селян, як правило, у самотніх бабусь. І перші, і другі відчували масу незручностей. Тепер становище змінилося. Менше фахівців стало тікати з села після обов'язкового відпрацювання.

По довгому вузькому коридору підійшли до кімнати Ніни. Вона відкрила двері, запросила Клокова в приміщення. Там стояли дерев'яне, акуратно заправлена ліжко, стіл, тумбочка з телевізором, кілька стільців.

«Скромно, але зручно», — подумав Клоков і промовив:

— Ташкент, справжній Ташкент. Навіть не віриться, що за вікном така заметіль.

— Зараз чайку закип’ячу, — заметушилася Ніна.

— Заспокойтеся. Ви ж знаєте, поспішаю.

— Вилетіло з голови…

Клоков постояв у роздумі, глянув на молоду жінку.

— Давайте зустрінемося завтра, якщо не заперечуєте…

— Не заперечую.

Хоча запізнився на збори тваринників, летів по засніженій дорозі, як на крилах. Ніна в два рази молодша за нього, але це не зупиняло Першого. В його вухах звучало, як музика, — «не заперечую».

На наступний день зайшов до завідуючої загальним відділом Марії Кузьмівни Міщенко, яка вирішувала в райкомі всі господарські питання.

— У нас у парткабінеті кілька телевізорів, деякі з них не використовуються. Візьму для червоного куточка ферми один.

— Передамо колгоспу?

— Щоб менше возитися, давайте спишемо.

— Зараз підготую документи.

Через деякий час до нього зайшла Марія Кузьмівна. Доповіла, що в парткабінеті є неоформлений телевізор. Його подарувало райкому одне з підприємств. Можна забрати.

Марія Кузьмівна не ставила секретарю зайвих питань: в який колгосп, на яку ферму. Тримала язик за зубами. Крім неї і завідуючої парткабінетом про телевізор ніхто не знав.

У другій половині дня він уже мчав до сільської вчительки. За його особистим розпорядженням, грейдери прочистили всі дороги з твердим покриттям. За лічені години їх знову завалив сніг.

На цей раз Микола Антонович не взяв, як зазвичай, попутників. Адже на задньому сидінні стояв кольоровий телевізор. Перед зустріччю з молодою жінкою не хотів мати свідків. Люди різні бувають. Почнуть розпитувати, куди та до кого. Це йому не потрібно.

Ніна готувалася до приїзду Миколи Антоновича. Купила у сусідів кілька десятків яєць, виписала у старого шкарбуна м'яса. Картоплю, капусту, моркву та інші овочі заготовила ще з осені. Кава і чай у неї були.

Заздалегідь насмажила котлет, приготувала кілька салатів. Тепер будь-якого гостя могла зустріти на рівні. Не знала, яку посаду займає новий знайомий, соромилася питати. Не могла навіть припустити, що це перший секретар.

Але для неї відразу стало ясно, що Микола Антонович працює в місті, якийсь керівник районного масштабу. Інакше не їхав би на зустріч з тваринниками в колгосп.

Клоков поставив автомобіль на відстані від гуртожитку. Керівники і спеціалісти господарства, навіть деякі колгоспники, знали його машину, могли зацікавитися, що тут робить перший секретар.

Швидко проскочив довгий коридор, кілька разів постукав у двері, відразу зайшов до кімнати. І мало не наскочив на Ніну. Поспішала йому відкривати.

У чорній кофті, в сірій спідниці, вся вона просто сяяла. Світле русяве волосся укладене в строгу зачіску, брови, вії і губи — підфарбовані, що підкреслювало красу і молодість. Навіть досвідчений у жіночих питаннях Клоков на мить застиг і не повірив своїм очам: невже може володіти такою красунею?!

— Проходьте! — запросила вона.

– Із задоволенням!

Кілька хвилин вели розмову. Адже майже не знали один одного.

Нарешті, Ніна зізналася, що чекала його приїзду, дещо приготувала.

— Я теж не з порожніми руками. Зачекай хвилинку.

Вискочив на вулицю, дістав телевізор. Насилу затягнув до кімнати.

— Це тобі.

— Не прийму такий дорогий подарунок.

— Він не новий, не такий дорогий. Стояв в організації, ніхто не користувався. Вирішив передати тобі.

Прибрав з тумбочки чорно-білий «Рекорд». Урочисто поставив кольоровий телевізор.

Незабаром сиділи з Ніною за столом. Клоков завжди мав у машині на всякий випадок спиртні напої. Зараз з дозволу господині приніс вина і коньяку.

Хвилювала його одна обставина: свідки. Що подумають про візит до незаміжньої жінки.

— Які свідки?! — заспокоїла вона його. — Така заметіль. Хороший господар собаку не вижене на вулицю.

Того вечора без роздумів віддалася йому, незважаючи на те, що він в два рази старший за неї, мав сім'ю.

Місяців зо два їх зв'язок міцнів. Зустрічалися під різними приводами. До особливих хитрощів вдавався Микола Антонович. Ніні-то втрачати нічого, а про нього пішли розмови.

Перший виявляв обережність, але люди все бачили і знали. Почала поширюватися не дуже бажана інформація. Довелося обмежити кількість зустрічей і навіть перенести їх за межі району.

Дійшло до того, що Микола Антонович став знімати кімнату в готелі в обласному центрі.

Згодом пристрасті вляглися, їх відносини увійшли у звичне буденне русло. Не залишився в боргу перед Ніною. Звільнилося місце завуча в середній школі в райцентрі, вирвав з села. Ненав'язливо домігся, щоб поселили в окрему кімнату в гуртожитку.

Вона і сама виявилася розумницею. Зуміла завоювати авторитет у колективі. У школі все частіше почали говорити, що вона є реальним претендентом на посаду директора. Переїхавши в райцентр, стала уникати зустрічей з Першим. Він же шукав привід, щоб побути з нею. Кілька разів заходив у гуртожиток з відданими друзями. Як правило, через чергового проскакували по одному, побоюючись зайвих очей. Але випивали чарку-другу, втрачали пильність. Нерідко починали голосно говорити, а іноді відвідування закінчувалися піснями і, навіть, танцями.

Перший любив співати. Його дзвінкий сильний голос в райцентрі знали. Чутка про візити почала поширюватися по місту. Микола Антонович зрозумів: якщо не припинити їх, не минути неприємностей.

Але, з іншого боку, його невблаганно тягло до цієї молодої симпатичної жінки. За час знайомства вона не сказала жодного грубого слова. Зізнавалася у всіх любовних захопленнях. З переїздом у райцентр у неї різко зросли шанси вийти заміж не за тракториста або скотаря, хоча професія нареченого ще ні про що не говорить, а за фахівця з вищою або середньою освітою.

Молоді, енергійні хлопці не давали Ніні проходу. Завжди акуратно, зі смаком одягнена, неквапливо крокувала по місту, притягаючи до себе погляди багатьох молодих людей. Їх не зупиняло, що крутила любов з першим секретарем райкому партії, який набагато старший за неї.

Микола Антонович втратив голову. Хотів кинути сім'ю, піти до вчительки. Спочатку Ніна погоджувалася оформити з ним офіційні відносини. Провела не одну безсонну ніч. Але, зваживши всі «за» і «проти», прийшла до висновку: на чужому нещасті щастя не побудуєш.

В той день Микола Антонович повертався з поїздки по району. На центральній вулиці, де знаходилася школа, побачив Ніну. Струнка молода жінка неквапливо крокувала в центр з пакетом в руках.

«Напевно, в магазин, — припустив Перший. — Підвезу».

Хоча на вулиці виднілися перехожі, зупинив автомобіль. Відкрив дверцята. Ніна не помітила. Посигналив. Продовжувала відмірювати туфлями по тротуару.

Підрулив прямо до неї. Зупинив УАЗ, вискочив з машини.

— Не боїшся? На нас люди дивляться, — сказала вона, продовжуючи розмірений крок.

— Хай дивляться, нічого не боюся.

Продовжувала йти. Тоді поставив автомобіль поперек тротуару, перегородивши їй шлях.

— Сказав — сідай! — промовив голосом, що не віщував нічого доброго.

Зупинилася, уважно глянула на нього і сіла на заднє сидіння. Клоков піддав газу, через кілька хвилин автомобіль вилетів на безкраї, з перелісками, поля.

— Коля, — гальмуй! Що ти робиш?

— Нічого. Хочу провітрити голову.

— Давай поговоримо.

Зупинив машину.

— Давай.

— Все тече, все змінюється. І наших колишніх відносин вже не повернути ніколи. Ти зрозумів — ні-ко-ли. Канули у вічність. Вийшла б за тебе заміж, але у тебе є дружина і діти. Вони вимагають уваги і тепла. І хто я така, щоб позбавити їх цього? Подумай. Самозванка?

— Буду приділяти їм увагу, виділяти гроші, щоб жили заможно.

— Цього недостатньо. Вернись туди, де тебе чекають тепло і затишок.

— Ми з тобою можемо хоч зрідка зустрічатися?

— Ні, у мене наречений. Я не маю наміру йому зраджувати. Прошу більше не турбувати.

Ніна поцілувала Клокова в губи.

— Будь розумницею! Повертайся.

Після такого розриву Клоков запив. Довелося взяти відпустку за свій рахунок. Кілька днів не з'являвся на роботі. Дружина віднесла заяву в райком, щоб там вирішили всі формальності з обкомом.

Клоков горював за молодою жінкою. Здавалося, що життя закінчене, пора підвести риску. Навіть намагався піти до Соколова, у якого була зброя, щоб накласти на себе руки.

Дружина здогадувалася про справжні причини його поведінки. Розуміла: чоловіка треба повернути до життя. Подумаєш, якась плюгавка забила голову. Таких сотні в районі, а йому необхідно думати про сім'ю. Вона у нього одна.

З'явився на роботу. Кілька днів не виходив з кабінету. Тягнув «Стюардесу», ні з ким не розмовляв, нікого не приймав.

Стара і мудра Марія Кузьмівна вирішила перевірити на Першому свої ліки. Підіслала друкарку Ліду. Та в модному костюмі з «мокрої» тканини заглянула ввечері до Клокова. Той зустрів її непривітно, навіть хотів виставити за двері. Але поступово «потеплішав». Попросив Ліду принести з машини пляшку вина, яку тут же розпили.

Потім Миколу Антоновича потягнуло на природу. Посадив Ліду поруч з собою, поїхали подалі від людських очей.

Так повернувся до життя. На наступний день відчув себе сильним, бадьорим і здоровим. Все тече, все змінюється. Нема поруч Ніни, але є багато інших молодих жінок.

«Чому так засмучувався через Ніну? На ній світ клином зійшовся?» — думав Перший. Тільки в райкомі тримав на прикметі трьох співробітниць. З Сонею розмови не вийшло. Більше того, вона почала поширювати про нього непристойні чутки. Довелося відправити чоловіка у віддалене господарство. Благо, можливість така була. Направили секретарем парткому. І Сонечка нікуди не поділася. Нехай там базікає, скільки влізе. Колгоспникам не до неї, до райкому далеко.

Півроку тому у нього зав'язалися інтимні стосунки з молоденькою дівчинкою Тонею, яка працювала в секторі обліку відразу після школи. Сором'язлива така, небагатослівна.

Знову ж таки, звела машина. Тоня їхала в село до батьків, «голосувала» на повороті. Як не підібрати свою людину. У той же день домовилися.

Наобіцяв, що зробить для неї що завгодно. Підпоїв шампанським. І вона віддалася йому.

Але зустрічався з нею досить рідко і обережно. Розумів. Тоня — ще дитина. Тут можна крупно погоріти. Як правило, домовлявся зустрітися на тому ж повороті. Стояла в очікуванні попутного транспорту. А тут підскакував він на УАЗику. Проводив з нею деякий час, підвозив до села і їхав.

Таке безхмарне, солодке життя не могло тривати нескінченно. Чим ширше коло любовних зв'язків, тим вразливіша репутація.

Боявся Ганни Іванівни. Така жінка з ревнощів на будь-що здатна. Майже щовечора дзвонила дружині Першого і говорила образливі вульгарні слова. Миколі Антоновичу довелося змінити номер домашнього телефону і тримати його в секреті.

Ганна Іванівна дзвонила жінкам, з якими він збирався їхати в колгосп. І теж говорила їм гидоти, обзивала.

Від невеселих думок, пов'язаних з розмовою з Ганною Іванівною, відволік дзвінок начальника міліції. Той повідомив: є цікава пояснювальна.

— Чекаю вас, — відповів Перший.

Він любив всякі нестандартні ситуації, компрометуючі дані на працівників будь-якого рангу. Найбільше подобалося спілкуватися з начальником міліції. І якби йому запропонували, яке місце вибереш: Першого або начальника міліції, погодився б на останнє.

Через кілька хвилин Соколов зайшов до кабінету секретаря, весь сяючий. Задоволений. Представив улюблену інформацію. Передав листочки паперу з протоколом і пояснювальну.

Сам витягнувся по стійці смирно.

— Сідай, Євгене Семеновичу!

Соколов сів, але не заспокоївся. Будь-якої хвилини готовий дати пояснення секретарю.

— Матеріали по Вітьку? — запитав Соколова, ледь ознайомившись з папером.

— Так точно!

Микола Антонович повертався вчора ввечері з колгоспу, побачив чоловіка Ліди — друкарки райкому. Її Вітьок — голова сільпо, не йде, а повзе. Кидає його з боку в бік.

Микола Антонович з Лідою підтримував тісні відносини. Поважав їй у всьому, що дозволяло значно підняти добробут сім'ї. А Вітьок, такий бридкий і нахабний, не розумів цього. Міг би на щось закрити очі. Але ж ні. Влаштовував удома скандали.

Ось і попався. Микола Антонович по рації зв'язався з міліцією. Не встиг доїхати до райкому, правоохоронці розшукали та забрали Вітька.

Міліція за порадою Першого з'їздила в сільпо. Там підібрала п'яного водія-кранівника. Він написав пояснювальну.

Як укладав панелі на гараж, як виписали йому значну суму грошей, якої вистачило і для сім'ї, і відзначити подію.

Водій погано знав людей. Тому вказував характерні особливості тих, хто зібрався в правлінні сільпо.

Микола Антонович читав папір і реготав. З забавного опису одразу впізнав завідувача відділом райкому і заступника голови райради. Покидьки! Знайшли з ким випивати в такий час.

— Отримають на всю котушку, — звернувся до начальника міліції, закінчивши читати пояснювальну. — Завтра питання по боротьбі з пияцтвом на бюро розглядаємо. Нам потрібні подібні матеріали.

Доручив Соколову взяти пояснювальну у Вітька, подзвонив голові райпо, щоб той готував документи на звільнення підлеглого. Викликав завідувача відділом райкому і заступника голови райвиконкому.

Коротка розмова з ними закінчився тим, що зав тут же приніс заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням. Зам вирішив подумати. Користувався довірою Миколи Другого і Перший не був для нього до певного часу останньою інстанцією.

Микола Антонович віддав розпорядження, щоб питання про пияцтво в сільпо готували на бюро.

Незабаром прибіг Соколов. Куди подівся веселий настрій. Виглядав схвильованим і навіть переляканим.

Цю зміну відразу вловив Микола Антонович.

– Євгене Семеновичу, що трапилося?

Соколов розвів руками. Злякано простягнув папірець.

Клоков вчитувався в рядки і ніяк не міг їх усвідомити. «Моя тяга до спиртного викликана тим, що перший секретар райкому партії майже відкрито живе разом з моєю дружиною, а мене всіляко намагається задобрити або залякати. І я цього так не залишу. Так, вчора випив після роботи, але не був настільки п'яний, щоб помітити, що в кутузку мене засадив перший секретар».

— Негідник! Знайшов час для з'ясування стосунків. Я винен у тому, що він п'є, — тільки і зміг промовити Перший.

Моментально переорієнтувався. Дав вказівку начальнику міліції оформити всі документи на перебування Вітька в медвитверезнику. Про останню пояснювальну не розповсюджуватися.

Викликав завідувача відділом, віддав заяву:

— Не кидайся заявами. Йди працюй.

— Пробачте, — сказав той, поблискуючи скельцями великих сірих окулярів.

Одночасно відклав винесення на бюро питання про випивку в сільпо.

Так в дрібному розгляді і в таких же дрібних пристрастях відлетіло півдня.

Не кращою виявилася друга половина. Відразу ж після обідньої перерви, у всього народу на виду, в кабінет до секретаря увірвалася в сльозах секретар-друкарка Ліда. Хотів гримнути на неї, але не зміг. Лежачих не б'ють. Ніколи не бачив Ліду такою беззахисною.

— В чому справа, Ліда?

— Вітьок подав заяву на розлучення.

Секретар-друкарка опустила голову і заридала.

— Негідник!

— Сказав, що поїде в обком скаржитися на вас, що ви розбили сім'ю.

— Хто ж йому повірить?!

Близько години умовляв Микола Антонович Ліду, наказавши нікого не пускати до кабінету. Насилу проводив її, але не заспокоїв.

І сам сидів розлючений. Від своєї безпорадності і прихованої провини за розвал молодої сім'ї. Хотілося стерти в порошок цього Вітька. У пам'яті воскресли роки, коли неугодних відправляли до в'язниць і навіть розстрілювали. А він не може поставити на місце Вітька. Алкоголіка, якусь соплю.

Ударив кулаком по столу. «Або знайти на нього управу, домовитися з молодими, міцними хлопцями: нехай відіб'ють бажання скаржитися на першого, — подумав. — Ось до чого довів перебудовою Горбачов. Секретаря райкому ні в що не ставлять».

Клокову, як повітря, потрібна хороша репутація. Район займав за всіма показниками перші місця в області. Нещодавно з Миколою Антоновичем віч-на-віч розмовляв секретар обкому. Скаржився, що стан справ у сільському господарстві погіршується. Причина — недостатньо кваліфіковане і відповідальне керівництво. Недвозначно натякнув: такі організатори, як Клоков, потрібні.

— Обов'язково заберемо, — сказав Першому на прощання.

Тому скарга Вітька багато могла зіпсувати. Дуже багато. Посидів у невеселому роздумі. Коло звужувалося. Вітьку в обкомі не повірять, але зарубка залишиться.

«Жінки, жінки! Вони мене погублять», — журився.

Взяти хоча б Ліду. Ні він, ні вона не відчували один до одного особливих симпатій. Вона у нього була на всякий випадок, так би мовити, на підхваті, коли не виходило з іншими жінками або траплялися непередбачені обставини.

Ліда не могла відмовити першому секретареві, догоджала йому. В результаті, втрачала сім'ю: сина і Вітька, якого, напевно, любила.

Клоков подзвонив голові районного споживчого товариства. Сказав йому:

— Переговори ще раз з цим Вітьком. Поговори по-хорошому. Постарайся переконати. Якщо не заспокоїться, гони. Нічого алкоголіків тримати. А я вже подбаю, щоб у районі він місця не знайшов.

Голова райпо обіцяв переговорити з Вітьком, зробити все, щоб зам'яти конфлікт.

До першого секретаря зайшов головлікар районної лікарні. Клоков нікого не приймав. Але для головлікаря зробив виняток. Своя людина. Куди без нього? Повністю забезпечував Клокова спиртом.

Той прийшов з проханням. Лікар швидкої допомоги кілька днів тому їхав після чергового виклику. Закінчилися сигарети. Вирішив заскочити в магазин купити. Іншої можливості не передбачалося. Його затримали дружинники, склали акт, що в робочий час, на службовій машині заїжджав до магазину.

Фахівця і сумлінного працівника могли виключити з партії і звільнити з роботи.

Клоков порився в численних паперах. Знайшов матеріали по лікарю.

— Думаємо виключити з партії.

— За що? — щиро здивувався головлікар. — Сумлінний фахівець і порядна людина.

– І що з цього? Рішення партії треба виконувати. Знав, що в робочий час не можна ходити по магазинам? Знав. Знав, що не можна в особистих цілях використовувати службовий транспорт? Знав. Доведеться відповідати.

— Миколо Антоновичу, за що?!

— За порушення дисципліни. Кожен з нас повинен відповідати за свої вчинки. Не дозволено на службовому автомобілі в робочий час заїжджати до магазину? Не дозволено. Порушив — відповідай.

Головлікар з півгодини доводив Першому абсурдність ситуації. У відповідь почув, що райкому необхідно показово покарати за порушення дисципліни, за пияцтво кілька фахівців і керівників. Відповідних кандидатур не знайшлося. Тому лікарю «швидкої» доведеться відповідати.

Головлікарю довелося прикласти чималих зусиль, щоб переконати Миколу Антоновича не чіпати колегу.

Нарешті той стомлено відкинувся на спинку чорного крісла, вимовив:

— Так і бути. Питання знімаю.

Вивченням матеріалів, підготовлених на бюро, перший секретар, в результаті, отримав можливість займатися тільки після офіційного закінчення робочого дня. Довелося засидітися допізна.